Історія

6. Тяжкі умови для провадження духовно-освітньої праці в житті УАПЦеркви на еміграції. Перешкоди для розвитку церковного видавництва. Заснування Синодом „Богословсько-Наукового Інституту" і його завдання. Справа уніфікації богослужбових текстів в УАПЦ. Видання богослужбових чинів. Церковна преса. Календарі. Законовчительство по таборових школах; підручники. Справа підготовки кандидатів священства. Затвердження Синодом „Статуту Богословсько-Педагогічної Академії УАПЦ", представленого ініціятивною групою професорів. Великі труднощі провадження Академії. Невідповідність навчальної програми Бог.-Пед. Академії; зміни програми. Конфлікт між Синодом і Професорською Радою та Сенатом Академії. Затвердження нового „Статуту Богословської Академії" Собором Єпископів 3. XI. 49 р. Марні надії на переїзд Богословської Академії ін корпоре до Америки. Ліквідація Богословської Академії УАПЦеркви на чужині.

В умовах еміграційного життя по таборах, як перехідного часу, коли джерелом матеріяльного існування скитальців була доброчинність держав-переможців, тяжко було сподіватись широкого розвитку культурно-освітньої діяльности взагалі, а зокрема і в житті УАПЦеркви. Констатуючи невідрадний стан церковно-видавничої справи УАПЦ на еміграції, доповідач на цю тему на Українському Церковному З'їзді в Регенсбурзі казав: „Чого б ми не торкнулись, чи потреб богослужбового культу, чи навчання Закону Божого по наших таборових школах, чи місійної літератури широкого вжитку, чи проповідницької літератури, чи потреб в знанні нашої церковної історії, чи тим більше, глибшого богословського та релігійно-філософського знання, а врешті й відомостей та освітлення сучасного нашого церковного життя та життя інших християнських церков через який церковний журнал чи часопис, — скрізь недостачі, браки, вбогість, скрізь широке поле, часто не зоране й не засіяне, поле до праці"...

328

До речі можна тут пригадати, що й взагалі відродження Української Православної Церкви, як Національної, почалось і проходило в дуже несприятливих для розвитку в ній церковно-видавничої діяльности зовнішніх умовах, було бідне, не відповідало широчині завдань, які вимагані від Національної Церкви Православної багатомільйонного народу. Про стан цієї церковно-видавничої діяльности УПЦеркви і перешкоди в ній в Східній Україні до другої світової війни написано нами в розд. II, т. IV, ч. 1, стор. 207-214; на Західній Україні під Польщею в розд. III, т. IV, ч. 2, під-розд. 12; на всій Україні в часі другої світової війни під німецькою окупацією в розд. IV, т. IV, ч. 2, підрозд. 5. Очевидно, що церковна влада УАПЦеркви на еміграції могла користати найперше для Богослуження з того, що вже було видано в перекладах на живу українську мову до еміграції, передруковуючи ті видання. Але дуже малі спроможності для друку, при малих фінансових засобах УАПЦеркви на еміграції, залежали найперше від загальних труднощів друку в Німеччині, унормованого по тяжкій війні певними обмеженнями права, викликаними особливо недостачею паперу. Тому в перших місяцях церковне видавництво УАПЦ обмежувалось ротаційним способом видання, чи, як тоді казали, була  „доба  циклостилевого  видавництва".  При  замовленні  друку книжки чи періодики в друкарні вимагалась наявность ліцензії від влади, чи дозволу на друк, а для того, щоб отримати цей дозвіл, треба було виказатися приділом паперу, потрібного на той чи інший друк. Приділ же паперу на українську пресу був вичерпаний, при чому Церква при розподілі ліцензій була обійдена. Але в другій половині 1947 р. прийшла з допомогою УАПЦеркві Рада Світового Союзу Християнських Церков, яка офірувала і прислала з Швеції УАПЦеркві на еміграції цілком достатню кількість потрібного паперу, так що після цього залишались труднощі тільки в одержанні цензурного дозволу на друк, що вимагало теж довшого часу.

Установою при Свящ. Синоді УАПЦеркви, яка покликана була відати церковно-видавничою справою, був Український Православний Богословсько-Науковий Інститут, заснований на підставі постанови Собору Єпископів Церкви 16 березня 1946 р. Статут цього Інституту був затверджений Синодом 16 червня 1946 р. На Директора Інституту було призначено Синодом проф. Івана Вла-совського; з від'їздом його в серпні 1948 р. до Канади, на Голову Інституту був покликаний Синодом архиєпископ Ніканор. 17 вересня 1946 р. відбулось Організаційне Зібрання членів Інституту. Основна Наукова Колегія його була утворена Синодом в складі: єп. Володимир, єп. Сильвестер, протопресв. П. Калинович, прот. М. Овчаренко, прот. О. Попов, прот. І. Губаржевський, проф. І. Вла-совський, проф. Д. Дорошенко, проф. Ф. Кульчинський, проф. П. Ковалів, проф. Левицький і член-секретар Інституту Н. Кибалюк. На організаційному зібранні було кооптовано, згідно з пп. 4 і 5 Статуту, нових членів: архиєпископа Михаїла, прот. А. Сагайда-

329

кінського, прот. Бориса Яковкевича, прот. А. Селепину, свящ. М. Карачківського, д-ра Д. Олянчина, проф. В. Петрова, проф. Г. Ва-щенка, проф. М. Маркевича і доцента В. Гришка. Організовано було комісії з членів Інституту — Редакційно-видавничу (голова І. Власовський), Перекладницьку (голова П. Ковалів), Шкільну (голова Ф. Кульчинський) і Місіонерську (голова о. П. Калинович).

По думці „Статуту Українського Православного Богословсько-Наукового Інституту" при УАПЦеркві на еміграції була це богословсько-вчена колегія, що мала метою „організувати наукові сили з-поміж української православної еміграції для розроблення і виявлення в наукодих працях української православно-богословської думки та церковно-історичних дослідів, допомагати Свящ. Синодові в упорядкуванні богослужбових текстів в живій українській мові та бути допомічним органом Синоду в ширенні й поглибленні серед вірних УАПЦеркви релігійної освіти та християнсько-морального виховання". Але ж, з відкриттям у листопаді 1946 року Богословсько-Педагогічної Академії УПЦеркви, професорський склад якої і мав бути богословською колегією для розроблення української православно-богословської науки, прийшло фактично до звуження завдань Богословсько-Наукового Інституту при Синоді: він став властиво „Церковно-видавничим Інститутом", з дорученням йому рецензій й на літературу, переклади богослужбових чинів, підручників по Закону Божому, що подавались до Свящ. Синоду для одержання благословення на їх 'видання, чи вже для вжитку в церковному житті. Бо ж, як видно з комунікату Канцелярії Свящ. Синоду від 8 квітня 1946 р., Собор Єпископів, в ухвалах з дня 16 березня 1946 р. централізуючи церковно-видавничу справу при Синоді щодо видання книг Св. Письма, Богослужбових і шкільних підручників по Закону Божому, не мав на меті змонополізувати саме видання. Комунікат той каже, що Синод „радо вітатиме всяку приватну ініціятиву в справі видання книг Св. Письма, Богослужбових" і т. под.; йшло тільки про апробату і благословення такого видання Вищою Церковною владою з метою впорядкування священних текстів, перевірки укладу і змісту підручників науки релігії, пляновости у виданні книг церковного вчительства.

Справа уніфікації молитовних і взагалі церковно-бослужбо-вих текстів в перекладах на живу українську мову була в тих часах однією з найважливіших справ в житті УАПЦеркви на еміграції. Хаотична практика у вживанні духовенством по церквах на еміграції ріжних українських богослужбових текстів, іноді навіть по „записках", вживання рівно ж українських молитовників для школи з ріжними текстами молитов звернули на себе увагу Собору Єпископів вже в березні 1946 р., але висвітлені вже вище несприятливі умови для друку не давали можливости навіть розпочати боротьбу з цим хаосом. Церковний З'їзд УАПЦеркви 25-27

330

грудня 1947 р. в Регенсбурзі теж констатував, що „тяжкі умови по-военного життя не дали змоги Свящ. Синодові розвинути церковно-видавничу справу", але, ,,з огляду на те, що тепер обставини покращали, З'їзд просить Св. Синод: 1) Активізувати цю ділянку церковно-релігійного життя і в приспішеному темпі наладнати видавництво і поставити його на належну височінь. 2) Вжити всіх засобів до уніфікації текстів Богослужбових книжок і видати найбільш потрібні з них, а також видати поширений молит-вослов зі щоденними молитвами та найважнішими частинами Бо-гослужб; видати також церковні музичні твори. 3) Видавати раз на місяць журнал, який би охоплював життя УАПЦеркви взагалі і подавав би матеріял релігійно-морального змісту для широкого кола вірних". (Протокол ч. З засідання Укр. Церковного З'їзду в Регенсбурзі 27. XII. 47 р.)

Щодо уніфікації Богослужбових текстів в УПЦеркві, то ця важлива справа все ж таки й до цього часу залишається в багато чому ,,ріит сіезісіегшт" (побожне бажання). Не наводячи численних прикладів ріжноманітности текстів, можемо подати, як в одній і тій же УГПЦеркві в Канаді навіть ієрархи різняться у виголошенні архиєрейському за Службою Божою посеред співу „Святий Боже": один виголошує: „Зглянь з неба Боже і подивись". .., а другий „Поглянь Боже з неба і побач"...

З Богослужбових книг Синодом УАПЦ на еміграції було видано друкарським способом „Служебник" (1949 р.) в перекладі на укр. мову Комісії при Укр. Наук. Інституті у Варшаві з поправками, поробленими Комісією в 1944 р. в Бреслау та в остаточній редакції Комісією під головуванням архиєпископа Ніканора, в складі, крім нього, архиєпископів Ігоря і Генадія (ухвала Свящ. Синоду на IX сесії його 15 квітня 1948 р.). Р. 1950 було видано „Часослов" з Луцького видання (Т-ва ім. митроп. Петра Могили), за редакцією архиєп. Ніканора, в кількості 1500 примірників, видання ротаторне з браку потрібних фінансів. Ротаторним же способом ще раніше було видано „Святочну Мінею" — передрук з Київських перекладів (Церковне Управління УАПЦеркви в Еслінгені року 1946), акафісти до Св. князя Володимира, Почаївської Божої Матері, преп. Іова Почаївського, прпмуч. Афанасія, ігумена Берестейського (вид. Свящ. Синоду). З благословенства митроп. По-лікарпа, видано було р. 1946 друкарським способом „Молитовник" (стор. 127. Кооперативне В-во „Заграва"). Окремими книжечками видавало церковні служби на великі свята (передрук з видання Церк. Управл. в Еслінгені) Генеральне Церковне Управління УАПЦеркви в В. Британії.

Періодиками в УАПЦеркві на еміграції були в циклостилеву добу „Церква і Життя" (Церк. Упр. на провінцію Віртемберг-Ба-ден), „Церковний Вісник" (Баварія-Мюнхен). Як орган УАПЦ на еміграції, почав, після Церковного З'їзду в Регенсбурзі, виходити місячник „Богословський Вісник" в р. 1948, благословляючи ви-

331

дання якого, митроп. Полікарп писав до його редакції: „Серед народу нашого на еміграції немало віруючих душ, Ідо в умовах ма-теріяльних недостач, в непевності й невідомості майбутнього, журбу свою несуть до Бога, в Ньому находять -втіху і підіймаються духом над земними турботами і скорботами ... Нехай же Господь допоможе „Богословському Вісникові", органові нашої Св. Церкви на чужині, сприяти поглибленню Богопізнання і християнського світогляду, просвіщати на підставі Слова Божого тих, що у тьмі перебувають, та відвернути від нездорової і неправдивої науки, лагідно повчаючи противників, щоб дав їм Бог покаяння на пізнання правди" (2 Тим. II, 25). На жаль, „Богословський Вісник" вийшов тільки в двох числах, ч. 1 за червень і ч. 2 за липень-грудень 1948 р., — валютова реформа в Німеччині не дала можливостей продовжувати видання. Від вересня 1952 р. органом УАП-Церкви на чужині в Европі стала „Рідна Церква" (нині квартальних). Органом Генерального Церковного Управління УАПЦеркви в Великій Британії став з 1950 р. часопис „Відомості" (нині квар-тальник).

Свящ. Синод УАПЦеркви на еміграції видав „Український Православний Календар" на рр. 1947, 48, 49 і 50-ий. Ці календарі являються цінною пам'яткою життя і діяльности УАПЦеркви в часах таборового життя українських вигнанців в Західній Европі. Цінні там церковно-уставові вказівки, які давались священикам, огляди подій з церковного життя УАПЦ за попередній рік, статті ідеологічного характеру. В одній з них читаємо: „В руках Божих — майбутнє українського народу, його державности, його Св. Церкви. Але ж, з вірою в Божу поміч, власними зусиллями будуймо своє життя, прямуючи до поставлених високих цілей, освітлених високими християнськими ідеалами. Майбутня Україна, а ще після страхіть безбожних експериментів улаштувати життя без Бога, не може нами мислитися інакше, як держава християнська. А. коли так, то Церкві Христовій в християнській Україні належить високе місце. Над взаємовідносинами Церкви і Держави слід глибоко задуматись і виробити ґрунтовні погляди, основані не на позиченні з чужих доктрин, як би вони модні й новітні не були, а на історії народу, на національній психіці українського народу... Гармонія, координація в діях Церкви і Держави, однаково Богом покликаних для добра людства, повинні лягти в основу церковно-державних відносин... Будемо вірити, що легковаження Церкви, звичка вживати ЇЇ як знаряддя для політичних демонстрацій, уступлять своє місце глибшому відношенню до національно-церковної проблеми в зрозумінні ролі й значення Церкви в житті Держави, зокрема ж у вихованні молодих поколінь — будучих громадян України". (Укр. Прав. Церк. Календар на 1949 р. ст. „Церква і Держава". Стор. 111-112).

Турботи про релігійне виховання й релігійну освіту українських дітей, української молоді лежали на серці проводу УАПЦер-

332

кви і в цю добу таборового життя українських скитальців. По початкових школах при таборових парафіях і по таборових гімназіях, з благословення правлячого архиєрея, священиками й світськими викладався Закон Божий. Програми навчання Закону Божого, опрацьовані архиєп. Михаїлом (для початкових шкіл) і прот. Іл. Нагірняком (для гімназій), з допомогою також проектів програм, надісланих прот. М. Лящуком, прот. Антохіем і свящ. М. Карачківським, були затверджені Свящ. Синодом 23 серпня 1946 р. і подані духовенству для користання у викладах науки релігії. На засіданні Синоду 12 листопада 1948 р. було затверджено змінену програму навчання релігії в 7-клясних початкових школах; нова програма була опрацьована прот. Філімоном Кульчинським, який був до виїзду його до Канади й шкільним інспектором при Свящ. Синоді по навчанню релігії по школах.

Підручниками по Закону Божому по початкових школах при парафіях були „Коротка наука Закону Божого, Старий Заповіт" архиєп. Ігоря; „Священна історія Старого Заповіту" і „Священна історія Нового Заповіту" — свящ. М. Карачківського; у виданні Синоду УАПЦ вийшов „Короткий Православно-Християнський Ка-техизис" прот. С. Гаюка (для початкових шкіл і нижчих кляс гімназій); „Поширений Катехизис Православної Церкви Христової для середніх шкіл" архиєп. Михаїла; у виданні Богословсько-На-укового Інституту — „Коротка історія Православної Церкви" в опрацьованні директора Інституту їв. Власовського; в основу першої частини підручника („Загальна церковна історія") покладена була „Історія Православної Церкви" — підручник для православних учнів видання Свящ. Синоду Прав. Церкви в Польщі, друга частина — „Українська Православна Церква" укладена цілком, майже, наново. На засіданні X сесії Синоду УАПЦеркви 12. XI. 48 року було ухвалено: „В цілях поглиблення знань про догматичні й канонічні підстави Св. Православної Церкви, зобов'язати законовчителів запровадити в VII клясі народньої школи та у відповідній клясі гімназії дисципліну про Церкву, після пройдення курсу Історії Церкви, й при навчанні цієї цінної й виховавчої дисципліни користатися, як підручниками, брошурами, видруковани-ми при виданні ч. І „Богословського Вісника": архиєп. Ніканора — „Догматично-канонічний устрій Св. Православної Церкви" і проф. Івана Власовського — „Канонічно-історичні підстави автокефалії Української Автокефальної Православної Церкви".

Засобами Богословсько-Наукового Інституту при Свящ. Синоді УАПЦеркви була видана р. 1946 монографія „Зепех. (їв. Вла-совський). Українська Православна Церква в часі другої світової війни — 1939-1945". Видання ротаторне (працею технічного співпрацівника Інституту Аркадія Ткачука), в 120 примірниках; з кінця 1947 р. і впродовж кількох місяців р. 1948 монографія ця передруковувалась у „Віснику" УГПЦеркви у Вінніпегу з метою да-

333

ти відбитку окремою книжкою, але, з незалежних від автора монографії причин, окремою книжкою вона не була видана.

Вже на початку еміграційного життя, єпископат УАПЦеркви, перебуваючи майже три місяці в Бреслау, перевів, як вище опо-віджено (підрозд. 1), „Богословський Семинар" для підвищення духовної освіти духовенства. Тепер, в організації церковного життя УАПЦеркви на еміграції по скінченні другої світової війни, проблема не тільки підвищення кваліфікації духовенства, склад якого, з погляду освітнього рівня, був таки досить ріжноманіт-ний, а головне — підготовки нових кадрів духовенства УАПЦеркви, стала актуальною, при чому, як тоді ще була віра в скоре повернення на Батьківщину, то ці кадри мали б готуватися й на слу-ження в УАПЦеркві на Батьківщині. Єпископат УАПЦеркви був свідомий цього завдання, коли на Соборі Єпископів в Еслінгені 16 березня 1946 р. ухвалив: „Доручити Св. Синодові подбати про негайне заснування пастирських і дяківських курсів в одному з найвідповідніших міст на еміграції". Таким містом Собор признав Мюнхен, бо „мається там багато науково професорських сил". І далі: Доручити Св. Синодові подбати про заснування Богословського Відділу при одній з Високих шкіл, які існують на еміграції". (Протокол ч. З з діянь II Собору Єпископів УАПЦеркви на еміграції, відбутих дня 16 березня 1946 р.)

В актах Св. Синоду УАПЦеркви нема даних про те, що було зроблено Синодом для „негайного заснування пастирських і дяківських курсів". Натомісць в справі заснування Богословського Відділу при одній з Українських Високих шкіл на еміграції є листування єпископа Сильвестра з секретарем Синоду єп. Платоном, з якого видно, що в українському таборі Новому Ульмі постала „Ініціятивна група по заснуванню Богословської Школи" при Українському Університеті в таборі Новому Ульмі. Від цієї групи єп. Сильвестер, запрошений нею на вик. об. ректора Богословської Школи, надіслав ЗО квітня 1946 р. до Синоду протокол засідання тієї групи з дня 27. IV. 46 р. з долученням списка учбових предметів і намічених лекторів в Богословській школі; при тому ж таборі, як писав в листі до Синоду єп. Сильвестер, буде улаштований Інтернат на 50 студентів тієї школи. „Щиро вітаючи повзяту ініціятиву ВП Групи", Секретар Синоду єп. Платон в листі з дня З травня 46 р. до єп. Сильвестра повідомив, що „предложений проект заснування „Богословської Школи" в Новому Ульмі буде розглянутий на сесії Синоду УАПЦеркви, відбуття якої передбачається в половині травня місяця (46 р.) в Еслінгені. (Архів Св. Синоду. Розділ по реєстру V. Справа 31. Стор. 302-308).

На сесії Синоду, яка відбулася 14-17 червня 1946 р., були заслухані Синодом усні доповіді проф. П. Коваліва і Я. Моралевича в справі „відкриття Педагогічно-Богословського Інституту в Мюнхені"; по заслуханні було ухвалено: „Відложити розглянення цієї справи до часу представлення на письмі Статуту й програму та

334

складу професорів Богословсько-Педагогічного Інституту". Після цього, в тому ж засіданні 16. VI була заслухана доповідь Секретаря Синоду, доповнена присутнім єпископом Сильвестром, в справі відкриття Богословської Школи в Новому Ульмі, і Синод постановив: „відкласти остаточне рішення в цій справі до часу вияснення справи з приміщенням для школи й учнів та їх утримання".

Через два тижні після цієї сесії Св. Синоду в часописі „Наше Життя" (Аугсбург) за 29 червня 1946 р. було оголошено: „Доводиться до відома українського громадянства, що в Мюнхені, з благословення Св. Синоду, засновано Богословсько-Педагогічний Інститут з чотирирічним курсом навчання. Запис студентів провадиться на факультети: богословський і педагогічний. При Інституті буде існувати гімназія; хто ще не має матури, може вступати до гімназії. Одночасно провадиться запис слухачів на 6-місячні пастирські курси, що відкриваються при Богословсько-Педагогіч-ному Інституті і мають підготовляти священиків. Персонально звертатися на адресу: Мюнхен, Дахауерштр. 9, приміщення парафії. Листи слати на адресу: Мюнхен, Блюменштр. ЗО/ПІ. Консисторія УАПЦ. Ректорат Богословсько-Педагогічного Інституту в Мюнхені оголошує конкурс на заміщення вакантних посад на Богословському факультеті. Всі зацікавлені особи можуть подавати заяви на адресу: Мюнхен, Блюменштр. ЗО/НІ. Консисторіум. Це оголошення просимо передрукувати в усіх укр. часописах. Ректорат".

На III сесії Св. Синоду, яка відбулась 23-26 серпня 46 р., на порядку денному була вже тільки справа про відкриття „Богослов-сько-Педагогічної Академії (а не „Інституту") УАПЦеркви в Мюнхені; справи ж про „Богословську Школу" в Новому Ульмі вже не було. На засіданні Синоду УАПЦеркви 24 серпня 1946 р. були заслухані надіслані Синодові Ректором Богословсько-Педагогічної Академії проф. П. Ковалівим такі документи, розглянені і затверджені Професорською Радою Богословсько-Педагогічної Академії: 1) Статут Богословсько-Педагогічної Академії, 2) Програма навчання Академії, 3) Попередній список професорів Академії. Заслухані були також і пояснення до цих документів присутніх професорів П. Коваліва, Я- Моралевича і В. Петрова. Синод прийняв „до затверджуючого відома" Статут з такими змінами чи додатками в ньому: „повна назва Академії має бути така: Богословсько-Педагогічна Академія УАПЦеркви в Мюнхені; деканів і професорів Богословського факультету обирає Професорська Рада, а затверджує їх на цьому становищі Синод УАПЦ; деканом Богословського факультету має бути особа духовна; на Богословському факультеті усі дисціпліни викладають особи православного іспо-відання". Синод затвердив програму навчання Богословсько-Педагогічної Академії, запропонував усталити список професорів її, а список професорів Богословського факультету на чолі з деканом представити йому на затвердження до наступної сесії Синоду. Згідно з т. 39 принятОго Статуту Академії, „найвищим органом управ-

335

ління Богословсько-Педагогічної Академії" була „Кураторія" в складі Голови і 6 членів. „Головою Кураторії е Єпископ, що призначається на це становище Синодом, а заступником Голови є Ректор Академії". На це становище Голови Кураторії, назване „Уря-дуючий Куратор", Синод призначив архиєп. Михаїла, а на „Почесного Куратора" Академії покликав митрополита Полікарпа. Синод на перші потреби, зв'язані з урухомленням Академії, асигнував 3000 нім. марок. Дата 24 серпня 1946 р. й стала вважатись днем заснування Богословсько-Педагогічної Академії УАПЦеркви на еміграції, яке заснування, — писав в листі до Синоду УАПЦ Ректор Академії, „є великою подією в історії нашої Церкви, як доказ єдности й високих вимог нашого суспільства мати своїх високоосвічених достойників Церкви, як мають їх інші народи Евро-пи" (ІШет, стор. 289).

Свящ. Синод УАПЦеркви на еміграції, рішення якого про відкриття високої богословсько-педагогічної школи в лоні УАПЦеркви ще за два місяці до цього рішення було попереджено оголошенням в українських часописах Ректоратом такої школи („Бого-словсько-Педагогічного Інституту") про заснування вже її і що при ній відкриється гімназія, а також б-місячні пастирські курси, — зовсім не зостановився і не задумався, як видно з постанов Синоду в засіданні 24 серпня 1946 р. про відкриття Богословсько-Педагогічної Академії, над питанням, чи він, а значить УАПЦерква на еміграції, має спроможності для провадження такої високої школи і чи доцільний в даних умовах життя самий навчальний плян, представлений Синодові від Професорської Ради Богословсько-Педагогічної Академії, яка вже існувала і той плян затвердила 16 липня 1946 р. Не видно, щоб постала навіть думка передати остаточно вирішення такої важливої справи, як відкриття вищої богословської школи УАПЦеркви, на Собор Єпископів тієї Церкви. Коли Синод в справі відкриття „Богословської Школи" в Новому Ульмі цілком слушно відклав рішення її до „вияснення справи з приміщенням для школи й учнів її та утримання їх", то при затвердженні „Статуту Богословсько-Педагогічної Академії УАПЦеркви" та обширного навчального пляну її, Синод не згадав ні про приміщення для високої школи, ні про гуртожиток для студентів, ні про удержання величезного професорського складу, ні про бібліоттку для професорів і студентів, ні про наукові приладдя, кабінети, лабораторії і т. д. для „Природничого відділу" Педагогічного факультету... Очевидно, що Синод задовольнився відносно цих потреб, які творять „сопсІШо зіпе ^иа. поп" існування школи, тим більше високої, параграфами „Статуту", в яких зазначено, що „Кураторія", — цей „найвищий орган управління Богословсько-Педагогічної Академії" (п. 39), — „пошукує та збирає матеріяльні засоби для утримання і розвитку чинностей Академії" (п. 40, б), а також, що „При Сенаті Академії існують екс-

336

перти з таких питань: господарських, фінансових, правничих, церковних (?) та адміністративних"  (26).

Не було нічого дивного в тім, що при такому теоретичному вирішенні великого діла справа провадження в УАПЦеркві високої напівдуховної, напівсвітської школи, — при всіх шляхетних пориваннях і Синоду і пп. професорів мати таку високу школу в перехідній добі життя УАПЦеркви на чужині, — мусіла відразу ж наштовхнутися на непереможні труднощі і митарства.

Не маючи приміщень для академічних викладів, рішено було одначе урочисто відкрити Богословсько-Педагогічну Академію, хоч секретар Свящ. Синоду еп. Платон в листі до Ректора Академії з дня 21. X. 46 р. і не радив цього, щоб „не вийшло прикрої історії: відкриття зробили, а вчитися немає де"... Була пропозиція з боку Куратори' Академії відбути намічену сесію Синоду в листопаді в Мюнхені, щоб Синод взяв участь іп согроге в урочистості відкриття Академії, аби цей „акт історичної ваги підкреслити в його значенні для нашої Церкви і взагалі для нашої справи як перед своєю еміграцією, так і перед культурним світом". (Архів Св. Синоду. Розд. V. Справа 31, стор. 263). Але цього не сталося; відкриття Богословсько-Педагогічної Академії відбулося 17 листопада 1946 р. в приміщенні Українського Комітету (Розенгай-мер штр. 46а), а сесія Синоду була 19-23 листопада 46 р. в Корн-берзі (пров. Грос-Гесен). Урочисте засновання Богословсько-Педагогічної Академії УАПЦеркви в Мюнхені задокументовано „Актом" за підписами Куратора Академії Архиєп. Михаїла і Ректора Академії проф. П. Коваліва. („Бюлетень Богословсько-Педагогічної Академії" ч. 2. Баварія. 1946)

18 листопада 1946 р. почались виклади в Академії в приміщенні Св.-Покровської церкви УАПЦ в Мюнхені, спочатку в притворі, а згодом — в напівзруйнованій холодній кімнаті, як звітував Синодові Ректор Академії за час від початку навчання до 1 березня 1948 р. В „Акті обстеження стану Богословсько-Педагогічної Академії в Мюнхені, переведеного Комісією під головуванням єпископа УАПЦ Володимира 23, 24, ЗО вересня та 1, 10-11 жовтня 1947 р., „Комісія констатує, що протягом минулої зими (І і II семестр 46-47 р.) професорсько-викладовий 'склад Академії та студенти жертвено працювали в жахливих умовах холодної зими в неопалюваній кімнаті".. . В цьому ж приміщенні продовжувалась наука і взимку 47-48 р. Багато сил і часу коштувало, поки адміністрація Академії здобула від німців право на ремонт напів-зруйнованого приміщення в Мюнхені — Вільгельмштр. 6/ІІІ., де треба було збудувати дах, стелю, вікна та інш. „Почались, — звітував Ректор Академії, — труднощі з ремонтом; ніхто з українців не відважувався взяти на себе цей тягар. Багато часу пройшло, аж поки знайшлася віддана справі людина і взялася до цієї важкої праці. Це був інж. Є. Микулович"... Тільки 1 лютого 1948 р. Академія врочисто святкувала освячення свого приміщення, а 21

337

листопада того ж року відбулось освячення в тому приміщенні академічної церковці в ім'я св. Архистратига Михаїла. Одначе на цьому не скінчилися митарства Академії з приміщенням. Бо ж адміністрація будинку, в якому містилася домівка Академії, почала в літі 1949 р. вимагати вплачення чиншу за приміщення і за минулий 48 р. і за біжучий 49 р.; відремонтування приміщення власними коштами Академії було підставою дл^ мораторії чиншу за 48 р., але питання вплати комірного в 49 р. приблизно до 150 нім. нових марок на місяць, загрожувало, як писали з Академії до Свящ. Синоду від 22 серпня 49 р., ліквідацією домівки Академії та переходом знову до приміщення при Св.-Покро'вській церкві. На початку 1950 р. Ректор Академії сповіщав Синод, що „німецька адміністрація будинку знову почала домагатися оплати за приміщення".

Взагалі матеріяльні умови провадження Академії увесь час були тяжкі, коли не сказати „просто жахливі". Перечитуючи в „Архіві Свящ. Синоду УАПЦ на еміграції" справу ч. 31 про „відкриття і провадження Богословської Академії УАПЦ на еміграції", постійно зостаєшся під вражінням бідности і скарг на відсутність, недостаток коштів, матеріяльних засобів для провадження нормального навчання студентів, рівно ж розвитку науки „кадрами наукових працівників та дослідників в питаннях церковно-релігійного порядку", (п. 2 „Статуту Б.-Педагогічної Академії"). „В бібліотеці Академії книжок майже нема; придбано декілька книжок з грецької та латинської мови та окремі видання, як „Релігія і наука" (М. С. — митр. Серафима Ляде, ротатор, вид.) та інш. Таким чином, відсутність бібліотеки є найдошкульніше місце Академії". (З „Акту обстеження стану Б.-Пед. Академії" Комісії на чолі з єп. Володимиром восени 47 р.) „Найслабшим місцем у праці Академії, — пише у „Звіті" про стан Академії від відкриття її по 1 березня 1948 р. Ректор проф. П. Ковалів, — є бібліотека, або, краще, відсутність бібліотеки. Свою працю Академія розпочинала буквально без жодної книжки. Складено і надруковано в газеті спеціяльну відозву до громадянства з закликом жертвувати книжки, але, здається, за звітний період ніхто ні однієї книжки не пожертвував ... Може б за цей час можна було щось придбати, та коштів не вистачало, в зв'язку з капітальним ремонтом приміщення". .. ,,На жаль, досі ще студенти не писали курсових робіт через відсутність бібліотеки. Але на майбутнє конче треба поставити в обов'язок, щоб принаймні з найважніших богословських дисциплін такі роботи писалися. Для цього основним джерелом може бути біблія, а також і деякі німецькі видання"...

В „Звітах" зі стану Академії, які за кожний місяць надсилались по виробленій формі Ректором Академії до Канцелярії Синоду, була графа: „Які малися труднощі в-праці Академії в звітному місяці?" Відповідь найчастіша: „Абсолютна відсутність коштів. Брак друкарської машинки". Про ту „машинку" без кінця писа-

338

лось і окремо, бо ж „без машинки неможливо вести канцелярію, ні заочного навчання, ні видавництва Академії". Академія її дістала (не нову, але в доброму стані) від Синоду тільки в травні р. 1949, коли Ректор Академії, дякуючи за прислану машинку, писав еп. Платонові: „Видавничу нашу діяльність ми мусіли припинити через відсутність коштів". (Лист з дня 12. V. 1949 р.).

Це було вже в часі, коли в Німеччині була переведена (в червні 1948 р.) валютова реформа, при якій положення еміграції му-сіло ще погіршитися. Про господарчий стан Академії на початку 1949/50 учбового року свідчить лист до Синоду в. об. Ректора Академії проф. Г. Ващенка (Ректор проф. П. Ковалів від'їхав до США 27 травня 1949 р.). Повідомляючи Синод про одержання, після довгих старань, від Баварського Міністерства Освіти і Віровизнань одноразової допомоги в сумі трьох тисяч нових нім. мр., проф. Ващенко пише: „Нарешті в житті Академії заіснувала можливість виплатити професурі й персоналові заборгованість за їх працю протягом 1948-49 акад. року. Академія винна колективові своїх 'працівників загалом майже 1300 н. м. Дораховуючи до цього наш борг за світло та пекучу конечність негайного докінчен-ня видання кількох скриптів з богословських дисциплін, що чекають довгий час на видруковання, — Академія мусить виплатити з отриманої субвенції відразу біля двох тисяч марок. На проведення цього акад. року залишиться невелика сума, яка не вистачить навіть на половину поточних витрат. Субвенція Міністерства лише рятує Академію в її катастрофальному, безвихідному становищу, уможливлюючи ліквідацію великої заборгованосте, без чого не вдалось би спокійно перевести поточний акад. рік, але не створює ще підстав до нормальної праці. Тому Ректорат просить Синод не спинювати доцьогочасної акції вплачування парафіями УАПЦеркви своїх дрібних пожертв з тарілкового збору (половина того збору в останню неділю кожного місяця — І. В.) та інших спорадичних пожертв поодиноких єпархій, бо вони однаково потрібні, як і раніше". (Лист з дня 22. X. 49 р.).

Про програму навчання в Богословсько-Педагогічній Академії, затверджену Синодом УАПЦеркви 24 серпня 1946 р., Ректор Академії проф. П. Ковалів писав в супровідному листі до Синоду, що ця програма „опрацьована Сенатом Академії на підставі програми старих Російських Академій та Варшавського Богословського факультета, а також нових вимог сучасности". .. (Архів Синоду. Справа ч. 31, стор. 289). Очевидно, що старі Російські Духовні Академії, як і Богословський Православний Відділ при Варшавському Університеті (програму науки на цьому Відділі див. в під-розд. 11, розд. III т. IV цієї праці), не могли бути підставою для створення в Академії, поруч з Богословським, Педагогічного факультету та ще з поділом на Гуманітарний і Природничий відділи. Це вже була явна конкуренція Церкви світським високим школам, університетам та інститутам. Дореволюційні Духовні Акаде-

339

мії в Росії (Київ, Москва, Петербург, Казань), будучи центрами для розвитку богословської і церковно-історичної науки, школою для вченого монашества, з якого утворювався єпископат Церкви, випускаючи також кандидатів священства з високою освітою для великих міст, — можливо найбільше значення мали для підготовки викладачів, учителів і вихователів в численних школах, які провадила Російська Православна Церква: в духовних семінаріях, духовних училищах, церковно-вчительських школах, єпархіяльних жіночих школах і т. д. Але для викладів фізико-математичних, природничих предметів Духовні Академії не мали професорів і не підготовляли кадрів учителів з цих предметів.

Невідомо, які були підстави у ініціяторів школи та й у Синоду, щоб УАПЦерква на еміграції занялась, та ще в перехідному часі життя, підготовкою учителів природознавчих предметів, — можливо, що були кандидати на викладання „фізики — експериментальної і теоретичної, хемії неорганічної і органічної, зоології хребетних і безхребетних, ботаніки — 'морфології і фізіології, геології й мінералогії, методик географії, математики, природознавства, фізики й хемії", — всі ці дисципліни були в затвердженій Синодом 24. VIII. 46 р. програмі навчання Богословсько-Педа-гогічної Академії. Тільки ж не пройшло й року після відкриття Богословсько-Педагогічної Академії, як Сенат Академії ухвалив, а Професорська Рада ту постанову ствердила на засіданні 8 липня 1947 р., — „закрити природничий відділ Педагогічного факультету із-за браку лябораторій, а залишити лише гуманітарний відділ", до якого одначе Рада додала такі дисципліни: філософія математики, біологія, хемія, географія з елементами астрономії (останнє й для богословів). (Протокол ч. 8 засідання Профес. Ради Богословсько-Педагогічної Академії 8 липня 1947 р. в Мюнхені, Дахау-ерштр. 9). Як бачимо, Сенат і Професорська Рада закриття Природничого відділу Педагогічного факультету Академії мотивують не признанням його недоцільности у високій духовній школі Церкви, а „браком лябораторій", ніби вони від початку не знали, що такі лябораторії потрібні...

На наступному засіданні Професорської Ради Академії, яке відбулось 9 квітня 1948 р., була принята дальніша зміна структури Богословсько-Педагогічної Академії УАПЦеркви, запропонована Сенатом Академії, що на засіданні 28 лютого 1948 р., в присутності проф. П. Коваліва, протопресв. П. Калинавича, проф. В. Петрова і прот. П. Дубицького, ухвалив перевести реорганізацію структури Академії, в наслідок якої реорганізації змінювалась вже сама назва Академії: мала вона далі називатись „Богословська Академія УАПЦеркви в Мюнхені", тобто відпадало з назви слово „педагогічна", іншими словами закривався „Педагогічний факультет" і в його „Гуманітарному відділі".

Як зазначено в „Протоколі ч. 9 засідання Професорської Ради Бог.-Педагог. Академії УАПЦ в Мюнхені дня 9 квітня 1948 р.

340

(п. 7), зміна структури Академії була переведена „на підставі ухвал Українського Церковного З'їзду", який відбувся в Регенс-бурзі 25-27 грудня 1947 р. Український Церковний З'їзд, по заслу-ханні доповідей проф. Ф. Кульчинського і Ректора Богословсько-Педагогічної Академії проф. П. Коваліва та переведенні широкої дискусії по питаннях духовної освіти в УАПЦ на еміграції, — дійсно виніс такі ухвали:

„Для забезпечення належною духовною опікою всіх віруючих УАПЦ, як зараз на скитальщині, так і в місцях їх майбутнього оселення, — негайно приступити до організації пастирських, дяківських та диригентських курсів авдиторного й позаочного навчання". Привітавши в наступній ухвалі заснування Богословсько-Педагогічної Академії УАПЦ в Мюнхені, „яка вже відсвяткувала свою першу річницю і провадить працю далі", З'їзд одначе ухвалив: „З метою концентрації наших зусиль в напрямку виховування пастирських кадрів і піднесення української православної богословської науки, необхідно перетворити існуючу Вогословсько-Пе-дагогічну Академію на Богословську Академію з трьома групами: історичною, літературною і клясичною". Це „перетворення" Академії було побудовою її цілком на взірець навчального пляну Київської Духовної Академії в останніх роках ЇЇ існування перед революцією 1917 р.; в рр. 1904-08, коли вчився в ній автор цієї праці, вона мала, як і інші Російські Духовні Академії, два відділи: літературний і історичний. Цілком практично підходячи до справи пастирської підготовки, З'їзд в Регенсбурзі ще ухвалив: „Для поповнення, поглиблення й поширення знань священнослужителів і законовчителів ще перед розселенням необхідно організувати коротко-термінові пастирсько-місійні і законовчительскі курси". (Архів Св. Синоду. Розд. І. Справа 5, стор. 113).

В зв'язку з реорганізацією структури Академії Сенатом (до відділів в програмі наук Богословської Академії — мовно-літературного, історичного і клясичного Сенат від себе долучив ще відділ „церковної музикології"), пороблені були кардинальні зміни і в „Статуті" Академії, теж прийняті Професорською Радою Академії. Всі ці матеріали про реформування Богословсько-Педагогіч-ної Академії надіслані були 13. IV. 1948 р. Ректором Академії „на розгляд" Свящ. Синодові УАПЦ, який мав відбути свою IX сесію 15-17 квітня, а після того відбулась V сесія Собору Єпископів УАПЦ 19-20 квітня 48 р. в Аугсбурзі.

Синод в засіданні 17 квітня 48 р., не подаючи в ухвалі мотивів, постановив: „Змін Статуту Академії, запроектованих Сенатом Академії й затверджених Професорською Радою, до відома не приймати, а доручити новопокликаному Кураторові Академії (єпископові Володимирові) вглянутися ближче в життя й працю Академії й після того, спільно з Профес. Радою, запроектувати зміну Статуту Академії, приймаючи на увагу постанову Першого Православного Українського Церковного З'їзду УАПЦеркви з дня 27.

341

XII. 47 р."Чому Синод не прийняв до відома реорганізації структури Академії, переведеної якраз згідно з постановами Церковного З'їзду, тяжко зрозуміти. Одночасно на тому ж засіданні Синод „сконстатував, що життя й праця Академії не розвивається, як то належало б в інтересах УАПЦеркви, а також, що побажання Синоду, щоб на становищі Ректора Академії був єпископ, Професорською Радою обійдено". Професорська Рада, обравши на засіданні своєму 9 квітня 49 р. Ректором Академії на наступний академічний рік проф. П. Коваліва, учинила то цілком на підставі „Статуту" Академії (п. 31), затвердженого тим же Синодом 24 серпня 1946 р. Але Синод, не змінюючи „Статуту" Академії, постановляє: „Приймаючи до відома, що проф. П. Ковалів займає становище Ректора Академії тимчасово, Св. Синод УАПЦеркви підтверджує засаду, що на чолі Богословської Академії має стояти особа духовна". Тоді ж послідувала ухвала Синоду про відкликанння архи-єп. Михаїла зі становища Урядуючого Куратора Академії, з огляду „на його перевтомлений стан, поважно загрожуючий його здоровлю" та з висловленням „щирої подяки за напружену й безін-тересовну його працю на цьому відповідальному становищу". На становище Куратора Академії призначено було Синодом на 1948-49 академ. рік єпископа Володимира. Врешті признано було Синодом „прелімінар бюджету Академії на 48 рік нереальним і запропоновано Ректорові Академії опрацювати новий проект бюджету на більш реальних підставах". (Протокол ч. З засідання IX сесії Свящ. Синоду УАПЦ на еміграції, відбутого 17. IV. 1948 р. в Аугсбурзі).

Всі ці постанови Синоду в справі Богословсько-Педагогічної Академії подані були до відома Соборові Єпископів УАПЦеркви на засіданні V сесії Собору 20 квітня 1948 р., і Собор прийняв їх до відома без обговорення. Що торкається пастирських, законо-вчительських, дяківських та диригентських курсів, про негайність переведення яких були прийняті ухвали на Українському Церковному З'їзді в Регенсбурзі, то ані на засіданнях Синоду IX сесії, ані на засіданнях Собору Єпископів, V сесія якого головним предметом занять мала „винесення ухвал, пов'язаних з постановами І Українського Церковного З'їзду в Регенсбурзі", не було про ті курси мови.

Не дивлячись на те, що Синод, а за ним і Собор Єпископів УАПЦеркви, не приняли до відома змін „Статуту" Академії, якими Богословсько-Педагогічна Академія перетворювалась на „Богословську Академію", сам секретар Св. Синоду єп. Платон вже в супровідному листі до Ректора Академії від 6 травня 1948 р., при пересилці витягу з протоколу засідання IX сесії Синоду з дня 17. IV. 48 в справах Академії, почав вживати назву „Богословська Академія", а не „Богословсько-Педагогічна Академія". Рівно ж і в „Акті передачі справ Кураторії Академії" архиєпископом Миха-їлом єпископові Володимирові з дня 25 травня 1948 р. названа во-

342

на „Богословською Академією УАПЦ в Мюнхені". Зникає зі звітів про стан Академії Синодові, які надсилались Ректором Академії чомусь-то кожного місяця, відомість про кількість студентів на педагогічному факультеті, бо він був закритий.

Як видно зі „Звіту з діяльности Богословської Академії УАП-Церкви на протязі 1948-49 р." Ректора Академії проф. П. Ковалі-ва, Богословська Академія в цьому академічному році 1948-49 і в програмі навчання перейшла на новий навчальний плян, з перевагою, очевидно, богословських дисциплін, який теж не виконується в цьому році повністю „з браку коштів на оплачування гонорарів професурі та коштів переїзду". „Богословська Академія ,чи-таємо у ,,Звіті", нараховує 40 осіб зареєстрованого, тоб-то затвердженого Професорською Радою професорсько-лекторського персоналу" (Київська Духовна Академія, при 200 приблизно студентах, мала в наші часи 25 осіб професорського персоналу). З тих 40 осіб виїхало в інші країни, — подано в „Звіті", — 7 осіб. „Читали ж свої дисципліни у звітовому році лише слідуючи професори: П. Ковалів, В. Петров, В. Державин, М. Маркевич. Г. Ващен-ко, П. Курінний, Є. Лебедев, О. Оглоблин; доцент Ю. Блохин, про-топресв. П. Калинович і прот. П. Дубицький"; всього 11 осіб, з причини скорочення розкладу лекційних годин. „Що торкається студентів стаціонарного відділу (був ще заочний відділ), то з числа їх (девятнадцяти) приблизно чотирнадцять постійно відввіду-ють лекції; решта, мешкаючи далеко, обмежується до приїзду кілька разів у рік". (Архів Св. Синоду. Розд. по реєстру І. Справа ч. 4, стор. 194-199).

Життя Академії, як видно, йшло вже так, як диктували життєві обставини, особливо після валютової реформи в Німеччині в літі 1948 р. До формальної ж зміни роздутого р. 1946 „Статуту Богословсько-Педагогічної Академії УАПЦеркви на еміграції" і навчального пляну в ній з факультетами прийшло на Соборі Єпископів УАПЦеркви тільки в кінці 1949 р., на VI сесії Собору 3-5 листопада 49 р. в Ділінгені. У зміненому „Статуті Богословської Академії УАПЦеркви", двічі коротшому від попереднього „Статуту Богословсько-Педагогічної Академії УАПЦеркви" 1946 р., виключено завдання Академії „збільшувати кадри педагогів віруючих і національно свідомих, що виховну роботу провадили б в консолідації з Церквою" (п. 2 попереднього Статуту), а в зв'язку зі скасуванням Педагогічного факультету, змінено, як вже сказано нами вище, і програму навчання. Що до цієї програми, то в засіданні Собору Єпископів 3 листопада 1949 р. новий Урядуючий Куратор Академії єпископ Володимир „поробив (записано в протоколі) свої уваги щодо скреслення частини не богословських предметів". Ці уваги, слушні і цінні для історії спроб провадити в УАПЦеркві високу Богословську школу на еміграції, знаходимо в рапорті до Синоду УАПЦ єпископа Володимира ще рік назад, з дня 15. XI. 48 р. Там Куратор Академії писав:

343

„Зі свого боку хочу подати свої міркування, зв'язані зі змінами Статуту: 1) Академія має бути лише Богословською, а тому відділи мовно-літературний, історичний, а особливо клясичний, — не доцільні, оскільки завданням сьогоднішнього дня має бути підготовка високо-освічених пастирів Церкви, а не вчителів, яких готує Університет. При тій незначній кількости студентів, яка є, робити фуркацію в навчальних планах нерентабельне і недоцільно. 2) Номенклятуру дисциплін Академії необхідно доповнити дисципліною „Методики викладання Закону Божого". 3) Кураторію скасувати, а натомісць на чолі Академії поставити, як Ректора, єпископа, а проректором може бути й цивільна особа ... Не слід боятися, що може щось в Статуті не відповідало б структурі і завданням духовних шкіл старого часу, бо наша сучасність ставить свої вимоги в цілком відмінних умовах сьогоднішнього дня. Я ні-мало б не боявся виключити зовсім з навч. плану старожидівську мову. Вона зовсім непотрібна. Тішити себе тим, що ми можемо дати високо кваліфікованих науковців, ми не можемо, хоч би вже тому, що ми не маємо навіть такої бібліотеки, яка була в першій ліпшій духовній семінарії" (Архів Св. Синоду. Розд. І. Справа 4, стор. 200).

Уваги Куратора Академії, єпископа Володимира, ієрарха з університетською освітою, який обстежував стан Богословсько-Педа-гогічної Академії ще у вересні 1947 р., не приняті були під увагу Собором Єпископів, який затвердив проект Статуту Богословської Академії „з поробленими в ньому змінами, переглянувши докладно проект статуту, а також обміркувавши докладно тяжкий стан Академії" (слова Протоколу засідання Собору 3. XI. 49 р.). Найтяжче зрозуміти при цьому докладному перегляді та обміркуванні Собором змін Статуту те, що в зміненому „Статуті Богословської Академії" залишено з попередьного статуту порядок про Ректора Академії, за яким порядком „Ректора Академії обирає Професорська Рада з числа професорів Академії", і зовсім не сказано, що Ректором Академії повинен бути єпископ, або принаймні духовна особа, як на цьому настоював не раз раніше Синод, навіть не затвердивши зза цього, як подано вище, змін Статуту Академії 17 квітня 1948 р., бо ж Проф. Рада обрала перед цим, всупереч настоюванням Синоду, на Ректора в новому академічному році цивільну особу — проф. П. Коваліва. Більше того. В старому статуті Урядуючим Куратором Академії міг бути тільки єпископ, якого призначав Синод УАПЦ; в зміненому ж „Статуті Богословської Академії" Собор Єпископів зрезигнував і з цього правила. Бо ж замісць: „Найвищим органом управління Богословсько-Педагогічної Академії є Кураторія. Головою Куратори є єпископ, що призначається на це становище Св. Синодом УАПЦ" (п. 39) в зміненому статуті сказано: „Найвищим представником Св. Синоду УАПЦеркви при Богословській Академії є Урядуючий Куратор Академії" (п. 14). Отже, за такою редакцією в „Статуті", представником Синоду при Академії могла бути і цивільна особа.

Так на становищі Ректора Богословської Академії УАПЦер-кви на еміграції й не було до кінця її єпископа чи взагалі духовної особи; після від'їзду до Америки проф. П. Коваліва Ректором Академії був проф. Г. Ващенко, який в листі до Св. Синоду з дня 2. XI. 49 р. теж писав: „Академія має зберегтися як Богословська школа, себто з повною перевагою в її навчальному плані дисциплін богословських над світськими ... На чолі Академії мусить стояти єпископ, бо інакше вона не матиме авторитету як Богословська школа". Чому Собор Єпископів, затверджуючи змінений „Статут Богословської Академії" не взяв під увагу цього погляду й вик. об. Ректора Академії, поруч з поглядами її Преосвященного Куратора, зостається невідомим. Але плюсом керування Академією на становищі Ректора її довголітнього педагога проф. Г. Ва-щенка було те, що сам він був з вищою богословською освітою, як кандидат богословія Московської Духовної Академії.

Духовною особою в Академії, за постановою Синоду при затвердженні „Статуту Богословсько-Педагогічної Академії" 24. VIII. 46 р., мав бути декан Богословського факультету, яким і обрано було на засіданні Професорської Ради 8 липня 1947 р. протопресв. о. Павла Калиновича. „В руках протопресв. П. Калиновича, як писав до Синоду єпископ Володимир (16. X. 48.), знаходиться переважна більшість богословських дисциплін, який добре їх читає, але, на жаль, не належить до нашої Церкви, а до Російської" (За-рубежної) ... „Я вважаю таке явище цілком ненормальним, і слід було б якось вийти з такого становища" .. Дійсно, коли в завдання Богословської Академії УАПЦеркви входило виховання пастирів Церкви і „в дусі глибокої національної свідомости" (ч. 1а Статуту Богосл. Ак.), то не можна не признати слушности зауважень Куратора Академії: о. П. Калинович, добрий єпархіяльний місіонер на Поліссі в Православній Церкві в Польщі, не був тоді в стані українських церковних діячів, не став, як бачимо, таким на еміграції, а з переїздом до Америки, де вже й упокоївся, був на пастирській праці в юрисдикції Російської митрополії.

Думка про переселення Богословської Академії УАПЦеркви за океан, до Канади, чи до США, „іп согроге", як казали, виникла ще на початку 1947 р., коли в кінці січня того року приїздив до Европи Адміністратор УГПЦеркви в Канаді о. С. В. Савчук з метою, головним чином, знайти кандидата на катедру єпископа для УГПЦ в Канаді з-посеред численної ієрархії УАПЦ. Після зустрічі Ректора Академії з о. Адміністратором С. В. Савчуком, була на порядку денному засідання Професорської Ради Академії 24 лютого 47 р. віднотована справа: перспективи зв'язку та майбутнього переїзду до Канади". Знов на засіданні Професорської Ради 8 липня 1947 р. у звіті Раді Ректора Академії читаємо: „З Канадою, не дивлячись на те, що свого часу, коли в Мюнхені був представник Української Церкви в Канаді прот. С. Савчук, і його докладно було поінформовано про стан та життя нашої Академії

345

та висунуто було певні проекти і побажання в справі захисту справ Академії в Канаді перед українськими громадськими і мі-родайними чинниками, — відповіді до сього часу не отримано". (Протокол ч. 8 засідання Проф. Ради Ак. 8 липня 1947 р.). Одначе надія на те, що Богословська Академія УАПЦ має бути перенесена до Америки, плекалась далі. Коли Ректор Академії проф. П. Ковалів від'їздив до Америки, то Професорська Рада Академії на засіданні 3 травня 1949 р. постановила „вважати, що й Академія в майбутньому має бути перенесена до Америки, коли буде створений для цього ґрунт, спробу готування якого доручила, в порядку відрядження, проф. П. Коваліву, як Ректорові"... (З листа проф. П. Коваліва до митроп. Полікарпа з дня 21. V. 49 р.).

В. об. Ректора Академії проф. Г. Ваіценко в листопаді 49 р. в листі до Синоду УАПЦ висловлює певність, що значна більшість професорів і студентів Академії переїде до Америки, і що „вже тут, в Німеччині, треба добрати кадри професорів, в першу чергу професорі'в-богословів, бо викладачів світських дисциплін легко можна буде знайти і в Америці". А Секретар Синоду УАПЦер-кви еп. Платон, в листі до Ректорату Богословської Академії з дня 24 січня 1950 р., бажав „Панам Професорам і побожним студентам Академії успішно закінчити 1949-50 академічний рік і переїхати ін корпоре за океан для дальшої праці над навчанням і вихованням будучих пастирів нашої Церкви". І тут знову реалістом являвся тільки Куратор Академії, Владика Володимир, який в звіті до Синоду за 1948-49 академ. рік писав 10. VI. 49 р.: „Тверде переконання п. Ректора, висловлене на засіданнях (Профес. Ради — 3. V і Сенату 18. V. 49 р.), що Академія буде перенесена в майбутньому до Америки, на мою думку, є лише „ріит сіезісіегі-ит" і реального ґрунту не має, вже хоч би тому, що професорський склад і мікроскопічна кількість студентів, що весь час трималася Академії, можуть виїхати лише як робітники, а значить будуть розсіяні скрізь і всюди, а зовсім старі професори мало мають шансів на виїзд. Отже „щасливий, хто вірує", а тому цю думку треба плекати. На сьогодні є ідея Академії, і це є добре, бо внутрішніх досягнень мало, не зважаючи на жертвенність багатьох професорів"...

Думається, що і Ректорат і професура Академії, не маючи належних зв'язків, були дезорієнтовані щодо можливостей перенесення Богословської Академії УАПЦеркви за океан „іп согроге". Докладне ознайомлення о. Адміністратора УГПЦеркви в Канаді з структурою Академії в 1947 р., що мала „40 осіб професорсько-лекторського складу", напевно відразу відмовко рішало питання перенесення ЇЇ до Канади. Такі „маштаби" провадження Церквою духовно-світської високої освіти зовсім не відповідали ні можливостям, ні потребам УГПЦеркви в Канаді. Провід її обмежився тим, що виписав від імени УГПЦеркви проф. Дм. Дорошенка, їв. Власовського і проф. Ф. Кульчинського. Порівнюючи з широким

346

розмахом заснування високої богословсько-педагогічної школи УАПЦерквою на еміграції, було це, розуміється, зовсім скупо. Бо ж, напр., проф. їв. Власовський в учбових роках 1948-49 та 49-50 викладав: Догматичне Богословіе, Основне Богословіє або Християнську Апологетику, Моральне Богословіє, Історію Схід-ніх Православних Церков, Церковне право, Гомилетику і Українську мову. Але ж і школа не була високою. Був це „Богословський Відділ Колегії св. Андрея у Вінніпегу". Тепер, замісць „Богословський Відділ", присвоєно їй назву „Теольогічний факультет". Та чи цей „Теольогічний факультет", при чудовому його новому приміщенні, дорівнює в навчальному процесі хоч старій Духовній Семінарії? Як подавав „Вісник" (за 1 листопада 64 р.), в 1964-65 академ. році з богословських предметів на 3-ьох курсах факультету трьох лекторів викладали Літургіку, Старий і Новий Заповіт (номенклатура зовсім не ясна), догматику, й гомилетику, якийсь предмет — „течії в Христовій вірі". Іншими предметами були: Українська мова, Церковно-слов'янська мова, Грецька мова, Історія Української Церкви, Історія УШЦеркви в Канаді, Історія філософії (якої?), церковний спів і церковний устав (частина Лі-тургіки?) ...

Підготовка пастирів для УПЦеркви поза нашою Батьківщиною залишається важливою проблемою життя УАПЦеркви. І треба все ж пошкодувати, що УГПЦерква в Канаді і УПЦерква в США, як найбільші осередки Української Православної Церкви в наших часах не тільки на чужині, а й у цілому світі, не скориста-ли з відповідних наукових сил, які могла дати їм Богословська Академія УАПЦ на еміграції. І то тим більше, що Колегія св. Андрея з її Теологічним Православним Факультетом у Вінніпегу асоційована з 1962 р. з Манітобським Університетом. Завдання цього факультету, як писали у „Віснику" з нагоди відкриття „Нової Колегії", не тільки в тому, щоб виходили по скінченні його „добре підготовані абсольвенти-фахівці", тобто в даному разі освічені пастирі Церкви, а „щоб виходили й небуденні наукові твори його професорів, як плоди їхньої науково-дослідної праці, що займали б почесне місце серед праць вчених з інших академічних шкіл"... „Колегія св. Андрея, — писали там далі, — це не установа типу наших інститутів-бурс для студентства та пастирські курси для вишколювання кандидатів на священиків, а щось далеко ширше й глибше, її призначення бути храмом українського духа, кузнею українського інтелекту на вершинах". („Вісник", чч. 14-15. 1964. Ст. „Нова Колегія відкрита".).

Очевидно, що тут мова про розвиток в українському право-славії богословсько-філософської думки, богословсько-філософської науки, як високого завдання, поруч з підготовкою освіченого пастирства, Теольогічного факультету Колегії св. Андрея. Покищо ці красні слова залишаються лише словами ... Думка о. Ректора Колегії св. Андрея протопресв. С. В. Савчука, висловлена ще

347

коло 1957 р., залишається в повній силі, а о. д-р С. В. Савчук сказав: „Дуже трудно роздобути фонди на поставлення репрезентативних будинків Колегії при Університеті, але ще більшою турботою е справа виповнення нової Колегії відповідним змістом"...

(ІЬМет. Підкр. наше).

Книжкова продукція Богословсько-Педагогічної (потім тільки Богословської) Академії УАПЦеркви на еміграції, коли зважити насвітлені вище жахливі обставини, в яких проходила її (Академії) діяльність, не могла бути ні широкою, ні глибокою. Пам'яткою залишились „Бюлетені" Академії, ротаторні видання великого формату, яких вийшло 6 чисел в роках 1946-49. Редактором, як подавано було в деяких з цих чисел, був студент В. Іващук. „Бюлетені" Академії подавали хроніку життя і діяльности Академії та містили в собі статті богословського і церковно-історичного характеру професорів і лекторів Академії, — були це переважно доповіді їх на наукових засіданнях Богословського факультету з дискусіями по вислуханні доповіді; зустрічаються також проповіді, виголошені студентами Академії в церкві. „Українське Студентське Товариство при Богословській Академії УАПЦ", організоване в травні 1947 року, мало потім свій орган „Богослов"; в ньому брали участь і професори; ч. 4-6 „Богослова" в р. 1949 вийшло вже з друкарні. Накладом цього ж „Т-ва студенів Богословської Академії УАПЦ" видані були на ротаторі деякі лекції читані в Академії, як: проф. О. Іваницький. Вступ до Богословія. 1948. (стор. 14). Проф. Д-р Н. Василенко-Полонська. Історія Української Церкви. 1948. (У стислому викладі, стор. 28). Єп. Вячеслав. Гомілетика. 1950. Проф. О. Поліський. Догматичне Богословіє (три лекції). Протопресв. П. Калинович. Літургіка. ч. І (1947) і II (1950). Проф. Дм. Чижевський. Логіка зі збірниками логічних вправ. 1947. (стор. 69). Його ж — Історія Філософії. Ч. 1. Антична філософія. 1947. (стор. 45). Проф. Г. Ващенко. Педагогіка. 1947. Проф. А. Ко-цевалов. Підручник старогрецької мови. Ч. 1 і 2. (Рідна Церква. Ч. 1. 1952. „Огляд книжкової продукції Богословської Академії за шість років (1946-1952)".

Урядуючий Куратор Академії єпископ Володимир залишив становище Куратора Академії невдовзі по Соборі Єпископів 2-5 листопада 1949 р., на якому він заявив, що має „ашуранс" на виїзд до США. Стаціонарне навчання в Богословській Академії продовжувалось і в Академічному році 1949/50. Студентів Академії в цьому році, як подає „Звіт зі стану Б. Ак." за грудень 1949 р. Ректорату Академії, було 14. З огляду на те, що скінчився термін каденції колишнього ректора Академії проф. П. Коваліва, який від'їхав до США, обрано було на ректора Академії вик. об. ректора проф. Гр. Ващенка. В липні 1950 р. був перший випуск аб-сольвентів Академії, заснованої в листопаді 46 р. Скінчило Академію п'ять студентів; з них два, які представили праці на ступінь магістра теольогії, скінчили з титулом „магістра теольогії".

348

Тоді ж Сенат і Професорська Рада присудили наукові ступені докторів богословія „попогіз саІІ8а" єпископові Вячеславу (Лісиць-ко'му) і проф. Г. Ващенкові, а першого Куратора Академії архи-еп. Михаїла і першого Ректора її проф. П. Коваліва нагороджено було почесними грамотами. („Церква і Нарід". Ч. 9-Ю. 1950. Стор. 35-36).

Після 1949-50 академічного року Академія припинила, як видно, стаціонарне навчання з браку студентів і з браку коштів (даних про це в архіві Синоду, перевезенім еп. Платоном в лютому 1951 р. до Канади, нема) і переключилась на заочне навчання. Як довго і з яким успіхом це заочне навчання провадилось, матерія-лів не маємо. 22 квітня 1959 р. в м. Швебіш Ґмюнд в Німеччині відбулась сесія Вищої Ради Митрополії під головуванням митр. Ніканора. На ній в справі Богословської Академії УАПЦеркви було постановлено: „Вища Рада Митрополії вважає, що Богословська Академія УАПЦ, яка проробила важливу й корисну працю для нашої Церкви, з виїздом студентів і більшости професорів з Німеччини, з 1952 р. знаходиться в стадії ліквідації і в лоні УАПЦ не існує. Надані нею після цієї дати наукові ступені д-ра богословія вважати недійсними". („Рідна Церква". Ч. 39. 1959 р., стор. 13).

7. Участь проводу УАТЩеркви в переселенчій акції; меморандум до ОН. Парафії УАПЦ в Німеччині і Австрії. Новий розподіл теренів архипастирської праці поміж єпископами; благословення на виїзд до Бельгії архиєп. Михаїлові. Турботи проводу УАПЦ в справах переселення в контакті з Головною Переселенчою Радою та її Управою. Склад духовенства УАПЦ на еміграції. Організація церковних осередків УАПЦ в Франції, Бельгії, Англії, Австралії, Південній Америці. Соборне послання останнього Собору Єпископів УАПЦ 3-5. XI. 49 р. Переселення укр. православних владик до Північної Америки. Активізація, в зв'язку з їх прибуттям, проблеми поєднання УПЦерков в США. Ієрархічне питання в УГПЦер-кві в Канаді; роля у його унормованні ієрархії УПЦеркви з Евро-пи. Упокоєння 22. X. 1953 р. в Парижі Первоієрарха УАПЦеркви Митрополита Полікарпа.

Свящ. Синод УАПЦеркви в Посланні до духовенства і бого-любивих вірних УАПЦеркви на еміграції з дня 17 червня 1946 р.

писав:

„Зі справою внутрішнього скріплення нас в церковно-релігійному житті стоїть тісно й дальша доля перебування нашого на чужині. Було б великим нещастям для нас розпорошення нас, як поодиноких осіб і родин, по світі. Наші зусилля повинні бути скеровані до того, щоб при необхідності розселення могли ми компактно, групово переселятися своєю Церквою і пастирями, зі своїми учителями, з культурно-освітніми та іншими громадськими

349

З'становами. Стоїмо перед незнаним майбутнім, знаходимося в невиразному, з боку правного, положенні. Церква є властиво єдиною нашою установою, правно на чужині признаною. І тому ще більшого значення набирає лад, дисциплінованість в житті Церкви, щоб ворожі нам чинники не могли сказати про нас, що навіть в Церкві Святій ми не маємо порядку. . . Ієрархічний провід, в почутті своєї відповідальности не тільки за доручені йому Господом душі вірних, а й за земну долю людей, що з ним на чужині перебувають, робитиме все можливе, щоб цю спільну долю полегшити. Свящ. Синод звертається до Організації З'єдинених Націй й до Високих Урядів окремих держав з проханням долею нашою ближче заопікуватися та вирішити її в дусі високої гуман-ности, справедливости і правдивої демократичности".

В меморандумі до ОН, лринятому Синодом УАПЦ на засіданні 23 серпня 1946 р. і висланому на руки Генерального Секретаря ОН, Синод писав, що ,,на еміграції в Европі опинилося 12 українських ієрархів УАПЦеркви на чолі з митрополитом Полікарпом, утворено 52 парафії з 60.000 віруючих, які зорганізовані в 7 єпархій, керованих єпископами і обслуговуваних священиками. Повернення до теренів, підлеглих або контрольованих Совєтами, для всіх віруючих членів УАПЦеркви є неможливе, зважаючи на терористичне винищування большевиками віруючих Церкви. Тому всі віруючі гнаної УАПЦ є політичними емігрантами, які нині перебувають під опікою УНРРА і під захистом демократичних держав світу. Зважаючи на те, що українці — члени УАПЦ складають суцільність з погляду національного, мовного, культурного і віро-ісповідного, звертаємось до Вас з проханням: поставити перед ОН питання і внести пропозицію, щоб гнану атеїстами — володарями Совєтського світу, УАПЦеркву було ін корпоре переселено у визначену ОН країну і розселено там організовано — єпархіями і парафіями, надавши відповідні початкові засоби для Існування й корисної праці наших селян, робітників та інтелігенції". (Архів Синоду УАПЦ. Розд. по реєстру І. Справа 3, стор. 15).

Оця думка про можливості переселення цілими парафіями, — невідомо, на яких підставах вона в 1946 р. виникла, — тривала в Синоді аж до весни 1948 р., коли виявилась її безнадійність, про що скажемо нижче.

Як зазначено в Меморандумі Синода УАПЦ на еміграції до ОН, кількість парафій УАПЦеркви по таборах і поза таборами в Німеччині, окупованій військами аліянтів, була в літі 1946 р. — 52 парафії. Така майже кількість їх залишалась і весною 1949 р., не диблячись на те, що вже в р. 1948 йшло переселення скитальців за океан на запотребовання фізичних робітників з тамтих країн. В складі парафій, в зв'язку з ліквідацією та комасацією деяких таборів (Кіль-Кориген, Батгорн, Карлсруе, Майнц-Кастель, Кауф-бойрен, Бад-Верисгофен), наступали зміни, деякі закривались, но-

350

ві відкривались. Для історії подаємо список тих парафій УАПЦер-кви в Німеччині, які існували ще в квітні 1949 р.

І.    Бритійськазона.

I. Гановер. 2. Бургдорф. 3. Фаллінбостель. 4. Кіль-Фридрихс-орт. 5. Білефельд. 6. Годенау. 7. Брауншвайг. 8. Дельменгорст. 9. Геттінген. 10. Гайденау. Ц. Галендорф. 12. Еррель. 13. Галле і Райне. 14. Зеедорф. 15. Венто"рф-Гамбург. 16. Реде.

II.    Американська зона.

Мюнхенська церковна округа: 1. Мюнхен-Дахауерстр. 9/П. 2. Мюнхен-Фрайман. 3. Мюнхен-Шляйсгайм. 4. Мюнхен-Фельдмо-хін. 5. Мюнхен-Ляйм. 6. Міттенвальд-Єгер-Касерне. 7. Міттенвальд-Піонір Касерне. 8. Вайсенбург. 9. Стефанскірхен. 10. Пфаркірхен. 11. Ляндсгут. 12. Край'бург-Піртен. 13. Бертехсгаден. 14. Дінкенльс-білль.

Регенсбургська церковна округа: 1. Регенсбург. 2. Байройт. 3. Ерлянген. 4. Райтерзайх. 5. Швайнфурт. 6. Ноймаркт. 7. Вінцер.

Аугсбурська церковна округа: 1. Новий Ульм. 2. Ляйпгайм. 3. Діллінген.

Ашаффенбурська церковна округа: 1. Ашаффенбург-Артілері Касерне. 2. Ашаффенбург-Боіс Бріль. 3. Корнберг. 4. Герсфельд. 5. Буцбах. 6. Гісен.

Віртемберг-Баденська церковна округа: 1. Етлінґен. 2. Пфорц-гайм. 3. Ельванген. 4. Цуфенгаузен. 5. Людвигсбург. (Архів Синоду УАПЦ. Розд. V. Справа 31/стор. 72).

Усього в цьому спискові парафій УАПЦеркви на еміграції Канцелярії Синоду на весну 1949 р. є 51 парафія в Німеччині, але, як видно зі „Справоздання з праці Св. Синоду за 1946 р." на III сесії Собору Єпископів 12-15 травня 1947 р., найбільше число парафій в Німеччині було 71 в церковних округах в тому часі: Гановер-ській — 12 парафій, Вестфальській — 5, Мюнхенській — 20, Аугс-бурській — 6, Байротській— 5, Гросс-Гесенській — 13, Віртем-бергській-Баденській — 8, Бад-Кісінгенській — 2. (Архів Синоду, розд. І. Спр. ч. З, стор. 64). Нема вже в р. 1949, як бачимо, таких парафій, як в Аугсбурзі, Ашаффенбурзі (Ля-Гарде), Майнц-Касте-лі, Інгольштадті, Фалькенберзі, Герренсбурзі і інш.

В юрисдикції УАПЦеркви на еміграції знаходились і парафії українських православних скитальців в Австрії. Пам'яткою про церковне життя цих скитальців в Австрії залишився церковно-релігійний збірник „Під Покровом", виданий на цикльостилі року 1947 в Зальбурзі, з благословення митрополита Полікарпа, Братством при церкві св. Покрови в Зальбурзі. Вище було нами подано, що духовна опіка над вірними УАПЦеркви в Австрії доручена була Собором Єпископів УАПЦ в Еслінгені архиєпископові Гена-

351

дію, але, при утруднених тоді взагалі зв'язках між Австрією і Німеччиною, не дістав дозволу на в'їзд до Австрії і архиєп. Генадій. Так православні українці в Австрії і залишились до розселення їх без єпископа на місці; опіка над ними мала бути обов'язком самого митрополита Полікарпа, який, проживаючи в Бритійській зоні, був від Австрії найдальше всіх єпископів УАПЦ в Німеччині. Фактичним центром церковного житт,я УАПЦ в Австрії була парафія Покрови Пресвятої Богородиці в Зальбурзі з її дуже діяльним при церкві Братством [ст. М. Могильницького (проф. М. Муха) в збірнику „Під Покровом" — „З життя і діяльности парафії при церкві Св. Покрови УАПЦ в Зальцбурзі"]. Значення цієї парафії було не тільки в тому, що вона сама жила піднесеним церковно-релігійним і культурно-освітнім національним життям, а й у тому, що ЇЇ діяльність не обмежувалась самим Зальцбургом. При участи її духовенства, церковних діячів, утворюються філії її і самостійні парафії в місцях скупчення православних українців. Так постали парафії УАПЦ в Гельбруні, Бірмосі, Фек-лабруку, Вельсі Кремомюнстері; в Горішній Австрії — в Шердін-гу, Андорфу, Ріді, Лінцу, Філлаху, Вайфендорфу, Бравнав, Грацу. Багато потрудились тут оо. Фотій Дм., Стефюк П., Мельничук В., які тепер в Канаді, о. Арійчук Борис, що очолює нині Покровське Братство в Буенос-Айресі (Аргентина). Настоятель парафії УАПЦ в таборі Ляндек (Тироль-Австрія) митроф. прот. Ананія Сагайда-ківський був призначений Св. Синодом УАПЦ Адміністратором парафій УАПЦ в Австрії після того, як вияснилось, що архиєп. Генадій виїхати до Австрії не зможе. З від'їздом прот. А. Сагайда-ківського на Французьку зону, що знаходилась під опікою єп. Сергія, на становище декана її, адміністраторами парафій УАПЦ в Австрії були ступнево — о. В. Сагайдаківський (коротко, від'їхав, вийшовши з складу духовенства УАПЦ, до Канади), о. Дм. Фотій, о. П. Стефанюк.

До Собору Єпископів в Мюнхені 15. V. 1947 р. не були за-труднені в церковній адміністрації архиєпископи Ніканор і Генадій та єпископ Сергій. На цьому Соборі архиєп. Ніканорові доручена була архипастирська опіка над частиною церк. округи Вір-темберг-Баден (таборові парафії Еттлінген і Форстнер-Касерне біля Карлсруе); архиєп. Генадієві — таборові парафії в Ашаффен-бурзі — „Ля Гарде", „Артілері-Касерне" і „Ля-Бріль"; єп. Сергію — опіка над вірними, що знаходились на французькій зоні. Гросс-Гессенська церковна огруга, з приводу від'їзду її архипастиря єпископа Мстислава до Парижу для опіки над вірними у Франції, Англії і Бельгії, доручена була на тому ж Соборі опіці єпископа Платона.

На наступній IV сеії Собору Єпископів 23-24 жовтня 1947 р. в Ашаффенбурзі наступили нові зміни в розподілі теренів архипа-стирської праці поміж єпископами. З огляду на переобтяження працею Секретаря Свящ. Синоду єп. Платона, його звільнено бу-

352

ло від адміністрування над церковними округами Гросс-Гессен і Віртембергом, залишивши під його опікою тільки таборову парафію „Штуттгарт-Цуффенгаузен". Грос-Гессенська округа була передана під опіку еп. Вячеслава; таборова парафія на Віртембергії „Ельванген" була доручена опіці архиєп. Ніканора. У зв'язку з позбавленням єпископського сану і відлучення від Церкви єп. Григорія Огійчука, усі парафі УАПЦ на Бритійській зоні стали знову під церковною адміністрацією самого митрополита Полікарпа. На V сесії Собору Єпископів 19-20 квітня 1948 р. в Аугсбурзі до цих обов'язків Владики Митрополита долучена була опіка його над вірними УАПЦеркви у Франції, Англії, Швейцарії та Італії, бо ж архиеп. Мстислав був вже у вересні 1947 р. в Канаді і на Соборі УГПЦеркви 12-13 листопада у Вінніпегу був обраний на катедру тієї Церкви.

На тій же V сесії Собору Єпископів благословлено було архи-єп. Михайлові виїхати до Бельгії, куди на працю в копальнях вугілля виїхало чимало українських скитальців. Архиєпископ Михаїл мав обняти своєю архипастирською опікою також вірних УАПЦ в Голяндії і Люксембурзі. Архиєпископові Ігорю та єп. Сильвестро-ві благословлено було виїхати до Аргентини, куди теж почали, на запотрібування робочої сили, виїздити українські скитальці. З від'їздом архиєп. Михаїла до Бельгії, Мюнхенська церковна округа доручена була митрополитом Полікарпом керівництву архиєп. Генадія, яке доручення стверджено було Свящ. Синодом на засіданні 13 листопада 1948 р. в Ельвангені.

Справа розселення українських скитальців, як то видно з наведеного на початку цього підрозділу Послання Синоду УПЦеркви з дня 17 червня 1946 р., відразу ж була предметом великих турбот проводу УАПЦеркви на чужині. В цій справі засадою для ієрархічного проводу Церкви було — сприяти всіма засобами веденню пе-реселенчої акції покликаними до того загальноукраїнськими пере-селенчими організаціями. Представником УАПЦеркви на загальному „Переселенчому З'їзді", який відбувся 4-5 жовтня 1946 р. в таборі Шляйсгаймі біля Мюнхену, був єпископ Мстислав. З доповіді єпископа на засіданні Синоду 19 листопаду 1946 р. в Корнберзі виявилось, що переселенча акція набірає актуальности й організованих форм. До Переселенчої Ради, організованої на підставі ухвал З'їзду, Синод делегував своїми представниками Секретаря Синоду єп. Платона і Директора Канцелярії Синоду Івана Власов-ського. Делегатам був даний наказ: „в праці їх в справі переселення стреміти до того, щоб переселення відбулось по змозі релігійними православними громадами до тих країн, які найбільше відповідають своїми кліматичними умовами і в яких було б гваранто-вано збереження й розвиток духовно-культурних і національних цінностей українського народу".

Про стан справи переселення представники Синоду в Головній Українській Переселенчій Раді подавали звіти на сесіях Сино-

ІЬ,г                                                                                                     353

ду і Собору Єпископів УАПЦ, а своєю співппрацею в Раді (їв. Власовський був членом Президії Ради, або Управи її, що перебувала в Мюнхені і збіралась досить часто) — допомагали, скільки могли, веденню загальнонаціональної української справи. В липні 1947 р. переселенча акція серед українців несподівано набрала іншого характеру. За ініціятивою папи римського Пія XII утворена була „Понтифікаційна Еміграційна Комісія" для праці в рямцях ІРО. Як один з комітетів цієї „Комісії", постав, під проводом Апостольського Візитатора о. Н. Вояковського, „Ватиканський Український Еміграційний Комітет", деканальні відділи якого мали до 15 вересня 47 р. перевести реєстрацію всіх українців-католиків (за виключенням фольксдойчів) по таборах і емігрантів поза таборами. Як повідомлялось, 10 липня 1947 р. у Франкфурті відбулась Конференція з участю двох американських єпископів, двох аргентинських пралатів, представників американської армії і ріжних кон-сулятів; на Конференції обговорювано справи еміграції католиків. ІРО має фінансувати еміграцію, військо забезпечити в час переїзду харчами, а Понтифікацшні Емігрантські Комітети дбатимуть про влаштування на місцях. Виїзд емігрантів сподіваний до року. („Щоденні Вісті". Ч. 46. 1947 р. Аугсбург).

Заслухавши на сесії VI Св. Синоду 5—8 серпня 47 р. в Майнц-Кастелі доповідь своїх представників про скерування серед українців переселенчої акції на шлях сепаративний, по лінії конфесіональних ріжниць, Синод ухвалив звернутися з меморіялом до Пон-тифікаційної Еміграційної Комісії. В цьому меморіялі Св. Синод, вітаючи наміри прийти з допомогою українським скитальцям — жертвам нетолеранції в часи нинішнього лихоліття, в той же час висловлює жаль, що ця допомогова акція обмежена католиками-українцями, що збуджує ворожнечу між українцями, вносить розбиття серед українців — скитальців ріжних віровизнань, а тому Синод висловлює надію, Ідо в ім'я загальнохристиянської гуман-ности буде змінена Понтифікаційною Еміграційною Комісією засада допомоги через неї виключно католикам.

Сам Св. Синод УАПЦ підтвердив тоді й надалі напрямні своєї праці в справі переселення в повному контакті з Головною Українською Переселенчою Радою та її Управою. В порозумінні ж з ними зарядив Синод через Церковні Управління по церковних округах реєстрацію в парафіях своїх вірних для переселення. Опріч того, Синод прийняв ряд постанов для посилення праці в пересе-ленчій справі, як звернення до Союзу Християнських Церков, до установ ІРО, до урядів європейських і заокеанських держав, куди виїздили вже православні українці на працю: в справі церковно-релігійної опіки над цими переселенцями духовенства УАПЦ Синод звернувся до урядів Англії, Бельгії, Бразилії, Аргентини.

На весну 1948 р., як видно з доповіді представника Синоду в Пе-реселенчій Управі, на сесії Синоду 15—17 квітня 1948 р. в Аугсбурзі, — „виявився неуспіх переселенчої акції по лінії конфесійній Пон-

354

тифікаційної Еміграційної Комісії; переселенча справа йде більш по лінії національній, і з національними групами більше рахуються; всі надії звернені на Українські Допомогові Комітети по ріжних країнах. Переселенча Управа при ЦПУЕ в Німеччині увійшла вже в склад Бюра відпоручника Українського Допомогового Комітету в Америці на Німеччину д-ра Смука; взагалі ж переселенча справа стоїть зараз досить тяжко, і добре було б, щоб єпископи і духовенство вжили старань про індивідуальні виїзди". І Синод тоді ухвалив: ,,3 огляду на тяжкий стан переселенчої справи, який не подає надії на груповий виїзд, порадити духовенству і єпископам починати старання про індивідуальний виїзд до тих країн, куди виїжджають вірні нашої Церкви". (Протокол ч. 2 засідання IX сесії Св. Синоду УАПЦ дня 16 квітня 1948 р. в укр. таборі „Соммер Касерне" в Аугсбурзі). Так само і Собор Єпископів, що відбувся після IX сесії Синоду в тому ж Аугсбурзі 19-20 квітня 48 р., ухвалив, благословивши архиєп. Михаїлові відбути до Бельгії, а архиєп. Ігореві і єп. Сильвестру до Аргентини: „Решта Єпископів може старатись про виїзд з Німеччини до тої чи іншої країни, куди виїжджають наші вірні, для духовної опіки над ними і для організації там життя УАПЦеркви".

Канцелярією Св. Синоду нав'язано було в справі переселення контакти з Українськими Допомоговими Комітетами в Англії, Франції, Бельгії, Італії, США, Канаді, Аргентині й Бразилії. На вислані листи одержано відповіді від Комітетів з Англії, Франції, Бельгії, США, Аргентини, Бразилії з готовністю допомогти порадами й на місці по прибутті, при чому підкреслювалось, що Комітети не роблять „жодної релігійної ріжниці при клопотаннях про переселення скитальців". Розселення духовенства УАПЦеркви з Німеччини, почате р. 1948, впродовж 1949 р. йшло дуже інтенсивно; виїхало тоді біля 60 священиків. (,,Укр. Правосл. Церковний Календар" на 1950 р. Штутгарт. стор. 70). Коли трудно було виїздити як священикам, то виїздили й на працю як робітники.

В таборовій добі життя УАПЦеркви на чужині недостатку в духовенстві не було. Як подає „Укр. Православний Церковний Календар на 1949 р.", вид. Св. Синоду УАПЦ, на кінець 1948 р. в Німеччині та Австрії нараховувалось 103 священики й 18 дияконів; частина священиків була чинна в характері настоятелів парафій, їх заступників, законовчителів, решта — резервові, (стор. 117). Зі Звіту Секретаря Синоду УАПЦ єп. Платона з праці Синоду за 1947 рік освітній ценз цього духовенства виглядав, згідно з анкетними даними, так: 23 особи було з вищою богословською освітою, 18 — з освітою духовних семінарій, 13 — з вищою світською освітою, 15 — з загальною середньою, 9 — з освітою старих духовних учи-ЛІЩ) 4 — з нижчою освітою. (Архів Св. Синоду УАПЦ. Розділ І. Справа 2., стор. 182).

Початки організації церковних осередків УАПЦеркви по ріжних країнах слідом за переселенням до них вірних УАПЦеркви наведені

-2*                                                                                                        355

були в листовних докладах митрополита Полікарпа Свящ. Синодові на передостанню його XI сесію, що відбулася в Мюнхені 15-17 червня 1949 р.

Під час короткого перебування у Франції єпископ Мстислав зорганізував в Парижі українську парафію, а інж. Созонтів збудував своїми коштами церкву, яку єп. Мстислав освятив в честь св. Си-мона. Єпископ Мстислав не встиг виклопотати дозволу на в'їзд у Францію священиків УАПЦ, бо мусів виїхати до Канади, а інжине-рові Созонтову після великіх клопотів, врешті-решт, вдалося добути дозвіл для двох священиків, які мали б обслуговувати духовно православних українців у Франції. 25 серпня 1948 р. прибув до Парижу з Німеччини прот. Володимир Вишневський, якого митр. Полікарп призначив настоятелем парафії УАПЦеркви в Парижі. 9 вересня 1948 р. прибув до Франції архипресв. Олександер Но-вицький, що почав обслуговувати, роз'їзджаючи по Франції, робітників православних українців, які працювали по фабриках. Восени 1949 р. о. Новицький виїхав до Канади, а о. Вишневський на становищі настоятеля названої вище парафії в Парижі, а одночасно і Адміністратора УАПЦ у Франції (після смерти митрополита Полікарпа 22. X. 1953 р.) упокоївся в липні 1961 р. Нині (1965 рік) у Франції 6 священиків УАПЦеркви на еміграції.

В Бельгії, до прибуття туди у вересні 1948 р. архиєпископа Ми-хаїла, організував чотири церковних громади УАПЦеркви прот. Іван Бачинський. Було в цих громадах до 200 родин робітників в копальнях вугілля. Бельгія була одна з перших країн, яка запотре-бувала до себе робітників з емігрантів в Німеччині. Цим пояснюється й місійна командировка Синодом УАПЦ до Бельгії архиєпископа Михаїла, з прибуття якого до Бельгії „наші люди, як пише митр. Полікарп, були дуже втішені, бо почули біля себе когось рідного, що йому можна розповісти свої жалі і турботи". З прибуттям архиєпископа Михаїла, який мав місце осідку у Льєжі, почалось ширше охоплення духовною опікою розкинених по копальнях православних українців, коли приїхало до Бельгії, на виклик Владики, ще три священики — о. М. Овчаренко, о. Є. Чижів і о. Тарновецький. Але умови праці й життя наших людей в Бельгії були несприятливі, і тому, як тільки кінчались контракти наших шахтарів з працедавцями, то люди вживали заходи до виїзду з Бельгії переважно за океан. Отже служення тут тяжке і архиєпископа і священиків стало часовим; з від'їздом пастви не було потреби в духовенстві. За благословенням митрополита Полікарпа, до якого звернулась Консисторія УГПЦеркви в Канаді з проханням, аби благословив кандидатуру архиєп. Михаїла на правлячого єпископа УГПеркви в Канаді, архиєпископ Михаїл, залишивши Бельгію і зобачившись в Парижі з Владикою Полікарпом, у травні 1951 року від'їхав до Канади. Отці М. Овчаренко і Є. Чижів також переїхали на служіння в УГПеркві в Канаді. Нині (1965 р.) в Бельгії, в Брукселі, в юрисдикції УАПЦ на еміграції продовжує пастирське

356

служіння в сані протопресвітера о. Іван Бачинський, що прибув до Бельгії з першим етапом українських робітників в 1947 році.

Організація церковного життя УАПЦеркви на терені Англії розпочалась в середині 1947 р. В складі її вірних були православні українці вояки, що були в польському корпусі ген. Андерса, і дуже значна кількість робітників, які прибували з таборів для скитальців в Німеччині. Ініціятивна група серед них нав'язала зносини з проводом УАПЦеркви, і в серпні 1947 р. до Англії прибув єпископ Мстислав, духовній опіці якого доручені були осередки православних українців на теренах Франції, Англії, Бельгії постановою Собору Єпископів 15 березня 1946 р. Єп. Мстислав увійшов в тісний зв'язок з „Союзом Українців у В. Британії", на чолі якого стояв тоді Микита Бура (б. посол до польського сейму), і з Українським Допомоговим Бюром на чолі з сотником Богданом Панчуком (з Канади). Відвідавши табори полонених, в яких були й православні українці, інші місця зі скупченням українських скитальців - робітників, єп. Мстислав відбув конференції з представниками англійських суспільних організацій і започаткував організацію УАПЦеркви на терені Англії. Ним була організована перша „Церковна Рада УАПЦеркви на Велику Британію". Священиками УАПЦеркви були тут в р. 1947 ієромонах Іов Скакальський, що прибув до Англії з Італії разом з військово-полоненими, о. Л. Опока та о. О. Довгаль з Американської зони в Німеччині, о. А. Мирошниченко з Бритійської зони, — всі три приїхали до Англії як робітники.

Приїхав було до Англії, без відома і без благословення митр. По-лікарпа, єп. Григорій Огійчук, але Українське Допомогове Бюро в Англії рішуче спротивилось такій його появі, і він, побувши в Лондоні кілька днів, мусів повернутися до Німеччини. (З докладу Синодові митр. Полікарпа 10. VI. 1949 р.). В березні 1948 р. прибув до Лондону і очолив Церковну Раду прот. Ігор Губаржевський. „Коли я побачив, — писав в докладі Синодові митр. Полікарп, — що робота у прот. Губаржевського налагоджується, я замінив Церковну Раду, встановивши „Генеральне Церковне Управління УАП Церкви в Великій Британії", призначив Головою Церковного Управління прот. Губаржевського, членами ієромонаха Іова Ска-кальського, свящ. Л. Опоку і 3-х цивільних осіб, обраних З'їздом вірних УАПЦ 10 жовтня 1948 р.. .. Прот. Губаржевський буває на ріжних зібраннях і засіданнях, як представник УАПЦ, які скликає Англіканська Церква. Провадить візитації парафій і виконує мої доручення, зносячись з урядовими чинниками Англії. Я за його працею дуже уважно слідкую, і кожен раз, коли він робить не так, як слід, я йому це зауважую, і то часто в категоричній формі, але я знаю, що тільки той не помиляється, хто нічого не робить, а тому своїми вказівками я стараюсь виправити помилки'". (Архів Св. Синоду. Розд. І. Справа 4, стор. 207 на звороті). Одначе цих „помилок" у Голови Церковного Управління набралось стільки, що після візитації Владикою Митрополитом УАПЦеркви на терені В. Бри-

357

тані в літі 1950 р. Владика змушений був прот. Ігоря Губаржев-ського звільнити зі всіх його становищ, скреслити його зі списків духовенства УАПЦ в Англії і заборонити йому відправляти Служби Божі в Англії. А у відповідь на ці заборони о. Губаржевський підняв „бунт" проти митрополита в церковному житті УАПЦеркви в Англії, як окреслено його поведінку у виданні „Генерального Церковного Управління УАПЦ у Великій Британії" під наголовком: „Проламятна Книга Пятнадцятиліття УАПЦ в Великій Британії (1947-1962)", Лондон. 1962. До цього цінного видання, в якому мова не тільки про „бунт" і спроби розбиття церковного життя, а і вся історія цього життя з творчею працею в ньому докладно представлена, ми й дозволимо собі скерувати тих, кому дорога ідея Рідної Церкви та її доля на чужині. Таке видання робить честь Генеральному Церковному Управлінню УАПЦ у Великій Британії. Після видалення о. І. Губаржевського Головою цього Церковного Управління був прот. В. Ільчук, що на цьому становищі пробув тільки 8 місяців, — 9 липня 1951 р. о. Ільчук упокоївся. Митрополит Полікарп призначив тоді Адміністратором і Головою Ген. Церк-Управління УАПЦ в Англії митр. прот. Сергія Молчанівського, який вже 15-ий рік, нині в сані протопресвітера, керує церковним життям значного православно-українського осередку в Англії. В складі духовенства УАПЦ в Англії нині 14 осіб (1965 р.).

До Австралії виїхав на початку 1948 р. прот. Ананій Теодорович, член Церковного Управління УАПЦ в окрузі Віртемберг-Баден в Німеччині. Виїхав о. Теодорович як робітник, але митроп. Полікарп переслав йому уповноваження на право організувати в Австралії парафії УАПЦеркви і духовно опікуватися там православними українцями, що він, працюючи одночасно як робітник, ревно почав виконувати, ставши Адміністратором УАПЦеркви в Австралії. Наприкінці червня 1949 р. прибув до Австралії єпископ УАПЦеркви Сильвестер, який одержав дозвіл іміґрувати до Австралії при родині, зобов'язаній до його утримання. Уповноваження на архипастирську працю в Австралії єпископ Сильвестер не мав; навпаки, постановою Синоду УАПЦ на засіданні 16 червня 1949 року, в складі — митр. Полікарпа, архиєпископів Ніканора, Ігоря і Генадія, єп. Платона, єп. Сильвестер був „тимчасово завішений в його архиєрейських чинностях" до часу розглянення його справи на черговій сесії Собору Єпископів. Справа ж єп. Сильвестра полягала в тім, що він ще до від'їзду до Австралії подав до преси („Українські Вісті" 12 травня 49 р.) широке „Архипастирське повідомлення" за своїм підписом, в якому, як і в листах до Собору Єпископів 23. IV., 10. V. і 14. V. 1949 р., „неправдиво, — сказано в постанові Синоду, — освітлює де-які факти з життя УАПЦеркви, як, напр., „тимчасовість" головування в Синоді митр. Полікарпа — ієрарха „сусідньої церкви" (Польської), а також загрожує, що „духовно-культурну роботу в Австралії вестиме „Незалежне єпископство УАПЦ" під проводом єп. Сильвестра, як на

358

Американському континенті „Митрополія трьох ієрархів" (м. Іла-ріона, єпископів Богдана і Ореста) та вважає себе вибувшим зі складу єпископату УАПЦ". Собор Єпископів, що відбувся 3-5 листопада 1949 р., цю постанову Синоду признав слушною, але єп. Сильвестер ще листом до Синоду з дня 21. IX. 49 р. свої листи в квітні-травні, а також нові образливі з дня 9. VII. і 15. VIII. 49 р. відкликав, уважаючи їх „неіснуючими", та висловив уболівання, що такий „конфлікт" стався. Собор єпископів прийняв це каяття його до відома, але зажадав від єп. Сильвестра, щоб він уневаж-нив через пресу і свої писання в пресі та листовно прирік би, що „на будуче нічого подібного більше чинити не буде, а дбатиме, щоб зо всіма своїми собратами жити в згоді, любові та спокої". По виконанні цього, „можна буде остаточно зліквідувати конфлікт, що постав з вини єп. Сильвестра, і зняти завішення та опре-ділити канонічні компетенції єпископа Сильвестра". (Архів Синоду УАПЦ. Розд. І. Справа ч. 1., стор. 199. 53. Розд. IV. Справа ч. 27).

Як подавала преса („Єдність" 16. IV. 50 р.) „Австралійське Міністерство Іміграції дало свою згоду на приїзд до Австралії Архиепископа УАПЦеркви Ніканора". „Згідно з останніми повідомленнями з Европи, — подано було і в журналі „Церква і Нарід" (ч. 7-8. 1950 р. Канада), — Архиєп. Ніканор, Заступник Митрополита УАПЦ, в кінці липня ц. р. переїздить до Австралії, де й очолить духовенство й вірних УАПЦеркви". На переїзд цей не дозволено було Владиці Ніканору лікарями". „Лихий стан здоров'я Архиєп. Ніканора став цьому на перешкоді, а Боже Провидіння зняло з нього цей тягар та зберегло його до іншої важливішої праці", — читаємо в органі Консисторії УАПЦ в Австралії. („Наш Голос", ч. 4. 1963. Стор. 7). У вересні 1952 р. був висвячений для Австралії митр. Полікарпом і архиєп. Ніканором єпископ Іоан Данилюк, який зміг прибути до Австралії тільки 1 квітня 1953 року. Розпочав він, в сані Архиєпископа Сиднейського і Австралій-сько-Новозеландського, творчу архипастирську працю, але вже через 7 місяців його не стало: 7 листопада 1953 р. несподівано, на серцевий припадок, спочив у Бозі. Бурхливі події в житті цієї „автономної" церковної провінції УАПЦеркви, які наступили кілька часу по смерті архиєп. Іоана і тягнуться до цього дня, дійсно являються тягарем і для теперішнього єпископа Варлаама, висвяченого для Австралії в США ЗО листопада 1958 р. (Див. „На шляху до єдиної УАПЦ на чужині". Сідней-Мельборн. 1957 р., а також „Наш Голос", церковно-громадський квартальник, вид. Консисторії УАПЦеркви в Австралії). Нині (р. 1965) в юрисдикції митрополита УАПЦ на еміграції Ніканора є в Австралії дві єпархії, в одній — 12 осіб духовенства, в другій — 8.

На останньому, перед розселенням ієрархів, Соборі Єпископів УАПЦ в Німеччині 3-5 листопада 1949 р. єпископ Сергій (Охотен-ко) просив видати йому відпускну грамоту для переходу до Білоруської Автокефальної Православної Церкви на просьбу вірних ці-

359

єї Церкви. Бо ж БАПЦерква осиротіла на еміграції; покинули її ієрархи висвяти 1941-43 рр., перейшовши до Зарубежної Рос. Церкви. Собор постановив задовольнити цю просьбу, пов'язану з просьбою православних білорусів. На тому ж Соборі Єпископів на засіданні 4. XI. 49 р. було ухвалено: „На підставі прохань від організованого православного білоруського громадянства про висвяту для БАПЦеркви єпископа з представленням кандидата на це високе духовне становище — ієромонаха Василя Томащика, — допомогти братам-білорусам у відродженні їх рідної ієрархії". З благословення митроп. Полікарпа, хіротонія архимандрита Васи-лія (Томащика) в єпископа Віденського була довершена 19 грудня 1949 р. в м. Розенгаймі єпископами УАПЦ Платоном, Вячеславом і Сергієм. (Архів Синоду УАПЦ. Розд. III. Справа ч. 23). Єпископ Сергій (нині архиєпископ) р. 1951 переїхав до Австралії, як Голова БАПЦеркви. (Церква і Нарід. 1951, ч.5, стор. 16).

Останній перед розселенням з Европи Собор VI Єпископів УАПЦ на чужині, що відбувся в Ділінгені 3-5 листопада 1949 р., звернувся до духовенства і вірних з чулим Соборним Архипастир-ським Посланням, підписаним учасниками того Собору: Митрополитом Полікапом, Архиєпископами Ніканором, Ігорем і Генадієм і Єпископами Володимиром, Платоном, Вячеславом і Сергієм.

В цьому Соборному Посланні Єпископат УАПЦеркви писав: ,,Звертаємось до Вас в той час, коли, з допусту Божого, терном заростають для нас усіх шляхи на Україну, а стелиться тернистий невідомий шлях у далекі заморські чужі землі... Де б Ви, з волі Божої не опинилися, не забувайте, що Ви — сини й дочки нашої Матері-Страдниці — України, нащадки побожного українського народу, який в найтяжчі часи своєї історії не забував Бога, не втрачав надії на Нього, гуртувався довкола своєї Церкви, шанував її пастирів і завсігди рятував у непригоді свого ближнього. Як найдорожчий скарб, бережіть нашу віру Православну і любіть свою Рідну Церкву... Як отруї лихої стережіться матеріялізму і безбожників, бо вони породжують насильство, неволю та неправду... І ще Собор Єпископів благає Вас: не шматуйте живого тіла Матері-України партійними незгодами і сварками, не творіть розламів у Святій Церкві, не роздирайте Христової ризи на радість ворогам . ... Уболіваючи з сумного факту розламу, що стався в Церкві нашій в р. 1947, Собор Єпископів закликає братів наших, які церковної єдности. не тримаються, усвідомити нарешті, що церковний розбрат не має жодної потреби і сенсу, окрім тяжкої шкоди для нашого многостраждального народу, нічого не дає ... Кому судив вже Господь знайти собі нову Батьківщину на землі чужій, не забувайте Матері-України, розбудовуйте на новому місці рідне церковне життя, організуйтесь в парафії, гуртуйтесь у Братства,'Сестрицтва, впорядковуйте .святині, будуйте св. Храми, закладайте для дітей Ваших Рідні школи. У своїх храмах моліться за Україну, за Рідну Церкву, за тих, що в неволі тяжкій

360

по Вас тужать, за весь Народ Український. Не забувайте й про тих немічних, що неспроможні за море дістатися, допомагайте їм, як порадою, так і чином, щоб сльози їх сушити . .. Передаємо наше Архипастирське благословення усім вірним синам і дочкам нашої Великої Батьківщини, як тим, що тягар поневіряння несуть на вигнанні, так і тим, що на Батьківщині залишились, та тим, що жертву своєї крови на вівтар любови до Батьківщини несуть. „Покоріться під сильну руку Божу, усяку Вашу журбу покладіть на Нього, бо Він піклується за вас" (1 Петр. V, 6-7). („Церква і Нарід". Ч. 1. 1950. Стор. 24-25).

В січні 1950 р. митрополит Полікарп дав розпорядження про ліквідацію Канцелярії Свящ. Синоду УАПЦеркви; впродовж 1949 року йшло вже інтенсивне переселення українців з Німеччини в заокеанські краї, як США, Канада, Австралія, а також частинно до Аргентини, Бразилії, Венецуели; священиків УАПЦеркви виїхало біля 60. Коли Канцелярія Синоду УАПЦ на чужині була в стані ліквідації, ЇЇ заступила Митрополича Канцелярія УАПЦ, що знаходилась при Владиці Митрополиті в таборі Гайденау, окр, Гар-бург, Брит. зона. У квітні 1950 р. митрополит Полікарп залишив Німеччину і переїхав до Франції. 22 квітня прибув він до Парижу; тепло зустріло Владику українське громадянство, очолене інж. С. В. Созонтівим. „Спасибі інж. Созонтову, — писав Митрополит по прибутті до Парижу авторові цієї праці до Канади, — я зараз все потрібне маю. Він опікується мною, як рідним батьком". Разом з Владикою Полікарпом приїхав і Директор Митрополиталь-ної Канцелярії УАПЦ п. Юрій Коваленко. Для резиденції Владики Полікарпа була винаймана вілла в мальовничій околиці Парижу, в 10 клм. від цієї столиці. У Великодньому Архипастирському Посланні перед від'їздом з Німеччини митр. Полікарп писав: „Не один з вас, в далекому розпорошенні по світу, спогадає тепло, — та може й з жалем, що того вже нема, — спогадає Великодні Бого-служення наші по таборових церквах в Західній Европі. Не гріш-ни.й цей смуток в це радісне Пасхальне Свято, бо ушляхетнює він душу, підносить нас і гріє в любові між собою, а ця любов є джерелом тихої й постійної радости, що ми, хоч і в розсіянні по світі, творимо одну родину"... („Церква і Нарід". Ч. 4. 1950. стор. 2).

Останній в Німеччині Собор Єпископів 3-5. XI. 49 р. на засіданні 4 листопада постановив: „Підтвердити свою постанову з дня 20 квітня 48 р. про виїзд архиєпископа Ігоря до Аргентини, поширивши терен його Архипастирського опікування на всі країни Південної Америки" (Протокол VI сесії Собору Єпископів УАПЦ ч. 2 Архів Синоду. Розд. І. Спр. 1, стор. 58).

Зв'язки проводу УАПЦеркви з Південною Америкою, найперше з Аргентиною, почались з осени 1946 р., коли до митр. Полікарпа звернувся прот. І. Ярославський, який, за допомогою якоїсь добродійної організації, дістався р. 1946 до Аргентини з Швай-царії. На просьбу о. Ярославського, митр. Полікарп видав йому

361

14. IX. 46 р. уповноваження опікуватися православними українцями, які мешкають в Аргентині і належать до УАПЦ. Прот. І. Ярославський правив Богослуження в Буенос-Айресі, в залі місцевої „Просвіти", почав збірати кошти й на будову церкви, виїздив на Богослуження і до Парагваю, але про його діяльність почали скоро надходити до митрополита несприятливі відомості, чому митрополит стримався призначити його Головою Адміністратури УАПЦ в Аргентині, про встановлення якої до приїзду архиеп. Ігоря просило місцеве Братство Св. Покрови. Р. 1949 прибули до Аргентини з Австрії прот. Б. Арійчук і свящ. Симон Шумаков. Митр. Полікарп о. Бориса Арійчука призначив Опікуном Братства і Настоятелем Свято-Покровської церкви в Буенос-Айресі. Архиеп. Ігор до Аргентини так і не прибув, а переїхав до США. УАПЦер-ква в Аргентині знаходилась в юрисдикції митр. Полікарпа, але в р. 1953 вийшла з-під його юрисдикції зза нефортунної висвяти в Парижі в єпископи для Південної Америки о. Пилипенка. Тоді Братство Св. Покрови звернулось до архиєп. Ігоря прийняти їх під свою юрисдикцію, тобто до УАПЦ в екзилі перебуваючої; просьба була задоволена. В р. 1962 наступила зміна. З огляду на затяжну недугу архиепископа Ігоря, Головна Управа Братства Св. Покрови запитала його, як їм далі бути. Архиеп. Ігор відповів, що нехай рішають про це самі вірні. Тоді Заг. Збори Братства ухвалили просити духовної опіки над ними митрополита УПЦ в США Іоана. 11 травня 1962 р. була прийнята УАПЦ в Аргентині в склад УПЦ в США. Митр. Іоан благословив тій церкві поминати після нього за Богослуженнями: ,,і Отця нашого болящого архиєписко-па Ігоря". („Дзвін". 1962. Вересень, стор. 1-6; червень стор. 2). Нині (1965 р.) в Аргентині — Адміністратор УПЦеркви протопресвітер Б. Арійчук і 2 священики.

З Бразилією почались зносини в серпні 1948 р., коли Владика Полікарп наказав своїй канцелярії вислати на адресу полковника Долуда, прибулого до Бразилії, „Богословський Вісник" і Календар на 1949 р. Полк. Долуд надіслав тоді просьбу дати певні уповноваження свящ. О. Буткову для організації парафій для УАПЦ в Бразилії. Для Бразилії УАПЦерква не була новиною, бо ще в 30-их роках (з 1931 р.) працювала тут „Українська Православна Місія", очолена прот. Дмитром Сідлецьким, прибулим з Північної Америки з благословення архиєпископа Іоана Теодоровича. Діяльність цієї місії, оо. духовних в ній і мирян, як сл. п. Прокіп Моркотун, при ворожому наставленні до УАПЦ місцевих оо. Василіян і виниклій з того боротьбі, — списано докладно у „Пропам'ятній Книзі УАПЦеркви в Бразилії з нагоди її 25-го ювілею (1930-1955). До 1938 р. було вже засновано до 20 парафій і місійних пунктів УПЦеркви в Бразилії. З ріжних причин прийшло, одначе, до занепадання деяких парафій, особливо після смерти о. Дм. Сідлецького (р. 1945), коли в рр. 1945-47 обслуговував українські православні парафії та місінні пункти в Бразилії одинокий священик ієромонах Василь Постолян.

362

Оживлення церковного життя наступило з прибуттям нової еміграції, між нею і священиків УАПЦеркви на еміграції, особливо  ж з  призначенням  митрополитом  Полікарпом  на становище Адміністратора УАПЦ в Бразилії прот. Філімона Кульчинського, який прибув до Бразилії з Канади у вересні 1951 р. Ні архиєпи-скоп Ігор, ні єпископ Сильвестер, який до Бразилії призначався було Собором Єпископів УАПЦ, до Південної Америки не змогли виїхати.  В грудні  1951  р. до  митрополита Полікарпа звернувся архиєпископ Російської Церкви Миколай Соловій, який від 1924 р. мешкав в Уругваю (Монтевідео), з проханняям прийняти його до складу УАПЦеркви. На підставі, після запиту, згоди всіх єпископів УАПЦ, митр. Полікарп декретом з дня 15 січня 1952 р. прийняв до складу єпископату УАПЦеркви архиєп. Миколая з титулом „Архиєпископ УАПЦеркви на всю Південну Америку". Архиєп. Миколай   зорганізував   ,,Південно-Американську   Консисторію   УАПЦеркви" в складі: архимандрита Олексія (Пилипенка), протопресв. Б. Арійчука, протопресв. Ст. Рихлицького і пп. П. Бульби, П. Ящен-ка і М. Горленка. („Рідна Церква". Ч. 1. 1952. стор. 10). Це призначення членом Консисторії архимадрита Олексія Пилипенка,  а скоро потім висвячення його ж в єпископи УАПЦ в Парижу стало причиною виходу духовенства і вірних УАПЦ в Бразилії, як те сталося і в Аргентині, з-під юрисдикції митрополита Полікарпа. Тільки православні українці Бразилії відразу рішили на Надзвичайному З'їзді 28 червня 1953 р. вернутися до юрисдикції митрополита Іоана Теодоровича, під якою були й раніше до 1948 року. Архимандр. Олексій Пилипенко дійсно був дуже активним діячем новоунійної акції в Православній Церкві в Польщі і єдиним деканом „східнього обряду" в унії з Римом на Волині, але ж не в тім була „одіозність" його особи (ректор Кремянецької Дух. Сем. о. П. Табинський теж пішов на унію); перед переходом на унію о. Пилипенко незаконно продав церковну землю православної парафії в с. Цеговій, допускав зловживання з метриками, шлюбними розводами, сидів за те у в'язниці... (К. Н. Николаєв. Восточний обряд. Париж. 1950, стор. 149). Тільки ж в оповідання про цю сумну подію з висвятою в єпископи о. Пилипенка на сторінках „Про-пам'ятної Книги" Ген. Церк. Управління УАПЦ в Бразилії не можемо не внести однієї поправки. Там написано: „не визнав цього призначення  (єпископа Олексія вікарієм архиєпископа Миколая) і архиєпископ Миколай, що також був вносив протести проти ар-хиєрейської висвяти Олексія" (стор. 23). Митрополит Полікарп в листі до мене з дня 1 грудня 1952 р. писав:

„Ви зовсім не уявляєте, як стоїть справа нашої Церкви в Аргентині ... Правлячий УАПЦ в Південній Америці Архиєпископ Миколай сам персонально приєднав О. Пилипенка до Православної Церкви, постриг його в ченці і возвіз в сан Архимандрита. Після того він повідомив мене про це, зазначивши, що о. Пилипенка він хтів би мати своїм помічником в сані єпископа. До того часу я не знав, що Пилипенко мешкає в Аргентині і про нього ніхто ме-

363

ні не писав. Коли ж тамошні Василіяни підняли ґвалт з приводу повороту Пилипенка до православної віри і стали про нього розпускати ріжні негідні чутки, то Владика Миколай писав мені, як це все виглядає на ділі, і просив мене призначити о. Пилипенка в поміч йому, як Єпископа-Вікарія, бо немочі його одолівають, і він потрібуе мати помічника єпископа для полагодження церковних справ"... (Підкр, мої.)

„Пропам'ятна Книга УАПЦ в Бразилії" містить в собі не тільки загальну історію нашої Церкви в Бразилії, але й окремих парафій Церкви, як і „Пропам'ятна Книга УАПЦ у Великій Британії". Очевидно, що обидві вони мають велику цінність для історії Української Православної Церкви. В Бразилії є нині (1965 р.) 6 священиків УПЦеркви. В Південній Америці є ще українська православна парафія в столиці Венецуели Каракасі, заснована р. 1949 заходами Управи Української Громади, листування від якої в справі відрядження священика до Каракаса вів з проводом УАПЦ в Німеччині в р. 49 лікар Л. Стаховський, діловий секретар Управи. Нині та парафія в Каракасі теж знаходиться вже в юрисдикції митрополита Іоана Теодоровича.

В ст. „Під знаком переселення" в Українському Православному Календарі вид. Свящ. Синоду УАПЦ на еміграції на 1950 рік писали, що „більшість священиків, як і вірних, переселюється з Німеччини до СШАмерики й до Канади, де в своїй душпастир-ській праці вливаються в склад духовенства існуюючих там Українських Православних Церков, допомагаючи місцевому духовенству в його праці при опіці над старою й новою православною українською еміграцією та приймаючи під свою опіку цілі осередки". (Стор. 71). Як сталось вже після видання цього календаря, то й більшість ієрархів УАПЦеркви на еміграції теж переїхали до СШАмерики і до Канади. Як ми знаємо, то ще в році 1947 до Канади прибув Владика Мстислав на виклик проводу Української Греко-Православної -Церкви в Канаді. На виклик також тієї Церкви прибув до Канади в половині травня 1951 р. Архиєпископ Ми-хаїл. Інші єпископи УАПЦеркви прибули з Німеччини до Північної Америки приватне: Архиєп. Генадій до США в серпні 1950 р., єпископ Володимир до США 25 січня 1951 р., єпископ Платон до Канади 18 лютого 1951 р., архиєпископ Ігор до США 26 лютого 1951 р. і єпископ Вячеслав в травні 1951 р. до США. Прибули до Північної Америки з Европи і два ієрархи бувшої „Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві" (б. Річпоспо-літа Польська): митрополит Іларіон, спроваджений українською громадою Собору Св. Покрови у Вінніпезі („Ювілейна Книга на пошану митрополита Іларіона". 1958. Вінніпег. Стор. 213), що не була тоді в складі УГПЦеркви в Канаді, прибув до Канади одночасно з приїздом Владики Мстислава ще у вересні 1947 р., і Архиєпископ Паладій, який останнім з українських православних єпископів приїхав до США 22 лютого 1952 р.

364

Прибуття стількох українських православних владик до Північної Америки само со'бою мало б знову зактивізувати проблему об'єднання усіх українських православних осередків в світі поза Батьківщиною, на якій УАПЦеркви не стало, як повернулась туди безбожна комуністична влада. Про порушення на початку еміграції ієрархії УАПЦ справи об'єднання і перебіг її писали ми в підрозд. 5-ому цього розд. Там було сказано, що „ієрархія УАПЦ на еміграції, очолена митрополитом Полікарпом, радісно вітала події в церковному житті православних українців в США, зв'язані з утворенням одної УПЦеркви в цій державі, головне ж, що на шляху до поєднання церковного не стало вже ієрархії УАПЦ двох „формацій0, як тоді називали, „формації 1921 року" і „формації 1942 року", стала тільки одна Українська православна ієрархія, що без всяких догматично-канонічних перешкод може мати молитовне об'єднання між собою".

Хоч в цих подіях, як сказано там же, УАПЦ на еміграції участи не брала, але не треба забувати, що брав участь, — і то найактивнішу, — архиєпископ Мстислав, Собором Єпископів УАПЦ благословлений для праці в УГПЦеркві в Канаді. Подіями, що привели до „Собору Поєднання Української Православної Церкви в ЗДА" 14 жовтня 1950 р., були: 1) Надзвичайний Собор УПЦеркви в Америці (канонічне — укр. єпархії в юрисдикції грецької архидієцезії Екзарха в Америці Царгородського патріярха) в Аллентавн, Па., 8—9 грудня 1948 р., на якому обрано було єпископом тої Церкви архиєп. Мстислава. 2) Канонічне оформлення архиєпископа Іоана Теодоровича, довершене під час Св. Літургії дня 27 серпня 1949 р. в сослуженні митрополита Петаполісу Христофора — Екзарха Олександрійського Патріярха, архиєпископа Вінніпегу і Канади Мстислава і архиєпископа Іоана, в „послідовності молитовних актів, опреділених канонами Св. Вселенської Православної Церкви". Цим актом „були усунені раз-на-все ті утруднення, які перешко-джували поєднанню Українських православних церков". („До подій 26—28 серпня 1949 р. в УПЦеркві в Америці". „Церква і Нарід". ч. б—7. 1949. стор. 16—19). 3) Надзвичайний Собор УПЦеркви в Америці 18— 19 квітня 1950 р. у Вилминґтон, Дел., скликаний Консисторією тої Церкви; на цьому Соборі було підтверджено обрання правлячим в Церкві архиєп. Мстислава і уповноважено його негайно увійти у виконання всіх архипастирських обов'язків в УП Церкві в Америці, не очікуючи вже далі рішення Патріяршого Синоду Царгородської патріярхії по актах Собору Церкви в Аллентавн, Па., від якого Собору пройшло рік і 3 місяці. („Укр. Правосл. Вісник", ч. 3. 1950 р.).

Протидіянням цим подіям, підготовчим до акту поєднання УПЦеркви в ЗДА, був „епізод утворення „Української й Карпато-руської Митрополії всієї Північної й Південної Америки" трьома ієрархами — митрополитом Іларіоном, єпископом Богданом Шпилькою та єпископом Орестом, що знаходився, як і Богдан, в

365

юрисдикції Царгородського Патріярха. „Епізод" цей тягнувся яких півтора місяці, бо ж після архиєрейського Богослуження трьох названих ієрархів 13 березня 1949 р. в катедрі єп. Богдана в Нью Йорку, яке Богослуження було інтронізацією на митрополичу ка-тедру УПЦеркви всієї Північної та Південної Америки митрополита Іларіона („Український Вісник". Церковно-народній часопис, ч. 4. 1949 р.), — Рада трестів і Консисторія Американо-Карпато-руської єпархії, зібрані 28 квітня 1949 р., під головуванням єпископа Ореста, відкинули й засудили створення Української й Карпа-торуської Митрополії митр. Іларіоном, єпископами Богданом і Орестом, як „поглочення Карпаторуського народу та його підчи-нення цій ново-зліпленій митрополії без відома народу". Єпископ Орест висловив жаль, що його доброчинний акт, зроблений для більшої консолідації православних ієрархів, був навмисне перекручений, щоб скріпити захитані позиції українських єпископів", і заявив, що він зриває з митрополією"... (Укр. Правосл. Вісник, ч. 6. 1949. стор. 14). Найбільше цим „епізодом" був доторкнутий єп. Богдан, що участю в цій митрополії покинув був свою УПЦерк-ву чи дієцезію в юрисдикції Царгородського Патріярха, що слушно й поставлено було йому духовенством і вірними в провину.

З українських православних владик, які прибули з Европи до Північної Америки після цих всіх подій, архиєп. Генадій був учасником останнього вже акту в поєднавчій акції двох УПЦерков в ЗДА, то'бто „Собору Поєдання" 14 жовтня 1950 р. Ухвалою цього Собору архиепископ Генадій був принятий до складу єпископату УПЦеркви в ЗДА. Відтоді УПЦерква в ЗДА, в складі митрополита Іоана і архиєттискошв Мстислава і Генадія, уперше в своїй історії мала повну ієрархію, необхідну для незалежности Церкви, щоб Церква сама ставила собі нових єпископів, а не позичала для себе єпископа, чи шукала за тим, хто б поставив для неї єпископа. (Прав. 1 св. Апостолів; пр. 8. III Всел. Собору). До єпископату УП Церкви в США увійшов далі єпископ (нині архиєпископ) Володимир, що прибув до США після „Со'бору Поєднання"; другий Церковний Со'бор 1953 р. визначив йому катедру в м. Дітройті.

Інше становище у відношенні до об'єднаної УПЦеркви в США зайняли архиєпископи Ігор і Паладій та єп. Вячеслав, — владики Ігор і Вячеслав, не дивлячись на те, що постановою на Соборі Єпископів УАПЦ 4 листопада 1949 р. в Ділінгені, разом зо всіма членами Собору, „вітали з приводу радісної події 27. VIII. 1949 р. (канонічне оформлення) Владику Архиепископа Іоана і висловлювали молитовне побажання, щоб доконаний тоді акт спричинився до зміцнення Св. Української Православної Церкви" (Протокол засідання VI сесії Собору Єпископів УАПЦ на еміграції 4 листопада 1949 р. — Архів Св. Синоду. Розд. І. спр. 1, стор 59 і 61).

Невдовзі по приїзді, 27 травня 1951 р., архиєп. Ігор і єп. Вячеслав відправили з єп. Богданом в Аллентавн Службу Божу, в співслуженні з ними й протосінклера К. Казанаса, як представни-

366

ка Екзарха Царгороду архиєп. Михаїла. Після Богослуження був на честь трьох владик бенкет; промови, виголошені на бенкеті трьома владиками, скеровані були проти проводу УПЦеркви в ЗДА. Єп. Богдан промовив: „Вітаю щиро моїх сослужителів і со-братів владик Ігоря і Вячеслава. Годжуся вповні з їхніми промовами, бо ми є віднині спільних думок і спільного діяння. Наші вороги загинуть скоро, бо з нами Бог". (Український Вісник. Єпар. орган УПЦ в Америці, ч. 4. 1951 р., стор. 11—13). Звідсіля виходило б, що архиєп. Ігор і еп. Вячеслав єдність Української Православної Церкви вбачали тоді в підпорядкуванні її Царгородсько-му Патріярхові.

Але ж єп. Вячеслав, що служив, як канонічний архиєрей, по церквах, підлеглих юрисдикції Екзарха Царгородського Патріяр-ха, через 5 місяців після „урочистої архиєрейської служби" 27 травняя 1951 р., стає архимандритом і пересвячується 28 жовтня 1951 р. в Покровському соборі в Нью-Йорку Російської Православної Митрополії в єпископа (Пітсбургського). Сенат і Професорська Рада Богослов. Академії УАПЦ в Мюнхені на засіданні 17. II. 1952 р. позбавляють його за це ступені „доктора богосло-вія попогіз саиза (невідомо, правда, за що йому даного), а Церковний Собор УАПЦ 15—16 вересня 1952 р. викреслює єп. Вячеслава зі складу УАПЦеркви. Помер єп. Вячеслав в США 14 грудня 1952 року.

Архиєпископ Ігор, не об'єднуючись з УПЦ в США, до якої багато вже увійшло вірних, духовенства і три ієрархи УАПЦ, прибулих з Европи, утворює кілька парафій з новоприбулих під своєю юрисдикцією. Архиєп. Паладій, по приїзді до США, приєднався 5 травня 1952 р. до Української єпархії, очолюваної єп. Богданом, як сам пише про це у „Відкритому листі", а принятий до тої єпархії, подає таку думку: „Є цілком натуральним і під оглядом канонічним вказаним, щоби все українське єпископство і священство, що прибуває з Європи, включалось власне в цю Українську Єпархію. Таким чином далося б розбудувати Українську Церкву в Америці". (Укр. Вісник. Єпарх. орган УПЦ в Америці, ч. 3. 1952. стор. 6. Підкр. наше). Але через пару років, в жовтні 1954 р., архиєп. Паладій, титулуючись архиєпископом Краківським, Лемківським і Львівським, спільно з архиєп. Ігорем, видає послання, в якому сповіщають вони, що ,,з Божої милости та благословення Святішого Патріяршого Престолу Царгородського", вони „для зміцнення УАПЦеркви та її ієрархії об'єднуються в одно церковноканонічне єство, яке віднині матиме імя: „Єпископат Св. УАПЦеркви, в Екзилю перебуваючої", що знаходиться в канонічному єднанні з Вселенським Царгородським Престолом". („Голос Церкви", ч. 1(2) 1954-55. стор. 11). Автори цього „Послання", посилаючись на благословення Царгородського Патріярха, зовсім не подають акту Патріярха, яким би була визнана їх УАПЦерква, в екзилю перебуваюча, що ЇЇ почав творити архиєп. Паладій, за-

367

лишивши вже „Українську єпархію" єп. Богдана, включатися до якої кликав перед тим „усе українське єпископство і священство". Та цей новотвір ще однієї УАПЦеркви на еміграції (в „екзи-лю перебуваючої") формації архиєп. Паладія буде, видно, мати долю „Української й Карпаторуської Митрополії всієї Північної і Південної Америки". Бо в р. 1961 парафія св. Тройці в Нью-Йорку — катедра немічного нині архиєпжжопа Ігоря — повернулась разом з своїм Владикою Ігорем в юрисдикцію Первоієрар-ха УАПЦеркви на чужині митрополита Ніканора, після судового процесу, що його вів з тією парафією архиєп. Паладій. („Укр. Прав. Слово". Липень-Серпень. 1961. стор. 20). Врешті належить, щодо долі прибулих до США ієрархів УАПЦ на еміграції, подати, що архиєпископ Генадій, по 12 роках архипастирського служен-ня в складі єпископату УПЦеркви в США, вийшов з днем 1 вересня 1962 р. зі складу тої Церкви і нині, від 15 листопада 1964 р., разом зі своєю парафією Св. Тройці в Чікаго, знаходиться в юрисдикції, як архиєпископ-вікарій, єпархіяльного архиєрея Богдана Шпильки під омофором Царгородського патріярхату. („Голос Православного Братства Св. Тройці в Чікаґо. ч. 2-3. 1965).

В часі прибуття до Канади ієрархів УАПЦеркви — єпископа Платона і архиєпископа Михаїла УГПЦерква в Канаді була без єпископа, бо ж на Соборі тої Церкви в Саскатуні 18—19 червня 1950 р., 96 голосами проти 91 членів Собору, була принята резиґнація з катедри єпископа тої Церкви архиєпископа Мстислава, що очолював УГПЦеркву від 12 листопада 1947 року. Ієрархічне питання в Українській Греко-Православній Церкві в Канаді завжди було, так мовити, „п'ятою Ахилла", тим болісним місцем, торкаючись якого, годі було твердити про „незалежність" УГПЦеркви ні від кого, що вона утворена самими „горожанами" Канади і через те „автокефальна" і т. інше, які, кажучи м'яко, „канонічні недоро-зуміння" й досі повторюються в органі тієї Церкви „Вісникові". (Див. „Вісник" за 15 січня 1965 р., ст. „УПЦ в США домагається привернення їй прав").

„Першими основоположниками й організаторами Української Православної Церкви в Канаді були самі світські люди. На Церковному З'їзді 1918 р. не було ні одного священика, ні одного теольога, ні одної особи, що могла б уважатися за авторитет у церковних, догматично-канонічних справах", —говорить прот. С. В. Савчук. („Основні засади Української Греко-Православної Церкви в Канаді". Вініпег. 1950. стор. 3). Чи в цих словах довголітнього о. Адміністратора УГПЦ в Канаді, одного з основоположників її, тоді теж людини світської і в молодому віці, не криється причина смутности поняття про Церкву, як Божу Установу для спасіння людей, а звідсіль і неполагоджености в УГПЦ в Канаді впродовж 33 років (1918—1951) ієрархічного питання, так ніби церковна ієрархія не є істотною річчю в організації й житті Православної Церкви?

368

Отже в рр. 1946—51, в зв'язку з появою на еміграції в Европі численної ієрархії УАПЦеркви, з нав'язанням стосунків між нею і архиєпископом Іоаном Теодоровичем, зреченням його від опіки над УГПЦерквою в Канаді та обранням на Соборі УГПЦ в Канаді архиєпископа Мстислава на катедру Архипастиря тієї Церкви, наступив перелом в історії УГПЦеркви в Канаді, головне в справі унормований в житті тієї Церкви ієрархічного питання, як „переломом" і названо було події того часу в житті УГПЦ в Канаді в українському православному місячнику „Церква і Нарід", що з благословення архиєпископа Мстислава виходив в Канаді в рр. 1949—51. (Див. ст. „На переломі" в чч. 7—8, стор. 10—25 та чч. 9—10, стор. 17-22. „Церква і Нарід" за 1950 р.)- Конфлікти між архиєпископом Мстиславом і Консисторією УГПЦеркви, про які пішов широкий розголос в духовенстві й пастві, поява журналу „Церква і Нарід", в якому стали проводитись думки про ролю і значення канонічної ієрархії в науці і історії Православної Вселенської Церкви, а далі й відкрита полеміка з неправославними поглядами „Вісника", праця Статутової Комісії над переробленням Статуту УГПЦеркви (проект нового Статуту представлений був в опрацьованні, з доручення Консисторії, І. Власовським, проф. Колегії св. Андрея) з дебатами в Комісії і Консисторії на тему „єпискофобії" в УГПЦ в Канаді, — усе це змусило, ще перед Собором УГПЦ в червні 1950 р., задуматися над ієрархічним питанням в Канадійській Церкві і менш радикальну частину в проводі УГПЦеркви, і багатьох православних українців на провінції, що завжди цінили свою Церкву і боліли тепер за нелади в її житті.

У висліді — роля правлячого єпископа чи архиєпископа в УГПЦ в Канаді була підвищена в новому Статуті Церкви, який запропонований був в проекті Статутової Комісії на Собор 18—21 VI. 1950 р. і принятий на Соборі; в декотрих точках його ще більше підкреслено було Собором значення єпископа в Церкві.

Питання про кількість єпископів не раз підіймалось на засіданнях Статутової Комісії і Консисторії, а також і в пресі, автором проекту Статуту УГПЦ 1950 р., коли він доводив, що „автокефалія" УГПЦ в Канаді не є жодна автокефалія, раз Церква та не має власної ієрархії, яка забезпечувала б в ній ієрерхічне пре-ємство, для чого потрібно б чотири єпископи, а найменше три, бо коли вмирає, чи вибуває один, два позосталих можуть висвятити, по прав. 1 св. Апостолів, третього.

В наслідок цих розмов і переконань і в названому вище інавгураційному викладі прот. С. В. Савчука читаємо: „Слід зазначити, що Канадійська Церква ще ані разу не зверталася до других православних церков за порозумінням чи молитовним єднанням з ними. Не зверталася не тому, що може вона з засади є проти такого порозуміння, а просто тому, що вона ще лише в стадії формації; отже передчасно було б вже тепер нав'язувати з другими церквами зносини. Мусимо перше себе збудувати, мусимо мати

369

свій повний єпископат з трьох-чотирьрх єпископів"... (Ор. сії. стор. 15. Підкр. наше). Що в цій „стадії формації" 32 роки робилось, щоб придбати власний єпископат, невідомо. Фактично від 1924 до 1947 р. обслуговував хіротоніями священиків і візитаціями святочними парафій архиєп. Іоан Теодорович, що очолював властиво іншу Церкву, Американсько-Українську Православну в Сполучених Штатах Америки.

Собор УГПЦеркви в Канаді 18—21 червня 1950 р., принявши резиґнацію з Канадійської катедри архиєп. Мстислава, ухвалив просити Владику Митрополита Полікарпа в Парижі духовно заопікуватися УГПЦерквою в Канаді до часу обрання нею власного єпископату. Владика Полікарп уважив просьбу, а листом з дня 23 серпня 1950 р. поставив на обговорення Консисторії УГПЦ пропозицію про утворення в названій Церкві власного єпископату щонайменше з трьох єпископів. Консисторія на засіданні свого пленуму 24—25 жовтня 1950 р. постановила просити митр. Полікарпа благословити кандидатуру архиєпископа Михаїла (Хорошого) на правлячого єпископа УГПЦ в Канаді, а єпископа Пла-тона (Артемюка) на одного з єпископів-вікаріїв. На другого єпис-копа-вікарія рішено підшукати кандидата з-посеред теперішнього священства в УГПЦеркві в Канаді. Владика Полікарп цілком позитивно поставився до такого пляну унормовання ієрархічного питання в Канадійській УГПЦеркві.

Намічені кандидати прибули до Канади, як вже вище сказано, — єп. Платон в лютому 1951 р. до Торонто, де зупинився у своїх доньок, архиєп. Михаїл в травні 1951 р. до Вініпегу. Надзвичайний Собор УГПЦеркви для обрання власного єпископату Консисторія скликала на 8—9 серпня 1951 р. у м. Вініпегу. Та майже напередодні цього Собору сталася подія, яка в корені змінила намічений Консисторією план утворення ієрархії в Канадійській УГПЦеркві. 5 серпня 1951 р. несподівано, по короткій недузі, упокоївся в Торонто св. п. єпископ Платон; похований був 16 серпня прибулими до Торонто владиками УАПЦеркви Михаїлом, Мстиславом, Генадієм і Володимиром. В зв'язку з цією сумною подією Головою й Заступником Консисторії УГПЦеркви були розпочаті переговори з митрополитом Іларіоном в справі поставлення Консисторією його кандидатури на правлячого єпископа УГПЦеркви на Соборі тієї Церкви 8—9 серпня 1951 р. Як ходили чутки ще й до наглої недуги св. п. єпископа Платона, акція за кандидатуру на правлячого архиєрея УГПЦ в Канаді митр. Іларіона була ведена; зв'язували її найбільше з іменами тепер покійних — судді Михайла Стечишина (автор книги „Апостольські канони", 1963 р) і проф. Леоніда Білецького, колеги митроп. Іларіона по Київському Університеті.

Але ж митр. Іларіон пробував в Канаді від вересня 1947 р., без місяця 4 роки до Собору 8-9 серпня 1951 р., і за цей час провід УГПЦеркви, залишений без єпископа і після відходу архи-

370

єпископа Іоана і після резиґнації владики Мстислава, не вважав за вказане звернутися до митрополита Іларіона з пропозицією бути кандидатом Консисторії на катедру правлячого єпископа УГПЦеркви. Очевидно, що Консисторія УГПЦ мала на те свої погляди й причини. Головною з них, як видно з переговорів, було негативне ставлення митроп. Іларона і до УАПЦеркви „формації 1921 р", як тоді називали, і до УАПЦеркви „формації 1942 р.", хоч походження останньої точнісінько було, щодо преємственно-сти свячень єпископських, те саме, що і митрополита Іларіона, — від ієрархії Православної Автокефальної Церкви в Польщі. Таке ставлення явно видно було в ряді артикулів „Слова Істини", часописьма, видаваного митрополитом Іларіоном в Канаді.

Переговори з митр. Іларіоном, в яких мусів взяти уділ і намічений кандидат на правлячого єпископа архиєпископ Михаїл, при участи протопр. С. В. Савчука, прот. Є. Грицини, прот. Г. Ме-тюка і проф. Л. Білецького, скінчились на тому, що митрополитом Іларіоном були підписані „Засади приєднання Високопре-освященного Митрополита Іларіона до Української Греко-Право-славної Церкви в Канаді".

З точки погляду прагнення єдности Української Православної Церкви в світі найголовнішими в цих підписаних „Засадах" було признання митрополитом Іларіоном канонічности ієрархії УАПЦеркви на чолі з митрополитом Полікарпом і звідсіля згода його без будь-яких застережень, творити ієрархію УГПЦеркви в Канаді разом з архиєпископом Михаїлом, який походить з тієї ієрархії, та з іншими єпископами, яких Собор УГПЦ може вибрати, при чім митроп. Іларіон стає правлячим єпископом, а архиєп. Михаїл заступником правлячого єпископа (точка II „Засад"), а також далі й признання митроп. Іларіоном канонічности усіх священиків УГПЦеркви в Канаді, з якими і входить митрополит в молитовне єднання (т. III „Засад"). Таким чином прийшло до зречення від писаного раніше про УАПЦеркву (обох „формацій") в „Слові Істини" і до признання священства оо. духовних в УГП-Церкві в Канаді, чийого б святительського ставлення вони не були.

Ці зобов'язання, виложені в „Засадах", підписаних, крім мит-ропол. Іларіона, також Головою Консисторії о. С. В. Савчуком і його Заступником о. Є. Грициною, зачитані були перед духовенством і Консисторією, а потім повторені перед членами Собору, після чого Владика Михаїл склав свою заяву на Соборі про резиґнацію його з кандидатури на правлячого єпископа УГПЦеркви в Канаді, бо, як такого кандидата, його було запрошено до Канади Консисторією Церкви. Надзвичайний Собор УГПЦ одно-голосно після цього обрав на катедру правлячого Владику Іларіона з титулом „Митрополита Вінніпегу і всієї Канади", а на Заступника митрополита і архиєрея Східньої Канади — Владику Михаїла. На третього єпископа УГПЦ в Канаді було обрано Собором прот. Василя Кудрика, хіротонія якого в єпископи так і

371

не відбулась з причини відмови о. Кудрика прийняти чернечий постриг, без якого Владики Іларіон і Михаїл відмовились дати йому архиєрейське свячення. Так в серпні 1951 р. була утворена в УГПЦеркві в Канаді власна ієрархія покищо з двох єпископів, які могли висвятити третього (прав. 1 св. Апостолів).

Через 8 років після того, за ухвалою Надзвичайного Собору Церкви 4 липня 1959 р., було висвячено в єпископа Едмонтон-ського архимандрита Андрея (Метюка) 5 липня 59 р., а за ухвалою Надзвичайного Собору в травні 1963 р., висвячено архимандрита Бориса (Яковкевича) в єпископа Саскатунського 19 травня 1963 р. Так УГПЦерква в Канаді, як року 1950 УПЦерква і в США, одержала врешті повну ієрархію, потрібну для признання і в цілому Православному світі автокефалії тої Церкви. Кінчилась „стадія формації" УГПЦеркви, що тягнулась від 1918 року...

І науково-об'єктивна історія тієї Церкви не може не ствердити, що в цьому великому осягненні УГПЦеркви Канадійської рішаючу ролю відограла ієрархія Української Православної Церкви з Європи. Хто знає, чи не перебувала б і досі УГПЦерква в Канаді в „стадії формації", без власного єпископату? Господеві вгодно було тяжкий хрест вигнання з Батьківщини українських православних ієрархів і духовенства обернути на добро новоутворених Українських Православних Церков поза Батьківщиною, в Канаді і США, що знаходились в стані організаційному, і за допомогу їм вийти з цього стану напевно завжди залишаться вдячними Божому Провідінню. Одночасно є це велике Боже добродійство і для всієї Української Православної Церкви в світі, яка нині має і зберігає свою Канонічну Благодатну Преємственну Ієрархію, Собор Українських Православних Єпископів.

Правда, на останньому XIII Соборі УГПЦеркви в Канаді 22-24 травня 1965 р. виявилось, що недуга „єпискофобії" в тій Церкві не стала пережитком і до цього часу, про що свідчить така соборна ухвала: „Собор постановляє, що з уваги на соборноправ-ний устрій нашої Церкви, в усіх нарадах чи конференціях Українських Церков (Православних?) повинні брати участь, крім ієрархів, також члени Консисторії як духовні, так і миряни". („Вісник". 15 червня 1965 р. стор. 2). Коли цю ухвалу розуміти як заборону єпископам, та не тільки своєї Церкви, але й з єпископами інших Українських Православних Церков, мати Собори Єпископів, то така ухвала є грубо антиканонічна; вона порушує 37 прав. св. Апостолів, 19 прав. 4 Вселенського Собору, 8 прав. 6 , Вселенського Собору, а разом з тим суперечить і Статутові УГПЦеркви, в ріжних редакціях якого завжди говорилось про визнання цією Церквою постанов 7 Вселенських Соборів. На ділі наведена вище ухвала XIII Собору УГПЦ є визнанням одного з канонів Київського собору 1921 р., в якому сказано: „Собори з одних єпископів, як це було досі і є, не відповідають істинному духові православної Христової віри, не дають змоги Церкві жити пов-

372

ним життям і їх необхідно надалі замінити Соборами з представників від усієї православної української людности" (Діяння Все-укр. Правосл. Церк. Собору в Києві 14-30 жовтня 1921 р. Франк-фурт-Майн. 1946. Стор. З").

Очевидно, що існування Соборів Єпископів зовсім не заперечує скликання й переведення Соборів Помісної Церкви мішаних, в складі єпископів, духовенства і вірних, як ріжні види соборів, щодо складу їх учасників, були в давній нашій Православній Церкві (про це — І. Власовський. Як відбувались собори в давній Українській Православній Церкві. Ню-Йорк. 1954). На превеликий жаль, присутні на XIII Соборі УГПЦ ієрархи тієї Церкви не вияснили членам Собору неправди тієї ухвали; не видно, щоб протестували проти неї, до того ж зовсім несприятливої для признання Автокефальної УГПЦеркви в Правословному світі.

З від'їздом в травні 1951 р. до Канади архиєп. Михаїла, в Европі залишились з ієрархії УАПЦеркви тільки митрополит По-лїкарп у Франції і архиєпископ Ніканор у Німеччині. Архиєп. Ні-канор, піднесений за велику працю для УАПЦ до сану митрополита на церковному соборі УАПЦ 15-16 вересня 1952 р. в Ольней су Буа під Парижем (Воскресенський скит-резиденція митр. По-лікарпа), — керував всіма парафіями УАПЦ, які ще залишились в Німеччині. Владика митрополит Полікарп мав в своїй духовній безпосередній опіці церковні осередки УАПЦеркви у Франції, Бельгії, Англії, Австрії, Австралії і др. заокеанських країнах. Церковний Собор УАПЦ 15-16 вересня 1952 р. за великі заслуги перед УАПЦерквою Владики Полікарпа підніс йому титул „його Блаженство, Блаженніший Митрополит Полікарп". З Франції Владика Полікарп виїздив на візитацію парафій УАПЦеркви в Англії; перша візитація відбулась в часі від 20 липня до 20 серпня 1950 року; друга — від 15 липня до 26 серпня 1952 р. Докладно роз-повіджено про ці архипастирські візитаційні подорожі митрополита Полікарпа в згаданій вище „Пропам'ятній Книзі 15-ліття УАПЦеркви у Великій Британії".

До Англії ж Владика Полікарп мав переїхати з Франції на постійний побут. Після великих клопотів Генерального Церковного Управління УАПЦ у Великій Британії, дозвіл уряду на переїзд Владики був здобутий, і митрополит Полікарп мав прибути на лето-вище в Лондоні 28 жовтня 1953 р. Та Господь судив йому інакше. У четвер 22 жовтня 1953 р. в год. 12.30 по полудні його Блаженство, Первоієрарх УАПЦеркви на чужині, Владика Митрополит Полікарп несподівано упокоївся в Ольней-су-Буа під Парижем, на 79-ому році його многотрудного життя, з них 31 рік (від 27. VII. 1922) в священно-чернечому стані ієромонаха і архиманд-рита (1922-32) та Архипастиря Церкви Христової — 21 рік. Похований був Митрополит Полікарп митрополитом Ніканором в со-служенні численного православного духовенства на цвинтарі Пер-Ляшез у Парижі 27 жовтня 1953 р.

373

Боже Провидіння покликало Владику Полікарпа на чоло Національної Православної Церкви Українського народу в тяжку добу історії нашого народу. За роки 1941-51, на Україні, в часи страшної війни та в час великого ісходу народу на Захід, поневіряння його по німецьких землях, — Український православний народ зжився з своїм Митрополитом Полікарпом. Як Голова УАП-Церкви, стояв Владика Полікарп поза всякими партіями і партійними галузями української еміграції, молячись у Престола Господнього за кращу долю всього Українського народу та завжди в своїх Архипастирських і Соборно-Єпископських посланнях закли-куючи його до едности, згоди, братерства.

Рідко коли Владика Полікарп угинався під тягарем огірчень чи недуги, не любив скаржитися. Дуже й дуже рідко були моменти, коли казав, що хотів би вже спочити, або ось так писав: „І за Україну молитись старий чернець пошкандибав („Чернець" Шевченка). .. Це тільки мені й залишилось". Співпрацюючи з Владикою Полікарпом на ниві церковній впродовж всього його Архи-пастирського служення від 1932 року, автор цієї праці означив би світлий оптимізм Владики Полікарпа, як найхарактернішу рису в його духовному складі. Оптимізм нашого Владики не був ви-слідом якого волевого імпульсу „сопіга зрет зрего", ні, Владика Полікарп завжди був дуже скромної про себе думки і далекий від великого нещастя в українській дійсності — перебільшення особистих амбіцій. Підписуючись під посланнями чи протоколами засідань „Смиренний", Владика Полікарп не лукавив з собою. Оптимізм його був збудований на глибокій його вірі в Боже Провидіння над світом. „Все йде, все минає на цьому світі. Один Господь Невмирущий, і ласці Його до нас дійсно нема кінця", — писав до мене Владика в одну з найтяжчих хвилин мого життя. „На все воля Божа" — було постійним висловом Владики Полікарпа. „Спочатку мого висвячення в священицький сан (1922 р.) я нічого високого для себе не бажав, але воно все до мене саме прийшло. Така, видно, воля Божа", писав Владика в листі після піднесення йому Церковним Собором титулу „Його Блаженство". Джерелом оптимізму щодо долі Українського народу і його Св. Православної Прадідньої Церкви, в утворення якої, як Єдиної Української Автокефальної Православної Церкви не тратив до кінця віри, була та ж глибока віра Владики в Справедливість, Правду Божу в світі. „Ми віримо, що настане час, коли безбож-ницька хвиля пройде і безбожники щезнуть з лиця землі, як тане віск від вогню", — це було постійне сгесіо похилого віком Владики Полікарпа. Цією вірою Владика жив, цю віру кріпив в серцях вірних на чужині, з цією вірою відійшов і у вічність, заповіт українському народові залишивши з Св. Письма: „Якщо слухатимеш голосу Господа Бога твого, то Господь Бог змилосердиться над тобою; Він знов позбірає тебе зміж усіх народів, між котрими розсіяв тебе Господь Бог твій". (Второзак. XXX, 2-3).

374