6. Відношення до українського церковного руху в Польщі польських урядів. Діяльність Українського Церковного Комітету. Повітові й Окружні церковно-народні з'їзди. Плебісцит по парафіях Волині в питанні богослужбової мови. Заходи церковної влади до припинення діяльности Церковного Комітету і закриття його польською владою.

Вже через місяць після Почаївського рновського зібрання, 13 липня 1927 р., митрополит Діонисій запросив до себе у Варшаві деяких з українських діячів (на чолі з послом С. Хруцьким) на нараду в церковних справах, на якій заявив, що ,,чутки про незичливе відношення до українців Вищої Церковної Влади не відповідають дійсності". Але учасники наради в своїх промовах звернули увагу митрополита на те, що нема на ній нікого з членів Українського Церковного Комітету, обраного Луцьким Церковим З'їздом; „мир же і єдність в Церкві будуть лише тоді досягнені, коли Вища Церковна Влада знайде дорогу до порозуміння і зближення з українською людністю через Українськй Церковний Комітет". Висловлюючись же як приватні особи, а не уповноважені від З'їзду, учасники наради подали митрополитові в справах українського церковного руху думки, ідентичні з думками постанов Луцького церковного З'їзду („Православний Вістник". Серпень 1927 р.)-

На тому „порозуміння" церковної влади з українськими діячами поки стало. Цивільна ж польська влала наразі не квапилась задовольнити прохання рновського Почаївського зібрання про заборону діяльности Українського Церковного Комітету. Історики „рновського" напрямку представляють справу цю так, що «польський уряд рішив в душі православного населення, яке спочатку вважалось руським, ліквідувати москвофільський дух і, за прикладом Габсбурзького двору у Відні, задумав спершу його „україні-

51


зувати", а пізніше „полонізувати"... Для переведення „українізації православних" поляки рішили використати Православну Церкву, ієрархія якої знаходилась на послугах урядові від моменту проголошення незалежносте Православної Церкви в Польщі (від 1325 р.)» (С. Раневський. Ор. сії., стор. 7, 8). Чому власне раніш русіфіковане православне населення Волині і других українських земель, що опинились тепер під Польщею, мало на шляху до полонізації його перейти шлях українізації через Польщу, на це ми не знаходимо у цього „історика" жодних пояснень. На ділі, польські державні чинники поставились прихильно до національно-церковного українського руху тільки після перевороту, довершеного маршалом Пілсудським 13 травня 1926 р. За часів „ендець-ких" урядів (у проводі — польська націонал-демократична партія) була переведена автокефалія Православної Церкви в Польщі з явною для Польщі політичною метою — унезалежнення православного її населення від зносин і впливів Московської патріярхії, але у внутрішньому житті Православної Церкви ендеки, тобто „наро-дова демократія" Польщі, зовсім не симпатизували українізації Церкви, національному її українському характерові, навіть коли б такий характер сполучений був з переходом православних українців на любу Римові унію. Тому польським урядом видалений був з Волині уніятський єпископ Йосиф Боцян, якиий, в цілях унійної діяльности на Волині, висвячений був митрополитом Шептицьким на єпископа Луцького і „незабаром по видаленні помер у Львові (р. 1926) з гризоти над заподіяною йому кривдою" (Е. Вінтер. Візантія та Рим у боротьбі за Україну. Прага. 1944, стор. 206). На-ціонал-демократія Романа Дмовського, як пише Ф. Гейер, — „не визнавала існування української національности і знала тільки одну ціль: полонізацію українських мас в мові, звичаях, конфесії. Так зрозуміло, що заміри польського католицького клиру лежали в лінії націонал-демократії" (Оіе Огіпосіохе КігсЬе іп сіег ІЛсга-іпе уоп 1917 Ьіз 1945, стор. 151).

З приходом до влади маршала Пілсудського, за означенням рновців „великого русофоба", церковна політика польського уряду у відношенні до Православної Церкви стала на шлях сприяння українському церковно-православному рухові в його боротьбі за визволення православія в Польщі від характеру й духу „російсько-сти", що тримались і далі в Православній Церкві в Польщі в управлінні церковному, устрої, впливах на релігійне життя українського народу, який прагнув тепер надати своїй Церкві свого національного характеру. Підтримати до певної міри це прагнення українців уважав, очевидно, корисним в інтересах польської державносте уряд маршала Пілсудського. Адже ж справа дозволу на відбуття Українського церковного з'їзду в Луцьку, учасниками якого мали бути українці не тільки Волині, не була справою компетенції тільки Волинського воєводи, яким був тоді лагідний п. Мех (б. польський соціяліст), а й польських міністерств — Освіти та Іспові-

52


дань, Внутр. Справ. Варшавою були дані певні інструкції. Організаційний Комітет перед з'їздом, а по з'їзді Український Церковний Комітет, в разі потреби зносин з владою в своїй діяльності, мали діло власне не з воєводою, а з тодішнім віце-воєводою Пн-товт-Дзевялтовським, якому, видно, доручена була ця справа. Сам воєвода В. Мех, на одній з авдиєнцій у нього автора цієї праці, сказав, що він теж починає вже вивчати справи Православної Церкви, і подав книгу, яку в тій цілі дістав. То була „Настольная книга для священнослужителей" преподавателя Харків. Дух. Семінарії Сергія Булгакова.

У складі Українського Церковного Комітету з 37 осіб були представники Волині, Полісся і Холмщини. У Президію Комітету, місцем осідку якої був Луцьк, були обрані з представників від Волині — А. Річинський як голова, І. Власовський — заступник голови, І. Бондарук як секретар Комітету. Членами Комітету від Полісся були Павло Артемюк (завід, укр. школою в Бересті) і Віктор Соловій (дир. Українбанку в Бересті), від Холмщини посол до Сейму С. Хруцький і суддя М. Рочняк. Уповноваженими Українського Церковного Комітету у Варшаві Комітет просив бути проф. І. Огієнка, сенатора М. Черкавського і секретаря Укр. Сеймового Клюбу В. Косоноцького. Як пише авторові цієї праці б. член Церк. Комітету від Полісся В. Соловій, нині єпископ УАПЦер-кви Варлаам, „в провідних тенденціях Комітету помічалась деяка відміна між „лівою" радикально-реформистичною лінією др. А. Рі-чинського та більш поміркованою і міцніш обґрунтованою лінією І. Ф. Власовського; останній мав підтримку як з боку поліських членів, так і від холмщан" (Лист з дня 24. X. 1960).

Виконуючи постанову Луцького Церковного З'їзду про посилення освідомлюючої праці посеред українських мас, Український Церковний Комітет переводив, за дозволом польського уряду, повітові й окружні церковно-народні з'їзди, в організації яких значну ролю відогравали, з огляду на переважно вороже відношення .духовенства до національного руху в Церкві, українські „Просвіти" та українські кооперативи по містах і селах. Такий з'їзд на Володимирщині відбувся у м. Володимирі-Волинському б листопада 1927 р. І ось які, характерні взагалі для цих з'їздів, виніс він головні постанови на підставі відповідних доповідей переважно членів Церковного Комітету:

1. З'їзд домагається призначення на Волинь українців — правлячого архиепископа і двох єпископів вікарних, з котрих один був би на прастарій Володимирській катедрі; — 2. З'їзд уважає недоцільним і несправедливим комплектування Митрополитальної Ради по призначенню; натомісць уважає вказаним організувати Митр. Раду дорогою всенародніх виборів по єпархіях; — 3. З'їзд рішучо протестує проти нав'язування церковною владою духовенству поширення в народі друків російських видавництв та ще з виразною закраскою, як вид. „Добро", „Свєт Істини" і інші, взагалі про-

53


тестує проти запрягання духовенства до такої русіфікаційної політики; — 4. З'їзд уважає засадничо недопустимою надалі церковну залежність від Москви, але для остаточного вирішення тої справи і взагалі впорядкування церковного життя домагається негайного скликання Краєвого Церковного Собору; — 5. З'їзд постановляє визначити по всіх селах мужів довір'я, які б держали зв'язок з повітовими представниками Укр. Церк. Комітету і передавали б на села всі необхідні вказівки; — 6. З'їзд вимагає відправи Богослужень чистою українською мовою всюди, де тільки народ виступив з таким домаганням; — 7. З'їзд постановляє вислати Св. Синодові депешу з подякою за його постанову від 3. IX. 1924 р., якою благословена українізація Богослуження, і разом висловлює домагання сумлінного переведення тої ухвали в житті на місцях; — 8. З благочинними та іншими духовниками, що йдуть проти домагань народу і всупереч синодальній постанові про українізацію Богослуження, з'їзд постановляє вести рішучу боротьбу по всіх парафіях, а до церковної влади звертається, щоб такі ду-ховники були покарані і видалені з теперішніх парафій, як невідповідні служителі Церкви і сіячі смути; — 9. З огляду на недоцільне і свавільне провадження досі церковної господарки, належить обірати парафіяльних представників для контролі церковних прибутків і видатків; — 10. Усі постанови Почаївського зібрання повітових протоєреїв та благочинних і членів рос. політичних організацій 16-17 червня 1927 р. з'їзд проголошує неважними і нікого необов'язуючими, тим більше, що вони не затверджені ані церковною, ані цівільною владою. („Рідна Церква", ч. 2. ЗО листопада 1927 р., стор. 9-11).

15 січня 1928 р. Окружний Церковно-Народній З'їзд відбувся, з дозволу Поліського воєводи, на Поліссі для повітів Берестейського, Кобринського і Пружанського в м. Бересті. Резолюції цього з'їзду, утримані в поміркованих домаганнях часткової українізації Богослуження, з'їзд доручив представити єпископові Поліському Олександру через окрему делегацію в складі: Голови Громадського Комітету в Бересті М. К. Крижанівського, В. С. Соловія і В. Павенського. Заслуговує на увагу, що, не вважаючи на неґатив-не ставлення до акції Українського Церковного Комітету церковного центру у Варшаві, єпископ Поліський Олександер (Іноземцев, родом з Сибіру, вихованець по Петроградській Дух. Академії тодішнього ректора ЇЇ еп. Юрія Ярошевського, який на становищі митрополита Варшавського був забитий рос. фанатиком архим. Смарагдом) поставився уважно до делегації від церковно-народ-нього з'їзду, перевів з нею кількагодинну розмову і, переконавшись в поміркованості резолюцій з'їзду, переведеного без його благословення, прирік свою апробату для постулятів з'їзду і пізніше дійсно видав відповідні настанови духовенству.

На Волині ще Організаційний по скликанню Церковного З'їзду Комітет розпочав свого роду плебісцит по парафіях Волинської

54                                                                             '


єпархії в справі богослужбової мови. Приводом до цього послужила ухвала Св. Синоду Православної Церкви в Польщі 26 лютого 1927 р. про вияснення на місцях відношення народу до ц.-сло-вянської мови Богослуження, іншими словами, — чи справді народ домагається української відправи, чи це за народ кричать тільки „політикани". У відповідь на це бажання Синоду почути в цій справі голос народу, оо. благочинні поспішили скликувати де-канатські соборчики настоятелів парафій, на яких соборчиках „виявляти волю народу" мали пан-отці, підписуючи заготовлене прохання до Митрополії про недопущення українізації в церкві, як шкідливого „новшества". Розуміється, оо. благочинні, які були свідомими українцями, цього не робили і волі духовенства не насилували, але таких оо. благочинних на 55 благочиній Волинської єпархій було заледве 14-15. Були добровільці посеред духовенства, як напр., на Костопільщині о. Бушма, що їздили і збірали проти українізації підписи, погрожуючи духовенству звільненням за відмову підписатися. Акція о. Бушми в благочинії о. Миколи Бухо-вича, що належав ще до українського братства св. Спаса в Житомирі, викликала рапорт благочинного Буховича до митрополії в справі неправних діянь о. Бушми, але наслідком того рапорту було незабаром позбавлення прот. Буховича становища благочинного.

Довідавшись від священиків і дяків про підроблення на дека-натських соборчиках голосу народу в напрямку небажання української мови у вжитку церковному, Організаційний Комітет Луцького Церковного З'їзду рішив повести протиакцію і дати вищій церковній владі матеріяли, які свідчили б про дійсний „голос народу" в справі богослужбової мови. В тій цілі було видруковано й розіслано по повітах для підписування всім бажаючим „заяву" такого змісту: „Ми, нижче підписані громадяни села (такого то) повіту (такого то), приналежні до православної парафії села (такого то), згідно з наукою Св. Письма (Мтф. XXVIII, 19; Мрк. XVI, 15; Діян. Ап. II, 44-11; 1 Кор. XIV, 5-40), домагаємося, щоби в нашій церкві негайно було запроваджено відправу усіх Богослужень рідною нам мовою українською, замісць незрозумілої для нас і дітей наших словянської. Про цю нашу волю заявляємо на підставі бла-гословенства Св. Синоду Православної Церкви в Польщі від 3. IX. 1924 р. та по духу §113 Конституції Речи Посполітої Польської від 17. III. 1921 р. і доручаємо Організаційному Комітетові Українського Церковного З'їзду довести це до відома Вищої Церковної Влади".

Заяви з підписами бажаючих української мови в Богослужен-ні почали поступати до Організаційного Комітету Луцького Церковного З'їзду, а після З'їзду до Українського Церковного Комітету, у великій кількості. Підсумки цього українського церковного плебісциту були Церковним Комітетом подані до прилюдного відома з назвами всіх сільських громад, в яких зложено підписи за впровадження української богослужбової мови. Документи з домаганнями українізації Богослуження поступили від 572 сільських

55


громад з Волинської єпархії; маленькі села надіслали від 50 до 80 підписів дорослого населення, більші ж дали пересічно по триста підписів. Це свідчило про великий зріст українського національно-церковного руху; таку достойну відповідь давав український народ на синодальну спробу вияснити відношення православного населення до питання богослужбової мови. („Рідна Церква". Ч. 2 р. 1927, стор. 17-21).

З початком діяльности Українського Церковного Комітету було припинено д-ром А. Річинським видання часопису „На варті", а замісць нього ухвалено було Церковним Комітетом видавати незалежний місячник українського церковного відродження під назвою „Рідна Церква", якого вийшло всього два числа. Але вже в листопаді 1927 р. помічаються зміни у відношенні до Українського Церковного Комітету Волинської адміністрації. Так, адміністрація зажадала, щоб відповідальність за переведення церковних з'їздів брали на себе окремі особи, а не Церковний Комітет, що вказувало вже на негативне ставлення до Укр. Церковного Комітету, як до установи, яку раніше одначе уважано було легальною. Дати дозвіл відбути церковно-народній з'їзд 4. XII. 1927 р. у Рівному Волинський уряд вже відмовив, а Рівенське староство ЗО листопада 1927 р. писало до Церковного Комітету, що староству відомо тільки, що „існує ближче незнаний світський комітет, який займається церковними справами"...

В грудні того ж 1927 р. митрополит Діонисій, на підставі постанови Синоду про „усовіщання" членів Церковного Комітету, закликав до себе, до Варшави, І. Власовського, заступника голови Комітету, і П. Артемюка, члена Комітету від Полісся, і перевів з ними довшу бесіду на тему припинення діяльности Церковного Комітету. Розмова, хоч в часі її було попередження про можливість відлучення від Церкви членів Комітету, мала характер спокійної дискусії. Закликані освідчили, що вони жодної антицерковної чи антиканонічної роботи не ведуть, боряться тільки за слушні права свого народу в церкві, за рідну його мову в Богослуженні, право на яку признає і Синод, за відродження соборних традицій в устрої Церкви й проти засилля в управлінні Церкви російських елементів з їх політиканством, коли росіян в складі вірних в Православній Церкві в Польщі є заледве 1%. „Усовіщання" не мало переконливих аргументів для припинення праці Українського Церковного Комітету, але воно спіралось, видно, вже на схильності польської влади Комітет той закрити. Подбавши про автокефалію Церкви для своїх православних горожан, про унезалежнення її від Москви, польський уряд зовсім не зацікавлений був в тому, щоб й надалі плекати московського духа у внутрішньому житті Православної Церкви в Польщі. Тому він підтримав українців в їх національно-церковному русі, давши дозвіл на Церковний з'їзд в Луцьку всупереч відмові благословення на той з'їзд церковної влади, а також дозвіл і на діяльність обраного з'їздом Українського Церков-

56


ного Комітету. Але ж існування й діяльність „Православно-Церков-ного Українського Виконавчого Комітету у Річі Посполітій Польській" (повна офіційна назва Комітету) не мали підстав в „Тимчасових Правилах про відношення Уряду Річі Посполітої Польської до Православної Церкви в Польщі ЗО січня 1922 р.". Синод опротестував признання владою Церковного Комітету, що повстав і діє в лоні Церкви без згоди на те церковної влади. Треба пригадати, що в квітні і травні 1927 р. митрополит Діонисій, на бажання уряду Польщі і на державні кошти, відбув, в супроводі єпископа Гродненського Олексія і урядових радників, подорож на Схід до голів православних автокефальних церков. Подорож мала метою закріплення в Православному світі автокефалії Православної Церкви в Польщі, з огляду на непризнання тої автокефалії Москвою; з другого ж боку, і піднесення престижу відродженої Польщі, як держави „широкої релігійної толеранції". На бажання ж польського уряду і на державні кошти, митрополит Діонисій відбув навесні 1928 р. подорож за кордон на Захід. Головною метою подорожі була участь митрополита Православної Церкви в Польщі в засіданнях „Всесвітньої Конференції християнських церков по питаннях віри і церковного порядку", яка відбулась від 3 по 21 серпня 1927 р. в Льозанні в Швайцарії. А перед тим взяв участь митр. Діонисій в засіданнях Комітету Продовження Всесвітньої Стокгольмської Конференції християнських церков у Вінчестері в Англії, а в Лондоні був принятий Головою Англіканської Церкви, архиєп. Кен-терберійським.

Цим подорожам митрополита, на Схід і на Захід, протеґова-ним і уфундованим урядом, польська влада надавала, очевидно, значення для відродженої держави, а Український Церковний Комітет надіслав до Президії Всесвітньої Християнської Конференції у Льозанні обширний меморіял, в якому зображав внутрішнє життя Православної Церкви в Польщі як „хаотичне", кероване „невеличким гуртком олігархів", а на закінчення писав, що „доки Вища Влада Польської Православної Церкви не визнає справедливих українських народніх домагань і не сповняє їх, доти її участь у праці над об'єднанням Христових Церков буде позбавлена змісту, як мідь дзвеняча і бубен гудячий" („Українська Нива", ч. 48, 1927 року). Здається, що цей меморіял Церковного Комітету до Всесвітньої Християнської Конференції в Льозанні, який, треба признати, далеко не був актом дипломатичної вмілости, найбільше може спричинився до того, що Церковний Український Комітет, по кількох місяцях його праці, розпорядженням з Варшави, був Волинським воєводою Мехом, незадовго до його уступлення в другій половині літа 1928 р., закритий, без подання мотивів ліквідації цієї, раніш урядом дозволеної, інституції.

57


7. Налагодження відносин укр. церковних діячів з вищою церковною владою за посередництвом архиеп. Гродненського Олексія; нарада з митр. Діонисієм 1 липня 1927 р. Сесія Митрополитальної Ради 22-24 серпня 1928 р. Нарада українців з митрополитом 24 серпня 1928 р. та її сумний кінець — зірвання відносин. Праця Організаційної по скликанню Собору Комісії. Вихід зі складу членів Митроп. Ради д-ра Річинського і П. Артемюка. Відлучення Св. Синодом 15. IV. 1929 р. А. Річинського від Церкви. Реакція на акт анафеми А. Річинського з боку українського правосл. громадянства; відкриті листи до митроп. Діонисія посла І. Власовського, членів Митрополитальної Ради — М. Черкавського, ї. Власовського, С. Хруцького і В. Соловія; вихід їх з членів Митропол. Ради.

Провідники українського національно-церковного руху в Православній Церкві в Польщі, осередком якого була Волинь, при поширенні своєї діяльности після Луцького Церковного З'їзду на місцях, не могли не бачити великих труднощів для кращих здобутків руху, коли провадити його в опозиції до церковної влади.

4 і 11 березня 1928 р. були в Польщі переведені нові вибори до Сейму й Сенату. Зі всього складу Української Парляментарної Репрезентації з виборів в 1922 р., що числила в собі 28 послів і сенаторів, увійшло до нового Сейму тільки трьох: Сергій Хруць-кий, Павло Васильчук і Максим Чучмай; останній від Волині, але вже від лівої сельробівської партії. З православних українців від Волині увійшли в склад нового Сейму — С. Жук і І. Власовський (з укр. радикальної листи ч. 22), Л. Серветник (з листи ч. 18 „Бльо-ку нац. меншостей"), Є. Богуславський і В. Сегейда (з листи ч. 1 „Безпарт. Бльоку співпраці з Урядом"). У виборах до Сейму й Сенату весною 1928 р. взяли участь і українці з Галичини, але єдиної української парляментарної репрезентації утворено не було; найчисленніший Український Сеймовий Клюб (понад 20 послів і сенаторів) складався по віровизнанню з греко-католиків; православними були в ньому С. Хруцький і Л. Серветник. До клюбу українських послів радикалів належав, залишаючись безпартійним, православний посол від Волині І. Власовський. Маючи в партійній програмі „відокремлення Церкви від Держави", але надаючи немаловажне значення церковній справі в національному відродженні української людности під Польщею, цей клюб (був він в складі 9 послів і сенаторів на чолі з послом Л. Бачинським та сенатором І. Макухом) дав „сагіе ЬІапсЬе" І. Власовському, як теологові по освіті і заступникові голови Українського Церковного Комітету, в провадженні ним церковної справи в напрямку пожиточному для української православної людности, з тим, щоб час-від-часу інформував клюб про стан даної справи.

І. Власовський, діючи і в контакті з членами Церковного Комітету, в час Великодніх Свят 1928 р. навістив в м. Гродно єпископа Гродненського Олексія (Громадського), який був співкурсником

58


Власовського по Київській Духовній Академії випуску 1908 р. Під час цієї гостини обговорено було ряд питань про положенння Православної Церкви в Польщі, про необхідність глибшої едности поміж ієрархією і паствою в державі, де влада має традиції церковної політики, навіяні у минулих віках Римом, про український церковний рух і про його останні події, зв'язані з Луцьким Церковним З'їздом. Після ряду вияснень щодо цілей руху та значення його для молодих поколінь в українському православному народі, владика Олексій погодився бути посередником поміж українськими церковними діячами і митрополитом Діонисієм в налагодженні співпраці. Будучи після того у Варшаві, куди часто приїздив з Гродна, як секретар Св. Синоду, єпископ Олексій переговорив з митрополитом Діонисієм, після чого була переведена цими двома ієрархами нарада з послом І. Власовським, у висліді якої була призначена в митрополитальному домі ширша нарада з представниками українського православного громадянства. Сприяв призначенню митрополитом наради з українськими представниками і лист до міністра ісповідань і освіти Добруцького, про який буде мова нижче.

Ця нарада відбулась 1 липня 1928 р. Взяли в ній участь — б. сенатор М. Черкавський, посол І. Власовський і д-р А. Річинський від Волині, посол С. Хруцький, б. посол С. Любарський і суддя Рочняк від Холмщини, члени Церковного Комітету В. Соловій і П. Артемюк від Полісся. Українці на нараді не мали потреби дискутувати на тему вживання живої української мови в Богослуженні, раз це питання було вже позитивно вирішено Синодом постановою з дня 3 вересня 1924 р. Натомість, постуляти українців скеровані були до того, як забезпечити виконання цієї постанови Синоду духовенством на місцях. А з огляду на те, що цей спротив духовенства виявленим бажанням населення корінь свій мав в підтримці такого духовенства церковною адміністрацією, то були обо-сновані домагання українців, аби в церковному управлінні, що знаходилось в руках росіян або зрусифікованих українців, зайняли відповідне місце українці, коли паства Православної Церкви в Польщі складається в 70% з українського населення. Так домаганнями українців на цій нараді стали в першу чергу — висвята єпископів українців, трьох, а принаймні двох, — єпископа-вікарія для Волині і єпископа-вікарія для Полісся. Другим постулятом була участь представників українського населення в Митрополиталь-ній Раді, яка мала виробляти проект Статуту Православної Церкви в Польщі і зайнятися підготовкою до Собору Церкви; в даний же час, як вже приходилось говорити про цю установу вище, Митро-политальна Рада мала призначену „рновську" більшість членів, при 1% росіян в пастві Церкви. Митрополит погоджувався і на висвяту вікарних єпископів-українців, обоговорюючи навіть кандидатури, прирік покликати до участи в наступній сесії Митрополитальної Ради більше українців, а також і білорусів. Ухвалено було також

59


на нараді, що митрополит видасть до духовенства в справі української відправи по церквах Архипастирське послання з „точною і обов'язуючою інструкцією" щодо виконання постанови Синоду з дня 3 вересня 1924 р. про мову Богослуження. Протокол наради 1 липня 1928 р., на якій предсідником був сам митрополит, він потім не підписав, як голова, а надписав: „Читал" і дав свій підпис. Коли на цей предмет мав з митрополитом потім розмову І. Вла-совський, то митрополит сказав, що він тільки слухав, що казали представники українського громадянства, а не вирішував разом з ними.

Сесія Митрополитальної Ради призначена була Синодом на >2-24 серпня 1928 р. Згідно з рішенням на Нараді 1 липня, на цю :есію мали бути закликані митрополитом 7 світських українців-лредставників українського громадянства: д-р. А. Річинський, М. Черкавський, І. Власовський, С. Хруцький, В. Соловій, П. Артемкж і Є. Ясінський (голова Ради Луцького Чеснохресного Братства). Але на авдіенції 17 серпня митрополит заявив І. Власовському, що А. Річинського він не введе до складу Митрополитальної Ради з тої причини, що представники РНО („Русское Народное Об'еди-нение") домагаються введення до Ради Євгена Комаревича з Володимира. „Вони всі як вмирають, — казав митрополит, — як закохані які в Комаревича, настоюють, щоб його включити, а я не хочу цього, бо з Митрополитальної Ради вийде тоді балаган, а не запрошуючи Комаревича, не можу ввести й Річинського, як його антипода, все рівно як Хруцький є антиподом Серебряніко-ва". Власовський відповів митрополитові, що найправдоподібніше в такому разі представники українського громадянства не являться на сесію Митрополитальної Ради, раз не додержуються приня-ті вже умови.

Але на нараді українських церковних діячів, при участі і Річинського рішено було запрошеним вже представникам на сесію Митрополитальної Ради їхати, в зрозумінні великої ваги справи і в остаточно ще не втраченій надії на зміну курсу митрополії у відношенні до українського церковного руху. Сесія Ради розпочалась у Варшаві 22 серпня 1928 р. Вечером того ж дня, архиєп. Олексій, з доручення митрополита, просив Власовського викликати телеграмою А. Річинського на сесію Ради. На запитання Власовського, чим пояснюється така раптова зміна, була відповідь, що введений вже в склад Ради Є. Комаревич. Комаревича не треба було викликати до Варшави, бо вже від трьох днів був тут і ранком 23 серпня вже сидів на засіданні Ради. Власовський відмовився викликати А. Річинського за своїм підписом, а вимагав підпису Голови Ради, митрополита. Тоді Річинський був викликаний за підписом владики Олексія, але встиг приїхати тільки на останнє засідання Ради. Так Є. Комаревич, референт церковної справи в РНО, втягнув за собою до Митрополитальної Ради д-ра А. Річинського. Треба додати, що, крім Комаревича, дібрано було в Митрополиталь-

60


ну Раду, разом з українцями і білорусами (3 особи), „істинно-рус-ских" — Серебрянікова, Лелявського, Короля і православних москвофілів з Галичини — Бендасюка та ієромонаха Пантелеймона (Рудика), коли в складі Ради і без того було вже понад 10 росіян, або представників тієї ж „рновської" ідеології.

Головним питанням, над яким радила в цю сесію Митрополи-тальна Рада, було скликання Церковного Собору, наміченого відбути в час Різдвяних Свят 1928-29 р. Для опрацьовання порядку виборів на Собор, статуту Собору і програми його була обрана „Організаційна по скликанню Церковного Собору Комісія" в складі, під головуванням архиєпископа Олексія, шости осіб, по дві особи духовних і мирян, від українців, білорусів і росіян. Від українців були обрані до цієї Організаційної Комісії прот. Ст. Грушко і І. Власовський. Тактика українців в Митрополитальній Раді була остільки миролюбною, що позискали вони собі симпатію посеред значної частини російської групи, тоді як активісти з РНО загострювали відносини; особливо настирливими були їхні домагання мати чисельну перевагу їх групи в Організаційній по скликанню Собору Комісії.

По скінченні сесії українці були запрошені до митрополита Діонисія на чай, під час якого мала відбутися, з ініціятиви посла І. Власовського, бесіда стисло в українських церковних справах. Були на ній присутні всі українці світські — учасники сесії Мит-рополитальної Ради, архиєпископ Олексій і протопресв. Павло Па-щевський. Ця нарада скінчилася сумно. Постанова Синоду з дня З вересня 1924 р. про вживання української мови і інших мов в Богослуженні на бажання вірних завжди потрібувала, так мовити, виконавчого розпорядку, або інструкції, за якою ця постанова переводиться в житті парафіяльному. В бесіді на цю тему під час наради поставлено було запитання: яку більшість вірних треба признати достатньою для переходу у богослужбових відправах на живу українську мову? Митрополит на це питання відповів, що треба керуватися тут не парляментарною засадою більшосте, а „єди-нодушієм". Іншими словами, перехід з церковно-словянської мови Богослуження на живу українську вимагав однозгідного бажання і рішення всіх парафіян, від певного віку повноправних, в тій парафії. Ніякі резонні вияснення, що при такому ставленні справи, особливо коли священик в парафії противиться українізації, завжди знайдеться в парафії горстка шкідників чи фанатиків словян-щини, які внесуть заколот в парафіяльне життя, противлячись бажанню подавляючої навіть більшосте парафіян, — не були переконливими для Владики Митрополита. Він продовжував стояти на „единодушії" парафіян в питанні богослужбової мови. Це вивело з рівноваги д-ра А. Річинського, який мав необережність сказати: „Тепер я розумію, що зроблено нами помилку, коли ми відкинули суґестію поляків, які казали нам: йдіть з нами і будете мати все, аж до низложення Діонізеґо". По цих словах Річинського митр.

61


Діонисій зірвався з місця у великому поденервованні І, стукаючи по столі, викрикнув: „Что? Меня пугать? Пугать меня нечего! Пусть у меня остачется малая, но верная паства!" З цими словами Митрополит одійшов з-за столу в кут з божницею. Всі присутні також повствали з своїх місць. На цю сцену увійшов до залі відсутній в часі інцинденту архиєпископ Олексій. Митр. Діонисій, показуючи пальцем в бік входячого архиеп. Олексія, схвильовано говорив: „Вот, берите его, пусть он вам все дает, чего ви захо-тите". На ці слова архиєп. Олексій, підбігши до митрополита і благаючи його заспокоїтись, запевнював його у своїй відданості: „Що Ви, Владико? Я Ваш син по монашеству, я ніколи Вас не покину і проти Вас не піду"... Всі по цій немилій сцені розійшлись по-нервовані та розчаровані.

Розмова з митрополитом українських церковних діячів 24 серпня 1928 р., по духу й змісту цілком протилежна нараді 1 липня того ж року, була по суті речі вже зірванням налагоджених було відносин проводу українського церковного руху з митрополитом. Організаційна по скликанню Церковного Собору Комісія перевела, одначе, доручену їй Митрополитальною Радою працю і в засіданнях від 14 по 17 вересня 1928 р. виробила, під головуванням архиєп. Олексія, порядок виборів на Церковний Собор, реґу-лямін Собору і програму його, які мали поступити на обговорення і затвердження Митрополитальної Ради, скликання якої намічалось на жовтень 1928 р. Рада не була скликана; матеріяли ж, опрацьовані Комісією, послужили для Синода основою при виданні ним публікації про вибори на Собор, реґулямін і програму його, коли той собор, постановою Синоду від 12 грудня 1929 р., рішено було обов'язково скликати на 12 лютого 1930 р., з огляду на масові, в другій половині 1929 р., судові позови для відібрання у православних їхніх церков, скеровані до судів польським католицьким клиром. Митрополитальну ж Раду митрополит більше не скликав тому, що до цієї установи, не передбаченої „Тимчасовими правилами про відношення Уряду до Православної Церкви в Польщі ЗО січня 1922 р.", неприхильне поставився новий міністр ісповідань Світальський, що особливо був незадоволений, як оповідав митрополит І. Власовському, з доповнення складу Ради представниками національностей. Зрештою, в „Воскресному Чтеніи", органі Синоду, було надруковано (ч. 17 за 1929 р.), що на початку квітня 1929 р. Міністерство ісповідань повідомило митрополита, що „Мит-рополитальна Рада не визнається Міністерством за установу офіційно існуючу й діючу". Восени 1928 р. членами Митрополитальної Ради розіслано було з митрополії повідомлення, що заповіджена сесія Митрополитальної Ради не може бути скликана „з незалежних причин". Провід українського церковного руху був переконаний, що неможливість скликання слідуючої сесії Митрсполиталь-ної Ради не справила особливої журби вищому церковному управлінню.

62


В кінці листопада 1928 р. публічно заявив про свій вихід зі складу Митрополитальної Ради член її П. Артемюк, який входив в секретаріят Ради; з оголошеного ним в пресі листа видно було, що офіційний протокол серпневої сесії М. Ради в деяких пунктах не відповідав протоколові, зложеному секретаріятом М. Ради. 4 грудня 1928 р. оприлюднив заяву про свій вихід з членів М. Ради і д-р. А. Річинський, б. голова Українського Церковного Комітету, після чого приступив і до видання знову, від 1 січня 1929 р., журнальчику „На Варті", в опозиційному, як і раніше, напрямку у відношенні до церковної влади в Православній Церкві в Польщі.

Через три з половиною місяці після цього Св. Синод Православної Церкви в Польщі, на засіданні 15 квітня 1929 р., виніс рішення про „відлучення від Церкви лікаря Арсена Річинського, що проживає в м. Володимирі Волинському", а вже у неділю 21 квітня ця анафема Арсена Річинського була проголошена в княжому Мстиславовому соборі м. Володимира і надруковано про неї до відома всієї Церкви у „Воскресному Чтеніи" ч. 17 за 1929 р.

Постанова Синоду про відлучення від Церкви А. Річинського за „ворожу та шкідливу для Православної Церкви в Польщі діяльність" складена в таких загальних висловах, що нема можливости точно встановити, яких власне переступств допустився А. Річинський супроти догматів, віронавчання Православної Церкви та її основних канонів, щоб проголосити йому анафему. Наведені в постанові Синоду канони Правосл. Церкви, якими, мовляв, керувався Синод, відлучаючи від Церкви Арсена Річинського, як — 55 правило свв. Апостолів, 18 пр. IV Всел. соб. і 34 пр. VI Всел. соб., — говорять про клириків та про ченців, які досаджають свому єпископові, чи „строють кови" йому, влаштовуючи між іншим „людські скопища", за що ці канони постановляють таких клириків та ченців позбавляти їх становищ в Церкві, а не відлучати від Церкви. Синод мирянина А. Річинського підвів під „клирика", статті його в пресі в обороні національно-церковних прав і потреб українського православного населення під „досадження" свому спискові, а Луцький церковний з'їзд, що відбувся майже два роки тому назад, підвів під „скопище людське", — і ініціятора з'їзду А. Річинського, який не мав церковного якогось становища, з котрого можна було б його скинути, просто відлучив зовсім від Церкви.

В свому акті про відлучення А. Річинського Синод подає й ґе-незу цього акту: до нього прийшло, мовляв, після всіх спроб вла-дики-митрополита „смягчить окамененную душу Річинского й научить его православне пєти Богу аллилуіа". Головними моментами цих спроб постанова Синоду вважає „запросини митрополитом А. Річинського у Варшаву на конференцію 1 липня 1928 р. разом з другими українськими представниками і запросини його ж в склад Митрополитальної Ради". Але, — каже постанова, — „Рє-чинскій проявил явноє ожесточеніе й неисправимость в своих злих

63


й вредних побужденіях й дєйствіях, не оценив милостиваго отно-шенія к нему своего архипастиря"...

На синодальний акт анафеми А. Річинського українське громадянство зареагувало вільно й рішуче. Львівський щоденник „Діло" (ч. 111, за 22 травня 1929 р.) умістив „Відкритий лист посла Івана Власовського до митрополита Варшавського і Волинського Діонисія", супроводячи друк листа редакційною приміткою, що „посол Власовський компетентний забрати прилюдно слово в цій справі (відлучення Річинського) тому, що був заступником голови Українського Церковного Комітету, головою Луцького церковного з'їзду 1927 р. і робив останніми часами заходи для наладнання мирного співжиття провідників українського православного руху Волині з варшавською митрополією".

У „Відкритому листі до митрополита Діонисія" посол Власовський стверджував найперше, що повний текст постанови Синоду про відлучення від Церкви А. Річинського не залишає сумніву в тім, що Річинського відлучено як провідника українського церковного руху в Православній Церкві в Польщі. Бо ж „досаждєніє своєму єпископу" з боку д-ра Річинського, як і ряду інших осіб і впродовж вже ряду літ, виникало єдине „з високо-ідейних мотивів здійснити незаперечене ні наукою Православної Церкви, ні її канонами право українського народу на свою національну церкву в ряді православних церков інших народів". У боротьбі з цим ідейним церковно-національним рухом противники його й використали формальну можливість церковної влади застосувати „найвищу кару" — відлучення від Церкви. Сказавши далі, що по цій своїй суті, — боротьби з українським церковним рухом, — постанова Синоду знайде собі відповідь „в дальшому житті православних українців під Польщею", автор листа подає до відома широкого громадянства ряд фактів з метою освітлити, як далеко постанова ієрархів у Синоді відходить від фактичної і моральної правди.

Ствердивши, що нарада українських представників з митрополитом 1 липня 1928 р. і введення таких представників до складу Митрополитальної Ради дійсно мали б бути „переломовим моментом в історії відносин митрополії до українського церковного руху", але такими не стали, автор листа називає „специфічною семінарською реторикою", коли синодальний акт відлучення Річинського каже про той можливо переломовий момент як про спробу „милостивого архипастиря смягчить окамененную душу Речин-ского і научить его православне пєти Богу аллилуіа". „Чи пригадуєте собі, Ваше Блаженство, — запитує автор листа, — що звернувшись до мене з проханням дати список осіб для запрошення на нараду 1 липня 1928 р., Ви висловили саме відносно д-ра Річинського своє небажання мати його на тій нараді? І тільки моя впертість і доводи, що присутність д-ра Річинського буде найкращим доказом щирости митрополії змінити своє відношення до українського церковного руху, привели до того, що д-р Річинський

64


попав у список"... Пригадує далі митрополитові автор листа і історію, оповіджену нами вище, як був введений до складу Мит-рополитальної Ради Річинський, зовсім не тому, щоб „зм'якшити його кам'яну душу".

Показує далі автор листа неправду в постанові Синоду, коли там говориться, що нарада 1 липня 1928 р. була проявом „любви й прощенія самочинним руководителям украинскаго движенія" ... ,,Чому ці любов і прощення і старання про церковний мир прийшли аж по році після Українського Церковного З'їзду 5-6 червня

1927 року?" Автор стверджує, що переговори з ним митрополита про скликання наради з українськими представниками на 1 липня

1928 р. були розпочаті митрополитом в наслідок листа до митрополита міністра ісповідань і освіти д-ра Добруцького, в якому „мі-ністер унормування правних відносин між Православною Церквою в Польщі і державою узалежнював передовсім від вироблення церковною владою такого Статуту внутрішнього життя Православної Церкви в Польщі, що він узгляднював би місцеві традиції та звичаї, знищені Москвою (іншими словами — українські, білоруські), а також радив міністер, щоб відносно цього статуту і взагалі внутрішнього положення в Церкві митрополит засягнув думки поважних осіб і знавців місцевої церковної традиції". „Смію пригадати Вашому Блаженству, — пише автор, — що на нараду 1 липня 1928 року запросили Ви через мене не „самочинних руководителей украинскаго церковнаго движенія", а якраз тих поважних осіб, про котрих писав Вам у листі міністер Добруцький, і в котрих Ви шукали опертя при тих „політичних обставинах". ..

Згадавши про те миролюбіе, яке проявили українці на сесії Митрополитальної Ради 22-24 серпня 1928 р., автор запитує: „Та чи те миролюбіє знайшло відповідь і оправдання та зрозуміння в дальших наших відносинах? Ні... І нехай прийде й на мене анафема, але не відступлю від твердження, що представники українського народу не повинні в тому, що спроба мирного полагодження, і в еволюційному порядку, церковно-національних питань нагло була обірвана, і не вони, а зокрема не д-р Річинський, відповідальні за нарушення „церковного миру"... І далі автор, спираючись на слова самого митрополита, вказує, що спричинилась до цього сумного факту в найбільшій мірі неприхильність до акції громадянства в церковно-православному житті нового міністра ісповідань Світальського, який змінив на міністерському становищі д-ра Добруцького, а церковна влада улягла вітрові з міністерства Світальського. „У світлі наведених тут мною фактів, — кінчає автор листа, —- якже без кінця сумно виглядає отой архипа-стирський акт відлучення від Церкви д-ра Річинського! Як убога й жалюгідна в постанові Синоду ота „ляментація" про проявлені до „самочинних руководителей украинскаго церковнаго движенія" на чолі з д-ром Річинським „любовь й прощеніе", у відповідь на які вони ніби проявили „явное ожесточеніе й неисправимость"!..

65


І ясна річ, що подібними актами не підіймається й не скріплюється авторитет церковної влади" ...

Через місяць після „Відкритого листа до митрополита Діони-сія" посла Івана Власовського звернулись з листом до митрополита, датованим 24 червня 1929 р., члени Митрополитальної Ради від українців — М. Черкавський, І. Власовський, В. Соловій і С. Хруцький (У Львівському „Ділі" цей лист — в ч. 156, за 17 липня 1929 р.)- Автори листа, підтверджуючи усі факти, наведені в листі І. Власовського з дня 15 травня 1929 р., підкреслюють „не-чувану у відношенні Архипастиря до своєї пастви нещирість і мінливість", що так помітні у відношенні митрополита до української церковної проблеми. Вони згадують, як перемогли почування болю і жалю, що їх винесли з конференції 24 серпня 1928 р., під час якої почули таку інтерпретацію українських національно-церковних побажань, що ЇЇ „можна назвати лише глумом над дорогою нам ідеєю". Але не виступили тоді ж з Митрополитальної Ради, бо ж очікували дальшої в ній роботи, потрібної для нашого українського православного народу. Не виходили й далі, коли вже сесія Ради з „незалежних причин" була відлежена на неокреслений час". „А тим часом, — читаємо у листі, — у згоді з певною політикою на церковних вершинах ішла робота Ваших (митрополита) мужів довір'я на церковних низах. Ці мужі довір'я, імена яких усім відомі, обсіли всі впливові становища в церковному управлінні на місцях і роботою своєю глибоко деморалізували рядове духовенство і народ"... йде „аранжировка ріжних протестів проти домагань в церковному житті українських, роблена не раз по команді згори усім церковно-адміністративним апаратом; застосовується терор у відношенні до співчуваючого українським національним стремлінням духовенства".

Синодальний акт про відлучення від Церкви д-ра А. Річинсько-го, що разом з підписаними під листом працював над оздоровленням церковної громади, робить неможливим перебування цих підписаних в складі „радників" митрополита надалі. Вони заявляють, що приєднуються в цій справі до протесту, який буде внесено в справі несправедливої анафеми до патріярхів та предстоятелів інших православних автокефальних церков, і складають з себе звання членів Митрополитальної Ради. „До того часу, — пишуть вони, — доки справедливість не буде привернена, доки дух старозавітної помсти і наруги панує в чинах церковної влади, замісць духа євангельської любови, вважаємо присутність нашу серед Ваших (митрополита) дорадників зайвою. Голосу нашого Ви не послухаєте, Вадико, як не слухали його досі"...

Так з Митрополитальної Ради вийшли шість представників українського світського громадянства, що були в проводі українського церковного руху, а сьомий мирянин з українців, Євген Ясін-ський, який був введений в склад Митрополитальної Ради з рації його становища голови Луцького Чеснохресного Братства, ще в

66                                                                          .


лютому 1929 р. позбавився членства в Раді, уступивши з становища голови Братства.

Протести проти відлучення від Церкви д-ра А. Річинського йшли до митрополії від окремих осіб, парафій і українських організацій. 50 представників парафії Володимиро-Волинського собору, до якої належав Річинський, в протесті проти синодального акту вимагали й їх анафемувати. „Навіть неподіляюче засадничих позицій і стремлінь д-ра Річинського російське громадянство і преса, — писали у вищезгаданому листі до митрополита б. члени Митрополитальної Ради, — солідарізувались в оцінці, як самого акту відлучення, так і його мотивів і підстав, з думкою українців".

Одним з яскравих виразів загального обурення було зібрання у Варшаві української православної інтелігенції, яке відбулось 17 травня 1929 р. в помешканні Українського Клюбу. На цьому чисельному зібранні, після відчиту п. Киркиченка, в якому детально була розібрана постанова Синоду про відлучення від Церкви А. Річинського, присутні одноголосно ухвалили: 1. Признати постанову Св. Синоду від 15 квітня 1929 р. ч. 14 про відлучення від Церкви та анафемування лікаря Арсена Річинського нікого не обов'я-зуючим актом, виданим Синодом в обороні старо-московських традицій та в запалі національно-політичної боротьби проти українського церковного руху; — 2. Визнати, що Св. Синод, видаючи зазначену постанову, надужив свого високого становища в Православній Церкві в Польщі і неслушно вжив канонічних правил Св. Всел. Правосл. Церкви; — 3. В інтересі християнської любові, порушеної цим неканонічним актом, довести про несправедливу постанову Св. Синоду до відома Константинопольського Вселенського Патріярха та всіх найвищих достойників Автокефальних Православних Церков всього світу; — 4. Відписи цієї ухвали представити Голові Ради Міністрів, Міністрові Ісповідань і Освіти Речі По-сполітої Польської та Св. Синодові Православної Церкви в Польщі, а рівно ж подати до відома лікареві Арсенові Річинському з виразами глибокого співчуття та найвищої пошани (Тризуб, ч. 26, 23 червня 1929 р., стор. 12-13).

8. Судові позови польського єпископату до Православної Церкви за парафіяльні церкви. Новоунійна акція Риму і спроби через позови за церкви повести „навернення". Обурення православного населення і устремління до єдности в обороні проти наступу Риму. Деклярація д-ра А. Річинського Св. Синодові; повернення його в лоно Православної Церкви 22. НІ. 1930 р. Засадниче рішення Найвищого Суду у Варшаві 20. XI. 1933 р. в справі ревіндика-ції церков адміністративним розпорядженням, а не по суду.

В літі 1929 р. в житті Православної Церкви в Польщі сталася подія, яка глибоко схвилювала Церкву і викликала в її житті прагнення духа єдности і згоди проти наступу на Православіє давнього його ворога в Польщі — римо-католицького клиру. Розуміємо

з*                                                                                                                                            67


масові позови польського єпископату до Православної Церкви, скеровані до округових судів в Луцьку, Рівному, Пінську, Бересті, Білостоку, Гродні, Вільні і Новогрудку з домаганнями масового (всього було 724 позови) відібрання від православних їхніх церков, а також і православних манастирів (на Волині), в тім і Поча-ївської Успенської Лаври. Підставою позовів було те, що церкви і манастирі, повернення яких Католицькій Церкві домагався лати-но-польський єпископат, були неправно захоплені Російським урядом і передані православному духовенству від унії, коли та була насильно ліквідована тим урядом після листопадового польського повстання 1831 року.

Виникнення цих позовів, по десяти роках існування відродженої Польщі, представляється так. Ми вже у вступі до цього розділу вказували на особливі умови життя Православної Церкви у відродженій Речі Посполітій Польскій, обтяженій „традиційним католицьким насліддям", і ставили питання, чи за державною польською владою не встане знову понура тінь Риму з його жадобою „навернення" людей всякими способами „асі таргегп Оеі £Іогіат"? Логічним було б припущення, що Рим найперше скористає з того, що в межах його вірної доньки, відродженої Польщі, опинились разом Уніятська (чи Греко-Католицька) Церква Галичини з українськими вірними до 3 з половиною мільйонів і біля двох з половиною мільйонів православних українців (1931 р.) Західної Волині, Полісся, Холмщини і Підляшшя, що разом творили Захід-ню Україну, в історичному минулому якої церковна унія відогра-вала таку значну ролю.

Берестейська унія, цей „акт нечуваного насильства над свободою віри українського народу, довершений польською державною владою в союзі з Римом в кінці XVI ст.", що ним була „знищена релігійна єдність українського народу" (див. т. І цієї праці, стор. 275), — тепер, здавалось декому, мала б послужити якраз навпаки — приверненню тої єдности, не в ім'я, правда, церковно-релігійних, догматичних міркувань, а в ім'я „національної єдности", в почутті „обов'язків українського патріотизму" (Див. „Послання митрополита Андрея Шептицького до української віруючої православної інтелігенції" — Ст. Баран. Митрополит Андрей Шептицький. Мюнхен. 1947. Стор. 130-131). Бо ж унія в Галичині за минулі її історичні часи стала „національно-українською", і Греко-Католицька Церква Галичини „єдиною національною українською церквою" (про москвофільство в рядах уніятського духовенства Галичини не згадувалось), тоді як на Великій Україні колишнє „українське пра-вославіє" стало „московським" і з тим же характером є воно на північно-західніх українських землях тепер під Польщею. Отже „ламати релігійний сокальський кордон" між українцями Галичини з одного боку і українцями Волині, Полісся, Холмщини й Підляшшя з другого, — цей вираз означав перехід на „українську унію" православних українців під Польщею. Очевидно, що в уній-

68


ні плани митрополита Шептицького входила ця патріотична акція, коли він висвячував на єпископа Луцького на Волинь Йосифа Боцяна.

Але ж митрополита Шептицького з його унійними плянами, побудованими на патріотично-українських почуттях, Рим зовсім не підтримав, більше того, — зовсім виключив і його, і всю Греко-Католицьку Церкву Галичини з нової унійної акції у державне відродженій Польщі, на що гірко жалувався ще й в кінці 1935 р. уні-ятський з'їзд у Львові, виносячи таку постанову: „Зібрані вважають, що Греко-Католицьке духівництво Галицької землі, національне й обрядово пов'язане з нез'єдиненими братами, що замешкують в Польщі, найперше всіх має право трудитися для з'единення своїх братів. Тому, висловлюючи свій глибокий жаль, що саме цьому духівництву поставлено перепони для унійної праці посеред рідних братів, З'їзд звертається до Апостольської Столиці, аби в ім'я успіху посеред нез'єдинених братів, було: 1) допущено Греко-Католицьке духівництво до унійної роботи на тих землях Польщі, де мешкають православні, і 2) поставлено окрему ієрархію ві-зантійсько-словянського обряду з повною юрисдикцією на теренах унійної праці" (К. Н. Николаев. Восточний обряд. Париж. 1950, стор. 254).

Чому ж Апостольська Столиця замкнула стару унію в межах Галичини і не допустила греко-католицьких місіонарів до унійної праці по „наверненню нез'єдинених" братів їх українців на Волині, Поліссі, Холмщині і Підляшші під Польщею? Можливо, що причиною того була боротьба в українському греко-католнцизмі проти латинизації, за чистоту свого східнього обряду, а можливо, що й цілком навпаки: латинізми так за століття попсували православний обряд в уніятстві, що йти старій унії з тими латинізмами до братів-православних українців для навернення їх признано було безнадійним. Але найголовнішою причиною був, на нашу думку, спротив в даній справі польського уряду, для якого небажано було ані ширення унії з національно-українським її характером на терени з православним українським населенням, ані, евентуально, й об'єднання 6 мільйонів українців в Речі Посполітій Польській в „українському православії". Політичне вигіднішим наразі залишався „релігійний сокальський кордон", з чим мусів погодитися і Ва-тикан. Єпископ Йосиф Боцян, висвячений на Луцьку катедру, до Луцька не був пущений, а в Конкордаті Польщі з Римом, заклю-ченім р. 1925, коли при владі в Польщі були ендеки („народова демократія"), була ст. 18, згідно з якою — „Духівництво і вірні всіх обрядів, що знаходяться поза своєю єпархією, підлягають владі місцевого правлячого єпископа, згідно з канонічними правилами". Це означало, що й над греко-католиками, які мешкають поза трьома уніятськими, по Конкордату, єпархіями (Львівська, Ста-ніславівська, Перемиська), канонічною владою є польська католицька ієрархія.

69


Виключивши з унійної акції ісповідників старої унії, Рим повів в Польщі неоунійну акцію, яка мала в тім часі різні назви: „нова унія", „урядова унія", „унія східнього обряду", „унія східньо-словянського обряду", „унія візантійсько-словянського обряду". З них закріпилась в історії назва „унія східнього обряду", або просто — „Східній обряд" (в католицтві). Історія в новітній Польщі цього „Східнього обряду", як „нової унії", не є завданням нашої праці. Докладна монографія про цю „неоунію", якої, на нашу скромну думку, „неоунія" навіть не заслуговувала по її мізерних наслідках, написана К. Н. Николаєвим, б. юрисконсультом при Синоді Православної Автокефальної Церкви в Польщі, під титулом: „Восточний обряд" (у виданні УМСА в Парижі, р. 1950, стор. 335). Така історія не є нашим завданням тому, що новоунійна акція „східнього обряду" в українському національно-церковному русі в Православній Церкві в Польщі не відогравала, можна сказати, жодної ролі; з нею цей рух мав стичність властиво тільки у випадках спільного для всієї Православної Церкви в Польщі наступу польського католицького клиру на Православну Церкву, як було те й з згаданими вище позовами за церкви р. 1929.

Новоунійна акція Риму не мала національно-українського характеру і під цим оглядом не була конкурентом українському церковному рухові в православії. Нам невідомо ні одного випадку, щоб перейшла на унію „східнього обряду" парафія, в якій бого-служення стало відправлятися в живій українській мові. Національно-церковному українському рухові в православії не доводилось боротися з унією „східнього обряду" і як з акцією ніби „полоні-заційною". Коли доводиться читати, що „полонізація українського населення Волині через урядову унійну акцію мала йти скорим темпом", то треба тільки дивуватися чи незнайомству авторів з даною справою, чи тенденції справу ту викривлювати. Що новоунійну акцію римо-католицького клиру називали в Польщі на початках її „урядовою", — то правда, але було це непорозумінням, викликаним самою польською адміністрацією на місцях, яка уважала за свій обов'язок підтримувати у всяких починах свій католицький клир. Коли на Волині з'явився в квітні 1925 р. перший „перельот" о. Евгеній Сльозка, свящ. с. Озера Луцького пов., який, боячись відповідальности за неправне розпоряджування церковним майном, вдався до Луцького біскупа Дубовського і перейшов на католицтво, діставши від Дубовського доручення організувати в с. Озері парафію „східнього обряду", то польська адмінстрація вважала своїм обов'язком підтримати Сльозку в дорученій йому акції. Але селяни не пішли за Сльозкою, коли довідались правди про перехід його на католицтво і позбавлення його сану православною епархіяльною владою; церква залишилась за православними. Тоді Сльозка дістав від католицької місії засоби на побудову каплиці для „східнього обряду", на посвяту якої р.-к. біскупом-вікарієм Годлєвським прибув представник від воєвідського уряду і повіто-

70


вий староста. Цією „моральною1' підтримкою власне і обмежилась підтримка польською владою першої спроби організувати парафію „східнього обряду" на Волині. Скоро не стало в с. Озері й Сльозки (він попав під суд, відбув в'язничу кару та й вернувся з покутою на православіє), а збудована ним каплиця „східнього обряду" на церковній землі Озерянської парафії, з колодкою на дверях, продовжувала стояти без ужитку, як символ „успіхів" ново-унійної акції на Волині.

„Все, що виникало в Римі в зв'язку зі Східнім обрядом (Комісія „Рго Киззіа"), поляки засуджували і виступали досить різко", — пише знавець унії „Східнього обряду" К. Н. Николаєв (Ор. сії., стор. 187). „Новоунійний рух, — пише він же, — признає східній обряд з церковно-словянською мовою Богослуження і з проповіддю також в російській мові. Іронією долі і збігом трагічних обставин єзуїти на Волині боронили ті вартості православія, яких не зміг зберегти митр. Діонисій. З цих міркувань ново-унійний рух зустрінув спротив з боку українських політиків, правда, не стільки з поглядів церковних інтересів, скільки політичних. На тій же точці погляду стояли польський уряд і польське громадянство. Унія — річ не погана, але коли ця унія скріплює словянську мову Богослуження і проповідь на місцевих мовах, а в тім і на російській, то це зовсім не те, чого бажає уряд". (Стор. 203. Підкр. наше.). Чи може бути більш авторитетне свідоцтво про унію „східнього обряду", що вона не була „полонізаційною" акцією, як свідоцтво К. Н. Ніколаєва? На підставі польської преси і полемічної навколо новоунійної акції Риму польської літератури автор ясно показує, (стор. 203-208), що унія „східнього обряду" не знайшла підтримки ні в польському громадянстві, ні в польському уряді, особливо з переворотом Пілсудського, бо та унія, на погляд поляків, зовсім не служить полонізації, а провадить на „кресах" русіфікаційну роботу, і, як така, „сумнівну користь має для римо-католицької церкви, а польській державі надзвичайно шкодить".

Так унія „східнього обряду", з її російсько-словянською мовою Богослуження, наївно розрахована скорше на прозелитизм в по-большевицькій Росії, не мала підстав для успіху в Польщі, де Православна Церква досить мала ще в духовенстві й своїх русіфі-каторів. Р. 1929 Східній обряд в Польщі мав під юрисдикцією польських католицьких єпископів всього 26 парафій, 22 церкви, 25 білого духовенства і 7 чорного, а вірних 16.504 (К. Ніколаєв. (Стор. 169). Що це за місійний успіх на більш ніж 1400 парафій в Православній Церкві в Польщі? „На Волині в 1928 р. було 4 уніят-ських парафії. По совісті кажучи, жодного результату і жодної надії" ... (К. Ніколаєв. Стор. 169). Коли автор цієї праці займав становище секретаря Волинської Духовної Консисторії (1934-39), то в єпархії Волинській, з її 689 парафіями, числилось 9 парафій східнього обряду; перейшли вони на нього до призначення на Волинську катедру архиєпископа Олексія Громадського р. 1934, хоч Схід-71


ній обряд вже від 1931 р. мав свого єпископа українця з Галичини Миколая Чарнецького в характері Апостольського Візітатора парафій Східнього обряду в Польщі.

Та ще жалюгідніше, ніж кількісно, представляється акція унії Східнього обряду в Польщі якісно. „На унію, — каже К. Ніколаєв, — переходили просто авантурники, що тягли за собою морально ослаблену селянську масу, яка, подаючи заяву католицькому біскупові, з'єднувала собі симпатії поліції та дрібних урядовців польських на місцях, а іноді й деякі матеріяльні вигоди ... За допомогою унії зводились порахунки з небажаними настоятелями парафій" (стор. 132). Під такою характеристикою неоунійного руху в Польщі можемо підписатись з тією тільки поправкою, що не можна, на нашу думку, говорити про „селянську масу", бо ж авантурники з православних пан-отців, які ставали „апостолами єднання", — а не було їх, відомих у всій Православній Церкві в Польщі, й 10 осіб — „потіпа зіті осііоза", — підбирали собі до помочі такі ж авантуристичні елементи в парафії, а не „маси". У випадках, коли, за словами К. Н. Ніколаєва, „зводились за допомогою унії порахунки з небажаними настоятелями парафій", часто була вина Духовної Консисторії, що своєчасно не звертала належної уваги на скарги парафіян і не полагоджуваля виниклих в парафії загострених відносин між священиками і парафіянами. Так було в парафії села Жабче на Волині, трагічна унійна історія якого полагоджена врешті самим президентом Речі Посполітої (повернення церкви), зовсім могла не бути, коли б Консисторія в свій час призначила в Жабче іншого священика; „українство" в тій історії не грало жодної ролі. Дуже й дуже слабенькі осягнення католицької пропаганди нової унії були до того ж ще й не певні, бо як священики з православних, прозвані „перельотами", повертали з унії назад до православія, так і парафії кидали унію, будучи облудно до неї заведені, бо ледве чи можна назвати хоч один випадок в Православній Церкві в Польщі, коли парафія свідомо, з релігійно-ідейних переконань, залишила православіє і перейшла на унію Східнього обряду.

Історія Церкви Христової, як і історія релігій взагалі, багата на приклади того, як релігійні вчення були ширені не тільки проповіддю їх, за якою сприймалися вони в переконанні їх правди-вости чи вищости та спасенности для людини, який спосіб ширен-ня відповідав би самій істоті релігії, — ай засобами недостойни-ми правдивої віри в Бога, різного роду засобами примусового характеру, включно до насильства над життям людини. Примус застосований був і при пропаганді унії Східнього обряду в Польщі. „Невдача широкої пропаганди Східнього обряду, — пише К. Ніколаєв, — цілком вияснилась на початок 1929 р.; отже для того, щоб змусити православне населення більш поважно поставитись до цієї пропаганди, римо-католицька духовна влада заявила претензії до передачі Католицькій Церкві того церковного майна, з якого

72


населення користало, будучи в минулих часах в унії. Більше ста років тому назад населення вернулось до віри батьків, і тепер воно повинно було віддати церковне майно тільки з-за того, що колись-то була тут унія" (Ор. сії., стор. 170).

Така була ґенеза 724 позовів за храми Православної Церкви, скерованих до судів польських польським єпископатом в 1929 р. Хто був ініціятором цього „місійного" кроку, сам Рим, чи польські біскупи, не можемо сказати, але Рим не залишався нейтральним в цій справі, бо ж папський нунцій у Варшаві Мармаджи, на підставі інструкцій від Апостольського престолу, видавав польським ординаріям посвідчення для судів, за якими вони, ордина-рії, мають право захищати в порядку цивільному майно, яке колись належало католицькому духовенству всіх обрядів (ІЬМет, стор. 173-4). Очевидно, судові позови за церкви, посеред яких зовсім мало було римо-католицьких костелів, а були це церкви по-уніятські, т. зв. греко-католицького обряду, — розраховано було на те, що в страху залишитися без святинь православне населення валом повалить в „Східній обряд", богослуження якого тільки тим будуть відрізнятися від православних, що за ними наразі будуть поминати римського папу. Але інціятори позовів забували, що був вже ХХ-ий вік. Жодного страху позови не викликали в населенні, жодна парафія не пішла на нову унію, щоб тільки залишили за нею її церкву. Навпаки, повстало надзвичайне обурення православного населення Польщі і з'єднання його, як вище вже сказано, на захист своїх церков. Ці настрої православних яскраво передані в інтерв'ю того часу митроп. Української Греко-Католиць-кої Церкви Андрея Шептицького з співробітником часопису „День Польський":

«Я думаю, — казав митрополит, — що народові не треба давати навіть зовні відчути, що над ним твориться нове насильство. Бо ж, за Східнім правом, ці сільські церкви належать самому народові. В них він хрестився й молився, біля них ховав своїх померлих. В їхніх стінах скупчене те, що в народі найсильніше, а часто найбільш спасенне перед лицем рознузданої агітації, — це — „віра батьків"... Вона виведе його на путі кращі, ніж усякі судові позови, в яких народ буде бачити тільки ворожі до нього наступи. Я чув вже, що народ готовий реагувати на них вороже ж. Греко-католицькі духовні кола не приймають жодної участи в ре-віндикаціях. І я радий, що можу це сказати. Мені здається, що наша позиція відповідає римській поміркованості» ... (ІЬісІет, стор. 175-6). Остання фраза додана, очевидно, тільки для Риму, що провадив новоунійну акцію без участи греко-католицького духовенства.

В час цього наступу на православіє польського католицького клиру наступило й полагодження відносин поміж проводом українського церковного руху та Вищою церковною Владою Православної Церкви в Польщі. Ініціятива встаановити внутрі Церкви

73


,;загаЛьний мир" в лихі часи наступу на неї вийшла з українського боку, коли відлучений від Церкви 15 квітня 1929 р. д-р Арсен Річинський подав Синодові Церкви 20 лютого 1930 р. слідуючу деклярацію:

„Успішна оборона прав і майна Православної Церкви, — особливо під час збільшеного натиску на неї з боку польського кли-ру, — можлива тільки спільними зусиллями нашого громадянства і церковної влади. Одначе у багатьох випадках серед українського громадянства справа моєї анафеми стоїть на перешкоді до такого з'єднання наших оборонних церковно-народніх сил; без сумніву, ця справа буде порушена і на Церковнім Соборі, хоч це може розбудити пристрасті у невідповідний момент. Отже, щоб не стояти на заваді у так грізний час, та з огляду на заяву премієра Бартеля з 11 січня 1930 р. про те, що унормування правного положення Православної Церкви в Польщі Уряд ставить у залежність від стабілізації внутрішніх церковних відносин, — бажаючи по мірі сил і знання причинитися до зміцнення Церкви, яка в історії українського народу під Польщею була міцним заборолом проти його денаціоналізації, — прошу Св. Синод, по-батьківськи, минаючи дотеперішні незгоди, ухилити свою постанову з 15 квітня 1929 року ч. 14 і прилучити мене знову до громади вірних. Щоб ця моя деклярація зайвий раз вказала польському клирові, як до його зазіхань ставиться українське населення в Польщі, я згідний на її опубліковання. Св. Синодові вгодно буде надіслати мені відповідь за посередництвом тільки Парляментарної Комісії для захисту Церкви, евентуальне через її секретаріят".

Деклярація д-ра А. Річинського була заслухана в засіданні Синоду 22 березня 1930 р. і задоволена ухвалою: „Доручити митрополитові Діонисію прийняти лікаря Арсена Річинського в лоно Св. Православної Церкви, згідно з його просьбою".

Деклярація А. Річинського згадує про Церковний Собор Православної Церкви в Польщі, бо ж в зв'язку з розпочатими польським католицьким єпископатом судовими процесами за православні церкви в церковно-православному житті, схвильованому цими процесами, було підняте питання про невідкладне скликання Краєвого Церковного Собору; про це ми розповімо далі. Судові позови польського католицького клиру, підняті для успіху ново-унійної акції, а в дійсності тільки сприяючі провалу цієї акції, не мали далі значення в історії соборного питання в Православній Церкві в Польщі, і тому можемо з цими позовами покінчити, навівши остаточне засадниче в справі їх рішення польського Найвищого Суду від 20 листопада 1933 року. Згідно з цим рішенням Найвищого Суду Речі Посполітої, признано діючим Розпорядження Генерального Комісара Східніх Земель від 22 жовтня 1919 р., на підставі якого передача святинь від православного духовенства римо-католицькому духовенству може наступити в кожному окремому випадкові на підставі адміністраційного розпорядження На-

74


чальника Округи (цими начальниками округ були тепер в Польщі воєводи). Відшукання ж права власности на ці святині судовою дорогою Найвищий Суд ухилив. Розпорядження Генерального Комісара Східніх Земель від 22 жовтня 1919 р. відносилось до передачі бувших римо-католицьких костелів, що за Росії стали православними церквами, і не торкалось бувших колись уніятських церков. „Таким чином, — пише К. Николаєв, — умивши руки в цій тяжбі, Найвищий Суд ліквідував ту загрозу, що нависла над Православною Церквою в Польщі р. 1929" (Ор. сії., стор. 177).

Не трудно бачити, що рішення Найвищого Суду від 20 листопада 1933 р. мало цілком політичний характер, подиктовано було Урядом Польщі, який шукав виходу з тяжкої ситуації, яку витворював в державі католицький клир, коли б йому вдалось по суду відібрати половину церков у православного населення. Урядова політика, при настирливості Риму, мала бути „від Анни до Каіяфи". Аджеж ще недавно інакше задивлявся Уряд на справу ревіндикації святинь. Католицький Луцький біскуп звернувся 14. V. 1930 р. до Міністерства Ісповідань і Освіти з просьбою передати православну церкву в с. Краска, Ковельського пов. на Волині, уні-ятам „східнього обряду". Міністерство рескриптом з дня 31 травня 1930 р. ч. VI. С. 365-27 доручило Волинському Воєводі повідомити Луцького біскупа, що „обов'язуюче нині право не дає адмі-ністраційній владі можливости розпоряджатися храмами та забу-дованнями, що до них належать, а також видавати які-будь, хай навіть тимчасові, розпорядження щодо користання ними. Розв'язання питання про право власности, що є тут рішаючим моментом, підлягає компетенції судової влади" („Духовний Сіяч". Ч. 20. 1930 р., стор. 247). Цієї компетенції в даній справі зріклась найвища судова влада рішенням Найвищого Суду 20 листопада 1933 року, признавши „обов'язуючим ще правом" розпорядження, видане в переходові часи творення держави неіснуючим тепер урядом Генерального Комісара Східніх Земель. І на підставі цього рішення, „від 1933 року по день польської катастрофи, як пише К. Н. Николаєв, адміністрація могла відібрати тільки одну церкву, у Вишгородку на Волині, яка в своїм часі була католицьким костелом. У всьому ж іншому всі діяння адміністрації по розібранню І закриттю церков носили характер сваволі, і з наслідків цієї сваволі уніятська акція скористати не могла" (Ор. сії., стор. 178).

75


9. „Українська Парляментарна Репрезентація Волині" і велика її роля в історії нац.-церковного руху в Польщі. Воєвода Волинський Г. Юзевський (1928-1938) в співпраці з українським церковним рухом. Відкриття Т-ва ім. митр. Петра Могили; участь у відкритті митр. Діонисія і архиєп. Олексія. Ідея соборности в основі діяльности Т-ва ім. Петра Могили. Грамота Президента Польщі від ЗО. V. 1930 р. про скликання Собору Правосл. Церкви в Польщі. Передсоборне Зібрання, його склад і виступ проти українізації Церкви. Висвята в єпископи архим. Полікарпа Сікорського; значення цього акту в історії укр. церк. руху. Розмосковлення Луцького Чеснохресного Братства. Діяльність Владики Полікарпа на становищі єпископа, вікарія Луцького.

Як не раз вже можна було бачити з попереднього зображення українського національно-церковного руху в Православній Церкві в Польщі, рух цей не міг бути суто церковним, чи рухом в області чисто релігійній; він тісно пов'язаний був з питаннями політичного характеру. Польський уряд мав свої політичні цілі у тому чи іншому відношенні до цього руху; ієрархічна влада Церкви у великій мірі пристосовується до тої чи іншої церковної політики уряду; політичне угруповання РНО, при 1% російської православної людности в Польщі, уважає себе за репрезентанта всього „православно-верующего народа" в Польщі і впливає, на ієрархію, воюючи з українським церковним рухом во ім'я зв'язку ,,не-разривними историческими узами с церковью-матерью Москов-скою" (А. Світіч). Звідсіля і на всі закиди українським церковним діячам, що вони вносили в церкву політику, належить відповідати: „Лікарю, сцілися сам". Саме життя, обставини й умовний в'яжуть в історії церковне життя з політичним, і жодна, може, з автокефальних православних церков не пройнята так політикою, навіть і до сього дня, як Церква Російська, тепер під безбожною владою.

Вище ми розповіли, як Луцький Церковний З'їзд відбувся в червні 1927 р. з дозволу польської адміністрації і всупереч суворій забороні його Св. Синодом Церкви; рівно ж і Український Церковний Комітет, вибраний З'їздом, діяв більше року за дозволом цивільної влади. Але ж в ті часи провідними діячами українського церковного руху були переважно опозиціонери до польського уряду на Західній Україні, і на Луцькому Церковному З'їзді також видну ролю відогравали посли й сенатори Українського Сеймового Клюбу з виборів 1922 р., теж опозиційного до уряду. Можливо, що й закриття владою Українського Церковного Комітету одною з причин мало неугодовий у відношенні до уряду склад його членів. Наведені вище (підрозд. 7) слова д-ра Річинського на нараді у митрополита 24 серпня 1928 р.: „Тепер я розумію, що зроблено нами помилку, коли ми відкинули сугестію поляків, які казали нам: йдіть з нами і будете мати все, аж до низложення Діоні-зеґо", — ці слова мали, очевидно, підставу в розмовах з пред-


ставниками уряду, який дав дозвіл на Луцький церковний з'їзд. В часописі „Українська Нива", характеру угодового, який, під редакцією Петра Певного почав в кінці 1926 р. виходити у Варшаві, а потім був перенесений виданням до Луцька, вже з перших чисел почався друк статті д-ра А. В. Річинського „Сучасний український церковний рух", а в ч. 1 того нового часопису була уміщена світлина архимандрита Полікарпа Сікорського, тоді настоятеля Володи-миро-Волинського собору. Вказувало це на особливу зацікавленість церковними справами органу новостворюваної політичної української угодової течії в Польщі.

Під час виборів до Сейму і Сенату в березні 1928 р. від цієї течії, з листи ч. 1 „Безпартійного Бльоку співпраці з урядом", пройшло від Волині два посли — Є. С. Богуславський і В. Я. Сегей-да; вони вже з-за своєї такої кількости, а головне непопулярности й самої течії, не відогравали, можна сказати, жодної ролі в українському церковному русі на становищах послів до Сейму в рр. 1928-30. Інакше справа стала після передчасного розпуску Сейму й Сенату та призначення нових виборів на листопад 1930 р. „Безпартійному Бльокові співпраці з урядом маршала Пілсудського" за всяку ціну треба було здобути більшість в законодатних установах Польщі, і він на виборах листопадових 1930 р. здобув її, за рахунок особливо т. зв. „кресів", де можна було не так, як в корінній Польщі, покерувати виборами на різні способи. Українці, без різниці партій, домовились на цих виборах мати одну виборчу листу на українських землях під Польщею, число якої було 11. Але на землях з українським населенням (Волинь, Полісся, Холмщина) з цієї листи пройшов до Сейму тільки один посол, а сенатора до Сенату жодного. Українське православне населення цих земель так відразу забажало „співпраці", що всі мандати віддало листі ч. 1 „Безпартійному Бльокові", в якому були кандидати різних національностей, в тім і українці, що пішли на угоду, переважно з емігрантів УНРеспубліки. Ця група українських послів і сенаторів, при-належна до „Безпартійного Бльоку", в кількості 8 осіб, обрана від Волинського воєвідства, склала з себе „Українську Парляментарну Репрезентацію Волині", органом якої й стала „Українська Нива".

В історії Українського національно-церковного руху в Православній Церкві в Польщі „Українська Парляментарна Репрезентація Волині" відограла, без сумніву, найбільшу ролю, і найбільшими здобутками, яких за Польщі осяг той рух, він зобов'язаний тій УПРепрезентації Волині, від повстання якої репрезентації українськими церковними діячами в ній, і в співпраці з нею, могла бути поведена велика робота. Головною річчю була тут, розуміється, підтримка Українського церковного руху з боку польського уряду, в співпраці з яким, а не в опозиції до якого, знаходились українські посли і сенатори Волині з „Безпартійного Бльоку". Бо без цієї підтримки ніколи рух церковний за українізацію не осяг би значних здобутків. Не без значення була й та обставина, що

77


на чолі польської адміністрації на Волині, на становищі воєводи, після тої чехарди, коли за 9 років польської влади на Волині змінилося 14 воєводів, це становище займав з кінця літа 1928 р. і до Великодня 1938 р., без 3-4 місяців 10 років, воєвода, б. міністер вн. справ, Генрик Юзевський. Був він, як говорили, в справах Православної Церкви в Польщі „муж довір'я" маршала Пілсудського, і тому був призначений (в березні 1931 р.) представником від Уряду в т. зв. Мішаній Передсоборній Комісії з представників Православної ієрархії й Уряду; крім нього, представниками Уряду в тій Комісії були директор Департаменту Ісповідань гр. Ф. Потоцький і начальник Відділу в справах національних меншин при Міністерстві Вн. Справ Г. Сухенек-Сухецький. Але воєвода Г. Юзевський, за свідченням члена Комісії архиєп. Олексія, був серед них чоловим представником Уряду.

К. Николаєв каже: „Польський уряд також добре, як і радянський, розумів, що запорука перемоги над православієм — це ослаблення Церкви внутрішньо. Національне питання було найвір-нішим до того засобом. Віддаючи Православну Церкву українським шовіністам на Волині, уряд осягав відразу кількох цілей. Він задовольняв національні вимоги там, де інтереси уряду найменше були зачеплені, відривав Волинь від Галичини, настроєної анти-польськи, і, опріч того, розбивав єдність Церкви" (Ор. сії., стор. 244). Бачимо тут оригінальне розуміння „шовінізму": коли українці домагаються рідної мови в богослуженні й проповіді, рідної національної ієрархії й духовенства, то це — шовінізм, а коли їх русіфікують чи полонізують через Церкву, то це як назвати? Утворенням „єдности" Церкви? Галичина з розмосковлення Православної Церкви в українськім народі повинна була тільки радіти, а не почувати поглибшення розриву з Волинню через те; для Польщі ж, як ми не раз і вище казали, зовсім не в державному інтересі було підтримувати московського духа в Православній Церкві, здобувши для неї незалежність від Московської патріярхії. Отже, в ретроспективному огляді політики Волинського воєводи Г. Юзев-. ського у відношенні Православної Церкви не можемо не признати, що та політика, будучи позитивною для українців, водночас була і польсько-державною, якого характеру не мала політика у відношенні до православної конфесії в державі ні „ендецька" (народо-вої демократії), будучи „конфесіонально-католицькою" політикою, ні в останніх роках перед другою світовою війною й уряду „санаційного", який, вже по смерті Пілсудського, додумався полонізувати українців й білорусів православних через „польське пра-вославіє".

Зміну ситуації, коли провід Українським церковним рухом з рук опозиції до польського уряду перейшов до рук новообраних українських парляментаріїв проурядової партії, — відразу відчула й добре зрозуміла й вища церковна влада Православної Церкви. Весною 1931 р. УПРепрезентація Волині прийшла до думки утво-

78


рити окреме церковно-релігійне товариство, що ближче б відало справами національно-церковного руху, боронило б інтереси Православної Церкви і провадило б церковно-релігійне видавництво. На генерального секретаря цього товариства запрошено було б. директора Луцької української гімназії і посла до Сейму Івана Вла-совського, з ініціятиви якого товариству дана була назва: „Товариство імени митрополита Петра Могили". За статутом цього Т-ва, зареєстрованим Волинським Воєвідським Урядом 16 червня 1931 р., членами його могли бути не тільки українці православні, але й православні інших націй — члени Православної Церкви в Польщі. До митрополита Діонисія звернулись, надіславши статут Т-ва і просячи благословенства на розпочаття діяльности Т-ва. Митрополит висловив бажання особисто прибути на відкриття Т-ва ім. митрополита Петра Могили. Відкриття Т-ва й відбулось урочисто, на установчих його зборах, 19 листопада 1931 р. в Луцьку з участю первоієрарха Церкви митрополита Діонисія і канцлера Св. Синоду архиєп. Гродненського Олексія. Історія занотувала, що посеред ряду промов, які виголошувались на зборах вже у відсутності владик, була промова одного із членів Волинської Дух. Консисторії, який закликав до великої обережности у впровадженні в бо-гослуженні української мови, бо ж на селі дівчата можуть казати: „Я таке і на буряках почую"... Звідсіль до кваліфікації раніш української мови митропол. Антоніем Храповицьким як „базарної", а тому негідної для молитви, вийшла — з уст члена Дух. Консисторії, подібна ж кваліфікація, як мови „бурякової". Мимо того, не треба великого розуму, щоб зрозуміти, яке величезне враження на Волині й поза Волинню, посеред оо. благочинних і рядового духовенства, поява митрополита Діонисія з архиєп. Олексієм на відкритті Т-ва ім. митр. Петра Могили і благословення митрополитом того Т-ва на працю.

Відгук ця подія мала, очевидно, і за кордоном в „Зарубежній Російській Церкві", глава якої митрополит Антоній, в листі до мит-роп. Діонисія, докорив свому колишньому вікарієві, що він благословив на працю Т-во українське, яке обрало своїм патроном „уніята" митр. Петра Могилу. Відповіддю на цей докір була брошура, написана архиєп. Олексієм, під наголовком: „Отношеніе митрополита Петра Могили к вопросу об уній с Римом"; в якій архиєп. Олексій удоводнює неправдивість митроп. Антонія в його наклепі на митр. Петра Могилу.

Т-во ім. митр. Петра Могили, головою якого було обрано сенатора С. П. Тимошенка, розпочало свою діяльність прилюдними відчитами запрошених з Варшави професорів Богословського Православного Відділу при Варшавському Університеті. Проф. В. О. Біднов мав відчит на тему „Київський митрополит Петро Могила", проф. О. Г. Лотоцький на тему „Церковна соборність". Докладна назва Т-ва в т. 1 його статуту була „Товариство прихильників православної освіти і охорони традицій православної віри". Отже й

79


перші відчити, уряджені Т-вом в Луцьку, вказували основи ідеології його в культурно-освітній діяльності посеред Українського народу в XVII в. знаменитого митрополита Петра Могили (див. т. II цієї праці, стор. 196-207) та в засадах соборности, в характері й устрої Православної Церкви, так властивих саме Українській Православній Церкві в давні часи ЇЇ, як Київській Митрополії, сіє ]иге підлеглій Царгородському патріярхові, а сіє гасіо автокефальній. І просто смішно читати у А. К. Світіча, що „видвинули ідею соборности (в Православній Церкві в Польщі) в противагу автокефалії кращі церковно-громадські діячі і представники столичного і міського духовенства — протопресв. Терентій Теодорович, прот. з Рівного Н. Рогальський, о. В. Железнякович, сенатор Богданович, ред. „За Свободу" Д. Філософов і співробітник тої газети А. Світіч (псевдо Туберозов)" (Ор. сії., стор. 61). В українському національно-церковному русі Православної Церкви в Польщі вже певно ідея соборности як одна з головних засад того руху, не з часопису російського „За Свободу" була взята, а з історії давньої Української Церкви, при відродженні якої в Києві XX століття, з революцією в 1917 р., бачимо відразу домагання і Всеукраїнського Церковного Собору. Йдучи за цими українськими церковно-соборними традиціями, названо було й неперіодичний орган Т-ва ім. митр. Петра Могили „За Соборність"; вийшло його, під редакцією генерального секретаря Т-ва, 9 чисел.

В тому часі соборне питання в житті Православної Церкви в Польщі було зактивізоване, як згадано вище (підрозд. 8), розпочатими р. 1929 польським католицьким єпископатом судовими процесами за православні святині. Православна ієрархія відчула, як ніколи перед цим, потребу опертися на народ, як це було і в українську давнину під Польщею, коли українське міщанство в братствах, українське козацтво, люд посполітий боронили право-славіє проти наступу Риму. І тому Синод Православної Церкви в засіданні 12 грудня 1929 р. ухвалив скликати на 12 лютого 1930 р. Помісний Собор Церкви, порядок виборів на який, статут Собору і програма його були в основі підготовлені Організаційною Комісією Митрополитальної Ради у вересні 1928 р. Але на підставі „Тимчасових", діючих вже 8 років, правил про відношення Уряду до Православної Церкви в Польщі від ЗО січня 1922 р., вимагалась для скликання Помісного Собору згода Міністра Ісповідань і Освіти (пр. 14). Такої згоди міністер Ісповідань С. Червинський не дав. Уряд прийшов до думки задемонструвати соборну акцію Православної Церкви в Польщі, як акт високої релігійної толеран-ції в Речіпосполітій Польській. Виборча на Собор акція була припинена. Натомість ЗО травня 1930 р. видана була на ім'я митрополита Діонисія грамота Президента Речіпосполітої Польської, в якій урочисто проголошувалось, що „настав час, аби побажання вищих керівників Православної Церкви в Польщі, як і всіх горожан Польської республіки православної віри були здійснені,, і в Польщі від-

80


бувся 0, згідно з святими канонами, Помісний Собор". Цей замірений акт скликання Собору ставиться в грамоті в історичний зв'язок з минулим Православної Церкви в давній Польщі: „15 червня 1791 р. опікою й старанням Уряду Найяснішої Речіпосполітої Польської в м. Пінську відбувся останній Собор Православної Церкви в Польщі. Нині, з волі Провидіння, Православна Автокефальна Церква в Польщі може відновити свій зв'язок з історичним минулим"...

Як бачимо, Грамота Президента від ЗО травня 1930 р. теж згадує соборну традицію Православної Церкви в давній Польщі, тим ніби підкреслюючи позбавлення цієї традиції в часах перебування Православної Церкви на цих землях під Росією. Але, розуміється, при цьому замовчувалося, що „історичне минуле" нашої Церкви в давній Польщі мало в собі куди більш такого, з чим „відновляти зв'язок'" значило б повернути Церкву на мучеництва ХУИ-ХУШ віків (чит. про це т. II цієї праці, розд. VIII, IX, XI; т. III, розд. IV, зокрема стор. 222-223), та й не „опікою і стараннями" Уряду Речіпосполітої Польської утворена була сама соборна традиція Української Православної Церкви і відбувались в давнину ЇЇ собори.

Чому власне тепер, на 12-му році по відродженні Польської державности, „настав час" для скликання Помісного Собору Православної Церкви, в Грамоті ЗО травня 1930 р. пояснення нема, але відразу ж відречення Собору на неокреслений час є, бо Собор, не вважаючи на те, що підготовка до нього йшла вже роками в Церкві, повинен бути попереджений, за наказом Грамоти Президента, працею „Передсоборного Зібрання з представників духовенства та освічених і побожних мирян". І митрополит Діонисій в своєму Посланні до духовенства і вірних, з приводу Грамоти Президента від ЗО травня 1930 р., якою, за словами Послання, „відкривалась нова й світла сторінка в житті нашої Святої Церкви", закликав членів Передсоборного Зібрання, щоб вони „пильною підготовчою працею проклали дорогу до найскоршого скликання Помісного Собору".

Цей заклик митрополита залишився без наслідків, бо Помісний Собор Православної Церкви в Польщі так і не був скликаний до самого падіння по-версальської Польщі через 9 років і кілька місяців після Грамоти Президента ЗО травня 1930 р. і урочистого відкриття Передсоборного Зібрання 29 червня того ж року. Не було в тому вини Передсоборного Зібрання, яке відбуло першу, організаційну, свою сесію в днях ЗО червня — 4 липня 1930 р., а другу потім через 5 років, 13-14 травня 1935 р., — і на цьому кінець. Впродовж тих п'яти років мали кілька засідань комісії Зібрання — релігійна, освітня, по справах парафіяльного життя і по справах православного духовенства, а дві комісії: для опрацьовання Внутрішнього Статуту Церкви і для розглянення Зовнішнього її положення у відношенні до неї державних урядів — зовсім не мали засідань. Справами Зовнішнього і Внутрішнього Статутів Пра-

81


вославної Церкви занялась т. зв. Мішана Передсоборна Комісія, в складі митр. Діонисія і архиеп. Олексія, значно пізніше ще й архиєп. Олександра, і представників Уряду, якими були: директор Департаменту Ісповідань гр. Ф. Потоцький, воєвода Волинський Г. Юзевський і урядовець Міністерства Вн. Справ Г. Сухенек-Су-хецький; в цій комісії зовсім не було представників духовенства та „освічених і побожних мирян" Православної Церкви.

Українським церковним діячам не приходилось, з приводу такого упослідження Передсоборного Зібрання, дуже жалкувати; не через противність, розуміється, соборницькій ідеології в церковному житті, — українська православна преса гаряче вітала Грамоту Президента від ЗО травня 1930 р., — аз причини тенденційно підібраного складу членів Передсоборного Зібрання. На 27 членів цього Зібрання — представників духовенства і мирян було 20, а потім і 21, росіян і тільки 7, а потім — 6, українців; 10 було духовних осіб, а 17 світських. Українці з духовенства були протопресвітер Павло Пащевський і митроф. прот. Степан Грушко; українці з мирян — проф. І. Огієнко, проф. О. Лотоцький, проф. М. Кобрин, посол до Сейму С. Хруцький і д-р М. Пирогів; коли ж проф. І. Огієнко, що був, як і проф. О. Лотоцький, делегований до Передсоборного Зібрання Відділом Православної Теології при Варшавським Університеті, вибув з складу членів Зібрання (з причини не відновлення з ним р. 1932 контракту Мін-ства Освіти на виклади в Університеті), то на його місце був призначений проф. Відділу Православної Теології при Варш. Університеті М. Зизикин, росіянин.

Передсоборне Зібрання такого „істинно-русского" складу в більшости його членів відразу ж показало своє обличчя, коли вже на першій своїй сесії пішло наступом проти українізації Церкви. Російські б. урядовці, рос. великі землевласники і т. п., що увійшли в це Зібрання, уявили собі, що вони мають право не тільки підготовляти матеріяли для майбутнього Собору, але й давати директиви до виконання в біжучому церковному житті. Отже на першій сесії більшістю російською було постановлено припинити українізацію Православної Церкви на Волині (А. Світіч. Ор. сії., стор. 107), тобто припинити діючу силу постанов Синоду від 16. VI. і 14. XII. 1922 р. та 3. IX. 1924 р. про вживання рідної мови в церковно-релігійному житті, де того побажають парафіяни. На другій сесії Зібрання, через 5 років, представник української Волині, б. рос. суддя Мелетій Бондаренко держав промову про насильства в українізації українцями Церкви на Волині і пропонував ствердити раніш приняту ухвалу і зупинити українізаційну акцію в Церкві на Волині до скликання Собору, який остаточно вирішить це питання. Істиннорусский М. Бондаренко був підтриманий „собор-никами" Борисом Лелявським, кн. Лищинським-Троекуровим, Г. Моллером і др. Архиєп. Волинський Олексій на виступ Бондаренка заявив, що Волинь в справах богослужбової мови ні на йоту

82


не порушує постанов Синоду, а „факти", наведені Бондаренком, минаються з правдою. На пропозицію Бондаренка і др. „соборно-правників" поступила від української групи контр-пропозиція, яку підписали архиєп. Поліський Олександер, архиєп. Олексій, прото-пресв. Пащевський, проф. Лотоцький, проф. М. Кобрин і інш. Гаряча дискусія припинена була заявою митроп. Діонисія про те, що в питаннях українізації Церкви має голос і Уряд, а тому зараз цих питань не можна вирішити. Врешті від праць Передсобор-ного Зібрання, мабуть, що найбільш цінним залишився обширний науково-богословський доклад у Комісії Зібрання проф. Вол. Дух. Сем. маг. Богословія М. П. Кобрина, який під наголовком „Про мову Богослуження" друкувався в „Українській Ниві" і в її видавництві вийшов окремою книжкою.

На початку 1932 р. воєвода Волинський Г. Юзевський виступив з внеском до Міністра Ісповідань і Освіти, аби порушено було Урядом питання в Синоді Православної Церкви про висвяту єпископа-вікарія на катедру Луцьку, яка залишалась не заміщеною вже 9 років після призначення єпископа Луцького Олексія на катедру правлячого єпископа Гродненського. Бажаним для Уряду кандидатом на Луцьку катедру названо було архимандрита Жи-ровицького манастиря (в Гродненській єпархії) Полікарпа Сікор-ського, який був, п'ять років тому, названий і на Луцькому Церковному З'їзді р. 1927, як перший кандидат укранїців на єпископство. Очевидно, що Синод пішов на зустріч урядовій пропозиції, але й при цьому задоволенні мрій українців мати єпископа-укра-їнця не обійшлось без торгу й уступок росіянам. Уряд погодився і на хіротонію в єпископа-вікарія Люблинського архим. Сави Со-вєтова, росіянина, при чому хіротонія Совєтова відбулась на тиждень раніше хіротонії архимандрита Полікарпа, що давало йому першенство в ієрархії перед українським кандидатом.

Архимандрит Полікарп, у світі Петро Дмитрович Сікорський, народився 20 червня 1875 р. в родині священика о. Дмитрія Сікор-ського, в с. Зеленках, Канівського пов., на Київщині. Духовну освіту здобув він в Уманській Бурсі (нижча духовна школа) і в Київській Духовній Семінарії, яку скінчив р. 1898. Національне усвідомлення Петро Дмитрович мав уже на семінарській лаві, належачи до нелегального українського гуртка молоді, яким керував Олександер Гнатович Лотоцький, тоді студент Київ. Дух. Академії. До середини 1922 р. залишаючись по скінченні Дух. Семінарії світським, П. Д. постійно був, можна сказати, при церкві, бо служив дяком при Воскресенській церкві на Печерську в Києві і займав різні посади в церковно-адміністраційних установах; перед революцією 1917 р. був столоначальником Київської Дух. Консисторії, а аг революцією стає на службу в Українськім уряді, будучи в Міністерстві Ісповідань начальником господарчого відділу, а потім віце-директором Департаменту загальних справ вже на еміграції Уряду УНРеспубліки. З Тарнова, місця перебування Уряду УНР, П. Д.

83


переїздить р. 1922 до Кремянця на Волині, до архиєпископа Волинського Діонисія, який затруднює його на службі в Дух. Консисторії. 27 липня 1922 р. Петро Сікорський, на 48-му році життя, приймає чернечий постриг з рук архимандрита Олексія Громадського, ректора Кремянецької Дух. Семінарії і голови Дух. Консисторії, з ім'ям в чернецтві Полікарпа (небесний патрон — преп. Полікарп Печерський, пам'ять 6 серпня н. ст.). 28 липня був висвячений на ієродиякона і ЗО липня — на ієромонаха, після чого призначений був ігуменом-намісником Дерманського манастиря на Волині. Далі впорядковував чернече життя, як настоятель, в Ме-лецькому манастирі, був намісником Загаєцького манастиря і благочинним, в сані вже архимандрита, манастирів Волинської єпархії. Далі, згідно з проханням, був переведений до Віленського Св.-Духівського манастиря, якого був намісником, а одночасно й членом Віленської Дух. Консисторії. В кінці грудня 1925 р. був призначений настоятелем собору в м. Володимирі-Волинському, де був і благочинним Володимирського благочинія; 25 лютого 1927 р. був призначений настоятелем Жировицького манастиря на Гродненщи-ні, де впродовж 5 років був також благочинним Битенського благочинія. Така була довголітня, духовна й церковно-адміністративна практика, підготовча до архиєрейства в Церкві Божій, Владики Полікарпа.

Урочиста хіротонія архимандрита Полікарпа в єпископа Луцького звершена була, після наречення в єпископа 9 квітня, за Службою Божою 10 квітня 1932 р. в Митрополичому соборі св. Марії Магдалини у Варшаві, митрополитом Діонисієм, архиепископами: Феодосієм Віленським і Олексієм Гродненським і єпископами: Си-моном Острозьким і Савою Люблинським. На єпископа Полікарпа було покладено в ті часи велику місію — бути репрезентантом української православної ієрархії, носієм ідеї незалежности Української Православної Церкви. Таке розуміння історичної події хіротонії в єпископи архимандрита Полікарпа було у нас, присутніх при цьому священному акті в соборі й на приняттях, з цієї нагоди, в митрополичій палаті у митрополита Діонисія і в Українськім Науковім Інституті, директором якого був проф. О. Г. Ло-тоцький, що національне колись виховував семінариста Петра Сі-корського в українському гуртку. Була радість, було духовне піднесення, було почуття перемоги по роках боротьби в Польщі за єпископа-українця в складі ієрархії Православної Автокефальної Церкви в Польщі.

Нема мови, що висвята єпископа-українця значно сприяла ши-ренню українського церковного руху на Волині, хоч, розуміється, і не в тій мірі, як пише А. Світіч, що ,,при єпископі Полікарпі на Волині було українізовано біля 30% православних парафій" (стор. 70). Єпископ Луцький Полікарп за часів Польщі був вікарним єпископом, який не відав жодною ділянкою епархіяльного церковного управління; навіть думка про доручення йому призначення і пе-

84


реміщення парафіяльних дяків не була зреалізована. В перші ж два роки свого єпископського служення епископ-вікарій мав проти себе Духовну Консисторію в Кремянці, ворожу українській ідеї, ворожу розмосковленню Церкви в Польщі. В такому положенні Владика Полікарп міг мати тільки моральний вплив, пробуджуючи в духовенстві й народі національну свідомість, де вона була приспана, та підбадьоруючи тих з духовенства й свідомих національне, що оглядались на зросійщену Консисторію, чи на москвофіла о. благочинного. В цьому відношенні дуже важливими були архипа-стирські візитації Владики Полікарпа сільських парафій, переводити які теж не від нього залежало, а тільки з доручення правлячого Волинського архиєрея. Візитації ці мали національно-церковний характер і захоплювали особливо українську волинську молодь, що в національних строях урочисто завжди зустрічала свого Владику. Хлопці зустрічали Владику, як давнє козацтво, на конях, ескортуючи його при в'їзді і виїзді з села; дівчата зустрічали з квітами в ограді церковній. Урочиста архиєрейська Служба Божа українською мовою робила сильне вражіння. Нема сумніву, що в боротьбі з „сельробівством", яке в 20-их рр. досить опановувало сільську молодь Волині, немалу ролю відограв національний рух в Церкві і, зокрема, архипастирські візитації по селах свого українського Владики.

Недальновидні органи „безпеки", не враховуючи цього значення, а налякавшись зросту національної свідомости Волині, постарались припинити національно-церковні маніфестації, викликувані візитаціями парафій єпископом Луцьким. Формальною причиною до того послужив лживий донос відомого з такої „діяльносте" пан-отця Ф. Г-ка, що ніби Владика Полікарп, при зустрічі його коло збудованої зеленої брами в парафії цього пан-отця, мав запитати, показуючи на білого орла (герб Польщі) на верху брами: „А це що за півник"? На цій підставі воєвідський уряд, не даючи ходу цій справі в порядку судовому, просив правлячого Волинське архиєрея не доручати більш візитацій парафій Владиці По-лікарпові.

Люди йшли до Луцька, до маленької Чеснохресної церкви, де архиєрейська Служба Божа правилась українською мовою, як на прощу, а в своїй катедрі, в Луцькому Св.-Троїцькому соборі, Владика Полікарп правив за Польщі мовою ц.-словянською, бо соборні парафіяни не погоджувалися на відправу українською мовою. Маленька Чеснохресна церква в Луцьку це була історична пам'ятка від величнього собору Луцького Православного Чеснохресного Братства; цей мурований собор згорів р. 1803; з найбільш уцілілої частини руїн його, східньої, що була в соборі вівтарем, відбудовано було потім церковку, яка стала й за російських часів Братською по відновленні року 1871 Луцького Чеснохресного Братства.

Український церковний рух в Православній Церкві в Польщі не міг не звернути уваги на долю Луцького Чеснохресного Брат-85


ства, яке на російському статуті р. 1871 мало метою „вичистити ґрунт від шкідливого впливу католицтва та жидівства і скріпити дух православія і російської народности в краю", пов'язуючи в той же час своє походження від Чеснохресного Братства в Луцьку XVII в., яке існувало на підставі грамоти польського короля Си-гизмунда III, 1619 р. і статуту з 1623 р., затвердженого царгород-ським патріярхом Кирилом Лукарисом. А твердити про цей історичний зв'язок було конче потрібно з огляду на маєтності давнього Луцького Братства в численних земельних ділянках в центрі м. Луцька. На цих ділянках, що були в довголітній аренді, побудовані були житлові будинки і склепи; щорічна арендна плата становила поважні суми в прибутках Братства. Зі зміною державної влади арендарі в більшості перестали платити аренду; для удовод-нення маєткових прав Братства виникла потреба в легалізації його польською владою. Польська ж влада стала на тому становищі, що „Луцкое Крестовоздвиженское Братство" по уставу 1871 р. зовсім не є історичне Братство, якому дав грамоту р. 1619 Сигиз-мунд III, а Братство нове, з почесними членами генерал-губернаторами і обер-прокурорами Синоду, засноване в політичних цілях. Тоді заправили Братства побачили, що без участи українців їм не спасти майна давнього Братства, і тодішній голова Ради (Совєта) Братства Євген Ясінський в травні 1926 р. запросив на нараду представників українського громадянства в Луцьку. Очевидно, що на нараді була українцями поставлена вимога розмосковлення Братства і впровадження в богослуженнях в його церковці живої української мови; одночасно з цим в склад Ради Братства мали б увійти представники українського громадянства. Ці умови були при-няті. Головою Братства залишився Євген Ясінський, склад Ради поповнився представниками від Луцької Української Гімназії, Луцької Просвіти і української кооперації в Луцьку, після чого члени Ради Братства, що залишалися ще від російських часів, фактично відійшли від Братства. Настоятелем Чеснохресної Братської церкви був тоді о. Ананія Сагайдаківський (однофамилець відомого протопресвітера Ананії Сагайдаківського), який через рік перейшов на парафію Бережці, Кремянецького повіту, а настоятелем Луцької Чеснохресної церкви і одночасно законовчителем Луцької Української Гімназії був призначений в травні 1927 року протопресвітер військ УНР і учасник Зимового походу на Україну о. Павло Пащевський, який на цих становищах і залишався в Луцьку до падіння по-версальської Польщі.

З розмосковленням Луцького Чеснохресного Братства не так скоро одначе наступила легалізація його і признання маєткових прав його, як давнього українського Братства, Польською державною владою. Сталося це тільки в 1935 році.

Але в справах церковних богослужб в українській мові Луцьке Чеснохресне Братство з своєю церковкою стало від 1926 р. осередком для Луччини, особливо ж з приїздом до Луцька єпископа

86


Полікарпа. Український хор Луцької Чеснохресної церкви, під управлінням визначних диригентів (в хронологічному порядку): Петра Куриленка, Михайла Тележинського, Олександра Колесни-ченка був взірцем для українських церковних хорів по селах Луч-чини та поза її межами. Опікою над впорядкуванням архиєрей-ських покоїв для єпископа Луцького зайнялось Т-во імени мит-роп. Петра Могили. Управа Т-ва спочатку винайняла будинок для ульокування в ньому архиєрейських покоїв, а через кілька місяців, на пропозицію воєводи Волинського Г. Юзевського, набуто було Т-вом, зі значною субсидією від Воєвідського Уряду, будинок у нотаря Мартиновича, з призначенням його для місця побуту єпископа Луцького. Для літньої ж резиденції Владики Полікарпа було предоставлено Луцьким сеймиком будинок в садибі, з садом, в с. Жидичині під Луцьком, колишньої власности давньої Жи-дичинської архимандрії.

Ізольований від зустрічі з народом по селах після припинення архипастирських його візитацій парафій, Владика Полікарп присвятив свою працю найбільше перекладам на українську мову Св. Письма та богослужбових чинів і видавництву останніх. В тій цілі Владика Полікарп зорганізував для перекладів підкомісії при „Комісії Перекладу Св. Письма та книг Богослужбових при Українському Науковому Інституті у Варшаві", одна підкомісія була в Луцьку, друга в Кремянці. Для праці ж видавничої ним була організована „Богословська Секція" при Т-ві ім. митр. Петра Могили. Докладніше про діяльність Луцької та Кремянецької підкомісій і „Богословської Секції" буде сказано далі.

З висвятою єпископа Полікарпа почала кріпнути посеред українських церковних діячів думка, чи не надійшов вже час рішучо домагатись єпископа-українця правлячого на Волині, коли митрополит Діонисій, займаючи дві катедри, Варшавсько-Холмську і Волинську, продовжує увесь час, як Волинський архиєрей, тримати церковно-адміністративний апарат на Волині, головно Консисторію, російський, який тяжить на духовенстві, що вже стало національне далеко свідомішим і розуміло всю важливість національної Православної Церкви для молодих поколінь українського народу. З цих думок виникла Почаївська українська маніфестація 10 вересня 1933 р., в день пам'яти „Обрітення мощів преп. Іова Почаївського".

87


10. Українська маніфестація в Почаєві 10 вересня 1933 р. Посольські віча на Волині з домаганням окремого правлячого єпископа-українця на Волині. Порушення цієї справи у Митрополита Міністром Ісповідань; призначення Св. Синодом на Волинську катедру архиєпископа Гродненського Олексія (Громадського). Біографічні дані архиєпископа Олексія. Урочиста зустріч архиєп. Олексія в єпархії. Зміни в адміністративнім апараті Волинської Духовної Консисторії. Волинське Єпархіяльне Зібрання представників духовенства і мирян 29-30 січня 1935 р., його головні ухвали і значення в дальшому житті Волинської єпархії.

А. Світіч пише: „Православна Церква в Польщі, штучно відірвана від Церкви Російської, а через те й від Церкви Вселенської, як такої, стала об'єктом для всіляких експериментів не тільки з боку державної влади, а навіть і окремих національних меншосте-вих (?) угруповань. Головна роля належала тут українцям, які проживали переважно на Волині і пробували зробити Церкву знаряддям національно-політичної боротьби ... Велику ролю в цій українізації (Церкви) відограли посли і сенатори, що належали до урядового табору т. зв. „Безпартійного Бльоку співпраці з Урядом". При допомозі цього „Бльоку", а вірніше — приналежних до нього українських послів Сейму і сенаторів, — була організована восени 1933 р. в Почаївській Лаврі демонстрація українців проти „Московської" ієрархії на чолі з митроп. Діонисієм. Дійсно, в Почаївській Лаврі мали місце 10 вересня 1933 р. сумні події, що бо-лісно відбилися в серцях православно-віруючих людей"... (Ор. сії., стор. 67, 71). К. Н. Ніколаєв вбачає, невідомо на якій підставі, в улаштуванні української маніфестації в Почаєві 10 вересня 1933 року руку урядової Варшави: „Дали знать українським шовіністам, і 28 серпня/10 вересня 1933 р., в день преподобного Іова, в Почаївській Лаврі була влаштована демонстрація против митр. Діони-сія" (Ор. сії., стор. 245). Митр. Іларіон в українській маніфестації в Почаївській Лаврі 10 вересня 1933 р., „зручно підготовленій послами полонофілами („бебеками")", бачить „повернення Почаїв-ської Лаври на свою віковічну дорогу", бо ж „Почаївський мана-стир хотів злитися з народом, але його Провід не давав йому цього". .. („Свята Почаївська Лавра". Вінніпег. 1961, стор. 358-364). В дійсності, сама Почаївська Лавра, чи Почаївський манастир, не вважаючи на те, що в стінах його 3-10 жовтня 1921 р. відбувся український з'їзд представників духовенства і мирян Волині, а 10 вересня 1933 р. велична українська протиросійська маніфестація, був увесь час за новітньої Польщі фортецею російськости: українізація його не мала місця.

Українська Почаївська маніфестація 10 вересня 1933 р. була в розвитку українського церковного руху в Православній Церкві в Польщі, як вже вище сказано, дальшим кроком вперед, в домаганні, щоб найбільша українська єпархія тої Церкви — Волинська

88


— мала правлячого Владику її українця. Ініціятива цієї маніфестації вийшла цілком від проводу українського церковного руху. Стало відомим, що Волинська Духовна Консисторія видала духовенству зарядження організувати на цьогорічний відпуст на день преподобного Іова Почаївського 10 вересня численні хресні ходи і прощі до Почаївської Лаври з тої нагоди, що цього дня Волинська єпархія мала б відзначити 20-літній ювілей єпископства мит-роп. Діонисія, висвяченого на єпископа Кремянецького у Фомину неділю 1913 р. в Почаївській Лаврі; другого дня мала бути в Лаврі ж урочиста академія на честь Ювілята. Було очевидно, що таке імпозантне свято було б використане противниками розмосков-лення Церкви на Волині, як атут проти українських „смутьянів", коли „народ Православної Волині" так звеличує свого Архипасти-ря і вірний йому... Тому й рішено було перевести маніфестацію в самій Лаврі, в приявності ієрархії і мас народніх, головним гаслом якої була вимога: „Для Волині правлячий Єпископ-Українець!"

Українська Парляментарна Репрезентація Волині, члени якої мали організувати цю маніфестацію, не могли, будучи в співпраці з Урядом, не довести до відома Волинського воєводи про цей свій замір; одержали його згоду, гарантуючи при цьому повний порядок маніфестації, аби вона ні в чому не порушила богослужбових чинностей в Лаврі і не була ображенням релігійних почувань народу. Звідсіля, не тільки не було агітації українців чи української преси, щоб люди не йшли до Лаври на 10 вересня (А. Сві-тіч), а навпаки: до тих прочан, що йшли за закликом духовенства, долучились кадри молоді, національне свідомої, що, за закликом українських послів і сенаторів, понаїздила до Почаєва на день 10 вересня, молоді, що її А. Світіч, не знаючи її й не бачивши, кваліфікує як „байдужу до Церкви і до справ віри"... (стор. 72).

І А. Світіч (стор. 72), і митроп. Іларіон (Ор. сії., стор. 362) розповідають, що українська маніфестація почалась і відбувалась в час, як після Служби Божої в Успенському соборі Лаври вийшла з собору процесія з мощами преподобного Іова й обносила їх хресним ходом навкруги собору. „Ось вийшла процесія з мощами преподобного Іова", — пише митр. Іларіон: „Усі юнаки з транспарантами поставали в два ряди по всій дорозі. Усі єпископи, усе духовенство, увесь народ уп'яли очі свої в написи і читають їх... Тиша, порядок, побожність". „Двинувся, — пише А. Світіч, — хресний ход з мощами преподобного Іова, українці викинули на Лаврській дзвіниці свій національний жовто-блакитний прапор, розвернули раніш заготовлені транспаранти і знамена та голосними викриками стали вимагати видалення з Волині „москалів", московської ієрархії і духовенства"...

Неправдою в цих оповіданнях є те, що маніфестація ніби мала місце вже в час релігійної процесії обнесення св. мощів преподобного Іова Почаївського навкруги Успенського собору. Мані.фе-

89


стадія відбулась по закінченні Богослужб, в часі, як митрополит і всі єпископи, в супроводі духовенства, слідували „зо славою" з Успенського собору манастирським подвір'ям вниз, до архиєрей-ського дому, дорога зовсім не „довга". Подвір'я велике було повне народу; українська молодь заняла місця по дорозі слідування єпископів і духовенства і при їх появі зі сходів галереї собору розвинула приховані прапори з написами-гаслами маніфестації. Ці гасла, викликувані також юнаками, вірно передані у А. Світіча, як: „Для Волині — правлячий епископ-українець", „Українському народові український єпископат". „Домагайтеся українізації Церкви", „За українську богослужбову мову", „Геть русифікаторів в Церкві" і т. п. Що „тисячі народу, як тільки митрополит Діони-сій показався, загукали: „Діонисію, геть у Москву!" (митр. Іла-ріон, стор. 362), — то про таке довелось прочитати тільки тепер, на чужині. Що „митрополит Діонисій утратив притомність, і духовенство на руках понесло його до архиєрейського дому, а молодь не переставала вигукувати на всі голоси"... (ІЬШет), то це теж пізніша леґенда. Митрополит, єпископи і духовенство увійшли до архиєрейського дому, а народ з манастирського подвір'я посунув на площу м-ка Новий Почаїв, на посольське віче, заповідже-не раніш і зголошене, як належало, адміністрації. Що під час маніфестації в стінах Лаври „поліція охороняла єпископат" (ІЬісІет), то цього не було, як і пише К. Ніколаєв: „Поліція була відсутня, і демонстранти почували себе вільно" (Ор. сії., стор. 245)), — маніфестація переходила з відома влади.

На посольському вічу, де було кілька тисяч народу, промовляли посли до Сейму М. І. Бура, С. І. Скрипник, М. Ф. Тележин-ський, сенатор Ін. Гловацький. Всі вони говорили на тему розмо-сковлення Церкви на Волині, розповіли історію дотеперішньої боротьби українців за Рідну Церкву, за живу українську мову в Бо-гослуженні, за український єпископат для українського народу, кликали домагатися, щоб на Волині був правлячий епископ-українець. На вічу схвалено було відповідні резолюції, головним дезидератом яких було — призначення на Волинську катедру окремого правлячого Владики-українця. Від імени народнього зібрання схвалену на вічу резолюцію доручено було послами в архиєрей-сьокму домі; до них не вийшов митрополит Діонисій. а вислав архиєпископа Гродненського Олексія і єпископа Полікарпа, як українців; до народу ні архиєпископ Олексій, ні єпископ Полікарп не промовляли.

Вістка про українську Почаївську маніфестацію розійшлась скрізь по Волині й українському Поліссі, підіймаючи настрої свідомих українців і ширячи національну свідомість в масах. Послів запрошували до переведення віч і вияснення подій в церковному житті, і ряд віч було переведено по містах і більших селах Волині. Ухвали тих віч — з домаганням мати на Волині правлячого єпископа-українця — надсилались владі церковній і цивільній. На


підставі цих ухвал народніх віч, починаючи від віча під час По-чаївської маніфестації 10 вересня 1933 р., воєвода Волинський Г. Юзевський порушив перед центральною владою у Варшаві справу про необхідність мати на Волині на місці православного архи-єрея для управління єпархією, який пильнував би і своєчасно задовольняв слушні потреби православного населення Волині. Наслідком цього представлення воєводи Волинського, було звернення до Митрополита Міністра Освіти і визнань релігійних Єндже-євича, аби Св. Синод Православної Церкви обміркував і вирішив питання про призначення на Волинську катедру окремого правлячого єпископа.

Пройшло півроку від тих подій в церковному житті на Волині, коли врешті постановою Св. Синоду Православної Церкви в Польщі 2 березня 1934 р. було принято до відома зречення митрополита Діонисія від катедри Волинського архипастиря і призначення на катедру Волинського єпархіяльного архиєрея архиєпи-скопа Гродненського і Новогрудського Олексія, від дня 15 квітня 1934 р. Кандидатура архиєпископа Олексія була узгіднена, розуміється, з польським урядом, для якого, в підтримці ним українського церковного руху, потрібувався на катедрі Волинського архиєрея українець досить „стриманий" в свому українстві; другий українець в складі єпископату Православної Церкви в Польщі, єпископ Полікарп, не був підходящим під цим оглядом, та й дворічний всього стаж в сані єпископа напевно з боку самого Синоду викликав би рішучий спротив призначенню Архипастирем на найбільшу Волинську єпархію єпископа Полікарпа.

Архиєпископ Олексій, у світі Олександер Яковлевич Громадський, народився 1 листопада 1882 р. в патріярхальній родині дяківській с. Докудова в північній частині Холмщини, на Підляшші. Скінчив він Холмське духовне училіще і Холмську Духовну Семінарію, від якої був посланий до Київської Дух. Академії. Курс Дух. Семінарії в Холмі в рр. 1898-1904 Громадський проходив за ректорства в ній архимандрита Євлогія Георгієвського і інспекторства ієромонаха Діонисія Валединського, визначних потім російських ієрархів: Євлогій, архиєпископ Холмський, потім Волинський, член 2 і 3 Державних Дум, скінчив життя в сані митрополита на чужині в Парижі; Діонисій був потім митрополитом Варшавським, Головою Православної Церкви в Польщі. У митр. Євлогія в його споминах „Путь моей жизни" (Париж. 1947.) читаємо про духовенство холмське і Холмську Дух. Семінарію:

„В 60-их роках XIX стол. все духовенство цього краю (Холмщини) ще розмовляло по-польськи. Російська мова і тепер вважалась ,,хлопською" (мужицькою); мовою освіченого громадянства, „паньською" була мова польська. Мені, руссакові, здавалось це образливим, і я почав виправляти цю лінію, старався юнацтву в семінарії вияснити долю Росії, православія, дати їм поняття про „Святую Русь"; словом, взяв лінію не тільки церковного, але й на-

91


ціонального виховання. Іноді відчував я протест собі, як „кацапові", але — нічого... Я став твердою ногою на свою позицію" (стор. 97). З цією ідеологією „Святої Русі" Олександер Громадський скінчив Холмську Семінарію, р. 1904 вступив до Київської Дух. Академії і скінчив магістрантом Академію. Революційні роки 1905-06 часів наших студій в Академії не змінили його поглядів, і він залишався впродовж всіх чотирьох курсів Академії посеред „холмщаків", як прозвали у нас на курсі „істинно-руських" студентів, що були переважно вихованцями Холмської Семінарії. І вже через ЗО років, в часах пропаганди в Польщі „польського право-славія" і наступу католицтва для „ревіндикації душ", Владика Олексій в розмовах зо мною пригадував мені наші студентські часи й казав: „Ви, ліберали, не знали життя й робили революцію; ми ж, чорносотенці, як ви називали, на Холмщині варились в польському кітлі і бачили, чим те все пахне... Тепер ви бачите, що правда була по нашій стороні".

По скінченні Академії р. 1908 Олександер Громадський, одружившись, прийняв сан священика і в рідному Холмі був другим священиком при Холмському соборі і членом Духовної Консисторії, а потім і законовчителем Холмської мужеської гімназії. В часі першої світової війни р. 1914 був призначений на посаду Холм-ського єпархіяльного наблюдателя церковно-парафіяльних шкіл і брав участь у місійній акції архиєп. Євлогія, тоді вже Волинського, в Галичині по наверненню греко-католиків на православіє. Року 1916 був призначений єпархіяльним наблюдателем церковно-парафіяльних шкіл Кишиневської єпархії, на катедру якої був переведений в кінці 1915 р. єпископ Холмський Анастасій (нині митрополит Зарубежної Рос. Церкви). З революцією 1917 р., коли Бесарабія, з Кишиневською в ній єпархією, занята була .румунами, від'їхав до Києва, а потім до Кремянця на Волині, куди рееваку-валась з Москви Холмська Духовна Семінарія. Тоді єпископ-віка-рій Кремянецький Діонисій, повернувшись з Києва в січні 1919 р. до Кремянця, приступив до організації церковного життя і управління на Західній Волині, і в цій справі правою його рукою став о. Громадський на становищі Голови Волинського єпархіяльного управління (Дух. Консисторії), а також потім і ректора Кремя-нецької Дух. Семінарії.

11 лютого 1922 р. прот. Олександер Громадський приймає з рук єпископа Діонисія чернечий постриг (нещасливий ще в холм-ському його житті шлюб його з дружиною Раїсою був розв'язаний) з ім'ям в чернецтві Олексія (день Ангела 25 лютого), а 12 лютого возводиться в сан архимандрита. Виконуючи побажання Єпархіяльного з'їзду, що відбувся в Почаєві 3-10 жовтня 1921 р., про відновлення стародавньої єпископської катедри Луцької, собор єпископів в січні 1922 р. ухвалив цю катедру відкрити; на єпископа-вікарія Луцького обрано було архимандрита Олексія. 2 вересня 1922 р. в Почаївській Лаврі відбулось наречення, а 3 ве-

92


ресня — хіротонія в єпископа Луцького архимандрита Олексія Громадського. Знаменна промова до єпископа Олексія, при вручанні йому архипастирського жезла, митрополита Юрія Ярошев-ського приведена нами вище (підрозд. 3). Як вікарний єпископ Луцький, з перебуванням в Кремянці, владика Олексій пробув на Волині тільки 4 місяці. В січні 1923 р. був він делегований Синодом до Гродна для тимчасового кермування Гродненською єпархією, а далі й залишився там на катедрі правлячого єпископа більше 11 років, від 3. VI. 1928 р. в сані архиєпископа.

Треба сказати, що перебування правлячого Волинського архи-єрея далеко поза Волинню, у Варшаві, впродовж більш вже як 10 років, було дуже шкідливим для церковного життя Волині, незалежно навіть вже й від того, що він не був одної національности з своєю українською паствою на Волині. Тому Владику Олексія при його переїзді з Гродна до Кремянця вже на кордоні Волинської єпархії урочисто зустрічало духовенство і паства; масова зустріч була на залізничому двірці в м. Рівному, звідкіля архиєпи-скоп Олексій до Кремянця їхав в авті через Дубно, де теж була масова зустріч в Іллінському соборі. Отже такі оповідання, як: „Село зустріло арх. Олексія байдуже, а міста вороже, в часі його проповіді по-українськи в Луцьку з собора почали виходити богомольці" (К. Ніколаєв. Ор. сії., стор. 247), — були плодом фантазії рновців. Тверду позицію щодо промови до народу архиєпи-скоп Олексій зайняв відразу. При зустрічі Владики в Іллінському соборі в Дубні настоятель його прот. І. Карвовський вітав Владику в російській мові; архиєпископ промовив у відповідь по-українськи; при зустрічі в Богоявленському манастирі в Кремянці єпи-скоп-вікарій Симон вітав архиєпископа Волинського в російській мові, єпископ-вікарій Полікарп — в українській, у відповідь архиєпископ Олексій промовив до своєї нової пастви в мові українській. Очевидно, що розголос про таку поставу архиєпископа Олексія відразу пішов по всій єпархії, роблячи перелом в багатьох з духовенства щодо мови їх проповіді в церквах.

Коли мав, з призначенням на Волинську катедру архиєпископа Олексія, наступити новий курс в управлінні єпархією по складу її населення майже українською, то потрібно було найперше змінити адміністративний апарат Волинської Духовної Консисторії. Архиєпископ Олексій любив робити все, як він висловлювався, „постепенно". Коли в Консисторії очікували, що зараз посип-ляться „звільнення", то цього не сталося. В складі урядовців Консисторії більше було українців, що мусіли бути тільки виконавцями постанов досьогочасного проросійського проводу; незначна кількість росіян відразу стали лояльними. Зміни мали наступити. на верху, на становищі секретаря Консисторії, яким був правник В. Покровський, твердий в своїх переконаннях русак, і на становищах оо. членів Консисторії. Архиєп. Олексій подбав про забезпечення й В. Покровського, запропонувавши йому прийняти сан

93


священика і бути зверхштатним членом Консисторії, завідуючи Єпархіяльним свічним складом. В. Покровський погодився, був висвячений на священика, отримав сан протоєрея, звільнений був, на його просьбу, від членства в Консисторії (з 1 лютого 1935 р.), а потім залишив і завідування свічним складом, маючи настоятель-ство в церкві на передмісті Кремянця і вислужену емеритуру. На секретаря Волинської Духовної Консисторії був покликаний архи-єпископом Олексієм, на початку вересня 1934 р., генеральний секретар Т-ва ім. митр. Петра Могили І. Ф. Власовський. Що ж торкається змін в складі оо. членів Консисторії, то справа та тягнулась перших 9 місяців управління єпархією архиєп. Олексієм. Церковний центр у Варшаві, втручаючись в ту справу, хотів оточити Владику Олексія такою колегією оо. членів Консисторі з українців же, які були одіозними для українського громадянства, і призначення їх відразу б підірвало авторитет українського Владики. В розв'язанні цієї справи допомогла державна адміністрація, якій, згідно з „Тимчасовими правилами від ЗО січня 1922 р/', були вже представлені архиєпископом накинуті з церковного центру кандидати; воєвідський уряд на них не погодився. На 1 лютого 1935 р. Волинська Дух. Консисторія і в складі оо. духовних ЇЇ членів відповідно була підібрана, стала українською.

Правними нормами внутрішнього життя Православної Церкви в Польщі, в очікуванні, коли врешті буде скликаний для встановлення їх Помісний собор Церкви, продовжували залишатися „Тимчасові правила від ЗО січня 1922 р." міністра ісповідань А. Поні-ковського. В них про єпархіяльні зібрання, як соборний орган управління єпархією, сказано тільки, що вони „можуть відбуватися за попереднім повідомленням про них воєводі" (пр. 14). Таких зібрань на Волині не було вже від жовтневого Єпархіяльного Зібрання 1921 р. Рішено було скликати таке Зібрання на 29-30 січня 1935 р. Взяли в ньому, під головуванням архиєп. Олексія, участь єпископи-вікарії Симон і Полікарп, члени і секретар Дух. Консисторії, представники від духовенства, обрані на зібраннях духовенства по одному представникові від 55 деканатів єпархії; 9 повітових протоєреїв, благочинний манастирів; православні посли і сенатори від Волині, члени Передсоборної Комісії від Волині, голова і члени Управи Т-ва ім. м. Петра Могили, представники Волинської Дух. Семінарії і Луцького Чеснохресного Братства.

У вступному слові, при відкритті 29 січня 1935 р. Єпархіяльного Зібрання, архиєп. Олексій казав: „Давно ми всі чекали цього Зібрання, бо нам присуща свідомість, що нема кращого способу устрояти єпархіяльне життя, як зібратися усьому єпархіяльно-церковному тілові соборне, разом і однодушне, в мирі й згоді вирішити питання того життя"... Навівши з історії православія на Волині давні соборницькі традиції, в яких була „сила і тривалість православія", Владика казав: „Наше Зібрання являється через 14 літ наслідником Єпархіяльного Волинського Зібрання 1921 року, і

94


йому треба тільки згадати заповіти цього останнього і продовжувати його працю в нових умовах життя"... („Церква і Нарід". Ч. 1 за 1935 р., стор. 6-Ю).

Волинське Єпархіяльне Зібрання 29-30 січня 1935 р., організувавши з своїх членів 5 комісій, ухвали яких були заслухані, пере-дискутовані і винесені були по них рішення на засіданнях пленуму Зібрання, дійсно перевело велику працю, давши напрямок життю Волинської православної єпархії на ряд літ в дусі основних ідей українського церковного руху в Православній Церкві в Польщі.

Єпархіяльне Зібрання ствердило, що „різні ворожі Православній Церкві течії у великій мірі черпають силу свою з факту нехтування духовенством національних особливостей православних мас на Волині і повстають на ґрунті розходження поміж пастирями і народом", а тому визнало необхідним, щоб духовенство єпархії: а) проповідувало Слово Боже до народу живою українською мовою; б) викладало дітям Закон Божий у рідній мові учнів; в) у справі відправи Богослуження слідувало за порадою Його Блаженства в Архипастирській відозві з дня 1. VIII. 1928 р., основаній на постановах Св. Синоду від 16 червня 1922 р. і Собору єпископів від 3 вересня 1924 р., що „скрізь, де, згідно з умовами місцевого життя і на бажання парафіян, Служба Божа має відправлятися по-українськи, пан-отці настоятелі повинні піти назустріч бажанню своїх парафіян, але не можна необережно переводити українізацію Служби Божої там, де нема згоди серед віруючих"; г) курси місійно-народні, чи такі зібрання або дні, як рівно ж і катехізацію дітей — повинно переводити тільки в рідній мові народу.

Єпархіяльне Зібрання привітало пропозицію Духовної Консисторії щодо видання свого єпархіяльного органу, який і почав виходити під назвою „Церква і Нарід", та висловило побажання, щоб місіонерський фонд, на який було Зібранням відпущено по бюджету 15 тисяч злотих, широко був використаний для видання в українській мові літератури, необхідної в місіонерсько-проповідницькій і законовчительській праці духовенства, і популярної для народу. Зібрання з задоволенням ствердило, „значення та вагу виданого Вол. Дух. Консисторією обіжника від 23 жовтня 1934 р. про вживання української мови у внутрішньому урядуванні й церковному житті на Волині та закликало духовенство дотримуватись вказівок цього обіжника". Справа була в тім, що і у внутрішньому урядуванні Консисторії й в листуванні з нею оо. благочинних і духовенства ще часте було вживання російської мови, з чим попередній провід Консисторії зовсім не боровся. Знайшлись, одначе, пан-отці, які продовжували писати до Консисторії по-російськи, а коли їм почали завертати такі листи без полагодження, то були такі, що перейшли тоді на польську мову в листуванні, а по-українськи не писали.

В турботах про підготовку кадрів національного духовенства для єпархії Єпархіяльне Зібрання, приєднуючись до просьб Укра-

95


їнської Парляментарної Репрезентації Волині і Т-ва ім. митр. Петра Могили, звертається з просьбою до Синоду, аби Св. Синод відстоював перед Міністерством Ісповідань та Освіти думку, на бажання духовенства й вірних єпархії, про відкриття Богословського Православного Ліцею в м. Кремянці на Волині. (Духовна Семінарія в Кремянці була вже тоді в стадії ступневої ліквідації). В справі підготовки дяків для єпархії Зібрання визнало потрібним просити Єпархіяльну владу, щоб „науки у дяківській сучасній школі в Кремянці викладались в мові не чужій для її учнів, а в українській, і щоб кадр учителів у школі складався з сил відповідно кваліфікованих, аби школа випускала більш освічених кандидатів і близьких до свого народу". Ряд ухвал прийняло Єпархіяльне Зібрання в справі оживлення місійної праці на місцях, в повітових мі-сійних комітетах і по парафіях. В зрозумінні значення соборного устрою, як „сили діючої в житті Церкви", Зібрання ухвалило, що „настав час зреформувати наші благочинія в напрямку покликання благочинних не з призначення, а з вибору духовенством, в цілях єдности серед пастирів та зміцнення правопорядку церковно-громадського життя в парафіях".

Ухвалюючи єпархіяльний бюджет на 1935 р. (в загальній сумі 218.338 злотих), Зібрання асігнувало на допомогу приватним українським гімназіям в Луцьку, Рівному і Кремянці 3.500 злотих, яка допомога й залишалась до падіння Польщі в 1939 р.

Єпархіяльне Зібрання знайшло потрібним прийняти таку ухвалу: „Волинське Єпархіяльне Зібрання вважає своїм обов'язком принести Св. Синодові Св. Автокефальної Православної Церкви в Польщі свою синовню подяку за те, що в глибокім зрозумінні надзвичайно складних умов сучасного церковно-громадського життя Волинської єпархії, при яких Його Блаженству тяжко було заопікуватися справами єпархії, маючи великі обов'язки Первоієрарха всієї Православної Церкви в Польщі й Архипастиря Варшавсько-Холмської єпархії, — Св. Синод призначив на Волинську катедру окремого правлячого Архиєпископа Олексія Гродненського, нині Волинського і Кремянецького. Волинське Єпархіяльне Зібрання висловлює своє переконання, що цей мудрий акт Свящ. Синоду, на чолі з його Блаженством, Блаженнішим Митрополитом Діони-сієм, як Предсідником, поведе до унормовання життя єпархії, котре конечне вимагає перебування Архипастиря посеред своєї пастви".

На пропозицію Місійно-Освітньої Комісії, Зібрання ухвалило слідуючу подяку Владиці Олексію: „Волинське Єпархіяльне Зібрання з почуттям великого задоволення констатує, що з моменту об-няття професором Іваном Власовським поста Секретаря Консисторії між духовенством та Консисторією відновилися ті добрі відносини, що в традиціях нашої Православної Церкви свій початок беруть, і через те висловлює Його Високопреосвященству, Високо-преосвященнішому Олексію, Правлячому Владиці Волині, свою синовню вдячність за такий корисний та мудрий акт на благо право-


порядку в нашій єпархії" („Церква і Нарід". 1935 р. чч. 1-2, стор. 22-28; 52-57).

Волинське Єпархіяльне Зібрання 29-30 січня 1935 р. знайшло широкий відгомін в тогочасній пресі, українській і польській, в Польщі. Значення цього Зібрання обраних представників від духовенства, з участю і мирян від установ, підкреслювалось в слідуючому: а) Єпархіяльна влада Волині стала на шлях відродження традицій соборности, властивих Православній Церкві в давній Польщі; б) було це перше Зібрання Єпархіяльне по Зібранні в Почає-ві 1921 р. в боротьбі українського населення за реформу устрою нашої Православної Церкви; в) ухвали Зібрання свідчать про перемогу нового напрямку в епархіяльному житті в тій боротьбі, яку сили темної реакції повели у зв'язку з призначенням на Волинську катедру архиєпископа Олексія; г) Зібрання і його ухвали свідчать про консолідацію православних українців в Польщі, при якій непотрібно, щоб українська партія УНДО, наскрізь католицька, „силкувалась провадити православно-українську політику через єдиного свого православного посла" (С. Хруцького); д) „російський напрямок церковний на Волині, по 15 роках запеклої боротьби двох течій, заломився"; е) значення Волинського Єпарх. Зібрання „виходить поза межі Волинської єпархії", бо „й на терені інших єпархій дійде до змін, яких вимагає саме життя, а ухвали Кремя-нецькі будуть до того заохотою".

11. Підсилення українського церковного руху молодою генерацією духовенства в Православній Церкві в Польщі. Кремянецька Духовна Семінарія; її походження і російський характер в перших роках існування. Вплив на її учнів національного українського оточення в його відродженні; Шевченківські свята в ній. Удержавлення Кремянецької Семінарії польською владою р. 1927; утраквізм у викладі предметів. Боротьба російських кіл за ректуру в Семінарії; призначення ректором о. П. Табінського. Перемога українського курсу у вихованні семінарської молоді; його продовження в Семінарії й по звільненні з посади о. ректора П. Табінського. Заміри польської влади щодо полонізації кандидатів в православні священики і ступнева, в зв'язку з тим, ліквідація Кремянецької Дух. Семінарії. Боротьба українців з тими замірами. Відкриття Право-лавного Богословського Відділу при Варшавському Університеті 8. II. 1925 р. Поява української професури на Відділі з 1926 р. Вплив її на національне усвідомлення і виховання студентів Відділу. Інтернат для православних студентів-теологів. Чи перебування в ньому полонізувало студентів? Відкриття з 1935-6 р. у Варшаві Правосл. Митрополитального Інтернату для гімназистів з метою полонізації кандидатів в православні душпастирі змалечку.

Український церковний рух в Православній Церкві в Польщі, в своєму посиленні й поширенні, залежав, як бачимо, від кількох факторів: зріст національної свідомости самого православного

4,:;                                                                                                                                             97


українського населення, те чи друге відношення до руху церковної й світської влади, відношення до нього духовенства, активність в ділянці церковного життя національного проводу, все це позитивно впливало, а в разі негації — ослабляло рух. Відносно духовенства можна спостерігати, як у багатьох з нього ставлення до українського церковного руху залежало від ставлення до нього ж церковної та світської влади, але узагальнити таке явище було б великою для духовенства несправедливістю. Як були оо. духовні, що не за страх, а за совість тримались „русскости" в Богослуженні і взагалі в церковному житті, так були і українські пан-отці, що ідейно приступили і переводили розмосковлення в церкві. До того ж треба сказати, що поступ національного усвідомлення з бігом часу ішов і посеред духовенства, що й з старих російських кадрів ставало українським не тільки по походженню. Найголовніша ж річ — це поява в складі українського духовенства молодої його генерації, що виходила з Кремянецької Духовної Семінарії та Православного Богословського Факультету при Варшавському Університеті.

Дореволюційна Волинська Духовна Семінарія знаходилась в м. Житомирі, куди ця єпархіяльна семінарія була в 1902-ому році переведена з Кремянця,але Духовна Семінарія в Кремянці за часів відновленої, по першій світовій війні й революції, Польщі походить не від тої Волинської Семінарії дореволюційної. Організація її зв'язана з поверненням з Києва до Кремянця на початку 1919 р. єпископа Діонисія Кремянецького, вікарія Волинської єпархії. Коли єпископ Діонисій почав на Західній Волині, відрізаній революційно-політичними подіями від Східньої, налагоджувати церковне управління, він подбав і про те, щоб православна єпархія на Західній Волині мала школу для підготовки кандидатів священства. Здійсненню цього задуму надзвичайно сприяло те, що в Кремянці того ж часу знайшлася Холмська Духовна Семінарія в складі учительського її персоналу. Ця Семінарія в часі першої світової війни була р. 1916 евакуована до Москви, а реевакуючись по війні і в часі революції, не могла вже дістатись до Холма, занятого поляками, які зовсім не бажали собі дальшого функціонування в Хол-мі православної семінарії, велику бібліотеку якої, переховану в Холмі, теж не повертали церковній владі (на це скаржився Синод в меморіялі до Голови Ради Міністрів Ол. Скржинського з дня 19 грудня 1925 р. — „Наша Бесіда". Ч. З за 1926 р., стор. 7). Деякі дані свідчать про те, що спочатку було ніби відкрито в Кремянці року 1919 дві духовних семінарії, одну звали Волинською, другу Холмською, але ж, якщо така ненормальність і мала місце, то, очевидно, недовго: семінарії були єпархіяльною владою злиті в одну. Згаданий вище Меморіял Св. Синоду до прем'єра Скржинського говорить про одну семінарію, яка виникла р. 1919, визнана була декретом Міністерства Ісповідань і Освіти з дня 1 липня 1921 р. і, „не зважаючи на неоднократні внески як Волинського єпархіяль-

98


ного архиєрея, так і Голови Православної Церкви в Польщі, не одержувала й не одержує ні одного злотого з державного скарбу" („Наша Бесіда", ч. 2, 1926 р., стор. 9).

Учнями в Кремянецькій Дух. Семінарії були найперше ті, що вчились ще в Семінарії в Житомирі, діти духовенства Західньої Волині; ті, що покінчили духовні школи (4-х клясні) на Волині; така духовна школа, що була до революції в Кремянці, проіснувала ще до вересня 1925 р. в Дермані, коли була польським міністерством освіти закрита, а будинки її забрано на державу. Немало поступало в науку до Семінарії дітей селян і міщан. Склад учнів по національності був майже виключно український, але українське шкільництво, як відомо, на Великій Україні тільки почало виникати з 1917/18 шкільного року. Духовна Семінарія в Кремянці, з складом старих учителів, до того ж б. Холмської Дух. Семінарії, відомої з русіфікаційної ролі на Холмщині, аж ніяк не могла відкритися як українська. Була в ній тоді викладова мова російська; українська мова, як окремий предмет, була впроваджена тільки р. 1921. В боротьбі, яку зустрінув український церковний рух з боку російських кол і зросійщених малоросів, Кремянецька Дух. Семінарія, як школа майбутнього пастирства, мусіла стати одним з важливих об'єктів цієї боротьби. „Російское Благотворительное Общество" в Кремянці, РНО, російські кола у Варшаві, вкупі й з тодішньою Духовною Консисторією Волинської єпархії, вважали Кремянецьку Дух. Консисторію своїм бастіоном і боронили її зіа-ІІІ5 ^ио. Але ж і в тих часах першої половини 20-их років життя Волині в зрості національного її усвідомлення було сильніше за москвофільські мрії росіян; українська свідомість проявила свою силу вже в листопаді 1922 р., коли на виборах до польських Сейму і Сенату всі мандати на Волині одержали тільки українці. Отже і в стінах Семінарії, посеред української її молоді, ширилась свідомість національна, будились почуття національні українські. Т-во „Просвіта", Українська гімназія, українські театральні вистави, українська книгарня, книжка, часопис, український „Пласт", українська кооперація і т. п. мали на ту молодь, в добі національного відродження, напевно більше виховавчого впливу, ніж виклади семінарські в російській мові. Про цей вплив свідчить той факт, що Духовна Семінарія в тім часі ще, коли росіяни вважали її своєю, влаштовувала академії в пам'ять Шевченка. Можна думати, що Шевченківське свято з ініціятиви самих семінаристів обходилось, але ж в спогадах вихованців Семінарії того часу знаходимо свідчення, що й посеред педагогів, від яких, мовляв, залежав „московський дух" Кремянецької Семінарії, це свято викликувало шляхетне піднесення. Ось, напр., з спогадів одного з вихованців Семінарії, що вступив до неї р. 1923 (тепер о. протоєрей УПЦ в США), подаємо такий факт. Семінарія влаштувала академію в пам'ять Шевченка. На закінчення її на естраду піднявся інспектор Семінарії М. Струков і, хвилюючись, промовив до семінаристів і гостей (приблизно): «Пушкін — гордость Росії. Не знать Пушкіна — зна-

4-                                                                                                                                              99


чит не знать мировой литератури. А вот что он написал в своє са-мовосхваленіе: „Я памятник воздвиг себе нерукотворний! К нему не заростет народная тропа"... А вот другой поет, с божественним огнем любви к ближнему своєму, к своей Украине милой. Он не ищет слави, он не зовет творить тропу к памятнику рукотво-ренному, а только завещает: „Как умру, то поховайте"... Где? Под памятником с тропой? Нет. На Украине милой! Почему? Чтоб било чути, як „реве ревучий". Вот любовь чистая, святая поета к родине своей. Он не требует творить тропи к его могиле. Он про-сит его когда-нибудь спомянуть. Й вот ми творим память ему. Я знаю, что ви все душой сейчас возле той дорогой могили і поете ему его священние слова: „Реве та стогне Дніпр широкий"... Господа! Нужно верить і надеяться!"... Вся заля, — кінчає оповідач, — ревла від аплодисментів; плач був на залі серед семінаристів. І це ще більше влило в наші молоді, запальні серця любови до свого народу і до тієї святої могили».

Отже, як бачимо, і в роках, коли Кремянецька Духовна Семінарія вважалась, зза викладової мови більшости її предметів, школою московською, українська стихія відродження нації, що оточувала ту школу, робила своє: москвофільство, як воно й було серед семінаристів, то в боротьбі з ним національно свідомих учнів українців мусіло зникати. Розуміється, що те москвофільство „малоросів" могло мати й не ідейні підстави, а живитися міркуваннями кращої кар'єри при московському церковному проводі. В цьому відношенні найбільшу ролю могли відогравати оо. ректори Семінарії, якими до удержавлення Кремянецької Семінарії були — прот. Олександер Громадський (потім архимандрит і єпископ Олексій), коротко сам архиєп. Діонисій, єп. Антоній Мар-ценко, єп. Симон Івановський. З них, за свідченням б. вихованців Семінарії, в боротьбу між українцями і москвофілами встрявав тільки єп. Симон (туляк з Московщини), по стороні, розуміється, москвофілів. Взагалі ж тиску з боку начальства на семінаристів-українців не відчувалось. Існував Пластовий Курінь Семінарський; була в Семінарії літературно-освітня організація під назвою „Промінь", для вивчення переважно українських письменників.

Р. 1925 „Церковний Бюлетень Православний" в ч. 65 подав: „Вже протягом двох років між Вищою Церковною Владою і Міністерством Ісповідань ведуться переговори відносно дальшої долі Кремянецької Духовної Семінарії. В наслідок цих переговорів Міністерство висунуло проект закриття Семінарії й часткового її переведення до Варшави в зв'язку з відкриттям тут Богословського Православного Відділу на Університеті. Владика Митрополит рішуче протестує, вказуюючи на нездійсненість у даний момент пляну переводу Семінарії й необхідність існування Семінарії в Кре-мянці, центрі Волинської єпархії. Одночасно митрополит Діонисій вказує, що Православна Церква в Польщі має повне право навіть на три семінарії, а тому проект відкриття семінарії у Варша-

100


ві може бути здійснений, але разом з тим Кремянецька Семінарія повинна й надалі існувати в Кремянці".

Наприкінці 1925 р., в згаданому вище Меморіялі на ім'я Голови Ради Міністрів Ол. Скржинського від 19 грудня 1925 р. Св. Синод продовжував скаржитись, що „Міністерство Ісповідань відкрито йде до ліквідації Кремянецької Семінарії, проектуючи замісць неї створення Семінарії у Варшаві". Очевидно, що церковна влада домагалась від польського уряду допомоги з державного скарбу на утримання семінарій (друга була у Вільні), або й приняття їх цілком на державні кошти. Уряд же не був від того, щоб школи для підготовки кандидатів священства в Православній Церкві були удержавлені, але в цілях полонізації майбутніх кандидатів священства хотів ізолювати духовну школу пастирства для українських Волині й Полісся від українського народнього середовища і перенести її з Кремянця до Варшави. Переворот у Польщі, довершений маршалом Пілсудським в половині травня 1926 р., спричинився до деяких змін в політиці нового санаційного уряду, після урядів ендеції, і відносно положення т. зв. „меншин" національних в тодішній Польщі. Цим можна пояснити й залишення Духовної Семінарії в Кремянці, а одночасно й удержавлення її: приняття цілком на державне утримання і наділення повними правами державних середніх шкіл з назвою — „Державна Православна Семінарія Духовна в Кремянці". Сталось це на початку 1927 р.

Семінарія, як державна, була підпорядкована Міністерству Ісповідань, а безпосередньо залежала вона від Волинської Шкільної Кураторії, яка призначала педагогів до Семінарії, тільки в порозумінні з митрополитом. Семінарія була 9-клясна, типу клясич-них гімназій, з богословськими предметами в переважній кількості годин в старших клясах, починаючи з 7-ої. Що до викладової мови, то Семінарія стала утраквістичною, — виклади провадились в мовах українській і польській. Усі богословські предмети, логіка, психологія, математика, фізика, церковно-словянська мова, розуміється й українська мова й література, спів — провадились в мові українській, решта предметів — в мові польській; пізніше прийшли, на вимогу Кураторії, зміни у викладах математики й фізики на некористь української мови. Отже неправду написав А. Світіч, що в Семінарії „замісць матірної мови викладів була запроваджена, і при тім усіх предметів, мова польська" (Ор. сії., стор. 128). Неправду також написав і далі, що „польською мовою повинні були розмовляти семінаристи і студенти (на Богословському Відділі у Варшаві) в зносинах з педагогічним персоналом і між собою" (ІЬШет).

До 40% вихованців Кремянецької Семінарії (всіх при удержав-жавленні Семінарії було до 180 учнів) одержували міністеріяльні стипендії, і їм наука й життя в семінарському інтернаті нічого не: коштували, що приваблювало батьків віддавати дітей до Семінарії. Учні жадних зобов'язань приймати священство не мусіли да-

101


вати і по закінченні Семінарії, отримавши матуру, могли вступати до вищих шкіл, або відразу ставали священиками.

Реформа, з якою сполучений був перехід Кремянецької Семінарії на положення державної школи, позбавляла, як бачимо, відразу російського ЇЇ характеру у викладах учбових предметів. Це сильно вдарило російські кола, і вони кинулись до боротьби за свій „стан посідання". На становище Ректора Кремянецької Дух. Семінарії, з удержавленням її, Міністерство висунуло кандидатуру о. Петра Табінського, магістранта Петроградської Дух. Академії (вип. 1914 р.), який був в тому часі законовчителем польської державної гімназії у Володимирі-Волинському і другим священиком у Володимирському соборі; приймав дуже активну участь в українському церковному русі; був співробітником журналу ,,На варті", що його видавав А. Річинський. В російських колах повстала констернація. Посипались доноси на о. Табінського до Ку-раторії, Міністерства, Митрополії. Митрополит Діонисій теж був проти цієї кандидатури, підтримуючи російські кандидатури, — о. Венедикта Туркевича або о. Георгія Боришкевича, теж вихованців рос. дух. академії, з походження українців з Волині, тільки зрусіфікованих; о. В. Туркевич номер на становищі настоятеля Острозького собору; о. Боришкевич (в чернецтві Григорій) помер в сані архиєпископа Чікаґського Зарубежної Рос. Церкви в США. По довгих змаганнях кандидатура українська таки перемогла, і о. Петро Табінський з днем 1 січня 1927 р. був призначений Ректором Державної Православної Духовної Семінарії в Кремянці.

Росіяни добились тільки того, що інспектором Семінарії був призначений п. Квашенко, вчитель польської державної гімназії в Рівному, що національне був спольщеним малоросом ? виразними російськими симпатіями і з ворожим наставленням до всього українського. Роля інспектора в Семінарії була дуже важна, бо властиво він був відповідальний перед Кураторіею за належне навчання світських предметів, тоді як за богословські відповідав о. ректор; під оглядом же політичним цей інспектор був ,,оком і ухом" Куратори. Справою організації Семінарії займався в імені Кураторії візітатор п. Арцемонович, спольщений білорус, який в тих роках немало зла спричинив українському середньому шкільництву на Волині в його розвитку. Отже росіяни мали принаймні те задоволення, що в особах інспектора і візітатора Семінарії були у них „свої" люди, спільно з якими старались, аби якнайменше було українських впливів в новій Духовній Семінарії в Кремянці.

15-17 червня 1927 р. в Почаєві, в противагу Українському Церковному З'їздові в Луцьку, переведено було Волинське Єпархіяль-не Зібрання з повітових протоієреїв; рновських діячів, деяких церковних старостів по призначенню Консисторії. Керували тим зібранням єп. Симон і прот. Н. Рогальський з Рівного. Багато уваги було присвячено Семінарії, хоч ні о. Ректора Семінарії, ні представника від педагогічного складу її на Зібрання не було запро-

102


шено. Зібрання зайняло дуже вороже становище до Семінарії, нападали на о. Табінського, на професорів-українців в Семінарії, закидали їм, що вони „переводять на унію" Семінарію; Зібрання вимагало, щоб Митрополит подбав про звільнення о. Табінського і про те, щоб богословські предмети в Семінарії викладались в російській мові. Але єдиним, чого вдалось добитися цьому Зібранню, було — запровадження в Семінарії російської мови, як необов'язкового предмета для бажаюючих її вчити, при чім оплату вчителя рос. мови (М. Струкова) взяла на себе Дух. Консисторія. Нападів на Семінарію і український дух в ній „істинно-русскіє" одначе не припинили і через візитатора Арцемоновича та інспектора Квашенка продовжували вести „кампанію" в Куратори в Рівному і в Варшаві в Митрополії проти Ректора Семінарії. Успіху знову не мали; більше того, о. Табінському вдалось добитися того, що Ква-шенко за його руїнницьку роботу був в кінці 1928 р. звільнений Кураторією з Семінарії, а на посаду інспектора Семінарії був призначений український педагог Василь Богацький. Було це повною перемогою українського курсу з проводі Семінарії.

Здорового національного українського духа не загубила Кре-мянецька Семінарія й далі, коли наступили зміни в її проводі. Сталося це в другій половині 1931 р., коли ректор о. П. Табінський, а з ним і В. Богацький, були звільнені з своїх становищ. За свідоцтвом співробітників по Семінарії, о. П. Табінський, богослов-ськи високо-освічений, не мав організаційно-адміністративного хисту і дуже часто проявляв нетактовність в стосунку і до Митрополита і до Шкільного Куратора. У Митрополита він ніколи не користувався симпатіями, попсував собі опінію і в Куратора, в наслідок чого прийшло до задоволення ворогів о. Табінського. Ректорство в Семінарії поручено було єп. Симону, а на становище інспектора Семінарії був призначений С. Ю. Міляшкевич, до того часу Директор приватної Української Гімназії в Кремянці. Фактично єпископ-вікарій Симон був ректором Семінарії, так мовити „по-погіз саиза", жодного предмету він не викладав, рідко в будинку Семінарії й показувався, а коли р. 1934 на катедру Волинську прибув архиепископ Олексій, то Семінарія стала під його архипастир-ською опікою, еп. Симон замешкав поза Кремянцем в Дермансько-му манастирі, а повноправним керівником Семінарії, з правами директора школи, став інспектор С. Міляшкевич.

С. Ю. Міляшкевич, досвідчений педагог з університетською філологічною освітою, був дипломатом високої марки, мав добру опінію увесь час директорства в українській гімназії в Кураторії, вмів ладити і з Митрополитом, і з українськими колами, і з „Рос. Благотворительним Обществом", і з професорами українцями і неукраїнцями. За такою вдачею керівника Семінарії її професори українці могли вести далі велике діло виховання будучих пастирів посеред свого народа в національному дусі, навіть і в часах, коли

103


польський уряд приступив вже до ступневої ліквідації Дух. Семінарії в Кремянці.

Були немалі труднощі на початках з підручниками з богословських предметів в українській мові, але протягом певного часу такі підручники були виготовлені, особливо пок. проф. М. П. Коб-риним, і друкувались на шапірографі. Міністерство асігнувало 6.000 злотих на бібліотеку при Семінарії, і ця сума була зужита найбільше на закуп українських книжок, і українська бібліотека в Кремя-нецькій Семінарії стала тоді найбільшою на цілу Волинь. Богослу-ження в семінарській церкві Богоявленського манастиря правилось тіліьки в ц.-словянській мові; петиції учнів, домагання професорського складу (українців), щоб хоч панахида по Шевченкові правилась українською мовою, не мали успіху у церковної влади. Проповіді ж, які виголошувались в церкві учнями старшої 9-ої кляси, були тільки в українській мові. Кожний з учнів цієї кляси був зобов'язаний виголосити хоч одну проповідь в церкві, а перед тим проповідь, перевірена проф. гомілетики, він же і проф. української мови й літератури, коли це пишеться, — протопресзітер-адміні-стратор УПЦеркви в Бразилії о. Філімон Кульчинський, — виголошувалась учнем в клясі і представлялась на благословення архи-єпископа. Кожна кляса Семінарії мала свого св. Патрона, переважно з українських святих, і в день його пам'яти кляса звільнялась від двох останніх лекцій, правився молебень у церкві, після чого відбувалась на честь Патрона скромна академія.

Посеред гуртків, які поза клясними викладами були в Семінарії, найбільш численним і активним був гурток українознавства, що діяв до кінця існування Семінарії, під проводом проф. Ф. Куль-чинського. Сходини цього гуртка відбувались що-тижня; присвячувались рефератам з дискусіями після них, на теми переважно з літератури та історії України. Національне українське свято Шевченка Семінарія святкувала вся панахидою і академією в пам'ять поета. Влаштування ж сходин таких, як з нагоди смерти Головного Отамана Симона Петлюри, героїв Крут, Базару, переводив завжди гурток Українознавства. Українські театральні вистави також були ділом того гуртка; „Наталка Полтавка" була навіть виставлена в театральній залі Кремянецького Ліцею спільними силами семінарського гуртка і учнів та учениць Кремянецької Української Гімназії.

Отже, як бачимо, молода генерація українського духовенства, яка виховувалась в Кремянецькій Духовній Семінарії, чимало з •якої генерації кінчало потім і Православний Богословський Факультет при Варшавському Університеті, вже в стінах Семінарії діставала основи українського національного світогляду і переживала в молодечому віці національні емоції, що залишають слід в душі часто на все життя. Таким чином Семінарія в Кремянці приготовляла далеко не таких кандидатів, яких бажав собі польський уряд, удержавлюючи Семінарію. Кандидати на майбутніх священи-

104


ків Православної Церкви, вихованці Кремянецької Семінарії, не піддавались полонізації, — навпаки, у переважаючій більшості вони в старших клясах були вже зовсім свідомими українськими патріотами, не сходили на манівці, непримиримо були наставлені до ідеї й заходів до реалізування ЇЇ — „польського православія", з якою ідеєю по смерті першого маршала Польщі Йосифа Пілсуд-ського вискочили нефортунні „озоновці" („ОЬбг 2]е<3пос2епіа На-госіолуе£о") на чолі з маршалом Рідз-Сміґлим.

Ліквідацію Державної Православної Духовної Семінарії в Кре-мянці, розпочату польською владою десь біля 1934-35 р. припиненням вступних іспитів до першої кляси її і закриттям, звідсіль, по клясі кожного року, — зв'язували з загальною реформою середньої освіти в Польській державі на підставі закону від 11 березня 1932 р. („Воскресное Чтеніе", ч. 7. 1935 р.). Але цій реформі ні мало не перешкоджало б, коли б „Православний Богословський Ліцей", до якого мали вступати бажаючі по закінченні ними загальної освіти в 4-ох клясних гімназіях, знаходився на Волині, в тому ж Кремянці. Тільки ж польській владі ходило про те, щоб при цій „реформі" середнього шкільництва взяти цілком в свої руки підготовку православного пастирства для „Польського Православного Костела", ізолювати цих „кандидатів 11-12 літніх в свя-щенство" від національного їх оточення. І ось „озоновці" переганяють навіть „ендецію", що була намірена, як ми бачили, ще р. 1925 перенести Дух. Семінарію з Кремянця до Варшави; тепер же з 1935-36 шк. року був відкритий у Варшаві „Православний Мит-рополитальний Інтернат" на державні кошти, ціллю якого було „удогіднення побирання середньої освіти тій православній молоді, з-посеред якої будуть кандидати до Православного Богословського Ліцею у Варшаві, що має повстати в майбутньому. Ці „кандидати" мали вже від 1-ої кляси, проживаючи в Митроп. Інтернаті, побірати загальну освіту в польських державних гімназіях у Варшаві.

З цими замірами полонізації кандидатів в православні священики вже від отрочих років счинена була боротьба Волині. Укра-Кнська Парляментарна Репрезентація Волині нераз порушувала справу відкриття Православного Богословського Ліцею в Кремянці і на терені Сейму і на авдиєнціях у міністрів Ісповідань і Освіти; Волинське Єпархіяльне Зібрання в січні 1935 р. винесло на цей предмет певні ухвали, а архиєпископ Волинській Олексій звернувся в цій справі з меморіялом до Міністра Ісповідань (текст мемо-ріялу — „Церква і Нарід", ч. 2, 1935 р., стор. 57-58), педагогічна рада Кремянецької Семінарії зверталась в цій справі і до шкільної влади і до митрополії; багато разів порушувала її українська преса і навіть „Огіепз" (орган Східньої місії оо. єзуїтів в Польщі, ч. 5-6, 1935 р., стор. 86-88) поплакав над православієм з приводу такого самовольства державної бюрократії в реорганізації нею виховання кандидатів священства для Православної Церкви в Поль-

105


щі". „Для Волині, — читаємо там, — буде ця реорганізація великою стратою. До православного священства, замість автохтонів, вдереться більше напливового елементу російського"... Усі ці клопоти й старання не мали успіху у влади, а найближча та шкільна бюрократія, за сумної пам'яти куратора Фіревича, як би відповідаючи на всі ті домагання, почала громити Кремянецьку Дух. Семінарію, не допускаючи ЇЇ випускних учнів до матуральних іспитів та „зрізуючи" через своїх візітаторів на самих іспитах, в наслідок чого відпадало яких 50% випускної 9-ої кляси. Початок 2-ої світової війни у вересні 1939 р., коли Семінарія перестала існувати разом з падінням Польщі, припинив цю вакханалію...

Ініціятива створення в Польщі вищої православної богословської школи вийшла ще від митрополита Юрія, як свідчить про це в промові при відкритті Православного Богословського Відділу при Варшавському Університеті митрополит Діонисій. Митрополит Юрій звернувся з відповідною пропозицією до Міністерства Ісповідань і Освіти, одначе йому не судилось побачити наслідки свого започаткування. Тільки через два роки після його смерти, саме в другу річницю трагічної кончини митрополита Юрія, у неділю 8 лютого 1925 р. відбулось урочисте відкриття названого Відділу при Варшавському Університеті. „Дух народу, наші традиції, нарешті наша культура, — виголошував у вступному слові на цій урочистості Ректор Університету проф. Ф. Кржишталович, — робили те, що Польща ніколи не знала релігійних утисків, у нас завжди вміли регулювати відношення до інших Ісповідань. І зараз ніхто не думає заперечувати прав інших Ісповідань, бо це такі є засади польської ідеології"... („Духовна Бесіда", ч. 4. 1925 р., стор. 2).

„Відкриття Православної Теології в Польщі, — писали в тогочасній українській церковній пресі, — особливо торкається нас, українців, бо ми складаємо величезну більшість в нашій Православній Церкві. Очевидно, що й найбільша частина вихованців нового Богословського факультету буде в майбутньому служити серед нас. Отже не однаково нам, кого даватиме нам нова вища духовна школа"... А це залежатиме як від професорського складу, так і від складу кандидатів на студентів. Тому є необхідним і неминучим, щоб на частину кафедр були покликані українські професори, в чому виявилось би бажання нової вищої духовної школи дати корисних для української частини вірних справжніх пастирів"... (ІЬісІет, стор. 1). Але, майже через рік після урочистого відкриття Православного Богословського Відділу при Варшавському Університеті, в Меморіялі до Прем'єра міністрів О. Скржин-ського, з дня 19 грудня 1925 р., Св. Синод Православної Церкви писав: „Сучасне становище Православної Церкви в Польщі дає широке поле для накидання церковній владі волі адміністративної влади в тому чи іншому питанню й полекшує всілякі експерименти, яких докопують представники адміністрації на живому тілі

106


Православної Церкви. Найбільш яскравим доказом є сучасне становище духовної школи. Зверху до низу Міністерство Ісповідань доконуе якихсь експериментів, які відбуваються без всякого видимого пляну, часто без порозуміння з духовною владою, навіть всупереч з її волею. Отак, вища духовна школа, себто Православні Теологічні Курси на Варшавському Університеті, були відчинені, як відомо, завдяки заходам Університетської Ради, зовсім не підтриманим Міністерством Ісповідань. У даному часі Міністерство працює в такому напрямі, що трудно зробити висновок про його приязне відношення до згаданих Курсів ... Таким чином користь від Курсів, що мають на двох курсах усього одну теологічну ка-тедру („Пастирське Богословіє" — митр. Діонисій. І. В.), стає нереальною"... („Наша Бесіда", ч. 2. 1926 р., стор. 9).

Дійсно, як бачимо з „Пляну лекцій в зимовому й весняному триместрах 1925 р." для студентів Православного Богословського Відділу при Варшавському Університеті, вони мали слухати такі предмети: Старословянська граматика (проф. С. Смоленський), Історія польської літератури XVII ст. (проф. Б. Губринович), Еллінізм і юдаїзм (проф. Ф. Зелинський), Грецька історична граматика (проф. А. Крокевич), Введення в історію польської літератури (проф. Б. Губринович), Релігійні відносини в новій Польщі (проф. В. Смоленський), Пастирське богословіє Православної Церкви (митрополит Діонисій). Семінари мали бути з Пастирського бо-гословія, з вправ у латинській мові (проф. М. Гандельсман), з славистики (проф. С. Слонський), з філософії (проф. В. Татарке-вич) (Дух. Бесіда, ч. 4, 1925 р., стор. 5). Такими дисциплінами на перших двох курсах, читаними польською професурою, мала розпочатися підготовка православного пастирства для Православної Церкви в Польщі. Курс Пастирського Богословія, читаний мит-роп. Діонисієм, єдине нагадував, що це — „Православний Богословський Відділ при Варшавському Університеті".

Згодом організація студентів на цьому Православному Богословському Відділі Варшавського Університету була унормована. Чотирьохрічні студії студентів-богословів обіймали такі предмети: на першому курсі — Загальна Історія Церкви (до 1054 р.), Біблійна Археологія, Основне Богословіє, Християнська філософія, Патрологія ч. 1, Старо-словянська мова і Палеографія, Старожи-дівська мова і довільно вибрані виклади з філософії або педагогіки; на другому курсі — Св. Письмо Старого Заповіту, Св. Письмо Нового Заповіту ч. 1, Догматичне Богословіє, Патрологія ч. 2, Загальна Історія Церкви (від р. 1054), з виділенням особливо історії словянських православних церков, Церковна Археологія і Мистецтво, довільно вибрані виклади з ділянки права; на третьому курсі — Св. Письмо Нового Заповіту ч. 2, Історія Православної Церкви в Польщі, Церковне Право, Літургіка, Християнська Соціологія або Науки Суспільні і Харитативні (до вибору студента), довільно вибрані виклади з гуманістики; на четвертому курсі —

107


Моральне Богословіє, Пастирське Богословіє, Порівняльне Бого-словіє, Сектознавство, Гомілетика.

Р. 1926 був запрошений на виклади на Православному Богословському Відділі Варшавського Університету перший професор-українець, б. ректор Камянецького Державного Українського Університету, І. І. Огієнко (нині митрополит УГПЦеркви в Канаді), який зайняв катедру Старословянської мови і Палеографії. Р. 1928 був запрошений (з Праги Чеської) другий український професор, О. Г. Лотоцький, що став директором організованого у Варшаві „Українського Наукового Інституту" (Р. 1929); він на Богословському Відділі Університету був на катедрі Історії Православних Словянських Церков і Румунської. В січні 1929 р. розпочав виклади на Богословському Відділі український вчений проф. В. О. Бід-нов, маґістер богословія Київської Дух. Академії за працю „Православная Церковь в Польше й Литве по „Уоїитіпа Іе^ит"; проф. Біднов був екстраординарним професором на катедрах Загальної Історії Християнської Церкви і Літургіки. Посеред викладачів, що провадили на Православному Богословському Відділі Варшавського Університету т. зв. „виклади доручені", були українці — маґістер богословія О. Лапинський (Сектантство), проф. П. Зайцев (Українська мова, Палеографія), маґістер богословія І. Коровиць-кий (Старо-церковно-словянська мова). На початку академічного року 1932-33 мусів уступити з катедри Церковно-словянської мови і Палеографії проф. д-р І. Огієнко з причин невідновлення з ним Міністерством Визнань і Освіти службової умови на той рік. Ка-тедра та так і не була заміщена, закрита і, замісць неї, утворена була на Богословському Відділі катедра Патрології. („Справоздан-ня з діяльности Студії Православного Богословія Варшавського Університету за акад. рік 1933-34 при журналі „ЕЛПІС" 1934 р. зош. 2). 1 квітня 1935 р. упокоївся у Варшаві проф. В. О. Біднов. На катедру Історії Християнської Церкви, після його смерти, був запрошений український історик проф. Д. І. Дорошенко, який і займав ту катедру в рр. 1935-39.

Вище вже нами внесена поправка до неправдивого твердження А. Світіча про викладову польську мову для всіх предметів в Кремянецькій Дух. Семінарії після її удержавлення. Твердження того ж історика, що „мова польська була мовою виклядів і на Богословському Відділі Варшавського Університету" (стор. 128), теж потребує поправки. Певно, що вимога провадити виклади в державній вищій школі на мові державній була нормою, але тягнувся, так мовити, ще перехідний час, коли від норми були від-ступлення, толеровані академічною владою. Запитані мною на цей предмет б. вихованці Православного Богословського Відділу Вар-шав. Університету свідчать, що мовою викладів була мова польська, російська й українська. Один, напр., з видатніших вчених на Богословському Відділі, проф. д-р Н. Арсеньєв, не знаючи польської мови читав свої глибокі лекції з Св. Письма Нового Запо-

108


віту й з Порівняльного Богословія в російській мові; гяжко було проф. В. О. Біднову викладати польською мовою, і він переходив на українську. Взагалі професори українці, за свідоцтвом студентів Відділу перших випусків, широко користали на викладах з української мови, „забарвлюючи її польською для годиться". Треба сказати, що студенти Богословського Відділу українці вчащали ще, поза Відділом, на лекції української мови і літератури проф. Романа Смаль-Стоцького та старої Історії України — проф. Мирона Кордуби.

„Якщо говорити про вплив української професури на національне виховання і національний розвиток студентів українців Богословського Відділу, то треба сказати, що вже самі виклади в українській мові в польському університеті очевидно будили почуття української свідомости і рівновартости", — пише один з абсольвентів Богословського Відділу вип. 1933 р. Українська мова вживалась також студентами українцями в працях семінарій-них; реферати писались, дискусії з них відбувались з вживанням і української мови; семестрові роботи, магістерські, хоч з правила повинні були бути писані в польській мові, подавані були також студентами-українцями професорам-українцям в мові українській, росіянами в мові російській; зза мови, тої чи другої, робота не відкидалась, і вартість її, з причини писання не в польській мові, не зменшувалась в очах професора. Заслуговує на увагу тематика магістерських праць, писаних студентами у професорів О. Лотоцького і В. Біднова з історії Української Православної Церкви: „Церква на Україні в першій половині XVIII в." (студ. П. Дубицький), „Деревляні церкви на Україні" (студ. А. Селепина), „Князь Константин Острозький як православний діяч" (студ. В. Лопухович), „Церква на Україні в другій половині XVIII в." (студ. П. Романюк), „Переговори, підготовчі до Берестейської унії" (студ. О. Улович), „Луцьке Чеснохресне Братство" (студ. І. Буль-бенюк), „Віденське Братство Св. Духа від р. 1597 до р. 1633" (студ. М. Горинович), „Шлюб по требнику митр. Петра Могили" (студ. о. М. Малюжинський), „Життя і діяльність архим. Інокентія Гизе-ля" (студ. о. М. Корецький), „Преп. Макарій Токаревський, його життя і діяльність" (студ. Й. Карпецький), „Архиєпископ Юрій Ко-ниський" (студ. о. М. Неслуховський), „Мазепа як меценат богословської науки православної і будівничий храмів Божих на Україні" (студ. В. Грицкж), „Требник митр. Петра Могили. Історія його походження, зміст і значення" (студ. Г. Штурук) і інші.

Не думаємо, щоб ця тематика магістерських праць з історії Української Православної Церкви, як і взагалі історія її під Польщею, опрацьовувалась і викладалась українськими професорами „виключно з точки погляду польського розуміння", щоб „доба, пов'язана з церковною унією, тобто XVI і XVII вв., вивчалась з чисто польської точки погляду", як твердить це А. Світіч (Ор. сії., стор. 128). „Виклади таких професорів, як Біднов, Лотоііький, Огі-

109


єнко, Дорошенко, -— пише нам вихованець Богословського Відділу, — вливали нам почуття української свідомости, не кажучи вже про виклади проф. Смаль-Стоцького, який оперував такими гаслами Шевченка, як „Борітеся — поборете!" Але ж університетськими викладами не обмежувався вплив, зносини професорів з студентами. Керуючи семінарами, беручи участь в зібраннях „Коїа 1еоіо£ОЛ¥ рга^озІалупусЬ" по різних його секціях, чи гуртках, як „гомілетичний", „науковий", „літературний", „абстинентів" і інш., зацікавлюючись життям студентів в Інтернаті для студентів-бого-словів, а також і в загально-українськім студентськім Інтернаті у Варшаві, де теж проживали ті з богословів, що не попадали в Інтернат для богословів, або бували видалені з нього, — українські професори своєю чутливістю до розвитку національної свідомости, наукових занять студентів, часто особистої долі їх, — залишили по собі глибоко вдячні спомини в серцях їх вихованців.

Треба сказати, що взагалі спроби полонізації майбутніх православних душпастирів-студентів Православного Богословського Відділу Варшавського Університету, які прийшли на студії цього Відділу з Кремянецької Дух. Семінарії, чи з українських гімназій Волині виявились марними. Бо це була вже старша молодь, яка основи свого національного світогляду й комплекс національних емоцій дістала вже перед роками студентства на Богословському Відділі. Під час студій у Варшаві українські студенти-богосло-ви не були ізольовані від українського студентства у високих школах столиці Польщі і належали до „Української Студентської Громади", в якій творили компактну групу і відогравали значну ро-лю. Звідсиля їх близька участь в житті української спільноти на терені Варшави, приналежність до тої чи іншої політичної групи, активна участь, зокрема в українському хорі, у всіх національних імпрезах, як Свято Державности, Шевченківські Роковини, Річниця трагічної смерти Симона Петлюри, пам'яти героїв Базару, Крут та інші ювілейні урочистості, що їх улаштовував Український Комітет Варшави. Студентський хор православних богословів об'їздив з концертами Волинь, співаючи виключно українські пісні.

Очевидно, що національно-українська згуртованість студентів-богословів українців мала, так би мовити, своє гніздо в спільному житті їх в Інтернаті для студентів Богословського Православного Відділу, який (Інтернат) містився спочатку на вул. Бєлянській 9, а потім, з шк. роком 1929/30, перейшов в новий будинок на Празі, де Міністерство Ісповідань і Освіти було повним господарем Інтернату. Турботи Міністерства Ісповідань і Освіти про забезпечення майбутніх душпастирів Православної Церкви в Польщі кращими матеріяльно-культурними умовинами в їх підготовці до пастирського служення, з якою метою був улаштований і Інтернат для студентів Православного Богословського Відділу, сполучались — чим далі, тим виразніше — з замірами мати „наше", як ви-

110


словлювались представники польського уряду, православне духовенство, тобто кадри сполонізованих православних священиків, які займались би, при душпастирстві, й полонізацією православного населення Польщі. Але до полонофільства посеред студентів Інтернату, вдаваного чи й щирого, не так скоро прийшло.

В Інтернаті були від початків групи українська і російська, які не були в ладах поміж собою, бо ж російська група і в складі своєму,  і навіть заправилами своїми,  мала здебільшого тих же українців з походження, між ними й з Волині, почасти й з Галичини (православні москвофіли), що їх українська група вважала перекінчиками. Російська група в Інтернаті в перші його роки була домінуючою, бо мала попертя і на Зигмунтовський 23 (Митро-политальний дім), що викликувало велике незадоволення студентів українців, якими було подано, з приводу фаворизування російського напрямку, меморандум-протест митроп. Діонисієві. Меморандум мав сумні наслідки: кількох з старших студентів було видалено з Інтернату, нових молодших змусили зняти свої під меморандумом підписи. Але в дальнішому інтернатському житті повело це до більшого згуртовання студентів-українців,  бо „коли хтось тисне, — пише нам у споминах про Інтернат один з його вихованців, — тоді наші брати шукають один одного, єднаються, братаються й покірно виконують всі накази й розпорядження свого проводу". В студентській організації в самому Інтернаті в „Колі православних теологів", де були студенти без різниці національ-ности (українці, росіяни, білоруси), українці тоді провід взяли в свої руки. В стінах Інтернату студенти між собою розмовляли мовою, якою хто вмів; мова польська не була також обов'язковою в зносинах з інтернатською адміністрацією та вихователями. По студентських   кімнатах   в   Інтернаті   висіли   портрети   Шевченка, Франка, Петлюри, гетьмана Скоропадського та інш.; ніхто цього не забороняв. До бібліотеки Інтернату передплачувались також українські часописи і журнали. Польські книжки з бібліотеки Інтернату мало читались студентами, на що звернув увагу і представник від Міністерства (п. Загуровський), який казав студентам: „Якщо не читаєте, то хоч беріть, а то книги пилюкою припадають, що дуже кидається кожному ввічі". Не було охочих також писати й зачитувати в „Кулку Літерацькому" реферати в польській мові; отже від Міністерства такому „охотникові" представник виплачував нагороду 15 злотих за реферат. Але студенти такі реферати в польській мові нещадно критикували по вислуханні і відбивали охоту писати. Пізніше ж робили так: по черзі посилали своїх по ті реферати і писали їх тільки на українсько-народні побутово-звичаєві теми; тоді критика була слабенька, всі були задоволені, а отримані 15 злотих ішли на товариські потреби...

А. К. Світіч пише: „Цілком оправдались надії Уряду на співпрацю вихованого в польському дусі нового православного духовенства. Будучи ще на шкільній лавці, нові полонізатори Правосла-

111


вія всяко підтримувались польським урядом: студентам, які виступали з докладами і рефератами про польську культур)', її значення, про перемоги польських військ над „москалями", видавались одноразові допомоги і навіть стипендії; багатьох з них безкоштовно утримувалось в державному Інтернаті. Після скінчення Богословського Відділу Університету такі студенти відразу одержували відповідальні посади Благочинних, Членів Духовних Конси-сторій з точними, розуміється, заданнями полонізувати Православну Церкву" (Ор. сії., стор. 129). Автор не вказує, коли власне появилось ,,нове православне духовенство, виховане в польському дусі". Давати й отримувати допомоги, стипендії це ще не означає виховувати й бути вихованим в польському дусі. „Натиску з боку начальства на українців та білорусів в Інтернаті сильного не було. Розуміється, що покірні й спокійні та безхребетні користа-ли з першенства в отриманні митрополитальної, або міністеріяль-ної стипендії, або довготермінової позички. Але, щоб відмовлено було тому, що студент українець чи білорус, того не було", — так свідчить абсольвент Богословського Відділу.

Будучи на становищі секретаря Волинської Духовної Консисторії від 3 вересня 1934 р. й до 9 вересня 1939 р., коли почалась друга світова війна, тобто впродовж п'яти останніх років існування довоєнної Польщі, можу засвідчити, що у Волинській єпархії, найбільшій зі всіх єпархій Православної Церкви в Польщі, не було випадку, щоб який священик молодої генерації відразу по скінченні Богословського Відділу Університету призначався Благочинним чи Членом Духовної Консисторії; невідомі мені такі випадки й по інших єпархіях. Отже таке твердження є або байкою, або узагальненням виключного якого випадку. Більше того: у Волинській єпархії, за моїх п'ять років служби в ній, я не можу назвати жодного священика, вихованого в „польському дусі" в Інтернаті для студентів-богословів і на Богословському Відділі Варшавського Університету, що його можна було б назвати на пастирській праці в парафії „полонізатором Православія". Натомість немало можу назвати тих з абсольвентів Православного Богословського Відділу молодої генерації з титулом „магістра теології", які на парафіях ставали в ряди свідомого українського душпастирства.

Я сказав би, що душпастирями полонізаторами в Православній Церкві в Польщі в другій половині 30-их років з'явились не так „виховані в польському дусі" з молодої генерації, які ще тільки вирощувались, а з духовенства старшого, з якого ж і ієрархія повстала полонізаторська, як єпископи Сава Совєтов, Тимофій Шретер і Матвій Сємашко. Хто і коли їх перевиховав в „польському дусі", — невідомо; до них долучується і група православних військових капелянів, на чолі з о. Федороньком, в складі якої був з молодих теологів хіба один о. В. Лопухович. Не беремося судити, чи хто з тих представників і діячів „польського правосла-вія" діяв ідейно ...

112


Вище ми вже розповіли, як з року шкільного 1935-36 польський уряд, не вважаючи на просьби і протести православних українців, відкрив у Варшаві на окремому „Статуті" Православний Митрополитальний Інтернат для православних хлопчиків від 1-ої гімназіяльної кляси; ці хлопчики почали навчатися у Варшавських польських державних гімназіях, виховуючись тамже і в Інтернаті в ,,польському дусі" на майбутніх душпастирів Православної Церкви. В Митрополитальному Інтернаті мали вони по вечорах додаткові лекції з церковно-словянської мови, грецької мови, типікона і церковного співу, підготовляючись після закінчення загальноосвітніх 4-ьох клясів польської гімназії вступити до Православного Богословського Ліцею у Варшаві ж, а потім на Православний Богословський Відділ Варшавського Університету, хоч і скінчення названого Ліцею давало вже право бути висвяченим в священики.

Очевидно, що польській уряд з практики підготовки кандидатів священства в місцевих, „регіональних", як тоді казали, духовних семінаріях, також на Богословському Відділі Університету в Інтернаті для студентів його, переконався про даремні зусилля мати з таких кандидатів правдиво „наших" православних душпастирів, які були б „добрими поляками" і щиро, не „за страх, а за совість", не за теплі посади і дотації, а ідейно, служили б полонізації православного населення Польщі через його Православну Церкву. Щоб здобути таких, а не продажних ренегатів в рясах, і рішено було духовні православні семінарії в Кремянці і Вільні закрити, майбутніх кандидатів православного священства від рідного ґрунту відірвати і вже змалечку виховувати в них польський патріотизм, творити „обивателів польської культури", для чого мали вони з яких 10-11 років вчитися в державних гімназіях у Варшаві та виховуватися в тому часі в спеціяльному Варшавському Митрополитальному Інтернаті.

Діялось це вже на присмерку відродженої Речіпосполітої Польської. Чи вдався б план перетворити православне духовенство в Польщі на польське духовенство православної віри через кілька поколінь, — тяжко гадати. Один священик Поліської єпархії розповідав мені, як навіть поліщуки наші висловлювали йому свій жаль і острах за Православну Віру, що мов „тепер вже поляки будуть служити в наших церквах, коли наші священики повмірають".. Бо були ці поліщуки на прощі в Почаеві, коли якраз прибула туди, в останніх роках перед падінням Польщі, екскурсія до Лаври учнів Богословського Ліцею і студентів Богословського Відділу з Варшави в супроводі своїх „вихователів". Отже ці кандидати священства розмовляли поміж собою і з людьми лише по-польськи,. і не тільки на подвір'ї Лаври, але й на клиросі в соборі. Як монахи, так і інші люди показували на них пальцями і зо сльозою казали: „Дивіться! Це будучі пастирі Церкви Православної"...

А. Світіч пише: „Полонізація Православної Церкви в Польщі намічалась в самих грандіозних розмірах, і, розуміється, була б

113


дуже скоро здійснена, коли б не почалась 1 вересня 1939 р. польсько-німецька війна, яка поклала кінець цій полонізації" (Ор. сії., стор. 183. Підкр. неше.). Таке твердження, висловлене з незвичайною „легкістю пера", нічим не підтверджене. Ще невідомо, оскільки вдалось би польському урядові витворити цілі кадри такого „польського православного духовенства" з українського та білоруського громадянства, а головне — автор не приймає до уваги ступінь національної свідомости самих православних мас, які знайшли б способи, як зареаґувати на заміри таких священиків в „польських ризах". Робити такі висновки, як наведений з історичної монографії А. Світіча, можна тільки тоді, коли вважати православне населення того часу в Польщі якимсь „бидлом".