27 лютого 1917 року це є день, з якого у всякім разі починається нова доба в історії українського народа і Української Церкви. В цей день виникла Російська революція, що змела старий державний лад. В цей день не стало царя-папи в Росії, в цей день скінчило своє життя російське царське самодержавство. Яка б не була далі доля українського народа та його церкви, російська царська зверхність над ними у всякім разі відійшла вже в минуле. Російська церква попробувала, правда, утворити папу без царя, відродила в себе патріарха, нехай ним тішиться, а для української церкви це вже зовсім не те: у цього папи нема вже ні війська, ні поліції.
 
 
Нові умови і основи відродження Української Церкви
 
Українська Церква, пролежавши в російській домовині більше як 200 років, коли встала, відкрила очі, побачила великі зміни на світі... Перш за все вона з радістю побачила, що український народ, як був, так і залишився непорушний на своїй предковічній землі. Але разом з тим вона побачила, що тяжка доля розкидала рідній нарід по всьому світу: кілька міліонів його вже опинилось на Кубанщині, ще кілька міліонів в Сибірі та на Зеленому Клині (Далекий схід), кілька сот тисяч в Середній Азії (Туркестані), нарешті великі громади його в Америці. От же український нарід став майже всесвітньою нацією. Такою ж для свого народу мусить стати й Відроджена Українська Церква, скрізь мусить нести утіху, утворювати рідне життя для дітей Матері України, по всьому світу розкиданих.
Побачила відроджена Українська церква й величезні зміни в становищі церкви взагалі на світі. Вона побачила, що в нових обставинах світового життя церква вже не мусить бути ні державна, ні одержавлена, а мусить бути відокремлена від держави, мусить зайняти собі таку ділянку життя на землі, якої не може взяти ніяка інша організація; Церква Христова мусить тепер згадати заповіт Христа й до нього повернутися: стати царством небесним на землі, але царством не від світу цього. От же Українська Церква мусить стати царством небесним на своїй рідній землі, царством не від світу цього для свого рідного народу.
Але, найголовніше, визволення й відродження всякої церкви при нових світових змінах це мусить бути визволення від тих старих затвердлих форм церковного життя, що через одержавленість, недбайлість та рабство перед світом цим церковних керівників довели й російську й інші Східні (та й західні) церкви до мертвости, параліжу. Тому й Українська Церква, залишаючись непохитно на догматичних основах православної віри, мусить стати на шлях нового церковного будівництва з вірою в вічно животворчу силу Духа Святого в Церкві, і з тією думкою, що церковні канони це є (як кажуть вчені канонисти) корисний архів для нової творчосте, а не збірник законів для виконання, і в цьому архіві повинна перш за все відмовитись від того, що витворено в ньому під впливом державним, як от ієрархизм, нерівність станів у церкві, приниження мирян та інші. От же на підставі цих передпосилок відроджена українська церква ставить в основі свого нового життя і творчости 1) волю, автокефальність, незалежність ні від якого чужого церковного органу, 2) всенародну соборноправність, братерство й рівність усіх вірних в справах церковного життя й керівництва і 3) повну аполітичність, невтручання ні в які державні справи, відокремлення від держави. Запевне все церковне життя і творчість повинна провадитись на національному грунті й іначе провадитись не може, бо ж вона твориться для рідного народа, її творить сам український народ. Безперечно, що для того, щоб українська церква могла здійснювати свої ідеї, провадити своє життя, необхідні певні зовнішні умови, а саме: воля віри, сумління, невтручання держави в справи церкви, воля друку, слова, зібрань, взагалі ті умови, які вважаються властивими кождій сучасній культурній державі, яких вимагає й усяке вільне громадське життя... Це ідеї, умови. А дійсність? ... Ну, та яка б не була дійсність, а коли Українська Церква відродилась для нового життя, мусить жити і боротись за це життя, мусить виборювати собі й сприятливі для нього умови.
 
 
Перші кроки до відродження Української Церкви. Перша Всеукраїнська Православна Церковна Рада.
 
За надзвичайно тяжких зовнішніх умов прийшлось побачити світ українській церкві, — в огні її, окраденую, збуджено — в часи великої революції на терені бувшої російської держави. Правда, коли не стало загального пана, що тримав у підданстві народи своєї держави, кождий народ почув себе вільним. І над Україною гарно зійшло сонечко: гурток з найсвідоміших людей на чолі з істориком Михайлом Грушевським і письменником Володимиром Винниченком жваво заходились будувати Українську державу, утворили Всеукраїнську Центральну Раду, закликали до активної участи в державному будівництві весь український нарід, здавалося, прийшла нарешті воля. Та ще не прийшла доля... Не встигло піднятись сонечко волі на обрії України, як знялась страшенна завіруха, насунули чорні хмари; за яких небудь три роки (1918—1921) в Києві й на Україні одинадцять раз змінялась влада: перебували і українці, і гетманці, й деникінці (росіяни), і поляки, скілька раз приходили й тікали більшовики, поки нарешті міцно не осілися. Все це, запевне, надто тяжко відбивалось на перших кроках відродження української церкви. Але, відродившись, вона, як могла, пробивала собі між цими скелями, та нетрами, та проваллями шляхи до життя ...
Як тільки пройшли перші дні революції, не стало царя, українці відчули, що настала воля й Церкві і треба братися за церковні справи при нових умовах. Правда, хоч настали нові умови, але „живий церковний інвентар", як висловлювався єпископ Антонин Грановський, цебто єпископат і духівництво, на Україні залишилось старе російське, але всі відчули, що Церква на Україні не може спокійно ждати у моря погоди, а повинна щось розпочати для свого порятунку. Запевне, не єпископи перші заворушилися; вони якось зовсім вшилися й ждали порятунку від московського всеросійського собору, що мав відбутись. Заворушилось міське Духівництво та деяка інтелігенція, і от з його ініціятиви уже в квітні-травні р. 1917-го по всіх українських єпархіях відбулись церковні собори. Це були перші єпархіяльні з`їзди за весь час російської доби, на які прибула й велика кількість мирян, що взяли жваву участь в соборах, і на яких знято питання загально-церковного життя. Вони були надзвичайно` бурхливі, миряни за довге мовчання винагородили себе тим, що висловили вже все, що напекло їм, а найгостріще висловлювались проти хиб духівництва. Та з усіх тих змагань, що пройшли на соборах, все ж виникли дві головних думки: 1) що мусить утворитись якийсь інший, більш життьовий парафіяльний і єпархіяльний лад; 2) що на далі українські єпархії не повинні залишатись відокремленими, а мусить утворитися якийсь всеукраїнський церковний орган, що його може утворити лише Всеукраїнський церковний собор. Київський єпархіяльний собор виробив проект нового статуту парафіяльного й єпархіяльного, що дуже не подобався старому консервативному духівництву, і воно ще міцніше вхопилось за затримання всього старого без усяких змін, в надії, що скоро все мусить вернутися до старого ... Думка про скликання `Всеукраїнського Церковного Собору виникла на всіх єпархіяльних з`їздах, а Київський з`їзд обрав навіть комісію по скликанню Собора під головуванням Димитрія, єпископа Уманського. Комісія ця звернулася в Червні до Синоду, на чолі якого стояв тоді митр. Платон (потім Одеський), з проханням про дозвіл їй скликати Всеукраїнський Собор, але від митр. Платона одержано було відповідь, що „в Всеукраинськом Соборе не усматриваєтся надобности вследствие имеющего быть в августе Всероссийского собора в Москве". Після цього єп. Димитрій вийшов зі складу комісії, але інші члени не покинули праці. Коли відкрився в Москві Всеросійський Собор, вони звертались і до нього з своїм проханням, але від Київських делегатів на цьому соборі одержали повідомлення, що там поставились до нашого прохання дуже негативно і з призирством, — мовляв, і „хахли подняли нос". Та досі в церковних зібраннях ще не досить виступав національний бік: духівництво, як і мирянство, поділилось не по національності, а по ідеології на консервативне й прогресивне, і в тому, і другому брали участь і українці й росіяни. Але в державному життю на Україні тим часом клекотіло, суто національний бік висувався що раз більше. А це не могло не відбитись і на Церкві. Вже на єпархіяльних з`їздах лунала українська мова, постали вимоги про незалежність від Москви, а трохи згодом і в духівництві постав поділ на українське і московське...
В вересні постав великий військовий поділ: відокремлювалось військо українське від російського, й на початку жовтня відбувались у Києві великі українські військові з`їзди. На цих з`їздах військові священики висунули й церковну справу, і от ці з`їзди винесли ухвалу, аби й українська церква була відокремлена від російської і теж прийшли до думки скликати Всеукраїнський церковний собор, і обрали для цього військовий комітет з своїх священників і вояків в складі щось з 30 чоловіка. На початку листопаду передсоборна комісія, обрана єпархіяльним з`їздом, злилась з військовим комітетом, кооптувала до свого складу ще до 30 членів, і так утворилась перша „Всеукраїнська Православна Церковна Рада", як тимчасовий керів-ничий орган української церкви до скликання Всеукраїнського Церковного Собору. На чолі цієї Ради за бажанням вояків став архиєпископ Олексій Дюірадницин, що жив на покої в Лаврі. Він був гарний, свідомий українець, палкий промовець, чим і прихилив до себе вояків, і наша рада жваво, чисто по військовому повела підготовчу працю по скликанню Собору; по всіх Консисторіях навіть послано було вояків інструкторів, щоб на місцях підштовхували справу1). Ця праця Всеукраїнської Ради зробила певний заколот по всій Україні, але викликала проти себе велику ворожість російських і консервативних елементів. Тодішній Київський митрополит Володимир поставився до нашої Ради дуже вороже, як до інституції самочинної й неканонічної. Та Всеукраїнська Церковна Рада послала від себе делегацію й до Москви, до самого патріярха Тихона, що недавно під більшовицькими вибухами був обраний. Там уже знали про той бешкет, якого наробила Всеукраїнська Церковна Рада на Україні, і патріарх мусів дати своє благослоівенство раді на скликання Всеукраїнського собору, й послав для порозуміння з Радою своїх представників: Платона, потім митрополита Одеського, Евлогія, архиєп. Волинськюто, і Пахомія, єп. Чернігівського. Прибувши в раду, ці єпископи після довгих змагань погодились нарешті на таку ухвалу: ,,Всеукраїнська Церковна Рада на чолі з єпископами українських єпархій є єдиний правний орган по скликанню Всеукраїнського Церковного Собора". Після цього праця Всеукраїнської Ради по скликанню Собора пішла вже далеко спірніше і сам митр. Володимір прийняв на себе стан почесного голови Ради.
 
 
Всеукраїнський Церковний Собор 1918-го року.
 
Собор цей був призначений на 28 грудня 1917 року, але певна кількість членів на цей термін ще не зібралась і він розпочався лише 7-го січня 1918 року. Собор в загальному відбувся на підставі положення, складеного для Московського Всеросійського Собора. В склад собора входив єпископат, який складав з себе окреме коло і входив в президію собора, з нього ж вибирався й голова Собору; потім з кождого повіту прибуло по одному священику і два мирянина, Всеукраїнська Рада, як передсоборна комісія, в повному складі (60 душ) ввійшла і в собор, від війська ввійшло 100 представників, всього було до 400 членів. 7-го січня в Св. Софії урочисто відбулось відкриття собору, потім перейшли в залю релігійно-просвітнього общества, де обрано президію. За Голову Собора обрано єпископа Подільського Пимена, але він мав лише добре горло, а за голову в нього був митр. Антоній Храповицький. Потім собор перейшов до першої жіночої школи, де жила й більша частина членів. Перед самим початком собору трапився неприємний випадок: митр. Платон від імени патріарха заборонив в службі Божій архієп. Олексія Дородницина, і цим він виключався і з Собору. Причіпка була та, що Олексій не поїхав до Москви, коли патріарх його викликав, але за цим крилось бажання й проборкати Раду, знявши з неї голову і спекатись єпископа, що міг порушити згоду в колі єпископату. Платон, запевне, крутив, казав, що зараз зговориться з патріархом і заборона буде скасована, але так вона й залишилась. Хоч єпископи склали з себе тісне охоронне коло, але більшість собору була виразно прогресивна і явно хилилась на задоволення українських вимог. Та не в добрий час зібрався собор; тільки що він зорганізувався, поділився на комісії, ледве що почали працю комісії, як залунали жахливі більшовицькі вибухи зза Дніпра, почалась сумна громадська війна, Центральна Рада з своїм військом му-сіла тікати з Києва, а разом з тим мусів припинити своію працю й розійтися Всеукраїнський собор (23-го січня). З огляду на жахливу жорстокість більшовиків все листування як Всеукраїнської ради, так і собору було знищено. Знищено було й список членів Ради й Собору. Та й Рада, Ідо виконала своє завдання, скликала собор, вже як Рада не існувала. Але вона не хотіла зникати, чула свою недолю, й перетворилась в Кирило-Мефодіївське брацтво, до якого записалось і багато членів собору. Під час цієї більшовицької навали загинув митр. Володимир: „Товариші" з`явились до нього в Лавру ввечері 25 січня, вивели його за лаврську браму й розстріляли... Архиєпископ Олексій Дородницин виїхав з Києва і скоро помер в Новоросійську. Та більшовики на цей раз не довго затримались в Києві: в лютому прибули німці з Центральною Радою, а в квітні замість ради було обрано гетьмана Скоропадського. Почалась тяжка реакція, виразний нахил до „єдиної неділимої", підняло голову консервативне духівництво, до якого гетьман поставився з великою прихильністю. В травні зібрано було з цього духівництва і таких же мирян „елекційний собор" для обрання Київського Митрополита й обрано було запеклого ворога України, голову „Союзу Руського народа" Антонія Храповицького, а на червень оголошено було другу сесію Всеукраїнського Собору. Але по суті це вже не була друга сесія січневого собору, а зовсім уже окремий російський собор на Україні, бо склад членів його був зовсім інший. З представників вояцтва майже ніхто на цю сесію не прибув, бувша Всеукраїнська рада прибула в кількості 45 душ, а по єпархіях єпископи перевели інші вибори на цю сесію і вибрали, кого самі хотіли, здебільшого з духовного учительства та інших безпосередньо собі підвладних осіб. Зібралось на цю сесію чоловік 300, більшість на ній (хоч і не так значна) була вже реакційного й протиукраїнського настрою, і в першу чергу вони взялись викинути з Собор> Всеукраїнську раду. Собор взявся за перегляд мандатів, і на тій підставі, що мандатів Всеукраїнської ради не існувало (їх, як відомо й соборові, було знищено, а нові видати було вже нікому, бо Ради офіційно вже не було), Собор більшістю ухвалив виключити бувшу Раду зі свого складу, запропонувавши Раді обрати з себе лише трьох, яких Собор включить в свій склад. Це, запевне, була велика неправда: Всеукраїнська Рада зарахована була в повному складі не на одну лише сесію, а на всі сесії собору, а тому перевірка її мандатів на 2-й сесії зовсім була зайва, тим більше, що всі її члени й персонально були відомі президії собору; але тут уже брало гору російське нахабство. Всеукраїнська Рада, запевне, відкинула пропозицію про обрання з себе трьох членів на собор, подала соборові протеста й заяву, що вона не визнає його надалі Всеукраїнським собором і його постанови вважатиме нікчемними. Звільнившись від бувших членів Всеукраїнської Ради, собор уже жваво взявся за вирішення самих ґрунтовних питань щодо життя Української Церкви і вирішив їх майже одноголосне. Було ухвалено, що Українська Церква й надалі мусить залишатися під зверхністю Московського патріарха, для керівництва ж українськими церковними справами було обрано „Священний Синод" з 3-х священиків і 3-х мирян (всі єпископи, здається, входять в Синод по сану, (признаться, не добре пригадую); в члени Українського Синоду попали росіяни... Обравши російський „автономний" церковний уряд для Української Церкви, собор цим закінчив свою сесію й роз`їхався „на жнива". В вересні була зібрана ще одна сесія цього собору, але вона вже нікому не була цікава; вона відбувалася в Лаврі й нею цілком верховодив митр. Антенній Храповицький. Вона вславилася лише тим, що урочисто приймала в себе гетьмана Скоропадського, й видала „Соборне посланіє" до українського народу слухатися гетьмана Скоропадського, як рідного батька, у всьому йому коритися. Та український нарід як-би в відповідь на це „посланіє" повстав проти гетьманської влади, вигнав гетьмана, а разом з ним розбігся й собор 1918-го року і вже більше не збирався. Утворений ним „Священний Синод" залишився лише на папері й до праці так і не став.
На зміну гетьмана прийшла знов Українська влада під назвою вже Директорії; на чолі її уряду стояв Володимир Чехівський, дуже близький до церкви, вихованець Київської Духовної Академії. Він 1-го січня 1919 року видав уже державного універсала про автокефалію Української Церкви й утворення автокефального українського Синоду. Але в половині січня Директорія мусіла вже тікати з Києва до Кам`янця, а на зміну її прийшла більшовицька влада й осіла уже досить міцно. Так сумна, скінчився для Української Церкви перший рік життя за революції. Але це цілком природньо. По-перше, це був перший рік, а перший рік завжди буває для життя найтрудніший; не дурно майже половина людства помирає на першому році життя. Потім зовнішні умови для церковної праці, при всьому захопленні нею братів, були надто тяжкі й мінливі для всього суспільства. І „живий інвентар" в церкві — російській, реакційний — ще надто був міцний і впливовий, щоб можна було його так скоро перебороти, та й самі діячі відродження української церкви, треба визнати, не досить ясно уявляли собі, як саме і з чого саме почати її відродження. Те, що вони гадали точати це відродження зверху, з Всеукраїнського Собора, безперечно було помилкове, бо без певної підготовки знизу випадкова й мало свідома людність, хоч і занадто палка, не є певною підставою для церковного будівництва. Всеукраїнський собор мусить бути, так би мовити, днем схрещення, а не днем народження церкви. А втім, життя і Св. Дух — це найкращі керівники життям церковним. Вимога життя на початку революції висунула думку про найскорше скликання Всеукраїнського Собору, вона ж далі проказала й інші більш певні шляхи до відродження Української Церкви ...
 
 
Засновання українських парафій і друга Всеукраїнська Православна Церковна Рада (ВПЦР).
 
Починаючи боротьбу за відродження Української Церкви, українські діячі, запевне, уявляли собі в загальному про її відокремлення від держави, про рідну мову в церкві, про автокефалію, всенародну соборноправність. Але як усе це перевести в життя, все це уявлялося їм в доісить мрійних, хмарних рисах. Вимоги життя і Св. Дух і тут їх навчили на все ...
В лютому 1919 року більшовицька радянська влада видала закона про відокремлення церкви від держави і школи від церкви. На підставі цього закону викладання в школі закону Божого припинялося, всі церковні будинки з їх майном ставали власністю держави й давались в користування тим релігійним громадам, які склали свого статута і зарегістровували його в державному порядкові. Українців перш за все вразило те, що в школах припинено викладання закону Божого, і от в Києві відбулось кілька батьківських зібрань для обговорення питання, як надалі влаштувати релігійне навчання дітей. Всі зійшлись на тому, щоб прохати панотців, аби збирали своїх учнів по церквах, і там їх навчали. Але тому, що в Києві було тоді вже кілька українських гімназій, де закон Божий викладався українською мовою, запевне і в церкві провадити релігійне навчання українських учнів — панотці теж повинні були українською мовою. А тому, що церкви є державна власність і віддаються в користування релігійним громадам, українці прийшли до думки утворити релігійну громаду і прохати у влади для користування яку небудь церкву. Так виникла в українців думка про утворення в себе окремої релігійної громади. Для викладання дітям закону Божого ця думка й досі не пригодилась, бо скоро більшовицька влада видала закона про заборону взагалі релігійного навчання дітей до 18 років, але вона привела до утворення українських парафій. В березні подано до влади статута першої української релігійної громади, на якому згідної закону мусіло підписатися 20 фундаторів, з проханням відпустити їм в користування їльїнську церкву в Києві (коло вокзала). Церкву цю прошено тому, що вона була „безприходна", бувша манастирська, і тому ні від кого не мусіло бути протесту проти віддачі її українцям. Влада досить скоро цього статута зареєструвала й видала фундаторам мандата на їльїнську церкву. Це вже було на страснім тижні, і коли представники фундаторів прийшли з мандатом до Ільїнської церкви, щоб її прийняти, манахи стали прохати, щоб їм дозволили відбути страсний тиждень і три дні свят, а на третій день вони церкву здадуть. Українці і тут показали себе українцями: не прийнявши до свого розпорядження церкви, вони погодились на прохання манахів, а коли прийшли на третій день Великодня, то там уже заснувалось якесь брацтво й подало до влади протеста за багатьма підписами проти відняття в них церкви, і українська справа на цей раз загальмувалась.
В цей час на Печерському коло Лаври стояв зовсім пустий величний, збудований гетьманом Мазепою в кінці 17 віку Микільський собор, що раніш був військовий. Тут уже ні від кого протесту бути не могло, бо там відправ не було, і після деяких затримок фундатори одержали нарешті мандата на цю церкву.
Протягом своїх клопотань про утворення першої української парафії гурток, що їх вів, з`ясував собі свої нові завдання щодо відродження Української Церкви, й прийшов до висновку, що він не мусить обмежитись утворенням лише одної парафії для себе, а повинен дбати про заснування українських парафій і в м. Києві й по за Києвом і по всій Україїні і скрізь, де живе український народ і на свому зібранні в травні 1919 року (здається, 4-го травня) в складі до 30 чоловіка оголосив себе теж Всеукраїнською Православною Церковною Радою (в більшовицькому скороченні ВПЦР), цебто вищим керівничим органом по заснуванню українських парафій і керівництва ними. На цьому ж засіданні остаточно зорганізувалась друга ВПЦР; за голову її обрано Михайла Мороза, за секретаря Івана Тарасенка, і з цього часу починається вже невпинна організаційна праця цієї ВПЦР. Були, правда, розмови про те, чому ця рада назвала себе Всеукраїнською, коли її не вся Україна обирала, а хіба лише Київ, але на це вона відповідала, що вона нікому свого керівництва не накидає, а лише тих, що бажають стати під її керівництво, до неї звертаються, вона не відкидає, що назва „Всеукраїнська", говорить не про її владу, а про її конечну мету — утворення українських парафій, відродження української церкви по всій Україні; нарешті вона вважає себе лише тимчасовим вищим церковним органом Української Церкви до скликання справжнього Всеукраїнського церковного собора з представників українських парафій.
В такому стані ВПЦР провадила свою працю, в першу голову поставивши своїм завданням всяку допомогу й благовісницьку й інструкторську всім, що бажають в себе утворити українську парафію, керівництво уже відкритими парафіями, придбання українського духівництва й переклад служб Божих на рідну мову. ВПЦР щиро хотіла працювати з російським єпископатом, бути під його* духовним керівництвом і тому звернулась до єпископа Назарія, що тоді керував Київською єпархією (Митрополит Антоній Храповицький був вивезений закордон), щоб благословив протоієреям Василю Липківському, Нестору Шараївському і Петру Тарнавському та диякону Олександру Дурдуківському відправити в Микільському Соборі на храмове свято 9-го травня першу службу Божу для української парафії. Єпископ Назарій був дуже обурений на українців, що вони без його благословенства взяли Микільський собор, що хоч за сучасними законами це є державне майно, але за церковними канонами православні без благословенства свого єпископа нічого не повинні робити. Але тому, що влада вже віддала українцям Микільський Собор, Назарій, „скрепя серце" мусів благословити відправу, але з тим, щоб поминали московського патріарха Тихона і щоб уся служба правилась слов`янською мовою, лише можна прочитати по українському євангелію і то тоді, коли священик буде казати промову. Але ВПЦР зробила вже до цього благословенства свою поправку: по перше московського патріарха вирішили не поминати, по друге прочитати по українському не тільки апостол і євангелію в свої часи, а й псальми на часах, шестопсальмії, кафизмах.
На свято літнього Миколи 9-го травня 1919 року відбулась перша урочиста служба першої української парафії. Це був дійсно день народження української Автокефальної Православної Церкви. Про цю службу зроблено було оголошення по всьому Києву і викликало надзвичайне зацікавлення. На всюношній і на службі Божій зібралась така сила «ароду, що не тільки в Соборі, а й навкруги його було тісно; весь нарід плакав, чуючи апостол, Євангелію, Псальми рідною мовою; всі відчували, що це вперше після віків неволі „моляться на волі невольничі діти", як провіщав Шевченко. Для Києво-Печерської Микільської парафії потім настали тяжкі часи і Миколаївський собор тепер в тяжкому стані. Але обов`язок всієї української церкви, всім братерствам українських парафій підтримувати цей незабутній вертеп, що в ньому відродилась Українська Автокефальна Церква. Українці, що мешкають на Старому Києві, склали другу українську парафію і просили у влади мандата на прекрасний Андріївський собор, що теж був безприходний і служби в ньому не правилось. Але єп. Назарій та російське духівництво вже різко запротестували проти цього, склали якесь брацтво з п`яти осіб і ті на свої ключі заперли Собор, подали до влади якісь свої претенсії. Але, розібравши справу, влада все ж віддала Андріївський Собор другій українській парафії, і в ньому на неділю Всіх святих призначена була перша служба Божа. Коли представники ВПЦР пішли до єпископа Назарія за благословен-ством, він ще з більшим обуренням став дорікати їм за порушення канонів і призначив для відправи служби Божої лише одного — Петра Тарнавського і то на одну лише службу і невідкладно з тими умовами, як і в Микільському соборі. Але й тут ВПЦР зробила таку ж поправку: служили всі ті священики, що і в Микільському соборі, з тими ж відмінами, і далі українські служби так відбувались. До речі, уже під час першої відправи в Микільському соборі одержано було „указа" від єп. Назарія, яким він призначає до Микільського собору той самий причет, що правив першу службу. Запевне, священики свідомо відмовились від цього єпископського призначення на тій підставі, що в українських парафіях мусить бути виборче право; а представники парафії ходили до Назарія з протестом проти того, що він переймає на себе право парафії обирати собі причет. Назарій тоді навіть вибачився і казав, що він був певний, що робить приємність парафії, призначаючи тих,1 яких вони сами просили на першу службу. А між тим тут знов призначенство. Очевидно, Наразій намагався захистити вже свавільство російської ієрархії призначати від себе священників на парафії, що вже з канонів і не виходило.
Раптово й цілком несподівано для себе ВПЦР здобула в користування української парафії, і предковічну святиню українського народа Софіївський Собор.
Єпископ Назарій і його „Совет", щоб запобігти дальшим заходам українців брати в своє користування церкви, придумали таку річ: вони наказали, аби по всіх церквах м. Києва відбулись загальні збори парафіян і щоб вирішили, чи бажають вони й на далі залишатися православними, у вірі своїх батьків, чи перейти до українців, і щоб обрали по 5 представників на собор всіх Київських парафій, що в певний термін має відбутись для вирішення цього питання. Тут уже православіє українців виразно бралося під сумнів, а священики на зборах, запевне, ще більше мусіли це розвинути. Але ВПЦР досить гарно зорганізувала свій контрнаступ, по всіх церквах на збори послала своїх благовісників, які брали слово на зборах, і так дотепно з`ясовували справу, що в більшості парафій обрали на собор прихильників українського руху. Між іншим і в Софіївському Соборі, хоч він і безпрй-ходний, зібрались великі збори, що склали з себе третю українську парафію і обрали своїх представників на собор. (Першим записався в цю парафію славетний художник небіжчик Юрій Нарбут). Наслідки виборів так збентежили Назарія і його „Совет", що коли в призначений термін представники парафій, а також представники влади прибули в Релігійно-просвітне общество, то двери були замкнені, а на них написано, що собор відкладається, а коли спитали швейцара — чому, то він сказав, що влада заборонила. Це, а також і те, що в одній з парафій священник в своїх поясненнях не досить чемно висловився про владу, так її обурило, що коли представники 3-ї української парафії звернулись з проханням передати в їхнє користування Софіївський Собор, то негайно одержали мандата на нього. Це вже було на передодні Петра і Павла за кілька годин до всюношної. Благословенства на службу в Софіївському соборі українському причетові єп. Назарій уже не дав, посилаючись на те, що це його катедра і що там є свій причет, але за вимогою народу український причет мусів уже стати на службу й без благословенства Назарієвого. Потім Назарій закликав українське духівництво, що правило в Софії (7 чоловіка), в єпископську нараду (Назарій Блинов, Василій Богдашевський і Димитрій Вербицький), де єпископи загрожували їм забороною служби, позбавленням сану і нарешті скінчили на тому, що Назарій доніс про всі ці останні Київські події б Москву патріархові Тихону, вимагаючи від нього суворої кари українцям, а український причет і далі правив в Св. Софії. І з цього часу предковічна українська святиня Софіївський Собор стає осередком українського церковного руху.
Тим часом ВПЦР жваво працювала над перекладом служб Божих на українську мову, і на 10 липня призначено було в Софії урочисте свято з приводу відправи першої служби майже цілком українською мовою, а також з приводу обрання українськими парафіями собі причету. Запрошували і єп. Назарія взяти участь в цьому святі і затвердити обраний причет на парафії Софіївську, Микільську й Андріївську, але він прогнав наших представників, не хотів з ними й говорити. Тільки на Спаса було оголошено відповідь патр. Тихона на донос єп. Назарія. Відповідь складена дуже не виразно, в штучно-лагідному тоні; в ній не було ні заборони служби Божої, ні інших кар українському духівництву, як того сподівався Назарій, а лише українці закликались до слухняности єпископу, до виконання його волі, та щоб терпеливо ждали, поки все заспокоїться, і тоді збереться Всеросійський собор, який усіх задовольнить, в тім і українців. Якби наочним виразником того задоволення, якого» українцям треба сподіватись з Москви, через два тижні сталася навала „деникінців" (російських загонів) на Київ, що прогнали більшовиків і в першу голову відняли від українців усі церкви й передали „тихонівцям" (росіянам). Разом з деникінцями прибув і митр. Анто«ій і зараз заборонив у службі Божій все українське духівництво і віддав його під церковний суд. Але ВПЦР не перестала працювати; хитрий іезуіт Антоній — обвів її, як то кажуть, кругом пальця, обійшовся з українцями дуже влесливо і навіть віддав їм для парафії свою домову церкву при Софіїв-скому митрополичому домі, тільки призначив їм свого священика-малороса, а потім навіть сам перевів українську парафію в малу Софію.
Під час деникінської навали деякі з українських церковних діячів мусіли вийти з Києва й прибули до Кам`ян-ця Подільського, де ще тулилась українська влада (Директорія). Туди разом з нею виїхала й президія Кирило-Мефодіївського брацтва, що вся була з урядовців: В Кам`янці Кирило-Мефодіївське брацтво дуже розвинуло свою працю, утворювали прилюдні зібрання; до нього пристав і Володимир Чехівський, що залишив політичну працю. Там в зібраннях Кирило-Мефодіївськюто брацтва біженці з Києва сповістили про засновання в Києві українських парафій і про обрання нової Всеукраїнської Церковної Ради. Всі члени й президія Кирило-Мефодіївського брацтва цілком влились в нову течію українського церковно-визвольчого руху, свою працю, як окремого органу, припинили і склали з себе першу українську парафію в Кам`янці.
В грудні 1919 року більшовицька влада вигнала деникінців з Києва і знову ним опанувала. Разом з деникинця-ми зник і митр. Антоній, не встигши перевести суду над українським духівництвом, ні навіть зняти з нього заборону служби Божої. Церкви, що їх деникинці були відібрали від українських парафій, було їм назад повернуто, і крім того українці заснували ще дві парафії і взяли в користування церкви — ту саму Ільїнську (біля вокзала) й Петро-Павлівську на Подолі. ВПЦР звернулась тоді до єп. Назарія, що знов увійшов в керування єпархією, щоб він зняв з українських пан-отців заборону. Але тут нова колізія з канонами: за канонами лише той єпископ має право зняти заборону, який її наклав. На цій каноничній підставі Назарій з початку й слухати не хотів про зняття заборони. Та коли надходили Різдвяні свята, й коли Назарію сказали: або кінчайте суд, або здіймайте заборону, іначе священники наші мусітимуть все одно приступити до виконання своїх обов`язків, він закликав заборонених священників, і сказав, що офіційно він не може з них зняти заборони, але конфіденційно дозволяє й благословляє їх правити службу. От же українські пан-отці опинились під офіційною забороною і фактичним благословенством єп. Назарія на відправу Божих служб, і життя українських парафій знов пішло, так би мовити, повною ходою. На Шевченківське свято 26 лютого 1920 року на запрохання В.П.Ц.Р. прибув у Малу Софію єпископ Василій Богдашевський, був присутній на літургії і взяв участь в Шевченківській панахиді. Це єдиний випадок, коли „тихонівський" єпископ правив з українським духівництвом ...
Коли в Києві заснувалось уже 5 парафій та стали утворюватись українські парафії й по за межами Києва, вони запевне не могли залишитись поодинокими, повинні були скласти з себе спілку парафій, цебто окрему українську церкву. І от ВПЦР склала „Статута Спілки українських парафій", в якому уже накреслена вся організація Української церкви, порядок і межі праці Всеукраїнської Церковної Ради, повітових і волосних церковних рад і т. і. Статута подано на регістрацію Радвлади і нею зарегістровано.
Так Українська Православна Церква здобула собі легальний стан існування в Українській Радянській державі.
 
 
Оголошення Автокефалії Української Православної Церкви.
 
ВПЦР ще з самого початку свого засновання вважала українську відроджену церкву автокефальною, цебто вільною, що керує сама собою й ні від якого іншого церковного органу не залежить, бо в цьому власне й полягає відродження, визволення української церкви. Але й з російським єпископатом на Україні ВПЦР не хотіла поривати зв`язків, хоч його мертва каноничність, небажання хоч трохи ожити, відкрити очі, піти на зустріч вимогам життя, його ,,механическое" православіє1) обурювало й ВПЦР і всю українську людність, і триматися за того ланцюжка, що вже зовсім з`їдений іржою і от-от урветься, було дуже незручно й небезпечно. На решті він таки урвався ... Від Радвлади Софіївська парафія мала мандата на великий Софіївський Собор ще з грудня 1919 р. але не хотіла досаждати Назарієві і залишилась в Малій Софії, а в великому Соборі правив старий російський причет. Та от надходили Великодні свята, і наша людність стала просто вимагати й від своєї парафіяльної ради й від ВПЦР, щоб переходити в великий собор. Представники парафіяльної ради звернулись до старого причету, показали мандата, але ті не звернули уваги, сказали: „йдіть собі до єпископа". Коли ж представники ВПЦР на Вербній неділі пішли до єпископа Назарія з проханням, щоб старий причет переходив у Малу Софію, а українська парафія на підставі мандата займе Великий собор, Назарій страшенно обурився, став кричати, що це моя катедра, що ніхто до неї не має права і т. і. а другого дня на дверях собору з`явилась об`ява, що той священник, який посміє правити в Соборі, коли його силою займуть українці, буде заборонений в службі Божій. Ця об`ява не подобалась і владі, що єпископ зневажає її мандата, і от в страсний понеділок викликано до влади єп. Назарія і голову ВПЦР і запропоновано їм негайно ввійти в порозуміння. Але Назарій ні на яке порозуміння не погоджувався і вперто твердив, що Софіївський Собор, це його катедра, і він нічого знать не знає. Тоді влада сказала голові ВПЦР, негайно перевести українську парафію в Великий Собор.
В середу на страсному тижні припадало Благовіщення, і вже мала початись в Великому Соборі українська відправа. Представники ВПЦР перед всюношною все ж пішли до Назарія за благословенством, але він їх прогнав. Відправа всеж відбулася й у всі дні йшла, ї священики так і не знали, чи заборонені вони, чи ні. Нарешті на другий день Великодня після служби представники парафії і ВПЦР з народним хором пішли вітати єпископів з святом, і прохати їх, щоб ради свята відклали свій гнів на українців; вони ж нічим не винуваті, лише свого добиваються. Єпископи Василь і Димитрій прийняли їх радісно, христосувались; Назарій хоч і дувся, не вийшов, та коли до нього пішли члени ВПЦР, він з початку гнівався, а потім слово по слову, розговорились, і нарешті Назарій сказав, що зовсім помирився б з українцями, аби тільки вони повернули старому причету Великий собор, а сами назад пішли в Малий. Власне він дбав за катедральний причет, і з його намови це й робив. Представники ВПЦР сказали, що вони з охотою це зробили б, але ж сами не мають права, бо цю справу можуть вирішити лише загальні збори парафії. Коли ж ці збори буде скликано, вони обіцяють умовити парафіян, щоб перейшли в Малий собор. Потім розмови пішли дуже лагідно, представники сказали Назарію, що от в наших священників не спокійна совість — чи заборонені вони, чи ні; але ж вони не могли не правити, бо в них вимагала парафія. Назарій сказав: ,,ні, нехай служать", і дав слово до загальних зборів ніяких заходів проти священників не вживати, а на загальні збори й сам прибуде. Так цілком полагоджено було попередні непорозуміння, І українці прийняли це з великим задоволенням. Та от на початку квітня 1920-го року на Київ навалили поляки, більшовики мусіли тікати, а 17-го (30-го по новому) квітня всі українські священники не тільки Софіївської, а й усіх парафій одержали від єп. Назарія офіційне повідомлення, що вони забороняються в службі Божій . . . Ця зовсім несподівана загальна заборона, після таких лагідних розмов, страшенно збентежила українську людність. Вона й досі, відколи стала брати активну участь в своїх церковних справах, не могла зрозуміти поведінки єпископів: ці їхні канони, що їх єпископи повертали, куда самі хотіли, не відомо де кінчались ті канони й де починалось єпископське свавільство — все це дуже турбувало людність, затьмарувало* її радість з приводу відродження рідної церкви, — і от тепер всім ясно стало, що єпископи та російське духівництво, використовуючи зовнішні обставини, поза всякими кано«ами, просто хотіли за одним замахом придушити український церковно-визвольний рух: українським парафіям приходилось або зачинити свої церкви, припинити своє життя, або прийняти призначених єпископами російських „тихонівських" священників, цебто теж припинити своє життя. Тоді, з приводу цієї смертельної загрози ВПЦР скликала свій пленум (Великі збори) 5-го травня (22-го квітня) 1920 року. Після уважного обговорення як заборони єп. Назарія, так і взагалі відношення московських (тихонівських) єпископів до відродженої української церкви Пленум ВПЦР одноголосно виніс ухвалу, що українські священники не мусять коритися забороні єп. Назарія, а повинні далі провадити службу Божу для задоволення релігійних потреб свого народу. Разом з тим Пленум виніс постанову, що віднині українська церква не може вважати тих єпископів на Україні, що знаходяться в підлеглості Московському патріархові, своїми духовними пастирями, а мусить вважати їх своїми ворогами, і тому Пленум ВПЦР урочисто оголошує Автокефалію Української Православної Церкви й повну незалежність її від московської ієрархії, а також її всенародну соборноправність.
Після цієї ухвали всі якось лекше зітхнули, наче якась гора звалилася з плечей, і легко стало дихати... Про цю велику подію — оголошення Автокефалії української церкви, — що не тільки скасувала історичну неправу ганебного* підбиття української церкви під владу Московського патріарха, а й остаточно звільнилась від сучасних агентів цього патріарха, ВПЦР випустила ,,Першого листа" до всіх своїх парафій. Цього листа було зачитано в Софіївському Соборі на свято Юрія при переповненій церкві, і всі з полекшенням зітхнули, казали: „отож тепер наша церква справді є вільна". Те ж було і в інших парафіях. На Зелених святах ВПЦР скликала першу конференцію з представників усіх Київських сумежних парафій кількістю до 200 членів і всі вони вітали Авто-кефалію української церкви й визволення її від старого змертвілого на канонах московського єпископату...
В час захоплення цими бурхливими подіями ВПЦР не припиняла й своєї біжучої праці, особливо по перекладу Божих Служб на українську мову. В цей час було перекладено з грецького (протоієреєм Василем Лшіківським) повний чин Літургії св. Іоана Золотоустого. Цю працю уважно переглянула ВПЦР і вирішила надрукувати. І от в червні 1920-го року вийшла перша друкована богослужбова книга українською мовою: Чин Літургії св. Іоана Золотоустого, і українська відправа стала уже на твердий грунт. Крім того перекладалися й інші служби, як от Великодна, деякі свята, друкувались на машинці й розсилалися по парафіях, що жваво вже заснувались і по селах.
 
 
Заходи ВПЦР до набуття єпископа. Архиєпископ Парфеній.
 
З оголошенням автокефалії української православної церкви й незалежности її від московського єпископату Українська церква залишилась зовсім без єпископів, бо ніхто з тихонівських єпископів не захотів до неї приєднатися. З цього боку становище української церкви стало дуже трудне, що. довго тривати аж ніяк не могло. Поширення української церкви йшло дуже жваво; особисто св. Софія стала справжнім огнищем українського церковного руху, до неї заходили прочани з усієї України, й чуючи службу Божу українською мовою, дуже захоплювались, звертались до ВПЦР, одержували інформації, поради і брались до засновання і в себе української парафії.
Так стало виникати багато українських парафій і по містах і по селах. Але от тут ВПЦР зробила помилковий розрахунок: вона сподівалась, що коли не міські бути протоієреї, то смиренні прибиті селянські пан-отці охоче підуть до вільної української церкви, зосібна коли піде до неї народ. Вийшло не так; майже ніхто з священників не пішов до української церкви; не тільки проти соборноправности, а й проти рідної мови в церкві завзято виступили навіть священники — щирі українці; ще більше пан-отців ніби співчували, але оглядались на єпископів, що не таїли своєї ворожости до УАПЦ, а найбільше просто не рухались з місця, чекали, що то далі буде. А між тим народ дуже захоплювався українською церквою, звільняв тихоїнівських священників, прохав священників від ВПЦР; в неї були й кандидати, та нікому було їх висвятити. Уже конференція на Зелених Святах прийшла до висновку, що треба обрати своїх кандидатів і послати десь закордон до висвяти на єпископів. Конференція навіть обрала таких кандидатів; вона навіть не зважала на те, що кандидат одружений, бо базувалась не на церковних канонах, а на заповіті апостольському. Але, запевне, ці вибори були лише нездійснимою мрією, бо по перше - де в каноничній православній церкві ієрархія погодилась би висвятити на єпископа одружену людину? По друге політичний стан тоді був такий, що всі кордони для України було зачинено. Була, правда, надія кандидатам ВПЦР виїхати до Тифлису на Кавказ для висвяти з якоюсь делегацією, що прибула з Кавказу, але з цього нічого не вийшло. І от в цей час — в липні 1920 року — ВПЦР стало відомо, що в Полтаві архиєпископ Парфеній не тільки не забороняє служби Божої українською мовою, а й сам править по-українському і заснував у Полтаві українську парафію при Воскресінській церкві. Архиєп. Парфеній Левицький — людина відома, як українець, перєкладчик св. Євангелій на українську мову, і тому ця чутка всіх підбадьорила. Негайно ВПЦР вирядила да архиєп. Парфенія делегацію в складі голови ВПЦР Михайла Мороза, прот. Василя Липківського і священика Юрія Жевченка, з листівним проханням, аби архиєпископ Парфеній взяв українську Автокефальну Православну церкву під своє духовне керівництво. Була думка прохати архиєп. Парфенія, щоб висвятив на єпископа свящ. Юрія Жевченка — людину не одружену. Делегація якось коло Спаса з великими труднощами прибула до Полтави, взявши з собою для висвяти одного на священика (Арсена Бакалинського) і одного на диякона (Тодося Чехівського). Завітавши до Воскресенської церкви, делегація мала утіху почути тут справді українську відправу і довідалась, що українською церковною справою на Полтавщині керує „Полтавське українське церковне брацтво". Делегація мала приємність познайомитись з цим брацтвом, яке складалось з кращої Полтавської інтелігенції. Після кількох засідань виявилась повна однодумність делегації ВПЦР і Полтавського брацтва. Брацтво прийняло до уваги становище української церкви в Київі, і погодились умовити архиєп. Парфенія, щоб він задовольнив прохання ВПЦР. Після наради з своїм брацтвом Арихиєпископ Парфеній прийняв делегацію ВПЦР; з його благословенства Київські священники з місцевими урочисто відправили службу Божу на Спаса в Воскресінській церкві, а 8 серпня відбулось у архиєпископа Парфенія засідання делегації і брацтва, на якому архиєп. Парфеній дав згоду прийняти під своє духовне керівництво „всі українські парафії, що входять до складу спілки православних парафій, що заснована в м. Києві", благословив Всеукраїнську Православну Церковну Раду провадити свою працю, і про це написав відповідну резолюцію на проханні ВПЦР. Архиєпископ Парфеній висвятив наших кандидатів, погодився й на далі висвячувати тих, кого ми надішлемо, при чому Полтавське брацтво взяло на себе обов`язок переводити в Консисторії всякі формальності щодо висвяти, і взагалі всякидопомагати нашим поставлени-кам. Замовлено було слово й про висвяту єпископа, але Парфеній сказав, що це ще передчасно, що про це треба ще подумати, і обіцяв прибути до Києва на Покрову, коли згідно статуту мають відбутися Великі Покрівські збори ВПЦР і там ще цю справу обговорити. Але головна мета делегації була досягнута: Українська Автокефальна Православна Церква здобула собі єпископа. Архиєпископ Парфеній був людина поважна і серед тихонівського єпископату відома всій Україні, і те що замість єп. Назарія на чолі Української Церкви став архиєп. Парфеній, був для неї великий плюс. Архиєп. Парфеній справді велику послугу зробив українській церкві в той скрутний час, він висвятив, більш як 30 священників, між Києвом і Полтавою був живий зв`язок і брацтво і Парфеній брали в справах УАПЦ (більшовицьке скорочення Української Автокефальної Православної Церкви) жваву участь. На Покрівські збори він до Києва не прибув, але праця ВПЦР все поширювалась та ускладнялась. Щасливий випадок дозволив їй надрукувати українською мовою „Часловець" „Требник", „Молитовник" (переклади прот. Василія Липківського), деякі інформаційні матер`яли і в великій кількості їх поширювати; українські гарні парафії вже засновані були майже в усіх головних містах: Вінниці, Кам`янці, Житомирі, Чернігові, навіть в Одесі, Миколаєві, Херсоні і в багатьох селах.
Але те, що на чолі УАПЦ став архиєп. Парфеній, що Українська церква значно; поширюється вже по всій Україні, а Всеукраїнська Церковна Рада все більше розвинує свою діяльність, дуже схвилювало і тихонівське духівництво, і єпископат, і самого патр. Тихона. З Києва послано йому вимогу, аби вій призначив сюди митрополита, щоб він міг згуртувати єпископат, духівництво, щоб зробити опір поширенню української церкви. Парт. Тихон прислав до Києва Митрополита Михайла Єрмакова, як свого екзарха, і він в Києві вже почав вживати заходів до організації тихонівського; єпископату й духівництва. Екзарх Михаїл став добиратись і до архиєп. Парфенія і цей похитнувся, чи може взагалі справу визволення української церкви мало, чи інкаше ніж ВПЦР, розумів. Принаймні в листопаді 1920 року випадково до ВПЦР прийшло листування Парфенія з патр. Тихонюм, де він запевняв Тихона, що взяв Українську Церкву під своє керівництво лише на те, щоб „заспокоїти цих дітей" і затримати їх в послушности патріархові, називав себе в листах до патріарха „по-слушним сином" його, одно слово таємно від ВПЦР вів якусь політику з патріархом, що противна була оголошеній автокефалії УАПЦ. Після Різдва Парфеній уже відмовився висвячувати ставлеників ВПЦР. В лютому 1921 року екзарх Михаїл зібрав у Києві Синод з єпископів, який в першу голову видав наказа про виключення всього українського духівництва з „духовного звання", позбавлення його священного сану, про скасовання Всеукраїнської Церковної Ради й Української церкви, що склалася у „спілку парафій", а всім, хто цьому наказові не підляже, загрозив анафемою. Безумовно, цей наказ тихонівського Синоду на Україні був цілком безглуздий (за винятком хіба анафеми), бо вже майже рік пройшов, як Спілка українських парафій, цебто Українська церква, оголосила себе Автокефальною, від тихонівського єпископату незалежною, а тому й її керівничі органи й духівництво ніякого відношення до патріаршого екзарха та його синоду не мали. Але на архиєп. Парфенія цей наказ зробив майбуть певне вражіння.
В березні 1921 року зібрався собор українських парафій Київського повіту в кількости до 150 чоловік, переважно селянства, і з обуренням відкинув нахабне втручання в справи української церкви екзарха і його Синоду, а в травні зібрався Київський губерніяльний собор в складі більш як 400 членів. Собор цей мав велике значіння для УАПЦ. Він був уже підготовкою до Всеукраїнського собору. На нього прибули не тільки представники Київщини, а прибули люди і з Поділля і з Чернігівщини, навіть Слобожанщини. На цей Собор ВПЦР прохала прибути і арх. Парфенія, і навіть послала за ним свого члена. Парфеній ніби був і зібрався, але потім ніби захворів і лише передав на собор листа, досить не виразного змісту. Прибув також і священник Полтавської парафії Кость Кротевич ніби як представник архиєп. Парфенія. Собор Київщини цілком ухвалив працю ВПЦР, підтвердив Автокефалію української церкви, відкинув наказа екзаршого Синоду, не визнав екзарха Михаїла, а замість нього обрав Київським митрополитом архиєп. Парфенія, з огляду на те, що Кость Кротевич запевняв, що Парфеній залишається непохитно відданий українській церкві. Разом з тим собор Київщини призначив на 1/14 жовтня (оа Покрову) скликання Всеукраїнського Церковного Собору для остаточного зорганізований і ствердження Української Автокефальної Православної Церкви та утворення принципів (канонів) її життя. Ухвали як повітового березневого, так і губерніяльного травньового соборів пощастило надрукувати й поширити по всій Україні, і це була теж гарна підготовка до Всеукраїнського Церковного Собора й агітація до поширення української церкви.
Довідавшись про обрання Парфенія Київським митрополитом, екзарх і його Синод вжили вже проти нього рішучих заходів: до нього в Полтаву послана була делегація від Синоду, яка з а грозила йому заборонами та відлученням, коли він не зречеться й митрополитства й української церкви. Парфеній не витримав характеру, і на вимогу делегації написав заяву, що він зрікається української церкви, бо вона різко порушила канони, пориває зв`язки з ВПЦР і обрання на митрополита Київського не приймає. Синод єпископів широко оголосив цю заяву, і, признаться, вона приголомшила наших українців, а тихонівці підняли голову... Подій Всеукраїнського церковного собора та утвореного ним Єпископату Парфеній зовсім не визнав, став у звичайні для тихонівського єпископа відносним до української церкви та її ієрархії, і помер в січні 1922 року, перед смертію випустивши цілком ворожу відозву проти УАПЦ.
От же Українська Церква знов залишилась без єпископа. Ще коли Парфеній не остаточно відійшов від УАПЦ, у ВПЦР з`явилась нагода увійти в зв`язок з єпископом Антонином Грановським, що проживав у Москві на покої. Це була людина вчена, острословна й досить характерна, полтавець з роду. Року 1905-го він був усунутий з єпархії за те, що перестав поминати „самодержавнішого"; потім він побував і на Сибірі і на Кавказі і нарешті оселився в Москві, де про нього пішла слава й як промовця, і ще більша, що він заводить всякі сміливі новини в відправі служби Божої і править російською мовою. Антонин зацікавився й українською церквою, й ВПЦР надіслала йому всі інформації і прохала прибути до Києва і взяти духовне керівництво над нашою церквою. Єпископ Антонин відповів дуже гарним листом українською мовою, прохав усяких пояснень, між іншим і про матеріяльний стан, з яким у ВПЦР було завжди досить сутужно. Але все ж листування і навіть персональні одвідини Антонина жваво провадились і нарешті він погодився їхати до Києва.
В червні 1921 року за ним послано було представника, він уже спакувався, сказав і квитки на потяг узяти; та в останню годину захитався й відмовився хворістю: „Як би, казав він, можна було в Москві річці впірнути, а в Дніпрі вигулькнути, то це так; а пускатись в далеку дорогу я — хвора людина — боюся ... Та й яка буде з мене вам користь? Привезете гнилу колоду"... Так зв`язки з Анто-нином ВПЦР і припинились. Потім він заснував у Москві якусь свою церкву, своїм гострим словом і нашу досить не добре допікав і помер уже, здається, р. 1925-го.Прочула ВПЦР, що в Одесі єпископ Олексій (здається Беликов на прізвище) прихильно ставиться до Української церкви і сам правив першу службу в Одеській українській парафії. ВПЦР і до нього послала прохання стати на чолі української церкви. Він відповів коротким, але гарним листом, в якому висловлює повне співчуття Автокефалії й рідній мові української церкви, але як сам не українець не вважає морально гідним стати на її чолі. А ВПЦР так хотіла до собора мати свого єпископа! Залишилась ще одна можливість. З Кавказа, з самого Тифлису, прибув як раз на Київський травневий собор протоієрей Степан Орлик, Волинець з роду. Він і на Кавказі заснував кілька українських парафій, був близький до Грузинського католикоса. Він приєднався до української церкви, запевняв, що Грузинський католикос з охотою висвятить нам єпископів, бо й грузинська церква теж в революційний спосіб відійшла від Московського патріарха й оголосила себе автокефального; тільки там і єпископат пішов з своєю церквою. Орлик казав, що він має змогу повернутись на Кавказ до Грузії і провезти з собою ще когось одного. Він був вдовець; до нього додали ще одного вдівця — священика з Поділля Павла Погорілка і послали їх до Грузії, забезпечивши їх всякими документами і проханням до католикоса Грузії висвятити їх на єпископів. Але вони доїхали тільки до Харкова; далі дорога їм на Кавказ була закрита. Вони тоді метнулися в Полтаву до Парфенія, гадаючи, що може він їх висвятить. Парфе-ній прийняв їх досить прихильно; особисто йому прийшов до вподоби священник Павло Погорілко; його Парфеній навіть хотів зробити своїм заступником. Що до висвяти наших кандидатів на єпископів української церкви, то архиєп. Парфеній не сказав їм нічого певного; з рештою порадив їм найти ще другого єпископа, щоб висвята була цілком канонична, і нараяв звернутись у Катеринослав до Єпископа Агапита. Єписк. Агапит Вишневський, волинець з роду, був колись вікарієм у Києві, людина не досить дотепна й гідна. Йому трапилось бути в Києві р. 1919-го під час входу в Києв Директорії, і за те, що він на молебні під час зустрічі Директорії прочитав євангелію українською мювою, його патріарх усунув був з посади, і він повернувся до Катеринославу лише коли його зайняли більшовики. Агапит прийняв наших кандидатів досить уважно, розпитував, але щодої висвяти не сказав нічого певного, обіцяв лише, що він напише до Парфенія, або й сам поїде до ньогої, і вони умовляться; а з рештою, казав, спішитися нема чого, я маю бути в Києві в екзархійному Синоді, можу зайти й до ВПЦР і поговорити. От же наші кандидати, нічого не скуравши і в Агапита повернулись знов до Парфенія, а від нього прибули назад до Києва якраз в день відкриття Всеукраїнського собора, як і були, в свому „сущому сані", даремно лише витративши значні кошта. Тільки Павло Погорілко заразився в Полтаві „парфенівщиною".