РОЗД.  XV.   ХРИСТИЯНСЬКЕ  ЖИТТЯ. МАНАСТИРІ.  СВ.  ПОДВИЖНИКИ   й   ПРЕПОДОБНОМУЧЕНИКИ  ХУІ-ХУІІ  ВВ.

Нам доводилось писати, що „церковно-громадський характер українського православія, так характерний у формах церковно-соборного устрою, свідчить про таке сприймання християнства нашими прадідами, в якому можна вбачати, якщо не повну перевагу соціяльних моментів їв розумінні християнства над індивідуальними, перевагу основ практичного християнства над містицизмом релігійної віри, то в кожному разі синтезу, сполуку їх" (І. Власовський. Проблеми українського православія. Кал. „Рідна Нива". Вінніпег. 1949 р.). Ця риса, характерна взагалі для українського православія, проймала навіть і чернече життя в Україні, яке не замикалось в аскетизмі від світу, а базувалось на „розумінні християнського життя, як сполуки в ньому індивідуального звершення і спасіння з участю в будові й перебудові життя суспільного, національного на основі християнських моральних ідеалів". (Див. т. І цієї нашої праці, стор. 62). Отже коли признати оце з'єднання з християнською вірою соціяльного й національного ідеалу в побудові життя питомою рисою українського православія, то вона, на нашу думку, найяскравіше виступає в українському народньому житті саме в XVI (з другої половини) і XVII вв.

1.   Історичні умовний життя народу в цій добі, на тлі яких зростали суспільно-християнські ідеали і боротьба за них.

В оцінці морального стану громадянства чи народу в ту чи іншу добу історик не може виходити тільки з правил морального кодексу, риґористично міряючи ними той стан і не узгляднюючи тих умовин і обставин, при яких вимагалось, як і завжди, від людей слідування заповітам християнської моралі. З цього погляду, не можемо ми, слідом за архиепископом Філаретом (Ор. сії. Т. IV, стор. 314, 318), не назвати „хрестом" і „тягарем страждань" положення укранїського православія і його ісповідників в народ-ніх масах в Польсько-Литовській державі XVI-XVII вв.

Першим хрестом та тягарем страждань для укранїського народу в порядку хронологічному було впровадження польського суспільного устрою не тільки вже в Західній, але, після Люблин-ської унії, 1569 р., і в Східній Україні, — устрою різких соціяльних протилежностей, від панів-маґнатів до поневолених мас селянства, загнаного в таку панщину, про яку навіть о. єзуїт Скарга, фанатичний ворог православія й українського народу, казав, що на всій земській кулі не знайдеться держави, де б так поводились з хліборобами, як в Польщі. „Власник або королівський староста не тільки відбирає у бідного хлопа все, що він заробляє, але й вбиває його самого, коли захоче і як захоче, і ніхто не скаже йому за це дурного слова" (Н. Й. Костомаров. Малороссійській гетман Зиновій-Богдан Хмельницький. Берлин. 1921. Стор. 12). Польське право віддавало „хлопа" в безумовне розпорядження його панам. Між панами в той же час шириться непомірна роз-

259


кіш й марнотратство. Тодішній публіцист польський Староволь-ський гірко докоряв свому панству: „Ніхто не хоче жити з власної праці, а всякий хитрує захопити чуже; легко дістається воно, легко й пропускається. Зарібки вбогих підданих, зідрані іноді з їхніми сльозами, а іноді й зо шкірою, потрібляються панами... Одна особа з'їдає за один день стільки, скільки заробляє багато бідняків за довгий час... Знатний пан вважає обов'язком тримати при свому дворі натовп шляхтичів, що нічого не роблять, а жінка його таких же шляхтянок. Все це падає на тяжко працюючу хлопську клясу" (Н. Костомаров. Ор. сії., стор. 12).

Шляхетсько-польський режім, з його глибоким пониженням і визиском народніх мас, став для українського народу великим історичним нещастям і в тому відношенні, що він деморалізував провідні верстви нації, з яких сила знатних родів покинула свій гноблений народ і перейшла в стан гнобителів, про що не раз вже вище говорилось; деморалізував навіть і духовну ієрархію в XVI в., що походила з тої ж деморалізованої українсько-білоруської шляхти. Полумяні послання ченця Івана Вишенського, пройняті святим гнівом і докорами за насильства і знущання над „хлопами Христовими", що „носять той самий образ Божий", залишаються незаперечним свідоцтвом сучасника про таке моральне розтління на верхах, при якому проповідувати і вчити посполітих покори, терпіння, братської у Христі любови — було найгіршого ґатунку фарисейством і просто блюзнірством. Шляхетсько-польським ладом на українських землях вирита була прірва між суспільними верствами в єдинім народі. „Розірваний був, — пише проф. Н. Іванишев, — моральний зв'язок поміж аристократією і народом; залишився один зовнішній правничий зв'язок, збудований на законі, що ним простий народ підпорядковувався необмеженій владі аристократів; і коли народне повстання, підняте Богданом Хмельницьким, розірвало й цей останній зв'язок, то ані жодного голосу співчуття не було в народі на захист аристократії, яка зрікла-ся своєї віри й погордувала своєю нацією" (Архив Ю.-Зап. Рос-сіи. Т. І, ч. 1. Вступ, стор. XXXVI).

Другим хрестом і тягарем страждань в християнському житті українського народу з'явилась далі в кінці XVI в. унія з Ри« мом, якою народові, знедоленому в соціяльно-економічному відношенні, ті ж самі чинники намірились відібрати й духовний його скарб —• православну віру прадідів, що одночасно була зна-менем і національної окремішности українського народу.

Тягар скорбот українського православія в цю добу збільшували врешті й постійні вороги імени Христового — татари та турки, що залишили злу по собі пам'ять в українській народній творчості, як мучителі „християнського народу". Наскоки на українські землі, грабунки, пожари і вбивства, масове полонення людей, особливо ж молоді, у ясир; дуже коштовна для українського народу участь цих „басурманів" у визвольних війнах українського народу в XVII в. з живим „ясирем" для них, з постійним їх зрад-

260


ництвом та з спустошенням, ними головним чином, Правобережжя України, — все це складалось, разом з соціяльним та релігійно-національним гнетом, згаданими вище, на ті умовини, при яких повинно було проходити християнське життя украйнського народу.

2.   Твердість українського народу у вірі та в боротьбі за суспільно-християнські ідеали.

В тому положенні, в якому опинився український народ при шляхетсько-польському соціяльному устрої, з загрозою одночасно спольщення його через зміну віри, при небезпеках також постійних з боку сусідніх „басурманів", — саме „благочестя" його, як називав він свою православну християнську віру і життя по ній, було виставлене, так мовити, на пробу, чи встоїть народ в свому прадідньому благочесті при таких тяжких обставинах. Теоретично не виключались, розуміється, різні можливості: міг народ улягти натиску й стати прикладом блудного розуміння євангельської науки про „непротивлення злому" (Мтф. V, 39) та в покорі й терпінні, з покоління в покоління, призвичаївся б до свого рабського положення та накинутих вірувань, так що й не думав би вже про щось краще; міг під тягарем обставин і захитатися в своїй вірі в Божу опіку над світом та в справедливість Суда Божого, а ослаблення такої віри і втрата її веде звичайно до деморалізації в особистому й суспільному житті народу. В історичному житті українського народу в бурхливу добу XVII в. не сталося ні першого, ні другого. Український народ, як народ християнський, виявив велику твердість у православній своїй вірі і її якраз поставив знаменем в боротьбі за свою національну й соціяльну свободу, проти панського гнету. Отже в релігійній свідомості українського народу не було гріхом повстати проти поневолення, проти насильства і насильників і, замість покори, терпіння й послуху в ярмі, народ вступив у боротьбу зо злом, за правду Христову, розуміння якої пізнав, треба думати, від Православної своєї Церкви, бо інакше він би цієї Церкви не тримався і за неї не боровся.

Суспільно-християнські ідеали, в яких виховувався український народ, проявились в цю добу головно, як відомо, в таких організаціях і їх діяльності, як православні братства і українське козацтво. Про їх характер, діяльність і ролю в боротьбі за права Православної Церкви в Польщі багато було вже сказано вище. Тут слід підкреслити моральне значення цих організацій в житті цілого народнього організму, бо ж здорові приклади і впливи їх у формуванні життя народу на християнських засадах безумовно переважали ті недостачі й негативні сторони, без яких не обійтися в кожній людській організації. Для нас, з цього погляду, повинен бути досить переконливим той факт, що в „Книгах битія українського народу", називаних „Євангелієм української національної правди", яке кликало український народ і других словян в половині XIX віку до відродження, — суспільно-християнська ідеологія таємного політичного товариства „кирило-мефодіївців"

261


побудована саме на моральних ідеях і чинах українського козацтва і українських православних братських організацій ХУІ-ХУІІ вв. Нехай „Книги битія українського народу" пройняті певним романтизмом в зображенні месіянства українського народу посеред сло-вянських народів, але ж XVII століття в історії українського народу з його героїчною боротьбою за волю релігійну, національну, соціяльну в ім'я загального братерства християнського між людьми і цілими народами таки давало підставу для такого християнського романтизму. Засади християнської моралі, на яких повинно будуватися суспільне життя, були незаперечними для ки-рило-мефодіївців, а справжнє християнське братерство і рівність вони вбачали в українськім козацтві і в православних братствах ХУІ-ХУІІ вв. Ідеологією „Книг битія українського народу" глибоко пройнята, звідсіля, і творчість Т. Г. Шевченка, приписати якому навіть авторство „Книг" була спроба („Записки Іст. Філ. Відділу ВУАН" 1924, кн. 4. Ст. М. Маркерського), непринята істори-ко-літературною наукою. Отже джерелом морально-християнського надхнення, патосу, особливо в творах на історичні сюжети, була й для Шевченка козацька доба XVII в.

Історик Церкви не може замовчати цих фактів, коли говорить про християнське життя в українському народі в тих часах, бо ці факти яскраво стверджують велике значення змісту християнських ідей в сприйманні їх нашими прадідами. І те, що поляки називали „українською сваволею", „бунтом", як повстання, втеча від панів на Запоріжжя, козакування, — в очах українського народу набірало релігійного характеру і мало моральне освячення. Того ж характеру набірали й козацькі виправи на татар і турків, про що в „Книгах битія" таке читаємо: „І постановило козацтво віру святую обороняти і визволяти ближніх своїх з неволі. Тим то гетьман Свирговський ходив обороняти Волощину, і не взяли козаки миси з червінцями, які їм давали за услуги, не взяли тому, що кров проливали за віру та за ближніх і служили Богу, а не ідолу золотому. А Сагайдачний ходив Кафу руйнувати і визволив кільканадцять тисяч невільників з вічної підземної темниці. І багато лицарів таке робили, що не записано і в книгах світу цього, а записано на небі, бо за них були перед Богом молитви тих, кого вони визволили з неволі"... (Ор. сії., стор. 18). Високо оцінюючи в козацтві християнські чесноти суспільного характеру, „Книги битія" підкреслюють і стремління до чистоти моральної в особистому житті. „І постановили вони чистоту християнську держати, тим старий літописець говорить про козаків: татьби (злодійства) же і блуд ніже іменуються у них" (ІЬМет). А відомий французький кріпосний інженер В. Левасер де Боплян, що довший час жив посеред козаків в першій половині XVII в., написав про них: „Щодо віри, — вони греки, які в їх мові називаються русинами. Вони тримають свята й пости у великій пошані. На останні вони тратять вісім-десять місяців у році, стримуючись цей час від споживання мяса. Козаки так вперто додержують цих формальностей, бо вмовляють себе, що від

262


цього залежить спасіння їх душі" (Е. Вінтер. Ор. сії., стор. 85).

Братські організації, так відомі з своєї суспільно-християнської діяльности, в тім і доброчинної в помочі сиротам, престарілим, своїм членам зубожілим і т. д., рівнож ставили своїм завданням і моральну дисципліну та моральне особисте звершення своїх членів. Колишні пири-братчини були покасовані; братські сходини призначались тепер головним чином для поучення у вірі й освіті, читались на сходинах добрі книжки, велись поважні розмови. Братчики пильнували доброго морального життя своїх членів; в разі важливих переступств, переводився „братський суд". Взагалі братства вимагали від своїх членів, щоб свої взаємні непорозуміння, спори, ображення вони не вносили позвами до судів мінських чи державного, а розглядали б і вирішували своїм братським судом. Хто ж би нехтував братський суд, погордив ним, то такого мали судити, як непослушного сина Церкви. Коли й цього братського церковного над ним суду не слухав, то його, як „язичника і митаря", за словами Христа (Мтф. XVIII, 17), мали зовсім відлучити від Церкви, про що священик, виявивши всі провини цього нерозкаяного й непослушного, оповіщав в церкві. Тримаючи церковно-братську дисціплину, накладали старші в братстві кари на винних, що були й грошевого характеру (переважно воском) й чисто покутного, дисциплінарного (стояння в притворі церкви, відсиджування на церковній дзвіниці і ін.).

Загальну картину християнського благочестя українського народу в XVII в. подає нам в своїй „Подорожі" відомий архидия-кон Павло Алепський в словах: „Яка це благословенна земля! Яка там ревність — ознака святої душі й чистоти віри! Наші очі щасливі, що все це бачили, а вуха, що це чули... Козаки визволились тепер з неволі та рабства (подоріж відбувалась в першій половині 50-их рр. XVII в.); вони живуть вільно й радісно; побудували соборні церкви, подбали про прегарні іконостаси, образи й хоругови. їхні церкви одні кращі за другі, вищі й більші; навіть сільські церкви викликують здивовання. Люди визнають дуже щиро свою віру та віддаються з великим захопленням освіті, читанню й церковному співу. І вони варті того, що живуть; так невибагливі їхні життьові вимоги" (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 267).

3.   Манастирі і збільшення числа їх по унії, заслуги тодішніх ма-настирів перед українським народом. Стан манастирів в XVII в.,

захоплених уніятами.

Про моральний упадок в XVI в. манастирського життя в Українській Православній Церкві свідчать ухвали Берестейських перед-унійних соборів 90-их рр. того віку, свідчать полемічні твори, як послання Івана Вишенського (див. розд. VIII, 6), „Пересторога", „Палінодія" і інші. Причиною упадку, причиною того, що „владики, архимандрити й ігумени манастирі спустошували й фільварки собі з місць святих поробили", — було все те ж найбільше зло в нашій Церкві — „право патронату", право подавання „хлі-

26Я


бів духовних", яке призвело до зміни проводу в Церкві. До заведення „права подавання" були, як пише автор „Перестороги", на становищах духовних „мужі святобливі, архимандрити київські, а за їх старшинства і ченці бували люди життя святолюби-вого, так Ідо просіяли чеснотами своїми, а по смерти їх великі чуда у могил їх чесних відбувалися, як це й тепер знаки цього є в Києві. А по цих гарних і здатних до подвигів мужах — ліниві й недобрі тепер настали, і так за ними порядки церковні прийшли в забуття"... Ми відійшли б одначе від історичної правди, коли б уявляли собі, напр. на підставі писаного з великим запалом „Послання до всіх у Ляцькій землі" Івана Вишенського, картину цілковитого занепаду чернечого життя в манастирях XVI в. Коли б скрізь по манастирях стало так, що „владики, архимандрити й ігумени з них фільварки собі поробили, і самі тільки з слугами та приятелями в них тілесно по худоблячому переховуються". .., то певно не стало б і побожних офіродавців на такі манастирі та фундаторів їх в тім часі. А між тим в цій третій добі історії нашої Церкви, ще й до Берестейської унії 1596 р., маємо немало, посеред українських князів і шляхти, жертводавців на манастирі й фундаторів манастирів, як, напр., кн. Гольшанські — добродії Київо-Печерського манастиря; маршалок Волинської землі і староста Луцький Олізар Кірдеєвич, що надав Красносель-ському манастирю під Луцьком села зі своїх маєтностй; кн. Острозькі (після Дерманського Св.-Троїцького ман. XV в. — Дубен-ський Чеснохресний манастир); луцький староста кн. Федір Чар-торийський (грамота Сигизмунда І на манастир Пересопницький з р. 1526); кн. Корецькі (Корецький Воскресенський ман.); шляхтичі Загоровські Петро (батько) й Василь, відомий з свого заповіту, написаного р. 1577 в татарському полоні, де заповідав своїм дітям не нехтувати „письма свого руського й розмови руськими словами", а найбільше „своєї віри, до якої їх Бог призвав і в ній сотворив їх для цього світу", не опускати аж до смерти, — вони відомі з своєї офірности для православних святинь у Володимирі Волинському й околицях. В першій же половині XVI в. стає для нас відомим, як осередок релігійного життя західньої вітки українського народу, Почаївський Успенський манастир, що через 300 років (від р. 1833), отримав назву „Почаївської Лаври". Відомість про широке релігійне значення в Західній Україні Почаївської святині в першій половині XVI в. основана на тому, що заховалась грамота короля Сигизмунда І, датована 20 мая 1527 р., на ім'я кремянецького старости Я Монтовтовича, в наслідок прохання до короля власника маєтку „Почаїв", Василя Гой-ського. День Успіння Пресвятої Богородиці (15. VIII ст. ст.), храмовий празник Почаївського манастиря, був днем великого од-пусту в Почаєві, на який прибувало дуже багато прочан; за звичай давній, за прочанином їхав і купець, відбувались під час од-пустів великі ярмарки. Отже Василь Гойський, православний шляхтич, просив короля, щоб король наказав кремянецькому старості не посилати свого намісника до маєтку Гойського — Почаєва на

264


день Успіння Богородиці, не брати там ярмарочних данин і не чинити суда над людьми під ту пору, як це все було раніше, коли Почаїв належав до Кремянецького замку. І Сигизмунд І, названою вище грамотою з дня 20 мая 1527 р., цю просьбу Гойського уважив, наказавши старості „до Почаєва намісника свого не висилати, ярмарочних доходів і людей судити не веліти, і в ніщо не вступоватися, і дати йому (Гойському) в том покой конечно". Грамота Сигизмунда І писана в тодішній старо-українській („руській") мові; заслуговує примітки, що самий день Успіння Богородиці названо в грамоті днем „Матки Божої Первої", тобто „Першої Пречистої", як в українській народній мові вже тоді, виходить, називано було свято Успіння Пресвятої Богородиці.

Слава Почаївського Успенського манастиря, що росла впродовж далі XVI в., була особливо звеличена перенесенням до нього в кінці XVI в. чудотворного образу Пресвятої Богородиці з Орлі, замку української дідички Анни Гойської; образ цей, загально відомий як образ „Почаївської Божої Матері", залишився в манастирі і став головною його святинею, глибоко шанованою в масах українського народу. Привіз цей св. образ р. 1559 грецький митрополит Неофіт, що подорожував по Україні з уповноваження царгородського патріярха за збіркою пожертв для патрі-ярхії в її біді під турками. Побувавши і в родинному замку Гой-ських, в Орлі на Волині, та отримавши від побожної вдови Анни Гойської щедрий дар на патріярхію, митрополит Неофіт благословив її образом Божої Матері і залишив цього образа Томській на спомин. В замковій каплиці перебував цей образ Пречистої понад ЗО років. Впродовж цього часу було кілька чудес від св. образу по молитвах перед ним людей хворих і нещасних. Нарешті, після прозріння сліпого від народження брата свого Пилипа Козинського, Анна Гойська, глибоко вражена цим чудом, рішила, що така велика святиня не повинна бути в звичайному людському мешканні; Гойська постановила передати святий образ побожним ченцям Почаївського манастиря. Р. 1597, через рік після злощасного акту унії, чудотворний образ Божої Матері, при величезному здвизі народу з довколішніх сіл, перенесено було церковною процесією з замку Гойських Орлі на Гору Почаївську. В той же час Анна Гойська зробила, 14 листопада 1597 р., фундушевий запис на Почаївський манастир, щедро обдарувавши його великими земельними маєтками і другими дарами щорічними з по-чаївського маєтку Гойських.

Оздоровлення в житті Українсько-Білоруської Православної Церкви, яке почалось ще перед унією 1596 р. в зв'зку з посиленою діяльністю реформованих патріяршими статутами 1586 і 1589 року братств Львівського і Віленського, діяльністю кн. К. К. Острозького і його Острозької Академії, з соборами Церкви в 90-их рр. XVI в., — це оздоровлення, як стався накинутий українцям й білорусам акт унії, широко захопило й манастирське життя Київської митрополії. Розпочаті з унією переслідування православія і православних в Польсько-Литовській державі збуджували рев-

26Я


ність до чернечого життя, — в українській шляхті, хто з неї залишався вірним своїй Церкві, а тим самим і свому народові; посилюється побожність, яка проявляється в будові нових манасти-рів, що були б фортецями православія в наступі на нього католицтва та місцями духовного молитовного спокою для страдників в люті часи. Братства так само закладали свої манастирі, як і навпаки, — при манастирях закладалися братства. І дійсно, манастирі, старі й нові, стають фортецями в боротьбі з унією, так що історія православія в Україні ХУІІ-ХУІІІ вв. тісно пов'язана з історією українських православних манастирів.

До половини XVII в. на землях українських було збудовано нових до 55 манастирів, на Білорусі — до 45 манастирів. З братських нових манастирів назовемо: Київський Богоявленський Шкільний (з 1615 р.), Луцький Чеснохресний (з 1624 р.), Кремя-нецький Богоявленський (з 1636 р.), Пінський Богоявленський (з 1633 р.), Берестейський Замухавецький св. Симеона (з 1632 р.); на Білорусі — Віденський св. Духовський манастир (біля 1600 р., коли Троїцький братський у Вільні перейшов до рук уніятів), Мо-гилевський Богоявленський (з 1619 р.) і інші. З манастирів, що повстали в XVII в. побожним усердям осіб духовних та фундаторів світських, належить відмітити: Манявський Скит Чесного Хреста на Карпатському Підгір'і, заснований р. 1611 на берегах річки Баторсова (біля с. Маняви) знаменитим ченцем Іовом Княги-нецьким (про нього нижче); з „скита", хоч ця назва й залишилась за Манявським скитом, виріс манастир, в якому проживало по кілька сот ченців, і який був фортецею й свідком історичним, аж до кінця XVIII в., твердого православія Галицької землі. Далі

— манастирі: Густинський Прилуцький (р. 1612), Лубенський Мгар-ський (р. 1619), Ладинський жіночий (р. 1614), всі три на Полтавщині, на землях кн. Вишневецьких. Вони фундовані були княгинею Раїною Вишневецькою, в організації яких близьку участь брав буд. митрополит Ісайя Копинський. В ті ж часи був організований Мошногррський Вознесенський манастир (Черкас, пов.

— Київщина). Тоді ж кн. Четвертинські фундували в Старій Четвертні (Луцьк, пов.) мужеський і жіночий манастирі; Симеон Гу-левич-Воютинський (потім єп. Перемиський) заснував манастир в с. Білостоці Луцьк, пов. (р. 1636); Загаецький св. Івана Милостивого манастир в Загайцях, Кремян. пов., уфундувала Ірина Бо-говитинова, вдова по полковнику Ярмолинському (р. 1637); Ра-їна Соломерецька, з дому Гойських, фундувала манастир Михайлівський в Гощі, Острозьк. пов. (р. 1639); Адам Кисіль, воєвода Київський, заснував манастир в маєтку Ніскиничах, Володимирсько-го пов. (р. 1643), де він був і похований (помер р. 1653); полковник Мартин Пушкар заснував р. 1650 в Полтаві Чеснохресний мужеський манастир; вдова Михайла Пузини, підсудка Кремянецько-го, фундувала манастир в Страклові під м. Дубном (р. 1665); Ржи-щевський Св. Спаський манастир (на Київщині, по Дніпру кілом. 80 нижче Києва) заснований шляхтичами Вороничами, які брали участь у виборах на митрополита Петра Могили; гетьман Іван Ви-

266


говський побудував нову Троїцьку церкву в давньому Чигиринському манастирі (царська жалованна цій церкві грамота з 1658 р.) і т. д.

На Слобожанщині, колонізація якої українцями з Правобережжя почалась в кінці XVI в. (грамота колоністам з Черкаського пов. царя Федора Івановича з р. 1591), манастирі засновувались переважно українцями і мали, коли появлялись в глухих місцевостях, колонізаційне значення. Так, біля половини XVII в. був відкритий Ахтирський Св. Тройці манастир, заснував його ігумен задніпровського Лебединського манастиря з 40 „братіями і підданими черкасами"; недалеко від м. Сум був заснований біля 1658 р. манастир Св. Успіння; під м. Змійовим появився Пустин-ський Богородичний манастир, насельники його, як видно з „чолобитної" їх про поміч до Москви в р. 1683, жили раніше за Дніпром в манастирі, а втікаючи від татар і турків, перейшли на Слобожанщину й оселились на р. Донці, у великому лісі, в половині гори, де розвели сад і пасіки; збудували на початку маленьку церкву, а як прибуло братії, самі збудували велику і „пописали ікони"; просили вони, отримавши „благовісного дзвона", дати їм ще й церковні ризи. Кілометрів з 8 від Змійова ж був заснований (перед 1668 р.) козаками „козацький" Миколаївський манастир. Полковник Іван Шпек, в чернецтві Іоаникій, був основ-ником Краснокутського Петропавловського манастиря (рр. 1673-75); приблизно від того ж часу треба рахувати існування видатного на Слобідській Україні Святогорського Св. Успіння манастиря (в ЗО кілом. від м. Ізюма). В кінці XVII в. недалеко Харкова було засновано Хорошівський жіночий манастир. Посувались українці з манастирським життям і далі на схід, як ними засновано було манастирі в Суджанському пов. в м. Мирополі (переселенцями з Мирополя Подільського), в м. Острогожську — Див-ногорський мужеський, на Курщині — Обоянський манастир, назву якого місцеве передання виводило від слів „оба Яни", імена виходців зза Дніпра, з Польщі („Кіевская Старина". 1887, т. XIX. Е.Максимов. К вопросу о колонизаціонном значеній монастирей в Слободской Украине).

Запорозьке козацтво мало в XVII в. свої манастирі — Терехте-мирівський Св. Успіння серед Дніпрових скель правого берега, напроти Переяслава, заснований козаками в половині XVI в., і Ме-жигорський Свято-Преображенський під Києвом манастир — патрон Запорозької Січі, звідкіля Січ, до самого її зруйнування, брала ієромонахів для Січової Покровської церкви та інших своїх постійних, до 14, церков на Запоріжжі. „Межигорський Спас", для якого запорожці ніколи не шкодували багатих офір, був часто для запорожців і місцем останнього спокою, де після життьових бур і походів запорожець, постригшись в ченці, шукав для душі спасіння та молився за Україну.

Про  подвиги чернечого життя в українських і білоруських православних манастирях XVII в. читаємо в Л і т о с і, визначна роля в написанні якого належить митрополиту Петру Могилі. „По-967


дивись безсторонньо, — звертаються в Літосі до автора Перспективи Насіяна Саковича, — подивись на наші православні манастирі, бідні, що не мають багатого утримання, а пригнічуються різними бідами ... Подивись в Київській землі (не згадую манастирів, наділених маєтками) на манастир Межигорський, в котрому проживає в громаді більше 150 ченців, годуючись працею рук своїх, за прикладом великого пустельника Антонія. Подивись за Дніпро: там, в манастирях Мгарському і Густинському, братія живе громадою в чернечих подвигах. Не кажу про манастирі менші. Подивись на манастир Тригорський (Пустинно-Тригор-ський, Луцьк, пов.), також спільножитний, і там побачиш до 80 ченців, які ведуть життя чисте у великому смиренні. Йди на Покуття, в Скит; там знайдеш принаймні двісті ангелів, які в тілі живуть і наслідують життям давніх пустельників. Подивись на манастир Креховський під Львовом: там також, як і в Скиту, кілька десятків ченців ,без жодного маєтку, живуть благочесно. Подивись ще й на Білорусь: там під Оршею в Кутеїнському манастирі знайдеш принаймні 200 братій, які теж наслідують життям ангелів. Те ж знайдеш в манастирі Буйницькому. Не згадую ще багатьох інших... Хочеш чи не хочеш, а мусиш ти згодитися з тим, Ідо як було в часи апостольські посеред біди, недостатків і утисків різного роду, так і у нас, православних, по слову Божому, сила Божа звершується в немочах" (Арх. Філарет. Ор. сії., т. IV. Стор. 315-317). Збільшення кількости манастирів після унії 1596 р. означало, як сказано нами вище, збільшення фортець пра-вославія в Україні й на Білорусі при наступі на православіє в Польщі католицтва. Про цю ціль при заснуванні манастирів свідчать фундушеві записи. Так, кн. Адам Корибут-Вишневецький і дружина його Олександра, з дому Ходкевич, в фундушевому запису 1609 р. при заснуванні ними Брагинського манастиря кладуть прокляття на тих з нащадків своїх, які відступлять від правосла-вія, і таких відступників позбавляють прав ктиторства. Кн. Богдан Ціперський з дружиною Анною, наділяючи вкладами заснований ними р. 1618 Ціперський Преображенський манастир (на Пінщи-ні), завіщають, щоб манастир цей був в завідуванні Віленського Св. Духовського манастиря; коли ж останній відступив би від пра-вославія та приєднався, чого не дай Боже, до унії, тоді їхній Ціперський манастир має перейти під опіку того манастиря в князівстві Литовськім, що зостається вірним старожитному право-славію (ІЬісіет, стор. 312-313).

І манастирі дійсно відіграють надзвичайно важну ролю як фортеці українського православія в XVII в. В це поняття вкладуємо не тільки те розуміння, що манастирі в цю бурхливу добу історичного життя українського народу могли бути й були для багатьох, „пригнічених ненавистю й бідою, що шукали потіхи в небі" (архиєп. Філарет), — місцем аскетичних подвигів для спасіння душі. Куди більше під „фортецею" розуміємо тут не затишне місце для особистого спасіння, втікаючи від грішного світу до манастиря, бо ж часи були такі, що наступи й напади збройні, і

9АЯ


християн і невірних, ішли й на манастирі. Розуміємо тут всю надзвичайно широку участь наших манастирів, нашого чернецтва в діяльності Українсько-Білоруської Православної Церкви, напруження якої діяльности було викликане національно-релігійною, соціяльною й політичною боротьбою в житті українського народу в XVII в.

Ті історики, які мають тенденцію ослабити ролю нашої Церкви й духовенства в подіях національного життя українського народу в XVII в., не в стані дати до того переконливих підстав і раз-у-раз самі собі суперечать, коли змушені уділяти таке визначне місце на сторінках світської історії подіям церковної нашої історії і ролі в житті народу духовенства. Коли ж для нас бесумнів-ним є фактом позитивне значення Церкви й духовенства в боротьбі народу за свою свободу, в піднесенні його культури, збереженні його національної душі, основним елементом якої було православіє народу, то ми не можемо далі не признати, що посеред самого українського духовенства в XVII в. провідною його верствою було українське чернецтво, зокрема вчене чернецтво. Трудно сказати, чи була яка область житя народнього* в якій не було б впливів манастирів, керованих вченими ченцями, поза, найперше, прямим релігійним їх призначенням. Освіта і школа, книжки й друкарство, церковне мистецтво, народня релігійна творчість, діла християнського милосердя (притулки, шпиталі), вплив на моральний стан суспільства, участь в політичному житті народу, в боротьбі за віру й свободу віри, до оборони її зі зброєю, зразкове ведення хазяйства в манастирських володіннях, — все це свідчить про той суспільно-християнський характер українського чернецтва, з яким воно з'явилось у нас ще в XI в., часами під тягарем історичних обставин підупадало, а в XVII в. цим характером себе особливо проявило.

Українське православне єпископство завжди було тільки в чернечому стані; обраний кандидат з світських людей чи з білого духовенства приймав до єпископської хиротонії чернечий постриг; зволікали з цим постригом ті недостойні кандидати в XVI віці, які діставали єпископські катедри від королів на „праві подавання". І заслуговує на підкреслення факт, що провідне чернече духовенство, в руках якого на катедрах митрополичій і єпископських була й ієрархічна центральна влада в нашій Церкві, не Івиродилось в історії Української Православної Церкви в клерикалізм. В соборній співпраці з церковними братствами, де світські члени відогравали більшу ролю, зокрема міське міщанство, з українським козацтвом, з рештками православної шляхти проходила національно-церковна діяльність духовенства, хоч би часами й виникали які розбіжності в складних обставинах бурхливого народнього життя в Україні XVII в. І тому перед історичними заслугами українського православного чернецтва, і вищого ієрархічного, і вченого, і рядового, невченого, нащадкам належить схилити голову, а не принижувати його, чи відпекатися від ньо-

269


го, як ніби від якогось пережитку, до подвигу якого ми не можемо піднятися. Зокрема чернецтво ніколи не перешкоджало, як бачили, нашим ієрархам вести церковно-адміністративну, національну, суспільно-християнську працю, навпаки сприяло її веденню; не належить порушувати цю традицію глибоку епископа-чен-ця, освячену віками в очах українського народу.

Після унії польські пани, на землях яких знаходились православні манастирі, стали дивитися на ці манастирі, як на свої „доходові статті" та зо всього господарства манастирів брали значну частину собі, роблячи своїми кріпаками „хлопів", що сиділи на манастирських землях (Й. Чистович. Ор. сії., т. II. Стор. 357). Ці ж пани-католики на їх землях православні манастирі стали робити уніятськими, презентуючи настоятельство в них духовним уніятам, або тим з православних, які спочатку тайно давали згоду на унію. Так стали, напр., уніятськими православні манастирі Дерманський Троїцький, Дубенський Преображенський і Чеснохресний в колишніх володіннях кн. Острозьких, які оді-дичив фанатичний латинник кн. Александр Заславський. Про стан православних манастирів, різними способами захоплюваних в XVII віці уніятами, маємо свідоцтво в „Літосі" м. Петра Могили. „Подивись, — звертаються там до уніята Касіяна Саковича, — на свою братію унитів, що роблять вони з манастирями й церквами, які наділені були маєтками? Мало було майна у славного мана-стиря на Литві — Супрасльського? А до чого він тепер доведений? Там, де раніше, під зарядом православних, мав архимандрит до 100, або найменше до 70 братії, крім співаків, тепер пробував заледве кілька ченців, а що ще гірше, — світський пан володіє багатством церкви і селами та через своїх слуг видає ченцям, скільки схоче, на утримання. І уніяти не турбуються тим. Спитай, кого хочеш, в тім манастирі: де ті давні ікони, що були оздоблені срібними й позолоченими ризами? І почуєш, що їх повернено уніятами на свої потреби; в церквах же, замість срібних, поставлено італійські полотняні. Добре міняються з Богом: Богові полотно замальоване, а собі срібло визолочене. Подивись на мана-стир Лаврашевський, здавна наділений багатими маєтками; там при православних жило кілька десятків ченців, і кожного дня прославлялось ім'я Боже. Нині стоїть він порожній, нема в ньому жодного ченця. Подивись на манастир Новогрудський, до якого приписано села й маєтки Лаврашевські; не знайдеш там більше 4 або 5 ченців, а в церкві цього манастиря, де катедра митрополича (уніятська), побачиш ікони на папері... Подивись на манастир Лещинський (в Пінську), там один чернець, але й того часом не буває. Подивись на манастир Онуфрієвський і Пустин-ський, де перше було кілька десятків ченців, — там пробуває тепер один Корсак (митроп. уніятський Рафаїл за штатом) ... Не кажу вже про менші манастирі литовські, які ваша унія зруйнувала дощенту" (Архиєп. Філарет. Ор. сії., т. IV. Стор. 315-316. Митр. Макарій, т. XI. Стор. 622-23).

270


4.   Питання канонізації святих Церквою. Українське православіе ХУІ-ХУІІ <вв. в кращих представниках своїх.

Проф. С. Т. Голубев кінець XVI і першу половину XVII в. називав найвидатнішою добою в історії „Західньо-Руської Церкви", коли був цілий ряд визначних церковних діячів, яких вже сучасники  іменували  „столпами  православія",  „строїтелями  Церкви", „ангелами Божими" і т. п.  (Ор. сії., т. І. Вступ, V-VI). І одначе ми майже не маємо не тільки з цього часу, але й за всі 228 років третьої доби історії нашої Церкви, святих, канонізованих чи признаних   святими   нашою   Церквою.   („Сапопізаііо"   латинське слово, взяте нами з заходу; означає внесення до канону, каталогу чи до списку святих). Проф. Е. Е. Голубинський звертає нашу увагу на „разячу різницю" щодо кількости святих „між Київською Руссю і Московською". Від навали монголів і аж до Рос. Св. Си-нода, за словами пррф. Голубинського, тобто за близько 500 літ, Київська Русь (Україна) не нараховує й цілого десятка святих, ка-нонізоваих Церквою. Пояснення цієї разячої різниці треба шукати, на думку історика Голубинського, в тім, що святих давали найбільше манастирі,  зосібна були ними  основники  манастирів. Манастирів же в Московщині було куди більше, ніж в Україні, з огляду на умовини географічного й політичного характеру. Там скрізь ліси, в яких найбільше засновували побожні люди пустині, скити, з яких виростали манастирі, що мали колонізаційне значення. Влада політична, своя по вірі, давала допомогу і різні полек-ші при розбудованні манастиря. Своя ж, православна державна влада відогравала ролю і в ділі прославлення подвижника — ос-новника манастиря, ініціятива якого прославлення найбільше виходила від ченців самого манастиря. В Західній Русі (Україна й Білорусь), після татарської навали, прийшла чужа влада, яка стала з часом ворожою православію. Католики стали нападати й на святих Печерського манастиря, яких багато було в до-татарську добу. В Московщині не було жодного манастиря, який дорівнював би Печерському по кількості прославлених святостю подвижників (в Ближніх, Антонієвих, печерах було 73 святих; в Дальніх, Фео-досієвих, печерах було 45 святих). Але в інших манастирях Київської митрополії, при ворожому відношенні католицької державної влади до православія, не увійшло в звичай піклуватися про загально-церковне прославлення  (канонізацію)  подвижників, хоч немало з них користалося славою святости посеред місцевої люд-ности  (Е. Голубинський. Исторія канонизаціи святих в Русской Церкви. Москва. 1903. Стор. 221-223, 205-206).

На наш погляд, це пояснення знаменитого церковного історика Голубинського, що його частинно можна приняти під увагу, всеж таки далеко не може нас задовольнити в розв'язанні питання, чому в Українсько-Білоруській Православній Церкві, порівнюючи з Московською, так мало було канонізованих святих. Аджеж, обмежуючи в різні часи різними способами, і далеко не в однаковій завжди мірі, права православних, впливаючи на по-


ниження морально-культурного рівня ієрархії й духовенства Православної Церкви через „право подавання", польська католицька влада не вмішувалась у чисто внутрішні сторони життя Православної Церкви, не торкалась ні системи її віронауки, ні церковно-обрядової сторони. Нам невідомі випадки спротиву чи заборони польською владою канонізації якого святого Православною Церквою. Отже коли в різній конфесійно-державній владі добачати причину „разячої різниці" в кількості святих поміж Московською і Українською церквами, то справа була не в спротивах чи заборонах, а в тім, що московські князі, як православні, не тільки сприяли, а не раз були й ініціяторами прославлення, особливо ієрархів, що мали політичні заслуги перед Москвою. Взагалі ж, на нашу думку, велика кількість прославлень в Московській Русі має тісний зв'язок з тим характером побожности великоросів, який окреслено в історії як „обрядове благочестя". При більш внутрішньому характері побожности українського народу вже в першу добу історії нашої Церкви (див. про це — т. І цієї праці, стор. 93-95), не міг розвинутися в нас і звичай широкого зовнішнього прославлення угодників Божих. Аджеж, напр., тільки в другій половині ХІІГ в. наступила канонізація в нашій Церкві св. Рівноапостольного кн. Володимира, як і св. княгині Ольги. Заслуговує відмітити, що в почитанні святих і святинь (чудотворних ікон, нетлінних мощів і інш.), приналежних до тої чи іншої з православних національних церков, зовсім не видно в тих часах якого -будь упередження чи нехоті з погляду національної різниці: переважала церковно-релігійна єдність у відношенні до церковних святощів, а не національна розбіжність; Святі Київської Русі були такими і в Московщині. Канонізовані були московською церковною владою подвижники з українського роду, — визначний приклад — преп. Стефан Махрищський, печерський чернець-київля-нин, що з своїми учениками перейшов на північ в XV в. Він оселився був спочатку недалеко Москви в с. Махрищі, де заснував скит, а потім перейшов у вологодські ліси, де заснував Троїцький манастир на р. Авнежі; упокоївся в Махрищському манастирі. В половині XVI в., після відкриття нетл. мощів його, був канонізований; Симеоном Полоцьким написано було „Оповідання про життя й чудеса преп. Стефана Махрищського" й уложена церковна служба „св. Стефану, іже на Махрищі" (р. 1671). З другого боку, маємо такий факт, як заснування в Галичині православного манастиря на честь преподобних—- Зосими і Саватія Соловець-ких, основників в XV в. Сбловецького манастиря на Московській півночі. В рр. 1624 і 25-му з цього галицького Зосимо-Саватіев-ського манастиря був в Москві за пожертвами ієромонах Спири-дон, посланий Львівським єпископом Єремією (К, Харламповичі Ор. сії., стор. 82-83).

При невеличкій кількості канонізованих в нашій Церкві святих, що жили в часах XV-XVII вв., маємо одначе в цій третій добі історії Укранїської Православної Церкви багато видатних церковних діячів, яких називали, ;як вже; вище сказано, „столпами

9.79


православія", діячів на полі духовної культури, славних борців за віру православну, будівничих церков і манастирів, — посеред всіх їх немало було й осіб, що відрізнялись в свому особистому житті також високими моральними чеснотами. Згадуючи тут най-видатніших з цих діячів, про заслуги яких перед Церквою була мова раніше, назовемо — митроп. Йосифа II Солтана, митроп. Іова Борецького, митроп. Петра Могилу, митроп. Йосифа Нелюбови-ча-Тукальського. Подвижницьким життям особистим відрізнявся митроп. Ісайя Копинський; вславились благочесним життям і церковно-культурною працею — архимандрити Єлісей Плетенець-кий, Леонтій Карпович, Захарій Копистенський, Інокентій Гізель, Іоаникій Голятовський, Епифаній Славинецький, ігумен Ісайя Тро-фимович-Козловський, ієромонах Памва Беринда. З ченців-аске-тів, що проходили школу чернецтва на Афоні, найбільш славні — Іван Вишенський і Іов Княгиницький. Про Івана Вишенського, який, проживаючи й на самоті на Афоні, де й помер, пам'ятав завжди про свою батьківщину і готовий був „завжди молитися зо своїми любими русинами, страждати, плакати й в спільноті постійно бути, як що не плотію то вірою, любовію і духом", ми вже вище писали. (Див. розд. VIII, 6).

Іов (в світі Іван) Княгиницький, родом, як і Вишенський, з Галичини, пройшов чернечу школу на Афоні, після чого, на початку XVII в., вернувся на батьківщину і до кінця свого життя був подвижником для добра православних братів своїх та мав, як „праведний, непорочний і правдивий", надзвичайний моральний вплив в українськім народі. Подвизався спочатку в Угорницькому манастирі (в маєтності Адама Балабана), потім — в згаданому вже вище, ним самим заснованому, Манявському скиті, коли до нього, як до „світильника на свічниці", почали сунути багато ченців і світських, бажаючи з ним жити і душу свою спасти. На запрошення, побував він в різних манастирях України для направи манастирського життя. Був в Унівському манастирі, в Дермансько-му, в Київопечерському. Після смерти Львівського єпископа Ге-деона Балабана Княгиницький їздив по цілій Галичині, приймав нйближчу участь в житті осиротілої єпархії, застерігав паству перед латино-уніятськими інтригами і пропагандою, переконуючи духовенство, шляхту і людей посполитих твердо тримайся Схід-ньої Православної Церкви і праведного життя в ній. Воістину це був столп православія, Манявський скит якого й досі напевно жив би за переданнями свого основника, коли б насильством австрійського уряду життя цього манастиря не було зруйноване.

Із світських людей, що славно вписали своє ім'я в історію нашої Церкви тої доби, належить вказати — князя Константина Константиновича Острозького, князя Андрея Курбського, гетьманів Петра Конашевича-Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка; сеймового посла Лаврентія Дре-винського, братського учителя і проповідника Стефана Зизанія.

Велика побожність українського жіноцтва засвідчена існуванням немалої кількости жіночих манастирів в тих часах; де-які з

18                                                                                                                                                                                                                     273


них названо нами вище. В Києві, за часів митроп. Петра Могили, було три жіночих манастирі: Вознесенський, недалеко Печерської Лаври, в якому було до ста черниць; Богословський, де ігуменією була тоді б. дружина Іова Борецького (подружжя Борецьких розійшлись по взаємній згоді, посвятивши себе після розлуки чернечому життю); Флоровський на Подолі, який ще р. 1566 грамотою короля Сигизмунда II Авґуста віддано було у володіння протопопу Якову Гулькевичу і його нащадкам. Через господарювання цих нащадків манастир зовсім підупав в XVII в. і був переданий внуком протопопа ігуменії Агафії Гуменицькій. На просьбу останньої, король Володислав IV дав грамоту Флоровському ма-настирю бути йому завжди „під протекцією і духовним урядом Київо-Печерського архимандрита" (Митроп. Макарій. Ор. сії., т. XI. Стор. 488). Навіть в Москві, в половині XVII в., з'являються осередками українсько-білоруської духовної культури два жінот чих манастиря, насельницями яких були черниці українки і біло-. русинки, — манастирі св. Сави і Новодівочий. Є про це свідоцтво відомого диякона Павла Алепського в його „Подорожі"... „Козацькі монашки", як називає тих черниць Павло Алепський, з'явились, за його оповіданням, у великому числі (до 300) в Москві в наслідок переважно військових подій в Україні й на Білорусі (війна Москви з поляками)* Манастир св. Сави був збудований царицею для черниць, які втікали з заходу, боячись помсти поляків, а Новодівочий, по переселенні з нього місцевих черниць, був даний „козацьким черницям", з огляду на „приналежність їх до одної національности" й на любов царя, цариці й патріярха (Нікона) до їх співів і служб, .які „проганяють з серця всяку тугу". . .Павло Алепський ,з батьком патріярхом Антиохійським Мат карієм, особисто в р. 1656 навістив в Москві манастир „козачок", про яких написв, що вони здебільшого, були знатного роду, відрізнялись красою, скромністю й чистотою звичаїв; гості були захоплені „гармонійним і солодким співом" київлянок, який чарував серце, а рівнож і „найкращими пісними стравами фаршированими", в манастирі „козачок" (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 277).

З побожного українського жіноцтва в світі історія _заховала з тих часів славні імена фундаторок церков, манастирів, добродійок для братств, шкіл і т. ін., як: Анна Гойська, Параскева-Анаста-сія Заславська, Раїна Могилянка-Вишневецька, Раїна Соломерець-ка, Галшка Василівна Гулевичівна-Лозка, Ірина Ярмолинська, Алек-сандра Вишневецька, Єва Домашевська.

Канонізована була нашою Церквою в XVII в. св. Юліянія, княжна Гольшанська. Була св. Юліянія донькою кн. Юрія Дубро-вицького-Гольшанського, великого добродія Печерського манастиря; вславилась кротістю характеру, добрими ділами і молитовними подвигами, упокоїлась юначкою на 17-му році життя і похована була в Печерській Лаврі. В XVII в. мощі її віднайдені були нетлінними, і при них звершувались чудесні сцілення; мощі спочивали в Ближніх печерах Лаври. Пам'ять св. Юліянії святкуєть-ся Церквою 6/19 липня. Канонізація священномученика Макарія,

274


митрополита Київського (див. т. І цієї праці, стор. 178-9), вбитого кримськими татарами під час відправи ним Служби Божої в селі Скриголові, Мінської обл., була переведена в 1621-22 рр. Пам'ять свмуч. Макарія, митр. Київського, поминається 1/14 травня.

5.   Канонізовані Українською Православною Церквою святі мужі

XVII віку.

В героїчну добу історії українського народу XVII в., коли в боротьбі за свободу своєї православної віри і Церкви і за свою національно-політичну волю український народ безмірно страждав і великі жертви поніс, Господь прославив в Українській Православній Церкві нетлінням українських ченців — на півночі України ігумена Афанасія Берестейського, на заході України — ігумена Іова Почаївського і на сході — архимандрита Макарія Овруцького чи Каневського.

Св. Преподобномученик Афанасій, ігумен Берестейський, народився в Бересті, чи в його околицях, в побожній шляхетській родині Филиповичів. Після скінчення церковно-української науки, служив він в різних домах місцевої шляхти за учителя. Сім років вибувши за учителя в домі гетьмана коронного Льва Сапіги, який попереджав полоцького уніятського єпископа йосафата Кун-цевича, щоб залишив жорстокі переслідування православних, — Филипович вступив р. 1627 до Віленського Св.-Духовського мана-стиря, де й приняв чернечий постриг від архимандрита-намісни-ка йосифа Бобриковича, пізніше єпископа Мстиславського. Чернечий послух проходив далі Афанасій в Кутеїнському манастирі (під м. Оршею), в Межигорському Спаському, після чого повернувся до Віленського Св. Духовського і був висвячений в ієромонаха. Деякий час був намісником, потім, Дубойського манастиря під Пінськом, а коли цей манастир захопили оо. єзуїти, то перейшов до Купятицького манастиря (недалеко Пінська), славного чудотворним образом Купятицької Божої Матері. До цього часу відноситься  початок тої літературної пам'ятки  автобіографічного характеру, яка залишилась від св. Афанасія під наголовком: „Діаріуш, албо список діїв правдивих, в справі помноження і об-яснення віри православної голошений". Митрополит Петро Могила благословив тоді  (р.  1637)  збірку пожертв на будову нової церкви в Купятицькому манастирі, і цей подвиг покладено було на ієромонаха Афанасія. На Білорусі перед тим переводилась якраз збірка пожертв на відновлення Київської Софійської катедри, тому не могла бути успішною нова збірка на Купятицьку церкву, і ієромонах подався р. 1638 за пожертвами до Москви, де, в супроводі ієродияк. Неємії, пробув від середини лютого до неділі квітної 1638 р., коли на авдієнції у царя Михаїла представив йому записку про  положення  православних в Польщі.

Коли, зібравши пожертви, повернувся св. Афанасій до Купятицького манастиря, скоро надійшла від Берестейського православного братства просьба дати їм в ігумени Братського Замухо-

275


вецького св. Симеона манастиря ієромонаха Афанасія. З прибуттям на ігуменство православного манастиря в Бересті, де, за висловом „Діяріуша", „і фундамент унеї стався", великого ревнителя православія Афанасія, — почався рух в цілому воєвідстві Берестейському за повернення до Православної Церкви. До грод-ських книг в Бересті ігумен Афанасій р. 1640 вносить „найдені на пергамені права і привілеї" Православної Церкви з „страшним проклятством на уніти", і оголосив про ці права в церкві та по різних місцях, вказуючи на те, що розділ України через прийняття унії це прокляте діло. Діяльність ігумена Афанасія викликала велику тривогу посеред уніятів і латинників. Посипались скарги й протестаціії Берестейської уніятської капітули на міщан берестейських до судів, що відходять вони з послуху „законного свого архипастиря уніятського, а віддаються Пузині, незаконному владиці Луцькому"... Ігумен Афанасій твердо боронив права православних в Бересті, але канцлер і підканцлер, не вважаючи на підпис короля Володислава IV, яким стверджувались попередні привілеї православних, відмовлялись прикладати печатки до привілеїв, говорячи, що „папа заказав нам під клятвою, щоб грецька віра тут не множилась" (Й. Чистович. Ор. сії., т. II. Стор. 208).

Р. 1643 виправляється ігумен Афанасій до Варшави, надхне-ний, як розповідає в „Діяріуші", явленням йому образу Купятиць-кої Пречистої, голос від котрої наказав йому вносити просьбу на сеймі до короля, грозячи правдивим гнівом і страшним Божим судом. На сеймі 1643 р. Афанасій, станувши перед королем і подаючи йому копію Купятицької ікони Божої Матері, сказав: „Представляю вашій Величності чудотворний образ для того, щоб унія була згублена на віки, і коли унія буде викорінена, а православна східня віра заспокоєна, то поживеш щасливі літа, а якщо не заспокоїш православної віри і не скасуєш унії, то прийде на тебе гнів Божий. Вибірай собі, що хочеш, доки є ще час" (Митр. Ма-карій. Ор. сії., т. XI. Стор. 552-3). Самі православні посли сейму так були вражені сміливістю цього виступу перед королем Афанасія, що не підтримали його й заявили, що діяв так він сам від себе. Всаджений до в'язниці, він раз вирвався звідти, бігав по вулицях Варшави, викрикуючи: „Горе проклятим і невірам!" Король розпорядився відіслати Афанасія до Києва на суд митрополичий. Духовна консисторія судила його, як „якого злочинця", за його висловом. Але митрополит Петро Могила того суду не затвердив і привернув. Афанасія на становище Берестейського ігумена.

Р. 1644 ігумен Афанасій знову подає Володиславу IV в Кракові супліку про знищення унії і про привернення свободи пра-вославію. Але ледве повернувся, як був арештований і вивезений до Варшави, де замкнули його до в'язниці, в якій тримали без суду цілий рік. Після звільнення знову відправили його до митроп. Петра Могили, під опікою якого ігумен Афанасій і перебував в Києві до смерти митрополита (1 січня 1647 р.). Луцький єпископ Афанасій Пузина, від'їжджаючи з похорону митрополита Петра Могили, взяв з собою до Луцька ігумена Афанасія, як клирика


його єпархії, і послав знову до Берестя. Ревний подвижник пра-вославія був з великою радістю зустрінутий православними бе-рестейцями в братському манастирі св. Симеона. На весну 1648 року, коли Богдан Хмельницький з козаками підняв проти Польщі повстання, православні й поза теренами повстання й війни були в очах поляків зрадниками, а тим більше духовні, що так боролись проти унії. Шляхтичі, під командою капітана королівської гвардії Шумського, з'явились до Берестейського братського ма-настиря до ігумена Афанасія, якого застали в церкві. Закинули йому, що списувався з козаками і посилав їм порох, але доказів не мали; зробили трус в манастирі, але не знайшли нічого. Тоді почали казати, що проклинав унію; ігумен підтвердив це й тепер. Забрали його до в'язниці, де закували в кайдани. У в'язниці протримали від 1 липня до 5 вересня (ст. ст), а того дня замучили його лютою смертю, „цвяхи во главу його вбивши, умори-ша", як оповідає Житіє Преподобномученика Афанасія. Тіло його лежало непоховане 8 місяців і було нетлінним; поховано по чину церковному ігумена Афанасія 8 травня 1649 р.

В скорому часі після кончини Преподобномученик Афанасій Берестейський, який „непохитно вірив в своє покликання зверху на діло Боже, покладене на нього, як на бидлятко В а л а а -м а (4 кн. Мойс. XXII, 28) і пророкував загибель Польщі через унію", — був канонізований, як святий, Українською Православною Церквою (С. Голубев. Ор. сії., т. II. Стор. 183-195). Пам'ять св. Афанасія Берестейського святкується Церквою 20. VII, 2. VIII і 5/18. IX.

Преподобний Іов, ігумен Почаївський, у світі Іван Залізо, походив з Галицького Покуття на Коломийщині. Батьки його належали до української православної шляхти. З дитячих років проявив нахил до релігійного життя, бо вже 10-річним хлопцем залишив батьківський дім та вступив до сусіднього Угорницького манастиря. Рано прийнявши чернечий постриг з ім'ям Іова, чернець Залізо на 30-му році життя був висвячений в ієромонахи. Чутка про чернечі подвиги молодого ченця, поширена в Галичині, дійшла й на Волинь. В цей час широку церковне й національно-культурну працю провадив на Волині князь Константин Констан-тинович Острозький, який скупчив біля себе ревнителів „грецької віри"; він звернувся до ігумена Угорницького манастиря, щоб ігумен благословив Іову відбути на Волинь, до Чеснохресного манастиря в Дубні у володіннях князя. Було це коло 1582 р. В Лубенськім манастирі Іов був вибраний на ігумена і на тому становищі керував манастирем 20 років. Коли проголошена була унія 1596 р., ігумен Лубенський став в ряди борців проти унії: він ширив релігійне усвідомлення посеред місцевої православної люд-ности, з якою метою утримував в манастирі, за допомогою князя Острозького, добрих перекладачів Св. Письма, переписувачів книг, і сам, як свідчить його життєписець ієромонах Досифей, займався писанням книг. Після смерти князя К. К. Острозького (1608 р.), о. Іов, як пише Досифей, „тікаючи від людської слави

277


і бажаючи мати славу єдине від тайновидця Бога, потайки залишив манастир Лубенський і подався на гору Почаївську, здавна світлістю многих чудес осяяну". Почаївські ченці напевно знали й раніше Лубенського ігумена, як подвижника і доброго настоятеля; отже й в Почаєві він скоро здобув незаперечний авторитет посеред братії і був вибраний на ігумена. Маючи довголітній досвід, що його набув на становищі ігумена Лубенського манасти-ря, о. Іов зреформував Почаївський манастир з пустельницького скитського на спільно-житний по Студійському уставу: встановив порядок щоденного життя братії, приділивши кожному ченцеві працю в церкві і в манастирському господарстві, яке прекрасно поставив; запровадив постійні, а в свята особливо врочисті, богослуження.

Аскетизм ігумена Іова в чернечих подвигах, небуденний розум і щира простота в обходженні з людьми з'єднували йому людей, викликували у .них подив для високих моральних його прикмет і бажання допомогти життю подвижницькому на Почаївській горі. Українська шляхта навколо Почала, що залишилася ще при православній вірі батьків, як — Долинські, Куликівські, Жабо-крицькі, Малинські, Пузини, Сташкевичі, Ушківські, Ясногірські, офірувала на манастир землю, гроші, церковні речі. Але найбільшими офіродавцями на Почаївський манастир за життя преподобного Іова були багаті дідичи з с. Бережець, Кремянецького пов., Єва і Федор Домашевські. На самому верху Почаївської гори збудували своїм коштом велику муровану церкву в ім'я св. Тройці, скінчену будовою в 1649 р. До цієї церкви перенесена була і чудотворна ікона Почаївської Божої Матері. Опріч того, Домашевські записали по духовній з дня 20 травня 1649 р. 33 тис. злотих польських на манастир на вічне поминання їх в манастирі, в якому вони були й поховані.

Більше сорока років, до самої праведної кончини своєї, будучи ігуменом Почаївського манастиря, о. Іов Залізо .своїм бого-вгодним життям, подвигами, невтомною й широкою працею творив славу Почаївського манастиря, підніс його на перше місце посеред манастирів в цілій Західній Україні, не вважаючи на те, що доводилось і тяжко боротися з ворожими наступами на манастир. Особливо тяжким був судовий процес з шляхтичем Фир-леєм Андрієм, внуком добродійки манастиря Анни Гойської, що перейшов на протестантизм, вороже ставився до православія і хотів відсудити маєтності, офіровані манастирю фундушевими записами Гойської. Не раз Фирлей, з озброєними слугами, нападав на манастир, грабував і бив ченців, навіть образ Почаївської Божої Матері забрав до свого Козинського замку. 25 років тягнувся процес з ним в судах і земських урядах, але стійкість, розум і такт праведного Почаївського ігумена перемогли в цій боротьбі за права манастиря, коли, як знаємо, трудно було і в судах дошукуватися правди для Православної Церкви. Фирлей справу програв і змушений був підписати р. 1647 акт замирення, після чого повернув і образ Богоматері.

278


Іов Почаївський вдачек> й діяльністю на становищі ігумена близько нагадує препод. Феодосія Печерського, який дав ідеальний образ українського ченця на зорі нашого чернецтва в ХЗ в. Сполучення аскетичного подвигу з служінням суспільству, народові — характеристична риса в образі такого ченця. Одною з твердинь православної віри став в XVII в. Почаївський манастир в боротьбі з унією, впливаючи на народ урочистими службами, проповіддю, книжкою. Збірка проповідей самого Іова Почаївського, звернених головним чином проти секти соцініян, ширеної на Волині, заховалась в архіві Почаївської лаври в рукопису, писаному власною рукою ігумена. Був Іов учасником Київського собору 1628 р., на якому під клятвою постановлено було не відступати від православія й закликати до того ж увесь православний народ. Цій клятві до кінця був вірний Почаївський ігумен. Та одночасно з церковно-громадською діяльністю сполучувалось у преподобного Іова велике молитовне подвижництво його перед Богом. Була у нього природна камінна печера дальня, до якої усамітнювався він для молитви. Ієромонах Досифей пише: „Коли б камінна печера вміла говорити, то вона б оповіла нам, як часом впродовж трьох днів, а не то й цілого тижня, сам один, замкнувшись у печері, маючи за їжу тільки сльози, молився там о. Іов за благо світу, що весь у злі лежить".

21 жовтня 1651 р. було ігуменові Іову видіння, в час якого відкрито йому, що за 7 день має відійти до Господа. 28 жовтня, відправивши Службу Божу, а після неї віддавши останнє прощальне цілування братії манастиря, столітній старець великий ігумен Почаївський Іов мирно й безболісно упокоївся. Прославлення вгод-ника Божого наступило скоро. Через 8 років прибув до Почаева Київський митрополит Діонисій Балабан з архимандритом Овруцьким Йосафатом Креховецьким, підняли останки преподобного з могили, яка знаходилась в південному городі манастиря, і, ствердивши їх нетлінність, при чому, як каже Досифей, „немало недужих сцілення прийняли", — відкрили мощі Преподобного для все-народнього їх почитання. Так наступила в 1659 р. канонізація Преподобного Іова, ігумена Почаївського. Пам'ять його святкується Церквою 28. УІІІ/ІО. IX (перенесення св. мощів) і 28.Х/10. XI (день упокоення),

Преподобномученик Макарій Овруцький 1 Каневський архи-мандрит народився в українській шляхетській родині Токарев-ських в м Овручі; з дитячих років мав в родині релігійне виховання. Юнаком приняв чернечий постриг в Овруцькому Успенському манастирі; в ієромонахи, був рукололожений єпископом Чернігівським Лазарем Бдрановичем, На, .становищі дрхимандрита-настоя-теля Овруцького манастиря багато терпів від католиків-поляків. Р. 1671 був обраний настоятелем Каневського Успенського манастиря, де прославився сціленнями за його молитвами до Бога і прозорливостю. Р. 1678, коли турки задумали посадити знову на гетьманство Юрія Хмельницького, який 6 років прожив у них в полоні, вони з татарами пішли війною на Україну, страшно її

279


пустошачи й палячи. Зруйнований був Чигирин і спалений Ка-нев, де в церкві Успенського манастиря загинуло багато християн. Тоді ж замучений був турками і архимандрит Макарій. Мощі його для безпеки від латинян були перевезені до Переяслава, де спочивали спочатку в Михайлівському манастирі, а потім у Вознесен-ському. Пам'ять преподобномученика Макарія Овруцького свят-кується Церквою 7/20 вересня.

В XVII в. була переведена в Українській Православній Церкві також канонізація св. Афанасія Лубенського, патріярха Царгород-ського. Лубенським названо св. патріярха Афанасія (Пателарія) в українському народі тому, що упокоївся він в Лубенському Мгарському манастирі і там же спочивали св. мощі його. На Полтавщині особливо пам'ять св. Афанасія Лубенського була глибоко шанована в українському народі, і до раки з мощами святого, після молитов перед якими було багато випадків сцілення недужих, відбувались щороку масові паломництва. Як же сталося прославлення в Україні патріярха Царгородського, тобто Кіріярха і Української Православної Церкви, як Київської митрополії?

Патріярх Афанасій Пателарій, родом з острова Крита, був в р. 1631 поставлений на катедру митрополита Солунського патрі-ярхом царгородським Кирилом Лукарисом, дуже відомим в нашій церковній історії. Але проти патріярха Лукариса увесь час велась інтриґа з участю, очевидно, й турецької влади. В часі, як усували з катедри патріярха Кирила Лукариса, влада ставила ча-сово на катедру патріярха і Афанасія Пателарія, який зовсім не домагався патріяршої катедри. Так він був коротко на катедрі в рр. 1632, 1634, 1651. Зрікшися врешті катедри, патр. Афанасій переїхав до Молдави, звідкіля подорожував в 1653 р. на Московщину. Повертаючись з Москви в лютому 1654 р., патріярх Афанасій в дорозі через Україну заслаб і мусів зостановитись в Мгарському манастирі під Лубнами. Далі він не міг вже подорожувати і в цьому манастирі упокоївся. Через 8 років мощі його, — а похований він був за звичаєм східніх патріярхів в сидячому положенні на катедрі, — віднайдені були нетлінними. З благословення Київського митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського, митрополит Газський Паїсій Лігарид, що був тут в дорозі до Москви, з братією манастиря винесли 1 лютого 1662 р. мощі з гро-бівця і поставили їх для всенародного почитання в церкві. Пам'ять св. Афанасія Лубенського, патр. Царгородського, святкується Церквою 2/15 травня.