10. Міжцерковне становище УАПЦеркви 1921 р.; взаємини з іншими церквами. „Меморандум пленуму ВПЦРади з 1924 р. відносно єднання церков і Вселенської Христової Церкви". „Історична Записка" ВПЦРади з листопада 1925 р. Світовий Конгрес „практичного християнства" в Стокгольмі в 1925 р. і відношення до нього УАПЦ. Зносини ВПЦР з закордоном тільки з відома Уряду Радвлади. Відносини поміж УАПЦ і другими Православними Церквами на Україні. Справа висвяти Є. Бачинського на священика для УАПЦ у старокатолицького єпископа.

Вище (підрозд. З розд. II) була приведена нами постанова Собору 1921 р. з дорученням ВПЦРаді негайно подбати про скли-каня на 22/9 травня 1922 р. підготовчої наради з представників Автокефальних Православних Церков Всесвіту для обговорення й вирішення питань в справі скликання в близькому майбутньому Всесвітнього Православного Церковного Собору. З історії Православної Вселенської Церкви ми знаємо, що після доби Вселенських Соборів ('ІУ-УЇІІ стол.), при відсутності тих Соборів, церковне оформлення автокефальносте тої чи іншої Православної Церкви стало переводитись шляхом міжцерковних зносин, ініциятива яких виходить звичайно від тої Церкви, чи частини Церкви, яка домагається признання ЇЇ автокефальности існуючими вже автокефальними Церквами-Сестрами. Отже і першим кроком церковної вла-

266


ди УАПЦеркви, по Соборі в Києві 1921 р., для встановлення між-церковного становища УАПЦ в православному світі мало б бути звернення тієї влади з братським посланням до первоієрархів Автокефальних Православних Церков в справі постання, незалежної від Російської, Української Православної Церкви, яка вважає себе складовою частиною Вселенської Православної Церкви і просить Церкву-Оестру мати з нею молитовне єднання. Цей крок був би послідовним актом з боку УАПЦ в зв'язку також з виданим 1 січня 1919 р. Урядом УНР державним законом про автокефалію Української Православної Церкви, після чого були розпочаті зносини в справі автокефалії УПЦеркви з іншими автокефальними Церквами (делегація і переговори в Царгороді від Уряду УНР в лютому — березні 1919 р. проф. О. Г. Лотоцького). Продовженням цих зносин була акція подачі прохань до патріярха Царгород-ського благословити Автокефальну Православну Церкву, яка (акція) переводилась посеред українців на територіях, не занятих большевицькою владою (Див. про це розд. І підрозд. 7 „Національно-церковна діяльність Уряду УНР в 1919-1921 рр.).

Українські церковні діячі під окупацією України радянською владою стали, як бачимо з вище наведеної постанови Київського Собору 1921 р., на інший шлях в справі взаємин поміж проголошеною Автокефальною Українською Православною Церквою і іншими вже існуючими віками, а також і утвореними та признаними пізніше, Автокефальними Православними Церквами-Сестрами. Виходило, очевидно, поза межі тактовности в міжцерковних зносинах брати УАПЦ ініціативу в справі скликання аж Вселенського Православного Собору, коли їй щойно належало подбати про ствердження в Православному світі своєї автокефальносте не тільки сіє г'асіо, але й сіє ]иге, як про це дбала друга частина православних українців. Брак відчуття, так мовити, реальносте в міжцерковних зносинах продовжувався в проводі УАПЦ й далі, в наступних роках, <коли вже виявилось, що постанова Собору 1921 р. про підготовку Всесвітнього Православного Собору на нараді представників Автокефальних Православних Церков в Києві, яка мала б бути скликана на 9/22 травня 1922 р., була тільки мрією, нічим не оправданою, про особливий месіянізм УАПЦ в Православному світі. Про брак такого відчуття реальносте свідчить „Меморандум пленуму ВПЦРади відносно єднання церков і Вселенської Христової Церкви", виданий „до Всечесних єпископів, чесного священства та всього у Христі братерства" р. 1924, в треті роковини Собору 1921 р. та відновлення на ньому української ієрархії. Меморандум цей вийшов за підписами: митрополита В. Липківського, архиєпископів 'Н. Шараївського та І. Павловського, єпископів — А. Гріневича, К. Малюшкевича, К. Бея, В. Самбор-ського, Г. Мозолевського, В. Дахівника-Дахівського, Голови ВПЦРади протод. В. Потієнка, Заст. Голови прот. М. Хомичевського і членів Ради прот. Д. Ходзицького, прот. Е. Кавушинського, Г.

267


Вовкушівського, К. Терещенка, П. Антипчука, П. Гордовського і М. Свідерської.

Як видно з цього Меморандуми ВПЦРади 1924 р., в тих часах питання про поєднання церковне жваво дебатувалось поміж духовенством і вірними УАПЦеркви, як рівно ж і посеред противників УАПЦ на Україні. На цьому ґрунті, як стверджує Меморандум, «ще більше помічається якогось жалю й небезпеки навіть серед наших, та докорів від ворогів наших, що наша Церква самовиз-нанням своєї автокефалії й самоутворенням своєї ієрархії ніби відбилась від Вселенської Церкви, й ми повинні за всяку ціну прагнути до визнання нас Вселенською Церквою, або хоч одним „Вселенським патріярхом". Час вже внести, — каже Меморандум, — повну ясність і свідомість у такі питання, тим більше, що наша Церква конечним своїм завданням має поєднання з усіма церквами, утворення дійсної Вселенської Церкви» (Підкр. наше). В „Ма-теріялах з історії визволення УАПЦ", які містила на сторінках журналу „Церква й Життя" її редакція, є Відозва Об'єднаних Рад Українських Православних парафій під наголовком „Чого хочуть православні українці в своєму житті". Дати під Відозвою нема, але по змістові її треба віднести до початку 20-их рр. В ній віруючий український народ давав ясну відповідь на питання, яке р. 1924 хоче вірним „вповні уяснити і усвідомити" ВПЦРада в названому вище „Меморандумі". «Православні українці, — читаємо в п. 8 тієї Відозви, — не хотять ніякого розподілу з Грецькою, Московською, Сербською, Румунською та іншими Православними Церквами, а хочуть назавжди залишитись в братерському єднанні у вірі й згоді зо всіма ними, як в молитві і в житті, так і в боротьбі з ворогами Православія. Разом з тим православні українці прагнуть до автокефалії, тобто до повної непідлеглости Української Православної Церкви ніякій іншій Православній Церкві» („Церква й Життя". Ч. 2/3 за 1927 р., стор. 239).

Але як же усвідомлює своє священство і вірних УАПЦ в справі міжцерковного становища УАПЦ 'Всеукраїнська Православна Церковна Рада в Меморандумі 1924 року? Подаємо відповідь на це питання, беручи її з основних думок Меморандума.

1. Вселенської Церкви зараз нема, бо Вселенська Церква в розумінні об'єднання всіх під одним християнським ісповіданням „це річ цілком нездійснима, а вважати Вселенською Церквою тільки одно з ісповідань християнства цілком неправдиво". — 2. „Ті шляхи, якими йшла Христова Церква з самого початку свого й досі до єднання й вселенськости, були хибними. Звернувши головну увагу на єднання у вірі, Церка непомітно для себе відходила від єднання в житті" (?). — 3. Рівняти шляхи до всесвітнього єднання всіх церков повинна перш за все кожна Церква сама в себе. Тут найбільш придатні слова Христа: „Що ти бачиш скипочку в оці брата свого, а в свойому оці не бачиш поліна. Лицеміре, вийми перше поліно з ока твого, а тоді побачиш, як вийняти ски-

268


точку з ока брата твого" (Мтф. VII, 3, 5). — 4. „УАПЦерква перша це зробила: вона вийняла поліно з свого ока, зрівняла в себе шляхи до єднання тим, що сама визнала себе автокефальною, сама утворила собі ієрархію. Цими своїми подіями Українська Церква «е тільки не відійшла від едности і вселенськости, а зробила найбільш рішучі кроки до неї" (?). — 5. „Отже першим кроком, який повинна зробити Церква кожного народу, щоб вирівняти в себе шляхи до єднання, це є крок власного визволення". — „Всі Церкви католицькі повинні стати вільними, автокефальними, повинні визволитись від поневолення їх папою-цезарем". Також по державах, де Церкви підвладні державному урядові, вони повинні вийти з провалля підлеглости й визволитися на світ Божий, щоб побачити дальші кроки до поєднання. „Церква кожного народу повинна сама себе визнати автокефальною і не ждати, поки їй дадуть (хто?) автокефалію". — 6. Другим кроком Церкви кожного народу до поєднання і вселенськости є „всенародня в ній собор-ноправність". „Відновити повну рівність і братерство всіх у Церкві, саму ієрархію зробити лише органом Церкви (?), який кожна Церква повинна утворити сама своїм обранням і постановлен-ням, самоутворення (?) ієрархії — це є другий крок до братерського поєднання Церков". „Також і устрій своєї Церкви повинні перевести на своїх Соборах самі Церкви, а не лише їх ієрархія". — 7. Третій крок до поєднання церков — це усунення державних впливів на церковне життя, що повстали чи то в наслідок згоди Церкви з державою, чи підбиття Церкви під владу держави, коли Церква ставала знаряддям політичного, соціяльного, національного панування. — 8. Нарешті, щоб бути гідною для поєднання, Церква повинна бути Церквою, тобто бути з одного боку народом, а з другого боку певним органичним єднанням, тілом з різними членами. Де нема народу, а тільки церковна організація, там нема й Церкви, а де є тільки народ, а нема організації, там теж нема Церкви, а є тільки секти. — 9. УАПЦерква вже зробила всі ці кроки до єднання. Вона є Автокефальна, Всенародньо-соборно-правна, відокремилась від усяких державних впливів (?), від усякої політики. Вона є нарід, з'єднаний в органичне Христове тіло, значить, вона вже на певному шляху до поєднання з іншими церквами. — 10. „Треба почати поєднання Церков вже не з того кінця — не з віри, а з церковного визволення. Коли волею і братерством зрівняються всі Церкви, тоді вже і в справах віри буде лег-че порозуміння"...

Так розуміючи „завдання поєднання Церков" з метою „утворення дійсної Вселенської Церкви", Меморандум ВПЦРади 1924 р. ставить далі питання: з ким же „з цієї точки зору", з якими Історичними церквами, існуючими зараз поруч з УАПЦ, вже гідної до поєднання, остання може, а з ким не може, єднатися? Не може бути у нас єднання, — відповідає Меморандум, — з католицтвом і унією, бо „там ієрархія підбила під себе цілком нарід, зробила

269


нарід своїм рабом, і нарід з цим своїм рабським станом мириться". „Братерським завданням УАПЦ відносно цих народів може бути — це визволяти своїх братів католиків і уніятів з папського рабства, робити їх духовно-вільним народом". І „коли вони стануть вільними, хоч би залишившись по вірі та моралі і обрядах католиками й уніятами, тоді тільки можлива розмова про поєднання з ними нашої УАПЦ". „Устрій Східньої Православної Церкви, хоч і прямує до католицької державносте (?), але ще до неї не дійшов, для поєднання з Православними Церквами не необхідне підлягання тому чи іншому патріярхові чи церковному урядові (?), а тому й поєднання з Православними Церквами всіх народів можливе (?), але безумовно тільки на правах рівности. Але й православних братів ми мусимо ще визволити". Від чого? 1. Від тих „заходів, які керівниками Православних Церков робляться по шляху до папизму" (?) і 2. „Від рабського і поверхового кано-нізму, який мертвить вільне життя Православних Церков мертвістю і незмінністю канонів, їх непогрішимістю (?), як католицизм мертвить себе особою непогрішного папи".

На „балачки" лро поєднання з Живою чи Обновленською Церквою Меморандум відповідає, що то не є Церква, як не є такою і Діяльно-Христова Церква на Україні. Це тільки „гуртки духівництва" без народу, утворені з метою руйнувати — Жива Церква Патріяршу Російську, а Д ХЦ — УАПЦер-кву, з тою тільки великою різницею, що „Московська Патріярша Церква є дійсно реакційна і вже віджила свій час (?), а УАПЦер-ква є суто революційна". Відкидає далі Меморандум ВПЦРади можливість по?днання і з т. зв. „духовними" християнами різних євангельських напрямків, бо це є „християнські секти, що не мають в себе певного церковного органічного устрою, а тому Церкви, як Христового тіла, собою не уявляють". Стримується Меморандум від вислову думки щодо поєднання з церквами старо-католицькою, англіканською, лютеранською, абесинською, вірменською, сирійською і др., мотивуючи тим, що „на жаль, не маємо певних і правдивих (?) відомостів про ці 'церкви, з казенних же підручників (?) ми знали тільки те, що це церкви єретичні, а всього єретичного навчали нас тільки жахатись, як диявольського, а не цікавитись ним". „Меморандум" не вказзгє, хто цього навчав і в яких школах, тільки зазначає, що ближче ознайомлення з єретичними церквами „діло майбутнього, але взаємне довірря, взаємна повага, відсутність фарисейської погорди і похвальби своєю тільки Церквою, як єдиною істиною, — це перший ступніь до братерського порозуміння, братерського єднання з тими з цих Церков, які виконають у себе всі ті кроки, що вже зробила на шляху поєднання наша Українська Церква". „Вселенськість Церкви, — робить висновок в свому розумованні ВПЦРада, — ні в якім разі не можна розуміти так, щоб Церкви всіх народів стали православними, чи католицькими, взагалі об'єднались в одній

270


якійсь історичнній Церкві. Ні, Церква кожного народу може залишатись такою, якою вона є з усіма окремішностями, що утворені віковою творчістю життя, але загальним повинна бути вільність, рівність, братерство всіх Церков". Чи таке розумовання про всесвітнє церковне поєднання і утворення колись Вселенської Церкви згідне є з наукою Православної Церкви, що міститься у 9-ому члені Нікео-Царгородського Символа Віри ('Вірую в „Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву"), — цього питання Меморандум 1924 р. ВПЦРади не порушує.

В ч. 2/3 за 1927 р. журналу „Церква й Життя" уміщена була „Історична Записка про минуле життя Української Церкви й відродження її автокефалії" (стор. 139-148). Уміщення супроводжено було такою важливою приміткою від редакції: „Цю історичну Записку ВПЦРада розіслала (українською і французькою мовами) в листопаді 1925 р. до всіх Православних Церков і до представників нашої Церкви на заході — в Америці всеч. архиєп. Іоанну Теодоровичу, в Женеві Євгену Бачинському і в Празі Сергію Ше-лухину, як офіційне сповіщення про відродження, автокефалію і відновлення ієрархії Української Церкви, — згідно традиції християнських Церков в старовину — в спосіб братерських сповіщень про важливі події в житті Церкви виявляти братерську любов і єдність у Христі. Не маючи певности, що ця Записка в свій час дійшла за призначенням, ВПЦРада містить цю Записку в своєму часописі „Церква й Життя", в надії на те, що ця Записка стане відома через часопис тим, кому вона надіслана поштою, та хто не одержав її" (стор. 139). Отже через рік після Меморандума 1924 р., в четверті роковини Собору 1921 р. і поставлення на ньому ієрархії, в листопаді 1925 р. ВПЦРада подбала виконати постанову Собору 1921 р., якою уповноважувалось ВПЦР „сповістити про фактичне відновлення автокефалії Української Церкви всі Автокефальні Православні Церкви" (Ухв. Собору 11, 15), виходячи з попередньої постанови Собору (11, 13), що „Українська Православна Церква, як Автокефальна, є вільним членом 'Вселенської Соборної Апостольської Православної Християнської Церкви і лишається в непорушному братерському єднанні зо всіма Православними Церквами". На „Історичну Записку" ВПЦРади 1925 р. треба дивитись як на спосіб і замір нав'язати братерське й молитовне єднання УАПЦ з іншими Православними Церквами-сестрами, оформити своє становище в Православному світі. „Прагнучи до Вселенського єднання всіх християнських церков, — читаємо ми в Записці, — Українська Православна Церква вважає себе за частину Вселенської Христової Церкви й перш за все, безумовно, вважає себе за перебуваючу в нерозривному єднанні з першими Апостольськими церквами, церквами матерями всіх церков: ІЦаргородськ-ою, Єрусалимською, Антиохійською, Олександрійською й Римською до заміни її папизмом, як і з другими Православними Автокефальними Церквами, й цим сповіщає про своє життя і автокефальність;

271


просить братерського єднання й щиро благає Бога, щоб це єднання в якнайскорішій час здійснювалось і зміцнювалось на Соборах Православних Церков всіх народів" (стор. 147-148. Підкресл. наші).

На жаль, „Історична Записка" 1925 р. ВПЦРади, за її змістом в цілому й по формі, мало відповідала цілі, задля якої була вона Православним Церквам розіслана; вона більше слідувала за думками, поданими нами в основному вище, Меморандума ВПЦРади 1924 р. В історичній її частині про минуле Української Православної Церкви не додержано об'єктивности та внесено немало тверджень плитких, спірних, або й просто невірних; пристрасний тон, яким вона пройнята в полемічному запалі включно до того, що де-яким церквам закидається навіть ,,життєзий атеїзм", тільки прикритий формою „православія" (стор. 140), не свідчив принаймні про християнський дух любови і взаємної між Церквами поваги в самих провідних діячів тої Церкви, що оце шукала і просила братерського єднання у інших Православних Церков. Головне ж, — в „Історичній Записці" бачимо разячу непослідовність в найважливішому для автокефальности Церкви питанні ієрархічному. В розд. „Записки" VI .представлено акт висвяти єпископів на Соборі 1921 р., як і в дійсності було, актом вимушеним. „Собор, — говориться там, — вважав цей акт за надзвичайний, який зроблено чином першохристиянським, відмінним від загально поширеної пізніше форми єпископської хіротонії, для спасіння життя Української Церкви від смертельної небезпеки. Надалі всі хіротонії в Українській Церкві відбувались і відбуваються загальним способом, традиційним. Ніякого порушення канонів цей акт не виявляє, а тільки для звершення таїнства взято первісну форму, стародавню, замісць загально-вживаної, з вимог необхідности, як того потрібувало церковне життя в його православному розумінні" (стор. 144. Підкр. наше.). Далі ж, в розд. VIII „Історичної Записки", ВПЦРада каже: „Але незалежно від смертельної небезпеки для Української Церкви, акт відродження в ній ієрархії шляхом всецерковним зі зміною звичайних традицій є великим кроком до перетворення старо державного устрою Православної Церкви взагалі без порушення Христової віри в її православному розумінні. Сумний факт, коли кілька єпископів, ворожих українському народові, силкувались всіма засобами спинити вільне життя народу і, спираючись на силу старої традиції та букву канонічности й маючи на увазі лише свою самовласну мету — панування над Українською Церквою, не себе вважали за єретиків, що від неї відділились, а всю Церкву вважають за єретицьку.. ., цей сумний факт як не можна більше яскраво показує, що рамки старих традицій стали вже тісними й невідповідними сучасному стану церковного життя, яке настирливо вимагає їх зміни... Українська Церква, що відродила повноту свого церковного життя всецерковним обранням і висвятою свого єпископа, тільки переступивши через традиційну форму, цим засвідчила, що визнання незмін-

272


ности стародержавних традицій в Церкві є головною причиною застою Православної Церкви та її відокремлення (?) від сучасного життя... Старий єпископсько-самодержавний устрій Церкви, який давав єпископам особливі права над Церквою, як Римське папство, й прагнення до нього старих православних єпископів, не може надалі залишитись незмінним без великого пригнічення церковного життя, і тому той устрій мусить уступитись і дати місце повному братерству і рівноправності всіх членів Церкви; Українська Церква визнає, що єпископ в Церкві, згідно з словом Христовим, є тільки службова в ній особа, а не начальник над нею"... (стор. 146. Підкр. наші.).

Повторюючи думки 'Свого Меморандума 1924 р., ВПЦР в розд. IX „Історичної Записки" каже: „Українська Церква вважає, що наступив вже час стати на новий крок у справі відновлення Вселенської Церкви, не шляхом визнання тільки себе Вселенською, а шляхом братерського єднання всіх церков (значить, не тільки православних — І. В.), збереження для церкви кожного народу всіх окремішностей, життя і обряду, які нею віками утворені, так би мовити, зберігаючи в головному — єдність, в другорядному вільність і у всьому любов. Цим головним Українська Церква визнає перш за все волю церкви кожного народу щодо свого життя (?) й устрою, непідлеглість церкві другого народу (ніби церкви повинні бути тільки суто національні — І. В.), потім всенародньо-соборний устрій церкви (а коли волі церкви не буде на такий устрій? — І. В.) з рівністю прав всіх членів церкви, і, нарешті, аполітичність церкви, невживання її засобом для політичного, чи національного, чи соціяльного панування" (стор. 147).

В послідовності цих своїх думок про творення еклектичної Вселенської Церкви, ВПЦРада в "Історичній Записці"-посланні, призначеному і розісланому Православним Церквам для оформлення свого положення у Вселенській Православній Церкві, звертається в кінці й до неправославних церков з такими словами: „З таким же почуттям братерства й любови у Христі, Українська Автокефальна Церква звертається і до всіх Христових Церков всіх народів зі сповіщенням про своє відродження й нове життя й з закликом стати на шлях здійснення молитви про єднання всіх церков, вважаючи за основу єднання — волю кожної церкви утворювати своє церковне життя, братерську любов і взаємну повагу між церквами, живі братерські відносини між ними, молитовну спільність і спільність у таїнствах (поскільки кожному дозволяє совість — Римл. XIV) і волю -церкви кожного народу утворювати своє церковне життя на єдиному загальному фундаменті для всіх церков, що є Ісус Христос Син Божий, щоб прийти до найскорішо-го скликання собору всіх церков, себто до дійсного Всесвітнього Собору" (стор. 148. Підкр. наше.).

Митро.полит В. Липківський, написавши в мемуарах про ро-зіслання всім Автокефальним Православним Церквам ВПЦРадою

"                                                                                                           273


„Історичної Записки", яка „докладно зясовує всі головні події відродження УАПЦеркви і прохає братерського єднання", від себе додає: „Запевне визнання УАПЦеркви іншими церквами не прохалось, бо кожна церква лише сама себе визнає, а іншим може тільки пропонувати своє щире братерство. Відповіді на своє сповіщення ВПЦРада ні від якої Церкви не одержала, непевна, чи й дійшли її сповіщення на свої адреси, але то вже не її справа; вона свій обов'язок УАПЦ до інших церков виконала, подала руку братерську усім, і коли 6 навіть усі цю руку відкинули, це її не позбавляє своєї правди 'перед Богом"...

Думаємо, що, ломимо причин нецерковного характеру, в які ми не входимо, подана нами вище, на підставі звіту й форми „Історичної Записки" ВПЦР з листопаду 1925 р., коротка характеристика її — найбільше може служити поясненнням, чому ні від якої Автокефальної Православної Церкви не було відповіді ВПЦРаді «а її „Історичну Записку" 1925 року. Слід пригадати, що ще до „Меморандума" ВПЦР восени 1924 р. в „Прилюдній Заяві до всіх церков ВПЦРади УАПЦ", стринятій на Вел. Мик. Зборах ВПЦРа-ди, як кредо УАПЦ (Див. розд. II підрозд. 5), сказано: „Будуючи Єдину Всесвітню Церкву, члени Української Автокефальної Христової Церкви єдність Всесвітньої Церкви приймають як вільне, братерське сполучення церков, що поєднують вірне робітництво кожного народу" (Протокол Великих Мик. Зборів ВПЦРади 25-30 травня 1924 р., стор. 31).

В серпні 1925 р. в 'Стокгольмі відбувався „Світовий Конгрес Практичного Християнства", або (в англійській назві) „Світова Християнська Конференція для життя і праці", яка подія була початком т. зв. екуменічного руху в житті християнських Церков і громад цілого світу, що привів до утворення „Світового Союзу і Світової Ради християнських Церков" та продовжує свій розвиток далі. ВПЦРада теж одержала від Виконавчого Комітету по скликанню Світового Конгресу Практичного Хіристиянства в Стокгольмі сповіщення з просьбою прислати на Конгрес двох делегатів. ВПЦРада делегувала, як своїх представників, архиєпископа Олександра Ярещенка і бр. В. Чехівського. Але „існуючі правові •положення в УРСРеспубліці, як писала ВПЦР до Президії 'Конгресу, не дають змоги прибути до Стокгольму обраним делегатам, і тому ВПЦР доручила репрезентацію УАПЦ своїм уповноваженим за кордоном: Архиєпископові Іоанну Теодоровичу (Америка — Чі-каґо), проф. С. Шелухину (Прага) і вірному Є. Бачинському '(Женева), яких, в разі прибуття їх на Конгрес, і просить прийняти з братською любов'ю". „УАПЦерква, — кінчала свій лист до Президії Конгресу ВПЦРада, — складає вітання Світлій Конференції з побажанням дати світові нові імпульси християнського життя й молитовне приєднується до всіх вирішень, що йдуть на славу Бога, на опанування на всьому світі високої християнської ідеї в найкращому й найправдивішому її виявленні для культурного підне-

274


сення людства до світлої будуччини" (Лист ВПЦР з дня 25 серпня 1925 р., ч. 1662).

Це слушне прагнення Президії ВПЦРади скористати з нагоди Всесвітньої Церковної 'Конференції (в ній не брала участи тільки Католицька Церква) в Стокгольмі, щоб на міжнародньому церковному форумі довідались про існування УАПЦеркви, зустрінуто було на Україні протестом з боку українських діячів т. зв. Діяльної Христової Церкви (ДХЦ), що вважали себе одночасно й членами УАПЦ. Цей протест, вийшовши з Києво-Михайлів-ського Золотоверхого манастиря, даного радвладою в користання ДХЦ, був розісланий по всіх церковних округах УАПЦ, доведений, без сумніву, й до відома радвлади. Протестували діячі ДХЦ проти того, що Президія 'ВПЦР порушила засади „церковного со-борно-народньо-правного будівництва УАПЦ", пославши без волі Церкви делегатів на Стокгольмську Конференцію та ще й доручивши делегацію д-ям Шелухину і Бачинському, ,,людям чужим і нічим не зв'язаним з УАПЦ". Та головним змістом протесту були мотиви політичного характеру. «В грудні місяці 1924 р., — писали в протесті, — УАПЦ через своїх представників, Всеукраїнського благовісника В. Чехівського, отця Митрополита та інших, подала до Укр. Радянського Уряду декларацію, в якій нелицемірне виявила своє кредо, так мовити, віру свою й ті принципи, які віруюча людність поклала в підвалини церковної будови, при чому тією декларацією цілком відмежовувалась від будь-яких політичних та інших авантюр. А зараз Президія ВПЦР від імени тієї ж Церкви, що Іще так недавно свідчила свою нову лояльність та доброзичливе відношення до Радвлади й того церковно-економічного (?) ладу, що утворився на Україні, щиро вітає „Світлу Конференцію" за намір дати світові „нові імпульси християнського життя", і не тільки вітає, але ще й, передбачаючи своїми прозорими очима високе життьове значення для Української Церкви майбутніх постанов Конференції, обома руками молитовно-благоговійно підписується заздалегідь під усіма її ухвалами» ... Очевидно, що „нові імпульси християнського життя", пробудження яких очікувано від екуменічного руху в християнстві, не могли подобатися антихристиянській радвладі; це й використовують для натравлю-вання тієї влади на УАПЦ в свому протесті-доносі церковні діячі, що назвали себе Братством „Діяльна Христова Церква".

На Вел. Мик. Зборах ВПЦРади, що відбулись 25-30 травня 1924 р., прийнята була ухвала: „Констатувати факт приєднання до УАПЦ віруючих інших національностей, крім української, й вітати його, як факт, що відкидає всякі обвинувачення щодо націоналістичного характеру Української Церкви, і, виходячи з цього та користуючись можливістю для Архиєпископа Іоанна Теодоровича вступити з іншими Східньо-православними і Західньо-християнськими Церквами в зносини, дати йому ширші уповноваження щодо міжцерковного єднання" (Протокол названих Зборів, стор. 17).

275


Ця ухвала Великих Зборів 'ВПЦРади не могла мати для самої УАП-Церкви пожиточних наслідків вже з тої основної причини, що всякі міжцерковні зносини УАПЦ з закордонними церковними організаціями, ведені чи безпосередньо, чи через уповноважених, як через Архиєпискола Теодоровича, мали підлягати контролі безбожної радянської влади. Це ясно бачимо з ухвали Президії ВПЦРади в листопаді 1926 р., при обмірковуванні питання про право зносин ВПЦР з закордонними церковними діячами. В ухвалі сказано: „З представниками тримати постійний зв'язок, надсилаючи інформаційний матеріял про життя УАПЦ, про що й повідомлювати в офіційний спосіб Радвладу, як це робилося й до цього часу. У важливих випадках, коли листування буде виходити за межі лише шформацій і може викликати заперечення з боку Уряду, входити раніш в порозуміння з Радвладою шляхом відповідних зносин з Урядом і тільки в погодженні з ним робити ті чи інші розпорядження" {Прот. засід. Президії ВПЦРч. З, з дня 16 листопада 1926 р. Підкресл. наші.).

Встановлюючи кількість парафій УАПЦ в Україні в добу зросту УАПЦ до другого Всеукраїнського церковного Собору в жовтні 1927 року (Див. розд. II, підрозд. 4), ми прийшли до висновку, що 89% або 9/10 православних парафій залишалось в тих часах в Україні лід московським єпископатом. До половини 1923 року єпископи ці були при-належні тільки до юрисдикції Московського патріярха Тихона, і в складі їх переважали єпископи дореволюційного часу, що підлягали до революції 1917 р. Російському Свящ. Синодові. Очолював, як знаємо, цю ієрархію російську на Україні митрополит Михаїл Єрмаков, якого призначив своїм Екзархом, утворюючи „Український екзархат", патріярх Тихон в р. 1921. В другій половині 1923 р. появляється на Україні з Московщини й революційна ,, Ж й в а Церква", в формі вже „ О б н о в л е н с ь к о - С й н о д а л ь н о ї Церкви", бо ж ,,живці", „обновленці", „синодали" — це були назви тих фаз, які переходила в своїй організації революційна течія е Російській Православній Церкві, утворюючи там, в Московській Патріярхії, розкол з відома та благословенства безбожного Радянсько-больше-вицького Уряду. Організовавшись в Москві в 1922-23 р., коли патріярх Тихон радвладою був ув'язнений восени 1922 р. й по 26 червня 1923 р., „живо-обновленський" розкол з Московщини перейшов і на Україну, коли знайшлись і тут архиєреї, які приєднались до „О'бновленців", а проти архиєреїв, як екзарх-митрополит Михаїл Єрмаков, єпископи: Димитрій Вербицький, Василій Богда-шевський, Аверкій Кедров і др., що зоставались вірними юрисдикції патріярха, радвлада на Україні вжила репресій — ув'язнення, заслання. Ієрархи ж, що вийшли з юрисдикції патріярха Тихона, як „обновленці", утворили «звіть, в боротьбі вже з УАПЦ, „Українську Синодальну Церкву" (на соборі в жовтні 1923 р. в Харкові).

276


Існування на одній і тій же території, а головне посеред і того ж самого українського народу, в 20-их рр. XX стол. трьох православних церков — УАПЦеркви, Українського екзархату Московської Патріяршої Церкви і Української Синодальної Церкви — (не беремо під увагу, з огляду на нечисленність членів, таких відга-лузків, як ДХЦерква, „Українська Автокефалія єп. Булдовського", „Свободи а прогресивна автокефальна українська церква" на Чернігівщині. (Прот. Вел Мик. Зборів ВПЦР 1924 р., стор. 10), — викликує питання про взаємовідносини на самій Україні поміж цими трьома Православними Церквами в часах все підсилюваного походу на Церкву і релігію взагалі безбожної радянської влади на Україні. Питання цих взаємовідносин залиша?ться дуже мало освітленим, і ми, на жаль, не маємо всіх потрібних для того освітлення матеріялів.

Очевидно, що боротьба за визволення Української Православної Церкви з-під адміністративної підлеглости ЇЇ Російській церковній ієрархії, в якій боротьбі зродилась незалежна ієрархія УАПЦеркви 1921 року, — ця боротьба мала продовжуватись і далі поміж УАПЦ в поширенні й організації її в Україщ і старою Російською тут Православною Церквою, що її стали називати тепер „патріяршою", або „тихонівською", в просторіччі ж боротьба поміж „автокефалістами", яких противна сторона називала ще „самосвятами", і „словянистами". „Історична Записка ВПЦРади" з листопада 1925 р., про яку була у нас вже не раз мова, каже: „Російська Церква на Україні, на чолі з екзархом Михайлом, мала в серпні 1922 р. Собор свій Всеукраїнський, який офіційно було названо нарадою; цей Собор прийняв основні принципи нашої Української Православної Автокефальної Церкви: автокефалію, соборноправність і введення рідної мови кожного народу в його церкві; а для поєднання з нашою ієрархією обрав спеціяльну комісію з трьох єпископів і двох професорів. Ніяких обвинувачень нашій Церкві в єресі або розколі Собор цей не поставив" („Церква й Життя". Ч. 2/3 за 1927 р., стор. 145). Про собор єпископів на Україні, під проводом екзарха України митрополита Михаїла Єрмакова в 1922 р. (тільки не в серпні, а 5 вересня), згадує і послання „До Всечесного Духовенства Православної Церкви на Україні єпископату Автономної Православної Церкви на Україні, на чолі з митрополитом Олексієм Громадським в січні 1942 р. Там говориться про те, що цей собор „постановив у Києві стати на шлях автокефалії і вирішувати церковні справи самостійно на Соборі єпископів" („Укр. Голос", часопис в Проскурові, ч. 7 за 1942 р.). Це, очевидно, не те саме, що „соборноправність" та введення живої мови в церковне богослуження, про що ніде не зустрічали ми відомостей, щоб подібні ухвали западали в патріяршій Церкві на Україні.

Коли б відомості „Історичної Записки" ВПЦРади 1925 р., писаної, пригадаймо, як братське послання до Автокефальних Пра-

*     '                                                                                                      277


вославних Церков, були автентичні, то це означало б влагодження вже через рік після Собору 1921 р. стосунків поміж УАПЦ і Московською Патріяр.хі'єю, чи її Українським Екзархатом, до того, що підіймалось в останньому питання про поєднання з ієрархією УАПЦ. На жаль, не маємо жодних відомостей про працю і долю спеціяльної комісії поєднання, про яку говорить „Історична Записка". Навпаки, зараз же, після відомостей про таке доброзичливе ставлення до УАПЦ Собору єпископів Російської Церкви на Україні в серпні 1922 р., „Історична Записка" В'ПЦР продовжує: „Окремі ж Російські патріярші єпископи, як і покійний пат-ріярх Тихон (помер 7 квітня 1925 р.) та ті єпископи в Російській Церкві, Іщо називають себе „живими", „обновленчеськими" та інші, що й самі істотою всією своєї ієрархії під великий сумнів поставили свою благодатність і апостольське переемство, — всецер-ковний акт віри в Соборній висвяті Української Церкви називають єрессю й не зупиняються навіть перед хулою на Св. Духа, називаючи Українську ієрархію безблагодатною" (Ор. сії., стор. 1,45). Це писано в 1925 р., значить вже через три роки після того Собору 1922 р. патріярших єпископів на Україні, коли й сам митропо-лит-екзарх Єрмаков вже був на засланні на 'Кавказі. Отже треба думати, що коли той Собор і обрав від себе представників в спе-ціяльну комісію поєднання, то далі з того нічого не вийшло.

З боку церковного проводу УАПЦ відчувається і в „Історичній Записці" 1925 р. задоволення з приводу приведених в „Записці" ухвал Собору патріяршого єпископату в Києві 1922 р. у відношенні до УАПЦ. Те ж почування сатисфакції, з приводу, видно, тих же ухвал, знаходимо ще раніше, у відозві ВПЦРади 1924 року з нагоди 3-річчя відновлення Української ієрархії, де читаємо: „Ті, що раніше ставились безнадійно вороже проти способу відновлення нашої ієрархії, визнають тепер за необхідне змінити своє відношення до цього історичного факту. Ті, хто чекав на смерть нашої Церкви, був певний в нездатності її до життя, уже шукають єднання з нею"... Поза висловами такої сатисфакції, не бачимо ми з боку проводу УАПЦ шукання примирення, молитовного єднання з Патріяршою Церквою. Домагаючись перед Робітни-че-Селянським Урядом УСРР реєстрації УАПЦ, ВПЦРада в просьбі до Голови Раднаркому УСРР в Харкові в кінці 1924 р. писала: „З самого початку відродження свого, коли реакційна царсько-панська патріярша Церква ще «е була зачеплена подихом революції, і до останнього моменту, коли під впливом революції навіть у ветеранів старої Церкви виник сумнів в можливості повернення старого ладу, і коли в зв'язку з цим помітне по всьому церковному фронту зовнішнє перебудовання — перефарбовання себе, — Українська Автокефальна Церква, тверда в своїх церковно-революційних принципах, мала і має найбільших своїх ворогів в особах представників тої старої Церкви, з якою вона по своїй ідеології й устрою нічого спільного не має. Неправда, інсинуації, на-

278


клепи, система доносів — то шлях Церкви ворожої УАПЦ" (Копія заяви ВПЦР до Уряду УСРР з архіву митроп. Іоанна Теодо-ровича. Підкресл. наше.)-

Митр. В. Лшшівський в своїх мемуарах про „Відродження Укр. Церкви" теж згадує про собор „тихонівської" Церкви на Україні р. 1922, запевне під головенством єпископів, який ухвалив увійти в порозуміння з ВПЦР і утворити спільну комісію для порозуміння, і при цьому митрополит додає: «Невідомо, чому ця комісія не відбулась, але воно показує, що собор тихонівців не оголосив українцям анафему, а єпископська „золота нитка" (Апостольське преємство — І. В.) це не чцо інше, як ржавий ланцюг, •на якому єпископи тримають в свому пануванні всю Церкву та її духівництво. Цей ланцюг Всеукраїнський собор справді розірвав». Більше на цю тему примирення з Московською патріяршою Церквою не знаходимо в Розд. VII Історії Укр. Церкви митр. Липків-ського. В інших же актах ВПЦР ця Церква з правила трактувалась завжди я'к „церква-домовина"; в доповідях же з місць по протоколах Великих Зборів ВПЦРади не раз зустрічаємо заяви про дуже ворожі відносини на місцях поміж автокефалістами і словянистами. В ,,Прилюдній Заяві до всіх Церков ВПЦРади", зачитаній В. М. Чехівським на 'Вел. Мик. Зборах 25-30 травня 1924 р. і принятій тими Зборами, було ясно сказано: „Цареславна і пано-славна Синодська і Патріярша організація не 'була Христовою Церквою" (Протокол Вел. Мик. Зборів ВПЦР 1924 р., стор. ЗО на звороті). Як бачимо, в революційному запалі в церковному житті того часу зовсім тьмарилась думка про те, що в тій, ніби „не Христовій Церкві", хрестились, вінчались, вмірали і про своє спасіння дбали покоління дідів і батьків українського народу, хрестились і виховувались по її школах самі ті, хто тепер став відмовляти їй навіть назви ,,Христова Церква", не розбіраючись, що було в ній не Христового, бо ж „плевели" будуть в Церкві аж до Страшного Суду, а що й Христового (Див. про це т. III цієї праці, розд. V, підрозд. З, 4).

Більш слідні в актах, які ми мали під руками, спроби Сино-дально-Обновлен'Ської Церкви на Україні нав'язати стосунки з УАПЦ. В березні 1925 р. Комісія, з доручення Синоду названої Церкви, звернулась до ВПЦРади, як до „керуючого органа партії т. зв. автокефалістів-українців", з пропозицією вступити в офіційне єднання з Вселенською Православною Церквою через участь в їхньому Всеукраїнському Помісному Соборі, який тоді підготовлявся, а потім і відбувся в травні міс. 1925 р. При цьому Комісія запитувала, які б умови з свого боку ВПЦР знайшла можливим запропонувати майбутньому соборові для поєднання церков. ВПЦ-Рада в засіданні 24 березня 1925 р., у відповідь на цього листа ухвалила: „ВПЦР, як вищий керівничий орган УАПЦ, не вважає для себе гідним входити в будь-які церковні зносини з тією не-церковною організацією, яка зве себе Обновленчеською Церквою".

279


Через два роки після цього ВПЦРада отримала від митропол. Інокентія, як „Заступника Українського Синода" Обновленської Церкви, листа з дня 25 березння 1927 р. ч. 92. В цьому листі митр. Інокентій, пригадавши спочатку, як в 1925 р. ВПЦР відмовилась прийняти запросини на собор, чому й роз'єднання залишається донині, так продовжує (в перекладі з рос. мови листа):

«Пам'ятаючи, одначе, заповіти Основника нашої Церкви Господа Ісуса Христа і свв. Апостолів, згідно з якими християни повинні мати братню любов між собою, виявляти один до одного вирозумілість, мати єдність духа в союзі миру і всі непорозуміння розв'язувати соборним шляхом, а також приймаючи на увагу події, що мали місце пізніше, як наявність нашої канонічно-прав-ної автокефалії та повної українізації, чого «е було ще в 1925 р., — Священний Синод, наказом від 1 жовтня 1926 р., ч. 967, уважав за свій обов'язок доручити мені знову звернутися до членів ВПЦРади, а через неї і до всіх православних українців, що знаходяться в її юрисдикції, з братнім запрошенням взяти участь в Пе-редсоборній Нараді, яка, згідно з урядовим дозволом від 16 жовтня 1926 р., ч. 1165, організується в м. Харкові в будинку Кафедрального собора в травні ц. р., і з побажанням, щоб на цю Нараду прибув увесь склад ВПЦР, увесь єпископат, що знаходиться в її юрисдикції на території України і по два клирика та по два мирянина від кожної єпархії з правом ухвального голоса по питанню об'єднання, яке питання буде поставлене першим, а далі й у всіх питаннях, якщо єднання буде осягнене. На підставі цього, прошу ласкаво ВПЦР повідомити мене, для докладу Свяіщ. Синоду, про своє рішення по наступних пунктах: 1. Чи 'бажає ВПЦР взяти участь в наміченій Передсоборній Нараді на умовах, тут вище поданих; 2. Які умови для такої участи могла б ВПЦРада з свого боку пропонувати названій (Нараді» (Протокол засід. Президії ВПЦР ч. 25/45, від ЗО березня 1927 р.).

ВПЦРада не признала можливим для себе в складі тільки президії рішати поставлені питання і перенесла їх на рішення Велик. Мик. Зборів ВПЦР, які відбулись 11-13. V. 1927 р. На цих Зборах була прийнята наступна резолюція „в справі поєднання з Синодальною Церквою":

«Заслухавши заклик Митрополита Синодальної Церкви Інокентія до участи в Передсоборній Нараді з Синодальною Церквою з метою підготовки до єднання Церков, Великі Микільські Збори ВПЦР, додержуючись принципів ВПЦРади про поєднання з іншими церквами (ці принципи подані нами вище з Меморан-дума ВПЦР 1924 р. — І. В.), не вбачають в житті Синодальної Церкви проголошеної нею „наличности канонически законной автокефалии й полной украинизации", констатують канонічні розходження УАПЦеркви і Синодальної Церкви і визнають можливим припустити тільки підготовку ознайомлення з постановкою питання про єднання Церков та збірку всіх матеріялів в цій спра-

280


ві для внесення їх до Всеукраїнського Собору УАПЦ, де питання про єднання остаточно буде вирішено» (Прот. Вел. Мик. Зборів ВПЦР 1927 р., стор. 58).

Не маємо протоколу Другого Всеукр. Церковного Собору, але з інших джерел бачимо, що питання про єднання Церков на Україні підіймалось на тому Соборі в жовтні 1927 р., тільки ж жадного „остаточного вирішення" його на Соборі не наступило. Це ми бачимо з дальших зносин проводу Синодально-Обновленської Церкви «а Укарїні з проводом УАПЦ та з ухвал Вел. Зборів ВПЦР після Другого ВЦСобору. Треба сказати, що в часі й до Другого Всеукр. Церковного Собору можна помітити течію в церковному житті УАПЦ, представники якої боліли, видно, душею від боротьби й ворожнечі між Церквами одного, й того ж українського народу та думали над тим, як злагодити загострення цієї боротьби, найти шляхи до примирення і поєднання. Так, на Вел. Мик. Зборах ВПЦР 25-30 травня 1924 р., при обмірковуванні справи скликання 2-го ВЦСобору УАПЦ '(плямували відбути той Собор в кінці 1925 р.) єпископ Миколай Борецький вніс пропозицію закликати на цей Собор представників всіх Церков на Україні, з'ясувавши відношення їх до УАПЦ. „Можливо, — казав єпископ, будучий митрополит УАПЦ, — що вони й не з'являться на Собор, або нічого не скажуть на ньому, бо в них нема тих змін у канонах, як у нас, але цей заклик може запалити вогнем ті Церкви, й вони відгукнуться на наш заклик". В. М. Чехівський у свому виступі, з приводу цієї пропозиції, заявив, що „для єднання з іншими Церквами треба зазначити, які церковні організації не можна вважати за дійсну Церкву, бо проповідувати Євангелію тим, хто в темряві, ми можемо, але звертатись до тих, хто свідомо не хоче йти дорогою до оновлення, не доцільно". Після цього Вел. Збори ухвалили: „Питання про запрошення представників Православної й інших церковних течій на Всеукраїнський Собор передати Передсоборній Комісії". На тих же Вел. Мик. Зборах 1924 р., коли, після дискусії по доповіді архиєп. Нестора Шараївського про „необхідність, згідно з вимогами життя, перевести церковний календар на новий стиль", принципово признана була своєчасність переходу на новий стиль, ухвалено* — переводити цю реформу в церковному житті України в порозумінні з іншими Православними Церквами на Україні, для чого взяти на себе, в разі потреби, ініціятиву скликання наради представників тих Церков і навіть скликання Всеукраїнського Православного Собору (Протокол Вел. Мик. 36. ВПЦР 25-30 травня 1924 р., стор. 20-21, 43).

Після 2-ого ВЦСобору УАПЦ, на якому, як відомо, був обраний на митрополичу катедру єпископ Миколай Борецький, до нього прислав листа Київський митрополит Синодально-Обновленської Церкви Інокентій з просьбою визначити час для завітання по службовій справі. Це побачення відбулось з відома Президії ВПЦР в кабінеті митроп. Миколая при приміщенні канцелярії

281


ВПЦР 17 лютого 1928 р. Був присутнім яри цьому побаченні, на бажання митр. Миколая, і архиєп. Константан Малюшкевич. Розмова тривала біля двох годин. Доповідь про неї дав Митрополит Миколай на Малих Зборах ВПЦР (Пленум в складі представників, по одному, від всіх Округових церков УАПЦ) 6-8 березня 1928 р. Висновок розмови, яка мала „цілком братерський характер", за доповіддю митрополита, був такий: „Не відкидаючи по суті принципа поєднання всіх православних течій на Україні в одну УАПЦ, ми всеж таки не знайшли вчасним поєднатися з Синодальною Церквою в даний момент, тому що, на нашу думку, природа наших течій попереднім вихованням їх, ідеологією і боротьбою остільки протилежні одна одній, що вони самі по собі не здатні зараз до душевного поєднання в єдину отару Христову. Тому прийшлось, констатувавши останній факт, запропонувати Синодальній Церкві раніше перевести, при повнім заспокоєнні що до нас і взагалі до всіх течій православних на Україні, відповідну підготовчу роботу і всі ті реформи, .при яких з часом зникне гострота поглядів одної течії на другу, і з'явиться природне тя-готіння до злиття їх в єдину душу і єдине Тіло Христове". Малі Збори з повним задоволенням і вдячністю прийняли доповідь о. Митрополита (Церква й Життя. Ч. 6 1928 р., стор. 39-40).

Оа Великих Мик. Зборах ВПЦРади, що відбулись в Софійському соборі в Києві 29 травня — 1 червня 1928 р., митрополит Миколай Борецький мав доповідь про „Міжцерковне становище УАПЦеркви", питання, що сильно хвилювало членів УАПЦ. Тези цієї доповіді були такі:

1. Загальна й культурна революція на Україні владно поставила питання про Національну Церкву українського народу, який і почав її будувати в УАПЦ; 2. Тихонівщина й Обновленщина то є рештки чужих українському народові релігійко-культурних напластувань, які засуджені на відмірання; майбутнє релігійного життя на Україні належить УАПЦ, як Церкві, що природньо виростає з релігійно-культурних потреб укр. народу; 3. Тихонівщина вперто тримається, ідеологічно і практично — ще панування російської церковної культури на Україні; якщо де-який ґрунт для себе вона ма? у великих містах, де чимало є чужих українській культурі елементів, то з пробудженням самосвідомости села вона матиме в ньому що-далі менше ґрунту; 4. Обновленщина, сприймаючи впливи часу, теоретично визнала принципи ідеології УАПЦ — автокефальність, соборноправність, українізацію, але життям своїм виявляє, що вони для неї чужі, неприродні; стати в безпосередню близкість до релігійно-культурних потреб укр. народу вона неспроможна; 5. Об'єднання УАПЦ з будь-якою із цих течій у сучасний момент було б штучне, неприродне, — воно сполучило б чужі своїм культурним підґрунтям елементи, але не злило б їх в єдиний церковний організм; 6. Проте потреби утворення єдиної Православної Церкви на Україні то є пекуча вимога ре-

282


лігійної свідомости кожного; 7. Цілковите церковне замирення на Україні — справа більш-менш недалекого часу, коли остаточно відімруть коріння чужих для укр. народу рел.-культурних впливів; 8. Готуватись до цього замирення слід і тепер, перетворюючи не-християнську ворожнечу поміж окремими церковними течіями в братнє співжиття рівноправних церковних організмів, які один в одному нелицімірно визнають справжню Христову Церкву. 9. Стан такого братнього співжиття, як тимчасовий, триватиме далі доти, доки рівнобіжні з УАПЦ церковні організації не проймуться остаточно елементами українсько-релігійної культури, не вростуть в неї своїм корінням, а тоді само собою відбудеться і канонічне злиття.

Під час обговорення цієї доповіді виявилось, що склад недавно відбутого на початку травня 1928 р. в Харкові собору Си-нодально-Обновленської Церкви був український, бо з 120 членів собору 87 зареєстрували себе українцями. І хоч доповідач на соборі про УАПЦ прот. Тарасов не знав другої назви для УАПЦ, як — „липківщина", „шовіністи", „самосвяти" і т. ін., але прот. Тарасов, митрополит Пімен (Харківський), — говорили на Вел. Мик. Зборах, — це ще не Синодальна Церква; на тому ж її соборі члени його, миряни, докоряли прот.-доповідачеві за неприпустиме ставлення до УАПЦ та вимагали від своїх владик поваги до УАПЦ й замирення з нею.

Поставившись з повною уважністю до питання про своє між-церковне становище і зваживши всі обставини його, Вел. Мик. Збори 1928 р. прийняли по цьому питанню таку резолюцію: „УАП-Церква визнає себе складовою частиною Всесвітньої Христової Церкви. В силу цього вона і прагне до єднання з іншими Церквами і найперше з Православними Церквами, що на Україні перебувають. Про це поєднання УАПЦерква молиться і вірить, що прийде момент, коли увесь побожний народ український, який належить до Христової Церкви, поєднається в одну святу УАПЦеркву. Для наближення цього моменту УАПЦерква йде не шляхом ворогування з Церквами Старо-Словянською і Синодальною на Україні, а шляхом виховання у своїх членів поваги до шукання правди Христової й Самого Христа, що мають місце в цих Церквах, як і в кожній Христовій Церкві, аби цим встановити моральне єднання, а через нього дійти до цілковитої організаційної єдно-сти тоді, «оли не лише наша УАПЦ, а й Церкви Старо-Словян-ська і Синодальна, пішовши цим самим шляхом, виховають відповідно своїх церковних керівників і вірних у дусі любови до всієї Христової Церкви, а найперше до Святої УАПЦеркви. Для постійного дбання про таку підготовку до поєднання Церков, Вел. Мик. Збори 'ВПЦРади обірають відповідну Комісію, що має скласти інструкцію своєї праці і подати цю інструкцію на ствердження Вел. Покровських Зборів". З єпископату до цієї Комісії було Зборами обрано архиєп. Полтавського та Лубенського Йосифа

283


Оксіюка, архиєп. Київщини Константина Малюшкевича і архиєп. Харківського Івана Павловського (Церква й Життя. Ч. 2/7 1928 р., стор. 87-88).

Порівнюючи зміст і тон цієї резолюції Вел. Мик. Зборів ВПЦ-Ради 1928 р. про міжцерковне становище УАПЦеркви з тими розумуваннями та засадами на цю тему, які висловлені були проводом УАПЦ в „Меморандумі" 1924 р. та в „Історичній Записці" 1925 р., можна бачити, оскільки УАПЦ стала тепер на шлях правдивого християнського розуміння і аполітичности Церкви Христової взагалі і взаємовідносин поміж Автокефальними Церквами-сестрами, з яких в історичному земному житті складається Вселенська Церква Христова. Від революційно-полемічного запалу з тенденціями повчити інші Церкви в світі, як їм, визволяючись від „старо-державного єпископського устрою" Церкви, відродитися і утворити єдину Всесвітню Церкву, від таких претензій не залишилось і сліду ні в тезах про міжцерковне становище УАПЦеркви митрополита Миколая Борецького, ні в прийнятій по цих тезах резолюції Великих Зборів ВПЦРади 1928 р.

Стверджуючи цей факт, історик, на основі всього приведеного вище матеріялу про міжцерковне становище УАПЦ на Україні і зносини з проводом УАПЦ проводу інших Православних Церков на Україні, зверне одночасно увагу і на другий, не менше значний факт, а саме: не маємо підстав, щоб казати про кваліфікацію УАПЦ відповідальними представниками інших православних течій чи Церков в ті часи на Україні як секти, а не Церкви, на яку кваліфікацію УАПЦ здібні українські невідповідальні автори-католики на чужині (Митр. Василь Липківський. Відродження Церкви в Україні 1917-1930. З друкарні оо. Василіян. Торонто. 1959, стор. 138).

Для розумування в лоні УАПЦ справи міжцерковних зносин з церквами не православними досить характеристичною в цьому часі була справа з висвятою на священика для УАПЦеркви бр. Євгена Бачинського єпископом Старо-католицької Церкви. Євген Бачинський, укр. емігрант з 1908 р., що з революцією 1917 р. захопився укр. церковною справою, був, як ми вище писали, представником УАПЦ на Західню Европу (проживав е Женеві) і листувався з митр. В. Липківським. В р. 1926 Євген Бачинський звернувся до архиєп. Іоанна Теодоровича в Америці, що був за кордоном головним уповноваженим від УАПЦ, в справі висвячення його, Бачинського, в священики УАПЦ для збільшення його персональної ваги і значення, як представника УАПЦ за кордоном. З огляду ж на те, що за кордоном в Європі нема єпископа УАПЦ, таке свячення міг би довершити старо-католицький єпископ. Архи-єпископ Теодорович листом з дня 4 листопада 1926 р. до Є. Бачинського відповів на це одверто і рішуче, як кажуть акти, проти його висвяти на священика, вважаючи цю висвяту зайвою для УАПЦ. Бачинський в цій самій справі, листом від 9 листопаду 1926 року, звернувся до митрополита Липківського. На пропозицію

284


митр. Литовського, що зачитав цього листа в засіданні Президії ВПЦР 12 грудня 1926 р., було ухвалено: „Просити о. Митрополита дати сво? благословенство бр. Є. Бачинському на висвяту його на священика УАПЦ". Про те, що ця висвята має бути у старокатолицького єпископа, розмови не було; висловлювались (архи-єп. Н. Шараївський), що слід порадити Є. Бачинському шукати висвяти у православного архиеп. Празького ІСаватія, або у архи-еп. Іоанна Теодоровича. На засіданні Президії ВПЦР 27 грудня 1926 р. виявилось, що митроп. В. Липківський надіслав вже листа і бр. Є. Бачинському і від себе ж Старо-католицькому єпископові з просьбою висвятити для УАПЦ Бачинського в священики; ні того, ні другого листа митрополит не читав в засіданні Президії. Справа була перенесена на засідання Малої Ради ВПЦР (Пленум), що відбулось 28-30 грудня 1926 р.

На пленумі доповідав в цій справі сам митр. В. Липківський, що „Є. Бачинський зараз визнає корисним для нашої справи свою висвяту на священика; він вчиться в Богословському Університеті й через рік буде доктором богословія; він просить дозволу висвятитися у старо-католицького єпископа. Я послав доручення й згоду на можливість цієї висвяти, бо Старо-католицька Церква по догматичних основах не виключає цієї можливости. Довожу про це до вашого відома і хочу почути рішення принципового питання: чи можливе зарахування висвяченого до складу духівництва УАПЦ, бо це не буде акт єднання Церков нашої з Старо-католицькою". На зауваження архиєп. Шараївського, що треба було б 'Бачинському звернутись до арх. Празького Саватія, а не до старо-католицького єпископа, митрополит знов повторив, що „ми не єднаємось, а старо-католицький єпископ робить .персональну прислугу мені, а через мене нашій Церкві; архиєпископ же Сава-тій невиразно ставиться до нашої Церкви, як вікарій Царгород-ського патріярха". В. М. Чехівський, тлумачачи, що „висвята це є посланництво", каже, що ,,коли Бачинський вірить, що одержить посланництво на служіння, треба покластись на його совість і вітати висвяту". ?п. К. Кротевич радив відкласти рішення цього питання до більш докладного вияснення, але Мала Рада ухвалила більшістю: „Висвята Бачинського старо-католицьким єпископом не порушує основоположень нашої Церкви. Ствердити цей крок як .правдивий факт, бо тут ще нема єднання Церков".

В засіданні Президії ВПЦР 25 січня 1927 р. заслухано було заяву архиєп. Лубенського Йосифа Оксіюка з приводу ухвали ВПЦР про висвяту Є. Бачинського старо-католицьким єпископом; архиєпископ Оксіюк вважав, що ця ухвала може пошкодити між-церковному становищу УАПЦ і внести смуту в саму Церкву; на думку архиєпископа, настав час скликати нараду для з'ясування самих засад нашого церковного кредо та для накреслення перспектив майбутнього УАПЦеркви. Президія, навівши справку, що справа з висвятою Бачинського була вже розглянута Пленумом Ма-

285


лої Ради 28-30 грудня 1926 р., обмежилась ухвалою: „Прийняти заяву о. архиєп. Оксіюка до відома".

Одначе справа висвяти Євгена Бачинського на священика не в Православній Церкві з благословенства митрополита УАПЦ В. Липківського не 'Скінчилася на тому, а була порушена і на Вел. Мик. Зборах ВПЦР 11-13 травня 1927 р., бо ж і в православній пресі інших православних течій стали використовувати факт порушення в УАПЦ системи „традиційно-православного" відношення до Старо-католицької Церкви. Не знати було, чи вже висвячений, чи ні старо-католицьким єпископом для УАПЦ бр. Є. Бачин-ський, але доповідач в цій справі і в зв'язку з нею єп. П. Ромо-данів, від імени Президії ВПЦРади, поставив на розгляд і вирішення Вел. Мик. Зборів ВПЦР 1927 р. „принципове питання про відношення УАПЦ до Старо-католицької Церкви". Але дискусія над цим питанням, як видно з протоколу Зборів, була зведена властиво до справи тільки висвяти у старо-католиків Є. Бачинського. Митр. В. Липківський казав, що коли боятися висвяти Бачинського, то не треба було і в 1921 р. припускати висвяти нашої ієрархії; архієпископу ж Оксіюку, який з незалежних від нього причин не 'був на Зборах, митрополит закинув, що в його ли-•сті-лротесті чути голос старо-церковників: Антонія Храповицько-го, паріярха Тихона, екзарха Михаїла Єрмакова. Нема чого рахуватись з тими, хто в реформі не хоче з нами йти вперед, хто затримує наш поступ. По стороні митр. Липківського в його рішенні в справі висвяти Бачинського був арх. Феодосія Сергієв, який аргументував, що „не ми обрали Бачинського і не ми його висвячуємо, а висвячується він для закордонної церкви, ВПЦР санкціонувала крок о. Митрополита, яко крок батьківський"... Архиєп. К. Кротевич захищав думку о. Йосифа Оксіюка і протестував проти оцінки митрополитом листа арх. Оксіюка, зазначаючи чистоту праці о. Оксіюка та його значну ролю в справі відродження УАПЦ. Єпископ К. Малюшкевич вітав кандидатуру на священика бр. Бачинського, але вважав, що коли він у старо-католиків ще не висвятився, то „.попередити його не пошкодить". Була далі пропозиція з місця: „Ми чули голос єпископів, дати голос в цій справі мирянину". Ухвалюється. Слово бере бр. Пащенко Д.: „Нічого боятися безпідставних закидів в зв'язку з висвятою бр. Є. Бачинського старо-католицьким єпископом, про ці дрібниці нічого й говорити, бо всі ми вже знаємо, що не було два Христа". Після цього пропозиція єп. К. Малюшкевича: „З висвятою бр. Є. Бачинського затриматись до других Зборів" — була Вел. Зборами відкинута, а ухвалена пропозиція митрополита В. Липківського: „Не робити ніяких заходів у справі .попередження висвяти Є. Бачинського" (Протокол пленуму Малих Зборів ВПЦР з дня 25 січня 1927 р. — Протокол Вел. Мик. Зборів ВПЦР 11-13 травня 1927 р., стор. 66-69).

До Протоколу Вел. Мик. Зборів 1927 р. в справі висвяти Є. Бачинського архиєпископ Лубенський і Миргородський Йосиф Оксі-

286


юк надіслав ВПЦРаді свою Окрему думку, датовану 17 червня 1927 року. У цій велИ'Кій і докладній Окремій думці архиєпископ Оксі-кхк збиває всі аргументи своїх -противників і, між іншим, пише: «Головний аргумент на захист посвяти Бакинського в покликанні на аналогію до акту відродження ієрархії УАПЦ 1921 р. абсолютно не витримує жодної критики. Намагання поставити поруч, як рівнозначні, великий церковний акт воскресіння УАПЦеркви і задоволення персональної забаганки окремої особи, що не зможе навіть залишити місця свого постійного осідку для служіння УАПЦ •в тих місцях, де існують громади нашої Церкви, відродження ієрархії для життя Церкви і посвяту Бачинського, зайву за справедливим висловом архиепископа Іоанна Американського, — такі намагання, зближення та аналогії можуть тільки дивувати, але не переконувати. Посвяту Бачинського до попереднього визначення (шляхом зносин, ознайомлення, освідомлення обох Церков і т. д. взаємовідносин нашої та ІСтаро-католицькоі Церкви) вважаю за акт поспішний, шкідливий і зайвий для УАПЦ. Такий акт посвяти священика міг статися тільки як наслідок великої та уважної праці з боку керівництва обох Церков, а не як вступ до неї. Тепер же, коли Старо-католицька Церква зовсім не знає УАПЦ, не мала і не має з нею абсолютно ніяких зносин, прохання до старо-католицького єпископа про висвяту священика для УАПЦ може там викликати тільки здивування. Гадаю, що старо-католицький єпископ має більше почуття гідности своєї Церкви та пошани до неї, до себе й до нас, ніж ми, і не спішитиме обдарувати нас „персональними послугами". .. Наражати Церкву й себе на уроки пошани до своєї Церкви й до себе — у виконанні хоч би своїх власних принципів життя і організації — це не значить іти наперед. І навпаки: застерігати від цього Церкву, шанувати УАПЦ, боліти за її церковну честь і гідність зовсім не значить бути рупором для м. А. Храповицького, патр. Тихош, м. М. Єрмаков'а, не значить затримувати наш поступ». На закінчення своєї думки архи-еп. Оксіюк пише: «Я залишаюсь при сво'їй попередній думці, висловленій в заяві до ВПЦР з 21 січня 1927 р., посвяту Бачинського в старо-католицького єпископа вважаю, разом з Всечесним архиєп. Іоанном Теодоровичем (хоч і незалежно від нього), зайвою для УАПЦ, непотрібною, шкідливою і нічим не обґрунтованою: ні ідеологією УАПЦ, ні основами її організації, ні невідступними вимогами церковної економії».

Президія ВПЦР в засід. 5 липня 1927 р. ухвалила: «Окрему думку архиєп. йосифа Оксіюка прилучити до протоколу Вел. Мик. Зборів, а копію тієї „Думки" надіслати до бр. Є. Бачинського, повідомивши 'його, що Президія ВПЦР не знає змісту листа, що було надіслано в свій час о. Митрополитом до Старокатолицького єпископа в справі висвяти його, Бачинського, і що ця справа, з огляду на її принципове значення, має бути поставлена на обговорення 2-го Всеукр. Собору. А тому Президія ВПЦР

287


>р. І


християнство перших віків для тодішньої римської не безбожниць-кої, а поганської влади. Отже, уважаючи безбожну комуністичну владу на Україні за найважливіший фактор в сумній долі УАПЦ на Україні, не можемо погодитися з такими твердженнями, побудованими, мовляв, „на основі історичного твору В. Липківсько-го", як: „УАПЦ з 1921 р. стала жертвою найперше своїх власних, внутрішніх розкладових чинників, а 'безбожна комуністична влада після самоліквідації УАПЦеркви в 1930 р. вже докінчила і завершила розклад УАПЦ через заслання, арешти, тортури та розстріли її єпископів, духовенства і вірних" (о. д-р М. Соловій, ЧСВВ. Доля УАПЦ Василя Липківського. — Митроп. В. Литовський. Відродження Церкви в Україні. Торонто. 1959, стор. 225, 260).

Ні, безбожна природа цього комуністичного уряду була чинна увесь час, діяла за своєю політикою на знищення Церкви, застосовуючи тільки різну тактику, і не можна, на наш погляд, перебільшувати тих внутрішніх неладів в житті УАПЦ, як це пристрасно зображено в історичній праці мемуарного характеру митрополита В. Липківського. В „Памятній Записці Соловецьких Єпископів (на засланні)", представленій р. 1926 большевицькому урядові СССР, відверто і стисло означено природу цього комуністичного уряду: „Було б неправдою, — читаємо там, — казати, що між Православною Церквою і державною владою радянських республік нема ніяких розходжень. Але вони не в тому, в чому хоче їх бачити -політична підозра чи наклепи ворогів Церкви. Церква не торкається політичної організації влади; вона лойяльна у відношенні до урядів всіх країн, в межах котрих має своїх членів, — від східньої деспотії старої Турції до республіки (Сполучених Штатів Америки. Розходження ж поміж Церквою і урядом радянських республік лежить в непримиренні релігійного вчення Церкви з матеріалізмом, офіційною філософією комуністичної партії і уряду. Церква признає існування духовного світу, комунізм його відкидає. Церква вірить в Живого Бога, Творця і Керівника світу, комунізм не допускає його існування і признає самозародження матерії і світу. Церква вчить про ціль людського життя в небесному покликанні духа і кличе людей не забувати небесної вітчизни, хоч би хто й жив в умовах найбільшого добробуту, а комунізм не хоче знати ніяких інших цілей для людини, крім земного добробуту. Церква вірить в непорушність засад моралі, спра-ведливости і права, а комунізм уважає їх за умовні висліди кля-сової боротьби та оцінює явища морального порядку виключно з погляду вигоди. Церква бачить в релігії животворчу силу, яка не тільки забезпечує людині досягнення вічного її призначення, але й служить джерелом всього великого в людській творчості, основою земного благополучія, щастя і здоров'я народів. (Комунізм дивиться на релігію, як на опіюм, що п'янить народи і ослаблює енергію, як на джерело їх біди і вбогоости. Церква хоче розквіту релігії, комунізм — її знищення. При такому глибокому роз-

 

ходженні в самих підставах світогляду між Церквою і державою не може бути ніякого внутрішнього зближення чи примирення, як неможливе примирення між ствердженням і неґаці'єюд_ між „так" і „ні", бо ж душею Церкви, умовою її буття і сенсом її існування е те саме, що саме відкидається комунізмом" (Протопресв. М. Польський. Новие Мученики Россійскіє. 1949. Т. І, стор. 170).

Очевидна річ, що комуністичний уряд Української Соціялі-стичної Радянської Республіки, як філія Всесоюзного уряду СССР з його центром в Москві, був тої ж природи і діяв за тими ж центральними інструкціями в політиці щодо Церкви, хоч би у проводі того місцевого уряду часом стояли й комуністи українці. Здавалось би, що при непримиренні ідеологій Церкви і держави, де влада в руках комуністів-атеїстів, виходом з тяжких конфліктів у праці Церкви і такої державної влади могло б бути послідовно переведене, на підставі певного закону, відокремлення Церкви від держави. І, як ми знаємо, декрет про „відокремлення церкви від держави і школи від церкви" був виданий радянською владою СССР вже 23 січня 1918 р., а на Україну поширений, після захоплення України большевиками, весною 1919 року. Але ж, як ми не раз бачили вже впродовж попередніх викладів, розуміння радянською владою засади відокремлення Церкви від держави було не знане ще досі в культурному світі. Комуністична влада в практиці життя, в порядку урядування не залишилась нейтральною у відношенні до віри й безвірства, а стала виразно по боці атеїзму, вживаючи всі засоби державного втручання для насадження й поширення атеїзму і нищення релігії.

В умовах свого земного існування Церква, як і всяке інше організоване тіло, не може бути позбавлена права володіння якою-будь власністю, що передбачає признання за нею, як цілою установою, чи хоча б за окремими складовими її релігійнимп громадами, прав публічної інституції, „юридичної особи". Цих прав Церква була законом 23 січня 1918 р. позбавлена, але ж оволодіння радянською владою державною церковним майном не так легко було відразу здійснити; політика економічного підриву Церкви мусіла затягнутися, з огляду на небезпечні обурення й можливу протиакцію віруючих мас населення. Тому були організовані урядом для реалізації закона про відокремлення Церкви від держави т. зв. „ліквідаційні комісії" (ліквідком), сама назва яких вказувала на заміри зовсім ліквідувати Церкву; на Україні з діяльністю „ліквідкома" зустрічаємось в актах ВПЦРади впродовж 20-их рр. до Другого ВЦСобора. Треба сказати, що Православна Церква в дореволюційній Росії, не вважаючи на секуляризацію церковних і манастирських маєтків за Катерини II, володіла великим майном, яке „широко можна було використати для культурно-освітніх і добродійних цілей". „Наші митрополити, — пише протопресв. Г. Шавельський, — і архиєпископи, маючи все готове для прожитку, отримували жалування з доходами по ЗО, 40, 50

290


і навіть, як Київськи'й митрополит, до ста тисяч рублів на рік"... (о. Г. Шавельський. Воспоминанія последнего протопресвитера русской армии й флота. Н. Й. 1954. Изд. им. Чехова. Т. II, стор. 157). Отже большевикам було що в Церкві конфіскувати і грабувати, як: церковні і манастирські землі, архиерейські дачі, церковні садиби й доми, церковні грошові вклади в банках і т. п. В міру закріплення радянської влади, реквізиція поширилась і на самі церковні святині, храми з церковними речами в них.

Церковні діячі в добі відродження Української Православної Церкви, як Церкви національної, прихильно зустріли проголошення й на Україні радянського закона про відокремлення Церкви від держави, що ми бачимо з мемуарів митроп. В. Липківського. Правда, ідею того закона вони уявляли собі, як „невтручання держави в справи Церкви" (митр. Липківський), але яке то було ,,невтручання", — вони відчули не відразу, а потім на собі пізнали. Головне було в тім на .початку, одо з конфіскати церковного майна, яке все належало на Україні до Російської Церкви, могли ско-ристати тепер українці, як пише митроп. В. Липківський: „Тому, що церкви є державна власність (по закону 23 січня 1918 р.) і віддаються в користування релігійним громадам, українці прийшли до думки утворити релігійну громаду і прохати у влади для користування якунебудь церкву в Києві". (Ор. сії., стор. 23). В тактику ж радянської влади, щодо руйнації Церкви, входило на початках, як пізніше писав сам митрополит, ,,нищити її власними руками її діячів" (ІЬісїет, стор. 154). І тому так сприятливо, з метою руйнації патріяршої Церкви на Україні, поставилась в рр. 1919-21 радвлада до організації на початках УАПЦеркви; про це докладніше подано нами в підрозд. 5 і 6 розд. І. «Коли радвлада закріпилась на Україні р. 1919, — пише митроп. В. Липківський, — вона зараз застала тут велику боротьбу українців з Російською „тихонівською" Церквою. ДПУ зразу вирішило використати цю боротьбу для руйнації „тихонівської" Церкви, що на Україні цілком панувала. Запевне з цією метою радвлада досить охоче зареєстро'вувала українські парафії і в Києві і по селах, давала їм церкви, дозволяла собори і навіть Всеукр. Собор 1921 р. Але скоро спостерегла, що УАПЦ, руйнуючи ,,тихонівщину", сама виростає в міцну і для влади небезпечну гору. Вона проголосила себе „автокефальною", незалежною від московського церковного уряду; незалежність же церковна криє в собі й думку про незалежність державну і дуже захоплює народ. Це ж для проти-церковної влади найбільш неприємне, що церква нарешті національна і виховує народ в національній свідомості, коли радвлада проти всякої національної свідомости, особливо української. Отже ДПУ стало зразу вживати на Україні тих заходів до розвалу Церкви, що й на Московщині; перенесло на Україну Обновленську церкву, сподіваючись, що вона буде бити разом і по тихонівщи-ні і по автокефалії» (ГЬісіет, стор. 157-158).

291


Рабунок церковних цінностей, що його р. 1922 перевела, під претекстом помочі голодуючим, радвлада по цілому СССР, був переведений також по церквах і манастирях України. Те не мало, розуміється, значення, що ці коштовності були здебільшого по церквах і манастирях не УАПЦ, а патріяршої Церкви на Україні. Для українського «ароду це був рабунок його національного скарбу, свідка його багато-вікової побожности, національної культури. Аджеж ці дорогоцінні різні церковні речі, часто високо-мистецької роботи, з золота, платини, срібла, оздоблені дорогими каміннями, перлами, напрестольні Євангелії в золотих і срібних оправах, багатющі різниці церковних шат, архиєрейських митр, нагрудних панагій і хрестів і т. д., — були жертвою на Українську Православну Церкву впродовж віків від українських князів, гетьманів, митрополитів, архиєпископів і єпископів, побожної української шляхти, українського козацтва ... Найдавніші осередки українського православія, Київ з його святинями ('Київо-Печерська Лавра, Софійський собор, манастирі: Михайлівський Братський, Флоровський, Межигорський, Видубецький і др.)> Чернігів з його святинями (Опасо-Преображенський і Борисоглібський собори, Єлецьїкий манастир і др.) були основне пограбовані на „поміч го-лодаючим". Для кваліфікації цієї акції радвлади, як рабункової акції, дає повні підстави процес умученого большевиками Петроградського Митрополита Веніямина (і 86 люда з ним), що відбувся в червні 1922 р. Митрополит Веніямин, дійсно готовий «а всі жертви для помочі голодуючим від голоду 1921 р., подав заяву урядові, в якій вказував, що для спасіння голодуючих Церква готова віддати своє майно, але для спокою віруючої маси необхідно, а) щоб це була дійсно добровільна пожертва, а не насильство, б) щоб в контролі над використанням церковних коштовностей брали участь представники від віруючих. Місцеві органи влади в Петрограді погодилися було на це, але Московський центр рішуче повстав проти контроля, і митрополит Веніямин був радянським судо'м засуджений за протиділання ніби урядовій акції „помочі голодуючим". Він був розстріляний. Протопресв. М. Польський подає також, що на Україні в зв'язку з реквізицією церковних коштовностей радвладою в 1922 р. розстріляно і замучено духовних осіб в єпархіях: Харківській — 98, Полтавській — 124, Катеринославській — 92, Чернігівській — 78 і Одесо-Херсонській — 191; разом 583 особи; нема даних по єпархіях Київській, Подільській, і Волинській (о. М. Польський. Ор. сії., стор. 27-31; 57; 213).

Як ми вже знаємо, Радянським декретом з дня 23 січня/5 лютого 1918 р., що ним Церква була присуджена властиво до стану нелегального, було переведено експропріацію всього церковного майна. Єдине, що залишалось -віруючим, це утворювати місцеві громади віруючих не менше 20 осіб і реєструвати їх у влади безбожної та після реєстрації просити у тимчасове користання ту чи іншу церкву, беручи на себе відповідальність за цю церкву і

292


майно в ній та «есучи всі видатки, зв'язані з тим користанням. Такий декрет про „відокремлення Церкви від держави" з рабун-ком всього церковного майна, проголошений в державі, рік тому назад християнській, видавався громадянству остільки безглуздим, що його не хотіли трактувати поважно, і тому в перших часах большевицька влада могла перейняти в своє розпорядження тільки безпарафіяльні церкви, як, напр., військові та домові. Парафії не квапились реєструватись, а диктатура безбожників-мате-ріялістів не почувала себе відразу такою сильною, щоб закривати святині в незареєстрованих парафіях. Українці в Києві заснували першу українську парафію, одержавши від влади мандат на Миколаївський величний собор, збудований Мазепою в кінці XVII віку, який раніше був військовим, безпарафіяльним, і тепер відправ у ньому не було (Митр. Литовський. Ор. сії:., стор. 24).

Боротьба за церковні будинки між різними юрисдикціями православних церков на Україні, коли сторони почали звертатися за підтримкою до влади, просячи зареєструвати громаду і дати дозвіл на користання з церковного будинку, сприяла переведенню в життя безбожного декрету про відокремлення Церкви від держави, в большевицькому його розумінні, як нищення Церкви та руйнація церковного життя. Від влади залежало відтягати час з реєстрацією релігійної громади та дозволом на передачу в її користання храму; влада могла підтримувати ту чи іншу сторону в боротьбі за церкву, поглиблювати між ними ворожнечу. Справи ці рішались центральним урядом в Харківі, де, .переважно для цих справ, від ВПЦРади перебував відпоручник, що називався „пра-вопорадником". З доповіді такого „правопорадника", прот. Л. Юнакова, на Вел. Мик. Зборах ВПЦРади 11-13 траня 1927 р. видно, напр., що з 77 справ, піднесених о. Юнаковим перед урядом за півроку з 1. XI. 1926 р. до 1. V. 1927, 60 з них торкались передачі або повернення в користання вірних храмів Божих. Храмами диспонувала в ці часи безбожна влада, як хотіла, не зважаючи на те, звідкіль, якими коштами була збудована та чи інша церковка, 'може ж повстала вона на трудовий гріш села, на збірні пожертви від трудового народу через уповноважених ходаків від села. З 60 справ, по доповіді прот. Юнакова, тільки в 12 випадках українці дістали церкви в своє повне користання; в 19 випадках в користання спільне (<почергове) з іншими церковними орієнтаціями; в 13 проханнях було відмовлено (між ними в проханні на дозвіл користати для богослужень з Успенського собору Київо-Пе-черської Лаври і з Чернігівського Борисоглібського собору); 16 справ лежали не розглянутими, при чому помітно, що то були переважно прохання про передачу в користання церков по містах, як Черкаси, Конотоп, Золотоноша, Біла Церква, Миколаїв, Охтирка, Лохвиця, Сміла, Київ (на Демиївці), Васильків, Коростень (Протокол Вел. Мик. Зборів ВПЦРади 1927 р., стор. 39-43).

293


Відібравши від народу його церковні святині, в яких віками молились його батьки, діди і прадіди, та даючи тепер народові дозволи «а молитву і богослуження в цих святинях з великими утрудненнями, безбожна комуністична влада почала далі накладати податки на церковні громади за тимчасове користання з церков, заграбованих владою. Це оподаткування церков було високе, в тисячах карбованців, при чому для цього оподаткування не було певного часу, за який податок той був оплачений. І податок був скорше контрибуцією, по виплаченні якої ворожа побожному народові сила накладала нову, ще більшу, 'Контрибуцію за право на Богослуження в храмі. Так, напр., на парафію Софійського собору в Києві, при важких податках увесь час, які вона сплачувала, було наприкінці 1932 р. накладено 10.090 карб., а коли лара-фія цю суму виплатила, то на неї влада знову наклала вже 20.000 контрибуції ((„Рідна Церква". Січень-Лютий 1956 р., стор. 5). І такі здирства застосовано було комуністами до Божих церков по всьому СССР; було це не так одним з джерел прибутків для рад-влади, як засобом для нищення Церкви, релігії. Невплачення податку вело до відібрання церкви і закриття її для Богослуження.

Але для закриття церков широко вживались і інші засоби. По містах бажало ніби того закриття робітництво і виносило про закриття тої чи іншої церкви ухвали, які влада тільки, мовляв, виконувала. По селах закриття храмів Божих стояло в тісному зв'язку з посиленим наступом на Церкву з 1929 р., коли кінчилася доба т. зв. нової економічної політики („Неп") і почалась насильницька колективізація селянських господарств. Церковно-<побуто-ві традиції хліборобської України '(Див. Т. III цієї праці, стор. 266-271) були, без сумніву, великою перешкодою для революції в народньому побуті 'через впровадження в українському селі системи „колхозів". Відомо, що страшним спротивом зустріло цю систему українське село, і Іщоб загнати його до „колхозів", комуністична влада вжила жахливого способу — штучного голоду в зиму-весну 1932-33 р., під час якого загинули мільйони українського народу. На Церкву, як сказано, ще перед тим посилила наступ радвлада, руйнуючи уклад церковно-народнього побуту й світогляду українського села. Радвлада, розпалюючи соціяльну ворожнечу на селі, розбивала єдність нації; владу в „сільрадах" віддавала в руки „незаможників", які мали нищити статечних господарів, як „куркулів", від яких було відбірано майно, а самих їх висилано на далеку північ. На чолі колхозів ставали ці ж „незаможники", вони ж скоро і безбожники; Церква ж, ограбована, як .вище було сказано, зо 'всього свого майна, могла з духовенством бути утримувана тільки парафіяльною громадою, навіть допомоги релігійним організаціям яких-будь доброчинців були заборонені. І трудно було Церкві встояти при колхозній системі, коли на чолі колхозної громади стояли безвірники, які, виконуючи накази своїх начальників, почали проводити „приговори" про „непотріб-

294


ність" в їхньому селі чи колхозі церкви. Так, з ініціятиви ніби самих селян, закривалась в селі святиня. Де натрапляли на опір, іні-ціятиву проявляла влада -в свої різні способи; часто вживався, напр., спосіб заборони богослуження в тім чи іншим церковнім будиеку з огляду на небезпечність того будинку для життя присутніх в ньому. І таку церкву, як небезпечну для життя, зносили потім, матеріял продавали. Церковні доми, в яких за часів до революції проживали причети, побудовані по селах виключно майже на кошти самих парафіян, теж було забрано і вживано для помешкання сільрад чи інших колхозних „установ".

Закриті для богослужень церкви, коли не руйнувались до часу, то зуживались для різних „громадських" потреб, що часто було зв'язано з профанацією святині. Церкви вживали під склади колхозного збіжжя, під стайні, молочарні, свинарні, влаштовували в них кіно, клуби молоді, різні забави, антирелігійні музеї і т. п. З оповідання лрот. Д. 'Бурка, як очевидця, довідуємось, як спрофановано було, напр., собор Межнгорського Спаса під Києвом, колишнього знаменитого Запорізького макастиря, а з кінця XVIII ст. манастиря жіночого. В тім манастирі було в 1929 р. розташовано радвладою Художньо-Керамічний Інститут; до весни 1931 р. Богослуження в соборі манастиря 'відбувалось без перешкод. Але на страсному тижні 1931 р. директором Інституту Міл-лером вирішено було „зліквідувати контреволюцію на території Інституту". І у Велику Суботу студентський партосередок, на чолі з своїм безувіром директором, учинив погром святині: „знищено дорогоцінні барокові іконостатси XVII стол., роботи славного архі-текта Андрія Меленського, знищено — лопатами й сапами поко-пирсано — малювання італійського мистця Антоніо Скотті, знищено багату манастирську бібліотеку, дзвони побито, все дощенту розорено, ліквідовано"... Коли очевидець через кільки часу переступив поріг спрофанованої святині, то побачив, що „в середній наві, на місці, де був престіл, стояв на п'єдесталі бюст Леніна, в бокових навах бюсти Маркса і Сталіна, з іконостасів лишались тільки сліди їх основ; на стінах, де були фрески, які знищено, дивовижні мальовидла з „содбудівництва"... Студентський клуб. („Рідна Церква". Ч. 1 — 1954, стор. 9; ч. З, стор. 5).

Ми не маємо відомостей, та й Бог знає, чи будемо коли мати їх, скільки точно церков було знищено на Україні, як і в цілому СССР, безбожною комуністичною владою, за те певно можна сказати, що за 40 літ тої безувірної влади не було побудовано в СССР жодної нової церкви. Руйнування церков в Україні широкою смугою йшло в 30-их рр. Розбиралися церкви, переважно дерв'я-ні, під гаслом „церкви для науки", нібито для будування шкіл-де-сятирічок, а матеріяли з розібраних церков часто йшли на опал мешкань для партійної верхівки в районах і навіть для побудови собі виходків районовими керівниками (Р. Л. Суслик. Криваві сторінки з неписаних літописів. Англія. 1955, стор. 294-295. „Дзвін").

295


— Як оповідають очевидці, перед війною німецько-большевиць-кою 1941 р. можно було проїхати по Укра'іні залізницею сотню кільомертів і не побачити по селах жодної церкви.

По великих містах України безбожна влада в XX віці не щадила в руйнуванні церков, пам'ятників християнської культури глибокої старовини. Цього комуністичного варварства дізнала на собі найболісніше столиця давньої України-Руси 'Київ. В році 1934 столиця маріонеточного уряду УСРР, з наказу червоного Кремля в Москві, була перенесена з Харкова до Києва. В зв'язку з цим виник план де-якої реконструкції княжого Києва, в якому, очевидно, не було будинків, гідних для уміщення такого високого уряду, як радянський. Спочатку було уплановано збудувати осередок безбожного радянського уряду України в Ки?ві на Печер-ську. Жертвою цього проекту став величний Миколаївський собор на Печерську, пам'ятка українського барокко кінця XVII в., побудований був в рр. 1690-1693 архітектором І. Старцевим, на кошти гетьмана Івана Мазепи. 'В 'цьому соборі, як ми вже знаємо, до революції військовому, відбулась 9 травня 1919 р. (свято Перене-сенння мощів Святителя Миколая) перша Службо 'Божа в живій українській мові. І цей монументальний собор безбожна влада поспішила р. 1934 з-нести, коли скоро відпав і проект побудови на Печерську урядових будинків; пізніше повстала тут, на місці, де стояв храм „Великого Миколи", низенька непоказна фабрика для обрібки дерева військового призначення, влучний символ заміни релігійного духа бездушною матерією. Новий варіянт проекту реконструкції Києва, як осередка для безбожного уряду УСРР, ще більш загрожував церковно-культурній старовині Києва, бо, згідно з цим проектом, осередок цієї влади мав бути вже там, де був осередок української християнської княжої влади, т. зв. „старий город". Загроза руйнації повстала тоді для найбільшої й найдавнішої церковної святині м. Києва — Софійського собору, побудованого 900 років назад князем Ярославом Мудрим, сином св. Рівноапостольного князя Володимира, Хрестителя України. „Вандалізм цього задуму (зруйнувати св. Софію) буквально тероризував свідомість кожного київлянина. Більшовики, на щастя, відмовились потім від заміру знести храм св. Софії. Мотиви цієї відмови вияснить, може бути, історія"... (ІБ. Микорский. Разрушение культурно-исторических памятникав в Києве в 1934-1936 годах. Мюнхен. 1951, стор. 6). В р 1934 Софійський собор був тільки закритий для Богослуження і з нього зроблено архітектурний му-зей-заповідник.

Та жертвою „реконструкції", для побудови в центрі Києва будинків Ради Народніх Комісарів УСРР і Центрального Комітету Ком. партії більшовиків України, стали інші святині українського народу, дорогоцінні пам'ятки княжої доби: Михайлівський Золотоверхий манастир (ХІ-ХН в.) і близько нього — Трьохсвятительська церква (XII в.). Збурення Михайлівського манастиря, знаме-

296


нитого своїми старовинними фресками і мозаїками давнніх українських майстрів, не обійшлось без захисту цієї церковно-куль-турної пам'ятки вченими археологами і знавцями мистецтва. Головним захисником святині був український археолог проф. і член Української Академії Наук М. Макаренко. Його докладні записки в боротьбі проти більшовицького вандалізму науковим і урядовим установам та окремим особам, як Постишеву, тодішньому сталінському наміснику на Україні, велика депеша на ім'я самого Сталіна, — кінчилась арештом проф. М. Макаренка і висилкою його до м. Казані, де він і помер. >Не помогло й виступлення на захист святині Золотоверхого манастиря в Києві російських академиків, як проф. Айналов, академик архитектури Г. Котов і др. (Докладно про це у Б. Микорського. Ор. сії., стор. 7-11). Найцінніші мозаїки Михайлівського манастиря були вивезені до Москви; фрески та інші мозаїки зняті і перенесені до музею в <св. Софії, а сам манастир зруйнований дощенту, як і Трьохсвятительська церква.

Жертвою „реконструкції" Києва, а властиво для улаштування на Подолі Києва ларку „культури і відпочинку'', був варварськи збурений Братський манастир на Подолі, свідок української культури й освіти з 1615 р., коли було засноване Богоявленське братство, а при ньому школа, з якої розвинулась Київська Духовна Академія. Братський Богоявленський собор, який був й академічною церквою, збудований був коштами гетьмана Мазепи, тим же І. Старцевим, що будував Миколаївський собор на Печерську, в кінці XVII в., а дзвіниця при соборі Богоявленському була збудо-дрвана в половині ХУІИ в. відомим українським будівничим С. Ков-ніром. І собор і дзвіниця Київського Братства на Подолі були більшовицькою владою знищені. 'На Київському Поддлі ж в половині цих 30-их рр. були зруйновані комуністичною владою: Успінська церква (святиня XII в.), Іллінська церква, Петро-Павлїв-ська церква, Грецька церква (біля Братства), церква Миколи Доброго, церква Різдва Христового; по сусідству з Подолом на Лу-кіяновці — дзвіниця Кирилівського манастиря, чудовий твір барокової доби українського архітекта Григоровича-ІБарського. На Печерську, крім собору „Великого Миколи", був зруйнований Миколаївський Слупсь'кий манастир, прозваний в народі „Малий Микола", і знищена церква в ім'я св. княгині Ольги.

Київо-Печерська Лавра, після страшного пограбування більшовиками її коштовностей й винищення та розгону ченців, була об'явлена з 1928 р. „Всеукраїнським культурно-історичним заповідником" („музейний городок"), куди стали пускати по квитках за гроші оглядати святощі та вислухувати антирелігійну пропаганду провідників по музеях. На закритому для Богослуження Київському св. Володимира соборі теж появився напис: „Антирелігійний музей — Володимирський філіял".

Поруйновано було в Києві немало й інших церков, пізніше побудованих, як знищено, очевидно, і всі домові церкви. Знищу-

297


ючи християнські святині, радвлада, реконструючи Київ, не залишила в спокої й місць вічного упокоєння померлих. З закритих та понищених в Києві цвинтарів треба особливо назвати історичні — „Аскольдову могилу", Щекавицький на горі цвинтар та цвинтар Флорівського жіночого манастиря. Цвинтар „Аскольдова могила" над Дніпром було знищено цілком, надгробники, часто високої мистецької вартосте, мармурові, бронзові, чавунні — ван-дальськи побито й порозкидано, мавзолеї та склепи пограбовано та поруйновано. По руйнації цвинтаря й профанації могил на місці тому створено садок для пияцтва і гульбиіщ, 'під назвою „парк культури та 'відпочинку" (Український збірник. Кн. 10. Мюнхен. 1957. М. Міллер. Знищення Православної Церкви большевиками, стор. 52).

По інших великих і більших містах України в .половині 30-их рр. XX стол. так само 'було переведено закриття та нищення храмів Божих. Так, в Харкові було висаджено в повітря на Миколаївській площі ;в центрі міста Миколаївську церкву, що була тоді катедрою УАПЦеркви на Слобожанщині. Зруйновані церкви — Ми-роносицька, Святодухівська, Воскресенська, Дмитріївська, Грецька на Московській вул. і др. Успенський катедральний собор перебудовано на радіовузол; Благовіщенський собор перетворено на бензиносховище. В Одесі збурено було величний катедральний Преображенський собор, храм Архистратига Михаїла при Дівочому манастирі, військовий св. Сергіївський собор, Миколаївську церкву в порті і др. В Полтаві зруйновано Успенський собор, Воскресенську церкву, де була катедра УАПЦ, Троїцьку церкву, Стрітенську церкву, Різдво-БогО'родичну церкву, По'кровську церкву. Ліквідовано було безбожною владою по всій Україні манастирі; між ними, крім згаданого вже, матірного для всього* українського чернецтва, Київо-Печерсь'кого манастиря, треба назвати такі славнозвісні й шановані в народі манастирі, як: Святогорський Успенський на Харківщині (основ. 1624), Хрестовоздвиженський в Полтаві, Самарський „Запорізький" біля м. Новомосковськом на р. Самарі; Мгарський біля Лубень на Полтавщині, Козельщан-ський жіночий на Полтавщині, Ахтирський Троїцький на Харківщині, Ладинський жіночий на Полтавщині, Троїцько-'Іллінський в Чернігові (перетворено на „свинорадгосп"), Єлецькиїй Успенський під Черніговом, Київський Покровський жіночий, Куряжський під Харковом, Київо-Видубецький Михайлівський манастир.

Для загальної картини знищення безбожною комуністичною владою християнських святинь і християнської культури на Україні наведемо довший уривок з доповіді проф. М. Міллера. «У 1943 році, — пише він, — я мав натоду, в окладі археологічної експедиції, оглянути, пройшовши пішо, все узбережжя Дніпра на його великому коліні, від Дніпропетровська аж до Нікополя, понад 160 клм. На всьому то'му просторі, обабіч Дніпра, було розташовано багато великих українських сел, що всі колись мали4 церкви. Вже

298


під час побудови Дніпрельстану до 20 сел частково або повністю було перенесено на вищі місця, в зв'язку з затопленням Дніпрової долини. В усіх тих селах церкви було поруйновано, але на нових місцях тих 0-сель — нових церков вже не відбудовано. А в 1943 році я не знайшов на всьому тому просторі вже ні одної церкви. У великому селі (Біленькому замісць великої кам'яної церкви залишились купи сміття, порослі бур'яном. В Нікополі від славнозвісного запорізького собору, що був доволі рідкісною пам'яткою українського барокко в його найвищій формі розвитку — девяти-банної побудови, не залишилося й сліду. Так само було, звичайно, і по всій Україні, й годі перелічувати всі зачинені та поруйновані церкви, бо „імена їх Ти, Господи, відаєш"... Можна сказати, що у наслідок сов?тської антирелігійної політики та діяльно сти вже до 1937 року всі церкви та манастирі було зачинено, а більшість поруйновано. З церков поробили саме румови-ще і не залишили майже ніодної пам'ятки з великого минулого України та прекрасної культури її народу. В цьому й полягало основне завдання совєтської влади в її боротьбі з християнською Церквою та „буржуазним націоналізмом". Треба було зробити так, щоб нові, совєтські покоління українського люду вже не бачили і не знали великих церковних, історичних та культурних пам'яток, створених старою Україною. 'Бо тільки тоді можна вести пропаганду про те, що української культури взагалі не було, як не було раніш і нічого доброго*, а що є, то це лише досягнення боль-шевиків. Така ж руйнація переводилася і щодо церков інших конфесій та пам'яток цивільної архітектури» (Укр. Збірник. Кн. 10. Ор. сії., стор. 54-56).

«Годі перелічувати всі зачинені та поруйновані церкви, бо імена їх Ти, Господи, відаєш», — пише проф. <М. Міллер. Оця форма поминання-молитви про упокоєний померлих душ, „імена же їх Ти, Господи, Сам відаєш", ще більше, ніж до понищених святинь, стосується до тисяч і тисяч замучених на Україні священо-служителів вівтаря, не тільки, розуміється, УАПЦеркви, а і других церковних юрисдикцій. (Вище (підрозд. 9 розд. ІІ) ми почасти вже торкались щодо правного і матеріяльного становища духовенства УАПЦ у внутрішньому житті Церкви, який стан здебільшого був зовсім невідрадним. Але найбільша біда і страх для духовенства прийшли зовні, від тієї ж безбожної держвлади, яка нищила й закривала церкви, місця для Богослуження. В боротьбі з релігією засобом, поруч з нищенням храмів, ще успішнішим мало бути фізичне винищення „служителів культа" та поставлення їх і родин їх в такий безправний в державі стан, щоб нікому, під цим терором, не повадно було заступати ряди винищуваних „служителів культа". Коли в першому десятилітті революції теж немало трагично загинуло духовенства, особливо під час грабування церковних цінностей, то це переходило більше у вибуялій сти-

299


хії анархії і пробудженої соціальної ненависти. З кінцем же в р. 1929, доби „непа", коли почалась насильницька колективізація сільського господарства, а разом ліквідація господарче найздо-ровшої частини селянства — „куркульства", то й нищення духовенства набрало плянового характеру в руках радвлади.

В актах ВПЦРади, які ми мали під руками, майже не зустрічаємо даних про переслідування духовенства органами держвлади, про боротьбу з безправним станом духовенства в державі і опір тому свавільству, з яким в замірі ліквідації трактовано духовенство в державі. На Вел. Мик. Зборах 11-13 травня 1927 р. 'прийнято було, на внесення одного з учасників Зборів, ухвалу: „Порушити питання перед владою щодо поліпшення правного стану духівництва в звязку з Ю-ти річним ювілеєм Жовтневої революції". В часі Жовтневої революції була на Україні влада Української Центральної Ради; просити милости для духовенства з нагоди 10-річчя приходу до влади безбожної большевицько'ї партії на Московщині було найменше наївністю. На тих же Вел. Мик. Зборах ВПЦР 1927 р. ухвалено було: „Збори доручають Президії ВПЦР з'ясувати перед відповідними державними органами справу оподаткування духівництва й унормування її" (Протокол назв. Зборів ІВПЦР, стор. 57 і 58). Позбавивши духовенство церковної землі і церковних домів, радвлада ще й оподатковувала духовенство, часто на грубі тисячі, що було таким же засобом нищення Церкви, як і оподаткування безбожною владою користання з святинь. Як Президія ВПЦР виконала це доручення і що відповіла їй влада, чи й зовсім не порушувала .перед владою справи оподаткування, — даних про це в актах не зустрічали.

Ще тихший був голос, або й жодного не було голосу, органів церковної влади в справах арештів, заслань, розстрілів духовенства. Річ в тім, що при арештах, триманнях по в'язницях, засланнях на довгі роки в далекі краї на тяжкі роботи єпископів, священиків, безбожна влада ніколи чесно не казала, що це кари за віру в Бога, за проповідь релігії й моралі в народі, ні, за це влада, мовляв, не переслідувала, вона пришивала „служителям куль-та" контр-революцію, іноді антисемитизм. До священиків УАПЦер-кви легко було -стосувати і закид в „буржуазному націоналізмі", бо' посеред них немало було старшин УНР, які приймали участь у національній визвольній боротьбі українського народу; больше-вики казали, що „петлюрівці поховались від совєтської влади по церквах під ризами". Отже виступати на захист „контр-революціо-нерів", „антисемитів", „петлюрівців" — чи не значило це в очах ДПУ стати співучасником „контр-революції"? Терор сковував уста...

В актах ВПЦРади ми зустріли два конкретних випадки, як реагувала Президія ВПЦР на арешти священодіячів УАПЦ. Представник Лубенської Церковної Округи прот. В. Слухаєвський в доповіді на засіданні Президії ВПЦР оповів про арешт і загрозу ви-

300


силки прот. С. Явтушенка, що викликало пригнічуючий настрій у всій Лубенській Церкві, бо ж приводом до арешту сталася давно вже зліквідована невдала оцінка прот. Явтушенком подій в церковному житті УАПЦ літа-осені 1926 р. (див. підрозд. 5 розд. II цієї праці). Ухвала ВПЦР по цій доповіді прот. В. Слухаевського (до речі, теж потім, р. 1929 репресованого ДПУ) була наступна: „З сумом констатувати факт арешту прот. Симона Явтушенка, але до остаточного з'ясування причин цього арешту Президія ВПЦРа-ди не вважає можливим порушити клопотання від свого імени перед Урядом про полегшення долі о. Явтушенка і бере на себе обов'язок всебічно підтримати таке клопотання перед Урядом, коли воно буде порушено з боку Троїцької парафії м. Миргорода, або Лубенської Окр. Церк. Ради, і коли буде доведено, що о. С. Явтушенка заарештовано по лінії його праці за невдало висловлену оцінку церковних подій минулого 1926 р." (Прот. зас. Президії ВПЦР ч. 29/49, з 12 квітня 1927 р.). Другий випадок. Уманська Окр. Церк. Рада повідомила Президію ВПЦРади, що в ніч на 15 червня 1927 р. під час обшуку у о. Заячківського забрано папери Уманської Окр. Церк. Ради, 111 крб. грошей, що належать Окр. Церк. Раді, та інші речі; о. Заячківського, свящ. І. Лукаше-вича та свящ. О. Давиденка заарештовано. Ухвала Президії з приводу цього повідомлення була: „Висловити Уманській Округовій УАПЦеркві співчуття з приводу сумного факту арешту священодіячів та виєм'ки листування й грошей, що належать Округовій Церк. Раді; пропонувати Округовій Церк. Раді вжити всіх заходів до повернення листування й грошей Окр. Церк. Ради й до з'ясування причин арешту священодіячів" (Прот. зас. Президії ВПЦР ч. 49/69, з 24 червня 1927 р.). Зустрічаємо ще один раз в актах ВПЦР загальне доручення Голові ВПЦР єп. Петру Ромоданову, коли він їхав в справах УАПЦ до Харкова, „порушити перед Осередковим Урядом і всебічно з'ясувати питання про полегшення долі осіб, що позбавлені волі, обмежені в правах по церковній лінії", а також „з'ясувати перед Урядом ненормальні відносини різних місцевих органів Держвлади до УАПЦ" (Прот. засід. Президії з дня 2 березня 1927 р.). Чи виконав це доручення єп. П. Ро-моданів, Голова ВПЦРади, і з яким успіхом, — в дальших актах ВПЦР нема про це й сліду. Звертає врешті нашу увагу й те, що в доповіді прот. Л. Юнакова, як правопорадника в Харкові в справах УАПЦ перед Урядом, яку він робив на Вел. Мик. Зборах 1927 року, абсолютно нема згадки про яку-будь справу, порушену перед урядом на захист якого з священодіячів, репресованих урядом навіть по „церковній лінії"...

Захисту духовенства в переслідуваннях його й муках від безбожної влади не було ні від кого, та й не могло бути... Бо ж „ан-тихристовий меч", озброєна влада була в руках людей, для яких „право" й „мораль" були порожніми словами. І цей стан безпо-радности, беззахисносте духовенства найбільше треба прийняти

ЗОЇ


під увагу при явищах „падіння" посеред нього, як і в перших віках християнства було багато мучеників за Христа, які мужньо йшли на смерть за свою нову віру, а було немало й „падших", для яких Церква встановляла путі покаяння й правила прийняття знову в лоно Церкви. Розуміється, що не було в УАПЦ й без „авантюрницького пороху", про який пише митроп. Липківський, що „таких авантюрників було мабуть немало і на 1-ому Всеукр. Соборі 1921 р., навіть в його президії" (Ор. сії., стор. 136), але в поясненні причин великого числа падінь і зречень сану посеред духовенства УАПЦ для нас більше промовляють не слова „аван-тюрництво", „христопродавці", „зрадинки-юди", а інші слова того ж митрополита В. Липківського, як: „Головною хибою (правильніше — бідою) життя УАПЦеркви та її керівничих органів була та загальна неволя, той тяжкий меч, що висів над Україною, завжди готовий упасти на всякого, хто хоч трохи підніме голову, особисто на церковній праці; от цей меч і робив велику пустку з нашої Церкви"... (Ор. сії., стор. 144).

Тяжкий антихристовий меч, що взагалі повис над Церквою в СССР, міг викликати свого роду капитуляцію навіть патріярха Московського Тихона, який у заяві до Верховного Суду Рос. Соц. Фед. Сов. Респ. писав: „Визнаючи правильість рішення Суду про притягнення мене до відповідальности по статтях Карн. Кодексу, вказаних в акті обвинувачення, за антирадянську діяльність, я каюсь в цих провинах супроти державного порядку і прошу Верховний суд увільнити мене з-під сторожі. При цьому заявляю, що віднині я не ворог Радянській владі. Я отаточно й рішуче відмежовуюсь як від зарубежної, так і від внутрішньої монархічно-білогвардійської контр-революції" (Свящ. К. Зайцев. Православная Церковь в Советской России. Шанхай. 1947, стор. 161-162). І в той же час радянська преса писала: „Треба добити церковну контр-революцію. Вона остання фортеця буржуазно-поміщицької реакції... Ми повинні приспішити її загибель, щоб зруйнувати останню контр-революці'йну організацію на території Радянської Республіки" (ІЬМет, стор. 164). Отже не дивно, що під цим тяжким мечем, в обставинах гніту, неможливого оподаткування, всякого роду тортурів, арештів, страшних допитів, загибелі родин і т. д., множились заяви зречення і відходу від церковної праці духовенства.

Як ставилась до цього сумното явища церковна влада? В актах ВПЦРади знаходимо таку ухвалу Президії ВПЦР: „Визнати неприпустимим повернення бувшого священодія'ча УАПЦ, що зрікся сану й Церкви, до будь-якого служіння в УАПЦеркві і не чинити ніяких перешкод до повернення таких осіб в склад УАПЦер-ки на правах вірного, що має бажання покаятися в своїй провині перед Церквою. Цю принципову ухвалу Президія ВПЦР винесе на остаточний розгляд майбутніх Вел. Мик. Зборів ВПЦРади" (Прот. засід. ВПЦР з дня 12 квітня 1927 р.).

302


На Вел. Мик. Зборах 1927 р. ця ухвала, за браком часу, не була розглянута. Тільки через рік, на Вел. Мик. Зборах ВПЦРади 29 травня — 1 червня 1928 р., питання про „зреченство" чи „відступництво" і 'Святценодіячів і вірних УАПЦ було предметом нарад по доповіді архиєп. К. Малюшкевича. Доповідач констатував, що відступники від Церкви й віри, відступники від священослужін-ня й церковнослужіння були завжди в житті християнському, але наші часи збільшили зреченсто, — ,,воно стало явищем масовим". „Зреченство від віри і Церкви, впродовж останніх після-револю-ційних часів, відзначаються тисячами й десятками тисяч осіб. Зреченство від священнослужіння й церковнослужіння визначається в межах України десятками й навіть сотнями". Можливість повернення відступників до віри, Церкви й до служіння в Церкві доповідач уґрунтовує Євангельськими притчами про блудного сина, про вівцю, що заблукала і дає велику радість пастухові, коли він знайде її, поверненням атшстольства ученику Господа Петрові, який відрікся -було Христа та відразу гірко каявся в тім і після воскресення Христа був привернений Господом в правах апостольського служіння. На (підставі цих міркувань і було складено проект наказу про прийняття до Церкви й до служіння в Церкві свя-щеннодіячів. При цьому прийнято було під увагу форми відходу від Церкви й зречення свяіщеннослужіння та поведінка відступника у відношенні до Церкви.

Священнодіячі, що відійшли від віри, Церкви і свого служіння і, відходячи, заманіфестували свій відхід шляхом оголошення в пресі, чи через інші які форми прилюдних виступів, що плямували віру й Церкву, або- чинили шкоду вірі й Церкві у якийсь інший спосіб, і хотять повернутись до Церкви, повертаються через прилюдне покаяння перед Церквою. До причастя допускаються не раніш, як через рік. Після причастя можуть б,ути допущені до служіння Церкві на посадах диригентів, дяків, читачів, співців. До священнО'Служіння вони не повертаються. Священнослужителі, що відійшли від свого служіння, а не відріклись віри й Церкви, і, відійшовши від служіння, плямували саме діло священнослужіння, повертаються через визнання своєї провини перед Церквою і покуту в формі служіння на протязі року на посадах дяка, співця, читача і т. ін. Священнослужителі, що залишили своє служіння і Церкву без наміру шкодити Церкві і без відповідних вчинків, повертаються до' свого служіння через покаяння, святе причастя через 1/2 року, тоді ж (після причастя) вони можуть бути допущені до виконання обов'язків церковнослужіння і через 1/2 року можуть бути повернуті до свящешо служіння (Церква й Життя. Ч. 7 за 1928 р., стор. 90-91).

Про відступництво від Церкви посеред вірних митроп. В. Лип-ківський писав: «По мірі того, як зміцнювалась комуністична влада на Україні та все тісніше прибирала до своїх рук усе громадянство, вона провадила все більш шалену працю знищення, лік-

303


відації „релігійних забобонів" і в усьому радянському громадянстві ... Але коли в перші роки радвлади все ж в церковних справах брали участь і учительство і навіть професура і урядовці і робітники і вільні громадяни, то з 1925-26 рр. всяка участь народу в релігійних справах мусіла припинитись чи дуже обмежитись. Учительство мусіло стати явно антирелігійним; його, як і урядовців та робітництво, навіть за колишню церковну парцю або навіть за далекі зв'язки з попами і церквою, позбавляли праці, виключаючи з профспілок, бірж праці і т. ін., а вільного народу ставало щораз 'менше, все мусіло тягнутись до рук уряду... Це було надто тяжко, смертельно тяжко, особливо' УАПЦеркві, що в основі своїй поставила всенародню соборноправність, а народ? .. Хіба зайде хто до церкви, та й то крадькома, а працювати в радах? Ризикувати хлібом і свогм і своєї родини, — запевне хто ж захоче?» (Ор. сії., стор. 187-188).

Ясно, що матеріяльна залежність від безбожної державної влади, яка почала скупчувати в своїх руках всі галузі суспільного життя, відбилась в першу чергу на відношенні до Церкви інтелігенції. Національний характер УАПЦеркви у великій мірі сприяв пробудженню посеред української інтелігенції інтересу до Церкви й церковно-релігійного життя. Але, коли, за словами митроп. В. Литовського, „на все суспільство повіяло тяжким комуністичним повітрям знищення віри і Церкви, то звичайно кволість, ма-лодухість і зрадливість в суспільстві УАПЦ ще більше виявилась, ніж в ЇЇ духівництві, і завдала УАПЦ чи не більше ран"... Думаємо, що так було не тільки в суспільстві УАПЦ. Для української інтелігенції, якої частина захопилась було відродженням своєї національної Церкви, повстала, з походом комуністичної влади на віру і Церкву, небезпека подвійна — втратити через участь в церковному житті працю, а, значить, і засоби до життя: це небезпека закидів і переслідувань за „релігійні забобони"; друге — закидів в українському „націоналізмі" приналежністю до УАПЦ. І тому представників української інтелігенції на Другому Всеукр. Соборі УАПЦ в жовтні 1927 р., на якому звільнено було з катед-ри митрополита В. Липківського, вже не було. „Українська інтелігенція, — ппше митроп. В. Липківський, — була вже вся в комуністичному мішку і представників на соборі зовсім не мала" (Ор. сії., стор. 205).

Як бачимо, безбожна радянська влада в наступі її на Церкву й релігію мала цілий арсенал потрібних для нищення Церкви й релігії засобів. Всі вказані засоби були насильницького характеру, пов'язані з використанням брльшевиками свого положення при захопленій владі, яка орудує фізичною озброєною силою. Старші й середні покоління з побожного народу, коли тисячами залишали Церкву, то залишали її в масі своїй не з переконання, не через зміну світогляду, а під тиском переслідувань, терору, залеж-ности матеріяльної. Але, поруч з терором, вжита була радвладою

304


широко й антирелігійна пропаганда, як засіб, мовляв, ідеологічного характеру, що в основі своїй мав тезу: „релігія є опій для народу", релігія ? знаряддя капиталістів і буржуїв в союзі з „попівством", щоб визискувати маси темного* народу, тримаючи його страхом Бога в рабстві й приниженні, проповідуючи йому терпіння в стражданнях на землі, в надії на нагороду блаженством по смерти. Посилюючи антирелгійну пропаганду і усну на всякого рода зібраннях і в друку, радвлада забороняла культурно-освітню діяльність релігійним організаціям, закривала церковні бібліотеки, з публічних бібліотек вилучала книжки релігійного змісту. В році 1925 появляється в ОССР атеїстична організація „Союз безбожників", яка видає журнал „Безбожник", головним редактором якого був комуніст Омельян Ярославський (дійсне прізвище, здається, Губельман). „Безбожник" в 1930 р. виходив в кількості 360 тисяч примірників, а число членів „Союзу безбожників" в тому ж часі доходило до 5 мільйонів (Фр. Гейер. Ор. сії., стор. 111).

,Н>а Україні теж поширк>ється організація „Союзу безбожників". Вона вербує своїх членів і посеред дорослих людей, зокрема посеред робітництва по більших містах, але найважливішим завданням її було захопити в свої руки молодь і в молоді душі влити отрую безвірництва та ненависти до Церкви й духовенства. І це тим легче було атеїстам робити, що спільником їх в цій „виховній" роботі стала за радвлади школа. Закон 23 січня 1918 р. про відокремлення Церкви від держави був одночасно й законом про „відокремлення школи від Церкви". Церква, духовенство були усунуті по школах від виховання молоді, але школа не стала одночасно невтральною щодо Церкви й релігії, а зайняла позицію смертельного ворога їх і почала прищеплювати дітям з раннього віку атеїзм, висміювати „попів", віруючих. Антирелігійні моменти наказується вносити у викладання по школах гуманістичних і природничих наук; клясові вихователі чи організатори кля-сів повинні були у виховавчому плані на тиждень обов'язково мати бесіду з своїми учнями на антирелігійну тему. В організаціях піонерських і комсомольських теж головна ціль — відірвати молоді покоління від світогляду й побуту батьків та зробити з них безбожників-матеріялістів. А увесь арсенал давніх культурних засобів і новіших технічних винаходів використовувався й для такого антирелігійного й антиідеалістичного виховання молоді, а са-м-е: школа, книжка, преса, театр, кіно, радіо і т. д. Комсомольська безбожницька молодь влаштовувала всякого роду блюзнірські вуличні карнавали для висміювання великих свят церковних, такі ж вистави на сценах, всякі хуліганські авантюри з криками й співами біля церков під час Богослуження, особливо навіть у Великодню ніч Пасхальну; зустрічали молодих, які виходили після церковного шлюбу з церкви, гиканням, свистами, співом антирелігійних пісень і т. п. На Україні р. 1938 налічувалось 243.541 членів Союзу безбожників '(Фр. Гейер, стор. 111).

«о                                                                                                                                             305


Є вимовним, що в актах ВПЦРади, які мали ми під руками, а рівно ж і в органі УАПЦ „Церква й Життя", ми не зустрічаємо матеріалу, що торкався б питання про виховання молоді в християнському дусі, а тим більше в національно-церковному дусі, в тогочасних тяжких для такого виховання обставинах. Церкві, на яку віронаукою її покладено релігійно-пастирський обов'язок благовістити св. Євангеліє всім, а в тім і дітям віруючих, були замкнені уста безбожною владою навіть щодо обмірковування питань християнського виховання молоді в ту пору... І тому комуністична пропаганда лже, коли пише: „Релігія не може бути знищена адміністративними заходами, насильством. Комуністична партія, Ленін і Сталін учать, що релігійні пережитки можуть бути переборені і переборюватимуться поступово, в процесі практичного будівництва нового суспільства, в процесі комуністичного виховання. В СРСР здійснена справжня свобода совісті. Кожний громадянин може бути віруючим, або невіруючим, — це справа його совісті. Але комуністична партія, як передовий загін трудящих, не може бути нейтральна у ставленні до релігії. Партія всією своєю діяльністю допомагає трудящим звільнитися від релігійних пережитків і оволодіти науковим світоглядом" (Короткий філософський словник. Під редакцією М. Розенталя і ТІ. Юдіна. Київ. 1952, стор. 429). Дійсно, комуністична партія „допомогла" трудящим звільнюватись від релігійних пережитків, коли небувалим в світі страшним большевицьким адміністративним насильством в наступі на неї й релігію ограбувала Церкву з її майна, знищила тисячі храмів, знищила фізично сотки ієрархів і тисячі духовенства, а родини духовні поставила в стан „лишенщв" та поклала своє „табу" на християнське виховання молоді, замінивши його вихованням комуністичним на засадах матеріялістичного світогляду.