Утворення ієрархії та інші діяння собору.
 
Нарешті прибув сам головний хазяїн УАПЦ, що мав узяти справоздання у її діячів за минулу працю, накреслити шляхи на майбутнє й поставити твердий грунт для її життя й розвитку. Підготовка до першого Всеукраїнського собору почалась разом з відкриттям українських парафій, і провадилась весь час; ВПЦР вважала себе лише тимчасовим керівничим органом УАПЦ до скликання Всеукраїнського собору. З кінця 1920 і початку 1921 р. почалися собори Української Церкви не тільки в Києві, а й на периферіях (м. Богуславі, на Звенігородчині, Вінниччині, Борзенщині та ін.), що теж були підготовкою до Всеукраїнського собору.
Київський травневий собор був уже так би мовити репетицією Всеукраїнського Церковного Собору він уже призначив термін скликання собору, і через своїх членів поширив заклик готуватися до нього. ВПЦР з свого боку заздалегідь готовила українську людність до Всеукраїнського Собору; вона розіслала інформації, програм собору і заклик до обрання делегатів на собор в певному складі не тільки до українських, а й до всіх парафій на Україні. ВПЦР послала запрохання на собор і до екзарха Михайла й всіх єпископів на Україні, прохаючи і їх бути членами Всеукраїнського Собору і спільно з ним обговорити й вирішити всі питання, щодо життя Української Церкви. Ніхто з єпископів на це запрохання не відповів, а екзарх Михаїл відповів за себе і за всіх, що не тільки сам не прибуде, а й тих єпископів і священників, що прибудуть, відлучить від церкви. Заклик ВПЦР на собор викликав надзвичайне зацікавлення в українській людності, скрізь збиралися собори, обговорювались питання, обирались делегати на Собор. Не дивлячись на тяжкий голодний рік і трудне залізничне сполучення з Києвом на 1 жовтня 1921 року зібралось більше, як 400 делегатів з усіх країн України; багато делегатів прислали Поділля, Чернігівщина, Полтавщина, Волинь; були делегати з Одеси, Слобожанщини, навіть з Кубані. Найбільше було, запевне, з Київщини, особливо з Києва. Переважна більшість членів була з селянства, учительства, було з 60 священників, були й видатні представники громадянства, як от Микола Левицький (батько кооперації), академик Агафангел Кримський, проф. Василь Данилевич та інші. Собор відкрився й весь час провадився в св. Софії.
Головою Собору обрано Михайла Мороза — голову ВПЦР, до нього президію і секретаріят з духівництва й мирян. Самим кардинальним питанням на соборі це було безперечно утворення єпископату. Духівництво не хотіло навіть ніяких питань зачіпати, перш ніж не буде вірішене це головне питання, бо тілько від того, як воно буде вірішене, залежать уже й усі інші питання. Але ще перше, ніж ставити справу про єпископат, конче треба було обговорити й вирішити справу з самим собором: чи вважає себе Собор, з огляду на відсутність в свому складі єпископів, цілком правним, каноничіним Собором Української Автокефальної Православної Церкви, правомічним голосом Церкви, чи лише звичайною нарадою. Бо в першому разі всі його постанови й діяння муситимуть мати всецерковне обов`язкове значіння для Української Церкви. В другому разі — лише побажання, чи приватні думки й заходи. От же перше питання на Соборі поставлено: Чи вважає себе Собор правним каноничним голосом всієї церкви, що на ньому присутній Христос, що ним говорить Дух Святий, чи ні. Друге питання про єпископа, трете про організацію УАПЦ і всі інші. З доповіддю по першому питанню виступив прот. Василь Липківський. Тези його доповіді були такі: 1) Всі вірні, що прибули на собор, не є приватні особи, а є обранці й представники своїх церковних громад, тому і голос їх на соборі не е їх приватна думка, а голос всієї тої церкви, що їх обрала. От же в складі всіх представників собору лунає голос всієї Української Церкви. 2Ї Всі члени Собору зібрались в ім`я Христове, для вирішення справ про життя Христової Церкви в українському народі; от же серед них згідно свойому слову присутній Христос. 3) Всі члени Собору надхнені вірою, що Українською Церквою керує Дух Святий, й що „благодать Св. Духа нас тут зібрала". 4) От же наш Собор має в собі всі умови до того, щоб бути цілком каноничним, правним Собором своєї Церкви. 5) Кождий член церкви стає членом Собора не по тому, який він займає стан, чи служіння в Церкві, а по тому, чи є він обраний від Церкви на Собор незалежно від того, чи він єпископ, чи священник, чи міряний, бо в церкві перед Христом усі рівні. 6) От же, коли єпископи не прибули на Собор, то тому, що вони або не вважають себе членами нашої Церкви, або не вважають себе обранцями Церкви, або нарешті тому, що вважають себе вищим над іншими вірними станом в церкві, хотять панувати на Соборі. В перших двох випадках вони були б зайвими на Соборі, а в останньому навіть шкідливими, бо ніщо так не віддаляє Христа від Собору, не відводить благодаті Св. Духа, як пиха, гордощі, панування над братами. Коли ж ВПЦР запрохувала єпископів персонально бути членами Собору, а вони не захотіли прийти, то до них цілком придатна приповість Христа про званих на вечерю. Багаті і знатні не хоітіли прийти; та від цього не відкладена вечеря, а навпаки, ще більше гостей зібрано, хоч і вбогих, сліпих, калік, але Божа господа наповнилась гостями, Собор у Бога відбувся й без тих, що вважали себе поважними і величними.
Після уважного обговорення цих тез Собор визнав себе каноничним і правомічним голосом всієї Української Церкви з вірою, що серед нього присутній Христос, що в ньому діє благодать Св. Духа. Таким вирішенням першого питання Собор надав каноничну, всецерковну, Соборну вагу й вирішенню дальшого питання про утворення українського єпископату. Власне це питання найбільше хвилювало ВПЦР ще перед Собором. Уже церковне повітря насичене було якимсь тривожним передчуттям. Якось член ВПЦР прот. Ксенофонт Соколовський звернувся з листівкою вимогою до ВПЦР одверто сказати, як вона думає про утворення єпископату. Чи не має вона на думці в крайнім разі утворити єпископат не в традиційний православний, а в реформаційний спосіб? Член ВПЦР Володимир Чехівський, що влітку прибув до Києва, зараз же щільно став до церковної справи і ввійшов у склад ВПЦР, сказав взагалі, що ніякий каноничний спосіб не виключається; але ВПЦР офіційно відповіла Соколовському, що вона по цьому питанню своєї думки не має, а жде, що скаже Всеукраїнський Церковний Собор; від Собора лише він і може одержати відповідь на своє запитання. І от тепер, коли Собор зібрався, коли визнав себе єдиним каноничним органом УАПЦ для розв`язання цього питання, насиченість ним церковного повітря дійшла до вищої точки: почувалось, що тріщить, рветься якийсь давній ланцюг, що сковував Українську Церкву, та й не тільки її, й або він розірветься, або ще гірше загартується; що ломаються якісь заклепи, ворота пекельні, й або вони зломаються, відчиняться, або ще щільніше зачиняться для нашої Церкви... Особливо, запевне, хвилювалось духівництво; й під час вирішення першого питання, де тільки збереться гурток духівництва, йде мова про це. Вечорами священники збирались в окреме помешкання й обговорювали цю справу. Загальна думка всіх була така, що питання про єпископат мусить бути вирішено на Соборі остаточно, що б там не стало, бо роз`їхатись Соборові не вирішивши цього питання, розійтись по домах без єпископа, це значить кинути свою Церкву на вірну смерть зараз після ЇЇ народження. От же Собор не мусить припинятися поки не вирішить справи з єпископатом. Але в який спосіб її вирішити? Всім мабуть почувалось, що звернутись до сучасного єпископату — це марна надія. Це такий непохитний мертвий мур, якого не тільки головами чи сльозами, але нічим не проймеш: в нього одна мета — задушити нашу Автокефальну Церкву. А що ж робити? От тут і розводили руками: деякі просто казали про „покладення рук пресвітерства" згідно апостольським часам, а деякі тільки жахалися цього. Нарешті вирішили всіх заходів ужити, щоб порозумітися з сучасними єпископами. Деякі священики конфіденційно й одвідали єпископів і екзарха, але нічого утішного від них не почули, крім звичайних єпископських загроз ... Коли питання про єпископат поставлено було на Соборі, все ж вирішили зробити ще спробу від Собора запроїхати єпископів; може вони не звернули уваги на за-прохання ВПЦР, а до запрохання від Собора вони поставляться більш уважно. І от від Собора обрана була делегація на чолі з Миколою Левицьким до екзарха Михайла з запроханням його і єпископів на Собор. До делегації від Собору екзарх Михаїл справді поставився уважніше і прийшов на Собор сам один з кількома священниками. Собор його зустрів, як належить: співом „Достойно є" і „Іс Пола", але благословення Соборові екзарх не дав, а лише підбіг до стола президії і сказав, що цей „з`їзд" він за Собор не визнає, пропонує йому роз`їхатись по домах, а хто хоче, того просить завітати ввечері на їхнє „собрание". Сказавши це, він повернувся й хотів іти, але його прохали сісти й відповісти на деякі запитання. Він сів і М. Левицький звернувся до нього з запитанням, чи може він висвятити для Української Церкви єпископа, якого обере Собор. Екзарх відповів, що на його думку на Україні і без того є досить єпископів; а коли треба, то він ще висвятить, кого схоче. „От і в ту неділю я висвячую єпископа". М. Левицький пояснив, що прохання Собору «е в тому, щоб він висвятив ще одного чи кілька єпископів поі свому вибору, а в тому, щоб висвятив того, якого Собор обере, щоб не вийшло так, як Христос каже, щоб замість риби ми не одержали гадюку. Екзарх Михайло схопився і крикнув. „Я гадюк в єпископів не висвячую". І зараз вийшов, сказавши, що для українців єпископа не дасть, і молитовно звернувся до Богородиці „Нерушимої стіни" з вірою, що Вона не дасть відбутися тут найтяжчому церковному злочину, цебто висвяті єпископа пресвітерами.
Завітаиня екзарха на Собор зробило на всіх дуже тяжке вражіння. Навіть і ті пан-отці, що ще надіялись на єпископів, визнали, що від них нема чого ждати, і сам Соколовський заявив, що відмовляється від тої співдоповіді, яку мав докласти Соборові в справі єпископату.
На другий день питання про утворення єпископату УАПЦ поставлено було на Соборі вже по суті. Докладчиком в цій справі виступив Володимір Чехівський і співдокладчиком прот. Ксенофонт Соколовський. Чехівський, на підставі відомих уже історичних дослідів доводив, що в апостольські часи не було висвяти єпископської, що ап. Павла висвятили на апостольство пророки, які не були єпископами (Діян. 13—1), що ап. Тимофій висвячений був „покладенням рук пресвітерства" (1 Тимоф. 4-14), і далі в Александрійській і Римській Церкві довго єпископа висвячували пресвітери. А коли єпископи відняли у пресвітерів це правої, то це вже було порушення апостольської практики. Благодать Св. Духа взагалі не в єпископах, а в Церкві, цебто громаді вірних. От же Церква, як це було і в апостольські часи, теж може покласти на обранця свої руки і звести на нього благодать Св. Духа. Велика і змістовна доповідь Чехівського зробила велике вражіння. Загальний висновок з доповіді своєї Чехівський зробив такий, що коли тихонівський єпископат на Україні йде проти волі Церкви й не хоче зробити їй послуги традиційною висвятою для неї єпископа по її обранню, то Всеукраїнський Церковний Собор з твердою вірою в присутність серед нього найвищого архієрея Христа й повноту Дарів Св. Духа має повне каноничне й догматичне право, залишаючись непохитно на православному грунті, висвятити обраного! ним першого єпископа-митрополита всесоборною висвятою і покладенням рук свого пресвітерства. Прот. Соколовський хоч був відмовився, але потім теж виступив з своєю співдоповіддю проти всесоборної висвяти. На підставі звичайних місіонерських підручників проти протестанства він доводив, що Православна Церква визнає лише єдиний спосіб висвяти на єпископа — це покладання рук двох або трьох єпископів. Всякий інший спосіб висвяти без єпископів, це буде ухил до протестанства і зрада православній вірі. Під час обговорення цього питання Чехівський та інші легко довели помилковість тверджень Соколовського. Але декілька священників і мирян (небагато) виступили за Соколовським проти Всесоборноії висвяти; між ними були два Полтавських священники-парфеніївці, один член ВПЦР, священник Сергій Пилипенко; між ними ж опинився і священик Павло Погорілко і деякі інші; вони навіть залишили Собор. Але загальний настрій Собора надзвичайно був підвищений і побожний, багато мирян членів Собора перед вирішенням справи навіть висповідались і запричастились. За пропозицією президії Собору справа всесоборної висвяти першогої єпископа-митрополита тоді лише буде вважатись вирішеною позитивно, коли за неї подадуть голос не меньше як 11/12 всіх присутніх членів Собору при чому з огляду на велику важливість цього вирішення гоїлосовання мусить бути переведене персонально, цебто кождий член Собору, підійшовши по виклику до столу президії, голосно каже, чи він за, чи проти всесоборної висвяти. Собор прийняв цю пропозицію. Після такого голосовання лише 5 членів висловились проти всесоборної висвяти, 7 утрималось, а всі останні члени, більш 260, висловились за. Так всесоборна висвята митрополита величезною більшістю вирішена була позитивно. Це був надзвичайний небувалий ще в історії православної Церкви крок церковного Собору... Надзвичайний, але цілком православний. Потім Собор приступив до обрання митрополита закритим голосуванням, і майже одноголосно обрано було протоієрея Василя Липківського.
В суботу 9/22 жовтня відбулось його нареченіня, а в неділю 10/23 висвята. Здвиг народа був надзвичайний, здається весь Київ взяв участь у висвяті; правило службу в Св. Софії щось з 30 священників і 12 дияконів; не тільки в соборі, а й на хорах було повно народу, голки не було де ткнути. А коли прийшов час покладення рук, усі в соборі стали класти руки на плечі один одному, так аж до солеї; ті, що стояли на солеї, члени Собора миряни, клали руки на плечі дияконів, ті на священиків, а священики вже на ставленика. Так здійснилась справді не тільки всесоборна, а всенародна висвята. Коли після служби все духівництво з новопоставленим митрополитом вийшло в процесії навкруги собору, майже весь соборний двір був повний народу. А через кілька день з`явився ганебний, негідний християнина лист тихонівського єпископату з екзархом на чолі „до всіх православних християн", де вся ця всенародна подія виставлялась, як якась хатня, потайна примха двох осіб: Шараєвський, мовляв, висвятив Липківського, а Липківський Шараєвського; пущено в народ прізвище „самосвяти", „самогонщики". І цікаво, що це єпископське „посланіє" стало чи не найкращою пропагандою нашої Церкви. Єпископській брехні ніхто не повірив, а в події всенародньої висвяти єпископа всі відчули великий церковно-визвольний акт, яким Церква визволялась від головної ознаки єпископського панування над нею, і знов переймала на себе правої обрання і висвяти собі всіх своїх службовців, яке єпископи монополізували для себе, й цілі тисячеліття міцно тримали в своїх руках, видавши його навіть за догмат православія.
Другого дня після висвяти митрополита Собор обрав і забажав з своєю участю висвятити на єпископів ще кількох осіб, щоб утворити вже повний єпископат. Були обрані: прот. Нестор Шараєвський, один з перших працівників нашої Церкви, священник з (Волині Іван Федорович, що своїми змістовними, щирими промовами звернув на себе увагу Собора, представник з Полтавщини Олександер Ярещенко, що скінчив Духовну Академію та вищу технічну школу і тепер займав посаду керівника Полтавської залізниці; та все проміняв на терновий вінець єпископства в нашій Церкві; священник з Золотонощини Юрій Міхновський і прот. Степан Орлик, їх було висвячено митрополитом Липківським з участю Собору в найближчі дні — з 25-го по 30-е жовтня, а далі за ухвалою Собора висвята єпископів, обраних церквою, мала вже провадитись звичайним традиційним порядком.
Виконавши справу утворення власного єпископату, що відняла від Собору найбільше сили й енергії, Собор перейшов далі до розгляду і ствердження головних підвалин, основ життя Української Церкви. Собор визнав, що „Українська Церква є Автокефальна, ніякому духовному урядові інших православних церков не підлегла, і сама порядкує своїм церковним життям за провідництвом Св. Духа". Тому Собор визнав „аморальним і антиканоничним" примусове підбиття Української Церкви під зверхність Московського патріарха р. 1685-го, а постанови гетьманського Собору 1918 року всі скасував, і самий цей Собор визнав нікчемним. Собор далі зазначив, що „Українська Православна Церква, як автокефальна, є вільним членом Всесвітньої Соборної Православної! Церкви, і лишається в непорушному братерському єднанні зо всіма православними церквами". Щодо аполітичності церкви Собор суворо висловився проти змішування церковного життя з державним і висловився так: „Хто в устрій і життя Церкви вносить частки (елементи) примусу, поневолення класового, державного, національного панування, той повинен бути виключений з Церкви, поки не покається". Собор ухвалив вживання рідної мови в Церкві, визнав доречними переклади богослужбових книг на українську мову, що їх випустила ВПЦР, і доручив їй і на далі провадити цю „корисну справу за для слави Божої й поширення Христової науки в народі". Відносно всенародної соборноправности Української Церкви, Собор виніс таку ухвалу: „Єпископсько-самодержавний устрій Церкви, що утворився під впливом обставин історичних і державно-монархичного ладу тих часів, яким пройняті старі церковні канони, на далі не може залишатись і повинен бути змінений устроєм церковно-соборноправним, відповідно духові Православної Христової віри," От же весь устрій Української Церкви, що його розглянув за докладом голови ВПЦР Михайла Мороза і затвердив Собор, пройнятий духом всенародної соборноправности. На чолі кождої церкви стоїть Собор —Всеукраїнський, Собори Повітові, Волосні, Парафіяльні з представників усієї людности і переважно з мирян. Виконавчими органами Соборів є відповідні церковні ради теж з представників від парафії в певній кількості, що збираються щорічно. (Всеукраїнська Церковна Рада збирається двічі на рік — на Покровські й Мйкільські великі збори). Великі збори Рад обирають з себе на кожен рік президію, що працює щоденно. Тому, що м. Київ є осередок церковного життя для всієї України, є так би мовити Український Ієрусалим, що в ньому й катедра митрополита й ВПЦР, Собор визнав доцільним закликати Київські парафії до найближчої участі в праці ВПЦР, з кождої з 5-ти перших українських парафій призначив обирати до ВПЦР по 10 членів, і з останніх по 3, і ці члени мусять збиратись з президією ВПЦР щомісячно й утворювати Малу Раду, щоб усякі більш важливі справи вирішувались в більшому зібранні, як і в часи апостолів Єрусалимська Церква була головною провідницею всіх Церков. Запевне, за Єпископами й Духівництвом цілком залишається все те, що Христос заповідав апостолам: благовістя (навчайте), священнодіяння (хрестіть) і пастирство. В церковних радах воии є почесні голови й порадники, мусять здобути собі духовну владу, моральний вплив — і це від них залежить — а не формальне начальство.
Запроваджуючи всенародно-соборноправний устрій в Українській Церкві, замість єпископсько-соборного чи монархичного, Всеукраїнський Собор цим відмінив старий каноничний церковний лад, запроваджений ще з 2-го— 3-го віку в Церкві, стверджений і Всесвітніми Соборами, з твердою вірою, що це він робить під керівництвом того ж Св. Духа, за вимогами сучасних часів, що під його ж керівництвом утворювались і старі канони за вимогами тодішніх часів. І це Собор робив цілком свідомо, відзначивши своє загальне ставлення до каноничної творчості в церкві такою ухвалою: „Визнаючи канони церковного ладу й урядування, що утворені всесвітніми Соборами... за допомогою благодаті Св. Духа за найбільш доцільні для свого часу, й єдино можливі в той час засоби порядкування церковним життям, вважаємо, що ті ж вимоги життя (в певні часи) під керуванням Того ж Св. Духа (сучасними соборами) можуть і виключати їх з ужитку", а утворювати нові. Безумовно це цілком православний погляд, і керуючись ним Собор де-що змінив і в каноничному стані свого духівництва. Собор ухвалив, що ,,поводження і шлюбний стан не може бути перешкодою до набуття всіх ступнів духовного сану до єпископського включно", і що ,,в справі одруження і розриву шлюбів священнослужителі підлягають загальним законам" для мирян; цебто можуть і вдруге і втретє одружуватись, можуть також поза церквою носити цивільний одяг, можуть стригти волосся чи голитись, як хотять. Тим же пан-отцям, що за другий шлюб позбавлені сану, коли захотять, повернути сан. Безумовно ніякій роспусті духівництва Собор цією ухвалою не сприяє, бо роспусти аж ніяк не стримують ні одіж, ні вдівство, ні чернецтво, а скоріше, скинувши старі ка-ноничні обмеження, запобігав цій роспусті, що може бути знищена лише загальним піднесенням моральності в Церкві, а не зовнішніми заборонами. Собор взагалі закликав усі стани української людності доі активності, до творчості в усіх галузях церковного життя, що так завмерло, закам`яніло під старою каноничністю, і в богослужбовій і в благодійній, і в братерській, бажаючи оскільки можливо відновити життя й церковну творчість апостольських часів, бо тільки таке церковне життя викличе й моральне піднесення. От же Перший Всеукраїнський Церковний Собор цілком виконав своє завдання найвищого хазяїна своєї Церкви: він утворив в незвичайний спосіб українську народну ієрархію, затвердив головні основи життя Української Церкви — її автокефалію, відокремлення від держави, всенародню соборноправність, рідну мову в Церкві, ствердив новий лад в ній, накреслив дальші шляхи її життя і сам став головною підвалиною, на якій мусить провадитись дальше будівництво Української Автокефальної Православної Церкви. Велике церковне значіння цей Собор має ще й тому, що він був цілком вільний, дійсно церковний, що ніякі зовнішні сили не пригнічували його, не впливали на його волю і сумління. Всі засідання й події цього собору стенографично записані, хоч, треба сказати, досить невдало, а головні його ухвали, „канони", ВПЦР надрукувала і розіслала для керівництва по всіх парафіях.
 
 
Значіння Першого Всеукраїнського Собору.
 
Перший Всеукраїнский Церковний Собор р. 1921-го для Української Автокефальної Православної Церкви та й не для неї одної мав величезне значіння, яке мабуть що далі все буде зростати, і в історії загальної Христової Церкви займе мабуть значне місце. Для УАПЦ коли 9 травня 1919 року було днем її народження, то 1-17 жовтня 1921 р. (коли відбувся Собор) було днем її урочистого охрещен-ня в Духові Святому, коли вона остаточно відчула в собі повноту благодаті Св. Духа й прилюдно на весь світ оголосила про своє відродження. Тому Собор і доручив ВПЦР сповістити всі Автокефальні Православні церкви про „фактичне відновлення автокефалії Української Церкви". А те, як поставився Собор до старої кононичної православности, що він, залишаючись православним, відкинув старий ієрархичний устрій, старі каноничні пута, що сковували вільне церковне життя, що він ні в кого не просив, не купував, не виманював автокефалії та благодаті єпископства, а сам усе це утворив, хоч може зараз і вважають дурощами та нікчемністю, але, як каже ап. Павло: „Дурощі Божі мудріші від людей і нікчемне Боже кріпше ніж людське" (1 Кор. 1-25).
Перший Всеукраїнський Церковний Собор 1921 року мусить зайняти чільне місце і в історії Всесвітньої Христової Церкви. Не дурно він доручив ВПЦР „подбати про скликання в Києві 22/9 травня 1922 року підготовчої наради з представників автокефальних православних церков всесвіту для обговорення й вирішення питань про скликання в близькому майбутньому Всесвітнього Православного Церковного Собору". Запевне, це була мрія, викликана підвищеним настроєм, як і мрія христіян в апостольські часи, що „от уже йде вдруге Христос і не забариться", як і багато з того, що намітив Собор, повинно пройти ще через тяжкі часи всебічних перешкод, страждання, а може й смерти. . . Але й мрія оголошена вже стає дійсністю, фактом в дальшому поступі людського життя. . .
З історії Української Церкви, власне в утворенні своєї власної ієрархії Перший Всеукраїнський Церковний Собор, повторив ту подію, яка сталася 300 літ тому назад р 1620-го, коли волею Церкви висвячено було митрополита Іова Борецького і 5 єпископів без погодження з державною владою і з Царгородським патріархом, а лише за вимогою церковного життя. Але тоді Українську ієрархію відновлено в традиційний спосіб, висвятив митрополита Іова і 5 єпископів Ієрусалимський патріарх Феофан з бувшими при ньому єпископами. Хоч Царгородський патріарх і на це мабуть кривився й не визнав Феофанових висвяченців своїми екзархами на Україні, але з боку каноничного проти цієї висвяти не було чого закинути, тому ця висвята мала лише, так би мовити, епизодичне значіння, що з Петра Могили увійшло в загальні межі. Зовсім інше значіння має утворення Української ієрархії Собором 1921 року. Воно підвищилось над традиційним ієрархичним ладом і відновило першоапостольський спосіб хіротонії руками пресвітерства: вимогу життя зробило вартнішою від колишніх канонів. От чому ця подія Собору 1921 року утворила окрему течію благодаті в Церкві, що вже не може злитися з звичайним старокано-ничним річищем: вона або мусить бути зліквідована, або мусить почати свою нову сторінку в загальному життю Церкви. . . Можна наперед сказати, що спосіб утворення ієрархії на Соборі 1921 р. не буде визнаний ні православними Східними патріархами чи Синодами, ні Західним папою, ні іншими ієрархичними церквами. Вони так пройняти ієрархичним ладом, так затьмарені наукою про апостольське наступництво єпископів, в єдино благодатну силу їх рук, що всяке визволення від цієї науки вважатимуть за найбільшу єресь. Але правда Божа в Церкві сильніша неправди людської, вона мусить перемогти. Українська ж Церква актом свого „самосвятства" на Соборі 1921 року утворила собі найміцніший захист поки що від злиття Української Церкви з „тихонівщиною", „обновленщиною" і всякими іншими витворами сучасности. Поки вона і є Українська Церква, що стоїть на грунті, утвореному Собором 1921 року, (вона) не може ні з ким злитись, мусить іти власною дорогою, може найбільш трудною, але й найбільш гідною. От же утворення ієрархії та інші діяння Першого Всеукраїнського Церковного Сообору 1921 року і для української і для всесвітньої Церкви мусять мати не епизодичне лише, а, так би мовити, епохальне, посутнє в життю Церкви значіння. . .
 
 
Відношення старого духівництва до подій Першого Всеукраїнського Церковного Собору.
 
Оголосивши боротьбу з єпископсько-ієрархичним устроєм, утворивши єпископат всесоборною висвятою без участи єпископів, Всеукраїнський Собор викликав проти себе страшенну ворожість з боку тихонівського єпископату. Уже не українська мова в церкві, навіть не автокефалія стали предметом нападів на Українську Церкву з боку „каноничного" єпископату, — це вже відійшло назад, — а всю свою ворожість вони повернули на утворення Собором Українського єпископату, без участі єпископського рукоположення. Цим, казали єпископи, Собор ніби розірвав ту „золоту нитку" апостольського наступництва, яка ніби тягнеться через усі віки від апостолів через єпископів в церкві, як єдина провідниця благодаті в Церкву, і коли ЇЇ розірвати, то припиниться благодать, Церква стане безблагодатною. На цій підставі тихонівські єпископи зразу оголосили, що УАПЦ без-благодатна, що ЇЇ митрополит та єпископи, що висвячені не через єпископське рукоположення, не є єпископи, а прості миряни, що їх рукоположення не дійсні, що таїнства й треби, що їх виконують ці єпископи й поставлені ними священики, це нікчемні, блюзнирські вчинки і не мають в собі благодаті, одно слово, що УАПЦ ще більше єретична Церква, ніж протестанська і всяка інша, бо вона обдурює христіян зовнішністю православія, а благодаті його ніби вже не має. Але цікаво, що`, визнавши за Українською Церквою таку єретичність, єпископи так і не. наважились оголосити їй анафему.
Року 1922-го відбувся в Києві Собор „тихонівської" Церкви на Україні, запевне, під головенством єпископів, і от цей Собор ухвалив ввійти в порозуміння з ВПЦР, для чого обрав вд себе 5 представників і прохав ВПЦР обрати від себе 5 представників і утворити спільну комісію для порозуміння. Не відомо, чому ця комісія не відбулась, але вона показує, що Собор тихонівців не оголосив українцям анафеми, а єпископська „золота нитка", це не що інше, як ржавий ланцюг, на якому єпископи тримають в свому пануванні всю Церкву та її духівництво. Цей ланцюг Всеукраїнський Собор справді розірвав...
Але, розірвавши єпископський ланцюг, Собор найбільше вдарив ним по духівництву. Коли до Собору священники могли ще поводити себе щодо УАПЦ не виразно, бо єпископат був один, можна було переходити туди й сюди, то Всеукраїнський Собор уже між „каноничним" і своїм єпископатом викопав непроходиме провалля, треба було вже одверто стати або туди, або сюди. І треба визнати, що майже все „благодатне" українське духівництво залишилось по той бік провалля, з тихонівськими єпископами. Нова благодать українська їм здавалась і дуже вже сміливою, революційною і головне не досить безпечною для життя: до старої благодаті ще народ привик і при ній пан-отця прогодує, а до нової ще його треба привчати, та ще як він за це буде годувати ... От же й старе тихонівське духівництво разом з тихонівським єпископатом поставилось до Української Церкви і Всеукраїнського Собора та його ієрархії цілком вороже, і з каноничних, а ще більше з матеріяльних міркувань чинило великі перешкоди поширенню Української Церкви. Деякі, як от бувший член ВПЦР Соколовський та інші, навіть прилюдно, підчас архієрейської відправи через якийсь обряд зрікались української єресі й приєднувались до тихонівського православія, а всі не зупинялись часто перед ганебними наклепами на українську Церкву та її діячів, обвинувачуючи їх перед народом і в унії, і в католицтві, і в протестанстві, а перед владою в політиканстві, „петлюрівщині", українському „шовинізмі", і вже обов`язково всі (запевне, з єпископського таємного наказу) після української відправи прилюдно перед народом пересвячували церкву, кропили її святою водою. Але безперечно з найбільшою ворожістю поставилось до` Української Церкви та її єпископату чернецтво—ченці й черниці, як через свою темну несвідомість, нетерпимість, та і тому, що Всеукраїнський Собор і їх не помилував, а висловив побажання про їх перетворення в напрямку первісних чернечих релігійно-трудових громад. В своїх манастирях вони все одно не залишились, а мусіли, як ті миші, розлізтися поміж народ і скрізь з властивою собі в`їдливістю І фанатизмом всяк підбурювали народ проти Української Церкви, залякували пеклом тих, хто хоч зайде на українську відправу. Багато ченців стали по селах за священників, дяків, а черниць за церковниць, і найгірше скрізь настроювали народ проти „самосвятів".
Та хоч рідко, а все ж траплялись свідомі приєднання й після Всеукраїнського Собору поважних і освічених з духівництва до УАПЦ. Так в м. Гумані після деякого хитання свідомо приєднався законоучитель гімназії Констан-тин Малюшкевич, в м. Гайсині приєднався видатний на Поділлю настоятель Гайсинського Собору Микола Борецький; на Могилівщині після прилюдного диспута з єпископом Іваном Федоровичем приєднався місіонер Ми-колай Карабиневич; свідомо приєднався до УАПЦ професор Кам`янецького Университета канонист Йосип Оксіюк. На Чернігівщині приєднався старий відомий священник Микола Ширяй, в м. Лубнях місцевий законоучитель прот. Леоетій Юнаків, в Харкові гарний священник Павло Про-топопов, на Одещині — бувший член Державної Думи прот. Антон Гриневич. В Кам`янці Подільському приєднались два видатних протоієреї, співробітники архієпископа Парфенія по перекладу євангелії на українську мову, Кирило Старинкевич та проф. Кам`янецького Университету Юхим Сицинський, видатний церковний археолог та інші. Приєднались до УАПЦ і деякі ченці, як от Лаврський архідіякон Сильвейстер Перепелиця, манах Ісай Кондратенко. Але найвидатніша подія в цьому роді, це було приєднання р. 1924-го архієпископа Феодосія Сергієва. Він був росіянин, виконував своє служіння в Полтаві, з початку, як звичайно, дуже вороже проти Української Церкви виступав, але потім став одвідувати українську відправу, увійшов в близькі стосунки з Полтавською українською парафією, став щиро студіювати українську мову і нарешті подав до ВПЦР заяву про бажання приєднатись до УАПЦ з відповідною відозвою від Полтавської парафії, ВПЦР викликала його до Києва і тут в Св. Софії через спільне з митрополитом богослужіння відбулось його приєднання. Перед приєднанням архиєп. Федосій щиро» й грунтовно виклав своє повне погодження з способом висвяти української ієрархії і ввійшов у склад єпископату УАПЦ. Трохи згодом (р. 1926-го) після обновленського Собору в Харкові приєднався був до УАПЦ й обновленський єпископ Юрій Прокопович, але його перебування в УАПЦ було дуже тимчасове: через кілька місяців він в часописі написав заяву про зречення від церкви й від віри взагалі.
Акт всесобоїрної висвяти через покладання рук пре-світерства зробив певне вражіння й далеко поза межами України. Принаймні в ВПЦР одержано листа від священника з Новогорода (здається, Ушаков на прізвище), в якому він висловлює велике захоплення з висвяти українського митрополита, і своєю російською арифметикою доводить, що ні один російський єпископ не одержав такої повноти благодаті, як український митрополит, бо коли визнати, що пресвітер має вдвоє менше благодаті священства, ніж єпископ, все ж 30 священників, що поклали руки на українського митрополита, рівні 15-ти єпископам. А з такою кількістю єпископів не відбувалась ні одна російська хиротонія.
 
 
Відношення народа до Української Церкви та нової Ієрархії.
 
Коли члени Всеукраїнського Собора вирішали питання про Всесоборну висвяту митрополита, вони боялись лише одного: як то прийме цю висвяту народ? Чи не відкине її? Чи визнає її? Правда, бачивши те, як поставились до неї члени Собора селяни, можна було сподіватись на прихильне відношення й народа. Але все ж... І от не встигли ще роз`їхатись члени Собора на місця, а вже встигла розійтись по всій Україні голосна чутка про ті події, що відбулись на Соборі, і утворила величезне піднесення в народі. Перш за все якось близько прийняла це до серця київська інтелігенція; люди, що вже давно відійшли від старої Церкви-домовини, якось зразу стали близькими до Української Церкви, що так сміливо порвала з старими мертвими традиціями; Св. Софія зразу привабила до себе українські інтелігенські кола. А по селах пішло величезне зворушення; до Києва рушили цілі прощі почути українську відправу, побачити нову „свою, народну" ієрархію. А скільки раптом з`явилось ставлеників на священ-ство! Учительство, правники, кооператори, люди високої освіти, щоі, як казали, ні за що не погодились би прийняти священства від старого єпископату, з великою побожністю приймали висвяту від „нової народної" благодаті. Через відсутність свого єпископа на селах давно вже відчувався великий брак священників. І от з усіх боків потекли до Києва кандидати на висвяту, прийняти священство „нової благодаті". І ця благодать линула повним джерелом, великою рікою. На протязі місяців двох після Собору прийшлось висвятити тільки в Києві не меньше як 200 священиків і стільки ж дияконів, приходилось служити єпископам щодня і згадати старий український звичай ще за часів Лазаря Барановича, висвячувати за одною службою по кілька дияконів і священників, найбільше з осіб, що до цього мало мали зв`язків з Церквою, тут же їх і вчити, призвичаювати до відправи. А спинити цього напливу аж ніяк не можна було; це було щось стихійне, це було щось подібне до перших днів після зшестя Св. Духа на Церкву Христову, що про них Бог сказав: „виллю Я Духа Мого на всяке тіло, і пророкуватимуть сини ваші".
Але скоро залунало з сіл, з усіх країв: „Ми хочемо бачити свого народнього митрополита, хочемо чути його". „Ми хочемо бачити своїх єпископів". І от митрополитові УАПЦ уже через два тижні після Собору прийшлось почати свою подорож по селах і містах всієї України і вже не припиняти її, аж поки не припинила її зовнішня сила. Лише на короткий час вертався він до Києва, щоб зараз же знов їхати за вимогою людности. І скрізь зустрічав він велике релігійно-національне піднесення. Народ з процесією виходив за село на зустріч, часто коло хатів скрізь по улиці стояли з хлібом, вщерть наповняв церкву не дивлячись ні на яку негоду, і з буднього дня робив велике свято; рідна мова з уст митрополита, посвята священників, єпископів на місцях робили величезне вражіння. Народ справляв великі обіди на яких бувала майже вся парафія; і це скрізь—чи на Поділлі, чи Київщині, чи десь на Чернігівщині, Глухівщині, чи Слобожанщині. І це в той час, коли в більшосте парафій були ще слав`янські священики ворожі до Української Церкви, що не визнавали її ієрархії. Народ сам проти їх волі утворював урочисту зустріч, залишав буденну працю, часто тут же збирався на збори, робив лриговор про утворення української парафії, про усунення „слав`янського" священника. Часом було звернеться митрополит з порадою: „може б ви залишили старого священника, як він гарний чоловік. Може впросили б його,, щоб погодився приєднатись до Української Церкви". „Та він нічого чоловік, кажуть, може б і погодився, але ж він проти вас ... старої благодаті, а ми хочемо нової благодаті" ...
Але й в народі не було згоди, він теж поділився, і серед великого піднесення і радості одних помітно було ворожі погляди, а то, й вигуки других. Але не „благодать" головним чином ділила народ, велика маса (крім свідоміших) мало в ній мабуть і розуміла. Народ ділила головним чином мова, якою мовою мусить провадитись служба Божа українською чи слав`янською. Коли між духівництвом ішов поділ на „тихонівців" „каноничних", і „самосвятів", „безблагодатних" то народ поділився на „українців" і „слав`ян", „слав`янистів". Тому і єпископів і священників народ називав або „українськими", або „слав`янськими". Народ український до того вже справді спустився, що сам: свою мову вважав мужицькою, негідною молитви, думав, що лише молитва слав`янською мовою приємна Богові. Особисто жіноцтво; бабка часто вже з української парафії на десяте село йде, щоб відправити панахиду по сво-му небіжчикові, або молебень слав`янською мовою; їй здається, що панахида, або молебень українською мовою не так дійде до Бога. Цікаво, що таке ставлення зустрічається й між священниками. Священник м. Липівця Семен Осинський (дуже поважна й побожна людина) приєднався був до УАПЦ. Він цілком погодився з способом висвяти митрополита, але ніяк не визнавав української відправи; приїжджав навіть до ВПЦР з проханням дозволити, йому правити по слав`янському і коли ВПЦР не погодилась, він відійшов від УАПЦ. От же, коїли слав`янські священники після української відправи кроплять церкву св. водою, то жіноцтво певне, що це вони очищають церкву від української мови, що це українська мова опоганила церкву. Найбільше ця ріжіниця в мові утворила те, що майже в кождому селі людність поділилась на дві ворожі парафії — слав`янську й українську, і ця вюрожість ще збільшується від того, що часто обидві парафії користуються одною церквою. У всякім разі дуже помітно, що в захопленні народа українською церквою відзначається національна риса, народ полюбив свою рідну Церкву, як свою національну відміну. Це значить, що народ ще й досі дивиться на Церкву очима своїх прадідів ще 17-го віку, що рідну Церкву вважали своєю головною національною прикметою. А коли додати, що до української парафії скрізь пристають в більшості молодь і бідніші, демократичніші селяне, а більш заможні (по сучасному куркулі, а по колишньому шляхта) залишаються „слав`янами", то порівняння між сучасною Українською Церквою і православною Церквою 17-го віку — хлопською в народнім уявленні, стає це виразніше... Але без цього поділу в народі, без боротьби за визволення навіть церковне, як і національне, з самим собою, з своєю затурканістю, несвідомістю народ не може обійтись. Українська Автокефальна Церква в цій боротьбі народа навіть з самим собою стала могутньою визвольчою силою, і навіть загальна історія мусить зазначити, що Українська Церква перша й найвиразніше вшанувала українську мову перед усім народом, зробивши її священною, церковною мовою. І в цій боротьбі в українському народі велика перевага, коли не в кількості, то в якості за „українцями", а не „слав`янами"; це вже ясно виявилось на перших роках життя Української Церкви. І вже ці перші роки показали, що народ український не тільки щиро прийняв утворену 1-м Всеукраїнським Собором народну ієрархію, а надзвичайно її вшанував і нею дуже відживив і підніс своє церковне життя. І те, що митрополит і єпископи були одружені, не тільки не принижало їх в сумлінні народа, а навіть ще більше наближало їх до нього.1) Нова ієрархія дала нове життя Українській Церкві і без неї Церква не мала б життя. От же уже з цього погляду вона мусить бути визнана каноничною, бо, як кажуть вчені канонисти, каноничне в Церкві це є все те. що відповідає її життю, й неканоничне все те, що її життю не сприяє ... За свої недовгі часи можливості митрополит одвідав не меньше як 500 парафій по всіх кутках України, в багатьох парафіях був по кілька разів і скрізь зустрічав величезну прихильність і пошану. Також щиро відвідували парафії в своїх єпархіях за вимогами народу і всі українські єпископи і скрізь зустрічали таку ж прихильність і пошану. Кількість нових єпископів скоро перейшла за ЗО, такої кількості єпископів ніколи до цього часу Україна не мала, але народ іще просив...