На 1-е серпня р. 1926 від 2-ої ВПЦР залишилось порожнє місце й печатки ДПУ на дверях канцелярії, а в серпні до Києва прибувають єпископ Петро РомоданІв з своїми підручниками єпископом Марком Грушевським і протоієреєм Костем Шараєм. Вони ввійшли в стосунки з заступником митрополита УАПЦ архиєпископом Несто-ром Шараєвським і від нього пішло прохання до ДПУ про скликання на 1-е вересня наради для обговорення питання про дальше керівництво УАПЦ і зняття печаток з канцелярії ВПЦР для підготовки до наради. Дозвіл зараз же було дано, канцелярію ВПЦР розпечатано, і в неї вступили нові хазяї. Нарада в свій час відбулась під головуванням, запевне, Ромоданова; на нараду прибуло 20 єпископів і душ 60 духівництва й мирян. Нарада обрала „тимчасову комісію по унормуванню життя УАПЦ" під почесним головуванням архиєпископа Нестора Шараєв-ського; головою комісії обрано єпископа Ромоданова, членами архиєп. Малюшкевича й Павловського, мирянина Кобзаря і ще якогось земляка Ромоданова. Нарада винесла осуд Ярещенка, Потієнка, а вже загалом і мене, склала свою ухвалу щодо дальшого напрямку життя УАПЦ й доручила комісії скликати в свій час Покрівські збори; між іншим доручила комісії прохати владу про моє визволення. В цей час я сидів у Харкові при ДПУ і, запевне, нічого не знав, що робиться. Числа 10-го серпня прийшов до мене в камеру сам головний агент по церковних справах Харківського ДПУ Карин і показав мені протокол наради, підписаний власноручно всіма єпископами, дав прочитати ухвали наради й запитав чи згоден я дати свій підпис на цих протоколах. Але ж це було б підлогом, бо я ж не був на нараді, тим більше, що я прямо заявив, що з осудом своїм і інших наших діячів не погоджуюся. Тоді Карин сказав мені написати на окремому папірці, в чому я погоджуюсь з ухвалами наради. Ухвала наради як що до керівництва УАПЦ в минулому, так і в проекті на майбутнє складена в загальних фразах, і тому я написав: „що до хиб в керуванню церквою й клопотанню про її реєстрацію, а також що до проекту на майбутнє, то я з цим погоджуюсь і на це даю свій підпис" (копію цієї моєї згоди я подав до комісії). В своїй підписці я абсолютно нічого не казав ні „про визнання всіх помилок в справі відношення до держави", ні про осуд окремих осіб. Це я кажу до того, що Малюшкевич навіть в часописі „Церква й Життя" (ч. 2 (7) 1928 р. ст. 84) оголосив ганебну брехню ніби „Митрополит Василь визнав усі помилки в справі відношення до держави й усі ухвали вересневої наради й дав під ними свої підписи". Нічого цього не було. У Малюшкевича мусіла бути копія моєї згоди, але він замість того, щоб її буквально привести й дати читачам можливість самим з неї зробити висновки, брехливо її перекручує1). Більше як 1% місяці я просидів в одиночній „келії" при Харківськім ДПУ, і так і не знаю, за що. Ніяких обвинувачень мені не було дано. Правда, Карин дав мені (здається) 6 пактів, на які я мусів відповісти, але крім першого пакта відносно моїх промов, що взагалі не відповідали радянській ідеології, всі інші пакти просто мене не торкались: що я не протестував проти діяльносте Ярещенка й Потієнка, що не впливав на працю ВПЦР, що погодився на призначення закордонних представників, на участь в Стокгольмській Конференції і т. і., одно слово було ясно, що й ці всі пакти були придумані, аби хоч що небудь проти мене висмоктати. Копії цих пактів і відповіді на них я теж подав до комісії. Запевне, не клопотання наради, а якісь свої таємні для мене й по цей час міркування ДІЛУ, спонукали його після вересневої наради звільнити мене; 4/17 вересня з`явився несподівано до мене в Харківське ДПУ Ромоданів і став мені за янгола визвольника. Але та надто показна й зворушлива зустріч, яку зробив мені народ і в Харкові і в Києві після мого звільнення, вже вирішила мою долю: мене треба було конче зліквідувати ... Прибувши в „комісію по унормуванню", я застав все як іначе старе рідне: ті ж самі стіни, ті ж самі люди і в Києві й на периферії; але ж не те: зовсім дух не той. Така ж, кажуть, була й вереснева нарада: ті ж самі люди, а зовсім інший дух... Проекти своїх ухвал нарада перше носила до ДПУ і лише після ухвалення там, записувала їх до свого протоколу. Члени наради мусіли триматись перед ДПУ як учні перед грізним педагогом, за найменший ухил від заведеної ДПУ дисциплини одержували від нього сувору догану; одно слово це вже була не вільна церковна організація, а церковна філія ДПУ. В „комісії" крім Ромоданова запанували Малюшкевич, що вже мостився в Києві, й Павловський, що вже сидів у Харкові; здається ті люди, але не ті... За секретаря в Комісії чомусь став єпископ Переяславський Володимір Дахівник, раніш палкий захисник церковної волі, а зараз не меньш палкий.. . провокатор і ворог „контрреволюції"; той же Кобзар, давній голова Соло-менської парради, раніш щира людина, а тепер не меньш щирий одвертий агент ДПУ; тут же й ділюївод протоієрей Харитон Говядовський, і раніш, правда, огидна людина, а тепер ганебний провокатор і не гірший від Янушівського Іуда зрадник. „Новий курс" випирав уже з усіх боків. Архиєпископ Нестор Шараєвський — людина квола, і тому організацію ієрархії УАПЦ на новому курсу взяв на себе єпископ Ромоданів і справді виконав це завдання не гірше патріаршого заступника Сергія в Москві.
Вереснева нарада власне була репетицією Великих Покрівських зборів, а „комісія по унормуванню життя УАПЦ" була підготовчою інституцією до Зої ВПЦР. Покрівські збори 1926 р. в свій час відбулись, зупинки з боку ДПУ ніякої не було, бо все робилось в повному контакті з ним. На збори прибулої досить народу, душ 150, майже всі єпископи, багато духівництва й мирян; „живий інвентар" був усе старий, знайомий. Але єпископат уже все купчився коло нового „ідеолога" Ромоданова, держав ніс по новому курсу, у духівництва ще де-не-де проривались проміння старої вільної доби, але більшість здається потрапляла за єпископами, мирянство трималось сумно, розгублено, а над усім так і висіла густа хмара ДПУ. З початку збори виявили наче опозиційний настрій, обрали за голову зборів В. Чехівського, але й це може було підстроєно, щоб старими постатями прикривати новий курс. Після звичайних „доповідів з місць" Ромоданів почав промову про стан УАПЦ, до якої він весь час готувався. Промова тривала цілий день з ранку до вечора. Це було найганебніше обвинувачення УАПЦ, топтання в болото всього, що було кращого в ній, пересипання всяких наклепів, інсинуацій, часто досить дріб`язкових, смакування з розв`язністю вуличного фігляра всім, чим можна вплинути на слухачів. В певнім тенденційнім зв`язку Ромоданів зачитував винятки з моїх листів до Шелухина та Бачинського, з мого Акафисту „Непорушній стіні". А найгірше досталось бідному Потієнку, що в цей час мучився у в`язниці, та Американській часописі „Дніпро". Потієнко якось написав листа до архиєпископа Івана Федоровича, в якому правдиво описав стан УАПЦ в Радянській державі. Винятки з цього листа архиєпископ Федорович вмістив без підпису автора в часописі УАПЦ в Америці „Дніпро". ДПУ, запевне, знало автора, він і сам не крився. „Дніпра" до нас дійшло лише 2-3 числа, а то не доходили, але Ромоданів приніс число з листом Потієнка з ДПУ і вже з годину вимахував ним перед зборами, при чому доставалось і Потієнку й „Дніпру" й Американській церкві. Висновок промови Ромоданова був той, що УАПЦ не мала й не виробила ніякої ідеології, ухилялась в бік шовинизму, політиканства, дратувала владу, і тому потрібна повна зміна курсу її життя. Після цієї ганебної промови я вийшов зі зборів і вже на них більше не ходив. Приходили до мене, просили благословити закінчення їх, але я не пішов, сказав, як колись російський митрополит Филип опричнику царському Малюті Скуратову, що благословляю тільки добрих і на добре... Запевне, Покрівські збори цілком зтвердили ухвали вересневої наради, ще раз винесли осуд мені, Ярещенку й Потієнку й вирішили в 1927 році скликати Всеукраїнський Церковний Собор. Цих ухвал було складено кілька проектів і подано до ДПУ, де їх проглянуто, перероблено й лише тоді оголошено й занесено до протоколу. Це вже стало традицією 3-ої ВПЦР — проекти своїх ухвал подавати передусім на ухвалу ДПУ. Обрання президії ВПЦР теж, запевне, відбулося в контакті з ДПУ. За голову ВПЦР обрано Ромоданова, за його заступника — Малюшкевича, за 2-го заступника вигулькнула нова людина, що затуляючи мабуть своє минуле та забезпечуючи свій спокій, теж пішла на ганебні послуги ДПУ. Це був старий протоієрей Леонтій Юнаків, чоловік великої постаті, але малої душі. Він був у Лубнях і прийняв до себе архиєпископа Ярещенка; за це Ярещенко, ставши Харківським архиєпископом, перевів до Харкова за настоятеля Миколаївського Собору Юнакова, хоч потім якось жалівся, що це людина не наша, „аристократ великий". В Харкові він заступив місце Ромоданова, став правозаступником ВПЦР при уряді. Коли в Харкові відбувались тяжкі події, арешт і заслання архиєпископа Ярещенка, відібрання Миколаївського собору, коли другий священик о. Павло Протопопов і диякон
Антін Янченко весь час були з народом і за це сіли до в`язниці, Юнаків, як казали, хвостом укрився (а може й прапором ДПУ), і його зовсім не було видно. Лише коли знов ДПУ накинуло ключи від собору українцям, Юнаків знов з`явився. Харківська парафія його зненавиділа, і йому, як він сам писав до ВПЦР, в Харкові вже не сидня була. Але запевне, коли за ним ДПУ, хто проти нього. За секретаря обраний співробітник Ромоданова й Малюшкевича... й ДПУ, Харитон Говядовський, за скарбника такий же співробітник Кобзар, за членів ВПЦР єпископи Марко Грушевський і нездатний Яків Чулаєвський, що сидів без діла на своїй пасіці коло тестя. З мирян вигулькнув якийсь Олександер Левицький, жалюгідний дідок, що ніякого відношення) до УАПЦ не мав, а лише (хоч був колись членом суду) подавав страви в їдальні, де часто збирались „на шклянку кави" члени нової президії й агенти ДПУ, і письменник Грицько Коваленко, якого, признаться, я підбив, але він скоро побачив, в яку компанію попався, й відійшов, а замість нього Ромоданів викопав якогось Оверка Коляду. Цей перший склад 3-ої ВПЦР найкраще характеризує порівняння його долі з долею останнього складу 2-ої ВПЦР. Там голова ВПЦР Потієнко після перебування більш року у в`язниці сидить у Харкові й досі під забороною виїзду і спасся від заслання лише тим, що зрікся сану протодіякона, а його заступники ар-хиєпископ Ярещенко, протоієрей Хомічевський, секретар Гордовський, члени — протоієрей Ходзицький, Вовкушівський, Терещенко, Андріїв (що заступив Свідерську, що відійшла) — всі на засланні, лише тому, що; не пішли на послуги ДПУ, а тут голова ВПЦР єпископ Ромоданів, єпископ Грушевський, Чулаєвський, протоієрей Говядовський, Оверко Коляда ганебно через часопис зріклись сану, віри, „щоб стати корисними громадянами УССР", а єпископ Малюшкевич, протоієрей Юнаків вільно „працюють" ...
Хоч Покрівських зборів 1926 р. я не визнав, але з обраною ними президією ВПЦР вважав потрібним працювати, бо входив в її склад по офіції, як митрополит. Тяжка то була праця в такім оточенні. Таймайже й праці ніякої не було, хіба тільки відбиватися від „стріл ворожих", бо підписку про невиїзд з Києва було взято з мене ще в Харкові. Правда, праця нової ВПЦР як наче справді пішла в гору; статута УАПЦ, що складений був ще 2-ю ВПЦР й не діждався реєстрації, зараз же для 3-ї ВПЦР було зареєстровано. Крім того нарешті дано дозвіл на видання часопису „Церква й Життя", що його так вперто добивалась 2-а ВПЦР. От же я взяв на себе головування в редакційній колегії й віддався видавничій справі. Тяжке було це видання, бо весь матер`ял ми мусіли відсилати до Харківського ДПУ, і друкувався часопис в Харкові, але все ж з великим напруженням праці я склав його 4 числа й почали ми його видавати з січня 1927 року. Та лише 1-ше число ДПУ пропустило майже без змін, а потім стали викидати половину й більше матер`ялу, нарешті забракували й мене. Після мене через кілька місяців випустили ще 5-е число, а р. 1928 ще два в стілі вже колишніх „Єпархиальних ведомостей", і після того видання зовсім припинилось. Брати участь в засіданнях ВПЦР, це для мене була чиста мука, а вислухувати протоколи — ще гірша. Голова Ромоданів з великим авторитетом промовляв голосні фрази, але праця його завжди була якась капосна, недоброзичлива до УАПЦ, руйнацька, інформації наявно брехливі, однобічні, й у всьому витикалось виконання завдання, що на нього покладено ДПУ. Секретар Говядовський це був старий стрекулист, більш як 25 років секретарював в Консисторії і вже добре набив руку; складені ним протоколи були взагалі тенденційні, неправдиві, з явним наміром щодо мене шпигунським, більшість цих протоколів я відмовився підписати. Всі вони в копіях надсилались до ДПУ. Були й одверто шпигунські. Наприклад Ромоданів склав листа до Американської Церкви, в якому картав її за „Дніпро", за антирадянські дописи і разом з тим запевняв, що ніяких утисків на УАПЦ нема з боку Радвлади. Сумління не дозволило мені підписати1 цього листа, але його підписав і заступник мій і всі члени ВПЦР. Але про те, що я відмю`вився підписати, Говядовський склав окремого докладного протокола й надіслав, запевне, до ДПУ. Фінансовий стан теж був не гарний: Ромоданів, Говядовський, Кобзар, кождий з них ловив гроші і витрачав як знав, звичайного відчиту, фінансових доповідів не було, загарбали і всі кошти, що на видання часопису, й на Богословську Школу, й на ремонт Микільського собору, і все це вжили на свої потреби. З подій цієї ВПЦР можу пригадати хіба лише остаточну ліквідацію ДХЦ і приєднання її з її єпископами до УАПЦ, дебяке загравання з обновленцями, і як загальне тло — з боку ВПЦР закиди проти 2-ої ВПЦР, похвальба своїм унормованням та постійне підкреслення свого легального відношення до уряду, закиди в недисциплинованости Київським парафіям особливо Софіївській; з боку людно-сти — якась глуха опозиція, неприязнь проти 3-ої ВПЦР, недовір`я їй, мовляв зрадники, пішли до послуг. Ця репутація за 3-ю ВПЦР затвердилась в народі назавжди ...
В січні р. 1927 ВПЦР подала до уряду прохання про дозвіл на скликання Всеукраїнського Церковного Собору в жовтні. Не було сумніву, що з боку ДПУ перешкоди що до цього Собору не буде, бо це теж робилось в контакті з ним. Програм цьогої Собору вироблено дуже широкий, поважний, далекий від біжучого життя, але не тільки мені, а і всім ясно було, що цей Собор скликається власне для ліквідації мене з УАПЦ. Бо коли 3-я ВПЦР мала взагалі завдання ліквідаційні, то з кого ж і почати ліквідацію УАПЦ як не з мене? 5/18 березня р. 1927 припадало 5-річча існування Харківської парафії, і вона здобула мені дозвіл прибути до неї на свято. Це була моя остання подорож... В Харкові викликав мене до ДПУ разом з Малюшкевичем і Павловським Карин. До мене він навіть не балакав, а моїм колегам кинув на мене таке обвинувачення: „Митрополит Липківський в розмові сам на сам умовляв Потієнка, щоб не здіймав з себе сану дія-кона, і при цьому казав, що Радвлада вже в агонії, переживає останні часи". Потім, коли Потієнка звільнено з в`язниці, він листівно засвідчив, що ніяких розмов про владу у мене з ним не було. Це була або власна вигадка ДПУ, або донос з ВПЦР; але ясно було, що підготовка до Собору відносної мене вже йде. Малюшкевич і Павловський, як видно було, були вже тоді „свої люди" у Карина і вже знали вирішення ДПУ щодо мене. Після Великодня, складаючи здається 4-е число часопису „Церква й Життя", я хотів вмістити в нього дуже змістовного листа до мене Шелухина, але в ньому було кілька гострих лайливих виразів проти Петлюри. Лист звичайно не призначався для друку; я ці вирази і взагалі про Петлюру викреслив, бо це в церковному часописі й не зручно було; запевне, це було заслухано й ухвалено в Редколегії. Але не встигла ще ця справа дійти в Харків до ДПУ, як уже Юнаків звідти сповіщає: „Митрополит провадить жахливу петлюрівщину, викреслив неприємну для нього відозву про Петлюру". Єпископ Яків Чулаєвський подає заяву, що не може працювати в редколегії з митрополитом „через його самочинство". В наслідок цього я сам залишив редколегію. Але це обвинувачення в „жахливій петлюрівщині" й на ділі стало одним з головних навіть у слідчого від ВПЦР. Ще ганебнішу провакацію вчинив сам Ромоданів. Якось після Різдва приєдналась від ДХЦ Троєцька парафія в Києві й ніяк не могла собі здобути священика. Я запропонував Ромоданоіву взяти на себе настоятельство в цій парафії, їй треба було перереістровувати свого статута, скликати загальні збори, мати справу з владою, а тут Ромоданів найкраще міг допомогти; він погодився, і я був спокійний, що хоч усі формальности буде виконано. Чув лише, що він був закликав в помішники собі свого земляка з Миргорода Базилевського, але з ним не зійшовся й відправив його назад, а викликав з Поділля священика Лапчинського; з цим зійшовся, та його парафія не хотіла... Аж якось після Великодня під час засідання в ВПЦР Мійської Ради приходить в засідання ціла делегація від Троєцької парафії і прямо аж плачуть: „Спасіть еас від Ромоданова; зовсім парафію зруйнує!" Я запитав, чи перереєстрована парафія, кажуть „ні", а були в них загальні збори; відповідають, що ще не було, бо каже Ромоданів, що треба раніш скласти списки парафіян, а потім загальні збори, аж відтак перереєстрація. Та скласти списки парафіян, це, кажу, справа кількох днів. Ба ні, кажуть, Ромоданів посилає Лапчинського з якимсь ніби головою, що ми йому не вірим, і в кождого запитує, чи з церковною, чи може з політичною метою записується в парафіяни; одних записує, других не хоче. „Сам Ромоданів прямо нам каже, що кождого з нас наскрізь бачить, хто справді „церковна людина", а хто „шовинист", чи „петлюрівець". Кількох членів ради вже через нього ДПУ викинуло, поділив нас на якісь кля-си... Ми далі так не можем, спасіть нас, бо загине парафія". Я прохав голову Міської ради і благовісника протоієрея Ходзицького довідатись від Троєцької парафіяльної Ради, що там робиться. Ті були й казали, що там справді якийсь жах. Коли я про це завів розмову з Ромюдановим, він зараз же подав заяву, що відмовляється від настоятельства в цій парафії. Тоді голова міської ради зібрав Троєцьку парафіяльну Раду в канцелярії ВПЦР, що була разом і канцелярією Міської Ради, і де за Ромоданового настоятельства ця Рада звичайно збиралась, щоб якось налагодити справу. На засідання Парафіяльної Ради запрохано було мене й Ромоданова; я прийшов, Ромоданов ні. На Парафіяльній раді було вирішено справу про священика, про складання списків парафіян, перереєстрацію — взагалі негайні парафіяльні справи, і складено протокюіла. Уже другого дня ранком в ВПЦР страшенне зворушення: Митрополит зібрав загальні збори Троєцької парафії без дозволу влади, зібрав в канцелярії ВПЦР без дозволу голови ВПЦР ... Тягнуть усіх до ДПУ, декого й голову Мійської Ради кидають до в`язниці... а з Харкова Юнаків рапортує: „Митрополит Липківський провадить жахливу контрреволюцію, не рахується ні з якими законами влади" ... Говядовський, запевне, в своїх протоколах постарався... Навіть слідчий від ВПЦР не зміг, кажуть, затулити всієї цієї брехні, та крутійства, а між тим і це було головне обвинувачення проти мене. ВПЦР навіть влаштувала окреме засідання, щоб кождий „одверто висловив своє кредо". І Ромоданів і Грушевський і Шараєвський і Коляда, а найехидніше Говядовський — всі тягнули мене за язик, але я не виправдав їх надій, відповів їм цілковитим мовчанням, і лише про нього мали змогу сповістити ДПУ. Після цього засідання, щоб хоч трохи вийти на лекшу повітру, я взяв собі відпустку й виїхав на Солом`янку до сестри і прибув уже в половині липня на „передсоборну нараду", що мала відбутись згідно ухвалі Микільських зборів.
 
 
Передсоборна нарада.
 
На цю нараду зібралися всі єпископи, не багато духівництва, а мирян щось з 6 чоловіка. Ця нарада мала на меті підготувати всі питання черги дня Собору, але фактично її завданням було підготуватись до вирішення того питання, яке зовсім в програмі Собору й не стояло, цебто до ліквідації мене. От же на початку наради Харківський агент Карин викликав до ДПУ 7 чоловіка (5 єпископів, 1 священика і 1 мирянина) з наради й мене і в моїй присутносте з якогось листа став вичитувати їм усі мої провини: тут було і про розмову ніби з Потієнком, і про лист Шелухина, і про недозволені збори Троєцької парафії і таке інше, й зачитав висновок ДПУ, що митрополит Липківський є запеклий ворог Радвлади, й коли він далі буде стояти на чолі УАПЦ, то відношення до иеї уряду буде одне, а коли його буде усунуто, відношення до УАПЦ стане зовсім інше. Карин ждав мабуть від мене якогось виправдання, але я й на його кумедні обвинувачення відповів повним мовчанням. Йому аж незручно стало; він запитав, може хто хоче висловитись, та ніхто не забажав. Він тоді запитав Ромоданова: „Що ж ви виконали все те, що я казав, поширили скрізь інформації?" Ромоданів відповів: „Так, усе зроблено". Протоієрей Шарай (з Катеринослава) підтвердив, що і в них усе відомо, й на цьому аудієнція скінчилась. Коли після цього зібралась нарада, хтось (здається Чехівський) подав пропозицію, щоб уся нарада посвідчила лояльність митрополита Липківського перед владою. За цю пропозицію підняли руки миряни, дехто з духівництва й лише один єпископ Антоній Гриневич; всі останні єпископи ухилились і вирішили обрати слідчу комісію для дослідження життя УАПЦ, цебто, запевне, всіх моїх злочинів. За слідчого погодився стати архиєпископ Кость Кротевич, відомий правник, колишній член Полтавського суду, що ще на Покрівських зборах 1926 р. заявив себе палким прихильником „нового курсу". Йому до допомоги дано ще в кождій окрузі по слідчому, і таким чином піднялось всеукраїнське дослідження. В м. вересні Кротевич уже бігав з грубим портфелем під пахвою, і якось казав мені: „От уже майже всі допити зроблені, вже набралось два томи діла". Коли я запитав, чи буде ж він і мене допитувати, й чи буде мені показано „діло" про мене, то він сказав: „Як же, звичайної... Що ви? Я ж правник? Коли збереться вся комісія, вас викличемо, пред`явимо все „діло" й зробимо допит". Та збрехав. Ніхто мене не допитував, і мого „діла" мені не показував і по цей день... Але було ясно, що все це „діло" було лише пустою затичкою; на ділі моє звільнення вже було вирішене; після передсоборної наради Ромоданів, Говядовський, Грушевський та інші члени ВПЦР роз`їхались по округах на округові Собори для обрання делегатів на Всеукраїнський Церковний Собор і вже голосно й недвозначно оповідали про мої провини і про кончу потребу „для блага Церкви" мене звільнити. Деякі єпископи теж виявили свою „щирість" в цей бік, більшу навіть ніж треба. Нарешті агенти ДПУ викликали уже обраних на Собор делегатів і загрожували їм в`язницею, коли вернуться з Собору не звільнивши мене. Здається вже аж надто працювало ДПУ та його церковні агенти навколо моєї ліквідації, цим вони навіть дуже підносили моє значіння в УАПЦ. Але вже вони краще розуміли, що роблять ... В ВПЦР давали мені виразні натяки, щоб я краще відмовився до Собору, цим, мовляв, уся справа УАПЦ розв`язалась би як найкраще. Може й для мене це було б спокійніше, але моє сумління не дозволило мені цього. Я гадав і гадаю, що слуга Церкви не мусить попереджати волі Церкви: як обраний я Собором, і з волі Собора прийняв служіння митрополита УАПЦ, так нехай воля Собора й вирішіть мою дальшу долю в УАПЦ. Лише за порадою декого я подав до головних представників влади і виготовив для майбутнього Собору свій докладний „меморандум" про свою аполітичність і відношення до Радвлади й проект відозви від Собору до всієї УАПЦ в справі відношення до влади. Окремо я подав докладні спростовання тих провин, які мені ДПУ пришивало. Все це, запевне, я робив не для того, щоб затриматись на митрополії — очевидно моє звільнення було вже остаточно вирішеної; — я лише хотів довести до відому людности й подати на увагу історії урядову неправду мого звільнення ...