Всесвітня війна й російська революція привели до відродження Польської держави; зруйнована в кінці 13-го віку Польща за допомогою держав переможниць знову здобула собі державність, приєднала до себе й великі українські країни: Підляшша, Холмщину, велику частину Волині й усю Галичину. Але Польща 18-го віку залишилась Польщею і в 20-му віці, й хиба тільки ще більше за своє поневолення придбала ненависті до православія. Величний міліонний православний Собор в Варшаві, що мав служити ознакою російської зверхности, тільки що перед всесвітньою війною збудований, Польща, здобувши державність, негайно знесла до останнього камінця; не видно навіть місця, де він був. Всі старі костьоли, що були повернені Росією на православні храми, знову повернені на костьоли; всі церкви, що коло них Росія тримала казенних священників, а людність була католицька, або закрито, або повернено на костьоли. Але Польща 18-го> віку залишилась Польщею і в 20-му віці й що до українського народу; навіть і спільна з Україною російська неволя нічому її не навчила. Найбільшу лють свою вона направила на український народ і його Церкву, закрила до 1500 українських парафій, заходилась коло їх спольщення та покатоличення. Американська українська Церква на чолі з архиєп. Іваном Федоровичем звернулась з прилюдним, через друк, протестом проти жахливого гніту з боку Польської держави на Українську Церкву. Протест цей був надісланий до всіх державних урядів і автокефальних церков і зробив своє вражіння: розумний лях по шкоді суп`ятився і... почав будувати Православну Автокефальну Церкву в своїй державі. За знаряддя для цього будівництва Польський уряд узяв Кременецького Єпископа Дионисія. Цей росіянин за панування української влади на Волині щирої взявся був за українізацію Церкви, писав послання про відправу українською мовою, поширював по церквах переклади богослужбових книг проф. І. Огієнка. Коли ж на Волині запанувала польська влада, Дионисій став щирим виконавцем завдань польського уряду, від якого одержав підвищення на митрополита Варшавського. Дионисій з початку звернувся до московського патріарха Тихо-на, щоб той благословив автокефалію Польської Православної Церкви7 але патріарх Тихон не тільки не благословив, бо вважав і православну Церкву в Польщі належною до свого патріархату, а ще загрозив Дионисію відлученням. Тоді митрополит Дионисій звернувся з цим проханням до патріарха Царгородського, цього вічного крамаря своїм „вселенським" маєстатом. Це прохання митрополита Дионисія, запевне, енергійно підтримано було польським урядом, і от Царгородський патріарх Василій 3-й р. 1924-го з своїм Синодом благословив повну автокефалію православної Церкви в Польській державі, надав митрополиту Дионисію титул „блаженнійшого", і про цю польську державну автокефалію з великою урочистістю оголошено було в Варшаві, куда прибув представник патріарха. З боку патріарха Царгородського Василя 3-го це була ганебна узурпація й шахрайство, що ним обурені були навіть на Заході, як про це сповіщав ВПЦР Шелухин. Бо й справді, — яке мав відношення царгородський патріарх Василій 3-й до православної Церкви в Польщі? Вже патріарх московський Тихон мав до неї далеко більше право, бо колись Царгородський патріарх Дионисій продав її Московському урядові. І от патріарх Василій 3-й те, що вже продано його попередником Московському урядові, не викупивши його, спокійно перепродує польському католицькому урядові. Здається й українці в Польській державі зустріли цей ґешефт з собою Царгородського патріарха дуже вороже, тим більше не могла байдуже поставитись до нього Всеукраїнська Православна Церковна Рада. І от ВПЦР звернулась з рішучим протестом проти цього ганебного вчинку патріарха Василія 3-го й до нього самого й до всіх Автокефальних Церков, доводячи, що патріарх Василій 3-й не має ніякого права до Української Церкви в Польщі, бо від неї його попередник Дионисій відмовився й за себе й за своїх заступників, і питання про автокефалію може вирішати лише сама Церква, а не польська влада й Царгородський патріарх. Тому ВПЦР оголосила, що вона й сама не визнає Оголошеної від патріарха Василія 3-го польської автокефалії Православної Церкви і закликає Українську Церкву в Польщі її не визнавати.
Але яку ж автокефальну Церкву заснував у себе Польський уряд і митрополит Дионисій? Хоч там майже вся православна людність українська, але Церкву для неї утворювали спольщену російську: мова в духовних школах заведена польська й російська, в церквах відправа слав`ян-ська змосковщена, а до всього українського Дионисій поставився дуже вороже. Не дурно на Волині довго працював як єпископ Антоній Храповицький; Волинь видійшла до Польської держави, але ,,Союзи руського народу", що їх там заснував Антоній, залишились. І от ці українські чороносотенці, що фанатичної настроєні проти всього українського, явились головними провідниками Дионисіївської автокефалії в польській Україні. Але на Холмщині й на Волині й раніш було й потім, як еміграція, перейшло багато свідомого українського громадянства. До Польщі перейшли деякі професори Кам`янецького университету, між іншим протоієрей Петро Табинський, туди перейшов член 1-ї ВПЦР і Кирило-Мефодіївського брацтва Петро Сикорський, що прийняв там чернецтво з іменем Поликарпа, прот. Павло Пащевський, теж член 1-ої ВПЦР, священник Губа і багато інших священників і громадян з Поділля й Радянської Волині. Вони з`єднались з тамтешнім свідомим громадянством і повели великий український церковний рух, стали правити службу Божу українською мовою. І от і там, на польській Україні стали відбуватись точнісінько такі явища, як і на „радянській"; пішли змагання і навіть бійки між чорносотенцями „слав`янами" й українцями за церкви, за те, якою мовою правити в церквах. Українці, як у нас, так і там, брали гору і здобули собі Собор в Луцьку, в Володимірі-Волинському, в багатьох селах правили українською мовою. Дионисій поставився вороже до українського руху, Полікарпа (Сикорського) перевів десь аж на Білорусь, Петра Табинського — до Варшави, але рух не вщухав. Але й українці поставились вороже до Дионисія, скликали свій Собор в Луцьку, на якому винесли дуже сміливі на захист українського церковного руху ухвали. А коли Дионисій в угоду Польському урядові оголосив введення в православній церкві католицького (Грегоріянського) календаря і навіть заборонив у службі Божій тих священників, що будуть правити в свята по> старому календарю, піднялось скрізь таке обурення навіть між селянством, що Дионисій чим дуж мусів збавити пихи й оголосив, що свята хто як хоче, так нехай і справляє. Під впливом української інтелігенції Дионисій, здається, мусів таки зробити зіначні поступки в бік українізації. Коли на Польській Україні стало відомо про Перший Всеукраїнський Собор 1921 р. й утворення на ньому української народної ієрархії, там ця подія між свідомим українським громадянством зустріла повне співчуття. В Вюлодимірі-Волинському під ред. д-ра Арсена Річинського виходить часопис „На варті", дуже поширений по селах, який одверто став на бік визнання нашої ієрархії. Там же в Володимірі-Волинському вийшла книга невідомого автора (думаю, чи не прот. П. Табинсько-го) під заголовком: „Походження єпископату в зв`язку з питанням про благодатність ієрархії Української Автокефальної Православної Церкви". В ній автор цілком грунтовно й докладно розглядає цю справу й приходить до висновку, що нова ієрархія УАПЦ має всі історичні й каноничні відзнаки благодатності. Запевне, утворення в Польщі наших автокефальних парафій поки що з боку Польського уряду цілком не можливе. Туди якимсь чином перейшов священник нашої висвяти Проказюк (?) і зараз здобув собі парафію, але ж негайно попався до в`язниці і дальша доля його не відома...
Треба сказати кілька слів і про долю уніяцької Української Церкви в Польщі. Після приєднання України до Росії хоч Галичина з своєю уніятською Церквою перейшла до Австрії, але весь час все одно була під повним впливом Польщі; вся вона була зпольщена, жидова її обсіла, і тілько вбоге темне селянство та таке ж саме майже духівництво традиційно животіло з своїм східнім обрядом. На його спині товклись і австрійські і польські і папські політики, воно стогнало, але мусіло терпіти. Змагаючись поміж собою ці вищі політики залишали хлопів з їх хлопською вірою в їх традиційному стані. В 19-му віці, коли надійшли до Галичини твори українських письменників Котляревського, Шевченка та інших, Галицьке духів-ництво` трохи заворушилось, почалось його національне відродження; такі парохи як Шашкевич, Головацький, Вагилевич зіпхнули з мертвої точки українське національне й церковне животіння в Галичині. Згодом з Наддніпрянської України, тікаючи від російського гніту, переходили до Галичини наші діячі як Кониський, Драгоманів, потім М. Грушевський та інші, містили свої твоіри в Галицьких часописах, засновували „Просвіти", наукові товариства і таким чином підносили національне життя українського народу в Галичині. Але Галицьке духівництво не зовсім зрозуміло цей національний рух, воно надіялось на Москву, як на свою визвольницю, звідти ждали світу й національного й релігійного. І от в Галичині, особисто між духівництвом, піднялась велика хвиля москвофільства, хотіли наблизитись до Москви і своєю мовою і своєю Церквою. Крім того, що ця надія була цілком помилкова, як в цім добре пересвідчилися під час, як Галичина була зайнята російським військом в 1914-15 р., навіть найзавзятіші москвофіли, коли за приводом архиєпископа Євлогія Волинського сотні Галицьких священників та діячів було побито, послано на заслання, посажено по російських в`язницях, а останні мусіли тікати куди очі, вони ще викликали проти себе велике підозріння з боку Австрійського, а потім Польського уряду. І от, щоб запобігти впливам з боку Москви, австрійські та польські політики взялися нарешті за уніятську Церкву, щоб їй зовсім покласти край і з`єднати з католицькою. Правда, на протязі майже 200 років уніятські єзуїти базиліяни непомітно встигли запровадити в унії майже цілком латинський обряд. Для повного златинщєння залишилось скасувати лише дві, правда, головні, ознаки східного обряду: одружний стан духівництва і старий календар, але головне, запевне, одружній стан духівництва, бо як священників повернуть на чорну папську армію, тоді вже через неї легко буде перевести й календарну справу. І от р. 1891-го, вперше після Замойського Собору р. 1720, скликано було в Львові уніятський Собор. Цей Собор складався власне з трьох уніятських єпископів Львівського, Перемишльського й Станіславівського та папського нунція (посла), що мали рішаючий голос, а кожен єпископ приводив з собою по кілька десятків священників з дорадчим голосом. На цьому Соборі вирішено — при протесті від усіх священників, але все ж вирішено — давати перевагу безженним священикам, „целебсам", над жонатими на тій підставі, що „жонатий турбується про жінку, щоб догодити жінці, а не жонатий дбає про Господнє, щоб догодити Господеві" (1 Кор. 7-32), цебто, за католицьким розумінням, папі. От же, принципової запровадження целібату, цебто безженного духівництва, в уніятській Церкві вже й тоді вирішено.
Коли ж після всесвітньої війни Галичина знов опинилась в Польській державі, то цей принцип уже почав здійснюватись; уніятський митрополит Андрій Шептицький видав наказа р. 1918-го, щоб половина учнів в семінаріях висвячувалась без одруження, а р. 1920-го> три Галицій-ські єпископи на своїй нараді вирішили всіх учнів семінарії перед випуском висвіячувати на дияконів, щоб попередити їх одруження, а тих, що не побажають висвятитися, звільняти з семінарії. А щоб цих „целібсів" привабити, їм зараз дають найкращі парафії, всяк їх підносять, а одружених всяк зневажають. Простодушні галицькі пан-отці (чи може вони такими прикидаються) хотять себе запевнити, що „Святий отець" (папа) нічого про це не знає, бо скільки ж раз папи писали урочисті „були", що залишають уніятську Церкву на вічні часи при її обрядах і звичаях; це все ніби роблять всякі єзуїти та політики. Як раз так, як колись простодушні запорожці оббивали пороги цариці Катерині з скаргами на свої образи, гадаючи, що „мати" цариця нічого не знає, це все роблять її придворні ... Останні події Польського/ уряду ще більше повинні б відкрити очі галицьким пан-отцяім на майбутнє своєї Церкви. Коли р. 1875 Російська влада робила останнє приєднання уніятів на Холмщині та Волині, то більше 300 парафій з 200:000 населенням, щоб не переходити до Російської Церкви, фармально заявили себе католиками, хоч завжди залишались уніятами; їхні церкви Російська влада повернула на православні й тримала там своїх священників. І от тепер, коли тяжка рука російського царату впала, галицькі уніяти чим дуж давай повертати уніятів Холмщини й Волині, висвятили туди аж трьох єпископів, послали багато священників. Але Польський уряд ні уніяцьких священників ні єпископів не пустив, а Холмських і Волинських уніятів оголосив уже зовсім католиками, бувші уніятські, а потім православні церкви в них повернув просто на костьоли, посадив там аж трьох католицьких біскупів, по церквах призначив ксьондзів (запевне, целібатів), що вміють правити й по слов`янському, запевне й новий календар запровадив. От же Волинь та Холмщина, бувші катедри фундаторів унії Іпатія Потія та Кирила Терлецького, вже зовсім покатоличені, там унія вже зведена на нівець. Галиційські пан-отці це бачать й мусять розуміти, що черга зведення на нівець унії за ними, знають вони й те, що в конкордаті, що його папа зробив з Польським урядом, вже й не згадується про унію, а лише про католицьку Церкву, і все ж ще стукаються то до „Святого отця" то до Польського уряду, пригадуючи їм нікому тепер непотрібних Потія та Терлецького, та всякі папські були. Але вже досить голосно лунають і інші єдино дійсні загрози: „Там за кордоном, пишуть вони папі, дуже поширилась автокефалія з принадним українським бо-гослуженням, з виборним одружним духівництвом, а в нас знов проявляється в цілій суспільності ярке негодовання за надуживання нашої Церкви і накидування їй чужих порядків ... Ми дуже побоюємось, щоб роздратований нарід не сказав: не хочемо, щоби під покровом Церкви господарили в нашій хаті всякі чужі люди і надуживали нашої Церкви для своїх цілей". І це безумовної найкраща й єдино гідна відповідь народу в справах своєї Церкви. Але не тільки народ, а й самі поважні Львівські пан-отці (щось з 12) надіслали інформації митрополиту Василю Липківському (р. 1926) про безпорадний стан уніятської Церкви і висловили свою прихильність до Української Автокефальної Церкви і впевненість, що не далеко вже той час, коли вся Галичина відвернеться від чужого Риму і поверне свої очі і надії на рідний Київ. І це безперечно мусить бути: коли цього не зробить прибите уніятське духівництво, це зробить сам нарід, як це сталося і на Великій Україні...