Історія

12. Приватна ініціятива в перекладах на українську мову книг Св. Письма і чинів Богослужбових. Комісія для перекладу Св. Письма і Богослужбових книг на українську мову при Св. Синоді в р. 1925. Така ж „Комісія" при Українському Науковому Інституті у Варшаві р. 1932; Кремянецька і Луцька її підкомісії. Видання її перекладів УШнститутом, Св. Синодом і Т-вом ім. м. Петра Могили. Видання друком Напрестольної Євангелії в українській мові. Ліквідація Комісії при УНІ та її підкомісій. Справа українізації церковного Богослуження в парафіях Волинської єпархії, Поліської єпархії і на Холмщині та Підляшші. Українська церковна преса в Православній Церкві в Польщі; припинення її з „незалежних причин". Православні календарі в українській мові. Окремі видання церковних казань, богословських і церковно-історичних праць в українській мові. Навчання релігії по школах в українській мові і підручники Закону Божого.

Ухвалами Св. Синоду Православної Церкви в Польщі від 16 червня і 14 грудня 1922 р. та 3 вереесня 1924 р. було благословлено вживання живої української мови в церковно-релігійному житті: в церковному Богослуженні, в церковній проповіді, в поза-богослужбових бесідах в церквах, при навчанні Закону Божого по школах. Переклади на цю мову текстів Св. Письма, молитов, богослужбових чинів повині бути благословлені вищою церковною владою, як передумовою до їх вживання в церковно-релігійному житті. Але в часі тих же ухвал, викликуваних національним відродженням українського народу, яке охоплювало і його церковне життя, не було відразу поставлено церковною владою питання про те, хто ж подбає про переклади, хто буде робити ті переклади, благословляти які для вжитку має Св. Синод. Переклади ті, як засвідчив в квітні 1925 року сам митрополит Діонисій, „були до цього часу справою приватної ініціятиви, я поблагословив вже кілька таких перекладів, але що було можливим на перший час, те при дальшому розвиткові церковного життя неможливе"...

Приватна ініціятива, про яку згадує тут митрополит, належала найбільше проф. І. Огіенкові. Митрополит Донисій, ще як

114

єпископ Кремянецький, благословив для вжитку в церквах його переклади на українську мову „Служби св. Іоанна Золотоустого", „Святої Великодньої Відправи", „Святої Відправи на Зелені Свята", „Святої Відправи Вечірньої і Ранньої". 28 серпня 1924 р. Св. Синод, за підписами Голови його митрополита Діонисія, і членів — архиєпископа Віленського Феодосія і єпископів — Олександра Поліського і Олексія Гродненського, видав проф. І. Огієнкові грамоту такого змісту: „Благословенна Грамота. Св. Синод Православної Церкви в Польщі уділяє від своєї мірности благословен-ства з видачею цієї грамоти Вельмишановному професорові Івану Івановичу Огієнкові за корисну діяльність для Православної Церкви взагалі й особливо за працю по перекладу богослужбових книг на українську мову". З приватної ж ініціятиви була видана року 1924 „Свята Служба Божа св. Василія Великого" в перекладі свящ. Петра Табінського; Євангелію укр. мовою в тексті, благословленім Рос. Св. Синодом, видав В. А. Сочинський. В кінці квітня 1925 р., як вище було нами вже сказано (підрозд. 3), справу перекладу на українську мову Св. Письма та Богослужбових книг перейняла на себе Комісія при Св. Синоді Православної Церкви в Польщі, на першій сесії якої 27-29. IV. 1925 р. митр. Діонисій заявив: „Хоча українську мову я знаю лише теоретично, але, як Архипастир, відчуваю свій обов'язок взяти справу перекладу Св. Письма та Богослужбових книг на українську мову під свою опіку. Маючи до того добру волю, я охоче уділю на цю справу, що можу, з свого досвіду. Справа перекладу є справою людей компетентних, — справою їх ума і серця". На цій же сесії Комісія прийняла проект її Статуту, вироблений проф. І. Огіенком та свящ. П. Табінським; Статут Комісії мав затвердити Св. Синод. Комісія ухвалила тоді ж негайно приступити до друкування Євангелії українською мовою за текстом, апробованим і виданим Російським Св. Синодом, в богослужбовому форматі, кирилицею; в першу чергу Комісією мали бути переглянуті і перевидані тексти Літургій, далі — Требника, Часослова, Акафістів і Синаксарів. („Дух. Бесіда", ч. 9. 1925 р.).

Що було виконано цією Комісією з цих ухвал, не маємо відомостей. „Енциклопедія Українознавства" (Словникова частина) („Наук. Т-ва ім. Шевченка" в ст. „Богослужбова мова, стор. 146) зовсім не згадує про цю „Комісію для перекладу Св. Письма і Богослужбових книг при Св. Синоді Православної Церкви в Польщі". Нема згадки про цю перекладчеську „Комісію при Св. Синоді" в Польщі з 1925 р. і в історичній доповіді про справу перекладу Св. Письма і Богослужбових книг на українську мову, яку доповідь виголосив проф. В. Біднов на першому засіданні новоутвореної весною 1932 року „Комісії перекладу Св. Письма та книг богослужбових при Українському Науковому Інституті" у Варшаві. („Тризуб". 10 квітня 1932 р., стор. 6-7.). На цьому першому засіданні названої Комісії були митрополит Діонисій, який прийняв на се-

115

бе головування в Комісії, проф. О. Г. Лотоцький,.Директор УНІн-ституту, як Заступник Голови Комісії, проф. В. О. Біднов, секретар Комісії, і члени її — о. архимандрит Полікарп Сікорський, свящ. Іван Губа, проф. М. П. Кобрин, посол Є. С. Богуславський, проф. П. І. Зайцев, О. Ф. Лапинський і В. В. Якубрвський. Своє вступне слово на першому засіданні Комісії митр. Діонисій кінчив словами: „Запрошення мене до участи в Комісії й уділення мені чести ЇЇ відкриття та головування в ній самі по собі говорять і свідчать про те, що члени Комісії віддають себе під захист Св. Церкви та перейняті найгарячішим бажанням трудитись на славу Божу, на пожиток Св. Церкви та на зміцнення душ побожного й боголюбивого українського народу".

Комісія перекладу Св. Письма і Богослужбових книг на українську мову при Українському Науковому Інституті у Варшаві провадила свою працю за широкою допомогою організованих на Волині підкомісій — в Кремянці і Луцьку. Кремянецька підкомісія працювала в складі професорів Духовної Семінарії М. П. Кобри-на, Л. К. Данилевича, Ф. У. Кульчинського і Н. О. Вишневського та редактора А. В. Котовича. Проф. М. П. Кобрин, він же й член центральної Комісії, маґістер богословія Московської Дух. Академії, співкурсник по Академії митрополита Рос. Зарубежної Церкви Анастасія, перевів найбільшу працю, переклавши на українську мову всі Апостольські Послання, Об'явлення Іоанна Богослова, книгу Псалтир і Октоїх. Луцька підкомісія зорганізована була членом Комісії єпископом Луцьким Полікарпом р. 1932, скоро по прибутті його до Луцька, як катедрального його міста. Членами цієї підкомісії, під головуванням владики Полікарпа, впродовж її праці :в рр. 1932-39 перебували протопресвітер П. Пащевський, прот. Н. .Абрамович, директор Луцької укр. гімназії Б. М. Білецький, генер.

•секретар Т-ва м. Петра Могили проф. І. Власовський, проф. В. К.

•Федоренко, проф .Є. С. Богуславський, В. А. Сочинський, М. Ф. Тележинський, М. П. Тиравський (секретар підкомісії). Луцька підкомісія за час свого існування відбула 72 засідання. Колегіяльно на засіданнях підкомісій заслухувались і редагувались вже зроблені переклади текстів, які в принятій підкомісією редакції пересилались для остаточної редакції і видання Комісії при Українському Науковому Інституті у Варшаві.

Волинське Єпархіяльне Зібрання представників духовенства і мирян, яке відбулось 12-13 лютого 1936 р. в Кремянці, прийняло слідуючу ухвалу в справі відправи Богослуження в українській мові: „Привітати з радістю та з глибоким задоволенням праці Комі-

•сії під головуванням Його Блаженства, митрополита Діонисія, при Українському Науковому Інституті, на добрий пожиток Церкви та православних українців і просити Його Високопреосвященство, Високопреосвященнішого Олексія, переклади на українську мову літургії св. Іоанна Золотоустого, чину заручин та шлюбу, чину хрещення, акафисту Господу Ісусу та Псалтиру, апробовані названою

116

Комісією, благословити також до вжитку по тих церквах Волинської єпархії, де Богослуження відправляється в українській мові. Просити Високопреосвященнішого Олексія, в порозумінні з Вищою церковною владою та Українським Науковим Інститутом, як можна скоріше видати напрестольну Євангелію, Апостола, паремійні читання на великі свята, а також молитви перед св. Причастям. Просити також Владику Олексія видати збірники нот церковних піснопінь Літургії, вечірні та ранньої, а також збірок релігійних пісень та колядок" („Церква і Нарід", ч. 5 за 1936 р.). Так праця Комісії для перекладу на українську мову Св. Письма і Богослужбових книг при Українському Науковому Інституті у Варшаві, з її підкомісіями в Кремянці і Луцьку, багато прислужилась українізації церковних богослужб в Православній Церкви в Польщі і для всієї УПЦеркви. У виданні апробованих Комісією перекладів, помимо видань їх самим УНІнститутом, має заслуги Т-во їм. митрополита Петра Могили в Луцьку.

Заходами самого Українського Наукового Інституту були видані такі Богослужбові книги: Літургія св. Йоана Золотоустого (р. 1936), Псалтир (р. 1936), Божественна Літургія св. Василія Великого (р. 1939), Божественна Літургія Раніш Освячених Дарів св. Григорія.Двоєслова (р. 1939). Синодальна друкарня р. 1942, з благословення митрополита Діонисія, видала в українському перекладі, зредагованому раніше Комісією Перекладу Св. Письма та Книг Богослужбових при УНІнституті, — Малий Требник, Служебник і Господа нашого Іисуса Христа Новий Заповіт; остання книга була першим православним виданням цілого Нового Заповіту на українській мові; переклад Послань свв. Апостолів та Об'явлення св. Іоанна Богослова в ньому був виконаний проф. Михайлом Коб-риним. Богословська Секція Товариства імени митрополита Петра Могили в Луцьку, що була р. 1937 організована і керована єпископом Полікарпом, видала слідуючі переклади: „Чин Таїн св. Хрещення і Миропомазання", „Чин Тайни шлюбу", „Чин Тайни Сповіді", „Літургія св. Іоанна Золотоустого", „Чини молебнів", „Чин Панахиди", „Октоїх" (коштом архиєпископа Волинського Олексія), „Апостол", „Акафісти", „Часослов", „Вечірня і Рання", „Православний молитовник для молоді", „Малий Богогласник", „Партитура співів Панахиди", „Партитура співів Літургії св. Іоанна Золотоустого". Матеріял у цих збірниках церковних співів, солідно» опрацьований о. Михайлом Тележинським, містить в собі, поруч: співів т. зв. „звичайних", композиції відомих церковних композиторів — Дм. Бортнянського, О. Кошиця, К. Стеценка, М. Леонто-вича, М. Лисенка, Н. Римського-Корсакова, Завадського, Гр. Ло-макина, А. Архангельського та інш. Внесено також сюди, як додаток до співів Літургії, співи з архиєрейської відправи Служби Божої, релігійні псальми, канти та концерти.

„Напрестольна   Євангелія"   українською   мовою,   ухвалу   про-друкування якої ще в квітні 1925 р. прийняла Комісія для пере-

117

кладу при Св. Синоді, про видання якої просило Волинське Єпар-хіяльне Зібрання потім в лютому 1936 р., була видрукована кирилицею у Варшавській Синодальній Друкарні тільки після того, як подбали про це архиєпископ Олексій і Волинська Духовна Консисторія, асигнувавши на цей друк сім тисяч золотих. Складав Напрестольну Євангелію в Друкарні побожний ієродиякон Сидорчук; закінчена була друком і брошуровкою незадовго перед Великоднем 1939 р. Була це перша в історії Української Православної Церкви Напрестольна Євангелія великого формату живою українською мовою. Архиєпископ Мстислав, будучи ще Канадій-ським, перевидав цю Напрестольну Євангелію фотостатом, і вона покоїться на престолах багатьох українських православних церков в Канаді і США.

В січні 1939 р. проф. О. Г. Лотоцький, який від повстання, на підставі розпорядження Ради Міністрів Польщі з дня 7 лютого 1930 р., Українського Наукового Інституту у Варшаві, був його організатором і директором, — зложив заяву про уступлення з членів Інституту; заява була принята Міністром Ісповідань і Освіти Свєнтославським до відому з висловом подяки проф. О. Ло-тоцькому за велику працю на чолі Інституту впродовж 9 років. В зв'язку з виходом з УНІнституту проф. О. Лотоцького, зложив з себе обов'язки Голови Комісії перекладу Св. Письма і Богослужбових книг при Українському Науковому Інституті митрополит Ді-онисій. Тоді ця Комісія фактично припинила своє існування, а за тим припинили своє існування і її підкомісії на Волині. Ліквідаційне засідання Луцької підкомісії, під головуванням єпископа По-лікарпа, відбулось 2 березня 1939 р. На ньому вшановано було пам'ять члена підкомісії, перекладчика акафіста Препод. Іову По-чаївському, Василя Сочинського, який упокоївся 27 лютого 1939 р.

Круг річного церковного православного Богослуження в перекладах на українську мову, який був виданий в Православній Церкві в Польщі, далеко не був, розуміється, повним, як не є в Українській Православній Церкві й досі, бо ж важлива та справа великою є й трудною, але ж, користаючи з тих перекладів, як і з перекладів на Великій Україні (Святочна Мінея), впровадження української мови в Богослуження, де того бажали парафіяни, не зустрічало вже поважних перешкод у відсутності українських перекладів.

Як же стояла справа українізації церковного Богослуження в українській Волинській єпархії? Вище, в підрозділі 5-ім, писали ми про надзвичайно повільний поступ в цій справі, так що перед Луцьким церковним з'їздом, який відбувався 5-6 червня 1927 р., ледве чи можна було нарахувати й 20 парафій, в яких вживалась українська мова в Богослуженні. Впровадження живої української мови Богослуження в Луцьку зв'язано було, як подано в підрозд. 9, з переходом в українське керівництво Луцького Чеснохресного Братства. По довгому зволіканню легалізації цього Братства з йо-

118

го нерухомостями, що походили ще з XVII століття, воно було легалізоване врешті дня ЗО липня 1935 р. затвердженням його статуту Волинським воєводою Г. Юзевським. Текст цього Статуту Луцького Братства, що спірався на грамоті-привілею з р. 1619 Братству польського короля Сигизмунда III, був узгіднений з нормами сучасного права Речіпосполітої і принятий на загальному зібранні членів Братства. Архиєпископ Олексій благословив працю легалізованого Братства написом на його Статуті: „Пам'ятаючи, що братства впродовж найтяжчого періоду історії нашої Церкви на Україні безперечно відограли домінуючу ролю в боротьбі за Віру та Церкву, вели провід в громадському й культурному житті, з твердою вірою, що Уряд Найяснішої Речіпосполітої, згідно з його приреченням, оточить своєю опікою відновлене Луцьке Братство у відродженій державі Польській, — молитися буду, щоб Господь Милосердний новообраній Управі Братства допоміг сповняти обов'язки, на неї наложені, та попровадити працю Братства згідно з славними традиціями з XVII віку та заповітами й інтенці-ями головного його провідника св. п. митрополита Петра Могили на славу Православної Автокефальної Церкви в Польщі". Новообрана Управа Братства в складі — голова архітект і посол до Сейму, С. П. Тимошенко, члени: протопр. Павло Пащевський, адв. С. І. Богдановський, проф. В. К. Федоренко, інж.-агр. М. Г. Чирко, інж. Ю. Константинів та інж. А. Голосюк — провадила працю Братства до окупації Західньої Волині в першому місяці другої світової війни, в вересні 1939 р., військом большевицької влади СССР.

Керуючу ролю в справі українізації церковного Богослужен-ня, яку для Луччини мало Луцьке Братство з його Чеснохресною церквою, для Ковельщини на Волині відогравала Благовіщенська церква в Ковлі (пам'ятка деревяної архітектури українських церков з XVI-XVII в.) з своїм довголітнім настоятелем о. Іваном Губою (нині архиєпископ УАПЦ Ігор), диригентом хору Я. Бартком і церковним старостою, б. послом до Сейму, лікарем Миколою Пироговим. У Володимирі-Волинському, після того, як в кінці двадцятих років старовинний Мстиславовий собор, за настоятельства прот. Г. Боришкевича (помер р. 1957 в сані архиєпископа Чікаґ-ського Рос. Зарубежної Церкви), став у виключному користанні „словянистів", — осередком для Володимирщини в справах церковних богослужб в українській мові стала у Володимирі Миколаївська церква з настоятелеми (послідовно) о. Миколаєм Ше-роцьким, о. Борисом Яковкевичем (нині єпископ Борис УГПЦер-кви в Канаді) і о. Євгеном Миляшкевичем, при диригенті укр. хору Іларіоні Вижві. В Кремянці, з призначенням на Волинську ка-тедру архиєпископа Олексія, привернена була українська відправа в Чеснохресній церкві, настоятелем якої був тоді о. В. Ваське-вич. В Рівному, найбільшому місті Волині під Польщею, Богослуж-би в українській мові зустрічали довго завзятий спротив, як і в м.

119

Дубні, з боку соборного духовенства. Настоятель Рівекського собору прот. Н. Рогальський був взагалі одним з головних посеред рновських діячів в поборюванні українського церковного руху на Волині; загострення ним національно-церковної боротьби спричинилось до переводу його Св. Синодом з Рівного до м. Вільни. Наступник по ньому на становищі настоятеля Рівенського собору прот. Дм. Сайкович так само був перенесений до м. Вільни після нетакту, допущеного ним в часі архиерейської відправи в Рівен-ському соборі Служби Божої українською мовою Владикою Полі-карпом в р. 1934 з нагоди 10-річчя Рівенської Української гімназії. З ім'ям тієї ж Української гімназії пов'язана й організація в Рівному постійних Богослужень в українській мові. Спочатку, по довгих переговорах Дирекції гімназії і за допомогою Української Парламентарної Репрезентації Волині, дозволено було „соборяна-ми" відправляти для гімназистів Української гімназії Служби Божі українською мовою в підвальній Св.-Михайлівській церкві Рівенського собору; відправляв законовчитель гімназії о. Юрій Шу-мовський. Було це р. 1935. Робились знову й перешкоди: учні й учениці гімназії, прийшовши до церкви, знаходили, бувало, її замкненою. Пізніше, на інтервенцію громадянства, сеймових послів та Дирекції гімназії, було відведено церковний будинок, що належав до собору, по вул. Бармацькій, який і перероблено було на домову церкву. Посвячення гімназійної церкви відбулось в травні 1936 р. на честь св. вмч. Юрія Переможця. Іконостас для неї був взятий з військової церкви, що була за царських часів у військових касарнях, а за польської влади була закрита. Настоятелем гімназійної української церкви був законовчитель гімназії о. •Євген Барщевський. Хор в церкві співав гімназійний, з участю й .аматорів співу з громадянства, під дириґентурою гімн. уч. співу Кальмуцького. Гімназійна молодь дуже любила свою церковцю; вся вона була розмальована орнаментом силами гімназистів; хоругви вишиті були гімназистками; гарна плащаниця намальована бу-.ла гімназійними мистцями, а гімназистками були вишиті художні написи довкруги. Заслуговує уваги, що за часів існування гімназії, тобто до другої світової війни, всі приписані уставом читання на всенічних і літургіях читались гімназистами ж, що мали й свого уставщика-гімназиста. Парафіянами були вся учнівська православна молодь, батьки її, які мешкали в місті, та свідома частина українського громадянства, що їй дорога була Богослужба в рідній мові.

Р. 1937 мною, як секретарем Волинської Дух. Консисторії, заряджена була анкета по Волинській єпархії відносно вживання в церквах на Богослужбах живої української мови. Надіслані оо. благочинними відповіді по питаннях цієї анкети дали такі підсумки: 1) правилось Богослуження виключно в мові українській — в 124 церквах єпархії; 2) час від часу правилось по-українськи в 126 церквах; 3) чергувалась відправа в українській мові з відправою

.120

в мові ц.-словянській — в 40 церквах; 4) правилось в мові ц.-сло-вянській, але з читанням за літургією Апостола та Єванглії і співом „Вірую" та „Отче наш" в мові українській — в 99 церквах; 5) правилось з українською вимовою словянського тексту — в 26 церквах. Таким чином, за цими даними анкети, в 415 церквах Волинської єпархії р. 1937 в той чи інший спосіб вживалась при Бо-гослуженні українська мова. Всього в тім часі Волинська єпархія, найбільша в Православній Церкві в Польщі, мала 689 парафій; отже виключно церковно-словянська мова з російською вимовою залишалась при Богослуженні в 274 парафіях єпархії.

Ширення українізації Богослуження у Волинській єпархії припадає, очевидно, на роки по висвяті в єпископа Луцького архи-мандрита Полікарпа (1932 р.) та з призначенням на Волинську ка-тедру архиєпископа Олексія (1934 р.), особливо ж по Волинському Єпархіяльному Зібранні 29-30 січня 1935 р. Значення ухвал цього Зібрання, як подано нами вище, сучасна преса вбачала і в тому, що вони послужать заохотою до змін, яких вимагає саме життя, і в інших єпархіях, до українізації Церкви там, де її паства є також українською. Такою єпархією з більшою кількістю українського православного населення була сусідня на ,,кресах" Поліська єпархія.

В Поліській єпархії в кінці грудня 1928 р. відбувся в Пінську Єпархіяльний з'їзд з участю делегатів від духовенства і мирян. За кілька часу перед цим з'їздом Владика Поліський Олександер мав у Бересті нараду з представниками українських організацій, об'єднаних в „Громадському Комітеті", та з чільними особами з-поміж духовенства, як військовий капелян прот. Орест Мільків, прот. Ст. Жуковський, прот. К. Зноско, прот. П. Наумов. У вступному слові на цій нараді Владика Олександер заявив, що Православна Церква в Польщі не повинна культивувати традицій Російської Церкви, або переховувати державну спадщину Росії, що живучи в умови-нах Польської держави та шануючи її інтереси, Православна Церква повинна спиратися на почуваннях і прив'язанності місцевої православної людности до своєї мови, давніх звичаїв та питомен-ностей. Тому духовенство повинно уважно ставитись до бажання вірних чути науку релігії в церкві і школі в їх рідній мові, до навчання молитов та читань Св. Письма в тій мові тощо. З присутнього на нараді духовенства лише прот. Ст. Жуковський злегка опонував владиці, закликуючи до обережности при „нововведеннях". Але ж той самий прот. Жуковський проводив потім обрання на Єпархіяльний з'їзд від Берестейської округи українського кандидата В. С. Соловія.

На Єпархіяльному з'їзді делегат від Берестейщини В. С. Соловій мав доповідь, в якій розвинув і узасаднив українські постуляти щодо вживання живої української мови в церковно-релігійному житті єпархії. Владика Олександер заявив, що він благословляє вживання української мови в проповідях, в науці молитов та

121

в читаннях Євангелії і Апостола, де того побажають вірні. З'їзд, мимо спротиву частини делегатів, на чолі з росіянином князем Ли-щинським-Троєкуровим, схвалив тези доповіді В. Соловія, після чого Поліська Консисторія видала по єпархії відповідні обіжники. Так виглядали ,,українізаційні плани" в церковному житті на Поліссі початком 1929 року.

Як бачимо, „українізація" Церкви, в згоді й з постановами Св. Синоду від 16 червня 1922 р., 14 грудня 1922 р. і 3 вересня 1924 р., мала переводитися тільки там, де того бажали самі пара-рафіяни. В переведенні ЇЇ на Поліссі застосовувалась й при бажанні парафіян обережність і постепенність: в благословенні Владики Олександра на вживання української мови при Богослуженні накреслювано — читання Євангелії і Апостола в українській мові, проповідь в тій же мові, по школах навчання молитов дітей в українській мові. Очевидно, що від цієї частинної українізації був далі перехід до відправи Служби Божої (Літургії), а далі й цілого Богослуження та Треб в українській мові, в залежности також від появи перекладів богослужбових текстів. Така поступовість „українізації" Церкви, що її можна було спостерігати й на Волині, в Поліській єпархії обмежилась тільки .парафіями в Сарнен-ськім повіті, який в поділі державної адміністрації належав від 1 січня 1931 року до Волинського, а не до Поліського воевідства, залишившись в складі Поліської єпархії.

Поліщук дуже обережно сприймав щось нового у своє консервативне життя. «Коли ви з ним говорите, — пише мені священик б. Поліської єпархії, — то він киває головою на все те, що ви говорите. Вам здається, що ви його переконали, і він цілком погоджується з вами. І при кінці розмови ви запитаєте його: „Ну, то як, Кирило, добре?" Тоді він голову схилить донизу і каже: „Я об тім, татку, подумаю, Ваші справи говорити, а мої справи — послухати про що Ви говорите, — я подумаю, пораджуся з жінкою, дітьми"... І більше говорити в ту хвилину про те саме йому не слід. Дарма. Тому й українізація, навіть в Сарненському повіті, проходила дуже поволі, з великою обережністю. Мені в одній парафії на Різдво діди повиходили з церкви, коли дяк заспівав по-українськи „Вірую" та „Отче наш". Чому? Вина була моя, що я з тими дідами не поговорив. Вони думали, що то поляки наказали так співати. „Ляхи з віри нашої сміються, Татку!" — казали діди».

Та головною причиною того, що в Поліській єпархії, поза Сар-ненщиною, й „постепенна українізація" церковних богослужб не мала місця, був не консерватизм поліщуків. Спричинилось до того нахабне втручання польської адміністрації до справи богослужбової мови православного населення Поліської єпархії. Але перше, ніж про це втручання, скажемо знову, що сам архиєпископ Поліський і Пінський Олександер, російський сибіряк з походження, вихованець митрополита Юрія Ярошевського по Петроградській

122

Дух. Академії, зовсім не був противником української мови в Бо-гослуженні, як посуджували, бувало, в тому владику Олександра дехто з доморощенних українських політиків, що бажали б запроваджувати українську мову в церкві проти волі і бажання самих віруючих. Він був проти насильної революційної зміни, що завжди викликує в церковному житті спротив і розділення, а це „використовують чорнокрилі ляхи та сектанти, — треба помалу"... Коли я їхав на парафію, — оповідає один з священиків, що був під юрисдикцією архиєпископа Олександра, — владика дар мені таке гарне батьківське наставлення, таке сильне національно-патріотичне слово, якого я не чув від наших єпископів до сього часу: „Тебе покликав Господь для праці на ниві Його на добро твого мно-гостраждального народу. Не жалій себе. Дай все для нього. Я гор-жусь вами, молодими священиками-патріотами. Я дякую Господе-ві, що Він посилає вас. Ми повинні створити разом, посеред чорних ляхів, з себе Запорізьку Січ, ви, як пишеться, на паланках, а я в центрі Січі. Чести української не продавай за шмат, як ви кажете, панської ковбаси. Будь гордий з того, чим ти є. Люблю вас, молодих і сильних духом та багатих любов'ю до своєї Батьківщини. З Богом в путь, на праве, Боже діло!"

В Сарненському повіті Поліської єпархії, за свідоцтвом бувших там на парафіях пан-отців, майже не було „чисто словян-ських" парафій. Служба Божа відправлялась там по парафіях або тільки українською мовою, або чергуючись з відправою в ц.-сло-вянській мові, або частинне в українській мові, як читання по-українськи Апостола, Євангелії, спів „Вірую", „Отче наш" в українському перекладі. Чому такий ступневий процес українізації церкви, проти якого нічого не мав владика Олександер, не міг бути і в цілій Поліській єпархії, в міру зросту національного усвідомлення українського Полісся, 60% населення якого в час перепису в Польщі 1930 р. назвало себе за національністю (бо так було записано) „тутейшими"? Тому, що така була двулична національна політика в Польщі й пілсудчиків, коли в одному її українському воєвідстві — Волинському — воєвода Г. Юзевський міг провадити (від 1928 до 1938 р.) українофільську політику, а в сусідньому українському воєвідстві, Поліському, воєвода полковник Януш Костек-Бернацький, страшний українофоб, провадив україножер-ську політику, поводився як „кацик", знущаючись над „тутейшими" в переробленні їх на поляків.

Задуми українських діячів щодо поступового розмосковлен-ня церковного життя на українському Поліссі зустріли рішучий спротив Поліського воєводи Костка-Бернацького, і в корні були знищені його екстермінаційною полонізаторською політикою. За словами одного з пан-отців в тодішній Поліській єпархії, „на Поліссі, коли урядував там Костек-Бернацький, тим попам ребра б ломали, хто з них насмілився б правити в церкві по-українському. Там було заборонено говорити до парафіян місцевою мовою, а

123

тільки „єнзикем польським альбо російським", про українську мову й згадки не було; ніби такої й не існувало"... Так Сарнен-ський повіт в Поліській єпархії, що був адміністративне віднесений, як сказано вище, з 1931 р. до Волинського воєвідства, став місцем-,,убєжищем" для духовенства, переслідуваного Костек-Бернацьким. Владика Олександер присилав сюди молодих священиків, як українців, так і білорусів, що робили тут українську роботу; з ними солідарізувалися тепер й кілька старших священиків-українців. Для кого свідоцтв українських священиків тодішньої Поліської єпархії про позитивне ставлення владики Олександра до українського церковного руху було б замало, нехай задумаються ті над фактами відмови владики Олександра від подорожі до Мо-: скви до митр, Сергія в часах єовєтської окупації Полісся в 1939-41 рр. та висвячення ним, разом з архиєпископом Полікарпом, єпископів для Української Православної Церкви Ніканора та Ігоря в лютому 1942 р. в часах німецької окупації України. Про що говорять ці факти? ..

Яскравим прикладом того, що витворював воєвода Костек-Бернацький з українським духовенством, може бути трагічна доля о. Вірослава Тхоржевського, про якого й на Волині знали, як про єдиного, може, поза Сарненщиною, в Поліській єпархії, що він править Службу Божу українською мовою. Був о. Вірослав з весни 1928 р. настоятелем парафії в с. Камень-Шляхетськ. В цьому селі почав він з проповіді в рідній мові парафіян, після чого вони самі просили його читати Євангелію по-українськи, а далі, як розучив дяк з хором співи Служби Божої, то завжди відправляли цілу літургію в мові українській. Як настав уряд воєводи Ко-стка-Бернацького, то наприкінці літа 1932 року воєвода, посилаючись на п. З „Тимчасових правил від ЗО січня 1922 р." міністра Поніковського (небезпечна діяльність духовної особи для держави), запропонував Поліському Архипастиреві негайно звільнити з становища настоятеля парафії Камень-Шляхетська о. Вірослава Тхоржевського і дяка парафії Леонтія Квартирука. Пісяя звільнення о. В. Тхоржевський виїхав на свій хутір, де мав 12 гектарів землі,^ при м-ку Висоцьку над річкою Горинем. Але й на власному хуторі Костек-Бернацький не залишив в спокої душпастиря. В січні місяці 1938 р. поліція зробила трус на хуторі у о. Вірослава, відібрала документ про польське горожанство, після чого дістав він наказ опустити Поліське воєвідство. Від'їхав о. Тхоржевський з свого хутора на Волинь, до Луцька; за підтримкою послів до-Сейму, отримав він дозвіл від воєводи Юзевського замешкувати на Волині, а трохи згодом архиєпископ Олексій призначив о. Вірослава настоятелем парафії в с. Листвини на Дубенщині. Але, коли весною 1938 р. на Волинь після воєводи Юзевського, перенесеного на становище воєводи до Лодзі, прийшов воєвода Гавке-Но-вак, поглядами на українців подібний, видно, до Бернацького, то він не дозволив о. Тхоржевському проживати на Волині, і тоді мит-

124

рополит Діонисій притулив о. Вірослава у себе у Варшаві. З початком другої світової війни, в якій скоро впала Польща, о. Тхор-жевський подався на своє рідне Полісся, до власної хати в м-ко Висоцьк. Тут він і скінчив своє життя 16 травня 1943 р. мученицькою смертю; замордували народнього українського душпастиря совєтські партизани разом з місцевими бандитами, на чолі яких був Бужинський.

В особливих умовах, ніж на Волині та й на Поліссі, стояло питання українізації церковного Богослуження через впровадження живої української мови в церквах на многостраждальних землях Холмщини і Підляшшя. Умови ці походили від того Історичного факту, що на цих українських землях віками йшов наступ польсько-католицьких панів і підпанків на душу українського селянства, щоб його покатоличити і спольщити. Православний архи-єпископ Холмський Євлогій (помер в сані митрополита, керуючого Західньо-Европейськими російськими церквами), з ім'ям якого, як члена Рос. Державної Думи, зв'язано приняття Думою р. 1911 Закону про виділення Холмщини із складу „Царства Польського" і утворення окремої Холмської губернії, в своїх споминах пише: „Мені довелось служити (16 років) там, де йшла найгострі-ша боротьба за православ'я. На Холмщині я уперше пізнав, що таке систематичне пониження нашої Церкви і нашого народу з боку поляків-католиків. Я бачив там розкішні костели і рядом наші старенькі похилі бідні церковки. З запалом молодости кинувся я в боротьбу" ... („Путь моей жизни", стор. 653).

Отже, коли Холмщина й Підляшшя, з революцією 1917 р., опинились в межах відновленої Польської держави, то вже в р. 1918 поляки кинулись на цих землях замикати й руйнувати православні старенькі похилі бідні церковки, відбирати й пересвячу-вати на костели більші церкви, у першу чергу між ними захопивши (оо. єзуїти) православну святиню на Даниловій горі Холмський старовинний катедральний собор. До часу урочистого проголошення у Варшаві 16-18 вересня 1925 р. автокефалії Православної Церкви в Польщі, на Холмщині й Підляшші з 388 церков, що були тут до відновлення польської державности, залишилось в користанні православних тільки 63; 59 було зруйновано, 111 було закрито, 150 обернено на костели. (К. Николаев. Ор. сії., стор. 263). Так фанатики в католицтві, спільно з польськими шовіністами, відразу надзвичайно загострили на Холмщині релігійну проблему, сполучену з національною. „Хоч православ'я на Холмщині, — пише автохтон останньої, — й підлягало Російській Православній Церкві, то тут на місці воно було в українських руках і не витворило жодного табору людей, які уважали б себе за москалів. Навпаки, хто оставався православним, тільки той і зберігся українцем ... Хто став уніятом, той уже був більше поляком, ніж українцем (на Підляшші уніяти так і до другої світової війни вважали себе за поляків) ... Через своє православя український народ

ніколи не вважав себе за московський. Натомість, коли хто з українців ставав римо-католиком, той автоматично переходив до поляків". .. (І. Марчак. З мучеництва Холмщини на Білограйщині. Вінніпег. 1957. Вол. Вид. Фонд, стор. 20).

Так в обставинах страшного наступу на православ'я на Холм-щині з боку католицької акції у відновленій Польщі оборона православним населенням своєї віри, своєї Церкви, при якій обороні вимагалась, очевидно, єдність православних, — чи не ускладнювалась би та оборона питаннями про заміну церковно-словянської мови, як мови богослужбової, на живу українську мову в церковному Богослуженні? Думається, що так. Згадаймо, що й на Великій Україні сам митрополит Василь Липківський найважливішою причиною спротиву в народі проти УПАЦеркви вважав живу мову Богослуження (т. IV, ч. 1 цієї праці, стор. 157); на Волині в Православній Церкві в Польщі, при всій повільности впровадження української живої мови в Богослуження, ця зміна богослужбової мови теж напотикалася на сильний спротив традиційної консервативної побожности, хоч там і не було ще таких обставин в церковно-релігійному житті, як на Холмщині-Підляшші від самого початку відновленої польської державносте. Перечитайте „сторінку зі споминів" д-ра Тимоша Олесіюка про делегацію у Варшаві від села Спас, Холмського пов., в році 1920, вислану громадою до вищого польського уряду клопотатися „щоб не допущена була кривда над ними через відібрання і пересвячення на католицький костел їхньої прадідівської православної церкви", з якої „сусідній ксьондз з кракусами вже викинули на двір і спалили церковний іконостас і оголосили в короткому часі пересвячечня церкви на костел". На чолі делегації був дід за сімдесятку, давній титар церкви, знавець церковного богослужбового уставу, який, коли замкнули поляки церкву, провадив спільними молитвами парафіян під церковними стінами на цвинтарі; мав він богослужбові книги і читав з них за порядком і за священика і за дяка. Привіз він з собою до Варшави й тяжелезну рукописну Євангелію на церков-но-словянській мові з першої половини XVI стол. Цю Євангелію возили з собою спасівці й на Урал в часі біженства з рідної Холмщини за першої світової війни; в цій Євангелії, на заголовній сторінці, був напис, ким і коли була уфундована до церкви с. Спас ця Євангелія, що була „непорушним і найголовнішим доказом права православних парафіян на цю церкву"... („Як за Діоклетіяна". 1960, друк. УПЦ в США). Не трудно уявити, як би такий дідусь, а за його авторитетом і побожні парафіяни, в боротьбі їх за прадідівську православну їхню церкву, поставились до заклику залишити ц.-словянську мову в Богослуженні й молитвах та перейти на живу українську. Але ж події в церковному житті с. Спас, Холмського пов., не були виключними на Холмщині, а радше типовими.

Що торкається церковної проповіді, то проповідь в українській мові не була для Холмщини новиною, бо ж ще й до рево-

126

люції, за часів Росії, могли там священики проповідувати українською мовою, особливо в часі урочистих церковних відпустів перед масами побожних прочан з усієї Холмської і Підляської землі. Очевидно, що в цілях місійних, з огляду на значення на цих землях Православія для збереження населення від окатоличення і польщення, Синод Рос. Православної Церкви не переслідував тут і вживання в проповіді для її зрозуміння рідної мови населення. В часах „Холмсько-Варшавських" владик кінця XIX і початків XX віку,  як архиєпископи Леонтій,  Флавіян,  Ієроним,  вікарних при них єпископах „Люблинських", як єп. Тихон (пізніше Московський патріярх), єп. Герман і нарешті єп. Євлогій, за котрого Холмська єпархія р. 1905 виділена була з Холмсько-Варшавської і стала самостійною,  — в  часах  цих  „обрусителів"  проповідь  в  церквах Холмщини й Підляшшя „завсігди говорилась народньою мовою, навіть за часів Євлогіянських", як свідчать про це пан-отці з вихованців Холмської Духовної Семінарії. Протопресвітер Ананій Са-гайдаківський писав мені, що він, будучи ще семінаристом, проповідував в церкві рідного села Сєдліски (пов. Замостє), де священиком був його тато, українською мовою. Те ж чув я про проповідь по-українськи ще семінаристом в рр. 1903-4 від митрополита Олексія Громадського. Отже не трудно уявити, яке обурення повстало на Холмщині й Підляшші, коли повітові старости польські на цих землях р. 1938 почали вже наказувати православним священикам говорити по церквах проповіді польською мовою, як державною, тобто посягнули на віковий тут звичай проповідувати в церкві до народу його мовою. Пригадували, що навіть архи-єпископ Євлогій, коли до нього приїхав його племінник, священик Тульської єп., і хотів залишитися священиком на Холмщині, відмовив йому, сказавши: ,,Ти тут не  можеш бути священиком; тут цілком інший побут, інший народ, інша мова". . .

Прот. Дмитро Павелко, про діяльність якого на ниві національного усвідомлення Холмщини широко відомо було й на Волині, один з видатніших українських проповідників на Холмщині, переслідуваний польською адміністрацією за свою національну серед народу діяльність, коли дістав наказ про проповідь польською мовою в церкві, рішив залишити краще свою довголітню душ-пастирську працю, ніж промовляти з церковного амвону чужою мовою і тим потоптати в народі свою попередню боротьбу за права рідної мови. І він, творець відомої побожної пісні „Волинь По-чаєвом сливе" і других поезій про многостраждальну Холмщину, звернувся до Варшавської Консисторії з проханням про звільнення його з посади настоятеля і почислення за штат, що й було Консисторією задоволене.

Видання української церковної преси в Православній Церкві в Польщі починається з видання двохтижневика „Православна Волинь", як органу Волинського Єпархіяльного Управління; про видання „Православної Волині" була ухвала Волинського Єпархіяль-

127

ного З'їзду у Почаеві в жовтні 1921 р. Виходила „Православна Волинь" р. 1922 в Кремянці; редактором її був проф. В. О. Біднов, що у вересні 1921 р. приїхав з Тарнова до Кремянця, запрошений на виклади в Духовній Семінарії. Але через рік проф. В. Біднов був виселений польською адміністрацією з Кремянця до Макова (Варшав. воевідства), у зв'язку з чим скоро, здається, припинилось і видання „Православної Волині".

З 15 вересня 1924 р. почала виходити у Варшаві „Духовна Бесіда", редактором-видавцем якої (перших трьох чисел) був Є. Ю. Сакович, канд. богословія Петрогр. Дух. Академії, але той факт, що „Духовна Бесіда" друкувалась в Синодальній друкарні Православної Церкви і в першому числі її було уміщено благословен-ство митроп. Діонисія в словах: „Благослови, Господи, се нове слово Церкві Православній на славу, пастві українській на користь", свідчить про те, що цей „церковно-народній двохтижне-вик" виходив в порозумінні і з допомогою вищої церковної влади. Редактором-видавцем „Духовної Бесіди" після Є. Саковича й до кінця видання її (в грудні 1925 р.) був відомий холмський церковно-громадський діяч і письменник В. П. Островський, який деякий час видавав тоді ж літературно-науковий часопис „Наш Світ". На початку січня 1926 р. редактор-видавець В. П. Островський, об'єднавши „Духовну Бесіду" з часописом „Наш Світ", почав видавати двотижневик „Наша Бесіда". В редакційній ст. „Об'єднаними силами" (ч. 1. „Нашої Бесіди" за 1926 р.) В. Островський пояснює, чому „Духовна Бесіда" перестала існувати як самостійний орган, а власне — „під пресією обставин": Міністерство Ісповідань і Освіти „зажадало від церковної влади припинення цього органу або усунення його з Синодальної друкарні на тій засаді, що ця друкарня є для власного вжитку й не має права друкувати приватного органу. Друкарні загрожувало втрачення концесії". З цих причин, „не бажаючи наражати церковну владу на неприємности", рішено було перенести друк „Духовної Бесіди", об'єднавши її з „Нашим Світом" під назвою „Наша Бесіда", до приватної друкарні.

Тільки ж польському Міністерству Ісповідань та Осьіти не вдалось на цей раз замкнути уста українському друкованому слову в церковних справах; воно, навпаки, залишивши Синодальну друкарню, одержало можливість куди більшої свободи вислову, і на сторінках „Нашої Бесіди" політика польського уряду у відношенні до Православної Церкви не раз знаходила гостру заслужену критику. Вже в першому числі її за 1926 р. в ст. „Становище Православної Церкви в Польщі" В. Островський писав: «у той час, коли для урегулювання інших сторін життя в Польщі через законодавчі тіла переведені ті чи інші „устави", Православна Церква стоїть як би поза правом. Досі вона не має жадних правних норм, не має на що спертися, як у регулюванні свого внутрішнього життя, так і в обороні своїх інтересів і своєї гідности ... Те, що діється в житті Православної Церкви в Польщі, не має прикладів в ін-

128

ших ісповіданнях і сектах: за сім років ми не чули про відбирання євангелицьких церков, жидівських божниць та сектантських домів молитви, ні про примусове „скорочення парафій", чи громад, ні про таке перекидання з місця на місце їхніх духовних осіб на вимогу місцевої влади, як це діється з православними священиками . .. Вища церковна влада, Собор Єпископів, на своїй сесії в січні 1922 р. зайнялася опрацьованням конкордату. Робота була перервана тодішнім міністром ісповідань Поніковським ... Міністер ісповідань Поніковський глянув на Православну Церкву, як король на своїх підлеглих, і відмовившись від обостороннього порозуміння, милостиво дав Церкві свої „Тимчасові Правила" з дня ЗО січня 1922 р. (що „діяли" до кінця листопада 1938 р., І. В.) за його власним і одиноким підписом. Ці „правила" православні віруючі слушно вважали і уважають за образу для їх Церкви, бо „правила" пана міністра Поніковського п'ятимільйонову громаду віруючих поставили нижче кожного найменшого товариства, яке само для себе виробляє статут... Конкордат чи закон заступлено адміністративним актом виконавчої влади, які звичайно видаються для підлеглих інституцій» . . . (стор. 9). „Наша Бесіда" виходила впродовж 1926 р.

На початку 1927 р. у Варшаві, з благословення митрополита Діонисія, почав виходити „Духовний Сіяч", церковно-народній двотижневик, присвячений справам Православної Церкви. До квітня 1927 р. редактором його був В. П. Островський, а в квітні митрополит призначив редактором А. В. Котовича. Р. 1928 видання „Духовного Сіяча" було перенесено з Варшави до Кремянця, де видавцем його стала Волинська Духовна Консисторія, а фактичним редактором був А. В. Котович. В Кремянці „Духовний Сіяч" виходив в рр. 1928-1931 (до серпня місяця), коли видання його було митрополитом припинене в зв'язку з уміщеною в двотижне-ку, видаваному Духовною Консисторією, статтею про випадок на Великдень 1931 р. в церкві м. Клеваня: парафіяльна молодь прибрала під Великдень в церкві образ Почаївської Божої Матері жовто-блакитними стрічками, а настоятель, він же благочинний округи, прот. Євсевій Марковський ті стрічки здер; тоді люди вийшли з церкви і не святили пасок. Справа ця секретарем Консисторії В. Покровським була використана відповідним представленням: ЇЇ митрополитові, щоб припинити видання Консисторією українського церковно-народнього двотижневика.

В рр. 1932-35 у Луцьку виходив, з благословення митрополита Діонисія, як неперіодичний орган Т-ва ім. митрополита Петра Могили, журнал „За Соборність"; редактором його був генеральний секретар Т-ва І. Ф. Власовський. Усього вийшло „За Соборність" девять чисел. Журнал був присвячений в основному собор-ницькій ідеології церковного устрою і життя Православної Церкви в Польщі; при великій більшости статтей в мові українській,, були в ,,3а Соборність" статті і в мові білоруській та російській.

ч.„.                                                                                  129

Останнє число „За Соборність" присвячене було Волинському Єпархіяльному Зібранню 29-30 січня 1935 р., коли редактор журналу був вже секретарем Вол. Дух. Консисторії, в зв'язку з якою зміною припинилось і видання журналу „За Соборність".

Волинське Єпархіяльне Зібрання 29-30 січня 1935 р. привітало пропозицію Вол. Дух. Консисторії щодо видання єпархіяльного органу — двотижневика, який під назвою „Церква і Нарід" і почав виходити з 15 березня 1935 р. У „Вступному Архипастирсько-му Слові" до цього видання Владика Олексій писав: „З великою радістю даємо наше благословенство на вихід у світ нашого єпархіяльного органу під назвою „Церква і Нарід". Однині Православна Волинь зможе висловити в наші лукаві дні про себе, як вона вірує, як любить свою св. Церкву, як вона дорожить своїми св. звичаями і традиціями ... Однині вона зможе дати належну відповідь і тим, хто, не знаючи духа Волинського народу і його духовних проводирів, є готовий звести вогонь з неба і попалити у нас все те, що нас духовно окормлює і підтримує, але декому не подобається". .. („Церква і Нарід", ч. 1 за 1935 р., стор. 3). В ст. „Наші цілі" головний редактор органу І. Власовський писав: „Приступаємо до видання нового церковного органу в час нелегкий, в час перехідний, якого назвою характеризується життя нашої Церкви в Речіпосполитій, а зокрема й нашої Волинської єпархії, не перший уже рік... Для нас, у нашому посильному служенні Церкві через друковане слово в оцей перехідний і підготовчий до унормування її устрою час являється нероздільною задачею і ціллю послужити великій справі відродження соборних форм устрою церковного і церковно-єпархіяльного життя й одночасно співді-лати у піднесенні й оздоровленні релігійно-морального духа пастирства і цілої церковно-народньої громади... Будемо прямувати до оздоровлення й унормування відносин поміж пастирями і паствою, приймаючи під увагу увесь складний комплекс сучасних умов церковно-суспільного, національного і політичного життя"... (ІЬісІет, стор. 11-12).

Двотижневик „Церква і Нарід" виходив без перерви впродовж 1935-38 рр., вийшло 91 число. В останньому числі за 1938 р., з дня 15 грудня, уміщено повідомлення Вол. Дух. Консисторії до духовенства єпархії, яке одержувало журнал безплатно (на видання його в річному єпарх. бюджеті асигновувалось 10 тисяч злотих), що з цим числом, 24-им за біж. 1938 р., видання єпарх. двотижневика „Церква і Нарід" нею припиняється. В статті після цього „Кілька слів останніх від редакції "Церква і Нарід" припинення журналу пояснюється тим, що кінчилася, мовляв, з виданням „Декрету Президента Речіпосполітої Польської з дня 18 листопаду 1938 року про відношення Держави до Польської Автокефальної Православної Церкви", „переходова і підготовча до унормування устрою Православної Церкви в Польщі доба"... „Як в цій добі журнал служив Церкві і народові, не редакції, розуміється, про те су-

130

дити, а в яких умовинах проходив своє служення, час є засвіжий, щоб об'єктивно про те говорити. Тому, нехай і цей четвертий, а разом І останній, річник журналу, слідом за першими трьома, йде спочивати на полицях бібліотечної шафи, доки історик не розкриє його сторінок, шукаючи в них образ нашого церковного життя та його змагань в цю затяжну (впродовж майже 17 років) перехідну добу" (Ц. і Н. ч. 24 за 1938 р., стор. 1043). Так пояснювати закриття журналу треба було. На ділі, артк. 78 названого „Декрету Президента з дня 18 листопада 1938 р." наказує, що „органом урядовим Польської Автокефальної Православної Церкви є „Відомості Православної Митрополії", а окремих єпархій — „Відомості (назва) Православної єпархії", „видавані в ензику польськім". Отже „Церква і Нарід", як єпархіяльний орган, та ще в мові українській, заперечувався арт. 78 Декрету Президента. Але ж ні в „Декреті Президента", ні в „Статуті Внутрішнім Польської Автокефальної Православної Церкви", признанім Розпорядженням Ради Міністрів з дня 10 грудня 1938 р., нема заборони Православній Церкві видавати що інше, крім урядових „Відомостей" в мові польській, як рівно ж нема мови й про те, що Церква, видаючи що інше, повинна видавати тільки в мові польській. Отже і з кінцем перехідної доби в житті нашої Церкви в Польщі, журнал „Церква і Нарід", коли перестав бути офіційним органом Волинської єпархії, міг залишатися церковно-народнім двотижневиком в українській мові, так бажаним і в духовенстві і в народі. І тут „вилазить", як то кажуть, „шило з мішка"... Заборона далі видавати „Церква і Нарід" послідувала від Департаменту Ісповідань в Міністерстві Ісповідань і Освіти, на чолі якого Департаменту, по увільненні гр. Фр. Потоцького, став молодик Дунін-Борковський; він і дав це розпорядження Архиєпископові Олексію. Очевидно, що „Церква і Нарід" була великою перешкодою в полонізаційно-му наступі на Православну Церкву Департамента Ісповідань та й всього „Обозу Зєдночення Народовеґо". „Православна Волинь", „Духовна Бесіда", „Церква і Нарід" — були жертвами насильства над українською православною пресою в Православній Церкві в Польщі польської адміністрації.

Т-во ім. митроп. Петра Могили в Луцьку почало з травня міс. 1937 року видавати, з благословення архиєпископа Волинського Олексія, релігійно-громадський православний часопис для народу „Шлях". Волинська Дух. Консисторія обіжником до духовенства єпархії закликувала духовенство до широкої передплати „Шляху" для парафіяльних бібліотек, як „популярного для народу православного часопису в українській мові"; виходив часопис як місячник; редактором його був б. посол до Сейму проф. Є. С. Богу-славський. Т-ву ім. митр. Петра Могили п. Дунін-Борковський з Департаменту Ісповідань не міг наказати припинити видання українського „Шляху"; припинила його видання друга світова війна відразу з приходом у вересні 1939 р. безбожної большевицької

<*                                                                                                                                            131

влади на Волинь, коли припинило своє існування й Т-во ім. мит-роп. Петра Могили.

В богословському журналі — річнику „Елпіс", видаваному з 1926 р. на кошти Синоду і Міністерства Ісповідань митрополитом Діонисієм, при співпраці професорів Студії Православного Бого-словія Варшавського Університету, статті друкувались в мовах польській і російській, і, тільки як дуже рідкий виняток, в мові українській.

Православні календарі в українській мові почали виходити в Польщі в 20-их роках, як—-Холмські Народні К а л е н д а -р і під редакцією М. Ваврисевича, „Духовний Сіяч" в рр. 1926, 27, 28 під редакцією В. Островського, „ Холмський К а -л е н д а р " на 1929 р. під редакцією А. Котовича. Волинський Єпар-хіяльний Місійний Комітет на ювілейний 950-ліття хрещення Укра-Їни-Руси 1938 рік видав великий „Український Православний Календар" під редакцією А. Котовича, секретаря редакції „Церква і Нарід".

З окремих видань, що вийшли при співпраці редакції „Церква і Нарід", належить вказати на важливіші: Алексій, Архиепископ Волинський. С л о в а. В й п. І. На великі свята й ріжні випадки. Слова. В й п. II. На дні воскресні й святочні.

Були це казання в живій українській мові, друковані впродовж 4 років в журналі „Церква і Нарід"; поява їх була особливо цінна з того погляду, що була це перша в друку збірка проповідей в сучасній українській мові, виголошених єпископом.

Прот. Анастасій Абрамович. Методика Закону Божого. (Виклади 3. Б. в початковій школі). І. Власовський. Сучасний Українське-Є вангелицький рух. Євген Сакович. Пінський Собор 1791 р. Євген Сакович. Історія приєднання Київської Митрополії до Московського Патріярхату. Михайло Кобрин. Про Святе Передання. .Михайло Кобрин. Про Святе Письмо або Біблію. Прот. М. Тучемський. Життя й діяльність св. кн. Володимира та схрещення при ньому Руси-України. С. Антонович (Жук). Короткий історичний нарис По чаї в -с ь к о ї У с п е н с ь к о ї Л а в р й. О. Цинкаловський. С л і д й х р й • стиянстванаВолинідо кн. Володимира Великого. У видавництві Українського Наукового Інституту у Варшаві вийшли дуже цінні праці проф. О. Лотоцького: Автокефалія, т. І. Засади Автокефалії. Варшава. 1935. Автокефалія, т. II. Варшава. 1938.

Том другий „Автокефалії" має своїм змістом історію канонічного устрою і розвитку окремих автокефальних православних церков на Сході. В плані проф. О. Лотоцького було намічено т. III присвятити історії Української Православної Церкви, та невблаганна смерть професора, на початку 2-ої світової війни, 22 жовтня 1939 р. обірвала ці задуми.

132

У Володимирі-Волинському, де, як подано було вище, д-р А. Річинський видавав в рр. 1924-26, а потім р. 1929, журнальчик „Н а Варті", видано було при цьому ж видавництві брошуру „Походження єпископату в зв'язку з питанням про бла-годатність ієрархії УАПЦеркви"; автором ЇЇ був, як нас інформовано, прот. П. Табінський; була вона передрукована, як стаття, в журналі Всеукраїнської Православної Церковної Ради „Церква і Життя" ч. 1 за р. 1927, стор. 58-83, з ім'ям, як автора, В. Волинський. Р. 1953 у видавництві ж „На Варті" вийшла праця А. Річин-ського: „Проблеми української релігійної свідомо с т й ". Слід ще згадати про „Релігійно-НауковийВіс-н й к ", що його в рр. 1921-23 видавало, з ініціятиви українського військового священика о. Петра Білона, Братство Св. Покрови при 6-ій Січовій Стрілецькій Дивізії українського війська в таборі інтернованих в Польщі в Олександрові Куявськім (потім в Щипіор-но). Братство це не вважало себе в складі Православної Церкви в Польщі, визнаючи центральною церковною владою для українського військового духовенства на еміграції владу УАПЦеркви в Києві. Ч. 1 „Релігійно-Наукового Вісника" вийшло ЗО вересня 1921 р.; по семи місяцях тільки, зза відсутности грошових засобів, змогли видати ч. 2, після чого журнал виходив більш-менш регулярно; у 1923 році що два місяці, коли він був підтриманий передплатою з боку Волинського духовенства. Останнє число 13/15 вийшло в жовтні 1923 р. Гарним додатком до журналу був „Проповідницький Листок". Припинено було видання РНВісника зза від'їзду до США основника журналу і відповідального редактора його о. Петра Білона, що дістав призначення на парафію від Української Православної Духовної Консисторії в США.

Конституцією Речітіосполітої Польської з дня 17 березня 1921 року постановлена була обов'язковість науки релігії для учнів у всіх початкових народніх школах Польщі (арт. 12 Конституції). „Тимчасові Правила" про відношення Уряду Польщі до Православної Церкви від ЗО січня 1922 р. постановляють (т. 18), що наука Закону Божого для учнів православної віри в прилюдних школах має провадитися на рідній мові учнів. „Внутрішній Статут" Православної Церкви в Польщі, признаний Розпорядженням Ради Міністрів з дня 10 грудня 1938 р., в розд. XII — „Навчання релігії", ні слова не каже про мову того навчання. Але впродовж 1922-38 років обов'язуючими були „Тимчасові Правила" міністра Поніков-ського. Ясно було, що українські діти мали вивчати Закон Божий в українській мові, а не в російській, що практикували в перших роках відродженої Польщі деякі пан-отці російської ідеології, і не в польській, що почали пізніше практикувати інші, запобігаючи перед польською владою. Волинські Єпархіяльні Зібрання 1935 і 1936 років виносили постанови з пригадуванням духовенству, щоб виклади Закону Божого по школах відбувались тільки в матірній мові учнів, а до вищої церковної влади зверталось з прось-

133

бами про видання відповідних підручників по Законі Божому в рідній мові учнів. З Синодальної друкарні вийшли в українській мові такі підручники Закону Божого для всенародніх шкіл: Православний Молитовник. Початкова наука Закону Божого для се-миклясових шкіл. О. Білоусенко (проф. Лотоцький). — Старий Заповіт. Його ж — Новий Заповіт. Наука про Б о г о -служення Православної Церкви. Катихизис. — Підручник релігії для шкіл народні х. Священна історія Старого Заповіту. Священна історія Нового Заповіту.

13. Смерть маршала Иосифа Пілсудського. Боротьба по його смерти двох течій в „санаційному" таборі пілсудчиків. Перехід влади в руки шовіністичної течії військовиків в союзі їх з польськими клерикалами. Ревіндикаційна акція навернення на католицтво українських селян на Волині. Боротьба з нею представників Церкви і українських парламентаріїв. Проводи українцями на Волині воєводи Юзевського, переміщеного до Лодзі. Пробудження духа єдности ієрархії, духовенства і вірних в Православній Церкві при наступі на неї. Польська преса про насадження „польськости" через окатоличення. Масове нищення поляками православних святинь на Холмщині і Підляшші в літі 1938 р. Собор єпископів Православної Церкви 16. VII. 1938. Послання митр. А. Шептицького. Святкування ювілею 950-ліття схрещення України-Руси; значення цього свята. Відгомін в світі подій переслідування Православної

Церкви в Польщі.

12 травня 1935 року помер йосиф Пілсудський, Перший Маршал відродженої Польщі, якого президент Речіпосполитої Польської Ігнатій Мосціцький у відозві, з приводу смерти Маршала, назвав „найбільшою впродовж всієї історії Польщі людиною", як воскресителя державности Польщі та її Будівничого. Будівничим державного життя Польщі Пілсудський став власне від довершеного ним, на чолі відданої йому армії, травневого перевороту 13 травня 1926 р. Від того часу Пілсудський займав в Уряді Польщі становище міністра військових справ, генерального інспектора збройних сил та декілька разів був прем'єром Ради міністрів, маючи одночасно найбільший вплив на напрямок цілого державного життя Польщі та її закордонної політики. Від травневого перевороту 1926 р. до смерти Маршала Иосифа Пілсудського пройшло рівно дев'ять років, впродовж яких, при так званому „санаційному" уряді Маршала Пілсудського, український церковний рух в Православній Церкві в Польщі мав, як ми бачили, значні здобутки. Виходячи з фактичного стану цих здобутків і в задумі перед тим, що очікує надалі православних в їхньому церковному житті при наступниках Пілсудського, Волинське Єпархіяльне Зібрання, перше по смерті Пілсудського, яке відбулось 12-13 лютого 1936 р., приняло ухвалу, вдячну нам'яти Маршала Пілсудського, офірува-

134

ло 2000 зл. на пам'ятник Першому Маршалові і вислало для доручення ухвали, підписаної всіма учасниками Зібрання на чолі з Архиєп. Волинським Олексієм, і офіри — делегацію до Волинського Воєводи. Делегація, в складі Владики Луцького Полікарпа, про-топресв. Павла Пащевського, митр. прот. Степана Грушка і секретаря Вол. Дух. Консисторії І. Власовського, справу вшанування пам'яти Пілсудського Волинським Єпархіяльним Зібранням представила Воєводі Г. Юзевському 21 лютого. У відповіді делегації довшою промовою Воєвода Юзевський підкреслив, що Єпархіяльне Зібрання Православної Волині, як видно з його ухвали, виявило високе зрозуміння історичної ролі Маршала в стосунку до Православної Церкви в Польщі, бо ж ті засади для устійнення життя Православної Церкви в Польщі, які проголошено було в грамоті Президента ЗО травня 1930 р. про скликання Собору тої Церкви, були апробовані в своїм часі самим Маршалом Пілсудським. Нам було відомо, що за такою ж апробатою Маршала підтримував і домагання українського церковного руху на Волині Воєвода Г. Юзевський, як „муж довір'я", в справах церковної політики на Волині, Пілсудського.

Міркування діячів, які близько стояли до української церковно-православної справи в Польщі, над тим, чи не прийде, після смерти Маршала Пілсудського, до яких змін в церковній політиці „санаційного" уряду, зокрема у відношенні до українського церковного руху в Православній Церкві, не були безпідставними. Не прийшло до таких змін відразу, але, пам'ятаю, як архиєпископ Олексій, повертаючись з Варшави з засідань Св. Синоду, чи Мішаної Передсоборної Комісії з участю представників Уряду, приїздив все більше в сумному настрої і попереджав, що треба бути готовими до наступу на Православну Церкву в ріжних формах, зокрема ж до змін в сучасній її ієрархії. У згаданій вище відозві Президента Речіпосполітої, по смерті Маршала Пілсудського, до громадян Польщі сказано, що Пілсудський „давно відчував, що його фізичні сили напружують останні посунення" і тому він шукав і до самодіяльної праці заправляв людей, на котрих мав би лягти по черзі тягар відповідальности".. .

Як виявилось скоро після смерти Пілсудського, посеред цих „заправлених до самодіяльної праці людей з тягарем відповідальности державної", тобто посеред самої верхівки пілсудчиків не було єдности, однодумности щодо прав в Польщі національних меншин, зокрема понад 6 мільйонів українського народу. Року 1936, в часі бюджетової сесії Польського Сейму, Українська Парлямен-тарна Репрезентація Волині мусіла звести напружену боротьбу за всі три приватні українські гімназії, які існували на Волині (в Луцьку, Рівному, Кремянці), як і взагалі в справі українського шкільництва на Волині. Заміри до ліквідації цих гімназій проявляв той самий шкільний куратор на Волині Фіревич, про якого була вище згадка, як про одного з ліквідаторів Кремянецької Духовної Семі-

135

нарії. В цій боротьбі українські посли Волині, опріч меморіялів до Міністра ісповідань і освіти, опріч виступлень в сеймових комісіях і на пленумі Сейма, висилали делегації від Посольської Репрезентації до прем'єр-міністра і до міністрів освіти і внутрішніх справ. Прем'єр-міністром був тоді полковник Валерій Славек; на авдиєн-ції у нього посольська делегація знайшла повне зрозуміння й обіцянку, що він вплине на міністра освіти, аби українських гімназій на Волині не рушили. При відході делегація підняла питання про зміну на становищі Волинського Шкільного Куратора; погоджуючись з слушністю такої зміни, В. Славек радив послам „з'єднати собі міністра внутрішніх справ, бо без його згоди нічого не вдасться зробити".

Міністром внутрішніх справ був тоді М. Косцялковський, з іні-ціятиви і за допомогою якого була переведена перед тим Безпартійним Бльоком Співпраці з Урядом угода з найбільшою українською партією Галичини УНДО (Укранїське Нац.-Демокр. Об'єднання), яку угоду названо було „нормалізацією українсько-польських взаємовідносин в Галичині". Делегація від Української Пар-ляментарної Репрезентації Волині відвідала й міністра Косцялков-ського. В розмові з делегацією міністр Косцялковський висловив погляди на „нормалізацію" польсько-українських відносин в Польщі цілком протилежні від поглядів прем'єра В. Славка. Наводимо ці погляди в передачі учасника делегації, голови тоді Української Посольської Репрезентації Волині, посла Петра Певного. На зауваження останнього, що коли Польща входила в склад Росії, то й поляки вимагали шкіл для себе в польській мові, міністр відповів: „Перше — українців ніяк не можна порівняти з поляками. Росіяни загарбали Польщу, а ми відвоювали частину того, що до нас належало здавен-давна, а по-друге — Волинь ніколи не мала українського шкільництва. Я не буду дискутувати про Волинь, як землю українську, чи про свідомість національну населення Волині. Це ні до чого не приведе, і ми тут з вами спільної мови не знайдемо. Це воєвода Юзевський будує на Волині „потьомкинські деревні" і думає, що тим робить корисну для держави справу. Не заперечую, що на Волині існує етнографічна маса, яку Ви називаєте українцями. Зрештою я вже в цілях куртуазійних вживаю назви „українець" замісць „русин". Але зрозумійте й Ви, Панове, що край є польський. Отже єдина дорога — це асиміляція Волині, як і взагалі всіх українців у Польщі. Не можна щоб воєвода Волинський думав одними державними категоріями, а Станіславський, скажемо, іншими. А у нас, на жаль, так є. І Ви, Панове, замісць того, щоб допомогти урядові, роз'ятруєте справи, які вже мохом віків поросли. Але прошу не вважати мене україножером; я не є ворогом українського народу, але той народ живе поза границями Польської держави ... Я розумію куратора (Фіревича) і тому шаную його працю, бо вона йде на користь Державі"... (Літопис Волині. Вінніпег. Ч. 4. 1958 р., стор. 59-63. Підкр. наше.).

136

Очевидно, що міністер М. Косцялковський, який належав, здавалось, до правовірних пілсудчиків, про українське питання в Польщі думав такими ж „державними категоріями", як і Поліській воєвода Костек-Бернацький, та уважав ці „категорії" за „ІІШтпа га-їіо" державної політики Польщі у відношенні до мільйонів її українських горожан. Правда, за урядування на становищі міністра вн. справ п. Косцялковського такі україножерські погляди ще не переважили в центральному уряді, і голова Ради міністрів В. Славек з міністром ісповідань та освіти В. Єнджеєвичем підтримали і українські гімназії на Волині і усунули з становища шкільного куратора Волинської округи п. Фіревича. Але боротьба двох течій в стані пілсудчиків щодо державної політики відносно українців продовжувалась. В половині 1937 р. українські парляментарії Волині, в складі голови Репрезентації посла С. Тимошенка, послів о. М. Вол-кова і М. Бури та сенатора М. Маслова, були на авдиєнції у віце-міністра вн. справ Ю. Пацьорковського. Піднято було питання про загальний напрямок політики на Волині, і віце-міністер освідчив, що незалежно від тих чи інших неприхильних для українського громадянства чинників, що в останні часи виступили на арені політичного життя, він стверджує, що політика нормального співжиття й співпраці польського й українського населення, що провадиться на Волині воєводою Юзевським, залишиться без змін, бо ж є наочні докази того, що цей напрямок політики є корисний як для цілої держави, так і для українського населення. „Цілий комплекс волинських справ, - сказав наприкінці віце-міністер, — що нині чекють на розв'язання, буде вирішено місцевою волинською владою, яка має до того цілковиту апробату Уряду" („Шлях, ч. 4. 1937 р., стор. 10.).

Ми зостановились на цьому факті боротьби двох течій державної політики у відношенні до українців, яка (боротьба) наступила в Польщі після смерти маршала Пілсудського в самому „санаційному" таборі, з тої причини, що ця боротьба, з перемогою далі в ній полонізаторської течії, найбільше відбилась саме в церковному житті православних українців у Польщі і скерована була в цій полонізаторській течії проти українського церковного руху. Запевнення віце-міністра вн. справ Пацьорковського про продовження політики нормального співжиття і співпраці польського й українського населення були мильними.

Замісць політики „нормального співжиття і співпраці" почався наступ на свободу віри й Церкви Православної в Польщі, сильніший від проявів нетерпимости до православія в перші роки відродження польської державности за часів ендецьких („Народова Демократія") урядів в Польщі. Президентом Республіки І. Мос-ціцьким в листопаді 1936 р. надана була гідність „маршала Польщі" генералові Едварду Ридз-Сміглому. З маршалством сполучуючи становище „генерального інспектора сил збройних", маршал Ридз-Смігли, „людина, за характеристикою К. Миколаєва, дуже об-

137

межена", став „фактичним диктатором" Польщі (Ор. сії., стор. 246). Круг нього скупчилось сім генералів, з яких ген. Фел. Сла-вой-Складковський став прем'єром і міністром внутр. справ, ген. Скварчинський головою політичної організації О2М („Обуз З'ед-ночення Народовего"), ген. Сморавинський командуючим Люблин-ської військової округи, і ця військова влада повела шовіністичну політику в Польщі, з якої скоро почала користати католицька реакція в Польщі: спадкоємці маршала Пілсудського опинились в союзі з польськими клерикалами.

Краківський митрополит Сапєга в р. 1937 переніс з королівської усипальниці на Вавелі в Кракові труну з останками похованого там маршала йосифа Пісудського до башти „Срібних дзвонів". І хоч круг цієї події приниження пам'яти великого маршала пілсудчики учинили були великий шум, — одначе без наслідків. Свідчило це про поворот сильних впливів в державній політиці Польщі католицької ієрархії, з чим пов'язано було й наступлення трудних часів для Православної Церкви.

Справи Православної Церкви, що правно належали найперше до ресорту Міністра Ісповідань і Освіти, були тепер, в поході на Православіє, фактично „розпарцельовані" по трьох міністерствах — Ісповідань і Освіти, Військових Справ та Внутрішніх Справ, що почали разом „опікуватися" Православною Церквою з великою небезпекою для неї. Ця „опіка" стала відступленням від основ державної політики в стосунку до Православної Церкви, положених від часів урядів в Польщі Маршала Пілсудського, основ, що мали своє найяскравіше ствердження в Грамоті Президента Речіпо-сполитої від ЗО. V. 1930 р. на імя митрополита Діонисія. Ця Грамота, що нею проголошено було відродження історичних традицій соборности в свободному внутрішньому управлінні Православної Церкви в Польщі і скликання Собору тої Церкви, була загублена, більше того, потоптана тими спадкоємцями маршала Пілсудського, які прийшли до влади в Польщі в останніх роках перед блискавичним падінням її під наскоком полчищ Птлера. Були це політики, які, за кваліфікацією їх польським публіцистом, „не доросли до розв'язання державних завдань" (Віленське „Зіол^о" ч. 307 за 1936 р.).

Польско-католицька акція навернення на римо-католицизм православних українців Волині в місцевостях прикордонної смуги з Східньою Волинню, що була під владою совєтською, розпочалась в останніх місяцях 1937 р. Цю акцію навернення на римо-ка-толицтво повели найперше чини Корпусу Охорони Пограниччя, скорочено КОП, повели, розуміється, не проповіддю місійною про єдину спасенну віру католицьку, а всякого роду репресіями і переслідуваннями місцевої православної людности, обмеженням її в громадянських правах. Селянам відбирають пашпорти, без яких не можна рухатися в прикордонній смузі, забороняють виходити з хат увечері, світити вечорами світло в хатах, відвідувати сусідів,

138

читати українські часописи та книжки під загрозою кари в'язницею; почали ширити чутки, що КОП буде виселяти з прикордонної полоси всіх православних українців, як елемент непевний; перехід же на католицтво дасть цим неокатоликам різні вигоди і привілеї, як, напр., кращі наділи землі при комасації земель, яка мала переводитися; православні ж дістануть гірші кавалки, або й зовсім будуть позбавлені землі та виселені. В цій акції тероризування православного українського населення чинами КОП'у взяли уділ осадники-поляки, що за відновленої Польщі дістали земельні ґрунти на українській етнографічній території, працівники гмін-ного самоуряду, між ними сам війт гміни Ланівці Кремянецького повіту Ян Стадницький, і навіть кілька вчителів-поляків початкових народніх шкіл.

Без сумніву, що ці „місіонери" не з власної ініціятиви почали т. зв. „ревіндикаційну акцію" на Волині. Думка боронити від сходу Польщу „католицьким валом" шляхом примусового навернення на католицтво, а тим самим і на „польськість", цілі українські села по пограниччю з СССР, — творців (думки цієї) мала дальше й вище, ніж пограниччя Крем'янецького повіту; про це ще будемо говорити. В цій „ревіндикаційній акції" дуже голосною стала не тільки в Польщі, а й далеко поза межами її, в цілому, можна сказати, культурному світі, справа невеликого села „Гриньки", приналежного до парафії Грибова, Кремянецького повіту. В цьому селі, як і по других, в жовтні 1937 р. було переведено свято КОП-у; після програмової урочистости коло шкільного будинку, була уряджена шкільна танкова забава. З нагоди цієї урочистости зовнішня фронтова стіна школи була удекорована і оздоблена портретами найвищих достойників Держави, а також святими образами. Портрети і святі образи не були чомусь-то по урочистості зняті, а залишені на ніч завішені на дворі Рано дру-го дня виявилось, що ці портрети і образи вночі було спрофановано невідомими злочинцями. З арештованих при доходженні цієї справи 5 осіб чотирьох з них скоро увільнили, а одну, що ніби призналась до вини, посаджено до в'язниці.

Ця подія, що виглядає на велику провокацію, спричинилась до ще більшого занепокоєння і без того заляканих селян с. Гри-ньок і сусідніх сел. Без вини винуваті очікували ще більших репресій, а це саме і творило психічний ґрунт для успіхів „місіонерів". Тяжкі тривожні переживання православних українців с. Гри-ньок довели їх до того, що 19 грудня 1937 р. опинились вони, 35 родин в кількості 116 душ, в м-ку Ланівцях, в римо-католицько-му костелі, де місцевий ксьондз Адольф Яросевич, теж один з „місіонерів", приєднав їх до Римо-Католицької Церкви. „Місійна" заслуга о. Яросевича була відмічена відразу в органі Луцького католицького біскупа „2усіе Каїоіісісе" (ч. 52 за 1937 р.). Але скоро після перших вибухів радости з приводу масового переходу православних селян в Гриньках на католицизм, „2усіе Каїоіісісе"

139

змушене було розв'язувати питання: добровільний чи не доровіль-ний був перехід тих селян у віру католицьку? Ряд фактів поставив це питання для кожного, хто мав християнське сумління.

Голова Української Парляментарної Репрезентації Волині інж. С. Тимошенко через два тижні після „навернення", діставши перепустку від влади в район прикордонної смуги, прибув до Гриньок довідатись про справу переходу на католицтво від самих навернених, але через п'ять хвилин по прибутті вже був випрошений посол до Сейму чинами КОП-у і змушений залишити Гриньки. Духовна Консисторія, отримавши донесення від декана Лановецької округи про події в Гриньках, делегувала туди члена Консисторії о. А. Бриниха і епарх. місіонера о. С. Казновецького, але тими ж чинами КОП-у вони не були допущені і повернули до Кремянця. Декан Лановецької округи, до якої належало с. Гриньки, о. Мико-лай Малюжинський, маючи постійну перепустку для подорожі по своїй окрузі, змушений був тепер просити кожноразового дозволу КОП-у на відвідування села Гриньки, а коли після такого дозволу появлявся в Гриньках, то його екскортував капрал КОП-у, що надзвичайно пригноблювало селян. 26 січня 1938 р. прибув до села Гриньки з архипастирською візитацією архиепископ Волинський Олексій, повідомляючи попередньо про візитацію, як звичайно Волинський Воєвідський Уряд. АрхиєпискО'Па Волинського КОП не посмів не пустити в прикордонну полосу до Гриньок.

Владика Олексій в проповіді до народу в церкві с. Гриньок, пригадавши старшим парафіянам покійного їхнього настоятеля о. Діонисія, що не міг нахвалитися ними, як добрими в житті християнами, продовжував в проповіді: ,,І ось чую, що ви, в значному числі, зрадили свою прадідівську віру і відпали в інше іспові-дання. Моєму здивованню і тузі не було границь, що ви дійсно впали в нещастя, хоч і в надзвичайних обставинах вашого життя. І ось я серед вас, що плачете і ридаєте. Але і мені не легко, бо ж мене поставив Господь ,,стражем дому нового Ізраїля, щоб вро-зумляти вас від імени Божого". Ви плачете І ридаєте увесь час, як я з вами, від зустрічі зо мною і до сього часу не перестаєте плакати. Це добра ознака. Я бачу і відчуваю, що не своєю волею ви впали в найбільше нещастя — відпадіння від Рідної Церкви. А коли не по своїй власній волі, то кому це потрібне, кому захотілось ваших сліз і ридань?" І в недовгому часі після архипастир-ської візитації в Гриньках більше ста осіб з „навернених" повернуло назад до Православної Церкви.

Прибувши в сусідні Ланівці, Архиєпископ Олексій в тамошньому храмі проповідував: „Нині, друзі мої, усі ми знаходимось якби напередодні Страшного Суду, бо нині часи апокаліптичні, події страшні. В недалекій від вас країні антихрист вже розкрив пащеку свою, щоб пожерти віруючих. Нині найвищий час об'єднатись всім християнам, щоб дати сильну відсіч ворожим силам. Але це не значить, що треба нам православним, покидати своє, комусь

140

підпорядковуватись і до когось приспособлятися. Ні, далеко, ні" („Церква і Нарід". 1938 р., чч. 4, 6.)-

До наведених фактів з життя на місці „місійної дії навернення" долучилось скоро перенесення цієї справи на терен парламенту в інтерпеляціях в Сеймі до Міністра Вн. Справ 1 лютого 1938 р. посла Степана Скрипника (нині Архиєпископа Мстислава УПЦер-кви в США) і 11 лютого 1938 р. посла Степана Барана, греко-католика. Посол Ст. Скрипник, розповівши про акцію навернення на римо-католицизм православних українців в Гриньках, стверджує в інтерпеляції продовження цієї акції і в інших місцевостях гмін Ла-нівці й Білозірка Кремянецького повіту, що „викликає велике занепокоєння серед місцевої православної людности, загроженої в основному своєму праві — свободі визнання". Інтерпеляція передає слова одного з господарів с. Гриньки, присутніх при ґвалтовному відібранні представниками КОП-у перепустки у посла С. Ти-мошенка: „Тепер Ви, п. После, бачите, як нам тут живеться, коли навіть послові не вільно з нами поговорити. Але запевняємо Вас, що католицьку метрику можуть нам видати, але душі наші зостануться православними і українськими". (Текст інтерпеляції посла Ст. Скрипника в час. „Шлях", ч. З за 1938 р., стор. 13-14. Підкр. наше.).

Коли з ряду усіх наведених фактів, — а їх можна б навести ще й більше, — було очевидним, що акти переходу православних українських селян на римо-католицизм не були добровільними, то захисники акції „навернення", яка на ділі суперечила конституційне заґарантованій свободі віровизнання у відновленій Речіпоспо-літій, висунули теорію (і практику насильства в її впровадженні) „ревіндикації душ", при якій акція навернення одержувала вже не тільки релігійний, а ще більше національний характер. Почали виписувати, що акція є внутрішньою польською справою, що це порахунок поміж поляками і російським царатом, який „навертав примусом на православіє", що в цій акції „казав поляк до поляка: ти жертва насильства, вернись, коли перешкоди зникли, до своїх". І „місійну" діяльність осіб, що займали урядові становища, чи то в КОП, чи в цівільній адміністрації, почали оправдувати тим, що в них „ділали головно переконання національні" (2усіе Каїо-1и±е, ч. 9 1938 р.).

На цю теорію „ревіндикації душ" (польських) при акції навернення доводилось писати: „Неправдою є, що в католицькій акції, піднятій зараз на Волині, промовляє тільки поляк до поляка, католик до потомків колишніх родів католицьких. Вже поминувши навіть теорію про виключну ніби польськість прізвищ на ський, цький, ич, — викази прізвищ багатьох з навернених, серед яких є атрихайлови, богданови, маркови, седельникові, — зовсім не з Волині навіть, а волинські: дацкжи, марчуки, савчуки, якимчуки, пивоварчуки, климчуки, луцюки, микитюки, цимбалюки, мельни-чуки, ковальчуки, отченаші і т. д. — свідчать про це" (Церква і

141

Нарід, ч. 6. 1938 р., стор. 249). Польський посол до Сейму, історик Я. Гофман в промові під час дискусії над бюджетом Міністерства Вн. Справ сказав: „Знаходжусь акурат в тому щасливому чи нещасливому положенні, що працюю над певним історичним еля-боратом, який торкається костела, і маю тут метричні дані парафії Ланівці (римо-католицької), з яких виявляється, що в тих Гриньках було тільки дві родини польських: одна Бейзима, яка нотується від року 1732, а друга Реконвальд, яка при дітях змінила трохи прізвище і нотується від року 1803 до 1813. Є то тільки дві родини на протязі метрик від 1732 до 1846 р. Потім тих поляків напевно там не прибуло. Аналогічне є в інших місцевостях в тім пограничнім пасі, які (місцевості) було називано в певній частині польської преси: докладні маю дані, скільки там проживало поляків. Не буду порівнювати Гриньок і того, що там робиться, ані до Холмщини, ані до Вжесні. .. Але апелюю до Пана Прем'єра, щоб до того таємничого „я" людини, до душі його, до віри, не вла-зилось, вульгарно кажучи, з кальошами". („^оіуп" ч. 9 за 1938 р.). „Вважаю, що з погляду польської рації стану і нашої традиційної толєрантности справу Гриньок не можемо вважати за таку, яка приносить честь кому б то не було", — сказав в засіданні другий польський посол, Голова Бюджетової Комісії в Сеймі і бувщий прем'єр Уряду Л. Козловський (Ц. і Н. ч. 6 за 1938 р., стор. 250).

Такі голоси в справі католицької акції примусового „навернення", як наведені посла Якова Гофмана і б. прем'єра, посла Л. Козловського, були польськими голосами тої течії в санаційному таборі після смерти маршала Пілсудського, яка прагнула здійснення конституційних свобод і нормального співжиття і співпраці в Польщі різних національних груп її населення. Представником другої течії в тому таборі, шовіністичної, був генерал Славой-Склад-ковський, прем'єр і міністр вн. справ в його відповіді від 31. III. 1938 р. на інтерпеляції, про які сказано вище, послів Ст. Скрипника і Ст. Барана. Розуміється, що він заперечив правдивості всіх фактів, що їх посли представили в інтерпеляціях; на доказ додержання Урядом конституційних засад свободи віри виставляв Архи-пастирську візитацію Кремянеччини 25-29 січня 1938 р. Архиєпи-скопом Олексієм, що відбулася без перешкод і навіть з „тріюм-фальною аркою" для в'їзду Архиепископа, збудованою поляками КОП-у, як вияв „пошани для достойника Правослвної Церкви". В кінці представник Вищого Уряду потрактував інтерпеляції послів як спроби „надавати нормальному і зрозумілому (?) релігійному рухові характер недозволеної акції адміністративних чинників", які спроби робляться, мовляв, в цілях політичних. Видані досі зарядження в справі Гриньок міністер Складковський вважав за „цілком вистарчальні" (Ц. і Н., ч. 8. 1938).

28 березня 1938 р. в Кремянці, під головуванням Архиєписко-па Олексія, відбулось зібрання Волинського Єпархіяльного Комітету з участю, крім постійних його членів, представників Україн-

142

ської Парляментарної Репрезентації Волині і Т-ва їм. митр. Петра Могили. У вступному слові при відкритті зібрання архиєп. Олексій, визначивши головну ціль зібрання — обговорити святкування ювілею 950-ліття схрещення князем Володимиром Великим України-Руси в 988 р., казав: „У Києві зовсім не може тепер наш народ святкувати цієї 950-ої річниці приняття християнської віри від греків, тому на нас тут лежить особливий обов'язок найурочистіше відсвяткувати цей ювілей всенародній 950-ліття православної віри і Церкви в українському народі від часів Рівноапостольного князя Володимира. Це наше зібрання, маючи такий високий в історії народу предмет до обговорення, носило б цілком радісний характер, коли б радість ця не була захмарена тими вістками та повідомленнями, що йдуть майже щодня до єпархіяльної влади з приграничних, в повітах Кремянецькому, Здолбунівськобму і Рівенському, парафій православних про широко тепер вже відому акцію римо-католицьку по наверненню православних на католицизм. Тому належить цьому надзвичайному зібранню Місійного Комітету і цю акцію та протиакцію їй обговорити, як нам, гідно своєї віри і свого народу, зберегти і захистити насліддя від Великого Володимира — св. Православну віру".

На зібранні Місійного Комітету було ухвалено головну урочистість 950-ліття схрещення України-Руси відсвяткувати в днях 12-14 серпня ц. р. у місті Володимирі-Волинському та Зимненсько-му, біля м. Володимира, Святогорському жіночому манастирі. Після відсвяткування у Володимирі, ювілей 950-ліття відсвяткувати ухвалено по всіх повітових містах, містечках і селах в дні, залежно від місцевих обставин, впродовж місяців серпня, вересня і жовтня 1938 року. Виконавчий Комітет по організації свята ювілею утворено було в складі члена Консисторії о. Юрія Григоровича, посла С. Тимошенка, посла С. Скрипника, секретаря Консисторії І. Власовського, голови Т-ва ім. митроп. Петра Могили М. Ханен-ка, настоятеля Володимирського собору Є. Коноплянки і вик. об. єпарх. місіонера о. С. Казновецького.

В справі акції навернення українського православного народу на римо-католицтво зібрання було ознайомлене головою Укр. Пар-лам. Репрезентації Волині послом С. Тимошенком з тою обороною інтересів Православної Церкви і прав православного населення, яку в останньому часі перевела названа Репрезентація на терені Сейму і Сенату, в комісіях бюджетових і на пленумі Сейму і Сенату, а також на авдиєнціях у представників державної влади. Заслухано було і апробовано виготовлені меморіяли в справі „навернення" на римо-католицтво до Голови Ради Міністрів і до Міністра Ісповідань і Освіти. Міністер Ісповідань і Освіти В. Свєнто-славський мав бути в Луцьку 28 березня, з огляду на що Зібрання постановило доручити меморіял Міністрові Свентославському особисто череє делегацію від православних українських організацій міста Луцька і околиць. На закінчення зібрання Владика Оле-

143

ксій закликав до єдности усіх членів Церкви, духовенство і вірних, бо, "крім Бога і самих себе, трудно нам на кого надіятись в так ускладнені часи нинішнього нашого життя".

Делегація православних українців, на чолі з оо. протопресв.
Павлом Пащевським та митр. прот. Ст. Грушком, в кількості по
над ЗО осіб — представників від різних українських організацій
Волині, була принята у Луцьку міністром ісповідань і освіти В.
Свєнтославським 29 березня 1938 р., в присутності воєводи Волин
ського Г. Юзевського та послів до Сейму С. Тимошенка і Ст.
Скрипника. Від імени делегації промовив до п. Міністра о. прото
пресвітер Павло Пащевський. Вітаючи прибулого на Волинь Мі
ністра, о. Пащевський навів з поезії Шевченка („Брониславу Залє-
ському") погляд Великого Шевченка на ту сумну ролю, яку віді
грала релігійна боротьба в історії польсько-українських взаємо
відносин в давнину, та його заклик до польського поета:
„Подай же руку козакові І знову іменем Христовим
І серце чистеє подай,                      Возобновим наш тихий рай"...

„Відповідь на цей заклик, — говорив о. Пащевський, — почули ми в наші часи, коли перший маршал Польщі Йосиф Пілсудський подав руку Вождеві українського народу Симонові Петлюрі, з яким пішов р. 1920 на Київ"... Зазначивши, яку видну участь в подіях того часу брали українці, о. Пащевський підніс далі ті жалі, якими боліє зараз українське серце на Волині спеціяльно в області церковно-народнього життя, а саме: звернув увагу міністра на не-скликання до сього часу (8 років від грамоти Президента ЗО. V. 1930 р.) Церковного Собору Православної Церкви, неунормований досі правий й стан Православної Церкви, на позбавлення Волині духовної школи для підготовки пастирства народнього і на свіжий наступ на православя католицької акції, яка користає в цілі навернення на католицтво зі всяких прикрих засобів насильства. На закінчення о. Протопресвітер доручив Міністрові два меморіяли, один в справах загально-церковних православних в Польщі, а другий — в справі, зокрема, акції примусового навернення на католицтво, принятий на зібранні Волинського Єпархіяльного Місійно-го Комітету 28 березня 1938 р. У відповідь на ці жалі, міністер Свєнтославський освідчив делегації, що підготовчі прати по унормуванню правного стану Православної Церкви є на викінченні і незабаром наступить це унормування правними актами; що ж до інших порушених справ, то Міністер обіцяв звернути на них увагу по зазнайомленні докладнім з ними в поданих йому меморіялах.

Не пройшло й місяця після цієї розмови в Луцьку української делегації з п. міністром В. Свєнтославським, як Волинь, 24 квітня 1938 р., на Великдень прощала довголітнього (від р. 1928) Волинського воєводу Г. Юзевського. В факті перенесення з Волині воєводи Г. Юзевського на становище воєводи до Лодзі, а призначення воєводою Волинським воєводи Лодзького А. Гавке-Новака — цілком яскраво виявилась зміна політики теперішнього Уряду

144

Польщі у відношенні його до українського населення Польщі, зокрема до православних українців. До широко зарисованої католицької акції „навернення' на „кресах", сполученої з полонізацією православного населення, воєвода Юзевський зовсім не надавався. На урочистих проводах воєводи Юзевського громадянством цілої Волині в переповненій воевідській залі від українців промовляв посол С. Тимошенко. В своїй промові С. Тимошенко з натиском підкреслив, що до воєводи Юзевського, впродовж 9 років, як За-хідня Волинь знайшлась в межах відродженої Польщі, аж 12 його попередників, волинських воєвод, прикладали свою працю до цієї „найбільшої дільниці в Державі, але справжній належний напрямок життя надав їй лише воєвода Юзевський". „Як представник українського населення Волині, — казав С. Тимошенко, — я щасливий підкреслити той момент Вашої волинської праці, на який Ви, знавець ідей Першого Маршала Польщі, клали особливий натиск. Ви з повним сумлінням виконали заповіт його про чесну кре-сову політику... Ви знайшли до цього правдивий і єдиний шлях, а саме шлях особливо делікатного відношення до релігійних і національних потреб українського народу Волині, який назавжди залишиться безмірно Вам за це вдячний"... („Шлях", ч. 6. 1938 р., стор. 9-Ю). Того ж дня, 24 квітня 1938 р., Воєводу Юзевського і дружину його Юлію Юзевську провожало окремо українське громадянство в клюбі „Рідна Хата". Були представники українців різних колись політичних течій і організацій, — з Луцька, Рівного, Кремянця, Володимира, Дубна, Ковля, Здолбунова, Сарн, Косто-поля, Горохова. Учасники цих проводів згадували не раз потім, яким сумом і непокоєм пройняті були настрої тоді в передчутті наступлення якихось великих подій і змін на Сході Европи, які охоплять і Волинську землю.

9 травня 1938 р. була принята Головою Ради Міністрів генералом Фел. Славой-Складковським у Варшаві делегація православної Волинської людности, на чолі з архиєпископом Волинським Олексієм, в складі послів до Сейму С. П. Тимошенка, С. І. Скрипника, благочинного Лановецької округи на Кремянеччині п-о. Миколи Малюжинського і селянина с. Гриньки Юстина Нички. Делегація докладно поінформувала прем'єра про католицьку акцію примусового навернення на римо-католицизм православних в при-граничних з Совітами селах Волині і доручила в цій справі Голові Ради Міністрів меморіял, принятий на зібранні Волинського Єпархіяльного Місійного Комітету. Вислідом цієї делегації у генерала Славой-Складковського було хіба те, що розпорядком Міністра внутрішніх справ від 10 червня 1938 р. було у Волинському во-євідстві поширено прикордонну полосу з командою КОП-у на цілі повіти Кремянецький, Здолбунівський, Рівенський, Костопіль-ський і Сарненський, а з повітів воєвідства непограничних на ряд гмін в повітах Дубенському і Луцькому; член делегації, благочинний в пограничній полосі на Кремянеччині о. Микола Малюжин-

145

ський, на вимогу воєвідського уряду, був перенесений з Ланівців на парафію в с. Кримно, Ковельського повіту.

Велика загроза Православній Церкві в Польщі з боку католицької акції навернення та ,,ревіндикації душ", підтримуваної високими польськими достойниками, головно на військових становищах, повела у внутрішньому житті Церкви до сильного пробудження духа єдности складових частин її — ієрархії, духовенства, вірних.. Вщухли в обличчю великої небезпеки для віри народу розходження на національному ґрунті. Митрополитові Діонисію, який на свята Вознесений Господнього і св. Тройці їхав з Варшави до Почаївської Лаври, уряджена була на Волині небувала зустріч на двірці в місті Рівному 31 травня 1938 р. На зустріч прибув з Кремянця архиєп. Волинський Олексій, багато духовенства, численні представники українських організацій, української молоді, до тисячі православного громадянства. Посол Ст. Скрипник виголосив при виході Митрополита привітальну промову, в якій висловив в імени всіх зібраних велике задоволення й почуття радости, що Митрополит прибув на Волинь, щоби своєю присутністю й авторитетом Первоієрарха Православної Церкви в Польщі зміцнити серця вірних, дати їм потіху й надію, сцементувати їх душі в любові та відданості до прадідньої православної віри, до рідної Православної Церкви ... Привітання промовця було вкрите гучними окликами зібраних — „Слава! Слава Владиці Митрополитові!" В Почаївській Лаврі на Вознесення і в перший день св. Тройці урочисту Службу Божу правили Митрополит Діонисій і архиєп. Олексій в сослуженні численного духовенства, як лаврського, так і прибулого з процесіями прочан з Волині, Полісся, Холмщини, Гродненщини; за богослуженням багато проповідників виголошували проповіді, що їх вислухували прочани з великою увагою і потім сердечно дякували п.-о. проповідникам за їх зрозумілу й задушевну науку, за підкріплення віри й приготовлення до подвигу за неї. На день св. Тройці прибули з Варшави до Почаєва, в супроводі протопресв. о. Т. Теодоровича, студенти IV курсу Православного Богословського Відділу при Варшавському Університеті; вони перед св. Чудотворним Образом Почаївської Божої Матері дали урочисту обітницю стояти за віру Православну до кінця". („Шлях", ч. 7. 1938 р., стор. 11). 9 червня 1938 р. в митрополичому домі Почаївської Лаври, під головуванням митрополита Діони-сія, відбулась нарада в справі оборони Православія перед наступом католицько-польської акції на Волині, а також в справі святкування ювілею 950-ліття схрещення України-Руси в серпні 1938 р. В нараді брали уділ Архиєпископ Олексій, посли до Сейму С. Тимо-шенко, Ст. Скрипник, М. Бура, сенатор М. Маслов, секретар Консисторії І. Власовський, юрисконсульт Консисторії адв. В. Первен-цев і церк. староста Кремянецького собору Н. Мінаков.

Вище ми вже писали, що релігійна політика польського уряду у відношенні до Православної Церкви в роках після смерти

146

маршала Пілсудського стала протилежною до тих засад, що їх яскраво було проголошено в Грамоті Президента Річипосполитої від ЗО. V. 1930 р. Про ці засади і польський історик писав в тих часах: „Що раз загальніше зміцнювалося переконання, що єдине поворот до історичних традицій, до засад соборности дасть зовнішній автокефалії (Православної Церкви) належні основи внутрішні" ..., що після видання названої Грамоти Президента — „Православна Церква в Польщі стала перед лицем переломового моменту, який вирішує усю її будучність". (Лагшзг \\^о1іпз1сі. Роїзіса і Козсібі Рга^оз1а\упу. Ь\¥О\у. 1936 р., стор. 143-145). І ось, в цьому „переломовому" моменті в житті Церкви політичні чинники міняють, як бачимо, напрям політики у відношенні до Православної Церкви; не „поворот до засад соборности" в житті тої Церкви для оживлення її життя, а властиво неґація тої Церкви, поборювання її, як перешкоди для державних інтересів Польщі, — почали кермувати чинами військових і невійськових спадкоємців влади в Польщі по смерті Пілсудського.

Освітлення цієї зміни в програмі релігійної політики в стосунку до Православної Церкви знаходимо досить в тодішній пресі, особливо в зв'язку з негативним ставленням польського уряду і польського громадянства до неоунійної акції в Польщі Риму.*) Санаційний „Кигіег Рогаппу" писав: „Досьогочасна неоунійна акція гамує процес ширення на кресах західньої культури і штучно, для невідомих цілей, хіба що не релігійних, утруднює кресовій людності зв'язання з державою і з польською культурою ... Польське суспільство, яке в більшості глибоко прив'язане до релігії й культури католицьких, не має причин до фаворизування православія на кресах. Але ж досьогочасна політика чинників, що керують нео-унійною акцією, ставить польське суспільство в непомірне трудне становище. Ті, що провадять неоунійну акцію, повинні зрозуміти, що рація стану польської держави, тісно пов'язана з завданням оборони, вимагає зміцнення польсько-російської границі границею культурною, і зараз є то тим більше потрібне, що зі сходу йде руйнуюча пропаганда комунізму. Повинні також зрозуміти, що людність на наших східніх кресах виказує готовність до стислого сполучення з цілістю державного життя та до повільного принят-тя основ польської культури. Недопустимим є, щоб тій еволюції протиставились з якої-будь сторони". (Підкресл. наші). Ендецький (партії „польської народової демократії") „Сопіес ^агзгахузісі", солідарізуючись з цими думками санаційного „Кигіега Рогаппе^о", висловив їх ще одвертіше: „В з'єдинення Православної Церкви з Католицькою Церквою за посередництвом католицької церкви східнього обряду, твореної на польських землях, не віримо. В поважний розвиток тої Церкви коштом Православної також не віримо. Признаємо вповні наш обов'язок пропагувати правдиву ві-

*)  Докладно про таке ставлення сказано в підрозд. 8.

147

ру, але на тривалий успіх може числити тільки Римо-Католицька Церква. Та пропаганда в повних ста відсотках згідна ? інтересом польського народу і держави. Отже може числити на повне зрозуміння і гаряче попертя всіх". („Церква і Нарід", ч. 6. 1938 р., стор. 226-227. Підкресл. наші.).

Як бачимо, в підтриманні католицької акції навернення православних на римо-католицизм певні спадкоємці влади Пілсудського в Польщі знайшлися в одному таборі з польськими ендеками. Ціль цієї акції для перших і других однакова: насаджувати польську культуру, основним елементом якої є католицизм, посеред православних українців і білорусів — громадян Польщі, в інтересах польського народу і польської держави, іншими словами — провадити (всякими способами) асиміляцію і релігійну (католицизм) і національну (польськість) православного українського і білоруського населення. Польська культура уявляється при цьому як західня культура, а поляки її репрезентанти: польсько-російську границю треба зміцнити границею культурною, насаджуючи „польськість". Українські греко-католицькі органи преси в Галичині, як „Мета", „Нова Зоря", як же помилялись в ті часи в розумінні цілей католицької акції навернення православних. „Мета", напр., писала в ч. від 13. II. 1938 р. „Про відомі події в Гриньках заговорили в Сеймі українські посли, і щойно при тій нагоді український загал мав змогу з преси довідатися дещо про цю таємну справу. Ми вже підкреслювали, що того роду „місійна" пропаганда на латинський обряд, як це мало місце у Гриньках, глибоко шкодить справі св. З'единення на Волині, яке дасться успішно перевести лише при активній участі українських греко-католицьких кол". (Підкресл. моє). „Нова Зоря" теж писала: „По кількох літах великих зусиль поляки стверджують, що вислід неоунії рівняється майже зеру. І, мимо того, польські шовіністи за сокальській кордон не дають доступу нашій уніятській церкві, яка має вироблені форми і 300 літ традиції за собою. Власне тому не дають їй доступу. Двадцять літ минуло надармо"...

З приводу такого наївного „мрійництва" українських греко-католицьких кіл, нам доводилось в тім часі писати: „Очевидно, що греко-католицьку церкву, не вважаючи на 300 літ традиції, не признається за здібну ширити західню культуру на кресах... Мрійники продовжують твердити своє, що успіх „св. З'єдинення" залежить на Волині від участи в унійній акції „українських греко-католицьких кол", продовжують домагатися, щоб їх пустили на Волинь, ніби не бачучи, що „велика унійна ідея" не має, як така, попиту на політичному сьогоднішньому ринкові, викликує навіть зогидження" (Ц. і Н., ч. 6. 1938 р., ст. „Чи сумерки унійної ідеї?"). В перспективі 25 років від подій того часу, тепер і згаданим мрійникам, мабуть, цілком ясно, що польським політичним чинникам, які ініціювали і підтримували акцію „Гриньок" і других теренів „апостольства" над „мильно охрещеними", зовсім не ходило про

148

„св. З'єдинення", яке до того ж далеко не спольщило за 300 літ українців в Галичині, так що й за відродженої Польщі треба було в інтересах „польськости" вести там широку пропаганду за перехід на латинський обряд.

Меморандуми до центральних влад, делегації православних у прем'єра уряду і міністрів, протести і інтерпеляції з трибун сейму і сенату в справі католицької акції „навернення" трохи стримали її розгін, але далеко не припинили. Бо попертя її йшло, як вже сказано, від найвищих тоді польських достойників на військових становищах. Сам Президент Республіки проф. Ігнатій Мосціцький, що був проти цієї нетолеранційної та в засобах антиконституцій-ної акції, не в стані був її припинити; приймав у цій справі православного митрополита увечері, ніби як потаємно, на приватній авдиенції. Про це митрполит Діонисій розповідав на згаданій вище нараді в Почаївській Лаврі 9 червня 1938 р.

Ослабивши трохи „культурно-місійну" акцію польських капралів на пограниччю Волині з Совєтами, польські культуртреґери кинулись на многостраждальні Холмщину і Підляшшя. які не знаходились на пограниччю і, здавалось, не потрібували тут інтереси держави в її обороні „зміцнення границею культурною". А „культура" ця там була ще гіршою, ніж проявлена була на пограниччю Волині в акції навернення православних селян страхом на католицизм. Ми вже писали вище (підрозд. 12), що до часу проголошення автокефалії Православної Церкви в Польщі р. 1925, тобто за урядів ендецьких, було на Холмщині й Підляшші в різні'способи ліквідовано для православних 320 церков (59 зруйновано, 111 закрито і 150 обернено на костели); за урядів санаційних маршала Пілсудського де-кілька з цих закритих і одібраних церков удалося населенню відкрити і повернути; кілька побудовано було також молитовних домів. Коли по смерті Пілсудського в санаційному уряді опанувала владою течія прихильників ендецької політики в справах релігійних і національних в державі, то вернулась знов католицька акція „навернення" й до ліквідації православних святинь в Холмсько-Підляському краю. Ліквідація ця була переведена, ніби на свідоцтво вищости польсько-католицької культури, саме напередодні святкування Православною Церквою в Польщі ювілею 950-ліття схрещення України-Руси.

Вже в квітні 1938 р. закрито було польською адміністрацією, без всякого приводу і правних підстав, 23 церкви, напередодні Великодня. (К. Николаев. Ор. сії., стор. 263). Масове нищення православних церков переведено було на Холмщині й Підляшші в червні і першій половині липня 1938 р., переведено організовано, не тільки без перешкоди і припинення цих варварських актів органами державної адміністрації на місцях, а навпаки — з їх участю і допомогою. „Координаційний Комітет у Люблині (Католицької акції) безпосередньо кермував нищенням церков, бо Холмщина й Підляшшя належали до Люблинського воєвідства", а на чолі „Ко-

149

ординаційного Комітету в Люблині стояв військовик, генерал Смо-равинський,,, командуючий Люблинською військовою округою. („З історії мучеництва Холмщини й Підляшшя". — Календ. ,,Рідна Нива" на 1958 р., стор. 83-84). Варварська акція нищення православних святинь на Холмщині й Підляшші не свідчила, ясна річ, про вищість польсько-католицької культури, якою треба було, на думку „Кигіега Рогаппе^о", пройняти православне населення „кресів" в обороні Польської держави перед комунізмом зі Сходу, а саме наближала рівень такої „культури" до варварських чинів в переслідуванні релігії та в руйнуванні церковних святинь на Сході безбожною большевицькою владою.

Посол до Сейму Ст. Баран (українець-католик), що в справі нищення православних церков на Холмщині й Підляшіиі вніс до голови Ради міністрів дві інтерпеляції на пленарному засіданні Сейму 6 і 21 липня 1938 р., пише: „Остаточний білянс православних церков на Холмщині й Підляшші такий: дня 1. VIII. 1914 р. було там усіх православних церков 389, а дня 1. IX. 1939 р. всього 51. Поляки забрали для себе 149 православних церков і перемінили їх на римо-католицькі костели, а 189 православних церков зовсім збурили, або просто спалили. Бурення церков (в літі 1938 року) відбувалось планово і систематично при помочі спроваджених польських робітників та під доглядом і охороною польської державної поліції. Діялось це при розпучливому плачі і голосних лементах місцевої української православної людности. Польські робітники виносили з церкви церковні образи, книги, ризи та іншу церковну утвар, скидали те все на купу і щойно тоді приступали до бурення церкви. При цьому нищили не раз старий цвинтар біля церкви та церковну огорожу, зрізували дерева і всю площу зрівнювали з землею та засівали травою, щоб по церкві не залишити ніякого сліду. Бували випадки, що робітники приїздили не тільки з поліцією, але ще й з поліційними псами, щоб відганяти православних селян і селянок від церкви. При нищенні церков не щаджено і тлінних останків православних, що їх викиду-вано з найбільшою наругою з могил ... У божевільному буренні поляками православних святинь на Холмщині не було стриму. В одному тільки 1938 р. збурено або спалено 115 православних церков. Православним не дозволено ставити ні каплиць ні молитовних домів на місце забраних, замкнених або знищених церков. Під охороною польської державної поліції такі нові будівлі негайно бурено, а на тих, що займались їх будовою, як теж і на православних священиків, що відважувались в них відправляти, накладано кари грошеві, або їх арештовувано". (Степан Баран. Митрополит Андрей Шептицький. Вид. Вернигора. Мюнхен. 1947, стор. 107-108). У цю ж надзвичайну сесію польського сейму та сенату в липні 1938 р. виступили на засіданнях законодатних установ з інтерпеляціями та протестуючими промовами в справі католицько-урядової акції бурення православних церков в Холм-

150

сько-Підляській землі українські посли та сенатори: православні — Ст. Скрипник, прот. о. Мартин Волков, сенатор Микола Мас-лов, сенатор греко-католик Остап Луцький; польський посол — католик Я- Гофман (від Волині).

Страшні події масового нищення польською адміністрацією православних українських святинь на Холмщині й Підляшші спричинились до скликання митрополитом Діонисієм давно вже небувалого Собору всіх Єпископів Православної Церкви в Польщі, який відбувся у Варшаві 16 липня 1938 р. В рішеннях Собору уло-жено ,,Соборне Діяння", яким: 1. Записано готовність Православної ієрархії в Польщі скупчитись біля свого Первоієрарха та бути вірним йому до смерти в спільному служенні Православній Церкві в Польщі. — 2. Постановили відбути 1, 2 і 3 серпня 1938 р. трьохденний піст по всій митрополії, з богослуженнями по всіх церквах двічі в день в чорних жалібних ризах. — Ухвалено звернутись до пастви з Архипастирським посланням в цю тяжку годину для ,.скріплення у вірі й любові". — 4. Принято „Меморандум Святого і Священного Собору Єпископів Св. Православної Церкви в Польщі", з приводу зруйнування православних церков в Люблинському воєвідстві, для представлення його Президентові Речипосполитої Польської, Головному Інспекторові Збройних Сил Маршалові Ридз-Сміглому і Голові Ради міністрів ген. Славой-Складковському. В посланні до пастви єпископат писав: „Розуміємо, як вам тяжко тепер, бо нема більш тяжкого на землі нічого, як на власні очі бачити нищення й поругання не тільки своєї, але й прадідньої святині. За те як чисте і спокійне сумління ваше християнське, що ви постраждали не як вбивці, злодії і загарбники чужого, а як вірні своєму доброму ісповіданню християни". Уряд відразу наклав конфіскату на послання єпископів, і воно не могло появитись у пресі, ширилось у відписах. Посол о. Мартин Волков в своїй парафії в м. Сарнах відчитав його з церковного амвону; після розпуску Сейму з виборів 1935 року, коли й прот. М. Волков перестав бути послом, адміністрація потягнула його за оголошення послання до суду, який відбувся восени 1938 р. в Сарнах: суд покарав о. Волкова в'язницею на місяць і гривнею 100 золотих польських.

У неділю 17 липня 1938 р. у Митрополитальному домі у Варшаві, на запрошення митрополита Діонисія, відбулось приняття, в якому взяли участь 22 особи, в тому всі православні єпископи, кілька протоієреїв, посли С. Тимошенко і о. М. Волков, сенатор М. Маслов, Голова Ради Т-ва ім. митр. Петра Могили М. Ханенко та інші. В обміні думок присутніх порушувано різні актуальні питання з тяжкого сучасного церковного життя; однозгідною була думка про те, що в нинішні часи всі віруючі Православної Церкви в Польщі повинні уникати всього, що могло б їх роз'єднувати, оминаючи найперше всякі національні й політичні розходження. Висловлені були також побажання звернутися делегацією до

151

найвищих чинників Речипосполитої з меморіялом про скоре скликання Генерального Собору Православної Церкви в Польщі та видання закону про унормування правного й матеріяльного положення в державі Православної Церкви.

З датою 2 серпня 1938 р. вийшло „Послання в справі Холм-щини", адресоване Преосвященним Єпископам, Високопреподоб-ним Капітулам і Всечесному Духовенству Галицької Провінції, Анд-рея, Львівського і Галицького Митрополита. Послання це, як і Послання Православного Єпископату, було польською владою сконфісковане. Повний текст його маємо в цитованій вище монографії посла до Сейму Степана Барана „Митрополит Андрей Шептицький" на стор. 108-110. В свому „Посланні" Митрополит Шептицький, на підставі інтерпеляції в Сеймі посла Ст. Барана, пише: „Коло сто церков (на Холмщині) розібрано і розвалено. Много замкнено. Де-які спалено рукою незнаних злочинців. У замкнених церквах і каплицях заборонено Богослуження, і в них і поза ними. Часто нищили і знаряддя релігійного культу. Людей змушували, іноді насильством, приймати католицьку віру в латинському обряді. Священиків ... виселювали та діймаючи карали грошевими гривнями або в'язницею. Неповинних людей бито нераз та видалювано з їхніх осель. Навіть невільно там вчити катехизму і проповідувати в матерній мові людей. Православна Церква покрита жалобою"... Стверджуючи ці факти з явним співчуттям до переслідуваних і мучених цими діями і подіями православних українців Холмщини, Підляшшя, Волині і Полісся, митрополит Шептицький уболіває з приводу цих нехристиянських чинів і від тієї думки, що „події на Холмщині нищать в душах православних, не-з'єдинених наших братів, саму гадку про можливість з'єдинення, представляють Вселенську Церкву (тобто Католицьку) ворожою і небезпечною для православного народу. В очах кількамільйоно-вого населення Польщі Апостольська Столиця представлена співвинною діла знищення"...

Таке представлення, на наш погляд, було цілком логічним і фактами оправданим, бо ж в католицькій акції „навернення" способами не релігійно-ідейного переконання, а всякого роду насильницькими та терористичними брали участь і оо. духовні католики і світські католики, а не які-будь безвірники чи безбожники. І головне: представники Римо-коталицької Церкви, чи то польські єпископи, чи сам Апостольський Нунцій у Варшаві, жодним словом не відмежувались від варварських чинів своїх духовних синів, які нищили християнські святині, і не засудили нехристиянських способів, способів середньовіччя, в поширенні католицької віри різного роду інквізиціями. І коли митрополит Андрей питає в свому „Посланні": „Хто ж посмів у католицькій державі, на очах представника Апостольського Престолу — Нунція, на очах многочис-ленних католицьких єпископів завдати Вселенській (тобто Католицькій) Церкві такий страшний удар? Хто ж посмів, усупереч ін-

152

хересів Держави, з потоптанням традицій Маршала Йосифа Піл-судського, виконати таке безприкладне діло?" — то на ці питання нема відповіді в „Посланні" Митрополита. Бо натяк на якихось ,,ворогів Церкви", „ворогів християнства", „масонів", які, виходило б, опанували державною владою в Польщі, в „Католицькій Польщі", цей натяк в „Посланні" залишається нічим не доведеним, непереконливим та скорше ухиленням Митрополита від правдивої відповіді на ним же поставлені питання. Близькі, навпаки, до правдивої відповіді на ці питання слова самого ж Митрополита Шептицького наприкінці його „Послання": „Сьогодні може католицька опінія ще не зорієнтована, сьогодні ще багато католиків не здає собі справи з того, що сталося, та що є і лишиться грізним мементо для Католицької Польщі" (Підкресл. моє).

Хоч митрополит Шептицький в „Посланні" прямо і не назвав тих, що „потоптали традиції Маршала Йосифа Пілсудського" та покрили Католицьку Польщу вічною ганьбою через свої нехристи-янські вчинки, одначе вони самі об'явили себе, сконфіскувавши „Послання" Митрополита: був то тодішній польський Уряд, як правильно і написав К. Николаев: „Митрополит Шептицький оголосив послання, яким засуджувались дії Уряду, і послання його було сконфісковано" (Ор. сії., стор. 264). А Православна ієрархія склала митрополитові Шептицькому подяку за виступ його, єдиного католицького ієрарха, що виступив в обороні Православної Церкви, переслідуваної в Польщі. Був ще один виступ з боку католицького клиру, не ієрарха, а о. духовного, приналежного до ордену оо. єзуїтів, редактора журналу „Огіепз", органу Східньої місії оо. єзуїтів в Польщі. Старенький о. Ян Урбан відріжнявся незалежністю думки, і його статті в журналі „Огіепз" читались завжди з великим інтересом, живо написані і пройняті в більшості знанням і розумінням справи, про яку автор пише. За підрахунком о. Урбана, знищено було 120 православних церков на Холм-щині-Підляшші. А ставлячи питання про наслідки понтіщення православних церков, о. Урбан каже, що, розуміється, „пейзаж Холм-щини, так характерний своїми численними церковцями, часто закинутими і покритими мохом, змінився"...., але ж були й інші наслідки, яких „напевно не сподівалися ліквідатори", а саме: українці примирились з росіянами, православна ієрархія стала близькою народові, а до цього всі дії ці (ліквідацію церков) зараховано католикам; у кожному разі робилось це на очах Нунція і польського єпископату, а звідсіля треба думати, що „справа навернення православних до Церкви Католицької зостала утруднена на довгі часи"... („Огіепз" за 1938 р., стор. 150).

Новий воєвода Волинський, поляк німецького походження, п. Гавке-Новак прислав на початку літа 1938 р. архиєпископові Олексію листа, в якому пропонував йому добровільну віддачу 14 церковних святинь Волинської єпархії, колишніх римо-католицьких костелів, російською владою забраних і перероблених на право-

153

славні церкви; пам'ятаю: між цими об'єктами муровані собори в Луцьку, Кремянці, Острозі. Владика Олексій не тільки святинь не віддавав, але й нічого не відповідав воєводі на цього листа, маючи за правило на неприємні урядові листи ніколи не відповідати, бо ж „може що зміниться", так казав він. В липні місяці того 1938 року, коли я перебував на вакаціях в одному волинському селі, приїхав туди комендант поліції і доручив мені негайний виклик до начальника безпеки Волинського воевідства. Цей начальник, яким був тоді п. Стефаніцький, в піднесеному поденервованому тоні зажадав від мене, щоб я вплинув на архиєпископа Олексія щодо негайної ревіндикації тих 14 „об'єктів", бо ж „для чого інакше пан (тобто я) сидить там в Консисторії"? На його жадання я відповів йому, що на службу в Консисторію пішов я не для того, щоб віддавати православні святині, а архиєпископ Олексій не є легкий на „впливи" тай такого важного питання, як віддача церков, не буде рішати і задовольняти без Митрополита і Св. Синоду. Розмова на тому скінчилась.

В липні ж з тих 14 „об'єктів" була ревіндикована воєводою Гавке-Новаком в порядку адміністративного поступовання (див. про це підрозд. 9) церква з ґрунтом при церкві в с. Старий Оле-ксинець, Кремянецького пов.; рішенню цьому надано було ригор . негайного виконання з огляду на „інтерес публічний". Архиєп. Олексій все ж таки вніс відклик на це рішення воєводи до Міністра Ісповідань і Освіти. 19 серпня 1938 р., в свято Преображення Господнього, єпископ Луцький Полікарп, в слові на це свято в Луцькому соборі порушив і справу, що так хвилювала лучан, про ревіндикацію катедрального собору в Луцьку, на яку ніби погодилася ієрархія і духовенство. „Не вірьте чуткам, — казав Владика, — всю ту клевету на єпископа й духовенство ширять ті, кому хочеться, щоб було роз'єднання між нами, щоб потім лекше було взяти у свої руки православних овець, які залишаться без пастиря. Пам'ятайте, що єпископи знають свій обов'язок до Бога і до вас! Пам'ятайте, що тільки в єдности всіх є сила!" („Шлях", ч. 9, 1938, стор. 14). Лист воєводи Гавке-Новака про повернення римо-католикам 14 православних святинь так і продовжував лежати в течці архиєпископа Олексія; здається, що владика не зробив офіційного представлення цієї пропозиції воєводи ні митрополитові, ні Св. Синодові.

Події нищення в Польщі православних церков, з явною участю в тім самого Уряду, і взагалі католицька акція „ревіндикації" православних душ і церков в Польщі знайшла широкий відгомін в світі. По православних церквах Югославії, Болгарії, Канади, США, по манастирях св, гори Афон відправлялись спеціяльні богослу-ження з молитвами за православних в Польщі. В атмосфері такого неспокою й напруження в житті Православної Церкви в Польщі прийшло до святкування ювілею 950-ліття охрещення України-Руси при св. князі Володимирі Великому р. 988.

154

Головні ювілейні урочистості відбулись, згідно з ухвалою Волинського Єпархіяльного Місійного Комітету, як сказано вище, в Зимненському манастирі і в м. Володимирі Волинському, — місцях, зв'язаних з пам'ятю князя Охрестителя, — а головним днем святкування був день 14 серпня, за старим стилем — 1 серпня, здогаданий день охрещення при князі Володимирі киян; в цей день, називаний в нашім народі святом Маковіїв, з, глибокої давнини положено в нашій Православній Церкві винос хреста за ранньою службою і мале освячення води. Урочистості почались в п'ятницю 12 серпня в Зимненському манастирі, віддаленому 5 км. від Володимира, де відправлена була увечері всенічна, а на другий день, в суботу 13 серпня, архиерейська Служба Божа і велика панахида за всіх спочилих православних від охрещення України і по сей день. Правили, в співслуженні численного духовенства, архи-єпископ Олексій і єпископ Полікарп. В проповіді перед панахидою архиєпископ Олексій говорив про глибокий зв'язок сучасного покоління з Волинською землею й місцями, де перебували й працювали великі українські князі й єпископи, подвижники православної віри. Вже й до Зимненського жіночого манастиря наплинула сила прочан; серед них звертала на себе увагу група прочан з Холм-щини: своїм зовнішнім виглядом, глибоко побожними холмськи-ми співами і дубовим хрестом з терновим вінцем, що принесли його з Холмщини, відзеркалювали вони сучасне життя Православної Церкви. Прочани, що на ніч під 13 серпня не змістились в ма-иастирських забудованнях, цілу ніч слухали з скупченням та ува-'ою побожних пісень холмщан.

О годині 4 пополудні 13 серпня у всіх церквах м. Володимира $адзвонили усі дзвони і вирушили з тих церков — Катедрального Успенського   собору,   Св.-Василівської   і   Св.-Миколаївської   церков — хресні ходи назустріч величавому хресному ходові, що йшов 4О Володимира з Зимненського манастиря; по дорозі прилучився хресний ход з Устилужської парафії. Біля побудованої за Володимиром брами зустрінулись ці процесії і після традиційних привітань вишикувались в один величезний похід, який повернув до міста, під спів побожних пісень в напрямку до Катедрального собору. При зустрічі хресних ходів у багатьох на очах були сльози. Так буває тоді, коли засмучене серце, відчувши, що воно не одиноке б'ється у грудях, а що відгук його відбивається в тисячах свого народу, починає вибухати назовні сльозами радости. В Ка-тедральному соборі відбулась архиєрейським чином, — правили Владики Олексій і Полікарп, — урочиста Всенічна з виносом після Великого Славослов'я уквітчаного квітами хреста, а безпосередньо по закінченні Всенічної з собору вирушив о год. 10 ночі хресний хід на місце „Старої Катедри" (на передмісті „Федорів-ка"), де було відправлено Вселенську панахиду за спокій душ усіх від віку спочилих отців і праотців.

155

14 серпня у неділю, о год. 6 рано, у всіх церквах м. Володимира були відправлені Літургії, за якими сотки прочан відговілись. Зранку до Катедрального собору почали прибувати хресні ходи з сел — Новосілок, Орань, Овадна і з дальших околиць Воло-димирського та інших повітів. Просторий цвинтар навколо собору та довга й широка вулиця, що провадить до собору, були заповнені масами народу. На соборному цвинтарі розмістилися сліп-ці-лірники й виграють та співають сумні побожні пісні і псальми про Божу Матір Почаївську, про Страшний Суд, про св. Миколая та інші. Урочиста Служба Божа в соборі почалась о год. 9. Правили владики Олексій і Полікарп в сослуженні 18 священиків, архи-диякона Гермогена і двох дияконів. Співав соборний хор під орудою вправного диригента І. Менька-Мінючка і хор дяків. Чудовий баритон архидиякона Волинської катедри Гермогена доповнював красу урочистої відправи. Після Євангелії проповідував настоятель Луцького собору митрофорн. прот. Ст. Грушко. Надзвичайним урочистим моментом Служби був спів православного симво-ла „Вірую", який почали співати у вівтарі пан-отці (було їх біля 100)), а потім підхопили маси вірних в церкві й на цвинтарі. О год. 12 вирушили з собору хресним ходом на річку Лугу для посвячення води, на т. зв. „Білі Береги" (біля 3 клм. за містом). У хресному ході взяли участь архиепископ Олексій, єпископ Полікарп, 40 п.-отців в облаченнях, ЗО п.-отців без облаченій, черниці Зим-ненського манастиря, на чолі з ігуменією Марією, представники влади, церковні хори і маси вірних біля 15 тисяч. Зразковий скрізь порядок підтримували самі вірні. Коли дійшли до місця, на високих берегах річки Луги з обох її боків, як ластівки на телеграфічних дротах, розмістилися маси народу. Довга гребля через річку й долина понад річкою так само заповнені народом. По вирізаних з землі сходах виходять на гору владики Олексій і Полікарп. В долині над річкою в два ряди стало духовенство, церковні хори, з боків хрести і хоругви.

З гори владика Олексій виголосив до народу ювілейне слово, глибоке змістом і досконале формою. В ньому Архиєпископ дав величавий образ князя Володимира Великого, духовне його відродження через св. хрещення, після чого став він і духовним родоначальником свого народу; далі Архиєпископ говорив про те, що дала св. Православна віра українському народові близько за тисячоліття, зокрема й на Волині, звідкіля виникало, що нинішнє ювілейне свято є святом не тільки церковно-релігійним, а й національно-культурним. Перейшовши потім до значення цього свята в наші дні для нас самих і для нащадків наших, Владика зупинився над діями „злочинних людей, що поставили собі завдання стерти з душі народу нашого печать благодаті, яка почила над Руссю після ЇЇ охрещення; безбожна праця комуністів цілком протилежна тому, що дав нам св. Володимир". Бо сучасні безбожники „являються вбивцями душ людських, заманюючи людей оманами

156

земного раю, сміючись над гріхом і чеснотами, проповідуючи кля-сову ненависть серед народу, утворюючи з держави організоване зло і соціяльний злочин та утворюючи нових ідолів, тонких і спокусливих, як гординя і самобогоборство людини". „Коли намагаємося підняти завісу таємного майбутнього, — говорив Владика, — страшно становиться ... А що, думається, як нинішнє хитання умів буде все поширюватися і збирати для себе все більші жнива? А що, коли гріхи наші переповнили чашу гніву Божого? А що, коли цей ювілейний рік є для нас судним, і Господь вже важить нас на вазі правди Своєї? О, горе тоді"... І кликав Владика: „Даймо ж перед лицем нашого Духовного Родоначальника, св. князя Володимира, обітницю — заховати в чистоті свою віру православну і берегти свою народність, як талант, одержаний нами, по думці Божій, звише"... (Церква 5 Нарід, ч. 15-16, 1938 р., стор. 587-593).

Скінчивши промовляти, Владика Олексій поблагословив народ, зійшов разом з Владикою Полікарпом з гори до річки і посвятили воду. По освяченню води величава процесія хресним ходом вернулась до Мстиславового собору. Народ, підкріплений на дусі в огнищах православної віри, почав помалу розходитись додому. До Його Блаженства митрополита Діонисія була вислана телеграма: „Скромно в молитовній єдності відсвяткували ми у Володимирі ювілейні урочистості. Шлемо до Вашого Блаженства від себе й від усіх учасників щирі синовні почуття любози та відда-ности Архиєпископ Олексій, Єпископ Полікарп, Митр. прот. Грушко, Прот. Коноплянко, Посол Бура, Никита Минаков". Ювілейні урочистості у Володимирі мали, як бачимо, виключно церковний характер. Проектована Волинським Місійним Комітетом на вечір 14 серпня репрезентаційна Академія у Володимирі з незалежних причин не відбулася („Шлях", ч. 9, 1938 р., стор. 7-Ю).

По містах і багатьох селах Волині теж відбулись ювілейні свята 950-ліття охрещення України-Руси. В де-яких повітах урочистості відбувались спільно для цілого деканату, в місцевості, вибраній оо. благочинними. В дописах про ці свята відмічалось відрадне явище, що активними організаторами цього ювілейного церковно-національного свята була українська православна молодь. Писали: „Свято дало багато. Воно піднесло віру, зміцнило її, дало доказ, що наша молодь міцно тримається своєї віри. Раділо старе покоління, бо бачило, що нащадки йдуть правильним шляхом, що веде до нового відродженого життя"... („Шлях", ч. 9. 1938. До-писи з Вишгородка, Бережанки, Залісець Вишневецьких Крем, пов., Теслугова Дуб. пов.). У неділю ЗО жовтня 1938 р. українці у Варшаві відсвяткували 950-річницю охрещення українського народу. Величава Академія, зорганізована Головною Управою Українського Центрального Комітету, відбулась у великій залі техників. Вшанували її своєю присутністю митрополит Діонисій, численне православне і греко-католицьке духовенство, представники міністерства ісповідань, української науки, репрезентанти української армії

157

з ген. Сальським, делегати заприязнених з Україною народів, представники преси. Доповіді на Академії були виголошені проф. О. Г. Лотоцьким і проф. Дм. І. Дорошенком. Укр. над. хор, під дир. С. Сологуба, виконав „Тебе Бога хвалим" Бортнянського, могутнє Лисенкове „Камо піду" і ювілейну кантату „988-1938" Кравченко-Кудрика. Пані Н. Дорошенко деклямувала рецитацію „На Київських горах". Молитвою „Боже Великий Єдиний" закінчилась ця ювілейна Академія.

Безумовно, що ці святкування ювілею 950-ліття схрещення України-Руси багато підняли на дусі православних українців посеред сумних подій наступу і насильств з боку польсько-католицької акції „навернення" на Волині, Холмщині і Підляшші. В тім же часі доходили вістки й про те, що за океаном, в Канаді й США, в обороні православних українців під Польщею відбуваються православними українцями протестаційні віча, складаються петиції до своїх урядів з інформаціями про переслідування православних у Польщі, робляться зусилля, щоб ця справа піднесена була на форумі Ліґи Націй. Архиєпископом Іоаном Теодоровичем, що очолював тоді Українську Православну Церкву в США і Українську Греко-Православну Церкву Канади, видане було „Архипастирське послання з приводу переслідування українського народу в Поль-.щі" („Вістник", 15 серпня 1938 р.). З розголосу по світі про велику нетолеранцію польського уряду і релігійні переслідування в Польщі скористав і уряд країни, в якій були й продовжувались і в тім часі найбільші релігійні переслідування, понищено й збеще-щено тисячі церков, замучено сотки єпископів і тисячі священиків та сотні тисяч вірних, це уряд бозбожної СССР, про що посол до Сейму Ст. Баран пише так:

«Подіями на Холмщині з літа 1938 р. зацікавився також уряд СССР, і совєтський амбасадор у Варшаві вніс гострий протест-демарш у польському Міністерстві Закордонних Справ, використовуючи відповідні постанови Ризького договору з 1921 р. про охорону релігійних і національних прав українців у Польщі. А що вже тоді грозила війна Німеччини з Польщею, то, на вимогу польського Міністра закордонних справ Бека, Міністерство Внутрішніх Справ видало наказ негайно спинити дальше бурення православних церков на Холмщині і репресії проти православних. Що більше. Наказано старостам, поліції і війтам, щоб повчили православних, які недавно зі страху перейшли на римо-католицтво, що можуть назад вернутися на православіє» (Ор. сії., стор. 111).

158

14. „Польське православіє" як урядова ідея ширення „польсько-сти" через Православну Церкву. „Комісія для перекладу богослужбових книг на польську мову" р. 1934. Богослуження в польській мові для православних жовнірів-українців; протести проти цього на терені Сейму українських послів. Урядові „Товариства православних поляків" з не-поляків. Утворення урядом „польської православної ієрархії". Висвята в листопаді 1938 р. в єпископи архи-м-ів — Тимофея Шреттера і Матфея Сємашка. „Декрет Президента Речіпосполітої з дня 18 листопада 1938 р. про відношення Держави до Польської Автокефальної Православної Церкви" і „Розпорядження Ради Міністрів з дня 10 грудня 1938 р. про признання Внутрішнього Статуту Польської Автокефальної Православної Церкви". Аналіза цих актів з погляду ідеології національно-церковного руху українського в Православній Церкві в Польщі. Неповажність задумів польського уряду про полонізацію Православної Церкви. Кінець по-версальської Польщі.

Після погрому православних святинь на Холмщині в літі 1938 року і протиакції самих православних в Польщі і чинників на між-народньому форумі тій погромній акції, наступило в останньому році перед падінням по-версальської Польщі якщо не цілковите припинення, то велике ослаблення „місійної ревности" по наверненню православних на католицтво в Польщі. Зате урядові чинники Речіпосполітої заступили тепер ослаблену „ревіндикаційну акцію" посиленням акції по насадженню польського православія в Польщі. Така зміна в релігійній політиці певної течії пілсудчиків у відношенні до православних в Польщі яскраво свідчила про те, що цій течії байдужа була сама релігійна віра: на першому пля-ні стояла не релігійна віра, а „польськість". Коли полонізація православних українців і білорусів через навернення на католицтво в ревіндикаційній акції натрапила на внутрішні і зовнішні труднощі, то чому не спробувати повести широко полонізацію, не міняючи віри людей, в лоні самої Православної Церкви? Чому не спробувати утворити Польску Православну Церкву? Адже ж Російський уряд в русифікації православних українців і білорусів провадив ЇЇ двісті років і через Правослану Церкву та її духовенство ... А тепер в лоні б. Російської Церкви українці в Польщі ведуть боротьбу за її українізацію чи розмосковлення, то чому цей молодий рух не обернути на полонізаційний в інтересах Польської держави, в інтересах „польськости"? Чому замісць „українського православія" не насаджувати і ширити „польське православіє"? Що на цьому нічого не позискає Рим, що Рим незадоволений буде з фаворизу-вання польського православія, це не важно; зате позискає Польща, придбавши мільйони православних поляків, і це тим більше, що у відродженій Польщі Рим повів посеред православних ново-унійну акцію в явно „русофільському напрямку".

Така генеза „польського православія", ідея якого повстала у відродженій в наслідок першої світової війни Польщі, бо ж в істо-

159

рії давньої Польщі не знаємо прецедентів, щоб її державна католицька влада, чи взагалі польські політичні чинники, вмішувались в справу богослужбової мови в Православній Церкві.

В підрозд. 11-ому ми вже показали, як, всупереч твердженням тодішнього (р. 1925) ректора Варшавського Університету проф. Кржишталовича в промові при відкритті при Університеті Православного Богословського Відділу, що „Польща ніколи не знала релігійних утисків, і зараз ніхто не думає заперечувати прав інших ісповідань, бо такі є засади польської ідеології", всупереч цим підкресленим словам, польське Міністерство Ісповідань та Освіти ступ-нево прибрало до своїх рук підготовку священиків для Православної Церкви, відсуваючи від цієї першорядної для Церкви справи духовну православну владу та ізолюючи тих, що мали б стати пастирями свого народу, від національно-громадського оточення вже з отрочих років, з метою їх полонізації в польських школах і в польському інтернаті у Варшаві.

Обов'язкове в початкових і середніх школах Польщі навчання релігії учнів мало провадитися, згідно з прав. 18 „Тимчасових Правил про відношення Уряду Речіпосполітої Польської до Православної Церкви від ЗО січня 1922 р." для православних учнів в рідній їх мові. Відступлення від цього правила в законовчитель-ській практиці викликувало неодноразові ухвали церковної влади і церковних установ про навчання Закону Божого учнів по школах законовчителями в матірній, рідній мові. Така була ухвала Синоду Православної Церкви з дня 3 вересня 1924 р., Луцького церковного з'їзду 1927 р., настанова духовенству в Архипастирській відозві митрополита Діонисія з дня 1 серпня 1928 р., постанови Волинського Єпархіяльного Зібрання в січні 1935 р. і в лютому 1936 р. В полонізаційному наступі на православних через їх Православну Церкву з посиленням акції „польського православія", повітові старости починають наказувати духовенству провадити науку релігії дітям по школах в польській мові. Не знаємо, правда, випадків таких наказів повітових старост на Волині, але ж ось в повітах Новогрудського воєвідства — повітові старости викликували до себе духовенство деканатів і видавали їм розпорядок послуговуватись при навчанні релігії, також в проповідях та й при зносинах з парафіянами, тільки мовою польською. При цьому духовенству доводилось вислухувати заяви від старост, що „в разі відмови кого-будь з священиків від виконання цього розпорядку, то відносно таких буде зроблений відповідний висновок, про що кожен мусить пам'ятати". З огляду на порушення такими розпорядками адміністрації постанов Конституції і Тимчасових Правил про відношення Уряду до Православної Церкви в Польщі, Вища Церковна Влада зверталась до Центральних Державних Властей з рекурсами, аби такі неправні розпорядження були скасовані (Церква і Нарід, ч. 8. 1937 р., стор. 303). В рекурсах малось на увазі не окремих старост, а ціле Поліське воєвідство, коли там уряду-

160

вав на становищі воєводи Януш Костек-Бернацький, для якого властиво не було ні Конституції Речіпосполітої, ні „Тимчасових Правил" для Православної Церкви в Польщі в його поведінці до тої Церкви та її духовенства, яку поведінку можна назвати поліцій-но-полонізаторською. Про неї ми вже писали вище (підрозд. 12). Вживання польської мови в Богослуженні допущено тою ж постановою Св. Синоду Православної Церкви в Польщі від 3 вересня 1924 р., якою благословлено було вживати й мови, як богослужбові, українську, білоруську й чеську. До всіх 4-ьох мов відноситься допущення їх вживання ,,у тих богослужбових чинах, яких текст одобрено вищою церковною владою і в тих парафіях, де того захочуть парафіяни". Через 10 років, в листопаді 1934 р., організована була Комісія для перекладу богослужбових книг на польську мову під головуванням єпископа Сави Совєтова. Утворення цієї комісії мотивувалось в наказі про це митрополита „мож-ливістю приєднання до Православної Церкви осіб польської на-ціональности", а також „прикладом інших православних церков, що мали переклади православної Літургії та часто виконуваних треб на мову тієї країни, в якій церква перебувала". Щодо приєднання поляків до Православної Церкви, то випадки такого приєднання, викликуючи велике незадоволення польського клиру, дійсно все частішали, розуміється не з-посеред простої людности, і переважно з матримоніяльних міркувань: в Православній Церкві допускалось розв'язання церковних шлюбів з тих чи інших причин.

Після двохрічної праці названої вище Комісії, Св. Синод 17 жовтня 1936 р. апробував для вжитку в православних святинях, в разі потреби, переклади тієї Комісії на польську мову Літургії св. Іоана Золотоустого, Панахиди і Вдячного Господу Богові Молеб-ня. Навколо цієї ухвали Синоду счинився великий галас в тодішній пресі, якого зовсім не викликала сама ухвала з 3 вересня 1924 року про допущення рядом з українською, білоруською, чеською й мови польської в православному Богослуженні. Об'єктивно треба ствердити, що до апробати Синодом перекладу на польську мову Літургії, Панахиди і Молебня найбільш спокійно віднеслась українська православна преса і українська православно-громадська думка. Бо ж вони подивились на цю справу з точки погляду православно-канонічної, яку митрополит Діонисій делегації до нього в цій справі від РНО 9 грудня 1936 р. висловив в словах: „З погляду канонів Православної Церкви не може бути ніяких перешкод до перекладу православного Богослуження на ріжні мови, і кожний православний може молитися на любій мові за своїм вибором". Православні українці, які домагались і боролись за свою українську мову в Богослуженні, не могли ж, очевидно, відмовляти православним полякам в праві молитися в польській мові, — більше того, український церковний рух за впровадження української живої мови до Богослуження ніколи не присилював самих українців до того впровадження, ніколи не вимагав українізації

6,н                                                                                  161

Богослуження по всіх православних парафіях з українським населенням, вимагаючи такої українізації там, де її бажали парафіяни. Благословенство ж Синодом до вжитку в православному Богослу-женні перекладів на польську мову Літургії Іоана Золотоустого, чинів Панахиди і Вдячного Молебня стало „подією" і викликало галас особливо в російській пресі, тому що до цієї Синодальної ухвали підійшли не з православно-канонічної точки погляду, а з національно-політичної. Апробату польських перекладів Св. Синодом витлумачили як примусове впровадження для православних польської літургічної мови. І згаданій вище делегації рновців митрополит виясняв: „Факт благословенства перекладів богослужбових книг на польську мову було б хибно тлумачити як заохочування до переходу на польську літургічну мову. Взагалі не треба думати, що Церква буде використовувана як знаряддя полонізації населення; ніяких розпоряджень про полонізацію богослужень не давалось" („Русское Слово". 1936 р., ч. 291). Було б надзвичайно дивним, коли б такі розпорядження від церковної вляди вже виходили, але ж сам Митрополит в день державного свята проголошення незалежности відновленої Польщі 11 листопада 1936 р. відправив в митрополичому соборі у Варшаві урочисто молебня в польській мові, — очевидно, не для православних поляків, як бо-гомільців в соборі, а — можливо — надаючи цьому вдячному молебневі в державне свято чисто офіційного характеру. Кс. Ян Урбан, для якого, як і взагалі для польського католицького кли-ру, „польське православіє" не могло бути приємністю, про відправу в державне свято Польщі молебня в православній церкві в польській мові писав, що „пригадує це досвідчення з російським „Тебе Бога хвалим" і „Боже царя храни", співаними колись під примусом в польських католицьких костелах" („Огіепз" ХІ-ХІІ. 1936, стор. 188). Наводячи цю аналогію, о. Ян Урбан не двозначно прирівняв теперішній польській уряд до колишнього російського уряду в стремлінні використати Церкву в політичних цілях; в даному випадкові насаджати „польськість" серед православного не-польського населення через спольщення православного його Богослуження.

Що торкаться рновців, то вони, виступаючи проти замірів полонізації православних в Польщі і через спольщення православного Богослуження, продовжували дивитись на Православну Церкву в Польщі, як на експозитуру „російськости", репрезентантами якої себе уважали, і тому в меморандумі, поданому Митрополитові з нагоди польських богослужбових перекладів, писали, що „переклад Богослуження на живі мови являється нівеченням істоти Богослуження і, замісць молитовного настрою, викликує почуття згіршення і навіть образи", і вимагали „припинити відправу Богослуження на живих мовах до приняття в цих питаннях рішення Церковного Собору" („Русское Слово". 1936 р., ч. 291. Підкр. моє). Очевидно, що рновці в своєму політиканстві в Православній Цер-

162

кві не подумали про те, що викликала б в житті Православної Церкви в Польщі заборона Синодом відправи Богослуження в українській мові в тих численних парафіях, де — на бажання вірних — вона була вже запроваджена. Синод розумів це краще російських політиканів і тому вимоги їх припинити богослужбові відправи по церквах в живих мовах не задовольнив, але поспішив все таки в інший спосіб ублажити репрезентантів 1% росіян в Православній Церкві в Польщі. Ухвалою від 27 лютого 1937 р. Синод змінив свою постанову від 3 вересня 1924 р. про вживання живих мов в Богослуженні в тих парафіях, де того забажають вірні, в тому сенсі, що одного бажання на цей предмет самих парафіян, як було досі, не досить; належить в кожному окремому випадкові звертатись аж до Синоду, який і буде розглядати просьби про впровадження в Богослуження української чи іншої живої мови й уділяти на це впровадження своє благословення.

Ця ухвала Синоду від 27. II. 1937 р., якою утруднялось впровадження живої української мови в Богослуження, викликала велике занепокоєння в українському громадянстві. Українська Пар-ляментарна Репрезентація Волині, Українське Волинське Об'єднання, Луцьке Чеснохресне Братство, Т-во їм. митр. Петра Могили, — всі ці організації звернулись до Синоду і до архиєпископа Олексія Волинського з представленням всієї небезпеки в церковному житті православних українців вище названої ухвали Синоду. В м. Рівному, де ця ухвала Синоду спричинилась відразу до того, що не відбулось щорічне урочисте богослуження в українській мові в рівенському соборі з нагоди Шевченкової річниці, переведене було 28. III. 1937 р., під головуванням посла Ст. Скрипника, віче з участю понад 1000 осіб, які приняли резолюцію жалю, з просьбою про відміну ухвали Синоду від 27. II. 1937 р., а також про бажання зібраних відправи Служб Божих в мові українській в Рівенському соборі (Ц. і Н. Ч. 8. 1937, стор. 304). Протести українського організованого громадянства, а рівно ж ті події наступу на пра-вославіє католицької акції з кінцем 1937 р. (с. Гриньки і др.), про які оповіджено нами вище, зробили синодальну ухвалу від 27. II. 1937 р. нечинною.

Ідея „польського православія" мала, як бачимо, свої етапи в по-Версальській Польщі й до посиленого фаворизування її урядом після загальмування на осінь 1938 р. католицької акції „навернення" православних українців на римо-католицизм. Плекало її найбільше Міністерство Ісповідань та Освіти в організації державного духовного шкільництва для виховання сполонізованих священиків Православної Церкви, рівно ж у викладах Закону Божого в польській мові православним учням по державних школах. Але ця ідея скоро підхоплена була і військовими колами, і Богослуження для військових православних військові капеляни стали відправляти в мові польській. Український посол С. Тимошенко на засіданні Бюджетової Комісії Сейму в лютому 1938 р. в промові

6*                                                                                                                                              163

своїй запитував: „Для чого й ким видані розпорядження про Служби Божі в польській мові для православних вояків-українців? Чому не має права той український вояк молитися в рідній мові? Чи ж, присягнувши життя своє, в разі потреби, віддати за Державу, він того права позбавився? Чи ж, вміраючи на полі бою, він не заслужив на те, щоб останню молитву духовний пастир відчитав йому в рідній мові? Які користі такі розопорядження приносять державі?" („Шлях", ч. 3. 1938, стор. 15). Посол прот. М. Вол-ков на пленумі того ж Сейму промовляв: „Якщо жовнір католик польської національности слухає Служби Божі в латинській мові, жовнір греко-католик в церковно-словянській мові, жид, мусульманин, караїм та інші слухають богослуження кожний у своїй традиційній мові релігійного їх культу, то православний жовнір не-польської національности позбавлений є тих можливостей і, змушений слухати Службу Божу в державній польській мові, матиме почуття браку в своїх громадянських правах і певного упосліджен-ня свого релігійного культу, бо дома літургічною мовою для нього буде або рідна мова, або церковно-словянська" (Ц. і Н., ч. 6. ^38, стор. 231).

Ці слушні протести українських послів залишались протестами тільки для історії, тим більше, коли вищі військові кола почали фаворізувати „польське православіє", як один з „плацдармів гіольськости і польської культури", і посеред цивільних мас православної людности Польщі. Було не без того, що й посеред цієї людности знайшлися одиниці, що взялись, безкорисно чи й з різних корисних побудок, пропагувати ідею „польського правосла-вія". З'являються „Товариства православних поляків" — найперше в Білостоку, потім в Гродні, Новогрудку, Слонимі, Волковиську; засновують їх, з ініціятиви місцевої адміністрації, і входять у їх склад здебільшого члени з б. російських урядовців, яких вербують на „православіє польське" під небезпекою звільнення з посад на державній службі, на залізницях, в магістратах, сеймиках і т. п. (Докладніше про „поляків православного ісповідання" у А. Світі-ча. Ор. сії., стор. 169-173). На землях українських посеред українського православного населення не було зовсім таких „Товариств православних поляків".

К. Н. Николаев в своїй монографії „Восточний Обряд", не об'єктивно представивши зустріч Волинню архиєпископа Олексія, призначеного р. 1934 на Волинську катедру по змушеному уступ-ленню з неї митрополита Діонисія, написав: „Прощаючись зі своєю паствою, в кінці свого звернення митр. Діонисій поставив слова „Слава Богові за все", але велике згірчення лишилось в його душі і на українізацію він відповів полонізацією" (Ор. сії, стор. 247. Підкр. моє.). Яких-будь доводів цієї дзвінкої фрази, підкресленої мною, з якої б виникало, що митр. Діонисій помстився українцям за домагання дати на Волинь правлячого єпископа-українця, помстився тим, що почав їх полонізувати через Церкву, ми в пра-

164

ці К. Н. Миколаєва не знайдемо. Бо ж осягнення саме українізації, чи розмосковлення Церкви, на Волині прийшли найбільші в роки після уступлення митр. Діонисія з катедри Волинської і призначення на Волинь архиєп. Олексія. З другого боку, які ж є факти насадження чи пропагування „польського православія" на Волині з боку церковної влади? Вище нами наведено було факт, як в часі ревіндикаційної акції в літі 1938 р. масово й урочисто зустрінутий був населенням Волині митр. Діонисій. То невже це була б подяка йому за те, що ,,на українізацію відповів полонізацією в Церкві?" Історія спирається на фактах, а не на ефектовних безапеляційних фразах.

Коли б митрополит Діонисій був таким полонізатором в Православній Церкві, як дехто представляє, то чи виникла б в польському уряді, коли взявся за втілення ідеї „польського православія", думка про утворення „польської православної ієрархії", на зміну старої? А про ці задуми не раз оповідав мені, повертаючись з Варшави з сесій Синоду, чи засідань Передсоборної Мішаної Комісії, пок. Владика Олексій. Чи вдаваним, чи дійсно щирим, прихильником ідеї „польського православія" посеред тодішньої православної ієрархії в Польщі став тільки єпископ Гродненський Са-ва Совєтов, росіянин, що скінчив прискорений курс Пажеського Корпусу в Петрограді? Будучи ще ієромонахом, був він видалений з Польщі, але одержав потім дозвіл повернутися і зробив кар'єру до єпископства включно, будучи висвяченим в єпископи р. 1932 за тиждень до висвяти українського кандидата на єпископа — архимандрита Полікарпа.

В місяці листопаді 1938 р. польський уряд дійсно приступив до утворення „польської православної ієрархії". Маючи за собою вже єпископа Гродненського Саву Совєтова, як здеклярованого на „поляка православного ісповідання", польський уряд звернувся до митрополита Діонисія з пропозицією, аби Синод доповнив склад єпископату Православної Церкви в Польщі ще двома єпископами, при чому кандидатами названо було двох військових священиків-вдівців-протоієреїв: Георгія Шреттера і Константина Семашка. Обидва були вже в чині майорів і займали становища деканів військових округ: о. Шреттер в Люблині, о. Сємашко у Львові. Виставлення Департаментом Ісповідань кандидатів в єпископи з військових священиків вказувало на спільну руку, що керувала і ре-віндикаційною католицькою акцією і акцією „польського православія". Ні о. Шреттер, ні о. Сємашко не були поляками з походження. Батько Шреттера був волинський німець, мати українка; Сємашко, син священика з дуже давнього духовного роду Сємаш-ків-Горських, був білорус. Шреттер середню освіту отримав в Острозькій на Волині російській гімназії, вищу — на Православному Богословському Відділі Варшавського Університету. Сємашко скінчив Холмську Духовну Семінарію та Ніжинський Історико-Філоло-гічний Інститут (на Чернігівщині). В часі служби військовими ка-

165

пелянами обидва кандидати виявили себе великими прихильниками ідеї „польського православія"; о. Шреттерові при висвяченні в єпископи було 37 років, о. Сємашкові 44 роки.

Чи міг Синод не погодитися на висвяту в єпископи оо. Шрет-тера і Сємашка? Формально, розуміється, міг, але з яких мотивів? Противитись поповненню в Церкві єпископату, коли сам державний чужовірний уряд дбає про те, це значило б викликати нарікання, що православна ієрархія не дбає про добро своєї Церкви. А що торкається кандидатур, то треба було мати дуже поважні мотиви для їх одводу, коли одвод цей явно тягнув за собою і конфлікт з державним урядом.

Постанова Синоду про хіротонії в єпископи протоієреїв Г. Шреттера і К. Сємашка була зроблена 8 листопада 1938 р., 12 листопада в Почаївській Лаврі архиєпископ Олексій довершив, з доручення митрополита, постриг обох номінатів в ченці, з наречен-ням в чернецтві о. Георгія Тимофеєм, а о. Константина -~ Матфеем; другого дня, у неділю 13. XI були вони підвищені до ступеня архи-мандритів. В Почаївській же Лаврі відбулось наречення в єпископа Люблинського архимандрита Тимофея 26 листопада і хіротонії в єпископи за Службою Божою 27. XI. 28. XI було наречення в єпископа (Браславського) архимандрита Матфея, а хіротонія в єпископи 29 листопада. Наречення відбувались в залі Архиєрей-ського дому в Лаврі; Богослуження і хіротонії в Троїцькому соборі Лаври. Наречення і хіротонії довершені були Собором Єпископів в складі митрополита Діонисія, архиєпископів Олександра Поліського і Олексія Волинського та єпископа Сави Гродненського; приводили на урочистість наречення архимандритів Тимофея і Матфея в залю, заповнену духовенством, представниками Уряду та братією Лаври, намісник Лаври архим. Пантелеймон (нині архиєпископ Канадський в юрисдикції Московської патріярхії) і протопресвітер військового духовенства о. Федоронько. На цю урочистість єпископських хіротоній архимандритів Тимофея і Матфея прибули до Почаївської Лаври з Варшави — д-р Януш Волінський, як представник прем'єра Ради Міністрів і Міністра Ісповідань та Освіти; генерал Коритовський, як репрезентант Міністра Військових Справ; радник Ф. Соха-Папроцький, як представник Міністра Внутрішніх Справ. Приїхали також урядові представники від во-євідств Люблинського, Віленського і Волинського, від військових округ Люблинської та Львівської. Православне військове духовенство з'явилось майже в повному комплекті.

Богослужбові чини в часі поставлень цих нових архиєреїв, що мали служити ідеї „польського православія", відправлялись всі в мові церковно-словянській з російською вимовою. Що торкається встановлених при поставленні в єпископи промов, то А. Світіч пише: „Обидва єпископи (Тимофей і Матфей), перед нареченням, виголосили в мові польській встановлені промови, в яких відмічали свою відданість Польській державі, яка „так само відноситься

166

до всіх своїх громадян без різниці ісповідань; доброзичливе ж таке відношення має всі ознаки історичної традиці" (з промови еп. Матфея). В мові ж польській промовляв і митрополит Діонисій, вручаючи нововисвяченим єпископам жезли, як символ єпископської влади" (Ор. сії., стор. 175-176). В якій мові, — тільки не „перед нареченням", а після наречення, як принято, — промовляли новонаречені, не можу твердити, але, будучи присутнім під час хіротонії єпископа Тимофея в Троїцькому соборі, можу свідчити, що митрополит Діонисій перед врученням з катедри, після закінчення літургії, жезла архиєрейського єп. Тимофієві промовляв до нього, наставляючи, яким має бути архиерей у відношенні до самого себе і своїх вірних за прикладом св. ап. Павла, — в мові російській. Будучи присутнім, як представник Волинської Духовної Консисторії, на урочистім обіді в архиєрейському домі Лаври після хіротонії єпископа Тимофея 27 листопада 1938 р., пам'ятаю, яке сумне і просто пригноблююче враження переживалось при тій „урочистості"; пригадувалось, як понад 6 років тому дійсно свят-кувалась нами, присутніми на хіротонії у Варшаві владики Полі-карпа, велика подія в житті українського православного народу, який в Православній Церкві в Польщі, становлячи в складі її вірних 70%, мав право на дальнішу висвяту єпископів з українців, а, замісць того, отримував тепер в своїй Церкві єпископів з „православних поляків" з заданнями полонізувати в Польщі православну людність. І так прикро було під час того обіду чути, як представники польської адміністрації в розмовах про подію все повторювали вислів: „наші єпископи"... Дійсно, то були їхні єпископи для політичних завдань, а не єпископи православного народу, висвяту яких ніде не було зустрінуто православними з радістю, а якщо не ворожо, то глибоко байдуже . . .

В тому ж часі, коли відбулись хіротонії „польських православних єпископів", довершено було державною польською владою унормування правного положення Православної Автокефальної Церкви в Польщі. Довершено було це унормування двома актами: „Декретом Президента Речіпосполітої з дня 18 листопада 1938 р. про відношення Держави до Польської Автокефальної Православної Церкви" („Денник Устав Речіпосполітої Польської" дня 19 листопада 1938 р. ч. 88) і „Розпорядженням Ради Міністрів з дня 10 грудня 1938 р. про признання Внутрішнього Статуту Польської Автокефальної Православної Церкви" („Денник Устав Речіпосполітої Польської" дня ЗО грудня 1938 р, ч. 103).

Законодатні ці акти не проходили через Сейм і Сенат; були видані в часі між парляментарними сесіями. Здається, що було признано за доцільніше з політичного огляду не ставити на обміркування публічне Сейму і Сенату, в основі католицьких в своєму складі, справи унормування правного положення Православної Церкви, а тим більше Внутрішнього статуту її життя. До цього часу, як знаємо, нормували це правне життя Церкви у віднов-

167

леній Польщі, впродовж майже 17 років, „Тимчасові Правила про стосунок Уряду до Православної Церкви в Польщі від ЗО. І. 1922 року", одностороннє видані міністром А. Поніковським. В половині цього часу діяння „Тимчасових Правил", а саме ЗО. V. 1930 р., з'явилась було грамота Президента Речіпосполітої, в якій читаємо: „Тепер надійшов час, щоб здійснилися стремління зверхників Православної Церкви в Польщі в особах св. п. митрополита Юрія та митрополита Діонисія, як рівно ж собору єпископів і всіх громадян Речіпосполітої православного віроісповідання, щоб у згоді зі святими канонами Автокефальна Православна Церква в Польщі відбула свій Собор, перший у відродженій Польській Державі". .. Але цей час для Генерального Собору Автокефальної, в розумінні незалежности її від іншої Православної Церкви, Православної Церкви в Польщі так і не надійшов до самого падіння по-версальської Польщі.

Здавалось би, що така справа, як обговорення і приняття підготовленого проекту Внутрішнього Статуту життя Православної Церкви в Польщі, є найперше справою Собору самої Церкви, так урочисто проклямованого Грамотою Президента Держави. Але ця Грамота найвищого достойника Держави стала „загубленою грамотою" при владі певної течії Спадкоємців влади маршала Пілсуд-ського, про що писали ми в підрозд. 13. Без соборного ж голосу Церкви в питаннях устрою і управління в ній, ієрархія Церкви, яка виробляла названі вище акти урегулювання положення і життя Православної Церкви в Польщі в т. зв. „Мішаній Передсоборній(?) Комісії" з представниками Уряду впродовж 8 років, — ця ієрархія повинна була не раз улягати „цезарепапистським" домаганням Уряду; інакше було б, коли б вона могла опертися на постановах Генерального Собору Церкви.

Аналіза усього змісту названих вище законодатних актів, що ними наприкінці існування по-версальської Польщі унормувався врешті правний стан Православної в ній Церкви, не входить в наші завдання. Ми зостановимось тільки на тому в них, що так чи інакше пов'язане з ідеологією та прагненнями національно-церковного українського руху в Православній Церкві в Польщі.

Найперше звертає на себе увагу назва і в Декреті Президента і в Розпорядженні Ради Міністрів Православної Церкви в Польщі „Польська Автокефальна Православна Церква". Так вона не іменувалась і в Грамоті Президента від ЗО травня 1930 р., де кілька разів читаємо „Автокефальна Православна Церква в Польщі", як звичайно й називалась наша Церква до видання актів кінця 1938 р., найчастіше з опущенням і прикметника „Автокефальна". Можна, розуміється, інтерпретувати назву Православної Церкви в Польщі „Польською" не в понятті національности, а в понятті те-риторіяльно-державної приналежності!, по думці 17 прав. IV Вселенського Собору, що розподіл церковний слідує за „політичним та земським порядком", — одначе, з огляду на акцію творення

168

„польського православія" і задуми полонізувати населення православне через його Православну Церкву, в назві цієї Церкви ,,Польською" вже тепер вбачалась цілком слушно тенденція цю Церкву полонізувати. Скритикував цю назву „Польська" і орган східньої місії оо. єзуїтів в Польщі „Огіепз". „Православіє у нас, — писав о. Урбан, — не е церквою польською, але національно-мішаною, переважно російське (?)-українською; костелом Польським, бо ж обіймаючим 95% поляків, є у нас Костел Католицький. Що ж до православія, то вистарчило б назвати його „Православною Церквою в Польщі" (ХІ-ХІІ за 1938 р., стор. 186. Підкр. моє.).

Ані в Декреті Президента з дня 18 листопада 1938 р., ані у Внутрішньому Статуті Православної Церкви, признанім Розпорядженням Ради Міністрів з дня 10 грудня 1938 р., нема постанов про богослужбову мову в Православній Церкві, про мову проповіді в церквах, про мову навчання релігії православних учнів по польських школах (розд. XII Вн. Ст.). Діючими постановами на цей предмет зостались, таким чином, постанови Св. Синоду від З вересня 1924 р. Що торкається урядової мови влад і установ Православної Церкви в Польщі, то арт. 7 Декрету Президента постановляє, що такою мовою є мова польська, але т. 2 цього арт. 7 говорить, що „у відношенні до осіб та інституцій, які звертаються до влад і урядів церковних в іншій мові, влади ті та уряди можуть послуговуватися мовою петента". Офіційні органи Церкви під назвою „Відомості Православної Митрополії" і „Відомості ..... (такої то) Православної Єпархії" видаються в мові польській (Арт. 78 „Декрету"). Метричні книги в парафіях провадять настоятелі парафій, як „урядовці цивільного стану", в мові польській (п. 26 Параф. Статуту Церкви). Протоколи засідань в установах Православної Церкви, починаючи від засідань Генерального Собору (п. 12 Реґуляміну Собору) і кінчаючи засіданнями Парафіяльної Ради (п. 77 Параф. Статуту), пишуться в мові польській, як то часто підкреслюється в залучниках до Внутрішнього Статуту Церкви, що ними були: 1) Виборча ординація до Елекційного Собору; 2) Реґулямін Елекційного Собору; 3) Виборча ординація до Генерального Собору; 4) Реґулямін Генерального Собору; 5) Правила для Головної Контрольної Комісії; 6) Статут Єпархіяльних Зібрань; 7) Реґулямін Єпархіяльної Ревізійної Комісії; 8) Парафіяльний Статут. П. 2 „Реґуляміну Генерального Собору" постановляє: „Урядовою мовою чинностей Собору є мова польська. Промови, вияснення, спростовання і т. інш. можуть бути виголошувані і подавані в мовах, які вживає православна людність в Польщі". Очевидно, що ця постанова відноситься і до всіх зібрань і засідань церковних установ Православної Церкви в Польщі.

Обійшовшись при виробленні конституції для Православної Автокефальної Церкви в Польщі без Помісного Собору тої Церкви, творці тієї конституції не зігнорували при виробленні її самої засади соборности у внутрішньому житті Церкви, засади так

169

притаманної Православній Українській Церкві в давній Речіпоспо-літій і чужій в Церкві Російській від Петра І і до самої революції 1917 р. Засада соборности в Декреті Президента і Внутрішнім Статуті Церкви 1938 р. втілена в устрої Православної Церкви в Польщі в таких органах життя Церкви, як — Генеральний Собор Церкви в складі ієрархії, представників духовенства і вірних, Собор єпископів Церкви з виконавчим його органом Синодом (в складі митрополита і трьох єпископів), Елекційний Собор Церкви для виборів митрополита, Головна Контрольна Комісія (в складі по два представника, один духовний, другий світський, від кожної єпархії, обраних Єпархіяльними Зібраннями, і двох представників від манастирів Церкви), Єпархіяльні Зібрання представників духовенства і вірних, Єпархіяльні Консисторії (в складі чотирьох духовних членів і одного світського, обраних Єпархіяльними Зібраннями), Єпархіяльна Ревізійна Комісія (в складі двох духовних і одного світського членів, обраних Єпарх. Зібранням), Парафіяльні Зібрання і Парафіяльні Ради.

З засадою соборности в устрої Церкви, при якій втягується до активного уділу в церковнім житті загал духовенства і вірних, тісно пов'язана й засада виборности при заміщенні тих чи інших церковних становищ, яка засада мала місце і в давній Українській Православній Церкві. В Православній Церкві в Польщі, за правилами Внутрішнього її Статуту 1938 р., виборча система мала бути застосована при заміщенні катедр митрополита, єпископів, становищ членів Консисторії, деканів чи благочинних, але тим же Внутр. Статутом Церкви не надано виборчого права парафіянам при заміщенні церковно-парафіяльних становищ, членів клиру, священиків, дияконів і псаломщиків, яких, згідно з парагр. 62-64 Вн. Ст., призначає, переміщає і звільняє єпархіяльний єпископ. Очевидно, що такий порядок не виключав звичайної просьби до єпархіяль-ного архиерея представників парафії про призначення до них того чи іншого кандидата священиком, коли він відповідав іншим вимогам, головне освітнім цензом, від кандидатів на душпастирів. Колишня в старовину виборча практика в доборі священиків на парафію, при відсутности шкіл для підготовки пастирства, коли парафіям доводилось самим шукати для себе священика, не могла бути тепер зразком, і тому в програмі діячів національно-церковного українського руху в Православній Церкві в Польщі не було домагання виборного священства по парафіях. („Ц. і Н.", ч. 24. 1938 р. „Проблеми парафіяльного устрою").

Але наявність організаційних форм соборности в устрої Православної Церкви в Польщі, в актах правного унормування життя тої Церкви 1938 р., ще не говорить про дійсно соборний характер управління тієї Церкви та про її свободу у внутрішньому житті, про яку урочисто свідчить арт. 1 Декрету Президента з дня 18 листопада 1938 р. „Польська Афтокефальна Православна Церква у своєму внутрішньому житті користає з повної свободи управ-

170

ліня в границях державного праводавства, а зокрема цього Декрету, а також Внутрішнього Статуту, признаного Державою через Розпорядження Ради Міністрів". „Повна свобода управління", але „в границях державного праводавства" „Декрету Президента" і „Розпорядження Ради Міністрів з признанням Внутрішнього Статуту" є вже далеко не свободою управління на засадах соборно-сти Церкви, а мішаниною соборних форм управління з цезарепа-пизмом в Церкві.

Кс. о. Ян Урбан, подавши основний зміст постановлень Декрету Президента з дня 18 листопада 1938 р., робить висновки, що „зроблено великий крок на шляху демократизації устрою Православної Церкви і поширення впливів на церковне управління світського елементу. Таким чином Православна Церква, йдучи слідом за другими автокефаліями, зблизилася до устроєвих взірців протестантських, ослабляючи староправославну і з католицизмом згіднішу засаду ієрархічного управління" („Огіепз". ХІ-Х1І. 1938, ст. 186). Коли під „світським елементом" розуміти тут участь в управлінні представництва від вірних Церкви, то з цим не можна погодитися, але цілком відноситься це „поширення впливів" до світської державної влади, що не є жодною „демократизацією" в устрої Церкви.

Ось, напр., як проходять вибори Собором Митрополита Церкви. Встановлено для цього т. зв. „Елекційний Собор", який тільки для вибору митрополита відбувається і на якому жодних інших справ не може бути, як рівно ж не дозволене на ньому і обговорення осіб-кандидатів на митрополичу катедру (Арт. 20 Декрету). Засідання Елекційного Собору попереджується „Зібранням Переделекційним" з осіб, що входять в склад Собору; на цьому зібранні намічається трьох кандидатів на митрополичу катедру. Після цього це ж зібрання покликує Комісію з трьох, до якої входять: Заступник митрополита, як голова і представник єпископату, один представник від духовних учасників Зібрання і один від вірних світських. Ця Комісія відправляється до Міністра Іспові-дань і Освіти з метою упевнитися, чи Уряд Речіпосполітої не складає спротиву проти якої з намічених кандидатур. Кандидатура, не бажана Урядові, відпадає; можуть відпасти і всі. На місце тих, що відпали, Переделекційне Зібрання подає інших. Врешті, узгідне-них з Міністром кандидатур може бути й три (не більше), але не менше двох. І тільки після цього відбувається засідання самого Елекційного Собору для тайного голосування картками на узгід-нених кандидатів. Обраним на митрополита буде той з кандидатів, хто отримає абсолютну більшість голосів; коли не отримає за першим голосуванням ніхто такої більшости, голосування повторюються далі; в разі отримання двома кандидатами рівної кілько-сти голосів й після повторного голосування, вибір рішається жеребком між ними. Новообраного митрополита Міністер Ісповідань представляє Президентові Речіпосполітої „в цілі одержання при-

171

знання Президента", після чого митрополит складає присягу і одержує декрет від Президента на обняття митрополичої катедри (Арт. 17-19 Декрету Президента з дня 18. XI. 1938 р.). Така „соборна елекція" митрополита, з рішаючою участю державного уряду, мало чим різниться від царського призначення на митрополичу катедру кандидата, представленого Св. Синодом і обер-прокурором Синоду, як було в Російській Церкві, хіба з тою головною ріжницею, що і цар і обер-прокурор були теж православної віри. Треба до цього додати ще й те обмеження „державним законодавством" свободи Елекційного Собору у виборі митрополита, що Собор міг його вибирати тільки зі складу єпископів Польської Автокефальної Православної Церкви (Парагр. 10 і 13 Вн. Ст.). Такого обмеження не знали наші давні Елекційні Собори, коли були чинні (не чинні в Польщі в добу „права патронату" — ХУІст.; в Росії — від часу утворення Св.Синоду 1721 р.): на митрополичі катедри були обрані не єпископи, а архимандрити: священномуче-ник Макарій, Іов Борецький, Петро Могила, Варлаам Ясінський, Йоасаф Кроковський.

Єпархіяльних єпископів вибирає Собор єпископів з трьох кандидатів, яких представить тому Соборові властиве Єпархіяльне Зібрання, але без згоди Уряду (Міністра Ісповідань), на кандидата Собор єпископів не може його обрати (Арт. 26 Декрету Президента); те саме стосується і до „виборів" єпископа-вікарія (Арт. 27), і до призначення митрополитом директора Митрополитальної Канцелярії (Арт. 23). В житті окремих єпархій Православної Церкви цю обер-прокурорську ролю від польського уряду відіграє вже не міністер Ісповідань, а властивий воєвода, на території воє-відства якого знаходяться парафії єпархії, тобто Церква попадає вже під відомство Міністерства Внутрішніх Справ. Так, обраних Єпархіяльним Зібранням 5 членів Консисторії єпархіяльний архи-єрей може затвердити на становищах тільки за згодою воєводи (Арт. 32 Декрету), рівно ж і призначення секретаря Консисторії вимагає тої згоди (Арт. 34). Про замір призначення якого декана (обраного духовенством на зібранні священиків деканату), священика — настоятеля парафії або його вікарія, диякона і дяка на парафію єпархіяльний архиєрей повинен повідомити воєводу на письмі, запитуючи, чи нема яких перешкод з поглядів державних для призначення даної особи (Арт. 35, 38 Декрету). Воєвода повинен відповісти впродовж місяця; не одержання відповіді в цьому терміні дає архиєреєві право довершити призначення (Арт. 35). При цезарепапизмі в Рос. Православній Церкві архиєреї не мали таких обов'язків у відношенні до губернаторів.

Статут Єпархіяльних Духовних Консисторій не був вироблений Мішаною Комісією; цей статут мав бути ухвалений Собором Єпископів, а затверджений Міністром Ісповідань і Освіти (П. 51 Вн. Ст.), що ставився, таким чином, у внутрішньому житті Православної Церкви над Собором Єпископів. Це — теж один з прикла-

172

дів застосування засади „соборности" в житті Православної Церкви в Польщі. В цьому ж відношенні вимовним є факт встановлення актами державного праводавства для внутрішнього життя Православної Церкви церковного повноліття чи церковної зрілости для участи вірних в соборному житті Церкви. Членом Генерального Собору для представництва на ньому вірних може бути обрана особа мужеської статі, яка має не менше як 35 років життя (П. 7 Виборчої Ординації до Генерального Собору). Членом Єпархіяль-ного Зібрання можна обрати від вірних теж особу, яка має не менше закінчених 35 років життя, але тут нема вже умови, що вибирається тільки мужчина (П. 13 Статуту Єпарх. Зібрань). Право-участи в Парафіяльному Зібранні належить членам парафії, без ріжниці статі, які мають закінчених 24 роки життя і мають горо-жанство польське (Пар. 45 Парафіяльного Статуту). Польське го-рожанство взагалі е передумовою для права участи в соборному житті Церкви. Член Консисторії повинен мати не менше 35 років (П. 43 Ст. Єпарх. Зібр.), член Єпарх. Ревізійної Комісії теж не менше 35 років (П. 4 Реґуляміну тієї Комісії), член Парафіяльної Ради так само повинен мати 35 років життя (П. 64 Параф. Ст.), церковний староста — ЗО років життя (П. 31 Параф. Ст.).

Трудно зрозуміти, чим керувались творці законоположень внутрішнього життя Православної Церкви в Польщі, коли для церковної правоздібности вірних щодо участи їх в соборному житті Церкви встановляли аж такий ценз віку — 35 років життя, а в той же час на священика можна було висвячувати осіб, які скінчили Православний Богословський Відділ Варшавського Університету, що цілком можливе вже в 25 років життя, і також осіб, які скінчили тільки Державний Православний Богословський ліцей (П. 67 Внутр. Ст.), що нормально мало бути в 21 рік життя, як здебільшого скінчували курс Духовної Семінарії і кандидати на священство в Рос. Православній Церкві. І в такому віці абсольвен-ти Православного Ліцею, або й Богословського Відділу Університету, призначались бути душпастирями, настоятелями парафій, що, за словами Статуту, „мають опіку над цілістю релігійного і церковного життя своєї парафії, а також турбуються про доцільне провадження церковної господарки, рахунковости. канцелярії, а також актів і книг парафіяльного уряду" (П. 14 Параф. Ст.). Отже не безпідставно в асекурації творців актів, що нормують життя Церкви, від участи молодих поколінь вірних в церковних установах соборного характеру, як Генеральний Собор, Єпархіяль-ні Зібрання, Парафіяльні Ради, вбачали один з засобів проти ши-рення ідей українського національно-церковного руху, бо ж дійсно з національним усвідомленням молоді активізувалась і праця по українізації Церкви по парафіях. Було великою помилкою ієрархії погоджуватись на відсунення молодших від участи в соборних установах, тяжкою помилкою і з огляду на полонізаційний наступ на Православну Церкву, і з огляду на повітря безбожниць-ке зі Сходу.

173

А. Світіч пише: „Нові законоположення, що відносились до Православної Церкви в Польщі, маючи своєю остаточною метою полонізацію цієї Церкви, дуже швидко стали проводитися в життя. Центром, звідкіля виходили керівничі вказівки в даній справі, стало місто Гродно, де був заснований навіть окремий „Науковий Інститут"... Активну підтримку Інституту давав Гродненський православний єпископ Сава (Совєтов), обраний його почесним членом .. . Таким чином полонізація Православної Церкви в Польщі намічалась в розмірах величезних, і, розуміється, була б дуже скоро здійснена, коли б не розпочата 1 вересня 1939 р. польсько-німецька війна, яка поклала кінець цій полонізації" (Ор. сії., стор. 181-183).

Але все це не історія, а гомінкі фрази. Поперше, ніщо з „нових законоположень" про устрій Православної Церкви в Польщі не було переведено в життя до самого кінця по-версальської Польщі у вересні 1939 р. Не було ні Генерального Собору Церкви, ні Єпархіяльних Зібрань в Церкві, ні деканатських зібрань духовенства для обрання деканів, ні реорганізації духовних консисторій, ні організації парафіяльних рад. Та й занадто короткий був час 8 місяців, щоб організацію церковного життя — на підставі Внутрішнього Статуту Церкви з дня 10 грудня 1938 р. — перевести. І хоч арт. 85 Декрету Президента постановляє, що „Декрет цей входить в життя з днем його оголошення", але ж Арт. 83 каже, що „впродовж двох років від того, як увійде в життя цей Декрет, Собор Єпископів, в порозумінні з Міністром Ісповідань, встановить число, а також територіяльні границі, єпархій, деканатів і парафій".

Подруге. Що за центр полонізації „Гродно", і які керівничі вказівки і кому могли звідтіля виходити? Чому не Варшава? Про-вінціяльне Гродно не було жадним церковно-православним центром, а був там єпископ — росіянин Сава, що перекинувся на поляка, і тому при ньому відкрився там „Науково-Видавничий Інститут" на засоби, відпущені Урядом, з органом Інституту „Сіоз Рга-\уо5Іаича". На чолі цього Інституту стояв, оскільки пам'ятаю, єп. Сава, а не єп. Семашко, який і не проживав в Гродно, а директором Інституту був не проф. Огієнко, як подає Фр. Гейєр (Ор. сії., стор. 158), а о. Л. Касперський, з нових „магістрів св. теольогії", аматорів „польського православія". Знов таки ролю у видавничій діяльності цього Інституту відогравали ті ж військові пан-отці, як С. Федоронько, В. Романовський, А. Калинович і др. Трудно сказати, чи хто з них дійсно щиро і з переконанням трудився для ідеї „польського православія"; ніколи не сказав би я цього про самих єпископів Саву, Тимофея і Матфея, з якими зустрічався. Головне, що вони не користали з поваги і авторитету ні посеред собратів-архиєреїв, ні посеред загалу духовенства, ні посеред вірних. Владика Олексій інакше не називав нововисвячених єписко-пів-ставлеників „польського православія", як „Тимотеуш" і „Ма-теуш". І хоч А. Світіч і пише, що „обидва нових „єпископа-поля-

174

ка" почали свою посилену діяльність полонізації Православної Церкви, не тільки в офіційних зносинах, але і в розмовах з духовенством і мирянами, обидва вони говорили виключно польською мовою, проповіді за Богослуженнями виголошували також тільки по-польськи" (Ор. сії., стор. 177), — то польська мова в устах їх двох далеко й далеко не була ще ,,полонізацією" Православної Церкви. І сам же А. К. Світіч в другому місці пише, як при першому архиєрейському Богослуженні єп. Тимофея у Варшавському митрополичому соборі майже не було богомольців, і декілька тільки осіб підійшло під благословення; що ж до єп. Матфея то при першій зустрічі його у Віленському Св.-Духовському манастирі богомольці ,,освистали нового ієрарха" і не дали йому говорити привітального до зібраних слова, коли він почав його в мові польській (Ор. сії., стор. 176).

Вище ми підкреслювали вже, що на українських землях зовсім не було „Товариств православних поляків", які по деяких містах появились в Гродненській єпархії під управлінням єп. Сави Совє-това, з членів переважно б. російських урядовців, які тепер мали службу в польських установах. Можемо також сказати, що й праця „Науково-Видавничого Інституту" в Гродні з його „Сіозет Рга-шозіа^іа" на українських землях була майже невідома, а посеред української інтелігенції зовсім не трактувалась як щось поважне й загрожуюче національно-церковному українському рухові. Думаємо, що такий же „успіх" мала ця праця і на півночі, в єпархіях Віденській і Гродненській. Отже писати про якісь „грандіозні" розміри полонізації Православної Церкви, припинені ніби тільки наступом на Польщу німецьких армій, значить не вірити у відпорність на насильства у вірі з боку влади православних народніх мас Православної Церкви в Польщі.

Ближче знайомство з церковно-релігійною історією тих мас, під оглядом національним українських і білоруських, що перебували під польською владою у віках минулих, збуджує у одних та скріплює у других віру у відданість тих мас прадідньому Право-славію. Не так легко і не так просто було б переводити на „польське православіє", невідоме й в давній Польщі, всіх його православних горожан, яких на 1 січня 1938 р. було в Польщі 4.165 тисяч, в тім українців 2.800 тисяч, а через „польське православіє" полонізувати їх, в перспективі далі окатоличувати. Хто жив такими мріями, діставшись до верху влади у відродженій Польській державі, той забував, що це вже був вік історії людства від Різдва Христового не XVI чи XVII, а XX. А ті з поляків, хто ясно бачив всю немудрість „державних мужів" Польщі по смерти першого маршала Пілсудського в наступі їх на Православну Церкву, називали, як ректор Віленського Університету проф. Здеховський, полонізацію Православної Церкви „божевіллям", кс. Ян Урбан — „компромітацією Церкви і дорогою до комунізму". (К. Николаев. Ор. сії., стор. 248). Б. посол до Сейму 1928 р. і редактор консер-

175

вативної газети „Зіол^о" (Вільно) Ст. Мацкевич писав з приводу церковної політики тогочасного польського уряду 1938 р.: „Ми всі, увесь польський народ, відчуємо наслідки помилок, що прийдуть з легкодумної і на такому низькому інтелектуальному рівні стоячої політики нинішнього Уряду. Коли б я був послом до Сейму, то вніс би пропозицію про віддачу цього Уряду під суд Верховного Трибуналу" („Слово" 11. VIII. 1938, ч. 219 — А. Світіч. Ор. сії., стор. 162).

Та й поза церковною, у відношенні до Православної Церкви, та національною, — в стосунку до національних меншостей в державі, політикою Уряду, — у внутрішньому житті Польщі в місяцях 1939 р., перед початком другої світової війни, відчувалась якась задушлива атмосфера, було передчуття якихось грізних подій і змін. 2 квітня 1939 р. у Варшаві застрелився полковник Валерій Славек, найближчий співробітник покійного маршала Пілсуд-ського, видатний борець за незалежність Польщі. По травневому перевороті 1926 р. Славек організував „Безпартійний Блок співпраці з Урядом" і став на чолі його. Був він по виборах р. 1928 і р. 1930 Головою посольського клюбу того „Блоку", тричі був прем'єром Уряду, короткий час по смерти маршала Сейму Стани-слава Цара, був маршалом Сейму, брав видну участь у творенні нової конституції Польщі. В останніх місяцях полковник Славек цілковито відійшов від політичної праці, не поділяючи, очевидно, того напряму, який надали їй провідники з генералітету. І самогубство полковника Славека було відчуте, як „тетепіо тогі" для Польщі. Українське громадянство високо цінило полковника Славека за його українофільство і справедливе відношення до українців в Польщі.

1 вересня 1939 р. Гітлер, без оголошення війни Польщі, кинувся на неї, як буревій, зі своїм технічно модерним озброєним військом і за який тиждень був вже під Варшавою, з якої польський уряд виемігрував до Румунії, тікаючи на південь переважно через Кремянець на Волині. Польща була блискавично розгромлена, коли в половині вересня й зі Сходу вступили, по договорі німців з Москвою, на східні „креси" Польщі, тобто землі білоруські й українські, війська СССР. Але і в час цього розгрому „мудрі" польські адміністратори на місцях, як волинський воєвода Гавке-Новак і при ньому начальник „безпеченства" Ніжанківський, вважали потрібним для „добра держави", чи просто з безсилої злоби та помсти, виарештувати в ніч на 9 вересня багато українського духовенства та українських національних діячів на Волині і залізницею вивезти їх, під налетами німецьких бомбовиків, на північ, коли на півдні в Кремянці ночували вже деякі з польських міністрів, тікаючи до Румунії. Посеред соток цих арештованих і вивезених до „славетної" Берези-Картузької, концентраку, утвореного для політичних не менш „славним" воєводою Полісся Костек-Бер-нацьким в б. російських казармах, — був і автор цієї праці, що

176