Історія

РОЗД. IV.    УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ В ЧАСІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Про долю Української Православної Церкви в жахливі часи другої світової війни, коли український народ опинився між двох сил в зударі їх між собою, опинився між молотом і ковадлом, — писано мною р. 1946, на доручення пок. Владики Митрополита УАПЦ на чужині Полікарпа. Того ж року праця ця була видана, на правах рукопису, ротаторним виданням під наголовком: Сенекс. Українська Православна Церква в часі другої світової війни — 1939-1945 рр. Доручення це було викликано поголосками, що їх ширили вороги Української Православної Церкви на Заході, про співпрацю ніби ієрархії і духовенства тієї Церкви в часі війни з німецьким фашизмом. Джерелом для тієї моєї праці були архівні документи „Адміністратури Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України", секретарем якої Адміністратури я був, Архипастирські послання, листування Архипастиріь і церковних діячів, українська преса тих часів, записи і усні спогади учасників і самовидців тодішнього українського церковного життя. Очевидно, що ця праця стає основною й для розділу IV в історії п'ятої доби життя нашої Церкви, доби її відродження,, бо ж цей IV розділ обіймає події церковного життя в страшних часах другої світової війни.

Другу світову війну розпочав, як відомо, німецький фірер Адольф Гітлер блискавичним наскоком на Польщу 1 вересня 1939 року. Незадовго перед самим початком війни націонал-соціялістич-ний або фашистівський уряд Німеччини увійшов в порозуміння, близьке до поняття військового союзу, з комуністичним урядом СССР. Це порозуміння розв'язувало руки Гітлерові для військових дій на Заході, а комуністичні проводирі, відкинувши пропонований їм в боротьбі проти Гітлера союз Англії і Франції, розраховували на обезсилення у затяжній війні обидвох сторін, що утворювало б ґрунт для революцій на Заході і ширення комунізму під проводом Москви, яка залишалась би тоді єдино реальною силою на континенті Европи. Згідно з цим німецько-комуністичним порозумінням, територія Польщі була поділена між Німеччиною та

177

СССР. Західня Україна, без Холмщини та Підляшша, і Західня Білорусія, що були під Польщею, були віддані Гітлером СССР, війська якого й окупували ці землі в другій половині вересня 1939 р. На території Польщі, окупованій німцями, було ними утворено т. зв. „Генерал-Губернаторство" з осередком влади у Кракові.

З цією окупацією Польщі, Православна Автокефальна Церква в ній теж була територіяльно розколота на дві нерівномірні частини: в Генерал-Губернаторстві залишалась тільки найменша Вар-шавсько-Холмська єпархія з митрополитом Діонисієм і його вікарним єпископом Люблинським Тимофієм; єпархії ж Волинська, Поліська, Гродненська і Віленська опинились під совітською владою. Так тривало до вибуху війни між Німеччиною і СССР 22 червня 1941 р. Відступлення військ СССР і посунення далеко на схід німецьких армій, з окупацією ними цілої України, обумовлювали дальші події і зміни в житті Православної Церкви українського народу, як і відворот потім німців на захід та поразка їх у світовій війні. Отже долю Української Православної Церкви в часі другої світової війни приходиться розглядати в тісній залежности від ходу військових подій і змін політичної влади на українських землях.

1. Український церковний рух в Автокефальній Православній Церкві в Генерал-Губернаторстві. Організація Українських Церковних Рад. Боротьба за усунення від проводу Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві архиєпископа Серафима (Ляде) і привернення прав митроп. Діонисія. Український курс в житті Церкви. Висвята в Генеральній Губернії української православної ієрархії. Внутрішній Статут Св. Автокефальної Православної Церкви р. 1942 в Генерал-Губернаторстві. Українізаційні заходи в найбільшій єпархії Холмсько-Підляській під проводом архиєпископа Іларіона. Відношення до Православної Церкви німецьких окупантів.

А. К. Світіч пише: ,,Після розгрому Польщі все її православне населення, що увійшло в склад новоутвореного німцями Гене-рал-Губернаторства, зійшлося в одному побажанні: можливо як найшвидше ліквідувати неправно переведену (в Польщі) автокефалію Церкви, яка (атвокефалія) принесла так багато шкоди Православній Церкві в Польській державі" (Ор. сії., стор. 186). Не маємо жодних відомостей, щоб українські церковні діячі в Генерал-Губернаторстві, де в складі православного населення було українців до 95% (Холмщина й Підляшшя, почасти й Лемківщи-на), завзялись „якнайшвидше ліквідувати автокефалію" Православної Церкви. Отже, „все православне населення", — це був гурток в російській колонії у Варшаві, який поспішив звернутися до архиєпископа Берлинського і Германського Серафима, запрошуючи його прибути до Варшави і обняти керування Православною Церквою в Генерал-Губернаторстві. Зросійщений німець, абсоль-вент Київської Духовної Академії, архиєпископ (пізніше митропо-

178

лит) Серафим Ляде в єпископи був висвячений р. 1924 на Україні ієрархами Синодально-Обновленської Церкви (на чолі з митр. Харківським Піменом) як єпископ-вікарій Зміївський Харківської єпархії; р. 1930 залишив Україну; на Заході свячення його в єпископи обновленцями було визнане Синодом Російської Зарубеж-ної Церкви, і він, як німець, спочатку мав катедру тієї Церкви у Відні, а потім у Берліні. Запрошуючи архиєпископа Серафима прибути до Варшави і прийняти в своє управління Варшавсько-Холм-ську єпархію, іншими словами Православну Церкву в Генерал-Гу-бернаторстві, росіяни Варшавської колонії мали б тим самим ліквідувати автокефалію Православної Церкви тут, підпорядкувавши її Синодові Російської Зарубежної Церкви, в юрисдикції якого знаходився архиєпископ Серафим.

10 листопада 1939 р. архиєпископ Серафим прибув до Варшави, але митрополит Діонисій відмовився передати йому в управління ту частину Православної Автокефальної Церкви в б. Польщі, що була тепер в Генерал-Губернаторстві. Архиєпископ Серафим повернувся до Берлину. „Тоді, — як оповідає А. Світіч, — церковно-громадські кола Варшавської єпархії зробили певний натиск на митрополита Діонисія і переконали його в тім, що ліквідація автокефалії та усунення його, митрополита, є однодушним бажанням віруючих єпархії" (Ор. сії., стор. 186-7). Під тиском цього „церковного народа" митр. Діонисій і написав, чи підписав, 23 листопада 1939 р. листа архиєпископу Серафимові; в цьому листі митрополит, зрікаючись дальнішого управління „тою частиною б. Автокафельної Православної Церкви в Польщі, яка знаходиться на території Генерал-Губернаторства", просить архиєпископа Серафима прибути в можливо найкоротшому часі до Варшави і прийняти в своє управління Православну Церкву в Генерал-Губернаторстві. До цього свідоцтва А. Світіча про „певний натиск" росіян на митр. Діонисія, аби він зрікся управління Православною Церквою в Генерал-Губернаторстві, треба додати, що цей натиск підкріплений був, очевидно, і певною пресією німецької адміністрації, бо ж протинімецьке послання до православної пастви в Польщі, яке митроп. Діонисій видав в перших же днях війни, було скрізь поширене. Німці не могли мати довір'я до митр. Діонисія, і він, по від'їзді його з Варшави до Отвоцка, був утримуваний там під домовим арештом. Сам митроп. Діонисій пізніше, в листі до архиєп. Олексія від 23 жовтня 1941 р., рішуче заперечив добровільне уступлення своє з катедри. Навівши, що канони церковні забороняють єпископові відмовлятися добровільно від катедри (III Всел. Собор пр. 9; Петра Олександр. 10; Кирила Олександр. 3), митрополит пише: „Тому я й не відмовлявся, і весь час, як Голова Автокефальної Церкви, знаходився в зв'язку з Святійшими Вселенськими Патріярхами . .. Мій припадковий заступник (архиєп. Серафим) теж мене поминав". .. Таким чином, жодної ліквідації автокефалії Православної Церкви в окупованій Поль-

179

щі не наступило; ця Церква, як бачимо з Внутрішнього її Статуту 1942 р., стала називатись „Св. Автокефальна Православна Церква в Генерал-Губернаторстві" (Церковні Відомості. Варшава. Березень 1943 р., стор. 37).

Архиєпископ Серафим, призначений фактично німецькою владою на керівника Православної Церкви в Генеральній Губернії, вдруге прибув до Варшави по одержанні ним згаданого вище листа від митр. Діонисія і приступив до управління Церквою. Але архиєпископові Серафиму з перших же кроків його діяльности по управлінню Православною Церквою в Генерал-Губернаторстві повстали труднощі, що виникали з незнання ним попереднього життя тієї Церкви у відродженій Польщі та нерозуміння проблем, що їх належало розв'язати в церковному житті православних з падінням Польщі. Головною була, розуміється, національна проблема. В попередньому розд. III ми бачили, як український національно-церковний рух в Православній Церкві в Польщі впродовж всього існування по-Версальської Польщі вів боротьбу за розмосков-лення тієї Церкви, що в складі духовенства і вірних національне була українською до 70%, бачили, які успіхи мала ця боротьба, і, як, в зв'язку з ними, у польських немудрих політиків повстала думка, в остатніх роках перед падінням Польщі, зужити Православну Церкву в цілях полонізації її членів, католицька польська влада почала пропагувати і насаджати „польське православіє". Це „польське православіє" відразу, як почалась війна у вересні 1939 року, стало неактуальним. Замісць „православних поляків", прийшли було знову до голосу „істинно-русскіє", що взялись тепер якнайскорше „ліквідувати автокефалію" Православної Церкви в Польщі. Але це не були вже часи 20-их років. Український церковний рух в новітній Польщі мав вже в Православній Церкві свою історію, свої немалі здобутки. І коли до падіння Польщі осередком того руху була Волинь, яка опинилась тепер під „Совєтами", то її заступила в Генерал-Губернаторстві українська многостраж-дальна Холмщина з Підляшшям.

Ще не приїздив для управління Православною Церквою в Генерал-Губернаторстві архиєпископ Серафим Ляде, як на Холмщи-ні була утворена українцями в Холмі Церковна Рада, з членів якої була обрана Управа, яку очолив о. Іван Левчук. Митрополит Діо-нисій 16 листопада 1939р. Холмську Церковну Раду затвердив, протоієрея о. І. Левчука, якому дав сан протопресвітера, призначив Адміністратором Православної Церкви на Холмщині і Підляшші. І А. Світіч пише, що „Холмська „Церковна Рада" стала виразницею побажань українських націоналістів, що з'явились тоді прихильниками автокефалії, бо в ній бачили гарантію того, що Церква в б. Польщі не підпорядкується Св. Синодові Рос. Правосл. Церкви за кордоном" (Ор. сії., стор. 188). Правним порадником Холмської Церковної Ради був тоді д-р Степан Баран, греко-католик, який, будучи за Польської держави послом до Сейму від

180

Галичини в кількох каденціях, не раз боронив з сеймової трибуни і в інтерпеляціях до уряду права Православної Церкви.

Холмською Церковною Радою в проблемах українізації Православної Церкви в нових обставинах після падіння Польщі скоро поставлено було питання й про урядову мову в церковних установах, як на мсцях (в Холмі— „Духовне Правління"), так і в центрі — у Варшаві. Було ясним, що польська мова, з падінням держави Польської, втратила свою обов'язковість для Церкви, встановлену Декретом Президента Польщі з дня 18 листопада 1938 р. (Арт, 7). Беручи ж за підставу національний склад вірних Церкви, тепер більше навіть, ніж за польської державности, була оправдана, як урядова мова Православної Церкви в Генерал-Губер-наторстві у внутрішньому її житті, — мова українська. Бо ж коли в б. Польщі було в Православній Церкві близько 70% української пастви, тепер у Варшавсько-Холмській єпархії тієї Церкви, що залишилась в Генерал-Губернаторстві, українців було 95%. Чи ж були які правні підстави до повернення російської мови в урядах Православної Церкви та курсу, зв'язаного з тим, русифікаційного, про що з прибуттям русофіла архиєпископа Серафима почали мріяти в російській колонії у Варшаві? Не було жодних підстав. І українське православне громадянство в самій Варшаві ясно собі усвідомило повну справедливість українізації тепер і центральних установ Варшавської православної митрополії, бо була це національне Українська Православна Церква, як Автокефальна в Генерал-Губернаторстві. У Варшаві теж повстала Українська Церковна Рада, головою якої було обрано б. за Директорії УНРеспуб-ліки Міністра Ісповідань проф. І. Огіенка. Ця Варшавська Церковна Рада фактично і правно набрала значення Центральної Церковної Ради в Православній Церкві на цілу Генеральну Губернію, в якій по містах Холмщини і Підляшшя теж були організовані українські церковні ради.

Завданням українського православного громадянства, організованого в Генеральній Губернії в Церковні Ради, було не тільки продовжувати, при цілком нових політичних умовах, акцію Українського Церковного руху в Православній Церкві за б. Польщі, але й направити ті страшні кривди, які зроблено було за тієї Польщі православним українцям якраз на Холмщині і Підляшші, що в Генеральній Губернії мали найбільше православних парафій. Розуміємо тут польсько-католицьку акцію по відібранню і нищенню православних церков на Холмщині й Підляшші, закриття парафій, переслідування православного духовенства і т. п. Очевидно, що виправлення цих кривд потрібувало допомоги нової цивільної влади в краю, а також і тих українських установ, які були організовані для співпраці з тією німецькою владою. Головною такою українською установою в Генеральній Губернії був Український Центральний Комітет під головуванням проф. В. Кубійовича з місцем осідку у Кракові; сітка під ним Українських Комітетів, як До-

181

помогових, при яких і згадані вище Церковні Ради були, була розкинена по містах з українським населенням в Генерал-Губерна-торстві. Отже Український Центральний Комітет у Кракові відо-грав важливу ролю в подіях церковного життя Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві для розбудови того життя в національному українському характері.

Комплекс українських церковних справ в Православній Церкві в Генеральній Губернії був цілком чужий архиепископові Серафиму Ляде, і він, „увійшовши, — як пише А. Світіч, — з перших же кроків своєї діяльности у Варшаві в тісне спілкування з церковною громадськістю" (ІЬісІет, стор. 189), — очевидно з російською, — міг іти тільки за підтримкою та відновленням московського курсу в урядуванні й житті Церкви. Коли для проводу українського церковного руху це стало ясним, треба було розпочати заходи до усунення архиєпископа Серафима. Справа ця не була легкою. Труднощі її не йшли від самого архиєпископа Серафима, що охоче уступався від управління Православною Церквою в Генеральній Губернії, маючи замилування до богословської праці, а не до адміністрування (більші його богословські праці, видані в Мюнхені р. 1947 Місійним Комітетом Германської єпархії, — „Релігія і Наука" та ,,Догмат" виказують в ньому видатного богослова). Труднощі були в спротиві німецької влади, яка, про що сказано й вище, не могла довіряти митр. Діонисію, що кликав в посланні до своєї православної пастви „стати на захист нашої Батьківщини Польщі, 20 років тому назад визволеної жертовною кров'ю своїх найкращих синів"; не могла рівно ж довіряти й вікарному Люблинському єпископові Тимофієві Шреттеру, який, хоч був з походження (по батькові) німець, але в єпископи був висвячений з наказу польської влади в замірах її насаджувати „польське православіє". В цій ситуації українцям не було іншого виходу, як домагатися у влади привернення в правах митрополита Діонисія, який на катедрі первоієрарха Православної Автокефальної Церкви в Польщі в рр. 1923-39, хоч далеко не завжди й не послідовно, йшов на зустріч домаганням українського церковного руху. Кілька місяців 1940 р. пішло на переконання представників німецької влади в Генеральній Губернії в тім, що усунення нею призначеного (неканонічно) архиєпископа Серафима і відновлення в правах первоієрарха Православної Церкви в Генеральній Губернії митрополита Діонисія нічим не пошкодить інтересам Німеччини, навпаки, така церковна політика, зв'язана далі й з висвятою для українців національної ієрархії, тільки поширить пронімецькі настрої в українському населенні. Зацікавленість німців в тім, щоб в Генерал-Губернаторстві мати по своєму боці проти поляків, а ще більше, треба думати, плани їх дальшої офензиви на Схід, проти СССР, в тім і для „визволення" України, — спричинились до перемоги врешті українців в їх домаганнях привернення в правах митрополита Діонисія, що сталось в кінці вересня 1940 року.

182

В часі тимчасового адміністрування архиєпископа Серафима залежним від нього було й „Духовне Правління" в Холмі під проводом о. протопресв. І. Левчука (його помічником був талановитий маґістер богословія о. Микола Малюжинський). За цей час Духовне Правління, за допомогою Українського Центрального Комітету у Кракові, спромоглося відібрати від Римо-Католицької Церкви в Польщі до 20 православних церков на Холмщині й Підляш-ші, частину з захоплених поляками за часів польської влади. Між цими поверненими православними святинями був Холмський старовинний катедральний собор на Даниловій горі на честь Різдва Пресвятої Богородиці, що його захопили оо. єзуїти на початку відродження по першій світовій війні Польської Речіпосполітої. По довгих зволіканнях польського духовенства, воно мусідо врешті 19 травня 1940 року передати православний собор його власникам. З нагоди цієї ревіндикації відбулась в Холмі велика націо-нально-церковна урочистість, в якій участи не мав архиєпископ Серафим.

Відмова архиєпископа Серафима висвятити в єпископи двох українських кандидатів — проф. Івана Огієнка і архимандрита Па-ладія Відибіду-Руденка, рішила його відкликання німецькою владою з становища Керівника Православної Церкви в Генеральній Губернії. 23 вересня 1940 р. в Кракові, в замку Вавельському, німецький генерал-губернатор д-р Франк на врочистій авдіенції прийняв митрополита Діонисія, який прибув на авдієнцію в супроводі проф. Івана Огієнка, прот. Миколи Малюжинського і Голови Українського Центрального Комітету проф. В. Кубійовича. Генерал-губернатор оголосив митрополитові Діонисію рішення влади привернути його в правах управління Православною Церквою в Генеральній Губернії, а митрополит Діонисій, приймаючи це затвердження Уряду, засвідчив, що на території Генерал-Губернатор-ства встановить канонічну ієрархію і висвятить в єпископи проф. Івана Огієнка. Після того відбулась наступна присяга митрополита Діонисія:

„Ми, Діонисій, Архиєпископ Варшавський і Митрополит Св. Православної Автокефальної Церкви в Генерал-Губернаторстві, як Голова цієї Церкви, обіцяємо Генерал-Губернаторові вірність і послух. Видані ним закони і розпорядження будемо стисло виконувати і будемо стреміти до того, щоб підлегле нам духовенство з такою ж вірністю і послухом ці закони й розпорядження поважало і виконувало" (А. Світіч. Ор. сіі., стор. 190). Після цього митрополит Діонисій відбув до Варшави і прийняв від архиєпископа Серафима керування Церквою.

В житті цієї Церкви тепер зазначився український курс, який за Польщі мав місце в найбільшій єпархії Православної Церкви в Польщі — Волинській в рр. 1932-38. В самій митрополичій катед-рі у Варшаві — церкві св. Марії Магдалини на Празі, богослужен-ня почали відправлятись в живій українській мові; настоятелем її

183

митрополит призначив протопресвітера військ УНРеспубліки о. Павла Пащевського, довголітнього діяча ще з Києва на ниві відродження Української Православної Церкви; одночасно митрополит нагородив о. Пащевського саном архипресвітера. Рівно ж склад членів Варшавської Духовної Консисторії був тепер український. Синодальна друкарня у Варшаві почала друкувати книги Св. Письма і богослужбові чини в українській мові, тоді як за часів Польщі в тій друкарні було видруковано, коштами Волинської Духовної Консисторії, в українській мові тільки Напрестольну Євангелію великого формату. Але найголовнішою подією, що знаменувала український курс в Православній Церкві в Генерал-Губернаторстві, була висвята в ній українських єпископів.

В Православній Церкві в по-версальській Польщі, впродовж 20 років, було вісім єпископських хіротоній; з них тільки одна висвята, — архимандрита Полікарпа Сікорського в єпископа-вікарія Луцького, була відповіддю на домагання православних українців, числом до 2.500.000 (70% в Церкві), мати єпископа-українця. Тепер православні українці в Генеральній Губернії (до 300 тисяч) на свої домагання одержували двох єпархіяльних єпископів-україн-ців. Кандидатами були проф. І. Огієнко і архимандрит Палладій Ві-дибіда. Духовне Правління в Холмі, щоб ближче познайомити Холмське громадянство з професором Іваном Огіенком, запросило його до Холма на цілу серію викладів про Українську Церкву. „Під час тих викладів Професор мав можливість особисто познайомитись з духовенством і вірними Холмщини, а духовенство і вірні ближче приглянутись і познайомитись з професором Огієнком" („Ювілейна Книга на пошану митрополита Іларіона". 1958. Вінніпег. Стор. 178). З відчитами проф. Огієнко відвідав також і м. Грубешів. Кандидатура професора Івана Огієнка на єпископа була остаточно схвалена в Українському Центральному Комітеті і на місцях духовенством і вірними Холмщини й Підляшшя; Генерал-Губернатор д-р Франк дав згоду на його висвяту. Крім митрополита Діонисія, в Генеральній Губернії був ще тільки один православний єпископ, вікарій Люблинський, Тимофій Шреттер, який перебував не у діл в Яблочинському манастирі. Участь його в хіротонії на єпископа проф. Огієнка, необхідна з огляду на канонічне прав. 1 свв. Апостолів, була також важливою для збереження тяглости переємства автокефалії Православної Церкви в Генеральній Губернії від Православної Церкви в Польщі. Заручитись згодою єпископа Тимофія на участь в єпископській хіротонії доручив у Варшаві проф. Огієнко судді В. Соловію (нині єпископ УАПЦеркви Варлаам), який відвідав в Яблочині єпископа Тимофія і це доручення виконав. В першій декаді жовнтя 1940 р. митрополит Діонисій, разом з проф. Огієнком, прибув автом з Варшави до Яблочинського манастиря і там протягом трьох днів, 9, 10 і 11 жовтня, довершив чернечого постригу професора Івана Огієнка з ім'ям в чернецтві Іларіона (препод. Іларіона Печерського 21

184

жовтня ст. ст.), висвятив в ієродиякона і ієромонаха та надав сан архимандрита.

Наречення в єпископа архимандрита Іларіона відбулось в Холмському катедральному соборі у суботу 19 жовтня 1940 р., а в неділю 20 жовтня в тому ж соборі довершена була урочиста хіротонія архимандрита Іларіона в єпископи митрополитом Діони-сієм, запрошеним ахиєпископом Пражським Саватієм (чех, кандидат богословія Київської Дух. Академії вип. 1907 р.) і єпископом Тимофієм; по хіротонії, під час Великого Входу митроп. Діонисій проголосив Іларіона Архиєпископом Холмським і Підляським; надання відразу сану архиєпископа послідувало з уваги на історичну давність Холмської єпископської катедри, відкритої ще в XIII віці. По цих урочистостях архиєпископ Іларіон повернувся до Яблочинського манастиря для доповнюючого вишколу, а на початку листопада приїхав до Холма, де 3. XI відбулася врочиста інтронізація його на катедру, і він вступив в управління Холмсько-Підляською єпархією, виділеною тепер з попередньої митрополичої Варшавсько-Холмської єпархії.

Другим українським єпископом, що був висвячений в Автокефальній Православній Церкві в Генеральній Губернії, був єпископ Палладій (у світі прот. Петро Відибіда-Руденко, б. член Волинської Дух. Консисторії); хіротонія архимандрита Палладія в єпископи, довершена митроп. Діонисіем, архиєп. Іларіоном і єпископом Тимофієм, відбулась у Варшаві, в митрополичому соборі св. Марії Магдалини, 9 лютого 1941 р. З огляду на кількалітнє пастирське служіння, єпископ Палладій теж був возведений відразу в сан Архиєпископа; титул його був — „Архиєпископ Краківсько-Лем-ківський", а коли німці, розпочавши війну з СССР, зайняли Львів, до цього титулу додано було і „Львівський". Таким чином найменша по кількості парафій в Православній Церкві в б. Польщі Варшавсько-Холмська єпархія тепер, в Автокефальній Православній Церкві в Генеральній Губернії під німцями, поділена була на три єпархії: Варшавська, під керуванням митрополита, яка мала 10 парафій; Холмсько-Підляська, під керуванням архиєпископа (від березня 1944 р. — митрополита) Іларіона, що мала, по відновленні багатьох, за польської влади закритих, парафій, 170 парафій; Краківсько-Лемківсько-Львівська, під керуванням архиєпископа Палладія, що мала 35 парафій. (Ф. Гейер. Ор. сії., стор. 164). В листопаді 1942 р. Собором єпископів Автокефальної Православної Церкви в ГенералТубернаторстві прийнятий був „Внутрішній Статут" названої Церкви, який Уряд Генерал-Губернаторства прийняв до відома 19 січня 1943 р. В основу цього Статуту покладено було Собором єпископів „Внутрішній Статут" Польської Автокефальної Церкви" від 10 грудня 1938 р. з деякими змінами. Визначними змінами були: встановлення української мови урядовою мовою Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві (т. 4 Статуту), замість польської мови за Польщі; відсутність інституту

185

Св. Синоду, з огляду, очевидно, на малу кількість єпископів і єпархій; відсутність, в порушення засад соборноправности, парафіяльних зібрань і парафіяльних рад, хоч є Помісний і Єпархіяльний Собори; в польському „Статуті" були й перші й другі. Т. 56 „Статуту" Православної Церкви в Генеральній Губернії постановляє: „Настоятель управляє парафією разом з членами парафіяльного клиру та при співучасти церковного старости". Функції Синоду перейшли до Собору єпископів, але коли в польському „Статуті" склад Собору єпископів обіймав всіх єпископів Церкви, єпархіяль-них і вікарних, то за „Статутом" Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві (т. 28) в Соборі єпископів її брали участь тільки єпархіяльні єпископи. Отже єпископ-вікарій Люблинський Тимофій Шреттер не міг брати участи в Соборах трьох єпархіяльних єпископів Православної Церкви в Генеральній Губернії. Про мову Богослуження (в польському Статуті р. 1938 замовчану) „Статут" Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві каже: „Богослужбовою мовою Св. Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві є мова церковно-словянська з українською вимовою в парафіях українських і з російською вимовою в парафіях російських. Там, де того бажає парафія, богослужбовою мовою може бути, з благословення єпархіяльного єпископа, жива українська мова", (т. 5 „Статуту").

Розуміється, що й до прийняття ще цього Статуту в кінці 1942 року вже був український курс в житті Автокефальної Церкви в Генерал-Губернаторстві, як про це було сказано вище. Увагу історика у відношенні до цього курсу найбільше притягує церковне життя на українських землях многостраждальних Холмщини і Під-ляшшя, де за Польщі українізація Церкви майже не мала місця. Відновлена Холмська єпархія, що закрита була, як окрема, за польської влади, а для якої тепер висвячено було архиєпископа Іла-ріона, — чи могла скористати з нових обставин для розвитку свого національно-релігійного життя в Рідній Церкві після років страшних знущань і утисків релігійних і національних з боку воюючого польського католицизму, який і в XX віці зайнявся вина-родовленням тут українців через віру?

Мало пройшло часу, як хрестоносна Холмщина з Підляшшям знову опинились в інших політичних обставинах, але ж і за ці 4 роки, до того ж в умовинах великої війни, церковне життя в Холм-сько-Підляській єпархії, проймаючись національно-українським характером, виявило важливі здобутки в реалізації ідей українського національно-церковного руху, як продовження здобутків того руху на Волині перед'війною і падінням Польщі.

Архиєпископ Іларіон, звертаючись до своєї пастви на початку Арихипастирської праці, казав: „Божому Провидінню вгодно було поставити мене на чолі Холмсько-Підляської єпархії, на чолі тієї землі, що за останніх 20 літ жила тяжким мученицьким життям ... Праці для повного впорядкування Святої Православної

186

Церкви в Холмсько-Підляській єпархії так багато, що її виконати зможе тільки вся об'єднана Церква"...

Участь „об'єднаної Церкви" у впорядкуванні і розвитку церковного життя в Холмсько-Підляській єпархії під час німецької там окупації найбільше виявилась у відкритті православних парафій, масово позакриваних за 20 літ польської влади, у ревіндика-ції для тих парафій церков, загарбаних в тому ж часі католицьким клером, ґрунтовному ремонті тих церков, приверненні їм українського православного вигляду. Про відданість українського населення Холмщини й Підляшшя св. Православію, як вірі батьків, яскраво свідчать цифри: наприкінці 1943 року поіменний список парафій Холмсько-Підляської єпархії виказує 175 парафій („Холм-ський Православний Народній Календар на 1944 рік". Холм. Свята Данилова Гора. Стор. 34-35), тоді як перед війною, в часі якої у вересні 1939 р. впала по-версальська Польща, залишилось на Холмщині й Підляшші тільки 52 парафії („Слово Істини". Ч. 2. 1949. Стор. 29), поділених на 6 благочинницьких округ; тепер же, наприкінці 1943 р., були 175 парафій, поділених на 17 благочиній або деканатів. (Холмський Календар. ІЬігіет).

Духовна Консисторія Холмсько-Підляської єпархії була утворена архиепископом Іларіоном з членів б. Духовного Правління, що його обрала Холмська Церковна Рада. В складі членів її перебували — архипресвітер Іван Левчук, оо. Микола Малюжинський, Гавриїл Коробчук, Григорій Метюк, Мирон Сенкевич, Євген Бар-щевський; членом-керівником Пресово-Видавничого Відділу Консисторії була навіть особа світська — б посол до Сейму від Холмщини Семен Любарський; секретарем Консисторії був увесь час Всеволод Квасницький, який до війни працював як один з столоначальників у Волинській Дух. Консисторії. При цілком українському складі Духовної Консисторії, створений був розпорядженням Архиепископа від 7 листопада 1940 р. дорадчий орган (Статутом Церкви потім не передбачений) під назвою „Рада Архиепископа Холмського і Підляського". У склад „Архиєрейської Ради" входили члени і секретар Духовної Консисторії та кільканадцять чільніших церковних діячів Холмщини і Підляшшя; засідання її відбувались час від часу для обговорення важливіших церковних і релігійно-національних справ. Правним дорадником Архиепископа і Консисторії був з осени 1941 р. суддя В. Соловій.

Зарядженням від 19 травня 1941 р. Архиєпископ Іларіон скликав до міста Холма Єпархіяльний Собор Холмсько-Підляської єпархії, який відбувся 21-23 жовтня 1941 р. На Собор цей обрано було на місцях 51 делегата: ЗО від духовенства, 2 від чернецтва і 19 від мирян. Собор одноголосно затвердив „в імені всього Холм-сько-Підляського народу Архиєпископа Іларіона на катедрі". (Ювілейна Книга на пошану Митрополита Іларіона. Вінніпег. 1958. Стор. 195). Собор схвалив українізаційні заходи Архиєпископа Іларіона

щодо богослужбової мови (про це скажемо нижче) і виробив йому докладний план праці. (ІЬісіет).

Відновлення в такому короткому часі на Холмщині й Підляш-ші більше ста парафій вимагало, очевидно, збільшення в тому ж часі кадрів духовенства для обслуговання відновлюваних парафій. Цій надзвичайній потребі в рості Холмсько-Підляської єпархії у великій мірі стало допомогою нещастя других українських теренів — окупація їх безбожною советською владою. Переслідування Церкви і духовенства цією владою змушувало священно- і церков-но-служителів залишати рідні місця і втікати на Захід. Цими збіг-цями, переважно з Волині, Полісся та Буковини, обсаджувались становища священиків, дияконів, дяків на Холмщині й Підляшші. Організовано було також короткотермінові курси пастирські і дяківські (при Яблочинському манастирі) для тих кандидатів, що їм війна перешкодила в Польщі закінчити свої студії. Таким чином небезпека залишення парафій без церковної обслуги була усунена; наприкінці 1943 р. було в Холмській єпархії, як подає член Холмської Дух. Консисторії о. прот. Г. Метюк (нині архиєпископ Андрій в Канаді), 172 священика, 20 дияконів і 105 кваліфікованих дяків, які обслуговували 320 тис. православного населення. (Холм-ський Календар. Ор. сії., стор. 41). Що недостатка в тому часі в духовенстві для потреб єпархії не було, маємо на те свідоцтво в тому ж Холмському Календарі на 1944 рік: причет Холмського ка-тедрального собору складався з 6 штатних священиків, 7 нештатних священиків, протодиякона, 2 дияконів і дяка, разом аж 17 осіб (стор. 32). Р. 1943 була зорганізована для підготовки кандидатів священства і Духовна Семінарія в Холмі; ректором її був призначений о. д-р С. Смерека (буковинець), проректором був о. Є. Барщевський, перед війною законовчитель Рівенської Української Гімназії. Для розвитку Дух. Семінарії недоставало коштів, бо німці не бачили потреби в існуванні в Генеральній Губернії двох православних семінарій (друга була у Варшаві); недоставало також викладачів і студентів. У Внутрішньому Статуті Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві кінця 1942 р. постановлено, одначе, що ,,в кожній єпархії мусить бути богословська школа під доглядом та керівництвом єпархіяльного єпископа" (п. 57). Велике націо«ально-релігійне значення мали виклади релігії в прилюдних початкових і середніх українських школах Холмщини й Підляшшя в українській мові.

Ми вже раніше (розд. III, підрозд. 12) писали, що на Холмщині й Підляшші проблема запровадження живої української мови як мови богослужбової знаходилась в добі по-Версальської Польщі в особливих умовах, що їх породило історичне життя православних українців на землях — предмету від віків експансії католицької Польщі. Ті умови спричинились до того, що по церквах Холмщини й Підляшшя мовою богослужбовою за державности тут польської залишалась мова церковно-словянська. Не можемо по-

188

годитися з твердженням, що „запроваджувати Богослужби живою українською мовою не давав можности низький стан національної свідомости Холмщини й Підляшшя". („В обороні правди". Холм. Жовтень 1941 р. Манускрипт Т-ва Українських Богословів в Хол-мі). Ступінь національної свідомости не можна міряти впровадженням чи невпровадженням живої мови в Богослуження побожного народу. Чи стан національної свідомости українців католиків можемо ми кваліфікувати як ,,низький", бо ж вони, мовляв, моляться не живою українською мовою, а давньою церковно-словян-ською? Чи латинська мова в громадських Богослуженнях Католицької Церкви говорить про низький стан національної свідомости католицьких народів? З другого боку, православна віра й при церковно-словянській мові Богослуження була ознакою українства православного населення Холмщини й Підляшшя, і вже на початку відродження Польщі, як держави, це населення на виборах до Сейму і Сенату р. 1922 віддало свої голоси за українських кандидатів, а не за польських, і провело 6 послів українців до Сейму і одного сенатора до Сенату, тоді як від Полісся українці провели тільки двох послів. Очевидно, що не низький стан національної свідомости Холмщини й Підляшшя, який після 1922 р. напевно ще підвищився в роках польських насильств в національно-релігійному житті українців тих земель, — був причиною зовсім незначних успіхів в українізації Богослуження в Холмсько-Підляській єпархії через запровадження в ньому живої української мови.

Ті, хто дорікав за це Архиєпископові Іларіону, вказуючи на те, що навіть у Варшаві тепер, за німців, в митрополичій катедрі Богослуження відправляється по-українськи, не мали рації. Знаючи історію Холмсько-Підляської землі і в розумінні консервативної природи побожности взагалі, зокрема ж холмщан в їх віковій відпорності напосідаючому католицтву, яке несло й спольщення народові, архиєпископ Іларіон в питанні українізації Богослуження в єпархії українській став на становищі поміркованих в цьому питанні резолюцій Всехолмського народнього з'їзду 5-6 листопада 1939 р. і Селянського Всехолмського з'їзду 28 липня 1940 р. Першим була винесена ухвала про „впровадження української вимови в Богослуженнях церковно-словянського тексту (замісць вимови російської)" та про „читання Св. Євангелії за Богослуженням в українському перекладі". Селянський З'їзд постановив: „Служби Божі в церквах на Холмщині й Підляшші мають правитися в рідній українській мові, а в переходовий час, поки будуть друкуватися українські богослужбові книжки, Служби Божі мають відправлятися в мові церковно-словянській з українською вимовою й українськими наголосами, але Апостол і Євангеліє вже відтепер мають читатися обов'язково в українській мові".

Отже, через кілька днів по інтронізації, Архиєпископ Іларіон 12 листопада 1940 р. видав розпорядження про богослужбову мову в єпархії: „Всі Богослужби правляться в Холмсько-Підляській

189

єпархії по церковно-словянських текстах з українською вимовою їх, тобто по старо-українськи. Вимова російська не допускається. Години, Апостола і Євангелію можна скрізь читати живою українською мовою. Де того бажає парафія, благословляється правити Служби Божі й живою українською мовою, але кожного разу за окремим благословенням Архиєпископа". З'їзд оо. благочинних єпархії, що як раз тоді відбувався в Холмі, заслухавши це зарядження Архиєпископа, висловився про цей порядок щодо мови богослужбової: він є „максімумом українізаційної праці, яку можна з користю для Церкви впроваджувати в Холмсько-Підляській єпархії". В грудні 1940 р. і в лютому 1941 р. це становище Архиєпископа Іларіона в справі богослужбової мови в єпархії одноголосне признала єдино правильним і можливим Архиєпископська Рада, яку її постанову підписали: прот. Микола Малюжинський, о. д-р Семен Смерека, о. Є. Варшавський, інж. Н. Квітко, дир. Пекарський, ред. В. Островський, інсп. Ст. Скрипник, адвок. М. Баг-ринівський, суддя В. Соловій, б. посол С. Любарський, нотар А. Павлюк, дир. І. Лютий, п. М. Волосевич, д-р Т. Олесіюк, д-р Са-гайко, проф. Гарасимкж, проф. Мацюк, інж. А. Романенко, В. Вруб-левський та інш.

Не дивлячись на те, що помірковані українізаційні зарядження архиєпископа Іларіона відносно богослужбової мови в єпархії були оперті й на ухвалах представників самого населення Холм-щини й Підляшшя на Всехолмських народніх чи селянських з'їздах, — знайшлись, одначе, і в цей час „диверсанти" з „істинно-рус-ских", які повели боротьбу навіть проти української вимови церковно-словянських текстів Богослуження по церквах Хомщини і Підляшшя. Очевидним заміром їх було затримати для холмського селянина російську вимову текстів, яку „чув в церкві дід, батько селянина, він сам змалку". Розраховуючи на цю прив'язаність до „традиційного одягу богослужбової мови", агітатори за російську вимову висунули ліберальну вимогу, аби в кожному окремому випадкові, в кожній парафії мова Богослуження була усталена на підставі бажань самих парафіян, а не з наказу єпархіяльної влади.

Митрополит Діонисій, що, як сказано вище, в своїй митрополичій катедрі у Варшаві дозволив перейти на відправи Богослуження в живій українській мові, в справі богослужбової мови на Холмщині й Підляшші визнав за потрібне, під впливом, треба думати, отих „диверсантів", звернутися навіть до німецької окупаційної влади. В листі до Уряду Генерал-Губернаторства від ЗО листопада 1940 р. (ч. 2409) Митрополит як раз виложив думку про вживання такої чи іншої мови або вимови церковно-словянської мови Богослуження на підставі бажання поодиноких парафій, а не по наказу зверху, від єпархіяльної влади. Під таким наказом ясно розумілась заборона зарядженням архиєпископа Іларіона російської вимови церковно-словянських текстів Богослуження в церквах Холмщини і Підляшшя, замісць якої наказувалась вимова

190

українська. Уряд Генеральної Губернії поділив думку Митрополита в листі до нього від 7 грудня 1940 р., відпис якого надісланий був і архиепископу Іларіонові з супровідним листом: „Прошу мати нагляд, щоб і у Вашій єпархії було поступовано згідно з моїм засадничим становищем". Як поступати з мовою Богослуження в тих парафіях, де одна група парафіян бажала б богослужбової мови церковно-словянської з українською вимовою, друга група — церковно-словянської з російською вимовою, третя — Богослуження на живій українській мові, — Генерал-Губернатор в свому листі не вказував.

Архиєпископ Іларіон у відповідь на зарядження німецької влади в справі богослужбової мови в Православній Церкві доводив, що домагання російської вимови церковно-словянських текстів Богослуження на теренах чисто українських є прихована політична акція з метою русифікації українців; що ж до традиції, то найдавнішою на цих теренах Холмщини й Підляшшя була українська вимова церковно-словянської богослужбової мови, яку вимову з наказів російських урядів було замінено вимовою російською. „До сьогоднішнього дня, — писав Архиєпископ, — до мене не вплинуло від моїх вірних ані однієї скарги на українську вивому, а це найкращий доказ, що ця вимова — рідна всім вірним" (Лист від 21 грудня 1940 р. ч. 526).

Єпархіяльний Холмсько-Підляський Собор, що відбувся в Хол-мі в річницю хіротонії в єпископи арх. Іларіона 19-21 жовтня 1941 року, постановив: 1) Богослужбовою мовою Холмсько-Підляської єпархії є мова староукраїнська, тобто мова церковно-словянська з українською вимовою її. 2) Де того захоче більшість парафії, благословляється там відправляти Богослужби живою українською мовою. 3) Усі додаткові Богослужби (поза літургією, вечірнею й утренею), а також Євангелія, Апостол та всі читання з Псалтирі краще читати живою українською мовою. 4) Російська вимова церковно-словянських богослужбових текстів не допускається, як засіб винародовлення. 5) Мовою проповідництва є жива українська мова. Такий порядок було зафіксовано, як вище подано, і у „Внутрішньому Статуті" Автокефальної Православної Церкви в Ге-нерал-Губернаторстві 1942 р., прийнятім і Урядом Генерал-Губер-наторства.

У звідомленні Холмської Духовної Консисторії р. 1941 про церковну працю в єпархії читаємо: „Поступовим темпом іде наперед підготівна праця до запровадження живої української мови в цілій єпархії. Але невільно нам нехтувати й забувати й староукраїнської мови, якою довгі сотні літ молилися наші діди та прадіди, якою моляться в домах і церквах тисячі наших віруючих старшого покоління ще й тепер ... Діти в школах і церквах вчаться молитися й співати живою українською мовою" („Слово Істини", ч. 2 1949 р., стор. 27). Які були наслідки підготівної праці до запровадження живої української мови в Богослужбах по церквах ці-

лої єпархії, не маємо даних. У „Ювілейній Книзі на пошану Митрополита Іларіона" (Вінніпег. 1958.) знаходимо на цей предмет за-гальниковий вислів: „А число парафій з богослужбовою живою українською мовою все збільшувалось. І все робилось спокійно" (стор. 196). Час існування відновленої Холмсько-Підляської єпархії під керівництвом Української церковної влади на чолі з Архи-єпископом Іларіоном, неповних 4 роки (евакуація з Холма наступила в другій половині липня 1944 р.), був замалий, щоб при церковному консерватизмі населення єпархії парафії почали скоро переходити на живу українську мову в Богослуженні; доводилось чути, що таких парафій було обмаль, зокрема правилось живою українською мовою в соборах Холма і Грубешова. Що торкається мови церковної проповіді, то проповідь українською мовою не була новиною для населення Холмщини й Підляшшя ще в часах до революції 1917 р. (про це була мова в підрозд. 12 розд. III праці).

Німецька влада в Генерал-Губернаторстві, як видно зо всього вище поданого, не була противна українському характерові Автокафельної Православної Церкви в Генеральній Губернії, де та Церква мала велику більшість її членів українців. Українство в церковно-православному житті не було тут страшне для німців; навпаки, здобувало їм симпатії в боротьбі їх з поляками. Українська по складу національному Православна Церква в Генеральній Губернії заховала, як інституція публічного права, усі юридичні права щодо володіння церковним маєтком; у внутрішньому житті мала право керуватися св. канонами Церкви; обов'язкове було навчання Закону Божого православних дітей по всіх школах в рідній мові; гарантована підготовка кадрів пастирства по богословських школах; утворена українська ієрархія; вільно могли відбуватись Собори Єпископів і Єпархіяльні Собори; українська мова і в церковних урядах і в церковному Богослуженні дістала повні права вжитку.

Одначе, при признанні прав Православної Церкви та Внутрішнього Статуту ЇЇ, основаному на св. канонах, в житті Православної Церкви в Генеральній Губернії теж не все було добре. Найбільше торкається це Холмсько-Підляської єпархії; німецький уряд обіцяв направити в ній всі кривди, заподіяні православним людям польсько-католицьким шовінізмом перед війною 1939 року. Але за 5 років свого урядування в т. зв. Генерал-Губернаторстві німці не виконали тих обіцянок; навіть в ділянці ревіндикації загарбаних православних церков треба було багато настирливих просьб ієрархії та вірних, щоб домогтись повернення частини святинь. Забраних за Польщі земель, садиб, церковно-парафіяльних будинків ніде не було повернено. З великими труднощами, як виняток, міг парафіяльний священик виарендувати за гроші від земського уряду 8-10 гектарів колишньої церковної землі; не повернув німецький уряд і маєтку Архиєпископської катедри (хутора) в околицях Холма. Духовенство було обтяжене великими контин-

192

ґентами, а за найменше невиконання їх суворо штрафувалося; мусів здавати контингент і Архиєпископ з свого невеличкого городу. Церковно-релігійне видавництво, хоч не зовсім було відсутнім, то значно, особливо в останніх часах, обмежене. Богослужен-ня в свята, поза неділями, заборонялись, щоб „не відривати людей від праці"; в неділі дозволено було правити по церквах до 8-9 год. рано, після чого люди мусіли йти на роботи. Німці кинули Холмщину у вир братовбивчої війни. Творилися партизанські відділи, які нищили німців, але часто поборювали й себе взаємно. При цій боротьбі найбільш терпіло місцеве населення, а посеред нього духовенство, бо німецька влада робила його відповідальним за спокій в околиці, від себе не даючи жодної охорони, а ще підозріваючи в контакті з партизанами. При нападах на духовенство Архиєпископ Іларіон завжди ставав в його обороні. Він не вагався казати відкрито правду в очі Люблинському губернаторові Цернеру про всі ті знущання і насильства, яких допускалися німці над духовенством, і українською людністю на території його єпархії. А на жадання владою доказів Архиєпископ представив цілу мартирологію з автентичними доказами й даними про знущання німців та їх фольксдойчів (з поляків) над нашим народом, про мордування священиків, дяків і української інтелігенції. (,,Ювілейна Книга"... Ор. сії., стор. 198). З причин винищування українського населення (як, напр., в Грубешовському повіті) та терору по відношенню до православного духовенства число православних парафій в Холмсько-Підляській єпархії, що так відновились було в рр. 1940-42, знову почало зменшуватись. В Яблочині було спалено мужеський Свято-Онуфріївський манастир; ченці мусіли його залишити; тоді переїхав з нього до Холма і вікарний єпископ Тимофій. З весни 1944 р. почалась евакуація і в Холмсько-Підляській єпархії. 18 липня 1944 року прийшов від німців наказ про евакуацію Холма, а в тому й установ Єпархіяльного Управління Хомсько-Підляської єпархії. Митрополит Іларіон (титул митрополита наданий був Архиєпископові Іларіону постановою Собору єпископів Автокеф. Православної Церкви в Генерал-Губер-наторстві 16 березня 1944 р.) від'їхав до м. Криниці в Польщі.

2. Українська Православна Церква на Західній Волині в часах алі-янсу СССР з Німеччиною 1. ЇХ. 1939 — 22. VI. 1941 р. Втрачений Церквою українського характеру. Розклад і нищення церковного життя на низах випробованою совєтською системою. Випадки в духовенстві залишення священства і зречення сану; втеча на Захід. Совєтський терор за національно-громадську працю в б. Польщі. „Місія" архиєп. Дмитровського Сергія (Воскресенського) по „собіранію земель" під одну владу Московського патріярха. Покаянні деклярації єпископів Московській патріярхії. Призначення на Західну Україну і Білорусь екзарха архиєп. Николая Ярушеви-ча. Висвята в Москві галицького москвофіла архимандр. Пантелей-

193

мона Рудика на єпископа Львівського. Висвята в Луцьку архим. Веніямина Новіцького (білорус) на єпископа Пінського з поставленням в стан спочинку архиєпископа Поліського і Пінського Олександра. Арешт і вивезення до Тарнополя архиєпископа Олексія в день початку німецько-совітської війни.

Рік і 9 місяців совітської окупації Західньої України в часах аліянсу Гітлера з Сталіном встигли залишити немалий слід в житті Української Православної Церкви, особливо на Волині, де українці в церковному житті за Польщі мали вже, як знаємо, значні національні здобутки. Очевидно, що всякого роду „католицькі ре-віндикаційні акці", з вибухом війни 1. IX. 1939 р., відразу припинились, а люди, силою навернені на пограниччу на католицтво, повернулись до Православної Церкви. Але ж ознакою зміни політичної влади в краю було й залишення відразу по церквах Волині Богослужбових відправ в українській мові, де такі були. Мабуть, що єдиний Владика Полікарп в Луцьку в Чеснохресній Братській церковці продовжував правити в українській живій мові. Ніхто наказу якогось про мову Богослуження не давав, а тільки самозаховав-чий інстинкт казав священикам ховати тепер свою парафію як українську і вертати до мови Богослуження церковно-словянської з російською її вимовою. Зникає в церковнім урядуванні, з приїздом екзарха з Москви, й українська мова, як і польська; навіть селяни починають звертатися до архиєрея з проханнями, писаними в російській мові. В розкладі і нищенні церковного життя совітська влада скоро застосувала засоби, випробувані в себе: головний — оподаткування парафіяльних церков і духовенства непомірними податками. Відповідальність за їх вплату в першу чергу була покладена на священиків. У випадку не вплачення податку, не тільки продавалось майно „служителя культу", але переводились і арешти священиків з поставленням під суд, як „саботажників", а кара судова за „саботаж" була сувора: кілька років в'язниці. Ця міра найбільше спричинювалась до залишення священиками пастирського служення. Церковна земля, що була в користанні церковних причетів, на весну 1940 р. була одібрана від них, переходячи до колхозів, де такі появились, чи до „незаможників". Священиків, що були „невгодні" парафії, чи частині парафіян, що тепер, при „народній владі", прийшла до голосу, стали виселяти з церковних садиб, забираючи церковні будинки під „культурно-на-родні установи". Були випадки зречення священства і заяви про це в часописах у відомій формі, що, мовляв, усвідомив тепер, що дурив народ, туманив його релігією і т. інше... Але таких було дуже й дуже мало. Переважно ж залишали священство, повідомляючи про це в скорботі душі свого архиєрея, що „змушені з тяжких обставин це зробити, з болю й за недолю своїх родин, і що як далі так піде, то всі мабуть змушені будуть покинути священство".

194

Почали закриватися церкви, бо нікому було в них правити. Люди побожні йшли до архиєрея, молили дати священика, але архиєрей не мав кого давати і в безсиллі міг тільки сльози пролити з присланою до нього делегацією. Почались скоро політичні переслідування того українського духовенства, хто з-посеред гіьо-го за Польщі був активним на національній, громадській роботі. Хто з таких священиків не мав відразу сумніву, яке „визволення з польського ярма" несе нова влада, поспішив залишити рідний край, подаючись на Захід, до утвореного Генерал-Губернаторства; для легального виїзду декому з оо. духовних пощастило скори-стати з „Комісій" німецько-совітських, через які було організовано, на вимогу німців, переселення з Волині німецьких родин; так виїхав з Луцька, як „німець", протопресвітер о. Павло Пащевський. З тих же, хто залишився на місці, чимало зазнало совітського терору за національну, церковно-громадську працю в був. Польщі: були арештовані і ув'язнені на місці, вивезені до в'язниць на схід, доля яких зосталась невідома; заслані в далекі краї СССР.

Коли розпочата була робота по знищенню в Західній Україні Церкви і релігії шабльоновими способами, принятими в СССР (до повищого треба додати викинення науки релігії зі всіх шкіл і антирелігійну пропаганду по школах і поза школою), то на верхах церковних вжито було владою іншої політики. Великим постом 1940 р. в окупованих, по договорі з німцями, совітською владою краях появився з Москви архиєп. Дмитровський Сергій (Воскре-сенський), а не архиєп. Николай Ярушевич, як неправильно подає А. Світіч (Ор. сії., стор. 194). „Місія" архиєписк. Дмитровського Сергія, який був „Керівником ділами Московської Патріярхії", полягала в тім, щоб запропонувати православним єпископам і намовити їх піддатися юрисдикції Московської Патріярхії, зрікшися юрисдикції Православної Автокефальної Церкви в б. Польщі, очоленої (Церкви) митрополитом Діонисієм. Той же архиєпископ Сергій їздив потім з тією ж „місією" до всіх ново окупованих совітською владою земель: до Басарабії, Буковини, Литви, Латвії, Естонії. Розуміється, що ця „місія" не була заініційована самим місцеблюстителем Патріяршого Престолу, митрополитом Московським Сергієм (пізніше, в серпні 1943 р. патріярх Московський), а наказана безбожним совітським урядом, який і при відділенні в Совітах Церкви від держави та переслідуваннях Церкви використовував її в цілях політичних: підпорядкування православних єпископів юрисдикції Московського Патріярха по всіх ново-окупованих країнах вело до підлеглости тих країн Москві і в церковному відношенні, допомагало „собіранію земель под московскую крєп-кую руку", як було це в історії Православної Церкви на Словян-ському Сході Европи і в давніх минулих віках. (Див. т. І цієї праці, стор. 100-119).

Архиєпископ Сергій звичайно, під час подорожі до окупованих країн, мав діло тільки з єпископами, але в докладах своїх

"'"                                                                                                                                              195

Місцеблюстителю Патріяршого Престолу писав про бажання „з'єднатися з церквою-матір'ю" (такою вважалася Московська) всього духовенства і народу. У висліді таких „возсоєдіненій" сам архи-єпископ Сергій осів врешті на катедрі у литовській Вільні з титулом митрополита Литовського і Екзарха Московського Патріярха на Литву, Латвію і Естонію. В час війни Німеччини з СССР він зрадив Москву, залишився при окупації тих країн німецьким військом у Вільні, а в р. 1944 був забитий в дорозі з Риги (Латвія) до Вільни та урочисто німцями похований, як „жертва больше-вицького терору".

В Москві вважали, що підпорядкування Московській Патріяр-хії єпископів тієї чи іншої Церкви тягне за собою підпорядкування Москві й цілої тієї Церкви, а тому не питали згоди ані духовенства, ані вірних, соборів для рішення питання про зміну церковної юрисдикції не скликували. Архиєпископ Волинський Олексій (Громадський) перший, по візиті до нього архиєп. Дмитровсько-го Сергія, поїхав в червні 1940 р., діставши дозвіл НКВД, до Москви через Київ. Там суджено було йому звернутися до Патріяршого Місцеблюстителя Сергія і просити „синовнє" прийняття його в „молитовно-канонічне поєднання з матір'ю-церквою Московською". Просьба була уважена, і Владика Олексій повинен був скласти покірливу деклярацію, в якій свідчив тепер, що „польські архиєреї підпорядковувались автокефалії під примусом Польського уряду", „разрив же с Матерью-Церковью всегда переживался им (арх. Олексієм) со скорбью й с сознанием виновности"... Таку деклярацю склав тепер архиєпископ Олексій тому самому мит-роп. Сергію, про якого в полемічних працях за Польщі, відкидаю-чи правосильність притязань Москви на Православну Церкву в Польщі, писав: „Нині митр. Сергій відпав від спасенної церковної єдности і сполучився з ворогами Христа і Св. Церкви, з мерзотними блюзнірами-комуністами ... Нині він відступив від Православної Церкви, слуга безбожництва"...

Привезені з Москви відомості архиєпископом Олексієм говорили, що на всій території СССР було в тому часі тільки 4 чинних православних єпископів в Московській Патріярхії: Місцеблю-ститель Патріяршого Престолу Московський Митрополит Сергій (Старогородський), Ленінградський Митрополит Алексій (Сіман-ський, тепер патріярх Московський), архиєпископ Сергій (згаданий вище) і архиєпископ Петергофський Николай (Ярушевич); на всій Східній Україні не було жодного діючого єпископа. На окупованій же совітським військом Західній Україні було 5 ієрархів православних, висвячених в Православній Церкві в Польщі: архи-епископи Олександер і Олексій, єпископи — Антоній (Марценко), Симон (Іванівський) і Полікарп (Сікорський); перших два — єпар-хіяльні, останні три вікарні. І одначе до цих п'яти митрополит Сергій призначає шостого з тих чотирьох на цілий СССР, архи-єпископа Николая, надаючи йому титул архиєпископа Волинсько-

196

го і Луцького та Екзарха Московської Патріярхії на Західні області України і Білорусі; в березні 1941 р. його піднесено було до сану митрополита (Волинського), з місцем осідку в тому ж Луцьку. Ясно, що це призначення архиєпископа Николая не викликалось потребами Церкви, а було суто політичного характеру, зроблене по наказу совітської влади. В зв'язку з цим призначенням, архиєпископу Волинському Олексію залишено було з Волинської єпархії тільки Кремянецький повіт, додано 9 православних парафій, які були в Східній Галичині, та титулуватися наказано замісць „Волинський і Кремянецький" — „Архиєпископ Тарнопольський і Кремянецький". Коли ж Екзарх Николай Волинський і Луцький, заняв Луцьку катедру, то й єпископу Луцькому Полікарпу наказано було з Москви іменуватись єпископом (вікарієм) „Володи-миро-Волинським".

20 серпня 1940 р. в Москві було висвячено в єпископи, з титулом Житомирського, архимандрита Дамаскина (Малюта), колишнього Намісника Почаївської Лаври, з того становища усуненого Синодом Православної Автокефальної Церкви в Польщі. Єп. Дамаскин по висвяті до Житомира не поїхав, а повернувся до Ков-ля, де й проживав, а далі був Московською Патріярхією делегований до окупованої Буковини.

22-23 лютого 1941 р. екзарх Николай навістив Львів, після чого представив Патріяршому Місцеблюстителю митр. Сергію „рапорт" від 8 березня 1941 р. В цьому рапорті Екзарх писав, що „є підстави, аби продовжувати Апостольське діло з'єднання уніятів в Галичині з Православною Церквою, що про призначення в тому намірі на Львівську катедру православного єпископа просили його й представники православної парафії у Львові, яким призначенням підніметься й престіж Православної Церкви". „Найдостой-нішим кандидатом" на православну єпископську катедру у Львові Екзарх уважає архимандрита Пантелеймона (у світі Петра Ру-дика, родом з Галичини, народж. 1898 р.), намісника Почаївської Лаври, який і за часів б. Польщі „більш інших послужив ділу православної місії в Галичині".

На підставі цього рапорту Екзарха Николая й було рішено в Московській Патріярхії, постановою від 26 березня 1941 р. ч. 22, — „Намісникові Почаївської Успенської Лаври архимандр. Пантелеймону Рудику бути Єпископом Львівським..., з залишенням за ним і становища Намісника Лаври до забезпечення Львівської катедри власним утриманням". В тій же постанові додано, що як Галичина відходить (9 парафій) до єпископа Львівського, то архи-єп. Тарнопольському (Олексію) додати парафії з Рівенської обл. і титулуватись йому „Рівенським і Кремянецьким".

Висвята архимандр. Пантелеймона Рудика в єпископа Львівського відбулася врочисто в Москві в кінці квітня 1941 р., куди, на виклик Патріяршого Місцеблюстителя митр.  Сергія,  прибули тоді 12 ієрархів з прилучених до Московської Патріярхії Захід-197

ньої України і Білорусі, Буковини, Литви, Латвії та Естонії. Не поїхали до Москви тільки архиепископ Поліський Олександер і єпископ Луцький Полікарп, які не підписали й деклярації про підпорядкування Московській Патріярхії. А. К. Світіч написав неправду, коли писав: „Усі вони (архиєпископи Олександер і Олексій, єпископи Антоній, Симон і Полікарп) покаялись у гріху „автокефалії" і були приняті в склад Московської Патріярхії" (Ор. сії., стор. 194). Прибулі до Москви на хіротонію архимандр. Пантелеймона єпископи були розміщені всі в найкращому готелі, по два в покої, але в той спосіб, щоб з одної країни не були разом; діставали багате відживлення, а коли, від'їзжаючи, запитали про рахунок, то їм було сказано не турбуватися, бо вже все урегульовано. В день хіротонії єп. Пантелеймона в патріярхії був парадний обід. Між інш., Архиєпископові Олексію в цю другу подоріж його до Москви було зменшено, на його просьбу, до 5 тисяч рублів накладений на нього державний податок в 25 тисяч рублів. (Волинський митр. Николай платив 4 тис. рублів).

В травні 1941 р. прислано було з Москви до Почаївської Лаври на становище Намісника Лаври (Священноархимандритом її був Екзарх Николай) архим. Панкратія Гладкова, а на становище скарбника Лаври архим. Нектарія. Дотогочасний же в Духовному Соборі Лаври скарбник архимандр. Веніямин (Новіцький, білорус родом) став третім з москвофілів кандидатом в єпископи. Його хіротонія в єпископи стояла в зв'язку з непокірливістю Московській Патріярхії архиєпископа Поліського і Пінського Олександра (Іноземцева), почисливши в „за штат" якого, Патріярший Синод доручив Екзарху Николаю висвятити в єпископа Пінського архимандр. Веніямина, яка висвята й відбулась в Луцьку 15 червня 1941 року за тиждень до початку німецько-совітської війни 22 червня 1941 р. Зараз же по цій висвяті митроп. Николай залишив Волинь і від'їхав до Москви, а 15 липня 1941 р. був переведений наказом Патріяршого Місцеблюстителя на давно „вакантну" катедру митрополита Київського і Галицького, Екзарха всієї України. Ново-висвячені в часі окупації західніх українських земель Совітською владою до початку наступу німців на СССР 22 червня 1941 р. православні єпископи Дамаскин, Пантелеймон і Веніямин залишились на Західній Україні, але ні єпископ Пантелеймон, ні єпископ Веніямин не приступили до виконання завдань, з якими були висвячені, і єп. Пантелеймон до Львова, а єп. Веніямин до Пінська не поїхали.

В часах большевицької окупації Зах. України в 1939-41 рр. Господь охоронив єпископа Луцького Полікарпа; коли б ця окупація потривала довше, не оминув би український Владика, давній український діяч і емігрант з Уряду УНР, тяжких репресій. З оповідань архиєпископа Олексія, після його другої подорожі до Москви, було відомо, що в Московській Патріярхії було велике незадоволення єпископом Полікарпом за нехтування ним москов-

198

ської церковної влади. Правда, Владика Полікарп співслужив з митрополитом Николаєм, який встановив з ним по приїзді до Луцька молитовне єднання, як авторові цієї праці оповідав про це сам митрополит Полікарп, —• але декларації про зречення юрисдикції Православної Автокефальної Церкви в Польщі Владика Полікарп не склав, до Москви на виклик не їздив і не іменував себе „Володимиро-Волинським", який титул надала йому Московська Патріярхія.

Волинський єпархіяльний архйерей, Архиєпископ Олексій, що за часів цієї ж совітської окупації проявив повну лояльність у відношенні до Московської Патріярхії, спокутувавши „гріх автокефалії" і підпорядкувавшись „Церкві-матері" та двічі подорожуючи до Москви, зазнав, одначе, депресій (реквізиція в манастирі архиерейських покоїв, відібрання авто-машини), а в ніч з 22 на 23 червня 1941 р. був арештований в Богоявленському манастирі в Кремянці і вивезений до Тарнополя. Там йому обстригли волосся, відрізали й бороду та всадили до в'язниці; ставили на допит перед начальником місцевого НКВД. Коли ж совітське військо почало з Тарнополя відступати, то з тисячами в'язнів погнали на Підволочиськ і архиєпископа. Олексія з особистим його секретарем прот. Л. Петропавловським. Впавши по дорозі знесилений, архиепископ Олексій тим спасся, бо конвоїри покинули його помирати в полі. Добравшись до Кремянеччини, тобто до своєї єпархії, архиєпископ в половині липня привезений був до Кремянця.

3. Сподівання і настрої в українських масах на початку німецько-совітської війни в літі 1941 р. Архипастирські листи митрополита Шептицького і єпископа Луцького Полікарпа про нову добу в житті українського народу. Швидке охолодження діями німецької адміністрації державницьких мрій українців. Плани церковних діячів щодо будови українського церковного життя. Собор єпископів в Почаєві під головуванням архиєп. Олексія 18. VIII. 1941 р., його ухвали і початок розколу в Православній Церкві на визволених українських землях. „Канонічні" оправдання арх. Олексієм відпадіння від Кіріярха митр. Діонисія. Роля німецької влади у виникненні церковного розколу. Діяння єпископів-автономістів; контакт їх з архиєп. Холмсько-Підляським Іларіоном. Виступлення Волинських церковних Рад. Призначення Архиєпископа Луцького і Ковельського Полікарпа Адміністратором Православної Церкви на визволених українських землях. Висвята в Пінську 8-Ю лютого 1942 року українських єпископів.

Західню Україну восени 1939 р. окупувала і свій режим почала заводити совітська безбожна влада в наслідок договору Гітлера з урядом СССР в Москві. Не дивлячись на це, від того ж Гітлера продовжували широкі маси сподіватись визволення від влади Со-вітів, щоб будувати затим незалежну Україну. І тому, коли 22 червня 1941 р. німецькі війська почали наступ на Схід, розпочалась

очікувана німецько-совітська війна, а разом з тим полетіла вістка про утворення у Львові Українського Уряду, то ентузіязм охопив маси. Люди вітали один одного, як на Великдень, привітом — „Христос Воскрес"! З походом на Схід німецьких армій, по всій визволюваній Волині відбувались „Свята Державносте" впродовж липня і серпня 1941 р. Церква не стояла осторонь цих свят — вияву настроїв, бажань і сподівань українського народу, що організовував тоді місцеві Національні Комітети, які по містах і повітах брали владу в свої руки. Молебні, проповіді, хресні процесії на „Святах Державносте", громадські панахиди з участю тисяч народу за тисячі жертв розстріляних большевиками при їх втечі на схід, як по в'язницях в Дубні, Луцьку, Кремянці, Рівному, насипання спільних могил жертв большевицького терору по містах і селах, — все це були акти, в яких духовенство з'єднувалось в почуваннях, настроях, думках з своєю українською паствою.

Архипастирські послання того часу до українців служать документами історичними про пережите піднесення, викликане збудженою вірою у відродження Української Державности. Митрополит Української Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький в посланні з дня 1 липня 1941 р. писав: „З волі Всемогучого і Все-милостивого Бога, в Трійці Єдиного, зачалася нова Епоха в житті Державної Соборної, Самостійної України. Народні Збори, що відбулися вчорашнього дня, ствердили і проголосили ту історичну подію. Повідомляючи тебе, Український Народе, про таке вислухання наших благальних молитов, взиваю тебе до вияву вдяч-ности для Всевишнього, вірности для його Церкви, послуху для Влади ... Український Нарід мусить в тій історичній хвилі показати, що має досить почуття авторитету, солідарности і життєвої сили, щоби заслужити на таке положення серед народів Европи, в якім міг би розвинути усі Богом йому дані сили . . . Побідонсс-ну Німецьку Армію вітаємо як освободительку від ворога. Установленій владі віддамо належний послух. Узнаємо Головою Крае-вого Правління Західніх областей України Пана Ярослава Стець-ка... Бог нехай благословить усі твої праці, Український Народе, і нехай дасть усім нашим Провідникам святу мудрість з неба".

Владика Полікарп, Єпископ Луцький, „до всіх українців, сущих на Волині", звертався в посланні з дня 10 липня 1941 р.: „Любі мої діти! Велике Боже милосердя і справедливість приблизилися до нас. Довгі роки терпів наш многостраждальний Український народ наруги і знущання над святою вірою православною і над його національними почуваннями, над його людською гідністю. В державі більшовицького антихриста терор і жах дійшов до нечу-ваних досі розмірів, в порівнанні з якими бліднуть переслідування християн за часів римських імператорів Нерона і Діоклетія-на... Оце на наших очах справедливість Божа сповнилася. По нашій звільненій Українській землі несеться радісний гомін: народ з наболілої душі шле щиру молитву-подяку Всевишньому . .. Пе-

200

ред нами в блискучому промінні сходячого сонця сяє наша велика ідея: Один Бог, одна нація і спільна краща будучність. Сповнилась наша відвічна мрія! У місті князя Льва з радіовисильні несеться над нашими містами, нивами, ланами, над нашою, густо зрошеною кров'ю, землею радісна вістка: проголошено Самостійну Українську Державу. Відроджена у вільній Українській Державі, Українська вільна Православна Церква буде з народом одною нерозривною цілістю... В цей великий час всі українці мусять об'єднатися, всі мусять працювати спільно, бо в єдності сила, і ту єдність мусімо показати на ділі... Нехай Господь Милосердний допомагає тобі, Народе мій, і тобі, Уряде наш, будувати Самостійну Українську Державу, а моя молитва за всіх вас перед Престолом Всевишнього буде завжди"...

В Архипастирському листі єпископа Полікарпа звертає нашу увагу факт замовчання цілком про німців, як визволителів українського народу, і про освободительку України німецьку армію. Чи не належав покійний Владика Митрополит до тих дуже тоді небагатьох, що не забули того, що той же Гітлер Західню Україну віддав СССР, ні теорії расизму, націонал-соціялізму, надлюдини Ніцше (ІІеЬегтепзсп), „Меіп КатрР' Гітлера, а тому не мали віри, що Гітлер буде „будувати Україну". Німці не забороняли урочистих ,,свят державности", приглядалися маніфестаціям, дефіля-дам, фотографували їх і... мовчали. Військо йшло і йшло на Схід, радісно зустрічало його населення ...

Аж ось в перших днях вересня 1941 р. приїздить до Рівного Еріх Кох, призначений Гітлером на Райхскомісара України, зо своїм адміністративним апаратом. Довелось мені бути в складі української делегації, яка при фронтових дверях занятого для уряду Райхскомісара будинку (колишнє „Реальнеє Училище", а за польської влади уряд „Волинської Шкільної Кураторі?') зустрічала Ко-ха з його „оточенням". І досі пам'ятаю прижмурений погляд Ко-ха з презирством до делегації, коли слухав коротке привітання до нього голови делегації, на яке нічого не відповів і „просліду-вав" до будинку. Скоро після того і по повітах чи округах появляються ґебітскомісари з своїми апаратами для управління, а потім генерал-комісари на чолі генерал-комісаріятів, на які була поділена Правобережна Україна (Східня Галичина була приділена до Генерал-Губернаторства).

Німецька адміністрація скоро наклала свою руку на все життя увільнених від совітської влади українських територій. „Свята Державности" припинились, бо виявились передчасними. Політичне життя назовні завмерло. Сільсько-господарське життя, промисловість, кооперація, торгівля, пошта, комунікація, фінанси, — все це, що почало було організовуватись самодіяльністю українських обласних, округових, міських, районових установ і організацій, охоплене було німецькою адміністрацією. Завданням її було вивезти якнайбільше з окупованих земель різних „контингентів", в

201

доставці яких, не довіряючи українським установам, німці використовували технічно-виконавчий апарат цих установ під контро-лею і керівництвом своїх комісарів, директорів, зондерфірерів і т. інш., за якими стояла жандармерія, різні відділи поліції, ґестапо. Робочу силу, переважно молодь, з українських земель до Німеччини почали німці теж насильно і масово вивозити.

Здавалось би, що, тягнучи ї фізичну силу і матеріяльні для себе засоби з українського народу, німці залишать в спокої культурно-духове життя того народу. Але ж і на це життя почала накладати свою руку німецька адміністрація. В шкільництві ця рука скрізь по Україні була нищівною; впродовж 1941-42 шкільного року було закрито середні загально-освітні школи, а за ними й професійні. Високі школи не могли функціонувати, бо німецька влада хапала студентів і студенток для вивозу до Німеччини на роботи. Врешті від 1 вересня 1942 р. залишились тільки народні початкові школи з об'явленим чотирьохрічним навчанням, бо для раба, призначеного працювати на вищу расу, було досить цієї освіти. Позашкільне культурно-освітне життя, — культурно-освітні організації, бібліотеки, театр, преса, — все було під суворою німецькою контролею і цензурою. Очевидно, що Церква теж повинна була стати об'єктом втручання окупаційної влади і адміністрування в ній німців. Але на Церкву прийшла черга востаннє. Цілий рік німецька адміністрація майже не вмішувалась в церковне життя, щоб потім, з літа 1942 р. і далі, наробити в ньому через своє втручання і утиски багато лиха.

. В перших місяцях німецько-совітської війни, коли відбувались „свята української державносте", церковно-громадський провід на Західній Волині, — осередку українського церковного руху й за Польщі, — став на становищі, що правно-державним актом щодо Української Православної Церкви є Закон про автокефалію названої Церкви, виданий за Директорії Урядом Української Республіки 1 січня 1919 р. Ця концепція рішення автокефальности Української Православної Церкви тісно зв'язана була в той час з вірою, що наступило відродження Української Державности. Бож державний фактор у встановленні автокефальности національних православних церков завжди, як свідчить історія, відогравав першорядну ролю. Тепер, до скликання, на підставі Закону 1 січня 1919 р., Всеукраїнського Церковного Собору, вважалось потрібним утворити Тимчасову Адміністрацію Української Православної Церкви, незалежну ні від Московської Патріярхії з Екзархом від неї на всю Україну митрополитом Николаєм, ні від Варшавської Митрополії. Тимчасова адміністрація, провадячи справи Церкви, мала б підготовити скликання Всеукраїнського Церковнго Собору в Києві.

Але ці плани українського церковно-громадського проводу скоро виявились нереальними в зв'язку з тим, що підстава їх, — віра в наступлення відродження Української Держави за допомо*

202

гою німців „визволителів" виявилась нереальною: стало відомим, що вже й Українського Уряду на чолі з паном Ярославом Стець-ком, що не встиг ще розпочати своєї праці, нема, а замість нього, слідом за німецьким військом, йде німецька адміністрація, поява і чини якої цілком заперечують державницькі мрії українців. Зорієнтувавшись в такій політичній ситуації, український церковно-громадський провід змушений був опертися в даний момент боротьби за Українську Православну Церкву на суто церковних правних підставах і тому нав'язав контакт з Варшавським Митрополитом Діонисієм, як Первоієрархом Православної Автокафель-ної Церкви на північно-західніх українських землях до II світової війни. Спричинилась найбільше до цього і поведінка більшости православних ієрархів на Волині, які, теж побачивши, що німці зовсім не збираються ,,будувати Україну", повели ворожу акцію проти українізації Православної Церкви в Україні.

Очолив цю акцію архиєпископ Олексій, за Польщі Волинський, за совітської окупації — Тарнопільський і Кремянецький, потім Рівенський і Кремянецький, а тепер знову Волинський. Від архиєпископа Олексія, родом українця з Підляшшя, який на Волинській катедрі після митроп. Діонисія (з 15, IV. 1934 р.) проводив українську лінію, очікувано тепер, після пережитого ним, як сам висловлювався, „страсного тижня" в Тарнопільскій в'язниці, твердої й широкої праці в розбудові національно-церковного українського життя. Старший на Волині ієрарх по хіротонії, з вищою богословською освітою, з довголтнім пастирським стажем (з 1908 р.) і архипастирським (з 1922 р.), архиєпископ Олексій безперечно міг би повести авторитетно, без всякого спротиву з боку єпископів-вікаріїв, національно-український курс в церковнім житті, з широкою підтримкою всього українського активного громадянства. Очікування ці не справдилися. Недовго після повернення Архиєпископа Олексія з в'язниці потривала його співпраця з українськими церковними діячами, в якій намічався план організації управління в Православній Церкві на визволених українських землях без підпорядкування ЇЇ Москві чи Варшаві. „Змінились обставини", як у листі до владики Полікарпа від 1 червня 1942 р. писав тепер вже митрополит Олексій; зміною на це;й раз було головне те, що все ясніше виступила передчасність українських >,свят державности" на землях, занятих німецькими арміями, — з обманутими Гітлером українськими мріями можна було не: рахуватися.

Вже 18 серпня 1941 р. архиєпископ Олексій, потаємно від українського громадянства, перевів собор єпископів в Почаївській Лаврі, в якому, під його предсідництвом, взяли участь: архиєпископ Симон і єпископи Пантелеймон Рудик і.Веніямин Новіцький. Головною справою цього „Обласного Собору Єпископів Православної Церкви на Україні", як він в „Діяннях" іменує себе, було встановлення найперше канонічного положення в даному часі Православної Церкви в Україні. В рішенні цього питання цей „Укра-

їнський" Собор Єпископів зовсім не задумався над тим, що його паства по національности українська, нічого не згадав і про те, що його паства в Західніх областях України перебувала в юрисдикції Автокефальної Православної Церкви в Польщі, яке перебування було нагло перервано у вересні 1939 р. окупацією цих областей совітськими військами. Не задумався Собор і над тим, що було в церковному житті Східньої України після захоплення влади в ній р. 1919 большевиками. Думка Собору, керована архиєписко-пом Олексієм, відразу перелетіла до Московського Собору в революцію 1917 р., на якому „Православна Церква на Україні була признана Автономною".

Пригадавши цю постанову Московського Собору і нав'язавши до неї, що „православні єпископи Західньої України р. 1940 повернули в склад Московської Патріярхії", Собор Єпископів в По-чаєві постановляє: 1) До Помісного Собору Православної Церкви на Україні, в складі ієрархії, духовенства і мирян, уважати Українську Церкву і ЇЇ ієрархію в канонічній залежності від Церкви Російської; 2) привернути Українській Церкві права автономії і автономного управління; 3) надати старішому з паличних ієрархів Православної Церкви на Україні, Архиєпископу Олексію, стосовно до 34 прав. Апостолів, права Обласного Митрополита; 4) рахувати Екзархат в Західній Україні прикоротившим своє існування, а Екзарха митрополита Николая, що покинув свій Екзархат, єпархію Волинську і священноархимандритство в Почаївській Лаврі в час великої небезпеки, втратившим свої уповноваження як по Екзархаті, так і по Єпархії та Лаврі" („Діяння ч. 4 Обласного Собору Єпископів Православної Церкви на Україні в Почаївській Лаврі 5/18 серпня 1941 р.). Признавши себе канонічне залежними від Московського Патріярха, ці єпископи не мали права касувати Екзархат, не ними встановлений, і звільнювати Екзарха, не ними призначеного. До того ж цей Екзарх Николай, як вже вище було сказано, по залишенні ним Луцька був переведений Кіріярхом тих єпископів Патріяршим Місцеблюстителем митр. Сергієм на вільну катедру митрополита Київського і Галицького з призначенням і Екзархом всієї України, наказом від 15 липня 1941 р. („Журнал Московской Патриархии", ч. 1, 1962 р., стор. 17).

Так Собор Єпископів в Почаєві, надаючи права Обласного Митрополита України архиепископові Олексію, ставав в конфлікт з признаною ним владою Московської Патріярхії: на Україні був вже, місяць перед тим, Екзарх, що користав з прав обласного митрополита. Не знати, як би поступив Собор Єпископів під проводом архиєп. Олексія, коли б йому був відомий наказ Патріяршо-го Місцеблюстителя від 15 липня 1941 р. про призначення Київським митрополитом Екзарха Николая. Але ухвали Собору Єпископів в Почаєві, не будучи в згоді (в точках 3 і 4), як бачимо, і з зарядженням признаної цими єпископами канонічної влади, були в той же час початком розколу в Православній Церкві на

204

землях України. Не кажучи вже про те, що єпископи-учасники Собору в Почаєві, — а до них приєднались потім і відсутні архиєп. Антоній (Марценко) і єп. Дамаскин, — ухвалили уважати Українську Церкву канонічне підпорядкованою Московській Патріяр-хії, не питаючи самої Церкви (ні духовенства, ні вірних), але й посеред самої ієрархії Української Церкви — Архиєпископ Поліський Олександер і Єпископ Луцький Полікарп не визнали цієї ухвали.

Архиєпископ Олександер зовсім не був запрошений архиєпи-скопом Олексієм, по хіротонії єпископській молодшим, на Собор в Почаєві з тих мотивів, що Московська Патріярхія почислила архиєпископа Олександра за непідпорядкування їй за штат. Єпископ же Полікарп, не явившись на Собор, в листі від 3 серпня 1941 р. прислав свою думку щодо питання про канонічне положення тепер, по визволенні від совітської влади, Православної Церкви в Україні, лаконічно висловлену в словах: „те, що було насильно накинуте, мусить бути відкинутим". Іншими словами: „Насильно накинута юрисдикція Московської Патріярхії мусить бути відкинута, і ієрархія Православної Церкви в Зах. областях України повинна повернутися до свого Кіріярха митрополита Діо-нисія". Лист цей був зачитаний на Соборі Єпископів, але за думкою єп. Полікарпа єпископи, керовані архиєп. Олексієм, не пішли. А між тим сам митрополит Діонисій, коли з увільненням теренів Західньої України від совітської влади стали можливими зносини Варшави з ними, прислав листа, датованого 11 серпня 1941 року, до архиєпископів Олександра і Олексія і єпископа Полікарпа, що ним відновлялись офіційні зносини Первоієрарха з відірваними совітською окупацією частинами Православної Автокефальної Церкви в б. Польщі.

В цьому листі митроп. Діонисій, заповівши про скоре скликання Собору Єпископів в Почаєві, встановлював на звільнених українських землях 4 єпархії: Поліська, очолена архиєпископом Олександром; Крем'янецька, очолена архиєпископом Олексієм; Луцька, очолена єпископом Полікарпом, і Житомирська, що мала б бути організована. В тому ж декреті єпископ Полікарп воз-водився в сан архиєпископа з титулом „Луцький і Ковельський". До архиєп. Олексія дістався лист, очевидно, після Собору Єпископів 18. VIII, але той декрет митрополита не стримав архиєпископа в „промосковській" лінії поступовання: обіжником до духовенства Волині від 18. IX. 1941 р. ч. 479 архиєп. Олексій повідомляв про ухвали Собору Єпископів в Почаєві і одночасно ширив неправдиву відомість, що митроп. Діонисій залишив митрополичу катедру.

В пізнішому листі (з дня 20 сінчя 1943 р.) митрополит Діонисій писав про це поступовання архиєпископові (тоді вже митрополитові) Олексію: „Ви дуже й дуже згрішили. Ви від початку пішли неправильним шляхом. Ви відріклися від свого законного Кіріярха і почали будувати церковне життя не на канонічних під-

205

ставах... І що б Ви не писали, що б не говорили в своє оправдання, в якому б освітленні не представляли того, що сталося, — ясним залишається одне: Ви відійшли від свого Кіріярха, не мавши від нього на це не тільки ніякого дозволу, але навіть всупереч його ясно висловленій волі. Це Ваше відступництво і з'явилося причиною нещасть, ставши першою спонукою падіння дисціпли-ни та початком безладдя в церковному житті України"... В іншому листі (з дня 28. IX. 1941 р.) митрополит Діонисій вказав архи-єпископу Олексію на разюче протиріччя його самому собі, коли за Польщі він в брошурі „Непрошенниє радєтєлі ілі около автокефалії Православной Церкви в Польше" (р. 1929) та в монографії „К исторіи Православной Церкви в Польше за десятилєтіє пре-биванія во главє єя Блаженнейшого митрополита Діонисія" (р. 1935) стверджував, слідом „за Архиєрейським Синодом Російської Зарубежной Церкви", неканонічність влади митр. Сергія, а тепер, знаючи історію і стан справи, „відважується твердити, що знаходиться в канонічному зв'язку з Церквою Московською".

Як же архиепископ Олексій виправдував своє відречення від митрополита Діонисія, як Кіріярха його і других єпископів в За-хідньо-Українських областях Православної Автокефальної Церкви в Польщі та чим пояснював разючу суперечність в своїх канонічних поглядах? В листі до архиєпископа Полікарпа (з дня 1 червня 1942 р.) архиєп. Олексій писав: ,,Я не змінився, а змінились обставини, які вимагають для добра нашої Церкви інших шляхів .. . Коли б існувала автокефалія Варшавська, я також, як і раніше, обстоював би її незалежність від Москви. Даремно Ви думаєте, що ми не позбавлені нині тієї автокефалії, яка була в Польщі... Варшавська Автокефалія, з упадком Польщі, перестала існувати, і Вам триматися за неї не слід, щоб не пошкодити через те Церкві Українській"...

Вихідною точкою в оправдання відходу від Кіріярха є у арх. Олексія, як бачимо, факт падіння Польської держави, з якою впала і автокефалія в ній Православної Церкви. 17 прав. 4 Вселенського Собору і 38 прав. 6 Всел. Соб. говорять про зміни в церковному розпорядку в залежности від політичних змін, але православне канонічне право ніколи й ніде не вчило, щоб кожноразові зміни в житті політичному, державному (тим більше їв часі нескін-ченої війни) відразу автоматично, чи механічно, тягли за собою зміни в долі Церкви в країні та її управлінні. І тому митрополит Діонисій цілком слушно вказував на те, що „не було жодного церковно-канонічного акту, силою якого частина нашої Св. Автокефальної Православної Церкви (в б. Польщі) мала б бути прилучена до іншого церковного організму, чи іншої церковної юрисдикції". (Лист до архиєпископа Полікарпа з дня 13. XI. 1941 р.).

Як ми вже вище писали (підрозд. 2), підпорядкування Москві року 1940 частин Православної Церкви в б. Польщі сталося насильством, а не правним яким канонічним актом. Правда, у „Відкрито-

206

му листі до архиєп. Полікарпа" з дня 1 червня 1942 р. митрополит Олексій писав: „Усі ми добровільно підпорядкувались Московській Патріярхії, послали туди свої деклярації, поминали митроп. Сергія за богослужбами і виконували безпрекословно зарядження Патріярхії"... За весь єпископат в Православній Церкві Захід-ньої України митроп. Олексій казав неправду, бо ж ні архиєп..Оле-ксандер, ні єп. Полікарп деклярації до Патріярхії не посилали і на виклик туди не їздили. А що до добровільности, то коли вона у самого архиєп. Олексія тоді мала місце, то, значить, він в деклярації щиро писав про насильства польського уряду в справі переведення автокефалії Православної Церкви в Польщі. І тоді — як же міг він таку насильно переведену автокефалію канонічо захищати і відкидати претенсії Московської Патріярхії в названих вище його працях за часів Польщі? Тоді облудними являються і його слова (наведені вище), що він „обстоював би, як і раніше, Варшавську автокефалію (накинуту) і її незалежність від Москви, коли б та Автокефалія існувала". . .

Непослідовність канонічної аргументації архиєп. Олексія була і в тім, що він вважав зміну церковної юрисдикції, тобто відпадіння від митропол. Діонисія і підпорядкування місцеблюстите-леві митропол. Сергію, оправданою падінням польської влади і на-ступленням політичної влади СССР на території Західньої України. Але ж, коли цієї останньої влади не стало на цій території з німецькою її окупацією в літі 1941 р., то на якій підставі мала залишатися московська влада церковна? Чи не послідовно було б і архиєп. Олексію уважати, що з наступленням на українських землях німецької політичної влади мала б вернутися і юрисдикція церковна митрополита Діонисія, що очолював Автокефальну Пра-вславну Церкву на територіях під тою ж німецькою політичною владою?

І дійсно, в „Меморандумі" митрополита Діонисія з дня 15 липня 1942 р. до німецької цівільної влади в „справі організації Православної Церкви на східніх землях, занятих німецькою армією", де Митрополит протестував проти обмежень церковно-канонічних його чинностей границями Генерал-Губернаторства — був розумний план управління Православною Церквою на тих землях в перехідний час життя на них. В основі цього плану були такі історичні та канонічні міркування. Єдиною Автокефальною Православною Церквою на звільнених українських, білоруських, а почасти і литовських, землях, є Православна Церква в б. Польщі, автокефалія якої стверджена Томосом Константинопольського Патріярха від 13 листопада 1924 р. і признана Главами Східніх Автокефальних Церков (опріч тільки Московської). Історично ця Церква є наслідницею колишньої Київської Митрополії в її канонічній ролі до 1686 р., в якому вона була підпорядкована Москві. Отже до цієї Церкви повинні церковно-правно належати тепер православні єпархії на згаданих землях до часу устабілізування

207

життя на них, бо встановлювати автокефалії церков неможливо в час військових дій. Буде це перехідна стадія, але через голову цієї Церкви, Первоієрарха її митрополита Діонисія, збережений буде канонічний зв'язок єпархій зо всіма східніми патріярхами і другими главами Автокефальних Церков на південному сході. З огляду ж на посилення в цей мент національних аспірацій і в церковному житті на звільнених від большевизму землях, Митрополит пропонував в „Меморандумі" поставити на чолі церковного управління на тих землях ,,Собори Єпископів" — українських в Україні, білоруських на Білорусі, а можливо й литовських на Литві; всі ці єпископи знаходились би в тім часі в канонічній юрисдикції митрополита Діонисія.

Але німецька окупаційна влада не прийняла цього плану церковного управління митрополита Діонисія, спричинившись тим до смутної ролі посібника в появленні й поглибленні розколу в Українській Православній Церкві. Відразу після увільнення від совітської влади Західньої Волині, митроп. Діонисій хотів „увійти в безпосереднє єднання з тамошньою ієрархією, духовенством і народом, уклав спеціяльну відозву до пастви", мав прибути до Поча-ївської Лаври, щоб в день щорічного великого свята Преподобного Іова (10 вересня 1941 р.), на яке прибувало тисячі прочан, очолити цю церковну урочистість. Німецька влада не дала митрополитові дозволу на цю подорож. Митрополит хотів перевести Собор Єпископів Східніх земель, закликавши їх до Варшави. Німецька влада не дозволила. Архиєпископ Олександер з Пінська і По-лікарп з Луцька хотіли поїхати до митропол. Діонисія у Варшаву для наради в церковних справах; німці православних владик не пустили.

Не підлягає сумніву, що коли б керму управління Православною Церквою на звільнених українських землях, за згодою військової чи цивільної влади, взяв в свої руки Первоієрарх митрополит Діонисій, то жодного розколу в Православній Церкві в Україні не було б: ані архиєп. Олексій, тим більше ні його вікарні єпископи, не дивлячись на їх москвофільство, не сказали б ані слова ні про „канонічність" накинутої їм московської церковної юрисдикції, ні про „автономію" для Української Православної Церкви.

Ухвали Собору Єпископів в Почаєві 18 серпня 1941 р., головне про дальше перебування, з відступленням совітських військ і влади, Православної Церкви на українських землях в юрисдикції Московської ПатрІярхії, були, як сказано вище, початком розколу в тій Церкві. Бо, по-перше, Поліська єпархія, очолена архиєп. Олександром, як тільки зникла совітська влада з Полісся, вернулась в юрисдикцію митрополита Діонисія, і в тій єпархії почали за Богослуженнями поминати митропол. Діонисія. У Волинській єпархії справа була складніша, оскільки єпархіяльним архиєреем її хотів бути архиєпископ Олексій; був він Волинським архиєпи-скопом перед другою світовою війною за Польщі; в часах совіт-

208

ської окупації став, як бачили, Тарнопільським і Кремянецьким, потім Рівенським і Кремянецьким, а тепер, не повертаючись до юрисдикції митр. Діонисія, мав би керувати одначе, як було за цієї юрисдикції, Волинською єпархією. Тільки ж цим замірам рішучо протистала українська інтелігенція, церковно-громадські діячі її, з огляду на ухвали Собору Єпископів в Почаєві, зустрінуті з обуренням. Вся укранїська преса на Волині закликувала парафії не підпорядковуватися тим ухвалам, так шкідливим для українських національних інтересів.

Протестаційній цій акції цілком стало в допомозі розпорядження митрополита Діонисія з 11 серпня 1941 р. (подано вище); виділену на Волині Луцько-Ковельську єпархію цілком канонічне, згідно з цим розпорядженням, очолив б. вікарій, тепер архиєпи-скоп, Полікарп в юрисдикції митр. Діонисія. Але в основі церковного розколу зза приналежности до різних юрисдикцій, митрополита Діонисія чи митроп. Московського Сергія, лежав національний момент. Тому на Волині вже в цьому часі (осінь 1941 р.) повстає непорядок з погляду канонічних правил: нема границь поміж Луцько-Ковельською і Рівенсько-Кремянецькою єпархіями з б. Волинської, бо ж архиєп. Олексій не визнав розпорядження митрополита Діонисія про цей поділ, а з ним і пан-отці з Луцько-Ковельської єпархії москвофіли теж не визнають поділу та підлягають з своєю парафією арх. Олексію; з другого боку й українські пан-отці, а ще більше національно-свідомі українські парафії, з Рівенсько-Кремянецької єпархії, особливо з Рівенщини, переходять в юрисдикцію владики Луцького Полікарпа. Слід за-уважати, що в парафіях, які знаходились в керуванні арх. Олексія, поминали по церквах тільки його, а місцеблюстителя митроп. Сергія поминав за богослуженнями тільки сам арх. Олексій; так приховували від народу Московську церковну юрисдикцію. По парафіях в керуванні архиєп. Полікарпа поминали, крім нього, і митрополита Діонисія, як і на Поліссі. Але ж, в зв'язку з дальшим увільненням українських територій від безбожної совітської влади, на яких територіях починало відроджуватися церковне життя, єпископи „автономісти" теж несли ідею підпорядкування українського церковного життя Московській Патріярхії, і так само приховано, як і з поминанням митрополита Сергія на Волині.

В другій половині листопада 1941 р. архиєп. Олексій рішив побувати в Києві, де, як видно було з ст. в Київському „Українському Слові" (за 9 жовтня 1941 р. ч. 25) під заголовком „Церковне питання на Україні", віруюче громадянство орієнтувалось на арх. Олексія. Через Бердичев, де правив архиєрейську Службу Божу в присутності яких 150 осіб (з оповідання самого арх. Олексія), прибув він до Києва, де зустріч його зовсім не була урочиста, бо ж, як пише нам митрополит Ніканор (лист від 25. 7. 1956), „виявилося його (арх. Олексія) наставлення щодо підпорядкування Української Церкви Москві". Не правив арх. Олексій

209

там і Богослуження; натомість, як оповідав сам, мусів побувати в установах німецького гестапо та невдовзі залишити Київ. Під вражінням київського приняття арх. Олексій безпосередньо з Києва, не повернувшись до Кремянця, поїхав через Житомир і Рівне, де дістав від німців перепустку, до Холма, до арх. Холмсько-Під-ляського Іларіона (Огіенка).

В Холмі був арх. Олексій на початку грудня 41 р.; з ним приїхав з Рівного і адвокат І. Ф. Корноухів, Голова Волинської Церковної Ради. По розмовах з владикою Олексієм, арх. Іларіон запросив до себе на чай адвок. І. Корноухова, д-ра Ст. Барана, суддю В. С. Соловія (нині єпископ УАПЦ Варлаам) і д-ра Т. Олесію-ка (родич вл. Олексія). За цим чаєм „владика Олексій встав та виголосив тост за господаря, додавши при цьому, що „майбутнє Української Церкви по цій зустрічі та гостині знайдеться в певних та досвідчених руках". Всі (присутні) прийняли цей виступ, як освідчення про повну домовленість владик. Перед відходом нашим з архиєрейського дому мав я та д-р Олесіюк розмову з вл. Олексієм в окремій кімнаті. Ми намовляли арх. Олексія поїхати до митр. Діонисія, але він відповів, що це противиться бажанням вл. Іларіона і їх домовленосте. Запитав владика нашої думки, який би титул надати Іларіонові при обранні його на Київську катедру. Ми рішуче висловилися проти митрополичого титулу, вважаючи це за передчасне, до Собору Української Церкви". . . (З листа-спо-гадів єп. Варлаама до автора цієї праці з дня 27. 10. 1960 р.).

Треба сказати, що в часі, як арх. Олексій вів в Холмі переговори з арх. Іларіоном про обняття останнім Київської катедри, до Києва вже прибув, очевидно з інструкціями від арх. Олексія, єп. Львівський Пантелеймон, якого представники духовенства і мирян урочисто зустріли в будинку Київської Церковної Ради; єп. Пантелеймон мав бути наразі Керуючим Київською єпархією, і в характері такого захопити в свої руки Київські святині і організацію в Києві церковного життя. Арх. Олексій вернувся з Холма до Кремянця; з ним приїхав і адвокат І. Корноухів. Зібралась Волинська Церковна Рада. Іван Корноухів зробив доповідь в тому дусі, що вже, слава Богу, наладилось: арх. Олексій став на українському ґрунті, домовився з арх. Іларіоном, все піде добре .. . Арх. Олексій зібрався навіть, як заявив делегації до нього, відійти, мати „келійку" десь в манастирі та занятися там богословською науковою працею.

Запевнення з боку архиєп. Олексія, що, з призначенням арх. Іларіона Огієнка на Київську архиєрейську катедру, будова церковного життя в Україні буде пройнята цілком українським характером, подіяло заспокоююче на українське громадянство. Але раптом довідується громадянство, що в часі цих запевнень висвячено було арх. Олексієм в Почаєві на єпископа архимандр. Іоана Лавриненка, відомого україножера, висвячено до того ж з титулом „Ковельського", який титул мав вже в своїй єпархії архиєпи-

210

скоп Полікарп „Луцький і Ковельський". Далі стало відомим про Собор Єпископів в Почаєві під головуванням арх. Олексія, постанови якого Собору далеко не свідчили про „нову лінію поступо-вання" арх. Олексія.

„Покликання" архиєпископа Холмського і Підляського Іларі-она на Київську катедру зафіксовано було Собором в наступній постанові:

„Діяння Обласного Собору Єпископів ч. 34 Православної Церкви на Україні в Почаївській Св. Успенській Лаврі від 8. 12/25. 11. 1941 р. Вислухали: Доповідь Високопреосвященного Голови Собору про перебування його в Києві і о тих враженнях, які він виніс. Церковне життя в столиці України помаленьку наладжується, але помічається, що беруть верх в тому житті самосвяти. Вони засіли в Церковній Раді, вони захопили Андріївський собор і готовляться взяти в свої руки, при сприятливій нагоді, й інші історичні святині м. Києва. З розмов з представниками Міської української влади, а також і самосвятів, вдалося вияснити, що Влада не хоче церковного розламу (розколу), та й самі самосвяти пішли б на згоду, коли б на Київській катедрі тепер де сказався єпископ, пересякнутий національними почуттями у вищій мірі і відомий своєю довголітньою працею на користь Української Православної Церкви, а також з іменем вченого, знаного псій Україні. Високопреосвященний Голова Собору Єпископів вважає за найбільш відповідного для цієї ролі Високопреосвященного Іла-ріона, архиєпископа Холмського і Підляського, якого слід би негайно запросити на Київську катедру.

По довшому вислові думок, звернули увагу, що ця катедра митрополича, але понеже в серпневих нарадах Собору Єпископів вияснилось, що Митрополита Київського і всієї України вибере Помісний Собор, зложений з єпископів, духовенства і мирян України, як також приймаючи під увагу, що положення митрополита усієї України має велике політичне значення, так що вибір Вищого Достойника Православної Церкви не може відбутися без участи державної влади, — до відповідного часу Київський Єпар-хіяльний Архиєрей мав би носити титул Архиєпископа Київського і Переяславського і був би до Помісного Собору повноправним членом Собору Єпископів Православної Церкви на Україні, а згодом і заступником Голови Собору Єпископів. Понеже далі Високопреосвященний Архиепископ Іларіон знаходиться нині в юрисдикції Авоткефальної Православної Церкви в Генерал-Губернатор-стві (був. Польща), то, очевидно, покликання його до Києва могло б відбутися не інакше, як за згодою Голови тієї Церкви. Вра-зі згоди на покликання архиєпископа Іларіона, як з його боку, так і з боку Блаженнішого Митрополита Діонисія, перебуваючий нині в Києві Преосвященний Пантелеймон міг би бути призначеним на вільну катедру Полтавського єпархіяльного архиєрея, з титулом єпископа Полтавського і Лубенського.

211

Постановили: 1) Признати Високопреосвященного архиєписко-па Іларіона Огієнка достойним кандидатом на вільну катедру Архи-єпископа Київського і Переяславського; 2) Доручити Високопре-освященному Голові Собору покликати Високопреосвященного Іларіона на цю катедру, як також випросити у Блаженнішого митрополита Діонисія благословення і дозвіл Високопреосвященному Іларіону заняти Київську катедру; 3) Вразі згоди Владики Іларіона і дозволу з боку Голови Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві, вважати Преосвященного Львівського Пантелеймона призначеним на Полтавську Архиєрейську Катедру з титулом єпископа Полтавського і Лубенського". Підписали: Архиєпископ Олексій, Члени Собору — Єпископ Дамаскин, Єпископ Пантелеймон, Єпископ Леонтій, Єпископ Іоанн, Секретар Єпископ Веніямин". (Підкреслення у цьому „Акті", у відпису, одержанім мною від пок. митр. Олексія, скрізь мої).

В „Ювілейній книзі на пошану митрополита Іларіона" (Вінніпег. 1958) в ст. інж. А. Нестеренка „Обрання Владики Іларіона на Київську катедру" (стор. 201-210) ця постанова Собору Єпископів під проводом архиєпископа Олексія про покликання архиєпи-скопа Іларіона на Київську архиєрейську катедру текстуальне не подається. Там читаємо: „На Волині архиєпископ Олексій скликав Собор Єпископів Української (?) Православної Церкви в м. Почаеві 25 листопада (ст. ст.) 1941 р. Цей Собор, на якому було 8 єпископів (6, а не 8), прийняв до уваги загальне бажання населення України і одноголосне обрав там Владику Холмського Іларіона Архиєпископом Київським і Переяславським, — і то з тим, що коли він прибуде до свого Престолу в Києві, то зараз же буде оголошений й Митрополитом Київським та всієї України" (стор. 205). Підкреслені останні слова автора є чистою його фантазією, для якої нема жодної підстави в наведеній вище соборній постанові, де сказано, що митрополита Київського і всієї України вибере Помісний Собор та ще з участю майбутньої державної української влади. Нічого в Соборній постанові не говориться й про „загальне бажання населення України"; Владика Олексій, сказано там, розмовляв у Києві з представниками міської української влади (магістрату м. Києва) та ,,самосвятів", як іменує Собор Єпископів „Української" Православної Церкви прихильників УАПЦеркви ієрархії 1921 р. Зате зовсім замовчано в тій статті „Ювілейної Книги" той незаперечний факт, що на Київського Єпархіяльного Архи-єрея Владика Іларіон був обраний єпископами, що добровільно залишились в юрисдикції Московської Патріярхії, будучи ворожими українській церковній ідеї. Докладне й документальне освітлення усіх тих „фантазій", тепер вже для українського церковного життя неактуальних, що їх, одначе, зі шкодою для історії нашої Церкви, повторено р. 1958 інж. А. Нестеренком в „Ювілейній Книзі", — зроблено було автором цієї праці в статті „Як було з обранням на Київську Катедру Архиєпископа Іларіона (Огієнка) ро-

ку 1941". (Церква і Нарід". Квітень-Травень 1949 р., стор. 17-32). В листі від 26 грудня 1941 р. ч. 5112 Владика Іларіон дякував ахиєпископові Олексію і всьому Соборові Єпископів за високу честь, яку вони йому зробили, обравши Архиєпископом на „Престольну Київську Катедру", та писав, що рветься до них і негайно, як одержить перепустку, приїде. При великих тодішніх комунікаційних труднощах, арх. Іларіон, пишучи до арх. Олексія цього листа, не знав, що за ці 18 днів від обрання його єпископами-автономістами на Київську Архиєрейську Катедру дальшими посу-неннями церковної політики архиєп. Олексія і його вікарних єпи-скопів-автономістів утворена була така ситуація, при якій для національно-свідомого українського громадянства на Волині справа обрання архиепископа Іларіона для активної ролі в церковному житті України зовсім відійшла на задній план.

Вже другого дня після ухвали про Київську катедру для архиєп. Іларіона, 9 грудня 1941 р. той же собор єпископів-автономістів в Почаєві проголошує архиєпископа Олексія Митрополитом Волинським і Житомирським та Екзархом всієї України. Замісць відходу до якогось з манастирів для спокійної науково-богословської праці, архиєп. Олексій, наділений раніше (18. VIII. 1941 р.) на Соборі правами обласного митрополита, одержує тепер сан митрополита та повноту прав, як Екзарх всієї України (в юрисдикції Московської Патріярхії). До цього акту Собору доходять акти дальших призначень на єпархільяних єпископів, крім єп. Пантелеймона на Полтавську єпархію, — єп. Симона Чернігівським єпископом, єп. Дамаскина — Подільським.

Разючі факти нещирости архиєп. Олексія в його переговорах з представниками українського православного громадянства до-сягли в цих фактах „нового українського курсу" митрополита-ек-зарха Олексія кульмінаційного пункту. Рівно ж цілком ясною стала велика небезпека для українства церковної диверсії єпископів-автономістів в Східній Україні. Недоцінювати цієї небезпеки не міг український церковно-громадський провід на Волині. З Кре-мянця до Луцька негайно була послана делегація в складі прот. Миколи Малюжинського, б. посла до Сейму Б. М. Козубського і автора цієї праці. Там відбулася нарада з Владикою Полікарпом та Архиєпископською Радою при ньому. Багато зусиль коштувало переконати архиєп. Полікарпа погодитися на обняття становища Адміністратора Православної Церкви на визволених українських землях, про призначення на яке рішено просити митроп. Ді-онисія, Кіріярха Владики Полікарпа. Згоду свою архиєп. Полікарп обумовив всемірною підтримкою його на цьому тяжкому і відповідальному становищі українським громадянством. Після цього в м. Рівному, 13 грудня 1941 р., відбулась нарада представників церковних рад Волині, коли було ухвалено: „Виступити рішуче проти неканонічної і надзвичайно шкідливої для Української Православної Церкви діяльности архиєпископа Кремянецького Оле-

ксія і оточуючих його єпископів та звернутися до митрополита Діонисія з освітленням цілої справи тяжкого стану церковного життя, просячи Його Блаженство призначити Адміністратором Православної Церкви на звільнених землях України єдиного по цей бік річки Бугу єпископа-українця Полікарпа, архиєпископа Луцького і Ковельського".

На цій же нараді в Рівному було рішено „нав'язати братерський контакт з церковними радами українських східніх земель, в першу чергу з Українською Церковною Радою в Києві". До неї було вислано 15. XII. 1941 р., за підписами Уповноважених від Церковних Рад Волині — І. Корноухова, І. Власовського і Б. Ко-зубського, листа, в якому було з'ясовано сучасне положення Православної Церкви в Україні, повідомлялось про приняте рішення про призначення Адміністратором Владики Полікарпа та була просьба „підтримати це становище Волині, не приймати єпископів — висланців єп. Олексія, даючи їм належну відправу та очікувати архиєпископа Полікарпа і висвячених єпископів українських патріотів, кандидатів громадянства".

Меморандум Його Блаженству Митрополитові Діонисію від Церковних Рад Волині, з просьбою іменувати Архиєпископа Луцького Полікарпа Адміністратором Православної Церкви на звільнених українських землях доручений був Владиці Діонисію у Варшаві б. Міністром УНР Євгеном Архипенком. Митрополит Діони-сій цілковито поділив погляди духовенства і мирян, об'єднаних в Церковні Ради на Волині, та Декретом від 24 грудня 1941 р. призначив архиєпископа Луцького Полікарпа „Тимчасовим Адміністратором Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України", при чому в Декреті далі зазначено, що призначення це наступило „на просьбу української громади, зорганізованої в Церковні Ради на Волині, що добре розуміє Правду Божу". По одержанні Декрету від 24. XII. 1941 р. Владика Полікарп розпочав свою працю по організації українського церковно-православного життя на звільнених українських територіях, бо до цього часу міг керувати цим життям тільки в своїй Луцько-Ковельській єпархії.

24 січня 1942 р. архиєпископ Полікари оформив своє нове положення перед цівільною владою в краю, коли був принятий в Райхскомісаріяті в Рівному заступником райхскомісара Коха, лан-десгауптманом фон-Ведельштедтом; на цій авдієнції архиєп. Полікарп підкреслив, що призначення його Адміністратором вийшло від Зверхника церковної православної влади на цих землях митрополита Діонисія. Через місяць, 25 лютого 1942 р., був на авдієнції у того ж фон-Ведельштедта і митрополит Олексій, як голова Автономної Церкви на Україні зі зверхництвом Московського Патріярха. Приймаючи до відома заяви владик, фон-Ведельштедт запевнював їх, що німецька влада визнає в засаді повну свободу Церкви.

214

Епізод з покликанням архиєпископа Іларіона на Київську ка-тедру Собором єпископів-автономістів, в цілях розбиття єдности українського фронту проти них, скінчився на Волині з проголошенням Адміністратури владики Полікарпа на визволених українських землях. Але в Києві і на східніх землях України ще й у січ-ні-лютому 1942 р. „з'являються, як свідчить митрополит Ніканор (лист до автора цієї праці з дня 23 липня 1956 р.), спеціяльні емісари, що розвозять по парафіях, підпорядкованих Українській Церковній Раді (організована була в Києві 19 жовтня 1941 р.), тисячі друкованих „Прохань" про спровадження ВПр Іларіона до Києва". В цих друкованих „Проханнях" (До Церковної Ради мешканців села...) читаємо: „Завдячуючи лицарській перемозі Німецької Армії, впали політичні московські кайдани, але церковно-релігійні пута ще позостались, бо ієрархія московська, або співчуваюча Москві, ще й досі рядить нашим Українським церковно-релігійним життям на велику шкоду Українському народові. Церковно-релігійне життя на Україні потребує тепер якнайскоршого упорядкування, а впорядкування те може перевести тільки особа, яка має великий авторитет серед Українського народу і яка докладно, науково і практично знає всі потреби окремішньої Української Церкви. Такою особою є знаний всьому Українському народові учений патріот, українець архиєпископ Холмський і Під-ляський І л а р і о н (Огієнко)" . .. Закликуючи Церковну Раду „вжити всіх заходів, аби на керівника Церкви на Україні було тепер же покликано архиєп. Іларіона", мешканці села (такого то) повідомляють далі, що до них „доходять тривожні чутки, ніби певні московські угруповання, а за ними і де-які укра'інці, яким ще не злізла з очей московська полуда, уживають заходи, щоб на керівника Церкви на Україні покликати відомого полонофіла москаля митрополита Варшавського Діонисія, або його прислужника архиєпископа Паладія... Усердно просимо Ваших старань, щоб тої ганьби для Української Православної Церкви на Україні не сталось".

„Однак, як свідчить далі владика Ніканор, ті „Прохання" парафії скеровують „до відома" Церковної Ради непідписаними, з запитом, що з тим робити. Оскільки по сути кандидатура ВПр вл. Іларіона була цілком підходяща, постільки викликав підозріння факт, що ті „прохання" розповсюджувала московська група митр. Олексія і ще нікому невідомі якісь особи. Українська Церковна Рада зразу схильна була поважно поставитись до кандидатури ВПр вл. Іларіона і в цьому дусі УЦРадою було уложено листа до Блаж. Митр. Діонисія з 22 січня 1942 р. ч. 126. Лист був підписаний Головою Ради П. Руденком, членами Президії Р. Мельниченком, Ф. Ковалем та членом-секретарем В. Марченком, але не був митрополитові висланий, а залишився в архіві, бо зайшли події, які зробили його неактуальним. А саме: на домагання групи єп. Пантелеймона 12 листопада 1942 р. Укр. Церковна Рада окупаційною

215

владою була розв'язана (,,за розповсюднення безбожництва і непошану правосл. єпископа Пантелеймона", як стоїть в повідомленні), її майно та приміщення було сконфісковано... Прискорило закриття Ц. Ради й те, що вона вислала делегацію (П. Руденко і заст. голови прот. П. Касянчука) на Волинь до архиєп. Полікар-па, щоб придбати єпископа для звільненої території України". (ІЬісіет).

Дуже важливим, історичним актом з боку митрополита Діо-нисія Валединського було його благословення, одночасно з призначенням архиєпископа Полікарпа Адміністратором Православної Церкви на визволених українських землях, висвяти єпископів для Української Православної Церкви, яке дав він владикам Олександрові Поліському і Полікарпові Луцькому. В початку лютого 1942 року архиєп. Полікарп виїхав до Пінська, катедрального міста владики Олександра, по дорозі взяв з собою в Ковлі кандидатів в єпископи волинських протоєреїв Ніканора Абрамовича та Івана Губу. В Пінську 8-10 лютого 1942 р. відбулись єпископські хіротонії. 8 лютого висвячено було архимандр. Юрія (Коренастова) на єпископа Берестейського — вікарія владики Поліського; 9 лютого — ахимандр. Ніканора, що в чернецтві заховав ім'я Ніканора, в єпископа Чигиринського (Київщина) і 10 лютого архимандр. Ігоря (ім'я в чернецтві прот. Івана Губи) — в єпископа Уманського (Київщина). Два останніх українських єпископи, постановою цього Собору єпископів в Пінську, призначені були тимчасовими вікаріями Владики Адміністратора Полікарпа з перебуванням в Києві.

Зважуючи велику трагедію в добі національного відродження Української Православної Церкви в рр. 1917-21, коли російський єпископат унеможливив організувати українську православну ієрархію на діючих канонічних підставах та призвів до висвячення на Київському Соборі 1921 р. першого єпископа прот. Василя Лип-ківського руками пресвітерів за давнім, до Вселенських соборів, звичаєм, що не втримався, в Олександрійській церкві, — зважуючи це, можна зрозуміти велику радість українського православного громадянства на вістку про історичну подію хіротонії українських єпископів в Пінську єпископами Православної Автокефальної Церкви, очоленої митрополитом Діонисієм. Архиєпископ Олександер був висвячений 4 червня 1922 р. митрополитом Юрієм і архиєпископом Діонисієм; архиєпископ Полікарп був висвячений 10 квітня 1932 р. митрополитом Діонисієм, архиепископами Феодосіем і Олексієм, єпископами Симоном і Савою. Отже укра їнським ієрархам, висвяченим тепер руками архиєпископів Олександра і Полікарпа, не може закинути „неканонічности" і „без-благодатности" жаден здорово думаючий канонічний розум, а тільки хтось зі злої волі та фанатичної ворожости до українського народу і його Православної Церкви, з причин найбільше політичного характеру.

216