Історія

4. Прибуття до Києва єпископів Ніканора й Ігоря; радісна зустріч їх українським громадянством. Висвячення українських священиків. Початок боротьби між Автономною і Автокефальною Церквами в східніх областях України. Німецька адміністрація в Києві по боці автономістів. Конференція в справах Православної Церкви в Україні 4 травня 1942 р. в центральному уряді Райхскомісаріяту в м. Рівному на Волині. Висвячення українських єпископів в Києві Собором єпископів 10-17 травня 1942 р. Постанови цього Собору. Загострення боротьби поміж Автокефальною і Автономною Церквами в Україні.

Труднощі комунікації для людности в ті часи німецько-московської війни були причиною того, що єпископи Ніканор та Ігор могли дістатися до Києва тільки через місяць після хіротонії їх в єпископи в Пінську. 13 березня 1942 р. український Київ радісно вітав давно очікуваних українських православних єпископів. 15 березня оба владики, в сослуженні з духовенством, відправили Службу Божу в Андріївському соборі, в якому не могли вміститися вірні, що давно вже не чули архиєрейської Служби Божої в рідній мові. Після цього молитовного єднання наступило признання українською церковною громадою м. Києва прибулих єпископів своєю ієрархією, що входила в склад Собору єпископів Автокефальної Православної Церкви з Головою його Архиєпископом Олександром Поліськім і Адміністратором Церкви на визволених українських землях Архиєпископом Полікарпом. Назовні це признання оформлено було в акті 19 березня 1942 р., згідно з яким представники Української Автокефальної Православної Церкви, признані за таких, після розв'язання 11. II. 1942 р. Української Церковної Ради німецькою владою, протоієреї м. Києва Юрій Пеле-щук, Микола Саранча і Федот Шпаченко передали представництво і зверхність в названій Церкві, на підставі бажання віруючих. Репрезентантові Адміністратора Владики Полікарпа Єпископові Ніканору Чигиринському. В основі ж цього акту 19 березня 1942 року була ухвала Собору Єпископів в Пінську з 10 лютого 1942 р. ч. 9 про приняття цим Собором в свою юрисдикцію духовенства і вірних Української Автокефальної Православної Церкви, що її очолював з р. 1921 митрополит Василь Липківський. (Прот. А. Дуб-лянський. Тернистим шляхом. Життя митрополита Ніканора Абра-мовича. Лондон. 1962. Стор. 32-33).

217

Вістка про прибуття до Києва нововисвячених українських єпископів широко понеслася по Київській та інших областях України. Як пише владика Ніканор авторові цієї праці (в листі від 6 серпня 1956 р.), — „по прибутті єпископів до Києва двері архи-єрейського дому не зачинялись від безперестанних делегацій парафій, що вперто чекали на приїзд українських єпископів, які б висвятили для них українських священиків. Все те вимагало священиків негайно і не хотіло вертатися додому без священика. „Діти наші нехрещені, подружжя невінчані, батьки непоховані, у св. сповіді по 20 літ не бували. Паска наближається, — невже несвя-чену знову їстиме народ?" Так скаржилися делегати. І перед єпископами у весь зріст стала проблема, щоб якнайскорше дати людям духовну втіху, якої позбавлені були вони кілька десятиліть...

Вже на Соборі Єпископів в Пінську, коли була висвята єпископів (9-10 лютого 1942 р.), передбачались труднощі з висвятою священнослужителів на Сході України при відновленні церковного життя, знищеного безбожною владою разом з винищенням нею тисяч духовенства. Ставленників до висвяти мало бути багато і для звичайного часу в церковному році, а тут же мав наступити час Великого Посту, коли за церковним уставом не щодня можна правити Божественну Літургію, під час якої довершуються хіротонії священнослужителів. Тоді на Соборі єпископ Берестейський Юрій Коренастов, росіянин з походження (нині архиєпископ, заступник Митрополита Варшавського і всієї Польщі), пригадав Собору, що в давній Українській Православній Церкві була практика висвяти за однією літургією не одного диякона і одного священика, а й кількох ставлеників в диякони чи священики; звичай цей був засуджений на Московському Соборі 1666-1667 р., але „коли Українська Церква стала на шлях незалежности від Церкви Московської, то чи тепер єпископи тієї Української Церкви обов'я-зані дотримуватись ухвал Московських Соборів?" І Собор в Пінську ухвалив, що „в разі конечної потреби, можна відновити стару практику Української Церкви висвяти по кілька кандидатів на одній літургії". Цю практику й було відновлено Великим Постом 1942 р. в Києві українськими єпископами, щоб дати тоді Церкві конче потрібних пастирів при відновленні зруйнованого больше-виками церковного життя.

„Маю певні відомості, -- писав в листі від 1 червня 1942 р. митроп. Олексій до архиєпископа Полікарпа, — що Ваші „вікарії" вже висвячують пресвітерів і дияконів римо-католицьким способом — по кільки ... Це ж відступство від св. Православія ... Собор (Московський в 1667 р.) назвав цю практику „беззаконіем", а Ви це беззаконіє попустили і через те перестали бути православними". .. Таких своїх грізних тверджень митроп. Олексій допустився у „відкритому листі" до архиєп. Полікарпа, не перевіривши їх ні канонічне, ні історично. Московський Собор 1667 р. втручався в даному випадку в життя Церкви йому не підлеглої

218

(Київська митрополія була підпорядкована Московському патрі-ярхові тільки в 1686 р.), а тому в Українській Церкві продовжували держатися, коли треба, „беззаконної" практики висвяти й після постанови того Собору 1667 р.; крім того, висвята кількох став-ленників, канонами Вселенської Православної Церкви не заборонена, бувала й на Московщині. (Див. про це т. II цієї праці, стор. 237-238). Ріжниця ж в цій практиці висвяти від „римо-католиць-кого способу" була та, що в західній Католицькій Церкві висвячують кількох ставленників як одну групу, одночасно, а за українським звичаєм висвячували на одній літургії одного кандидата за другим окремо. На протязі перших трьох місяців перебування єпископів Ніканора та Ігоря на українських землях було висвячено ними 122 священиків. Священиків посилалось зразу як місіонерів, що мали своїм завданням не тільки обслуговувати доручені їм парафії, але й організовувати церковне життя в околицях. В міру розвитку церковного життя, ділено терен на церковні райони і призначувано благочинних, що мали доглядати за правильним переведенням у житя всіх заходів єпархіяльної влади.

Як було вище сказано, в Києві перебував єпископ Львівський Пантелеймон, делегований в характері керуючого Київською єпархією Собором єпископів-автономістів ще в кінці 1941 р. З прибуттям до Києва українських єпископів Ніканора та Ігоря, Православна Церква і в Східніх областях України предстала, як і на Волині, поділеною на Автокефальну Українську і Автономну — Московської юрисдикції. Між ними почалась і тут боротьба. Об'єктивно треба ствердити, що автономісти перші відкрили церковну боротьбу і в Східніх областях України. Бо як тільки 13 березня 1942 р. прибули до Києва єпископи Ніканор та Ігор, єпископ Пантелеймон вже 18 березня випустив проти них відозву до вірних. В цій відозві він писав: „Приїхало до вас, до Києва, двох єпископів, Ніканор та Ігор, котрих прислав Луцький єпископ Полікарп, не маючи на те жодного права канонічного"... А далі, сказавши, що ці єпископи увійшли в молитовне єднання з священиками ієрархічної висвяти митр. Липківського, єп. Пантелеймон наказав церквам та парафіям „згаданих самосвятських (?) єпископів не приймати ... Вони підлягають відлученню від Православної Церкви та позбавлення сану".

В дусі і змісті цієї відозви поведена була автономістами боротьба проти Української Автокефальної Церкви скрізь по Україні. Головним засобом в боротьбі була неправда щодо походження нового українського єпископату, що це ніби та сама „безбла-годатна ієрархія", яку поставив Київський Собор 1921 р., і та сама Автокефальна Церква, що заснована була при митр. Липків-ському. З метою вияснити перші і дійсні причини розколу в Православній Церкві на Україні, Владика Полікарп видав до духовенства і вірних Архипастирський Лист від 8 квітня 1942 р., в якому писав: „Істота подій в нашій Православній Церкві на визволених

219

українських землях зводиться до питання, чи бути тут нашій Православній Церкві дійсно Українською Національною Церквою, з

своєю рідною мовою в Богослуженні, Церквою, овіяною соборними традиціями минулого і всією національно-культурною духовною красою, чи навпаки, бути тій Церкві знаряддям в руках купки єпископів-москвофілів для панування над українським народом Москви і духу московського"...

Але ж самий факт розколу, існування двох ієрархій в Православній Церкві, що явилась з Західньої України на велике діло християнської місії, відродження релігійного життя після тяжких часів переслідування Церкви і релігії взгалі безбожною владою на Сході, глибоко хвилював людей, що залишились там побожними від дореволюційних часів, і підривав успіхи християнської місії посеред тих, що хотіли вернутися до Бога, або ще тільки пізнати Бога.

Неприхильне ставлення німецької цивільної влади в Києві до Української Автокефальної Церкви, яке проявилось вже до приїзду сюди українських єпископів в акті закриття тією владою 11 лютого 1942 р. Української Церковної Ради, відразу ж було проявлено німцями і у відношенні до прибулих єпископів Ніканора і Ігоря. Генерал-Комісаром Київської области, а за ним і Штадтко-місаром м. Києва було грубо відмовлено в прийнятті, до якого зголосились єпископи, як водиться, по прибутті їх до Києва, при чім було тими представниками окупаційної влади заявлено, що вони вже мають тут для населення православного російського єп. Пантелеймона, а інших не потребують. Так відразу німецька влада в Києві, яку українці прийняли було за „визволителів", стала в церковному житті столиці України Києві по стороні противників Української Автокефальної Церкви, які, під проводом еписко-па-москвофіла Пантелеймона, виявили велику рухливість в зносинах з владою, утворюючи для українців дуже несприятливі обставини. Неприязні дії німецької влади у відношенні до Заступника Адміністратора Української Православної Церкви єпископа Ніканора торкались навіть господарчих справ, як: всякі утруднення в помешканні для нього і Церковного Управління, відмова в урядженні телефону і електричного світла, в користанні з водопроводу і т. под. Що важливіше: не дано було українцям для відправи Богослужень Софійського собору та й т. зв. ,,Малої Софії". Українці в Києві мали в цьому часі для богослужб тільки три церкви: Андріївський собор, Покровську церкву на Солом'янці та церкву на Деміївці, тоді як у росіян було 8 манастирів (в Покров-ському манастирі була резиденція єп. Пантелеймона) і опрічь того, 14 церков, всього з церквами по манастирях 28 святинь. В такому стані речей велика доля вини була й самих українців, що служили у „Відділі культів" при Міській Управі Києва і не подбали про те, що хоч би на парітетних засадах удержати кіькість Київських святинь для Української Церкви. Владика Полікарп, як Адміністратор Української Православної Церкви, не раз звертався

220

до Генерал-комісаріяту в Києві для приділений церков і манасти-рів для Української Церкви, а також предоставлення їй Софійського собору, але на ці звернення окупаційна влада навіть не відповідала.

На 4 травня 1942 р. до Райхскомісаріятського уряду в Рівному на Волині були викликані представники від архиєпископа По-лікарпа й від архиєпископа Олексія на конференцію в церковних справах. Від архиєп. Полікарпа представниками з'явились прот. Микола Малюжинський і І. Власовський; від архиєп. Олексія — єпископ Веніямин Новицький (нині архиєп. Іркутський в Сибіру Московської патріярхії) і о. Ф. Юркевич. Властиво відбулась в Рівному не конференція, а освідчення делегатам начальника Політичного Відділу Нестлера, в присутності референта релігійних справ Майнке. В цьому освідченні німецькою владою було признано, що в Православній Церкві на території Охідньої України існують зараз два „напрямки": Автокефальна Православна Церква, якою відає архиєпископ Полікарп, і Автономна, зі зверхництвом у Москві, Церква, якою відає архиєпископ Олексій. Влада не входить в суперечки канонічного характеру поміж цими церквами, не підтримує зосібна ні однієї, ні другої; приналежність до тієї чи іншої з них залежить виключно від бажання і свобідної волі церковних громад, тобто від окремих парафій, в яких „може свобід-но проповідувати і той і другий священик" (обох „напрямків"), а залишається в громаді той, кого побажає більшість членів громади. Одначе виявлення волі громади повинно переходити культурно, без замішань посеред людности, без ексцесів. Одночасно наказувалось припинити полеміку поміж двома церквами в часописах та в обіжниках до духовенства.

З такої постановки церковної справи не були задоволені автономісти, представники яких домагались було в Рівному, щоб німецька влада визнала за Православну Церкву в Україні тільки їхній „напрямок". Одначе від конференції 4 травня 1942 р. був великий плюс і для автономістів: це заборона владою освітлювати церковну справу та вести полеміку на церковні теми в пресі, бо ж автономісти все рівно й до того не мали до своїх послуг українських часописів, а автокефалісти дійсно позбавлялись друкованого слова для захисту своїх позицій і вияснення населенню москвофільських замірів автономістів. Німецька ж цензура добре пильнувала цього зарядження влади і часто навіть чисто хронікарських заміток з церковного життя не пропускала до друку.

Після конференції в Рівному 4 травня 1942 р., з якої видно було, що факт церковного розколу в Україні був вигідний для німецької влади, Владика Полікарп рішив ще звернутися до митрополита Олексія з листом (від 9 травня 1942 р.), в якому закликав його, з огляду на „повагу хвилі в житті Православної Церкви на визволених українських землях", полишити витворене ним роз'єднання в Церкві. „Невже Ви можете думати, — писав архиєп. По-221

лікарп, — що московське зверхництво в Церкві, хоч би наразі й номінальне, може бути на добро Св. Православної Церкви і її віруючого народу українського? Не можете так думати, якщо служите правді Церкви Христової, якщо любите український народ не тільки на словах"... Кличучи приєднатися до Автокефальної Української Церкви, Владика Полікарп писав Владиці Олексієві: „Ваш крок такого поєднання без сумніву благословений буде цілим народом, благословить його і майбутній історик, як крок церковно-мудрий і патріотичний".

Не було ще на цього листа Владики Полікарпа відповіді від Владики Олексія, як в житті Української Автокефальної Церкви сталася подія надзвичайної ваги для дальшого церковного життя в Україні. В часі від 9 до 17 травня 1942 р. в Києві було пострижено в ченці, возведено в сан архимандритів і висвячено в єпископи Української Автокефальної Церкви шість осіб, на підставі доручення Адміністратора тієї Церкви архиєп. Полікарпа єпископам Ніканору і Ігорю, перед від'їздом їх до Києва, знайти відповідних кандидатів в єпископи, висвята яких в єпископи мала б бути ними довершена після порозуміння з Владикою Адміністратором. В даному випадку хіротонія єпископів була довершена раптово, без попередьного повідомлення про кандидатів Владиці Адміністраторові, з котрих тільки о. Пилип Тимощук був посланий в Київ для висвяти в єпископи з Луцька архиєп. Полікарпом.

До рішучого кроку у висвяті в короткому часі шести нових єпископів спонукала єпископів Ніканора й Ігоря одержана ними вістка, що німецька влада має замір заборонити висвяту єпископів, в той час, як дальша організація відроджуваного церковного життя на Україні потребувала єпископів, домагання висвяти яких ішли й з місць. Правдоподібність цієї вістки мала свою підставу в негативному ставленні німецької влади в Києві до Української Автокефальної Церкви і прибулих до Києва її єпископів. Отже в часі від 9 до 17 травня 1942 р. були висвячені архимандри-ти: Фотій (Тимощук) в єпископа Чернігівського, Мануїл (Тарнав-ський) в єпископа Білоцерківського, Михаїл (Хороший) в єпископа Єлисаветградського, Мстислав (Скрипник) в єпископа Переяславського, Сильвестер (Гаєвський) в єпископа Лубенського і Григорій (Огійчук) в єпископа Житомирського. Хіротонії єпископські відбувались майже потаємно в нижній церкві Андріївського собору в Києві, щоб не довідалась німецька влада. Дійсно, скоро після цих свячень архиєпископ Полікарп одержав 26 травня 1942 р. розпорядження Райхскомісара України, аби висвячення єпископів не відбувались надалі без попереднього узгіднення з Урядом Райхс-комісаріяту України, до якого належало при цьому представляти й докладні біографічні відомості про кандидата.

Собор єпископів УАПЦеркви в Києві 9-17 травня 1942 р., за постановами якого переводились названі вище єпископські хіротонії, прийняв, опріч того, наступні головніші ухвали: 1) Згідно

222

з вказівками Блаженного митрополита Діонисія, вважати Почаїв-ський псевдособор єпископів 18 серпня 1941 р. неправним і неіснуючим, а постанови його не належними до виконання. 2) Оцінюючи розкладницьку роботу цього Собору, як виразника представників Московської церковної орієнтації, не мати молитовного єднання з його учасниками, аж доки вони не покаються і не повернуться до свого канонічного митрополита. 3) Священнослужителів на звільнених українських землях і всю віруючу людність закликати до єднання в Єдину Св. Автокефальну Православну Церкву. 4) Вважати Блаженнішого митрополита Діонисія Місцеблю-стителем Київського Митрополичого Престолу до наступного Всеукраїнського Церковного Собору. 5) Просити архиєпископів Олександра і Полікарпа прийняти титули митрополитів. 6) Просити Преосвященного Владику Ніканора, вікарія Владики Адміністратора, прийняти під своє безпосереднє керівництво Київську катедру і титул Архиєпископа Київського і Чигиринського, а також єпископа Ігоря — прийняти титул Архиєпископа.

Довершені єпископські хіротонії були апробовані Владикою Адміністратором Полікарпом; протоколи висвяти єпископів в Києві були надіслані ним до митрополита Діонисія, який з тими висвятами також погодився в листі до Адміністратора з дня 16 червня 1942 р. До інших постанов Собору єпископів в Києві також приєднались архиєпископи Олександер і Полікарп.

Вістка про висвячення в Українській Автокефальній Церкві на українські катедри нових шести єпископів денервуюче вплинула на ієрархію Автономної Церкви, хоч в ній теж все збільшувався єпископат новими хіротоніями. Митрополит Олексій, за підписом своїм і єпископа Веніямина, як секретаря, почав ширити постанову Собору єпископів-автономістів від ЗО квітня 1942 р., в якій цей Собор кваліфікував вже Українську Автокефальну Церкву, як „секту липківців", та проголосив усіх єпископів, пресвітерів і дияконів тої Церкви „безблагодатними". Одночасно з цим митр. Олексій, у відповідь на заклик архиєп. Полікарпа полишити роз'єднання в Церкві на Україні, написав на 9 сторінках великого аркушу і ма-шинового друку листа, якому надав форму „відкритого листа" та поширив його у відписах посеред духовенства, як „Митрополит Волинський і Екзарх України''.

Чутно було, що пізніше митр. Олексій шкодував, що в подразненні оприлюднив такого листа. Посеред усяких плитких історичних екскурсів про „московське православіє" і „українське пра-вославіє", посеред наклепів на Владику Полікарпа і перекручувань сучасности, в ньому єдиним хіба було цінним підтвердження і тепер митропол. Олексієм приналежносте єпископів-автономістів до юрисдикції Московської патріярхії (оцінка канонічних міркувань митр. Олексія з цього приводу в листі зроблена вище в підрозд. 3). В той же час митр. Олексій, закидаючи архиєп. Полікарпові і єпископам-автокефалістам навіть відпадіння від православія, твер-

223

дить в свому листі, що й він з своїми єпископами став на „шлях автокефалії" Православної Церкви в Україні, але автокефалії, на „яку дадуть своє благословення всі автокефальні Православні Церкви, а разом з ними і Московська Церква". Очевидно, що такий лист тільки поглиблював розкол, а не вів до замирення Церкви. Для заспокоєння сумління одних, обурення других, з приводу відкритого листа митр. Олексія з дня 1 червня 1942 р., архи-єпископ Полікарп видав Архипастирське послання до духовенства і вірних 1 липня 1942 р. В ньому владика Полікарп писав, що „після пережитої шаленої бурі большевизму і безбожництва здавалось би, що особливо відчується посеред нас туга по духові Христової любови і братерства", а замісць того, з боку самих архипастирів т. зв. Автономної Церкви в Україні сиплються всякого роду „анафеми", закиди в „самосвятстві", в „єресях", „відпадінні від православія" і т. інш. на тих єпископів, духовенство і вірних, що „не хочуть перебувати разом з архиєп. Олексієм і другими „автономістами" в залежности від Московського патріярха". І далі Владика Адміністратор виказує всю неправду тих закидів, обвинувачень і наклепів, якими орудували автономісти в часах німецької окупації України в боротьбі їх з автокефалістами, кори-стаючи з несвідомости населення в церковних справах.

На закиди в „самосвятстві", „безблагодатності" вказується в посланні, що прибулі до Києва єпископи Ніканор і Ігор мають преємство єпископської благодаті з того самого церковно-ієрархічного джерела, що і архиєп. Олексій, у висвяті якого в єпископи брав участь, разом з митр. Юрієм і архиєп. ДіонисІєм, висвячений цими двома єпископ Олександер Поліський. У висвяті єпископа Полікарпа брав участь, разом з митроп. Діонисієм і др. єпископами, сам архиєп. Олексій. Отже, коли висвячені архиєписко-пами Олександром і Полікарпом єпископи Ніканор і Ігор самосвя-ти, то тоді самосвят і архиєпископ Олексій.

На закид автономістів, що єпископи Ніканор і Ігор прибувши до Києва, увійшли в Андріївському соборі в молитовне та лі-тургічне об'єднання з „ізверженними самосвятами-липківцями", а тому і Українська Автокефальна Церква, як „відновлена липківщи-на", стала „єретичною", в посланні вказується, що „ніхто ще не називав духовенство і вірних Української Автокефальної Церкви з ієрархією 1921 р., знищеної большевиками, єретиками, крім тепер архиєп. Олексія з його єпископами". Під єрессю розуміється відступлення в чомусь від самої догматичної науки Православної Церкви, а від яких же властиво догматів віри відступили українські автокефалісти? Архиєп. Олексій і його єпископи не вказують тих догматів. Вимушена раз висвята на Київському Соборі 1921 р. єпископів пресвітерами не є відступленням від догматів віри Православної і має своє оправдання в церконо-історичних актах ру-коположення єпископів пресвітерами в Єгипетській Церкві до IV віку, яких рукоположень ніколи ніхто не уважав за чини „єретич-

224

ні" чи довершені „єретиками". При ріжницях Православної Церкви з Католицькою, — вказує далі послання, — в самій догматичній науці, Православна Церква приймає одначе католицьких духовних „в сущому сані", але через те зовсім не стає католицькою. То чому ж перестає бути Православною Українська Автокефальна Церква, приймючи в „сущім сані" священиків, висвячених ієрархією 1921 р., тобто б. Української Автокефальної Церкви, з якою нема різниць в догматичній науці?

І врешті Послання від 1 липня 1942 р. Адміністратора УАПЦер-кви вказує на лицемірство єпископів-автономістів, коли вони, закидаючи всякі „єресі" автокефалістам, ухвалили в той же час приймати в „сущому сані" духовних осіб т. зв. „Живої Церкви", яка на соборі 2. V. 1923 р. „скасувала анатему проти большевиць-кої безбожної влади патріярха Тихона, скасувала, патріярхат, закликала до підтримки радянської влади, впровадила жонатий єпископат, дозволила другий шлюб для духовенства, постановила закрити манастирі, ухвалила перегляд церковної догматики і т. д."

Таким чином, в цей час, в літі 1942 р., напруження відносин в церковному житті в Україні осягло високого ступеня. Український єпископат болів душею з того, що така свята справа, як відродження Православної, незалежної від Москви, Церкви українського народу, поневіряється знову політиканством, яке стільки разів вже мало місце в історії тої Церкви.

5. Внутрішнє церковне життя Української Автокефальної Церкви; духовна опіка над нею митроп. Діонисія. Устрій і керівництво Церкви на підставі „Тимчасового Статуту Св. Прав. Автокеф. Української Церкви". Церковні Ради. Організація церковного управління в Києві і по др. єпархіях. Спроба прихильників „канонів 1921 р." привернути ті канони в житті Церкви. Висвята нових єпископів. Приєднання до Автокефальної Церкви митроп. Феофіла Булдов-ського в Харкові. Склад єпископату Автокефальної Церкви та території їх управління. Відбудова людністю храмів на Сході; енту-зіязм церковно-релігійного відродження. Св. Антимінси для церков. Про кількість парафій Автокефальної Церкви в Східній Україні. Матеріяльне положення духовенства. Пастирські і дяківські курси; церковно-релігійне видавництво. Перешкоди і курсам і видавництву з боку німців. Тяжке втручання у внутрішнє життя Церкви німецької адміністрації після видання розпорядження Райхс-комісара України Коха з дня 1. VI. 1942 р. про свободу релігії і

Церкви в Україні.

Невідрадні обставини, серед яких мала переходити християнська місія по відродженню Церкви Христової на українських землях звільнених від безбожної комуністичної влади, утворюючи великі труднощі для тої місії, не могли, одначе, припинити церковно-релігійного руху в народі. Розуміється, що у внутрішньому цер-

««-'-                                                                                                       225

ковкому житті Української Православної Церкви на Західньо-українських землях, що перебули під безбожною владою тільки рік і 9 місяців, і на Східньо-українських землях, де безбожна та влада за 20 років знищила церковне життя, були великі різниці: на Заході українське церковне життя потребувало тільки оживлення і унормування по часовім в часі большевицької влади занепаданні, на Сході стояло завдання Відродження церковно-релігійного життя, знищеного безбожною політичною владою.

Як ми вище писали (підрозд. 3), німецька окупаційна влада, заборонивши митрополитові Діонисію канонічно-ієрархічні функції поза межами Генерал-Губернаторства, спричинилась до появлення і поглиблення розколу в Українській Православній Церкві, а тим самим не допустила й до належної організації в цей перехідний час церковного життя та церковного управління в Україні. Юрисдикція митрополита Діонисія, в якій продовжували бути архиепископ Олександер з Поліською єпархією і архиєпископ По-лікарп з Луцько-Ковельською єпархією та з ново-висвяченими єпископами, які вважались вікаріями арх. Полікарпа, як Адміністратора Православної Церкви на визволених українських землях, — ця юрисдикція, по призначенні Владики Полікарпа Адміністратором і благословенні Владикам Олександрові і Полікарпові висвятити українських єпископів, зводилась властиво до духовної опіки над Українською Автокефальною (де Іасіо) Церквою.

Скоро після признання німецькою владою на конференції 4 травня 1942 р. в Райхскомісаріяті в Рівному двох „напрямків" в Православній Церкві в Україні — автокефального і автономного, Адміністратурою Автокефальної Православної Церкви одержано було розпорядження Райхскомісара з дня 1 червня 1942 р., згідно з яким Адміністратурою надіслано було до Райхскомісара 28 липня 1942 р. „Тимчасовий Статут Святої Православної Автокефальної Української Церкви". Статут, в останній 32-ій точці якого зазначено, що він діє до першого Помісного Собору (Всеукраїнського в складі єпископату, представників духовенства і вірних — тт. 4-7 Статуту) Св. Православної Автокефальної Української Церкви, встановлює, що „до скликання цього Собору вищими органами ЇЇ являється Собор єпископів та тимчасовий Адміністратор Церкви, призначений на це становище канонічним зверхником Церкви Блаженнішим митрополитом Діонисієм декретом з дня 24 грудня 1941 р." Собори єпископів відбуваються під головуванням Владики-Адміністратора (відповідно — його заступника — т. 11), або старішого з єпископів по хіротонії (т. 9).

При Владиці-Адміністраторові існує Церковне Управління, під назвою „Адміністратура Св. Православної Автокефальної Української Церкви", в складі Владики, як Голови, його Заступника і двох членів, одного від духовенства і одного від вірних (т. 12). Єпископів Церкви обірае Собор єпископів з кандидатів, виставлених членами Собору, як рівно ж церковно-громадськими органі-

226

заціями в складі духовенства і вірних (т. 15). Єпархіяльний єпископ, як канонічний наступник свв. Апостолів, є зверхником-репре-зентантом своєї єпархії, відповідно дорученої йому території (встановлення постійних єпархій в Східній Україні мав перевести По-місний Собор, т. 14) і управляє нею на підставі свв. канонів (т. 16). Єпархіяльні єпископи в усіх важніших справах своєї єпархії звертаються до Владики-Адміністратора по раду і апробату (т. 11). При єпископові існує церковне управління з представників клиру і вірних від 3-х до 5 членів, як помічний і виконавчий орган при управлінні єпархією (т. 17). При єпископові існує, як орган дорадчий, Єпископська Церковна Рада з представників духовенства і вірних, яка збіраеться на засідання в міру потреби (т. 18). З погляду адміністративно-територіяльного єпархії поділяються на округи (благочинія), на чолі яких стоять призначені єпископом благочинні (т. 19), під головуванням яких відбуваються, в міру потреби, окружні соборики, чисто пастирські і загальні з участю представників і від мирян (т. 21). На чолі парафій стоять настоятелі, які управляють ділами парафій при участі членів клиру, церковного старости та при допомозі Парафіяльної Ради, яка складається з настоятеля, як голови, членів клиру, церковного старости і представників від вірних, делегованих парафіяльними зборами (тт. 22, 24). Св. Православна Автокефальна Українська Церква, як цілість, її єпископії, манастирі, парафіяльні святині і др. установи мають право, згідно з обов'язуючими приписами церковними і державними, володіти, набувати і збувати нерухоме і рухоме майно (т. ЗО).

Такі в головних рисах були устрій і керівництво Православної Автокефальної Церкви в Східній Україні на підставі „Статуту", „основаному на канонічному кодексі Східньої Православної Церкви, принятому у цілому православному світі", як писав Вла-дика-Адміністратор Полікарп в листі до Райхскомісара України з дня 25 грудня 1942р. ч. 460. В Західній Україні єпархіяльні церковні управління при єпископах залишались, як і за Польщі було, під назвою „Духовна Консисторія"; така була організована і в Луцьку, коли митр. Діонисій декретом з 11 серпня 1941 р. поділив Волинську єпархію на Кремянецько-Рівенську і Луцько-Ко-вельську, на останню призначивши єпископа Полікарпа в сані ар-хиєпископа. Але на Волині, з увільненням її від большевицької влади в літі 1941 р., стали організовуватись, як бачили вище (під-розд. 3), і церковні ради. Але вже в січні 1942 р. стали вони переслідуватись деякими з ґебітскомісарів. Так Кремянецький ґе-бітскомісар видав розпорядження від 22 січня 1942 р.:

„На підставі загальної заборони зібрань, забороняю з днем оголошення творити церковні ради та подібні організації. Існуючі церковні ради негайно розв'язуються. Хто, не дивлячись на це розпорядження, бере уділ в церковних радах, або таємно підтримує ці ради, буде, як підбурювач спокою, негайно арештований.

8*                                                                                                                                           227

Гебітскомісар Міллер, Державний радник". Це закриття німецькою владою вже в січні 1942 р. церковних рад на Кремянеччині наступило явно в наслідок інтервенції архиепископа Олексія. Бо ж церковні ради, які на Волині не входили в систему церковного управління, а були органами церковно-громадського життя і виявляли в своїй діяльності і постановах організовану церковно-громадську думку, були прихильниками Автокефальної Церкви і скрізь боролись проти Автономної, що була в юрисдикції Московської Патріярхії. Впродовж першого півріччя 1942 р. діяльність тих церковних рад, що були переважно повітовими, все завмирала під репресіями ґебітскомісарів. Останнє зібрання центральної Волинської Церковної Ради в Луцьку відбулось 23 серпня 1942 р. Генералкомісаріятський уряд Волинь-Поділля затребував тоді списки її членів, що вже було небезпечним, і вона припинила свою діяльність.

В Східній Україні, коли до Києва прибули 13 березня 1942 р. висвячені в Пінську українські єпископи Ніканор і Ігор, українська Церковна Рада в Києві, яку іноді називають „Всеукраїнською", була вже на домагання, очевидно, автономно-московського напрямку в Церкві, в Києві очоленого висланцем архиєписко-па Олексія єп-ом Пантелеймоном, німецькою владою розв'язана. (Прот. А. Дублянський. Ор. сії., стор. 31-32). Хоч „Тимчасовий Статут Св. Православної Автокефальної Української Церкви", головні правила якого подані нами вище, був укладений Адміністра-турою Церкви пізніше і в кінці липня 1942 р. був представлений владі цивільній на вимогу Райхскомісара, але Владика Ніканор, як Заступник Владики Адміністратора, вже скоро по приїзді до Києва організував церковне управління не на засадах „канонів 1921 р." з їх „радоправством" при „рівних правах в управлінні Церквою всіх її частин — єпископів, духовенства і мирян" (див. т. IV ч. 1 цієї праці стор. 126-136; 254-260), а на засадах канонів Православної Церкви, що ними керується і згаданий вище „Тимчасовий Статут". Розпорядженням єпископа Ніканора з дня 1 квітня 1942 р. утворено було в Києві „Вище Церковне Управління" під дійсним, а не „почесним" головуванням самого єпископа, що складалось, як з ядра, з розв'язаної владою Української Церковної Ради та доповнено було фаховими силами. Поділялось Вище Церковне Управління на чотири відділи: Адміністративний, Освітній, Юридичний і Господарчий з підвідділами при них.

З боку прихильників „канонів 1921 р." була спроба внести заколот в нормально організовуване єпископом церковне життя УАПЦеркви. Група їх, на чолі з одним „професором", вдаючи з себе уповноважених від населення Києва, з'явилася до Владики Ніканора і запропонувала повернутися до канонів 1921 р. та примиритися з ролею дорадника в церковних справах, а керівництво Церквою віддати в руки мирян. „Ми, — казали уповноважені, — об'являємо Вас почесним головою, а самі будемо керувати; Ви

228

нам можете радити, як захочете, а ми будемо слухати, як захочемо". — „А хто буде відповідати за Церкву?" — запитав Владика. „Ви, як єпископ. Бо для нас Церква має найперше національне значення, а не релігійне; посеред нас є незацікавлені в релігії" — „Наші єпископи на це не підуть" — відповів Владика і рішуче відкинув пропозицію „уповноважених". Загал віруючих, довідавшись про цю „делегацію", висловив глибоке обурення втручанням цих мирян в справи церковного управління. (З усної доповіді Архиєп. Ніканора в Адміністратурі УАПЦеркви в Луцьку. — Прот. А. Дублянський. Ор. сії., стор. 43).

На тих же канонічних засадах, що в Київській єпархії, зафіксованих і в згаданому вище „Тимчасовому Статуті Православної Автокефальної Української Церкви", будувалось церковне життя і в інших єпархіях, чи на територіях, куди були делеговані но-вовисвячені єпископи Автокефальної Церкви. Скрізь на чолі Єпар-хіяльного церковного управління ставали єпископи; благочинниць-кі округи очолювали оо. благочинні чи благовісники; парафії — їхні оо. настоятелі. Відомостей про вимоги місцевих людей запровадити в управлінні Церкви „канони 1921 р." більше від єпископів до Адмністратора Церкви Владики Полікарпа не поступало.

Єпископат Української Автокефальної Церкви, після висвяти в Києві 6 єпископів, ще збільшився на 4 ієрархи, висвячених в такому порядку: 24 травня 1942 р. в свято Св. Тройці в Луцькому соборі був висвячений архиєпископом Полікарпом і єпископом Мстиславом архимандрит Генадій (Шиприкевич) в єпископа Січославського (Дніпропетровськ, кол. Катеринослав); 23 червня 1942 р. в Андріївському соборі в Києві був висвячений єпископами Ніканором, Мстиславом і Сильвестром архимандр. Володимир (Малець) в єпископа Черкаського; 2 серпня 1942 р. в Андріївському соборі в Києві був висвячений єпископами Ніканором і Мстиславом архимандр. Платон (Артемюк) в єпископа Заславського (Волинь); 13 вересня 1942 р. в Луцькому соборі був висвячений архиєп. Полікарпом, єпископами Мстиславом і Платоном архимандр. Вячеслав (Лісицький) в єпископа Дубенського. 27 липня 1942 р. в Харкові складений був акт приєднання до Православної Автокефальної Української Церкви митрополита Харківського Фе-офіла Булдовського (про єпископа Феофіла Булдовського див. т. IV. ч. 1 цієї праці стор. 194-198). До Харкова прибув єпископ Мстислав і перевів нараду, в якій взяли участь, крім нього, митрополит Феофіл, члени Харківського Єпархіяльного Управління — протопресв. О-др Кривомаз, прот. К. Певний, прот. М. Васьків-ський і Василь Потіенко (голова Всеукр. Прав. Церк. Ради в рр. 1924-26) та Голова Полтавського Єпархіяльного Управління прот. Олексій Потульницький (в Полтаві не було єпископа Автокефальної Церкви). На цій нараді, після інформацій про стан церковного життя на Україні, поданих єпископом Мстиславом, було ухвалено: „Визнати, що парафії, підпорядковані Високопреосвященні-

229

шому Владиці Феофілу на терені Харківської, Полтавської, Сумської і Курської областей, становлять складову частину Української Православної Автокефальної Церкви на чолі з Адміністратором Архиєпископом Полікарпом".

У вересні 1942 р. Адміністратурою Української Автокефальної Церкви було одержано розпорядження з Райхскомісаріяту України про припинення дальших єпископських хіротоній з тих мотивів, що кількість єпископів визнана німецькою адміністрацією достатньою для обслуг тої Церкви. Таке ж розпорядження отримав і митрополит Олексій; єпископат очолюваної ним Автономної Церкви мав тоді в своїм складі 15 єпископів.

Справа церковного управління, очолюваного ієрархами Української Автокефальної Церкви, представлялась в тому часі так:

Архиєп. Полікарп, він же Адміністратор цілої цієї Церкви, керував єпархією Луцько-Ковельською на Волині; вікарій Адміністратора на Волині єпископ Платон був призначений від 25 серпня 1942 р. керуючим Рівенсько-Кремянецькою єпархією та став іменуватися єп. Рівенським; другим вікарієм на Волині був єпископ Вячеслав Лубенський, якому доручено було відати православними парафіями чеськими на Волині в юрисдикції Автокефальної Церкви. Архиєпископ Олександер Поліській, почислений було Московською Патріярхією ,,за штат" зза непокірливости до неї, продовжував керувати єпархією Поліською. Київською єпархією керував єпископ Ніканор, обслуговуючи й сусідні терени, як Заступник Адміністратора; вікарієм його був єпископ Переяславський Мстислав. Єпископ Уманський Ігор, виїхавши з Києва до Умані, керував парафіями частини б. великої Київської єпархії; до Полтави, на яку катедру він був призначений, не міг виїхати, бо німецька влада не дала на виїзд туди дозволу. Єпископ Михаїл, з місцем осідку спочатку в Єлизаветграді (Кировоград), потім Миколаєві, керував Миколаївсько-Єлизаветградською єпархією, маючи до помочі вікарія Черкаського (потім Новомиргородського) Володимира. Єпископ Січославський Генадій керував Січославською (Катеринославською) єпархією. Єпископ Чернігівський Фотій, побувши трохи в Ніжині на Чернігівщині, вернувся і був делегований Владикою Адміністратором до Вінниці Подільської єпархії. Таким чином Правобережжя України було обнято архиєрейським управлінням Автокефальної Церкви досить повно, крім Східньої Волині (катедра в Житомирі); висвячений на Житомирську катедру єп. Григорій Огійчук не обняв катедри спочатку з причини хвороби, а потім 25 вересня 1942 р. був німцями арештований і сидів у в'язниці до 16 березня 1943 р.; про арешт єпископа і з яких причин Адміністратура зовсім не була повідомлена німцями. На Лівобережжі України було тільки два українських єпископи: митрополит Харківський Феофіл і єпископ Лубенський Сильвестер; Єпархі-яльне Управління Полтавської єпархії очолювалось протоієреєм О. Потульницьким. Таким чином єпископат Автокефальної Церкви

230

на українських землях під німецькою окупацією у вересні 1942 р. числив 14 архиєреїв, а 15-ий, висвячений у Києві в травні 1942 р. в єпископа Білоцерковського єп. Мануїл Тарнавський, у липні того ж року покинув Автокефальну Церкву і перейшов до автономістів.

Розповідаючи про внутрішнє церковне життя під час німецької окупації на „визволених" українських землях та про його здобутки, історик не повинен забувати, що той історичний процес, який названо „стихійним рухом відродження релігійного життя в Україні" (митроп. Ніканор), продовжувався дуже коротко в Східній Україні, всього два роки, а коли рахувати від прибуття до Києва нововисвячених українських єпископів Ніканора та Ігоря, то буде тільки півтора року, бо — 24 вересня 1943 р. архиеп. Ніканор з Вищим Церковним Управлінням вже залишили Київ перед наступом большевиків. (Прот. А. Дублянський. Ор. сії., стор. 51-52). При такому короткому часі для відродження Церкви й церковного, знищеного большевиками, життя в Україні, не треба далі забувати, що й цей короткий час був часом страшної нищівної війни, часом, на превеликий жаль, не тільки відродження церковного життя, але, як вже бачили і далі побачимо, — церковної боротьби між тими самими, хто відроджувався для життя церковного по роках його переслідування й нищення безбожною владою, часом врешті, в другому році німецької окупації України, такого відношення німців до Церкви в Україні, зосібна ж до Української Автокефальної Церкви, яке з боку цих „визволителів" не було кращим від того, що його мали „визволені", будучи під безбожною комуністичною владою.

Приймаючи це все до уваги, не можна не подивляти того енту-зіязму, з яким людність на Україні бралась за відновлення церковного життя по кількох роках нищення його антирелігійною пропагандою, арештами, засланнями і вимордуваннями єпископів, духовенства, закриттям і руйнацією церков. „Одночасно з придбанням священиків, — пише Є. Н. Чигиринський, — парафії наполегливо взялися ремонтувати уцілілі церкви або пристосовувати помешкання під відправу Служб Божих там, де храми було поруйновано. Здебільшого з храмів пороблено було „сільбудинки", які тепер знову повернуто на храми. В багатьох випадках як утварь, так і церковна одежа, переховувались вірними, хоч за це больше-вики й жорстоко карали. Переховувались навіть святі антимінси .. . На визначений час для посвячення церкви — храми блищали як малюнки, очищені, обмиті, прикрашені й оздоблені квітами, аж до самого хреста на бані . . . Ніколи церкви так не відвідувались, як після повороту цієї можливості! знову молитися і єднатися з Богом. Священиків люди оточували небувало теплою опікою. Люди масово приступали до виконання св. Таїн, що були ними пропущені. Вінчались, схрещувались, справляли християнський похорон для рідних, що давно одійшли з життя. З'явилися дбайливо прихова-

231

ні св. образи, буйно зріс попит на молитовники. Люди жадібно всією істотою всисали Слово Боже, як спрагнена земля цілющу росу"... (Ор. сії. Рідна Церква, ч. 49, стор. 10).

„Тріюмфом духовної радости народу, — пише другий очевидець прот. Демид Бурко, — були в містах і селах дні свячення церков, тих будівель, в яких починалися богослуження. Людність, що нонад 20 років жила під режимом, який намагався скувати її душу льодовою корою матеріялістичної ідеології, та більше десяти років не чула церковних відправ, була позбавлена таїнств і треб своєї предківської віри, тепер в духовному пориві доходила до екстази"... Правда, як пише далі о. Бурко,— ,,той людський духовний здвиг, що „прагнув до Бога Живого", як казав пророк (пс. 41, 2), складався переважно з людей старшого віку, молоді приходило на богослуження значно менше ніж в досоветські часи; комсомол, антирелігійна пропаганда в школі і у всіх виховальних закладах СССР таки встигли затруїти багато молодих душ безбожністю, — один з найбільших злочинів совєтського режиму". .. („Відродження Української Церкви в 1941-43 роках". Рідна Церква. Жовтень-грудень. 1963. Ч. 56, стор. 6). Але митрополит Ніка-нор в листі до автора цієї праці від 6. VIII. 1956 р. пише: „Заслуговує уваги ентузіязм людности, з яким вона взялася за улаштування церков. Особливо виявила старання молодь, що під керуванням старших людей усіх сил докладала для упорядкування церковних будинків ... У системі „обезвірювання" людности больше-вики, як видно, перебрали мірку, бо в той час, як старе покоління горнулося до Церкви з побожного сантименту, молодь стала горнутися з протесту перед брутальним насильством над душею людини". .. Також архиєпископ Генадій свідчить про Дніпропетровщину (Катеринославщину): „Майже скрізь було помітно, що молоде покоління хилиться до нас (нам помагав в цьому певний світський елемент), а за молодими поволі схилялися й старички. Багато парафій, приймаючи від нас священика, своїм словяністам пропонували до вибору чотири сторони світу".. • (Лист до автора праці від 27 травня 1964 р.).

З відбудовою церков повстала необхідність наділювання їх св. Антимінсами, без яких священики не могли відправляти Божественної Літургії. Вище наведено було свідоцтво Є. Н. Чигиринського, що віруючими переховувались через часи большевицької влади, разом з церковною одежею, навіть святі Антимінси. У Києві було одержано велике число старих Антимінсів, що переховувались в музеях. У Полтаві, під час огляду музею, виявилось, що на горіщі були складені Антимінси, які безбожна влада позабирала з церков Полтавської єпархії. На прохання Голови Полтавського Єпарх. Управління прот. О. Потульницького, директор музею К. К. Мощенко, який взагалі багато допомагав у відбудові Церкви на Полтавщині, дозволив вибрати гідні для вжитку Антимінси; їх було взято кілька сот; частина була з св. Мощами, частина

232

без Мощів; о. Потульницький передавав їх для посвяти митр. Фе-офілові, митр. Полікарпові, архиєп. Ніканорові, єп. Мстиславу. У Дніпропетровську (Катеринослав) Єпархіяльна Рада (єпископ Генадій прибув на цю катедру в червні 1942 р.) увійшла в контакт з румунськими військовими частинами, які були вкраплені в склад німецького гарнізону Дніпропетровська, а наслідком цього було надіслання Патріярхом Румунським в дарунок для Української Автокефальної Церкви в Дніпропетровську ЗО Антимінсів, які були роздані Єпархіяльною Радою (десять) і владикою Генадієм (двадцять).

„Труднощі з придбанням св. Мощів до св. Антимінсів з Божою поміччю були також щасливо подолані", — пише до автора цієї праці митр. Ніканор. „Після невдалої спроби дістати св. Мощі з Печерської Лаври, де монашество за намовою „добрих людей" так зустріло арх. Ніканора і єп. Мстислава, що ледве цілі вибралися, привіз велику частину св. Мощів преподобної Анастасії Узорішительниці з Таврії архиєп. Російської Церкви Вікентій Таврійський та Азово-Чорноморський; досить Мощів св. Афанасія Лубенського прислав митр. Харківський Феофіл Булдовський. Поза-тим, в наслідок розголосу про „нефортунне прийняття монахами в Лаврі нових єпископів, єп. словянської групи Пантелеймон сам запропонував архиєп. Ніканору потрібну йому кількість св. Мощів св. Вмч. Варвари ... Знайшлося також і св. Миро. Вірні принесли до архиєп. Ніканора великий відерний шкляний збан св. Мира, що був закопаний під землею, правдоподібно запас митрополитів Київських ще царського часу". (Лист від 6. VIII. 1956 р.).

Не маємо стислих даних, скільки в Східній Україні в часах окупації її німцями було відкрито парафій як в Українській Автокефальній Церкві, так і в Автономній; брак даних також щодо кількости священиків в Східній Україні в тих церквах в тому ж часі. Митрополит Ніканор подає, що коли приїхали вони з єпископом Ігорем до Києва, то „застали в Києві всього нашого духовенства 8 душ — 2 священики і два диякони в Андріївськім соборі, один священик і один диякон на Деміївці, один священик та один диякон на Солом'янці". У єпископа ж Пантелеймона (Автономної Церкви) — „разом в Києві було 26 парафій з 71 душ. священиків, не лічивши дияконів та дяків". (Лист до автора праці з дня 25 липня 1956 р.) При такій кількости святинь, — Андріївський собор, Покровська церква на Солом'янці і Вознесенська церква на Деміївці, — Українська Автокефальна Церква в столиці України Києві так і залишалась до кінця німецької окупації Києва. У Полтаві, хоч комендантом її був зросійщений німець генерал Бродов-ський, який особливо протегував москвофілам-автономістам, українці спромоглися одначе відкрити і обслужити українськими пастирями церкви: Миколаївську, Троїцьку, Покровську, Самсонів-ську на Шведській Могилі й на передмістях Полтави — св. Юрія в Нижніх Млинах і св. Андрія за Південною станцією. Автоном-

233

на ж Церква, за проводом прот. Біневського, а потім єп. Венія-мина, мала у Полтаві три церкви, з них історична пам'ятка Спа-ська церква, в якій найперше правили Службу Біжу по визволенні їх від большевиків священики Автокефальної Церкви, була, з наказу коменданта Бродовського, відібрана від українців і передана через гестапо автономістам.

Особливо на провінції побожне українське населення горнулося до Автокефальної Церкви. Кількістю парафій в Українській Автокефальній Церкві переважала, як було то і в 20-их роках, за митрополитів Василя Липківського і Миколая Борецького, Київщина. Митрополит Ніканор подає, що ,,по 1 вересня 1942 р. організовано було 513 парафій; з них 298 припадає на властиву Київщину, а 215 на інші області, де ще не було наших єпископів. За цей же час було висвячено священиків 136, прилучено від ієрархії митрополита Василя Липківського 93 священики і від Церкви Російської 226 священиків" (Лист від 6. VIII. 1956 р.). В Полтавській єпархії, для якої нових священиків висвячував переважно митрапол. Харківський Феофіл (до 20 курсантів висвятив в липні 1942 р. в Полтаві єпископ Мстислав), було в 1943 році до 150 парафій, без Лубенщини, яка належала до єпископа Сильвест-ра. (Лист о. прот. О. Потульницького від 28. V. 1964 р.). На Лу-бенщині ж, в юрисдикції єпископа Автокефальної Церкви Сильвст-ра, було, як подає Ф. Гейер, 102 священики. Ор. сії., стор. 206). Коли до Дніпропетровська прибув в червні 1942 р. єпископ Генадій, то зорганізованих і зареєстрованих при Церковно-єпархіяль-ній Раді в Дніпропетровську було біля ЗО українських парафій, але через місяць перебування і праці українського єпископа на Дніпропетровщині стало вже 70 українських парафій, а перед Різдвом Христовим 1942 р. було вже понад сотня українських парафій, зареєстрованих у архиєпископа Генадія. Зріст українських парафій затривожив єпископа Автономної Церкви Димитрія Магана, що прибув до Дніпропетровська невдовзі після єп. Генадія, і єп. Димит-рій почав з своїм духовенством слов янським, числом більшим, ніж у архиєп. Генадія, шукати підтримки з боку німецької влади, щоб припинити зріст українських парафій. Аджеж єп. Димитрію, не маючи де подіти своїх словянських священиків, доводилось са-жати їх по два, а іноді й по три, на одну парафію з церковно-слов. мовою Богослуження. Німецька влада в Генерал-комісаріяті Дніп-ропетрівщини, при загальній антиукраїнській політиці тієї влади на Україні, придумала, чим можна підсобити Автономній Церкві на Дніпропетровщині: був виданий Генералкомісаром наказ про „стабілізацію" церковних юрисдикцій на Дніпропетровщині; за цим наказом зареєстровані парафії не могли вже міняти своєї юрисдикції. Небезпеки переходу українських парафій до Автономної Церкви не існувало; натомісць єп. Димитрій домігся, що від нього не могли зареєстровані у нього парафії переходити до архиєп. Генадія. Правда,'що при натиску з весни 1943 р. зі Сходу на

234

німців, цивільній владі їх було вже не до того, щоб пильнувати додержання того „наказу" залишатися парафіям в церковній юрисдикції часу видання „наказу". За неповне півторарічне очолювання Січославської катедри владика Генадій висвятив 83 священики; українських же парафій на день евакуації в р. 1943 Дніпропетровська було на Дніпропетровщині понад 150. (Лист владики Генадія з дня 27. V. 1964).

Архиєпископ Михаїл, що разом з вікарієм єпископом Володимиром опікувався в церковному житті українським півднем (області Миколаївсько-Єлисаветградська і Одеська), подає, що „по приблизному підрахунку у нього і у Вл. Володимира було разом понад 100 парафій". Автономісти почали діяти на тій території (архиєп. Антоній Марценко) після того, як німецька влада не визнала „Акту поєднання 8 жовтня" 1942 р., а таке становище влади змушувало парафії „хилитися до автономістів". (Лист архиєп. Михаїла до автора праці від 25. V. 1964 р.).

Матеріяльне положення самого духовенства, однаково, як Автокефальної, так і Автономної, Церкви зовсім не цікавило німецьку владу. Справу з церковно-причтовою землею, що на Західній Україні під час совітської окупації була вже відібрана, або залишалась, зза недовгого часу тієї влади, в стані невиразному, порушено було тепер Адміністратурою Автокефальної Церкви в Райхскомісаріяті України. Одначе жодної відповіді Адміністрату-ра не одержала. Справа залишалась в хаотичному стані; від самих парафіян залежало привернути попередній стан, як було за польської влади, чи ні. Для німецької влади важно було тільки дістати „контінґент", приділений з певного обшару землі; хто його платив, це їх не обходило. Очевидно, що в Східній Україні не могло бути й мови про наділення землею церков. Одначе, німецька адміністрація по округах і районах втручалася в справу утримання духовенства, коли забороняла оплату їхньої праці по селах натурою (теж було і з учителями шкіл), а в деяких парафіях на Сході були випадки, що німці забирали у священиків хліб, принесений людьми навіть на панахиди до церкви. Не дозволяла також німецька адміністрація церквам провадити харитативну діяльність. Особливо торкалось це допомоги полоненим, для яких не дозволено було збирати ані грошей, ані продуктів. Прохання духовно обслуговувати полонених відхилялись, і священикам не давали дозволу відвідувати табори полонених. Але ж не дивлячись на турботи німецької адміністрації, що до матеріяльних засобів для життя, тільки про те, як би найбільше викачати з України продуктів всяких „пиг Іііег ОеиІзсЬе", само населення, особливо на Сході, дуже турбувалось в цей час про забезпечення духовенства. „Священиків люди оточували, — пише митроп. Ніканор, — небувалою теплою опікою". „Я мусів продовжувати свячення ставленників, вони в мене не сиділи без роботи і хліба", — свідчить архиєп. Генадій.

235

З відродженням Церкви в Східній Україні, а навіть в церковному житті й Західньої, після совітської окупації 1939-41 рр., була велика недостача і в священиках і в дяках-дириґентах. В Києві, при Освітньому відділі Церковного Управління, Владика Ніка-нор організував Іспитову Комісію в складі кількох богословів з академічною освітою; Комісія ця перепровадила провірку знань 71 кандидата на священиків, що звертались самі до Церковного Управління, або були обрані парафіями з колишніх вихованців духовних шкіл, позакриваних безбожною владою. Головним же засобом зарадити потребу в священиках могли бути короткотермінові пастирські і дяківські курси. Такі шестимісячні курси, які скінчилися в грудні 1942 р., переведені були в Луцьку; п'ятимісячні (травень-вересень 1942 р.) відбулись в Полтаві, з них випущено було і висвячено в священики 34 кандидати; в Києві пастирські курси тривали три з половиною місяці, з тим, що висвячені на священиків по іспитах з головних предметів мали здавати заліки з інших предметів програми при проходженні вже пастирської практики; при Катеринославському Єпархіяльному Управлінні пастирські курси були організовані в м. Кам'янському, з їх курсантів висвячено було понад ЗО священиків; в Миколаївській єпархії відбулись, після довгих прохань про дозвіл, одномісячні пастирські курси, але курсантами могли бути на тих курсах люди не молодші 50 років.

Взагалі німецька влада не тільки не допомагала нічим в урядженні курсів для підготовки кандидатів священства, а ще, як бачимо з прикладу Миколаївської єпархії, утруднювала цю важливу для Церкви справу. Врешті стала просто забороняти провадження пастирських і дяківських курсів, по закінченні перших випусків курсантів в Полтаві, Луцьку (Ф. Гейер. Православна Церква в Укра-ні. 1953. Стор. 197). Мотиви заборони були ті ж, що й в закритті вищих і середніх шкіл України: „потрібні робітники для перемоги у війні". Цих робітників з молоді ловили і масово до Німеччини вивозили. В Миколаївській єпархії німецька влада навіть число хористів в церковному хорі наказувала мати не більше 20-ти.

Православна Церква на Сході, особливо ж Автокефальна з живою українською мовою Богослуження, потребувала книг Св. Письма, богослужбових, молитовників, релігійної літератури після років антирелігійної пропаганди і безбожництва. Ми знаємо, як тяжко стояла справа церковного видавництва в УАПЦеркві за радянської влади (див. т. IV. ч. 1 цієї праці стор. 211-214). В часах німецької окупації України стан цієї справи залишився той самий. Німецька адміністрація в Україні не дала дозволу дослівно ні на одно церковне видання, навіть не дозволила на надруковання церковного календаря на 1943 рік. В безконечній переписці з Райхс-комісаріятом з приводу цього календаря Адміністратура Церкви в Луцьку все одержувала відповіді влади, що для церковних видань нема паперу, хоч майже в кожному повітовому місті німці

236

давали папір на друк українських газеток з однаковим в них змістом. Якщо вдалось що надрукувати з церковних книг, то нелегально, або на теренах, де була військова влада, а не цивільна. Так в Києві було видруковано „Літургію св. Іоана Золотоустого" за текстом видання її Укр. Наук. Інституту у Варшаві, а також друге й за текстом видання ВПЦРади (переклад митр. Василя Липків-ського); також — „Євангелію" в перекладі Пилипа Морачевсько-го, „Молитовник" за редакцією архиєп. Ніканора. Видруковано було також в Києві і „Вечірню та Ранню" в українському перекладі, але коли німцям стало це відомим, то вони увесь наклад цього видання без їх дозволу конфіскували і спалили. Полтавською Єпар-хіяльною Радою було видано ,,Євангелію" в українській мові (20 тисяч) і „Молитовник" (25 тисяч). В Луцьку р. 1941 вдалося видати „Псалтир" в укр. мові за текстом видання Укр. Наук. Інституту у Варшаві за польських часів; видання Св. Письма і богослужбових чинів УНІнституту та Богословської Секції б. Т-ва ім. митрополита Петра Могили, які були на складі при канцелярії Владики Полікарпа, транспортовані були до Києва, але ці запаси були дуже скромні, не в стані задовольнити потреб УАПЦеркви на Великій Україні. Треба признати, що церковні діячі в Православній Церкві в Польщі, зокрема й ті, що були активними учасниками українського національно-церковного руху в тій Церкві, не сподівались так скоро тієї християнської місії, до якої покличуть їх історичні події, і не були підготовлені до тієї місії ні в кандидатах на пастирське ділання, ні в запасах книг Св. Письма і богослужбових та церковно-релігійної літератури для Української Православної Церкви в Східній Україні.

1 червня 1942 р. видано було „Розпорядження Райхскомісара України про правні відносини релігійних організацій" в Україні, згідно з яким проголошувалась свобода релігії та релігійних союзів і інституцій, з наказом представити до Райхскомісаріяту статути Церков і релігійних громад. Але, як то не було парадоксально, тільки ж від проголошення того „Розпорядження 1. VI. 1942 р." про релігійну свободу почало все ширитися і наростати втручання німецької влади у внутрішнє життя Церкви, факти якого втручання цілком суперечили засадам релігійної толеранції.

В літі 1942 р. німецька влада повсюди стала вмішуватись в церковний устав Православної Церкви щодо відправи Богослужень. Боячись, що українські селяни промоляться в жнива і не зберуть так потрібного німцям українського хліба, видано було розпорядження не відправляти Богослужень в свята поза неділями, хоч би були це й великі свята, як Преображення Господнє, Успіння Божої Матері; наказано було ці свята переносити на неділі. По багатьох місцевостях України гебітскомісари наказували селянам і в неділі працювати; щож до недільних Богослужень, то їх або зовсім забороняли, або наказували кінчать до 8 год. ранку, або дозволяли правити, хоч би й літургію, тільки від 6 год. вечора. Коли люди

237

пробували опертися таким розпорядженням та йшли до церкви, напр., в свято Успіння Божої Матері, — храмове по багатьох селах, то зондерфірери зі зброєю в руках розганяли людей, а священикові наказували замкнути церкву. Були випадки побиття священиків за відправу Богослуження в неділю. Самому Адміністраторові Української Церкви, Архиєпископу Полікарпу, коли виїхав на день свв. Апостолів Петра і Павла (12 липня 1942 р.) до села Піддубець Луцького пов., де від віків на це свято був великий церковний відпуст, зондерфірер не дозволив правити Богослуження, а люди були німцями розігнані. Нічого не помогли скарги єпархіяльних архиєреїв на тих ґебітскомісарів та зондерфірерів до генерал-комісарів, Владики Полікарпа до Райскомісара України і навіть меморандум до Остміністерства. Німецькі верхи або не відповідали, а коли відповідали, то писали, що „тепер війна — все для перемоги, українці ж ліниві і замало працюють". Врешті самі селяни, щоб не наражати священиків на образи і небезпеки від „фірерів", казали священикам не відправляти Богослуження, раз заборонено.

Листом від 24 липня 1942 р. ч. Па-3 Райхкомісар України звернувся до Архиепископа Полікарпа з вимогою забрати єпископа Ні-канора з Києва, а єпископа Мстислава перевести до одного з міст на вибір: Ростов на Дону, Сталіно (Юзовка), Ворошиловоград (Луганск); підкреслювалось в листі, що єп. Мстислав „не може бути на території з більшістю українського населення". Вимога нічим не була мотивована, але явно скерована на шкоду Української Автокефальної Церкви і на підтримку Автономної, провід якої був у руках москвофілів; німецька гітлерівська політика явно була неприхильна національній українській справі і не шукала в українцях підтримки у війні з СССР. Рухливість єпископа Мстислава на Лівобережжі України (Полтавщина, Харків) в цілях національно-церковного усвідомлення українських мас напевно не сподобалась німцям і вони рішили виселити його з теренів, заселених в більшості українцями. Щодо єпископа Ніканора, то, опріч русофільських впливів автономістів в німецькій адміністрації, могли вплинути на вимогу забрати Владику з Києва ще й інтриги тих з українців, що домагались у Владики відновлення „народоправства" в церковнім управлінні. Це в докладі Архиєпископові Полікарпові припускав сам Владика Ніканор, бо ж на відмову відновити „канони 1921 р." „делегати", відходячи, заявили Єпископу Ніканоро-ві: „Ну, то ми залишимося, а Ви з Києва виїдете"...

Архиєпископ Полікарп, написавши єпископам, щоб залишались на своїх місцях, боронив їх перед Райхскомісаріятом, вказуючи, що не бачить причин, з яких треба було б їх забрати з ка-тедр, які займають; особливо ж підкреслював, що перенесення з Києва єпископа Ніканора, коли залишається там єп. Автономної Церкви Пантелеймон, буде явним протегуванням німецькою владою автономного москвофільського напрямку в Православній Цер-

238

кві в Україні, що викличе велике незадоволення посеред українського народу. Єпископа Мстислава Владика Полікарп пропонував призначити до Харкова в поміч престарілому митрополитові Фео-філу, або на Сімферопольську катедру в Криму. З справою переміщення з Києва єпископа Ніканора, який на вимогу Ґестапо виїхати з Києва відмовився те зробити, німецька влада так і замовкла, перед тим тільки виселивши його і Вище Церковне Управління з Митрополичої палати, до приміщення в якій, відремонтованого Міською Управою Києва, перейшли було всього 10 липня, а мусіли виселитися 28 липня. Єпископ же Мстислав мусів, як побачимо далі, спокутувати свій „непослух" німецькій адміністрації.

Особливим завданням Церкви було релігійне виховання молоді. На українських землях під Польщею, як знаємо, наука релігії по школах була обов'язковою. В часах совітської окупації Захід-ньої України Закон Божий по школах було усунено, але привернено з початком шкільного року 1941-42, коли німці ще не встрявали в учбові програми по школах. Єпархіяльні Управління в Східній Україні теж почали дбати про впровадження по школах науки релігії ще в тому шкільному році. Але в другому шкільному році при німцях 1942-43 науки релігії по початкових школах (середніх і вищих не було) вже не було; німецька влада заборонила, втручаючись і в цю велику справу життя Церкви — релігійного виховання молоді. Трудно навіть сказати, чим керувалась в даному випадку окупаційна німецька влада, „заборонивши доступ релігійної науки в школу" (Ф. Гейер. Ор. сії., стор. 199), але батьки учнів все більше переконувались, що майже нема ріжниці в атеїстичному світогляді гітлерізму і комунізму. Єпархіяльні Управління, після заборони науки релігії по школах, видали інструкції священикам по парафіх, аби не менше одного разу на тиждень вони збі-рали дітей у церкві, чи у себе на квартирах, для навчання релігійного. Владика Ніканор пише, що це „приватне навчання мало свою додатню сторону, бо, окрім дітей, могли приходити на лекції також і старші".

Випадки брутального вмішування німців в національно-релігійне виховання української молоді й поза школою ілюструє такий факт. У вересні р. 1942 в Полтаві було вирішено відзначити пам'ять Батька української нової літератури письменника-полтав-ця Івана Котляревського й відправити на його могилі, на якій боль-шевицька влада зліквідувала й хреста, поставивши замісць нього маленьку пірамідку, — велику громадську панахиду. Все заздалегідь було підготовлено. Дозвіл на цю урочистість було взято від бургомістра м. Полтави й німецького ґебітскомісара. Могилу було удекоровано. Запрошено було єпископа Лубенського Сильве-стра .. . Зібрано було до могили письменника учнів зо всіх шкіл Полтави. Зійшлись тисячі народу. Але за пару хвилин перед початком панахиди з'явилось всесильне гестапо, все заборонило і людей з школярами всіх розігнало ...

239

6. Труднощі християнської місії на Сході; намір Адміністратури Автокефальної Церкви відбути в днях 2-9 жовтня 1942 р. Собор Єпископів Церкви в Луцьку. Заборона Собору Єпископів німецькою владою. З'їзд єпископів до Луцька; церковна урочистість в Луцькому соборі 4. X. 1942 р. „Приватні розмови" єпископів на головну тему про поєднання Автокефальної і Автономної Церков в Україні. Делегація від єпископату до митр. Олексія. „Акт поєднання'* 8 жовтня 1942 р. в Почаївській Лаврі. Радісна зустріч „Акту поєднання" в народі. Невизнання цього „Акту" німецькою владою і протест, в зв'язку з цим, проти поєднання єпископів — членів Синоду Автономної Церкви. Тлумачення митр. Олексієм „Акту поєднання", як тільки „проекту поєднання". Подорож митр. Полі-карпа до митроп. Олексія в листопаді 1942 р. Конференція м. Олексія в Райхскомісаріяті 27. XI. 1942 р.; відложення справи церковного поєднання до рішення її на Соборі єпископів Автономної Церкви по скінченні війни і замиренні на Україні. Переслідування німецькою владою єпископа Мстислава.

Християнська місія в Східній Україні не була легкою. Церква і віра за 20 років нищення їх в народі совітським режимом таки основно були там забуті. У багатьох же людей старших з уявленням про Церкву і церковне життя зв'язувались мрії про повернення давніх часів до жовтневої большевицької революції; таким особливо імпонувала в Богослуженні церковно-словянська мова, і вони не хотіли Богослуження в живій українській мові. Але найголовніше, що справляло труднощі місії і викликувало в населенні велике незадоволення, — це поява на українських землях двох православних ієрархій — Автокефальної і Автономної Церков. У людей релігійних залишились гіркі спогади про церковну боротьбу на Україні в 20-их роках, і тому вони так були вражені, що відродження Церкви прийшло знову в супроводі роз'єднання і боротьби після всього тими людьми пережитого під совітським режимом. Автономісти ж зручно використовували ті настрої розчарування, ширячи неправду, що новоприбула автокефальна ієрархія це та ж сама ієрархія „безблагодатна, самосвятська, єретична". .. Адміністратура Автокефальної Церкви рішила перевести Собор Єпископів Автокефальної Церкви, на якому, помимо питань церковно-організаційного характеру, головним питанням було б обговорення і вирішення способів припинення церковного розколу в Україні. Було також намічено представити від Собору Єпископів меморіял Райхскомісарові Кохові в справі правного положення Православної Церкви в Україні та її важливіших потреб.

Про дозвіл відбути сесію Свящ. Собору Єпископів Автокефальної Церкви в днях 2-9 жовтня 1942 р. в Луцьку Адміністратура звернулась до Райхскомісаріяту за місяць до терміну Собору, подавши також і програму засідань Собору. Заборона скликати Свящ. Собор Єпископів була одержана Адміністратурою з Райхскомісаріяту (без подання мотивів заборони) тільки напередодні

240

терміну Собору, коли єпископи, та ще в тяжких умовах тодішньої комунікації, були вже в дорозі до Луцька. Прибули на Собор: архиєп. Олександер, єпископи — Ніканор, Ігор, Михаїл, Мстислав, Сильвестер, Генадій, Платон і Вячеслав, від Полтавської єп. прот. О. Потульницький. Пізніше, після вже від'їзду названих, прибув з Харкова митроп. Феофіл в супроводі протопр. Кривомаза і протодиякона В. Потієнка. Офіціяльно, з огляду на заборону цивільної влади, Собор не міг відбутися, але заборонити єпископам пробути кілька днів в Луцьку і обговорити та вирішити важливіші справи в „приватних" розмовах, як також і відбути соборну церковну урочистість, — влада не рішилась заборонити.

Церковна урочистість відбулась у неділю 4 жовтня 1942 р. в Луцькому катедральному соборі. Перед Архиєрейською Службою Божою, в присутності всіх єпископів, духовенства і вірних, до Владики Адміністратора Полікарпа звернувся з промовою єпископ Ніканор і від імени Собору Єпископів, що відбувся в Києві 10-17 травня, просив приняти титул митрополита, як признання заслуг в справі відродження Української Православної Церкви. Потім єп. Ніканор звернувся до Владики Олександра та згадавши, що в червні цього 1942 р. сповнилось 20-ліття служення Архиєп. Олександра в сані єпископському, і вказавши на історичну ролю його у висвяті української православної ієрархії 1942 р. („Не було б Вас, не було б і нас" — сказав єпископ Ніканор), просив, від імени Собору Єпископів, і Владику Олександра приняти титул митрополита. Від того часу Владики Олександер і Полікрп почали титулуватися митрополитами, а єпископ Ніканор — архиєпископом, про що ухвала Собору Єпископів була тоді ж в травні 1942 р. в Києві.

Найбільш актуальною темою „приватних" розмов ієрархів, прибулих на Собор в Луцьку, була тема церковного розколу в Україні та нео'бхідности поробити рішучі кроки до поєднання. Була утворена комісія, під головуванням митрополита Олександра, в склад якої, крім єпископів, було покликано і прот. М. Малюжин-ського та проф. І. Власовського, як членів Адміністратури — представників від духовенства і вірних. Комісія виробила підстави до порозуміння і ліквідації церковного розколу та запропонувала для переговорів з митрополитом Олексієм делегувати архиєпископа Ніканора і єпископа Мстислава. Єпископи з пропозиціями комісії погодилися і архиєп. Ніканор та єп. Мстислав негайно виїхали до Св. Почаївської Лаври, де перебував тоді митрополит Олексій.

Ще в листі з дня 29 червня 1942 р. митрополит Олексій писав до Владики Полікарпа: „Коли властивість українця сварка і незгода, то обі сторони витримали вже іспит на „українця", і вже пора припинити поділ на українців і москалів. Цих останніх вже немає, бо всі вміємо сваритися, а тому треба показати, що ми вміємо і в згоді жити. Я пропоную десь зібратися на спільну нараду, по три, скажемо, з кожної сторони. На тій нараді все можна обго-

241

ворити і дійти до якогось ладу. Йдучи на цю нараду, не треба думати про підпорядкування одному другого: коли треба буде, можна зректись того, що нині маємо, аби тільки для Св. Церкви користь була"... Отже психологічно митрополит Олексій був підготовлений до поєднавчих розмов. Переговори його з делегованими від єпископату Автокефальної Церкви архиеп. Ніканором і еп. Мстиславом скоро кінчились підписанням слідуючого, історичної ваги, документу:

АКТ. Року Божого 1942, жовтня 8 дня. Свята Почаївська Лавра. Ми, нижче підписані, Високопреосвященний Владика Митрополит Олексій і представники Собору Єпископів Св. Української Православної Автокефальної Церкви, уповноважені ухвалою Собору Єпископів — Архиєпископ Ніканор і Єпископ Мстислав, склали цього Акта про наступне:

Взявши під увагу, що існуюче поділення Православної Церкви в Україні на два напрямки фатально відбивається на житті Церкви та українського народу і деморалізуючи впливає на вірних та посередньо негативно відбивається на справі спокою і ладу, ухвалили прикоротити церковне роз'єднання на слідуючих засадах:

1) Визнаємо, що фактично Українська Автокефальна Православна Церква вже існує.

2) Українська Автокефальна Православна Церква має єднання зо всіма Православними Церквами через його Блаженство, Бла-женнішого Митрополита Діонисія, що до Українського Помісно-го Собору являється Місцеблюстителем Київського Митрополичого Престолу.

3) Вищим органом управління УАПЦеркви до Всеукраїнського Помісного Собору являється Священний Собор Єпископів України, який керує церковним життям України через Священний Синод.

4) Священний Синод складається з п'яти старших єпископів України, а саме: Високопреосвященного Олександра, митрополита Пінського і Поліського, Високопреосвященного Олексія, митрополита Волинського і Житомирського, Високопреосвященного митрополита Полікарпа, архиєпископа Луцького і Ковельського, Високопреосвященного Симона, архиєпископа Чернігівського і Ніжинського та Високопреосвященного Ніканора, архиєпископа Чигиринського. Обов'язки секретаря Свящ. Синоду, а також Заступника неприсутнього Члена Синоду, виконує Преосвященний Мстислав, єпископ Переяславський.

5) Свящ. Синод на першій сесії розгляне всі питання, зв'язані з поєднанням, як то: розподіл єпархій і катедр поміж усіма сущими єпископами та остаточно розв'яже всі справи, що непередбачені цим актом.

6) Першу сесію Свящ. Синоду скличе старший по хіротонії митрополит, вказавши день і місце засідання.

7) Усі ріжниці канонічного характеру, що спричинилися до роз'єднання, нами розглянуті і більше не існують.

242

8) Копія цього акту розсилається негайно усім єпископам об'єднаної Української Автокефальної Православної Церкви Ви-

сокопреосвященними Олексієм і Полікарпом з наказом негайного оголошення цього Акту по всіх церквах України і наказом негайно прикоротити молитовне роз'єднання. Після відчитання цього Акту по всіх церквах України відслужити вдячний Господеві молебень за дар взаїмного зрозуміння і об'єднання.

Підписано в Св. Почаївській Лаврі дня 8 жовтня 1942 р. Олексій, Митрополит Волинський і Житомирський. Ніканор, Архиєпи-скоп Чигиринський. Мстислав, Єпископ Переяславський.

Після підписання „Акту поєднання" митроп. Олексій перехри-стився, заплакав і сказав, що з його душі спав тяжкий тягар, а потім запросив владик до Успенського лаврського собору, де правилась якраз вечірня, наказав відправу наразі припинити; владики увійшли до вівтаря, приложились до св. престолу, митрополит Олексій казав спустити образ Почаївської Божої Матері, що над царськими дверима, всі три приложились до св. образу, а потім і до стопи Пречистої на камені в соборі. Цими спільними молитовними актами ієрархи Автономної і Автокефальної Церков увійшли в молитовне єднання, свідчачи про поєднання Церков в одну Українську Автокефальну Православну Церкву.

З Почаєва до Луцька вернувся архиєпископ Ніканор з радісною вісткою, що „вже нема Автономної Церкви". Митрополит По-лікарп негайно видав послання до духовенства і вірних Української Автокеф. Церкви, в якому ділився великою радістю з приводу припинення роз'єднання в Церкві на Україні і наказав відправити по церквах вдячні Господеві молебні, а 12 жовтня надіслав Райхско-місарові України повідомлення про довершене 8 жовтня 1942 р. поєднання Церков в одну Українську Автокефальну Церкву. В ка-тедральному соборі м. Луцька Акт церковного поєднання було оголошено і молебня відправлено 18 жовтня.

Зо всіх сторін України почали надходити до митр. Полікарпа вістки про велику радість, якою наповнились серця вірних, коли вірні почули про поєднання церковне з Акту, оголошеного духовенством Автокефальної Церкви. Українська преса за границею („Нова Доба", „Українська Дійсність", „Український Вісник") радісно вітала церковне поєднання в Україні; у місцевій же пресі в українській мові німецька цензура ніде не пропустила до друку ні самого Акту поєднання, ні хронікальної вістки про церковне поєднання. З Варшави митрополитові Полікарпу надіслали привітання митрополит Діонисій, архиєп. Паладій, протопресв. П. Пащев-ський і др. Митроп. Діонисій вітав і митроп. Олексія, висловлюючи надію, що незабаром буде мати і його послання до духовенства і народу з приводу Акту поєднання.

Акт поєднання радісно було зустрінуто й посеред багатьох з духовенства Автономної Церкви, та скоро ж загальне здивування

243

викликав факт, що по церквах Автономної Церкви Акту від 8 жовтня 1942 р. оголошено не було, вдячні молебні не відправлялись, навіть повідомлення якого будь про цей акт єпископи Автономної Церкви не висилали. Тільки в кінці жовтня Кремянецька Дух. Консисторія розіслала обіжник (з дня 29. X. 1942. ч. 3127), в якому сповіщала „всечесне духовенство України", що 8 жовтня 1942 р. явилось у митр. Олексія двох делегатів від „Луцької орієнтації", з якими підписано акт, „на котрий треба дивитись, як на акт комісії для поєднання двох напрямків, бо згідно з 34 Апост. Прав, і 2 прав. II всел. Собору такі важні справи, як поєднання, можуть бути здійснені тільки за згодою всього єпископства церковної області"; тому то „акт комісії розіслано єпископам (Автономної Церкви), щоб кожний висловив на нього свій погляд і висновок". „До часу затвердження акту поєднання нашими владиками", кінчає обіжник, — „положення нашої св. Церкви зостається в попередньому стані".

Як виявилось, акт церковного поєднання від 8 жовтня 1942 р. зустрів негативне до нього відношення і з боку єпископів Автономної Церкви (не всіх) і з боку, головне, німецької адміністрації. Єпископи виходили ніби з мотивів „канонічних". Меморандум, поданий митроп. Олексію архиєп. Симоном, єп. Пантелеймоном і єп. Веніямином, говорить про „обурення між вірними" та про „пригнічуюче враження і навіть соблазн", які виникли з того, що митр. Олексій, підписавши „акт", „увійшов тим в общіння з лип-ківцями", яких раніше слушно признавав єретиками". Тому Синод Автономної Церкви, в складі трьох вище названих (без голови його митр. Олексія) постановив просити митр. Олексія зняти свій підпис з т. зв. „Акту поєднання", про що подати до відома пастви окремою грамотою, а також ухвалив предложити митр. Олексію зложити з себе звання Екзарха всієї України, вище ж церковне управління Автономної Церкви зосередити в Синоді, який „досі не міг розпочати своєї праці з невиясненої причини".

Коротка 7-а точка „Акту поєднання", — „Усі ріжниці канонічного характеру, що спричинились до роз'єднання, нами розглянуті і більше не існують", зводила на ніщо увесь галас автономістів про „єресі" та „єретичні мудрування" ієрархії Автокефальної Церкви. Для своїх єпископів, що самі, впавши в розкол церковний, найбільше оперували в церковній боротьбі на Україні оцими обвинувачуваннями Автокефальної Церкви в „єресі" через принят-тя священиків „липківців в сущому сані", — митр. Олексій листом від 12. X. 1942 р. читає тепер лекцію про практику давньої Христової Церкви, коли, — пише митрополит, — приймалися в сущому сані навіть єретики-аріяни та іконоборці, коли навіть ієрархи, як Мелетій Антіохійський і Кирил Єрусалимський, що були висвячені аріянами, по принятті їх в сущому сані, були членами II Всел. Собору, а святий Мелетій навіть Головою того Собору".

244

Не може бути сумніву, що коли б німецька влада приняла до відома повідомлення і митроп. Полікарпа і митроп. Олексія про замирення церков в Україні та що віднині є тільки одна Автокефальна Православна Церква в Україні, — ніхто з єпископів-авто-номістів не посмів би виступити з протестом проти Акту поєднання 8 жовтня 1942 р. Але ж, як тільки німці забороною відразу пресі подати навіть вістку про довершене в Почаєві поєднання церковне виявили своє негативне ставлення до справи поєднання, то це ставлення надало сміливости єпископам Автономної Церкви, — запеклим москвофілам, як Пантелеймон Рудик, росіянам, як архи-єпископи Симон і Антоній, і вони виступили проти свого митрополита і екзарха Олексія, що до того часу був для них вищим канонічним авторитетом, за яким вони тільки повторювали всякі канонічні „мудрування" про ,,єретиків-липківців".

Так митроп. Олексій переоцінив свої сили і авторитет в Автономній Церкві, коли в такій рішучій формі підписав 8 жовтня 1942 р. ліквідацію тієї Церкви, поєднавши ЇЇ з Автокефальною. Митрополит Олексій не врахував становища німецької влади, властиво не припускав, щоб ця влада так боялась всякої зцентралі-зованої міцної організації, хоч би то була й Церква, в українському народі, та базувала свою небезпеку в Україні на давній засаді імперіялістів: „розділяй і володій". Побачивши свою помилку, митрополит Олексій скоро після підписання „Акту поєднання від 8 жовтня 1942 р." надав йому інше розуміння, ніж написано в ньому, розіславши відписи акту до своїх єпископів тільки ще для „апробати або яких зауважень чи поправок" з їхнього боку, при чому писав, що він і делегатам від єпископату Автокефальної Церкви заявив: „Мушу про розмову 8 жовтня, як і самий Акт об'єднання, переслати на апробату Преосвященних нашого собору єпископів". . . (Лист від 12 жовтня 1942 р. ч. 3024). Про подібну заяву митр. Олексія ні архиєп. Ніканор, ні єп. Мстислав нічого не чули; навпаки, в листах з Києва до Владики Полікарпа, архиєп. Ніканор від 11. X, єп. Мстислав від 12. X, радили „абсолютно не зволікати з проголошенням „Акту поєднання" по церквах", бо — „час крайній".

Викликаний, як видно, в справі церковного поєднання до Райхскомісаріяту в Рівному, митр. Олексій був там принятий 23 жовтня начальником п. Пальцо, якому справа поєднання теж була представлена ще не скінченою: акт 8 жовтня 1942 р. це .був тільки „акт поєднавчої комісії", в якому подано „проект" умови поєднання двох церковних напрямків на Україні, який то „проект вимагає для свого здійснення згоди усього об'єднуючогося єпископату". Начальник Пальцо ніби привітав такий „крок" до поєднання, заявив, що церква мусить бути аполітичною, важніші справи в дальнішому рішати „в порозумінні з владою", а зміст одержаних відповідей від єпископів Автономної Церкви митрополитом має бути долежений особисто в Райхскомісаріяті. Про цю

245

авдієнцію в Райхскомісаріяті митр. Олексій сповістив своїх єпископів листом від 29 жовтня 1942 р. з наказом приспішити відповіді; з тою ж датою розіслано було духовенству Автономної Церкви і згаданий вище обіжник Кремянецької Консисторії з виясненням, що Акт 8 жовтня 1942 р. це, мовляв, тільки проект поєднав-чої комісії.

До Адміністратури в Луцьку доходили тільки чутки про нове трактування митр. Олексієм підписаного ним Акту поєднання, а не було певних фактів. В цій ситуації митрополит Полікарп, керуючись високою ідеєю миру церковного для добра українського народу, рішив відбути подорож до Кремянця для особистої зустрічі з митр. Олексієм. В холодну осінню пору простою селянською фірою, бо других засобів комунікації не мав, відбув цю подорож з Луцька до Кремянця і назад близько 70-літній Архи-пастир. Зустріч з митр. Олексієм в Кремянецькім Богоявленськім манастирі відбулась 11-12 листопада. З особистих розмов стало ясно, що Акт поєднання, укладений, як видно з його тексту, в категоричній і довершеній формі, дійсно трактується тепер митр. Олексієм тільки як „проект поєднання". Мимо того, Владика Полікарп виніс з розмов вражіння, що митр. Олексій ,.твердо стоїть на ґрунті поєднання", чекає на решту відповідей від своїх єпископів для представлення німецькій владі цілої справи. „Хоч дехто з єпископів вже висловилися проти поєднання (єп. Пантелеймон, Леонтій, Іоанн Лавриненко), одначе було вражіння, що більшість єпископів-автономістів буде за поєднання".

Доклад німецькій владі в Райхскомісаріяті мав місце 27 листопада 1942 р. В листі до своїх єпископів з дня 15 грудня 1942 року ч. 3605 митр. Олексій писав: ,,27 листопада ц. р. відбулась моя конференція з представником вищої цивільної влади на Україні в справі поєднання. Мною був долежений зміст відповідей усіх наших Преосвященних на відомий акт 8. X ц. р., а також підкреслено майже загальне бажання нашого єпископату вирішити поєднавчу справу на Соборі Єпископів Екзархату. В дальшій розмові виявилося, що Собор Єпископів Екзархату не може відбутися до скінчення війни, коли визволиться вся Україна та запанує в ній спокій. Таким чином канонічне рішення та оформлення справи об'єднання припиняється до скінчення війни, а акт 8. X. ц. р. завішується до розглянення його на першому після війни Соборі Єпископів Екзархату... Треба думати, — кінчає митр. Олексій про поєднання, — що Господь дає час, щоб достойно підготовити і свято завершити велику ідею церковного поєднання". (Підкр. наше). Пізніше стало відомим ,,П о я с н е н н я", яке, йдучи по лінії бажань німецької влади, подав Владика Олексій представникові влади тоді ж, на конференції 27 листопада 1942 р. „Лише з чемности за-доволив я спробу митрополита Полікарпа об'єднати два церковних напрямки. На становищі князя Церкви і християнина я почував вказаним цю пропозицію не відкинути. Я не мав сумніву в мо-

246

менті протокулярного об'єднання, що більшість підлеглих мені єпископів не ухвалять об'єднання і відкинуть його. До сього часу більшість єпископів вимагала скликання Собору... Зараз я сильно переконаний в тім, що на Соборі напевно не буде більшости за проектом об'єднання, і для того я є такої думки, що скликання Собору не дасть ніяких позитивних наслідків. Я вважаю небажаним скликання такого Собору, щоб уникнути дальших церковних незгод. Такою постановкою справи добрі заміри щодо об'єднання в інтересах церковного ладу не будуть пошкоджені, а тільки відсунені до часу, коли Україна буде звільнена і приведена до мирного часу. Олексій, митрополит Волинський і Житомирський, Екзарх України".

Митрополит Полікарп в листі до єпископів Автокефальної Церкви з дня 6 січня 1943 р. ч. 6 писав: „Надсилаю при цьому до Вашого відома відпис листа митр. Олексія до єпископів Автономної Церкви від 15 грудня 1942 р. Як можете бачити, лист цей є останнім нині словом єпископату Автономної Церкви відносно Акту поєднання 8. X. 1942 р. Нам, що перші вжили заходів до припинення в Православній Церкві в Україні розколу, який виникнув на Західній Україні в наслідок Московсько-большевицької окупації, залишається бути вірними ідеї автокефальности Української Православної Церкви та в цій ідеї усвідомляти духовенство і вірних, і це буде одночасно усуненням з нашої Церкви політики, якою від віків в цілях обмосковлення через Церкву нашого народу займалась в ній Москва. Очевидно, що з противниками цієї ідеї, як би вони не називались, — чи автономістами, чи екзархистами, — ми не найдемо спільної мови, але хто з них хоче не на словах, а на ділі поєднання з нами, для миру церковного і добра віруючого народу, з тим радо будемо співпрацювати, не чекаючи колишнього „собору єпископів екзархату"...

Митрополит Діонисій, з приводу сумної долі „Акту поєднання" писав митр. Олексію в листі від 20 січня 1943 р.: „Так ясний Почаївський акт нині довільно й дивно інтерпретується, особливо Вами, що стає просто моторошно . .. Звичайно, не можна не до-цінювати сторонніх факторів (розуміється німецька влада — І. В.), що часом гальмують самі добрі наші заміри і плани ... Але в кожному разі самому Вам ніяк не належало сходити з правильного шляху, що його Ви обрали в Почаєві 8 жовтня"... Справа поєднання Автокефальної й Автономної Церков в Україні, до якого німецька влада постаралась не допустити, ще більше викликала у окупаційної влади недовір'я до церковних сфер в Україні, особливо ж до ієрархії Автокефальної Церкви, як до національної української. Виявилось, що німці були обурені, як сміли єпископи Автокефальної Церкви, без порозуміння наперед з ними, розпочати поєднавчі кроки для встановлення церковного миру, коли, до того ж, не було дано дозволу німецькою владою відбути собор тих єпископів.

247

Дошукуючись, хто міг би бути головним ініціятором цієї „політичної", за висловом представників влади, акції поєднання, влада найперше скерувала цілий свій одіум проти єп. Мстислава, який вже раніше „ослухався" і не виїхав ані до Ростова на Дону, ані до Сталіне (Юзовка), ні до Ворошиловограду (Луганск). Начальник політичного відділу у Генерал-комісаріяті Волинь-Поділля так і заявив Владиці Адміністраторові, що єпископ Мстислав для того, мовляв, і в єпископи був висвячений, щоб „робити йому в Церкві політику". Участь його в делегації до митр. Олексія німецьку владу скріпила в цій думці. Скоро після того, як архиєп. Ніканор, по приїзді до Києва, був викликаний до ґестапо, де йому було заявлено, що влада не визнає поєднання Церков, переведеного без порозуміння з владою, — єп. Мстислав був викликаний до Рівного, де Заступник Райхскомісара Даргель поробив йому цілий ряд закидів. Ця розмова кінчилась тим, що єп. Мстислав був арештований.

Від цього почались митарства єпископа Мстислава, які продовжувались майже рік, аж до залишення німцями Києва при відступі на захід. Єпископ був вивезений до Чернігова, а звідтіля, через два з половиною місяці, до м. Прилуки на Полтавщині, де перебував на засланні чотири місяці, зобов'язаний увесь час мельдуватися, при чому німецькою владою заборонено було йому священнослуження; супроводив єпископа і на засланні добровільно перебував з ним ієромонах Іван (в світі Платон Чирва, б. келей-ник Владики Полікарііа). Коли з наближенням совітського фронту перебування в Прилуках стало вже небезпечним, дозволено було єпископові Мстиславу виїхати до Києва, де зобов'язаний був спочатку щодня, а потім двічі на тиждень мельдуватися на ґестапо. Митрополит Полікарп звертався, домагаючись звільнення на свободу єп. Мстислава, і до Райхскомісара Коха, і до головної команди Ґестапо, і до міністра на цілий окупований схід Розенбер-га, беручи, як треба, так небезпечного для німців єпископа на поруки; зокрема протестував проти заборони єпископові священо-служіння, що по канонах св. Церкви може робити тільки духовна, а не світська влада. Жодної відповіді на ці листи не мав від німецької влади Владика Адміністратор. Та влада не вважала навіть потрібним хоч раз повідомити митрополита про те, куди і за які провини вона вивезла єпископа Автокефальної Церкви в Україні. Тільки втеча німців з України поклала край страдництву єпископа Мстислава.

Така була історія невдалого Церковного поєднання в Україні року Божого 1942. Історик не може не бачити в ній знову ж таки фатальної ролі ворожого українському народові втручання в українське культурно-духове життя його окупаційної німецької адміністрації в Україні.

248

7. Втручання німецької адміністрації у внутрішній устрій Православної Церкви в Україні. Справа єп. Фотія Тимощука; декрет до нього Житомирського генералкомісара. Лист митр. Полікарпа до Райхскомісара України з дня 7 грудня 1942 р. Порушення німецькою владою основних канонів Православної Церкви щодо управління Церквою. Прірва між німецькою владою і українським народом. Недостойні виступи московської церковної ієрархії проти митр. Полікарпа. Відповіді на ці виступи православних ієрархів в Україні. Чи Владика Полікарп підпорядковувався Патріяршому Місцеблюстителеві митр. Сергію?

Страх німецької адміністрації перед сцентралізованою організацією в українськім народі, хоч би такою організацією була й Церква Єдина, подиктував німецькій владі заборонити поєднання в Україні автокефалістів і автономістів в одну Українську Автокефальну Православну Церкву. Цей же страх, сполучений з підсиленням недовір'я не тільки вже до митрополита Полікарпа, але й до митроп. Олексія, викликав дальші кроки адміністрації Коха по реорганізації церковного управління в Православній Церкві на Україні.

Як виявляється, ще перед з'їздом єпископів Автокефальної Церкви до Луцька, на планований Собор Єпископів 2-9 жовтня 1942 р., Владиці Ніканорові у Києві було поставлено вимогу, щоб він не підпорядковувався архиєпископові Полікарпові, як Адміністраторові Автокефальної Церкви, а Генералкомісарові Київському. Владика Ніканор цю вимогу відкинув (Прот. А. Дублянський. Ор. сії., стор. 43). Через місяць, вже після „Акту поєднання 8 жовтня 1942 р.", німцями не признаного, архиепископ Михаїл (сан архи-єпископа був наданий єпископу Михаїлові митроп. Полікарпом на початку листопада 1942 р.) був викликаний на 12 листопада 1942 р. до Генералкомісаріяту в Миколаєві. З великими труднощами, на вагонових тормозах, бо засобів комунікації німці не давали, добрався Архиепископ до Миколаєва; в Геиералкомісаріяті був при-нятий якимсь референтом; від цього референта вислухав заяву, що влада „не визнає Акту поєднання церковного від 8. X. 1942 р.", а сама об'єднає церкви по закінченні війни. Після цього референт дав архиепископу Михаїлові наказ на письмі Миколаївського Генералкомісара про те, що митрополити Полікарп і Олексій позбавляються права втручатися в церковне життя інших генералкомісарі-ятів поза своїми, де мають єпархії, а єпископам тих генералкомі-саріятів заборонено виконувати розпорядження митрополитів Полікарпа і Олексія; єпископи відповідають тільки перед генералко-місарами. Тоді ж наказано було архиєпископу Михаїлові переїхати з Кіровограду до Миколаєва не пізніше 12 грудня 1942 р., а 20 листопада 1942 р. архиєп. Михаїл одержав з Генералкомісаріяту листа, в якому повідомлялось, що Генералкомісар не визнає за ним титулу „архиєпископа", бо надав титул митрополит, що не має права адміністрування в Миколаївському генералкомісарія-

249

ті; надати тптул архиєпископа „може лише Генералкомісар за заслугу".Безпосередньо німецька влада тоді ще не повідомляла ні митр. Полікарпа, ні митр. Олексія про заборону їм церковного адміністрування поза Генералкомісаріятом Волинь-Поділля.

Про виступ Миколаївського Генералкомісара архиєпископ Ми-хаїл повідомив Владику Адміністратора, а при кінці того ж листопада 1942 р. став відомий Адміністратурі подібний же виступ Житомирського Генералкомісара, до адміністрації якого належала й Вінницька область з м. Вінницею. До Вінниці, як було вже вище сказано, був делегований Владикою Полікарпом єп. Фотій Тимощук, висвячений на єпископа 10 травня 1942 р. в Києві, як присланий кандидат в єпископи Вл. Полікарпом. Але місяців через два по хіротонії в єпископи до Адміністратури стали поступати недобрі чутки про минуле єп. Фотія, як позбавленого свяще-ного сану ще в 1934 р. Св. Синодом Православної Церкви в Польщі. Чутки знайшли повне підтвердження в актах Св. Синоду, в справі свящ. Пилипа Тимощука, присланих Адміністратурі з Варшави митроп. Діонисієм. Як писав пізніше (від 20 січня 1943 р.), митрополит Діонисій до митр. Олексія, — Тимощук „обманно достигнув єпископства", з тої причини, що ,,Ви (митр. Олексій) самочинно і протизаконне привернули його в священному сані... Діло про позбавлення священного сану о. Тимощука могло бути цілком невідоме митроп. Полікарпу. Ви про це повинні були пам'ятати". .. Дійсно, митроп. Олексій мав велику пам'ять, і трудно навіть припустити, щоб він, через руки якого, як канцлера Св. Синоду, а також і Волинського архиєрея від половини квітня 1934 р., проходила вся справа Тимощука, міг її забути.

Справа ж була в тім, що свящ. Пилип Тимощук, який весною 1932 р. з Східньої Волині перейшов нелегально польсько-совітську границю, втікаючи ніби від большевиків, дістав в Польщі призначення на парафію спочатку на Віленщині, а скоро на Волині, в грудні того ж року 1932 був арештований польською владою, як запідозрений у військовому шпіонажі на користь СССР. Превен-ційний арешт, коли йшло слідство, тривав півтора року, який увесь час -Тимощук сидів в Рівенській в'язниці. В травні 1934 р. Тимощук був суджений, разом зі своїми співучасниками, Рівенським Окружним Судом; Пилипа Тимощука було присуджено на 12 років каторжної в'язниці ,,за шпигунську діяльність на користь СССР, з якою метою він і прибув до Польщі"; присуд одночасно позбавляв Тимощука горожанських прав. Прокуратура Рівенського Окружного Суду надіслала відпис справи Тимощука церковній владі Православної Церкви, і в наслідок поданого вище судового присуду Св. Синод Православної Церкви в Польщі зняв з Тимощука сан священика. Відбував кару Тимощук в Дорогобицькій в'язниці, звідкіля був випущений совітською владою в листопаді 1939 р., коли ця, по договорі німців з СССР, окупувала Західню Україну. В цьому ж листопаді з'явився Тимощук до архиєп. Оле-

250

ксія в Кремянці і, очевидно, як той, Ідо за Польщі „постраждав", а перед теперішньою владою СССР був „заслужений", почав домагатися привернення йому сана священика і призначення на парафію. Консисторія змушена була відмінити постанову Св. Синоду і привернути ієрейський сан Тимощуку, а під тим же страхом перед новою владою архиєп. Олексій постанову Консисторії затвердив 17. XI. 1939 р. і призначив Тимощука на парафію спочатку до Володимира Волинського, а потім до м-ка Олика, де доручив йому і обов'язки благочинного. На цьому становищі застав Тимощука Владика Полікарп, коли, з приходом німецької влади, став, в силу декрету митрополита Діонисія з дня 11 серпня 1941 р., з вікарія епархіяльним архиєреєм Луцько-Ковельської єпархії.

Одержавши з Варшави документи в справі єп. Фотія від 1934 року, а також і нові дані про його другий (горожанський) шлюб, митрополит Полікарп, заборонивши на підставі рішення Єпископів на зібранні в Луцьку 6. X. 1942 р. єп. Фотія в священнослужен-ні, поставив його під суд єпископів Церкви. Єп. Фотій заборони митрополита одначе не послухав, продовжував у Вінниці і відправляти Богослуження і адмініструвати, став на антиканонічний шлях, що веде, згідно з прав. 28 св. Апостолів, до відлучення від Церкви. Про свої розпорядження відносно єп. Фотія з докладним виясненням, коли і за що був позбавлений сану о. Тимощук, Митрополит Адміністратор, листом від 4. XI. 1942 р., повідомив і Райхс-комісара України і Житомирського Генералкомісара. Наприкінці ж цього місяця листопада єп. Фотій надсилає з Вінниці Адміністраторові коротеньку записку, в якій називає Митрополита „зрадником України", а себе „борцем за Українську Церкву", і долучає при записці відпис „декрету" до нього, єп. Фотія, Житомирського Генералкомісара Ляйзера до „відома" Адміністраторові.

Головним змістом цього довгого „декрету" було те саме, про що в Миколаївському генералкомісаріяті було подано архиєп. Ми-хаїлові. „Райхскомісар, — пише в декреті єп. Тимощуку генерал-комісар Ляйзер, — подає через мене до відома, що віднині Ви, як єпископ, підлягаєте безпосередньо Генералкомісарові і будете одержувати вказівки, що до Вас стосуються, лише від мене. Адміністрації митрополита Полікарпа пан Райхскомісар ніколи не визнавав. Ви, пане єпископе, являєтесь тим самим в моїй генеральній області найвищим представником Автокефальної Православної Церкви ... Владою Генералкомісара я тимчасово призначаю Вас на посаду єпископа і можу Вас запевнити, що після закінчення року я дам Вам остаточне призначення, якщо воно знайде виправдання у Вашій діяльності, зустрінутій похвально з боку пана Райхс-комісара... У всіх ваших діях Ви відповідальні тільки перед Ге-нералкомісаром, як найвищим представником німецької імперії в Генеральній окрузі, і перед Вашим сумлінням. Бажаю Вам у Вашій діяльності і в інтересах німецького і українського народів ціл-

251

ковитого успіху... Моліться з дорученою Вам паствою за успіх німецької зброї"...

Після наради в Адміністратурі, Владика Митрополит Полікарп надіслав до Райхскомісара для України листа з дня 7 грудня 1942 року, в якому рішуче протестував проти порушення німецькою владою св. канонів Православної Церкви, проти розбиття єдности Церкви по генерал-комісаріятах, коли та Свята Українська Православна Церква від часів її організації при св. князі Володимирі Великому була єдиною Церквою під Митрополитом і керувалась в управлінні своїм церковним правом, своїми канонами, замісць яких встановлюється тепер влада генералкомісарів ... Що до особи єп. Фотія, то, повторюючи всі дані про нього, вже надіслані раніше, Владика Адміністратор писав, що він, митрополит, поставлений тепер в положення, коли треба слухати більше Бога, ніж людей (Діян. IV, 19), а тому не може погодитися з залишенням на ка-тедрі єп. Фотія і не припинить церковно-судового поступовання проти нього.

Відповіді на цього листа з дня 7. XII. 42 р. не було з Райхс-комісаріяту. Митрополит же Полікарп, не дивлячись на „декрет" Житомирського Генералкомісара, що давав єп. Фотію незалежність від якої-будь церковної влади, не припинив канонічного поступовання проти єп. Фотія. З огляду ж на заборону німцями скликувати Собори Єпископів, було застосовано анкетний спосіб, по думці пр. 19 Антіох. Собору, і своїми підписами єпископи Автокефальної Церкви винесли і ствердили постанову про позбавлення єпископства Фотія і про відлучення його від Церкви; духовенство і вірні Української Автокефальної Православної Церкви були повідомлені про це Архипастирським листом Адміністратора Церкви з дня 6 січня 1943 р. ч. 7. Він кинувся було до Автономної Церкви, але там його не приняли. ,,Я признаю, що позбавлення Тимощука священного сану в Луцьку переведено цілком правильно", писав митр. Олексій Владиці Діонисію (15. IV. 1943). Не дивлячись на все це, німецька влада тримала зовсім відлученого від Церкви бувшого єп. Фотія на катедрі у Вінниці впродовж ще січня і лютого 1943 р.; тільки на початку березня того року він зник, а де подівся, залишилось невідомим. В половині ж березня німецька влада увільнила з в'язниці єп. Автокефальної Церкви Григорія Огійчука, якого й настановила на катедру у Вінниці.

На 11 січня 1943 р. Владика Адміністратор Митрополит Полікарп був запрошений до Генералкомісаріяту в Луцьку, де заступник генералкомісара Ландрат, в присутности начальника політичного відділу Краузе, дав врешті і Адміністраторові Церкви (усно) розпорядження Райхскомісара Коха про нову організацію німецькою владою устрою Православної Церкви і управління нею в Україні. Основні точки цього розпорядження були списані членом Адміністратури прот. Миколаєм Малюжинським, який асистував Владиці Полікарпові при навішенні Генералкомісаріяту, а саме:

252

„З огляду на теперішній час війни і транспортові труднощі, церковне управління обмежується генералкомісаріятами. Діяльність самого Митрополита-Адміністратора обмежується тільки ге-нералкомісаріятом Волинь-Поділля. Не може далі бути Собору Єпископів цілої Церкви. Може бути Собор Єпископів, де їх є кількох, тільки в генералкомісаріяті. Якщо є їх кількох, тоді одного з них генералкомісар призначає на „старшого єпископа". В генералкомісаріяті Волинь-Поділля таким „старшим єпископом" Автокефальної Церкви призначає Генералкомісар митрополита Полікарпа. Посвячення далі кого в єпископи може бути тільки за згодою Генералкомісара. Священиків на парафії призначає старший єпископ тільки за згодою на певну особу ґебітскомісара. Звільнення з парафій нелояльних священиків докопує, на внесок ґебітскомісара, генералкомісар, повідомляючи про це „старшого єпископа". Згідно з поданими засадами належить переробити і представити владі новий Статут Автокефальної Церкви в генералкомісаріяті. Сподіваюсь, — кінчив Заступник генералкомісара, — що на цих нових засадах життя Церкви прийде до нормального стану".

На цьому освідченні представника німецької влади авдієнція й скінчилася, бо митрополит Полікарп, після того, що писав Райхс-комісарові на тему реорганізації німцями церковного управління в листах з дня 7. XII і 25. XII. 1942 р. (відповіді на ці листи не було), — уважав безсенсовним вступати в якібудь розмови чи суперечки з приводу антиканонічних рішень окупаційної німецької влади, що так грубо топтала засади релігійної свободи й толе-ранції, нею ж облудно проголошеної в Розпорядженні Райхскомі-сара для України від 1 червня 1942 р.

На 12 січня 1943 р. був викликаний до того ж Генералкоміса-ріяту в Луцьку митроп. Олексій; йому так само було оголошено про той же новий порядок церковного устрою і управління в Автономній Церкві, а його скинуто з екзаршества в Україні та призначено тільки „старшим єпископом" Автономної Церкви в генерал-бецірку Волинь-Поділля. Так, замість поєднання в Україні в одну Українську Автокефальну Церкву двох в ній Церков — Автокефальної і Автономної, гітлерівська німецька влада утворила по числу генералкомісаріятів — Волинь-Подільський, Житомирський, Київський, Дніпропетровський і Миколаївський, — п'ять „автокефальних" і п'ять „автономних" генералкомісаріятських церков, на чолі яких в адмініструванні поставлені були німецькі генералкомі-сари, порядок, нечуваний навіть за цезаропапізму, Петром І від німців-протестантів перенятому, в Російській Православній Церкві, де губернатори (не чужовірці, як генералкомісари) не стояли над єпархіяльними архиєреями і не відали висвятою єпископів та призначенням священиків.

Так Православна Церква в Україні розпочала в своєму житті рік 1943, останній рік перебування німців на Україні. Як бачили,

253

німецька окупаційна влада чим далі, тим все глибше рила прірву між собою і українським народом. Заборонивши всякі громадські зібрання, позакривавши середні і вищі школи в Україні, німецька влада була б не від того, щоб і церкви закрити: заборонила пастирські курси для підготовки священиків, церковні ради, собори єпископів, вмішалась у відправи церковного Богослуження, не дозволила зліквідувати виниклий з приходом німців розкол в Православній Церкві в Україні, а навпаки — ще більше розбила єдність Церкви, закривши центральні органи ЇЇ управління як в Автокефальній, так і в Автономній, церквах, зовсім принизила авторитет церковної ієрархії, підпорядкувавши православних єпископів, архиєпископів і митрополитів в їх управлінні Церквою своїм малограмотним, не тільки у відношенні церковної політики, гене-ралкомісарам...

У світлі цієї історичної дійсности, цих разячих фактів, які свідчать про те, в яке невимовно тяжке положення поставлена була, після півроку німецької окупації, Православна Церква, зокрема Українська Автокефальна, на „визволених" українських землях, — якже неправдиво, несправедливо і негідно ієрархів Церкви Христової виступають чини ієрархів Московської Патріярхії, на чолі з Місцеблюстителем Патріяршого Престолу Сергієм, митрополитом Московським, скеровані впродовж 1942 р. проти архиєписко-па (потім митрополита) Полікарпа, Адміністратора Української Автокефальної Церкви.

Вже з датою 5 лютого 1942 р. митрополит Московський Сергій звертається до „Православної пастви України" з посланням. В цьому посланні Місцеблюститель Патріяршого Престолу ділиться з своєю паствою одержаними ним в далекому Уляновську (на Уралі), куди з Москви в час війни подався митрополит, інформаціями про виступлення на Україні „єпископа Володимирсько-Волинсько-го Полікарпа Сікорського", виступлення „чисто політичного, а не церковного характеру", зроблене ним „по наказу політичної партії". Це петлюрівська партія; вона в „польському генерал-губернаторстві назвала себе „землячеством України" і проголосила себе однією з єпархій Православної Української Автокефальної Церкви; німецький же суд в Берліні, за підтримкою митр. Діонисія, зареєстрував цю єпархію. На чолі цієї „новоявленої групи автокефа-лістів" став єпископ Полікарп. Проголошена нечуваним способом „українська автокефалія призначена йти слідом за німецькими військами, за допомогою яких автокефалісти будуть під ноги підбивати своїй автокефалії український народ, хоче він цього, чи не хоче". „Як відомо, — каже митрополит Сергій, — наша Патрі-ярша Церква, слідом за апостольською наукою про походження державної влади, вимагає від свого духовенства лояльности до совітської влади. Незгідні з цим без шуму пішли до димісії, а деякі вивтікали за кордон. Непримиренність таку не можна, розуміється, оправдати з погляду Христової науки, але їй не можна

254

відмовити відвертости або деякої порядочности. Сікорський не скористав ні з того, ні з другого виходу. Він залишився на службі у нас (рр. 1939-41. — І. В.), тобто відмовився від польської автокефалії, молився за совітську владу, або, принаймні, не відмовлявся від такої молитви. (Підкр. наше). Тепер же ми бачимо, що Сікорський, так роблячи, очікував тільки зміни в політиці, аби своє архиєрейство використати для зрадницького виступлення". Закінчує своє послання до української пастви митр. Сергій закликом „не спокушатися ніякими промовами спокусителя (єпископа Сі-корського), не мати з ним жодного спілкування, міцно триматися матері Церкви Православної та йти шляхом нею вказаним". „Преосвящених же архипастирів України, — звертається митроп. Сергій, — братерські умоляю бадьоро і молитовне стояти на сторожі своїй і не давати Богом дорученої пастви вовкам на загибель". Під цими „архлпастирями України" митр. Сергій міг розуміти тільки єпископів автономістів на чолі з митр. Олексієм, бо інших в юрисдикції Московської Патріярхії на той час в Україні не залишилось: „богомвстановленою" совітською владою були послані до димісії по тюремних казематах, таборах на Соловках, тундрах Сибіру.

Наступне послання митрополита Московського Сергія було від 28 березня 1942 р. до „православних архипастирів, пастирів і пасомих в областях України, поки ще занятих гітлерівськими військами". Було це Пасхальне послання, але присвячене цілком поставленню під „канонічний" суд єпископа Полікарпа Сікорського. Митрополит Сергій Старогородський, колись глибокий православний богослов, а тепер, на старість, політична в Церкві маріонетка в руках безбожної совітської влади, забув, що ще при патрі-ярхові Московському Тихоні існувала Українська Автокефальна Православна Церква, забув, що 15 років тому назад він сам, стаючи до послуг совітській владі, в ціну, за яку продавав Церкву безбожній владі, включив і ліквідацію Української Автокефальної Церкви. Деклярація митроп. Сергія совітській владі, в якій він закликав все православне духовенство і вірних „признати Радянський Союз своєю батьківщиною, радості і осягнення якої є наші радості і осягнення, а невдачі — наші невдачі" та пропонував „висловити всенародню подяку Радянській владі за увагу її до потреб духовних православної людности", — ця ганебна деклярація, що обурила православний світ, була подана митроп. Сергієм 16/29 липня 1927 р. (Проф. Й. М. Андреев. „Краткій обзор исторіи Рус-ской Церкви от революцій до наших дней". 1952. Стор. 50). А вже в жовтні того ж 1927 р. на другому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі цей Собор „з об'єктивних причин (тобто на вимогу уряду) здіймає з митрополита Липківського тягар митрополичого служіння", від чого й почалась та швидко й скінчилась ліквідація Української Автокефальної Церкви на очах Міс-цеблюстителя Патріяршого Престолу митрополита Московського Сергія.

255

В непам'ть митрополита Сергія пішла ця автокефалія Православної Церкви в Україні, і він в пасхальному посланні 1942 р. до „пастви в областях України" знову, як і в посланні від 5 лютого 1942 р., злословить про якесь (неіснуюче) „землячество українців в німецькому генерал-губернаторстві в Польщі", яке, утворивши „українську автокефалію не рахуючись ні з канонами, ні з правами законної ієрархії(?), вривається на Україну слідом за німцями, і доки ці, знущаючись над неозброєними людьми, будуть громити економічне та культурне життя українців, ті будуть громити віковий устрій, насаджуючи автокефалію". „А що ж сказати про вину архиєрея, який, зрадивши і присягу архиєрейську і своє сумління, поставив своє архиєрейство на службу злочинному підприємству?". . І далі, згадавши, видно, свій зрадницький чин р. 1927 супроти архиєрейської присяги в Церкві, митрополит Сергій злословить на архиєпископа Полікарпа: „Тепер ми чуємо, що єпископ Полікарп Сікорський пішов до фашистівської влади і повторив давно сказані слова: „що мені хочете дати, і я вам його видам" (Мт. XXVI, 15).

За „змову єпископа Полікарпа з фашистами", яка змова є „зрадою ділу народньому", а значить і „ділу православія", єпископ Полікарп підлягає, читаємо в пасхальному посланні митроп. Сергія, „позбавленню сану і чернецтва з виключенням його з духовного стану". Але до церковного суду над ним в цій справі митр. Сергій накладає на архиєпископа Полікарпа заборону в священно-служенні, як передсудову міру, про що й проголошує в цім посланні єпископу Полікарпові і „всій церковній громаді". Коли ж єпископ Полікарп „насмілиться не послухатись цієї заборони моєї", — каже в посланні митр. Сергій, — то „сам на себе винесе засуд". „Православні архипастирі, пастирі і паства! Коли побачите, що єпископ Полікарп священнодіє, або дає які архиєрейські розпорядження, то знайте, що перед вами вже не православний єпископ Полікарп, а простий мирянин Петро Сікорський, позбавлений всякого священства і архиєрейської влади"...

З тою ж датою 28 березня 1942 р., яку має це пасхальне послання митр. Сергія, була оприлюднена й постанова Собору Російських Архиєреїв під предсідництвом митр. Сергія: „Висновок Його Блаженства по судовій справі єпископа Полікарпа Сікорсько-го, даний в пасхальному посланні Його Блаженства, признати справедливим і канонічне правильним та ствердити нашим соборним голосом". Підписало, крім самого Місцеблюстителя митр. Сергія і митр. Київського і Галицького Николая Ярушевича, — вісім архи-єреїв, під час другої світової війни наставлених на хатедри, всі поза Україною. Врешті з тою ж датою 28 березня 1942 р. випустив своє послання „Православному клирові і боголюбивим православним мирянам Церкви Київської та інших українських єпархій" і Николай митр. Київський і Галицький, Екзарх України, якого в час війни на Україні не було і невідомо куди він подався. В своє-

256

му посланні „Екзарх України", обзиваючи єпископа Полікарпа такими словами, як: „партійний політик-петлюрівець, а не православний архиєрей", „гітлерівський льокай", „отщепенець Церкви Православної" і т. подібне, пише, що він, працюючи з єпископом Полікарпом на Волині в Луцьку в рр. 1940-41, бачив, як єпископ Полікарп „до мозку костей був просякнутий стремлінням скорше побачити Україну під владицтвом німців", що „своє діло тайної підготовки запродати український народ німецькому фашизмові єпископ Полікарп робив, ні з чим не рахуючись"... Хоч, будучи на Волині в 1940-41 рр., Екзарх Николай „на власні очі бачив, як в його особі віруючі українці у всіх західніх областях радісно вітали своє повернення в лоно Матері-Церкви" (Московської), одначе він в посланні пише: „Умоляю всіх православних клириків і православних людей українських єпархій не мати жодних зносин з Полікарпом, вже засудженим Місцеблюстителем, і бути вірними св. Матері-Церкві нашій, щоб не загинути душам вашим вічною смертю".

Чи доходили ці ляментації московської ієрархії з півночі на українські землі, заняті в 1942 р. німецькими військами? Адмініст-ратура Української Автокефальної Церкви в Луцьку їх не мала в повних текстах, але Німецьке Інформаційне Бюро (в Рівному на Волині), яке розсилало повідомлення для видаваних німцями часописів в українській мові, інформувало й про зміст згаданих вище послань митрополита Сергія і Николая, бо ж за кордоном, на Заході, ширила заклики цих послань до українців інформативна служба Англії, союзниці тоді з СССР. З повідомлень Німецького Інформаційного Бюро українські часописи уміщали замітки під наголовками: „Знаряддя в руках большевиків, Фальшива гра Московського митрополита Сергія, Сергієво лицемірство з обуренням відкинено" та інші. Появилися в часописах свідчення, з приводу інспірованої большевицькою владою акції митр. Сергія проти Владики Полікарпа, як самого архиєп. Полікарпа, так і єпископів Автономної Церкви. Архиєп. Полікарп, зовсім непідсудний митр. Сергію, бо ж не був він в його канонічній юрисдикції, а в юрисдикції митроп. Діонисія, писав, що „намагання митр. Сергія виключити мене з церковної спільноти та встрявання його в наші церковні справи ще раз доказують, як тісно він зрісся з больше-визмом та як мало йому лежить на серці церковне життя України"...

Від ієрархії Автономної Церкви було освідчення, яке підписали митрополит Олексій і архиєпископ Антоній (Марценко) та Си-мон (Івановський), які признали себе, як знаємо, в юрисдикції Московської Патріярхії. Але про свого кіріярха теперішьного митр. Сергія вони написали таке: „Митр. Сергій віддавна є знаряддям в руках московських безбожників . . . Підписані архиєпископи і єпископи Православної Церкви в Україні освідчують перед цілим світом, що напади митроп. Сергія на архиєпископа Полікарпа також торкаються і нас, хоч ми і заступаємо інший напрямок в рамах

(> к.»І--                                                                                                     257

Православної Церкви в Україні, що ми також не вважаємо митр. Сергія за відповідального речника почувань православних віруючих в Україні. Своїм виступом м. Сергій санкціонує сьогодні для Москви кількадесятилітній кривавий Кремлівський терор проти християнської релігії, проти Церкви і всіх віруючих".. .

Очевидно, що ієрархи Автономної Церкви, так трактуючи в пресі митр. Сергія, не могли в своїй боротьбі з ієрархією і духовенством Української Автокефальної Церкви посилатися на заборони і анатеми, проголошувані на Владику Полікарпа в посланнях Місцеблюстителя Патріяршого Престолу митроп. Сергія. Отже не мали ці послання жодного значення в ділі християнської місії і відродження Церкви на українських землях в часі війни в рр. 1942-43. Але, будучи опубліковані потім Московською Патріярхі-єю р. 1943 в книзі „Русская Православная Церковь й Великая Оте-чественная Война. Сборник церковних документов", звідкіля взяті й вище приведені цітати з послань тих, внесли вони дезорієнтацію в питання, мав, чи не мав право митрополит Сергій з своїми єпископами судити (хоч би і за „політику") Владику Полікарпа Сікорського, тим більше, що до засуду Владики Полікарпа м. Сергій збаламутив і вплутав навіть східніх православних патріяр-хів — Антіохійського, Олександрійського і Єрусалимського. Митр. Сергій твердить в посланні, що єпископ Сікорський відмовився від польської автокефалії і „залишився на службі у нас"; митр. Николай у свому посланні пише, що єпископ Полікарп „служив з ним в Луцькому соборі, поминав за богослуженням Патріяршого Місцеблюстителя, брав участь в хіротонії в Луцьку єпископа Вені-ямина"; митроп. Олексій в листі від Ічервня 1942 р. до архиєп. Полікарпа писав: „Усі ми добровільно підпорядкувались Патріяр-хії, послали туди свої деклярації, поминали м. Сергія за богослуж-бами і виконували безпрекословно зарядження Патріярхії".. . Яка була вартість тієї „добровільносте" у самого Владики Олексія, видно з вище приведеної заяви його про митр. Сергія, яку підписати мусів теж „добровільно" на пропозицію Німецького Інформаційного Бюро. Молитовне ж єднання, як і поминання за богослуж-бами іерархичного зверхника Помісної Церкви чи єпархії, в церквах яких відправляється священнослужителями іншої юрисдикції богослужба, зовсім не означає ще підпорядкування того священнослужителя юрисдикції того місцевого зверхника. Найголовнішим в цій справі є те, що Владика Полікарп, як подано нами вище (підрозд. 2), деклярації про зречення юрисдикції Православної Автокефальної Церкви в Польщі не склав і до Москви на виклик не їздив, як і архиєпископ Поліський Олександер, так що митр. Олексій неправду написав про надіслання всіма архиєреями Захід-ньої України, окупованої радянською владою в рр. 1939-41, покірливих деклярацій митр. Московському Сергію. Але найпевнішим свідком канонічної непідлеглости Владики Полікарпа митроп. Московському Сергію являється сам митр. Київський і Галицький Ни-

258

колай, він же і екзарх України, бо він в своєму посланні, вище ці-тованому, каже: „В своїм часі я рапортував Блаженнішому Сергію, Патріяршому Місцеблюстителеві, про ухилення Полікарпа Сікор-ського від виявлення на письмі свого канонічного послушенства Московській Патріярхії, вбачаючи в цьому приховані ним особли-ливі пляни щодо майбутньої його церковної орієнтації. Тепер же стало ясним, що Полікарп Сікорський тільки й очікував моменту, щоб зрадити святу матір-церкву". (Московську).

Не дивлячись на таке ясне свідоцтво нині покійного митрополита Николая Ярушевича, подане до прилюдного відому ще р. 1943, через кілька років після історичних подій українського церковного життя часу другої світової війни, коли ієрархія УАПЦер-кви на чолі з митрополитом Полікарпом була змушена вже емігрувати на Захід, знайшлися українські історики, які в зошиті 8 „Енциклопедії Українознавства" вид. Наук. Т-ва їм. Шевченка в ст. по історії УПЦеркви допустилися неправдивого твердження про те, що „Єпископ Полікарп признав зверхніть Московського патріярха" (проф. М. Чубатий, сторінка 618). Докладна наукова аналіза цієї неправди М. Чубатого була дана проф. Романом Смаль-Стоцьким в ст. „У справі св. пам. Митрополита Полікарпа", де він стверджує, захищаючи честь НТШ, що — „М. Чубатий впровадив в Енциклопедію НТШ безкритичну комуністичну тезу щодо визнання московського патріярха тодішнім єпископом Полікарпом, як тезу об'єктивної української науки, що діє у вільному світі; за це відповідає сам М. Чубатий особисто, і ніхто інший". (Часопис „Свобода" за чч. 10, 11 і 12 лютого 1955 р.).

8. Дальша церковна боротьба в Україні. Автономісти і німецька влада. Втягування німецькою владою в політику ієрархів і духовенства Автокефальної Церкви. Меморіяли до влади. Вбивство 7 травня 1943 р. митрополита Олексія; послання митр. Полікарпа про тяжкий гріх вбивства ієрарха; хто забив митр. Олексія. Терор німців на Західній Волині. Перерва відносин поміж владою і митр. Полікарпом; переговори німецького уряду з єпископом Платоном. Відносини до Автокефальної Церкви поза Волинню. Палення церков на Волині; жертви терору посеред духовенства; мученицька смерть о. Миколи Малюжинського. Німці у відношенні до Церкви в Україні в час висвяти єпископів і виборів патріярха в Москві. Евакуація ієрархів Церкви з України при відступі з України німецьких армій. Висновок.

Здавалось би, що людям побожним, в переконаннях і серцях яких панують над усім християнський Бог і Церква Христова, належало залишити поміж собою усякі суперечки і боротьбу, коли так ясним стало, що німецька сторона, у виді гітлеризму, не представляє собою жодного християнського світу в боротьбі з безбожним комунізмом, що обидві ці воюючі сторони чужі й ворожі християнському світоглядові й християнській моралі. Особливо ж піс-

д*                                                                                                                                             259

ля останнього розпорядження німецької влади, що однаково відносилось до обох Церков, Автокефальної і Автономної, і свідчило про непризнання тією владою Церкви як Божої установи, яка має своє власне церковно-канонічне право, належало б думати, що ієрархи обох Церков зрозуміють поважність моменту і фактично, коли не допущено було німцями до церковного єднання формально-правно, заперестануть у ворожнечі й боротьбі.

Дійсність показала інакше. Далеко не всі князі Церкви були пройняті християнським духом. Роз'єднані, як церковні одиниці, по генерал-комісаріятах, в межах останніх автономісти, шукаючи підтримки і маючи підтримку з боку німецької влади, продовжують боротися з автокефалістами. Населення ж, значно національне усвідомлене, зокрема на Волині, все більше залишало Автономну ієрархію і переходило під юрисдикцію Автокефальної. В такій ситуації автономні ієрархи і священики звертались зі скаргами і проханнями помочі до тієї самої німецької адміністрації, яка так нівечила права Церкви і гідність її служителів. Скаржились автономні архиєреї владі на насильне видалення по сільських парафіях священиків Автономної Церкви, при чім видну ролю в цій справі відограють голови районів і сільські старшини, які, писав митр. Олексій в скарзі до Генералкомісара для Волині-Поділля (лист 15. IV. 1943 ч. 782), — ,,в релігійних питаннях цілковито згоджуються з Луцьком" (себто з митроп. Полікарпом).

Мабуть, що й німецькій адміністрації було ясно, чому голови районів та сільські старшини в церковній боротьбі тримаються сторони Луцька, а не Кремянця; бо ж на цих становищах були звичайно свідомі українці, а вони, очевидно, не могли підтримувати священиків-москвофілів, прихильників автономного напрямку. Підтримувала їх, одначе, німецька влада, як ворог усього національ-но свідомого в Україні, вбачаючи в ньому велику небезпеку для себе. „Автономна Церква співпрацює більш лояльно з німецькою владою, ніж Автокефальна Церква", — заявляв єпископові Рівен-ському Платону начальник політичного відділу в Генералкомісарі-яті Волинь-Поділля Краузе. (Акт від 16. VIII. 1943 р.). Одначе неправдою були скарги про насильства з боку церковної влади Автокефальної Церкви при призначеннях священиків на парафії, де сидів вже священик Автономної Церкви. Призначались священики нові тільки на ті парафії, від яких поступали заяви, що вони бажають бути в Українській Автокефальній Церкві, а священик не погоджується з цією волею парафіян, противиться їм і ,,тягне до автономії". Насильство в таких випадках бувало часто з боку якраз німецької влади, яка тримала проти бажання і волі парафіян священика-автономіста.

Підтримка Генералкомісаріятом для Волині-Поділли автономістів на Волині пішла аж так далеко, що навіть до катедри самого митрополита Полікарпа, Св.-Троїцького собору в Луцьку, прийшов наказ Допустити священика Автономної Церкви для відправи

260

богослужб для автономістів в соборі (способом чергувань по неділях і великих святах), хоч автономісти і мали в Луцьку свою Покровську церкву (на Луччині це була єдина автономна парафія), цілком достатню для кількости автономістів-росіян в Луцьку. Були ґебітскомісари, як, напр., в округах Шепетівський, Старо-Константинівській, що зовсім не допускали на парафії в тих округах автокефальних священиків, так що не було там жодної парафії в юрисдикції Автокефальної Церкви. Зате ґрасували там темні особи з духовенства, як о. Хведір Гайденко, що його мали позбавити священого сану ще за Польщі. Тепер він, на становищі „окружного місіонера", невідомо ким призначеного, „візитував" в названих округах і на Заславщині парафії, наказуючи священикам зустрічати його „зо славою", як зустрічають архиєреїв. Підтримування Автономної Церкви німецькою владою, до чого, як видно, був даний наказ з Райхскомісаріяту, мало місце по всіх генерал-комісаріятах. Про Київ, з цього погляду, ми вже раніше казали. В Миколаївському генералкомісаріяті, особливо після того, як німецька влада не визнала „Акту поєднання церковного з 8 жовтня 1942 р." і цілком почала сприяти автономістам, парафії з мішаним населенням в Миколаївській та Одеській областях стали хилитися до Автономної Церкви. (Лист Архиєп. Михаїла від-25 травня 1964 р.). Архиєп. Автономної Церкви в цьому генералкомісаріяті Антоній Марценко, підтримуваний німецькою адміністрацією, почав навіть пересвячувати священиків з Автокефальної Церкви, коли знаходились тут такі, що прохали у нього парафію.

З весною 1943 р. почало кипіти кругом. Відворот зі Сходу німецьких армій посилив в запіллі партизанський рух, що набирав великої сили з проголошенням мобілізації певних річників для вивозу на роботи до Німеччини. Молодь тікала в ліси. Лісисті простори наповнились насельниками, що не переховувались тільки, а виступали активно і спричинили великі шкоди окупантові, роблячи небезпечним перебування ночами німецької адміністрації навіть по повітових містах. Будучи не в силах справитись з наростаючим партизанським рухом, з актами саботажу і т. п., німецька влада звертається тепер до влади Автокефальної Церкви, яку тільки принижувала та розбивала, звертається з вимогами, щоб Церква, — її єпископат і духовенство, — вплинули на розбурхане море, заспокоювали людність, переконували в необхідності виконувати зарядження німецької влади, зосібна щодо виїзду молоді на роботи до Німеччини. При цьому недвозначно давалось до зрозуміння, що коли не вплинуть — ієрархи, духовенство, українська інтелігенція, то понесуть консеквенції...

Владика митрополит Полікарп найперший повинен був, на замовлення кожноразове з Генералкомісаріяту, випускати послання й відозви до духовенства і пастви, наперед знаючи безсильність цих закликів, бо ж основна причина була не в злій волі населення, а в злому відношенні самих німців до населення, в дурному за-

261

сліпленні їх своєю вищістю і непомильністю в політиці. Представляючи в Адміністратурі проекти цих послань і відозв, не раз доводилось бачити, як при вістках про страшні події кругом душу Владики Полікарпа глибоко тривожила доля народу, що винищувався і крівавився при застосуванні німецькою владою методи кругової поруки, загальної відповідальности населення. З другого боку страшним ставало і те озлоблення, та ненависть, що зростали в народі на ґрунті сучасних подій і відносин та отруювали християнську душу народу. Тому у відозвах і посланнях митрополита, хоч як німецька цензура завжди контролювала їх, не раз проходило засудження жорстокостей не тільки большевицьких, але разом і німецьких.

Втягування Церкви в політику йшло не тільки через накази ієрархам послання та відозви видавати; духовенству ще й проповіді по церквах за підтримання злих окупантів виголошувати. За відсутністю національно-політичних організацій чи інших установ українського народу в Райхскомісаріяті України (позакриваних окупантами), Церква стала в очах німецької адміністрації єдиною установою і центром, який репрезентує народ і який відповідає за відношення українського народу до німців-окупантів. І було дуже вимовним фактом, що ця вимога стосувалась німцями тільки до Автокефальної Церкви. Німці добре, видно, розуміли і знали, що Автономна Церква, підтримувана ними для поборювання Автокефальної, не має жодної ваги й популярности під оглядом національної її вартости в українському народі. Митрополит Олексій не мусів писати послань і відозв політичного характеру.

Не зверталась німецька влада до митроп. Олексія і в справі переведення громадських зібрань, які тепер влада, що раніше заборонила всякі зібрання, признала потрібними. На жадання Гене-ралкомісара для Волинь-Поділля, такі зібрання української інтелігенції мусів скликувати і головувати на них митрополит Полікарп в Луцьку, єпископ Автокефальної Церкви Платон — в Рівному. На зібраннях обмірковувалась тяжка ситуація в краю та способи виходу з неї. Результатом зібрань були меморіяли, подані Генерал-комісарові Шене від імени українського громадянства, підписані митроп. Полікарпом в Луцьку, єп. Платоном в Рівному. В меморі-ялах, в формі обережній, але недвозначній, подавалось, що теперішня ситуація в краю є вислідом німецької політики на Україні, що не таке було відношення населення до німецького війська, як воно вступало на українські землі в літі 1941 р.; вказувалось далі на необхідність залишити систему масової відповідальности сільського населення за окремі акти саботажу, на необхідність ряду міроприемств з боку німецької влади в ділянці адміністрування правного посеред населення, в сільсько-господарчому житті, змін в шкільній та церковній політиці, більшому використанні українських місцевих сил при обсадженні урядів; все це, на думку інтелігенції, могло б більш-менш заспокоюючи вплинути на розбур-

262

хані настрої, коли годі вже було думати про повернення колишньої віри більшости населення в німців, як '„визволителів народів" від большевизму і комунізму.

7 травня 1943 р. в Луцьку, під проводом митр. Полікарпа, відбувалось зібрання української інтелігенції, на якому відчитувалась відповідь Генералкомісара Шене на Луцький меморіял. Під час читання відповіді, що містила в собі гостру критику думок меморі-ялу, нападала гостро на українське автокефальне духовенство та свідчила зухвалим своїм тоном про безнадійність поправи відносин до німців, увійшов до помешкання, де відбувалось зібрання, б. посол до польського сейму інж.-архітект С. П. Тимошенко, який був затруднений в генералкомісаріяті, і тихо щось промовив до Владики Полікарпа. Владика піднявся і оголосив одержану в генералкомісаріяті вістку про вбивство по дорозі з Кремянця до Дубна, в лісі біля м-ка Смиги, митрополита Олексія Громадського. Ця вістка потрясла присутніх. Не до нарад було вже над тим, які ще далі думки подавати окупантській владі...

Владика Полікарп, з приводу трагічної смерти Голови Автономної Церкви, митрополита Олексія, звернувся з посланням до архипастирів, духовенства і вірних Української Автокефальної Церкви:

„Улюблені во Христі брати і діти. 7 травня 1943 р. по дорозі з Кремянця до Дубна, біля Смиги, впав жертвою, разом з сопут-никами своїми, від стрілів скритовбивчої руки, митрополит Олексій. Історія Православної Церкви в СССР від 1918 року, коли перший впав від большевицької руки у Києві митрополит Володимир, знає багато вбитих і замучених большевиками вищих достойників Церкви. Але на землях з православним населенням на захід від СССР Православна Церква за 25 років була тільки раз зворушена нечуваним злочином вбивства бл. пам'яти митрополита Юрія у пристрасті боротьби проти автокефалії Православної Церкви в межах б. Польщі. Радіова (німецька) передача про вбивство митрополита Олексія оповіла про цей злочин, як про справу большевицької руки. Та яка б не була та скритовбивча рука, самий факт замаху і вбивства вищого служителя Церкви свідчить про оску-діння віри в Бога і правду його та про здичавіння моральне. А тому факт цей повинен викликати в християнській громаді тугу велику і роздум глибокий. Бо ж Церква Христова і служителі її безборонні перед матеріяльною зброєю, їхнє покликання, їхня зброя — меч духовний, слово переконання, слово правди, проповідь. А коли і в історії були випадки фізичного насильства, як засобу переконання, неперебірливість в засобах для осягнення цілей, неморальність заходів в церковній боротьбі, то це є викривлення самої ідеї Церкви Христової, це є відступлення від засад Євангельської правди.

8 ім'я цієї правди, бачачи оскудіння в наші часи правдивого духа Євангельського (Лук. IX, 51-56), не раз я закликав в своїх

263

посланнях до залишення суперечок в церковнім житті, до єднання вірних, до спокою і ладу, особливо ж. з цим закликом звернувся я, радісно вітаючи у свій час акт поєднання церковного 8. X. 1942 р., укладений було і підписаний також нині покійним митрополитом Олексієм. І тепер, у прияві трагічної кончини його, приходять на думку Господні слова: „Чи думаєте ви, що ці Гали-леяни грішніші від всіх Галилеян були, що так постраждали? Ні, кажу вам; тільки ж коли не покаєтесь, то всі так загинете. Або чи думаєте, що ті вісімнадцять чоловік, на яких впала башта Си-лоамська і побила їх, більш винні були від усіх, що живуть в Єрусалимі? Ні, кажу вам; тільки ж, коли не покаєтесь, то усі так загинете" (Лк. III, 2-5). Знак часу — трагічна смерть ієрарха Церкви. Господь кличе нас, синів Православної Церкви, визволеної від ярма большевицького, до каяття, до правдивої християнської братської любови. Господь кличе нас всіх бути християнами не тільки по імені.

Спочилий митрополит Олексій став тепер перед Престолом Христовим, щоб прийняти, згідно з тим, що в тілі вчинив він, чи добре, чи зле (2 Кор. V. 10). Обов'язок наш, як християн православних, помолитись за нього, щоб відпустив йому Господь усі провини його, а за те добре, що дано було вчинити йому за життя як Архипастиреві на ниві Христовій, зокрема ж на катедрі Архи-єпископа Волинського і Кремянецького (1934-39), щоб упокоїв його Господь в оселях праведників Своїх. До теплої молитви за спокій душі убієнного раба Божого митрополита Олексія кличу я архипастирів, пастирів і всіх віруючих Святої нашої Православної Автокефальної Української Церкви".

Після смерти митрополита Олексія генерал-комісар для Волині й Поділля зарядив Собор Єпископів Автономної Церкви в ге-нерал-комі'саріяті, яких було шість (єпископи Дамаскин Малюта, Іван Лавриненко, Мануїл Тарнавський, Феодор Рафальський, Іов Кресович і Никодим) для вибору „старшого єпископа" Автноном-ної Церкви на Волкль-Поділля. Обрано було на „старшого" Да-маскина, єп. Камянець-Подільського. Другий кандидат на „старшого єпископа", єп. Володимиро-Волинський Мануїл, що його хотіла на це становище німецька влада, невдовзі після того Собору єпископів, у одну вересневу ніч 1943 року, був забраний з соборного будинку у м. Володимирі-Волинському українськими партизанами до лісу, де відбувся над ним партизанський суд, як виявилося пізніше, і єпископа партизани повісили. („Літопис Волині". Вінніпег. Ч. 3. 1956 р. Протопр. Тит Яковкевич, 1939-1943 рр. на Володимирщині. Стор. 115-116). Українські ж партизани забили й митрополита Олексія; тільки це вбивство було припадковим, а не злонаміреним. Партизани стріляли з кулемета з лісу під Смигою по дорозі на Дубно по авто-машині Кремянецького ґебітскоміса-ра Міллера, а виявилось, що машиною ґебітскомісара їхав не ґе-бітскомісар, а митрополит Олексій з секретарем прот Федором

264

Юркевичем і перекладником Жихаревим; їхали до Луцька, до ге-нерал-комісаріяту. Усі троє і четвертий шофер понесли смерть від стрілів. Про це оповів Вл. Платонові один з учасників тієї стрілянини. Поховано було митрополита Олексія на цвинтарі біля дзвіниці Кремянецького Богоявленського манастиря.

Неспокій на Волині все далі зростав. Терор збільшувався. Горіли села, церкви. В червні 1943 р. розпочались арешти чільних людей з інтелігенції, що брали участь в нарадах під проводом митрополита Полікарпа з доручення ж влади. Пішли чутки про скоре масове закладництво української інтелігенції в надії влади цим спинити зріст української партизанщини. Дійсно, в ніч з 15 на 16 липня 1943 р. по повітових містах Західньої Волині Гестапо виарештувало масово українську інтелігенцію; арештовували чоловіків і жінок; останніх, правда, того ж дня 16 липня надвечір відпустили. В одному Луцьку було арештовано до 70 мужчин. Арештовані були й найближчі співробітники митрополита Полікарпа — члени Адміністратури Української Автокефальної Церкви прот. М. Малюжинський і І. Власовський, а також член Консисторії прот. А. Селепина. До самого Владики Полікарпа, розбивши в покоях вікна, вдерлися п'яні гестапівці і кричали йому, що він переховує у себе злочинців, але митрополита залишили. Владика Полікарп повідомив генерал-комісара про випадок, протестуючи проти такого поводження з митрополитом, якому, при призначенні його на „старшого єпископа" в генерал-комісаріяті 11 січня 1943 року урочисто запевнена була „охорона з боку самого генерал-комісара". Після цього відносини поміж генерал-комісаріятом і митрополитом Полікарпом були перервані.

Через місяць після масового арешту української інтелігенції, яка була звезена і замкнута у в'язниці переважно в Рівному, місці осідку Райхскомісаріяту для України, було викликано 16 серпня 1943 р. до Луцька єпископа Рівенського Платона до Генерального комісара на Волинь-Поділля. Розмову з єпископом відбув заступник генерал-комісара Ляндрат, у присутности й начальника політичного відділу в генералкомісаріяті Краузе. Після розмови на тему німецько-українських відносин на початку війни й тепер, коли зростає український партизанський рух, заступник генерал-комісара, не признаючи в зміні відносин вини німецької адміністрації, зажадав від єпископа Платона, аби вплинув на духовенство, щоб воно заспокоююче впливало на населення: „коли переможно скінчиться війна з большевиками, тоді український народ все одержить по своїй заслузі, а тепер перш за все мусить заспокоєння наступити на місцях".

Єпископ Платон відповів, що розвиток партизанського руху так далеко пішов, що при даних обставинах ані єпископ, ані духовенство нічого не можуть самі вдіяти для заспокоєння людно-сти. Єпископ не має аргументів для заспокоєння людей: коли горять села, паляться церкви з людьми, арештовується масово укра-

265

їнських селян, інтелігенцію і навіть духовенство, то якими аргументами має промовляти єпископ для заспокоєнння людей? Мусить німецька влада засадничо змінити своє відношення до люд-ности, свої методи заспокоєнння, відкинути застосування відпові-дальности батьків за синів, сіл за окремих селян і т. под.

Заступник генерал-комісара відповів на це запитанням: „А що ж ми маємо робити, коли при переході наших жовнірів через село по них з вікон хат і з клунь стріляють, коли по церквах знаходимо зброю? Не маємо часу шукати винних, бо — війна, а караємо всіх, де поповнено злочин"... Єпископ радив для заспокоєння людности видати від міродайної особи, чи влади, декляра-тивно-маніфестаційну відозву, в якій закликати людність до спокою, до співпраці для побідного закінчення війни з большевика-ми і виразно вказати, що матиме український народ по закінченні війни. На це була відповідь Заступника, що „нема потреби звертатися до всього українського народу, бо по інших генерал-комісаріятах України спокійно, а тільки тут, на Волині, панує неспокій".

Єпископ Платон зазначив, що причиною існуючого неспокою є не тільки агітація залишених большевиками агентів, але й певні помилки німецької влади, які робились і далі робляться, що спричинюється до наростання незадоволення й неспокою в народі. Тоді Заступник генерал-комісара в підвищеному тоні зажадав вказати, в чому є помилки німецької адміністрації. А коли владика Платон вказав на сваволю по селах всяких „зондерфірерів", ,,ляндвіртів", на палення церков, мордування духовенства, на ворожу українському народові церковну і шкільну політику влади німецької, то Заступник генерал-комісара закричав: „То ми вас визволили, а ви ще маєте проти нас якесь незадоволення?" Єпископ Платон подякував за визволення німецькою армією, але висловив думку, що для налагодження спокою в населенні і співпраці з німцями було б дуже доцільним, коли б Генерал-комісар перевів ширшу конференцію з представниками усіх верств українського населення Волині, з якими докладно можна обговорити всі справи, щодо сучасного ненормального положення та устійнити план співпраці, допоміжної для перемоги у війні з большевиками. Заступник генерал-комісара обіцяв цей внесок єпископа про скликання ширшої конференції предложити Генеральному Комісарові й передбачує, що внесок буде узгляднений. На цім авдієнція скінчилася.

Того ж дня 16. VIII. 1943 р., по обіді, єпископ Платон мав розмову з начальником політичного відділу в генерал-комісаріяті Краузе. В розмові Краузе казав, що було багато випадків, коли в церквах знаходили кулемети, рушниці, амуніцію всяку, а священики навіть ховали вбитих партизанів й зпід церков стріляли на проїзджаючих німців. Єпископ Платон рішуче заперечив, щоб в самих церквах могла бути переховувана зброя; коли ж партизани

266

використовують церкву, як военнооборонний об'єкт, то їм байдуже, яка то буде церква, чи автокефальної, чи автономної юрисдикції, і священика в таких випадках не питаються. На це Краузе замітив, що були випадки стрілянини й з під церков в парафіях Автономної Церкви, але назагал Автономна Церква співпрацює з німецькою владою більш лояльно, ніж Автокефальна.

На запитання владики Платона, як довго будуть перервані зносини з митрополитом Полікарпом, начальник Краузе відповів, що так довго триватиме цей розрив, доки не наступить зміна в поглядах священиків Автокефальної Церкви, видна з наслідках співпраці їх з німецькою владою, особливо щодо поборювання партизанів. Шеф Краузе зауважив далі: „Митрополит Полікарп на штампі своїх паперів закреслює тепер слова: „на визволених українських землях", а натомість не закреслює слова „Адміністратор"; чи це означало б, що „українські землі не визволені?" Єпископ Платон пояснив, що викреслювання слів „на визволених українських землях" наступило в наслідок розпорядження Райхскоміса-ра Коха про обмеження влади митрополита Полікарпа тільки ге-нералкомісаріятом Волинь-Поділля, де одначе Адміністратором митрополит Полікарп і зостається; гідности „Адміністратора" в Генеральному Комісаріяті Волинь-Поділля його ще ніхто не позбавляв. На закінчення шеф політичного відділу Краузе сказав, що буде видано розпорядження гебітскомісарам про нечинення перешкод в праці єпископові Платону.

Як видно було з допитів на слідстві в гестапо ув'язнених священиків і членів Адміністратури Української Автокефальної Церкви, в тім і автора цієї праці, їх, а також митрополита Полікарпа, німецька адміністрація обвинувачувала в співпраці й тісному контакті з українськими партизанами. Хоч Заступник генералкоміса-ра для Волині-Поділля в розмові з єп. Платоном і казав, що по інших генерал-комісаріятах в Україні спокійно, але ж в житті Автокефальної Церкви і там не було спокійно, бо влада скрізь ставилась до неї підозріло. Архиєпископа Михаїла в Миколаєві теж викликали у травні 1943 р. до ґестапо та гостро допитували, хто він, які цілі переслідує Церква Автокефальна, якого змісту проповіді він виголошує, чи добре відомі йому усі священики єпархії та чим вони удержуються, чи існують при церквах церковні ради і т. інше. Відпускаючи, давали суворий наказ не втручатися йому й духовенству в громадське життя віруючих.

В час жахливого, особливо на ЕЗолині, 1943 року було німцями спалено на Волині церкви по селах: Малин, Велика Городниця, Мала Городниця — Лубенського пов.; Кортеліси — Ковельського пов.; Деражно, Губків, Бистричі — Костопільського пов.; Антонівці, Фільварки, Лішня, Молотьків — Кременецького пов.; Лаврів — Луцького пов.; Більов, Новожуків, Симонів, Тесів, Шубків — Рівенського пов. Спалено цілі села з церквами, а людей виморду-вано: Лідавка, Борщівка — Гощанського району; Даничів, Копитів

267

— Межигірського району; Ромель — Олександрійського району; Сінне, Пустомити — Тучинського району; Ясеничі, Колоденка, Тай-кури, Старожуків, Новостав, Оржів — Рівенського пов.; Дермань

— Здолбунівського району. Поданий список спалених церков і сел зовсім не претендує на повноту.

В „Літопису Волині" (вид. „Інститут дослідів Волині" — у Вінніпегу, Канада, ч. 2. 1955 р.) подано список осіб з духовенства Волині й Холмщини, що „згинули трагічною смертю в часі другої світової війни". З 83 осіб сумного цього синодику, який теж не можна вважати повним, 43 священики було розстріляно (іноді й спалено) німцями; 20 було замордовано польськими партизанами. Посеред закатованих німцями був один з найвидатніших пастирів Української Православної Церкви протоієрей Микола Малюжин-ський, член Адміністратури, як представник духовенства, Української Автокефальної Церкви при митрополиті Полікарпі. Про мужню участь о. Миколая Малюжинського, як декана Лановецької округи Кремянецького пов., в акції спротиву полонізаційно-като-лицькій роботі військових чинників на Волині за Польщі (с. Гринь-ки) ми згадували раніше (розд. III цього т. IV, ч. 2, підрозд. 13). В добу німецької окупації о. Малюжинський працював спочатку в Холмі, де був членом Духовної Консисторії, а потім на Волині, де на його долю випала тяжка роля репрезентувати особу Владики Митрополита Полікарпа у всіх особистих зносинах по справах Автокефальної Церкви з урядом Генерал-Комісаріяту. Він добре володів німецькою мовою; в обороні прав і престижу Церкви стояв завжди гідно, але непотрібно казав німцям багато гіркої правди, що все рівно не впливало на зміну їхньої церковної політики, — та це вже виникало з палкої вдачі о. Миколая, щирої його натури там, де потрібувалась дипломатія. 15 липня 1943 р., о год. 7 вечора, заїхало авто під помешкання о. Малюжинського в Луцьку; його запрошено було для сповіді й причастя о. прот. Гловаць-кого з с. Седьмярок, який вже довший час сидів в Луцькій в'язниці. Але не до в'язниці гестапо повезло о. Малюжинського, а до будинку б. за Польщі „Мацежі Школьної", де він під сторожею провів безсонну ніч; на світанку ж 16 липня його, блідого, як полотно, вивели з того будинку і всадили до тягарового авта, де нас немало вже сиділо, арештованих того світанку по наших помешканнях. Коли над вечір 16 липня з Луцької в'язниці перевезені були ми до Рівенської, то, очікуючи на ранок 17 липня розстрілу, майже всі ми, в передсмертному настрої, у великій камері на 60 осіб, вночі висповідались у о. Миколи Малюжинського ... Рівно через три місяці після арешту під претекстом „напутствія" хворого у в'язниці священика, 15 жовтня о. Миколай Малюжинський, у розквіті сил і праці, скінчив своє життя мученицькою смертю. На світанку цього дня, німці, мстячись за атентат партизан на одного з урядовців Райхскомісаріяту в Рівному, розстріляли 33 в'язнів Рівенської в'язниці; серед них і о. Миколая Малю-

268

жинського разом з о. Володимиром Мисечком (член Церковного Управління при Владиці Платоні). Не тільки розстріляли, але й тіла їх спалили ... (Докладно про о. Миколаля Малюжинського — „Богословський Вісник". Орган УАПЦеркви на еміграції. 4.2. 1948. І. Власовський. „Пам'яти Пастиря-Мученика". Стор. 157-163).

Ми не будемо вже вичисляти, скільки з духовенства і церковних діячів сиділо в арештах по в'язницях і концентраційних таборах, під постійною загрозою розстрілу, а яких Господь спас від наглої смерти. Були випадки, як гестаповці, під час Служби Божої, вскакували до церков, хапали мужчин і вивозили їх на роботи до Німеччини, як було це навіть на перший день Різдва в с. Симонові, Рівенського повіту. І в приявности таких жахливих фактів терору німецької влади, якими, дійсно, аргументами могла промовляти до народу для його заспокоєння Церква, її ієрархія, духовенство?

Брутальне порушення прав Православної Церкви і наруга над св. її канонами в підпорядкуванні єпископів і духовенства генерал-комісарам та ґебітскомісарам, зондерфірерам та різним ляндвіртам, втручання до справ богослужбових, роздмухування пристрастей в церковному житті, підтримування церковного розколу і недопущення до церковного поєднання, заборона всякого церковно-релігійного видавництва, палення св. церков, брутальне обходження з священиками по селах, переслідування, арешти, тримання по тюрмах і розстріли духовенства, — все це мала Православна Церква від німецької адміністрації в час окупації німцями України ... А тоді ж в Московській патріярхії призначаються і висвячуються на катедри нові єпископи, в кількости до ЗО, коли на початку німецько-совітської війни 22 червня 1941 р. в цілій Московській Церкві на обшарі СССР було чинних ієрархів тільки 4-ох; врешті в Москві ж, в серпні 1943 р., Собором єпископів переводяться вибори патріярха після 18 років вакансії патріяршої катедри по смерти патріярха Тихона; патріярхом обрано дотогочасного Заступника місцеблюстителя патріяршого престолу, митрополита Сергія Ста-рогородського.

Нехай це відновлення Церкви з боку большевицької безбожної влади було облудною, нещирою грою, але в часі війни було це зручне політичне потягнення, що вважало на релігійні почуття народу, коли треба було його подвигнути всіма патріотичними, ідеалістичними кличами до рішучої боротьби з чужинцем, який займав східні землі, нічого не даючи на них народові. І коли німецький відділ пропаганди розсилав з Рівного по українських часописах, з приводу вибору на патріярший престол у Москві митрополита Московського Сергія, репортаж під наголовком: „Православний світ осуджує Сталінову церковну комедію", то він глибоко помилявся, думаючи, що Український православний світ (та й не тільки український) не свідомий був „церковної комедії" німецької влади на Україні. „Гротескові намагання московських мож-

269

новладцш очиститися перед своїми союзниками від вини винищення цілого православного духовенства та оправдатися перед своїм власним населенням з винищення Православної Церкви в Совітському Союзі — здемасковано вже в світовій громадській думці як безличний маскувальний маневр", — так писали з німецького бюро пропаганди в Рівному, далі подаючи про вибори в Москві „в блюзнірський спосіб" патріярха з наказу влади, що „викликало в цілому православному світі найглибше обурення і святий гнів"... Все це правильно, але ж не німцям на Україні, з їхнім збезчещенням тут, в часі окупації, Церкви випадало писати про „обурення і святий гнів"...

„Між молотом і ковадлом" — так можна б окреслити положення Української Автокефальної Церкви і її ієрархії в описувану нами добу. І одначе, коли наступив історичний момент вибору, чи наблизитися до „ковадла", яке сунуло на Україну слідом за відступаючими німецькими військами на захід, то єпископат і немало духовенства Автокефальної Церкви зовсім не бажали цього наближення. Правда, що й можливість вибору була обмежена, бо ж німці при відступленні застосували вимоги примусової масової евакуації. Але ж і без того, — історія нищення Церкви безбожною совітською владою, особливо ж Українськой Автокефальної, як Церкви національної, в роках перед другою світовою війною не залишала ні в кого сумніву, що совітські деклярації про теперішню свободу релігії в СССР ніколи не обіймають Української Автокефальної Православної Церкви. Більше того, навіть єпископат Автономної Церкви в Україні, який, боронячи церковно-канонічний примат Москви, Московської Патріярхії в Україні, мав заслуги перед Москвою і теперішньою її безбожною владою, не повірив одначе, в значній його більшості, „релігійній толеранції" в СССР і на чолі з архиєпископом Пантелеймоном Рудиком, в Москві ж р. 1941 висвяченим в єпископи, подався на Захід.

З єпископату Української Автокефальної Православної Церкви залишився в Україні, в Харкові, при відступленні німецького війська на захід, тільки митрополит Харківський і Полтавський Феофіл Булдовський, який, будучи в престарілому віці, невдовзі помер. По від'їзді 13 січня 1944 р. з Луцька митрополита Полі-карпа, на Великій Україні, занятій совітськими військами, не залишилось ні одного єпископа Української Автокефальної Православної Церкви. В українській Холмсько-Підляській єпархії, як було сказано вище (підрозд. 1 розд. IV), евакуація почалась весною 1944 р., а в липні того року виїхав з Холма і митрополит Іларіон. Таким чином на українських землях не залишилось українських православних єпископів, і православне духовенство, що позоста-лось на тих землях з своєю українською паствою, все опинилось під владою Московської Патріярхії. Пам'яткою окремішности Української Православної Церкви в добу від революції 1917 р. залишився додаток до титулу митрополита Київського і Галицького

270