Історія

РОЗД. III.    УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-ЦЕРКОВНИЙ РУХ В

ПРАВОСЛАВНІЙ ЦЕРКВІ В ПОЛЬЩІ В 1921-1939 рр.

(До другої світової війни).

Події з життя Української Православної Церкви в добі національного відродження українського народу з революцією 1917 р. й до другої світової війни, про які оповіджено нами в ч. 1 т. IV „Нарису історії Української Православної Церкви" (розд. І і II), проходили на обширних теренах українських земель, що носять назви у нас „Великої України", „Східньої України", „Наддніпрянщини" (до революції губернії: Київська, Чернігівська, Харківська, Полтавська, Катеринославська, Херсонська, Подільська, Волинська; такі ж і православні єпархії). Але ж в цьому самому часі, поза цими теренами, були ще українські землі з православним українським населенням, що були відрізані від матірного пня і мали свою національно-церковну історію в зв'язку з пробудженням й на тих теренах національної свідомости українського народу. Цими землями були Західня Волинь, українське Полісся, Холмщина й Під-ляшшя.

В часах першої світової війни ці землі були на терені військових дій, з якими пов'язана була руйнація краю, руйнація й церковного життя, значна евакуація населення на Схід. А коли з кінцем тої війни і капітуляції німців в листопаді 1918 року почало там оживати життя, і біженці почали повертатися на попелища рідної

землі, то назустріч вже поширювалась поволі на ці українські землі нова політична влада з Варшави, відновлювалась, в наслідок першої світової війни та мирової конференції у Версалі, давня Річ Посполіта Польська. Східні границі її були встановлені врешті по Ризькому договору польського уряду з большевицькою владою СССР 18 березня 1921 р. На українських землях з православним українським населенням було під відновленою Польщею, за переписом 1921 р., українців 2.007 тис., з того на Західній Волині (пов. Кремянець, Остріг, Дубно, Рівне, Луцьк, Володимир-Волинський, Ковель) 1.050 тис., на Холмщині 263 тис., на Підляшші 257 тис., на українському Поліссі 437 тис. (Проф. І. Шиманович. Західня Україна. Територія і населення. Статистична розвідка. Львів 1926.). Року 1931 на загальне число православних в Православній Церкві в Польщі, за офіційною польською статистикою, 3.762.500 душ, — українців було біля 2.500 тис., тобто близько 70% православних в Польщі. Величезна більшість їх проживала у Волинському та Поліському воєвідствах (Степан Баран. Митрополит Андрей Шеп-тицький. Мюнхен. 1947, стор. 104).

Положення цих українських земель, т. зв. Північно-Західньої України, на самому терені й близько терену військового фронту, а як прийшло до закінчення війни, то на терені, що його прилучу-ьала до себе відновлювана Польща, — спричинилось до того, що ці землі, при малій ще кількості на них української інтелігенції, дуже слабо були зачеплені подіями національно-українського відродження, які відбувались в рр. 1917-1918 на Великій Україні. А вже найслабшим міг бути тут відгомін національно-церковного українського руху на Великій Україні в тих часах, як з огляду на згадану вище руйнацію, дезорганізацію церковного життя, так і з огляду на специфічну ролю, яку відогравала на Волині, Холмщині, Підляшші Православна Церква, як експозитура державної російської машини в „Західньому" й „Привислянському" краях до революції 1917 року. Митрополит Євлогій Георгієвський оповідає, що коли він р. 1914 був переведений Синодом з Холмської катедри на Волинську (архиєп. Волинський Антоній Храповицький був переведений на Харківську катедру) і приїхав до Почаєва, де відбувався якраз з'їзд духовенства Волинської єпархії, то „з розмов з багатьома священиками скоро зрозумів, що єпархіяльне духовенство настроєне дуже „право". Катедральний протоєрей (о. К. Левиць-кий) прямо мені заявив: ,,Ми всі чорносотенці". Цей термін тоді означав, — додає митр. Євлогій, — те крайнє угруповання монархічного напряму, яке іменувалось „Союз русскаго народа'' (Путь моей жизни. Париж. 1947, стор. 245-246).

І одначе, коли розгойдане чотирьохрічною великою війною та прибоями хвиль всеросійської революції життя почало входити в теперішні береги й устійнюватися, то й на цих землях Північно-Західньої України, що опинилась під відновленою Польщею, національно-церковний український рух почав рости і набірати си-

ли, в зв'язку з загальним пробудженням і зростом національної свідомости українського населення на цих землях.

В особливих умовах мав проходити цей український національно-церковний рух в Православній Церкві в Польщі. Перед ним воскресали тут сторінки давньої церковної історії української православної людности з XVI, XVII, XVIII століть, коли прадіди тієї людности боролись за свободу своєї православної віри, — ознаки й національної приналежности української, — і знесилювались в боротьбі під натиском католицтва, підтримуваного католицькою польською державною владою в цілях асіміляції українського народу, його політичного, національного, соціяльного поневолення. В давнину православний Львів, Почаїв з його святинями, Остріг з діяльністю князя К. К. Острозького, Луцьк, Володимир, Холм і т. д. — будили спогади про релігійно-культурні великі придбання українського православного народу на цих землях. І ось тепер — історична доля судила цьому народові знову спіткатися у себе з польською католицькою владою, для якої й тепер не байдужа була ро-ля Православної Церкви в житті її громадян; важливим було також і питання, чи за державною польською владою не встане знот ву понура тінь Риму з його жадобою „навернення" людей всякими способами "асі таргет Веі £Іогіат"? Так, коли відроджена Українська Православна Церква на Великій Україні повинна була мати діло з безбожною державною владою, що тільки для ока людського декретувала відокремлення Церкви від держави, почавши відразу Церкву переслідувати, грабувати і нищити, то національно-церковному українському рухові на Північно-Західній Україні під Польщею суджено було мати діло з державною владою християнською, при якій Церква не була відокремлена від держави, але де влада та була обтяжена традиційним католицьким нас-ліддям, далеко не доброзичливим для православія і Православної Церкви. Цієї різниці не повинен історик упускати з-під уваги при дослідженні національно-церковного руху українського в Православній Церкві в Польщі. Натомісць, для Східньої Наддніпрянської України в СССР і для Північно-Західньої України під Польщею в боротьбі за національний характер Православної Церкви українського народу спільним було завдання розмосковлення Церкви, зуживаної для політичних цілей і для русіфікації через неї українського населення дореволюційною російською владою.

1. Провідна рол я Волині в українському національно-церковному русі в Православній Церкві на території відродженої Польщі. По-чатки цього руху на самій Волині. Українське Братство Св. Спаса в Житомирі. Володимирське Духовне Правління. Біографічні дані єпископа (потім митрополита) Діонисія Валединського.

Осередком українського національно-церковного руху в Православній Церкві у відродженій Польщі була, без сумніву, Західня Волинь, що увійшла в склад відновленої Польщі по Ризькому трак-

тату (18 березня 1921 року) польського уряду з совєтським, а фактично занята ступнево поляками вже в другій половині 1919 року. Цілком природно, що таким осередком була Волинь, бо ж з українських земель з православним населенням під Польщею вона була найбільшою. Волинська єпархія в дореволюційному часі мала 1200 парафій (митр. Євлогій. Ор. сії., стор. 244); під Польщею Волинська єпархія, за даними 1925 року, мала 760 парафій. Отже більше, ніж половина бувшої Волинської єпархії, була тепер в складі Православної Церкви в Польщі, в якій Волинська єпархія була й найбільшою; в 1925 р. вона одна була більшою за всі інші єпархії названої Церкви разом, а саме: Поліська єпархія мала 298 парафій, Віденська — 158, Гродненська — 130, Варшав-сько-Холмська — 65, — разом 651 парафія (Православний Цер-ковно-Народний Календар на 1925 год. Йзд. Варшавской Синодаль-ной Типографіи, стор. 72-76).

Будучи майже суцільною по національному своєму українському складу, Волинська єпархія, ще до її відділення політичними подіями від своєї цілости, була в роках революції 1917-1918 зачеплена тим рухом українського національно-церковного відродження, центром якого був Київ, і який почався на Україні в зв'язку з скликуваними з революцією єпархіяльними зібраннями чи з'їздами представників духовенства і мирян. Справа розмосковлення Церкви стає предметом дискусії і на перших по революції Волинських Єпархіяльних З'їздах духовенства і мирян в Житомирі, що відбулись 14-19 квітня і 23-30 червня 1917 року. На останньому були винесені такі ухвали:

1. „З'їзд духовенства й мирян, признаючи, що нормальне життя Волинської єпархії можливе тільки при цілковитім поєднанні духовенства з народом на грунті близького до потреб народу церковного строю, — висловлюється за вільний розвиток і самоосві-домлення українського народу". 2) „Вважаючи, що негайне, ґвалтовне переведення реформ, зв'язаних з українізацією школи і церкви, може зустрінутися на місцях з перешкодами, що повстають з загальної непідготовленности до цього населення, — З'їзд пропонує священикам і вчителям мудру поміркованість і поступовість. Але останні мають бути подиктовані любов'ю до рідного краю й мови, а не бажанням відсунути виконання цього". 3) „З'їзд категорично проголошує, що національною вірою українського народу він, на підставі історії краю, визнає Східне Православіє і разом з тим визнає за необхідне зробити такі заходи: а) повернення старих побожних обичаїв церковних і молитов, як-то молитви на освячення овочів 6 серпня, вводини молодої, молитви на ввід в Братство і молитви на благословення громниць"; б) проповідь на місцевій народній українській мові; в) виголошення тексту богослужбового на місцевій вимові й загального співу" („Православная Волинь". 1917 р., ч. 16. „Церква і Нарід", ч. 1. 1935 р., стор. 17).

8

В єпархіальному органі „Православная Волинь", що прийшов на зміну „Волинских Єпархіальних Вєдомостей", і сам, в основному, провадився, правда, ще в російській мові, — появляються статті з закликами до переходу в церковній проповіді на українську мову і додатки до журналу проповідей в українській мові прот. Петра Антоновича. 23 січня 1918 р. відбулось в Житомирі засно-вання Братства Св. Спаса, в якому об'єднались духовні й миряни, свідомі українці, на ґрунті завдань українського національно-церковного відродження. «По звичаю нашому стародавньому, від дідів заповіданому, — звертались братчики до громадянства з приводу відкриття Братства Св. Спаса, — в часи страшного лихоліття, знущання над Церквою нашою Православною, в часи людського недбальства про ,,єдине на потребу", засновуємо „Братство Св. Спаса на Волині", на хвалу Бога, в Тройці Єдиного і Пречистої Його Матері, на слабу Церкви нашої Святої, для з'єднання любо-вію духовною віруючих у Христа, для спільної релігійної й культурно-освітньої праці на рідній ниві» ...

В програмі діяльности Братства бачимо такі точки, пройняті прагненням до національно-церковного відродження: 1. Оборона Православної віри, яко національної, давньої віри українського народу. — 2. Відродження давнього церковного життя. — 3. Охорона стародавніх українських звичаїв церковних. — 4. Придбання власної братської церкви в Житомирі. — 5. Придбання братського казнодія (проповідника) для церков м. Житомира і Волинської землі. — 6. Заложення братського шпиталю для старих і недужих. — 7. Заснування братської початкової школи. — 8. Придбання братської друкарні. — 9. Видання церковних книг, а також інших книжок релігійного й просвітнього змісту. — 10. Охорона церковної волинської старовини й відродження українського церковного стилю. — 11. Упорядження читань і бесід для народу і шкільної молоді. — 12. Заснування братського хору. — 13. Запровадження до церковних відправ української мови.

В складі ініціятивної групи засновників Братства св. Спаса і діяльних його членів були визначні волинські оо. духовні, як Голова Консисторії прот. П. Антонович, член Консисторії прот. М. Бур-чак-Абрамович, інспектор церковно-парафіяльних шкіл Житом, повіту прот. В. Вишневський, свящ. Ніканор Абрамович (нині митрополит УАПЦеркви на еміграції), смотритель Житомирського Дух. Училища прот. Афанасій Вікторовський і др. З світських — професори Вол. Дух. Семінарії: П. Абрамович, Орест Фотінський, Євген Ненадкевич, Мих. Яневич, Голова Волинського Губерніяльно-го Земства Самійло Підгірський (пізніше посол до Варшав. Сейму від Волині) і др. Такий склад був запорукою широкої діяльности Братства св. Спаса по розмосковленню церковного життя на Волині.

Але Братству було суджено попрацювати тільки в 1918 році, коли, як знаємо, йшла в центрі гостра боротьба за незалежну від Москви Українську Церкву з реакційними елементами в Церкві,

очоленими Київським митрополитом Антонієм Храповицьким (див. т. IV, ч. 1 цієї праці, розд. І, підрозд. 4). Вже на початку 1919 р. Директорія УНР, що в кінці 1918 р. перейняла владу на Україні від поваленого гетьманського уряду, змушена ^була залишити Київ перед наступом большевиків. Большевики зайняли й Східню Волинь з Житомиром. Наслідком цих політичних подій в церковному житті Східньої Волині було завмирання тут національно-церковного українського руху, про що свідчить в своїх спогадах теперішній митрополит УПЦеркви в США Іоан Теодорович. Він оповідає про Волинський Єпархіяльний З'їзд, який відбувся весною 1921 р., і в якому брав участь як делегат від своєї благочинниць-кої округи в Староконстантинівському повіті. На цьому з'їзді, посеред 300 священиків-делеґатів єпархії, один лише о. Іоан Теодорович став на захист ідей і праці ВПЦРади в Києві (було це ще до Київського Собору в жовтні 1921 року), промовляючи до того ж українською мовою. (Іоанн, Архиєпископ. Низка спогадів. Український Православний Календар на 1951 р. Ню-Йорк, стор. 90-98). Зовсім мала кількість парафій УАПЦеркви на Східній Волині після Київського Собору 1921 р., як рівно ж і те, що Житомир майже увесь час існування УАПЦ на Україні не мав у себе духовного керівника округи — єпископа УАПЦеркви, теж підтверджують занепад на Східній Волині національно-церковного руху під большевицькою владою в тій частині Волині (Див. т. IV, ч. 1. Розд. II, підрозд. 4).

Так сталося на Східній Волині, але ж — „сама організація, намічена і здійснена Братством св. Спаса у Житомирі, відродилась, — як пише авторові цієї праці митрополит Ніканор Абрамович (з дня 10 травня 1960 р.), — на польській території5', тобто на Західній Волині під Польщею. Ряд братчиків Братства св. Спаса, як сам о. Ніканор Абрамович, о. Мик. Бухович, о. Вас. Лопухович, о. Вірослав Тхоржевський, о. Феодосій Кваснецький, о. Ф. Перхо-рович, Самійло Підгірський, Мих. Черкавський і др. були з Захід-ньої Волині, і хто з них працював в Житомирі в перші два роки революції (1917-1918), той залишив губерніяльний Житомир з зайняттям його і Сх. Волині большевиками. Ідейним наступником Українського Братства св. Спаса було на Західній Волині Володи-мирське Духовне Правління.

Як виказує сама назва цієї організації, чи установи, Володи-мирське Духовне Правління мало на певному терені Зах. Волині і церковно-адміністративні функції. Цей факт був неправдиво освітлюваний в деяких історичних працях. В ньому вбачали прояв анархізму посеред волинського духовенства. „Викликані до життя війною й революцією анархістичні елементи, — писав архиєпи-скоп Олексій Громадський, — виступали проти церковної дисципліни і готові були відмовити послушенства єдиному на Волині єпископові, посилаючись на свою залежність від других єпископів, що знаходились поза Польщею" („К исторіи Православной Церкви в

10

Польше за десятилєтнее пребиваніе во главє ея Блаженнейшаго Митрополита Діонисія (1923-1933). Варшава. 1937, стор. 12-13). В монографії Фр. Гейера утворення „Володимирського Духовного Правління" розглядається як „виповідження 85 волинських парафій послушенства свому єпископові", при чому пояснення такої опозиції духовенства свому ієрархові (єп. Діонисію), що пішов на співпрацю з Варшавою, знаходиться в факті ніби такої ж любо-ви волинського духовенства до Московської патріярхії, яка була і в других православних єпархіях Польської Республіки; виявилось це і в стремліннях волинського духовенства піддатись під церковну правну залежність архиєрейських катедр в Житомирі або Гродні, але єп. Діонисію вдалось цю опозицію зломити. (Рг. Неуег. Оіе Огіпосіохе КігсЬе іп дег ІЛсгаіпе уоп 1917 Ьіз 1945, стор. 135). Про ролю в організації Володимирського Духовного Правління прагнень національно-українського характеру до відродження Української. Православної Церкви архиепископ Олексій замовчав, а Ф. Гейер, видно, і не знає.

В дійсності, Володимирське Духовне Правління, будучи, як сказано вище, на Західній Волині ідейним наступником Українського Братства св. Спаса, відкритого в Житомирі в січні 1918 р., перейняло на себе й церковно-адміністративні функції в 4-ох повітах Зах. Волині (Володимирський, Ковельський, Любомльський і Го-рохівський) не з нахилів до „анархії", а також, розуміється, і не з ,,любови" до Московської патріярхії. Було викликано це обставинами церковного життя на цих теренах по війні, при розрухах революції та при змінах політичної влади, а з погляду церковно-канонічного жодної „анархії" в цьому не було.

Володимирське Духовне Правління стало провадити церковно-адміністративні функції (призначення, переміщення і звільнення членів парафіяльних причтів, церковно-судові справи, дозволи на шлюб, розводові справи і т. под.) не свавільно, а з уповноваження від свого єпископа Володимиро-Волинського Фаддея (Успенського), 1-го вікарія Волинської єпархії. В цій великій єпархії було три вікарних єпископа (Володимиро-Волинський, Кремянець-кий і Острозький); ще в часах до революції волинські вікарії, з почину архиєп. Волинського Антонія Храповицького, не були номінальними єпископами, як було принято відносно вікаріїв в Російській Церкві, а таки керівниками в своїх областях під зверхністю Волинського Архиєпископа (Епископ Никон. Жизнеописа-ніе Блаженнєйшаго Антонія, митрополита Кіевскаго й Галицкаго. Нью-Йорк. 1957, т. II, стор. 89). До цього стану напів-незалежно-сти вікарного єпископа Фаддея у Володимирській області долучи-.лась далі та обставина, що Волинський архиєпископ Євлогій, з революцією 1917 р., дуже мало пробував на Волині, в Житомирі, будучи то в Москві на Всеросійському церковному Соборі, то в Києві на Всеукраїнському церковному Соборі, а як в грудні 1918 р. був вивезений він, з наказу Директорії УНР, з Києва до греко-ка-

11

толицького манастиря в Бучачу, то так більше вже й не був ,на Волині, вибувши в січні 1920 р. з півдня на еміграцію в сані, одначе, архиєпископа Волинського і Житомирського. Отже єпископ Володимирський Фаддей, як 1-ий вікарій Волинської єпархії, мусів заступати відсутнього єпархіяльного архиєрея і, переїхавши до Житомира, був керуючим єпархією. Великі труднощі зносин з Західньою Волинню, а далі й обірвання цих зносин з посуненням польського війська (13 травня 1919 р. поляками був занятий вже Луцьк) і встановленням польської адміністрації, були причиною, аби запобігти якраз анархії в церковному житті, предоставлення єпископом Фаддеем прав адміністрування в його Володимирській церковній області організованому Володимирському Духовному Правлінню.

Головою Володимирського Духовного Правління був настоятель Володимирського катедрального собору прот. Арсеній Бор-дюговський, членом-секретарем благочинний прот. Ніканор Абра-мович; в склад Духовного Правління входили ще дві духовні особи і три мирянина; між цими членами Правління був і обраний р. 1922 від Волинського воєвідства до польського Сенату прот. Да-міян Герштанський. Організація церковного життя на території чотирьох повітів — Володимирського, Ковельського, Любомльсько-го і Горохівського (останні два були утворені поляками з великого розміром повіту Володимирського) була налагоджена Духовним Правлінням і йшла безперебійно. Але ж такий стан церковного управління на частині Волині міг бути тільки тимчасовим. Як каже 17 правило IV Всел. Собору, що ,,в кожній єпархії, по селах чи містах існуючі парафії повинні незмінно перебувати під владою завідуючих ними єпископів". . . а „розпреділення церковних парафій повинно слідувати за горожанським і земським порядком", — й при унормованні адміністративно-політичного життя Західньої Волині під новою польською державною владою мусіло прийти й до нормалізації її церковно-адміністративного життя.

На терені Західньої Волині, занятої поляками, знайшовся другий вікарій Волинської єпархії єпископ Кремянецький Діонисій (Валединський), з ім'ям якого так тісно пов'язана вся історія українського національно-церковного руху в Православній Церкві в Польщі. Єпископ (потім митрополит) Діонисій, у світі Константин Валединський, був родом з Московщини, син священика м. Мурома, Володимирської губ., народився р. 1876; рано, після смерти батька, залишився сиротою і був вихований матір'ю. В часі його науки в старших клясах Володимирської Духовної Семінарії його „було приплутано, по вислову митрополита Євлогія, до скандалу в семінарії" (бунт семінаристів в 1895 р.) і звільнено, в числі 75 . учнів, з правом бути принятим до іншої семінарії; вступив він до Уфімської Дух. Семінарії, яку й скінчив блискуче, після чого скінчив Казанську Духовну Академію (р. 1900), за ректорства в ній єпископа Антонія Храповицького, яким і був пострижений в чен-

12

ці, ще будучи студентом, Константин Валединський, з ім'ям в чернецтві Діонисія. Після скінчення Академії ієромонах Діонисій був короткий час учителем Тавричеської Дух. Сем. (Крим); на Великдень 1902 р. був він призначений інспектором Холмської Дух. Семінарії, а на початку 1903 р. — ректором її після ректора архим. Євлогія, висвяченого в єпископа — вікарія Люблинського. На становищі ректора семінарії в Холмі архим. Діонисій був до 1911 р., в якому був призначений настоятелем церкви рос. посольства в Італії. Через два роки, в неділю Фомину 1913 року, був висвячений в єпископа Кремянецького, вікарія Волинського Архиєпископа. Єпископська хіротонія архим. Діонисія мала надзвичайно урочистий характер: відбулась вона в Почаївській Лаврі і довершена була собором єпископів, очоленим патріярхом Антіохійським Григорієм IV, який приїздив тоді до Росії; волинським архиєпископом був митроп. Антоній Храповицький.

В часах першої світової війни єпископ Діонисій залишався на місці (Кремянець був в безпосередній близькості до фронту); з революцією і в часі її, з скликанням в січні.1918 р. Всеукраїнського Церковного Собору, відбув до Києва і був учасником названого собору, який мав свої сесії впродовж 1918 р. (до падіння гетьманської влади). В січні 1919 р. єпископ Діонисій, в зв'язку з залишенням столиці Урядом УНР перед наступом большевиків, повернув з Києва до Кремянця і вивіз з собою акти Всеукраїнського Церковного Собору 1918 р., які й переховувались у нього потім у Варшаві, про що оповідав авторові цієї праці архиєпископ Олексій Громадський.

Очевидно, що, повернувшись до Кремянця, катедрального свого міста, єпископ Діонисій почав налагоджувати церковно-адміністративне життя своєї области, в повітах Кремянецькому, Ду-бенському, Рівенському, Луцькому, що були, разом з іншими повітами Західньої Волині, вільні від „совєтської" влади. Не маємо даних, чи мав єпископ Діонисій тоді які стосунки з єпископом Фаддеєм, як з керуючим Волинською єпархією; треба думати, що провадив церковно-адміністративну працю цілком незалежно від відрізаного, разом зо всією Сх. Волинню, Житомира; в квітні 1920 року організується в Кремянці Єпархіяльна Рада, як тимчасовий орган управління при єпископі. Звідсіля можна бачити, що частина Волині поза большевицькою владою розглядається вже як єпархія; „тимчасовість" переходить в стабільність, яка закріплюється Ризьким трактатом поляків з „совєтами" 18 березня 1921 р., згідно з яким Західня Волинь опинилась в межах Речі Посполітої Польської. Треба додати, що р. 1921 і єпископ Фаддей був переведений з Житомира до Твері на Московщині (Гейєр, Ор. сії., стор. 74), а Житомирську катедру патріяршої юрисдикції зайняв третій вікарій Волинської єпархії єпископ Острозький Аверкій Кедров. Врешті уряд Польщі декретом від 1 липня 1921 р. визнав за єпи-

13

скопом Кремянецьким Діонисієм право канонічної юрисдикції в межах Волинської єпархії під Польщею.

В зв'язку з вказаними фактами переходу в управлінні парафіями Зах. Волині від тимчасовости до стабільности стояло, очевидно, і ступневе „втручання" єпископа Діонисія в справи, якими відало в межах 4 повітів Зах. Волині Волинське Духовне Правління; наступило ширення єпископської єпархіяльної влади і на ці 4 повіти, що користали до того з автономії. Аджеж не могло далі бути стану, при якому 4 повіти Волинської єпархії в межах Польщі не підлягали б юрисдикції Волинського єпископа в цих же межах, а залишались в юрисдикції Житомира. Та полагодження цього „нонсенса" переведено було єпископом Діонисієм в обставинах тодішнього церковно-політичного життя з тактом і гнучкістю, до яких здібні були він сам і його найближчий тоді помічник в адмініструванні прот. Олександер Громадський (в чернецтві Олексій, помер в сані митрополита трагічно 7 травня 1943 р.).

Як згадує в листі до автора цієї праці митрополит УАПЦ Ні-канор, — „Єпископ Діонисій одного дощевого дня приїхав з Кре-мянця, в супроводі прот. О. Громадського, до мене (о. Н. Абра-мовича) на Володимирщину в с. Сельце. Була тяжка розмова, але остаточно нам вдалось домовитися щодо координування праці. Ми погодилися, що необхідно скликати Єпархіяльний З'їзд, на якому попробувати урегулювати всякі непорозуміння та евентуально договоритися щодо канонічної зверхности. Ми розсталися тоді з вл. Діонисієм майже приятелями. Я виніс враження, що він буде щиро корисним для нас в справі, для якої ми працювали. Він прирік нам підтримку і слова дотримав" (Лист від 10. V. 1960). Порозуміння з „анархістами" торкалось, очевидно, як і побачимо далі, справи розмосковлення Церкви на Волині, яку провадило на своєму терені Володимирське Духовне Правління, тоді як Кремянець мав „тендеції русофільські", за висловом митроп. Ніканора. Так дійшло до першого Волинського Єпархіяльного З'їзду в межах відновленої Польщі, потребу в якому відчували і Єпархіяльна Рада, утворена в Кремянці при єпископі в квітні 1920 року. Цей з'їд мав виразно український характер і відограв значну ролю в українському національно-церковному русі в Православній Церкві в Польщі вже на початку ЇЇ організації.

2.    Спроба  росіян взяти  в свої руки  організацію Православної Церкви в межах відродженої Польщі; протиділання тому єпископа Кремянецького Діонисія. Почаївський З'їзд представників духовенства і мирян Волині 3-10 жовтня 1921 р.; його резолюції.

В той час, як церковне життя в повітах Волині, що опинились під польською владою, почало нормуватись і набирати певних організаційних форм, які мали, очевидно, місцевий характер, у Варшаві росіяни утворили вже „Православний Церковний Совєт", який

14

взяв на себе завдання і право організовувати церковне православне життя не в столиці тільки, а в межах цілої Польщі. З дозволу польської влади, очолений Н. С. Серебренниковим, Православний Церковний Совєт мав перевести у Варшаві З'їзд представників православних парафій з цілої Польщі з широкою програмою; з'їзд мав бути в серпні 1921 р. Невідомо, хто з єпископів в межах Польщі дав згоду і благословення на скликання цього з'їзду, але спротивився цьому замірові Церковного Совєта у Варшаві Кремянець-кий єпископ Діонисій. Свій протест єп. Діонисій оголосив в часописах, де писав:

„В програмі З'їзду я знахожу питання про правове положення Православної Церкви в Польщі, про організацію органів церковно-громадських, про організацію парафій, про засоби Право-сланої Церкви та їх розподіл. Очевидно, що ці питання поставлено не для проформи тільки, їх буде обмірковано і вирішено, а ухвали Церковний Совєт захоче надіслати, куди треба, як голос всієї Православної Церкви в Польщі. Нехай вибачить мені Варшавський Церковний Совєт, але я не можу зрозуміти, хто йому дав право бути церковною організацією для всієї Православної Церкви в Польщі, як не можу погодитися й з тим, щоб голос некано-нічного З'їзду був представлений як правдивий голос Православної Церкви в Польщі" (Час. „За Свободу", 4. VIII. 1921 р.).

Протест єпископа Кремянецького, як і його заборона духовенству Волинському прийняти участь в З'їзді, що його скликував Варшавський Церковний Совєт, були причиною того, що з'їзд цей зовсім не відбувся. На Волині ж був скликаний єпископом Діони-сієм до Почаєва Єпархіяльний З'їзд духовенства і мирян, який відбувся в днях 3-10 жовтня 1921 р.

З повітів Волині, що були досі тереном церковного адміністрування Володимирського Духовного Правління, представництво на Почаївському З'їзді, як від духовенства, так і від мирян, було організоване і досить чисельне, від інших повітів випадкове. З Луцька, напр., посланий був делегат від Луцької Просвіти (Андрій Глу-щук), але, за свідоцтвом в листі до мене митрополита Ніканора, переважно прибули на З'їзд до Почаєва свідомі українці. Почесним Головою З'їзду був єпископ Діонисій. Діючим Головою було обрано прот. Ніканора Абрамовича, заступниками Голови прот. Олександра Громадського і архимандрита Дамаскина; секретарювали прот. Петро Табінський і учитель Михайло Кибалюк.

Справа українізації Богослуження викликала на З'їзді жваву дискусію, у висліді якої було наразі ухвалено: доручити доповідачеві в цій справі, яким був Голова З'їзду прот. Н. Абрамович, відправити в Троїцькому Почаївському соборі Службу Божу в українській мові, яка б показала, чи в цій мові можна відправляти Богослуження. Було зорганізовано нашвидко український хор під керуванням о. Миколи Квасницького. Службу Божу правив

15

прот. Н. Абрамович з своїм дияконом Іваном Залуським. Собор був набитий учасниками З'їзду, лаврськими ченцями і селянами містечка Почаєва та околиць, що, прочувши про „новину", посунули до Лаври. Все це з захопленням уважало на кожне слово молитви і співу, бо ж від вражіння мала бути залежною на вечірньому засіданні загальна ухвала для єпархії в справі уживання української мови в Богослуженні. «Все було б гаразд, — оповідає мит-роп. Ніканор, — колиб не те, що я, за звичкою, не поминав московського патріярха, а лише тут присутнього єпископа Діонисія. Зауваживши брак поминання московського патріярха, монашество підняло в соборі такий репет, що не стало чутно й відправи. Розмахуючи в розпачі руками, ченці гукали: „Церковь обезглавілі!"... Але вийшов тут старий схимник і, схопивши збанок зо свяченою водою та кропило, повиганяв з собору крикунів: „Бес вошел в те-бя, брате!"

По скінченні Служби учасники З'їзду розійшлись на спочинок, а єпископ Діонисій прислав до мене прот. Громадського з попередженням, що на вечірньому засіданні монашество збирається виступити проти непоминання московського патріярха. Я просив заспокоїти владику і сказати, що все буде добре. На вечірньому засіданні від імени монашества виступив архимандрит Дамаскин з „Книгою правил" в руках і, зачитавши прав. 13 Двукр. Конст. Собору, вніс протест проти непоминання в Лаврі законного патріярха. Присутні на нараді ченці, на чолі з відомим ієром. Тихоном Ша-раповим (р. 1919 був укр. владою вивезений з Почаєва разом з архим. Віталієм до Бучача, де в уніят. манастирі перебував з мит-роп. Антоніем і архиєп. Євлогіем. І. В.), підняли знову галас, бажаючи зірвати З'їзд. Єп. Діонисій доручив мені дати відповідь на обвинувачування. Я відповів коротко: „Практика Константинопольської Церкви, якої канонічним правилом користався тут архимандрит, приписує поминати патріярха лише єпископам Церкви, а священики там, за звичаєм, поминають лише свого правлячого єпископа. Тому я маю слушність, коли не помянув того, кого не зобов'язаний був поминати. Але нехай пояснять мені монахи, на якій підставі вони самі не поминають свого правлячого єпископа, тут присутнього владику Діонисія? . ." Це зачепило за живе єпископа Діонисія, і він з обуренням почав докоряти монахам за їх лукавство і лицемір'я. Монахи змушені були покинути залю, і нарада прийняла після того діловий характер».

В справі українізації Богослуження З'їзд ухвалив: „Жива віра вимагає й живої віри в молитвах і в Службі Божій; через те треба перейти від церковно-словянської мови до народньої, живої мови української. Але перехід той має відбуватись ступнево, в міру того, як будуть перекладатися й ухвалюватися авторитетною церковною владою потрібні богослужбові книги. До Служби Божої на церковно-слов'янській мові з вимовою українською приступити негайно". Щодо справи перекладу Св. Письма та богослужбо-

16

вих книг на українську мову, необхідне утворення спеціяльної комісії з осіб філологічне і богословськи освічених, яка б приступила до праці перекладання потрібних книг". На цій ухвалі З'їзду Єпископ Діонисій поклав резолюцію: „Згоджуюсь" („Православна Волинь" за 1922 р., чч. 13-14).

Крім цієї ухвали по кардинальному питанню мови Богослужен-ня, Почаївський З'їзд прийняв ще наступні ухвали, подиктовані рухом до національно-церковного відродження українського народу:

а) З'їзд просить відновити стародавню Луцьку єпископську ка-тедру, на утримання якої мали б іти прибутки з маєтків колишньої Жидичинської Архимандрії;

б) приймає, що єпархіяльним органом на Волині, з резиденцією в Кремянці має бути „Єпархіяльна Рада". В основу організації єпархії мають бути положені Статути Єпархіяльного управління й повітового церковного управління, вироблені Всеукр. Собором у Києві в 1918 р.;

в) З'їзд ухвалює приступити до видання органу Волинського Єпархіяльного Управління під назвою „Православна Волинь";

г) З'їзд вважає необхідним парафіяльні книги, а також книги громадського стану, провадити й документи видавати в українській мові.

д) приймає Парафіяльний статут, опрацьований Київським собором;

е) З'їзд ухвалює просити державну владу, аби школи були національні з місцевими українцями-учителями, а де буде можливо, щоб дозволялося відчиняти церковно-парафіяльні національні школи;

е) З'їзд закликає духовенство: 1. Навчання релігії в школах перебрати виключно в свої руки; 2. Знайомити учнів з історією Православної Церкви, особливо з історією Церкви на Волині; 3) Видрукувати в українській мові книжки по Свящ. історії Старого і Нового Заповітів, а також об'яснення Богослуження (ІЬШет).

Проф. В. О. Біднов, який незадовго перед Почаївським З'їздом переїхав до Кремянця з Тарнова, де перебував тоді уряд УНР, писав після З'їзду до о. Петра Білона, і „всієї хвальної Редакції „Релігійно-Наукового Вістника" (лист від 17 жовтня 1921 р.): «На мене З'їзд зробив гарне вражіння. Він доводить, що наша церковна справа стоїть на твердому ґрунті, що прихильники її вже є скрізь на Волині, і що проти неї виступають або через те, що незнайомі з нашими церковними завданнями, або давні вороги українського народу, що завжди ведуть проти нього боротьбу і мріють про „єдиную, недєлімую". Прихильники нашої церковної справи виявили на З'їзді свої великі моральні й інтелектуальні сили, тоді як наші противники були зовсім слабі. Вони в крайньому випадку визнавали правдивість і доцільність українізації Богослуження (протоієрей Венедикт Туркевич), тільки просили нас не спішити з нею, робити потроху, поволі, або ж галасували, що ми „вороги

17

Росії, працюємо на кошти Берліну, деґенерати і премося стати поляками". По суті ж ніхто ні в чому не заперечував» ...

До таких „галасуючих" тоді, 40 літ назад, проти живої української мови Богослуження для українського народу „істінно-рус-ских" приєднався р. 1959 маг. богословія Александр Світіч, б. учень проф. Біднова на „Відділі Православного Богословія" при Варшавському університеті. В своїй монографії „Православная Церковь в Польше й ее автокефалія" (Буенос-Айрес — 1959) Світіч написав: „Початок всіх бід в Церкві на Волині поклав Волинський Єпархі-яльний З'їзд, що відбувся восени 1921 р. в Почаївській Лаврі. На цьому З'їзді було заложено перші каміння роз'єднання Церкви (?), а саме — було признано своєчасним українізувати Церкву шляхом заміни церковно-словянської богослужбової мови, що має тисячолітню традицію, мовою українською. Потім послідувало благословення на вживання в церквах неперевірених (?) перекладів Бого-служень з масою помилок, так що скоро сам віруючий народ (?) почав звертатися до церковної влади з просьбами про виключення цих перекладів з ужитку" (стор. 67). Жодних фактів конкретних на доказ цих загальникових гомінких фраз А. Світіч не подає, а тому вони не мають історичної вартости, мають характер наклепів.

3. Митр. Варшавський Юрій Ярошевський. Організація при ньому церковного управління Правосл. Церкви в Польщі. „Тимчасові правила про відношення Уряду Речі Посп. Польської до Прав. Церкви" ЗО. І. 1922 р. Митр. Юрій і український церковний рух. Вбивство м. Юрія архим. Смарагдом Лятошенком і мотиви вбивства. Українська преса про трагічну смерть м. Юрія. Ухвали Св. Синоду 16 червня і 14 грудня 1922 р. і 3 вересня 1924 року про вживання рідної мови народів в Богослуженні й проповіді.

В згаданому вище листі проф. В. Біднова до о. П. Білона з дня 17. X. 1921 р. проф. Біднов пише: „Єпархіяльний З'їзд Волині в По-чаєві, на жаль, закрився, не розглянувши всіх намічених справ. Недостаток коштів примусив багатьох делегатів покинути З'їзд раніше, і його довелося закрити за відсутністю кворума"... Але головніші ухвали, зокрема щодо розмосковлення в церковному житті, були ухвалені З'їздом і ступнево, як бачимо з їх формулювання, мали провадитися в життя, на що в своїх резолюціях по цих ухвалах висловив згоду і єпархіяльний єпископ Діонисій. „Заповідалася, — як читаємо в сучасній нам пресі, — світла доба в історії нашої Церкви на Волині. На жаль, не так склалося, як заповідалося ... Ухвали Почаївського З'їзду пішли на затвердження в Варшаву, до Голови Православної Церкви в Польщі Архиєпископа Юрія (Ярошевського), який одним розчерком пера скреслив усі наші досягнення і згасив усі наші надії" (Н. Бурчак. Початки українського церковного відродження на Волині. Журн. „Рідна Церква" за жовтень-грудень 1960 р.).

18

При таких виразах, як „окреслення усіх наших досягнень" і „згашення усіх наших надій" історикові українського церковно-православного руху в Польщі залишалось би покласти перо, бо не було б про що вже далі писати. Але не в цьому гіперболізмі головна тут справа. Головне те, що з таким уявленням ролі Митрополита Юрія Ярошевського у відношенні до українського національного відродження, в тім і в ділянці церковного життя того народу, зустрічаємось уперше в нашій літературі мемуарного характеру. Досі негативне ставлення до короткотривалої діяльности в Православній Церкві в Польщі митрополита Юрія на становищі Первоієрарха тої Церкви ми незмінно бачили тільки з боку „рнов-ців" („Союза русскаго народа"), яскраво видержане (ставлення) і в згаданій вище монографії А. Світіча. Українські автори позитивно оцінювали для українства менш навіть як півторарічне (28. XI. 1921 — 8. II. 1923 р.) перебування на чолі Православної Церкви в Польщі митрополита Юрія, трагічно померлого 8 лютого 1923 р. Треба звернути увагу на те, що вище наведені твердження „сенсаційні" автора статті в „Рідній Церкві", як і дальше оповідання про ніби переслідування митр. Юрієм, а після його смерти і митр. Діо-нисієм та Синодом, протоієреїв А. Бордюговського, Даміяна Гер-штанського (зосени 1922 р. сенатора Речі Посполітої Польської!), ігумена Алексія і прот, Н. Абрамовича за їх національно-церковну діяльність в рр. 1919-1921 не підтверджено жодним документом. Це зобов'язує нас приглянутись до долі ухвал Почаївського З'їзду 1921 р. в перші ж роки після відбуття того З'їзду, бо справа не була так проста, як шабльоново представлено те в ст. „Рідної Церкви": „Розчерком пера скреслив (митрополит Юрій) наші досягнення і згасив наші надії", — та й кінець...

Ще до Почаївського З'їзду архиєпископ Юрій, за згодою польського уряду і Московського патріярха, одержав від патріярха Ти-хона призначення бути патріяршим Екзархом Православної Церкви в Польщі з правами обласного митрополита, патріярший наказ про що датований 15/28 вересня 1921 р., але до організації управління Православної Церкви в Польщі ще не було приступлено.

Короткий життєпис митрополита Юрія, до прибуття його в Польщу, такий. Митроп. Юрій, у світі Григорій Ярошевський, був син українського священика о. Антонія Ярошевського, Подільської єпархії, народився 18 листопада 1872 р. Скінчив Подільську Дух. Сем., а р. 1896 — Київ. Дух. Академію, де був однокурсником з проф. О. Лотоцьким, який тепло згадує про митроп. Юрія у своїх споминах, видання Укр. Наук. Інстит. у Варшаві („Сторінки минулого", т. МІ). Після скінчення Академії, Ярошевський присвятив себе педагогічній праці, вже року 1898 прийнявши й чернечий постриг. Науково співробітничав в духовних журналах; були його праці і в „Записках Наукового Т-ва ім. Шевченка". На становищі Ректора Тульської Дух. Семінарії архимандр. Юрій був висвячений 2 липня 1906 р. в єпископа Каширського, вікарія Тульської

19

єп.; був потім переведений на катедру єп. Лубенського, вікарія Полтавської єп. В кінці 1910 р. єп. Юрій був призначений ректором Петербурзької Дух. Ак.; в часі його ректорства скінчив Академію Н. Іноземцев, улюблений учень о. ректора, якого митроп. Юрій висвятив в Польщі в єпископа — вікарія Люблинського (в чернецтві Олександер, потім митрополит Поліський). Від половини 1913 р. Владика Юрій проходить архипастирське служення на самостійних катедрах — Калузькій, Мінський. Р. 1918 був возве-дений в сан архиєпископа; в р. 1919 часово керував Харківською єпархією, а на початку 1920 р. емігрував за границю, до Італії, звідкіля, на запрошення польського уряду, прибув до Польщі, приблизно в кінці літа 1921 р.

- Коли, після оформлення свого ієрархічного в Православній Церкві у відновленій Польщі становища, Екзарх Юрій приступив до організації в Православній Церкві Вищого Церковного Управління і Єпархіяльного Управління, то першим ділом закрив „Церковний Совєт в Польше", який, на чолі з Н. Серебренниковим, функціонував у Варшаві в характері „над-єпархіальной церковной організацій", об'єднуючи в собі росіян, що почали акцію в напрямку захоплення ,,вакантної" найвищої церковної влади в Православній Церкві в Польщі, з метою мати Церкву тут опорою „русско-сти", як і до першої світової війни та революції. Ми бачили, як вже раніше єпископ Діонисій дав одсіч тому ж „Церковному Совєту".

В січні 1922 р. відбувся у Варшаві перший собор єпископів православних на території Польщі, головною задачею якого було не тільки організація внутрішнього управління Православної Церкви у відновленій Польщі, а й легалізація правного положення тої Церкви в державі шляхом переговорів з польським урядом і встановлення, як тоді називали, конкордату Православної Церкви з Польщею. В соборі тому, відкритому 11/24 січня 1922 р., під головуванням Владики-Екзарха Юрія, взяли участь єпископ Кремя-нецький Діонисій, єпископ Пінський Пантелеймон і єпископ Біло-стоцький Владимир; на участь прибулого архиєпископа Віденського Єлевферія уряд не погодився, бо його єпархія не входила ще в межі Польщі. Але ж уявлення себе, Собору православних єпископів, рівнорядним партнером в переговорах з польським урядом було наївністю, — Уряд Речіпосполітої „конкордати" укладати міг тільки з Римом, — отже, після кількох засідань Собору єпископів, в час яких ішло обговорення тексту „конкордату" з представниками Уряду, раптом, 17/30 січня 1922 р., з'явились „Тимчасові Правила про відношення Уряду Речіпосполітої Польської до Православної Церкви в Польщі", за підписом міністра ісповідань і на-родньої освіти Антонія Поніковського. Ці „Тимчасові Правила" ЗО січня 1922 р. міністра А. Поніковського залишились діючими майже до кінця по-Версальської Польщі, бо ж тільки 18 листопада 1938 р. прийшов, з силою закону, „Декрет Президента Речіпоспо-

20

літої про відношення Держави до Польської Автокефальної Православної Церкви". В календарі на 1923 рік, виданім з благословення Синоду Православної Церкви в Польщі, читаємо: «На жаль, в наслідок якихось позасоборних сторонніх впливів, одноголосне приняття конкордата на Соборі не відбулось, а замісць того, в характері розпоряджень державної влади, Уряд видав „Тимчасові Правила ...» (стор. 49-50).

Історик   Православної Церкви в Польщі, зокрема ж і українського церковного руху в тій Церкві, не може не рахуватися з тим фактом, що з виданням названих „Тимчасових Правил" ЗО січня 1922 р. почалось активне, і досить дошкульне, вмішування польського уряду у внутрішнє життя Православної Церкви, реґлямен-товане тими „Правилами". Так, напр., чи після видання цих „Правил" могло далі діяти на Волині „Володимирське Духовне Правління", закриття якого приписує митрополитові Юрію Н. Бурчак в цитованій вище статті в „Рідній Церкві"? Це „Духовне Правління" повинно було припинити своє існування вже й на підставі ухвали Волинського Єпаршяльного З'їзду в Почаеві про „Єпархі-яльну Раду" в Кремянці, як орган єпархіяльного управління, а коли б ця ухвала була у Володимирі зігнорована, то, згідно з „Тимчасовими Правилами", виданими через три місяці після Почаїв-ського З'їзду, „Володимирське Духовне Правління" закривалось з тої простої причини, що „Правила" (т. 13) встановлюють „Духовні Консисторії"в кожній єпархії (для Волинської в Кремянці), а не знають ні „Духовних Правлінь", ні „Єпархіяльної Ради". Нема в „Тимчасових Правилах" органів повітового церковного управління, як і „церковних рад" по парафіях, статути яких приняті були на Всеукраїнському Соборі у Києві р. 1918 за гетьманської влади. Залишені в управлінні церковному на місцях становища благочинних і благочинницькі округи (т. 5 „Правил"); благочинницькі зібрання відбуваються за попереднім повідомленням про них повітовому старості, епархіяльні з'їзди — за повідомленням про них відповідному воєводі, загальні церковні собори (з участю духовенства й мирян) — за згодою Міністра ісповідань і народньої освіти (т. 14 „Правил"). Собор єпископів, який в складі всіх признаних Урядом єпархіяльних єпископів „Тимчасові Правила" визнали „законним представництвом Православної Церкви в Польщі" (т. 1 „Правил"), виділив потім, на третій сесії Собору 14-15 червня 1922 року у Варшаві, для рішення звичайних біжучих справ „малий Собор архиєреїв", названий „Св. Синодом Православної Митрополії в Польщі". Такі є історичні факти щодо походження форм внутрішнього управління Православної Церкви в Польщі в часі очолен-ня її митрополитом Юрієм Ярошевським. Треба додати до цього, що „Тимчасові Правила" ЗО січня 1922 р. зовсім не знають засади виборности на духовні становища і в церковному управлінні. Скрізь при призначеннях на становища, переміщеннях, усуненнях, чи то священиків на парафії, чи благочинних, чи членів Консисто-

21

рій, чи єпископів, ці акти відбуваються в порядку адміністративному, з наказу відповідної церковної влади, але за порозумінням її з представниками відповідних органів влади державної.

Що торкається мовного питання в житті Церкви Православної, то „Тимчасові Правила" нічого не говорять про богослужбову мову в тій Церкві; натомісць зобов'язують акти громадянського стану („метричні книги") парафіян провадити в державній мові польській, допускаючи, рівнобіжно з польським текстом, записувати акти й „на мові, яку вживають парафіяни" (т. 7 „Правил"). В зносинах з державними установами повинна вживатися мова польська (т. 8); офіційні документи Консисторії видають в мові польській (т. 13). Навчання релігії в школах, обов'язкове для учнів православної віри, має провадитися в рідній мові учнів (т. 8).

На засіданні Собору єпископів у Варшаві 14/27 січня 1922 р. було дозволено видання в Кремянці єпархіяльного органу в українській мові під назвою „Православна Волинь". Тоді ж було ухвалено відкрити у Волинській єпархії катедру Луцького вікарного єпископа. На засіданні першому св. Синоду, 16 червня 1922 р. у Варшаві, заслухано було рапорт Владики Кремянецького Діонисія про ухвалу Почаївського З'їзду в справі богослужбової мови (ухвала наведена нами вище), і Синод постановив: „Благословити Преосвященному Діонисію допущення в словянській богослужбовій мові народньої української вимови й читання Слова Божого за Бо-гослуженням на українській мові в тих випадках, де й коли це буде визнано ним за необхідне" („Духовна Бесіда" ч. 7 — 1924 р.). Наведені постанови Собору єпископів і Синоду, як бачимо, теж свідчать про цілком противне тому, що написано в „Рідній Церкві" лро відношення митроп. Юрія до українського церковного руху.

З вересня 1922 р. в Почаївській Св.-Успенській Лаврі довершена була митрополитом Юрієм, архиєпископом Діонисіем і єпископом Олександром хіротонія в єпископа Луцького архимандрита Олексія (Громадського). При врученні архиєрейського жезла ново-висвяченому єпископові Олексію, митроп. Юрій в своїй промові казав: „Як єпископ, ти будеш проходити своє служення тут, на Волині, серед українського народу. Це добрий, здібний до високих ідеальних переживань народ, що особливо поетично відчуває красу Божого світу й Бога, і серед нього єпископське служення може бути особливо корисне та спасенне. Цей народ легче, ніж який інший, приваблювати до Бога й приєднувати до спасіння. Особливо це повинно бути осяжне для тебе, як рідного цьому народові не тільки по вірі, але й по крові. Твоє знання народньої мови є могутнім засобом впливу на цей нарід, бо християнські ідеї, зодягнені в дорогі образи й форми рідної мови, стають особливо зрозумілими і підбивають серце. А твоє знання, як українця з походження, душі народу, чеснот і хиб, таємних струн його серця, покаже тобі, як, коли і про що говорити з ним, щоб приєднати його до Бога і правди Його, щоб вкоренити в нього християнські

22

основи життя. Тим більше це треба сказати, що ти давно вже працюєш серед цього народу, як пастир, педагог і адміністратор. Ти вивчив усі верстви того народу й віки: духовенство, інтелігенцію й простий народ; дорослих людей, молодь і дітей. І тим більше буде корисне й успішне твоє служення серед нього" („Шлях". Вересень 1937 р., стор. 4-5). З наведеної промови митрополита Юрія до єпископа Олексія бачимо ясне розуміння митрополитом усього значення національного елемента в житті Церкви, в приложен-ні, зокрема тут, саме до церковного життя українського народу.

Найсильніше, на нашу думку, про неправду твердження, що митрополит Юрій „усяке розмосковлення церковного життя заборонив" („Рідна Церква", жовтень-грудень 1960 р., стор. 7) говорить факт вступлення ним на шлях якраз унезалежнення від Москви церковно-православного життя у відновленій Польщі. Увесь одіум в боротьбі проти відходу від Москви і за дальніше перебування „в братском единении й общении с Православной Церковью Рос-сийской, с которой связаньї неразрьівньїми историческими узами в. общецерковной жизни" (А. Світіч. Ор. сії., стор. ЗО) — був звернений з боку „істінно-русскіх людей", — духовного і світського станів, — на митрополита Юрія. Ці люди все ще „позирали тоді в бік Москви, очікуючи, що ось-ось звідти протягнеться всевладна рука й змінить становище". . . І ця ненависть, доведена до напруження, завершилась небувало трагічно в історії Православія: смертю Владики митрополита Юрія від руки духовної ж особи, від стрілу архимандрита Смарагда (в світі Павла Латишенка) 8 лютого 1923 року у Варшаві, в митрополичому домі.

Справа автокефалії Православної Церкви в Польщі, над якою ближче зостановимось в наступному підрозділі з історичної точки погляду ваги її для Української Православної Церкви, не була закінчена за митрополита Юрія. Була вона започаткована Польським урядом, коли на конференції у Варшаві восени 1921 р. архиєпи-скопа Юрія і єпископів Діонисія і Пантелеймона (Рожновського, польської національности) з міністром ісповідань і освіти М. Ратаєм, цим останнім було рішучо заявлено, що „Польський уряд не уявляє собі іншого управління Православної Церкви в Польщі, як на засадах автокефалії (ІЬісІет, стор. 7). Чим більше виявлявся безбожний характер державної влади в Совєтській Росії, і сам пат-ріярх Московський Тихон був замкнутий спочатку в манастирі, а потім у в'язниці ГПУ (р. 1922), тим сильніші підстави мав Польський уряд настоювати в своїх декляраціях до Собору православних єпископів про скоріше проголошення автокефалії Православної Церкви в Польщі.

Ієрархією Церкви була принята на Соборі єпископів у Варшаві 14-15 червня 1922 р. слідуюча ухвала: „Приймаючи під увагу деклярацію Уряду і події церковного життя в Росії, в згоді з постановою своєю в Почаєві, Собор єпископів більшістю голосів ухвалив: 1. З причини припинення в Москві діяльности законного

23

Вищого Церковного Управління, всі справи, що торкаються Православної Церкви в Польщі, має рішати на місці Собор православних Архиереїв, при чім звичайні біжучі справи рішає малий Собор Архиєреїв, або Синод Православної Церкви в Польщі, згідно з т. 1 „Тимчасових Правил про відношення Уряду до Православної Церкви в Польщі". 2. „Собор Архиєреїв ухвалює не приймати жодних розпоряджень від утвореного в Москві неканонічного Церковного Управління". 3. „Собор православних Архиєреїв, з огляду на церковну смуту і розруху в Росії, не має нічого проти автокефалії Православної Церкви в Польщі і готовий працювати в Польщі на засадах автокефалії, упевнений в добрій співпраці з Польським Урядом на основах Конституції, з тим одначе, що Польський Уряд одержить на автокефалію благословення Царгородського і других патріярхів, а рівно Голів Автокефальних Церков — Грецької, Болгарської і Румунської, а також патріярха Московського, якщо останній поверне до влади і якщо патріярхат в Росії не буде скасований" („Православная Церковь в Польше". — Православний Календарь на 1923 г. Варшава. 1923, стор. 50-51).

Ухвала була принята голосами митрополита Юрія, архиєпи-скопа Діонисія і єпископа Александра, Керуючого Поліською єпархією, а проти були архиєпископ Віденський Єлевферій і єпископ Гродненський Володимир, що були противниками унезалежнення Православної Церкви в Польщі від Московського патріярха, а тим самим не могли залишатися на своїх катедрах в Польщі, де Церква не була відділена від Держави, а державна польська влада домагалась унезалежнення Православної Церкви в Польщі від церковної влади, яка знаходилась в другій державі, де почалось, до того ж, переслідування Церкви, християнства й релігії взагалі.

Після наведеної вище ухвали Собору єпископів 14-15 червня 1922 р. що до управління Православною Церквою в Польщі, — ухвали, на нашу думку, цілком слушної в даних обставинах і канонам Православної Церкви не противної, — не було за митрополита Юрія нової на цей предмет соборної ухвали, як і взагалі не було Собору єпископів (від 16 червня 1922 р. відкрив свою чинність Св. Синод Православної Церкви в Польщі). Таким чином, стріл архимандр. Смарагда в митрополита Юрія і нагла смерть митрополита від стрілу 8 лютого 1923 року наступили через 8 місяців після ухвали в червні 1922 р. Собору єпископів про „готовність працювати в Польщі на засадах автокефалії", яку ухвалу історик Світіч кваліфікує, як „самочинне впровадження автокефалії Православної Церкви в Польщі" (Ор. сії., стор. 35). Трудно тоді повірити, що злочин архимандр. Смарагда був довершений ним в характері „твердого противника автокефальних тенденцій й поборника єдинства Церкви" (ІЬісІет, стор. 25, 38). Дійсно, у самого А. Світіча знаходимо, хоч і досить поплутане щодо хронології подій, оповідання про заборону Екзархом Юрієм архимандр. Смарагда в священнослуженні, з чим було зв'язано, що не могла

24

ніби відбутися хіротонія його в єпископа-вікарія Слуцького (Мінської єпархії), доручена Московським патріярхом Тихоном архи-еп. Віленському Єлевферію. Отже це оповідання не дає підстави до висновку й про особисті мотиви, якими викликано було вбивство архимандритом Смарагдом митрополита Юрія. В освітленні А. Світіча, вбивство було доконане „нервно-хворим" архимандритом, який „остаточно втратив душевну рівновагу" після кількох палких розмов, в яких закидав митрополитові „неканонічність і зрадництво" (?). Такий стан привів його, одначе, до продуманого пляну дії: „Він набув револьвера і, як потім вияснилось, тайно вчився в лісі стріляти з нього". „З'явившись о 5 год. вечора 8 лютого 1923 р. на прийом до митрополита, він, впродовж двох годин, розмовляв з ним, але, коли митрополит Юрій висловив сумнів в потусторонньому житті та намовляв архимандрита „перейти до його табору" (невіруючих?), Смарагд вихопив револьвера і кількома стрілами вбив митрополита зі словами: „Оце тобі, палач (кат) православія!.." (стор. 39-40). До цього оповідання А. Сві-тіч додає, що передавали, ніби архим. Смарагд на першому слідстві заявив, що мав замір вбити також і архиєпископа Діонисія, але той знайшовся в той час в нижніх покоях митрополичого дому, про що дуже жалкує (арх. Смарагд; стор. 40). Не ясно, що власне викликало жаль у архимандрита, чи його замір вбити, чи те, що не пощастило вбити й архиєпископа. Але ж додатком про цей замір підкреслюється, що архимандрит Смарагд з'явився месником таки за ухвалу „палачів православія" стати на шлях автокефалії, унезалежнення від Москви Православної Церкви в Польщі.

Відомо, що церковна „автокефалія" не є жодним догматом Церкви, а тільки формою зовнішнього устрою Православної Церкви, як людської громади в земному, дочасному житті. Тому догматизування поняття „автокефалії", розуміння його як одної з суттєвих правд Православія, необхідних для спасіння, є неправослав-ним розумінням. А полемічне завзяття круг „автокефалії", запекла боротьба за неї й проти неї до фанатизму, пояснюється не її суттю для спасіння, а якраз її „дочасним характером", мирськими цілями, пов'язаністю з мотивами політичними, національними, (престиж народу, держави, бажання увільнитися від чужоплемен-ної ієрархії і духовенства, від денаціоналізації через Церкву; з другого боку — використання Церкви в цілях асіміліцяйних, імпе-ріялістичних...). Отже і фанатичний чин архимандр. Смарагда та гльорифікацію того чину, коли признати, що він викликаний був не чисто особистими мотивами, треба приймати не як помсту за „поругану правду Православія", а як акт політиканства в Церкві т. зв. „істінно-русских людей" в ім'я єдиної й неподільної Росії, на службі якій мала б залишатися і єдина Всеросійська Церква. Недаром архимандрит Смарагд брав участь і в „місійно-патріотич-ній" акції навернення на православіє українців греко-католиків в першу світову війну в тільки-но окупованих було областях Гали-25

чини (1914-15 р.), яка акція була очолена архиєп. Волинським Євлогієм („Путь моей жизни". Ор. сії., стор. 264-265). Митр. Євло-гій прізвище архим. Смарагда подає „Латишенко", а не „Латишен-ков", як у книзі А. Світіча. Після трагічного стрілу в митрополита церковна влада позбавила архим. Смарагда всіх духовних гідно-стей, і він, як звичайний мирянин до священства і постригу, Павло Латишенко, був засуджений Варшавським Окружним Судом на 12 років в'язниці; кару цю відбув у Варшаві, в Мокотовській в'язниці; по звільненні з в'язниці переїхав до Чехословакії.

У другі роковини смерти митрополита Юрія українська преса так освітлювала трагічну смерть митрополита: „Православна Церква в Польщі з перших днів свого окремого від Москви існування опинилася в надзвичайно тяжкому становищі. Головних причин цього явища дві. По-перше, наша Церква, як складова частина довоєнної Російської Церкви, весь час перебувала під „опікою" царської влади й до самостійного існування не була підготовлена ... Це явище вносило деяку дезорганізацію в життя Церкви, яка почала лише пристосовуватись до нових умов життя, а поодиноких осіб наштовхувала навіть на непослух вищій церковній владі. До цієї дезорганізації спричинились деякі російські емігранти, що перебувають у західніх державах, і що, по старій звичці, втручались в справи церковні в Польщі, неначе б тут була Росія; на них і падає частина вини за страшний злочин, що мав місце тут перед двома роками. Другою причиною було те, що деяка частина духовенства продовжувала жити окремим від народу життям, не розуміючи й не визнаючи його національних і духовних потреб, його стремлінь, його вимог, словом — продовжуючи лінію старих казьонних русіфікаторів; найменший замір з якого-будь боку перерізати цю злочинну лінію, або звернути її в бік, ці старі й вірні слуги винародовлення нашого народу вважали за зраду Росії, „єдинству русскаго народа", Православію і т. д. Отже на долю того, хто перший увійшов на нову митрополичу катедру, випало велике й тяжке завдання: 1. Перевести внутрішню організацію Церкви, припиняючи й усуваючи некарність, непослух і самочинство; 2. Наблизити духовенство до народу шляхом нав'язання ближчих стосунків з представниками віруючих мас — українською й білоруською інтелігенцією. Блаженної пам'яти митрополит Юрій поклав багато праці й сил на виконання цих двох головних завдань і нарешті віддав за них своє життя. Він розумів значення національного елементу в житті Православної Церкви, і в митрополичих покоях не раз відбувалися мирні, братерські обміркування потреб Церкви з представниками нашої української інтелігенції. Ось це останнє й створювало, між іншим, нерозумних ворогів небіжчикові серед тих, хто призвичаївся дивитися на українців, як на матеріял для винародовлення, хто призвичаївся не служити віруючому народові, а вбивати його духовно, себто національне. Оце відношення митрополита Юрія до національних потреб віруючих

26

— між іншим — і керувало рукою вбивця „єдинця-неділимця" і вірного уклінника ідеї „обрусєнія" наших народніх мас" (Духовна Бесіда, ч. З за 1925 р. „Блаженній пам'яті митрополита Юрія"). До згадки в наведеній статті з „Духовної Бесіди" про обмірковування в митрополичих покоях потреб Церкви з представниками нашої української інтелігенції можемо додати від себе, що від посла до польського сейму Павла Васильчука і від архиєпископа Олексія (Громадського) чув я про щедрі пожертви українцям митрополита Юрія на виборчу кампанію у виборах до польських сейму і сенату в листопаді 1922 р., коли вибрано було по списку ч. 16 від Волині, Холмщини з Підляшшям і Полісся послів українців 22 і сенаторів — українців б. (Між сенаторами — прот. Дамі-ян Герштанський, б. член Володимирського Духовного Правління). Слід відмітити, що в розумінні значення національних елементів в житті Православної Церкви Св. Синод, за два місяці до смерти митроп. Юрія, в засіданні 14 грудня 1922 р., ухвалу свою з дня 16 червня 1922 р. про українську вимову богослужбових текстів і про живу мову в читанні Св. Письма за Богослуженням і в проповіді поширив і на таке ж вживання в церквах мов білоруської, польської і чеської в парафіях з більшістю православного населення тої чи другої нацональности і в залежности від бажання про це самих парафіян.

В зв'язку з цими ухвалами від 16 червня і 14 грудня 1922 р., принятими за життя митрополита Юрія, і в розвиток їх, принята була Св. Синодом Православної Церкви в Польщі постанова 3 вересня 1924 року про вживання рідної мови народів в церковно-релігійному їх житті, яка постанова залишалась діючою до кінця по-версальської Польщі, як і в час німецької окупації в другу світову війну. В цьому засіданні Синоду 3 вересня 1924 р. заслухано було „предложення митрополита Діонисія обміркувати питання про таку постановку в теперішній час Служби Божої і церковної проповіді, щоб і Служба Божа і проповіді впливали на душу віруючих якнайсильніше, з метою виховання в лоні нашої Св. Православної Церкви вірних її синів, відданих батьківським заповітам і міцних духом, твердих оборонців традицій і народніх звичаїв у релігійно-народньому житті православного населення в Польщі, не здібних легко піддаватися сектантській і нецерковній пропаганді". До цього предложення митрополита Діонисія було додано ряд важливих справок, між ними й ту, що „за відсутністю у величезній більшості державних шкіл навчання дітей рідної матірної мови, Церква Православна з її Службою Божою, обрядами й проповіддю Слова Божого є єдиним місцем, де може народжуватись, рости та зміцнюватись здорова церковно-народня, животворча для держави й громадянства стихія". І тоді Синод постановив:

„В доповнення до постанов Свящ. Синоду з дня 16 червня і 14 грудня 1922 р. і в розвиток їх, — 1) допустити вживання української, білоруської, польської й чеської мов у тих богослужбових

27

чинах, текст яких одобрено вищою церковною владою, і в тих парафіях, де того захочуть парафіяни і де це є можливе з місцевих умов; 2) благословити духовенству Митрополії зміцнити виголошування церковних проповідей на мові місцевого православного населення; 3) дозволити духовенству влаштовувати позабогослуж-бові бесіди в церквах і вести їх також рідною мовою місцевого населення; 4) в школах, де е православні законовчителі, рекомендувати їм навчання Закону Божого також матірною мовою, рідною для дітей; 5) в духовних школах зміцнити практику читання й вивчення Слова Божого й молитов, також складання й виголошування проповідей рідною мовою учнів; 6) повідомити про цю постанову Міністерство Визнань для відома і за-для належних розпоряджень. Про це послати накази Високопреосвященному Митрополиту Діонисію і всім Єпархіяльним Преосвященним".

Це засідання Синоду відбулось під головуванням митрополита Діонисія, в складі: архиєпископа Віденського Феодосія, єпископа Поліського Олександра і єпископа Гродненського Олексія. Порівнюючи наведену постанову в частині її, що торкається українізації Богослуження, з попередніми постановами на цей предмет, починаючи від постанови Почаївського З'їзду в жовтні 1921 р., слід зауважити, що через три роки залишено вже дезидерат української вимови церковно-словянських текстів (як іде відправа в українських греко-католицьких церквах), — постанова Синоду каже вже про живу народню мову в Богослуженні. (Духовна Бесіда. Ч. 7 за 1924 р., стор. 97-98).

В кінці квітня 1925 р. утворена була при Синоді Православної Церкви в Польщі „Комісія для перекладу Св. Письма та Богослужбових книг на українську мову". На засіданнях Комісії 27-29 квітня 1925 р. принято було Статут Комісії. У вступному слові до цього митрополит Діонисій казав: „Настав час, коли справу перекладу Св. Письма та Богослужбових книг на українську мову треба поставити на більш твердий ґрунт. Ухвалюючи та благословляючи той чи інший переклад, Вища Церковна Влада повинна мати для того твердіші підстави. До цього часу справа перекладу була справою приватної ініціятиви. Я поблагословив вже кілька таких перекладів, але що було можливим на перший час, то при дальшому розвиткові церковного життя неможливе".. . В склад Комісії увійшли: Митрополит Діонисій — Голова Комісії, проф. І. І. Огієнко — Помічник Голови, прот. П. Табінський — вчений секретар, сенатор М. К. Черкавськии — член Комісії, проф. П. І. Зайцев — секретар канцелярії Комісії; в члени-співробітники Комісії були обрані: проф. О. Г. Лотоцький (Прага Чеська), проф. В. О. Біднов (Прага Чеська) і укр. письменник М. П. Левицький (Подєбради).

28

4. Як була здобута автокефалія Православною Церквою в Польщі. „Томос" Царгородського патріярха Григорія VII; його проголошення у Варшаві 17. IX. 1925 р.; значення його для нац.-церков-ного українського руху. Відношення українців до акту автокефалії, переведеного без соборного голосу Церкви. Зібрання представників духовенства і мирян у Варшаві 10-12 січня 1927 р. Боротьба за розмосковлення Прав. Церкви в Польщі на ґрунті акту автокефального буття. „Меморандум" до Царгородського патріярха Ва-силія III Всеукр. Прав. Церк. Ради 13 лютого 1926 р. в справі автокефалії Православної Церкви в Польщі.

За життя і керування Православною Церквою у відновленій Польщі митрополита Юрія, ієрархія тої Церкви стала на шлях автокефалії в управлінні Церквою, що відповідало виразним інтен-ціям польського уряду, аби управління Православною Церквою в межах Речіпосполітої не залежало від жодної поза-крайової церковної влади. Але це були перші кроки, викликані також і обставинами безвладдя, до якого прийшло в Московській патріярхії з ув'язненням патріярха Тихона та захопленням влади в патріярхії, за згодою большевиків, , .живоцерковцями". Дальші акти для оформлення, признання і проголошення автокефалії Православної Церкви в Польщі наступили після смерти митрополита Юрія.

Обравши 27 лютого 1923 р. на митрополичу катедру архиєпи-скопа Волинського Діонисія, Собор єпископів Православної Церкви в Польщі, за благословенством вступити архиєпископові Діо-нисію на митрополичу катедру у Варшаві, постановив звернутися не до Москви (патріярх Тихон був під арештом), а до Царгородського патріярха. Про це повідомлено було й польський уряд, який мав підтримати в Царгороді цей крок православної ієрархії. Звернення це Собору єпископів Православної Церкви в Польщі до Царгородського патріярха було в суті речі зміною канонічної юрисдикції. В історії Української Православної Церкви подібне мало вже місце в давній Польщі в кінці XVIII століття, в добу Чотирьох-літнього Сейму. Тоді польський уряд зайнявся організацією Православної Церкви в Польщі, щоб була вона унезалежнена в своєму управлінні від Російського Синоду, і найперше було признано корисним, щоб православні в Польщі були повернені „до їх першої столиці", тобто до Царгороду. (Докладно про це див. в цій праці, т. III, стор. 215-217). В теперішніх обставинах у відновленій Польщі бачимо те ж повернення до Царгороду, як до Церкви-Ма-тері Української Православної Церкви (Київської митрополії з X віку). І, як в згаданій аналогічній події кінця XVIII віку, так і тепер Царгород не відмовив опіки духовної, не сказав, що звертайтесь за благословенням до Москви, бо їй підлягаєте.

Царгородський патріярх, яким був тоді Мелетій IV (Метаксас), на підставі постанови й Патріяршого Синода, дав своє благословення ново-вибраному митрополитові Православної Церкви в Польщі і тим скріпив його авторитет. Пізніше, коли патріярх Мелетій,

29

турками видалений з Царгорода, був обраний на катедру патріяр-ха Олександрійського, а в Олександрії навістив його митрополит Діонисій (в час подорожі на Православний Схід р. 1927), останній в промові до Патріярха так окреслив значення акту благословення його обрання в 1923 р.: „Коли Православна Церква в Польщі перебувала в тяжкому стані, позбавлена свого Первоієрарха, що життя своє поклав за благо Церкви Божої, — Ви в сані Вселенського Патріярха по-батьківськи зрозуміли тяжкий стан її і зволили запобігти, могло бути, катастрофі в її житті приняттям цієї Церкви під свою батьківську опіку. Визнали Ви необхідним для добра діла Христового ствердити мене на становищі Митрополита всієї Польщі і тим поклали підставу правильному ходові церковно-православного життя в Польщі, який недавно скінчився автокефалією тієї Церкви" (Єп. Алексій. Посєщеніе Его Блаженством Митрополитом Діонисіем св. првославних автокефальних, восточних церквей. Варшава. 1928, стор. 48).

Історичним актом, який ліг в основу автокефального існування1 Православної Церкви у відновленій Польщі, був „Патріярший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Царгородської Патрі-ярхії від 13 листопада 1924 року про признання Православної Церкви в Польщі Автокефальною". Це признання (а не „дарування", як пишуть деякі, мало обізнані з канонами, історики) автокефалії Православної Церкви в Польщі наступило при патріярхові Григорії VII, що був на катедрі Вселенського патріярха після Меле-тія IV. Царгородський патріярх Константин VI, обраний на катедру після смерти патріярха Григорія VII, сповістив Православній Автокефальній Церкві акт признання Царгородом автокефалії в Польщі і в тому сповіщенні писав: „Всі автокефальні церкви-сест-ри відчують щиру радість у признанні потреби і необхідности автокефального устрою, що лежить в інтересах православної люд-ности в Польщі"... 16-19 вересня 1925 р. відбулись у Варшаві урочистості з приводу доручення митрополитові Діонисію Патріяршо-го Томосу з дня 13 листопада 1924 р. і проголошення автокефалії Православної Церкви в Польщі. Царгородським патріярхом був в цей час Василій III після Константина VI, який був в січні 1925 р. висланий з Царгороду турками, і патріярша катедра була довший час вакантною.

Василій III прислав до Варшави делегацію Вселенського пат-ріярхату, яка привезла „Томос", а до цієї делегації приєдналась в Бухаресті делегація від Румунського патріярха. Властивим днем проголошення автокефалії, незалежности Православної Церкви в Польщі був день 17 вересня 1925 р., коли в митрополичому соборі св. Марії Магдалини у Варшаві, перед Службою Божою, при участі ієрархії Православної Церкви в Польщі, ієрархів прибулих делегацій, духовенства і вірних, в присутності представників польського уряду, відбулась урочиста церемонія, в час якої, після привітальної промови Голови патріяршої делегації митроії. Халкедон-

ського Якима, був прочитаний в оригіналі, тобто в грецькій мові, „Патріярший і Синодальний Томос 13 листопада 1924 р." митрополитом Германом Сардійським, в польській мові — єпископом Гродненським Олексієм, в російській — архиєпископом Віленським Феодосієм і в українській — свящ. Петром Табінським.

Нам уже доводилось писати про значення Патріяршого Томо-су 13 листопада 1924 р. для історії Української Православної Церкви кінця XVII віку, коли Українська Православна Церква (Київська митрополія) була підпорядкована Московській патріярхії (т. II цієї праці, стор. 342). Ми ствердили там, що в названому „То-мосі", через 238 років, дано авторитетне признання самою Царго-родською патріярхією неканонічности поступовання при прилученні в 1685-86 рр. Київської митрополії до Московської патріярхії. Це в словах ,,Томоса": „Перше відірвання від Нашого Престолу Київської митрополії й православних митрополій (єпархій) Польщі й Литви, залежних від неї, а прилучення їх до Московської Церкви відбулося не за приписами канонічних правил, а також не було дотримано всього того, що було встановлено відносно повної церковної автономії Київського митрополита, який мав титул Екзарха Вселенського Престолу"...

Тут повинні підкреслити, що наведені справедливі твердження „Томоса", якими Вселенська патріярхія хоче, очевидно, оправдати своє теперішнє поступовання в справі признання автокефалії Православної Церкви в Польщі, мають цінне значення й для національно-церковного українського руху в тій Церкві наших часів. Дійсно, історики чи публіцисти з рновською ідеологією (РНО — ,,Русскоє Народнеє Об'единение" в Польщі, спадкоємець „Союза Русского Народа"), як С. Раневський, К. Фотиев, А. Світіч, представляють справу автокефалії православних в Польщі так, що це був тяжкий антиканонічний акт свавільного відступства від своєї „Церкви-Матері Російської". Особливо обурюється на цей акт А. Світіч. ,,Легко і безапеляційно, — пише він, — Св. Синод Православної Церкви в Польщі порвав канонічний зв'язок зо своєю Церквою-Матір'ю Російською — і признав Церквою-Матір'ю Константинопольську Церкву. Адже ж отримання благословення Церкви-Матері, в даному випадкові Церкви Російської, було одним з найнеобхідніших умовин отримання автокефалії"... (Ор. сії., стор. 50). А далі навіть добалакався до того, що — „Православна Церква в Польщі, штучно відірвана від Церкви Російської, а через те і від Церкви Вселенської, як такої, стала об'єктом всяких експериментів не тільки з боку державної влади, але навіть і окремих національних меншостевих групировок" (Підкр. наше. Стор. 67. При \% православних росіян в Польщі. І. В.).

Думається, що магістер богословія (титул автора в заголовку книжки) Александр Світіч повинен би таки знати, що Київська митрополія, до якої в давнину належали всі ті частини, які увійшли тепер в склад Православної Церкви в Польщі, ніколи не мала

31

матір'ю Церкву Російську чи Московську, а тільки Церкву Константинопольську чи Царгородську, в канонічній юрисдикції якої і перебувала впродовж 700 років (988-1686); повинен був би знати, яка боротьба йшла в другій половині XVII віку проти підпорядкування Київської митрополії (Українсько-Білоруської Церкви) Московській паріярхії (в нашій праці про це — т. II, стор. 299-342), тій „церкві-матері", яка народилась, виходить за писаннями рновських істориків, після своєї „доньки" — Київської митрополії. Знаючи історію цієї боротьби, грубе порушення канонів Москвою (адже ж Москва поставила митрополита на Київську катедру ще до відступлення їй Царгородом Київської митрополії!) і взагалі московське політиканство на церковному ґрунті, А. Світіч, якщо він дійсно пише „глибоко чесно, документовано, спокійно, ділово і об'єктивно" (так вихваляє його книгу в передмові до неї Висо-кодостойний проф. Н. Арсеньев), — не понаписував би таких речей, як: „Таким чином, цілком несподівано, топчучи всі канонічні правила, з цілковитим забуттям історичної правди, Православна Церква в Польщі ставала в ряди автокефальних церков, попадала в церковну залежність від Константинополя" (стор. 49). Таке можна писати або нечесно, або дійсно не відаючи історичної правди. Історичною правдою в „Томосі" патріярха Григорія VII є й те, що Московська Церква ,,не дотримала того, що було умовлено відносно повної автономії Київського митополита", бо ж вже за чверть віку по прилученні до Москви Київський митрополит позбавлений був прав обласного митрополита автономної церковної области, а його митрополія стала звичайною єпархією в ряду інших єпархій Московської Церкви (т. III цієї праці, стор. 8-37). А коли А. Світіч, посилаючись, як на джерело, на С. Раневського, а цей останній на „скрипт" з лекцій проф. Віляновського, задоволено, видно, підкреслює, що автокефалія Православної Церкви в Польщі коштувала польському урядові три мільйони долярів, виплачених ніби в Царгороді (стор. 53), то чи не до речі було б йому згадати, скільки заплатив московський уряд р. 1686 за позбавлення Української Церкви фактичної автокефалії і відступлення її (Київської митрополії) Москві Царгородом?

Отже всі оті „єреміяди" про „порушення священних канонів" Православної Церкви, при признанні незалежности автокефалії Православної Церкви в Польщі, можуть уводити в блуд тільки людей довірливих, що, не будучи знавцями ні канонів, ні церковної історії, на слово вірять тим, хто видає себе за таких знавців. Так, напр., в канонах Православної Церкви нема обумовлення повстання нової Автокефальної Церкви згодою на цю автокефалію кирі-ярхальної влади Церкви-Матері, і сама Московська Церква, яка до 1448 р. перебувала в юрисдикції Царгородської патріярхії, цього 1448 р. поставила собі, без порозуміння з Царгородом, митрополита Іону, почавши, тим самим, автокефальне буття (самовільно!), яке тягнулось, як автокефалія <іе Гасіо, а не сіє ]иге, 140 років. В

32

церковних канонах Вселенської Православної Церкви взагалі нема вказівок про способи встановлення автокефалії для нових церков; ці канони не знають навіть самого терміну „автокефалія". В канонах Православної Церкви знаходимо тільки підстави, за-для яких можуть бути Крайові (Помісні) Церкви, незалежні в своєму управлінні. Це підстави — національна (прав. 34 свв. Апостолів) і дер-жавно-територіяльна (прав. 17 IV Всел. соб., 38 VI Всел. собору і прав. 9 Антиохійськ. соб.). В церковно-історичній практиці після доби Вселенських соборів повстання нових автокефальних церков базувалось найбільше на сполученні обох цих підстав (незалежні, автокефальні церкви в національних державах).

„Томос" Царгородського патріярха Григорія VII в признанні автокефальною Православну Церкву в Польщі став на засаді „дер-жавно-територіяльній", як на ній же стояла й ієрархія тої Церкви, коли, за словами „Томосу", „звернулась до Патріяршого Вселенського Престолу за благословенням і підтвердженням автокефальної конституції Церкви, вважаючи, що в нових політичних умовах тільки ця конституція зможе відповідно задоволити і забезпечити потреби тої Церкви". Таким чином, ініціятива і перепровадження справи автокефалії Православної Церкви в Польщі було ділом польського уряду і ієрархії тої Церкви. Участь духовенства і мирян Православної Церкви не мала в цій історичній події належного місця. Така участь в справі автокефалії Церкви клира і мирян тієї Церкви могла бути, очевидно, в формі вибраного представництва від них на Помісному соборі Церкви, який мав би рішати саме питання, чи бути Церкві в Польщі Автокефальною, чи залишатися їй під Московською церковною владою. Не може бути двох думок, що воля самої Церкви бути незалежною, а якщо залежною, то від кого, висловлюється через постанову собору тої Церкви; але знов треба сказати, що нема канонів Вселенської Православної Церкви, які б наказували питання автокефального буття Крайової Церкви рішати тільки повним собором тої Церкви. Історична ж практика виказує різні способи здобуття Церквами автокефалії; найбільше, можливо, відбувалось це заходами державної влади. Здобуття автокефалії Московською Церквою р. 1448 було переведено великим князем Василем Васильовичем з єпископами без жодного Помісного собору. В наші часи Директорія Української На-родньої Республіки видала закон 1 січня 1919 р. про автокефалію Української Православної Церкви також без собору Церкви.

Ми не маємо підстав казати, як каже А. Світіч, що „православне населення Польщі з обуренням зустріло вістку про стрем-ління єпископів, які продались польському урядові, впровадити фактичну автокефалію Церкви", і що „православно-віруючий народ вважав автокефалію найбільшим нещастям для Церкви" (стор. 27, 66). Мова може бути не про „населення" і „народ", не про „маси", які були напевно байдужі до справи автокефалії та й не розумілись на ній, а про певні церковно-активні частини право-

Ьзг                                                                                                         33

славного громадянства, між якими, одначе, були великі розходження щодо причин негативного їх ставлення до проголошення автокефалії Православної Церкви в Польщі. Для істінно-русских церковних діячів, які провели ще в літі 1922 р. протестуючі проти автокефалії єпархіяльні зібрання в невеличких єпархіях --у Вільні і Гродні, найважливішим було те, що з автокефалією поривався зв'язок з „братською Російською церквою, з якою православний народ Польщі був зв'язаний нерозривними історичними узами в загально-церковному житті".

Цей мотив „істінно-русских" в їх негативному ставленні до автокефалії абсолютно не існував для українців. Навпаки. „Візьмемо на себе сміливість твердити, — писала „Духовна Бесіда", — що засадничих і безумовних противників самостійности й неза-лежности нашої Церкви серед українців нема. Ми сказали б, що навпаки, всі свідомі українці є автокефалістами, в розумінні неза-лежности Церкви від якої б то не було сторонньої церковної влади ... Припинення незаконної залежности нашої Церкви від Москви може викликати лише радість, бо ця остання була в нас знаряддям русифікації, значно притупила національну свідомість нашого народу й відірвала від нас велику кількість інтелігентних сил, які й тепер ще, живучи хлібом нашого православного українця, відокремлюють себе від нього і вважають себе за людей іншої на-ціональности. Отже ми, українці, можемо лише радіти, що шкідлива для нас залежність нашої Церкви припинилася" (Духовна Бесіда. Ч. 19-20 за 1925 р., стор. 2, 4).

Тому в більших єпархіях — Волинській, Поліській, а також і на Холмщині й Підляшші, себто на українських землях з православним населенням, не було єпархіяльних зібрань з протестами проти унезалежнення від Москви церковної влади і стремління до автокефалії Православної Церкви в Польщі. Ставлення ж стримане, а то й негативне, посеред українських церковних і політичних діячів було викликане не питанням самого автокефального буття Церкви, а тими способами, якими впроваджувалась автокефалія Православної Церкви в Польщі. Перш за все, відогравав тут ролю той опозиційний настрій у відношенні до польської влади, який в тих роках торував посеред українського суспільства; він так яскраво проявився під час виборів восени 1922 р. до польських Сейму і Сенату, коли від Волині не було вибрано до цих законодатних установ ні одного поляка, а самих українців — 14 послів і 5 сенаторів, які разом з послами українцями від Холмщини (6) та Полісся (2) і сенатором від Холмщини утворили Український Сеймовий Клюб з 28 членів, що був в опозиції до Уряду. Від членів Української Парляментарної Репрезентації, які всі були православними, на сторінках преси були вислови протесту проти церковної політики Уряду, який не унормовував законодатно правного положення Православної Церкви в Польщі і не допускав скликання Церковного Собору Православної Церкви.

34

Отже протести в справі перепровадження автокефалії Церкви і зводились з боку українців до вимоги, щоб впроваджувалась автокефалія через Крайовий Собор самої Церкви, а не помимо Церковного Собору. Як відомо, ідея соборности в житті й управлінні Церкви була живою й діючою в історії давньої Української Православної Церкви. З підпорядкуванням же р. 1686 Київської митрополії Московській патріярхії та з скорим після того заведенням Петром І синодального устрою в Церкві Російській з оберпро-курором, а потім і самим царем, на чолі, — ідея соборности в Російській Церкві зовсім завмерла, соборів не було аж до революції 1917 року. Але і в цьому часі, на українських землях, що знаходились ще у XVIII в. під Польщею, а в церковному відношенні підлягали Російському Синодові, ідея соборности відродилась в кінці XVIII стол. Розуміємо Пінську Генеральну Конгрегацію 1791 року, чи по-нашому Пінський Церковний Собор православних українців і білорусів, на якому проведена була фактична автокефалія Православної Церкви в тодішній Польщі перед остаточним (третім) поділом тої держави р. 1795 (Докладно про це — т. III цієї праці, стор. 217-225). Тепер ці ідеї соборности в давній Українській Церкві пробуджені були тим більше, що на Великій Україні вже відбулись Церковні Собори в рр. 1918 і 1921.

Трудно з певністю сказати, чому власне польський уряд надумався відновити українські соборні традиції тільки, як побачимо нижче, в 1930 р., а не став відразу у відродженій Польщі на ґрунт церковної політики, в стосунку до православних, доби Чотирьохліт-нього Сейму кінця XVIII в., доби зусиль рятувати державний суверенітет Польщі від загибелі. Вища Церковна влада Православної Церкви в Польщі, скільки не підносять на неї нарікань в угодовстві перед Польським Урядом, не мала, одначе, ані ідеології єпископського самодержавства в Церкві, ані тенденцій антисобор-них в управлінні Церквою в Польщі, знаючи з історії, що в католицькій Польщі, хоч би й XX віку, не можна бути певним в релігійній толєранції, і Православіє може черпати силу тільки в оперті на єдність ієрархії, духовенства і вірних. Тому з боку її Польський Уряд не зустрів би перешкод до скликання Православного Собору вже на початку існування відновленої Польської держави. Відомо, що вже р. 1922, коли налагоджено було Синодальне управління Православної Церкви в Польщі, митрополит Юрій підняв питання про скликання Помісного Собору Православної Церкви в Польщі, і Синод доручив архиєпископу Волинському Діонисію виробити статут цього Собору і правила його скликання. Р. 1923 цей „Статут" і „Правила" Помісного Собору, вироблені на засадах статутів Всеросійського і Всеукраїнського церковних соборів 1917-1918 рр., надіслані були Синодом Православної Церкви в Польщі Міністрові Освіти і Визнань Релігійних. Одначе в Міністерстві справа ця лежала без руху, і Міністерство нічого не відповідало Митрополитові на порушене питання про скликання Помісного Собо-

35

ру, продовжуючи й справу автокефалії Церкви далі вести без соборного голосу самої Церкви, тільки з ЇЇ, в ідеї, виконавчим органом, Синодом. (Первое собраніе Представителей Духовенства й Мирян Св. Автокефальной Православной Церкви в Польше 10-12 января 1927 г. в Варшаве. Варшава. 1927, стор. 3).

Думається, Ідо причиною такого, глибоко помилкового, посту-повання польського уряду був, з одного боку, вибуялий у відновленій Польщі націоналізм польського суспільства, прояви якого бачимо і в тенденції покерувати долею Церкви своїх православних горожан без голосу їх самих. Про цей нацоналізм говорив українській делегації в Луцьку на Волині восени 1922 р. маршал Пілсудський, закликуючи українців перетерпіти збільшення національних емоцій поляків в цих перших роках нестями від відзискан-ня незалежности Речіпосполітої. Але чи не найбільше затяжили в цьому нехтуванні Урядом давніх соборних засад Української Православної Церкви впливи католицького духовенства і Риму, що і в часі Пінського Собору 1791 р., коли правдиві польські патріоти робили все для рятунку своєї держави, вони (духовенство і Рим) противились акції оживлення й унезалежнення церковно-православного життя на землях під Польщею (Про цей спротив — т. III цієї праці, стор. 222).

Не даючи згоди на скликання собору Православної Церкви, польський уряд, вже після того, як автокефалія Православної Церкви в Польщі була урочисто 17 вересня 1925 р. проголошена, погодився на скликання представників від єпархій на зібрання у Варшаві для ознайомлення їх з тими міроприємствами, які поробила Вища Церковна Влада в справі положення Православної Церкви в Польщі. Це Зібрання й відбулося 10-12 січня 1927 р. у Варшаві. В ньому взяли участь, під проводом митрополита Діонисія і єпископа Гродненського Олексія, 32 духовних особи і 21 світських. Не були це виборні представники від духовенства і мирян п'яти єпархій (Варшаво-Холмська, Волинська, Віденська, Гродненська і Поліська), а запрошені Митрополитом, з духовенства переважно настоятелі міських соборів, з світських — церковні старости тих же соборів. В складі духовних осіб на Зібранні були визначні діячі українського церковного руху архимандрит Полікарп, тоді настоятель Володимирського собору на Волині (пізніше митрополит УАПЦеркви на еміграції), протопресв. Павло Пащевський, настоятель Луцької Чеснохресної Братської церкви, і свящ. Петро Табін-ський, тоді ректор Кремянецької Духовної Семінарії. Взагалі ж склад учасників Зібрання, як духовних, так і світських, мійських церковних старостів, — був виразно з характером „істинно-русь-кости" у великій більшості. Тому для історика представляється дуже цікавим, як таке Зібрання зареагувало на докладну доповідь митрополита Діонисія про „Походження Автокефалії Православної Церкви в Польщі", після якої він оголосив в російському перекла-

36

ді і показав в грецькому оригіналі „Патріярший і Синодальний То-мос" від 13 листопада 1924 р.

Не було жодного протесту, чи хоч би якого-будь жалю, з приводу „неканонічного акту автокефалії" Православної Церкви в Польщі на цьому Зібранні представників духовенства і мирян 10-12 січня 1927 р. Навпаки. Зібрані з піднесенням проспівали „Вічну Пам'ять" Вселенському Патріярхові Григорію VII, при якому був виданий „Томос" про автокефалію, а потім з надхненням „много-ліття" тодішньому Святійшому Царгородському Патріярхові Васи-лію III, який прислав у вересні 1925 р. делегацію до Варшави на урочистість проголошення автокефалії Церкви. А в додаток до всього цього член Зібрання протопресв. Терентій Теодорович запропонував Зібранню проспівати многоліття „Першому Голові Православної Автокефальної Церкви в Польщі Владиці Митрополитові Діонисію", „невтомною працею якого утворене незалежне автокефальне буття" цієї Церкви. Дружнє і надхненне архиєрейське „Многая Літа" присутніх було відповіддю на цю пропозицію о. Теодоровича (Первое Собраніе ... Ор. сії., стор. 9). А. Світіч, який сам в своїй праці виставляє протопресв. Терентія Теодоровича як борця проти автокефалії (стор. 61), увів в той же блуд проф. Н. Арсеньева (Предисловіе, II), цілком замовчав це Зібрання 10-12 січня 1927 р. і виступ на ньому о. Теодоровича. Бо ж такими історичними фактами цілком відкидається його теза про „внутрішній розрив ієрархії Православної Церкви в Польщі з клиром і віруючим народом" через „неканонічний акт автокефалії, яким та Церква була відірвана від „споконвічного союзу з Російською Церквою".

Не можна не признати правильним, з національно-української точки погляду, того підходу до довершеного факту проголошення автокефалії Православної Церкви в Польщі 17 вересня 1925 року, який було висловлено тоді на сторінках української „Духовної Бесіди": „Аналізування й обмірковування, якими шляхами, при яких умовах, чиїми заходами й з якими можливими сторонніми цілями прийшла до нас автокефалія, — це вже справа історії... Нам здається, що брати це питання за питання сьогоднішнього дня — значило б робити велику помилку... Сталася історична подія, з нашою участю, чи без неї, — це інша справа, — але вона поставила перед нами нове життя, і ми мусимо ним жити й мусимо працювати, щоб опанувати цим життям. Автокефалією ми не повинні нехтувати, а використати її в найширшій мірі для добра нашого народу й Церкви. Це єдиний реальний шлях, який лежить перед нами, розпочатий подією 17 вересня" (ч. 19-20. 20 жовтня 1925 р., стор. 4, 6).

Як сказано було нами вище, автокефалія Православної Церкви в Польщі повстала на засаді „державно-територіяльній": існування Православної Церкви в окремій державі. Але і в таких Автокефальних Церквах церковно-православне життя забарвлюється національним елементом, набірає національного характеру, коли во-

37

но йде вільно й не насилується владою, чи то церковною чужонаціональною, чи світською державною. В Православній Автокефальній Церкві в Польщі з її біля 70% української пастви, біля 29% — білоруської і решти російської, чеської, польської, ясно, що національно ця Церква може бути тільки українсько-білоруською, якою й була вона за давньої Польщі, що, розуміється, не означало того, що треба було денаціоналізувати через Церкву і зовсім незначну в 2-3% меншість православних росіян, чехів і поляків, для яких свобода вживання своєї мови в Богослуженні також передбачена в наведеній нами вище постанові Синоду Православної Церкви в Польщі від 3 вересня 1924 р.

Отже для українських церковних діячів здобуття Православною Церквою в Польщі автокефалії рго Гого ехіегпо (зовнішньої) давало можливість та диктувало й обов'язок посилити працю в напрямку здобуття і розвитку автокефалії рго їого іпіегпо (внутрішньої) в церковному житті православних українців в Польщі. Це означало, — унезалежнившись від юрисдикції Московської патрі-ярхії, повести боротьбу за розмосковлення своєї Церкви і розвиток ЇЇ як національної, близької побожній душі українського народу, якою ця Православна Церква століттями була для українців у віках минулих, зокрема і в часи перебування під давньою Польщею. І така боротьба була українцями поведена.

У світлі такого розуміння значення автокефалії Православної Церкви в Польщі для національно-церковного руху в ній, не можемо признати нічим іншим, як тільки „глибоким непорозумінням" „Меморандум" в справі тої автокефалії, висланий Всеукраїнською Православною Церковною Радою в Києві (з датою 13 лютого 1926 р.) Царгородському патріярхові Василію III. В ньому ВПЦ-Рада висловлює „в особі Патріярха Царгородській Патріяршій Організації рішучий протест проти антиканонічних, антицерков-них, ворожих і дуже шкідливих для православного українського народу вчинків", виявлених „в затвердженні Царгородським Пат-ріяршим Престолом автокефалії Православної Церкви в Польщі". Поминаємо такі історичні „ляпсуси" в „Меморандумі", як: „Православна Церква в Польщі ніколи Царгородському Патріярхові не підлягала", або: „Патріярх Ієремія в XVI в. обдарував українські православні братства, надавши їм всі права керування своєю Церквою". .. Поминаємо такі канонічні „ляпсуси", як: „Канонічне право на проголошення автокефалії Православної Церкви в Польщі мусіло б належати тільки Московському патріярхові" (самі в Києві проголосили автокефалію Укр. Церкви в 1920 і 1921 р., не питаючись Московського патріярха. І. В.), або: „Ви (Царгород) передали права автокефалії над українським і білоруським народом не Церкві, а москвину митроп. Діонисію і скільком спільним з ним єпископам в Польщі", а також „польському католицькому урядові" та „необмежені права автокефалії Православної Церкви в Польщі — Римському Папі"...

38

Головне не в цих ляментаціях, а в тім, який же вихід для Православної Церкви в Польщі в оформленні її канонічного положення у Вселенській Православній Церкві вказує ВПЦРада? Проголосивши „перед усіма церквами світу Томос патр. Григорія VII про автокефалію Православної Церкви в Польщі нікчемним", ВПЦРада не визнала тої автокефалії і вказує патріярхові, що автокефалію Української Церкви вже проголошено в м. Києві ,,не патріяр-хами та князями", а самим українським народом на соборі 1921 р., і „під прапором лише цієї автокефалії буде єднатися український народ, куди б тяжка доля його не занесла"... Звідсіль виникало, що й православні українці в Польщі мусіли б належати до УАП-Церкви в Києві, а не до Православної Автокефальної Церкви в Польщі.

Невідомо, чи була яка відповідь Царгородської патріярхії на цей „Меморандум" ВПЦРади, надрукований і в укр. часописах за кордоном (Америка). Але зміст його свідчив, що автори „Мемо-рандума" за залізною заслоною під комуністичною владою не мали жодного почуття реальної дійсности в справі, про яку висилали „Меморандум". Український церковний рух в Православній Церкві в Польщі проходив незалежно від яких-будь впливів з Києва чи зносин з Києвом. Твердження про „жваве листування митрополита Василя Липківського з українськими церковними кругами в Польщі" (С. Раневський, стор. 8) виссане з пальця.

5. Повільні поступи в розмосковленні Православної Автокефальної Церкви в Польщі; причини повільности. Українська Парлямен-тарна Репрезентація з виборів 1922 р. і церковна справа. Український Церковний З'їзд в Луцьку на Волині 5-6 червня 1927 р.; його ухвали. Зібрання повітових протоієреїв Волинської єпархії та „рновських" діячів 16-17 червня 1927 р.; його контр-ухвали Луцькому з'їздові.

Ухвала Волинського Єпархіяльного З'їзду в Почаєві в жовтні 1921 р. щодо впровадження в Богослуження живої народної української мови в парафіях з українською людністю, постанови, в історичному зв'язку з цією ухвалою, Синоду Православної Церкви від 16 червня і 14 грудня 1922 р. та 3 вересня 1924 р. про допущення вживання живих мов в Богослуженнях замісць мертвої церковно-словянської — пройняті були, як ми бачили, поміркованістю: ніде не було мови про негайну заміну по церквах церковно-словянської мови. В справі переходу на Богослуження живою мовою рекомендувалась „постепенність", повільність; впровадження живої мови обумовлювалась вимогою, „де того захочуть парафіяни і де це є можливе з місцевих умов" (постанова Синоду 3 вересня 1924 р.). Об'єктивна історія може тільки ствердити згідність дійсности з цими постановами.

Від Волинського З'їзду представників духовенства і мирян в ПочаєвІ 1921 р. до Луцького церковного З'їзду 1927 р., про який

39

буде мова в цьому підрозділі, пройшло майже 6 років, а скільки за цей час на Волині було церков, в яких Богослуження почали відправляти в українській мові? Не маємо підстав, щоб подати точну кількість, але, пригадуючи з пам'яти, боїмося, що не нарахували б і двох десятків. У самому Луцьку Богослуження в українській мові в маленькій Чеснохресній Братській церкві почалося тільки в травні 1926 р. З других повітових міст Волині відправа Богослуження в українській мові була тоді тільки в Ковлі (Благовіщенська церква) і Володимирі (чергування української відправи з словян-ською) в соборі, а потім в Миколаївській церкві тільки українська відправа. І не даром в українській пресі тих часів зустрічаємо назву постанови Свящ. Синоду „про впровадження Служби Божої українською мовою в тих парафіях, де того вимагають парафіяни", паперовою постановою. А ось характерний для того часу заклик в пресі: „Нагадуємо! Наближаються Великодні свята, перед якими будуть Страсний Четверг, Великі Пятниця і Субота. У ці великі дні для кожного православного християнина одбуваються по церквах урочисті й для душі умильні Богослуження. Конечним є, щоб ці Богослуження, якщо не вцілості, то принаймні з часті, правились в мові українській, напр.: всі Євангелії на Страсті й Плащаниці повинні читатись по-вкраїнському, Великодна Служба повинна вся співатись по-вкраїнському. Відповідні богослужбові книжки є на мові українській, також дано й благословенство на вживання нашої української мови в церковних службах і митрополитом Діонисієм і Свящ. Синодом"... („Громада", ч. 16 за 1926. Луцьк).

Отже, в світлі дійсности, карикатурою, а не „документованою і хвилюючою" історією являються такі писання „рновців", як: «Синодальні постанови (про вживання в церковних службах живих мов) були використані безвідповідальними елементами, що вбачали в Церкві знаряддя для політичної і національної боротьби (з ким?). Почалось так зване „розмосковлення" Церкви. Над Церквою повисла грізна небезпека. Одначе духовенство, в подавляючій більшості, і віруючий, чужий політиці, народ засудив всякі новини, засудив українізацію Богослужень і вимагав відправи служб в церковно-словянській мові» (А. Світіч. Ор. сії., стор. 68). А С. Ра-невський в такій, дійсно безвідповідальній, писанині дописався до того, що „українізацію" Православної Церкви приписав полякам: «Для переведення „українізації православних" поляки вирішили використати Православну Церкву, ієрархія якої знаходилась на услугах уряду від моменту проголошення незалежности Православної Церкви в Польщі» (Ор. сії., стор. 8).

Які ж були причини такого дійсно дуже й дуже повільного поступу в розмосковленні Православної Церкви в Польщі, при якому стані цілком не потрібно було нікому вимагати церковно-сло-вянської мови в Богослуженні, а, навпаки, треба було української відправи домагатись парафіянам, і часто роками? В тогочасній

40

українській церковно-релігійній пресі знаходимо таку відповідь на це питання.

В статті „ПІД увагу Пан-Отців" редактор „Духовної Бесіди" В. Островський, ствердивши, що з постанов Св. Синоду 3 вересня 1924 р. про вживання рідної мови віруючих у Службі Божій, проповідях, позабогослужбових бесідах, у викладанні Закону Божого і т. д. духовенством виконано „так мало, як би й нічого", питає: що це таке є? Чи непослух Вищій Церковній Владі? Чи нехтування інтересів Церкви? Чи може ворожість до справедливих вимог життя й української пастви? І відповідає: „З листів до редакції, з усних заяв і всяких інформацій з місць довідуємось, що там має місце — й перше й друге й третє". І далі подає такі причини ігнорування духовенством постанови Синоду з дня 3 вересня 1924 р. 1. Незнання української мови деякими зденаціоналізованими священиками й неохота взятися за книгу. — 2. Нерозуміння великої краси та справедливости акту введення рідної мови в церковне життя, як рівно ж і необхідности цього акту для боротьби з посяганнями на Православну Церкву зовні. — 3. Безпідставний, невідомо ким прищеплений, страх, що уживання рідної мови в церкві та школі може викликати неприємності з боку світської адміністрації. — 4. Відкрита ворожість з боку священиків неукраїнського походження і зденаціоналізованих українців, що мріють про „єдину неділиму Росію" та про відновлення старих часів з обов'язковим „общепонятним русским язиком". — 5. Ворожість деякої частини російської інтелігенції по містах („рновці"), яка керує церковним життям.

«Але українська православна паства, — продовжує автор, — прокинулась від сну несвідомости й ставить свої домагання пастирям рішучо й невідступне: постанова Синоду мусить бути виконана й без всякого зволікання ... Хто забув рідну мову, хай швидче вчиться, якщо не бажає пірвати духовного зв'язку з паствою; хто цього зробити не хоче, чи не може, хай уступить місце тим, що потраплять виконати постанови Синоду. Що ж до страху перед адмністрацією, то цей страх є безпідставний . . . Справа мови — внутрішня справа Церкви, в яку адміністрація вмішуватися не має права і не вмішується... Отже, де парафіяни вимагають, щоб священики правили Служби Божі, говорили казання й взагалі зносилися з паствою в українській мові, там священики є обов'язані виконувати цю вимогу без жодних додаткових розпоряджень... Настала пора для нашого духовенства вийти на шлях, який йому вказує Вища Церковна Влада, і занехати „своєї" політики в Церкві, загроженій з усіх боків. Якщо цього духовенство зараз не зробить, воно викопає між собою й паствою глибоке провалля й уторує ще більше шлях для різних сект» („Духовна Бесіда", ч. 2 за 1925 р., стор. 12).

Треба додати до приведеної статті ред. Володимира Остров-ського, що двохтижневик „Духовна Бесіда", редактором-видавцем

41

якої він був, а перед ним Євген Сакович, почав виходити 15 вересня 1924 р. з благословенства митрополита Діонисія і друкувався в Синодальній друкарні. Тому думки, висловлені в ст. „Під увагу Пан-Отців", не могли бути суперечними з думками вищого церковного проводу. Натомість, до причин, поданих В. П. Остров-ським в пояснення того, що з постанови Синоду 3 вересня 1924 р. духовенством виконано дуже й дуже мало, ми повинні додати ще одну, про яку В. Островському не випадало писати: це несприятливе відношення до мовної постанови Синоду 3 вересня 1924 р. церковної адміністрації на місцях — Духовних Консисторій і більшо-сти о. о. благочинних, що тримались орієнтації на „єдину неділиму". Але ж і посеред церковної адміністрації на місцях, та й цілого духовенства, як показали пізніші події з історії українського церковного руху в Польщі, могло не бути таких перешкод в роз-московленні Православної Церкви в Польщі, коли б Вища Церковна Влада, ієрархія, не улягаючи рновським впливам, була послідовною і твердою в переведенні своїх поглядів на те, що Православна Церква в Польщі не може залишатися московською по національності, коли паства її складалась з українців (до 70%) і білорусів (до 29%).

З історії Української Автокефальної Православної Церкви на Великій Україні ми вже бачили, яку тяжку шкоду понесла та Церква від того, що церковна справа українського народу в часі його бурхливого відродження національного з революцією 1917 року була зневажена його політичним представництвом і державним урядом в рр. 1917-18, які не подбали про те, щоб була утворена для Української Православної Церкви канонічна національна ієрархія. Для українського національно-церковного руху в Православній Церкві в Польщі не було вже свого уряду; проти нього стояла, навпаки, націоналістична політика Польщі, в якій такі широкі впливи мала щодо питань віровизнання католицька ієрархія, католицьке духовенство з їх віковою ворожістю до православія на українських землях під Польщею. В давніх часах були на цих землях оборонцями Православної віри і Церкви українське козацтво, українські православні магнати, як князь К. К. Острозький, православні Братства по містах на певних статутах, православна шляхта і представники її на сеймиках і в Польському Сеймі у Варшаві. У відновленій, в наслідок першої світової війни, Польщі, така роля спадала б єдино на Українську Парляментарну Репрезентацію в особах православних її членів.

Як вже згадувалось вище, українське населення Галичини не взяло участи у виборах до польських сейму та сенату восени 1922 року, очікуючи рішення політичної долі Сх. Галичини на Версаль-ській мировій конференції. Українська ж людність Волині, Холм-щини і Підляшшя, Полісся пішла на вибори не стільки, можна сказати, організовано, як стихійно, відрухово, голосуючи на своїх, українців, проти поляків, що за цей час вже встигли, як казали

42

люди, „добре впектися". Так створилася з виборів 1922 р. кількісна, з 28 членів, Українська Парляментарна Репрезентація, що, будучи національною (всіх їх вибирали як „українців"), була разом і православною як по конфесійній приналежности особисто, так і по виборах від маси українського православного населення. Така парляментарна група з 28 членів могла б і в українському національно-церковному русі в Польщі відограти поважну ролю; з нею мусіла б поважно рахуватись і ієрархія Православної Церкви в Польщі на чолі з митрполитом Діонисієм, замісць піддаватися впливам „рновців", чужих подавляючій більшості вірних Православної Церкви.

Одначе цього не сталося. Українська Парляментарна Репрезентація з виборів 1922 року як не утворила міцної національно-політичної організації з певною національною ідеологією і програмою, на українських землях, які її вибрали, так за п'ять років свого існування не відограла, можна сказати, жодної помітної ролі і в українському національно-церковному русі в Православній Церкві. Українське політичне життя на землях, з яких вийшла ця Репрезентація (Волинь, Холмщина, Підляшшя, Полісся), тільки що пробуджувалось. Стихійний характер виборів до Сейму й Сенату на цих землях мусів позначитися й на персональному складі обраної Репрезентації; цей склад був мішаниною інтелігентів з вищою освітою, півінтеліґентів і мало письменних, людей з громадським стажем і мало відомих, а то й зовсім не відомих поза своєю околицею. Головне ж, що поза загальним уявленням, що вибрали до Сейму й Сенату українців для оборони інтересів і прав українського народу, була повна неясність щодо політичного їх світогляду, щодо розуміння ними інтересів українського населення, яке опинилось під Польщею, щодо завдань і тактики в політичній праці для осягнення національних ідеалів. Виходом з такого стану могло бути вироблення в процесі політичної праці на терені парля-ментарному й поза ним спільної в основних точках національної думки, національно-політичного світогляду й програми і тактики в обставинах сучасного українського життя у відновленій Польщі. Замісць такого виходу, повстала в процесі політичного „самоозна-чення" послів і сенаторів (не без сторонніх впливів) велика дифе-ренціяція посеред членів Української Парляментарної Репрезентації. Наслідки були сумні: частина послів створила „Сельсоюз", зліпивши собі програму з програм есерів, селянської спілки та трудовиків перших років революції на великій Україні, друга частина вступила до партії УНДО (Укр. Націонал-Демокр. Об'єднання) в Галичині, третя попала до комуністів, четверта схилилась до уго--ди й стала за національно-територіяльну автономію для українців в Польщі; решта трималась і далі безпартійности. І вже через два роки після виборів перший голова Українського Сеймового Клю-бу посол від Холмщини Антін Васильчук виходить зі складу того Клюбу, заявляючи в пресі: ,,Після глибоких розважань прийшов

43

я до переконання, що там, де є стільки угруповань на 21 послів в Українському Клюбі, спільна тактика і витримана плянова лінія політична є неможлива"... І між цими „угрупованнями" точиться і в Сеймі і поза Сеймом „полеміка", яка переходить в сварню і гризню в пресі, від чого маси спочатку дезорієнтуються, а далі ширяться посеред них симпатії до Радянського Сходу. Бо ж, здається, ледве не більшість послів схилилась тоді до того Сходу, проявляючи москвофільські симпатії („Сельсоюз", комуністи. — „Тризуб". 19 вересня 1926 р., стор. 10-12).

Звідсіль і український національно-церковний рух в Православній Церкві в Польщі не міг, ясна річ, мати пожитку від Української Парляментарної Репрезентації з виборів 1922 р., як цілого тіла. Бо ж тяжко дійсно сподіватись спільної акції в церковній справі від тіла, між членами якого була в церковно-релігійному питанні для народу дистанція „огромних розмірів" (від глибоко побожного посла Семена Любарського до комунистів Хоми Приступи, Йосипа Скрипи і ін.). Спільна акція Української Парляментарної Репрезентації 1922 р. в церковній справі мала місце тільки раз, на початку, в боротьбі проти впровадження в житті Православної Церкви в Польщі нового стилю, що введений був до церковного вживання постановою Собору єпископів тієї Церкви 12 квітня 1924 року. Український посольський клюб видав в цій справі до населення відозву, поширену в тисячах примірників, в якій гостро запротестував проти введення нового стилю і кликав духовенство і вірних триматися в святкуванні церковних свят звичаю батьків. Цей заклик відповідав і бажанням населення, чому Собор єпископів Церкви змушений був новою постановою з дня 16 серпня 1924 року „благословити святкування в тих місцях, де цього домагається віруючий народ, великих і місцево-шанованих свят по старому стилю". Такими „місцями" виявилась майже вся Православна Церква в Польщі, так що властиво тільки у Варшаві в митрополичому соборі св. Марії Магдалини впроваджений був новий стиль. Одночасно й Уряд Польщі через Міністерство Ісповідань та Освіти видав розпорядження воєводам, аби цивільна влада на місцях не втручалась у відправлення Богослуження по старому чи новому стилях. Ініціятива власне польського уряду щодо постанови ієрархії Православної Церкви запровадити новий стиль, як і втручання повітових старост і поліції в спрайу переведення в життя цієї постанови, й були причиною спільної протиакції в цій справі Українського посольського клюбу, опозиційного польському урядові, так що тло цієї протиакції на ділі було політичне, а не церковно-релігійне. Отже в українському національно-церковному русі в Православній Церкві в Польщі можна констатувати участь в 1923-27 рр. не всієї Української Парляментарної Репрезентації, доволі, як такої, байдужої до церковної справи свого народу, а тільки декотрих поодиноких її членів, як посли — Сергій Хруць-

44

кий, Борис Козубський, Семен Любарський, сенатори — Михайло Черкавський, прот. Даміян Герштанський.

Провід національно-церковного українського руху, який (рух) так голосно заявив про себе на шостому році після Почаївського Єпархіяльного З'їзду 1921 р. в акції Луцького Церковного З'їзду 1927 р., був в руках церковно-громадських і культурно-освітніх діячів Волині на чолі з д-ром Арсеном Річинським.

Д-р Арсен Васильович Річинський, народж. р. 1892 в родині о. диякона Василя Річинського на Волині (пізніше батько його був священиком в Камінь-Каширському повіті), вчився у Маціївській Духовній Школі Волинської єпархії і в Волинській Дух. Семінарії у Житомирі, по закінченні 4-ох кляс якої вступив на Медичний факультет Варшавського Університету, який і скінчив в часі першої світової війни р. 1916 в Ростові на Дону, куди той університет був з Варшави евакуйований. Після скінчення університету повернувся на Волинь, одружився і мав у 20-их рр. і далі лікарську практику у Володимирі-Волинському.

Р. 1924 почав Річинський видавати у Володимирі-Волинському власним коштом „незалежний місячник українського церковного відродження" під назвою „На Варті". Під цією ж назвою „На Варті" повстало при місячнику й видавництво, що видало, між іншим, року 1926 розвідку: „Походження єпископату в зв'язку з питанням про благодатність ієрархії Української Автокефальної Православної Церкви". Розвідка ця, у виданні „На Варті" без подання імени автора, була, під тим же заголовком, повністю уміщена р. 1927 в ч. 1 журналу „Церква й Життя", органу ВПЦРади в Києві, з поданням, як автора, прізвище „Волинський"; нас було в тому часі інформовано, що автором цієї розвідки був свящ. Петро Та-бінський, який в рр. 1924-26 був позаетатовим священиком при Володимиро-Волинському соборі. Отже напрямок в-ва „На Варті" був прихильний, як видно, ідеології УАПЦеркви.

Скоро після того, як у Варшаві відбулось 10-12 січня 1927 р. „Перше зібрання представників (призначених) духовенства і мирян Православної Автокеф. Церкви в Польщі", на якому, як бачили ми, так заманіфестовано було ніби єдність ієрархії з духовенством і мирянами, д-р А. Річинський, від імени редакції журнала „На Варті", звертається 7 лютого 1927 р. до митроп. Діонисія з проханням „про уділення благословення на скликання в м. Луцьку Українського Православного Церковного З'їзду духовенства і мирян, з участю в з'їзді Митрополита, або кого-небудь з єпископів". У відповідь на це прохання Синод Православної Церкви на засіданні 26 лютого постановляє, що „правомочним і законним органом для скликання нарад чи зборів з метою обміркування й вирішення церковно-релігійних справ в Церкві є Вища Церковна Влада", яка „на зібранні духовенства і мирян 10-12 січня 1927 р. вже намітила скликання Помісного Собору Православної Церкви в

45

Польщі", а тому слід „наказати духовенству не осмілюватися бути на Луцькому З'їзді під страхом канонічної відповідальности, а віруючих закликати стриматися від присутности на ньому.*) В наслідок цієї постанови Синоду, а рівно ж критики в українській пресі щодо невластивости скликання церковного з'їзду через редакцію „На Варті", д-р Річинський об'їздить повітові міста Волині, переводить наради з громадськими діячами в справі „життєвих духовно-релігійних потреб українського православного населення в межах сучасної Польщі", пропагуючи ідею скликання Українського Церковного З'їзду. В результаті був утворений Організаційний Комітет по скликанню З'їзду з представників від різних повітів з осередком в Луцьку.

Організаційний Комітет, змінивши дещо в програмі З'їзду та поставивши остаточною метою його „виявлення церковно-релігійних потреб української православної людности в Польщі" і ухвали в цій справі, як дезидерати, „скерувати на належну дорогу", тобто представити відповідній владі, —- звернувся знову до мит-роп. Діонисія за благословенням відбути З'їзд. Просьба Комітету була підтримана сенатором М. Черкавським і послом до Сейму С. Хруцьким, що з тією метою особисто навістили митр. Діонисія, але митрополит в просьбі відмовив.

Організаційний Комітет, маючи дозвіл на Луцький З'їзд в справах церковних від влади цивільної, рішив не підпорядкуватися постанові Синоду і З'їзд скликати й відбути, виключивши тільки присутність на ньому духовенства, а то з огляду на репресії, що застосовані були б Синодом до оо. духовних учасників З'їзду; духовенству, що бажало все ж таки взяти участь в З'їзді, було заявлено від Комітету, що вони не будуть впущені на залю засідань. Незадовго перед З'їздом, призначеним на 5-6 червня 1927 року, відбулась у Варшаві перша сесія (26-28 травня) Митрополиталь-ної Ради, нової установи з дорадчим голосом при Вищій Церковній Владі. Ця Рада не була виборною, як того домагались українці й білоруси, а покликана персонально, тому і в складі її переважали „рновці". На сесії Митрополитальної Ради порушено було й справу скликання, з дозволу цивільної влади, Луцького церковного з'їзду мирянами. Більшістю членів Ради скликання такого з'їзду було, розуміється, засуджено; признано, що він не може вважатися за з'їзд православний і церковний, і що цивільна влада „не повинна б давати дозволу на цей з'їзд після того, як Вища Церковна влада відмовила організаторам з'їзду благословення на з'їзд". Була при цьому переведена в засіданні Ради дискусія в питанні українізації богослуження. Палким промовцем на захист вжи-

*) Як оповідав Вл. Олексій Громадський (тоді єп. Гродненський) В. Соловію (нині єп. Варлаам) і II. Ф. Артемюкові (пок. еп. Платон), при зустрічі з ними в Бересті через місяць-два по Луцькому З'їзді 5-6 червня 1927 р., митр. Діо-нисій обіцяв йому дати дозвіл на Луцький З'їзд і навіть делегувати на З'їзд самого єпископа Олексія, але напередодні засідання Синоду все те відкликав.

46

вання української мови в богослуженні був протопресв. Павло Па-щевський з Луцька, який освідчив, що багато парафій з українським населенням бажають української відправи в церкві, але в наслідок непевности цього питання з боку місцевої церковної влади священики бояться правити по-українськи; о. протопресвітер додав, що коли українська молодь заохочується до Церкви живою мовою в богослуженні, то краще йти їй назустріч, ніж її покинути. Митрополит заявив, що питання про українізацію повинно розв'язувати' мирно; українці не повинні домагатися насильного введення богослужбової української мови там, де це може повести до розколу, а прихильники церковно-словянської мови повинні зрік-тися непримиримости у відношенні до українських богослужбових текстів.

На церковний з'їзд у Луцьку 5-6 червня 1927 р., який відбувся в помешканні міського театру, прибуло 565 умандатованих делегатів від усіх повітів Волині й українських повітів Полісся та Холмщи-ни з Підляшшям; прибуло також 8 українських послів і сенаторів; опріч того, було до 200 гостей. До президії з'їзду було обрано: І. Власовського (голова з'їзду), посла Б. Козубського (заступник голови) і членами — А. Річинського, В. Соловія (нині єпископ УАПЦ на чужині Варлаам), М. Теліжинського, Д. Ковпаненка, А. Рочняка, І. Гаврилюка і п-ні Тишецьку. Констатуючи при відкритті з'їзду відсутність на ньому вищого й нижчого духовенства, Луцький з'їзд признав себе, при таких умовах, ,,З'їздом православних мирян-українців в церковних справах". На з'їзді заслухані були такі доклади: 1. „Сучасний стан церковно-релігійного життя українського православного населення в Польщі" (докл. А. Річинського). — 2. Задоволення релігійних потреб українського православного населення в справах: а) служби Божої (А. Річинський); б) науки релігії в церкві, школі і поза школою (докл. Павло Артемюк, пізніше єпископ Платон УАПЦ на чужині, помер р. 1951); в) книг богослужбових і релігійно-моральної преси (І. Власовський); г) комплектування священиків, дяків і диригентів (Д. Ковпанен-ко). — 3. Справа канонічного внутрішнього устрою Православної Церкви в Польщі (А. Річинський). — 4. Справа церковної господарки (І. Власовський). — 5. Справоздання з місць.

По кожній з доповідей програми з'їзду переведені були дебати, під час яких виявились дві течії на з'їзді, обидві опозиційні сучасному станові церковного життя української православної люд-ности під Польщею, але далеко розбіжні між собою щодо засобів виходу з того стану. В основі цієї розбіжності лежало різне розуміння і різне відношення до самої істоти церковної справи в житті народу. Течія ліва, кількісно зовсім незначна, але очолена деякими членами Української Парляментарної Репрезентації, ставила розв'язання національно-церковної української справи в Православній Церкві в Польщі в ту площину, що треба порвати з московською ієрархією тої Церкви й запросити єпископів Україн-

47

ської Автокефальної Церкви, щоб приїхали й висвятили єпископів для західніх українських земель. З огляду на ряд рішучих виступів проти такої пропозиції, автори її внесли поправку до неї, а саме: ,,Виконавчий Комітет, який має бути обраний з'їздом, увійде в порозуміння з Вищою Церковною Владою Православної Церкви в Польщі. Коли б на протязі двох місяців Вик. Комітет прийшов до переконання, що церковна влада й надалі вороже ставиться до вимагань української православної людности, то він має від з'їзду уповноваження вжити відповідних заходів до утворення та легалізації Української митрополії, незалежної від нинішньої російської, і, не зволікаючи, починати перші кроки для відокремлення".

Але і в цій редакції пропозиція перевести „хірургічну операцію над тілом Православної Церкви в Польщі", як кваліфікував цю пропозицію Голова з'їзду, була зустрінута з боку другої, чисельно далеко переважаючої, течії на З'їзді так виразно протестуючи, що Голова З'їзду просто не піддав під голосування пропозицію, заявивши, що питання розриву з церковною владою Православної Церкви в Польщі і про звернення до влади іншої Православної Церкви поза територією сучасної Польщі зовсім не намічено програмою з'їзду, представленою Організаційним Комітетом цивільній адміністрації при проханні дозволу на Луцький церковний з'їзд. Належить підкреслити, що цей Український церковний з'їзд зовсім не ставив під знак запитання, чи осуд, автокефалії Православної Церкви в Польщі, урочисто проголошеної, як вище нами оповіджено, 17 вересня 1925 року. Завданням з'їзду було направити життя цієї Церкви по шляху здобуття нею внутрішньої автокефалії, для чого треба було вести боротьбу за розмосковлення цієї Церкви, зрусифікованої впродовж майже 250 років перебування в складі Російської, та за розвиток одночасно її як національної, — української на українських землях, білоруської на білоруських. Резолюції Луцького з'їзду свідчать про ясність цих завдань в свідомості керманичів з'їзду, за якими пішла величезна більшість його учасників, що складалась переважно з делегатів від сільських парафій та представників від різних культурних українських інституцій.

Ідеологічну засаду щодо місця національного фактора в житті Христової Церкви Луцький церковний з'їзд висловив в наступній своїй резолюції: „Український Православно-Церковний З'їзд стверджує, що всі народи землі покликані до Царства Божого, — що народів упривілійованих правдиве християнство не знає; через те кожний народ, згідно з засадами Православної Східньої Церкви та її церковно-історичною традицією, має право до виявлення свого релігійного життя у своєрідних національних формах, які не тільки не роз'єднують Христової громади, а ще й збагачують Вселенську Церкву своєю многобарвністю та своєрідним ароматом окремих національних культур і національних характерів. Цей дух

48

Вселенського Православія уможливив на протязі 2000 літ християнської ери повстання кільканадцяти православних національних церков-сестер, які відправляють богослуження більш ніж 40 живими мовами народів, згідно з апостольським заповітом і прикладом". В тісному зв'язку з признанням національного фактора в житті Православної Східньої Церкви, З'їзд ставить далі в своїх резолюціях засаду соборности в житті Церкви. З'їзд, „констатуючи занепад у церковно-громадському житті Православної Церкви в Польщі, головну причину цього грізного стану вбачає в ігноруванні засади соборности та в усуненні мирян від участи в церковних справах, яка участь була споконвіку основною ознакою Східньої Церкви, зокрема ж Православної Церкви на наших землях ще перед поділами Польщі". „Там, де національний характер Церкви, — читаємо далі в резолюціях, — придушувано силою, там все повставала загроза єдности Церкви ... Тому З'їзд застерігає сучасну православну ієрархію від повторювання таких історичних помилок і підкреслює, що різноплеменний склад православної пастви в Польщі вимагає особливо тактовного й прихильного заспокоєння церковно-релігійних потреб кожної національности, зокрема української, як чисельно переважаючої". З'їзд домагається видання Св. Синодом ясного виконавчого розпорядку до постанов про мову богослуження від 3 вересня 1924 р., аби раз на все усунути з церковного життя постійний стан ферментації та боротьбу між населенням і духовенством на тім тлі".

„З'їзд оповіщає все православне духовенство Волині й Південного Полісся, що віднині заяви парафіян про відправу богослу-жень українською мовою повинні задовольнятися без відговору, без відтягання і без покликування на церковну владу". ,,З'їзд домагається відновлення в нашій Церкві стародавніх українських цер-ковно-народніх звичаїв та обрядів, скасованих російською духовною і царською владою". „З'їзд домагається негайної українізації внутрішнього діловодства Церкви, яке провадиться тепер російською мовою".

„Для справедливого переведення цих реформ і взагалі впорядкування церковно-громадських відносин, З'їзд категорично домагається обсадження трьох єпископських катедр на землях з переважаючою українською людністю єпископами-українцями, з правами правлячих архиєреїв і членів Св. Синоду. Одночасно повинні бути реорганізовані духовні Консисторії та повітові протоієра-ти, що були до сього часу розсадниками обрусительства".

„З огляду на рішучий наступ організованих російських кол, — світських і духовних, — проти українського церковного руху, З'їзд зобов'язує всіх присутніх делегатів, а також і все українське громадянство на місцях без ріжниці партій, подвоїти освідомлю-ючу працю серед людей у братствах та інших культурно-національних організаціях, збірати гроші на Церковний Комітет на боротьбу за права українського народу в Церкві, а разом з тим роз-

49

кривати заміри російської чорної сотні, яка бореться не за Церкву, а за старі впливи серед нашого народу й прагне розростатися штучно коштом малосвідомої частини нашого населення, за-тягаючи його до своєї братовбивчої роботи" (Духовний Сіяч, ч. 31-32 за 1927 р. „До історії Луцького церковного з'їзду", стор. 19--23. Православний Вістник. Вінніпег. Липень, 1927. ,,3 життя Православної Церкви в Польщі").

Такі були головні резолюції Луцького Церковного З'їзду, що їх так насвітлює, не подаючи їх тексту, ,,рновська" історія Православної Церкви в Польщі: „На Луцькому Українському З'їзді, що відбувся з дозволу державної влади, були приняті різні резолюції, скеровані проти Вищої ієрархії й проти традицій Православної Церкви. З'їзд санкціонував всю ту підривну роботу, що досі велась на місцях, і закликав переводити українізацію Церкви най-швидчими темпами" (А. Світіч. Ор. сії., стор. 69). Вартість такої „історії" очевидна.

Луцький Церковний З'їзд скінчив свою двохденну працю обранням „Українського Церковного Комітету", якому доручено було дбати про переведення в життя постанов З'їзду та про скликання, в разі потреби, нового церковного з'їзду; голові З'їзду І. Вла-совському доручено було представити ухвали З'їзду особисто митрополитові Діонисію. Через 10 днів після Українського Церковного З'їзду в Луцьку, в Почаївській Лаврі відбулось 16-17 червня, з участю митроп. Діонисія, Зібрання повітових протоієреїв Волинської єпархії і „рновських" діячів, на якому переведені були „контр-ухвали" Луцькому Церковному З'їздові. Це зібрання постановило, що „богослужбовою мовою повинна бути тільки мова церковно-словянська", що видання „богослужбових книжок і Слова Божого з рівнобіжними текстами церковно-словянським і українським" може бути тільки „задля вжитку в школі і дома", що при парафіяльних церквах повинно заснувати братства для оборони цер-ковно-словянської мови, що „при викладах по школах Закону Божого і молитов навчати обов'язково лише в їх словянських текстах". Зібрання визнало необхідним, аби митроп. Діонисій „звернувся до всього народу Волині з відповідною Архипастирською відозвою, котра б ясно виявила бажання Його Блаженства про припинення українізації Служби Божої". Зібрання це з „почуттям обурення" довідалось, що на Луцькому з'їзді „допущено було ображення Голови Православної Автокефальної Церкви в Польщі і то в присутності представників Уряду", проти якої зневаги Зібрання висловило свій протест; запротестувало також і проти того, що Уряд дав дозвіл на З'їзд, заборонений Вищою церковною владою. Зібрання ухвалило просити Уряд заборонити діяльність вибраному Луцьким З'їздом Комітету, а всьому населенню Волині оголосити через священиків, щоб ніхто, під страхом церковного суду, не входив в зносини з тим Комітетом і не виконував його розпоряджень (ІЬісІет). Так порядкували в Православній Церкві посе-

50