Тим часом життя йде й невпинно висуває свої вимоги... І як ліквідація УАПЦ нагадує обставини смерти Христової перед його воскресінням... Уже помер Христос, вже Його поховано, привалено гроб каменем, а між тим вороги Його неспокійні, вони прийшли до Пилата і кажуть: „Цей обманщик казав: на третій день воскресну. Так звели забезпечити гроб вартою, щоб ученики не вкрали Його і не сказали, що Він воскрес із мертвих"... Хіба не те ж саме трапилось і з Українською Церквою? Уже зграя христопродавців, що оголосила себе „синедріоном" — „надзвичайним церковним собором", винесла смертний присуд Українській Церкві, поховала її, привалила гроб її каменем своєї постанови; вже всі більш чесні прихильники й працівники цієї Церкви і навіть митрополит Микола Борецький, що був почесним головою цієї зграї ліквідовані, зіслані, розстріляні; уже й ті „діячі" зі зграї христопродавців, що для ДПУ були вже непотрібні в Церкві, єпископи — Ромоданів, Грушевський, Чулаєвський, Кротевич, Дахівник, та їхні співробітники з священства й мирянства, як Говядовський, Коляда та інші, прилюдно зріклися і Церкви і віри, стали „повноправними совітськими громадянами"; уже й митрополит і всі єпископи самоліквідувались, зріклися свого єпископського служіння, залишившись лише служителями культу при церквах, що до них зарегістровані, — а ДПУ все ж неспокійне.
І от не пройшло й року після скликання „надзвичайного собору" христопродавців для похорону УАПЦ, як ДПУ скликає вже другий надзвичайний собор, щоб поставити варту коло її гробу; і ставить цю варту. Чому це? Запевне, це таємниця самого ДПУ. Ми можемо лише робити догадки. Річ в тім, що ДПУ з першим надзвичайним собором уже надто перемудрило: воно не тільки зліквідувало УАПЦ, а й усю його організацію: ВПЦР, повіт, район, ради, зліквідувало служіння митрополита і єпископів. Але все ж після всіх ліквідацій залишилось українських парафій щось коло 300. І в якому стані вони залишились? Вони сказались вільними від усякого контролю крім звичайної в кождій Совітській спільці агентури ДПУ, вільними від усякого церковного начальства. Я навіть вітав такий стан українських парафій, в такому стані вони могли найкраще підготуватись до утворення в слушний час нового, уже справді церковного всенародно-соборноправного керівництва. Але ДПУ скоро суп`ятилось. Справді, в той час, як більшовицька влада всі свої інституції проймає самою суворою централізацією, вводить „єдиноначаліє" в усіх своїх фабриках, колгоспах, радгоспах, та всіх інших закладах, найбільше боїться всякої „груповости", українські парафії опинились в стані анархичному, стали окремими, незалежними гуртками людности, та ще в справі найбільш підозрілій для більшовиків — в справі релігійній. І от в грудні 1930 року ДПУ скликає другий „надзвичайний собор" і на ньому виправляє свою помилку, відновляє всю церковну організацію з порушенням, запевне, всенародної та й іншої соборноправности, ставить варту коло гробу УАПЦ, щоб мати в своїх руках певні органи і певних відповідальних осіб за мертвий спокій української Церкви. За митрополита ДПУ призначає свого „завжди готового" комсомольця Івана Павловського і при ньому утворює Всеукраїнську Церковну Раду під головуванням його самого в складі лише трьох осіб (священиків), поділяє українські парафії на 7 єпархій і в кожду призначає єпископа, уже випробуваного в „завжди готовности", і при ньому Єпархіяльну Раду в складі секретаря і скарбника. От же надійна варта коло гробу УАПЦ уже поставлена, вічний могильний спокій її вже забезпечено. Але ДПУ, утворюючи свого митрополита як вартового коло гробу УАПЦ, мало на думці, здається, викопати ще один гроб і в ньому поховати ще одного небезпечного для себе покійника. Річ в тім, що предковічним осередком і церковного і національного життя українського народу є м. Київ, до нього завжди звертались думки, серця і мрії українського народу з усіх країв світу; Київ серце українського народу. От чому й митрополити Київські, хоч вони від татарів мусіли тікати до Москви, більш як 200 років жили в Москві, але все ж звались „Київськими і всієї Русі". Коли Московська митрополія відділилась від Києва, Київські митрополити більш як 200 літ жили у Вільні, але звались все ж „Київськими і всієї Русі". Осередком церковного життя України при всіх пригодах незмінно залишався Київ. І от тільки митрополитові від ДПУ Павловському засвоєно титул „Харківський і всієї України". Всеукраїнська Церковна Рада перебуває вже в Харкові. От же Київ як предковічний церковний осередок українського народу кладеться в могилу, а замість нього висувається новий осередок — Харків — столиця більшовицької української інтернаціональної держави... Так ДПУ „пустило в расход" зразу двох покійників і поставило надійну варту коло їх могил. Але певне ж воно, що ці небіжчики вже не встануть? Ми ж віримо, що вони все ж воскреснуть, і ніяка варта їх не встереже. Але ж коли? Перед Господом 1000 літ як один день, і один день як 1000 літ... А може ще на ДПУ вплинула і зміна відношення Польської влади до Української Церкви в своїй державі. Є чутки, що Польща визнала в себе Українську Церкву й висвятила для неї єпископа Полікарпа (Сикорського). Позбавлені єпископів парафії радянської України могли оглядатися на Українського єпископа в Польщі... У всякім разі лише, запевне, ліквідаційні й політичні причини заставили ДПУ надати українським парафіям від себе митрополита й іншу організацію...
З оригіналом рукопису Вчс. Митр. В. Липківського згідно.
Митрополит Ніканор.