Українські парафії заснувались перш за все по великих українських містах, а вже з цих міст поширювались і на села (так було й за апостолів). Хоч ці міста були й надто денаціоналізовані, українська людність в них складала значну меньшість, хоч в них купчились найбільші вороги українства — впливове старе духівництво, чернецтво, старі урядовці-обрусителі, але в них Українська Церква знайшла й завзятих прихильників: це були вільна інтелігенція українська, а особливо робітництво, зокрема залізничники; з великими зусиллями вони виборували собі церкви, засновували зразкові парафії, що мали, так би мовити, місіонерське значіння й на всі околиці. Ці парафії здобували собі голосну славу, і народ, що прибував до міста з околиць, перш за все одвідував українські храми і ніс від них благовістя й на села.
 
Київ і Київщина.
Перед вів в українській церковній справі, запевне, Київ, цей предковічний осередок Української Церкви, Крім перших п`яти парафій, що їх Всеукраїнський Собор вшанував назвою парафій-фундаторів УАПЦ і призначив з них по 10 представників до ВПЦР, скоро відкрилось ще 5 парафій по окраїнах міста в робітничих районах. Всі вони гарно зорганізувались, утворили в себе гарні художні й народні хори, заснували парафіяльні ради, сестрицтва для оздоби храмів, парафіяльної благодійности, влаштовання парафіяльних свят, обідів, заводили в себе парафіяльне братерське життя. Парафії м. Києва об`єднались в свою окрему мійську округу під проводом ВПЦР і обрали собі за єпископа митрополита Василя Липків-ського. З Києва Українська Церква жваво поширилась і на села Київського повіту, де заснувалось до сотні парафій; вони склали з себе окрему повітову Раду й обрали собі за повітового єпископа Григорія Стороженка, що ще світською людиною був намічений Собором на єпископа Катеринославського і скоро після Собору був висвячений, але дуже багато йому було праці в Києві, бо архиєпископ Нестор Шараєвський часто мусів заміняти митрополита, через його подорожі, і в ВПЦР і в міській окрузі. Сусідня з Київським повітом Білоцерківщина теж жваво „українізовувалась", а в самій Білій Церкві заснувалась парафія ще до Всеукраїнського Собору і перша спромоглась на будівлю своєї власної церкви. В листопаді 1921 року Митрополитом Василієм Липківським і архиєпископом Нестором Шараєвським цю церкву було посвячено і в ній же зараз було висвяченої на єпископа настоятеля її священника Володимира Бржосньовського. Після Водохреща 1922 р. митрополит Василь Липківський поїхав в велику подорож, об`їхав парафії Богуславщини і в с. Керелівці, батьківщині Тараса Шевченка, де обидві парафії українізувались, висвятив на єпископа Богуславщини обраного місцевим Собором священника Конона Бея, а в м. Звенигородці висвятив на Звенигородського повітового Єпископа священника Юхима КалішевськогоІ. В цих висвятах брав участь раніш висвячений в Києві на єпископа Чигиринщини й Черкащини Іван Павловський. Разом з єпископом Калішевським митрополит на запрохання Уманської Повітової Ради відбув до Гуманя, де висвятив на Гуманського єпископа священника Константина Малюшкевича. Щоденні урочисті відправи по селах, висвяти священників, єпископів, благовістя про відродження рідної Церкви, робили величезне вражіння на людність і українські парафії „стверджувались у вірі й прибували числом щодня" (Діян. 16,5). В цей час обрала вже собі єпископа і Бердичивщіна — свящ. Якова Чулаївського, але митрополит міг завітати до Бердичіва лише на Покрову 1923 року, коли з архиеп. Степаном Орликом і висвятив о. Якова. Трохи раніш і Сквирщина обрала собі за єпископа священника Юрія Жевченка і митрополит з єпископом Володимиром Бржо-сньовським висвятили його в Сквирському Соборі на Вербну неділю 1922 року. От же уже в першій рік після Всеукраїнського Собору кількість парафій на Київщині пере-вищала 700; парафії по повітах жваво зорганізувались, утворили свої волосні, повітові ради, обрали собі єпископів, подбали про їх висвяту. Життя Української Церкви на Київщині забило повним джерелом, розливалось і по слав`янській темряві, кожда українська парафія впливала й на околиці, „слав`янам" приходив кінець...
 
 
Поділля.
Осередковим містечком Поділля була в ті часи Вінниця. В ній ще до Всеукраїнського Собору заснувалась гарна парафія в прекрасній церкві в мурах колишнього католицького манастиря. Ця парафія поширила свою благо-вісницьку працю й на околиці, і на Всеукраїнський Собор Поділля вже прислало членів з 20. Вони ще під час Собору запросили до Вінниці архиєпископа Івана Федоровича, і він там спільно з повітовою радою розвинув велику працю: в самій Вінниці всі церкви (5) крім Собору приєднались до Української Церкви. В міському Соборі перебував слав`янський єпископ. Архиєпископ Іван Федорович, великий аматор диспутів, викликав його на диспут в свою церкву і при великій кількості народа зовсім його переміг. По околицях Вінниччина здобула собі більше як 100 парафій. В м. Гайсині приєднався до Української Церкви дуже відомий на Поділлю настоятель Гайсинського собору Микола Борецький. За його прикладом пішло багато слав`-янських священників Гайсинщини, і до Української Церкви перейшло більше 50 парафій. В лютому 1922 року до м. Гайсина прибув митрополит з єписк. Костем Малюшкеви-чем і висвятив Миколу Борецького на єпископа Гайсинського. М. Кам`янець-Подільський, де був Український Университет, і деякий час пробувала Українська влада, теж був осередком українського церковного руху, в якому университет брав велику участь. В Кам`янці українська парафія здобула собі міський Собор, а повітовий Собор обрав за єпископа професора университета Йосипа Оксіюка, якого висвятив митрополит з архиєпископом Іваном Федоровичем на Зелені свята 1922 року. Федорович і тут викликав на диспут тихонівського єпископа Пимеїна (зараз обновленський митрополит), але той не прибув. Згодом і Могилівщина на Поділлі обрала собі за єпископа священника бувшого тихонівського місіонера Миколу Карабиневича, що після диспуту з арх. Федоровичем приєднався до Української Церкви, і прислала його на висвяту до Києва в квітні 1923 року. Проскурівщина тоді ж обрала собі єпископа священника Максима Задвірняка, що теж висвячений у Києві в червні 1923 р. От же Поділля мало в себе уже в перші роки 5 єпископів і більше 300 парафій. На Поділлі в той час відбувались величезні релігійні рухи, ходили великі процесії до „Калинівського хреста", в якого ніби вистрілив більшовик і з нього пішла кров, до „Іоса-фатової долини", куди народ відніс і поставив кілька тисяч великих хрестів. Керівники цих рухів ченці настроювали народ і проти Української Церкви, але це не перешкоджало українському рухові значно поширюватись.
 
 
Волинь.
Цю країну обрав місцем своєї діяльності архиепископ Степан Орлик, сам Волинець з роду. Він заснував у Житомирі, в бувшій Архиєрейській церкві, гарну Українську парафію, за священника до неї висвятив теж члена Всеукраїнського Собору, енергійну талановиту людину з вищою освітою, Миколу Хомичевського. Але не дурно; на Волині років 20 працював як єпископ Антоній Храповицький; він заснував по кождій парафії „Союзи русского народа", людність там до краю запоморочена та все ж парафій з 50 і там заснувалось; дуже гарні парафії утворились коло залізниць в Коростені, Шепетівці, заносився український рух і далеко в ліса, і там уже світ в темряві світив.
 
 
Херсонщина.
Херсонщина, Катеринославщина, це були нещасні країни, в які впала страшенна голоднеча 1921-22 років; народ з голоду помирав, розбігався, а ті, що залишились, всі свої останні сили витрачали на те, щоб здобути собі хліба. Навіть такі міста, як Херсон, тяжко постраждали, з 110 тисяч населення там залишилось ледве 30 тис. За таких жахливих умов годі було думати про будь яку церковну працю. І все ж в головних містях заснувались гарні українські парафії. Найкраща з них була безперечно в Одесі. Першу українську службу відправив там славетний композитор протоєрей Кирило Стеценко. Він прибув до Одеси ще р. 1919-го, як світська людина, з своїм світським хором і своїм світським українським концертом зворушив усю Одесу. А потім як пан-отець він відправив Службу Божу в прекрасній Дмитрівській церкві, і з того часу там заснувалась українська парафія, що зібрала в собі і кращу інтелігенцію, і залізничних та портових робітників, що при всіх пригодах залишались міцною, непохитною громадою. Вона навіть обрала собі єпископа письменника й члена колишньої державної думи священника Антонія Гриневича; він був і висвячений десь в селі архиєписко-пом Іваном Федоровичем і єпископом Пилипом Бучило, але не захотів перейти до Одеси й залишився в селі на своїй парафії. Гарна парафія заснувалась і в м. Миколаєві, де вона здобула собі в користування роскішний „адмірал-тійський" Собор; вона ж заснувала парафії і в кількох околичних селах і обрала собі на єпископа свого настоятеля Пилипа Бучила, який і висвячений був в Києві в жовтні 1922 р. Нарешті і Херсон і Катеринослав, що так постраждали від голоду, теж заснували в себе українські парафії. Херсон хоч не мав куска хліба, зате йому пощастило зробити собі великий запас духовного хліба; на його долю якось досталось по кілька тисяч примірників Нового заповіту і євангелій ріжного формату українською мовою, що надрукувала Херсонська Народна Освіта, але не встигла їх використати. От ці книги Херсонська парафіяльна рада стала продавати, на них утримувала свою парафію, а може й сама трохи підживлювалась. Ці книги і для всієї УАПЦ стали в великій пригоді: Новий заповіт для читання апостола, а євангелії більшого формату сходили за напрестольні, і тому більшу частину цих книг придбала від Херсонської парафії ВПЦР і поширила по всіх парафіях.
От же за перші три роки після Всеукраїнського Собору кількість українських парафій на правобережжі України далеко перейшла за 1000, тут уже працювали щось з 20 повітових рад, 15 єпископів, багато гарних священників-благовісників; український церковний рух жваво ширився.
 
 
Лівобережжя
Повільніше йшов український церковний рух на лівобережжі; тут взагалі життя йде повільнішим темпом, але людність і тут пильно до нього прислухалась і поволі приєднувалась: може повільніше він ішов, зате твердіше ступав.
 
 
Чернигівщина
В Чернигові заснувалась парафія ще до Всеукраїнського Собора, звідти були вже члени на Соіборі; парафія там була при Борисоглібському соіборі, де спочивали мощі Св. Феодосія Углицького. Після Собора туда поїхав на працю архиєпископ Юрій Міхновський, але скоро вернувся на свою батьківщину — Золотонощину, а до Чернигова перейшов з Чигириищини єп. Іван Павловський. З Чернігова український рух перекинувся до далекого Любеча на межі з Білоруссю; українці там уже не дуже чисті, але ще щиріші до рідної церковної справи, і українську свою парафію тримали дуже міцно. В околицях Чернигова український рух мало поширювався, там теж мішана людність, зате на дальших периферіях пішов жваво. На Сосниччині дуже поширював його і парафій 20 заснував наш молодий діяч Василь Потієнко. Парафії українські там в с. Ша-балинові, Бабі, Вільшані, мені чи не найкращі на всю Україну. На Конотіпщині гарним нашим діячем був протоієрей Дмитро Карпенко, Він був світською людиною, далекою від Церкви, але захопився українською церковною справою, став головою Борзенської повітової ради, а потім прийняв священство в с. Підлипному коло Конотопа і там заснував більш 40 парафій. Утворив Повітову раду І взагалі майже один організував Конотопську церкву. Від неї пішов рух і на сусідню Глухівщину вже на межі з Росією; в самому Глухові утворилось 3 парафії і в околицях 15. Дуже поширився наш рух і на Ніжінщині й Борзенщині. В Ніжені українська парафія здобула в користування гарний старовинний Благовіщенський собор, збудований митрополитом Степаном Яворським за Петра 1-го. Ніжінська й Бор-зенська церква обрали за свого єпископа священника Миколу Ширая, що був висвячений в Ніженському Соборі митр. Василем Липківським і архиєпископом Нестором Шараєвським в червні 1923 року. Взагалі Чернігівщина за перші роки мала в собі до 150 українських парафій і 2 єпископи. Уже в червні 1924 р. під час губерніального Собору в Чернігові висвячений ще окремий єпископ Григорій Мозолевський для Конотіпщини. Полтавщина.
Цей осередок Україїни, як його називають, теж не залишився байдужим до українського церковного визвольного руху. Правда, за життя архиєпископа Парфенія Полтава трохи ухилилась від Київського провідництва, і коли з Всеукраїнського Собора прибув до Полтави наш архиєпископ Олександер Ярещенко, архиеп.ископ Парфеній його не визнав, і він у Полтаві не міг залишитися. За те його запрохало до себе м. Лубні, де поважний протоієрей Леонтій Юнаків приєднався до української церкви й при свому храмі заснував єпископську катедру. Своєю енергійною працею архиєпископ Олександер Ярещенко жваво поширив український рух по всій Лубенщині, де скоро заснувалось більше як 50 парафій, а в самих Лубнях зорганізувалась повітова церковна рада. Але після смерти архиєпископа Парфенія (І в січні 1922 р.) і Полтава зараз увійшла в загальне річище всеукраїнського церковного руху і вже в березні 1922 року священник Полтавської Воскресенської парафії Кость Кротевич був висвячений в Києві на єпископа Полтавського митрополитом Василем Липківським. З Лубенщини український церковний рух поширився й на сусідню Лохвиччину, де працював гарний наш благовісник, курсант богословських курсів при ВПЦР, священник Мусій Хоць. Лохвиччина обрала собі за єпископа священника з Лубенщини Петра Рюмоданова, який і висвячений був у Лубнях митр. Василем Липківським і архиєпископом Олександром Ярещенком в жовтні 1923 року. Окреме місце на Полтавщині займає старий Переяслав з величним Мазепинським Вознесенським собором і при ньому старовинною єпископською катедрою. В домовій церкві цієї катедри небіжчик свящ. Арсень Ба-калинський, що був священником в м. Воронкові на Переяславщині, заснував гарну українську парафію; з неї поширився рух і на Боришпіль де всі 4 церкви стали українськими, і на інші села. Після Всеукраїнського Собора на працю до Переяславської парафії посланий молодий священник Володимир Дахівник-Дахівський, теж член Собору і намічений ним кандидат на єпископа. В Переяславі він повів енергійну працю, і повітова рада прохала висвятити його на Єпископа. 1-го січня 1922 року митрополит Василь Липківський і єпископ Григорій Стороженко прибули до Переяслава і тут довідались, що наше прибуття й висвята єпископа викликали в усій околиці надзвичайне зацікавлення. Вранці 2-го січня до домової церкви зібралось тисяч 5 народу, а в ній могло вміститись найбільше душ 300. А ченці тримали в своїх руках Мазепинський собор дуже цупко й ні за що українцям не давали. І от, як тільки ченці відчинили собор, вся маса людності зразу вщерть його наповнила, інші забрали з домової церкви все українське духівництво з приготованими на проскомідії дарами і теж перевели в собор; митрополита і єпископа теж зустріли й провели в Мазепинський собор, і несподівано для всіх урочиста українська відправа і висвята єпископа відбулась в великому соборі, юридично належному до ченців. Вони потім і жалілись, але що ж... стихійна маса непереможна, її нічим не зупиниш. Так Мазепинський собор в Переяславі й залишився в користуванні українців. Тут через три роки відбувся надзвичайно урочисто спомин мученика Мліївського титаря Данила Кушніра, що. його уніяти замучили і спалили (1768 р.), а голову поставили на паль, але вона перенесена була до Переяслава і похована в Мазепинському соборі. Правили митрополит, 6 єпископів і велика кількість духівництва. Парафія влаштувала велику поминальну трапезу. Взагалі й Полтавщина мала вже в перші роки не меньше як 150 парафій і працювали в ній 4 єпископи і 7 повітових рад і багато гарних священників-благовісників.
 
 
Слобожанщина.Тут умови засновання українських парафій були надто тяжкі, але український церковний рух від цього був ще більш напружений. Мало тут засновано парафій, але парафії дуже міцні, загартовані в боротьбі, справжні джерела води живої. Найкраща й найміцніша парафія в м. Харкові. Вона з великим зусиллям здобула собі величний Миколаївський Собор в осередку міста і скоро привабила до себе весь Харків, особливо коли туди по обранню й запроханню Слобожанського Собора перейшов на єпископську катедру з Лубень архиєпископ Олександер Ярещен-ко. Там зорганізувалась дуже гарна Краєва рада, що керувала українським рухом на всій Слобожанщині; вона відкрила українську парафію уже, так би мовити, на самих воротях Донщини, в м. Славянську, а звідти наш церковний рух став поширюватись і далі. От же той великий гук про відродження рідної автокефальної церкви і утворення в ній своєї народної ієрархії, від 1-го Всеукраїнського Собора рознісся по всій Україні, і скрізь викликав велике співчуття і прихильність. Уже в перші роки свого нового життя УАПЦ налічувала по всій Україні не меньше як 1.500 своїх парафій, а крім того майже в кожному селі, де ще не встигли утворитися парафії, заснувались великі гуртки прихильників українського церковно-визвольного Руху.