Року Божого 1924-го сповнилось перше п`ятиріччя існування 2-ї ВПЦР і трьохріччя з 1-го Всеукраїнського Церковного Собору. В цей рік склад президії ВПЦР відновився і здобув собі повну однодумність і бездоганність церковної праці як наче для того, щоб гідно без затьмарення своєї церкви прийняти смерть... Головою ВПЦР обрано молоду, але віддану справі, чесну, талановиту людину протодиякона Василя Потієнка, заступниками голови — архиєпископа Харківського Олександра Ярещенка й протоієрея Софіївської парафії Миколу Хомичевського, членами — протоієрея Дмитра Ходзицькото, Григорія Вовку-шівського, Кузьму Терещенка, Марію Свідерську — все осіб, які виявили себе не тільки щирою працею, а й розумінням церковної справи й повною відданістю їй. За секретаря ВПЦР теж обрано надзвичайно чесну, самовіддану людину — Порфира Гордоівського; трохи лише кульгав скарбник Петро Антипчук і то в свому фаху, а в церковній справі єднався з усіма.1) Новий склад ВПЦР з приводу п`ятирічча 2-ої ВПЦР і трьохріччя 1-го Всеукраїнського Церковного Собору звернувся з двома обіжниками до всієї УАПЦ. В першому відзначались великі досягнення УАПЦ за цей час і велику користь та утіху яку вона дала українському народові, але вказувались і деякі хиби діячів церкви, що їх треба перемогти. Другий обіжник про умови до з`єднання церков був почасти відповіддю на бажання Всеукраїнського Церковного Собору скликати нараду для підготовки Всесвітнього Собору, почасті відповіддю на ті балачки, що снувались між ворогами й мало свідомими прихильниками УАПЦ, ніби вона прямує до унії, папизму, або до протестанства. В цьому обіжникові відкинуто, запевне, накидання УАПЦ приєднання до тієї чи іншої церкви і висловлено широкий погляд на братерське поєднання всіх церков у життю і праці у Христі, при чому кожда церква може залишитись такою, якою вона себе утворила, тільки мусить стати вільною автокефальною, бю вільному з невільним трудно брататися, і повинна в себе знищити панування, завести братерське життя, утворити всенародну соборноправність, бо в якій церкві ще є панування одних над одними, для тієї не може бути й щирого братерства з іншими церквами. З приводу 3-річчя ВсеукраїнськогоЦерковного Собору ВПЦР виконала ще одне доручення, що наклав на неї Собор, а саме: „сповістити всі автокефальні православні церкви про відродження автокефалії Української Церкви". ВПЦР розіслала сповіщення всім автокефальним церквам, так звану „Історичну записку", в якій повідомляє про відродження УАПЦ і її ієрархії, докладно з`ясовує всі головні події відродження УАПЦ і прохає братерського єднання. Запевне, визнання УАПЦ іншими церквами не прохалось, бо кожда церква лише сама себе визнає і іншим тільки може пропонувати своє щире братерство. Відповіді на своє сповіщення ВПЦР ні від якої церкви не одержала, не певна, чи й дійшли її сповіщення на свої адреси, але то вже не її справа; вона обов`язок УАПЦ до інших церков виконала, подала руку братерства усім, і коли б навіть усі цю руку відкинули, це її не позбавляє своєї правди перед Богом ...
В справі відносин до держави Друга ВПЦР завжди щиро трималась повної апшітичности: не втручатись ні в які політичні справи, не проводити в церкві, в ЇЇ зібраннях ніякої державної політики, але й бути вільною від виконання будь яких державних завдань в церкві, не обертатись в знаряддя державної політики. Цього останнього принципа найбільш гідно трималась ВПЦР відновленого складу, і за це й одержала собі суворий присуд: „достоєн смерті"...
Взагалі уже в перше б-річчя свого життя Друга ВПЦР цілком виправдала себе: коли в 1919 році вона фактично була представництвом лише від трьох Київських парафій і для них лише була керівничим органом, то назва „Всеукраїнська Церковна Рада" здавалась величезним зухвальством, надмірним перебільшенням своєї фактичної ваги. Але от пройшло п`ять років і вона вже є представництвом від 1500 парафій, роскиданих не тільки по Україні, а й поза межами її, скрізь майже, де живе український нарід, і тому стала вже не ідейною тільки, а цілком фактичною „Всеукраїнською Церковною Радою", вищим керівничим органом УАПЦ, і проти цього вже ніхто не міг заперечити, з цим усі рахувалися: вона вже мала під собою більш як ЗО Окружних Церковних Рад і сотні Районових Церковних Рад.
Перше трьохріччя Всеукраїнського церковного Собору 1921 року, що з ним тісно органично звязана друга ВПЦР, ще раз довело, що ті події, що їх утворив цей Собор, то є діло Боже, а не людське; вони не тільки „не обернулись в ніщо", не зруйнувались, а за три роки вже ієрархія УАПЦ мала в собі ЗО єпископів, сотні дияконів, священників, тісно з`єднаних з усією Церквою, все це та духовна сила, якої вже зруйнувати не можна, і ті, що це наважаться робити лише самі стануть богопротивника-ми. А вся Українська Автокефальна Церква уже в ці перші роки свого життя була великим світлом, тим ясним сонечком, що зійшло над українським народом після темної ночі, що освітило йому волю й кращу долю в його національній і церковній свідомості. Ще не досить в ці роки життя УАПЦ встигло налагодитись, зорганізуватись, зміцнитись, ще багато на собі відчувало старого тягару темряви й неволі, але проміння „Сонця правди" все те перемагало... Але потужна сила ще і в „князів світу цього". В той час, коли УАПЦ стала тільки що виходити зі стану, так би мовити, свого першого младенства, стала міцніше ставати на свої ноги, об`єднувати навколо себе все більші кола своєї людности, захоплюючи її скрізь, де тільки вона є, в цей час „ось змій великий, червоний як вогонь... став, щоіб пожерти цю дитину" (Відкр. 12. 3-4). Коли друга ВПЦР вийшла з свого не зовсім певного стану, добре налагодила своє дальше життя й керівництво, щоб як найкраще обслуговувати рідну Церкву, коли найбільш потрібне було її життя для УАПЦ, тоді нагло настигла її смерть. Року 1925-го заарештовано ЇЇ секретаря П. Гордоівського, влітку 1926-го року заарештовано голову ВПЦР В. Потієнка, 30-го липня заарештовано митрополита Василя Липківського, а 31-го запечатано канцелярію ВПЦР, забрато всі її справи і тих членів, що ще поки залишились на волі, зобовязано підпискою не збиратись, бо ВПЦР вже не існує, вона вже з волі влади припинила своє існування. В зв`язку з закриттям другої ВПЦР закрито чи відповідно реорганізовано і всі окружні Ради. Так в спосіб насильства державного померла Друга Всеукраїнська Церковна Рада в пору самого розвитку свого життя і праці на користь рідної вільної Церкви. Ясний світанок життя УАПЦ закінчився. Зверху насунули чорні, зловіщі хмари, знизу темні нетри та провалля...