Гук від Св. Софії з Києва про Українську Автокефальну Церкву залунав не тільки по всій Україні, а й скрізь поза межами її, де тільки живе український народ, бо тяжка доля нашого народу розвіяла його по всьому світу. І перш за все відгукнулись українці з найдальшої країни — Америки. Це були „наддністрянці" Галичани. Вони давно вже стали переходити `окремими гуртками до Сполучених Штатів Америки і там знаходили собі працю на фабриках. Вони заснували в Сполучених Штатах до 200 парафій. Це, запевне, були уніятські парафії, бо галичани й досі є уніяти. Але в країні волі й вони відчули в собі нахил до визволення від папства та ієрархизму, і мріяли про вільну Православну Українську Церкву. Російський Синод утворив там свою православну катедру; до неї пішло багато „Карпаторусів", що переселились до Америки, цих непоправних москвофилів, але галичани до неї не пішли. Коли ж Україна визволилась від російського царату, то американські галичани відчули, що мусить визволитись і Українська Церква. І от десь р. 1918-го Собор американських українських парафій виніс таку ухвалу, що „Українська Церква в Сполучених Штатах приєднається до Церкви на Україні і буде вважати себе частиною її, коли вона матиме свою власну церковну владу". Ця ухвала стала відома ВПЦР десь аж р. 1921 -го від одного з тих галичан, що прибули з Америки з посилками „Ара" (Американська допомога голодним). Але як послати благовістя до Америки, що все це вже сталося, що Українська Церква на Україні вже є автокефальна і керується сама собою? Нашим благовісником в Америці з`явився Київський диякон Павло Корсуновський. Він був членом першої ВПЦР, ввійшов і до 2-ї, але р. 1919-го виїхав за кордон з українським хором Кошиця. Бувши в Берлині, він дав про себе звістку і запитав про стан Української Церкви. Йому пощастило надіслати всі потрібні інформації, і от коли він з хором прибув до Америки, до Сполучених Штатів, він там перший і благовістив про всі церковні події, що відбулись на Україні, і ввійшов в зносини з головними діячами визволення своєї Церкви. Це були: священник в Трентоні Володимір Каськів, священник в Чикаго Григорій Хомицький, священник Іван Гундяк та інші, що утворили з себе „церковно-народну раду", завели вже вперту боротьбу з своіїм уніяцьким начальством, видавали часопис „Дніпро", і лише ждали світу з наддніпрянської України та з її осередку — м. Києва. Всі вони були дуже захоплені благовістям о. Павла Корсуновського, почалось жваве листування з ними ВПЦР через пошту. Вони щиро приєднались до нашої Церкви і дуже просили прислати до них єпископа, який конче потрібний їм в боротьбі з уні-ятською ієрархією. Поки що вони віддалися під зверхність Сирійського єпискюпа Германоса, що жив в Америці з громадою своїх сирійців і належав до Антіохійського патріархату, їм, запевне, було докладно з`ясовано походження і відміна нашої ієрархії, спосіб її висвяти, і коли вони відповіли, що цілком її визнають, ВПЦР після деяких міркувань вирішила послати до Америки на єпископську працю Винницького архиєпископа Івана Федоровича, йому зараз з Америки прислано всі потрібні документи і кошти. В самому кінці грудня 1923 року архиєпископ Іван Федорович, здобувши собі закордонного пашпорта, виїхав до Америки, а 2/15 лютого мав уже там першу відправу. Цікаво, що й єпископ Антіохійського патріархату Германос теж визнав архиєпископа Івана Федоровича й передав йому свій пастирський посох. Українська Автокефальна Церква в Сполучених Штатах Америки стала таким чином уже на твердий грунт. В цій країні волі й твердої законности вона все ж перемагає в боротьбі з уніяцтвом, католицтвом, що, запевне, далеко тяжче, ніж з нашим своєрідним „слав`ямством". Парафї там тяжче здобуваються, але за те вже твердо засновуються, бо мають під собою велику матеріяльну базу. Собор в Америці 1924 р. затвердив архиєпископа Івана Федоровича; він жив на початку в Ньюйорку, а потім для нього утворили катедру в Чикаго. Парафій в Сполучених Штатах він застав 12, а потім кількість їх подвоїлась. До складу його духівництва ввійшов і диякон Павло Корсуновський. Американська культура в Сполучених Штатах дуже впливає на український народ, сильно його денаціоналізує, бо вся шкільна освіта там американська, українці мають лише свої початкоіві школи при парафіях, але може наша Церква допоможе йому затримати свою національність. Там, запевне, повна воля, ніхто ні до чого не примушує, але за те й пюмочі ні від кого нема; кождий нарід мусить надіятись лише на себе, на свої сили, оскільки вони здатні витримати тяжку культурну боротьбу.
Зі Сполучених Штатів український церковний рух перекинувся й до сумежної Канади. Це велика окрема держава, сполучена з Англією. В Канаді величезні вільні земельні лани, на яких оселилось і багато українців-хліборобів, —- теж переважно з Галичини, але відсотків 20 є й наших „наддніпрянців". В Канаді українська людність уже досить значна, вона займає третє місце після англійців та німців. Українські парафії в Канаді під впливом Сполучених Штатів теж підняли в себе визвольчий рух, на свій Собор (здається р. 1924-го) вони закликали архиєп. Івана Федоровича, й одержавши від нього певні інформації, приєднались до УАПЦ, кількістю до 110 парафій. Українська людність в Канаді з національного боку вже краще себе почуває, там уже є й середні й вищі українські школи, хоч поки що уніятські. Наші українці там будують собі величний Собор в м. Вініпегу, видають свій часопис. Взагалі є надія, що наша церква в Канаді займе помітне місце і прихилить до себе всіх українців. Канадійська УАПЦ теж обрала собі за єпископа Івана Федоровича.
В інших країнах, де живуть українці, справа українського церковного руху теж голосна і здобуває собі прихильність, але поки що лише намацує для себе грунт і не вийшла з випадкових умов на більш твердий стан. До ВПЦР відгукнувся далекий Харбин (у Китаї), де є велика громада українців. Ця громада сповістила, що вона має храм і утворила українську парафію: прохає надіслати книги, інформації і священника. Книги й інформації до Харбину надісланої, але священника в таку далечінь трудно було вирядити. Там на короткий час спинився був наш священник, що тікав з СССР до Америки, але ні від нього, ні від кого іншого дальших відомостей з Харбина не одержано. В тій же стороні на „Зеленому Клині" (Далекий схід) теж дуже багато є наших українців. Якось заходив, бувши в Києві, звідти чоловік до ВПЦР, казав, що там нашим рухом дуже зацікавлені, взяв інфомації й книги, і більше звісток звідти не одержано.
На великих просторах Сибиру теж багато є українців, але досі налагодити зв`язку з ними не пощастило, хоч і звідти — з Томщини, з Тобольську — приходили люди, купували у ВПЦР книги. Ближчі країни — Таврія, Кубань — теж не раз присилали до ВПЦР представників. На Кубані живуть щось до 3-х міліонів українців, все це нащадки старих запорожців; вони дуже прохали надіслати їм священика до Катеринодару, але у ВПЦР так мало працівників. До УАПЦ щиро приєднався дуже гарний кубанець, освічена, ідейна людина — Олекса Сердюк, його висвячено на священника й посланої до Катеринодару. Але його слаба нервова вдача не витримала тамтешніх перешкод; він нервово захворів і повернувся назад, тут лікарі визнали його хворість безнадійною (прогресивний параліч) і він повернувся до своєї батьківщини і далі з Кубанню зв`язок увірвався. Тісніші зв`язки завелись з Середньою Азією. Там є місто Алмаата (колишній Верний); в ній і в її околицях багато українців; людність там не хилилась ні до тихонівців, ні до обновленців. І от коли вони довідались про Українську Автокефальну Церкву, їхні священники — Шевченко, Каторча, — звернулись до ВПЦР з проханням прийняти їхні парафії під свою зверхність і прислати їм єпископа. Після листування, з якого виявилось, що вони цілком свідомі подій Всеукраїнського Собора й їх визнають до них погодився поїхати на благовістя єпископ Вінницький Кость Кротевич. Прибувши до Алмаати, він там зустрів прихильне відношення людности, здобув Катедральну церкву, заснував парафій з 10; рух поширився й на дальші околиці. Але цікаво, що там кинулась до. нашої церкви більш російська людність, ніж українська: тоді як українська, досить зросійщена, дивилась якось здалеку, російська дуже захопилась, їм подобались принципи нашої Церкви, її соборноправність, повернення до апостольських часів; вони так і назвали свою церкву „Першо-апостольською" і міцно зорганізувались. Вони прохали тілько о. Костя Кротевича, щоб відправу провадив не українською, а слав`янською мовою. Єпископ Кротевич не найшов зручним відмовити їм у цьому, і так заснувалась там російська церква з українськими принципами. Але заснувалась міцно; соборноправність там провадили завзято. Коли через рік праці єпископ Кротевич повернувся назад до Вінниці, Церква в Алмааті залишилась надто в трудному стані. Вони скрізь шукали собі єпископа, прибували й до Києва, та ніяк не могли знайти. Стан їх катастрофічний, але вони тримаються твердо, на свому Соборі виришіли не приєднуватись ні до тихонівців, ні до обновленців, а залишитись окремою „першо-апостольською Церквою" під зверхністю ВПЦР.
Нарешті відгукнулась до ВПЦР Оренбурщина. Обновленський єпископ в Оренбурзі Андрій Соседов надіслав до ВПЦР прохання приєднати його до УАПЦ, запевняв, що майже весь Оренбург і навіть манастир, приєднуються до УАПЦ. ВПЦР надіслала до Оренбургу протоієрея Говядовськоіго з Києва, що довго служив раніш в Оренбурській Консисторії, і запевняв, що в Оренбурських степах ще за нього оселилось тисяч 300 українців. Виявилось, що сам Соседов — авантюрник і робив якусь политику, поки не одержав іншої катедри. Але й в Оренбурзі Говядювський найшов великих прихильників української Церкви, побував і в кількох українських селах, і там страшенно захопились українським церковним рухом. Повертаючись з Алмаати, єпископ Кротевич заїжджав до Оренбургу і там з Соседовим висвятили навіть єпископа для Оренбурщини (якогось манаха-росіянина), і справа там зав`язалась. Але дальших відомостей і звідти не одержано. Загальний тяжкий обух, що приголомшив усіх і все в межах своєї держави, порвав усякі зв`язки, закрив усі шляхи ... Але те, що Українська Автокефальна Церква, події Першого Всеукраїнського Собора поширилися по всьому світі, де живе український нарід, скрізь викликали прихильність, і церковне життя й будівництво, є ще одною ознакою того, що діло, зроблене на Всеукраїнському Соборі — всесоборне утворення ієрархії, — є діло Боже і що його не можуть уже приголомшити ніякі людські обухи...