12. Стан церковного життя по 2 ВПЦ'Соборі 1927 р. Основні думки Інтронізаційного послання митроп. Миколая Борецького і провідні ідеї церк. проводу в розвитку церк. життя УАПЦ. Ліквідація УАПЦ в Україні в тісному зв'язку з етапами в розвитку насильством соціялізму-комунізму. УАПЦ і СВУ; безпідставність думки про їх тісний зв'язок. Надзвичайний собор УАПЦ 28-29 січня 1930 р. як ліквідаційний; суб'єктивне освітлення цієї події у митроп. В. Липківського. Другий надзвичайний собор УАПЦ 22 грудня 1930 р. для відновлення управління (упрощеного) Українською Православною Церквою. Завмірання церковного життя УАПЦ під утисками й після цього собору, як і взагалі церковного життя на всій Україні. Доля єпископату УАПЦ. Висновок.

Від імени Другого Всеукраїнського Церковного Собору УАПЦ Президія його, на чолі з головою бр. В. М. Чехівським, видала ЗО жовтня 1927 р. „до всіх вірних дітей Святої Православної Української Автокефальної Церкви Відозву". В ній Президія Собо-


ру, сповіщаючи вірних про „повну неможливість для Найпочесні-шого Отця нашого Митрополита Василя продовжувати далі митрополиче служіння УАПЦеркві" і одноголосне обрання на Київську і всієї України митрополичу катедру єпископа Миколая Борецького, так звертається до вірних: „Нехай же вся УАПЦерква благословляє і вихваляє ласку Бога, що Він милосердям Своїм привів нашу Церкву до великої радости соборного 'Єднання й праці, і що благодаттю Животворчого Духа Святого, невидимою присутністю Єдинородного Свого 'Сина Він благословив однодушну працю 2-ого Всеукраїнського Церк. Собору та заспокоєння й духовну користь УАПЦ. Собор вірить і певен, що його спокійна, дійсно соборна, поєднана Св. Духом, праця є певною запорукою того, що в своїх постановах Собор був істинними устами всієї Церкви, дійсним виразником її волі та свідомости. Другий Собор з вірою сподівається, що трудні часи життя УАПЦеркви скінчилися, хвилювання минули. І з усіма вірними дітьми УАПЦ ми єднаємось надією на те, що надалі життя її буде життям єдности, правди, миру й радости в Дусі Святому"...

Трудно не вірити в щирість ц^х настроїв і сподівань, висловлених Президією Другого Всеукраїнського Церковного Собору у цій Відозві по закінченні Собору й після всього пережитого Церквою в рр. 1926 і 27. Та й хто може сказати, що ця Відозва Президії Собору УАПЦ 1927 р. подиктована була ДПУ? В підрозд. 10 про „Міждерковне становищ е УАПЦ і взаємини її з іншими Церквами" ми бачили, як УАПЦ в часі по Другому її Соборі стала на шлях правдивого розуміння взаємовідносин поміж церква-ми-сестрами Автокефальними та поміж церковними різними орієнтаціями, що були тоді на Україні. До наведеної в тім підрозділі резолюції по цьому питанню, принятої, на підставі доповіді митроп. Миколая Борецького, Велик. Мик. Зборами ВПЦР 1928 р., наведемо тут уривок з послання архиєп. Константина Малюшке-вича до його пастви Київської церковної округи (по Другому Соборі Київські сільська й міська округи були об'єднані в одну): „Найперше й найбільше буду учити вас віри в Господа нашого Ісуса Христа, її буду охороняти в серцях ваших, як те найдорожче, що ви маєте; буду проповідувати любов до менших братів наших, до всіх бідних, немічних і обездолених усього світу, а найперше до народу українського, до його тяжкого минулого й славного прийдешнього; буду кликати вас відкинути ганебну байдужість до своєї рідної матері й любов'ю ево'єю залікувати її ра«и, обтерти її сльози; буду кликати вас до захисту вашого природ-нього лрава молитись Господу Богу на своїй рідній мові, в своїх рідних храмах. Але ж буду й стримувати вас у цій боротьбі, щоб ви з боротьбою сполучили обережне ставлення до таких самих прав братів ваших, що не з вами зараз, що ще блукають чужими шляхами; буду благати вас виховувати дух терпимости до інших церковних течій, інших релігійних угруповань, до людей іншого,

307


ніж ви, світогляду, щоб не почути від Ісуса Триста слів докору, що почули апостоли: „Не знаєте, якого ви духа". Дух любови й прощення, а не пімсти, нехай панує в серцях ваших, бо по тому пізнають люди, що ви діти Української Церкви, що ви члени сім'ї Христової, коли любов будете мати проміж себе і коли цю любов будете поширювати навколо себе" (Церква й Життя. Ч. 1(6) 1928 р., стор. 49-50).

Глибоко християнським духом любови пройняте інтронізацій-не, — так можна назвати, — послання митрополита УАПЦеркви Миколая Борецького. «Що скажу я вам, мої рідні, що вас дав мені Господь? — читаємо в тому посланні: — Моліться за мене, брати мої, щоб у спокійній совісті я міг і тепер і завжди повторити слово апостольське: ні про що я не дбаю і не дорожу душею своєю, аби з радістю скінчити путь мою і ту службу, що прийняв я від Господа Ісуса (Діян. XX, 24). Стійте у вірі, брати. Святу віру християнську, цей великий дар Божий, що його побожною щирістю і великими жертвами своєї любови наш український народ споконвіку охороняв, своє життя і працю нею освячував, і ви зберігайте на віки вічні, як найдорожчий скарб душі нашої, як найбільшу святиню, що її дав Господь побожному нашому народові, що з давніх давен і по нині називає себе народом хрещеним. „В щирості не слабійте, духом палайте, Господеві служіть" (Римл. XI, 36), живучи по вічних заповітах святої Євангелії Його. Святу Церкву нашу Православну, Автокефальну, рідну, що з ласки Небесного Отця і Бога нашого, -благодаттю Животворчого Духа Святого, відродилася для нового, вільного і творчого життя на славу Господа нашого Ісуса Христа, на служіння правді і любові на землі, — побожно шануйте своєю щирою любов'ю і повсякчасною взаємною братньою допомогою. Відбудована чистим поривом віри і силою любови побожного народу українського до Господа Бога, в надії на Його Всемогутню допомогу, наша свята Церква і надалі незмінно будуватиме своє життя на тому ж самому ґрунті, про який каже нам св. Апостол, що ніхто не може покласти другої основи, крім тої, яку покладено, що єсть Ісус Христос (1 Кор. 'НІ, 11). Ми згадуємо, якою холодністю або байдужністю зустріли наші церковні неоднодумці і неприхильники відродження рідної Церкви. Минуло декілька років, — і якими тихими і сплутаними стали їх заперечення. Скільки того, що осуджували і проклинали, скільки того вони самі запровадили в своїм житті, бо до цього їх примусила непоборна сила правди, принесена в церковне життя відродженням УАПЦ. І тут, на рідній Україні, і скрізь, де тільки трудна доля розкидала дітей нашого народу, — всюди наш віруючий люд іде до нашої святої Церкви, як до джерела свого духовного життя, правди і світла для душі; до неї несе він свою радість і подяку, в ній він оплакує своє горе і підносить до Отця світу свої благання» ... („Дніпро". Орган УАПЦеркви в США, ч. 9 за 1928 р.).

308


Ми не розпоряджуємо достатніми матеріялами, щоб вповні характеризувати стан УАПЦ в рр. 1928-29 перед трагічним для неї 28 січня 1930 року. Але й те недостатнє, що маємо, говорить про „поступове заспокоєння Церкви (після 2-ого ВЦСобору), єдність членів Президії ВПЦР у своїй праці і по'вну єдність її з о. Митрополитом" (Церква й Життя, ч. 1/6 1928, стор. 40). Для раціонального використання своїх сил, Президія ВПЦР розподілила свою працю по відділах (адміністративно-організаційний, видавничий, освітній, фінансово-господарчий) і визначила певні часи засідань відділів і своїх власних. В свідомості тодішнього проводу УАПЦеркви було уявлення, що впродовж часу від І до II Всеукраїнського Церковного Собору творчою працею було збудовано перший поверх рідної УАПЦеркви; з часу ж II Собору почали будувати другий поверх. ,,Настав час, аби шляхом самопізнання, самовизначення пішла вся наша УАПЦерква, щоб надалі вона і її керівничий орган вкупі з вищим духовним керівником Найпочеснішим о. Митрополитом дбала про те, аби шляхом поступового самопізнання й самовизначення показувати віру не на словах, а в ділах наших, здійснювати основні принципи відродження нашої УАПЦеркви, не відступаючи від них і не припускаючи ні перекручування їх, ні збочення від них".

Коли б стисліше означити той напрямок, по якому прагнули тепер вести УАПЦеркву провідні діячі на чолі з митрополитом Миколаєм Борецьким, то це означення найкраще дає, на нашу думку, висновок з огляду праці Великих Мик. Зборів ВПЦРади 29 травня — 1 червня 1928 р. в храмі св. Софії, в яких взяли участь Митрополит, 19 єпископів, 46 священиків, 8 дияконів і 25 мирян. Ось цей висновок: ,,Українська Автокефальна Православна Церква є й хоче бути чистою Христовою Церквою — невісток» Христовою без плями і вади. Все зробити, аби звільнитись від цих плям, аби чистими і світлими очима дивитись на Христа — ось наш обов'язок. Може будуть нами незадоволені люди, що шукали й шукають у Церкві не лише задоволення вимог віруючої душі побожної, що шукали й шукають у нас шовінізму, політиканства, рішучого реформаторства або протестантизму, — не про них ми турбуємось, а про побожних дітей побожного українського народу. Прекрасне слово Найпочеснішого Митрополита Мико-лая перед початком Зборів і по закінченні Зборів відмітило саме цей бік життя нашої Церкви: шукати Христа і життя з Ним" (Церква й Життя, ч. 2/7 1928, стор. 92).

Прагнення вести Українську Церкву, життя її членів по шляху наближення до Христа, до ідеалів Христових сполучувалось, як бачимо з інтронізаційного послання митрополита Миколая, з прагненням мати цю Церкву, вільну від зуживання її в цілях не-релігі'йних, як Церкву Рідну, Національну Церкву українсьтго народу, що мала у віках минулих цього народу неоцінимі заслуги в творенні його національної духової культури. Але ж ці прагнен-

309


ня мали б прокладати собі дорогу до тої чи другої міри їх здійснення 'в надзвичайних, страшних обставинах тодішнього українського життя, які можна б прирівняти до обставин, в яких ширилась Церква Христова в перших віках християнства. Історики Церкви і богослови в боротьбі 'й перемозі християнства в Греко-римському світі не раз вбачали чудо 'Боже, довершення дивних діл домобудівництва Божого для спасіння людства благодаттю Божою, інакше не можна зрозуміти природньо в тих обставинах перемогу Церкви Христової. Такого чуда ми не були достойні в наші часи. З допусту Божого, недовідомого нам, ідеальні прагнення, які були, хоч і не у всіх, провідників 'відродження Української Православної Церкви, напіткнулися на все більше разячий „Анти!хрж:то.вий меч", по виразу митроп. В. Лшжівського.

Хоч церковний провід УАПЦеркви і говорив, як ми бачили, про „поступове заспокоєння" Церкви після 2-ого ВПЦСобору, висловлював свою віру 'в „скінчення трудних часів для життя УАПЦеркви, але і в нього самого не 'було певности в наступленні цих спокійних для життя побожних людей і їх Церкви часів. Це ми бачимо з частих застережень бути „лойяльними" до держави, яка, мовляв, „дала УАПЦ легальне існування 'в державі, але, за словами Голови Президії 'ВПЦРади, певні порушення правдивих (?) норм 'відносин до держави завжди можуть привести до небезпеки позбавлення цеї легальносте" (Церква 'й Життя, ч. 1/6 за 1928 р., стор. 40). В доповіді митроп. Миколая на Вел. Мик. Зборах ВПЦР 1928 р. „Духовне 'Керівництво УАПЦ" читаємо: «Час, мої любі, вже Церкві зажити тихим і гарним життям, і це можливе тільки в тому разі, коли джерело Церкви не скерується на інші джерела і коли думка Церкви не набіжить на тих, хто не без ума меч носить» (ІЬігіет, ч. 2/7 1928 р., стор. 96). Та нещастя Церкви було в тім, що державний меч носили якраз „без ума", бо ще в Старому Заповіті читаємо: „Сказав безумець в серці свойому: нема Бога"... (Пс. 13, 1).

Ми не маємо даних, чи в 1929 р. відбулись які Збори, Малі чи Великі, ВПЦРади. Скоріш можна думати, що в цьому „переломо-вому", як називають (Б. Крупницький), році розвитку совєтської України Великих Зборів ВПЦРади не було. Як ми знаємо, з кінцем 1928 року 'Єдиний друкований орган УАПЦеркви, що з таким трудом ВПЦРада добилась на початку 1927 р. дозволу у влади на його видання і друк, перестав виходити, що було вже недобрим віщуном. В цьому часі організаційний стан УАПЦеркви в Україні представлявся так. Існували такі церковні округи: Волинська, Бердичівська (архиєп. Феодосій Сергіїв), Шепетівсь'ка, Вінницька (архиєп. Константин ОКротевич), Київська (архиєп. Константин Ма-люшкевич), Лубенська (архиєп. йосиф Оксіюк), Полтавська, Білоцерківська (єпископ Юрій Тесленко), Катеринославська (єпископ Володимир Бржосньовський), Роменська (єпископ Миколам Ширяй), Прилуцька ('Єпископ Конон Бей), Харківська (архиєп.

310


Іван Павловський), Ніжинсько-Чернігівська (єпископ Олександер Червінський), Глухівська (єп. Володимир Самборский), Конотіп-ська, Камянецька (архиєп. Миколай Пивоварів), Проскурівська (•єп. Максим Задвірняк), Балтсько-Першотравнівська (архиєп. Ан-тоній Гриневич), Уманська, Коростенська, Шевченківська або Черкаська (єпископ Юхим Калішевський), Одеско-Миколаївська (архиєп. Юрій Жевченко). Як бачимо, з 22 церковних округ УАПЦ 6: Волинська, Шепетівська, Полтавська, Конотіпська, Уманська і Ко-ростенска — не мали тоді власних єпископів. З них Волинська (Житомирська), Шепетівська, Конотіпська і Коростенська, невеликі й по кількості парафій в них, перебували й до 1928-29 рр. часто без заміщення єпископських катедр в них; Уманська, з числом парафій понад 100, залишалась без єпископа, коли її довголітній єпископ Константан Малюшкевич в грудні 1927 р. перейшов на катедру архиєпископа Київської округи, обраний собором тої округи, найбільшої в УАПЦ по кількості парафій (152) після того, як наприкінці 1927 р. наступило поєднання парафій Київської округи (поза 'Києвом) з парафіями м. Києва. Полтавська округа, що довший час мала своїм єпископом єп. Юрія Жевченка, залишилась без єпископа з переходом в 1928 р. єпископа Юрія на Одеську катедру; Полтавська церква запрошувала до себе архиєп. Лубенського йосифа Оксіюка, але чи перейшов архиєпископ йо-сиф до Полтави, певних відомостей не маємо. Так внутрішньо-організаційний стан УАПЦеркви по Другім її Всеукраїнськім Соборі в жовтні 1927 р., при всіх недотягненнях в її житті, про які була мова в попередніх підрозділах, зовсім не виказував таких ознак, що УАПЦерква стоїть на порозі її ліквідації з причини „найперше внутрішніх роз'кладових елементів в УАПЦ", як хоче представити „долю УАПЦ Василя Липківського на основі історичного твору В. Липківського" о. д-р М. Соловій, ЧСВВ, в „Додатку" до мемуарів митроп. В. Липківського про відродження Української Православнаї Церкви (Ор. сії., стор. 225, 244).

Історія розв'язання УАПЦеркви в Україні стояла в тісному зв'язку з ходом всіх історичних подій в долі українського народу під комуністичною владою, а до цих подій найменше, мабуть, могли спричинюватись воля й бажання самого народу, як в позитивних, так і в негативних їх проявах, — останнє вроді, напр., роздорів і непорозумінь у внутрішньому житті УАПЦеркви. Ціле українське життя було в залежності від тих стадій, які проходив комунізм в ОССР і в яких вожді його в Московському Кремлі вели ту чи іншу внутрішню (і зовнішню) політику державної влади в СССР. Рік 1929 був переломовим, як наведено вище, в цій політиці: вожді 'комунізму, що очікували пролетарських революцій в промислово-розвинених країнах Заходу, згідно з теорією Маркса, — втратили віру в світову пролетарську революцію силами самого пролетаріяту і побудували нову доктрину про можливість впровадження соціялістичного, а потім і комуністичного,

311


устрою в одній країні, яка прийде далі з ,,братньою допомогою" (хоч би й з совєтськими арміями) пролетаріям і других країн в їх клясовій боротьбі для побудови і в тих країнах соціялізму і комунізму. Перемога в комуністичній партії представників цієї доктрини (фракція Оталін-Молотов) повела до скінчення в ОССР доби „нової економічної політики" („Неп") й до впровадження насильницької колективізації сільського господарства. Коли не хочете соціялізму й комунізму добровільно, то ми впровадимо їх вам силою, — наступила доба комуністичного мілітаризму.

«Нова ера, — пише проф. Б. Крупницький, — стояла в зв'язку з „новою генеральною лінією" Сталіна ... Це був у першу чергу удар на неросійські національні республіки, передовсім на Українську, як найбільшу з них. Індустріялізація, якої метою було створення нових міцних індустріяльних центрів на Уралі і Сибіру, переводилася коштом саме цих неросійських республік. Знову ж і колективізацію, що мала дати засоби для цієї індустрії коштом закріпаченого селянства, почали переводити в першу чергу в Україні... Україні коштувала колективізація мільйони людських жертв, бо селяни розвинули великий спротив супроти нових форм закріпачення, а тому на них і звалилася уся сила урядових репресій (заслання, штучний голод 1933 р. і т. д.). Війна совєтського режиму проти 'селянства (в >першу чергу проти українського селянства) означала, що часи пактування з селянами минули. Тим самим стала непотрібною І українська інтелігенція в призначеній їй зверху ролі посередника між владою і селянськими масами. Вона й так не справдила покладених на неї большевиками надій. Інтелігенція дуже пильно зайнялася творенням національної української 'культури і виявила тенденції до емансипації від Москви» (Українська історична наука під Совєтами. Вид. Інституту для вивчення ОССР. Мюнхен. 1957, стор. 20-21).

В зв'язку з цим новим етапом в розвитку комунізму різко змінився й, так мовити, „українофільський" курс лідерів комуністичних в області культури в Україні, який був в рр. 1920-28 і який звався „українізацією" України. Національна українська культура в різних її ділянках — науки, релігії, художньої літератури, образотворчого мистецтва, театру проголошена була „буржуазним націоналізмом", і почався її розгром, як „контр-революції", не тільки через „большевізацію", „совєтизацію" культурних установ, але й через переслідування, фізичне винищення творців тої культури з української інтелігенції. Хто хоче фактів з страшної иартирології представників української науки в 30-их рр. нашого століття, вчених академіків і співробітників Української Академії Наук, нехай читає працю проф. Н. ПолонськонВасиленко „Українська Академія наук" в двох частинах (вид. „Інституту для вивчення ОССР". Мюнхен. 1955 і 1958). „1930 рік, — пише проф. Н. По-лонська-Василенко, — був одним з трагічних в історії України, а разом з тим — Української Академії Наук. 16-ий з'їзд ВКП(б),

312


проголосив ,,розгорнутий соціялістичний наступ по всьому фронту". Цей наступ приніс ліквідацію непу, примусову колективізацію сільського господарства, а разом з нею нечуваний в історії України голод 1933 р. і гибель мільйонів селян. У національному житті України він приніс боротьбу проти українського націоналізму; тисячі українців гинули у в'язницях, на засланні, нібито за участь у СВУ („Союз Визволення України"). В галузі церковного життя він приніс нищення Церкви й арешти та заслання духовенства. Україну ізольовано тоді від усього культурного життя ... У всіх галузях українського життя все більш панувала комуністична партія... Цілком зрозуміло, що за таких умов, які створилися у 'всій Україні, не могла існувати та Українська Академія Наук, яка мала святкувати в 1928 р. свій десятилітній ювілей. 1930 рік започаткував переходову добу, коли швидко руйновано академічні установи, а разом з тим традиції та наукові авторитети. Це привело до незлічених втрат як у людях, так і в створених Академією наукових працях" (Ор. сії., ч. II, стор. 9). Отже не улягає сумніву, що ліквідація УАПЦ в Україні наступила б зовсім незалежно від того, чи були які внутрішні нелади, роздори, непорозуміння в тій Церкві, з яких, мовляв, скористала радвлада. Більше того, — логіка історичних подій в розвитку комунізму в СССР дає підставу твердити, що тим скорше і безоглядніше комуністична влада, перейшовши в наступ по всьому фронту, розв'язала б УАПЦ, коли б в ній, Національній Українській Церкві, сильній згодою та єдністю, вбачала політичну небезпеку для себе. Хто думає інакше, повинен би показати, з яких роздорів, внутрішніх неладів і т. д. скористала радвлада для того, щоб розпочати погром Української Академії Наук. Отже сильні підкреслення „сумної ролі внутрішнього розкладу УАПЦ для її остаточної ліквідації" треба признати, на нашу думку, не історичним висновком, а засобом антиправославної пропаганди. Ми не стали б на подібний шлях, коли б писали про ліквідацію Української Греко-Като-лицької Церкви в Галичині в рр. 1945-46.

Ліквідацію УАПЦеркви ставлять в близький зв'язок зо справою й процесом судовим „Спілки Визволення України" (СВУ). Ця конспіративна організація СВУ повстала в 1926 р., незабаром після вбивства в Парижі Головного Отамана Симона Петлюри, а попередником її було в рр. 1920-1924 „Братство Української Держав-ности" (ІБУД). СВУ почало творити конспіративні п'ятки по різних інституціях і організаціях, розкинувши сітку їх в Українській Академії Наук, по високих школах посеред професури і студентів, серед •письменників і мистців, педагогів середніх шкіл, кооператорів, в совєтських видавництвах і т. д., а в тім і посеред духовенства і вірних національної УАПЦеркви, при чому В. М. Чехів-ський був керманичем церковної секції СВУ. Із зізнань обвинувачених в процесі ІСВУ виходило, що ніби вже р. 1920 члени тодішнього БУД-у доручали Чехівському керувати церковною акці-

313


ею. На доручення ніби цієї організації Чехівський, що мав великі впливи в духовенстві, провів прртоєрея Липківсь'кого в митрополити, одначе митрополит Липківський відкидав усякі спроби •втягнути його до політичної акції, з огляду на його становище в церковній ієрархії (М. Ковалевський. „Спілка визволення України" — Опозиційні рухи в Україні і національна .політика СОСР. 1920-1934. Вид. Інституту для вивчення ССОР. Мюнхен. 1955).

З відомої вже нам історії українського національно-церковно-го руху від 1917 року подібні уявлення про походження УАПЦер-кви не мають більшої історичної вартосте за „історичні" твердження С. Раневського, який написав, що «виникнення в Малоросії, яка тепер зветься Україною, Української Церкви совпало з добою совєтського непа, а виконавцем програми „українського не-па" був .секретар українського ЦВКом-ту Микола Скрипник; він, як палкий український патріот і націоналіст, українізував установи Малоросії, школи, а головну увагу звернув на „українізацію" Православної Церкви, яка в тому часі була єдиною і сильною в складі одного цілого з Російською Церквою» (Украинская Автокефальная Церковь. Топографія прпб. Іова Почаєвського. 1948, стор. 3). Сам 'митрсш. В. Литовський в своїх мемуарах, може, найбільш всього обурюється з приводу закидів УАПЦеркві, що вона ніби брала участь в політиці, була політичною організацією. „Те, що УАПЦ за 2-ої ВПЦР була політичною організацією, — пише він, — це є суща брехня. Навпаки, УАПЦ в той час щиро і ретельно трималась повної аполітичности і її всіма силами боронила. Нігде ні на соборах, ні на засіданнях рад, ні в промовах ніяких політичних питань не підіймалось і не обговорювалось. Зрадницькі збори 1930 ро'ку нахабно брешуть, коли обвинувачують в цьому УАПЦ (мова йде запевне лише про УАПЦ до 1926 р. за 2-ої ВПЦР). УАПЦ робила лише те, що вона прилюдно виявила, боролась за українську мову в церкві, автокефалію церковну та соборноправність — більше ніякої мети і будь-яких політичних намірів не мала. Коли який окремий член УАПЦ і поза Церквою робив яку політику, чи радянську, чи анти радянську, — це запевне УАПЦ не торкалось: поза церквою кожен може бути тим в справі політичній, чим схоче, але в Церкву політики ніхто не вносив. Церква жила своїм церковним життям і збирала свої собори і ради лише в своїх церковних справах. У промовах і нарадах на соборах обговорювались державні заходи, що безпосередньо торкались Церкви, або втручались в її життя, але це не було замішання політики в Церкву, а відповідь Церкви на державні вимоги і обговорення державних вимог з огляду користи і гідности Церкви з погляду заповітів Христа. Отже ніякої політики, ніякого втручання в політику УАПЦ не робила". (Ор. сії., стор. 150-151). А про ОВУ мит-роті. В. Липківський пише: ,,ДПУ чи само видумало чи справді знайшло якийсь політичний гурток ОВУ (Спілка 'Визволення України). Цим СВУ мало ДПУ на меті зліквідувати „петлюрівщину", а

314


загалом уже пришили до цієї оправи і УАПЦ, щоб зліквідувати і її. На суд поставили лише двох Чехівських, бувших видатних політичних діячів, але без суду зліквідували, заслали майже половину священиків та інших вірних УАПЦ, що їх треба було зліквідувати: з одното Києва .пішли на заслання найкращі священики: Кра-сицький, Карпов, Ходзицький, Хомичевський, протодияк. Пивовар-чук, що про ОВУ чи будь-яку політику і не знали нічого, і багато інших, а багато і розстріляно" (їЬШет, стор. 215).

Дійсно, щодо зв'язку Української Автокефальної Православної Церкви в її, розуміється, керівних установах, чи то в центрі (ІВПЦРада), чи в церковних округах, — з політичною організацією ОВУ, то історик, на нашу думку, не може не погодитися з тим освітленням цієї справи, яке дає в наведених вище словах митрополит В. Липківський. Нема жадних доказів, щоб УАПЦер-ква, як установа, провадила співпрацю з конспіративною організацією СВУ. І є фактом, що жадних офіційних представників і керівників УАПЦеркви не було посаджено на лаву підсудних в судовій розправі над СВУ, а комуністична влада напевно б це зробила, колиб були в неї будь-які дані до того. І тому митрополит В. Липківський каже: „На суд поставили лише двох Чехівських, бувших видатних політичних діячів"... З них о. Микола Чехів-ський ні разу не був і в складі ВПЦРади, а В. М. Чехівський, видатний церковний діяч і один з організаторів УАПЦ 1921 р., теж не входив до Президії 4-ої В'ПЦРади, обраної Вел. Покр. Зборами 1926 р., в якому році організовано було СВУ. Очевидно, що В. М. Чехівський, кори-стаючи з своїх впливів в духовенстві, міг проводити через окремих пан-отців УАПЦ визвольні ідеї самостій-•ности й державности України, але це була діяльність не УАПЦеркви, як такої, не єпископату її, як духовного керівництва (нікому з єпископів УАПЦ не було закинено участи в СВУ), а окремих членів УАПЦ і поза Церквою, про що й каже в своїх мемуарах митроп. Липківський.

Як політичний діяч, В. М. Чехівський, арештований 29. VII. 1929 р., був засуджений на процесі ОВУ совєтським судом до розстрілу 19. IV. 1930 р. Але кара смерти була замінена судом головним діячам ОВУ, ,,з уваги «а політичну й господарську могутність Совєтсь'кої республіки та на каяття обвинувачених", на в'язницю: В. М. Чехівський дістав 10 років ув'язнення з суворою ізоляцією. В 1933 р. його було відправлено на Соловки, а в 1936 р. подвоїли йому кару вже без суду і заслали до далекосхідніх таборів особливого призначення без права листування (Прот. М. Явдась. Ор. сії., стор. 50).

В праці М. Ковалевського „Спілка Визволення України" питання щодо участи УАПЦеркви в конспіративній політичній організації СВУ представлено так туманно та з такими суперечностями історичним фактам, що читач дійсно може бути уведений в блуд щодо походження УАПЦеркви та тих завдань, які ставили

315


собі діячі відродження Української Православної Церкви. Ось приклади такої плутанини та розходження з фактами: „Самостійницька акція, що її провадила СВУ, захопила також і релігійне життя. Зроблено висновок, що церква повинна відіграти велику культурну ролю в українському житті, як це бувало нераз за давніх часів. Створено отже особливу церковну групу СВУ з Володимиром Чехівським на чолі"... Чи не можна подумати, що ця група в лоні СВУ й почала творити УАПЦ з політичною метою та «аціонально-культурними цілями? Але ж національно-церковний рух на Україні почався в революцію 1917 р., а СВУ організувалось тільки після вбивства Симона Петлюри в 1926 р., про який рух пише далі (з великими нестислостями) і сам автор.

«І духовенство і весь церковний апарат зберігали в своїй праці деяку конспірацію. ІНа зборах і конференціях (автор „загальними зборами" називає і Всеукраїнський Собор, який відбувався, мовляв, двічі на рік: 1 жо,втня, на свято Покрови, і 6 грудня в день св. Миколая), ніколи не писано протоколів, внутрішня кореспонденція завжди була законспірована. Робилось це все з огляду на різні підступи й провокації ГПУ» .. . Звідкіль автор узяв такі нісенітниці про законспірованість церковного діловодства УАПЦ, не знати.

„Викриття СВУ допомогло сов. владі знищити УАПЦ. Заарештовано визначних її представників, з митрополитом Липків-ським на чолі, а решті запропоновано прийняти постанову про самоліквідацію УАПЦ. Характеристичне, що прокуратура двічі зверталась до Чехівського з запитом, чи він вважає за доцільне ліквідацію Церкви з приводу контр-реолюційної діяльности духовенства. Перший раз Чехівський дав негативну відповідь, а потім вдруге зазначив, що в політичному житті УАПЦ була знаряддям і складовою частиною СВУ. Можна припускати, що ця відповідь, яку Чехівський дав по першій, була вислідом закулісових (?) впливів на Чехівського"... Чи сов. владі треба було допомоги у відкритті СВУ, щоб знищити УАПЦ? Автор ніби й не знає того, що ліквідація УАПЦ переведена була в кінці січня 1930 р., а судовий процес СВУ був потім, в днях 9 березня до 19 квітня 1930 р. Митрополита Липківського ДПУ арештувало не тепер, перед ліквідацією УАПЦ, а ще в серпні 1926 р., коли про відкриття СВУ й мови не було; в жовтні 1927 р. на 2-му 'Всеукр. Соборі митроп. Лиіпківського було звільнено з катедри без всякого зв'язку з не-відкритим ще тоді СВУ. Тяжко допустити, щоб В. Чехівський зі-знавав про УАПЦ, як про „знаряддя і складову частину ОВУ". А якщо й зізнавав таку неправду під примусом, то для історика Церкви подібні вимушені зізнання не мають вартости.

„Діяльність УАПЦ, — пише М. Ковалевський, — це був ніби кульмінаційний пункт у процесі ІОВУ. Цілком зрозуміло, бо совітському урядові треба було за всяку ціну скомпромітувати УАПЦ, впливи якої ставали надто небезпечні для нього"... Зо всього то-

316


го, що нам, на підставі фактів, відомо вже, як поводилась рад-влада у відношенні до УАПЦ впродовж від Всеукраїнського Собору 1921 року й до 1930 р., можна бачити всю безпідставність твердження про потребу для комуністичного уряду компроміту-вати (?) УАПЦ, зза небезпек від неї, на судовому процесі СВУ, коли той уряд, до того ж, подбав про розв'язання УАПЦ, як релігійної установи, ще до самого процесу СВУ.

Не посадивши на лаву підсудних представників УАПЦеркви, „прокуратура намагалася під час процесу СВУ доказати, що 1) УАПЦ засновано з політичною метою; 2) завданням її було поширювати антисовітську і антриросійську агітацію; 3) вона об'єднувала українські активні елементи, головно колишніх військових, та висвячувала їх на священиків у місцевостях, що мають стратегічне (?) значення; 4) підготовляла кадри молоді для національної праці". „Підставою для цього були зізнання обвинувачуваних у передпроцесовому слідстві, що його провадило ДПУ. Наприклад, Єфремов, віце-президент Укр. Академії Наук, казав, що пропаганда', яку провадила УАПЦ, мала на меті не тільки дискредитувати совітську владу, але й підготовляти практично повстання. Зі слів обвинувачуваного Товкача ж виходило, що УАПЦ, в складі якої було багато петлюрівських старшин, повинна була виконати головну підготовчу працю до повстання селянства". .. „Проте, під час судового процесу де-які обвинувачувані ослабили вагу своїх попередніх зізнань. Володимир Чехівський на суді відкидав тезу, ніби УАПЦ підготовляла повстання"... Зате на суді „теза обвинувачування про контр-революційну діяльність УАПЦ знайшла опертя на зізнаннях двох свідків — Мороза і Потієнка, які брали активну участь в церковній діяльності. Мороз зазначив, що по суті він атеїст, але брав участь в церковному житті виключно з політичних мотивів, бо в УАПЦ скупчились протисовіт-ські і самостійницькі елементи... Мороз, Голова Другої ВПЦРа-ди, як виказав хід цього процесу, працював у тісному зв'зку з ДПУ, з чим він навіть не таївся ... Мимохіть виринає здогад, — каже М. Ковалевський, — що світська влада впроваджувала до різних церковних осередків своїх агентів, які мусіли про все інформувати її". І врешті знаходимо у М. Ковалевського такий висновок: „Хід Харківського процесу і виявлені під час нього де-які дрібниці дозволяють цілком обосновано твердити, що в цілій справі СВУ грала велику ролю провокація. Досить сказати, що майже все обвинувачування спирається лише на зізнаннях обвинувачуваних перед слідчими ДПУ. Ніяких документальних даних за цілих 6 тижнів прокуратура не подала" (Підкресл. наше).

Отже не маємо підстав в'язати близько, як те у нас прийнято, ліквідацію большевиками УАПЦ з судовим процесом Спілки Визволення України. Цією тезою, розуміється, не відкидається того, що УАПЦ, як Церква Національна українського народу, була ненависна большевикам двічі: і як інституція релігійна і як інсти-

317


туція національна. І тут знову не можна не погодитись з словами митроп. В. Липківського: „Що УАПЦ будувалась на національному ґрунті, підносила національну свідомість свого народу, це факт, і інакше бути не може, але ніякого шовінізму, ніякої нена-висти до інших вір чи народів УАПЦ не тільки не мала, а навпаки проповідувала братерство всіх народів. Запевне, для інтернаціональної комуни, що визнає лише пролетарів і відкидає нації, -всяка національна праця неприемлима" ('Ор. сії., стор. 151).

Ліквідація УАПЦеркви, як релігійної інституції, на Статуті, зареєстрованім радвладою 10 грудня 1926 року, сталася на Надзвичайнім соборі УАПЦ в Києві 28-29 січня 1930 р. Про цей ліквідаційний надзвичайний собор УАПЦеркви маємо надзвичайно скупі відомості; він виринає в трагічному житті УАПЦ властиво як „сіеиз ех таспіпа" (бог з машини) в старо-грецьких трагедіях на сцені для розв'язки трагедії. Нам не доводилось чути чи читати про цей собор нічого поза тим, що сказано про нього в мемуарах митроп. В. Липківського та в приватному листі митроп. Липківського до о. П. Маевського з дня 5 червня 1933 р. (Церква й Життя. Листопад-'Грудень 1958 р., .стор. 10). Властиво автори стат-тей про хресну путь УАПЦеркви, коли пишуть про „самоліквідацію" УАПЦ в січні 1930 р., то переповідають тільки те про собор 28-29 січня 1930 р., що написано в мемуарах митрополита В. Липківського.

«Ще не відбувся суд над ОВУ, — пише митрол. В. Липків-ський, — як уже цілком своє завдання виконали ліквідатори з ВПЦРади. Січня 28-29 були зібрані єпископи УАПЦ і з 40 священиків; їх оголошено надзвичайним церковним собором, і вони винесли соборну ухвалу про ліквідацію УАПЦ, а разом з цим і митр. Борецький і всі єпископи самоліквідувались, припинили своє духовне керівництво, залишившись лише „служителями культу" при церквах, при яких зареєстровані. Самоліквідувалась і ВПЦРада і всі її Округові церк. Ради і Район. Ради і Парафіяльні Ради. Одно слово: всеукр. церковна ліквідація. ІСтоїть лише порівняти ухвалу цього „собору" з поданою на суд над ОВУ доповіддю ДПУ про УАПЦ, щоб переконатись, що ухвала „собору" є майже дослівна копія доповіді •(?) ДПУ і на цьому поставити точку. Я її ставлю, прикладаючи і саму цю ухвалу (ухвала не подана. — І. В.), з якої видно, що аж ніякого церковного духу на соборі цих христопродавців — єпископату та духівництва УАПЦ, що склали цілком політичну ухвалу, виконали докраю завдання ДПУ, які інші і не могли бути, як ліквідаторські, до УАПЦ. Голосом цього собору говорив не Христос, не церква, а ДПУ. А може ці єпископи та священики наклепами на свою церкву та її діячів, починаючи з митр. Липківського, від якого і самі почалися, цією брехнею гадали спасти УАПЦ і себе самих від большевиць-кої небезпеки? Але брехня взагалі не є „кінь для спасіння", а брех-

318


ня на церкву це є лише справжнє христопродавство»   (Ор.  сії., стор. 215-216).

В лИ'Сті до о. Маєвського митр. Липківський писав: „Після примусового звільнення мене від церковної праці я багато де-чо-го не знаю й не зміркую в її сучасному стані, бо жадних стосунків з сучасними керівниками Церкви не маю і ніяких звісток від них не одержую"... В мемуарах йо.го так само читаємо: „Як вийшов я з ВПЦР в день мого звільнення, то вже більше й не ходив туди і абсолютно ніяких зв'язків з керівними органами ВПЦР не мав. Хоч я іще два роки жив коло св. Софії в 10 саженях від ВИЦР, ні один з єпископів, ні один з членів ВПЦР, крім Чехів-ського, майже ніхто з 'Священиків не заходив до мене: всі як чуми цуралися. Був кілька разів лише митр. Борецький, але ухилявся від розмов на церковні теми, а я не питав. Отже лише дещо і то стороною доходило до мене"... (ІЬісіет, стор. 212-213). Це са-мосвідчення митроп. В. Липківського історик повинен мати на увазі при оцінці оповідання митрополита про те, що діялось в УАПЦ після 2-го Всеукр. 'Собору, а зокрема при оцінці його освітлення події надзвичайного собору УАПЦ 28-29 січня 1930 р.

Річ в тім, що митроп. В. Липківський, „багато чого не знаючи й не змірковуючи в сучасному стані життя УАПЦ" після його звільнення, а користаючи тільки з того, що ,,дещо стороною доходило до нього", дивився на все, що діялось в УАПЦ після 2-го Всеукраїнського Собору її, під кутом зору, що в наступних його словах відчитується: „Ліквідатори з ВПЦРади, коли вони взялись виконувати завдання ДПУ, цебто ліквідувати УАПЦ і мене особисто, мусіли запевне далі провдити свою працю" ('ІЬісіет, стор. 213). І тому нічого доброго в діяльності духовного керівництва і взагалі керівних органів УАПЦ в рр. 1928-29 митрополит, як свідчать про це останні сторінки йото мемуарів, не бачить, гостро засуджує все, як ХІристоІпродавство ліквідаторів", особливо ж боліс-но реагує на критику тих викривлень в ідеології УАПЦ при її відродженні, які мали місце в перших роках по ВЦСоборі 1921 р. При цьому крайньому суб'єктивізмі останніх сторінок мемуарів одержується вражіння, що і вся УАПЦ після 2-го Всеукр. Собору її пройнята стала „ліквідаторським", „зрадницьким" духом. Аджеж по доповідях, напр. на Вел. Мик. Зборах 1928 р. митроп. Мико-лая Борецького про духовне керівництво УАПЦ, „Комісії дослідження церковного життя", членів якої митроп. В. Липківський називає „зреченцями" і „ліквідаторами", а митр. Миколая, ,,що потрапляє за ними" (стор. 213-214), — Великі Збори ВПЦР приймають одноголосне такі резолюції: 1. „Заслухавши доповідь Най-почеснішого о. Митрополита про духовне керівництво УАПЦ, Вел. Мик. Збори ВПЦРади з задоволенням приймають її, як виразну спробу вищого духовного керівництва до звільнення нашої Церкви від хиб у житті її, погоджуються з основною думкою доповіді про те, що настав час не тільки говорити про ідеологію

319


УАПЦ, »а й втілювати в життя її основні принципи". — 2. „Цілком погоджуючись з наявністю в УАПЦ певних ухилів, що визначені в доповіді 'Комісії для дослідження життя УАПЦеркви, Вел. Мик. Збори доручають Президії ВПЦР вжити всіх заходів, що визначені і в доповіді Комісії, а також є в розпорядженні ВПЦРади, до 'виправлення зазначених ухилів" (Церква й Життя. Ч. 2/7 за 1928 р., стор. 73, 86). Мимохіть насувається питання: яка моральна вартість такої інституції, особливо ж церковно-релігійної, що основує напрямні своєї діяльноети надалі на неправді ніби і наклепах та ще з метою довести саму себе до ліквідації?

Отже й до освітлення митрополитом В. Липкі'вським події Надзвичайного собору, чи зборів УАПЦ 28-29 січня 1930 р., з ухвалою про ліквідацію УАПЦ треба, на наш погляд, поставитись критично. В оповіданні митр. Липківського справа ця представлена так, що вона була обоюдним ділом і ДПУ і ієрархії та священ-ства УАПЦ; про мирян, чи на тому соборі вони були, нічого не сказано. Звідсіль пішла „самоліквідація" УАПЦ головно через її єпископат, твердження, радісно підхоплене й досі повторюване ворогами УАПЦеркви, при чому це завдання ліквідувати УАПЦ, одержане від ДПУ, почалось, по думці митрол. Липківського, вже з 2-го Всеукр. Собору УАПЦ, а може й ще раніше: „ліквідаційна хвиля 3-ої (по нашому 4-ої) ВПЦР та другий собор став на ділі собором ліквідації УАПЦ"... (стор. 212). Коли мова про відношення до УАПЦ і заміри ліквідації її з боку ДПУ безбожної влади, то ми лочаток цієї акції можемо віднести ще до часів головування в Президії ВПЦР атеїста Мороза... Але чи можемо через Мороза всю Президію 2-ої ВПЦРади назвати „христопродавцями"? Чи можемо другий Собор УАПЦ 1927 р., що „став на ділі, як пише митроп. В. Липківіський, собором ліквідації УАПЦ", назвати „христопродавцями"? Та сам же митроп. (В. Лштківський про цей собор каже: „І дух церковносте в цьому соборі був досить живий і сили були, і свідомість до самопізнання, і самовизначення, та не було головного, не було волі; тяжка рука ДПУ гнітила його"... (стор. 212). То чому ж оце „не було волі", оцей гніт ДПУ, куди сильніший в 1930 р., ніж >в р. 1927, в часи ще непу, не принято під увагу при осуді чину Надзвичайного собору 28-29 січня 1930 р. і названо той чин самоліквідацією, а не ліквідацією Церкви безбожною владою?

На наш погляд, острий засуд учасників Надзвичайного собору 28-29 січня 1930 р. як „христопродавців", „юд-зрадників", представлення останньої Президії ВПЦРади (збереглось її фото в складі: митроп. Миколай Борецький, архиєп. Йосиф Оксіюк, архиєп. Константан Малюшкевич, єп. Марко Грушевський, єп. Яків Чула-ївський, прот. Леонтій Юнаків, прот. Леонид Карпов, вірний Володимир Чехівський, вірний Степан Кобзар), як „зграї христопродавців", якої „почесним головою був митроп. Миколай борецький" (стор. у митроп. Липківського 218), історик не може прий-

320


няти, а повинен відкинути і з пошани до несправедливо в загальному осуді заплямованих і в обороні історичної правди УАПЦ, яка не була б тоді Церквою-Мученищею, за яку ми її слушно ісповідуємо.

Та й у самого св. пам. митрополита В. Липківського зустрічаємо цілковите заперечення отих тез про „самоліквідацію" та „христопродавство", коли він об'єктивно пише: „Радвлада утворила цю соборну ліквідацію УПАЦ запевне лише про людске око; в затінку цієї ліквідації вона робить справжню і невпинну ліквідацію взагалі віри і Христової Церкви за своїм комуністичним прог-рамом і в першу свою п'ятилітку взялась до ліквідації УАПЦ, як наймолодшої, значить — найменш трівкої, та ще й такої, що дуже захоплює селянство. Комуна >в останні часи повернулась лицем до села, опановує українське селянство, усуспільнює і українську землю і селянські воли і корови і самих селян лід своєю диктатурою, заводить радгоспи, колгоспи, без попів, без церквів, хоче все селянство обернути в безвірницьку спролетаризовану масу. Самих попів повним унеможливленням для них та їхніх родин життя в радянській державі цілими гуртами жене вона до зрікан-ня сану, цілком унеможливила заснування релігійних шкіл, видання часописів і книг релігійного змісту і взагалі цілком нищить і релігійний і національний дух українського народу, робить духовну руїну, а коли робить, то й зробить"... (ІЬШет, стор. 216. Під-кресл. наші). Дійсно, .в огні розвернутого наступу комуністів при насадженні силою соціялістичного устрою і нищенні дотогочасно-го життьового устрою, опинились в 30-их рр. на Україні не тільки національна УАПЦ, а й другі, вже й не „націоналістичні", церкви, які так само зазнали погрому й ліквідації, після в першу чергу ліквідації УАПЦеркви, так що перед другою світовою війною в 1939 р. не було вже на всій Україні жодного чинного православного єпископа жодної з юрисдикцій Православної Церкви.

У світлі цих безсумнівних історичних фактів, історик не може давати віри про „самоліквідацію" УАПЦеркви навіть таким очевидцям і сучасникам тої „самоліквідації", як архиєп. Харківський Іван Павловський, який, 'вже на становищі митрополита УАПЦеркви і Голови Всеукраїнської Церковної Ради в Харкові '(з грудня 1930 р.), так інформував церковний провід УПЦеркви в США і Канаді про надзвичайний Собор УАПЦ в Києві 28-29 січня 1930 р.:

„Через нецерковну діяльність в Церкві і використання її керуючих органів в політичних цілях, про що посвідчили на процесі СВУ В. М. Чехівський, К. І. Ткач та ін., не тільки була унеможливлена праця, .а й повстала реальна загроза самому існуванню нашої Церкви. Словянщина з новою ненавистю й неприхованою зло втішністю піднялась знову на нас. Віруючий нарід переставав вірити нашому церковному слову, почався відхід де-яких парафій до словянської Церкви. Ми чули докір віруючого українського народу: куди нас заведено, до кого тепер йти? Словяни втішалися

21                                                                                                                                                                                                                    321


з нашого трудного становища й безсоромно всяк перед народом ганьбили нас і нашу Церкву. Церква, після свідчення В. М. Чехів-ського і інш., не мала чим виправдатися. Що ж було робити? Чекати ліквідації зовні і цим остаточно показати перед усіма, що Українська Церква була не Церква, а політична організація? Помолились Богу і вирішили: треба рятувати Церкву. Був один жит-тьо'вий порятунок при всяких умовах, це — самоліквідація церковної організації, тієї організації, яка, за свідченням самих керівних членів Церкви, використовувалась в нецерковних цілях. Така була воля всієї Церкви, що скликала (?) Надзвичайний Собор, який сам, під почесним головуванням Найпочеснішого митр. Ми-колая, після докладу Голови ВПЦР прот. Л. Юнакова, однодумне висловився й одноголосне затвердив вирішення: во імя життя Церкви ліквідувати керуючі органи УАПЦ. То значить, були зліквідовані: ВПЦРада, Окр. Ц. Ради й духовне керівництво Церквою митрополита та єпископів. Остались жити неорганізовані поміж собою парафії без керівництва та діяти їхні парафіяльні ради. Митрополит та єпископи зостались священнодіяти й працювати в межах своїх кафедральних парафій. Отже, не розпорядженням Комуністичного Уряду, як то було повідомлено в Екклезія, а сама Церква зліквідувала свою нецерковну організацію. Про ухвалу Надзвичайного (Собору була надіслана до всіх парафій інформація, підписана Найпочеснішим Миколаєм та Президією ВПЦРа-ди". .. (З листа митр. Івана Павловського, Голови ВПЦРади, до архиєп. Іоанна Теодоровича з дня 5 серпня 1931 р. ч. 81. Під-кресл. наше.).

Ясно, що рятувати Церкву через ліквідацію самої Церкви річ не мудра, про яку треба було писати або з безпосередьного наказу комуністичної влади, або в певності, що органи влади будуть читати цю мудрість, писану для братів за океаном, про рятунок церковного життя, через ліквідацію цього організованого життя. До цього належить знову ще пригадати, що процес Союзу Визволення України, в час якого свідченням „самих керівних членів УАПЦ" відкрита ніби 'була нецерковна, політична діяльність УАПЦ, проходив в березні-квітні 1930 р., себто вже після Надзвичайного Собору УАПЦ -в січні 1930 р., на ліквідаційні рішення якого ніби мав вплинути процес СВУ.

Після (січневого 1930 р. собору УАПЦ, що під терором ДПУ і з наказу останнього розв'язав УАПЦ, як церковно-релігійну організацію з внутрішнім устроєм і управлінням, принятими на соборі 1921 р., — цією ухвалою церкви по парафіях УАПЦ не були закриті, і духовенство, в тім і єпископство, при парафіяльних церквах залишалось як „служителі культу". Як в дійсності виглядало це церковне життя УАПЦ в 1930 р., розбитої, як організоване тіло Церкви, і зведене до Богослужбових зібрань в парафіях, що мали ще „служителя культу", ми, на жаль, не маємо даних, які могли б дати тільки очевидці. Зрозуміла річ, що ліквідація орга-

322


нів церковного управління, припинення єпископського служіння •в УАПЦ (хто ж мав поставляти священиків?) розкладово вплинуло відразу на церковне життя й в комірках його, в парафіях, викликало паніку на місцях і без того терору, що його розпочало ДПУ проти духовенста, ніби залишеного при його праці як „служителів культу". А вже як пішов шал терору, коли в травні місяці того ж 1930 р. був арештований ДПУ і вивезений до політичного ізолятора в м. Ярославі на Московщині сам митрополит Ми-колай Борецький, масово переводились арешти священиків, розио-чаті ще в 1929 р., то як можна було сподіватись активного спро-тиву по парафіях вірних при безчещенні і закритті та нищенні по селах храмів Божих? Так, при безоглядно-жорстокому наступі на УАПЦеркву безбожної радвлади в 1930 році, після ліквідації керівних органів цієї Церкви в січні 1930 р., — нема чого дивуватись, що при кінці цього 1930 р. залишилось всього біля 300 парафій УАПЦеркви, яка перед улаштованим ДПУ Надзвичайним собором 28-29 січня 1930 р. мала, як подано вище, 22 церковних округи, в яких парафій було напевно понад тисячу.

Після погрому УАПЦ впродовж 1930 р. в кінці грудня того ж року наступила несподівано зміна становища радвлади до ліквідованої УАПЦ. Дозволено було єпископам, що залишались ще на волі, зібрати новий „надзвичайний собор" і відновити УАПЦеркву, не називаючи її вже Автокефальною, в її управлінні на чолі з митрополитом. Про цей другий „екстренний" собор, який відбувся 9-12 грудня 1930 р., ми знаємо ще менше, ніж про собор ліквідаційний в січні 1930 р. В якому складі він відбувся, не знаємо. В листі до о. Маєвського з 5. VI 1933 р. митроп. В. Липків-ський про цей собор пише, що «на ньому за митрополита обрано Харківського „архиєпискрпа Івана Павловського, який іменується Харківським і всієї України". Київ уже перестав бути предковічним осередком Української Церкви. Всеукраїнська Церковна Рада теж переведена до Харкова і складається, здається, лише з митрополита-голови та з двох священиків — скарбника і діловода. В кожній єпархії (всіх єпархій зараз, здається, сім) Єпар-хіяльна Рада теж з єпископа і двох священиків. (В 'Києві — з архиєп. Малюшкевича — голови, зараз ув'язнений, прот. Ботви-ненка — діловода й скарбника — свящ. Хрипка). Всіх парафій на Україні залишилось, кажуть, не більше 200» (в 1933 р.) ... В пояснення такого звороту в політиці радвлади до УАПЦ митроп. Липківський в мемуарах подає такі думки: «Парафії оказались (після січневого собору 1930 р.) вільними від усякого контролю, крім звичайної в кожній совітській спілці агентури ДПУ, вільними від усякого церковного начальства. Я навіть вітав такий стан укр. парафій: в такому стані вони могли найкраще підготуватись до утворення в слушний час вже справді церковного всенародного соборноправного керівництва. Але ДПУ скоро супятилось. Справді, в той час, як більшовицька влада всі свої інституції про-

323


ймає самою суворою централізацією, вводить „єдиноначаліє" в усіх інших закладах, найбільше боїться всякої груповости, українські парафії опинились в стані анархічному, стали окремими незалежними гуртками людности та ще й в справі найбільш підозрілій для більшовиків — в справі релігійній. І от в грудні 1930 р. ДПУ скликає другий „надзвичайний собор" і на ньому виправляє свою помилку... щоб мати в своїх руках певні органи і певних відповідальних осіб за мертвий спокій Української Церкви» (Ор. сії., стор. 219-220). Друге припущення в пояснення звороту ДПУ щодо відновлення організації Української Православної Церкви митрополит Липківський подає в кінці своїх мемуарів: „Може, ще на ДПУ вплинула і зміна відношення польської держави до української церкви в своїй державі. Є чутки, що Польща визнала -в себе українську церкву і висвятила (?) для неї єпископа Полікарпа Сікорського. Позбавлені єпископів парафії радянської України могли оглядатися иа українського єпископа в Польщі"... (ІЬіоІет, стор. 221). Це припущення не має підстав, бо ж польська влада у відновленій Польщі ніколи не визнавала в себе окремої Української Церкви, а головне — радвлада відновила організацію УАПЦ в кінці 1930 р., а хіротонія архимандр. Полікарпа в єпископа, вікарія Луцького, відбулась в 1932 р. Правда, що українці домагались в Польщі висвяти єпископа-українця ще перед тим, і на Луцькому церковному з'їзді 5-6 червня 1927 р., головувати на якому довелось авторові цієї праці, кандидатура архимандрита Полікарпа в єпископи була поставлена першою; вістка про це дійшла, очевидно, до Києва. Але тоді далеко ще було до реалізації українських бажань в Православній Автокефальній Церкві в Польщі. На Луцькому 'церковному з'їзді були промовці, що оглядались якраз навпаки — на українських єпископів в Києві, погрожуючи там шукати для себе Ієрархів в разі незадоволення ухвал з'зду в лоні Православної Церкви в Польщі. Але ці погрози зовсім не були реальні, архимандрит же Полікарп з настоятельства в соборі м.. Володимира-Волинського був ізольований владою від українців на Білорусь, одержавши призначення на настоятеля Жиро-вицького манастиря.

Нам здається, що перша здогадка, висловлена митр. Липків-ським, про бажання радвлади відновленням централізованої влади в УАПЦ мати відповідальних в житті Церкви осіб, досить правдоподібна; можливо також, що скоро, перетягнувши струну в переслідуванні Церкви, на яке переслідування зареаґувала вільна преса за кордоном, більшовики в пропаґандивних цілях рішили тоді дещо послабити та дурити, як в них то не раз було, про „свободу релігії" в СССР. Але важливіше для нас є тут питання: чи з відновленням організованого управління УАПЦ, хоч би й в далеко упрощеній та вкороченій формі, і з обранням на митрополита УАПЦ архиєп. Івана Павловського, наступило яке оживлення в церковному житті УАПЦ, що так, під обухом пересліду-

324


вань радвлади, страшенно впало за 1930 рік, до „біля 300 парафій", як свідчать очевидці? (Прот. Д. Бурко. З книги буття Української Церкви. „Рідна Церква". Ч. 1. 1954, стор. 8). Ми не маємо даних документальних, щоб освітлити стан УАПЦ в часах управління митрополита Харківського Івана Павловського. Характерно, що в праці одного з очевидців митрополит УАПЦ Іван Павловський навіть не названий митрополитом, а сказано про нього, що „посідав єпископську катедру в Чернігові, пізн/іше, з грудня місяця 1930 р. в Харкові", тоді як він у Харкові був архиєписко-пом з 1927 р., на якій катедрі і був обраний митрополитом УАПЦ. В таку „немилість" чомусь попав митрополит Іван Павловський в праці прот. Митрофана Явдася „Українська Автокефальна Православна Церква". Документи для історії УАПЦеркви. Мюнхен 1956. (Див. стор. 73). По відновленні організації УАПЦ встановлено було 7 єпархій, але, крі'м, треба думати, Харківської, якою керував митрополит Іван Павловський, і Київської, що була під керуванням архиєпископа Константина Малюшкевича, зостається для нас невідомим, які то були ще 5 єпархій і хто був в них єпископами. В листі митроп. В. Липківського до о. Маєвського з 5. VI. 1933 р. читаємо: „Працюють зараз лише 7 єпископів та кілька (ІМіхновський, Ширяй, Самборський) як парфіяльні священики. Як бачите, стан Української Церкви на Україйні дуже тяжкий, окрім того, що ніякі часописи, ні книги не видаються, і ніякого церковного життя не чутно". . .

Прот. Демид Бурко в своїх нарисах „З книги буття Української Церкви", друкованих в журналі „Рідна Церква" (квартальник Вищ. Церк. Управління на чужині), подає цінні відомості зі стану УАПЦ в Україні 30-их рр., але, на жаль, в тих нарисах мемуарного характеру скупо фактичного історичного матеріялу з життя УАПЦ в тих часах. «ЇВ 1931 й 1932 рр., — пише о. Бурко, — плановий погром Церкви на Україні та й у всьому СССР наче був притих, можливо з причин обурення в Европі. Совєтська преса почала частіше писати, що влада, мовляв, не переслідує Церкви, а дозволяє лише вільну антирелігійну пропаганду, що ліквідація парафій та знесення церков докопується ,,з волі трудящих". Про заслання та замучених священнослужителів та преса мовчала; іноді лише подавались короткі вістки, що такого-то єпископа заарештовано „як контр-революціонера". Але офіційне тимчасове послаблення совєтських утисків на Церкву не перешкоджало активістам антирелігійної пропаганди на місцях. Кожен з ним міг тероризувати священиків, а то й позбаляти їх життя, кожен мав право збиткуватися над святощами й руйнувати церкви, не відповідаючи за ці злочинства. Таких фактів було дуже багато»... (Рідна Церква. Ч. 1 1954 р., стор. 9).

Як видно, офіційне послаблення утисків взагалі на Церкву, тобто з центральних урядів, зовсім не означало послаблення утисків на місцях, де розпаношилось хуліганство і повне свавільство

325


у відношенні до Церкви і її служителів, сполучене з безкарністю від влади, бо і хуліганства і вбивства довершувані були, мовляв, „з відданости справі побудови соціялізму", ворогами якої найбільше залишались ніби на місцях „попи" з куркулями. Такі настрої і такі тенденції радвлади не могли, очевидно, сприяти ослабленню страху та пожвавленню церковного життя УАПЦ, не вважаючи на відновлення управління організації її. Призначається, напр., митрополитом Іваном Павловським церковна урочистість в м. Переяславі (Полтавщина) в Мазепинському соборі на день Різдва св. Іоана Предтечі 7 липня (н. ст.) 1931 р. на спомин умучено-го уніятами р. 1766 православного титаря Данила Кушніра (див. т. III цієї праці, стор. 198); на цю, оповіщену в народі, урочистість мали прибути митрополит і 4 єпископи: архиєп. Юрій Міх-новський, ?п. Володимир СамбОрський, єп. Конон Бей і єп. Володимир Бржосньовський. Бути не може, щоб митрополит Іван Пав-ловський про цю урочистість не повідомив вла.ду в Харкові і не одержав на неї згоди. «Але .врочистість, — як пише о. Д. Бурко, — не відбулася. Архиєпископів Юрія Міхновського і Володимира Самборського ДПУ з Києва не пустило, єпископам Конону Бею і Володимиру ВржО'Сньовському, що прибули напередодні свята, місцеве ДПУ наказало негайно виїхати з Переяслава, а митрополитові Івану Павловському заборонило служити й виступати з проповіддю. Служили тільки 5 священиків, без процесії» (Рідна Церква, ч. 4. 1954 р., стор. 6). Харківське ДПУ потім „перепрошувало" митрополита Павловського і звалило вину на свої районові відділи; тільки ж така урядова „політика" щодо Церкви й релігії не могла вже обманювати „свободою віри" ні єпископів, ні духовенство, ні вірних.

Отже історик, на підставі й скупих відомостей про церковне життя УАПЦ в 30-их рр., може прийти тільки до висновку, що привернення церковного управління УАПЦ в грудні 1930 р. не припинило утисків, ие вивело з настроїв страху, і життя УАПЦ продовжувало далі завмірати, тим більше, що голодна смерть з кінця 1932 р. й до літа 1933 р. огорнула селянську Україну, потягнувши за собою мільйони жертв. Р. 1933 «не сяяла в місті Києві, — оповідає очевидець, — великодня радість, так возвеличена тут ще від часів св. князя Володимира, лише чорний сум повивав його. На вулицях товпились не богомольці, що колись тисячами в ці дні, та й впродовж усього літа, збірались в Києві, а нещасні, опухлі з голоду „колгоспники", яких видимий привид смерти пригнав сюди по хліб» ... (Прот. Д. Бурко. „Рідка Церква. Ч. 23, 1956, стор. 6). Навіть християнське бажання пастирів Церкви хоч чим-будь допомогти жертвам страшного голоду викликало, навпаки, лють і переслідування з боку радвлади. Архиєпископ Київський Константин Малюшкеич був арештований за звернення до народу в Софійському соборі: „Дайте, брати й сестри, кусочок хліба голодному. А їх багато"... В цьому влада з^Іпідозріла ,,антира-

326


дянську пропаганду", бо „в ОСІСР голоду нема й не може бути". Архиєпископа замкнули у в'язницю, де сидів і Різдвяними Святами 1932-33 року (ІЬМет, ч. 21, стор. 5). На Великдень 1933 р., після процесії та освячення пасок, в Софійському соборі парафіяльні сестриці роздали голодуючим пожертвоване вірними свячене хліб і крашанки. З цього приводу другого дня Великодня був викликаний до ДПУ архиєпископ Юрій Міхновський, де йому урядовець Портнов загрозив, що Софійський собор буде закритий, якщо „церковники будуть займатися не своїм ділом". А коли архиєпископ посмів вказати, що помагати нещасним є християнським обов'язком, то Портнов почав кричати, що „в ОССР нещасних нема". На зауваження архиєпископа, що цеї ночі біля Софійського собору померло з голоду троє, представник влади відповів: „Вмірають ті, що нам не потрібні"... (о. Д. бурко. Ор. сії., ч. 23 р. 1956, стор. 6). Коли так говорено було про маси фізичних робітників села, то яку вартість в очах безувірів могло мати життя „служителів культу"?

Фізичне винищення духовенства по всій Україні, — з делегуванням Сталіним на початку 1933 року, як „намісника", диктатора України П. Постишева; з переходом цих часів в ще страшнішу по всьому СССР добу „єжовщини", — набрало небувалих розмірів. За формальним залишенням при існуванні православних церков різних юрисдикцій, ішло фактичне нищення їх через зруйно-вання святинь, ієрархії і духовенства. У Фр. Гейєра зібрані дані, як нищено було єпископів і духовеннство т. зв. „Синодальної Української Церкви" („обновленців", після використання їх в боротьбі церков) та як був ліквідований також т. зв. „Український Екзархат" Московської патріярхії в юрисдикції місцеблюстителя патріяршого престолу митрополита Сергія Старгородського, не вважаючи на те, що митрополит Сергій декларацією з дня 16/29 липня визнав і пішов на співпрацю з совєтською владою (Фр. Гей-єр. Ор. сії., стор. 114-129). «'В областях великоруських, — пише Фр. Гейєр, — навіть в часах „єжовщини" залишалась ще верхівка ієрархічна Патріяршої Церкви в особі Сергія Старгородськогр, місцеблюстителя Патріяршого престолу. В окремих центрах залишились єпархіяльні єпископи при урядуванні і навколо них тонкий вінок легальне зареєстрованих громад, особливо в Москві та Ленінграді. Але Український екзархат був ліквідований цілком» (стор. 126). Тому тільки в насмішку можна кваліфікувати становище місцеблюстителя митр. Сергія, як „диктатзфу першого єпископа", що зустрічаємо у російських церковних істориків (Проф. Й. М. Андреев. Краткий обзор истории Русской Церкви от рево-люции до наших дней. 1952, стор. 76).

УАПЦерква була зліквідована в Україні першою. Вже в 1933 році, як ми наводили з листа митр. Липківського, було за чутками, які доходили до нього, не більше 200 парафій УАПЦ. Кілька разів ДПУ настрашувало парафію Софійського собору в Києві, що

327


буде закрита, а настоятеля її архиєп. Константина Малюшкевича все було арештовувано, так що не знати, чи він в цих роках свого служіння Київській Церкві був більше на волі, чи у в'язниці, і р. 1934 він змушений був залишити своє архипастирське і пастирське служіння. Архиєп. Юрій Міхновський, що виконував обов'язки настоятеля св. Софії під час ув'язнень архиєп. Малюшкевича, так характеризував стан Софійської парафії і взагалі (Церкви) в зверненні в соборі до народу 8 січня 1933 р.: «Наша парафія вже не в силі виплачувати державних податків. Духовенство скаржиться, що йому надзвичайно тяжко, але що я можу зробити?. Соборна скарбниця порожня, незалежні від нас обставини сильніші вга наших можливостей ... Від інших парафій з місць все частіше надходять сумні вістки. Несемо всі ми важкий хрест... Можна тільки сказати словами псалма: „Душа моя ниє від смутку, підкріпи мене, Господи, по слову Твоєму". ..їв очах архипастиря блиснули сльози» (Прот. Д. Бурко. Рідна Церква. Ч. 21, р. 1956, стор. 6).

Коли залишив вже служіння архиєп. Константан Малюшкевич, до Київського ДПУ покликано було в лютому 1934 р. архиєп. Юрія Міхновського; там йому було оголошено, що влада рішила закрити Софійський собор; напередодні Стрітення Господнього (15 лютого) його було вже запечатано. В київських часописах появились відомості, що Київський Софійський собор перетворюється владою на „державний заповідник". У вересні 1926 р. оголошено було „Державним Культурно-історичним Заповідником" терен Київо-Печерської Лаври, в якому утворено „Всеукраїнський Музейний Городок", але тоді це було зроблено „з ініціятиви Української Академії Наук, яка сподівалася таким шляхом зберегти ті історичні пам'ятники, які були на території Лаври" (Н. Полонська-Васи-ленко. Ор. сії., стор. 24). Тепер, коли переведено було вже роз-гром Музейного Городка, заарештовано його директора П. П. Курінного та перетворено Лавру на Антирелігійний музей в 1933 р. (ІЬісіет, стор. 26), треба думати, що й перетворення Софійського собору совєтською владою на „державний заповідник" зроблено було не в наукових яких цілях, а виключно в антирелігійних, при чому ще знову його й пограбовано. „Якось на початку березня (1934 р.), — оповідає о. Д. Бурко, — сумна цікавість завела мене на Софійське подвір'я. Південні двері собору, бачу, відкриті. Передо мною жахлива картина: в головному вівтарі порожньо; престол обдертий стоїть збоку; царських врат, що були срібні, ковані, мистецької роботи, дар гетьмана Івана Мазепи, нема (їх конфісковано); підлоги розрито аж до Ярославової, поверх якої впродовж 900 літ повстало ще три; біля дверей порталю лежить велика купа риз, фелоні й інший одяг священнослужителів, шати з ікон і т. ін."... (Рідна Церква, ч. 38. 1959 р., стор. 8).

Софійська українська парафія, що з 1919 р., за винятком часу влади в Києві деникинців, мала в свойому користанні Софійську катедру, тепер змушена була, при цьому наступі большеви-

328


ків на Церкву, шукати собі храму Божого в Києві, з тим ще обмеженням, що цей храм не може бути в горішній частині Києва, а на Подолі. Цим храмом став Успенський собор на Подолі, побудований в першій половині ХМ віку Київським князем Мстиславом Володимировичем, сином Володимира Мономаха. Ця старовинна Успеннська церква на Подолі стала й катедрою митрополита УАПЦ Івана Павловського, коли перед Великоднем 1934 року митрополит Павловський переїхав, з розпорядження радвлади, з Харкова до Києва. Переїзд цей був пов'язаний з перенесенням столиці УРС-Республіки з Харкова до Києва. Переносячи до Києва центральні установи держвлади, комуністи наказали переїхати до столиці й недобиткам осередків церковної влади. Екзарх Патріяршої Церкви митрополит Константин Дяків також переїхав до Києва, де в жовтні 1937 р. був арештований і розстріляний; це був останній перед другою світовою війною патріярший екзарх на Україні (Протопр. М. Польський. Ор. сії., т. II, стор. 88).

Успенський собор на Подолі недовго був катедрою митрополита Івана Павловського, бо вже р. 1935 ця святиня глибокої старовини була безбожною владою зруйнована. Ще де-який час в тому 1935 р. правив Митроп. Іван Павловський в церкві Николи При-тиського, а в червні 1935 р і ця церква була ДПУ замкнута і запечатана. Наступила остаточна ліквідація УАПЦ на Україні перед другою світовою війною в 1936 р., коли в травні місяці цього року митрополит УАПЦ Іван Павловський був арештований, здається, в Черкасах, куди був змушений виїхати з Києва, а засланий по арешті до Казахстану. В цих же рр. 1936-37 було арештовано ще бувших „на волі" єпископів Юрія Міхновського, Володимира Самборського, Конона Бея, Олександра Червінського і Володимира Бржосньовського. Така ж доля була й тих священиків УАПЦ, що ще одиницями залишились де при парафіях. З наступленням „єжовщини" почали „викривати" й тих священиків, що масово залишали з 1930 р. священство, зрікаючись чи не зрікаючись сану та втікаючи від переслідувань з сіл в міста, з одного міста до другого, поступаючи де на працю, по фабриках, заводах. „Викритих" гнали за минулу церковну працю, як і тих, кого застали на цій праці; гнали на Сибір, Соловки, Біломорканал, Казахстан і т. п. або й гноїли без заслання по тюрмах і „ізоляторах" та розправлялись на місці...

Рік 1937 був ліквідаційним роком Православної Церкви взагалі, різних юрисдикцій, в Україні та появи на її території нелегальної (катакомбної) Православної Церкви (Фридрих Гейєр. Ор. сії., стор. 124-129). Прот. Д. Бурко оповідає, що в Пасхальну ніч 1938 р. (оповідач був тоді ще людиною світською) він в Полтаві пішов на Великодню службу ген за місто до 'Св.-Макаріївської церкви, яка була одна з двох ще не закритих на всю Полтавщину (друга ще існувала в Ромнах). Там мав правити єпископ та шість священиків, усі, скільки їх зосталося в Полтаві та околицях. Лю-

329


дей зібралось море; рясно біліли вузли і кошики з пасками і крашанками для освячення. Але... біля воріт церковного подвір'я стояли вже двоє пасажирських авт, а третє вантажне з чотирома міліціонерами. Через хвилину-дві народ сколихнувся, п'ять чинів НІКВД виводять з церкви шістьох священиків, диякона і старенького кволого єпископа. Єпископ піднесеним, але скорбним голосом вітає людський здвиг: Христос Воскрес! — Воістину Воскрес! відповідає йому душевним зойком сила голосів, більше жіночих ... Світло в церкві гасне, двері замикають і кладуть на них печать... Кілька жінок, мабуть пані-матки, плачучи прощалися з арештованими. Вантажна машина під чотирикутником міліціонерів рушила. За нею м'яко покотилися й інші дві. Люди мовчки розходились, несучи додому неосвячене, що хто міг тоді приготувати в умовах „щасливого і радісного життя", коли й хліба важко було дістати". Арештованими тими в Полтаві були в Пасхальну ніч, не допущеними до Великодньої відправи, єпископ Патріяршої церкви Афанасій Лебединцев, чотири священики тої ж церкви і два священики УАПЦеркви. „ІНіякої організованої юрисдикції, — пише о. Бурко, — вже тоді не існувало, цих священнослужителів об'єднала тоді спільна гірка доля, а головне — віра і Великодня служба". . . (Рідна Церква. Ч. 16 р. 1956, стор. 7-8).

Так з 1936 р. не стало в УАПЦ на Україні ні одного чинного в свому єпископському служінні єпископа; не маємо відомостей, чи залишилось в 1937 р. що з парафій, які приналежали в Україні до УАПЦ і в яких були б відправи в живій українській мові; доводилось чути, що була ніби така єдина парафія в м. Могиле-ві Подільському; хто там правив, невідомо.

Скупі наші відомості про ліквідаційні роки в житті УАПЦеркви в Україні закінчуємо такими ж далеко недостатніми відомостями про долю єпископату УАПЦеркви, дані про склад і персо-налії якого від 1921 по 1927 р. включно подано нами в підрозд. 4 розд. II. Скупість наших відомостей про долю української православної ієрархії 1921 р. пояснюється, на наш погляд, не так недостатньою увагою до діячів на національно-церковній ниві, як найбільше тим страшним терором, що густою мрякою покривав Україну під комуністичною владою. Духовна особа, одна з високо авторитетних, яку, між другими, просили ми подати те, що відомо про долю єпископів УАПЦ, висловила жаль, що не може служити „точними даними", бо ж всі жили тоді під страхом попасти в „співучасники", — тому „мовчання про все й перед всіма". Ілюстрація до такого свідчення: священик, що грав видну ролю в житті своєї церковної округи УАПЦ, будучи головою Округової Церковної Ради, повертався з заслання, одбувши своїх девять років від вересня 1929 р., через Київ; в Києві зайшов у церкву на Солом'янці *(за оповіданням протопр. М. Польського, Солом'янсько-Покровська церква була тоді вже катедрою патрі-яршого екзарха. Ор. сії., т. II, стор. 168) під час відправи і став

330


до дяків на клиросі співати. Тут були ті, що його знали і прихильно ставились. Але коли він необережно сказав, що йде з заслання, то на клиросі залишився сам один. Всі розбіглись. Отже — „ходили чутки", які передаються часто і в мемуарах та ли-стах митрополита Липківського, але „допевнюватися", розпитувати, а особливо людині, що повернула, за допомогою Божою, з заслання, з в'язниці, значило б знову накликати на себе підозріння ...

Митрополит Василь Липківський, після того, як на другому Всеукраїнському Соборі УАПЦ в жовтні 1927 р. з нього „зиято було тягар митрополичого служіння", проживав два роки в Києві в попередньому помешканні (вул. Короленка 14/2), а в жовтні 1929 року мусів 'перебратися до сестри на передмістя Соломянку (Мсти-славсь'ка 4^/14). В листі до о. Маєвськото з дня 3. IV. 1933 р. митрополит писав: „З часу свого оселення на Соломянці я майже ніколи в Києві не буваю, живу справжнім анахоретом, мало коли й на вулицю показуюсь. Ні з ким із сучасних церковних діячів я жодних стосунків не маю, ні з ким з них за ввесь час я навіть ніразу не зустрічався, ніхто до мене не заходить, і я ні до кого, і тому про стан Церкви на Україні я не краще освідомлений тут, на 'Соломянці, ніж ви там, в Америці"... Як з цього листа, так і з двох других до о.Маєвського (з дня 5. VI і 3. УДО того ж 1933 року) видно, що митрополит увесь той час тяжко бідував і допомога в 10 дол. через банк на „Торгсін", переведена на золоту валюту в рублях, давала можливість одержувати продукти в „Торг-сіні", якими можна було прожити цілий місяць. „З радістю і вдячністю, — пише митрополит о. Маєвському, — приймаю Вашу обіцянку надсилати мені щомісяця допомогу хоч в 5 долярів; це справді була б для мене велика підтримка й полекшення життя" (Церква й Життя, ч. 6 р. 1958, стор. 8-11). Оповідає також і о. Бурко про свою випадкову зустріч в Києві в трамваї з митрополитом Липківським р. 1933, під час якої зустрічі „скаржився мит-рополит-страдник, що він тяжко бідує, що нема засобів для існування (він жив на Соломянці при своїй сестрі, яка важкою працею заробляла на прожиток, але ті зарібки були мізерні). „Та найгірше гнітить мене жахлива дійсність, — говорив він, — душа ніколи не перестає боліти"... (Рідна Церква, ч. 31-32 р. 1957, стор. 8).

В перших роках по звільненні з митрополичої катедри митрополит і написав „Історію Української Церкви", розділ VII якої під наголовком „Відродження Української Церкви" (а не „Відродження Церкви в Україні", як перекрутили видавці цього розділу в друкарні оо. Василіян — Торонто, 1959 р., так ніби в Україні перед 1917 роком Церкви не було), — став основним джерелом для історії УАПЦ; докладніше про долю цієї праці митрополита В. Липківського розповімо у відділі бібліографії до цієї книги. До 1938 року, впродовж 10 років, навіть і в судовій розправі над СВУ, коли ДПУ пробувало обвинуватити всю УАПЦ в участі в

331


організації СВУ, органи ДПУ не сміли зачіпати митрополита Лип-кіВ'Ського, не маючи, очевидно, до того жадних матеріялів. Але в часі Єжовського терору не залишили комуністи на волі й 74-літ-нього старця-митрополита В. Липківского; було його НКВД заарештовано в лютому чи березні (подають різно) 1938 року. Після арешту митрополита ,,ніяких відомостей про його долю не було; на запитання НКВД не відповідало", — так пише прот. М. Яв-дась (Ор. сії., стор. 46). Натомісць о. Д. Бурко подає, що після заарештування митрополита В. Липківського в березні 1938 р. його 'було вивезено на далеку північ („Укр. Віст" — Нов. Ульм за 25-28 березня 1954 р.). Дату смерти митрополита Василя на Вор-куті ніби — 28 квітня 1938 р. — подав, як певний факт, в статті „Спогади про Митрополита Василя Липківського" в „Єпархіяль-ному Віснику", квартальнику Єпархіяльної Ради УАПЦ в Австралії (за січень — березень 1957 р.), А. С. (Архиєпископ Сильвестр?), але відомість ця подана без покликання на джерела, звідкіля вона походить, хоч про джерело ці'ЄЇ відомосте автор спогадів і був запитуваний (Рідна Церква, ч. ЗО р. 1957. „Чи справді відома дата смерти Митрполита Василя?"). Отже, поза фактом арештуван-ня митрополита Василя комуністичною владою в лютому чи березні 1938 р., не маємо далі певних відомостей про його долю. Українська Православна Церква молиться за спокій душі митрополита Василя, цілком слушно вважаючи, що він, і з огляду на його вік, і з огляду на муки душевні й тілесні в лабетах безбожної влади, давно вже упокоївся.

Митрополит Миколай Борецький, для якого, найскромнішо-го в свому праведному житті і пастирському служінні, пройнятому правдиво християнським світоглядом, становище митрополита Церкви прийшло зовсім несподівано, — недовго пробув на цьому становищі: всього 2 роки і 3 місяці, рахуючи до ліквідаційного собору УАПЦ 28-29 січня 1930 р., після якого мусів припинити свою діяльність митрополита та й незабаром був арештований. На станонввдці митрополита всієї УАПЦ митроп. Миколай був зокрема духовним керівником 12 парафій УАПЦ в м. Києві. В перші ж місяці свого митрополитсва митроп. Миколай звізитував немало парафій УАПЦ, був на Волині, Полтавщині, Чернігівщині, в Дніпропетровську, перевів кілька єпископських і пастирських нарад; йому, як він сам говорив, „треба було перш за все почути, що Церква сама про себе говорить, треба було прикласти вухо до неї, до її серця, до ЇЇ всього організму і вислухати його". І це його пізнання, як, розуміється, і попереднє знайомство з церковним життям УАПЦ в маштабі меншому, ніж на митрополитстві, — дало митроп. Миколаю матеріял для уявлення 'правдивого стану УАПЦеркви, виходячи з якого він і накреслював надалі шляхи для піднесення внутрішнього життя УАПЦеркви. На щастя, це зображення ним стану УАПЦ, який він назвав ,,1 кепським і добрим", його погляди й думки про засоби оздоровлення життя

332


УАПЦ заховались в доповідях митрополита на Малих Зборах ВПЦР 6-8 березня 1928 р. і на Вел. Мик. Зборах ВПЦР 29 травня — 1 червня 1928 р. Доповіді ці частинно в докладному переказі, а головна „Духовне керівництво УАПЦ ^'Сучасний стан Церкви)" цілком надруковано було в органі ІВПЦР „Церква й Життя" чч. 1/6 та 2/7 за 1928 р. І ми звідтіля брали матеріял, надзвичайно цінний для історика, в освітленні того напрямку, яким мало іти церковне життя УАПЦ за митрополитства митроп. Миколая Борецького. „Кепський стан" нашої Церкви митроп. Борецький вбачав в тім, що „серед нас мало Христового духу, Христових настроїв, панує скрізь недовір'я, ворожнеча й боротьба" („Ц. й Ж.", ч. 7, стор. 94), що Церква „охоплюється нецерковними настроями", „завжди помічається перебільшення національних емо'цій" (стор. 95), що „є в нас і інші збочення — недотримка церковного уставу і та свавільність, яка часами набуває за тими чи іншими церковними службами загрозливих форм" (стор. 95). «Ідейне священство, закинуте в глухі села, є загнане й забите так званим „правом соборноправности", яку в уявленнях людських із дорогоцінного дару Христового злі елементи нашої Церкви перетворили в безмежну сваволю» (Ч. 6, стор. 38). В підрозд. 8, де мова є й про церковну проповідь в'УАПЦ, ми наводим довший витяг з доповіді митроп. Борецького, з якого видно, в чому покладав він добрий стан УАПЦ та як кликав найбільше плекати в УАПЦ правдивий християнський дух, правдиві християнські настрої... Хто знає, чи християнська ідеологія, правдива і чиста, яку проводив в духовному керівництві УАПЦ митрополит Миколай Борецький, не .була причиною, чи одною з причин, і наглої ліквідації УАПЦ в її організації, і скорого по тій ліквідації ув'язнення митрополита Миколая? Бо це тільки по шаблону, принятому у нас, можна писати, що „після процесу ОВУ на М. Борецького впали закиди в „націонал-шовінізмі" (о. д-р Соловій. Ор. сії., стор. 297). Смішно навіть казати про митрополита Борецького як про шовініста. І чи часом правдива і чиста християнська ідеологія не небезпечніша може -бути для комунізму, ніж націонал-шовінізм?

Коли саме заарештовано було комунстичною владою митрополита Миколая, — точної дати ніким, на жаль, не занотовано. М. Явдась пише, що „заарештовано органами ГПУ в 1930 р." '(Ор. сії., стор. 57); о. Д. Бурко каже, що арешт митрополита Миколая наступив скоро після надзвичайного собору УАПЦ, який відбувся 28-29 січня 1930 р., при чому (за чутками) тримали митрополита деякий час в суворій ізоляції в Харківській в'язниці, а літом того ж 1930 р. перевезли в м. Ярославль до політичного із<> лятора (Р. Церква, ч. 4 р. 1953, стор. 6). Митрополит В. Липкі? ський в листі до о. «Маєвського пише (5. VI. 1933 р.): „Влітку 1930 р. митр. Миколу Борецького заслано до Ярославу в концла-гер, де він і зараз перебуває" (Ор. сії., стор. 10). Прот. Д. Бурко далі пода?, що „слабе здоров'я Митрополита Миколая не могло

333


довго витримати надлюдських умов совєтськогс режиму", і, як оповідав Буркові р. 1936 один з б. в'янзів Ярославського політ-ізолятора, вже в червні 1933 р в ізоляторі було відомо, що митрополита Миколая нема в живих. Вістка ж пре смерть його на Україну дійшла тільки в жовтні 1933 р., і тоді митропол. Іваном Павловським була відправлена потаємно панахида за упокой душі Митрополита-мученика. Прот. М. Явдась інакше оповідає: „Відбував митрополит кару (за що ?) в Ярославському ізоляторі. Там він захворів тяжко від знущань ГПУ. Вже хворого його було перевезено на Соловки, а потім, як безнадійно психічно хворого, було перевезено до Ленінградської психіятричної лікарні. Останні відомості про безрадний стан здоров'я митрополита надійшли на Україну в кінці 1935 р" (ІЬМет). Від визначної духовної особи УАПЦ, перебування якої на засланні на 'Соловках було в тих якраз роках (1930-1937), ми маємо інформації, що там не було митрополита Миколая, був тільки архиєп. Орлик; про митрополита ж Миколая та особа мала відомості, що він був в Ярославському ізоляторі, умово захворів і вмер у Ленінградській психіятричній лікарні. Ці відомості, з додатком року смерти 1933, як у Бурка (М. Явдась довільно інформує: у нього, напр., по-серед єпископів і ц. діячів вказано аж 5 „докторів богословія", коли в складі їх не було з цим науковим титулом жодного), — і слід, на нашу думку, прийняти в некролозі св. п. Митроплита УАПЦеркви Миколая Борецького.

Архиєпископ Нестор Шараївський був, як знаємо, духовним керівником Київської (сільської) церковної округи й одночасно заступником митрополита увесь час митрополитства митроп. Василя Липківського до Другого Церк. Собору УАПЦ. Багато потрудився в справі перекладів Богослужбових книг на українську мову (особливо Святочної Мінеї). Багато терпів в непорозуміннях, як заступник митрополита, з Параф. Радою Софійської катедри в Києві. Після Другого Всеукр. Собору УАПЦ, який на заступників митрополита обрав архиєпископів йосифа Оксіюка і Константина Малюшкевича, архиєп. Нестор, архипастир відданий глибоко церковній справі, залишився, можна сказати, в стані димісії, що не легко переживав, а матеріяльно бідував, про що свідчить митрополит Миколай в словах: „Та й про який тут суто-християнський дух, про які суто-християнські настрої ми можемо, мої любі, говорити, коли ми у своїй християнській свідомості зараз остільки бідні, що не можемо навіть допомогти шматком хліба нашому хворому пенсіонерові архиєпископу Нестору Шараївському, який у виснаженні останніх сил своїх уже зліг у ліжко і, можливо, стоїть під більшою загрозою?" (Церква й Життя. Ч. 2/7 за 1928 р., стор. 95). Упокоївся архиєпископ Нестор в Києві 29 жовтня 1929 р. І тоді його „поховано в Києві, з великою пошаною української віруючої людности, коло храму Святої Софії" (о. М. Явдась, стор. 54). А в березні 1934 надгробної плити на могилі архиєпископа

334


Нестора Шараївського у головної абсиди св. Софії вже не було, а тільки свіжо забруковане місце (о. Д. Бурко, Р. Ц., ч. 38. 1959, стор. 8).

Архієпископ Олександер Ярещенко. Після арешту і заслання до Туркестану в квітні 1926 р., звідкіля на Україну він не повернувся, жодних певних відомостей про нього досі не маємо.

Архиєпископ Йосиф Оксіюк на 2 Соборі УАПЦ в жовтні 1927 року, після звільнення митрополита В. Липківського і вимоги ДПУ негайно вибрати нового митрополита, був першим кандидатом Собору на митрополичу Київську катедру, але він рішучо відмовився. Архиєп. Йосифа обрано тоді, після обрання на митрополита єпископа Миколая Борецького, першим заступником митрополита й до Президії ІВПЦР, як благовісника УАПЦ. Залишався духовним керівником Лубенської округи, а чи перейшов в останньому році 1929 перед ліквідацією УАПЦ до Полтави, куди його було запрошувано '(Ц. 'й Ж., ч. І/б за 1928 р., стор. 36), певних відомостей не маємо; правдоподібно, що так. З жалем треба признати, що й про долю цього, так видатного архипастиря УАПЦ, який в своїй, добре ним організованій, Лубенській окрузі кори-стався великою любов'ю і повним авторитетом, ми не маємо належних відомостей. Митроп. В. Липківський в листі до о. Маєв-ського з дня 5. VI. 1933 р. уміщає Йосифа Оксіюка в списку єпископів УАПЦ, що „зріклися сану і Церкви та пішли на державну працю" (Ор. сії., стор. 10). Фр. Гейєр, посилаючись на „Замєтки по исторіи церковной жизни в Полтавє і Полтавской єпархій в період времени 1920-1934 гг." о. В. Коваленка (рукопис), подає: ,,Єпископ Йосиф Оксіюк був виключений з православної ієрархії, вернувся до світського стану і жив як побожний мирянин в Тихо-нівській церкві в Полтаві" (Ор. сії., стор. 109). М. Явдась подає: „Утисками совєтської влади доведений '(архиєп. Оксіюк) до крайньої вбогости. Заарештований органами ГПУ в 1935 р. Довгі роки перебував на засланні в Сибірі" (Ор. сії., стор. 59). На початку 50-их рр. посеред української еміграції була чутка, що архиєп. Йосиф Оксіюк повернувся з заслання і виконує обов'язки секретаря при архиєп. Львівському Макарії Оксіюкові (брат Йосифа), який був митрополитом Православної Автокефальної Церкви в Польщі, упокоївся 2. III. 1961 р. (Див. фотографію в „Єдина Церква" березень-квітень 1958 р. Ню-Йорк).

Архиєпископ Константин Малюшкевич був другим, після архиєп. Йосифа Оксіюка, кандидатом на митрополичу катедру на 2 Всеукраїнському Соборі в жовтні 1927 р., але так само відмовився і був обраний Собором на другого заступника митрополита УАПЦ та на заступника Голови Президії ВПЦРади. При кінці того ж 1927 р. Київський Округовий Церковний Собор обрав архиєп. К. Малюшкевича на свого духовного керівника, яке становище він і зайняв після 6-річного керування Уманською церковною Округою, одною з цілком організованих і найсвідоміших. (Ц. й Ж.,

335


ч. 1/6 1928 р., стор. 49). Активність і авторитетність архиеписко-па Малюшкевича й до ліквідаційного собору в січні 1930 р. й після нього, коли по приверненні в грудні 1930 р. управління в УПЦер-кві архиєп. Малюшкевич очолив одну з 7-ох єпархій — Київську, викликала до нього одіум ДПУ, про що свідчать кількаразові арештування його (з 7 разів до 1934 р.), а коли на волі був, то позбавлюваний був ком. владою права відправляти Богослужен-ня і права виїзду з Києва. Постійні ці тортури й неможливість провадити церковну працю змусили архиєп. Константина залишити своє служіння в Церкві, після чого він працював в Києві на посаді коректора друкарні ФЗУ (Фабрично-Заводського Училища). Але в часи „єжовщини" однієї ночі 1937 р. архиєпископа К. Малюшкевича було арештовано; дальша доля його невідома. (Прот. М. Явдась. Ор. .сії., стор. 61).

За оповіданням прот. Д. Бурка, архиєп. К. Малюшкевич жив у Києві до самої німецько-совєтської війни в 1941 р., в перші ж дні війни його було арештовано, а при відступленні большевиків з Києва розстріляно. Підставою для цього оповідання послужило о. Буркові те, що в газ. „Укр. Слово" в грудні 1941 р. (Київ) було в числі розстріляних при відході совєтського війська названо ,архиєп. Константина" (без прізвища). Іншого архиєпископа Константина на той час в Києві не було. Отже „треба думати", що це й був архиєп. Константин Малюшкевич (Відомості Ген. Церк. Упр. УАПЦ. 1958, ч. 9-Ю, стор. 8).

Митрополит Харківський Іван Павловський з 1927 р. був на становищі архиєпископа Харківського, відповідальним редактором органу УАПЦ „Церква й Життя", видання якого з 1928 р. взяла на себе Харківська Округова Церковна Рада під його духовним керівництвом. Після обрання на Голову Президії ВПЦР прот. Л. Юнакова на 2 Соборі УАПЦ в жовтні 1927 р., архиєп. Павловський заступив його, як правопорадник УАПЦ в столиці Харкові. В грудні 1930 р., коли радвлада дозволила відновити організаційний стан УАПЦ, на митрополита Церкви обрано було архиєп. Павловсько-го з титулом „митрополит Харківський і всієї України"; в Харкові й надалі перебував він до 1934 р., коли, з перенесенням столиці до Києва, наказано було й йому переїхати до Києва, але в Києві, з відобранням від УАПЦ св. Софії, не було вже й храму для митрополита. Митрополит Павловський до останніх, одначе, днів існування в Україні УАПЦ був при виконанні своїх обов'язків, які б не були вони вже марні, а в р. 1936 і його було НКВД заарештовано і вивезено до Казахстану. Дальша доля митроп. Павловсько-го зостається незнана.

Архиєпископ Юрій Жевченко Полтавську катедру залишив десь наприкінці 1927 чи на початку 1928 р. (а не в 1929 р., як по-да? о. Бурко), бо в доповідях про стан церковних округ на Малих Зборах ВПЦР 6-8 березня 1928 р. про Полтавську округу до-повіджено: „Полтавська Церква давно живе без єпископа після

336


від'їзду до Одеси всеч. о. Юрія Жевченка... Переговори з всеч. о. Петром Ромодановим в цій справі (єпископа для округи) не дали Полтаві бажаних наслідків, і тепер вона покладає всю надію на всеч. архиєп. Іосифа Оксіюка" (Церква й Життя, ч. 1/6 1928 р., стор. 36). 1 вересня 1929 р. архиєп. Юрія Жевченка було в Одесі заарештовано, тримали його в тюрмі в суворій ізоляції понад три •місяці й кілька разів катували; потім заслали до Байкало-Амур-ських концтаборів на 'Сибіру на 8 років, а як ті роки скінчилсь в 1937 р., то прибавили ще 10 років тієї каторги; після того нема про нього вісток. (Прот. Д. Бурко. Відомості Ген. Церк. Упр. УАПЦ, ч. 9-Ю. 1959, стор. 4).

Архиєпископ Константин Кротевич перебував на катедрі у Вінниці, а по 1930 році, „після насильної ліквідації большевиками УАПЦ його було заарештовано й вислано з України" (Прот. М. Явдась). В листі митропол. В. Липківського до о. Маєвського з дня 5. VI архиєп. Кротевич стоїть першим в ряді тих, що ніби „зріклися сану і Церкви й пішли на державну працю". Але в тому ж ч. 6/9 1958 р. „Церква й Життя", органі Укр. Правосл. Братства ім. м. В. Липківського, де надруковано цього листа, уміщено й життєпис архиєп. Кротевича, в якому сказано про його арешт в 1930 р. та вислання з України. І далі: „Були чутки, що він був висланий на Кавказ, де ходив у підряснику попід вікнами, прохаючи хліба, — поки й загинув у такій нужді" (стор. 3). За іншими відомостями, архиєпископ Константин Кротевич був засланий р. 1931 до Сибіру, і потім були чутки про його розстріл.

Архиєпископ Юрій Міхновський з Полтавщини, де був настоятелем в с. Прохоровка б. Золотоноського пов., переїхав на початку 30-их рр. до. Києва; було це не в 1937 р., як лише прот. Явдась (Ор. сії., стор. 70), бо в рр. 1931-34, як -видно з оповідань прот. Д. Бурка („З книги буття Української Церкви" в ряді чч. органу УАПЦ на чужині „Рідна Церква"), архиєп. Міхновський проживав в Києві і часто заступав настоятеля Софійського собору архиєпископа К. Малюшкееича, як останній був позбавлений волі. В Києві архиєпископ Юрій проживав на утриманні сина; в 1937 р., як свідчить син архиєпископа, було заарештовано архиєпископа Юрія і того ж 1937 р. в Києві розстріляно. (Церква й Життя, ч. 1/10 1959 р., стор. 2).

Архиєпископ Степан Орлик — чи був духовним керівником якої церковної округи в час йо.го арешту в 1928 р., — трудно встановити. Посеред духовних керівників округ в часі Малих Зборів ВПЦР 6-8 березня 1928 р., архиєп. Орлика не було. По арешті він був висланий на Соловки. В рр. 1930-33 був з ним там один про-тоєрей УАПЦ, який оповідав нам, що на Соловках зустрічався з архиєп. Орликом, говорив з ним, але ніколи ні слова про справи церковні, говорили „без тіні, що ми зна'ємо один другого". Працював там Арх. Орлик як лікарський помічник. Десять років відбувши на засланні, архиєп. Орлик прибув, як оповідає прот. Яв-

дась, „до Житомира на Україну, але там був заарештований, посаджений до темного тюремного льоху. За два місяці перебування в цьому льосі осліп; сліпого його водили на допити два місяці; про його кончину нічого нікому невідмо" (Ор. сії., стор. 67).

Архиєпископ Феодосій Сергіев в р. 1928 був духовним керівником Бердичевської церк. округи; після ліквідаційного собору 1930 р., як священнослужитель — видно — не чинний, проживав у Полтаві приватне, але р. 1936 все одно був арештований і висланий на Колиму; дальша доля його незнана.

Архиєпископ Антоній Гриневич, дух. керівник Балтсько-Пер-шотравневської округи, мав обмаль парафій в трьох державних округах, так що не мав навіть Окр. Церк. Ради. Доля його мало відома. „Кажуть, що помер на Україні у великих злиднях" (Прот. Явдась. ІЬісІет, стор. 80).

Єпископ Юхим Калішевський, духовний керівник довший час Черкаської (Шевченківської) округи, був потім, після арешту архиєп. Жевченка, де-який час наступником його на катедрі в Одесі. Далі зустрічаємось з різними версіями про його долю: арешт ніби р. 1930 і заслання на північ; арешт р. 1936 і вислання; перебування після Одеси в Києві і на бухгалтерській праці в Білій Церкві в 1937 р., дальша доля невідома по всіх трьох версіях. Єпископ Юхим Калішевський був „видатний енергійний" архипа-стир, а його Черкаська округа „одною з кращих одиниць УАПЦ з великою кількістю парафій і сталою організацією" (Ц. й Ж., ч. 1/6 — 1928 р., стор. 38).

Єпископ Володимир Самборський, єпископ Глухівський в 1928-29 рр., після ліквідаційного собору УАПЦ 1930 р. був де-який час духовним керівником Вінницької церковної округи (чи вже єпархії), архиієпископ якої К. Кротевич був арештований. З огляду на заборону ком. влади бути йому керівником єпархії, був далі настоятелем по де-яких парафіях, пробував і в Києві, звідкіля був родом, і тоді приймав участь в Богослуженнях в св. Софії до її закриття. В р. 1935 (або 1937) був заарештований і засланий; з заслання певорнувся р. 1942 і через недовгий час помер, виснажений на засланні.

Єпископ Миколай Карабіневич, після переходу архиєпископа К. Малюшкев'ича на .становище дух. керівника Київської округи, був, по-деякім часі, його наступником на Уманській катедрі, залишивши Поділля, де пробував настоятелем парафії і часово керував чи то Могилів-Подільською, чи Тульчинською округами. По ліквідації УАПЦ виїхав до Москви, де були його родичі, і там р. 1935 був арештований і розстріляний ком. владою.

Єпископ Конон -Бей, після духовного керівництва в Прилуцькій церк. окрузі, був єпископом Черкаським, очевидно, після переїзду єпископа Черкаського Юхима Калішевського до Одеси. З

338


наказу влади, десь по 1930 р. мусів залишити Черкаси і виїхав до Іркутська. Доля його дальша незнана.

Єпископ Олександер Червінський був духовним керівником Чернігово-Ніжинської округи (на катедрі в Черкасах, про що подає о. Явдась, він зовсім не був), а в 30-хроках був єпископом у Вінниці (після єп. Самборського); єпархія Вінницька була зліквідована біля 1934 р. На становищі єпископа Вінницького єпископ Червінський і був арештований, дальша доля його иевідома.

Єпископ Юрій Тесленко був духовним керівником Білоцерківської округи до кінця; в р. 1930 був арештований і висланий на північ до концентраційних таборів, де пробув 10 років і, зовсім виснажений сухотник, звільнений. Фр. Гейєр подає, що при вступі німецьких військ єп. Юрій Тесленко працював за колхозного сторожа біля Воронежа (Ор. сії., стор. 109). З Воронежа єп. Юрій Тесленко приїхав до Києва, побував потім у митрополита Полі-карпа в Луцьку, але скоро помер від сухот у Вінниці р. 1943. Інформація в листі митроп. В. Литовського до о. Маєвського з дня 5. VI 1933 р., що „єпископ Тесленко зрікся сану і Церкви та пішов на державну службу" (Ц. й Ж., ч. 6(9) 1958, стор. 10) була безпідставною.

Єпископ Петро Ромоданів після 2 Всеукраїнського Собору УАПЦ в жовтні 1927 р., на якому його не обрано було до Президії ВПЦРади, не видно, щоб був на становищі духовного керівника якої з церковних округ, але в церковному житті ще участь брав, що бачимо з доповіді його, яку мав на Вел. Мик. Зборах В'ПЦР 1928 р. (Ц. й Ж., ч. 2/7 за 1928, стор. 86). Після ліквідаційного собору УАПЦ в січні 1930 р. від Церкви відійшов, сану зрікся й мав ^вчительську посаду.

Єпископ Максим Задвірняк, єпископ Проскурівської округи на Поділлі, був арештований р. 1930, засланий на ІСоловки, де й помер.

Єпископ Володимир Дахівник-Дахівський був перед собором 28-29 січня 1930 р. на становищі духовного керівника Тульчинської церк. округи на Поділлі. Арештований був в р. 1931 і вивезений на північ; дальших відомостей нема.

Єписко'п Марко Грушевський був і після 2 Всеукраїнського Собору УАПЦ членом Президії ВПЦР; виконував в 1928 р. обов'язки секретаря ВПЦР, як то видно з Протоколу зас. Малих Зборів ВПЦР в березні 1928 р. (Ц. <й Ж., ч. 1/6 1928, стор. 47), був членом Комісії по дослідженню життя УАІПЦ (Ц. й Ж., ч. 2/7 1928, стор. 81); проживав у Києві у власному будинку; заслаб на висипний тиф і в лютому 1930 р. помер.

Єпископ Яків Чулаївський був членом Президії ВПЦРади, обраної й на 2 Соборі УАПЦ 1927 р., що була розв'язана на ліквідаційному соборі січня 1930 р., в складі цієї Президії був він завідувачем .книжковою коморою 'ВПЦР (Ц. й Ж., ч. 1/6 1928,

339


стор. 44). Далі, за відомостями в листі митроп. В. Липківського до о. Маєвського з дня 5. VI. 1933, єпископ Чулаївський „зрікся сану і Церкви і пішов на державну працю" (Ц. й Ж., ч. 6/9 1958, стор. 10); за відомостями ж прот. Явдася, був р. 1931 заарештований, висланий до Сибіру і на засланні помер (Ор. сії., стор. 79).

Архиєпископ Миколай Пивоварів сану, як видно, не зрікався (див. про це в підрозд. 4), в 1927 р. обняв керівництво Камянець-Подільскою церковною округою. На 2 ІВЦСоборі мав доповідь на тему „Церква в державі та їх відокремленість" (надрукована в органі УАПЦ Ц. й Ж., (ч. І/б р. 1928, стор. 25-31), в якій висловлює цілком православні думки на тему доповіді, які не могли подобатися ком. владі, на'пр.: „Церква повинна впливом свого внутрішнього життя так опанувати земним життям, .щоби поступово перетворити й державу в Церкву, щоби царство „світу цього" під промінням церковної атмосфери любови розтопилось в 'царстві не „від світу цього" (стор. 31). На катедрі Камянецькій залишався до самого арешту його 27 серпня 1929 р., коли разом з ним було арештовано 45 осіб священиків і мирян; 6 місяців просидів у самотній камері й засуджений був судтройкою на 10 років; од-правлений був на Сибір разом з іншими. З пересильної каторжної в'язниці в Марийську архиєпископа Миколая направили на станцію Юрга в радгосп НКВД, де розводили кури. Відбув він тут 5 років і по слабості здоров'я був дотерміново звільнений. У Вінниці тяжко бідував; улаштувався врешті коректором місцевого часопису, працював у нічній зміні, був виснажений і скоро у Вінниці й помер, де його й 'поховали. В Камянецькій Округовій Раді, за час духовного керівництва архиєп. Пивоварова, не було ніякого тертя, ні розбиття; ІКам'янецька округа була дисциплінована, окріп-ла (За інформаціями протопресв. О. Потульницького, співв'язня архиєп. Пивоварова).

Єпископ Григорій Мозолевський був обраний на посаду настоятеля парафії в с. Спаському на Конотіпщині, як 'подано у нас вище (підрозд. 4 розд. Й); після 2 Собору УАПЦ не маємо ми про нього даних. Митроп. В. Липківський пише в мемуарах, що єп. Мозолевський „відійшов від справи" (Ор. сіі., стор. 146). За відомостями прот. М. Явдася, він був в р. 1936 арештований; дальша доля незнана.

Єпископ Михаїл Маляревський не був, здається, духовним керівником жодної з церковних округ УАПЦ; митроп. В. Липківський дає про нього дуже від'ємну характеристику в своїх мемуарах (стор. 144). Був він, одначе, теж на засланні 5 років, а коли повернувся вже в часі німецької окупації, то відмовився вважати себе за єпископа, і тоді архиєпископом Ніканором в Києві був призначений (як протоієрей) до церкви в м. Василькові на Київщині.

Єпископ Миколай Ширяй був обраний р. 1928 на духовного керівника Роменської окр., працював в 1933 р., за інформаціями

340


митроп. Липківського в листі до о. Маєвського, як парафіяльний священик. Дальша доля невідома.

Єпископ Петро Тарнавський, — певних відомостей про нього нема; були чутки, що був розстріляний.

Єпископ Володимир Бржосньовський був обраний на духовного керівника Дніпропетровської (Катериносласької) церк. округи «а соборі тої округи 22-28 лютого 1928 р., куди й виїхав з Білої Церкви, де довший час перебував як діяч ДХЦ. В добу „єжовщини" був арештований і вивезений в Котлас; дальших відомостей нема.

Української ієрархії 1921 р. було всього 34 особи; тут подані нами відомості про долю ЗО членів єпископату УАПЦ в Україні під совєтським режимом, бо ж про трьох єпископів УАПЦ — Григорія Стороженка, Пилипа Бучила і Юрія Прокоповича, які покинули своє служіння і відійшли від УАПЦ ще до 2 Собору УАПЦ 1927 р., сказано було нами раніше. Архиєпископ же Іоаин Теодо-рович, нині Митрополит УПЦеркви в США, проходив своє видатне архипастирське служіння в Українських Православних Церквах в Сполучених Штатах Америки і в Канаді від 1924 р., і в історії тих Церков, досить окремій від історії УАПЦеркви в Україні, будуть присвячені сторінки діяльності Митрополита Іоана Теодоро-вича, що залишився, можливо, єдиним в живих з української ієрархії 1921 р. Всі 32 єпископи УАПЦ були висвячені за митротю-литства митр. В. Липківського (архиєп. Феодосій ІСергієв і еп. Юрій Прокопович перейшли до УАПЦ з рос. ієрархії); за митро-политства митроп. Миколая Борецького і Івана Павловського не було вже в УАПЦ єпископських хіротоній.

'Не стало в УАПЦ в Україні єпископів, не стало й тої Церкви. Бо де лише сама паства, а нема Богом установленої ієраріхї, там нема й Церкви (Послання Східніх патріярхів, чл. 10). Так одну з тез ідеології УАПЦ про рівноправність в управлінні Церквою всіх її членів на засаді виборносте, незалежно від становищ в Церкві, чи хто єпископ, чи священик, чи мирянин, бо „в Церкві перед Христом всі рівні", — дискваліфікувало само церковне життя УАПЦ, яке й за короткий час її існування в Україні показало, як ми бачили, всю ролю єпископів в житті і окремих церковних округ УАПЦ і всієї тої Церкви в цілому. Вічна є євангельська правда: „Поражу пастиря, — і розсиплються вівці"... (Мрк. XIV, 27). Цю істину сприйняли й міцно тримались її в 30-их рр. XX в. вороги Христа й св. Церкви Його в нищенні ними архипастирів і пастирів Православної Церкви до того, що перед Другою світовою війною не було вже на Україні р. 1939 жодного чинного єпископа жодної з юрисдикцій Православної Церкви, а з священиків, як і збереглись при житті і на волі одиниці, що відправляли богослужіння й довершували свв. Таїн, то чинили це тайно.

Не беремось судити, хто з єпископів УАПЦ, про долю яких під совєтським режимом подано нами досьогочасні відомості, а також хто з тисяч священиків православних під тим режимом спо-

341


чилих, імена яких всіх Господь відає, — заслуговують на признання за ними мучеництва, ісповідництва. Пам'ятаємо тут слова Апостольські: „Хто ти, що судиш чужого слугу? Перед своїм Господом стоїть він, або падає... А ти чого судиш твого брата? Або й ти чого погорджуєш своїм братом? Бо всі ми станемо перед судом Христовим" (Римл. XIV, 4, 14). Особливо ж тяжко виступати з осудом при усвідомленні тих жахливих обставин, посеред яких ці люди жили й стояли иа служінні Церкві, яке було небезпечне, бо зненавиджене і гнане тими, хто був при владі; з матеріяльно-го боку не певне і вбоге та вимагало подвигу посеред безкарного свавільства антирелігійної пропаганди, а дуже часто й від зле зрозумілої мирянами „соборноправности" у внутрішньому житті УАПЦеркви.

Тому ми не можемо безкритично сприйняти тих осудів єпископату й священства УАПЦ, які знаходимо в мемуарах митрополита В. Липківського, виданих 1959 р. друком під наголовком „Відродження Церкви в Україні 1917-1930" друкарнею оо. Василіян Української Католицької Церкви в Торонто; виданих з метою, очевидно, не співчуття „трагічній долі" митр. В. Липківського та „мученицькому шляхові УАПЦ В. Липківського", — це „крокодилячі сльози", а — з метою дискредитації взагалі українського пра-вославія в очах найперше самого українського народу. Бо ж на підставі праці митро'п. Василя Липківського, яка у виданні займає 2/3 виданої книжки, йде далі „розвідка" о. д-ра М. Соловія ЧСВВ на 100 сторінок, в якій автор подбав засуди єпископів та священиків у митроп. Липківського поширити до того, що у читача мимоволі постає таке питання: «евже ж такі „продажні" (стор. 254) та „підлі типи" (стор. 292) у „лоні УАПЦ на послугах большеви-ків" (стор. 305) будували Національну Православну Церкву українського народу? На стор. 304 'перелічує о. Соловій імена аж 24 єпископів, додаючи „та ще інші", тобто майже цілий, виходить, єпископат УАПЦ, якого „мучеництво" чи „ісповідництво" піддає він під великий сумнів, на підставі „історії відродження Української Церкви пера В. Липківського", хоч би большевики „неодно-го з тих єпископів засудили, посадили в тюрму, вивезли на каторгу, а то й замучили", бо „все таки не один з тих єпископів відіграв неславну і сумну ролю в історії розкладу УАПЦ та її остаточної ліквідації" (стор. 305).

Помило того, що о. д-р Соловій, використовуючи так суб'єктивні мемуари митр. В. Липківського, забуває правничу засаду „аийіаіиг еі аііега рагз" (переслуховується й друга сторона), він в тому спискові „непевних" щодо „продажности", чи інших яких гріхів, єпископів вставив вже й імена, яких не називає сам м. Лип-ківський посеред „продажних", „неморальних", „шкурників" і т. п., а саме: архиєп. Антонія Гриневича, єпископів — Юхима Калішев-ського, Миколая Карабиневича, Юрія Тесленка, 'Конона Бея, Олександра Червінського. Чи таке знеславлення церковних діячів, вже й без всяких до того підстав, чесне?

342


Але ж і архипастирям УАПЦ, що в мемуарах митроп. В. Лип-ківського попали в неласку його з тих чи інших причин, об'єктивна історія чи може не признати заслуг, іноді й великих в церковному житті УАПЦ таким, напр., як архиєпископ Константин Малюшкевич, — кандидат в митрополити на 2 Всеукр. Соборі УАПЦ, найвизначний організатор і духовний керівник церковного життя в Уманській, а потім в Київській округах та й у всій УАПЦ на -становищах заступника митрополита М. Борецького і заступника голови Президії 'ВПЦР; як митрополит Іван Павловський, що до кінця УАПЦ в Україні робив, що міг, для продовження життя тої Церкви; як архиєпископ Константин Кротевич, визначний архи-пастир добре організованої Вінницької церковної округи, місіонер від УАПЦ в м. Алма Ата в Середній Азії, відважний апологет християнства (чит. його статтю „До питання про релігію Христа" — Ц. й Ж., ч. 4 за 1927 р.), також, як і перші два, в мемуарах трактовані ніби „прислужники влади", тою владою репресований ... Архиєпископ Юрій Міхновський, „нікчемний" Володимир Самбор-ський залишились вірними своїй УАПЦ до кінця їх можливостей служіння їй вже тільки й на становищах настоятелів парафій і були один розстріляний, другий по роках тяжкої каторги помер виснажений. Навіть „потвора, а не єпископ" (у митр. Липківського стор. 145) архиєпископ Миколай Пивоварів, — і про того в органі УАПЦ „Церква й Життя" (ч. 1/6 1928, стор. 37) читаємо, як він „своєю працездатністю ставить на ноги" до того часу неладом розбиту Камянецьку церкву, а р. 1929 його разом з священиками, як свідчить один з них, прот. О. Потульницький (лист з дня З грудня 1947 р. до митроп. Полікарпа), „було потягнуто до засті-нок ДПУ", і далі йде на заслання, про перебування на якому архи-єп. Пивоварова пише сам митр, в листі до о. Маєвського з дня 5. Уї. 1933 року.

Так, будучи далекими від всяких славословій церковним діячам УАПЦ, які з них того не заслужили, не 'поділяючи нездорової і часто шкідливої у нас в історіографії манери легендарного перебільшення, „диму кадильного", ми ие можемо, з другого боку, й, одягнувшись в тогу судді, виносити безапеляційні присуди, що той „не міг бути пастирем і проводирем Церкви", той „людина без чести і совісти", той „авантурник вищої марки", той „юда", „христопродавець", а з іншого боку — той „церковний революціонер чистої води", а ще інший „загорілий соціял-демократ, який поза своїм соціалізмом світу не бачив" і т. д. і т. п. Можна тільки знову повторити за апостолом Павлом: „Хто ти, що судиш чужого слугу? Перед своїм Господом стоїть він, або падає"...

Напевно, що велика більшість з тих церковних провідників УАПЦ не вбачала для себе „бізнесу" в творенні Національної Церкви Христової в українському народі і була пройнята високими ідеями, чи хоч би й мріями, немало може й помиляючись при проходженні свого служіння, іноді падаючи і знову встаючи, в умо-винах незрівняно в історії тяжких для будівництва духовного ре-

343


лігійно'го життя. І Господній суд розбере їх наміри і чини та дасть Свій всеправедний справедливий присуд, бо ж „чесна перед Господом смерть преподобних Його". . .

Перед нами пройшла епопея з церковно-релігійного життя українського народу в часі його національного відродження, в зв'язку з великою революцією в Російській імперії 1917 р. і творенням Української Держави, коли виник і розвинувся також рух за утворення незалежної від Російської — Української Автокефальної Православної Церкви. Головні події цього руху припали вже на часи занепаду Української Державносте з окупацією України Московсько-комуністичною владою. Історія цього руху, подана нами в цій праці, має діло виключно майже з тим, як проходив рух цей у провідних його верхах: Церковні Собори з їх діяннями, (Всеукраїнська Православна Церковна Рада, її Збори Великі й Малі, діяльність її Президії, єпископат і положення священиків, міжцер-ковне становище УАПЦ, — і такий характер праці обумовлюється тими джерелами, які для історії цього руху ми зараз маємо. Що ж торкається української „гущі народньої", від св. Володимира православної, то історик тут дуже бідний на джерела, з яких би можна черпати докладні пізнання того, як народ сприймав цей рух в його близько тисячолітній Церкві і як реагував на нього у всій своїй масі, а тим більше, що цей рух скоро зударився з наступом на Церкву й релігію взагалі безбожної державної влади в Україні і в цілому СІССР. Бо одна річ, коли б цей рух проходив в своїй Українській Державі, інша — при чужій і атеїстичній владі. Тому про „голос всього народу" в цій справі, як значна меншість його увійшла в склад УАПЦ, сумлінний історик утримується що говорити і твердити, коли до того ж процес унезалежнен-ня Церкви та її українізації нагло й насильством з терором був обірваний. Ми можемо по цьому питанню навести, на закінчення цієї частини нашої праці, тільки одне. Коли в часі німецьке -совєт-ської війни 1941-45 рр. Україна була окупована німцями і стало можливим там відродження Церкви, то сумний факт прибуття з Західньої Волині, що була під Польщею, на Східню Україну для діла місії двох ієрархій Православної Церкви (автокефалісти і автономісти) найбільше й глибоко схвилював на Україні людей, що залишились там побожними, і рівно ж підривав успіхи місії посеред тих, які хотіли пізнати Бога. Згадаймо при цьому й одну з тез доповіді митрополита Миколая Борецького про „Міжцер-ковне становище УАПЦ" (про цю доповідь була мова в підрозд. 10). „Потреба утворення єдиної Православної Церкви на Україні — то є пекуча вимога релігійної свідомости кожного". І в резолюції по цій доповіді Вел. Зборів ВПЦР 29 травня — 1 червня 1928 р.: „УАПЦ молиться і вірить, що прийде момент, коли ввесь побожний народ український, який належить до Христової Церкви, поєднається в одну святу Українську Автокефальну Православну Церкву".