Більшовицька навала на Україну вигнала з неї дуже багато інтелігенції, війська, що мали стосунки з українським урядом; всі ці десятки, а може й сотні тисяч українців мусіли залишити Україну й тікати десь по чужих країнах, стати емігрантами. Найбільше цих емігрантів скупчилось в Чехії, Франції, Швейцарії, Югославії, Германії. Запевне й перебуваючи на чужині, вони пильно стежили за тим, що діється на Україні; вони скоро довідались про відродження Української Автокефальної Церкви, про події Першого Всеукраїнського Церковного Собору і доісить жваво на них реагували своєю прихильністю. До ВПЦР перший звернувся з листом емігрант Євген Бачиїнський з Женеви, ще здається р. 1921-го. Він просив надіслати йому певні інформації про всі церковні події на Україні, і сповіщав, що ними зацікавлені навіть західні церковні діячі.
Після всесвітньої тяжкої війни та розрухів західні народи стали шукати собі заспокоєння й братерського порозуміння між іншим і в вірі, і от там в ріжних місцях збирались конференції представників усіх вір. Євген Бачинський, що взагалі цікавився церковними справами, був на цих конференціях, і його там радо вітали, як представника Української Церкви. От же він просив ВПЦР прислати йому офіційного мандата, що він є представник УАПЦ в Західній Европі. Це офіційне представництво йому потрібне не тільки для офіційної участі в конференціях Церков, а й для організації українських парафій з українців-емігрантів, що розпорошені по всій Західній Европі. ВПЦР, зважаючи на те, що вона мусить дбати про засновання українських парафій скрізь, де тільки є український нарід, вислала Бачинському до Женеви такого мандата, і треба сказати, що він дуже щирю й корисно працював для УАПЦ в Західній Европі. В себе в Швейцарії вій згуртував українців, хоч священика вони не могли собі здобути й ходили до Старо-Католицької Церкви.
В Парижі (Франція) він заснував досить численну й свідому українську парафію; вона здобула собі окремий храм і закликала священника-українця аж з Прикарпатської України (Чехія). Потім у Франції заснувались іще українські парафії в м. Ліоні, де українців радо прийняли в свою Церкву армяни, та в інших містах — всього 7 парафій, які навіть уже відбули свій „Всефранцузський Український Собор". Великий гурток українців був і в Берліні (Германія), Софії (Болгарія), але священників дуже трудно було здобути. Та хоч би хто й захотів висвятитися, то не було в кого, бо тихонівські єпископи, яких багато було на еміграції, запевне для Української Церкви цього ні за що не зробили б. Митрополит Антоній Храповицький, що перебував у Сербії, посилав звідти свої послання до України й Америки з самими ганебними випадами проти УАПЦ та її нової ієрархії. Євген Бачинський так захопився українською церковною справою, що поступив на богословський факультет Женевського Університету, щоб самому прийняти священство, почав видавати свій часопис „Благовісник" з інформаційними відомостями про УАПЦ французською й англійською мовами і викликав загальне зацікавлення. Про свою працю Бачинський робив докладні доповіді до ВПЦР.
Найбільше української еміграції опинилось в Чехії. Там в м. Празі заснувався навіть окремий Український Университет, професори в якому були в більшості емігранти з Кам`янецького Университету; в м. Подебрадах коло Праги заснувався Український Сільсько-господарчий Інститут. І в Празі і в Подебрадах утворились українські парафії, священником в яких був колишній член 1-ї ВПЦР сотник Гриць Мелник. До Чехії належала й велика українська країна „Карпато-Русь". Хоч Карпаторуси взагалі завзяті москвофіли, але під впливом українців-емігрантів в них пішов український рух, стали засновуватись українські парафії. Між самими чехами постав великий церковний рух від католицтва до православія. Чехи згадали заповіт свого апостола Івана Гуса і в революційний спосіб стали відходити від папи й визнали зверхність Царго-родського патріарха. На чолі їх стояв єпископ Саватій, що довго перебував на Україні, де є багато чеських колоній, і тому був прихильний до українців. От усі ці умови викликали потребу мати і в Чехії представника УАПЦ. Між професорами Празького университету був відомий український вчений, що цікавився й церковними справами, Сергій Шелухин. От з ним ВПЦР і ввійшла в зносини і він з охотою погодився взяти на себе представництво від УАПЦ в Чехії, Югославії і в Східніх патріархатах.1) Шелухин був великий ворог папства, вважав папу головним виновником всесвітньої війни й запеклим ворогом української нації; був він ворогом і патріархизму, вважав патріархів баламутами, і в УАПЦ йому дуже подобалась всенародня соборноправність і повна аполітичність. Своїми надто цікавими й змістовними листами він подавав ВПЦР інформації про стан папства і взагалі релігії на заході і дбав про засновання українських парафій; за його допомогою засновано три українських парафії в Югославії і багато парафій в Прикарпатській Україні.
В Празі Шелухин утворив по зразку ВПЦР свою „Церковну раду", яка під духовним керівництвом Чеського єпископа Саватія керувала всіма українськими парафіями в Чехії, як емігрантськими, так і прикарпатськими. З утворенням своїх парафій і представництва в Західній Европі й Америці УАПЦ уже фактично здобувала всесвітнє значіння, входила в вир всесвітніх релігійних змагань і інтересів, що могли виникати в цих вільних висококультурних країнах. А релігійні інтереси жваво захопили тоді ці країни, особисто щодо взаємного порозуміння всіх церков коли не в вірі, то принаймні в спільному братерському прагненні до виконання заповітів Христових і нашим представникам не гідно було стояти осторонь від цих світових інтересів і не брати в них участі. От же, щоб надати цій участі більш сталого й певного характеру, ВПЦР визнала за корисне утворити чи з`єднати своє представництво за кордоном в колегію з Шелухина, Ба-чинського на чолі з архиєпископом Іваном Федоровичем, аби в разі якого важливого питання, яке може виникнути в загальних зносинах з іншими Церквами, вони не виступали окремо, а за спільним порозумінням, коли не можна буде сполучитись з ВПЦР. Здається, ця колегія не здійснилась, але чутка про УАПЦ і в інших Церквах досить поширилась. На 1925 рік скликалась у Стокгольмі (Швеція) так звана „Всесвітня Християнська конференція для життя та праці". Голова підготовчої комісії до цієї конференції єпископ Успанський (Швеція) Натан Седербльом звернувся й до митрополита УАПЦ з закликом прибути на цю конференцію, або надіслати своїх представників. ВПЦР прохала Шелухина та Бачинського прибути на цю конференцію й обрала представниками на неї від себе архиєпископа Олександра Ярещенка і Володиміра Чехів-ського. Та ні одному з представників УАПЦ не пощастило бути на цій конференції. ВПЦР надіслала лише поштою свої відповіді на ті питання, які мала роз`вязувати конференція. Ці відповіді зробили гарне вражіння на членів конференції, про що єпископ Натан Седербльом сповістив митрополита Василя Липківського гарним листом.Року 1927-го Євген Бачинський звернувся до ВПЦР з повідомленням, що він уже кінчає богословський факультет і хоче висвятитися на священника, бо цього вимагають парафії і в Женеві і в Берлині. Але тому, що православного єпископа, який би визнавав УАПЦ, в Західній Европі нема, він звернувся до старокатолицького єпископа Кюрі (?) з запитанням, чи міг би він його висвятити для УАПЦ? Після певних інформацій цей єпископ визнав УАПЦ та її ієрархію і погодився висвіяггити Бачинського, коли митрополит УАПЦ персонально попросить його зробити цю послугу. Справа ця обговорювалась і в президії ВПЦР і на поширених зборах, і вирішено було, що тому що Православна Церква визнає благодатність старокатолицької ієрархії, а єпископ Кюрі визнає УАПЦ і її ієрархію, прохати старокатолицького єпископа зробити послугу УАПЦ й висвятити Євгена Бачинського на священника. Про це митрополит Василь Липківський звернувся з доручення ВПЦР і з персональним проханням до Єпископа Кюрі. Це був уже перший крок до братерського єднання Церков, але 2-й Всеукраїнський Собор (1927 р.) цю справу відмінив... У всякім разі УАПЦ не тільки згуртувала в свої парафії українську еміграцію в Европі, й дала їй може найкращу утіху на чужині, а й голосно дала про себе знати й іншим Церквам Західної Европи й Америки.