Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор цілком ухвалив працю другої ВПЦР до нього, визнав усі її діяння, як от проголошення автокефалії, всенародно-соборноправного устрою, відправ служби Божої рідною мовою, скликання Всеукраїнського Церковного Собору в незвичайно тяжких умовах, і, перетворившись в Великі Покрівські збори, обрав президію ВПЦР на 1922-й рік майже в тому самому складі: головою ВПЦР залишився Михайло Мороз, секретарем Іван Тарасенко. Після Собору праця ВПЦР надзвичайно ускладнилась: президія мусіла працювати щоденно, щоіміояця мали збиратись поширені збори ВПЦР (Мала Рада) з Київських членів ВПЦР (до 60 чоловіка), а в травні й жовтні Микільські й Покрівські збори (в кількості до 200 чолов.) (Велика Рада). Митрополит вводився почесним Головою ВПЦР, а його заступник почесним членом. В президії вони працювали на рівні з іншими членами. От же все керівництво ВПЦР було пройнято соборноправністю. Найбільше ускладнилась праця президії ВПЦР, як в зв`язку з виконанням ухвал Собору, так і з поширенням українського церковного руху, боротьбою з ворожими силами, задоволенням вимог церковного життя, виконанням біжучих справ і т. і. Друга ВПЦР довгий час сполучала й працю міської окружної ради, а деякий час і працю Київської Повітової Ради. Для кращого ведення праці президія ВПЦР поділилась на кілька відділів: адміністраційний, благовісницький, інформаційний, перекладовий, господарчий. Почесним Головою ВПЦР був митрополит Василь Липківський, але з огляду на його часті подорожі ВПЦР визнала потрібним обрати за заступника митрополита в ВПЦР на часи його відсутності члена ВПЦР архиєпископа Нестора Шараєвського (хоч часто він заміняв митрополита і в подорожах). На чолі Адміністраційного відділу став голова ВПЦР Мороз. Тут була необмежена кількість праці: треба було давати поради, накази, інструкції тим парафіям і єпархіям, які вже заснувались, треба було всяк допомагати й тим, що ще засновувались, постійно мати стосунки й клопотання в органах влади, готовити справоздання до поширених і Великих зборів ВПЦР, керувати Київськими парафіями, часто виїжджати й на місця для порад, інструкторства та полагодження справ. Одно слово, ледве можна було поспіти за життям, а не то що ним керувати. Це ж треба сказати й про духовне керівництво] митрополита. Благовісницький відділ взяв на себе члев ВПЦР Володимір Чехівський. Тому, що УАПЦ головним своїм завданням взяла на себе церковне благовістя, поширення церковно-національноії свідомості в українському народі, благо-віоництво мало в УАПЦ дуже велике значіння: і митрополит і єпископи були головним чином благовісниками, сам В. Чехівський завжди виступав з промовами як в Софіїв-ському Соборі, так і в інших Київських церквах, часто й виїжджав на благовістя. Але головна вага благовісницько-го відділу, це була підготовка благовісників і взагалі священників. Тому, що до УАПЦ переходило дуже мало ти-хонівських священників, в ній завжди почувався величезний брак підготованих кандидатів священства і для підготовки їх ВПЦР мусіла вживати всяких заходів. При Софіївській парафії В. Чехівський заснував „Брацтво робітників слова". Тут він викладав у промовах Св. Письмо і викликав бажаючих на листівне й словесне викладання своїх думок. З цього Брацтва вийшло кілька гарних священників. Але головним засобом підготовки священників для УАПЦ були богословські курси. Голові ВПЦР М. Морозові пощастило взяти на своє ім`я дозвіл на відкриття! богословських курсів. Ці курси й провадились з 1921 до 1924 року. Вони містились при Іллінській, а потім при Андріївській парафіях, де були вільні помешкання, а потім для них заарендовано було окремий дом (на розі Рейтарської і Столипинської вул.). Курси були на початку місячними, потім 2-х — 3-х і нарешті 6 місячними, воїни випустили не меньше мабуть як 300 курсантів, що пішли в пан-отці УАПЦ. Не дивлячись на свою короткосрочність, ці курси давали все ж значну підготовку до священства й поширювали загальний обрій освіти курсантів. Науки там викладались практичні: богослужбова мова (українська), співи, читання, церковний устав, пастирська практика, але по можливості давались і загальні знання: Св. Письмо, Церковна історія, мораль, віронавчання. На курсах викладали майже всі члени ВПЦР: Мороз, Чехівський, архи-єпископ Нестор Шараєвський, єп. Петро Тарнавський, священник Дмитро Ходзицький, митрополит Василь Липків-ський (коли був вільний від подорожі). Але закликались і інші видатні фахівці ріжних наук: проф. В. Данилевич, проф. А. Грушевський, Лідія Білозір, Марія Старицька, Л. Старицька-Черняхівська та інші. Всі ці викладачі працювали майже без усякої платні, хіба тільки де що діставали натурою. Курсанти прибували з ріжних місць, тиснулися, як могли, в поімешканні курсів, привозили з собою муку, сало, крупу, харчувалися в артільний спосіб, а дещо виділяли ще своїм викладачам. Нужденне було їхнє життя, нагадувало стару Могилянську бурсу, і все ж при своїй надзвичайній щирості до науки вони досить поширювали свої знання, а для УАПЦ принесли багато користі. По скінченні курсів вони тримали іспити на священників чи дияконів й одержували свідоцтва. Так само тримали іспити всі, що добивались священства чи дияконства. При ВПЦР для цього було засновано й окрему іспитову комісію. Р. 1924 курси були закриті... Інформаційний відділ вів секретар Іван Тарасенко. Тут теж було безліч праці; треба було подавати інформації про життя УАПЦ всім єпархіям, по можливості й парафіям, тримати їх в курсі церковного життя, поширювати обіжники, справоздання, ухвали Собор., ВПЦР і т. і. Для цього конче потрібно було мати свій часопис, друкований орган, але дозволу на нього не пощастило здобути, й дотепний секретар вжив звичайний в ті часи спосіб інформації: він завів „Стінгазету", друкував на машинці всякі інформації і виставляв їх на стіні в притворі Софіївського собору. Ця „Стінгазета" викликала величезне зацікавлення людности, коло` неї завжди тиснулись читачі. Копії стінгазетних інформацій розсилались і по всіх повітових радах, їх могли брати й виставляти в себе в церкві й інші парафії. ВПЦР на свята Різдва, Великодня й інші важливі випадки зверталась до всієї УАПЦ з своїми обіжниками, привітаннями, в яких теж містились інформаційні відомості і які розсилались по всіх Повітових радах. Через відсутність свого часопису і взагалі неможливість друку провадити церковну литературно-наукову працю не було можливості, хоч в цьому була величезна потреба і знайшлися б великі сили по всіх галузях нової церковної творчості. Виникали щораз самі ріжноманітні церковні питання й догматичні й історичні й каноничні, а найбільше апологетичні проти старих традицій, безвірства і т. і., а обговорити їх не було де. Був час (1923-4 р.) коли в Києві, а потім і по селах пішла хвиля „антирелігійних диспутів". В Києві ВПЦР висилала на них своїх представників, що з гідністю захищали і релігію і свою церковну справу (найбільше виступали в Києві митрополит Липківський і В. Чехівський), а по селах теж гідний опір давали „антирелігійним професорам" пан-отці УАПЦ. З усіх інформаційних матеріалів пощастило тільки надрукувати й поширити протокол Київських Соборів 1921 року й „Діяння Всеукраїнського Церковного Собору". Начолі перекладового відділу стояв архиєпископ Нестор Шараєвський. Тут теж була безліч праці; хоч іще до Собору було перекладено й надруковано „Чин Божественної Літургії", Молитовник, Требник, Часловець, але зараз після Собору треба було вже виготовляти їх друге видання та крім того готувати й дальші переклади. Р. 1923 було надруковано „Чин всюношної служби" в перекладі митрополита Липківського і „Октоїх (воскресні служби)" в перекладі архиєпископа Шара-євського. Цілком виготувано було до друку спільною працею митрополита Липківського й архиєпископа Шараєв-ського велику книгу „Минею" (святкову й загальну з пареміями), а також службу страстів та Великодня, але надруковано їх вже геть аж р. 1927-го. Підготовано було до друку (в перекладі диякона, потім протоієрея Федота Хорошого) Псалтир; переклад переглянуто було в комісії з митропол. Липківського, архиєпископа Шараєвського. протоієрея Миколи Хомичевського> й протодиякона Василя Потієнка й надруковано` р. 1926-го. Але взагалі через великі труднощі щодо друку навіть богослужбових книжок приходилось найбільше оперувати перекладами, надрукованими на машинці чи й так рукописними. Таких праць набралось в ВПЦР досить багато, як от „Молебник", „Панахидник" (складені митрополитом Липківським), Літургія Василя В., Раніш освячених дарів, служби Великого Посту (перекл. архиєпископа Шараєвського), Акафисти, молитви, тощо; надсилали свої переклади й священники з місць. Багато священників мали в себе і вживали й свої власні переклади. Залишився в ВПЦР й цілком виготуваний для розгляду в комісії „Апостол" пер. Митрополита Липківського.
Господарчий відділ це було саме болюче місце другої ВПЦР від початку до кінця її життя, не тому запевне, що не було кому господарювати, а тому, що не було над чим. Матеріяльний стан другої ВПЦР був завжди, як кажуть, катастрофичний. То були тяжкі часи, коли людність страшенно напружена була державними податками і всякі церковні збори були дуже утруднені. Єдиним джерелом прибутків ВПЦР могли бути лише добровільні внески парафій, або приватних осіб. Але українські парафії ще були мало організовані, людність була виснажена, до українських парафій належала в більшості біднота, й тому ті внески з `парафій були зовсім не значні, та й то лише з Київських та близьких до Києва, а з дальших парафій зовсім нічого не доходило. Правда, коли стали засновуватись, організовуватись Повітові Церковні ради, вони взяли на себе посередництво між парафіями та ВПЦР, збирали з парафій внески й надсилали до ВПЦР. Але й ці внески були малі, не досягали часто й 20% того, що потрі-бувала ВПЦР для своєї праці, і члени ВПЦР не тільки нічого майже не одержували за свою щоденну напружену працю (яких небудь 30-40 к. на місяць), а ще й мусіли зимою працювати в нетопленому помешканні, бо ні на що було купити палива, самі і розносили свої листи, бо ні на що було тримати посильного, сами й прибирали помешкання і т. і. Другим джерелом прибутків було видавництво, продаж богослужбових книг, друкованих на машинці, служб, нот, інформацій і т. і. Крім власних видань ВПЦР широко використовувала Херсонські видання Євангелій і Нового Заповіту, закупивши їх в Херсонської парафії, і євангелія, видання Київської Народної освіти, що якимсь чином (здається, заходами небіжчика Івана Тарасенка) перейшли в спадщину ВПЦР в кількості тисяч 50 примірників. Але й ця книжкова торгівля далеко не задовольняла всіх потреб ВПЦР, а крім того була ще під постійною загрозою великого акцизу. От же ВПЦР мусіла придумувати інші засоби для задоволення своїх потреб, встановила тарілковий збір по> церквах на Різдво, Зелені свята, Покрову, збори колядкові, відсотки з прибутків церков. Та все це поступало дуже не регулярно й випадково; значну підтримку давали лише Харківська, Американська Церква і в крайній потребі Київські парафії. В останні роки ВПЦР пробувала завести певну кошторисну систему господарства у всій УАПЦ, починаючи з парафій, і була надія поставити господарчу справу і в ВПЦР на твердий грунт, але стан парафій робився щораз тяжчий, та й над самою другою ВПЦР ширяв уже ворон смерти...
Був при ВПЦР іще Вищий Церковний суд з трьох духовних і 3-х мирян на чолі з митрополитом, але він мало функціонував, за весь час відбувався разів зо 3: з приводу „Діяльної церкви", єписк. Пивоварова і, здається, єписк. Стороженка.