Тут власне мені варт би було й покласти перо, бо як вийшов я з ВПЦР в день мого звільнення, то вже більше й не ходив туда й абсолютно ніяких зв`язків з керівними органами ВПЦР не мав. Хоч ще 2 роки я жив коло св. Софії в 10 сажнях від ВПЦР, але ні один з єпископів, ні один з членів ВПЦР (крім Чехівського), майже ніхто з священиків не заходив до мене, всі як чуми цуралися; був кілька раз лише митрополит Микола Борецький, але ухилявся від розмов на церковні теми, а я не питав. От же лише дещо, і то стороною, доходило до мене; ВПЦР навіть про те, що персонально мене торкалось, нігде мене не сповіщала ... Запевне, слова Карина представникам Собору, що я можу залишатись і настоятелем Софії, і єпископом, і всі справи про мене в ДПУ припиняються, були нахабною брехнею. Суворо заборонено було поминати моє ім`я з церкві, і коли священик Микільської парафії мене пом`янув, його негайно виключили з УАПЦ. Коли парафія при Покровськім манастирі запрохала мене за настоятеля до себе, цю парафію ледве не закрито, а священика, що „не виховує парафіян", виключеної з УАПЦ, а потім кинуто до в`язниці. Правда, ВПЦР на настирливе прохання парафій кілька раз дозволила мені служити, але Юнаків збирав і поширював усякі брехні про мої промови, розмови.
Але ліквідатори з ВПЦР, коли вони взялись виконувати завдання ДПУ, цебто ліквідувати УАПЦ й мене особисто, мусіли, запевне, далі провадити свою працю. І от на Микільських зборах 1928 р. зріченець від віри Коляда від імені комісії з себе, другого зріченця Грушевського й зрадника Лапчинського виступає з цілком ліквідаційною доповіддю „про дослідження життя УАПЦ". Але з за цієї комісії в цій доповіді нахабно виглядає крутійська голова та зрадницький язик третього зреченця Ромодаиова. В чому вони тільки не обвинувачують УАПЦ й мене особисто? І націоналізм, і шовинізм, і політиканство, й антирадянство, й що „втирали очки" владі — все тут є. Особисто ці зреченці ганебний наклеп на мене наводять, ніби я зрікся якихось підписів, яких не робив, тут і брехня про „Троєцькі збори" і всякі провини „вищого керівника". В цей же тон співає й Малюшкевич у своїй доповіді (власне в мене й запозиченій) про служіння єпископа та священика УАПЦ, і навіть митрополит Борецький потрапляє за ними, що шовинізм, антирадянство це „первородний гріх" УАПЦ. Та разом з тим ці ліквідатори все ж твердять, що „майбутнє релігійного життя на Україні належить тільки УАПЦ, що УАПЦ є „національна Церква", що УАПЦ „будує сам народ".
Але от влітку знов, кажуть, прибув Карин і підняв кулака проти ліквідаторів: Що ж ви, мовляв, товариші, взялись ліквідувати УАПЦ, втираєте нам очки визнанням її шовинізму, контрреволюції і разом з тим кажете, що їй належить майбутнє. От же робіть справу щиро, перестаньте втирати нам очки... Тут же Карин, щоб показати з свого боку щирість, кождому дав по ділах його: Ромоданів одержав видну вчительську посаду й для себе й для своєї дружини; не знаю, чи зрікся він сану і віри, тільки, запевне, як радянський вчитель, веде антирелігійне виховання. Гювядовського дружина теж одержала вчительську посаду. За те на грішників вийшов „протокол ВПЦР № 136". Мені стороною пощастило його прочитати і здивуватись, як справді ліквідатори з ВПЦР перейнялись від Карина ліквідаторськими здібностями. Мене вони ще виключили з УАПЦ трюїхи прикритою фразою: „не запрохувати митрополита Липківського на служіння"; Чехівський не втік своєї долі: його виключено й зі складу ВПЦР і з УАПЦ, так само й його брата Миколу, що був пан-отцем. Взагалі цим протоколом виключено всіх, хто був засуджений владою, або обмежений в правах. От же виключили з УАПЦ всіх, починаючи з Христа, апостолів, мучеників, цебто фактично ліквідували Церкву, Залишились лише Коляди, Кобзарі, Грушевські, Говядовські, але й вони не забарились самі себе виключити від УАПЦ і від віри. Але зліквідувавши, поховавши УАПЦ, треба було, щоб ліквідатори припечатали її гроб своєю „соборною" печаткою. І з цим діло не забарилось. ДПУ чи само видумало, чи справді знайшло якийсь політичний гурток „СВУ" (Спілка Визволення України). Цим СВУ ДПУ мало на меті зліквідувати „петлюрівщину", а загалом уже пришило до цієї справи й УАПЦ, щоб зліквідувати й її. На суд поставили лише двох Чехівських, бувших видних політичних діячів, але без суду зліквідували, зіслали майже половину священиків та інших вірних УАПЦ, що їх треба було зліквідувати; з одного Києва пішли на заслання найкращі священики: Красицький, Карпов, Ходзицький, Хомічевський, протод. Пивоіварчук, що про СВУ чи будь яку політику й не знали нічого, і багато інших, а багато й розстріляно. Та ще не відбувся суд над СВУ, як уже своє завдання цілком виконали ліквідатори з ВПЦР. Січня 28-го 1930 року були зібрані єпископи УАПЦ і з 40 священиків, їх оголошено „надзвичайним церковним Собором", і вони винесли „соборну" ухвалу про ліквідацію УАПЦ, а разом з тим і митрополит Борецький і всі єпископи самоліквідувались, припинили своє духовне керівництво, залишившись лише „служителями культу" при церквах при яких зарегістровані; самоліквідувалась і третя ВПЦР і всі її Окр., Р.Ц.Р., МПЦ — одно слово „Всеукраїнська церковна ліквідація". Стоїть лише порівняти ухвалу цього „Собору" з поданою на суд над „СВУ" доповіддю ДПУ про УАПЦ, щоб переконатись, що ухвала „Собору" є майже дословна копія доповіді ДПУ, і на цьому поставити точку. Я її й ставлю, прикладаючи й саму цю ухвалу, з якої видно, що аж ніякого церковного духу на Соборі цих христопродавців не було, це були просто політичні збори зрадницького єпископату та духівництва УАПЦ, що склали цілком політичну ухвалу, виконали до краю завдання ДПУ, які інші й не могли бути як ліквідаторські до УАПЦ. Голосом цього Собора говорив не Христос, не Церква, а ДІПУ. А може ці єпископи та священники наклепали на свою Церкву та її діячів, „починаючи з митрополита Липківського", від якого й самі почалися, цією брехнею гадали спасти УАПЦ й себе самих від більшовицької небезпеки? Але брехня взагалі не є „кінь для спасіння``, а брехня на Церкву це є лише справжнє христопродавство ... Та Радвлада утворила цю „Соборну" ліквідацію УАПЦ, запевне, лише про людське око; в затінку цієї ліквідації вона робить справжню й невпинну ліквідацію взагалі віри й Христової Церкви за своїм комуністичним програмом, і в першу свою п`ятилітку взялась до ліквідації УАПЦ, як наймолодшої, значить найменш тривкої, та ще й такої, що дуже захоплює селянство. Комуна в останні часи „повернулась лицем до села", опановує українське селянство, усуспільнює й українську землю, й селянські коні, й воли, й корови, і самих селян під своєю диктатурою, заводить радгоспи, колгоспи без попів, без церквів, хоче все селянство обернути в безвірницьку спролетаризовану масу. Самих попів повним унеможливленням для них та іхніх родин життя в радянській державі цілими гуртами жене до зрічення сану, цілком унеможливила заснування релігійних шкіл, видання часописів, книг релігійного змісту, і взагалі цілком нищить і релігійний, і національний дух українського народу, робить духовну руїну; а коли робить, то й зробить ... Зав`язала вже в жидівський мішок міста та робітництво, зав`яже й селянство ...
Наша рідна земля, наш рідний народ, зпоконвіку мають таку тяжку долю, що їх в певні терміни заливає всяка повінь. Колись, кажуть, наша Україна вся була залита морем, зкована льодом, завмерла. Але зійшло море, ростав лід, і вона як квітка росквіла й прийняла на своє лоно наш рідний нарід. Та й його скільки раз заливала ворожа повінь? Мабуть ще за часів переселення народів в 4-му, 5-му віках, народна повінь дуже заливала наших прабатьків на їхній землі. Потім уже в історичні часи наш народ до краю заливала й повінь половецька, й повінь татарська, й руїна кримських ханів. Та вся ця руїна й прийшла й відійшла, а народ наш живе й потужніє. Навалилась на наш народ не тільки фізична, а й духовна повінь і польська й московська, обертала в руїну не тілько землю, а й віру і саму душу нашого народу. Але й вона як прийшла так і зійшла, а народ наш живе й відроджується... На Бога надія, що й жахлива комуністична повінь, що зараз своїми хвилями намагається з головою залити наш народ, звести зі світу і його віру і Церкву, і все, що для нього найдорожче, всю його людську природу, його волю, націю, теж зникне, як і прийшла, а народ і від неї врятується й житиме.
А свята Українська Автокефальна Православна Церква — вона, як і Христос, голова її, воскреснувши з мертвих, вже більш не вмирає, смерть над нею вже власти не має ...
 
14/23 жовтня р. Б. 1930. Дев`яті роковини моєї хиротонії.