Ми були б однобічними, коли б, показуючи світлий бік УАПЦ в перші роки її життя, не показали б і тіні, коли б говорячи про позитивні ЇЇ риси, не сказали б і про її хиби. Безумовно ніяка організація що складається з людей, не може бути без хиб, хоч би й яка вона була ідейна й висока в своїх основах. Навіть між 12-ма учениками Христа був один Іуда-зрадник, а між 70-ма мабуть і не один... Ні одна Церква Христова на світі без людських хиб не була й не може бути. А коли взяти до уваги, що УАПЦ заснувалась в часи найбільшої народної завірюхи, що завжди підіймає найлекші пилинки, крутить ними, кидає межі очі, то цілком природно, що й до УАПЦ під час цієї завірюхи залетіло не мало легкого, просто аван-тюрицького пороху, що радий скрізь пристати, де щось цікаве для себе побачить. Таких авантюрників було мабуть не мало й на 1-му Всеукраїнському Соборі, навіть в його президії, як от священник Федір Зубко, що потім приставав і до обновленців і до тихонівців і пускався на всякі штуки. Запевне, ідейний та Божий бік УАПЦ таких людців мало цікавив. То був час величезного захоплення серед українського народу своїм національним, державним відродженням, що вже було в великій небезпеці і цілком природньо, що багато й байдужих до Церкви й малодухих посунуло до УАПЦ, бачучи в ній все ж потужну силу, принаймні для національного відродження. Боже слово запало» в таких не глибоко, і як припекло сонце, пішли парости, то... з них виріс бур`ян. То був час тяжкого матеріяльного гніту, коли припинилися всі старі заооїби утримання, і цілком природно, що багато пішло на служіння УАПЦ простої за куском хліба, як потім і самі признавались. То був нарешті великий стихійний рух, а де стихія, там за кріпчими йдуть далеко більше слабших, за свідомими багато більше невиразного натовпу. Декого привабила до УАПЦ і воля від каноничних традицій, що зла людська вдача не загаїлась її використовувати. Можливо, за інших часів всі ці байдужі, малодухі, шкурники, не свідомі тягнули б свою життєву нитку ні для кого не помітно, але під пильним оком та орудою більшовицького ДПУ багато з них перетворились в ганебних іуд Христопродавців. Одно слово, і звичайна людська вдача й надзвичайний час початку життя УАПЦ відбились на ній багатьма хибами, завдали їй багато ран, і це треба визнати. Безумовно тим людям, що більш осторонь спостерігали життя УАПЦ в перші роки, ці хиби і рани більше були видні, нехай вони їх без жалю й виявляють в науку майбутньому; я ж, що мусів стояти в осередку цього життя, згадаю лише про деякі, що більш мені помітні, поминаючи запевне, самого себе, віддаючи себе на суд інших...
Як риба, кажуть псується з голови, так сталося й в УАПЦ; перша її тяжка рана об`явилась в вищому керуючому органі — в ВПЦР і насамперед в її голові. Михайло Мороз, голова Другої ВПЦР з самого її початку з 1919 року був безперечно людина великої адміністраційної вдачі, йому мусить завдячувати УАПЦ і придбанням перших парафій, і організацією їх, і скликанням Соборів і навіть Першого Всеукраїнського Церковного Собору. Але через свою несвідомість церковної праці, негативні (більшовицького нахилу) риси своєї вдачі він був досить тяжким церковним працівником і те, що сам налагоджував, сам же й руйнував... Ще до Собору негативні риси Мороза не так висувались, всі тоді здається працювали без задніх думок. Але зараз після Собору шило з мішка стало дуже болюче висуватися. Мороз собі чомусь уявляв, що всенародна соборноправність це є „радоправіє", цебто, що Собор усю владу церковного керівництва передає церковним Радам, а в Раді самий грунт це її голова, от же голова ВПЦР це і є найвищий керівник УАПЦ. І цю свою „теорію" Мороз зараз же після Собору став виявляти й [^на практиці. Був в складі ВПЦР скарбник Микола Пивоварів; людина він був дуже підлеслива, зробив велику послугу ВПЦР, якось перевівши для неї друк „Часловця", „Молитовника", „Требника". За це його кооптували до ВПЦР і зробили скарбником. Казали, ніби він колишній священник, що зняв з себе сан, але цього не допевнялись, і він сам про це ніде не згадував. Придивляючись до нього, я помітив в ньому низькі моральні риси ... Тижнів через два після Собору я виїхав днів на 5 у подорож в напрямку до Білої Церкви, де мала відбутись висвята на єпископа Володиміра Бржосньовського. В Білій Церкві мене зустрічає Пивоварів уже в рясі й каже, що Мороз повернув йому сан на підставі ухвали Собору про повернення сану вдруге одруженим. Це мене здивувало, і коли я, прибувши до Київа, запитав Морова, чому він не пождав мого повернення і взагалі минуле Пивоварова мені не відоме, він відповів: „Пивоварів мені щиро покаявся, і я повернув йому сан" . . . Ще через тижнів два Мороз заявляє в президії, що в „неділю будем робити хиротонію". „Кого", — питаю. „Та о. Миколу Пивоварова, він людина з вищою освітою (з Петербурської Духовної Академії) і гідна єпископства". Я зауважив, що він не є кандидат Собора, й нікими не обраний, нікуди його й висвячувати. Ще через тиждень Морозь подає приговор Ми-кільської Печерської парафії, що вона бажає мати в себе єпископа й обирає Пивоварова. Печерська парафія й так ледве животіла й за моєю вимогою ця справа перейшла на поширені збори ВПЦР, які й відкинули заходи Мороза. В січні 1922 року я виїхав у подорож, а коли приїхав до Києва, то Пивоварова вже було висвячено і послано на благовісництво до Таращі, а під час другої моєї подорожі підвищено на архиєпискоіпа й переведено до Катеринославу. Мороз взагалі при свому радоправії не любив ні з ким радитись, а що собі здумає, те переводить у спосіб інтриг, шепотів та утворення коло себе „парафії"; на це він був фаховець, і в президії ВПЦР за його головування всі були „морозівці", крім мене та В. Чехівського; навіть мій заступник, архиєпископ Нестор Шараєвський, покірно виконував волю Мороза. Та це ще не велика біда, але „радоправіє" Моїроза дуже шкідливо відбивалось й на праці Повітових Церковних Рад. Морозові чомусь не подобався архиєпископ Вінницький Іван Федорович. І от в насідок листування Мороза з членами Вінницької ПЦР з неї надійшла вимога до ВПЦР звільнити архиєпископа Федоровича через його самовладство, чи по термінології Мороза „Єпархоначаліе" і його зараз було звільнено. Але я і Чехівський запротестували проти цього, і ВПЦР мусіла запитати пояснення від Федоровича й Вінницької ПЦР. Виявилось, що там якісь дрібниці, які цілком можна полагодити взаємним порозумінням (як потім і сталося), і єпархоначаліє Федоровича просто є лише нез`ясованість з боку самої ВПЦР відносин між єпископами й радами. Але Мороз все ж без доручення ВПЦР поїхав до» Вінниці, зібрав Раду й своєю владою оголосив Федоровича звільненим. Цим страшенно обурилось Вінницьке громадянство, його звільнення не визнали, а звільнили ПЦРаду, нарешті був скликаний Собор, який одноголосне потвердив архиєпископа Федоровича, а ПЦР обрав в іншому складі. Все це для Поділля було надзвичайно шкідливої: в цей перший після Всеукраїнського Собору найдорожчий рік замість поширення українського церковного руху Вінницька ПЦР дракалась з єпископом цілком по пустому. Такий же росклад Мороз пробував утворити і в Харкові і в інших П.Ц.Радах, часто подорожуючи до них ніби з метою налагодження їх праці. „Вибрики" Мороза скрізь робили росклад й викликали незадоволення. Боязнь „єпархоначалія", цебто самовладства, „старорежимносте" єпископів УАПЦ, була в Мороза якась хороблива і аж ніяких підстав для себе не мала, а тактика Мороза запобігати їй в спосіб інтриг, роскладу, шепотіння, а не в спосіб конкретної продуманої інструкції про взаємовідносини: між єпископами і Радами в УАПЦ, була надто шкідлива. Весною 1922 року Мороз вмить забажав висвятитися на священника. Хоч це церковною справою не вимагалося, та й здібностей до цього він мало мав, але прийшлося вже його висвятити. Якось під час моєї подорожі він нагородив себе саном протоієрея і митрою, бо це ніби йому личить як голові ВПЦР, а за кілька днів до Великих Покрівських Зборів він зібрав щось з 10 підлизників і обрав себе на Київського Повітового єпископа і став вперто вимагати, аби його висвяту переведено було урочисто на початку Великих Зборів. Це вже було занадто, і я настояв, щоб справу цю було подано на ствердження зборів. Великі збори дуже вже були роздратовані проти Мороза і висвяту його зовсім відкинули, а щоб уже до краю його не принижати, залишили його ще на рік головою ВПЦР з великими заувагами що до його дальшого служіння. Та це служіння Мороза що далі все більше ставало обурливе і навіть підозріле, і в перші Великі збори, які відбулись (після зборів 1922 р.) — Микільські збори 1924 р. в першу голову усунули Мороза від головенства в ВПЦР. Він потім поїхав до Катеринослава, далі до Одеси, скрізь набаламутив, і нарешті відмовився від УАПЦ, від сану й зайняв якусь урядову посаду. Та коли Мороз крім своїх злочинів мав безперечно й великі заслуги перед УАПЦ, то за йото спиною в саме серце ВПЦР пролізла справжня гадина... Під час змагань за головенство Мороза на Великих зборах 1922 року якось несподівано для всіх вигулькінув на секретаря ВПЦР протоієрей Кость Янушівський. Це був тихонівський священник з Поділля, повітовий „наблюдатель" і в Києві виконував ролю агента ДПУ, як у цьому всі були переконані. Мабуть для виконання завдань ДПУ він приєднався й до УАПЦ, і несподівано для всіх зібрав більшість голосів на секретаря ВПЦР під час обрання складу президії ВПЦР на зборах 1922 року. Праця Янушівського в ВПЦР була вже явно провокаційна й цілком роскладова; вони потім з`єднались з Морозом і спільно провадили свою чорну працю. Безперечно не мало й їхнього було в тому, що не встигла УАПЦ вільно зітхнути після їх усунення за нового складу ВПЦР, як уже ця ВПЦР мусіла померти наглою смертю. Запевне, життя УАПЦ йшло вперед незалежно від чвар в ВПЦР, і вона все ж мусіла вимоги цього життя задовольняти. Дуже гарну коректу президії ВПЦР давали поширені збори (Мала Рада) з Київських членів ВПЦР, що ретельно майже щомісяця збирались в кількості до 40 чоловік і регулювали працю президії. Були, запевне, і свої хиби і свої недоладності в Повітових Церковних Радах, які ще більше ніж чвари в ВПЦР шкодили поширенню й організації УАПЦ в повітах, були там і свої коректи, йшло своєю чергою й церковне життя. Але головною хибою для всього життя УАПЦ й її керівничих органів це була та загальна неволя, той тяжкий меч, що висів над Україною, завжди готовий упасти на всякого, хто хоч трохи підніме голову, особисто на церковній праці. От цей меч і робив велику пустку з нашої Церкви, заставляв усякого не висуватись наперед, а віддаля триматись, і затягнути відповідних осіб до складу Рад було надто трудно...
Як не підносимо ми свою нову всенародну благодать і утворення єпископату в УАПЦ, але і в складі цього єпископату були сумні хиби й тяжкі рани на тілі УАПЦ. Між єпископами, правда, виявились і яркі світла, але були й звичайні „людці" і люди моральної невпорядкованості, малої церковної свідомості й негідних ухилів на грунті одружного стану. Разом з такими самовідданими й бездоганними діячами, як Олександр Ярещенко та Іван Федорович, Собором висвячений був і Юрій Міхновський, людина взагалі гарна, але жив не вінчаний з жінкою якогось поштовика, з нею поїхав на єпархію до Чернигова, з нею й подорожував по єпархії. Про це всі знали, це робило сумне вражіння, і він мусів залишити Чернигівщину, і хоч потім звінчався, та вже ніде не міг затриматись І, запевне, не міг бути пастирем і проводирем Церкви. За вимогою Мороза висвячений і такий єпископ як Михайло Маляревський, що хоч обраний був Всеукраїнським Собором, але не мав ні хисту, ні охоти до єпископського служіння, нікуди й не пробував їхати на єпархію, а сидить на своїй парафії і лише плямує сан єпископа своїм шкурництвом та підлабузництвом. Єпископ Григорій Стороженко, теж обранець Собору, гарний промовець, справою УАПЦ захопився, але зовсім не здатний до єпископства і не розумів його; в звичайні часи він би може якось тягнув цю вагу, а в ці тяжкі часи він дійшов до жахливих злиднів і лише збирав податки. А до того ще, бувши вдівцем, відбив жінку від єпископа Пилипа Бучила й одружився з нею, а скоро й зовсім відійшов від УАПЦ й пішов на державну службу. Самий Пилип Бучило, теж людина свіцька, захопився нашою справою, а можливо, що й єпископство уявляв собі в старих минулих обставинах, висвятився на єпископа в Миколаїв (р. 1922), та як покоштував гіркого в ці часи єпископського хліба, то захоплення йому вистачило лише на короткий час; вже р. 1923 він зовсім відійшов від УАПЦ і проклинає, кажуть, той час, коли він до неї приєднався. Той самий архиєпископ Пивоварів, людина без честі й совісті, зруйнував Таращанщину, зруйнував Катеринославщину, побував і в Одесі, і в Слав`янську, і в Ніжені, і в Кам`янці, і в Вінниці, скрізь залишив по собі самі погані сліди, нарешті в Немірові лаштував якусь свою церкву — одно слово:, авантурник вищої марки, він був якоюсь потворою, а не єпископом УАПЦ. Навіть поважний Полтавський Кость Кротевич, людина стара, розвівся з жінкою й одружився з молодою, дуже сур`єзною дівчиною, мусів через це залишити Полтаву, перейшов до Житомира, там і цю жінку відпустив; перейшов до Вінниці, та й там не затримався і теж, кажуть, зрікся сану. Та й самий Феодосій Сергієв, поважний тихонівський архиєпи-скоп, не встиг приєднатися до УАПЦ, як зараз одружився з молодою дівчиною (з тим мабуть і приєднався) і теж не міг ніде втриматись. Де що негарного щодо жіноцтва говорять і про архиєпископа Івана Павловського, і про архиєпископа Степана Орлика, і ще про декого. Повну нездатність до єпископства в УАПЦ (і навіть до священства) виявив і вчений колишній законоучитель Григорій Мозолевський, і Яків Чулаєвський, і нікчемний Володимір Самборський, що теж одійшли від справи. Ще далі по стежці ДПУ пішли єпископи Петро Ромоданів і Марко Грушевський, що зріклись і сану, і церкви, і взагалі віри. На службу ДІПУ пішли й єпискоши Бржосньовський, Тар-навський, Ширяй. А весь взагалі єпископат УАПЦ, за винятком Ярещенка та Орлика, що в засланні, та Федоровича, що в Америці, покірно схилився перед вимогами ДІПУ і не без підстав заслужив собі в народі назву зрадників УАПЦ, христопродавців, що продали й свогої митрополита, і свою братію, й саму свою Церкву-Матір, обкидали її самими ганебними наклепами, яких тільки вимагало від них ДПУ, навіть не за ласку панську, а хоч за тимчасове собаче животіння під більшовицьким чоботом (бо таке життя всього духівництва під диктатурою комуністів, що ще не зіслане та не розстріляне). Виходить, значить, що й новий єпископат УАПЦ був найтяжчою болячкою на тілі своєї Церкви. Це дуже сумно, але це так справді і є, це „вже голос народа". І не одружний стан єпископів прини-жав їх, навпаки, до нього нарід поставився з щирою приємністю, і навіть не позаодружні хиби — це, казали, річ житейська, — а малодухість цих осередків церковної благодати, їх мала церковність, їх шкурництво, їх прислужництво „князям світу цього", запобігання перед ними — от що головним чином зробило єпископат УАПЦ не світом і сіллю, а тією болячкою на тілі УАПЦ, що утворила їй смертельну небезпеку. Які ж причини створили це сумне явище? Причин, запевне, багато і в внутрішньому життю Церкви, і в зовнішніх обставинах, і в вдачі самих єпископів. Насамперед УАПЦ не встигла ще, й не мала зовнішньої можливості, досягти справжньої всенародньої соборноправності, а досягла лише хиба „радоправія", та й то куцого, та ще під постійною небезпекою того „анти-христового меча", тому й єпископи УАПЦ в великій більшості не були справжніми обранцями своєї Церкви, а випадковими для неї особами. Ні одна церква ще не встигла виховати серед себе тих, на кому вона свідомо могла б зосередити свою благодать, і сучасні єпископи УАОЦ були лише в ідеї, а не в дійсності „носителями церковної благодаті". Далі, єпископи УАПЦ не були представниками своєї Церкви, з нею не були майже звязані спільністю церковного життя, а, як і в Російській Церкві, були вояжерами, подорожниками, що легко перекидалися з одної єпархії в другу, були подібні до пророків перших після апостольських часів, лише з прикметами лжепророків (Наука 12 ап.). Самі єпископи з легковажністю ап. Петра ставились до пригод свого служіння, його ж ма-лодухістю й кінчали. А той антихристів меч, що завжди висів над УАПЦ, не давав їй жодної можливості загоювати свої болячки, а свідомо ще гірше їх роз`ятрував, і жахливі справді часи нечуваного державного гніту могли і кріпчих зробити не тільки малодухими Петрами, а й ганебними Іудами...
Та коли вже в вищих представниках духівництва УАПЦ більше виявились людські немочи, ніж сила Божа, то що вже казати про нижче, парафіяльне духівництво? Треба визнати, що УАПЦ після оголошення автокефалії залишилась не тільки без єпископів, а майже й без священників, з тихонівського духівництва дуже мало приєдналось до УАПЦ, і вона завжди відчувала великий брак в пан-отцях і мусіла приймати всіх, хто тільки виявляв бажання. В пан-отці УАПЦ пішло багато учительства й просто грамотного селянства переважно молодь, що мало ще мали спільності з церковним служінням; коротко сро-чні курси, чи приватна підготовка могли надати їм лише самі поверхові знання, потрібні для їх церковного служіння. Ясно, що й пан-отці з них не могли вийти уже „одягнені у всю зброю Божу, щоб могли встояти проти хитрощів диявольських" (Єф. 6. 11.). Хоч би як вони щиро ставились до свого служіння й ним захоплювались, їх мала наука та підготовка тяжко відбивалась на їх церковній праці. А багато ж пішло ще просто за шматком хліба, чи з інших земних міркувань, такі зразу робились лише механичними виконавцями треб. Пан-отців свідов життю УАПЦ, досі й нижче духівництво УАПЦ було тяжкою болячкою на її тілі.
Кволість єпископату, кволість духівництва УАПЦ, як не як є відзнака кволості й самої УАПЦ, її церковного суспільства, коли вона не могла дати кращих сил на церковне служіння. І справді, не дивлячись на велике поширення УАПЦ, на велике захоплення нею української людності, сама ця людність, як церковне суспільство, була ще надто кволою, вона ще не могла стояти на власних ногах, вона ще потребувала, щоб хто її або вів за руку, або навіть носив на руках, як малу дитину. Бо й дійсно УАПЦ в складі всього церковного суспільства ще була мала дитина, вона ще тільки почала жити, ще не мала певних традиційних устоїв, ще була мало свідома, мало церковна, мало, так би мовити, євангельська; організація УАПЦ ще була дуже слабка, жваво вона складалась, але легко й розпадалась, традиції старої російської церкви її вже не захоплювали, нові ще не склались, але старі вікові кайдани дуже ще відчувались ... А коли й на все. суспільство повіяло тяжким комуністичним повітрям знищення церкви і віри, то звичайно, кволість, малодухість і зрадливість в суспільстві УАПЦ ще більше виявлялась, ніж в її духівництві, і завдала УАПЦ чи не найбільше ран... Одна тільки втіха — що рани на тілі дитини скоріше гояться і не так відбиваються на здоров`ї дитини, як на тілі дорослої чи старої людини. От же й рани на тілі УАПЦ, на Бота надія, загояться і не зашкодять життю УАПЦ, а може ще послужать їй за науку. І коли Бог пошле вільніші часи для УАПЦ треба, щоб вона найбільше будувалася знизу, щоб українською парафією була лише та, яка сама з серед себе зможе висунути гідну людину на пан-отця, а українською єпархією лише та, яка з серед своїх діячів зможе висунути гідну особу на єпископа, щоб духівництво кожної церкви було справжнім церковним осередком її. А вільніші часи дадуть і всьому суспільству можливість вільного „воцерковлення", організації, євангелізації...
Треба ще лише сказати хоч кілька слів про ті „хиби УАПЦ", які ганебно їй накидають прилюдно зрадники-єпископи та духівництво своїх політичних зборів, яке воїни назвали „надзвичайним собором" 1930 року. Вони в своїй ухвалі безсоромно заявляють, що УАПЦ була політичною організацією і на цій підставі беруть на себе богопротивне завдання, що безумовно заслуговує анафеми — ні більше ні менше як ліквідувати Українську Автокефальну Церкву. Але що УАПЦ за 2-ої ВПЦР була політичною організацією, це є суща брехня. Навпаки УАПЦ в той час щиро й ретельної трималась повної аполітичності і її всіма силами боронила. Нігде — ні на Соборах, ні на засіданнях Рад, ні в промовах — ніяких політичних питань не підіймалось і не обговорювалось, і зрадницькі збори 1930 року нахабно брешуть, коли обвинувачують в цьому УАПЦ (мова йде, запевне, лише про УАПЦ до 1926 р. за другої ВПЦР). УАПЦ робила лише те, що вона прилюдно виявляла, боролась за українську мову в церкві, автокефалію церковну та соборноправність; більше ніякої мети й будь яких політичних намірів не мала. Коли який окремий член УАПЦ і поза церквою робив яку політику, чи радянську, чи антирадянську, це, запевне, УАПЦ не торкалось, поза церквою кожен може бути тим, чим хоче, в справі політичній, але в церкву політику ніхто не вносив; Церква жила своїм церковним життям і збирала свої Собори, Ради лише в своїх церковних справах. В промовах на Радах, Соборах обговорювались державні заходи, що безпосередньо торкались Церкви, або втручались в її життя, але це не було вмішання політики в Церкву, це була відповідь Церкви на державні вимоги, це було обговорення державних вимог з погляду користі й гідності Церкви, з погляду заповітів Христа. От же ніякої політики, ніякого втручання в політику УАПЦ не робила. Кажуть свої Іуди, що УАПЦ була „націоналістично-шовинистичною" організацією. Що УАПЦ будувалась на національному грунті, підносила національну свідомість свого народу, це так і інакше бути не може, але ніякого шовинизму, ніякої ненависті до інших вір чи народів УАПЦ не тільки не мала, а навпаки проповідувала братерство всіх народів. Запевне, для інтернаціональної (більш в жідівському розумінні) комуни, що визнає лише пролетаріат і відкидає нації, всяка національна праця неприємна. Іуди і тут, щоб догодити комуні, брешуть. УАПЦ закидають (ті ж самі Іуди), що в її духівництві багато військових „петлюрівців", „деникинців". Але в ті часи, коли кожний, хто тільки міг носити зброю, мусів її носити, мусів бути військовим, а в УАПЦ духівництво все майже набиралось з молоді, як можна було минати військових? Та й яке діло УАПЦ, чим людина була в минулому? За часи ж перебування в УАПЦ ні один пан-отець нічим не виявив свого нахилу до повернення до війська. З боку влади це є причіпка лише в бік можливосте, а з боку іуд „надзвичайного собору" це є ганебна продажність ні в чому невинних... Нарешті радянські політики надзвичайного собору „ліквідують" УАПЦ, як „антирадянську, контрреволюційну" інституцію. Чи така вона справді є? Так, УАПЦ антирадянська, бо радвлада відкидає всяку Церкву, вона контрреволюційна для радвлади, бо вона всяку релігію вважає за контрреволюцію. От же коли УАПЦ є антирадянська й контрреволюційна, то лише тому, що вона Церква й нічим іншим не хоче бути і всяка політика — чи радянська чи антирадянська, чи революційна чи контрреволюційна — лежить поза її межами. УАПЦ до 1926 року була нічим,іншим, а лише Українською Христовою Церквою, і за це дістала від своїх іуд-єпископів і священників — присуду: достойна смерті... Але досить. Я лише хотів зазначити, що між іншими хибами УАПІІ, як організації, хиб в бік будьякої політики як раз і не було; повна аполітичність це був її нелицемірний прапор. А серед її діячів коли й була політика (таємна, запевне), то більше в бік радянський, ніж антирадянський, в бік прислужництва ДПУ, співробітництва з ним, і це запевне був найогидніший гнійник на страдному тілі УАПЦ...