Відношення Радянської влади до віри і Церкви взагалі й тактика руйнації її.
 
Відродження Української Автокефальної Церкви почалось і провадилось при таких тяжких державних умовах, яких історія ще досі не знала. Кожна держава, яка б воїна не була ворожа до християнства, все ж якусь релігію визнавала, давала їй певне місце в себе. Радянська комуністична влада, що опанувала бувшою російською державою, зовсім не визнає ніякої релігії, не дає їй жодного місця в свому суспільстві, вважає її головним ворогом комуністичного, соціялістичного ладу, і тому цілковите знищення релігії в своїй державі вважає за головне своє завдання. А тому, що радянська влада дуже просякнута єврейським духом, вона найбільш фанатично не-наводить християнство і в своїй московсько-єврейській державі, запевне, православіє. От же знищення православної Церкви в першу голову це є головна мета радянської влади;1) коїли підчас стихійної революції забито, кажуть, більше 1000 православних священників і до сотні єпископів, то це не була випадковість, революційну стихію направляла свідома рука. Але коли вже стихійність революції припинилась, і Радвлада (а вона також централистична Московська, як і бувша царська) мусіла нищити Православну Церкву в якийсь організаційний спосіб. І тут Радвлада мусіла рахуватись з трьома умовами: по перше, сама вона з початку почувала своє становище не досить безпечним і мусіла оглядатись на свій народ, щоб його надто не обурювати; по друге, мусіла оглядатись на закордонні держави, бо все ж 20-й вік; по третє, загальною тактикою її є нищити Церкву власними руками її діячів. Про око свого народу й закордонних держав Радянська влада оголосила волю як віри, так і безвірства, а на ділі під прапором „диктатури пролетаріату" чи фактично ДПУ всяк підносить безвірство і гнітить віру, щоб викорінювати релігійність в народі. На підставі ніби бажань робітництва закриває церкви, повертає їх на клуби, театри, кино, радіо, прилюдно зневажає мощі святих, влучно використовуючи шахрайства коло них збоку манахів, зневажає свята, закидає народ всякими безвірницькими, блюзнірськими листками, заборонивши всякі релігійні видання, а в школах і взагалі заборонила всяке релігійне навчання до 18 років, а скрізь запровадила антирелігійне, нарешті всіх „релігійників" надто обмежила і в державних правах і праві на працю, одно слово, коли не завжди вбивала тіло за віру, то безупинно й планово вбивала душу, особливо в дітях, в молоді, в урядових робітничих колах, що цілком були в її руках. За те життя духівництва та його родини Радянська влада поставила в самі жахливі просто неможливі умови. Але, запевне, для знищення Православної Церкви головну боротьбу Радянська влада повинна була повести з її ієрархією. Під час большевицького наступу на Москву р. 1917 Московський Собор як раз обрав патріарха Тихона. Цим Російська Православна ієрархія не тільки думала зміцнитись, а ще й замінила царя в Церкві. І от перш за все Радянська влада повела вперту боротьбу з цією патріаршою церквою, з тихонівщиною, щоб її знищити, запевне, руками ЇЇ ж діячів. Звичайно, ці руки в ДПУ зараз же знайшлись, усунули патріарха Тихона й оголосили себе „Живою Церквою" проти мертвої старої, „тихонівської". Але загарачу „живі" вже дуже перехилились на лівий бік, стали галасувати й проти обрядів, і навіть божественности Христа, і народ зовсім їх не визнав. Тоді ДПУ трохи притягнуло дуже „живих" вуздечкою, і вони оголосили себе лише „обновленською" церквою, цебто православна віра у них, як була, так і залишається непорушною, а лише зверху обновляється, так би мовити, фарбується за вказівками ДПУ. Коли й до цього народ поставився підозріло, то нарешті вона вже названа традиційною до революції назвою „синодальна", в тому, запевне, таємному розумінні, що як царська синодальна церква цілком залежала від царя, так радянська синодальна цілком залежить від ДПУ. Але ні живої, ні обновленської, ні синодальної церкви народ не приймав, а линув до патріарха, і коли його заморено, все ж народ весь залишився на боці ,,ти-хонівщини". Тоді вже ДПУ в самій цій „тихонівщині" му-сіло шукати таких рук, щоб ними керувати, й, запевне, найшло; невпинне цюкання в одне і те ж місце трудно довго витримати, і от заступник патріарха Тихона Сергій притягнув майже всю тихонівську ієрархію, і вони нарешті підписали „деклярацію" до Радянської влади, що самі з своєю Церквою цілком віддають себе на послуги ДПУ: „ваші, мовляв, вороги, еаші вороги, і ваші друзі, наші друзі". І тут уже народ попався в западню, мусів або прийняти цю облуду, або зовсім зневіритись у всякій церкві. І те і друге, запевне, цілком на руку Радянській владі, особливо друге. Через те мабуть ДПУ і взяло від Сергія й урочисто оголосило заяву, що „в Радянській державі гоніння на Церкву не було й нема", щоб цією очевидною для всякого брехінею показати нікчемність ти-хонівської ієрархії (від обновленців такої заяви ДПУ не взяло, вона вже й так дискредитована), а значить і їхньої Церкви.
Але що ж? Пішов у „друзі", то вже мусиш робити все, що скажуть, навіть ліквідувати себе самого й свою Церкву... Але дуже велика була гора, ця російська Церква; довгі віки наростала; Не так то легко було її й зліквідувати, ще довго коло неї треба ДПУ походити.1)
Всі ці заходи Радянської влади коло знищення Православної Церкви, хоч робилися в Москві, на Московщині, але мали всеросійське значення, цебто поширювались і на Україну, бо Українське ДПУ (як і Українська Радянська влада) було лише філією Московського. Коли Радянська влада закріпилась на Україні р. 1919-го, воїна як раз застала тут велику боротьбу Української Церкви з Російською „тихонівською". ДПУ зразу вирішило використати цю боротьбу для руйнації „тихонівської" Церкви, що на Україні цілком панувала. Запевне з цією метою Радянська влада досить охоче зареєстровувала українські парафії і з Києві, й по селах, давала їм церкви, дозволяла Соїбори і навіть Всеукраїнський Собор 1921 року. Але влада скоро спостерегла, що УАПЦ, руйнуючи „тихонівщину", сама виростає в міцну і для влади небезпечну гору: вона проголосила себе „автокефальною", незалежною від Московського церковного уряду, а незалежність церковна криє в собі й думку про незалежність державну; вона дуже захоплює народ, а це для протицерковної влади найгірш неприємно; вона нарешті є національна, виховує народ в національній свідомості, а Радянська влада проти всякої національної свідомості, особливо української. От же ДПУ зразу стало вживати на Україні тих заходів до розвалу тихонівщини, що й на Москівщині: перенесло на Україну обновленську Церкву, сподіваючись, що вона буде бити разом і по тихонівщині й по автокефалії. І от в Києві з`являється обновленське духівництво, ґвалтовно відбираються в тихонівців церкви й даються обновленцям; це ж робиться й по селах. Але обновленщини й на Україні народ не приймає, обновленські церкви стоять пусті, а по селах тільки тим пан-отці й спасаються, що, записавшись в ДПУ обновленцями, перед народом видають себе за тихонівців. Що ж до автокефалії, то на неї обновленщина аж ніякого впливу не зробила, хоч сам обновленський митрополит Пимен Пегов оголошував себе теж автокефальним і говорив про ,,неньку" Україну. УАПЦ гарно ізолювала себе як від обновлеищини, так і від тихонівщини утворенням своєї народної ієрархії, якої ні та, ні друга не визнавала.
 
 
Спроби роскладу Української Церкви. Соборно-Єпископська Церква.
 
Українську людність найбільше приваблювала українська мова на Божій службі, і от ДПУ проти УАПЦ утворює українську обновленську й українську тихонів-ську Церкву. Знаряддям для утворення української обновленщини став бідний протоієрей Павло Погорілко. Це була все ж щира й чесна людина, але був непоправний мрійник; ним можна було крутити, але коли його якийсь гедзь укусить, то він уже ні з чим не рахується. Утворенням ієрархії на Всеукраїнському Церковному Соборі він страшенно був збентежений, і повернувшись до Вінниці, і в віршах, і листах страшенно на нашого брата громічав. І от його й привабилої до себе Вінницьке ДПУ. А тут іще сталась сумна суперечка між архиєпископом Іваном Федоровичем і Вінницькою Повітовою радою, й ці радники, як протоієрей Лапчинський, Мефодовський і ще деякі, з допади на Федоровича ухилились до обновленщини, опинились в спільні з Погорілком в Вінницькому ДПУ і там обрали Погорілка на Вінніцького єпископа, й ДПУ послало його на висвяту до Москви, до обновленського митрополита. Так в мить з`явився український обновленський єпископ. Та Погорілка й тут якийсь ґедз укусив; він оголосив себе автокефальним, відмовився від обновленства, не визнав і нашої автокефалії і утворив свою власну Церкву „Боупац" (братське об`єднання Української Православної Автокефальної Церкви). Повага, що нею користувався Павло Погорілко на Поділлі, і те, що священникам явилась змога правити українською мовою, бути автокефальними, залишаючись „благодатними", привабила до БОУПАЦ багато парафій на Поділлі, але виключно слав`янських, а не наших автокефальних; навпаки, БОУПАЦ стала переходовим ступенем до УАПЦ. Це, запевне, не входило в плани ДПУ, і воно позбавило Погорілка і його БОУПАЦ своєї опіки: БОУПАЦ роспалася, а Погорілко подався до Полтави і там пристав до „Булдовщини" ...
В той час коли Вінницьке ДПУ заходилось коло утворення української обновленщини, натрапивши на о. Павла Погорілка, Полтавське ДПУ взялось за утворення „тихонівщини" з українською мовою і мало вже далеко більший успіх — знаряддям своєї авантури воно обрало Полтавського протоієрея Феофіла Булдовського. Це був пар-фенієвець, видний полтавський братчик, прихильник Української Автокефальної Церкви, але тільки „благодатної". Він був людина розважна, практична, без погорілківського мрійництва, й тому для ДПУ більш придатний. От же Булдовський з того жалю, що УАПЦ стала на шлях „самосвятства", з благословенства, запевне, ДПУ наважився здобути для неї „благодать". Він виїхав до м. Лубень (в Мгарський машстир), викликав туди Полтавського тихо-нівського єпископа Григорія і ще якогось знайшов на селі, і прийняв від них хиротонію (розвівшись попереду з жінкою). Потім до нього приєднався Погорілко і ще один авантурник Катеринославський єпископ Іоаіникій Соко-ловський (ще ієромонахом він був членом Першої ВПЦР), який оголосив себе навіть заступником патріарха Тихо-на на Україні, коли (р. 1923) екзарха Михайла було зіслано, щоб не перешкоджав обновленщині. От ці три єпископи висвятили ще, здається, 4-х й оголосили себе „Соборно-Єпископською Церквою", цебто проти нашої всенародно-соборноправної. Вони визнавали Собори лише з єпископів. Але Булдовський не зовсім відкидав і нашу благодать; він висловлювався, що коли кількість їхніх єпископів теж дойде до ЗО, тоді їхні єпископи з`єднаються з нашими, обидві благодаті, так би мовити, зіллються вмісто, й одержиться мікстура, приємна для єдиної УАПЦ. Але це він так тільки замовляв у наш бік, а на ділі всяк нас ганьбив і закликав до своєї „Соборно-Єпископської". Слав`янських парафій посунуло до неї на Полтавщині досить, але автокефальної ні одної; навпаки, й „Булдовщина" — стала ступінню до переходу до УАПЦ, з осібна коли патріарх Тихон все ж їх відлучив, як автоке-фалістів. Та очевидно Булдовський був під особистою опікою ДПУ, бо воно само стало ґвалтовно відбирати парафії від УАПЦ і передавати їх Булдовському. Всякими неправдами Булдовщина досягла певного поширення на Полтавщині, але для УАПЦ без допомоги ДПУ вона не могла еі чим пошкодити.
Але, запевне, всі ці „благодатні" Церкви, що відділені були від УАПЦ, як від тієї гори, широкою річкою „самосвятства" могли лише зовні її клювати, здалеку на неї нападати; ДПУ за своєю постійною тактикою добре розуміло, що треба найти всередині УАПЦ, серед „самосвятів", такі рухи, які б її з середини роскладали, руйнували. А коли ДПУ чого шукає, то невідмінно те й знаходить ...
 
 
Брацтво „ДХЦ" („Діяльна Христова Церква")
 
Ворожнеча до УАПЦ в більшовицьких колах уже в 1922 році дуже зросла завдяки жвавому зросту самої УАПЦ. Не лише в українських, айв московських часописах стали з`являтись страшенно ворожі проти УАПЦ долиси, пришивались їй і „петлюрівщина", й антирадянство, і всякі політичні злочини. Хоч ніяких фактів таких злочинів часописи не могли подати, але ясно було одно: комуністична влада вирішила щільно взятись за росклад, або й ліквідацію УАПЦ, поки вона ще лише почала життя, поки ще не ствердилась традиціями, як слав`янська. І от на Покрівські збори ВПЦР 1922 р. з`являється агент Московського ДПУ Серафимов (казали, з вищою духовною освітою) і пильно до всього придивляється. Всім відчулось, що це є експерт, який має завданням відшукати слабе місце в УАПЦ, з якого краще почати її росклад, і знайти в самій УАПЦ придатні для цього роскладу рухи. Ще перед зборами цей Серафимов закликав до себе деяких діячів УАПЦ за вказівками місцевого ДПУ і мав певні досягнення. Принаймні вже після першого засідання По-крівських зборів в 1922 р., на якому були суперечки з приводу вибрику Мороза на Київське єпископство, в місцевій пресі з`явився допис під назвою „Автокефалія тріщить". По більшовицькому це значило: треба, щоб автокефалія вже тріщала, тріщину вже знайдено. На одному з дальших засідань виступив протоієрей Самсон Задо-рожний. Цей напів-божевільний негідник, що з несамюви-тим нахабством сполучав ганебну продажність, виступає з надто провокаційною промовою про ґрунтовну реформу УАПЦ, відкинення з молитов і навіть з Св. Письма таких слів як „Господь", „раб", що нагадують про панство та рабство, перегляд науки церковної про святих, Богородицю й т. і. На це всі подивились, як на лемент божевільного, але в другому засіданні виступає вже Єпископ Володимір Бржосньовський, уже з листівкою заявою від „гуртка прихильників радикальних церковних реформ", в якій теж обвинувачується УАПЦ в застої, змертвінні, хоч вона ледве лише почала жити, вимагається зміна пошани до Богородиці і т. і. Під заявою крім Бржосньовського підписані протоієрей Янушівський, Задорожиій і ще чоловіка два. Штучність і недоречність заяви була цілком ясна, і її передано на розгляд ВПЦР, але було вже дуже помітно, що якась таємна рука намацує болючі місця на тілі УАПЦ і вже знайшла собі певних спільників. Ще ясніше це стало, коли раптом під гомін змагань про головенство Мороза в ВПЦР за секретаря її вигулькнув протоієрей Кость Янушівський. Чому цей явний агент ДПУ одержав більшість голосів? Хоч кілька десятків могли підняти руки й не свідомо, та все ж, очевидно, було з десяток таких, що це робили свідомо й других підбивали. Щоб навести жах на збори, під час них було заарештовано єпископа Юрія Жевченка і протоієрея Дмитра Ходзицького. Ходзицький просидів місяців зо два, а Жевченко аж 9 місяців без усякої вини, Щоб відкинути від УАПЦ всякі закиди в контрреволюційності, петлюрівщині і т. і., член ВПЦР Володимір Чехівський вніс на збори проект „Прилюдної заяви" про відношення УАПЦ до влади, написаний аж надто в дусі „класової боротьби" та „диктатури пролетаріату". Цей проект збори прийняли й оголосили і цим може трохи затримали дальші арешти. Через кілька день по скінченні зборів прийшов до мене священник з Поділля Сергій Басовол; людина великої щирости й захоплення, і прохав благословити брацтво, що він його хоче заснувати з метою морального удосконалення люд-ности під назвою „Церква жива". Басовол взагалі носився з мрією морального удосконалення, назва „Церква жива", як він запевняв, нічого спільного не мала з російською „живою церквою". В 2-й ВПЦР ще в 1919 році заснувалось було товариство „Церква жива" для видавничих справ. Тому я написав на його проханні, що благословляю його на працю в брацтві „Церква жива" для морального удосконалення людности в повному єднанні з УАПЦ. От же це благословенство я дав персонально священнику Басоволу. Потім Яйушівський чомусь перетягнув це моє благословенство й на своє „брацтво ДХЦ", хоч я зовсім йому благословенства не давав... Між іншим в розмові Басовол сказав, що він був у Серафимова, що там Бржосньовський, Задорожній, Янушівський, що Серафимов дуже сприяє заведенню брацтв... Було замітко, що Янушівський, працюючи в ВПЦР як секретар, теж складає проект якогось брацтва, закликає якихось своїх братчиків, раз навіть вони закликали до участи й В. Чехівсько-го, і той проектував їм назвати своє брацтво „Церква працюючих". Що далі робив Янушівський з цим проектом, не відомо. Але от з м. Миколаїва одержано в ВПЦР повідомлення, що Парафіяльну раду викликано до ДПУ й запропоновано переєструвати свою парафію на „Українське Церковне брацтво". Коли Парафіяльна Рада на це не погодилась, то від неї храм одібрано і дано тій громаді, що зареєструвалась, як „Українське Церковне Брацтво". Скоро й з Одеси одержано відомості, що й там одібрали від української парафії Покрівський собор й обіцяли повернути лише тоді, коли парафія перетвориться в брацтво й прийме статут „Брацтва відродження". Якось і Мороз в ВПЦР вимовився, що це не зручно, що й наша рада зветься „Всеукраїнська" і вищий Харківський уряд „всеукраїнський", що й „всеукраїнський староста Петровський" і „всеукраїнський митрополит Липківський" і людність часто краще зустрічає всеукраїнського митрополита, ніж всеукраїнського старосту; варт би якось нам змінити свої назви" ... Стало ясно, що ДПУ хоче розбити УАПЦ з її всеукраїнським характером на окремі гуртки, для цих гуртків вживає старовинну українську назву брацтв, але в кожному місті дає брацтву іншу назву, щоб меньше між ними було спільности. От в цьому й полягала праця Се-рафимова над роскладюм УАПЦ, і „братчики" це й є свідомі, або несвідомі виконавці його завдань. Але роскла-ДО`ВІ закиди пішли й далі: в січні р. 1923 під час подорожі заарештовано було в м. Богуславі митрополита Василя Липківського, протримано три тижні й відправлено до Києва, де з нього взято підписку про невиїзд з Києва. Разом з тим Великі збори ВПЦР р. 1923 було заборонено, а пан-отців, єпископів по повітах викликалось до ДПУ; декого заарештовано, а всім вбивалось в голову, що УАПЦ вже нема, що в ВПЦР роїскоїл, поділення на два ворожих табори — крила праве й ліве, що праві, контрреволюціонери, це митрополит Липківський і В. Чехівський, а ліві, „сознательні", це Мороз і Янушівський от же вони мусять єднатися не з контрреволюціонерами Липківським та Чехівським, бо відомо, яка доля в УССР контрреволюціонерів, а з „сознательними" Морозом та Янушівським. Стало ясно, що ДПУ прямо провокує роскол в УАПЦ. На решті на початку р. 1924 вигулькнуло на світ і брацтво Янушівського тільки вже не як „Церква працюючих", а з назвою „Діяльна Христова Церква". Виявилось, що ДПУ найшло негідним сполучати поважну назву „працюючих" з ганебною назвою „церква", а зганьбити ім`я Христа —• це ж його фах, і от воно до ганебного брацтва Янушівського додало назву Христової Церкви і вийшло „ДХЦ", і головою йото став теж Мороз. Якраз в цей-час статут Спілки парафій УАПЦ, що був р. 1920 зареєстрований, р. 1922 перереєстрований, раптом був чомусь зліквідований, і УАПЦ залишилась інституцією нелегальною. Хоч ВПЦР подала свою скаргу до Харкова про відновлення реєстрації статуту УАПЦ, але відповіді не було. І от якось стороною в ВПЦР стало відомо, що статут „ДХЦ" вже зареєстровано і воно вже працює. За вимогою ВПЦР Мороз мусів цього статута показати. Нічого противного принципам УАПЦ в статуті ДХЦ не було, і визнавалась лише „Соціяльна революція`` та не було сказано, що ДХЦ е складова частина УАПЦ. Під статутом ДХЦ були підписи як фундаторів, крім Мороза, Янушівського і єпископа Бржосньовського, ще архиєпископів Нестора Шараєвсько-го й Степана Орлика. Правда, Орлик якось в кінці грудня забігав до мене, й казав, що його викликали в Житомирі до ДПУ, і сказали поїхати до Києва, взяти в Янушівського статута брацтва й по ньому переєструвати свої парафії, разом з тим і від Янушівського прийшло запрохання на нараду. Було ясно, що Янушівський працює в повному контакті з ДПУ. Але я радив Орликові піти на нараду, довідатися, що там робиться; а що там підписували статута ДХЦ, цього я не знав. Було відомої, що брацтво ДХЦ збирається або в голови ВПЦР Мороза, або в члена ВПЦР настоятеля Софіївської парафії єпископа Петра Тарнав-ського, щирого морозівця, ЩО` свідомо пристав до ДХЦ. Але другі члени ВПЦР поставились до ДХЦ з осторогою, догадувались уже, в чому справа. Тим часом ВПЦР витребувала з Миколаєва й Одеси статути їхніх брацтв, і виявилось, що вони цілком ідентичні з статутом ДХЦ. Одна голова їх видумала. В кінці березня р. 1924 в ВПЦР справа про брацтва була поставлена на обговорення, й приня-то було проект ухвали, складений Митрополитом Липківським, в 5-ти пактах, згідно з якими в статут брацтв мусіло бути внесено, що вони є складова частина УАПЦ, і є організація лише внутрішнього церковного життя і всякі зносини з владою ведуть через посередництво ВПЦР і працюють в повному контакті з нею. Ті ж брацтва, що вже зараз є, мусять в місячний термін змінити свої статути, а до того припинити свою діяльність. Взагалі справу про брацтва вирішено поставити на обговорення Микільських зборів, що мали відбутись. Ця ухвала була прий нята і від архиєпископів Шараєвського й Орлика одержано заяву, що вони здіймають свої підписи на статуті ДХЦ і взагалі вони підписались не тому, щоб стати членами ДХЦ, а тому, що їм- було пояснено, що ДХЦ, коли буде зареєстровано, одержить дозвіл на видання часопису, на богословську школу і т. і., иа що не може одержати дозволу ВПЦР, як не зареєстрована владою; а всі „діяльники" дали підпис, що вони припиняють свою діяльність до Микільських зборів. Та це їхнє запевнення не було щире, і це зараз вияснилось в досить прикрий спосіб. Єпископ Тарнавський дуже загострив свої стосунки з причетом Софіївської парафії, і причет відмовився з ним служити. Тарнавському прийшлось залишити Софію, але він зараз же одержує персонального мандата на Михайлівський манастир в сусідстві з Софією й засновує там ,,діяльну" парафію. Було ясно, що це робилося для того, щоб роскласти Софіївську парафію, цю основу УАПЦ, — гадали мабуть, що за своїм настоятелем піде багато парафіян з Софії і ця парафія занепаде. Мандата на Михайлівський манастир Тарнавський одержав в страсну п`ятницю, і в цей самий день в часописі „Пролетарська Правда" з`явився самий ганебний допис з життя УАПЦ під назвою „Мракобеси". Факти, розмови, що в перекрученому змісті проти Митрополита Липківського, Чехівського, архиєпископа Ярещенка подавались в цьому дописі, відомі були тільки Морозові, Янушівському й Тарнавському, й ні в кого не залишалось сумніву, що це вони скомпонували й з благословенства ДПУ подали цей допис до місцевої преси. Може нагородою за це був їм Михайлівський манастир, що став потім осередком ДХЦ. От же роскол в УАПЦ, як і наче справді виліз на верх, і державні кола так були в ньому впевнені, що і в пресі помістили, що УАПЦ розбилась на дві окремі Церкви — автокефальну й діяльну, і навіть з митрополита Липківського зняли заборону виїзду з Києва і він встиг об`їхати багато парафій. А на прохання дозвоілу на Микільські збори зараз же його дали в тій безумовно певності, що на цих зборах остаточний роскол УАПЦ стане фактом. Великі Микільські збори відбулись в кінці травня р. 1924 і були дуже численні, прибуло до 200 членів. Головними питаннями на них були перевибори президії ВПЦР, що мали відбутись ще на Покрівські збори 1923 р., але тому, що ці збори не були дозволееі, старий склад ВПЦР залишився досі, і справа про брацтва, зокрема про ДХЦ. Дух на цих зборах зразу виявився досить опозиційний проти „братчиків", і коли Митрополит Липківський виголосив свій доклад про „брацтва", про їх роскладоіву ролю в УАПЦ, про їх близький зв`язок з ДПУ, обурення на зборах стало загальним. Виявилось між іншим, що спроба роскласти УАПЦ через брацтва не досягла своєї мети; представники Миколаєва й Одеси заявили, що вони підписали статути брацтва, аби здобути собі храми, але ні про яке відокремлення від УАПЦ в них і думки не було, вони вважають себе українськими парафіями, живуть на підставі канонів УАПЦ, в повній згоді і єдності з її керівничими органами, а священник Басовол заявив, що він сам же скасував своє брацтво „Церква жива", коли переконався, що метою засноівання брацтва був росклад УАПЦ, і висловився за скасування всіх брацтв. Збори одноголосне прийняли щодо брацтв проект резолюції, запропонований митрополитом Липківським, який був лише розвитком ухвали президії ВПЦР, додали лише, аби брацтва не засвоювали собі взагалі назви „Церква", бо Церква в нас лише одна -— УАПЦ. Коли потім перейшли до перевиборів ВПЦР, то Янушівського навіть ніхто не виставив канди« датом, а кандидатуру Мороз а на головенство відхилили великою більшістю, а обрали молоду, мало навіть відому людину — Василя Потієнка.
Після Великих Микільських зборів усі останні брацтва щезли без сліду. Не тільки ніякого росколу в УАПЦ не сталося, а виявилась її ще більша однодушність. Та ДПУ не хотіло так швидко визнати свою помилку і своїм ДХЦ провадило далі спробу роскладу УАПЦ. Брацтво ДХЦ хотіли перетворити в вищий керівничий орган УАПЦ, замінити ним ВПЦР. З цією метою Бржосньовський — ця надто брехлива й крутійська людина — пустив якийсь ганебний наклеп на нового голову ВПЦР Ооггієнка й закликав не визнавати нової ВПЦР. Та коли Потієнко сам поїхав у червні до Білої Церкви на Собор, що там відбувався, і всі брехні спростував, аж Бржосньо`вський мусів перед своїм Собором вибріхуватись, і навіть дав листівне запевнення, що визнає всі ухвали Микільських зборів і нову ВПЦР. Але вже на Усічення скрізь по церквах і парканах росклеяно було велику друковану відозву від ДХЦ „до всіх вірних УАПЦ", в якій кидались на ВПЦР всякі обвинувачення, ніби через неї УАПЦ вертається до старого ладу, задовольнилась митрами та омофорами; найбільше доставалось митрополиту Липківському, В. Чехівському та архиєпископу Ярещенку. Жертви вже ясно намічались. Під відозвою підписались єпископ Бржосньовський, Тар-навський, протоієрей Янушівський і ще два Білоцерківці. От же стало видно, що ДХЦ одверто пориває з ВПЦР та керівниками УАПЦ й переймає на себе вище керівництво в Українській Церкві. ДХЦ зорганізували зовсім за зразком обновленських „єпархіальних управленій" за „головно-уповноважеіного" призначено, запевне, прот. Костя Янушівського, який, залишаючись протоієреєм, посів значну державну посаду касіра Держбанку; членами президії ДХЦ були єпископи Бржосньовський, Тарнавський і ще кілька осіб. З боку ДПУ вжито було всіх заходів, щоб перегнати українські парафії під зверхність ДХЦ, Митрополиту Липківському в серпні знов заборонено виїзд з Києва, натомість Тарінавському, Янушівському давались командировки, малось на увазі Тарнавського висунути на митрополита. ДХЦ справді як наче розвинула велику працю, стала видавати часопис „Церковне життя", видала календар на 1925 рік, випустила цілу уйму всяких відозв до всіх повітів, скрізь організувала свої осередки, в Києві скликала поширені збори, навіть Собор. Бідна ВПЦР зовсім залишилась в тіні, їй було заборонено всякі збори, друк, а її члени були під постійною загрозою... Та вся „діяльність" ДХЦ була цілком штучна, за неї все робило й на свої кошти ДПУ, а в ній самій аж ніякого життя не було. Михайлівська парафія, що нею Тарнавський повинен був роскласти Софіївську, вражала повною пустотою, на його службах коли було 10 чоловіка, то й з вих половина була наших, що прийшли поцікавитись, хто є в Тарнавського, і лише дивувались, на які кошти він тримає хор та причет. В Києві відібрали від українців спочатку Володимірську церкву, потім Троєцьку, але вони зовсім стояли пусті, поки не перейшли одна до обновленців, а друга знов до українців. З єпископів одверто перейшов до ДХЦ лише старий Микола Ширяй Ніженський, та хіба Маляровський бігав лисячим хвостиком і туди й сюди. Єпископи „діяльні" Бржосньовський і Ширяй одверто стали до співробітництва з ДПУ, багато священників і мирян видали, багато перетягнули до себе обіцянкою заступництва перед ДПУ, в їх єпархіях примусово переводили українські парафії на статут ДХЦ. Але нарід зовсім не хотів нічого й знати й відати про ДХЦ. Навіть на Білоцерківщині не більше як парафій 20 було перетягнуто до ДХЦ, і то лише священники, а парафії залишились автокефальними; на Ніженщині й того меньше, й кінчилось на тому, що й Бржосньовського й Ширяя ні духівництво, ні нарід не захотіли визнавати й прохали інших єпископів. ДПУ по повітах майже ґвалтовно накидало українським парафіям статут ДХЦ, і ніхто їх не хотів і знати, їхні відозви лежали без діла, часопису випустили два числа та й на тому й припинилось. В січні 1925 р. відбувся над діяльними єпископами вищий церковний суд під головуваиням архиєпископа Йосипа Оксіюка й констатував їх відхід від УАПЦ й виключив зі складу УАПЦ їх і їхню Церкву. Сам Мороз побачив, що з ДХЦ нема ніякої користі, й подав заяву, що він переконався в шкідливості Брацтва ДХЦ, відходить від нього і просить знов вважати його священником УАПЦ. Але, як та гора, непохитно стояв головно-уповноважений Янушівський; він розсипав свої накази, розпорядження, заводив зв`язки, викликав на бесіди, манив обіцянками приятелів, лякав загрозами ворогів, мовляв, „життя і смерть поставив я перед тобою", як це вони писали в своїй відозві, запозичивши з відозви ВПЦР до духівництва, — і як людина брудна, тільки що раз глибше грузнув у болото й тягнув за собою й ДХЦ. На Проскурівщині він знайшов якогось священика Волошинськоіго, що заходився заводити ДХЦ, але його зовсім вигнали з повіту. В Новомиргороді він привабив єпископством священника УАПЦ Феофана Хомжу. Той прибув до Києва, і тут в Михайлівській парафії „діяльники" справді висвятили його на єпископа до Зінов`ївську, але там його не прийняли, і він поїхав до Харкова, пересвятився в обновленського митрополита Пимена й вернувся до Новомиргороду вже обновленським єпископом. На Херсонщину „дїшьники" висвятили на єпископа теж бувшого священника УАПЦ Василя Пшенишного — людину аморальну і якусь зарозумілу — і відправили його до свого прихильника, якогось галичанина Филиповського, але він там так наєпископствував, що невідомо де й дівся. Хоч після якогось свого зібрання діяльники вирішили зовсім скасувати ВПЦР, оголосили себе вищим керуючим органом УАПЦ і навіть послали Задорожнього, щоб забрав від ВПЦР всі справи і архив (той, хоч йому й море по коліна, не наважився прийти за цим до ВПЦР), але все ж престіж ДХЦ безнадійно падав. З початку вони оголосили були, що в них ніби 400 парафій, хоч фактично може було 40, але пройшло півтора року, і в них уже залишився лише Михайлівський манастир, куда перейшов і єпископ Микола Ширяй, а єпископ Бржосньовський залишився лише з одною своєю парафією в Білій Церкві. Та й вони самі, як про це росповів на свому Соборі обновленський Київський митрополит Інокентій, звертались до нього з проханням прийняти їх до обновленської Церкви, та він це їхнє прохання відхилив.
ДПУ побачило, що з цею шантрапою каші не звариш, і нарешті покинуло їх на призволяще, та стало шукати зовсім інших засобів до ліквідації УАПЦ. Коли мене випускали в Харкові з ув`язнення, головний агент Д`ПУ сказав мені, що ДХЦ вже не існує: „Ми вже сказали їм зліквідуватися; вони тільки компромітували і нас і вас... Тільки ж ви тих діяльних єпископів прийміть знов до себе. Потім, хоч другого ж дня, можете їх і прогнати, і що хочете, але тільки зараз їх прийміть"... Очевидно, це був останній вексель, який видало єпископам ДХЦ ДПУ, що вони будуть знов прийняті до УАПЦ, коли в них уже не буде потреби. А протоієрей Янушівський так і залишився на посаді касіра й досі і мабуть ДПУ доручило йому якесь поізацерковне завдання, хоч ще р. 1927-го під час 2-го Всеукраїнського Собору він написав в обновленському Харківському часописі ганебний наклеп на митрополита Липківського і підписався „Вірний" (очевидно, вірний уже обновленської Церкви). Архиєпископ Півоварів, коли отаборився в Немирові (на Брацлавщині) коло священика Басовола, теж заснував був якусь свою Церкву, приєднав до себе з 20 парафій, чи власне священиків, але там скоро його роскусили і він щиро приєднався до ДХЦ, а коли побачив, що з неї користі нема також, щиро приєднався знов до УАПЦ.
 
 
Ліквідація Радвладою другої Всеукраїнської Православної Церковної Пади.
 
Чому ДПУ трапилась така невдача з ДХЦ? Можливо, що воно тут пішло своїм московським шляхом, утворенням в УАПЦ теж свого роду обновленщини — ДХЦ. Гадалось мабуть, що УАПЦ що тільки що почала життя, ще надто квола, й досить утворити в ній свою філію, щоб її роскла-сти. Але виявилось, що УАПЦ, хоч і молода, але вже уявляє з себе остільки кріпке молоде тіло, що органично не прийняло` в себе отруйної страви й з огидою відкинуло її. Дальший московський шлях був — саму УАПЦ, властиво її вищі керівничі органи, її ієрархію перетворити на свою філію, як це зроблено в Москві з „тихонівською" церквою в особах заступника патріарха Сергія, його Си-нода та його ієрархії. Та тут на перешкоді стояла Друга ВПЦР і митрополит Липківський (особа взагалі незручна, піднесена в народі ореолом першого обранця, всесобор-ного висвячення), що» ніяк не могли „зрозуміти" ДПУ: воно їм своє, а вони йому своє. От же конче треба було їх ліквідувати. Новий склад 2-ї ВПЦР був з людей чесних, з ДПУ не зв`язаних, і мав уже за собою хоч не довгий, але корисний досвід, й вона (ВПЦР) вирішила працювати цілком солідарне, не утворюючи коло себе якихось партій, до влади ставитись коректно, чесно, але й не йти до її послуг, вимагаючи вд неї лише застосовання до УАПЦ нею ж виданих законів щодо віри. От чому ВПЦР не раз зверталась до уряду з апологіями, з проханнями, коли бачила яку неправду до УАПЦ. Коли з`являлись які наклепи на УАПЦ, чи її діячів, в пресі, ВПЦР зараз же подавала спростовання і в пресу, і до всіх вищих урядовців. Не раз ВПЦР посилала й своїх представників до Харкова, й вони добивались і до ВУЦКК й до Чубаря, Скрипника, та інших вищих урядовців. На такі виступи ВПЦР уряд дуже кривився, бо він же був того погляду, що доступу Церкві дальше, як до сіней ДПУ, не повинно бути. От же треба було шукати шляхів до її ліквідації, або підбиття під ноги ДПУ. Всі заходи щодо ліквідації ВПЦР та УАПЦ перенесено було до Харкова, де всі ці заходи Радвлади, взагалі таємні, конспиративні, стали для нас ще більш таємними, і тому я наведу лише деякі факти майже без усякого їх пояснення.
Коли в серпні 1924 року агент ДПУ викликав мене, щоб узяти підписку про невиїзд з Києва, він поводився зі мною страшенно брутально: лаяв невідомо за що, докоряв в контрреволюції; а коли я натякнув на „діяльників" він крикнув: „Я їм верю на 150 процентов больше, чем вам, ви все врете" ... Це мене дуже обійшло, і я взяв та й написав скаргу на нього до голови ДПУ в Харків до Балицького. Щось уже аж в грудні раптом мене викликають до Харкова. Всі думали, що це вже на заслання або ув`язнення, і тому зі мною поїхали заступник голови ВПЦР протоієрей Хомічевський, В. Чехівський, та там ще по своїх справах були архиєпископи Степан Орлик, Іван Павловський; так склалась ціла делегація на всякий випадок. Балицький прийняв мене дуже ввічливо, вибачався за свого агента, обіцяв зареєструвати статута ВПЦР, але теж звернувся з проханням: 1) Забрати з Харкова архиєпископа Ярещенка, 2) Перевести „чистку" духівництва, „бо у вас багато петлюрівців в рясах". На перше прохання я відповів, що в нас виборче право, і тому я не маю права ні призначати, ні усувати церковних діячів, — але доведу до відома і самого Ярещенка і його Церкви бажання уряду, і думаю, що вони поставляться до цього уважно. Щодо чистки, то я сказав, що це справа більш ВПЦР, ніж моя персональної, і прохав його прийняти делегацію від ВПЦР, на що він погодився. Архиєпископ О. Ярещенко власне співчував Радянській владі, був раніш її видатним урядовцем, але людина дуже палка в промовах, і часом висловлювався так, що владі не подобалось. Мім іншим на 10-річчя війни (в липні 1924 р.), коли влада утворила величезні вуличні маніфестації проти війн, він в своїй промові, висловлюючись теж проти війн, сказав про маніфестації, що вони як примусові, що відбуваються з наказу, мало мають моральної ваги. От за це його тягали до ДПУ, загрожували засланням. Та, здається, більше урядові було прикро те, що їхній урядовець в Харкові тепер тут же єпископом. На другий день Балицький дуже гарно балакав з делегацією ВПЦР, навіть уже не вимагав переводу Ярещенка, а лише просив вплинути на нього, щоб був обережніший в промовах. Щодо чистки, то Балицький сказав, що він хоче лише морального впливу на духівництво і обіцяв за кілька день зареєструвати статута, зняв з мене підписку про невиїзд, тільки просив, щоб делегація подала йоіму свою ,,деклярацію" щодо відношення УАПЦ до Радвлади. Делегація наскоро склала свою деклярацію в дусі прилюдної заяви р. 1922. Балицький її взяв і сказав, що статут буде зареєстровано через 3-4 дні. Та знов ми не потрапили; декларація не подобалась. Уже після Різдва Потієнко їздив до Харкова в справі реєстрації статуту, та вже почув і від Балицького і від Скрипника зовсім інші речі. Микільські збори ВПЦР не дозволено, влітку секретаря П. Гордовського заарештовано. Знов тягнуть пан-ютців до ДПУ, знюе „вивчають актив" УАПЦ, чогось чи когось шукають.
На Першу Пречисту р. 1925 мене запрохано до Катеринославу на свято. Єпископом там уже був Петро Ромо-данів, що залишив правопорадництво в Харкові. Під час свята звертається до мене голова якоїсь сільської парафії з проханням прибути до них на храм на Івана Богослова. Я відповів, що зараз ще не можу напевне обіцяти, а щоб за тижнів два звернулись дю< мене за певною відповіддю через єпископа Петра Ромоданова. Нічого я від Ромоданова не одержав і тому вважав себе вільним від цієї подорожі, поїхав в інший бік. Між тим Ромоданів скликав усіх священиків до Катеринославу з приводу ніби прибуття мого на Катеринославщину. Я, запевне, не прибув, але Ромюданов склав з священиків нараду, на якій дуже різко висловлювався проти влади, викликав і священників на слово, і в наслідок цього всіх священиків затримано, допитано, декого заарештовано. Між іншим в Ромоданова тоді притулився і єпископ Марко Грушев-ський, що ніяк собі не міг ніде загріти місця, й нарешті поїхав шукати щастя на Катеринославщину. Протоієреєм при катедрі Ромоданова був о. Кость Шарай теж видатний промовець, артист і... шахрай. Хоч на Ромоданова пан-отці (між ними й Шарай) прямо свідчили на допиті в ДПУ, що він висловлювався вороже до влади, але вся ця справа якось зникла, причепили були чомусь до неї й мене й Чехівського, але ж нас там зовсім не було. Ромоданів же і його прибічники єпископ Грушевський і протоієрей Шарай залишались весь час на волі. Потім уже,` коли Ромоданов остаточно виявився і виконав своє завдання, агент Катеринославського ДПУ хвалився: ,,А ведь зто все от нас почалось, зто я нашел Ромоданова". Найшов, але для чого—це ще була таємниця Харківського; ДПУ... Разом з цим на ВПЦР падають щораз більші утиски. Зборів, запевне, ніяких не дозволяють, голову ВПЦР викликано було до ДПУ і взято підписку, що крім 13 членів президії в засіданнях ВПЦР ніхто не мусить брати участи. В кінці жовтня весь склад ВПЦР викликано до ДПУ і взято* підписку про невиїзд з Києва без усякого приводу. Тоді відібрали від українців і передали обновленцям Андріївський і Іллінський храми, а ВПЦР винуватили, ніби вона намовляла Парафіяльні Ради скаржитись на це до Харкова. Нарешті в листопаді викликано в Харкові до ДПУ архиєпископа Ярещенка і об`явленої, що статута ВПЦР остаточно не зареєстровано. От же ВПЦР поставлена була перед необхідністю припинити свою працю. Але як же її припинити? Кому передати? ВПЦР подала прохання про дозвіл екстренно скликати великі збори, або навіть Собор УАПЦ, щоб вона могла скласти перед ними свої повноваження, і разом з тим подала до реєстрації ноівий статут УАПЦ.
Але от в січні 1926 року раптово арештують і відправляють до Харкова трьох єпископів: Гуманського Костя Малюшкевича, Чернигівського Івана Павловського і Полтавського Юрія Жевченка. За що й чому власне цих трьох, це, запевне, таємниця Харківського ДГТУ. їх трохи потримали, й випустили жити на волі в Харкові. Малюшевич жив у архиєпископа Ярещенка. Якось у лютому присилає архиєпискоіп Ярещенко листа з своїм священником, в якому сповіщає, що ДПУ дає Малюшкевичу мандата щоб він від себе скликав великі збори, або Собор УАПЦ. Як на це дивиться ВПЦР? Ми відповіли, що проти цього нічого не маємо, тільки бажано, щоб оповіщення про ці збори пішли від імени ВПЦР (щоб не було лишіньюго заколоту), а вже зборам Малюшкевич пред`явить свого мандата, а ВПЦР дасть своє справоздання про працю й складе свої уповноваження. Під час повернення цього священика його заарештовано в Харкові на вокзалі, відібрано листа, в наслідок чого зараз посаджено до в`язниці Малюшкевича, як людину ще не досить дисциплинова-ну, що передчасно відкрила Ярещенку якісь махнації ДПУ. Незабаром (5/18 березня) були роковини Харківської парафії. На них було кілька єпископів, і Ярещенко не промовляв. Лише за обідом після служби він висловив жаль, що я не міг бути на святі через заборону виїзду, при чомз" порівняв мене з Прометеєм прикованим до скелі. От до цього причепились, і через кілька день його арештували, а Микільський Собор закрили. Лише в Вербну суботу, коли архиєпископа Ярещенка відправили до Москви, а звідти в Ташкент в заслання, ключі від Миколаївського Собора парафії повернули. Щось з місяць потримали Малюшкевича у в`язниці, а потім його й тих двох єпископів пустили додому. На вербному тижні прибули до ВПЦР Малюшкевич, Павловський і голова Харківської Крайради Доленко в справі скликання Собору. Після деяких розмов вирішили, згідно бажанню ДПУ, доручити комісії з цих трьох з додатком Чехівського й ще когось скликати Собор, а ВПЦР допоможе своєю канцелярією. Все, що говорилось в ВПЦР стало відомо в Харківськім ДПУ; навіть те, що Потіенко назвав агента того ДПУ Карина жандармом ... Ця комісія мала зібрати Собор чи збори на травень; але травень минав, а про неї ні слуху ні духу. Нарешті 21 травня арештовано голову ВПЦР Потієнка, а на неділю після Зелених свят Доленко запрохав мене до Харкова, а разом і комісію. Коли пішли до ДПУ за дозволом мені виїзду, то там дали дозвіл не тільки мені, але й протоієрею Хомічевському й Антипчуку. От же знов поїхала до Харкова ціла делегація. Прибувши до Харкова ми застали там Катеринославських представників єпископа Грушевського і протоієрея Шарая, що вже з тиждень оббивали пороги ДПУ, але чого вони прибули, не казали і взагалі тримались якогось осторонь. Ми теж випросили собі приєм у Балицького. Але це вже був зовсім не той Балицький, що в 1924 р.; він тримав себе дуже грізно й суворо і сказав, що лише тоді можуть бути з нами якісь розмови, коли ми осудимо Ярещенка й Потієнка, як контрреволюціонерів, інакше він з нами й говорити не хоче. Це як іначе ДПУ взяло за пробний камінь нашої слухняности й готовности до послуг, щоб ми осудили Ярещенка й Потієнка. „От же, сказав Балицький, через три дні ви маєте подати мені декларацію про ваше відношення до Радянської влади й соціяльної революції, і в ній що б було ясно зазначено, що ви осуджуєте Ярещенка й Потієнка". Коли я під час розмови сказав про ВПЦР, Балицький зараз мене зупинив: „Про вашу ВПЦР ви не говоріть, вона вже не існує, вона нам не потрібна, ми через ваші голови зберем ваш собор!" Вже очевидно вилізли на верх якісь інші голови. Ми, цебто представники ВПЦР, і комісія, що утворена була для скликання зборів, збирались кілька раз, щоб виробити „декларацію", і, запевне, головні суперечки викликала вимога ДПУ про осуд Ярещенка й Потієнка. Малюшкевич і Павловський були того погляду, що категоричну вимогу влади треба задовольнити, але ми, представники ВПЦР, інакше думали: ми говорили, що за Ярещенком і Потієнком ніяких церковних злочинів не знаємо, а коли є за ними якісь політичні провини (ми й їх не знаємо), то за це їм винесе осуд державний суд; та й взагалі ми не є судова інституція, й виносити осуд це не є наша компетенція; це справа Собору чи церковного суду. Нарешті задоволення примхи ДПУ про осуд тих, кого ми не вважаєм ні в чому винними, не відповідає ні гідности нашої Церкви ні її аполітичности; коли ми цих осудимо лише за вимогою ДПУ, то чим ми певні, що нам не подадуть ще цілої низки таких же нічим не повинних, і ми мусимем і їх усіх засуджувати... До нас пристав і Доленко, і таким чином в своїй деклярації ми лише висловили загальний осуд тим, хто б вносив у церкву політику, хто в церкві провадив би якусь контрреволюцію, але персонально Ярещенка й Потієнка не згадувалось. Все, що говорилося в нас на нарадах, зараз же ставало відомо ДПУ. Тому, коли Балицькому понесли декларацію, він не захотів ні з ким і говорити, а лише Чехівському, що передав декларацію, знов крикнув, що вони вже мають і без ВПЦР людей, що їм довіряють...
Другого дня ми виїхали додому, а Катеринославські голови Марко Грушевський та Кость Шарай ще залишились. 17/30 липня мене заарештовано й вивезено до Харкова, а трохи згодом заарештовано й вивезено на північ Діоленка. 18/31 липня, кажуть, агенти ДПУ з`явились до канцелярії ВПЦР, оголосили всім, що ВПЦР від сьогодня мусить припинити всяку працю і збори, що президії ВПЦР вже не існує. Всіх з канцелярії ВПЦР видворено, всі справи і навіть двері канцелярії запечатувано, а з тих членів ВПЦР, що ще на волі, взято підписку, що вони всяку працю припиняють. Так сумно насильством Радвлади закінчила своє життя Друга ВПЦР, яку я назвав би організаційною, проіснувавши 7 літ і 3 місяці, а місце її скоро зайняла Третя ВПЦР по своїй суті й завданням ліквідаційна, для УАПЦ „радянський ліквідком".
 
 
Протирелійний гніт на громадянство.
 
Разом з тим по мірі того, як зміцнювалась комуністична влада на Україні, та все тісніше прибирала до своїх рук усе громадянство, вона провадила все більш шалену працю знищення, ліквідації „релігійних забобонів" і в усьому радянському громадянстві. Вона й раніш дбала найбільше про ізоляцію, відокремлення Церкви від народу, всім вбивала в голову, що Церква, це є лише попівство, це попівська видумка, попівська комерція, щоб експлуатувати темний народ, це є знаряддя капіталістів і буржуїв „клясових ворогів", й досить влучно використовувались хиба Церкви для її приниження в сумлінні народа. Але коли в перші роки Радянської влади все ж в церковних справах брали участь і учительство й навіть професура, й урядовці, і робітники, і вільні громадяни, то з 1925-6 років всяка участь народа в релігійних справах мусіла припинитись чи дуже обмежитись: учительство мусіло стати явно антирелігійним, і їх як і урядовців, і робітництво, навіть за колишню церковну працю або навіть за деякі зв`язки з попами і Церквою позбавляли посад, виключали з профспілок, бірж праці й таке інше, а вільного народу ставало що-раз меньше, все мусіло тягнутись до рук уряду; навіть селяни за прихильність до Церкви позбавлялись прав, а вже попівству то й дихати не давали, хіба що прилюдно в часописі зречеться і сану і Церкви і Бога, то щось йому там, як собаці кинуть... Це було надто тяжко, смертельно тяжко особисто УАПЦ, що в основі своїй поставила всенародну соборноправність, а народ... хіба зайде хто до церкви, та й то крадькома, а працювати в рядах, ризикувати куском хліба й своїм і своєї сім`ї, запевне, хто ж захоче. От же штучно Церква, віра вганялась справді в тісні рамці попівства, щоб, зосередчивши її тут, легше потім можна булюї як той чиряк зрізати й відкинути з радянського тіла. Але в Церкві, в церковних рядах вже для догляду за радянським попівством мусіли бути й радянські представники народу, бо на тому все радянське шпигунство збудоване, що за одними шпигунами мусять слідкувати другі, а все взагалі радянське громадянство щодалі повертається в сплошне шпигунство, в так би мовити всенародне ДПУ.1) Тому лише і в церковних радах все ж залишаються представники народу... послані туда від ДПУ ...