На Собор прибуло більше 200 делегатів. Не дивлячись на великі хиби при обранню їх, на велику нагінку з боку ДПУ, на красномовні промови на місцевих соборах (де воїни відбулись) членів ВПЦР та їх агентів, Собор все ж вийшов досить вільний і опозиційний; наявна неправда дуже вже била в очі. Глуху опозицію викликав і контакт ВПЦР та єпископату з ДПУ. Взагалі цей Собор був досить гарним виявником того, що дала свому народові УАПЦ за роки після 1-го Всеукраїнського Собору. Робітництво за цей час уже все було в комуністичному мішку й на Соборі майже не мало представників, але й ті кілька, що були, поводили себе вільно. Українська інтелігенція теж була уже вся в цьому мішку й представників на Соборі зовсім не мала. Зате селянство виявило велику свідомість і сміливість; селяни знали, що їх жде від ДПУ, але все ж виступали на Соборі сміливо, вільно. Тут УАПЦ зробила велику працю в бік виховання церковної й національної свідомости народа. Духівництво теж було в більшости опозиційне, хоч були між ним і прислужники. Все ж УАПЦ і тут могла бути задоволена: пан-отці як звичайно хитались туда й сюда, але більшість, ближча до народу, тримала себе в контакті з народом. Єпископат — меньшість пасивно, а більшість навіть активно — виявляв себе прихильником чи принамні виконавцем курсу ВПЦР і ДПУ. Так, єпископат УАПЦ, це була, як кажуть, її „ахилесова п`ята". Взагалі 2-й Всеукраїнський Собор виявив у собі ще досить духа церковности й волі, а тому його треба вважати за справжній церковний Собор, а його ухвали виявленням волі Церкви, за винятком, запевне, тих, що винесені під примусом влади; тут уже церковної волі не було: руки, так би мовити, „тресть писця скорописця", але голова, що ними керувала, була вже чужа й ворожа Церкві... Така саме ухвала Собору була про звільнення митрополита: тут уже робило ДПУ руками Собору... Собор зразу виявив свою опозиційність, обравши в голови Володиміра Чехівського. Це вже майбуть не входило в міркування ДПУ, і сам Чехівський відмовлявся, але Собор настояв. Праця Собору почалась згідно програму з якихось теоретичних питань. Я ще встиг виголосити перед Собором свого меморандуму в справі відносин УАПЦ до держави і проекта відозви від Собору до УАПЦ в цій справі, як Чехівського викликано було до ДПУ й брутально повернуто до сучасности, наказано, щоб негайно поставлена була справа про звільнення митрополита Липківського, при чому прямо сказано, що коли Собор залишить Липківського, то зараз же буде розігнаний, а потім в першу голову піде на заслання він — Чехівський, а за ним і митрополит Липківський. Від Собору викликано було делегацію до ДПУ, при чому Карин, що був головним командиром цілого загона агентів ДПУ, що вартували на Соборі, оголосив їй волю влади, аби митрополита Липківського, як ворога влади, було усунуто, і виклав перед нею ті провини, які через їхню абсурдність навіть на Соборі й не згадувались, а просто категорично поставлена вимога влади про моє усунення. Ця вимога викликала велике обурення з боку мирян проти єпископату й духівництва. Один селянин прямо сказав, що батько (цебто я) насвятив собі синів (єпископів), а вони тепер його продають; другий образив священика, що відчитав на Соборі розмову делегації з Кариним, що була дослівно записана, передрукована й роздана делегатам. Бачучи, що відхилити питання про усунення митрополита Липківського не сила, Собор все ж обрав ще одну делегацію й послав до Карина з низкою запитань: чи може митрополит Липківський залишитись настоятелем Софіївської парафії, чи може бути обраний на єпископську катедру, чи ніякої більше кари йому не буде за його „провини" і т. і. На всі ці питання Карин дав цілком задовольняючі відповіді; нахабно брехати „темній масі", це ж звичайна політика комуністичних ватажків... Перед початком вирішення питання про моє усунення, мене закликано до канцелярії ВПЦР, де зібралась уся президія Собору. Очевидно з боку ВПЦР вживались останні заходи, щоб я на Соборі сам відмовився. Ромоданів прямо запитав мене, чи вважаю я за можливе провадити керівництво Церквою в таких зовнішніх умовах. Я відповів: Христос будував Церкву не лише тоді, коли вільно благовістив, а й тоді, коли на хресті страждав. От же і я мушу вважати керівництво Церквою можливим при всяких умовах, коли Іна те буде воля Христова, цебто воля Церкви. Члени Собора миряни зі сльозами на очах висловлювали мені, як тяжко їм вирішати мою справу, як вони не хотіли б мене звільняти, але, мовляв, батогом обуха не переб`єш ... Я вклонився президії і вийшов. Це було моє останнє завітання до канцелярії ВПЦР, я вже більше не заходив туди аж по сей день ... Засідання собору в справі мого звільнення досить нагадало собою подію першого. Собору про моє висвячення. Був пізній вечір, але як тоді так і тепер було повно народу і внизу й на хорах, було» велике зацікавлення з боку всієї української людности... Але було дещо й нового: був великий гніт з боку ДПУ; командир Карин давав „генеральний бій" і напружив весь свій загін. Хоч слідчий Кротевич показував свої „томи", хотів докласти про мої „провини", але Собор з обуренням це відкинув, і питання було поставлено просто: „чи Собор вважає корисним для Церкви залишити митрополита Липківського, чи здіймає з нього тягар митрополичого служіння". Представник Софіївської парафії Іван Грищенко подав проект ухвали про моє залишення, вказавши, що ніяких підстав для мого звільнення немає. Агент ДПУ зараз же кивнув до Ромоданова, й той підійшов до Грищенка й відняв у нього мандата на Собор, І того бідного зараз видворили з Собору; і все ж виступало за моє залишення ще кілька селян і навіть дві жінки: одна закінчила свою промову так: „краще з честю вмерти, ніж ганебно жити". Бідні! Всі вони коли не на засланні, то напевне в муках „куркульських" ... Виступило за моє залишення й кілька священиків (Хоць, Таран), але більшість і єпископи пішли на зустріч ДОУ. Коли поставлено було на голосування проект ухвали Грищенка про моє залишення, за нього подало голос більше як 40 членів, майже виключно миряни. Другий проект ухвали, мабуть складений в ДПУ, виголосив священик Ковбасюк про моє звільнення „за злочинну, неправдиву, шкідливу, для Церкви працю". За цю ухвалу ніхто не підняв руки, навіть сам Ромоданів. Тоді Чехівський подав свою резолюцію, ще „з об`єктивних причин Собор здіймає з митрополита Липківського тягар митрополичого служіння". Ця резолюція зібрала більшість ... Було вжито надзвичайних заходів, щоб людність, „публіка", нічим не виявляла свого відношення до вирішення Собору. Коли я виходив з Собору, у всіх бачив сльози на очах, всі казали: 3 1-го Собора ми виходили з сльозами радості, а з цього виходимо з сльозами суму та жалю ... Другого дня я мусів докласти Соборові свій листовний відчит про свою шестилітню митрополичу працю, про ті ідеали, до яких я стремів, про своє благовістя, подорожі й закінчив подякою Богові за все минуле й побажанням УАПЦ кращого майбутнього. Це був мій останній митрополичий виступ ... А між тим представники Собору знову викликані були до ДПУ і їм запропоновано негайно обрати нового митрополита, щоб відрізати мені усякі шляхи до повернення, й поставлено вимогу ніяких інших питань не вирішати, поки не оберуть митрополита. Це була важка справа, бо відношення Собору до єпископату було досить негативне, майже кождий з них себе добре заплямував. Собор схилився на двох кандидатах: Йосипа Оксіюка, що справді тримав себе з можливою гідністю й честію, і Костя Малюшкевича... вже не скажу — чому. Помітно було, що Оксіюк був кандидатом мирян і части духівництва, Малюшкевич — кандидат єпископату і їх прихильників. Та обидва кандидати рішуче відмовились, а інші одержали по 1-2 голоси. От тоді, щоб уже „митрополичу" справу скоріше розв`язати, я звернувся до о. Миколи Борецького, став його умовляти взяти на себе цей тягар; Микола Борецький принаймні стояв осторонь від передсоборних чвар, сидів у Зінов`ївську й нічим себе не виявляв. О. Микола Борецький погодився, і його було негайно обрано. От цим власне Собор і закінчився. Після розв`язання митрополичої справи ніхто вже ним не цікавився, та й на нього найшла якась апатія; багато роз`їхалось. Трохи піднявся настрій Собору лише під час обрання президії ВПЦР. Тут уже Собор, так би мовити, помстився за все те крутійство, в яке завела УАПЦ Ромоданівсько-Говядовська ВПЦР. Списки кандидатів до президії ВПЦР тепер уже подавались на ухвалу ДПУ, і от воно виставило на голову ВПЦР того ж таки Ромоданова. Та тричі кандидатура Ромоданова перебалотировувалась; сам Ромоданів аж присягався, що всього себе віддасть на служіння УАПЦ, другі виразно натякали, що це бажання самого ДПУ; і все ж Собор категорично його провалив, навіть коли загрожували, що ДПУ зовсім припинить вибори. ДПУ тут мусіло поступитись й дозволило виставити інших кандидатів. Виставлено було їх кілька, але ДПУ пропустило лише Юнакова і заявило, що інших нікого не визнає. Тут уже апатія взяла верх, і Собор уже прийняв призначеного від ДПУ Юнакова: „нехай уже буде, аби тільки не Ромодан". За секретаря, запевне, ДПУ висунуло Го-вядовського; та й тут уже Собор остаточно вперся: даремно Говядовський аж розперізувався, доводив свою відданість УАПЦ, даремно Юнаков аж плакав, просив за Говядовського, казав, що без нього не може обійтись: голосовання переводилось разів зо три, і Говядовського остаточно провалили, залишивши ВПЦР навіть без секретаря. Далі вже механично входили ті ж самі єпископи Малюшкевич, Грушевський, Чулаєвський, миряни Кобзар, Коляда; але Собор таки впхнув до ВПЦР і Володиміра Че-хівського, вважаючи його за секретаря.
Бідний архиєпископ Нестор Шараєвський, що його заступництво так використовували, залишився зовсім без нічого. Ще раніш на Київському окружньому Соборі Малюшкевич без церемонії посів його Київську катедру, а Собор і на ньому помстився, сказав: „коли усунено митрополита, то мусить бути усунений і його заступник", і обрав нових заступників — того ж таки Малюшкевича і Йосипа Оксіюка. В повнім зневір`ї на всіх і все о. Нестор пронудився ще 2 роки і помер 16/29 жовтня 1929 р. Собор ще одно змилування на нас поклав, ухвалив видавати мені й о. Нестору щомісячну пенсію по 50 карб. Не знаю, як о. Нестору, а мені видала ВПЦР лише за листопад і грудень р. 1927 по 50 карб, і за січень р. 1928 — 25 карб., і на цьому видачу пенсії припинила й по цей день. Кажуть, ніби з округ присилалися кошти навіть персонально для мене, але ВПЦР зараховувала їх для себе... в повернення тих 125-ти карб., що вона згарачу була видала мені як пенсію. Справою з митрополитами та з обранням ВПЦР (яка до речі вже й залишилась аж до свого самогубства) Собор власне й Обмежився; той широкий і голосний програм, що його виробила передсоборна комісія, залишився на майбутні часи ... Взагалі мрії про 2-й Собор були гарні, а дійсність інша. Архиєпископ Йосип Оксіюк писав до передсоборної комісії: „Перший Собор був Собором відродження Української Автокефальної Православної Церкви, а другий Собор мусить бути Собором її самопізнання та самовизначіння. Його завдання — „пізнати саму в собі" нашу церкву". Гай, гай!... І дух церковности в цьому Соборі був досить живий, і сили були, і свідомість до самопізнання й самовизначіння, та не було головного — не було волі, тяжка рука ДПУ гнітила його, ліквідаційна хвиля 3-ї ВПЦР заливала його, і тому коли перший Собор був Собором відродження УАПЦ то другий Собор став на ділі Собором ліквідації УАПЦ... Там були сльози ра-доісти з приводу народження УАПЦ, тут сльози смутку з передчуття її смерти ...