РОЗДІЛ V.    УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В ЗАХІДНІЙ

ЕВРОПІ НА ЕМІГРАЦІЇ

В п'ятій добі історії Української Православної Церкви, яку добу ми називаємо добою „Відродження Української Православної Церкви", першорядне значення, як бачили ми вже в чотирьох розділах історії цієї V доби, мало ієрархічне питання в житті нашої Церкви. Це питання, злегковажене в його значенні для національно-церковного життя українського народу державними урядами України в рр. 1917-18, стало в центрі діянь Київського Церковного Собору 1921 року, коли на Україні була вже безбожна комуністична влада. В тих обставинах Собор змушений був розв'язати ієрархічне питання в Церкві настановленням перших двох єпископів у відродженій Церкві з відступленням від діючих канонів Православної Церкви. Та коли по терорі і нищенні Церкви взагалі безбожною комуністичною владою, не стало в Українській Автокефальній Православній Церкві й цього єпископату 1921 року, не стало й тої Церкви. Бо де лише сама паства, а нема Богом встановленої в ній ієрархії, там немає й Церкви

271


(Посл. Східніх Патріярхів, чл. 10. Див. про це т. IV. ч. 1. цієї праці, стор. 341).

В часах другої світової війни (1939-45 рр.) найвизначнішою подією в історії Української Православної Церкви було здобуття нею національного українського православного єпископату на підставі канонів Православної Церкви, з чим було зв'язано й відновлення на українських землях Української Автокефальної Православної Церкви. Коли ж, з відступом німецьких армій і поверненням на українські землі большевицької безбожної влади, ієрархи Української Автокефальної Церкви виеміґрували на Захід, знову не стало на українських землях тієї Церкви, як було те в Україні й перед початком другої світової війни. Духовенство, хто з нього залишився в Україні, та вірні Православної Церкви на українських землях підпали під церковну владу Московської Патріярхії. Але Українська Автокефальна Церква на цей раз не припинила свого окремого існування. Бо ж зберіглася ієрархія тієї Церкви; з нею було й духовенство, що пішло на чужину. Предметом цього V розділу т. IV ч. 2 нашої праці й буде історія церковного життя Української Автокефальної Православної Церкви на чужині в Західній Европі, куди в рр. 1943-44 виєміґрували, спасаючись від безбожної большевицької влади, єпископи, священики та у великій кількості вірні тієї Церкви.

1. Єпископат УАПЦеркви у Варшаві. Взаємовідносини поміж ним і митр. Діонисієм. Перший на еміграції Собор Єпископів УАПЦеркви у Варшаві 11. III. — 8. IV. 1944 р. „Тимчасове Положення про управління Св. УАПЦеркви". Великоднє Послання Собору Єпископів. Недопущення німецькою владою єпископів і духовенства до обслуги вірних тієї Церкви. Українська православна парафія в Берліні. Евакуаційні переїзди єпископів і духовенства. „Богословський Семинар" в Бреслау. Різдвяне Послання 1944 р. митр. По-лікарпа. Капітуляція Німеччини 8 травня 1945 р.; ієрархія УАПЦеркви розкинена в цей час по Німеччині групами.

З евакуацією на Захід єпископату УАПЦеркви, назавжди позбавився він „опіки" тієї німецької адміністрації на Україні, яка, очолювана Райхскомісаром Еріхом Кохом, залишила по собі осоружну пам'ять в історії України і зокрема в історії Української Православної Церкви в рр. 1942-43. У Варшаві, куди направлено було в час евакуації єпископів Автокефальної (рівно ж і Автономної) Церкви з України, вони мали над собою вже німецьку владу Генерал-Губернаторства, ближче — губернатора Варшавського дистрикту. Відразу перестало діяти антиканонічне розпорядження Райхскомісара України про підпорядкування єпископів генерал-комісарам по окремих генерал-комісаріятах з унезалеж-ненням їх від центральної церковної влади Собору Єпископів на чолі з Митрополитом. Єпископи Української Автокефальної Православної Церкви знову стали єдиним канонічним цілим, як Со-

272


бор єпископів Помісної Церкви, а Владика Полікарп став іменуватися в офіційних до нього листах Губернатора Варшавського дистрикту — „Адміністратор Православної Автокефальної Церкви України митрополит Полікарп".

Митрополитом Полікарпом, який з Луцька на Волині від'їхав до Варшави 16 січня 1944 р., як рівно ж і іншими, прибулими до Варшави, єпископами УАПЦеркви, заопікувався у Варшаві митрополит Діонисій. Церковно-канонічні відносини поміж його Блаженством митрополитом Діонисієм і єпископатом УАПЦеркви залишились, з переїздом єпископів до Варшави, ті ж, що були перед цим, коли єпископи діяли на Україні, а митрополитові Діо-нисію німецькою владою не дозволено було виконування його церковно-канонічної юрисдикції поза межами Генерал-Губернаторства. З тієї причини церкви Українська Автокефальна і Автокефальна в Генерал-Губернаторстві продовжували бути адміністративне різними, хоч національне це була одна Церква Українська. Канонічним Кіріярхом її був митрополит Діонисій, від якого вийшло й призначення Адміністратором Української Церкви архиєпископа Полікарпа і благословення висвяти для тієї Церкви єпископів, довершене в лютому 1942 р. архиєпископами Олександром Поліським і Полікарпом Луцьким. Отже ця, тимчасова в перехідний час, канонічна концепція тривала й надалі: митрополит Діонисій, з благословення якого повстав національний Собор Єпископів Української Православної Церкви, не в'язав цього Собору і Митропо-лита-Адміністратора Церкви, які фактично були в управлінні Церквою незалежними, а в той же час єднав їх з Православним Сходом своїм канонічним авторитетом, як признаний тим Сходом Голова Православної Автокефальної Церкви в Польщі — історично наступниці колишньої Київської митрополії ХУІ-ХУІІ віків.

Користаючи з привернення канонічного стану в Церкві, митрополит Полікарп зарядив у Варшаві сесію Собору Єпископів УАПЦеркви; сесія відбулась, з працями в комісіях, впродовж 11 березня — 8 квітня 1944 р. Був це перший на еміграції Собор Єпископів УАПЦеркви. В ньому, під головуванням митрополита-Адмі-ністратора Полікарпа, взяли участь архиєпископи Ніканор, Ігор і Генадій, єпископи Мстислав, Сильвестер, Володимир, Платон, Вячеслав і Сергій та архимандрит Досіфей, як „керуючий справами Полтавської єпархії" (Іванченко; з складу духовенства УАПЦ скоро вийшов, з 1951 р. в США в складі духовенства Московської Патріярхії; в травні 1959 р. висвячений в єпископи в Нью йорку і є заступником Патріяршого Екзарха в Америці). Архиєпископа Михаїла і єп. Григорія у Варшаві не було. Важливішою з ухвал цього Собору Єпископів була ухвала, принята в засіданнні 4 квітня 1944 р., про „Тимчасове положення про управління Святої Української Автокефальної Церкви", проект якого був вироблений в комісії. Згідно з цим „Тимчасовим положенням" від 4. IV. 1944 р., найвищим органом управління УАПЦеркви, до Всеукраїнського

273


Помісного Собору, являється Собор її Єпископів, в складі всіх її єпископів. Скликує Собор Єпископів і очолює його Митрополит-Адміністратор, він же „Місцеблюститель Київського Митрополичого Престолу". Як виконавчий орган Собору Єпископів, встановлено Священний Синод в складі: голова — митрополит Полікарп, заступник голови — архиєпископ Генадій, члени — архиєпископи Ніканор і Ігор, секретар — єпископ Платон.

По закінченні сесії Собору, єпископат УАПЦеркви видав до вірних Великоднє Послання (р. 1944 Великдень був 16 квітня), в якому писав: „Тяжку Голгофу перейшов Український Народ на протязі своєї історичної минувшини. Останні ж 25 років його буття під ярмом червоної безбожної Москви були безперестанним „Страсним Тижнем". Що правда, були хвилини, коли Воскресення було вже недалеко від нас. Та видно, що негідні ми були його, бо знову на широких степах України запанував демон людської злоби, гордині й зарозумілости, демон насильства над усім святим душі людської, демон ненависти до всіх наших національних святощів, демон, що заперечує навіть історичне життя на землі і хресний подвиг Ісуса Христа . .. Наша скорбота безмежна. Але й вона може змінитися на радість, якщо ми станемо достойні, щоб Воскресший Христос був серед нас. Станеться це тоді, коли стрем-ління до воскресення буде загальним серед цілого українського народу... Хай же сьогоднішній Великдень нагадає нам усім про конечність самодосконалення, про конечність праці, про конечність чесного життя, про об'єднання нас коло Церкви Христової"...

Опинившись на еміграції, єпископат УАПЦеркви, а з ним і духовенство, що залишило рідну землю, скоро стало перед питанням, до чого і як прикласти тут свої духовні сили. Ясно було, що своє душпастирське покликання ієрархія й духовенство найперше повинні були виконувати й тут, на чужині, де були тисячі православних українців, насильно вивезених до Німеччини на роботи з України, також полонених, втікачів від большевицької влади. Багатьох з цих людей, що в себе дома давно забули Бога, тут, у чужому краю, перед невідомим майбутнім, потрібували духовної втіхи й шукали її. Ґрунт для релігійного відродження і оздоровлення душі людської утворювали страшні обставини військового часу з вічною тривогою і небезпеками для життя власного і близьких, тяжкі обставини також в полоні і для життя в робітничих таборах. Отже єпископат УАПЦеркви звернувся з меморандумом до Генерал-Губернатора з проханням дати єпископам і священикам УАПЦеркви можливість доступити до мас православних українців, в цілях духовно-моральної опіки над ними, релігійної потіхи Службами Божими по таборах в недільні дні, проповіддю, релігійними відчитами і т. под. Одначе німецька влада, — тяжко навіть вже додуматися з яких власне мотивів, — не вважала за вказане дозволити, а тим більше вже щоб і допомогти, єпископам і духовенству УАПЦеркви обслужити свою дуже й дуже числен-


ну паству на чужині. Центральна влада в .Берліні признавала на терені Німеччини тільки одну юрисдикцію для православних, що з тих чи інших причин тут опинились, це — російську, під керуванням митрополита Берлінського і Германського Серафима (Ляди). Винятком була єдина українська православна парафія св. Архистратига Михаїла в Берліні, яку відкрив під своєю юрисдикцією митрополит Варшавський Діонисій, а обсуговував її о. Федір Білецький, емігрант з Волині. Тільки на початку 1945 р., себто як єпископат УАПЦеркви вже рік перебував на еміграції, вдалось українській православній інтелігенції, з великими труднощами, після допитів і передопитів в Ґестапо, відкрити у Відні й Празі Чеській українські православні парафії, і то як філії української парафії в Берліні. Більше того, коли вже єпископи УАПЦеркви перебували на еміграції в Німеччині і відправляли з духовенством Богослуження в місцях свого перебування, то робітникам зі Сходу (,,ост"-ам) заборонялось вступати до приміщень, де відбувались Богослуження; про цю заборону священики мали наказ вивішувати оголошення на вхідних дверях до місць Богослуження. Настоятель української парафії в Берліні о. Білецький, користа-ючи з признання цієї парафії владою, виїздив до таборів закинутих на чужину, як робоча сила, православних українців, подаючи їм велику релігійну втіху, духовну радість. Ці подорожі о. Настоятеля в останніх часах життя тих таборів відбувались в супроводі о. протодиякона Василя Потієнка, який в рр. 1924-26 був головою Всеукраїнської Православної Церковної Ради. В часі втечі вже й з Берліну, при наступі большевицького війська, о. Василь Потієнко трагично загинув під час налету винищувачів. Належить о. Василеві Потієнку, як визначному борцеві за незалежність Рідної Церкви, вічна пам'ять в її історії.

За розпорядженнями німецької влади, єпископат і духовенство з родинами УАПЦеркви (в більшості) трималося під час війни на еміграції вкупі і, оскільки не траплялися в ці хаотичні часи ріжні пригоди, разом переїздили, чи перевозились з місця на місце. 29 липня 1944 р. опустив єпископат Варшаву і вивезений був до курорту Криниці, звідкіль скоро скеровано було його до Словаччини (Тренчин, потім Братислава); з Братислави 5 жовтня повезено було (потягом біля 600 душ) до Німеччини, прибули до Кіссінгену, але швидко повернені були назад до Австрії, до Гра-цу, а далі до Марбургу, де перебували у вагонах від 17 до 29 жовтня, майже щодня переживаючи налети бомбовиків; були тут і жертви від вибухів бомб, коли загинули — батько єпископа Мстислава гром. Іван Скрипник і сестра Зінаїда Танько (з Полтави), дружина й донька прот. Бориса Яковкевича (нині єпископа Саскатунського Бориса в Канаді). З Марбургу, де німці ешелони поділили на групи, єпископат УАПЦеркви з його оточенням був перевезений до міста Бреслау.

275


Перебуваючи в Бреслау майже три місяці, єпископи змогли хоч трохи зайнятися продуктивною працею. Тут переведено було „Богословський Семинар" для підвищення кваліфікації духовенства; на ньому викладались богословські дисципліни, церковна історія, історія відродження Української Церкви, історія України, українська мова й література, німецька мова. Працювала також Комісія по перекладу богослужбових чинів на українську живу мову. З нагоди Різдвяних Свят Владика Полікарп звернувся до архипасти-рів, духовенства і вірних УАПЦеркви на чужині з „Посланням", в якому підкреслив позбавлення в Німеччині у велике свято Різдва Христового православних українців духовної втіхи: „Чи багатьох з віруючого народу нашого почує в цьогорічне свято Різдва Христового зворушливе „Христос рождається, — славте!" Чи багатьох зможе поклонитися Народженому Дитяті Христу в церкві святій, чи хоч і не в церкві, але за Богослуженням? .. Тисячі народу нашого, а між ними архипастирі й пастирі, змушені були залишити рідну землю і розсіяні за границями її. Діти часто відірвані від батьків, жінки від чоловіків, родини розбиті тяжкими обставинами небувалої в історії світової війни. Тож у Святий Вечір цього року не одна сльоза проллється в народі нашім, і в ріднім краю під новим ярмом, і скрізь на чужині. Але сльоза та буде святою. Бо вона високо підіймає душу. Вона говорить про любов нашу до близьких, вона свідчить про духовний зв'язок наш з нашим народом-страдником. Ще ширше, — сльози, пролиті в цей Святвечір, є тугою по Христовому ідеалі. Спасенна ця туга, коли не є вона відчаєм в житті, а глибоким жалем до людей в падінні, є прагненням правди Божої між окремими людьми і цілими народами ... Бо ж Христос народжується тоді в душі людини, до Христа має повернути втомлене змучене людство".. .

В Різдво 1944 р. митрополит Полікарп був в Берліні, де з єпископом Мстиславом відправив Службу Божу; тисячі українців зібрались на те Богослуження. В часі цієї подорожі митрополит побував і в Східньому Міністерстві Райху, де домагався допущення до українських православних мас в Німеччині їх єпископів і священиків. Митрополитові обіцяли в Міністерстві дати УАПЦер-кві в Німеччині такі ж права, які мала Зарубежна Російська Церква в управлінні митрополита Серафима. Чи це спізнене приречення було б здійснене, — трудно сказати, але наступ союзницьких військ на Німеччину з заходу і сходу і страшні повітряні атаки англо-американських літаків вже наблизили кінець жахливої війни. При евакуації Бреслау єпископи УАПЦеркви скеровані були 25 січня 1945 р. до Дрездену. Там залишились з розпорядження німецької влади владики Михаїл та Володимир, які в ніч на 14 лютого 1945 р. пережили жахливе знищення цього міста і чудом спаслись, коли будинок, в якому містились, теж було розбито бомбами. Митрополит Полікарп, архиєпископи Ніканор і Ігор та єпископи Сильвестер і Григорій з Дрездену були вивезені З


лютого до Ерфурту, звідкіль їх було евакуовано до села Вітсер-да в Тюрінгії, де вони з кількома священиками й перебували до самої капітуляції Німеччини 8 травня 1945 р. Єпископи Мстислав, Платон і Вячеслав були під цю пору в Бад-Кіссінгені (або біля Бад-Кіссінгена), а архиєп. Генадій і єп. Сергій ще з Марбургу виїхали не до Бреслау, а до Констанци.

Таким чином ієрархія УАПЦеркви перед кінцем другої світової війни була розкидана по Німеччині групами, але це сталося з причин чисто військових подій. Німецька ж влада, впродовж більш як півторарічного, до кінця війни, перебування єпископату УАПЦеркви на еміграції, не допускала його до організації церковного життя його багатотисячної на еміграції пастви, тримала його і духовенство в скупченні і в примусовій бездіяльності, що багато шкоди принесло Св. Українській Автокефальній Православній Церкві на чужині.

2. Настрої побожности посеред української еміграції по другій світовій війні. Впорядкування церковок і початки організації церковного життя з низу. Нарада 16 липня 1945 р. в Бад-Кісінгені митр. Полікарпа, архиєп. Михаїла і єпископів Мстислава, Плато-на і Вячеслава. Наради 10 листопада 1945 р. в Мюнхені архиєп. Михаїла і єп. Мстислава і Платона з участю церковних діячів, 11 листопада — самих єпископів; постанови цих нарад; розподіл для церковного управління УАПЦеркви німецької території в Американській окупаційній зоні. Собор Єпископів УАПЦеркви на еміграції в Еслінгені 14-17 березня 1946 р.; його постанови. Соборне Архипастирське Послання 17 березня 1946 року.

Капітуляція німців 8 травня 1945 р. застала маси українців у втечі від большевиків, які посувались на захід, в дорозі теж на захід, на зустріч американським і англійським військам. Хто раніше вже був вивезений на роботи до Німеччини, чекав приходу тих же військ, як визволителів. Пересування вигнанців з рідної землі ще довго тягнулося впродовж 1945 р. В кінці літа і восени того року почали організовуватися більш-менш сталі для скиталь-ців табори УНРРА з реєстрацією скитальців.

Вже в мандрівці, кіньми чи й пішки, по шляхах Німеччини ски-тальці, коли зупинялись де на довший час, не забували про дні недільні й святочні, шукаючи, де б могли помолитися за Богослу-женням. Настрої побожности були надзвичайно сильні посеред людей, що пережили часи страшного терору і насильства больше-вицького і німецького, страхіття жахливої війни, яка несла руїну і смерть однаково і воякам і цивільному населенню. Тепер же, залишивши за своєю спиною большевиків, люди не знали, що буде з ними далі посеред неприязного німецького моря, та чи не почнуть повертати їх назад на схід, по договору союзників з

277


СССР,  як  про  це  ширились  вже  між  емігрантів  не  безпідставні чутки.

Треба відмітити, що українське католицьке духовенство в часі цих мандрівок українських скитальців скоро почало уряджувати для своїх вірних Богослуження. Бо католицькі німецькі священики давали тому духовенству для богослужбових відправ німецькі католицькі святині. Православним українцям в дорозі трудно було організовувати православні Богослуження також і з причини майже відсутности між ними тут православних священиків; разом з єпископами українські православні священики були вивезені далеко на захід Німеччини. Отже православні українці в дорозі теж вчащали на греко-католицькі Богослуження по східньому обряду в церковно-словянській мові, нерідко своїми силами організуючи церковні хори для тих Богослужень.

Коли скитальці почали осідати в місцях більш-менш постій-ніго замешкання по більших містах Німеччини та по організованих для скитальців таборах, почало організовуватися церковне життя й православних українців. Організація та спочатку йшла з низів. Впорядковували церкви для Богослужень миряни там, де знаходився поміж них український православний священик; іноді виписували священика з другої місцевости чи з якого табору. При церквах тих організовувались і православні церковні парафіяльні ради. Розсіяний по Німеччині єпископат УАПЦеркви на початку не брав участи в організації церковного життя. Дуже від'єм-но відбивалося для справи організації церковного життя УАПЦеркви на чужині перебування Владики Митрополита Полікарпа далеко на півночі Німеччини, в Бритійській окупаційній зоні під Га-новером (Гронау), куди Митрополит Полікарп прибув в літі 1945 року після тяжкого життя в с. Віттерда в Тюрингії через всю весну 1945 року. Помимо віддалі, не було ще й поштової комунікації двох зон, а для переїзду з Американської зони, де найбільше було українців, до зони Бритійської, чи навпаки, треба було дозволу військової влади.

Але ж тяга до Бога і Церкви українських скитальців, що опинились, після страшного світового катаклізму і розбитих мрій і надій, на Ріках Вавилонських, мусіла набрати правильних організаційних форм, раз були з своїм народом на вигнанні й архипа-стирі Церкви. Повинна була організуватися ціла Українська Автокефальна Православна Церква на еміграції. Отже вже в липні 1945 року митрополит Полікарп нав'язує зносини з декотрими ієрархами Церкви, прибувши, після великих клопотів про дозвіл приїзду та про засоби комунікації, до Бад-Кісінгену (Американська зона). Тут Владика Митрополит, 16 липня 1945 р., відбув нараду, в якій взяли участь архиєпископ Михаїл і єпископи Мстислав, Пла-тон і Вячеслав.

На цій нараді найперше було ухвалено: „Вважати й надалі, що єпископат УАПЦеркви перебуває на еміграції як організо-

278


ване ієрархічне тіло УАПЦеркви, що має діяти в особах всіх єпископів на чолі з Високопреосвященнішим Митрополитом Полікарпом на добро УАПЦеркви, керуючись у своїй праці ухвалами Собору Єпископів у Варшаві в березні-квітні 1944 р. й стремлячи до єдности, згоди й любови". Прийнято було до відома вже вистосувані до цього часу листи й меморандуми митрополита Полікарпа в справі положення єпископату, духовенства й вірних УАПЦеркви на еміграції в Німеччині до ріжних достойників англо-американської окупаційної влади, до архиєпископа Іоа-на Теодоровича в США, до архиєпископа Кентерберійського в Лондоні, до Міжнароднього Червоного Хреста. Доручено було архипастирську опіку над православними українцями емігрантами, що знаходяться в Бритійській зоні, Владиці Митрополитові Полі-карпу, а в Баварії в Американській зоні — архиєпископові Миха-їлу. По докладному обговоренню сучасного положення єпископату, духовенства і вірних УАПЦеркви в нових умовах на еміграції та усвідомивши велич завдань проводу Церкви, її духовенства у відношенні до вірних на чужині, учасниками наради в Бад-Кісінгені було признано необхідним якнайскорше скликати Собор Єпископів УАПЦеркви для всебічного обговорення й упляновання праці УАПЦеркви на чужині.

Собор єпископів не так легко і скоро в тодішніх обставинах можна було перевести. В Бритійській зоні, де не було, крім митрополита Полікарпа, другого єпископа УАПЦ, Владика Полікарп відразу взяв під своє управління українські православні парафії по таборах. Архиєпископ Михаїл у вересні 1945 р. прибув з Швайн-фурту (табір) до Мюнхену, коли й приступлено було під його проводом до організації церковного управління УАПЦеркви в Баварії. Єпископові Платону в тому ж вересні загрожувало повернення „на родину", як ніби „совєтському гражданину". Довший час був він в Бад-Кісінгені під домовим арештом, але завдяки рішучому протиставленню його самого незаконній вимозі та клопотам за нього єпископа Мстислава перед військовою владою у Франкфурті, був звільнений від арешту і загрози „репатріяції". В листопаді 1945 р. єпископи Мстислав і Платон прибули до Мюнхена, де з благословенства митрополита Полікарпа, який сам не міг приїхати до Мюнхена, відбулись, під головуванням архиєпископа Михаїла, дві наради: 10 листопада, в якій взяли участь названі ієрархи, члени Церковного Управління при Архиєпископові в Баварії і представники парафіяльних рад при церквах в Мюнхені і Авґсбурзі; 11 листопада — нарада самих єпископів, при участі й секретаря Церковного Управління Івана Власовського.

На цих нарадах заслухані були доповіді про стан УАПЦеркви в Американській окупаційній зоні, з яких доповідей видно було, що поволі організація церковного життя православних українців в цій зоні поступає наперед в таборах і поза таборами; відчувається недостаток священиків; звертає увагу шкідливий переїзд

279


священиків з табору до табору, без благословення єпископів. Предметом занять першої наради були головно організаційні питання, пов'язані з видавництвом Богослужбових чинів в українських перекладах, церковно-релігійної преси, з навчанням релігії по українських школах на еміграції, з підготовкою кандидатів в священики, з утворенням братств і сестрицтв при українських православних церквах. При ріжноманітності текстів українських перекладів Богослужбових чинів, на нараді було схвалено побажання, аби до часу унормування цього сумного явища вищою церковною владою було принято за правило вживати і передруковувати Служебник в перекладі Українського Наукового Інституту у Варшаві, Богослужбові чини Требника у виданні Товариства ім. митр. Петра Могили в Луцьку. Дискусія на тему відкриття вищої духовної школи для підготовки кадрів священства, чи, з огляду на непосильність цього завдання в даних умовах, тільки пастирських курсів, за чим стояла більшість учасників наради, — скінчилась побажанням, аби покликана була до життя і праці центральна для всієї УАПЦеркви на еміграції установа в характері „Богословсько-Наукового Інституту"; ця установа мала б розробляти і репрезентувати науково-богословську думку УПЦеркви у виданнях періодичних чи неперіодичних, виробляти проекти духовних шкіл з програмами для них; апробувати підручники для викладів Закону Божого по світських школах.

На нараді єпископів було ухвалено представити митр. Полі-карпові до відома й санкціонування та видачі уповноважень єпископам слідуючий розподіл теренів для церковного адміністрування в УАПЦеркві в Американській зоні: а) в Баварії — архиєп. Ми-хаїл, до помочі якому, з огляду на обшир провінції, призначити єпископів Володимира і Вячеслава (з невідомих причин ці єпископи, будучи запрошені, на нараду не прибули); єп. Володимир мав обслуговувати частину Баварії — Байрот-Нюрнберг-Фірт; єп. Вячеслав на заході Баварії — Бад-Кісінґен-Швайнфурт-Вірцбург; б) у Великому Гессені — єп. Мстислав; в) у Баден-Вюртенберзі — єп. Платон. На нараді єпископів признано було необхідним унормувати розподіл духовенства по таборах, щоб не було священиків кількох в одному таборі, а в іншому — ні одного; признано було необхідним застосувати негайно правило 17 VI Вселенського Собору про прийняття клірика єпископом тільки з відпускною грамотою від єпископа тієї території Американської чи Бритійської зони, на якій до того перебував той клірик. Нарада єпископів, також, як і єпископська нарада в липні в Бад-Кіссінге-ні, признала найважливішою справою невідкладне скликання Собору єпископів УАПЦеркви. Був вказаний навіть побажаний час для сесії Собору єпископів — 25-27 грудня 1945 року, місце для відбуття Собору — Франкфурт на Майні і вироблена приблизна програма його, з дорученням доповідей на Соборі й єпископам, які досі не приймали ще участи в праці по організації церковно-

280


го життя УАПЦеркви на еміграції після капітуляції німців, як архиєпископам Ніканору і Генадію, єпископам Сильвестру і Володимиру.

Собор Єпископів УАПЦеркви на еміграції, другий після Варшавського р. 1944, вдалося перевести тільки весною 1946 р. Відбувся цей Собор 14-17 березня 1946 р. в Еслінгені (біля Штут-гарту), де була тоді резиденція єпископа Платона, правлячого УАПЦ в провінції Баден-Віртенберг. Під головуванням митр. По-лікарпа, участь в засіданнях Собору взяли архиєпископи Ігор, Ми-хаїл і Генадій, єпископи Мстислав, Сильвестер, Григорій, Володимир і Платон — секретар Собору Єпископів. Архиєп. Ніканор і єпископи Вячеслав і Сергій прислали усправедливлення своєї відсутности.

У вступному, при відкритті сесії II Собору Єпископів, слові, митрополит Полікарп пригадав сказане ним при відкритті І Собору у Варшаві: „Я глибоко переконаний, що єдність, однозгід-ність, солідарність і обов'язуючий всіх нас, як ченців і єпископів, послух тут на еміграції ще в більшій мірі об'єднають всіх нас, бо тільки в єдності сила". . . ,,На превеликий жаль, — продовжував Владика, — ці мої слова не дійшли до серця декого з єпископів, і сталося в гроні єпископів УАПЦеркви те, чого не повинно було статися . . . Але ми не будемо споминати все те недобре минуле з життя нашої Церкви. Ми повинні поставити на цьому хрест ... Зараз відкрилася нова сторінка життя УАПЦ при інших, я сказав би кращих, умовах емігрантського життя ... Коли німецька влада не хотіла визнавати нашої Церкви і навіть забороняла робітникам — православним українцям відвідувати Служби Божі, то зараз переможці Німеччини визнали УАПЦеркву, як окрему від інших церков церковну організацію, і от ми тут вільно зібрались для обговорення наших церковних справ. . . Отже кожний з єпископів УАПЦеркви повинен міцно подумати над тим, чи сепаратні виступи декого з єпископів корисні є для нашої Церкви й для нашого українського народу? Український народ прагне створення своєї незалежної держави, прагне з'єднання всіх українців в монолітний міцний народ. Він хоче мати на Україні й одну, незалежну ні від Москви, ні від Риму, свою Рідну Церкву, з своїм рідним єпископатом і духівництвом, яку він мав за своїх княжих часів. Я вірю, що український народ, при помочі Божій, здійснить ці свої прагнення. Отже кожного з єпископів і духовенства, хто не хоче розуміти, що корисне для Церкви й для українського народу, нехтує своїми обов'язками, які перед Богом взяв на себе відносно свого народу, своєї пастви, хоче йти самопасом, ми повинні в самий рішучий спосіб самі усунути, згідно з Словом Божим: „Злого виключіть з-посеред себе" (1 Корнф. V. 13).

„Щире" вступне слово Владики Митрополита було вислуха-не, як зазначено в Протоколі ч. 1 з діянь того II Собору Єпископів УАПЦеркви на еміграції, єпископами „з великою увагою".

281


Історичний момент, в якому зібралися після капітуляції німців уперше єпископи УАПЦ на еміграції на соборні наради, відбився в наступному закликові Собору Єпископів до християнських церков: ,,Шестирічна боротьба в обороні справедливого і згідного з християнською наукою співжиття людства не дала світові бажаних наслідків. Мільйони людських жертв і море пролитої крови впродовж 1939-45 рр. не тільки не звільнили людства від загрози перед руїною християнської цивілізації, а навпаки — підсилили диспозиційні осередки воюючого безбожництва й руїнницького матеріялістичного світогляду. Щораз виразніший виклик християнству і його цивілізації кидає комунізм. Безбожництво мобілізує в цілому світі всі темні сили для остаточної боротьби з християнським світом .. . Розуміючи рішаючу вагу координації сил для оборони Правди Христової на землі, Собор Єпископів УАПЦеркви, яка є виразником волі і прагнень многостраждального Українського Народу, звертається до всіх вільних християнських церков у світі з закликом до спільної оборони найбільшого скарбу всього людства — Христової Церкви та християнської цивілізації й культури". (Ухвала Собору ч. 3).

Виявляючи себе назовні в християнському світі в наведеній ухвалі, поданій в комунікаті до преси, Собор Єпископів УАПЦер-кви признав необхідним далі виявлення назовні своєї Церкви спе-ціяльно в Православному світі, як Національної Православної Церкви Українського Народу. В тій цілі було Собором ухвалено звернутися до Первоієрархів усіх Автокефальних Православних Церков з „Окружним Інформаційним Посланням", яке, по опрацьован-ні його виділеною комісією, було заслухане Собором і ним затверджене. „Послання" це, про яке ще буде мова далі, мало характер історичної довідки про існування у віках Української Православної Церкви, про її відродження з національним відродженням українського народу в революцію 1917 р. і про головні події на шляху відродження до кінця другої світової війни та мало своєю метою увійти в молитовне єднання з іншими Автокефальними Православними Церквами-Сестрами.

В розв'язанні організаційної проблеми Внутрішнього життя УАПІДеркви на еміграції Собор Єпископів в Еслінгені обняв організаційною сіткою ціле церковне життя від верху до низу, щоб життя те не йшло, як досі, ріжними шляхами, неорганізоване по таборах. Найвищим органом управління УАПЦеркви на еміграції залишався Собор Єпископів Церкви на чолі з Митрополитом. На Соборі в Еслінгені було постановлено не вживати вже титулу „Митрополит-Адміністратор" УАПЦеркви, як цей титул залишався ще в „Тимчасовому Положенні", ухваленому на Соборі Єпископів у Варшаві весною 1944 р. Замісць цього титулу, признано було Владиці Митрополитові Полікарпу права Обласного Митрополита в Церкві, згідно з 34 правилом св. Апостолів; від цього часу Владика Полікарп став не титулярним тільки митрополитом, а

282


митрополитом національної УАПЦеркви на еміграції, її первоіє-рархом, Головою Собору Єпископів і Свящ. Синоду УАПЦ, цих центральних установ УАПЦ на еміграції. Виконавчим органом постанов Собору Єпископів та постійно діючим центральним органом управління УАПЦеркви на еміграції залишено Свящ. Синод в складі митрополита — Голови Синоду і трьох єпископів, з яких один е заступником голови, другий — членом Синоду, третій — секретарем Св. Синоду; всі три обираються на рік.

Членами Св. Синоду на Соборі в Еслінгені обрано було архи-єпископа Михаїла (він же заступник Голови), єпископа Мстислава і єпископа Платона (секретар Св. Синоду). На становище Директора канцелярії Св. Синоду УАПЦ покликано було проф. Івана Власовського. Собор Єпископів доручив Синодові опрацювати й видати статут Церковних Управлінь, як допомічних органів при правлячих єпископах УАПЦ на еміграції, статут церковнопарафіяльних рад під головуванням настоятелів для українських православних парафій на чужині, також для церковних братств і сестрицтв при парафіях. Переведено було на Соборі в Еслінгені новий розподіл території Західньої Европи для духовної опіки й управління парафіями УАПЦеркви її єпископатом:

Бритійська зона в Німеччині — митрополит Полікарп і єп. Григорій, як його вікарій (до Вестфалії); Американська зона: Баварія південна — архиєп. Михаїл (місце осідку — Мюнхен), Баварія північна — єп. Володимир (Регенсбурґ), архиєп. Ігор — Шва-бія (Ауґсбурґ), Віртемберг-Баден — єп. Платон, табір в Ельван-гені — єп. Сильвестер; Австрія — Зальцбург — архиєп. Генадій; Франція-Бельгія-Англія — єп. Мстислав, який до часу виїзду до однієї з названих держав опікується в Американській зоні провінцією Гросс-Гессен.

Після докладної дискусії, по доповіді архиєп. Ігоря, над завданнями місійно-освітньої праці посеред вірних і підготовки кадрів духовенства, Собор Єпископів в Еслінгені признав необхідним створення при правлячих єпископах місійно-освітніх відділів зі становищами місіонерів при них, заснування пастирських і дяківських курсів у більш відповідному місті Німеччини (названо було Мюнхен), заснування Богословського Відділу при одній з українських високих шкіл на еміграції, зорганізування Богословсько-Наукового Інституту. Виконання тих завдань доручено було Свящ. Синодові Церкви. Також при Синоді мала бути сконцентрована церковно-видавнича справа, доповідь про організацію якої виголосив на Соборі єпископ Володимир. Визнано було за доцільне видання центрального періодичного органу УАПЦеркви і по можливости — органів періодичних церковних управлінь при єпископах.

На цьому ж Соборі Єпископів в Еслінгені повстала ідея утворення єдиної Української Православної Церкви у вільному світі. Після дискусії по доповіді єпископа Мстислава на тему „Сучасне

283


положення УАПЦеркви на еміграції та його перспективи на будуче", було ухвалено Собором: „Доручити Свящ. Синодові нав'язати контакт зо всіма українськими церковними православними осередками в цілому світі з метою об'єднання в спільній ідеї УАПЦеркви та координації практичних її дій".

В час відбуття Собору Єпископів УАПЦ в Еслінгені надійшла з Галичини вістка про ліквідацію большевиками української гре-ко-католицької Церкви, ієрархія якої була виарештована большевиками ще р. 1945 по капітуляції німців. Тепер 8 березня 1946 р. переведено було у Львові т. зв. собор, заініціований кількома духовними Греко-Католицької Церкви; на ньому, в прияві звезених з краю священиків, під безпосереднім натиском органів МВД (НКВД), проголошено було недійсність Берестейської унії з Римом р. 1596 і злуку української греко-католицької Галицької провінції з православним патріярхатом у Москві. (Д-р Степан Баран. Митрополит Андрей Шептицький. Мюнхен. 1947. Стор. 141). Собор Єпископів УАПЦеркви, на внесок єп. Мстислава, в своїй постанові засудив цю нехристиянську акцію насильницького навертання на православіє, "скеровану на осягнення політичних цілей, що мають на меті винародовлення українців", та „висловив українцям греко-католикам своє братерське, щире й сердечне співчуття'.'

До духовенства і вірних УАПЦеркви на еміграції Собор Єпископів в Еслінгені видав Соборне Архипастирське Послання від 17 березня 1946 р. В ньому Собор Єпископів писав: „Нині, в умовах запакування, після перемоги Великих Демократій Заходу, святого для християнства гасла правдивої релігійної толєранції, Господь дарував з'їхатися з ріжних місць скитальницького життя і відбути другий Собор Єпископів нашої Церкви. В доповідях на Соборі владик, які вже восени 1945 р. обняли архипастирською опікою певні території перебування в Німеччині православних українців, радісно було стверджено сильне релігійне піднесення посеред нашого народу на чужині, його гарячу любов до Рідної Церкви, з її давніми звичаями, традиціями українського православія, та глибокий інтерес нашої інтелігенції до церковно-релігійних питань. В умовах загальної після великої війни руйнації, а ще більше — в умовах бідного емігрантського життя — створено і впоряджено вірними й духовенством по таборах і містах чудові православні церковки; в них несуть вигнанці свої зітхання до Бога, в теплих молитвах скріпляють себе на дусі, повчаються правд віри нашої, моляться за вічний спокій великих синів українського народу і всіх поляглих за кращу долю й волю Батьківщини та за своїх родичів і близьких. В гарячій молитві до Бога, при красних співах організованих церковних хорів, велику -втіху знаходять та кріпку надію на краще майбутнє тисячі українських вигнанців. Поглиблення своєї віри, уґрунтовання християнського світогляду, замість матеріялістичних теорій, які в останніх десятиліттях по-

284


встали на Бога і на Христа Його, шукає українська інтелігенція в доповідях на релігійні й церковно-історичні теми, в дискусіях на релігійно-освітніх зібраннях. Скрізь майже існують при церквах органи парафіяльного управління, в яких активно працюють, разом з духовенством, вибрані представники парафій.

Все це духовною радістю сповнює наші серця й кріпить в нас віру та надію з певністю дивитись на діло Боже посеред нашого народу на еміграції, що церковне життя й надалі буде квітнути та обіймати і ті місця скупчення нашого народу на чужині, де досі воно ще не організоване. Бо ж надзвичайно велике значення має для нас Рідна Церква, особливо на чужині, православна віра наших батьків і прадідів, яка не дасть нам розтопитися в чужоземному та інаковіруючому середовищі, поможе зберегти в нас і в дітях наших наше національно-релігійне обличчя". Підписано Послання 17 березня 1946 р., на чолі з Головою Собору митрополитом Полікарпом, усіма єпископами — учасниками Собору.

На Соборі ж Єпископів в Еслінгені митрополит Полікарп повідомив Собор про те, що до нього звертались в імени ініціятив-ної групи мирян представники в справі скликання на еміграції „Всецерковного Українського Собору", просячи благословення на працю „Передсоборної Конференції", яка підготовила б матерія-ли для того Собору. Митр. Полікарп порадив тим представникам порозумітися в даній справі зо всіма єпископами, і сам листовно порозумівся на цей предмет з єпископами. Усі єпископи висловились тоді за тим, щоб у першу чергу було скликано Собор Єпископів, на якому було б обговорено й справу можливости й потреби скликання „Всецерковного Українського Собору" на еміграції. Собор Єпископів в Еслінгені признав, що скликання Собору УАПЦеркви, як Помісного Собору тієї Церкви, не може бути переведено частиною тієї Церкви на еміграції, поза міліоновою її паствою на Україні. Що ж торкається скликання Собору Церкви на еміграції в складі єпископів, представників від духовенства і вірних для обміркування потреб тієї Церкви в теперішніх змінних умовах еміграційного життя, то в даний момент справа та не представляється можливою до зреалізування. Свящ. Синодові доручено було зайнятися опрацьованням потрібних для такого Мішаного Собору матеріялів, коли для скликання його наступлять відповідні передумови та спроможності.

285


3. Собор Єпископів і Свящ. Синод, як постійний виконавчий орган Собору Єпископів, — вищі органи управління УПЦеркви на еміграції. Сесії Собору Єпископів і Свящ. Синоду. Склад членів Синоду; представництво духовенства і мирян в Синоді. Устроєві форми внутрішнього життя УАПЦ на еміграції в згоді з канонічним кодексом Вселенської Православної Церкви; відповідність цих форм переходовому часові церковного життя українців на чужині.

Переглянувши на Соборі Єпископів в Еслінгені „Тимчасове Положення про Управління Св. Автокефальної Православної Церкви на еміграції", приняте на Соборі Єпископів у Варшаві р. 1944, Собор залишив найвищими органами управління тієї Церкви Собор її Єпископів і Свящ. Синод, як постійний вищий орган управління Церквою, виконуючий постанови Собору Єпископів. Ці органи вищого управління УАПЦеркви на еміграції статутово залишались в ній і надалі аж до „Першого Собору УАПЦеркви на еміграції", який відбувся 16-18 грудня 1956 р. в Карлсруе (Німеччина) і на якому був принятий новий „Статут Української Автокефальної Православної Церкви на еміграції" („Рідна Церква". Січень-лютий 1957 р. ч. 27, стор. 10-14). Але фактично Собор Єпископів і Синод УАПЦеркви, з посиленим виїздом духовенства і вірних з Німеччини і взагалі з Европи, а далі з виїздом і єпископів, з переїздом в квітні 1950 р. до Франції самого первоієрарха Церкви митрополита Полікарпа, переставали бути чинними, як діючі органи вищого управління Церквою, з кінця 1949 р.

За 4 роки 1946--49 були відбуті наступні сесії Собору Єпископів УАПЦеркви: II Сесія (після першої у Варшаві) 14-17 березня 1946 р. в Еслінгені; III Сесія — 12-15 травня 1947 р. в Мюнхені; IV Сесія — 23-24 жовтня 1947 р. в Ашаффенбурзі; V Сесія 19-20 квітня 1948 р. в Аугсбурзі; VI Сесія — 3-5 листопада 1949 р. в Ділінгені.

Сесії Свящ. Синоду УАПЦеркви на еміграції в тому ж часі 1946-49 рр. відбулись наступні: І — 17 березня 1946 р. в Еслінгені; II — 14-17 червня 1946 р. в Еслінгені; III — 23-26 серпня 1946 р. в Мюнхені; IV — 19-23 листопада 1946 р. в Корнберзі (пров. Грос-Гесен); V — 10-11 травня 1947 р. в Мюнхені; VI — 5-8 серпня 1947 року в Майнц-Кастелі; VII — 21-22 жовтня 1947 р. в Ашаффенбурзі; VIII, що повинна була бути між 24 жовтня 1947 р. і 15 кв. 1948 року, не відбулась; IX — 15-17 квітня 1948 р. в Аугсбурзі; X — 12-14 листопада 1948 р. в Ельвангені; XI — 15-17 червня 1949 р. в Мюнхені; XII — 1-2 листопада 1949 р. в Ділінгені.

Всі Сесії Собору Єпископів і Синоду УАПЦеркви відбулись в Американській окупаційній зоні і на всіх засіданнях тих сесій головував Владика Митрополит Полікарп, який прибував на ті сесії з Бритійської зони (Гронау, потім Гайденау); незмінним секретарем Собору Єпископів і Синоду був єпископ Платон. В складі Синоду УАПЦ, де, крім Голови і Секретаря, було два члени (архи-єп. Михаїл і єп. Мстислав, обрані на II Соборі Єпископів) на III

286


Соборі Єпископів була принята зміна: кількість членів Синоду встановлена була з 5-ти єпископів; з них — митрополит і заступник митрополита були членами Синоду з рації свого становища, три члени обирались Собором Єпископів, з них один обирався також і на секретаря Синоду. На заступника Митрополита на III Соборі Єпископів в Мюнхені обрано було (доживотньо) ї.рхиєп. Ні-канора, а членами Синоду архиєпископів Ігоря і Генадія та єп. Пла-тона (секретар). На IV Соборі Єпископів (23-24 жовтня 1947 р.) признано було корисним поширити склад Синоду УАПЦеркви на еміграції представниками від духовенства і мирян, і тимчасово, до Церковного З'їзду УАПЦ, який ухвалено було скликати, запрошено було на членів Синоду від духовенства прот. Бориса Яков-кевича і від мирян адвоката Євгена Тиравського. На Церковному З'їзді, який відбувся 25-27 грудня 1947 р., було висловлено побажання, аби в Синоді було два представники від духовенства і два від мирян, при чому було апробовано членство в Синоді прот. Бориса Яковкевича і адвоката Євгена Тиравського, а на других двох представників було обрано від духовенства митр. прот. Юрія Пе-лещука, а від мирян проф. Анатолія Котовича. Ухвала Церковного З'їзду була стверджена У-им Собором Єпископів (19 квітня

1948 р.), і названі представники від духовенства і мирян були в складі Синоду до виїзду їх з Европи.

На VI Соборі Єпископів УАПЦ,  що відбувся 3-5 листопада

1949 р., було переглянуто „Положення про управління УАПЦеркви на еміграції"; відносно Свящ. Синоду в „Положенні" було постановлено: „В несприятливих умовах Свящ. Синод скликається в скороченому складі, а саме: з Голови, Секретаря й по одному представнику від духовенства й мирян" (т. 8). З від'їздом єпископів з Европи, коли в ній залишились тільки митрополит Полікарп і архиєпископ (від 16 вересня 1952 р. митрополит) Ніканор, Синод УАПЦ складався з 4 членів: владики — Полікарп і Ніканор, від духовенства протопресв. Володимир Вишневський (він же і секретар Синоду), від мирян — Петро Плевако. Після упокоєння митрополита Полікарпа (22 жовтня 1953 р.) Синод залишався в складі митрополита Ніканора, о. В. Вишневського і П. Плевака, але фактично його функції перейняла Митрополича Рада. З при-няттям на Першому Соборі УАПЦеркви на еміграції 16-18. XII. 1956 р. нового „Статуту УАПЦ на еміграції", на зміну Синоду, як виконавчого органу УАПЦеркви на еміграції, прийшла нова установа під назвою „Вище Церковне Управління" в складі двох членів з духовенства і двох мирян під головуванням Митрополита УАПЦеркви (т. 17 „Статуту").

Виконуючи дані йому Собором Єпископів (в Еслінгені) доручення по опрацьованню статутів внутрішнього життя УАПЦеркви на еміграції, Свящ. Синод тієї Церкви прийняв на своїх сесіях і видав для користання в житті Церкви цілий ряд статутів, а саме: „Статут для українських православних парафій УАПЦеркви на

287


еміграції" (на сесії 15 червня 1946 р.); „Статут церковних братств і сестрицтв при парафіях УАПЦеркви" (тоді ж); „Статут Українського Богословсько-Наукового Інституту при УАПЦеркві" (16 червня 1946 р.); „Статут для правлячих єпископів і церковних управлінь при них УАПЦеркви на еміграції" (на сесії 23 серпня 1946 р.); „Статут Українського Православного Братства Милосердя" (центральне в УАПЦеркві, на сесії 19 листопада 1946 р).; „Правильник для праці церковним титарям при церквах УАПЦ на еміграції" (10 травня 1947 р.)і „Регулямін Свящ. Синоду УАПЦеркви на еміграції" (затверджений Собором Єпископів 15 травня 1947 року). На шостому Соборі Єпископів в Ділінгені 3 листопада 1949 року був затверджений Собором „Статут Богословської Академії УАПЦеркви на еміграції".

Так Собор Єпископів і Синод, з доручення того Собору, як Найвищого Органу Церковного Управління УАПЦеркви на еміграції, реґляментували в устроевих формах все внутрішнє життя тієї Церкви на чужині по закінченні другої світової війни. Синод видані ним статути, названі вище, будував на засадах, принятих Собором Єпископів Церкви і зафіксованих в „Тимчасовому Положенні про Управління Св. УАПЦеркви на еміграції", акті Собору в Еслінгені 14-17 березня 1946 р., а потім з деякими, викликаними церковним життям, змінами, в „Положенні", принятім 6-тим Собором Єпископів в Ділінгені 3-5 листопада 1949 р.

В оцінці форм устрою окремих Автокефальних Православних Церков історик повинен виходити найперше з тієї засади, чи устрій церковний відповідає самій науці Православної Церкви про Церкву, як Божу, а не людську, установу, і чи він не суперечить принятим на підставі тієї науки основним канонам Вселенської Православної Церкви? Як пише митрополит Ніканор (Абрамович), — „Канонічний кодекс Православної Вселенської Церкви містить у собі догматичні означення та правила церковного устрою і дисципліни, що деякі з них мають теж характер догматичних положень, бо основані на науці Господа нашого Ісуса Христа. Кодекс цей має обов'язуючу силу для кожного члена Православної Вселенської Церкви, хто бажає належати до Неї (6 Всел. Соб. пр. 2. 7-ого прав. 1. Правосл. Ісповід. Віри митр. Петра Могили ч. 1 від-пов. 72)". („Догматично-канонічний устрій Святої Православної Вселенської Церкви". — Богословський Вісник. Орган УАПЦеркви на еміграції. Ч. 1, стор. 14).

З погляду цієї засади, не можна знайти нічого суперечного Канонічному кодексу Православної Церкви в „Тимчасовому Положенні про управління Св. УАПЦеркви на еміграції", як рівнож і у всіх статутах і реґулямінах, принятих в розвиток основних засад устрою і управління церковного в „Положенні". Стверджуючи вірність засадам догматично-канонічного устрою Православної Церкви устроєвих форм внутрішнього життя УАПЦеркви на еміграції, повинно поставити й питання, оскільки ці форми сприяли

288


розвиткові церковно-релігійного життя православних українців на чужині, як з погляду сучасних духовних потреб народу, так і з погляду національно-церковних традицій. У цьому відношенні не треба забувати, що ієрархія, частина духовенства і вірних Української Православної Церкви знаходилась не на рідній землі і не в постійному більш-менш місці свого замешкання, а в часовому перебуванні, в очікуванні переселення чи розселення. Бо одна річ — будувати своє церковне життя на Батьківщині і в своїй державі, інша річ — в місцях осідку постійного, хоч і на чужині, як, напр., в Канаді, СШАмерики і др. країнах, а ще інша — в положенні мандрівного скитальця, пересунення якого часто навіть не від нього залежало.

В такому „перехідному" положенні знаходилась в Европі УАП-Церква на еміграції, коли, навіть в перших роках еміграції, теплилась надія на повернення на Батьківщину, і тому в церковно-правних актах того часу про устрій і управління УАПЦеркви знаходимо формулу: ,,до скликання Всеукраїнського Церковного Собору", або — ,,до Всеукраїнського Помісного Собору"... Ясна річ, що в цих актах такий Помісний Собор визнається ієрархією як найвищий орган церковної влади в Помісній Православній Церкві українського народу. Переведення цих церковних соборів в складі ієрархії, духовенства і представників вірних в теперішньому часі в Українських Православних Церквах на чужині, але в місцях постійної осілости українських православних громад, як в Канаді, СШАмерики, а 1956 р. і в Европі (перший Собор УАПЦеркви на еміграції 16-18 грудня 1956 р. в Карлсруе), — цілком заперечує колишню (та й теперішню) несовісну агітацію т. зв. українських „соборноправників" про ієрархів Української Православної Церкви на чужині, як про „автократів" в Церкві, ворогів собор-ности в її управлінні.

Собор Єпископів, як найвищий орган управління УАПЦеркви на еміграції, був в тих часах скитальства православних українців найвідповіднішою соборною формою вищої влади в тій Церкві, віками освяченою й канонами Св. Вселенської Православної Церкви про соборне управління в Церкві (Див. прав. 34, 37 св. Апостолів, 5 пр. І Всел. соб., 19 пр. IV Всел. соб., 8 пр. VI Всел. соб., 20 пр. Антіох. соб. і др.)- Єпископат УАПЦ в цілому і єпископи по окремих осередках (провінціях) перебування скитальців були тими, що єднали членів тієї Церкви духовно в силу самого свого ієрархічного становища, перед висвяченням на яке приймали архи-єрейську присягу за долю Церкви і на вірність в служенні їй.

Як учасник, на становищі директора Канцелярії Свящ. Синоду УАПЦеркви до від'їзду в серпні 1948 р. до Канади, усіх сесій Собору Єпископів, Свящ. Синоду, Церковного З'їзду УАПЦеркви на чужині, — автор цієї „Історії Української Православної Церкви" до кінця своїх днів буде пам'ятати ті моменти піднесення, т( урочистості церковного і церковно-громадського характеру, з яки*

289


ми проходили ті сесії по ріжних таборах для скитальців і містах на чужині в Німеччині: в Еслінгені, Мюнхені, Корнберзі, Майнц-Кастелі, Ашаффенбурзі, Аугсбурзі, Регенсбурзі. Це були дійсно зустрічі любови, теплоти й гостинности з боку пастви до своїх архипастирів на чолі з митрополитом Полікарпом, коли закинуті на чужину серед німецького моря люди чули слова потіхи від своїх духовних батьків і в спільних зітханнях до Бога за Богослу-женнями знаходили розраду в сумних думках про невідоме й непевне майбутнє. Чи таке відношення вірних до сесій Собору Єпископів і Синоду УАПЦеркви, коли ці сесії були такою радісною подією в таборовому житті вірних, не відповідає позитивно на питання: оскільки устроєві форми внутрішнього життя УАПЦ на еміграції сприяли розвиткові церковно-релігійного життя православних українців на чужині ? ..

З другого боку, Собор Єпископів і Синод, як органи вищої церковної влади УАПЦ на еміграції, зовсім не заперечували активної участи в житті й управлінні Церкви мирського елементу. Вище було вже сказано, що Собор Єпископів погодився на представництво духовенства і мирян в Свящ. Синоді; ,,Статут для правлячих єпископів і церковних управлінь при них" встановлює в ко-леґіяльному складі цих управлінь духовних і світських осіб, також встановлює єпархіяльні конференції з представників духовенства і вірних, ревізійні комісії; „Статут для українських православних парафій УАПЦеркви на еміграції" широко накреслює діяльність представників парафій; парафіяльні братства з центральним „Братством Милосердя" статутово мали широке поле до культурної й добродійної праці в лоні УАПЦеркви на еміграції.

Як ми вже бачили з Архипастирського Послання Собору Єпископів в Еслінгені від 17 березня 1946 р., сильне релігійне піднесення серед українських вигнанців на чужині було стверджене на самих початках еміграційного життя по другій світовій війні. І ця народня побожність не слабла. З нею, коли почалось масове розселення в рр. 1948-49 з Европи біженців зі Сходу, виїхали вони в дальші країни за моря і океани. В своїй рідній Церкві православні українці знаходили велику духовну втіху. Скрізь по таборах і поза таборами, по містах Німеччини, де були більші колонії православних українців, по впорядкованих церквах підносились до Бога моління скитальців. Самі церкви, художні оздоби, святі образи, утварь, потрібна для Богослуження, — все це засобами і руками самих вигнанців було споруджено і впорядковано. Річний круг церковного життя, пов'язаний з Богослуженнями в неділі і великі свята та з народніми святочними традиціями, величні церковно-громадські панахиди за душі великих синів українського народу і народніх мучеників, церковно-пастирська про-довідь, особисті моління в храмах скорботного серця скитальця, — усі ці переживання підносили, скріплювали душі, духовно една-

290


ли сингальців між собою і з рідною землею та на ній залишеними рідними, близькими, друзями, цілим народом. Хто це сам переживав і розумів, той почував в собі і обов'язок підтримувати рідну Церкву, працювати в міру сил своїх і здібностей в організаціях церковних — в парафіяльній раді, в братстві, сестрицтві. І ці організації немало потрудились в УАПЦ на еміграції, по її парафіях, в одних більш, в других менш інтенсивно; бували, розуміється, й непорозуміння та скарги з місць до вищої церковної влади, але це вже залежало від людей, а не від статутів, які давали цілковиту можливість широко і з пожитком співпрацювати усім складовим частинам УАПЦеркви на еміграції.

Від людей вийшло в цю добу церковного життя православних українців по таборах в Німеччині, до розселення їх з Евро-пи, і те явище, що стало відомим під назвою „Ашаффенбурзького розколу" 1947 року. Тепер, в історичній перспективі, коли і самий розкол цей ізжив себе в дальших дрібненьких розколах, ясно, що Ашаффенбурзький розкол був тільки незначним епізодом, жалюгідним диссонансом у внутрішньому житті УАПЦеркви на еміграції з його високим національно-релігійним піднесенням, про яке вірно свідчить Архипастирське Послання Собору Єпископів в Ес-лінгені від 17 березня 1946 р., підписане всіма присутніми на Соборі єпископами, в тім і єпископом Григорієм Огійчуком, що опинився потім теж в Ашаффенбурзькому розколі.

4. „Ашаффенбурзький розкол" в УАПЦ на еміграції. Табір в Мангаймі — першим осередком акції „соборноправницької течії". Засоби в провадженні цієї акції прихильників „канонів 1921 р.". Викривлення ними історії Української Православної Церкви. Чи устрій УАПЦеркви на засадах 1921 р. був відновленням минулого в історії Київської митрополії до 1686 року? Сумний досвід „все-народньої соборноправности" в церковному житті УАПЦ на Україні. Ухвала Собору Єпископів УАПЦ на еміграції про скликання Передсоборного З'їзду. Соборне Послання від 15 травня 1947 року. Справа поєднання архиєпископа Іоана Теодоровича з ієрархією висвяти 1942 р. і хто мав її рішати. Втручання до цієї справи „соборноправників". З'їзд їх в серпні 1947 р. в Ашаффенбур-зі; ухвали з'їзду. Протести з місць проти ухвал Ашаффенбурзького з'їзду; протест православних українців табору Майнц-Кастель. Спроби єпископату прикликати до порядку церковного 6 свяще-ників-учасників з'їзду. Приєднання до розкольників єпископа Григорія Огійчука. Надзвичайний Собор Єпископів УАПЦ 23-24 жовтня 1947 р.; Соборне його Послання про відлучення апостатів-роз-кольників. Відмова архиєпископа Іоана Теодоровича очолити „со-борноправницький рух" прихильників канонів 1921 р. Чи відлучення розкольників було переслідуванням за „ідеологію"? Про назву розкольниками УАПЦеркви „Синодальною". Український Церков-

10*                                                                                                                                           291


ний З'їзд представників єпископату, духовенства і мирян 25-27

грудня 1947 р. в Регенсбурзі засуджує „Ашаффенбурзький з'їзд".

Заклик Собору Єпископів в Соборному Посланні 5 листопада 1949

року до розкольників вернутися в лоно УАПЦеркви.

Вище ми оповідали про спробу прихильників „канонів 1921 р." ще в Києві внести заколот в життя УАПЦеркви р. 1942 домаганнями „соборноправности" в розумінні „народоправства" в Церкві, і як ці домагання були відкинуті Владикою Ніканором (див. розд. IV підрозд. 5). Після того в часах німецької окупації України не було там домагання „радоправія", по вислову митрополита Василя Липківського, в управлінні УАПЦерквою. Тут же, на еміграції, в умовах забезпечення, більш-менш, матеріяльної екзистенції біженців добродійними організаціями ІЛМКЯА, а потім ЩО, прихильники „канонів 1921 року" знайшли вчасним розпочати на вигнанні боротьбу за впровадження цих канонів в життя УАПЦеркви на еміграції. Вже в листопаді 1945 р., з ініціятиви прихильників „народоправства" в церковному управлінні — Івана Гаращенка, Микити Кекала, Аркадія Яременка та о. Олександра Попова, утворилась „Комісія в справі скликання Всецерковного Собору УАПЦ за кордоном". Головою цієї комісії був Іван Гаращенко. Опріч цієї комісії, при „Українському Центральному Комітеті", чи „Всеукраїнському Громадському Комітеті" у Франкфурті було засновано „Церковний Відділ", головою якого теж був Іван Гаращенко, а секретарем Микита Кекало. При „Українському Національно-Дер-жавному Союзі" також була „Церковна Комісія", в якій секретарював Микита Кекало.

Названі організації для справ церковних постали без зносин з вищою церковною владою УАПЦеркви на еміграції; ця влада довідувалась про їх існування розі г'асіит та збирала відомості потім, хто їх організував та з якою метою (листи Секретаря Свящ. Синоду до Укр. Центр. Комітету від 13. V. 1946; до Івана Гаращенка від 16. V. 1946; до Управи УНДСоюзу в Майнц-Кастелі від 6. XII. 1946 р.). Справа скликання на еміграції „Всецерковного Українського Собору", що нею займався Собор Єпископів УАПЦеркви в Еслінгені (ухвала про це приведена нами в підрозд. 2), вийшла від тих же комісій поза самою Церквою; в доповіді митр. Полікарпа на Соборі вони названі „ініциятивною групою мирян". Ці ініциятори, що в „Меморандумі" до Собору Єпископів назвали себе „автокефалістами" і „соборноправниками" (Архів Свящ. Синоду УАПЦ на еміграції. Розд. І, справа ч. 2, стор. 72), зостались надзвичайно незадоволеними з ухвали Собору Єпископів, що нею признано було в теперішніх змінних умовах еміграційного життя справу скликання „Всецерковного Українського Собору" неможливою до зреалізування.


Перший відгук „соборноправників" на цю ухвалу був вже через яких два дні після закінчення II Собору Єпископів 17 березня 1946 р. Було це в засіданні 19 березня 1946 р. Парафіяльної Ради Св.-Миколаївської церкви в таборі в Мангаймі, що був, здається, тоді осередком акції „соборноправників". Повернувшись з сесії Собору Єпископів з Еслінгену, єп. Григорій Огійчук, який проживав у тому таборі, подав на засіданні названої Парафіяльної Ради інформаційну доповідь про „діяння" Собору Єпископів та постанови, які він сам підписав на протоколах Собору всі без жодних заперечень. Ця доповідь, як видно з ухвал Ради, проти яких не виступив єпископ, денервуючи подіяла на членів Ради. Парафіяльна Рада в таборі Мангаймі в ухвалах „констатувала, що Собор Єпископів УАПЦ не виправдав надій, які на нього покладали вірні й духівництво УАПЦ", що цей Собор „порушив основну засаду Св. Православної Української Церкви — Соборноправність, Ідо існувала впродовж віків", що він „утворив Синод — орган чужий і непотрібний в Українській Церкві", „узаконив не вибори керівників парафіяльних рад, а призначення їх в особах настоятелів парафій" і т. д. Поминаємо тут посилки в ухвалах на історію Української Православної Церкви, які свідчать про жалюгідне незнання тієї історії проводирями народоправницької течії в церковному управлінні; про це скажемо в іншому місці. Рада врешті ухвалила: 1) „Всецерковний Собор скликати конечне потрібне і не пізніше травня місяця цього року (підкр. наше); про це має подбати Церковний Відділ Всеукраїнського Громадського Комітету. 2) До скликання Всецерковного Собору і винесення його ухвал наша парафія не визнає рішень Собору Єпископів від 14-17 березня ц. р. в Еслінгені і не підпорядковується їм. 3) Устрой нашої парафії залишається, як канонічне (?), так і адміністративне, той самий, що й дотепер". Голова Парафіяльної Ради в Мангаймі інж. Т. Бондар. Секретар інж. В. Турчик. З орігіналом згідно прот. М. Явдась". (Протокол засідання Парафіяльної Церковної Ради в Мангаймі (табір), що відбулося 19. НІ. 46 р. у 19 годині).

Що табір в Мангаймі вже в листопаді 1945 р. був осередком задуманої акції „соборноправників", видно це з докладу Собору Єпископів УАПЦ єпископа Сильвестра, який в тому таборі тоді проживав. В докладі з дня 10. III. 1946 р. єпископ Сильвестер писав: „На засіданні новообраної Парафіяльної Ради (ЗО. XI. 45 р.) на запитання членів Ради, хто буде ієрархічно очолювати парафію, новообраний кандидат на настоятеля парафії священик Митрофан Явдась, дивлячись на єпископа Григорія, урочисто заявив: я визнаватиму того єпископа, який визнає ієрархію й канони 1921 р...." На засіданні Парафіяльної Ради 4. III. 46 р. один з священиків розповів: „По приїзді до Мангайму я зайшов до єпископа Григорія, який почав настоювати, шрб я служив з ним в церкві; він сказав так: тепер буде вже у нас порядок, бо я відділився від так зва-

293


них канонічних чи всесвітніх ієрархів і творю свою окрему Церкву на підставі канонів 1921 р.". . . А коли єпископ Сильвестер запропонував єп. Григорію заявити по Службі Божій в неділю народові, що він „зірвав з УАПЦ 1942 р. і відновлює автокефалію 1921 р.', то єп. Григорій, подумавши трохи, сказав: „Зараз я ще того не можу зробити"... „Єпископ Григорій розвиває енергійну діяльність, роз'їзжає по таборах і служить. В деяких таборах його приймають, в інших не допускають до служби. Це вносить дезорганізацію і духовний неспокій серед вірних".. . (Архів Свящ. Синоду УАПЦ на еміграції. Розд. по реєстру І. Справа 2, стор. 52).

По змісту і характерові та в стилі постанов Парафіяльної Ради в таборі Мангаймі на постанови Собору Єпископів в Еслінге-ні продовжувалась далі акція „соборноправників", ворожа ієрархії УАПЦеркви на еміграції. Поступовання ж єпископа Григорія було предметом обговорення на Соборі Єпископів в Еслінгені, у висліді якого була принята пропозиція митрополита Полікарпа приділити єпископа Григорія до Бритійської зони, як вікарія митрополита. Пізніше єп. Григорій заперечував те, що під впливом його доповіді прийняті були на засіданні Парафіяльної Ради в Мангаймі 19. III. 1946 р. зневажливі у відношенні до Собору Єпископів УАПЦ ухвали, і писав, що „справжні вірні, котрим дорога св. Церква, з великою радістю привітали ухвали Св. Собору Єпископів і висловили своє задоволення з приводу того, що єпископат дійшов до згоди"..., „я удаю собі справу, що одне — це любити митрополита Василія Липківського і його ідеологію, а друге творити розкол та ще й на еміграції, коли нам єдність потрібна, як ніколи й ніде". (З листа єп. Григорія від 13. IV. 46 р. до Секретаря Свящ. Синоду єп. Платона. Архів Синоду УАПЦ на еміґра-ції. Розд. IV, справа ЗО). Одначе Свящ. Синод в засіданні на II своїй сесії 14 червня 1946 р. постановив: „Приймаючи під увагу, що в справі неспокою в Мангаймській парафії і в зневазі Собору Єпископів Парафіяльною Радою в Мангаймі завинив головним чином єпископ Григорій, — єпископові Григорію за неправдиве поінформування членів Парафіяльної Ради, яке спричинилось до винесення недопустимих по формі й по змісту постанов на адресу Свящ. Собору Єпископів і Синоду, звернути увагу з попередженням, що при повторенні подібних виступів з його сторони, пови-щі факти також будуть приточені при скеруванні справи до Свящ. Собору Єпископів УАПЦеркви". (Протокол ч. 1 засід. II сесії Синоду УАПЦ 14. VI. 46 р.).

З від'їздом в травні 1946 р. єп. Григорія до Вестфалії (Бри-тійська окупаційна зона) та після каяття протоієреїв Демида Бурка і Митрофана Явдася в листах до їхнього єпархіяльного архи-єрея єпископа Платона (о. Бурка з дня 29. V. 46 р., о. Явдася з дня 3. VI. 46 р.) з просьбою, в ім'я спокою в Св.-Миколаївській парафії табору в Мангаймі (потім Дорнштадті) та в цілій УАПЦ


на еміграції, простити їм провини їх та відкликати заборону в свя-щеннослуженні, яка просьба була єпископом Платоном задоволена, — відкрито продовжували акцію „соборноправників" світські її адепти на чолі з Іваном Степановичем Гаращенком.

Засобами в провадженні цієї акції були ,,меморандуми", з якими прихильники „канонів 1921 р." звертались до Собору Єпископів та Синоду УАПЦеркви з домаганнями невідкладно скликати „повноцінний" собор Церкви, організація ними по таборах зібрань з метою пропаганди засад „соборноправности" в житті УАПЦеркви, передрук і ширення таких видань, як „Діяння Всеукраїнського Православного Собору в Києві 14-30 жовтня 1921 р.", „Благо-датність ієрархії УАПЦеркви 1921 р.", „Всеукраїнський Громадський Релігійний Збірник", ротаторні видання летючок, збірника „Правда про УАПЦеркву — Соборноправну" з мотто: „Служити народові — служити Богові" — митрополит Іларіон, статті в українській пресі („Наше Життя", „Неділя", „Українські Вісті").

В одному з меморандумів до „Священного Собору Єпископів УАПЦ", поданому від імени „Наради Українського Православного Громадянства" з 274 підписами на ньому, посвідченими в кінці підписом: Голова Ініціятивної Групи Єднання в УАПЦ І. Гара-щенко, — читаємо „З давніх-давен устрій Української Православної Церкви побудований був на засадах соборноправности. Право вирішення спорів і керівництва в Церкві мали рівно всі члени Церкви: єпископи, священики і народ. Найвищим керівним органом були Церковні Собори, що складалися з усіх трьох частин Церкви (єпископів, священиків і представників від народу). Такі Собори відбувалися в Українській Церкві, як свідчать літописи, вже в княжій добі"... (Архів Св. Синоду УАПЦ. І. Справа ч. 2, стор. 67). Оце твердження про „споконвічність" (від святого князя Володимира Великого) „соборноправного" устрою в Українській Церкві (в Київській митрополії) знаходимо в усіх домаганнях народноправницької течії, щоб єпископат УАПЦеркви привернув цей устрій в житті цієї Церкви на еміґрації. „Сімсот літ існування в Україні Української Автокефальної Православної Церкви було, поки не поневолив її р. 1686 Московський царський уряд... Ця Церква була побудована на широких і високих народолюбних (демократичних) засадах, на засадах соборноправности", — читаємо в „Деклярації про стан УАПЦ (соборноправної) в Европі" від 16. X. 1947 р. („Правда про УАПЦ-Соборноправну". Видання Укр. Прав. Церк. Ради. На чужині. Р. Б. 1947. Стор. 5).

Не знати, на підставі яких історичних джерел оці „ляїки" не тільки в історії Вселенської Православної, але й своєї Української, Церкви, виписували (і продовжують виписувати) про „споконвічність соборноправности" в Українській Церкві в своїй „літературі" характеру „дешевої агітки", як змушений був я так її характеризувати в своїй доповіді на Церковному З'їзді УАПЦеркви 25-27

295


грудня 1947 р. в Регенсбурзі. („Канонічні й історичні підстави для автокефалії Української Православної Церкви". УАПЦ. 1948, стор. 20). Особливо ж мав я тоді на увазі брошурку Данила Святогір-ського „Головні засади Української Автокефальної Православної Церкви", видану р. 1946 і повну, кажучи м'ягко, фантазій про „всенародню соборноправність" в давній Українській Церкві, "за-повіджену народам Св. Письмом та Св. Переданням", як аподиктичне твердить автор, хоч у вступі до брошурки повчає, що „кожен із нас повинен знати минуле Св. Православної Української Церкви". Сам Іван Гаращенко, освітні кваліфікації якого невідомі, пише велику статтю „До історії УАПЦеркви (Соборноправної)", часопис „Неділя" ч. 181 за 1949 р.; читаючи цю статтю, не знаєш, чийому неуцтву дивуватись, чи автора, Ідо взявся на церковно-історичну тему писати, чи редактора часопису, що такою статтею просвічував православних українців на чужині. Тут вам такі „перлини", як „Московська Церква своє православ'я запровадила зовсім інакше, ніж Церква Українська. В Українськії Церкві була соборноправність, яка відповідала Апостольській проповіді (?) і духові Христових заповітів (?), у московській Церкві ніякої собор-ноправности не допускалось, а панувала влада єдиної людини, офіційно — патріярха, а в дійсності самодержавного царя чи імператора. Така величезна відмінність в розумінні основних засад християнства різко відбилася і на всьому житті як московського, так і українського народів. За назвою вони були одновірцями, а щодо життя і змісту розуміння своєї віри — це були протилежно-сти (?) ..."

Чи авторові таких рядків відомо, коли появились в Московській Церкві патріярхи і яка була їх роля в історичному житті Московської Церкви, держави і народу в XVII віці? А яка ж влада „єдиної людини" панувала там до встановлення патріяршества тільки в 1589 році? Чи чув що Гаращенко про Собори в Москві і про унезалежнення тієї Московської Церкви від Царгородського Патріярха ще в половині XV віку? Про „Стоглавий Соборм 1551 року? Про „Великий Московський Собор" 1666-67 рр., на якому здеградований був сам патріярх Нікон? Чи йому відомо було, що в боротьбі проти цезарепапизму в Російській Церкві, який так розвинувся від Петра І в XVIII-XIX віках, і за відновлення в житті тієї Церкви засад соборности (але не „соборноправности", якої, в розумінні наших „соборноправників", не було і в давній Українській Церкві) найбільшу ідейну ролю відограли якраз Московські славянофіли, зокрема Алексій Хомяков, справедливо називаний „учителем Церкви"? І чи відав що Гаращенко про „Передсо-борне Присуствіє", після якого залишилось шість томів праці надзвичайної ваги для вивчення і розуміння засад соборности Церкви в дусі Вселенської Православної Церкви? Це „Передсоборне Присуствіє" (див. про нього в нашому „Нарисі історії УПЦеркви" т. IV, ч. 1, стор. 7-8) було організовано в Росії р. 1906; працюва-

296


ли в ньому, поділеному на кілька комісій, найвидатніші представники ієрархії й духовенства, професори духовних академій і університетів, видатні світські діячі на церковному полі, — цвіт, можна сказати, тодішньої в Росії богословської, церковно-канонічної й церковно-історичної науки, жодного поняття про яку не маючи, Гаращенко у своїй вище названій демагогічній статті іменує: „казенне богословіе"...

Проводир ,,соборноправницької" течії у житті УАПЦеркви на еміграції та по перу його співробітники стільки понаписували в своїх „довідках" про минуле Української Православної Церкви лживого, часто може і не зі злої волі, а просто по причині мало-грамотности в тій історії, що треба б кілька сторінок присвятити спростовуванню їх писань, що ними годували вони по таборах „спраглу і голодну душу українського народу", яку не могло нагодувати „казенне богословіє".. . Тратити тепер на це час не уважаємо потрібним. Тих же з читачів нашої праці, хто дійсно цікавиться питанням, які форми соборного устрою і в якому часі були у внутрішньому житті нашої давньої Церкви (Київської митрополії) в рр. 988-1686, коли також засади правдивої соборности і виборносте духовних осіб були у нас чинні, а коли ні, — сміємо відослати до відповідних розділів тт. І-ІІ нашої праці, писаної, сміємо твердити, на підставі історичних фактів з історичних джерел і поважної церковно-історичної літератури, а не з якихсь фантастичних соборноправницьких немудрих „ідеологій"; з т. IV ч. 1 радимо перечитати стор. 259-266; відсилаємо також до нашої брошури „Як відбувалися Собори в давній Українській Православній Церкві". Ню-Йорк. 1954. Якоїбудь критики цього канонічно-історичного нарису про собори в минулому нашої Церкви з боку „соборноправників", фантазіям яких в тім нарисі нема місця, — я не зустрічав.

А тепер звернімо увагу на те, що „соборноправники", які р. 1946 (Франкфурт/Майн) перевидали „Канони УАПЦеркви" в „Діяннях Всеукраїнського Православного Церковного Собору в Києві 14-30 жовтня н. с. 1921 р.", не вміли (і досі не вміють) читати тих канонів 1921 р. В „канонах" чи постановах Київського Собору 1921 року пр£> „всенародній соборноправний" устрій Церкви зовсім нема мови про відновлення цього устрою, який, мовляв, був в минулому Української Православної Церкви до підпорядкування її року 1686 Московській Патріярхії. Навпаки, в тих „канонах" ясно сказано: 1) Єпископсько-самодержавний устрій Церкви, що утворився під впливом обставин і державно-монархічного ладу тих часів, яким пройняті старі канони, надалі не може залишатись і повинен бути змінений устроєм церковно-соборноправним, відповідно духові православної Христової віри; 2) собори з одних єпископів, як це було досі і є, не відповідають істинному духові православної Христової віри, не дають змоги Церкві жити повним цер-

297


ковним життям і їх необхідно замінити Соборами з представників від усієї православної людности"... і т. д. („Діяння"... стор. 3-4. Підкр. наше.). Цей устрій Церкви був новотвором в Українській Церкві, а не відновленням минулого, тому мною було й написано: „В питаннях церковного устрою Київський Собор 1921 р. зайняв найбільш радикальну позицію, порівнюючи з розв'язанням ним інших питань, що стали перед відродженою до незалежного життя Українською Православною Церквою"... „Церковний устрій, з далеко йдучими відстушіеннями від канонів Православної Церкви, був прийнятий без примусу, як свідома реформа в житті Церкви". (Нарис історії УПЦеркви Т. IV, ч. 1, стор. 126-127. Чит. і далі стор. 127-136).

Отже творці „канонів 1921 р." краще знали історію УПЦеркви, ніж прихильники тих канонів на еміграції. Вони не кликали вернутися до „соборноправности" в давній Київській Митрополії, вони не посилались на традиції „соборноправні" впродовж 700 літ в Українській Православній Церкві, вони не притягали до цієї „соборноправности" авторитету найбільшого в нашій церковній історії митрополита Петра Могили з його знаменитим „Православним Ісповіданням Віри", признаним за символічну книгу у всій Вселенській Православній Церкві. Вони одверто заявили, що старі канони були „найбільш доцільні для свого часу і єдино можливі в той час засоби порядкування церковним життям"; тепер же вони „вважають, що ті ж вимоги життя Церкви можуть, під керуванням Св. Духа, і виключити їх (старі канони) зі вжитку". Вони стали на шлях реформаційний в устрої Церкви, і не тільки в своїй Українській, а і «в цілій Вселенській Православній (розуміється, в мріях), як то видно з канона (11, 14) Собору 1921 р.: „Всеукраїнська Православна Церковна Рада, парафіяльні об'єднання і окремі парафії спільними силами повинні йти до збудування всесвітнього православного Христового міжнароднього органу об'єднання всіх автокефальних Церков".

Засада „всенародньої соборноправности" в устрої Церкви, будучи реформаційним новотвором в історії нашої Церкви, не оправдала себе в сумній практиці церковного життя УАПЦеркви вже в перші часи по її впровадженні на підставі „канонів 1921 р.", як це показано нами на основі історичних першоджерел, свідоцтв митрополитів Липківського і Борецького, архиєпископа Малюш-кевича, єпископа Ромоданова і інш. (чит. т. IV, ч. 1, стор. 251-266). Очевидно, що про цю сумну практику „перетворення соборноправности в сваволю" мирян в житті Церкви, як то констатували Великі Мик. Збори 1928 р., ні слівця не писали „соборноправ-ники" на еміграції. Навпаки, як виписували неправду про „собор-ноправність" в минулому УПЦеркви, так орудували неправдою, славословлячи „соборноправність" і у „відродженні" її р. 1921. „Свою церковну життєздатність, — писав Данило Святогірський, — безприкладне довела соборноправність УАПЦ в часи митропо-

298


литів Василя Липківського і Миколи Борецького" (Ор. сії., стор. 9). Напевно, що Святогірський знав і читав у мемуарах митр. Липківського про „морозовщину", тобто свавільні дії голови другої ВПЦРади Михайла Мороза, а чоловий проводир „соборноправни-ків" І. Гаращенко не зупинився навіть перед тим, щоб всупереч всьому написаному про Мороза митрополитом Василем Липків-ським (Митроп. Василь Липківський. Історія УПЦеркви. Розд. 7. Вінніпег. 1961. Стор. 108-112. В моїй праці т. IV, ч. 1, чит. стор. 161-164), так охарактеризувати цього атеїста: „На чолі ЇЇ (Всеукраїнської Православної Церковної Ради) обрано Михайла Наумови-ча Мороза. Це був перед тим земський працівник, дуже тверда і енергійна людина, розумна, дипломатична і тактовна". („Неділя". З липня 1949, ст. „До історії УАПЦ Соборноправної"). Що досвід з „всенародньою соборноправністю" в житті УАПЦеркви на Україні в 20-их роках був досить сумний, свідчили про це й безпосередні учасники тодішнього церковного життя, люди авторитетні, як, напр., архиєпископ Михаїл; в сані протоієрея служив він в УАПЦеркві, мав доповіді про стан своєї церковної округи на Великих Покр. Зборах УАПЦ (Протокол Засідання Вел. Покр. Зборів ЗО. X. 1926 р.), безбожною владою був репресований і відбув впродовж 9 років заслання на Соловках.

Ієрархія УАПЦеркви на еміграції, стоячи на основах Православної догматично-канонічної віронауки про Церкву Христову, як Божу установу, як рівно ж на історичному розумінні засад собор-ности -в устрої Православної Церкви, зокрема і в давній Українській Православній Церкві від часів святого князя Володимира, а не від Київського Собору 1921 р., устроєві в Церкві канони якого були відступленням від того розуміння, приймаючи також до уваги і сумний досвід застосування на практиці в житті УАПЦеркви тих канонів, — ієрархія УАПЦ на еміграції рішуче спротивилася домаганням церковних демагогів запровадити в Церкві „все-народню соборноправність" по „канонах 1921 року", „усунути нерівність в Українській Церкві", яка „заперечує ідейний зміст (?) Української Церкви, відкидає її народьно-національну істоту (?), гальмує розвиток її життя, причинюеться до беззмістовности (?) нашого церковного життя" і т. інше, — усе це вислови у згаданому вище меморандумі до Собору Єпископів УАПЦ, поданому на провесні 1947 р. Врешті ці домагання набирають ультимативного характеру з такими загрозами в кінці того меморандуму:

„Якщо наш цей заклик і ці пропозиції не будуть прийняті Вами, Найпочесніші і всечесні оо. до уваги, українське православне громадянство — автокефалісти, соборноправники, з Божою поміччю, само шукатиме шляхів і можливостей до перебудови устрою і керівництва УАПЦ на її історичних засадах (?), в ім'я збереження її, як релігійно-національного маєстату українського народу". (Архів Свящ. Синоду. Розд. І, справа 2, стор. 72. Підкр. наше).

299


Канонічний єпископат УАПЦеркви на еміграції, який нікому не накидав своєї влади й до еміграції, на Україні, коли в часах німецької окупації відновлював там, перед тим зліквідовану безбожною большевицькою владою, національну Українську Православну Церкву, за що благословляли його тисячі православних українців, не міг, розуміється, інакше, як спротивом, зареагувати й на еміграції на домагання купки „соборноправників", щоб в цій Церкві запроваджено було антиканонічний устрій. І то тим більше, що ця купка емігрантів, невідомо з якої повновласти, виступала від імени всього українського народу та в ім'я „збереження маєстату УАПЦеркви", вносячи в дійсності смуту, нелад в життя Церкви і погрожуючи розбиттям едности церковної. Єпископат мусів боронити Церкву від таких „оборонців" її маєстату.

Вище нами було вже сказано про те, що єпископат УАПЦеркви на еміграції зовсім не заперечував засад правдивої соборности в житті Церкви, при якій за ієрархією Церкви визнаються одначе спеціяльні її ієрархічні уповноваження не тільки в області свя-щеннодіяння і учительства, але й управління в Церкві, не урів-нюеться всіх в керуванні всіма справами Церкви, як було так і в давній українській церковній соборності, де на соборах, чи на засіданнях вищих церковних установ, не головував мирянин, а митрополит, чи єпископ, не сидів тільки за „почесного"... Отже єпископат, визнавши несвоєчасним в таборовому житті переведення Всецерковного Собору, доручив одначе Синодові зайнятися опра-цьованням потрібних для такого Собору матеріялів, коли для скликання його наступлять відповідні передумови та спроможності.

Виконуючи це доручення Собору Єпископів від 17 березня 1946 р., Свящ. Синод вже на сесії 14 червня 1946 р. признав за доцільне попередити переведення Всецерковного Собору з єпископату, духовенства і представників мирян скликанням Передсобор-ного З'їду. Для підготовки до цього Передсоборного З'їзду Синод покликав окрему Комісію під головуванням архиєп. Михаїла в складі трьох оо. духовних (оо. Олександер Попов, Олександер Новіцький і Артем Селепина) і трьох світських (ироф. Ф. Куль-чинський, Іван Гаращенко і Неофіт Кибалюк). І було для „народ-но-правницької" течії в житті УАПЦ на еміграції характеристичним, що прот. Олександер Попов на засідання Комісії по підготовці Передсоборного З'їзду в УАПЦеркві ні разу не явився, хоч був одним з головних діячів тієї течії; з тієї причини Синод на засіданні 23 листопада 46 р. покликав на його місце прот. А. Тео-доровича. Іван Гаращенко, хоч на початку взяв участь в засіданнях тієї Комісії, але в своїх виступах відразу показав, що прийшов сюди не для співпраці і поєднання, а для опозиції, як прихильник „канонів 1921 р". Архиепископ Михаїл, як голова Комісії, звернув йому увагу на його наперед вже вороже ставлення до інших членів Комісії, після чого Гаращенко теж перестав приїзди-

300


ти на засідання Комісі, а з групою своїх однодумців продовжував агітацію по таборах за впровадження в церковному устрої „всенародньої соборноправности".

На сесії Собору Єпископів УАПЦ 12-15 травня в Мюнхені заслухано було справоздання з праці Комісії в справі скликання Пе-редсоборного З'їзду УАПЦ на еміграції, яка Комісія працю свою вже скінчила і була закрита Синодом 10 травня 1947 р. Справоздання Собор Єпископів прийняв до відому і постановив: а) скликання Церковного Собору УАПЦ на еміграції вважати за потрібне і скликати його після довершення об'єднання українських православних церковних осередків поза Батьківщиною в одну УАП-Церкву, що є вже в процесі здійснювання; б) до того часу доручити Свящ. Синодові скликати для підготовки до Церковного Собору Передсоборне Зібрання з участю єпископів, представників від духовенства і вірних тієї частини УАПЦеркви, яка перебуває зараз на еміграції в Европі; в) проект виборчої ординації для виборів представників на Передсоборне Зібрання, вироблений Комісією, затвердити.

На тій же сесії Собору Єпископів заслухані були меморандуми українського громадянства в справах церковного життя, — один за підписами відомих церковно-громадських діячів — генерала М. Садовського, судді Віктора Соловія (нині єпископ УАПЦ Варлаам), проф. Михайла Вєтухова, адвоката Євгена Тиравсько-го (члена Синоду УАПЦ), д-ра Миколи Пирогова і ікш., другий за 274 підписами, зібраними уповноваженими ,,Ініциятивної Групи Єднання в УАПЦ" на чолі з Іваном Гаращенком. Основна думка першого меморандума: „Здобуття канонічної ієрархії в 1942 р. має таке далекосягле значення, що сьогодні навіть важко оцінити вагу цього здобутку, бо тільки на незаперечених канонічних підставах збудується величний храм Української Автокефальної Православної Церкви. Єдність і канонічність ієрархії мусять бути нашим святим заповітом". (Архів Св. Синода. Розд. І. Справа 2, стор. 63). Вимоги до Собору Єпископів другого меморандуму з кінцевими загрозами „соборноправників" єпископам наведені нами вище. Після докладного обміркування змісту цих меморандумів, Собор єпископів постановив: а) ,,радо вітати заклик в меморандумах до спільної праці в Церкві складових частин Тіла Церковного та в свою чергу закликати віруюче українське громадянство до твердої віри, церковної дисципліни і християнського життя; б) звернутися до духовенства і вірних УАПЦеркви на еміграції з Соборним Архипастирським Посланням, у якому виразно пригадати ті церковно-канонічні засади, на яких стояла і стоїть наша Церква, і наказати окремим особам і групам припинити всякі заміри порушення тих церковно-канонічних підстав Вселенської Православної Церкви, які то заміри проявляються у намаганні накинути нашій Церкві народоправство, під формою соборноправности, через друкування й ширення літератури, як „Діяння Всеукра-

301


їнського Собору 1921 р.", „Благодатність Єрархії УАПЦ 1921 р.", скликання ніким не благословенних з'їздів та інш., з попередженням осудження ініціяторів у випадку непослуху, — та закликати всіх до єдности, згоди і любови". (Архів Св. Синода. Розд. І, спр. 1, стор. 15).

Для виконання цієї ухвали, Соборне Архипастирське Послання й було видане з датою 15 травня 1947 р. В ньому Собор Єпископів сповіщав про свою постанову скликати Церковний Собор з представників усіх українських православних осередків поза Батьківщиною після переведення їх об'єднання, тепер же, на еміграції в Европі, про скликання Церковного З'їзду з участю єпископів, представників духовенства і вірних, який би полагодив потреби біжучого часу та підготовив би матеріяли для того Собору. „Тому» — читаємо в „Посланні", — Собор Єпископів закликає всіх вірних твердо триматися духовного проводу своєї Ієрархії та уникати всіх тих, що домагаються таких реформ в житті і устрої Церкви, яких Свята Православна Церква, як незгідних з її канонами, прийняти не може ... Бійтеся непокликаних реформаторів, які без благословення Церкви беруться реформувати церковне життя" (ІЬісІет, стор. 22-23). Послання це підписано усіма 12 єпископами УАПЦеркви на еміграції, в тім і єпископом Григорієм.

Заклик єпископату УАПЦ на еміграції в Соборному Посланні до єдности, згоди і любови всіх членів Церкви не дійшов, одначе, до душі „соборноправників"; вони не захотіли очікувати й скликання проголошеного в Посланні Передсоборного Церковного З'їзду, а перейшли до здійснення своєї загрози в меморандумі, що як єпископи їх не послухають, то вони самі „шукатимуть шляхів і можливостей до перебудови устрою і керівництва УАПЦеркви"... Правда, діяння соборноправницької групи прискорила та обставина, що на тому ж Соборі Єпископів в Мюнхені 12-15 травня 1947 року, при обговоренні справи „об'єднання в єдиній Українській Православній Церкві поза Батьківщиною окремо діючих сьогодні в Злучених Державах Америки і в Европі Українських православних церковних організмів", єпископами УАПЦеркви було ухвалено „Приєднання Архиепископа Іоана Теодоровича довершити чином архиєрейської хиротонії (Апост. прав. 1; І Всел. Собору пр. 4; VII Всел. Соб. 3; Антіох. Соб. 23; Карфаген. 60; Лаодик. 12)". (Архів Свящ. Синоду. Розд. І. Справа 1, стор. 14).

Про справу об'єднання Українських православних осередків в світі поза Батьківщиною в одну УАПЦеркву, що була предметом турбот в тих часах, буде мова в іншому місці. Тут же, оскільки з тією справою тісно була пов'язана справа поєднання Архи-єпископа Іоана Теодоровича, єдиного ієрарха висвяти 1921 р., з ієрархією православною українською висвяти 1942 р., то повинні сказати, що сам Архиєпископ Іоан в ряді листів до митрополита Полікарпа, інших окремих єпископів і всього Собору Єпископів УАПЦеркви на еміграції, починаючи від травня 1946 р., зайняв

302


становище формульоване ним в таких словах: „Коли в широко демократичній Церкві адміністрація її залежна од певного вибраного і поставленого колективу керування (в Канаді — Консисторія), і єпископ не може претендувати на автократичне керування, силою лишень його рішень, то все ж, в повноті церковного життя маються питання, які у всіх віках Церковного Соборного Діяння належали лише до компетенції Єпископату Церкви і входили в життя лише за його санкцією. Мислі мого листа до митрополита Полікарпа були власне такої природи"... (Лист Архиепископа Іо-ана до Собору Єпископів УАПЦ на еміграції з дня 28. II. 1947 р. Підкр. наше.). Ці „мислі", висловлені уперше в листі до митрополита Полікарпа з дня 6 червня 1946 р., торкаються способу поєднання Архиєпископа Іоана з ієрархією УАПЦ на еміґрації; отже спосіб цього поєднання Архиєпископ відносить ясно до питань, які належать лише до компетенції єпископату Церкви. На цьому канонічному погляді на дану справу Архиєпископ Іоан стояв увесь час переговорів його з єпископатом УАПЦеркви, що бачимо і в листі його до митр. Полікарпа і членів Свящ. Синоду з дня 9 вересня 1948 р., в якому писав: „Я буду чекати Вашої відповіді і нарису того акту, який Ви маєте на думці для нашого поєднання. Ні, я не забув, що це мною піднесено на рішення „нас єпископів". Коли другі питання я люблю давати до розгляду і на спільне рішення моїм співробітникам, то це питання я сам рішатиму з Вами". (Підкр. наше).

Але група „соборноправників", на чолі з Іваном Гаращенком, подивилась на цю справу поєднання єпископів, а за тим і Церков, інакше. Поєднання мало б наступити тільки на тих умовах, які б акцептувала ця група. До умови, поставленої у відомому меморандумі, що „об'єднання може бути здійсненим тільки на засаді соборноправности" (в розумінні його по „канонах" 1921 р."), долучилась тепер вимога безумовного признання в „сущому сані" ієрархії 1921 року. Здавалось би, що коли стати навіть на точку погляду „собороноправників", що єпископи самі, своїм собором, не сміють рішати жодних справ без собору, як вони його назвали, „повноцінного", то вони, довідавшись про ухвалу Собору Єпископів від 12 травня 1947 р. відносно способу приєднання Архиєпископа Іоана чином архиєрейської хиротонії, повинні були б тим сильніше аргументувати невідкладне скликання такого повноцінного собору. Замісць цього, вони стали на шлях розколу в УАПЦер-кві на еміграції, поспішили скликати з'їзд своїх однодумців, який беззаконно в своїх рішеннях взяв на себе функції Всецерковного Собору.

„Соборноправники" в кількості 67 осіб, в тім 7 осіб духовенства, відбули свій з'їзд в Ашаффенбурзі 25-26 серпня 1947 р., не оголосивши про скликання цього з'їзду прилюдно і не повідомивши про нього єпископат УАПЦ. Ухвали з'їзду (в кількості 10) були розіслані єпископам і подані в часописах (повністю в час. „На-

303


ше Життя" від 22 вересня 1947 р.). Починаються ці ухвали наклепом на православних українців на чужині, що ніби посеред них „виявляється занепад релігійного почуття, особливо серед молоді, ширення сектантства та безбожництва", а причина тому, мовляв, „недостатнє церковне керівництво", треба розуміти — брак „радоправія". Вище нами було вже сконстатовано фактами велике релігійне піднесення по вічнопам'ятних церковках в таборовому житті нашого народу в Европі, і ми не потребуємо тут спростовувати злосливої неправди ,,соборноправників" в тій ухвалі. Дальші ухвали цього з'їзду, як сконстатовано було в постановах Собору Єпископів УАПЦеркви 23-24 жовтня 1947 р., теж були „побудовані н.а неправді з метою дискредитації єпископату УАПЦ і внесення у життя Церкви розбрату". (Архів Синоду. Розд. І. Справа 1, стор. 27).

Зміст цих ухвал в основному можна звести до того, що з'їзд „соборноправників" проголосив 12 єпископів УАПЦеркви на еміграції відступниками від УАПЦеркви (ухвала 5), себе ж в „духовному поєднанні з Архиєпископом Іоанном Теодоровичем" споконвічною УАПЦерквою (ухвала 3); відступництво тих єпископів-апо-статів „назрівало впродовж двох останніх років, довершилося на Соборі Єпископів в травні 47 р.", бо єпископи не послухались „передової частини української церковної громадськосте" (ухвала 6), за яку, очевидно, уважали себе „соборноправники", і з непошаною віднеслись до засад соборноправности (ухвала 7), а також спротивились, мовляв, ідеї поєднання українських „церковних формацій", ухваливши про довершення чину хиротонії над Архиєпископом споконвічної УАПЦ Теодоровичем (ухвала 5 і 3). Зваживши ж, що після апостатства єпископів „матірня" (вона ж, очевидячки, і „споконвічна") УАПЦерква залишилася без єпископа, „соборноправники" ухвалили: „просити Всечесного Архиєписко-па о. Іоана Теодоровича поширити свою опіку на українські православні парафії в Европі, що виявлять свою волю підпорядкуватися його юрисдикції" (ухвала 9). Після таких ухвал з'їзд для керівництва церковним життям споконвічної, зараз без-єпископальної, УАПЦ обрав Українську Православну (?) Церковну Раду в кількості 21 особи, на діючу голову тієї Ради Івана Га-ращенка, а на почесного голову, як було і в Києві в 20-их 'рр., Архиєп. Іоана Теодоровича, його не питаючи.

Очевидно, що Ашаффенбурзький з'їзд „соборноправників" з його ухвалами був, з погляду св. канонів Вселенської Православної Церкви, а рівно ж і „канонів 1921 р." УАПЦеркви, нічим іншим, як бунтарством в церковному житті, проявом такої ж сваволі, в яку часто перетворювали ідею соборноправности й на Україні в житті УАПЦ, як то констатували Великі Мик. Збори її р. 1928 в Києві. Це було явище того ж порядку, що і в початках праці „соборноправників" на засіданні парафіяльної ради в Мангаймі 19 березня 1946 р. Бо ж яким правом купка людей, з'їхавшись, на-

304


звала себе церковним з'їздом, засудила 12 єпископів Церкви, проголосила їх відступниками від Церкви, іншими словами відлучила єпископів від Церкви, а на місце їх обрала для керівництва церковним життям Українську Церковну Раду на чолі з мирянином? Чи ж це може був в розумінні тих людей в Ашаффенбурзі „повноцінний", „конструктивний" церковний собор?

Коли ухвали Ашаффенбурзького з'їзду подані були в українських часописах, то скоро до Владики Митрополита Полікарпа і до єпископів, керуючих окремими провінціями, стали надходити від духовенства і вірних протести проти чинів „випадкового скопища мирян і мізерної кількости духовенства, ніким не уповноважених розв'язувати будь-які церковні справи", як схарактеризовано було Ашаффенбурзький з'їзд в постанові Парафіяльної Ради Св.-Покровської парафії в таборі в Регенсбурзі.

Всебічне освітлення усієї неправди й шкідливости акції „со-борноправників" та їхніх ухвал на Ашаффенбурзькому зборищі маємо в листі-протесті до Митрополита Полікарпа за підписом „Православні українці табору Майнц-Кастель", 142 підписи, в тім 10 духовних осіб. В цьому листі стверджується, що „Учасники „з'їзду",   як  особи,   яких  запрошено   на  нараду  по   індивідуальному принціпу,  зокрема й з нашого Майнц-Кастельського табору, — ніякими „делегатами" не були, а тому й не посідали жодних упо-важнень до „розв'язання найважливіших питань  і порядкування церковного життя"; що „при таких умовах засвоєння великозна-чучої назви „Перший Церковний З'їзд" було безпідставним й ужито цієї назви, очевидно, в цілях впровадження в блуд широкого загалу, щоб осягти віддавна уплянованої мети — розколу в Церкві"; що „ця спроба протиставлення й протидіяння акції об'єднання Церков, з точки зору національної політики, є злочином, бо добру волю ієрархії обох Церков хоче ударемнити, впроваджуючи заколот і анархію в Церкві"; що „організаторів і учасників з'їзду,  з  точки  погляду  ідеологічної церковної,  належить розглядати, як сектярську групу... Участь у цьому „з'їзді" кількох священиків заслуговує особливо на осудження, бо всі ж вони  (опріч о. Попова, висвяченого архиєп. Ніканором. І. В.), на підставі постанови Собору Єпископів у Пінську в 1942 р., прийняті в лоно УАПЦ в „сущому стані", в нім перебувають, а взявши участь в ухвалах сектярського з'їзду, — порушили ієрейську присягу і вірність Церкві, якій вони служили і якої членами були. Велике здивовання повстає при читанні кінцівки п. 5 ухвали „з'їзду", де учасники його зазначують, що Собор Єпископів „відступив від УАПЦеркви". Є це велике непорозуміння, бо ж Церква, очолена Митрополитом Полікарпом, не поділяла й не основувалась на канонах і постановах Церковного Собору 1921 р. Належить знати, що Церква та Ієрархія, що їх утворено в 1942 р., в ніякій залежності правно-сукцесійній від ухвал Церковного Собору 1921 р. не стоять і правну підставу мають в Декреті Директо-


рії УНРеспубліки від 1 січня 1919 р. („Закон про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви"), а церковно-канонічну в Томосі Царгородського Патріярха 13, XI. 1924 року. Церква та Ієрархія 1942 р., згідно з тим „Законом Українського Уряду 1 січня 1919 р." є правно-канонічною установою, яка заховує традиційну віру батьків і для якої назва УАПЦерква є властивою. — Ми не переоцінюємо, правда, наслідків ухвали повищого „з'їзду", які приймаємо, як ухвали 67 осіб. Однак забираємо голос в цій справі, та й других кличемо до цього, маючи на меті захист і оборону основ єдиної віри, святости і непорушности основ нашого тисячолітнього православія, яке досі охороняло і сцементову^ вало українську націю та яке обумовлює велику місійну ролю його в майбутній українській державі".

Як висновок з головних думок листа, приведених вище, підписані під ним подають наступне: 1) Признати „з'їзд" в Ашаф-фенбурзі не з'їздом умандатованих представників таборових православних парафій, а зборами завербованих окремих осіб. 2) Назву „Перший Церковний З'їзд" вважати невластивою для „завербованих 67 осіб", а „з'їзд" некомпетентним у справі вирішування питань церковно-канонічного порядку. 3) Вбачаючи в діях цих осіб узурпацію прав православного, об'єднаного в парафіях і єпархіях, громадянства, — осудити їхню діяльність і закликати розташовані в межах Німеччини, Австрії і взагалі в Европі православні парафії до винесення протестів і до складення підписів, стверджених парафіяльними священиками. 4) Вважати організаторів та ініціяторів „з'їзду", як рівно ж і тих, що з ними солідаризуватимуться, за сектантів, що підважують єдність і цілість Української Православної Церкви. 5) Просити Св. Синод УАПЦ про видання в цій справі Послання до вірних, а також про видання відповідних директив оо. настоятелям нарафій, з одночасним застосуванням властивих заходів у відношенні до тих священиків, що брали участь у з'їзді". (Архів Свящ. Синоду.Розд І, справа 2, стор. 107-110.. Підкреслення наші.)

З численних відкликів на заклик православних українців табору Майнц-Кастель подамо ухвалу Єпархіяльного з'їзду духовенства і представників мирян Ганноверської области. „В зв'язку з інформацією про т. зв. „Ашаффенбурзький з'їзд", — вважати цей „з'їзд" протизаконним в нашому церковному житті явищем, яке призводить: а) до послаблення церковної і національної сили і єдности нашої Церкви; б) до послаблення релігійного почуття в серцях наших вірних і в) до дискредитації УАПЦеркви, а тому: засудити цей „з'їзд" зо всіма наслідками, що з нього випливають; схвалити заслухану в процесі інформації постанову Майнц-Кастельської парафії від 19 вересня 1947 р. в справі того „з'їзду", як слушну і своєчасну; закликати духовенство і вірних до повного єднання в лоні Св; Української Православної Церкви навколо її єпископату*' (ІЬісІет, стор. 121).

306


Ще перед Ашаффенбурзьким „з'їздом" за три тижні, Свящ. Синод УАПЦеркви на VI сесії своїй 7 серпня 1947 р., в зв'язку з одержаними відомостями про продовження акції групою „прихильників канонів 1921 р.", яка акція вносила заколот в життя Церкви, ухвалив: „Доручити правлячим єпископам зробити актив-; ним організаторам повищої акції попередження, щоб запереста-ли нарешті вносити заколот у життя Церкви, бо це може потягнути за собою покарання їх на підставі канонів св, Православної Церкви". Тепер правлячі єпископи повинні були вже не усовіщати припинити акцію, а зажадати від священиків, які взяли участь в Ашаффенбурзькому з'їзді, вияснень їх непослуху церковній владі і закликати їх до покаяння. Ніхто з них (були це протоієреї Олександер Попов, Демид Бурко-Корецький, Митрофан Явдась-Яцун, Петро Стельмах, священики Костянтин Даниленко-Данилев-ський і Іван Чумак) — провини своєї не визнав, покаяння не склав, а хто з них єпископом був відданий під духовний суд з забороною в священослуженні, той цій забороні не підпорядкувався, інші — попереджуючи цю заборону єпископа, — всі вони на письмі подали заяви церковній владі УАПЦеркви, — одні в пристій-ній формі, інші в брутальній (один з отців добалакався навіть до того, що Собор Єпископів в Мюнхені прирівняв до „тройки створеної НКВД"), — заяви про те, що вони не належать до юрисдикції ієрархії 1942 року, а перейшли, згідно з ухвалою ч. 9 Ашаф-фенбурзького з'їзду", під юрисдикцію архиєпископа Іо?на Теодо-ровича, — тому всякі розпорядження і заборони від єпископату 1942 р. їх не зобов'язують.

Відкрито врешті приєднався до „передових церковних діячів", що на Ашаффенбурзькому з'їзді утворили розкол і обрали „Головну Українську Церковну Раду" з місцем осідку в Ашаффенбур-зі ж, і єпископ Григорій Огійчук, який на початку жовтня 1947 р. надіслав до Свящ. Синоду листа-заяву про „неприпустимість для себе мати щось спільне з митрополитом Полікарпом та тими єпископами, яких він очолює". „Підпис свій на ганебному протоколі Собору Єпископів від 12 травня 1947 р. про пересвяту архиєп. Івана Теодоровича я, — додав єп. Огійчуч, — знімаю, бо зробив я його на підставі свідомо неправдивих інформацій митрополита Полікарпа"... Ці слова єп. Огійчука Собор Єпископів УАПЦ назвав в своєму Соборному Посланні з приводу Ашаффенбурзько-го розколу „нечуваною лживостю". А йшло тут про те, чи писав архиєпископ Іоан про „дві можливості акту поєднання: чи то через повну хиротонію, чи то лише порядком хиротезії". . . (Лист з дня 28. II. 1947 р. до Собору Єпископів УАПЦ). Єп. Огійчук без жодних підстав кинув закид, що лист той було сфальшовано, і таким закидом завдав глибоку образу Митрополитові-Голові Собору, який на засіданні Собору докладав того листа. 17 жовтня 1947 р. єп. Григорій прибув вже з Бритійської зони до Ашаффен-бургу на засідання „Укр. Церк. Малої Ради" УАПЦ-Соборноправ-

307


ної, під головуванням Івана Ст. Гаращенка; головними справами порядку денного цього засідання були:,,організація парафій; скликання II Церковного З'їзду та Церковного Собору". (Архів Св. Синоду. Розд. І. Справа 2, стор. 122). Отже праця по ширенню розбиття УАПЦеркви на чужині, розколу в ній мала продовжуватись далі.

Очевидно, що ієрархія УАПЦеркви не могла ж звернутися тепер до „Української Православної Церковної Ради" та просити, щоб та Рада прийняла й їх, єпископів висвяти 1942 року, в лоно „споконвічної УАПЦ", якою розкольники себе проголосили. На попередження від Собору Єпископів і Свящ. Синоду УАПЦеркви, на вмовлення і усовіщання Владики Митрополита єп. Григорія, а правлячих єпископів священиків — учасників з'їзду, ці порушники церковного порядку і національно-церковної єдности відповідали далі зневагою св. канонів Православної Церкви, образами єпископату і замірами розкладову працю в церковному житті православних українців провадити далі. Як ми бачили, й вірні та духовенство, що засуджували розбивацьку в Церкві акцію „прихильників канонів 1921 р.", вже нетерпляче чекали на голос ієрархії в цій справі, просили цього Архипастирського голосу. Залишалося тоді Ієрархії сконстатувати відпадіння від УАПЦеркви єп. Григорія і названих вище пресвітерів, що й було переведено церковно-правним актом позбавлення їх священного сану і відлучення від Церкви на Надзвичайному Соборі Єпископів УАПЦеркви 23-24 жовтня 1947 р. в Ашаффенбурзі.

З датою 24 жовтня 1947 р. Собор Єпископів, з приводу Ашаф-фенбурзького розколу і своїх постанов, викликаних тим розко« лом, видав Соборне Архипастирське Послання. В обширному цьому Посланні Єпископат говорить про те, як до дуже важливої справи, а одночасно й складної, об'єднання УАПЦ на еміграції з Американсько-Українською Православною Церквою на чолі з Архиєпископом Іоаном Теодоровичем, коли ця справа знаходилась в процесі пертрактацій і узгіднень поміж ієрархічним проводом тих Церков, — вмішались непокликані і незапро-шені люди, щоб цю справу „рішити їм самим без компетенції єпископів". Далі йде мова про Ашаффенбурзьке „зборище" (Лаодик. соб. пр. 13), яке „себе проголосило УАПЦерквою, а відступниками від УАПЦеркви усіх 12 єпископів, а з ними, очевидно, і все те духовенство та тисячі вірних, що не солідарізуються зі „зборищем 67-ох"... „Ми, Єпископи УАПЦеркви, не можемо дозволити групі розкольницькій на чолі тепер з єпископом Григорієм, що до неї прилучився, а вона возвела його в сан архиєпископа, -— узурпувати собі назву УАПЦ та ще іменувати себе „споконвічною УАПЦерквою". В церковно-релігійній свідомості й житті нашого побожного народу Православна його Церква від часів ЇЇ організації при св. Великому Князі Володимирі й донині творить, як Православна, одно преємственне ціле, яка б не була її історична до-

308


ля в житті і устрої впродовж близько тисячі літ. Нехай нікого не туманять облудні й баламутні, свідомі чи по неуцтву несвідомі, твердження розкольницької групи в Ашаффенбурзьких резолюціях про „споконвічну УАПЦ", до якої себе та група зачисляє ... Насправді течія, що вносить оце заколот і розкол в нашій Церкві, ніяк не „споконвічна", а пов'язана всього з „1921 роком", від якого взяла не те краще, що пройняте було там ідеалізмом в шуканні правди Христової у визволеній Національній Церкві, а те гірше, що виявилось в т. зв. „канонах 1921 р.", які були відступ-ленням від православної науки про Церкву, яких не знала наша Православна Церква від часів св. Князя Володимира... Не з духа любови, не з духа єднання виникли чини ініціяторів Ашаффен-бурзького зібрання, а з духа гордині, суперечного ідеї соборно-сти Св. Вселенської Православної Церкви. Особливо цей дух гордині виявили ті священики, що замісць того, щоб утримати вірних від нерозважних кроків осудження єпископату, самі осуджують і зрікаються своїх єпископів, руйнуючи нашу Церкву в самих основах її канонічного буття та утворюючи в Церкві розкол... В почутті архипастирської відповідальности за стан Рідної Церкви і за душі пастви, дорученої нам Богом, та вірні архиєрейській присязі, даній при святій хиротонії, не можемо при такому порушенні порядку церковного, зневаженні цілого ряду св. канонів Вселенської Православної Церкви, відкиненні самої науки Православія про Церкву і ЇЇ устрій, — не можемо не прийняти необхідних заходів для того, щоб припинити той соблазн і те зло, яке шириться в Церкві лжеучителями. Не можемо буть байдужими чи поблажливими ще й тому, що ті лжеучителі, розбиваючи єдність нашої Церкви тут, провадять тим самим руйнуючу роботу в нашому загально-національному житті"...

Подавши далі до відома духовенства і вірних УАПЦеркви свої постанови, на підставі ряду канонів Вселенської Православної Церкви, про позбавлення священого сану і відлучення від Церкви еп. Григорія, пресвітерів Олександра Попова, Митрофана Яв-дася, Демида Бурка, Петра Стельмаха, Костянтина Данилевсько-го, Івана Чумака і Григорія Антохова та про відлучення від Церкви, як організаторів розколу в Церкві, мирян Івана Гаращенка, Аркадія Яременка, Василя Дубровського, Івана Бакала, Павла Яце-вича, М. Ковшуна і Андрія Макаренка, — Собор Єпископів звертався в кінці „Послання": „Улюблені! Не з легким серцем виніс це рішення Собор Єпископів. Але добро нашої Церкви і наш Архи-пастирський обовязок наказали нам так поступити. Закликуємо усю нашу паству бути вірною св. Православію. Між Вами почнеться ще більша розкольницька пропаганда. Будуть кидати кличі „со-борноправности", як вже й назвала ця група, що утворила розкол, себе „церквою соборноправною". Але знайте, що це розуміння їхнє соборноправности неправославне, це „система рад", радянського управління в Церкві, невідомого нашим православним праді-


дам... Почуєте знову про кров мучеників, але не тим би устам про це говорити, бо ця кров великих мучеників зобов'язувала б їх не розбивати на еміграції єдности церковної і національної. Кличемо вірних не мати молитовного єднання з відлученими бувшими священнослужителями, пам'ятаючи Правила св. Апостолів, що хто з відлученими від св. Церкви буде молитися, той сам підлягає відлученню. (Прав. 10-11). Сповіщаємо вкінці духовенство і вірних, що Собором Єпископів ухвалено скликати ще в цьому 1947 році Церковний З'їзд УАПЦеркви, в якому візьмуть участь єпископи, представники духовенства і вірних, про що послідує духовенству по парафіях окреме розпорядження". Соборне Послання це підписане Єпископатом УАПЦеркви в кількості 9 архиєреїв, на чолі з митрополитом Полікарпом; єпископ Мстислав, якому Собор Єпископів дав благословення (на III сесії Собору 12. V. 1947 р.) відбути в Канаду для єпископського служення в Українській Гр,-Православній Церкві, у вересні 1947 р. був вже в Канаді; єп. Силь-вестер не прибув на сесію Собору Єпископів з причини лікування, а єп. Григорій відступив від УАПЦ. (Архів Св. Синоду. Розд. І, справа 1, стор. 30-34).

Вже після Собору Єпископів УАПЦеркви 23-24 жовтня 1947 р. став відомим лист Архиєпископа Іоана Теодоровича від 16 жовтня 1947 р., надісланий ним Івану Гаращенкові ,,для Української Православної Церковної Ради на еміграції, обраної І Церковним З'їздом Автокефалістів-Соборноправників 25-26 серпня 1947 р. в Ашаффенбурзі". Лист цей був відповіддю на ухвалу Ашаффен-бурзького з'їзду „просити Архиєп. о. Іоана Теодоровича поширити свою опіку на укр. православні парафії в Европі, що виявлять свою волю підпорядкуватися його юрисдикції".

У „висновках-дороговказах" листа Архиєпископ Іоан подає думки, що „УАПЦ повністю втілююча в її житті, в її ідеології та практиці споконвічні ідеали нашого народу, є ціль наших устремлінь, є мрія наших прагнень, і вона повністю може бути здійснена лише на нашій рідній землі"... „УАПЦерква формації 1942 р., можливо, многими ЇЇ рисами не відповідає нашим розумінням правдивої УАПЦ", але „вона не могла провести в життя те, на що умовини війни і німецьких насильств не призволяли"... „УАПЦерква формації 1921 р. є дійсно твориво волі й серця нашого ж народу", але „з того, що воля й серце народу утворили в 1921 р., багато з того не було свобідним проявом нашої багатовікової української церковности, а проявом під примусом тодішніх обставин". До таких проявів з примусу Архиєпископ відносить „самий акт відновлення нашої ієрархії 1921 року", а також і „де-які ухвалені тоді канони", що „не витікають природно з попередніх процесів нашої церковної історії". (Підкр. наші). „З поданого ясно, — писав Архиєпископ, — що як УАПЦ 1921 р., так і УАПЦ 1942 р., мають свої дефекти і не можуть прийматись як довершені втілення ідеї дійсної УАПЦеркви. Вона, ця правдива УАПЦерква і тепер

310


перед нами як мрія прагнення, як ідеал до наближення. Наш обов'язок стреміти доходити здійснення цього ідеалу"... В чому власне, що торкається внутрішнього устрою Церкви, основаного, очевидно на віронауці про Церкву, принятій у Вселенській Православній Церкві („Православне Ісповідання Кафолічеської і Апостольської Церкви Східньої" митрополита Петра Могили 1640 р.),

— ідея чи ідеал правдивої УАПЦеркви, в листі не сказано, але Архиєпископ Іоан висловлює далі тверду думку, що „поступово доходити до утворення дійсно Української всіма ознаками такого імени Церкви — ми можемо лише спільною, а не роз'єднаною волею"... „Поза всіма цими міркуваннями, — кінчає Архиєпископ,

— я ще потребую вказати на реальні потреби Церкви в Америці, на чолі якої я стою. Тут ми також маємо наші важкі проблеми; це є проблеми ліквідації наших тутешніх, колишніх розламів. Тут до цього йде. Інтереси нашої Церкви в Злуч. Держ. Америки і в Канаді рішуче виключають мою згоду очолити Вашу акцію, яка, окрім болючого чергового розламу, нічого іншого не пророчить. По вказаним мотивам я не вважаю за можливе стати на чолі започаткованого Вами руху"...

Так пресвітери, що зріклись ще перед Собором Єпископів УАПЦ 23-24 жовтня 1947 р. юрисдикції УАПЦеркви, віддаючи себе під юрисдикцію Архиєп. Іоана, були не приняті ним під його юрисдикцію, а знайшлися під „юрисдикцією" Собором Єпископів УАПЦ екскомунікованого, як і самі вони, єп. Григорія. Чи їх екс-комунікація була карою, гонінням, переслідуванням за їх церковну „ідеологію", як почали потім казати вони та їх захисники, а за ідеї, ідеологію, мовляв, не можна переслідувати? В цьому закиді Соборові Єпископів УАПЦеркви в справі засудження творців Ашаффенбурзького розколу криється багато непорозумінь, джерело яких треба вбачати в тому ж викривленні поняття про Церкву, в „омирщенні" Церкви, які породили в революційну добу на Київському Соборі 1921 р. і т. зв. „канони 1921 р." (Див. т. IV ч. 1 цієї праці, стор. 126-134). Жадного переслідування за „ідеологію" тут не було. Екскомунікація була ствердженням відпадіння від УАПЦеркви єписко'па, групи священиків і групи мирян, які самі вийшли з неї, не підпорядкуючись її віронауці та її церковній дисципліні, а одночасно й прагнучи розбити її єдність. Собор Єпископів слідував у цьому випадкові за заповітом св. Апостола Павла: „Бо що ж мені судити чужих? Чи ви не судите своїх? А чужих судить Бог. Тож вилучіть лукавого з-поміж себе самих". (1 Кор. V, 12-13). І проголошенням про відпадіння й відлучення Собор Єпископів застеріг свою паству (Діян. XX, 28) від розкольників. Вони ж по своїй „ідеології" утворили свою церкву, яку назвали „УАПЦ (Соборноправна)" а ту, з якої їх виключили по їх відступленні, вони стали називати „УАПЦ-Синодальна" (Див. збірник „Правда про УАПЦ-Соборноправну". Вид. УПЦРади. 1947.), надаючи цьому додаткові „синодальна" злосливий характер. Бо,

311


мовляв, „утворення Синоду це є додержання ідеології Російської Церкви, його в Українській Церкві ніколи не було; він є некано-нічний, бо в Росії утворений за наказом Петра І, а не встановлений Вселенською Православною Церквою"... (З писань автокефа-лістів-соборноправникгв). Наводимо це для характеристики освітнього рівня проводирів розколу, яким невідомо, що „синод" властиво й означає „собор", що ми й бачимо в давніх пам'ятках українських („Дидаскалія, албо наука, которая первєй з уст священикам о седми сакраментах, албо таїнствах на Синоді Помісно-му в богоспасаємому граді Мотилеві Р. Б. 1637").

„Священні Синоди", не встановлені Вселенською Православною Церквою, як по неуцтву своєму пишуть „соборноправники" українські, існують скрізь по Православних Автокефальних Церквах: в Царгородській Патріярхії (в складі 12 митрополитів, в Олександрійській Патріярхії (в складі патріярха і 5 митрополитів), в Єрусалимській Патріярхії (в складі патріярха, єпарх. архи-єреїв і архимандритів — членів Святогробського Братства), в Анті-охійській Патріярхії (в складі патріярха і 4 митрополитів), в Єлладській (Грецькій) Церкві (в складі Архиєпископа Афинсько-го і 6 митро'политів), в Сербській Церкві (в складі патріярха і 4 архиєреїв єпарх.), в Болгарській Церкві (в складі патріярха і 4 митрополитів), в Румунській Церкві (в складі патріярха і всіх єпископів, властиво це вже собор єпископів, називаний там Свящ. Синодом). Отже всі ці Церкви треба б назвати „Синодальними", а одна Українська в Православному світі була б „Соборно-правною".

Але ж „соборноправникам" невідомо й те, що по законодат-ному акту Директорії Української Народньої Республіки „Закон 1 січня 1919 р. про Вищий Уряд УАПЦеркви" було встановлено в т. 2: „Для керування справами Української Автокефальної Православної Церкви утворюється Український Церковний Синод в складі 2 єпископів, 1 протоієрея, 1 священика, 1 диякона і 3 мирян та одного священика від Військового Відомства. До скликання Собору, який обірає в члени Синоду і подає на затвердження Уряду, члени Церковного Синоду призначаються Вищим Республіканським Українським Урядом" (Т. IV, ч. 1 цієї праці, стор. 62-63). Отже Свящ. Синод, як постійний орган Вищого Церковного Управління, обираний Всеукраїнським Церковним Собором, а не ВПЦ-Рада (з діючим головою мирянином), мав бути і в УАПЦеркві. Порушенням св. канонів в Російській Церкві від Петра І було не те, що Вище Церковне Управління її стало зватися Синодом і було колеґіяльним, а те, що Синод цілком був підпорядкований державній царській владі, був „цезарепапизм" в Рос. Церкві, імператор вважався головою Церкви, не було зовсім церковних соборів, навіть соборів єпископів; в Синоді найбільшою владою була влада обер-прокурора, як міністра царського. Так Російська Церква, при подавленні в ній засад соборности світською владою, була по-

312


збавлена свободи у внутрішнім її житті, і тому була, по вислову словянофілів, „в паралічу" від часів Петра І. Але не була це зовсім „ідеологія" самої Церкви, в якій, з падінням старого режиму в Росії з революцією в лютому 1917 р., був вже 16 серпня 1917 р. відкритий Всеросійський Церковний Собор ...

Очевидно, що говорити про переслідування Собором Єпископів УАПЦеркви на еміграції „прихильників канонів 1921 р." за їх „ідеологію" просто смішно. Відлучені після їх апостазії з УАПЦеркви („Синодальної"), вони вільно утворили собі УАПЦ (Со-борноправну), і коли б всі українські православні парафії по таборах в Німеччині перейшли до їхньої Церкви Соборноправної, то як би заборонила цей перехід парафіям ієрархія УАПЦ на еміграції? Яке ж це було гоніння чи переслідування „мучеників за ідеологію"?..

Тільки ж українські православні парафії по таборах й поза таборами на еміграції в Европі не пішли в масі своїй до утвореної Ашаффенбурзьким розколом УАПЦ (Соборноправної), і це не тому, розуміється, що настрашились влади Української ієрархії 1942 р. та „переслідувань" від неї, а тому, що не признали правди за „соборноправниками". УАПЦерква на еміграції, очолена тією ієрархією, своє відношення до акції „автокефалїстів-соборно-правників" на еміграції засвідчила на „Першому Православному Українському Церковному З'їзді представників від єпископату, духовенства і мирян УАПЦеркви" в Регенсбурзі 25-27 грудня 1947 р. в наступних резолюціях:

„З'їзд стверджує, що в церковній свідомості української православної людности, яка перебуває поза межами поневоленої Батьківщини, УАПЦерква, очолювана канонічно преємственною благодатною ієрархією, є невід'ємною частиною Св. Вселенської Православної Церкви".

„З'їзд приймає без жадних дискусій і заперечень доповідь Голови З'їзду Архиєпископа Ніканора про Догматично-Канонічний устрій УАПЦеркви, де стисло формулюються відвічні основи Православного Ісповідання, як прадідівської віри Українського Народу, та просить Свящ. Синод про якнайскорше видання і якнайширше розповсюдження названої доповіді, як також і інших, виголошених на З'їзді, доповідей про правно-канонічні та національно-історичні підстави автокефалії УАПЦеркви".

„З'їзд закликає всіх православних українців припинити між собою всілякі суперечки та перейнятися духом єдности і подбати про те, щоб привернути на відвічний шлях своїх православних предків усіх тих, хто через свою недосвідченість, необачність, чи надмірну довірливість відійшов від отих батьківських заповітів та ухилився від того правдивого шляху".

„З'їзд просить Свящ. Синод звернути увагу на подиктовану вимогами поточного моменту конечну потребу видання релігійно-

313


освітньої та церковно-інформаційної літератури, що стали б за духовну опору для української православної людности і охоронили б ту людність від зазіхань ворожих руйнуючих сил та непо-кликаних церковних реформаторів".

„З'їзд рішуче засуджує чин групи т. зв. Ашаффенбурзького З'їзду, яка вийшла з послуху Вищій Духовній Владі та своєю поведінкою розбиває єдність української православної громади і вносить в церковне життя дух незгоди, неспокою і боротьби, яка провадиться до того ж засобами, що не відповідають засадам християнської моралі. З'їзд закликає духовенство і мирян згуртуватися навколо УАПЦеркви з її Свящ. Собором Єпископів і відновити в церковному житті дух єдности і братньої любови". (Архів Синоду. І. Справа ч. 5, стор. 104-105).

Що не духом нетерпимости, переслідування, а духом правди церковної, добра Церкви, церковного порядку й збереження того скарбу, яким була й є Православна Церква для українського народу, не від 1921 р., чи від 1942 р., а з X віку по Христі, — керувався Собор Єпископів, на чолі з Владикою Митрополитом Полікар-пом, у відношенні до жалюгідного на еміграції церковного розколу, видно це й з того, як в останньому своєму Соборному Архи-пастирському Посланні з 5 листопада 1949 р. перед розселенням єпископів з Европи Собор Єпископів писав: „Уболіваючи з сумного факту розламу, що стався в Церкві нашій в р. 1947, закликаємо братів наших, які церковної єдности не тримаються, усвідомити собі нарешті, що церковний розбрат не має жадної потреби і сенсу; окрім тяжкої шкоди для нашого многостраждаль-ного народу, нічого не дає. Радіють з цього лише вороги Христа й Церкви, що всіма силами прагнуть допровадити наш народ до поділу й ослаблення. Церква Христова завжди була великою животворчою об'єднуючою силою в історії нашого народу. Особди-во ж такою вона повинна бути в ці тяжкі для України часи. Закликаємо всіх братів і сестер наших, які вважають себе православними, об'єднатися навколо Єдиної Української Автокефальної Православної Церкви"...

А митрополит Полікарп своєю резолюцією на листі, в справі цього розколу, Керівника Ресорту Культури, Освіти й Віроіспові-дань В. О. при Укр. Націон. Раді вказав простий шлях примирення і об'єднання церковного: „Українці, які в свій час відійшли в розкол, приймаються до УАПЦеркви по заяві їх місцевому священикові, який про це повідомляє правлячого єпископа. Ті з духовенства й мирян, що персонально осуджені в 1947 р., мають подати прохання митрополитові й одержать прощення провини. Долю п. Огійчука, як бувшого єпископа, вирішить Собор Єпископів УАПЦеркви, коли п. Огійчук подасть до Собору Єпископів покаянного листа".

З тих, що персонально були осуджені постановою Собору Єпископів УАПЦеркви 23-24. X. 1947 р., оо. Олександер Попов і

314


Григорій Антохів померли; прот. Демид Бурко давно залишив УАПЦ-Соборноправну і ревно працює в УАПЦеркві під юрисдикцією митрополита Ніканора; оо. Петро Стельмах, Іван Чумак і Костянтин Даниленко-Данилевський теж залишили УАПЦ-Соборноправну і мають парафії в УПЦеркві в США, і єдиний о. М. Явдась залишається поза трьома Українськими Православними Митрополіями, молитовно об'єднаними, відійшовши одначе й від УАПЦ-Соборноправної, очоленої єп. Григорієм. З мирян, осуджених Собором Єпископів УАПЦ в р. 1947, проф. Іван Бакало, який був головою Ашаффенбурзького З'їзду, кілька років вже є активим працівником в УАПЦ на еміграції, як і митр. прот. Демид Бурко.

5. Церковний З'їзд УАПЦ в Регенсбурзі 25-27. XII. 47. Апробата його постанов Собором Єпископів в Аугсбурзі 19-20. IV. 48 р. Справа поєднання УАПЦ на еміграції з Америк. Укр. Православною і УГПравославною в Канаді Церквами; труднощі цієї справи. Обрання Надзвичайним Собором УГПЦеркви в Канаді єпископа Мстислава на архиєпископську катедру в ній. „Окружне Інформаційне Послання" Собору Єпископів УАПЦеркви на еміграції, в справі молитовного єднання з Автокефальними Православними Церквами; листування в цій справі з митрополитом Рос. Зарубеж-ної Церкви Анастасієм. Похорон митрополита Поліського Олександра ієрархами і духовенством УАПЦеркви в Мюнхені 12. II. 1948 року. Справа взаємовідносин ієрархії УАПЦ з ієрархами Православної Автокефальної Церкви в б. Генерал-Губернаторстві

(Польща).

Ще на II Соборі Єпископів УАПЦ в березні 1946 р. порушено було питання про скликання Церковного З'їзду УАПЦеркви на еміграції з єпископів, представників духовенства та мирян. Доручено було тоді Свящ. Синодові докладно вивчити та опрацювати це питання і представити внесок Соборові Єпископів. Синод утворив „Комісію в справі скликання Передсоборного Зібрання (Церковного З'їзду)", під головуванням архиеп. Михаїла, справоздан-ня з діяльности якої було принято до відома на Соборі Єпископів 12 травня 1947 р. Після того була покликана Синодом УАПЦеркви ,,Організаційна Комісія в справі скликання Українського Православного Церковного З'їзду УАПЦ на еміграції", під головуванням архиєп. Ніканора. Після закінчення підготовчої до З'їзду праці постанова Собору Єпископів про скликання З'їзду була при-нята на засіданні 23 жовтня 1947 р. Український Церковний З'їзд на еміграції відбувся 25-27 грудня 1947 р. в місті Регенсбурзі.

В Церковному З'їзді взяли участь: Голова З'їзду — Заступник Митрополита архиєп. Ніканор; члени Синоду — архиєп. Ігор, архиєп. Генадій, єп. Платон, прот. Борис Яковкевич, адвокат Євген Тиравський; з єпископату по бажанню — архиєп. Михаїл і єпи-

315


скопи Сильвестер, Володимир, Вячеслав. Делегатів, обраних по єпархіяльних провінціях, було від духовенства 12 протоієреїв, З священики і 1 диякон, від мирян — 18 осіб і 19-ий делегат, полковник Олександер Кузьминський з Австрії. Представники установ і українських організацій, запрошені Синодо'м: проф. П. Ковалів і проф. В. Петрів — від Богословсько-Педагогічної Академії; проф. В. Гришко — від Богословсько-Наукового Інституту; проф. Л. Білецький — від Академії Наук; проф. Б. Іваницький і проф. В. Доманицький — від Укр. Техн.-Господ. Інституту; генерал М. Садовський — від Братства Милосердя; проф. І. Коровицький і полк. М. Рибачук — від Військових Комбатантів; проф М. Вєту-хов — від Центр. Предст. Укр. Еміграції; проф. І. Розгін — від УПРади в Мюнхені; Людмила Івченко — від Жіночої Організації в Мюнхені; проф. Іван Власовський, проф. Філімон Кульчинський і прот. Артемій Селепина — як дорадники теольоги.

Членів З'їзду з рішаючим голосом було 60; Гостей на З'їзді — 88; серед них — архиєп. Паладій Краківсько-Лемківсько-Львів-ський і протопресв. Павел Калинович, як представник митрополита Поліського і Пінського Олександра. Заступниками Голови З'їзду було обрано прот. Ф. Білецького і проф. А. Котовича, секретарями — прот. В. Варварова і проф. І. Коровицького. Мандато-ва комісія була в складі: прот. Юрій Пелещук, суддя Віктор Соловій і проф. В. Завітневич. Резолюційна комісія — в складі: прот. В. Вишневський і професори — В. Завітневич, А. Котович, Б. Ли-сянський і О-дер Юрченко.

Серед зачитаних і усно виголошених на З'їзді привітань, привітання митрополита Поліського Олександра, зачитане протопресвітером П. Калиновичем, було вислухано присутніми стоячи. В ньому Владика Олександер м. інш. писав: «Мене дуже зворушили теплі слова запрошення Свящ. Синоду, який признає щире й любовне відношення моє до св. Української Церкви. Дійсно, я всією душею преданий священним інтересам Української Церкви. Моє відношення до неї таке, що я, за Апостолом Павлом, можу сказати: ,.Радуюсь у стражданнях моїх за вас" (Колос. І, 24); „Хто знемагає, чи ж і я не знемагав? Хто спокушається, чи ж і я не горю?" (2 Кор. XI, 29) ... На столі, за котрим сидить Президія Церковного З'їзду, безумовно лежить Св. Євангеліє, Хрест і Книга Правил свв. Апостолів, Всесвітніх і Місцевих Соборів і свв. Отців. Все це дає утворити Правний Канонічний чин устрою Української Церкви, як частини Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви».

На з'їзді були виголошені доповіді і переведені по них дискусії 25 грудня на слідуючі теми: „Догматично-канонічний устрій Святої Православної Вселенської Церкви" -— доповідач архиєпи-скоп Ніканор; „Канонічні й історичні підстави для автокефалії Української Православної Церкви" — доповідач проф. Іван Власовський; „Внутрішній устрій Української Автокефальної Православної Церкви на еміграції" — доповідач Іван Власовський. 26

316


грудня: „Духовна освіта на еміграції" — доповідач проф. Філі-мон Кульчинський; співдоповідь про „Богословсько-Педагогічну Академію" проф. П. Ковалів; „Організація місіонерства на еміграції" — доповідач прот. Артемій Селепина; „Релігійне виховання сучасної молоді в школах і поза школою" — доповідач прот. Василь Варварів. 27 грудня: „Українські Православні Церковні Братства" — доповідач адвокат Євген Тиравський; „Церковно-видавнича справа УАПЦ на еміграції" — доповідач Іван Власовський; „Фінансово-господарчі справи УАПЦеркви на еміграції" — доповідач єпископ Платон. З цих доповідей були надруковані: „Догматично-канонічний устрій Святої Православної Вселенської Церкви" — Архиєпископа Ніканора і „Канонічні й історичні підстави для автокефалії Української Православної Церкви" — Івана Вла-совського в „Богословському Віснику" ч. 1 — 1948 р. (остання видана й окремою брошурою); „Релігійне виховання сучасної молоді" — прот. В. Варварова в „Богословському Віснику" (орган УАПЦ на еміграції) ч. 2 — 1948 р.

Церковний З'їзд УАПЦеркви на еміграції в Регенсбурзі 25-27 грудня 1947 р. не був, очевидно, законодавчим собором для УАПЦ на еміграції; з церковно-правного боку в його резолюціях по доповідях, які обїй'мали, як бачттм'о, м^яже всі' дшгршґ ц'ерляжлзш життя, треба вважати дорадчий голос Церкви для Собору Єпископів там, де вимагалось перевести в церковному житті, на практиці, те чи інше з церковних завдань для розвитку того життя. Але, на нашу думку, найбільше значення того Церковного З'їзду в Регенсбурзі було в тім, що представники Церкви на ньому — єпископату, духовенства і мирян ісповідали своє сгейо, відповіли на питання: як вірує УАПЦерква на еміграції, що було необхідно з огляду на злосливу агітацію по таборах відлучених від Церкви „автокефалістів-соборноправників". Перші три доповіді 25 грудня були викликані цією потребою церковного життя.

І представники Церкви, цілком авторитетно, в складі обраних делегатів і запрошених теольогів, відповіли на питання „сгесіо" Церкви ясними резолюціями, найголовнішим в яких було наступне: „Український народ при Володимирі Святому прийняв хрещення від Грецької Православної Церкви. Разом з вірою Христовою прийняв він і устрій Православної Вселенської Церкви; її догмати, канони, чин Богослуження. Це надбання, як скарб дорогоцінний, переховав народ впродовж тяжких століть його історичного існування незмінним і непорушним. Вірність канонам Вселенської Церкви, як запоруку свого єднання з Єдиною Святою Вселенською Церквою, додержує непорушне УАПЦерква до часу теперішньої вогненної спроби і молить Бога, щоб допоміг Він дотримати до Другого Пришестя Господа нашого Ісуса Христа... Схиляючи в побожній пошані свої голови перед світлою пам'яттю всіх тих, що за Христову віру й рідну УПЦеркву життя своє положили, як в давні часи історії України, так і в двадцятих та тридцятих ро-


ках поточного століття впали жертвою безбожного комунізму, а в сорокових його роках безбожного націонал-соціялізму, Український Церковний З'їзд УАПЦеркви на еміграції закликає всю укра-їнську православну людність як на рідній землі, так і в розсіянні сущу, твердо й непохитно стояти далі на догматично-канонічних основах Вселенського Православія, як віри наших дідів і прадідів від часів охрещення України . .. З'їзд стверджує, що в церковній свідомості української православної людности, яка перебуває поза межами поневоленої Батьківщини, УАПЦерква, очолювана ка-нонічно преємственою благодатною ієрархією, є невід'ємною частиною Святої Вселенської Православної Церкви ... З'їзд просить Президію З'їзду передати Владиці Митрополитові Полікарпові вислови своєї найглибшої пошани, синовнього послуху та безмірної відданости, а водночас закликає всіх вірних УАПЦеркви ще тісніше об'єднатися навколо ієрархії Рідної Церкви, очоленої Ви-сокопреосвященнішим Митрополитом Полікарпом". (Протоколи І Православного Укр. Церковного З'їзду 25-27 грудня 1947 р. в Регенсбурзі). Резолюції З'їзду щодо Ашаффенбурзького розколу приведені нами вище.

На V Соборі Єпископів УАПЦеркви на еміграції, що відбувся в Аугсбурзі 19-20 квітня 1948 р., архиєпископ Ніканор, як Голова Церковного З'їзду в Регенсбурзі, звітував про перебіг З'їзду, після чого були відчитані всі постанови З'їзду, які Собор Єпископів прийняв до відома, скликання З'їзду, що „об'єднує складові частини Церкви во єдине", признав дуже корисним і затвердив на становищі членів Синоду УАПЦеркви обраних на З'їзді — другого представника від духовенства митр. прот. Юрія Пелещу-ка і ще одного представника від мирян — проф. Анатолія Котовича.

Ідея утворення єдиної Української Православної Церкви у вільному світі, тобто поза поневоленою Батьківщиною, була порушена, як ми бачили, вже на Соборі Єпископів в березні 1946 р. в Еслінгені. Серед постанов Церковного З'їзду в Регенсбурзі знаходимо на цей предмет постанову: ,,З'їзд щиро вітає ухвалу Собору Української Греко-Православної Церкви в Канаді з дня 13. XI. 47 р. в справі поєднання Українських православних церков, як новий вияв прагнень православних українців до створення єдиної УАПЦеркви".

Майже два роки пройшло між порушенням на Соборі Єпископів в Еслінгені великої проблеми „об'єднання українських православних осередків в світі поза Батьківщиною в єдину Українську Автокефальну Православну Церкву" і Церковним З'їздом УАПЦеркви в Регенсбурзі, який вітає ухвалу в справі цього об'єднання, приняту на Надзвичайному Соборі Української Греко-Православної Церкви в Канаді 12-13 листопада 1947 р. Складна проблема такого об'єднання, не здійснена, як відомо, й до цього часу по майже 20 роках від таборового життя УАПЦ на еміграції, в часі того життя, мала, в головному, такий перебіг.

318


В половині 1946 р. починаються листовні пертрактації поміж архиєпископом Іоаном Теодоровичем, який мав тоді в своїй юрисдикції Американське-Українську Православну Церкву в США, Українську Греко-Православну Церкву в Канаді і Українську Православну Місію в Бразилії, і митрополитом Полікарпом, Первоієрархом УАПЦеркви на еміграції. З листа архиєп. Іоана до митр. Полікар-па від 6 червня 1946 р. видно, що митр. Полікарп звернувся до архиєп. Іоана листовне ще 22 січня 1946 р., але листа того архиєп. Іоан отримав тільки недавно перед 6 червня. Це вказує на те, оскільки була утруднена в тих часах по війні комунікація поштою, а тим самим утруднені й переговори в справах.

В листі від 6. VI. 1946 р. архиєп. Іоан, „ведений розумінням, що УАПЦерква повинна бути, особливо поза кордонами Рідної землі, лише одна, неподільна і неподільністю своєю сильна", — сповіщає митрополита, що недавно вислав він на п'ять відомих йому адрес єпископів УАПЦеркви листи одинакового змісту з проханням започаткувати справу висвітлення відношення УАПЦеркви в Европі до УАПЦеркви на континенті Америки в його проводі.

В комплексі питань при рішенні, як дійти до поєднання українських церков, до утворення єдиної УАПЦеркви поза кордонами Рідної землі стало найперше питання ієрархічне: походження єпископату УАПЦеркви на еміграції, або, як принято означати, ієрархії 1942 року, на підставі діючих канонів Вселенської Православної Церкви і — відмінна висвята в єпископи архиєпископа Іоана на Київському Соборі 1921 р. хоча й довершена двома єпископами, Василем Липківським і Нестором Шараївським, але хіротонія яких самих відбулась на тому ж Соборі незгідно з діючими канонами. Це те ієрархічне питання, про яке ми вище писали, що до рішення його вмішалась на еміграції група непокликаних „собор-ноправників" на чолі з Іваном Гаращенком супроти позиції самого архиєпископа Іоана, який не вважав можливим питання це піддавати загальній дискусії. Архиєп. Іоан в листі від 6. VI. 1946 до митр. Полікарпа, стверджуючи, „що Церква (під його духовним проводом) ніколи не погодиться на те, щоб її Архиєпископа пе-ресвячувано", далі писав: „Яким актом піднесення до сану Митрополита (Архиєпископа Американсько-Української Православної Церкви) буде переведено, чи це буде акт хіротезії, благословення, чи це буде акт повної архиєрейської хіротонії, це вже буде залежати од нас, єпископів Церкви"...

Тільки через 9 місяців після цього листа архиєп. Іоана до митр. Полікарпа був лист від нього ж митр. Полікарпові і той же Соборові Єпископів з датою 28 лютого 1947 р. Лист починається повідомленням, що архиєп. Іоан „отримав нарешті копію листа митроп. Полікарпа на свій лист від 6. VI. 1946; оригінала ж не отримав, десь затратився". В цьому листі від 28. II. 47. архиєп. Іоан дякує митрополитові за „погодження в принципі на ті пропозиції, які були зроблені Архиєпископом в листі від 6. VI. 46.

319


Далі йдуть цінні відомості про ухвалу Сьомого Собору Американ-сько-Української Православної Церкви, якою той Собор „доручив Архиєпископові в імени Церкви провадити переговори, зносини, кореспонденцію з єпископатом УАПЦеркви на еміграції в цілі утворення Єдиної для всього українського православного народу УАПЦеркви". Одночасно з цією ухвалою Собор, з нагоди 25-ліття єпископства свого Архипастиря, просив його приняти титул Митрополита, за яку честь Архиєпископ подякував, але відклав приняття титулу митрополита до часу, коли це буде більш відповідати інтересам Церкви".

Друга відомість — про інше ставлення щодо проблеми поєднання церков і ієрархічного питання при цьому Української Гре-ко-Православної Церкви в Канаді, властиво адміністративного проводу її. Не на Соборі Церкви, а на Передсоборній Конференції духовенства провід Канадійської Церкви не знайшов можливим погодитися з думками архиєп. Іоана відносно компетенції лише єпископів в рішенні ієрархічного питання. Наслідком цього розходження, коли „Канадійська Церква не вважала за можливе довіритись в цій справі компетенції свого Архипастиря" — пише архиєп. Іоан, він „не бачив іншого виходу, як лише просити Церкву відпустити його з миром і попрощатись з нею, що він і зробив". Собор Канадійської Церкви 28-30 липня 1946 р. просив, одначе, архиєп. Іоана доглядати Церкви ,,до часу знайдення і покликання їй нового Архипастиря".

В головній цілі знайти кандидата на катедру Архипастиря УГПЦеркви в Канаді серед єпископів УАПЦеркви на еміграції відбув подорож до Німеччини в другій половині січня — на початку лютого 1947 р., Адміністратор УГПЦеркви в Канаді о. С. В. Савчук. Про цю подорож теж згадує в листі від 28. II. 47. архиєп. Іоан: „Прибуття до Вас Впр. о. С. В. Савчука, Адміністратора Канадійської Церкви, було з його власної ініціятиви. Можливо, що він мав для того підставою певну ухвалу Консисторії, але до мого відома така ухвала не була доведена. Я вважаю, що це дуже добре, що о. С. В. Савчук міг зо всіма Вами познайомитись і представити особисто розуміння провідних кол Канадійської Церкви". Це „розуміння" торкалось способу поєднання Церков через урочисте співслуження Божественної Літургії митрополита Полікарпа і др. єпископів, чи єпископа УАПЦеркви на еміграції з архиєпископом Іоаном, для чого митрополит Полікарп з єпископами, чи з одним єпископом, мали б відбути подорож до Америки. (Лист о. С. В. Савчука до митр. Полікарпа з дня 10. II. 1947 року).

Архиєпископ пише Собору Єпископів, що приняттю Собором такого способу поєднання він буде „звершено радий". „Я в цім буду бачити упрощення переведення нашого поєднання в Єдину Церкву, упрощення, яке ми всі тут радісно привітаємо". Вразі не-приняття цих „представлень о. С. В. Савчука", Архиєпископ про-

320


сить, як і в листі від 6. VI. 46, рішати точно і ясно про довершення акту поєднання „чи то через повну хіротонію, чи то лише порядком хіротезії". В кожному разі Архиепископ знову повторює, що „процес будучих переговорів має йти лише через Архи-єпископа Церкви", а не поза Головою Церкви, і кінчає: „В однім лише я дав Канадійській Церкві! повну незалежність діяння, а це в справі запросин до неї єпископа чи єпископів. Рішення її я прийму до відома і зустріну її Обранця чи Обранців, як Архиепископ Церкви, з радістю".

Канадійська Духовна Консисторія, листом з дня 7 березня 1947 року до митр. Полікарпа, звернулась до Собору Єпископів УАП-Церкви з проханням відрядити до УГПЦеркви в Канаді єпископа, назвавши, як бажаного кандидата, єпископа Мстислава.

12-15 травня 1947 р. відбувся в Мюнхені III Собор Єпископів УАПЦеркви при участі всіх 12 єпископів Церкви і запрошеного митрополита Олександра Поліського, який хіротонісав з Владикою Полікарпом перших двох єпископів УАПЦ в лютому 1942 р.; митр. Олександер був на першому засіданні Собору. В слові при відкритті цього Собору митр. Полікарп казав: „Нинішня сесія Собору має вирішити дуже поважні справи і утворити єдину на цілому світі УАПЦеркву на славу Божу і на славу нашого Народу Українського"... На засіданні 12 травня, вислухавши листи Архи-єпископа Іоана від 6. VI. 1946 р. і 28. II. 1947 р. та Канад. Дух. Консисторії від 17. III. 47., Собор Єпископів, після належного обговорення порушених в листах справ, ухвалив: „З радістю вітати намір і бажання Канадійської Греко-Православної Церкви злити в єдино дві галузі Української Автокефальної Православної Церкви для добра й слави Православної Церкви і Українського Народу" та „Благословити для архиєрейського служення в Канадійській Церкві, згідно її бажання, Преосвященного Мстислава, Єпископа Переяславського. Далі: „Радісно вітати звернення Собору Української Американської Православної Церкви про потребу об'єднання в єдиній Українській Православній Церкві поза Батьківщиною окремо діючих сьогодні в Злучених Державах Америки і в Европі Українських православних церковних організмів ... До-конання акту об'єднання, згідно з обов'язуючими канонами Вселенської Православної Церкви, доручити митрополитові Полікар-пові і Архиєпископові Ніканорові... Приєднання Архиєпископа Іоана Теодоровича довершити чином архиерейської хіротонії. (Ап. прав. 1. Карф. 60. І Всел. 4. VII Всел. 3. Антіох. — 10. 23. і Лаод. 12)". (Протокол засідання III сесії Собору Єп. УАПЦеркви 12 травня 1947 р. — Архів Св. Синоду. Розд. І. Справа ч. 1.).

Як показали дальші події, радість єпископів щодо „злиття в єдино галузів УАПЦеркви", цілком зрозуміла тоді, була передчасною. Через три місяці відбулась в Майнц—Кастелі VI сесія Синоду УАПЦеркви, на засіданні якої 5 серпня 1947 р. заслухано було „листа Архиєпископа Іоана Теодоровича, одержаного 17. VII. 47 р.,

І 1  8 3.7                                                                                                                            321


в справі поєднання УАПЦ на еміграції і УАПЦ в Америці, в якому Архиєпископ Іоан Теодорович, повідомляючи що він рішення Собору Єпископів УАПЦ з 12. V. 47. у цій справі не вважає за можливе прийняти, просить Свящ. Синод поновно розглянути і вирішити її в згоді з попередньою практикою УАПЦ згідно з ухвалою Свящ. Собору Єпископів у Пінську 10. II. 1942 р. Постановили: Свящ. Синод цілковито погоджується з пропозицією Архиєп. Іоана Теодоровича про вирішення справи поєднання його з УАПЦ на еміграції на підставі ухвал Пінського Собору 1942 р. Свящ. Синод стверджує, що постанова Пінського Собору, оперта на 52 ап. Правилі, при умові доконання його, однаково має на увазі приєднання як пресвітерів, так і єпископів. До єпископів не застосовано її лише тому, що в тому часі їх на Україні не було. Отже Архиєп. Іоан Теодорович може бути приєднаний в сущому сані по чину, встановленому Св. Вселенською Православною Церквою. Тайну приєднання довершити згідно з постановою Собору Єпископів з 12. V. 47. на місці, згідно з доданою до цього інструкцією. Свящ. Синод рівно ж уважає, що вказаний церковною практикою спосіб прийняття належить до компетенції єпископів Церкви, яким одним лише подано від Духа Святого владу вирішити того роду питання. Про цю постанову повідомити Архиєпи-скопа Іоана Теодоровича". (Архів Свящ. Синоду. Розд. І, Справа 1, стор. 136-137).

Як видно далі з листів Архиєпископа Іоана до Митрополита Полікарпа від 18. X. 47 р. та від 20. X. 47 р., в провідних колах Американсько-Української Православної Церкви, після отримання цієї постанови Синоду УАПЦеркви, стали підсилюватися думки, які виникали ще й раніше, що коли Архиєпископ їх Церкви „має стати на путь канонізації його єпископського сану, то це треба перевести в спосіб найбільш корисний для цілої Української Церкви в Злучених Державах Америки". А таким кориснішим способом мало б бути отримання „канонізації єпископського сану" від Царгородського патріярха, при чому прийшло б до об'єднання Американсько-Української Православної Церкви з Українською Православною Церквою єпископа Богдана Шпильки в Америці ж, що була, як дієцезія, чи єпархія, в юрисдикції Екзарха Царгородського патріярха. На чолі об'єднаної УПЦеркви в США був би Архиєпископ Іоан, а єпископ Богдан був би вікарієм. Здійснення цього проекту, — доводили, — мало б велике значення і для признання Царгородським Патріярхом УАПЦеркви на еміграції. Цю концепцію поділив і архиєп. Іоан. В цьому напрямку і розпочата була акція провідними колами на чолі з Архиєпископом Іоаном і супроти бажань єп. Богдана. Справа об'єднання Церкви Владики Іоана з Церквою єпископа Богдана надовго застрягла в Царгоро-ді; справа ж поєднання з УАПЦерквою на еміграції відтоді залишилась без руху, тим більше, що скоро почалось в 1948 р. розселення з Европи по ріжних країнах, в тім і до Канади та США,

322


українських скитальців, так само і духовенства та єпископів УАП-Церкви.

Що торкається Української Греко-Православної Церкви в Канаді, то, як видно з редакції ухвали Собору Єпископів УАПЦер-кви в Мюнхені 12. V. 47, Собор в зверненні Консисторії тієї Церкви з просьбою відрядити єпископа Мстислава в Канаду для духовної обслуги тієї Церкви вбачив вже „намір і бажання" Української Греко-Православної Церкви в Канаді „злитися в єдино" з УАПЦерквою на еміграції. Благословивши ж для архиєрейського служення в Канадійській Церкві Преосвященного Мстислава, єпископи УАПЦеркви вважали, що тим самим УГПЦерква в Канаді увійшла під юрисдикцію ієрархії УАПЦеркви на еміграції. Це видно, напр., з ухвали Синоду УАПЦ від 21. X. 1947 р. — „Доручити Голові Свящ. Синоду митр. Полікарпові зажадати від єпископа Мстислава докладного звіту з його праці в Америці й Канаді", також з ухвали Собору Єпископів УАПЦ від 4. XI. 49 р. про „порозуміння з Архиєпископом Мстиславом в справі надсилання офіційних повідомлень про життя УГПЦеркви в Канаді".

Розуміння ж самої УГПЦеркви в Канаді про взаємовідносини її з УАПЦ на еміграції ясно висловлене було в ухвалах на Надзвичайному Соборі тієї Церкви 12-13 листопада 1947 р.: Собор „обі-рає і просить Преосвященного Владику Мстислава (Скрипника) стати правлячим Єпископом УГПЦеркви в Канаді з титулом „Архи-єпископ Вінніпегський і всієї Канади" з осідком в місті Вінніпегу. Одночасно стверджує, що Українська Греко-Православна Церква в Канаді лишається надалі самостійною і незалежною у внутрішньому житті і управлінні церковною організацією в Канаді. Надзвичайний Собор УГПЦеркви в Канаді вважає УАПЦ на еміграції Церквою-Сестрою, рідною їй по духу і стремлінням, головною прикметою яких церков є основне бажання заховати свою незалежність від чужих церковних центрів і впливів й бути одночасно, як і інші Автокефальні Православні Церкви, частиною Вселенської Православної Церкви".

На цьому ж Надзвичайному Соборі УГПЦеркви в Канаді прийнято й постанову в справі церковного поєднання православних українців в світі поза Батьківщиною, яку постанову привітав Церковний З'їзд УАПЦ в Регенсбурзі, а саме: „Надзвичайний Собор УГПЦеркви в Канаді уважає, що реальною формою єдиного духовного проводу і символом церковного об'єднання всіх православних українців у світі було б визнання одного Митрополита, як Духовного Провідника всіх православних українців у світі, при якому діяла б Митрополича Рада з представників зорганізованих і діючих самостійних Українських Православних Церков. Для осягнення цього Собор вважає за конечне, щоб в найкоротшому часі відбувся Всесвітній Український Православний Собор ... Надзвичайний Собор вважає за доцільне, щоб ініціятиву скликання такого Собору взяла на себе УГПЦерква в Канаді, а тому поручае

 

Проводові УГПЦеркви в Канаді увійти в порозуміння з проводами УАПЦ на еміграції в Европі і Амер.-Української Православної Церкви в ЗДА і спільно з ними устійнити час, місце, програму Всесвітнього Собору".

В актах Свящ. Синоду УАПЦ на еміграції знаходимо, що лист Архиєпископа Мстислава з дня 7. VI. 49 р. в справі скликання „Всесвітнього Церковного Собору православних українців поза Україною сущих" заслухано було на засіданні XI сесії Синоду 17. VI. 49 р. В своїй постанові Синод ідею скликання такого Собору признав „цілком приємлемою і потрібною", одначе висловився, що „таку поважну справу, як скликання Всесвітнього Церковного Собору православних українців поза Україною сущих, можна відбути тільки (?) з благословення Святішого Вселенського Патріярха". Ухвалено було покликати й Передсоборну Комісію в складі митр. Полікарпа, архиєп. Ніканора і єп. Платона, з „правом кооптації відповідної кількости членів Комісії від духовенства і вірних УАПЦеркви". На VI Соборі Єпископів УАПЦеркви, що відбувся 3-5 листопада 49 р., була принята ухвала: „Нав'язуючи до питання скликання Всеукраїнського Православного Церковного Собору, Собор Єпископів УАПЦеркви освідчує, що УАПЦ на еміграції прийме участь в діях Всеукраїнського Собору, коли буде він скликаний. Коли б благословення Вселенського Патріярха, про яке була мова в постанові Синоду з дня 17. VI. 49, не зважаючи на всі ужиті заходи, не було б уділено, то Собор Єпископів УАПЦ вважає з необхідности можливим скликання того Собору і без того благословення". (Протоколи засідання сесії Синоду УАПЦ в Мюнхені 17. VI. 49 р., засідання VI сесії Собору Єпископів 4. XI. 49 р. в Ділінгені. Архів Свящ. Синоду УАПЦ. Розд. І, ч. 1, стор. 201, 59).

Коли приймалась ця ухвала Собором Єпископів УАПЦеркви на еміграції, останнім з доби таборового життя православних українців в Европі, то в Сполучених Штатах Америки проходив з великими труднощами процес поєднання Американсько-Української Православної Церкви, очоленої архиєпископом Іоаном, з Українською Православною Церквою в Америці, очоленою архиєпископом Мстиславом (до Надзвичайного Собору цієї Церкви 8-9 грудня 1948 р. в Аллентавн — єп. Богданом Шпилькою в юрисдикції Царгородського Патріярха). Події того процесу, в яких УАПЦ на еміграції участи не брала, закінчились Собором Поєднання двох названих Церков в одну Українську Православну Церкву в США — 14 жовтня 1950 р. В Соборному Посланні, з нагоди цієї історичної події, єпископату об'єднаної УПЦеркви в США читаємо: „Історична вага наших Соборних постанов полягає ще і в тому, що вони є першим етапом до Всесвітнього Собору всіх частин Української Православної Церкви, поза межами поневоленої України існуючих".

324


Ієерархія УАПЦеркви на еміграції, очолена митрополитом По-лікарпом, радісно вітала події в церковному житті православних українців в США, зв'язані з утворенням однієї УПЦеркви в цій державі, головне ж, що на шляху до церковного поєднання не стало вже ієрархії УАПЦ двох „формацій", як тоді називали, „формації 1921 року" і ,,формації 1942 року", стала тільки одна українська православна ієрархія, що без всяких догматично-канонічних перешкод може мати молитовне об'єднання між собою. Але ж до Всесвітнього Церковного Собору всіх частин УПЦеркви поза Батьківщиною так досі й не прийшло; скликання його, а тим більше для утворення єдиної УАПЦеркви в світі поза поневоленою Україною, так і залишається ідеєю.

Ідеєю залишилось і досі такою залишається й стремління єпископату УАПЦеркви на чужині увійти в молитовне єднання з іншими Автокефальними Православними Церквами-Сестрами, чужонаціональними. „Окружне Інформаційне Послання" до „Святійших Патріярхів, Блаженнійших Митрополитів, Високопрессвященних Архиепископів і Преосвященних Єпископів усіх Автокефальних Церков Східньої Вселенської Православної Церкви Христової", приняте, як подано про це вище, на Соборі Єпископів УАПЦ в Еслінгені 17 березня 1946 р., було вислано патріярхам: Максимові Царгородському, Олександрові Антіохійському, Христофорові Олександрійському, Тимофієві Єрусалимському, Никодимові Румунському, Архиєпископові Афінському Дамаскину, митрополитам: Зарубежної Російської Церкви Анастасію, Латвійської, Естонської Церков, архиєпископові Білоруської Автокефальної Церкви Філофею. (Протоколи засідань Синоду УАПЦ 17. VI і 24. VIII. 1946 р.). Невідомо навіть, чи в тих часах невпорядкованого по жахливій другій світовій війні життя і ненормальної міжнародньої поштової комунікації дістали те „Окружне Інформаційне Послання" Собору Єпископів УАПЦеркви на еміграції Голови названих Автокефальних і не-Автокефальних Православних Церков; відповідей на „Послання", опріч відповіді від імени Архиєрейського Синоду Зарубежної Рос. Церкви митрополита Анастасія, — не було. Між митрополитом же Анастасієм і митрополитом Полікарпом виникло, з приводу „Послання", обширне листування (митр. Анастасія листи від 17/30. VII. 1946 і 7/20. І. 1947, — митр. Полікарпа — від 17. X. 1946 і 17. V. 1947 р.), дуже повчаюче і характеристичне, що заслуговувало б на опублікування цілком.

Архиєрейський Собор Зарубежної Рос. Церкви в постанові від 8 травня 1946 р. висловив погляд на УАПЦеркву на еміграції, що це є „безблагодатне сооб.щество", утворене українськими націоналістами в політичних цілях, від якого „належить всіма засобами боронити православну паству". Але після докладної аналізи цієї постанови Архиєрейського Собору в листі митрополита Полікарпа, де показано якраз політичний характер самої постанови Собору і ряд тверджень, що підходять під поняття „подвига лжи",

325


— нема вже в другому листі митрополита Анастасія кваліфікації УАПЦеркви на еміграції як „безблагодатного сообщества", а при признанні благодатности ієрархії і священства, питання зведено Архиєрейським Синодом тільки до того чи другого „ступеня від-пО'ВІдальности в порушеннях канонічних правил кожного єпископа чи клирика юрисдикції УАПЦеркви", коли хто з них „побажав би з'єднатися з Зарубежною Рос. Церквою зосібна". На це митрополит Полікарп відповів: „Як Собор Єпископів Української Православної Церкви, ми не просили і не просимо про приняття нас з нашим духовенством і паствою в юрисдикцію Російської Зару-бежної Церкви, у випадку якої просьби тільки й можна зрозуміти відповідь Архиєрейського Синоду, що буде розглядати справу кожного прохача окремо . . . Ми звернулись до Вас, як до одної з православних церковних організацій, незалежної в управлінні, з просьбою подати нам братерську руку молитовного єднання як Церква Церкві ж, Церкві українського православного народа. При цьому ми не входили в міркування про канонічне положення Вашої Церкви, хоч і відомі канонічні санкції накладені на її пред-стоятелів Московською патріярхією ... Для нас церковна правда не в цих розділеннях і канонічних суперечках, джерело яких в земних інтересах і мудрощах віку цього. Ми бачимо у Вашій церковній організації найперше братів по вірі, що ісповідують нелицемірне науку Святої Православної Східньої Церкви, яку ісповідує і наша Українська Православна Церква".

9 лютого 1948 р. нагло помер у Мюнхені Владика Митрополит Олександер Поліський. При сумній вістці про несподівану смерть Митрополита Олександра не виникало серед українців сумніву, що ховати спочилого Владику будуть українські єпископи, найперше висвячені ним і Владикою Полікарпом в єпископи 9-10 лютого 1942 р., архиєпископи Ніканор і Ігор. Але ж в день виносу тіла Покійного до домової церковки, яку мав в Мюнхені Владика Олександер, стало відомим, що літургію і похорон 12. II мають відправляти російські ієрархи, які поставили вимогу, щоб єпископи й духовенство УАПЦеркви не відправляли заупокійної літургії в церкві Митрополита навіть напередодні, в середу 11. II. Глибоко схвилювала ця вістка православних українців, а особливо, коли довідались, що тепер, по смерти Владики Олександра, Синод Зарубежної Рос. Церкви анулював і свою постанову від 26 березня 1947 р. про припинення з ним молитовного єднання; така Синодальна постанова була викликана відправою Служби Божої і Богоявленського Великого Освячення води 19 січня 1947 р. Владикою Олександром в сослуженні з ним духовенства УАПЦеркви для двох українських парафій таборів в Шлясгаймі і Фрайма-ні під Мюнхеном, де молились на „Йордані" тисячі народу. Очевидно, що над труною Владики Поліського мала бути переведена політична гра: не допустити ієрархію УАПЦеркви відправити Божественну Літургію і похорон Архиєрея, благодатність і канонічність

326


єпископства якого понад всякий сумнів стоять в очах і всієї Російської Церкви.

Українська делегація, організована автором цієї праці, негайно з'явилась на авдієнцію до Митрополита Анастасія, як Голови Архиєрейського Синоду Рос. Зарубежної Церкви; на аздієнції було з'ясоване повне моральне право і святий обов'язок УАПЦер-кви поховати Покійного її Добродія Митрополита Олександра, який, з благословення свого Кіріярха Митрополита Діонисія, взяв участь в хіротонії єпископів для православних українців. Митрополит Анастасій цілком, видно, поділив справедливі домагання делегації, моральні її інтенції та зрозумів помилку й нехристиян-ський крок Синоду, казав нам, делегації, їхати до церкви покійного, де він, митрополит, скоро сам буде. Приїхав митрополит Анастасій до церкви, куди з'явились також єпископи бувшої Автономної Церкви на Україні архиеп. Пантелеймон Рудик, Федор Ра-фальський, Євлогій Марковський, що прийняті були в юрисдикцію Зарубежної Рос. Церкви; Владика Анастасій відправив панахиду над гробом Спочилого, після чого закликав мене і сказав, що вони поступаються, не маючи молитовного єднання з УАПЦер-квою, ієрархії якої й віддають церковні відправи, зв'язані з похороном Митрополита Олександра.

Похорон Владики Олександра відбувся величаво. Заупокійну Службу Божу відправив Архиєп. Ніканор з численним духовенством, а в одпіванні й проводах в останню путь на цвинтар „В а л ь д -ф р і д г о ф" у Мюнхені взяли участь Владики Ніканор, Ігор, Ми-хаїл, Генадій і Володимир з великим числом священиків. Жалібна процесія, в якій труну з тілом спочилого несли священики, роз-тяглась понад кілометр, при співі двох хорів, один співав в українській мові, другий в церковно-словянській. В надгробних і надмогильних промовах яскраво виступив світлий образ покійного Владики Олександра, як Архипастиря з глибоким християнським світоглядом, далекого від яких-будь почувань шовіністичного характеру, з високою інтелігентною душею: зокрема ж освітлена була роля Спочилого Владики в історії відродження Української Православної Церкви. („Богословський Вісник". Чч. 1, II. 1948. К. М. — І. Власовський. Митрополит Олександер Іноземцев. Стор. 68-75; 64-66).

В справах церковного поєднання знаходимо в актах Синоду УАПЦеркви й порушення взаємовідносин між УАПЦ та ієрархами-українцями Православної Автокефальної Церкви в б. Генерал-Гу-бернаторстві — митрополитом Іларіоном і архиєпископрм Паладієм. В зв'язку з замірами цих владик організувати свої парафії в тих оселях, де є вже парафії УАПЦ, Синод ухвалив: „Звернутися з предложенням до митрополита Іларіона і архиєп. Паладія, як до архипастирів-українців, увійти в склад Собору Єпископів УАПЦ для спільної праці на користь Св. УПЦеркви і українського народу". (Прот. ч. 4 засідання Синоду УАПЦ VI сесії 8. VII. 1947 р.).

327


На це предложення архиеп. Паладій відповів, що коли ієрархія УАПЦ постала з благословення митр. Діонисія, а він є в його юрисдикції, то тим самим є в молитовному єднанні з ієрархією УАПЦ. Натомість, митр. Іларіон зажадав ріжних відомостей про постання ієрархії УАПЦ і працю її в Україні і поставив передумову, що, розібравшись в тому, він скаже своє останнє слово. (Прот. ч. 2. Прав. Укр. Церк. З'їзду в Регенсбурзі 26. XII. 1947.) Як видно з Прот. ч. 2 засід. Синоду УАПЦ 16 квітня 1948 р. в Аугс-бурзі, цим останнім словом в тому часі був лист митрополита Іла-ріона з Вінніпегу від 1. XI. 1947 р. з заявою про „перервання зносин з Свящ. Синодом УАПЦеркви до ліпших часів". Синод ухвалив — цього листа Владики Іларіона ,,приложити до діла". (Архів Синоду. Розд. І, ч. 1, стор. 170).