РОЗД. І.    УКРАЇНСЬКИЙ ЦЕРКОВНИЙ РУХ В УКРАЇНІ В ЧАСІ РЕВОЛЮЦІЇ 1917 Р. ДО ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ЦЕРКОВНОГО СОБОРУ В КИЄВІ 14-30 ЖОВТНЯ 1921 РОКУ.

Коли історик церковного життя в Україні в часах всеросійської революції 1917 р. візьме в руки „Книгу правил", видану перший раз р. 1839 „Святешним Правительствующим Всеросійським Синодом", та нею тільки почне перевіряти „правильність і законність" подій того життя; коли той же історик джерело своїх відо-мостів про події того життя буде мати тільки в писаннях та оповіданнях ворогів національного відродження українського народу, на зразок пашквілю С. Раневського (псевдоним) „Украинская Автокефальная Церковь", надрукованого р. 1948 в друкарні св. Троїцького манастиря Зарубежної Російської Церкви в Джорданвілі


— Ню Йорк, — то він легко прийде до таких „науково-історичних" висновків в питанні відродження Української Православної Церкви в XX віці, як К. В. Фотієв, кандидат богословських наук Православного Богословського Інституту в Парижі, який написав: «Липківщина була поотівським рухом, який тримався петлюрівською адміністрацією, так само, як через двадцять років „автокефалія" єп. Полікарпа спиралась на німецьких окупантів-розчлени-телів і поставлених ними галичан-тіоліціянтів». (Попитки Украин-ской Церковной Автокефалии в XX веке". Мюнхен. 1954, стор. 20). На подібні спроби „кандидатів богословських наук" представити національно-церковний рух в українському православному народі як якусь „шовинистическую оперетку" (стор. 29) можна було б не звертати жодної уваги, коли б не признання подібних „історич-но-критичних спроб" „цінними" з боку осіб дійсно немалої цер-ковно-історичної ерудиції і практики, як б. проф. Петербурзької Дух. Академії і міністр іоповідань в складі Тимчасового Російського Уряду в 1917 р. А. В. Карташев, що супроводив ту брошурку К. В. Фотіева своєю рекомендацією: „його (Фотієва) робота дає читачеві достатній компас, щоб орієнтуватися в хаосі утворених українських церковних фракцій, що претендують на автокефалії та автономії" (стор. 4).

Керуючись таким „компасом", „вожді Церкви" напевно не зможуть „освєдомленно й компетентне интервенировать в ход соби-тий" (А. В. Карташев), лише будуть знову блукати по стежках немудрої політики на Україні в рр. 1917-21 російських ієрархів — митрочпол. Антонія Храповицького, єп. Назарія Блінова і екзарха Михаїла ЄрмакО'Ва. Відродження Української Православної Церкви цією політикою московських ієрархів на Україні зустрінуто було, як відомо, вороже, чим відразу ж був загострений процес унеза-лежнення Української Православної Церкви, як Церкви національної, з яких церков взагалі складається Східня Православна Церква. Як зневажливо спочатку потрактовано в Петербурзі Тимчасовим Урядом національно-'політичне пробудження українського народу, так ще більш зневажливо й здивовано російські ієрархи потракту-вали український церковний рух, мовляв, „і хахли подняли нос"... („національние вожделения" у К. Фотієва, стор. 7). Тому, як це не раз бувало в історії утворення окремих автокефальних поміс-них церков в Східній Православній Церкві, так і на цей раз розпочалась запекла боротьба за і проти унезалежнення Української Православної Церкви від Церкви Московської, чи Російської, якій не підлягала Українська, як Київська митрополія, впродовж 700 років, а навпаки, Московська національна Церква до 1458 р. була в складі тої Київської митрополії, від якої одержала і свій початок.

Перший етаїп тої боротьби — це час від початку українського церковного руху в революцію 1917 р. до скликання Всеукраїнського церковного собору в Києві в жовтні 1921 р. та утворення на ньому в незвичайний спосіб української ієрархії.

10


1.   Єпархіяльні з'їзди 1917 р. в єпархіях України, склад їх та постанови. Організація в Києві першої Всеукраїнської Православної Ради та її діяльність.

З перших же днів Великої Російської Революції в кінці лютого 1917 року, революції „безкровної", як в перших часах її на вічах і зібраннях у радісному 'піднесенні характеризовано, — церковне життя, найбільше, розуміється, по містах, теж було захоплене бурхливими настроями, бо ж горючого матеріялу багато в цьому житті накопичилося за століття поневолення Церкви державою, служіння її певному політичному режімові та бюрократизації її устрою й управління. Пастирьскі зібрання по містах, вже й без благословення єпархіяльних владик, почали відбуватися все більше й з участю мирян; гостра критика дотихчасових порядків, жалі, скарги, незадоволення підпорядкованих їх начальниками з одного боку, а з другого — справа церковного майбутнього, церковної реформи зверху донизу, були предметом доповідей, нарад, дискусій на цих зібраннях. Звичайні в революційних часах „виконавчі комітети" по різних установах, організаціях, корпораціях виникають в революцію 1917 р. і в церковному житті. В Києві на одному з пастирських зібрань обрано було „Виконавчий Комітет духовенства і мирян міста Києва", в склад якого від духовенства увійшли священики поступового напрямку, яких в Києві було обмаль, від мирян — в більшості професори Духовної Академії та Університету.

Питання церковної реформи обговорювались у згаданому .„Виконавчому Комітеті духовенства і мирян м. Києва" у всеросійському маштабі, аж доки не порушено було питання про скликання „Єпархіяльного З'їзду духовенства і мирян Київської єпархії", ©пархіяльні з'їзди в Російській Церкві в дореволюційні часи відбувались в складі представників від духовенства; тільки після революції 1905 р. допущено було представництво й від мирян (окрема курія), але предметом занять тих з'їздів були виключно майже господарчі справи по утриманню єпархіяльних установ і духовних шкіл. Тепер, ще й до видання Синодом (в оновленому складі) ряду „Тимчасових Постанов" (до Всеросійського Церковного Собору) про самоуправління в парафіях, єпархіях, про вибори духовенства, єпископів, — явочним порядком поширена була компетенція єпархіяльних з'їздів, як і представництва мирян на тих з'їздах. Так, по інструкції виборів на єпархіальний з'їзд, принятій „Виконавчим Комітетом духовенства і мирян м. Києва", представників мирян на Київському єпархіальному з'їзді мало бути вдвоє більше, ніж представників духовенства.

Весною і влітку 1917 р. відбулися єпархіяльні з'їзди по всіх єпархіях України, не вважаючи на те, бажаний чи не бажаний був той з'їзд для єпархіяльного архиєрея. Так, київський митрополит Володимир, що перебував Великим Постом 1917 р. на сесії Сино-

11


ду в Петербурзі, на прохання Виконавчого Комітету духовенства м. Києва про благословенство на з'їзд, признав зї'зд невчасним, але Виконавчий Комітет звернувся до обер-прокурора Синоду В. Н. Львова, аби він вплинув на митрополита, і тоді благословенство було уділене. Не маємо даних, щоб категорично твердити, але здається, що в цю пору ні один з епархіяльних з'їздів в українських єпархіях не відбувся з участю єпархіяльного архиєрея. Тільки ж Україна не була в цьому відношенні винятковою. Проф. А. В. Карташев, який був в складі Тимчасового Російського Уряду спочатку товаришем обер-прокурора Синоду (В. Н. Львова), а потім міністром ісповідань (в серпні 1917 р. обер-прокуратура при Синоді була скасована), та-к -пише про ці часи революції: «По всіх губерніяльних містах Росії проходила ліквідація попередніх губернаторів та поліційної влади. Одночасно в багатьох містах були випадки арештів і архиєреїв, відомих з своєї активної прихильности до старого режиму або зв'язками з Распутіним. Подібно, як в Москві, в других єпархіях теж відбувались надзвичайні епархіяльні з'їзди, і нелюбі архиєреї проголошувались видаленими з катедр, про що надсилались прохання до Синоду через нового обер-прокурора. В де-яких випадках В. Н. Львов висилав за арештованими архиєреями своїх офіцерів, які виводили їх з трудної ситуації, вивозячи до Петербургу, до Синоду. Синод звільнював їх в „стан спочинку" і призначав місце перебування в певних манастирях. Чимало катедр, таким чином, стали вільними. Намічено було замістити їх в новому виборчому порядку. Довелось поставити в „стан спочинку" ще одного члена Синоду, чернігівського архиєпископа Василія, також дезавйованого з'їздом духовенства його єпархії» („Революція і собор 1917-18 р." Богословская Мисль. Труди Пра-вославнаго Института в Париже. Париж. 1942, стор. 78). В „стан спочинку" мусіли пійти тоді митрополити Петербурзький Пітирим і Московський Макарій (обидва протеже Распутіна). На Україні, крім Василія, архієпископа Чернігівського, пішов в „стан опочинку" в квітні місяці 1917 р. архиепископ Харківський Антоній Хра-пови'цьки'й, який подав прохання про це до Синоду, на вимогу ,/Комісаріяту по справах духовних", утвореного в Харкові в перших днях революції. Синод уважив просьбу архиеписксша Анто-нія, визначивши йому за місце осідку Валаамський манастир на півночі.

За оповіданням митроп. Липківського, єпархіяльні з'їзди в українських єпархіях „були надзвичайно бурхливі; миряне за довге мовчання винагородили себе тим, що висловили вже все те, що напекло їм, а найтостріше висловлювались проти хиб духовенства". Ці виступи представників пастви були головним змістом ін-формацій з місць. З усіх тих дискусій і постанов, що пройшли на цих ємархіяльних з'їздах в Україні в перші місяці революції, виразно виступили дві головні думки: 1) з падінням старого режиму, за якого Церква, змушена служити тому режимові, так прини-

12


жена була в її морально-духовному авторитеті, ма? його дістати, має наступити оживлення, перетворення „Вєдомства Пра-вославнаго Исповєданія" в Церкву Христову з представленням їй свободи церковно-громадського діяння на давніх підставах соборного устрою парафіяльного і єпархіяльного життя; 2) українські єпархії не повинні залишатися надалі відокремленими в ряді інших російських єпархій, а повинен утворитись якийсь 'всеукраїнський церковний центр.

Для нас в історії Української Православної Церкви остання думка важлива тим, що була вона свідоцтвом пробудження національне-церковної свідомости посеред українського духовенства і мирянства. Ця думка вела до привернення найперше того стану церковно-правного, в якому була Українська Церква в кінці XVII віку, коли її, як Київську митрополію, підпорядковано було, на засадах її автономії, Московській патріярхії. Про долю цієї автономії розповіджено нами в розд. І т. III цієї праці: „Київська митрополія; доля її, як автономної церковної области в складі Російської Православної Церкви, від 1686 р. до кінця XVIII в." К. Фо-тгєв наводить з „Огіепіаііа Спгізііапа" (ч. 4 р. 1923) уривок з листа московського патріярха Тихона до митрополита Миколая Ке-сарійського, місцеблюстителя Царгородського патріяршого престолу, де справа „українського церковного відродження" представляється ділом „маленької групи схизматиків", „маленької групи осіб, які не були в 'Священному сані"... (К. Фотієв. Ор. сії., стор.* 21). Щоб так'поверхово розглядати цю справу, треба або мати самовпевненість політичних асимиляторів, що, мовляв, за 200 з хвостом років український народ втратив свідомість своєї національної окремішности цілком, або бути невігласом в області церковної історії українського народу. Дивно тільки, чому ж патріярх Тихон їіішов назустріч цій „маленькій групі схизматиків" і дав, як побачимо далі, своє благословенство на скликання Всеукраїнського церковного собору?

На Київському єпархіяльному з'їзді, що відбувся на Великод-них Святах 1917 р., була внесена свящ. Я. Ботвиновським пропозиція назвати цей з'їзд „Першим Українським З'їздом Київщини". „Істінно-руські" делегати з м. Києва під час вотума за цю пропозицію покинули залю. Були 'присутні на з'їзді й єпископи-вікарії Київської єпархії, пропозиція була принята з великим захопленням. Найважливішою постановою Київського з'їзду була постанова про скликання Всеукраїнського церковного собору духовенства й мирян. Обрана була й комісія по окликанню цього собору, на чолі якої став єпископ-вікарій Уманський Димитрій (Вербицький). Малося на увазі, як писав пізніше в своїх споминах один з учасників того з'їзду (свящ. о. П. Корсуновський), привернення стародавніх прав Української Православної Церкви та її автономія. „Про автокефалію тоді ще не було думки, як не думалось в той час і про повну самостійнсть України. Гадалося, що після скинення ца-

13


рату народи український та російський будуть жити у братерській згоді у вільній Росії".... („Церковний рух на Україні в перші роки революції". Часопис „Дніпро", 1925 р.). „Думка про скликання Всеукраїнського церковного собору виникла, за словами мит-роп. В. Липківськогр, на всіх епархіяльних з'їздах України". На Полтавському Єпархіяльному З'їзді, що відбувся 3-6 травня 1917 р. (епархіяльним архиєреєм в Полтаві був тоді архиєпископ Феофан Бистров, відомий аскет, що, будучи на становищі інспектора Петербурзької Дух. Академії, представив до царського двору Григорія Распутіна), по докладу „Про українізацію Церкви", принято було ряд постанов, згідно з якими, „Церква на Україні, підлягаючи голосу життя й історії, повинна була б українізуватися в конкретних формах", як: 1) соборний устрій, що проймає собою цілу церковну організаціє; 2) служіба Божа в Українській Церкві українською мовою; 3) відновлення в богослужбовій практиці давніх українських чинів, обрядів і звичаїв; 4) будова церков в національному українському стилі; 5) національна духовна школа для виховання пастирів Української Церкви; 6) православно-богословська література українською мовою; 7) негайне припинення практики призначення на катедри єпископів в українські єпархії великорусів; 8) негайна українізація Київської Духовної Академії і др. більш детальні постанови. Ухвалено увійти в зносини з іншими єпархіяльними з'їздами українських єпархій для докладного ^розгляду питання про українізацію (точніше про розмосковлення) Церкви й для скликання Українського Церковного Собору, як „підготовчого до собору Всеросійського". Врешті з'їзд закликав духовенство єпархії взяти участь в пробудженні національної свдомос-ти серед української людности на підставі вимог національно-тери-торіяльної автономії України в федеративному зв'язку й з іншими незалежними частинами Російської Держави („Про українізацію Церкви". Доклад на Полтавському Єпархіяльному З'їзді 3-6 травня 1917 р. Лубні. 1917, стор. 10-12). Подільський Єпарх. З'їзд також висловився в дусі постанов Полтавського З'їзду. В світлі цих постанов українських єпархіяльних з'їздів вже в перших місяцях революції 1917 р. історик Української Православної Церкви ніяк не може погодитися з тенденціями патріяршого листа з Москви до Царгороду (дата листа невідома), а за цим листом і де-яких російських істориків, представити рух за відродження національної Церкви українського народу виниклим з іініціятиви я-коїсь „маленької групи схизматиків".

Комісія по скликанню Всеукраїнського Церковного Собору, обрана на Київському Єпархіяльному З'їзді, звернулась в червні 1917 року до Синоду з проханням уділити дозволу на скликання в Києві собору з представників духовенства і мирян українських єпархій, якими були: Київська, Волинська, Камянець-ҐТодільська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Херсонська, Катеринославська і Холмська (на терені військових дій). Предсідником Синоду, після розпуску старого до-революційного його складу і призначення

14


Тимчасовим Рос. Урядом нового складу, був митрополит Платон (Рождественський), який на початку лютневої революції 1917 р. займав катедру екзарха Грузії. Грузини в перших же днях березня, після відречення Миколая II, проголосили Грузинський екзархат незалежним від Російського Синоду, арештували екзарха від Синоду архиєті. Платона і відновили давню автокефалію Грузинської Православної Церкви, якої ця Церква позбавлена була Рос. Урядом в кінці XVIII в. при завоюванні Кавказа Росією. Синод і Тимчасовий Уряд мусіли признати довершений факт незалежнос-ти знову Грузинської Церкви, і грузини випустили екзарха Платона, який приїхав до Петербургу, до Синоду, як його член по становищу екзарха Грузії, хоч такого екзархату вже фактично й не було. Приклад Грузії не послужив одначе наукою для церковного проводу Російської Церкви. Від предсідника Синоду, б. екзарха Грузії Платона, отримана була Київською Комісією по скликанню Всеукраїнського Собору відповідь негативна з мотивацією, що „нема потреби у Всеукраїнському Церковному Соборі, раз в серпні місяці цього 1917 р. відкривається Всеросійський Церковний Собор в Москві". Після такої відповіді від Російського церковного начальства із складу Київської Комісії вийшов голова її єпископ-вікарій Уманський Димитрій, але другі члени Комісії дорученої їм Єпархіяльним З'їздом праці не залишили.

Восени 1917 р., коли почало формуватися, відокремившись від загально-російського, українське військо, відбувалися великі військові з'їзди в Києві. На третьому такому Всеукраїнському Військовому З'їзді в двадцятих числах жовтня, 'після постанови про незалежність України, була принята постанова й про незалежність Української Церкви від Російської, себто про автокефалію Української Церкви. Для переведення цієї постанови в життя, рішено було на З'їзді, а'би утворена була Українська Церковно Рада, в склад якої увійшли б представники українського національно-свідомого духовенства та світські делегати від українських військових частин та від різних українських організацій. В листопаді, після проголошення (7 листопаду ст. ст.) Українською Центральною Радою третього універсалу про Українську Народню Республіку в федерації з Великоросією та іншими народами б. Російської імперії, переведені були організаційні й установчі збори, на яких утворена була перша Всеукраїнська Православна Церковна Рада (в скороченні ВПЦР). В склад її увійшли члени Комісії по скликанню Всеукраїнського Собору, обрані на Київському Єпархіяльному З'їзді, Комітет, обраний для тої ж цілі на Третьому Військовому З'їзді, представники від українських організацій, кооптовані „членами-організаторами Української Церковної Ради" на установчих зборах. Так утворилась Українська Церковна Рада, як тимчасовий орган для скликання й до скликання Всеукраїнського (Собору. Головою першої ВПЦР був обраний військовий священик Олександер Маричів (взагалі військові капеляни в організації першої ВПЦР

15


відограли велику ролю), товаришем голови був обраний полковник Цвічинський. На чолі цілої Церковної Ради мав бути єпископ Уманський Димитрій, який з цілого складу чинного єпископату в Києві (митрополит і 4 єпископи-вікарії) був не тільки з походження українець, але часами й маніфестував своє українство. Одначе, на просьбу Церковної Ради, аби єпископ Димитрій її очолив, він відмовився. Тоді звернулися до архиепископа Володимирського Олексія '(Дородни'цина), який 'проживав „на покої" в Київо-Печер-ській Лаврі.

Один з видатних ієрархів Російської Церкви дореволюційного часу, архиєпискоті Олексій був родом з Катеринослава; в єпископа Сумського, вікарія Харківської єпархії, був висвячений в кінці 90-их рр. XIX в.; був -призначений потім ректором Казанської Дух. Академії; революція 1917 р. застала його на катедрі архиєписко-па Володимирського на Московщині. Архиєпископ Олексій, як пише в своїх спогадах о. П. Корсуновський, „мав надзвичайно тверду волю; і в Академії, і в єпархіях, де він настоятельствував, він, як висловлювались, правив „залізним жезлом"... Очевидно, що це було 'причиною того, що „Архиєпископ Олексій був одним з єпископів, усунених з революцією їхніми єпархіяльними зібраннями" (Р. Неуег. Оіе Огіпосіохе КігсЬе іп гіег Штате уоп 1917 Ьіз 1945. К. 1953. Стор. 39). Синод дав Архиєпискотіу Олексію в літі 1917 р. відпустку для лікування (грудна недуга) на Кавказ, яку потім ще продовжив на два місяці, скоро після того почисливши його в „стан спочинку", а на катедру Володимирську призначивши архи-єпископа Сергія (Старогородського), будучого тіатріярха просо-вєтського.

Архиіепискол Олексій .з радістю погодився бути почесним головою Української Церковної Ради, після чого робота Ради в пленарних засіданнях та в комісіях „закипіла — за словами учасника — як кипяча вода в казані". Ще на першому засіданні Ради одно-дуІІІно було постановлено скликати Всеукраїнський Церковний Собор, котрий вирішить, який має бути на Україні церковний устрій: чи по-старому — підлеглість Москві, чи автономія під зверхністю Московського патріярха, чи повна незалежність — автокефалія. В цих часах стався вже в Москві жовтневий большевицький переворот, а на Всеросійському Церковному Соборі вибрано було 5/18 листопада 1917 р. на відновлену (ухвалою Собору 28 жовтня 1917 року) Московську патріяршу катедру натріярхом Тихона, митрополита Московського. В надії на братнє відношення до церковної справи в Українській Народній Республіці та мирне її полагодження, Українська Церковна Рада ухвалила вислати до новообраного патріярха Тихона делегацію, що мала завданням з'ясувати патріяр-хові стан церковної оправи в Україні та просити б нього благословення на скликання Всеукраїнського Церковного Собору. В 20-их числах листопада делегація, яку очолив о. Маричів, виїхала до Москви.

16


З доповіді о. Маричіва в засіданні Церковної Ради, після повернення делегації з Москви, видно було задоволення з відбутої успішно подорожі. Патріярх Тихон при'йняв делегацію зараз же по її приїзді, уважно вислухав її, зрозумів, що Українська Церковна Рада хоче розв'язати й полагодити церковне питання в Україні в братній християнський спосіб. Після недовгого роздумування він сказав, що для спокою в Церкві він благословляє Церковній Раді скликати Всеукраїнський Собор. Грамоту з цим благословенням патріярх Тихон обіцяв прислати з делегацією, яка прибуде від нього і Всеросійського Церковного Собору до Києва. Така делегація дійсно приїхала до Києва в кінці листопада; очолена вона була митрополитом Платоном, і в склад її входили члени Всеросійського Собору: проф. Московського Університету кн. Євгеній Трубец-кой, проф. того ж університету і б. віце-міністр ісповідань в кабінеті Керенського Н. Котляревський, свящ. Я. Ботвиновський та учитель духовного училища на Подолі в Києві Мирович. Після зустрічі делегації цілим складом Церковної Ради, на чолі з архиєписко-пом Олексієм, розпочались конференції з нею окремої виділеної Радою комісії, які тягнулись 4 дні. Митрополит Платон, що був, очевидно, центральною особою делегації, заняв в переговорах позицію непримириму. Церква на Україні, як частина загальної Російської Церкви, не повинна мати жодних привілеїв, жодних окремих соборів, не може бути ніяких автономій церковного життя на Україні, — такі погляди митрополита Платона явно ігнорували тодішню політичну ситуацію України і національно-церковний рух в ній. Це ігнорування дійшло до того, що митр. Платон закликав навіть ту установу, до якої патріярхом було його делеговано, розв'язатися й розійтися, бо ця установа, Церковна Рада, незаконна, самочинна ... Подібні розмови й вимоги могли тільки загострювати відносини в Церкві, а не лагодити їх.

Так переговори делегації від патріярха з Українською Церковною Радою ні до чого й не привели, були митрополитом Платоном обірвані. «Вина в цьому, — пише член Ради о. П. Корсунов-ський, — пада>є на тих, хто не хотів розуміти ні духу народу, ні духу часу; хто в самоосліпленні хотів по-старому „княжити і володіти" душами вільного, прагнучого відродження народу, і володіти насильно, ломимо бажання цього народу. Церковна Рада зовсім не стреміла до роздору в Церкві і не хотіла на власну руку розривати з Російською Церквою ... І все ж ще в той час в Церковній Раді ані думалось про автокефлаію та про розрив з патріярхом. Могла бути така залежність від нього, як колись була залежність від Царгородського патріярха. А взагалі в Церковній Раді це 'питання і не вирішувалось. Завдання, яке поставила собі Церковна Рада, це було скликання Українського Собору, який, як правно обраний всією Україною, тільки і мав право рішати про церковний устрій в Україні та про взаємовідносини з Російською Церквою».

2                                                                                                                                                 17


Так і залишилось неясним, чи митрополит Платон, як відпо-руч'ник патріярха Тихона, привозив з собою грамоту патріяршу на скликання в Україні церковного собору, яку грамоту патріярх обіцяв, як сказано вище, прислати з своєю делегацією. Але після зірвання митрополитом Платоном переговорів, Церковна Рада не звертається вдруге до Москви, а рішає діяти активно, взявши церковну справу в Україні в свої руки. Скликання Всеукраїнського Церковного Собору, як церковної конституанти, було головним завданням „Всеукраїнської", як стала вона тепер себе називати, Православної Церковної Ради, але ж і до собору Церковна Рада рішає брати церковну владу в Україні в свої руки часово, в цей перехідний час, активно вмішуючись і беручи під свою контролю існуючі органи церковного управління.

Першим актом тимчасового керування до Собору Українською Церквою ВПЦРади була видача нею до українського народу грамоти під гаслом: „Слава Тобі, показавшему нам світ". Грамота була розкішно видрукована в друкарні Київо-Печерської Лаври на аркушах великого розміру і в тисячах примірників розіслана по всій Україні. В цій грамоті подано до відома народу про переговори, які велись в церковній справі з російською церковною владою і як ті переговори були останньою зірвані, в наслідок чого ВПЦРа-да перебрала в свої руки тимчасове керування, до скликання церковного собору України, Православною Церквою в Україні. Наказувалось далі припинити поминання в церквах Російської церковної влади, не висилати тій владі жодних коштів, не зноситися з нею урядово, за чим, як і взагалі за урядуванням в єпархіяльних духовних >консиІсторі'Ях, будуть наглядати призначені ВПЦРадою до духовних консисторі'й в українських єпархіях комісари.

'Скоро 'після цього Церковна Рада вирядила від себе делегацію до Київського митрополита Володимира з пропозицією залишити Київську катедру і Київ. Російські джерела подають, оповідаючи з великим обуренням про цю подію, такий акт: „Девятого цього грудня, о другій годині дня, з доручення ніби Центральної Ради, з'явилась до мене комісія «а чолі з священиком о. Мариче-вим, який назвав себе головою Української Центральної Ради, і делегатами: прот. Н. Шараєвським, свящ. П. Тарнавським, свящ. С. Филипенком, дияконом Ботвиненком і ієродияконом Порфірієм та ще яікимсь-то військовим, і після промови о. Маричева було мені об'явлено усну постанову Ради, про те, щоб був видалений з Києва Преосвященний Нікодим, Єпископ Чигиринський, щоб негайно приступили до своїх обов'язків новопризначені члени Консисторії, а також запропоновано виїхати з Києва й мені. Бажаючи мати заяву про це від поіменованої делегації на письмі, я закликав особистого свого секретаря і сказав йому записати ці вимоги делегатів з тим, що останні мають під ними підписатися, але вони категорично від цього відмовились. Цей акт підписали: Володимир, Митрополит Київський; секретар А. Левков" (Проф. Й. М.

18


Андреєв. Кратній обзор исторіи Русской Церкви от .революцій до наших дней. 1952. Стор. 13).

В споминах чіро „церковний рух на Україні в перші роки революції" згадуваного вже вище учасника, члена Ради о. П. Корсу-новського знаходимо більш докладне оповідання про ці події. В часі організації Української Церковної Ради і приїзду та переговорів з Радою делегації, на чолі з митрополитом Платоном, митрополита Київського Володимира не було в Києві; він перебував у Москві на Всеросійському Церковному Соборі. Постанова Церковної Ради була приблизно така: „З огляду на те, що митрополит Володимир е людиною чужою і по походженню і по духу для України (митрополит походив з Великороси, з Тамбовської губ.), що він не може зрозуміти змагань українського народу і його духу, а тому і не може керувати тим народом, а ще може спричинитися до неспокою і розкладу в Церкві, — йому пропонується залишити чужий для нього Київ і взагалі Україну, де єпископом може бути лише син свого народу". З такою постановою делегація від Ради і з'явилась до митрополита. Митрополит, як доповідали потім делегати в засіданні Ради, «просто не розумів того, що йому говорили; зі здивованням питав: яка така Україна? який такий український народ? Хіба малороси не той самий руський народ? Делегати в свою чергу здивовано запитували, чи владика досі не чув, що Україна має і свій уряд і овій парламент і навіть в цей мент є в стані війни з Росією (по большевицькому там перевороті)? — Я цьото не розумію, — 'порушував раменами митрополит. — Зрештою, як у вас є своє правительство, то коли воно скаже мені звідсіля виїхати, я виїду, а вас я не признаю ... Повернувся і пішов митрополит до другої кімнати».

На засіданні Ради делегати розповіли про свою візиту в Лаврі у митрополита, і Рада рішила ще твердіше стояти на свому, щоб митрополит Володимир залишив Київ. Було постановлено йти делегації другого дня знову до митрополита, але на цей раз взяти з собою й пана Рафальського, як .представника уряду (про це „представництво" буде мова нижче). Рафальський погодився піти. Коли делегація з'явилася знову до митрополита і почала настоювати, щоб митрополит таки залишив Київ, вона зазначила, що в її складі є тепер і представник українського уряду. На запитання миртополита, Рафальський підтвердив, що він дійсно ? представник уряду. „Ну і що ж? Ваше правительство таки дійсно хоче, — запитав Рафальського митрополит, — щоб я виїхав з Києва?" — „Е ... е ... ні, я цього не можу сказати", — заплутався цей представник, почервонів, як рак, і замовк. „Ну, ось бачите, — звернувся з усмішкою до делегації митрополит Володимир, — ваше правительство нічого не має проти мене, а ось ви йдете проти свого єпископа"... „Делегація була ні в сих, ні в тих від поведінки представника Винниченківського Уряду", — кінча? це оповідання о. Корсуновський.

19


Як бачимо, в цьому одному з епізодів революційного часу і руху далеко не було такого характеру, щоб з приводу його писати про „нечувані доти в православному християнському світі образи", „усякі з боку ворогів Церкви глумленія над семидеся-ти-літнім старцем-митрополитом", як представляють цей епізод вороги Української Православної Церкви (Протопресв. М. Поль-скі'й. Но.вьіе мученики Россі'йскіе. 1949. Стор. 17). На цьому справа видалення з катедри Київської митрополита Володимира так і стала, а, як пише митрополит Липківський, „сам митрополит Володимир прийняв на себе стан почесного Голови Церковної Ради". Сталося це після того, як патріярх Тихон, не вважаючи на всі донесення з Києва, в яких праця Церковної Ради в найчорнішому світлі представлялася ворогами відродження українського народу, розпорядився, одначе, щоб всі єпископи, які займають катедри на терені Укра'іни, в часі Різдвяної перерви сесії Всеросійського Церковного 'Собору з'їхалися до Києва, увійшли на правах членів в склад Всеукраїнської Церковної Ради і разом з нею скликали Всеукраїнський Церковний Собор, а особистим своїм представником на цей собор патріярх призначив того ж митрополита Платона, який, що ми бачили з подій вище, був взагалі проти яких-будь церковних соборів України, які вели до „сепаратизму". Про це признання, виходить, латріярхом, а за ним і єпископатом на Україні, „самочинної", „самозванної", „антиканонічної" Всеукраїнської Церк. Ради мовчать, звичайно, російські автори. Після затяжних переговорів і торгів Ради з єпископами принято було виборчу ординацію про вибори і склад Всеукраїнського Церковного Собору, а також статут самого собору, призначеного було на 28 грудня 1917 року.

Трудно сказати, як пішли б церковні події в Україні вже в цей час, колиб патріярх Тихон заборонив, чи не дав свого благословення на скликання церковного собору в Україні і закликав би єпархіяльних єпископів і духовенство спротивитися його скликанню. Митрополит Володимир безумовно мав рацію, коли делегації від Церковної Ради заявив: „Як у вас єсть своє правительство, то коли воно скаже мені звідсіля виїхати, я виїду, а вас я не признаю". Церква в тих часах на Україні ще не була відокремлена від держави, а голосу державної влади в церковній справі не було чути. Історик Української Церкви не може пройти мимо цього питання.

2.    Українська Центральна  Рада,  Генеральний  Секретаріят  та їх відношення до національної церковної справи в Україні.

Проф. О. Г. Лотоцький, міністр ісповідань в Українській Державі за Гетьманського уряду 1918 р., вже на еміграції писав в р. 1927: «Великий духовний здвиг революційної доби «е здвигнув українську інтелігенцію з її позиції в релігійно-церковній справі.

20


Навіть навпаки, наша інтелігенція стала в стороні від тих живих течій, які змагали до відновлення церковних традицій, що коріняться у віковій історії українського народу та властиві його національному духові... Український інтелігент в момент революційного захоплення ще менше охочий був звернути свою увагу в сторону зневаженої справи „клерикальної", що нею так погорджу-вали освічені люди російського радикального світу» ... („Тризуб", ч. Г2. 1927 ,р. ,,Зневажена справа", стор. 7).

Місцевий уряд на Україні, що під назвою „Українська Центральна Рада" утворився в Києві в перших же днях березня 1917 року по отриманні вістей з Петрограду про вибух там і перемогу революції, складався у переважній більшості саме з тої української інтелігенції, про неґатине ставлення якої до Церкви і релігії, унаслідоване ще з другої половини XIX в., говорить в наведених словах проф. О. Лотоцький. Ставлення до Церкви й духовенства, як до реакційного елементу, що загрожує засадам демократії, базувалось, очевидно, на ролі Церкви в Російській державі, де Церква до тото ж була для українців і знаряддям їх денаціоналізації. Але ж здавалось, що якраз з таких поглядів на ролю Церкви в так свіжому ще минулому перед революцією українська влада з інтелігентів (партійних груп соціял-демократів, соціялістів-федералістів, соці-ял-революціонерів) і повинна була, в боротьбі за волю України і в творчій праці по будові української державности, звернути увагу на Церкву і церковне життя, щоб найперше унешкодити політичний їх характер, суперечний інтересам української нації. Не-зрозуміння цього обов'язку з боку української влади, далеко йдучий нейтралитет її в тій боротьбі, яка розпочалась в лоні Церкви поміж національно-свідомим українським духовенством з такими ж вірними, свідомими важливої ролі Церкви в національному відродженні народу, з одного боку, і московським єпископатом з „істинно-русокими" елементами в духовенстві Києва з другого боку, — фатально відбились на церковній справі в Україні в роках національного відродження українського народу. Факти і цілком слушне насвітлення їх з стану церковної справи в Україні доби Центральної Ради в 1917 році знаходимо в названій вище статті проф. О. Лотоцького.

«Живими силами українського духовенства, — пише О. Ло-тоцьки'й, — на початку ж революції утворено було Українську Церковну Раду, що ставила своїм завданням перетворити церковне життя на Україні на основі старих релігійно-національних традицій та відповідно новим, сучасним вимогам життя. Церковна Рада виявила велику творчу енергію, між іншим розпочала і фактично доконала справу скликання Всеукраїнського Церковного Собору. Праця цих українських діячів церковних зустріла, розуміється, рішучий о'пір з боку єпископату, який і в революційний час заховував у своїх руках усі адміністративні і матеріяльні засоби в церковних справах та був чинний проводити церковне життя по сво-

21


їй уподобі. Єпископат, що був цілковито московський — чи з свого національного походження, чи з своїх національно-державних переконань — робив усі перешкоди національним домаганням Укр. Церковної Ради, уживаючи для цього всі свої зовнішні засоби, і тим способом гальмував певні національні досягнення в даній ділянці українського громадського життя. Завдання влади, свідомої своїх національно-громадських обов'язків, полягало в тому, щоб увільнити церковне життя українських громадян від тих зовнішніх пут, якими, очевидно, зловживали чинники, чужі й ворожі для українських інтересів. І з таким власне проханням удалася Українська Церковна Рада до Українського Генерального Сек-ретаріяту із скромним проханням забезпечити українцям свободу творення національних форм церковного життя» (ІЬісІет, стор. 7).

Свящ. П. Корсуновський про це звернення Церковної Ради до Генерального Секретаріяту оповідає так: „Делегація від Ради з'явилася у президент-міністра внутрішніх справ України В. Винни-ченка, аби прохати його, щоб Уряд надав Церковній Раді урядове значення. Але Винниченко і руками і ногами відпекувався; він, мовляв, ооціяліст і ніякої Церкви не визнає. Йому вказувалось «а те, що між народом Церква має велике значення, і що поки Москва буде володіти Церквою на Україні і душами українського народу, доти і відродження Української Держави буде на слизькому шляху; з цим треба рахуватись. Але Винниченко не рахувався. Нарешті, після довгих ходжень до нього делегацій від Церк. Ради, він, аби відчепитись, (призначив до Ради представника від Секретаріяту внутрішніх справ, одного панка, котрого хотів лросто позбутись, і то без всяких уповноважень. Просто для того, аби він не ходив до Секретаріяту, а ходив до Церковної Ради, тим більше, що він мав вчений ступінь магістра церковного права. Звався він Рафальський. Як „репрезентував" п. Рафальський український уряд в делегації Церковної Ради у митрополита Володимира, було роз-повіджено про це вище.

Зі слів же проф. О. Лотоцького довідуємось, що важлива справа, порушена Церковною Радою перед Генеральним Секретарія-том про оформлення її становища, була предметом розважань не самого тільки Винниченка, а всього Генерального Секретаріяту. «Ту справу, — пише О. Лотоцький, — довелося в Генеральному Секретаріяті реферувати мені, як Генеральному Писареві, бо ре~ сорт духовних справ не був представлений в Секретаріяті. Я доводив конечну потребу увести церковно-адміністративні справи у загальне річище діяльности української влади і певним зовнішнім контролем над адміністративною діяльністю керуючих органів духовенства унеможливити їх зловживання в церковних справах. Це конче потрібно було зробити, поки не було формально переведено відділення церкви від держави і поки чужоземний у нас єпископат користувався державним апаратом та всякими засобами влади. Справа ця не знайшла собі вирішення в Генеральнім Секретаріяті,

22


і я після реферував її в Центральній Раді. Тут вона викликала бурливі дискусії, які привели в результаті до резолюції в тім сенсі, що державним ідеалом нашим єсть такий устрій, де релігія мусить бути приватною сферою життя, а тому утворення яких-будь адміністративних установ для тої сфери було б віддаленням від певного устрою. Отже справа залишалася іп зіаіи ^ио апіе, і українське громадянство, як церковна паства, тим способом, очевидно, покривджене було в церковній ділянці українського життя. І сталося це тому, що тодішні чинники політичні не були свідомі ні своїх» прав, ні своїх обов'язків в церковних справах, які зовнішньою, адміністративною стороною своєю безумовно входять у компетенцію звичайної адміністративної влади. Надаючи чужинецькому єпископатові всі права і засоби державної влади, українські політики, ухиляючись від необхідного контролю над тою владою, давали тому ворожому чинникові цілковиту волю і змогу до найбільшого самоправства та зловживання на шкоду українським націонльним інтересам" (ІЬісІет, стор. 7-8. Підкреслення скрізь наші).

Про таке ж відношення Генерального Секретаріяту і Центральної Ради до національно-церковної справи в Україні свідчить укр. сенатор ІС. П. Шелухин, який писав: „Київські керуючі українські кола поставилися до справи Української Церкви і релігії не тільки негативно, а навіть ворожо. М. Грушевський і слухати не хотів, а Виниченко просто глузував. Це вийшло через те, що самі вони не розуміли національної ваги цієї оправи... З цієї причини в Києві церковну справу взяло в свої руки само громадянство, а Українська Центральна Рада не цікавилась нею, не вважаючи на те, що в Києві, на чолі з духовенством, організовалося навіть спе-ціяльне товариство для боротьби проти українського визвольного руху, і в єпархіяльному журналі поведено було спеціяльну пропаганду проти українського руху та ширилися всякі вигадки й нісенитниці, аби одних осоружити проти українців, перед другими зогидити той рух".,. („Український Голос". Канада. 12 серпня 1925 р.).

Вихідна точка погляду українського лівого уряду в першому році революції на церковно-релігійну справу, як на справу приватну, що не підлягає компетенції урядових державних чинників в „надконфесійній" правовій державі, була глибоко хибна та дуже сумна в своїх наслідках. Колиб навіть погодитися з цією програмовою у партій соціялістичних тезою, що „релігія є приватною справою кожної людини", то ця теза не могла ж бути застосована відразу, та ще в добі національно-визвольних змагань, в житті народу, який близько тисячу літ жив в Церкві і з Церквою, які б не були по свому характеру епохи його церковно-історичного життя. Державний розум наказував не пускати цього життя на призволя-ще в цей переломовий в житті народу момент, хоч би з тої вже „ліберальної" рації стану, що в його органах управління гніздилася російська реакція, вільно розпоряджуючись церковними маєтка-

23


ми. Аджеж російський єпископат, коли змушений був наказом пат-ріярха Тихона вступити в розмови з Українською Церковною Радою в справі скликання Всеукраїнського Церковного Собору, то головним атутом його, яким змушував Раду йти на уступ-ки в певних пунктах <при виробленні статуту Собору, були погрози, що він не дасть коштів на переведення Собору з сум манастирів. Коли керівним діячам українських державних установ не було ясним те, що в церковному житті України йшла посуті політична боротьба протиукраїнських елементів, то тим тяжче, очевидно, було вимагати від тих діячів, при неґуванні могутнього фактору релігії і Церкви в державному і громадському житті, зрозуміння побожного ідеалістичного характеру українського народу через всю його історію.

Не можемо тут не зауважити, що Тимчасовий Російський Уряд лютневої революції (до большевицького перевороту в жовтні 1917 року) міг би бути прикладом для Українського Уряду в області церковної політики. Тимчасовий Уряд, і в складі перших місяців революції й після де-якого ухилу його наліво, в липні 1917 р. (по невдалому повстанні большевиків 3-4 липня), не тільки не неґував церковної справи, а взяв в свої руки ініціятиву церковної реформи в напрямку увільнення Церкви від поневолення її державою. Дореволюційний склад Синоду був Урядом розпущений, призначений новий склад Синоду, а при ньому „Предсоборний Совєт", в складі понад 60 осіб, завданням якого було найскорше підготовити, в співпраці з Синодом, всі потрібні матеріяли для скликання Всеросійського Церковного Собору, при чому Уряд на діло Собору асигнував мільйон руб., а Синод з своїх церковних фондів 21/2 мільйони рублів. Підготовка до Собору не йшла, очевидно, в напрямку відділення Церкви від держави. Пункт 1 законопр. про відносини між Церквою і державою, виробленого в Передсобор-ній Раді, говорила: „В Російській Державі Православна Церква повинна займати перше посеред других релігійних іоповідань, найбільш сприятливе в державі, публічно-правне положення, належне їй, як найбільшій народній святині, виключній історичній та культурній цінності, а також релігії більшости людности". На відкритті Церковного Собора в Москві 15 серпня 1917 р., який був відкритий в Успенському соборі в Кремлі урчоистою «Службою Божою, були від Тимчасового Уряду присутні: голова ради міністрів А. Керенський, міністр вн. справ Н. Авксентьєв і міністр ісповідань А. Карташев.

Сумні наслідки байдужосте, щоб не сказати більше, Генерального Секретаріату і Центральної Ради до церковної справи в Україні в добі національного відродження українського народу будуть видні з оповідання про дальші події в церковному житті України, тісно пов'язані з політичними змінами в революційні роки, бо ж за яких три роки 1918-1921 в Києві й на Україні одинадцять разів змінялась влада.

24


3.   Всеукраїнський Церковний Собор 1918 р.; перша його сесія в січніі 1918 р., припинена захопленням Києва большевиками. Утворення, замісць Церковної Ради, Братства свв. Кирила і Мефодія. Мученицька смерть Київського митрополита Володимира.

Термін Всеукраїнського Церковного Собору, призначеного було на 28 грудня (ст. ст.), не міг бути додержаний, бо на цей термін мало хто міг і приїхати після перших днів свята Різдва Христового; по інших місцях під час Різдвяних свят переводились тільки ще вибори на Собор. В склад Собору, що взагальному мав відбуватися, як пише митрополит Липківський, „на підставі положення Московського Всеросійського Со'бору", входив єпископат, який „складав з себе окреме коло і входив у президію Собору, з нього ж вибирався й голова 'Собору; з кожного повіту мало бути по одному священику й два мирянина; Всеукр. Церк. Рада й Перед-соборна Комісія входили в повному складі (60 осіб), від війська — 100 представників". „Не всі єпископи, не вважаючи на патріяр-ше благословення відбути на Україні Собор, переводили вибори на цей собор в своїх єпархіям. На Полтавщині (єпископ Феофан), Херсонщині (архиєп. Назарій) не було виборів; іноді вибірали, почувши про Собор, окремі церковні громади. Взагалі тодішній стан на Україні не сприяв ні виборам, ні зібранню на Собор. Військовий фронт розвалювався. Солдати кидали позиції і цілими хмарами тікали додому. Залізниці були забиті сірими солдатськими масами. Приватним людям просто неможливо було їхати залізницею. Все було в руках дезорганізованого натовпу. В різних містах України, особливо по більших містах, де багато було при-шлих елементів, підіймалися большевицькі повстання, а на півночі України вже велась дійсна війна проти України".

Після Нового Року до Києва почали з'їздитися єпископи з других єпархій, щоб підготовитися до відкриття Собору, яке мало бути в день св. пророка і предтечі Христового Йоана, 7 січня 1918 року. Між членами Церковної Ради розійшлась чутка, що єпископи хочуть перед Собором заборонити в священнослуженні архиєпископа Олексія Дородницина, щоб він, як заборонений, не міг бути членом Собору. Військовий священик (українського До-рошенківського полку) о. Павло Пащевський в Навечірря Богояв-лення пішов до митрополита Платона з метою перевірити цю чутку, яка дуже схвилювала членів Церковної Ради, почесним Головою якої був архиєпископ Олексій. Митрополит Платон запевнив о. Пащевського, що накладати якісь санкції на архиєпископа Олексія ніхто не збірається. Одначе ранком 7 січня архиєпископ Олексій одержав листовне повідомлення, що постановою єпископів, затвердженою митрополитом Платоном, як представником московського патріярха, він, архиєпископ Олексій, забороняється в свя-щеннослужінні; повідомлення було підписане всіма присутніми на зібранні єпископами. Які були канонічні підстави до цієї заборо-

25


ни, вияснень не маємо й по сей день. Акт цей, з одного боку, був засобом позбавитися опозиції в середовищі російського чи зро-сійщеного єпископату на Соборі, а з другого боку був визовом Церковній Раді, як національно-церковній організації. На девяту годину рано призначена була в Софійському соборі Служба Божа, після якої слідувало відкриття Церковного Собору. О годині восьмій рано члени Ради Церковної зібралися до Консисторії, яка містилась на обійстю св. Софії. Вирішено було на нараді зібраних членів Церковної Ради апелювати в справі заборони архиєпископа Олексія до Собору, але з дальшого ходу короткотривалої першої сесії Собору не бачимо, щоб ця справа була на Соборі порушена. Здається, що Церковна Рада, колиб мала за собою підтримку державного уряду України в справах церковних, могла б зовсім інакше 'й гідно зареаґувати на чин російського єпископату, який звик слухати вказівок державної влади, а не керуватися церковною правосвідомістю.

На жаль, зрозуміння важливости церковної справи в національне-державному житті України залишалось в уряді на попередньому рівні, властиво в стадії нерозуміння цієї справи. Правда, коли в середині січня 1918 р поставлений був Радою, де була більшість соціялістів-революціонерів, новий уряд переважно з соціял-революціонерів під проводом Голубовича, то при цьому уряді утворений був при Міністерстві Внутрішніх Справ Департамент Іспо-відань, але директором цього Департамента призначена була особа, поставлення якої на чолі урядового відділу для духовних справ в Україні могло тільки ще більше свідчити про зневажливе ставлення нового уряду до справ Церкви і релігії. Призначено було на директора цього департаменту бувшого єпископа Нікона Безсо-нова. Будучи ще студентом Московської Духовної Академії, Нико-лай Безсонов прийняв чернечий постриг під духовним впливом ректора Академії архимандрита Антонія Храповицького. При ар-хиєпископі ж Антонії на катедрі Волинській, був Николай, в чернецтві Нікон, Безсонов висвячений в 1909 р. в єпископа Кремя-нецького, вікарія архиєпископа Волинського. В Кремянці, як пише митрополит Євлогій, єп. Нікон залишив по собі дуже негарний спогад в зв'язку з однією скандальною історією в жіночій духовній школі. Ця історія спричинилась до переводу Нікона в Сибір єпископом Красноярським, куди з Волині привіз він і ученицю духовної школи та оселив її в архиєрейському домі. Коли ви-бухла революція 1917 р., еп. Нікон зняв з себе сан, обернувся в Николая Безсонова і повінчався з тою ученицею. Приїхавши на Україну, став співробітником в часописах, підписуючись „бувший єп. Нікон — Микола Безсонов". Цей „екс-єпископ" і був призначений директором Департаменту ісповідань. Тодішній архиестископ Волинський Євлогій, якого був товаришем по Московській Академії Николай Безсонов, в обуренні слушнім звернувся до прем'єр-міністра Голубовича з просьбою „пожаліти Церкву і її захистити

26


від ренегата, що так принизив єпископський стан", але дістав відповідь, що Безсонов людина технічно обзнайомлєна в справах церковного управління. На зауваження ж, що невже в Києві не можна знайти для справ духовних рівно ж знаючу людину, але з іншим „ моральним цензом", Голубович не звернув уваги (Путь мо-ей жизни. Париж. 1947, стор. 288-289). В своєму оповіданні про цю історію митроп. Євлогій допустив тільки ряд помилок: Голубович зовсім не був головою Української Центральної Ради, історія призначення Безсонова не була в літі 1917 р., і Безсонов не був „міністром ісповідань", бо за Центральної Ради такого міністерства зовсім не було.

Як чисельна була перша сесія Всеукраїнського Церковного Собору в січні 1918 року, трудно сказати, бо учасники її подають різні цифри, від двохсот членів (о. П. Корсуновський) до чотирьохсот ('митрополит Липківський). „З огляду ж на жахливу жорстокість большевиків (вони наступали на Київ), все листування, як ВПЦРади, так і Собору, було знищено, знищено було й список членів Ради і Собору", — як свідчить про це митр. Василь Липківський в згаданій вище праці „Відродження Української Церкви". Відкрито було Собор, по Службі Божій в св. Софії, тут ж в митрополичій катедрі, для чого всі єпископи в мантіях вийшли на середину храма і сіли в кріслах, а члени Собору розмістились за ними. Митрополит Володимир відчитав патріяршу грамоту на відкриття Собору; були промови; чи було яке привітання від Уряду, наші джерела мовчать про це.

В перші дні по відкритті Собору переводилась організаційна праця для роботи Собору. Вибори президії Собору тягнулись кілька день, бо треба було обрати до двадцяти людей. Українці на Соборі переважали, а тому і обірались в більшості особи, намічені Церковною Радою. Найтяжче було з вибором голови Собору, яким, згідно з статутом Собору, міг бути тільки єпископ. Для українців був бажаним посеред єпископату, після недопущення на Собор архиєпископа Олексія, тільки ?пископ — вікарій Уманський Дмитрій (Вербицький), але він рішучо відмовився кандидувати. Російсько-консервативна частина Собору ставила кандидатами митрополитів, яких було на Соборі три (Київський — Володимир, Харківський — Анто'НЇй Храповицький і Одеський — Платон), але в голосуванні вони, я<к і інші кандидатури, перепадали. Всеж найбільше шансів врешті мав посеред єпископату митрополит Володимир. Як названа була кандидатура маловідомого єпископа Пі-мена (Пегова), єпископа Балтського, вікарія Подільської єпархії, який був учнем митрополита Антонія, за часів ректорства останнього в Казанській Дух. Академії, посеред українців пущена була чутка, що під забороною архиєпископа Олексія нема підпису єпископа Пімена, і це 'вплинуло на подачу голосів за кандидатуру еп. Пімена «а голову Собору. Був він обраний значною більшістю голосів. Потім виявилось, що підпису еп. Пімена під забороною

27


дійсно не було, але не з причини незгоди чи якого протесту, просто він був відсутній тоді, кудись виїздив. Обрання на голову Собору єп. Пімена нічого українцям -не дало, бо, як пише митропол. Липківськшй, еп. Пімен „мав лише добре горло, а за голову в нього був митрополит Антоній Храповицький".

Праця Собору, після виборів на ньому, перейшла в комісії, яких було утворено шість. Вечерами відбувались для членів Собору професорські доповіді по різних церковних питаннях. Між другими, в засіданні 14 січня, відбулась доповідь проф. Івана Огієнка на тему „Відродження Української Церкви", після якої засідання закінчилось співом національного гимну „Ще не вмерла Україна". Митрополит Євлогій в своїх спогадах пише: «Від самого початку виявилась непримирима позиція Собору до Російської Церкви. Виклики „геть з Москвою!", „Звільнимося від московського гне-ту!" — мали великий успіх. Засідання проходили в гарячих мітингових промовах» (Ор. сії., стор. 309). Мимо такої оцінки діяль-ности Собору в січні, сам архиєпископ Волинський Євлогій, з походження великорус Тульської губ., очолював на Соборі комісію по українізації Церкви. В одній з промов на засіданні Собору, після того як був проголошений вже 9/22 січня 1918 р. IV Універсал Центральної Ради про повну самостійність і суверенність Української Народньої Республіки, оратор сказав, що в незалежній Україні мусить бути і самостійна, автокефальна Українська Церква. Митроиолит Антоній, як передає о. Корсуновський, зареа-ґував на це викриком з-поза крісел президії: „Постійте, постійте! Ось прийдуть большевики, вони вам покажуть вашу Україну!"

Дійсно, вже 17/30 січня прогремів над Києвом перший боль-шевицький стріл з гармати. Почалось бомбардування Києва. Не була це ще навала большевиків з Москви, це місцеві та околичні большевики підняли «повстання проти Центральної Ради. В перші дні повстання Собор ще працював. Але була велика небезпека, що при перемозі большевиків, членів Собору, та ще українського, чекає розстріл; чим далі, працювати ставало неможливо. Був випадок, що в помешкання, де відбувалось засідання найчисленні-шої з комісій, влетів гарматний набій, який, на щастя, не розірвався. На засідання Собору все менше й менше з'являлося членів; багато втікало з Києва; архиєпископ Євлогій і митрополит Антоній були вивезені до Житомира ключарем Житомирського собору о. Голосовим, який приїхав з Житомира автом, сховав авто в лісі Святошинськім під Києвом, пробрався в Київ і забрав там владик на візника до Святошина. При таких обставинах члени Собору, що ще залишались, вирішили закінчити першу сесію Собору, призначивши другу його сесію на місяць травень 1918 р.

Церковна Рада, вважаючи, зі скликанням Всеукраїнського Церковного Собору, своє завдання, для якого була вона утворена, доконаним, перестала існувати після відкриття Собору. Тепер, коли праці Собору нагло були обірвані захопленням Києва большеви-

28


нами, члени Собору українці нашвидко з бувшої Церковної Ради утворили Братство свв. Кирила і Мефодія, в склад якого увійшли б. члени Ради, але вписалось не мало й нових членів. Своїм першим завданням Братство тоді поставило допильнувати про вчасне скликання другої сесії Собору та взагалі слідкувати, щоб єпископи зовсім не відкликали Собору. Церковно-освітню свою працю Кирило-Мефодіевське Братство розпочало по увільненні Києва від большевиків, що сталося в другій половині міс. лютого. В цей перший прихід большевиків до Києва, після окупації ними Чернігівщини, Харківщини, Катеринославщини, Полтавщини, вони пробули в Києві дуже недовго, всього три тижні. Але „справили тут, — я'к пише проф. Д. Дорошенко, — криваву баню. Вривались в помешкання, витягали звідтіль генералів, офіцерів і просто дорослих мужчин і вбивали їх тут же, або вели до царського палацу і розстрілювали там, або й по дорозі. І от цікава річ: боронили Київ українці, вся злоба була звернена на українців, а окоши-лась майже виключно на російських офіцерах і взагалі на російському панстві й буржуазії. Чому так сталося, що вся помста й терор большевиків обернулись проти тих, хто фактично тримав „нейтралитет"? Діло в тім, що Київ узяли прийшлі московські большевики, яких заздалегідь розагітували й цькували проти „буржуїв" та „офіцерів". Допавшись до Києва, вони не розбірались, хто саме бився проти большевицької влади, і вилили свою злобу і жадобу пімсти на заможніші квартали, на заможніші будинки і помешкання, де було при тім що і пограбувати". Були це переважно квартали Печерська і Липок (Мої спомини про недавнє-мину-ле. 1914-1918, ч. 2. Львів. 1923, стор. 63).

«Одного ранку, — оповідає о. П. Корсуновський, — блискавкою рознеслася по Києву вістка, що вночі (на 26 січня) був розстріляний митрополит Володимир. Як не звикли люди до розстрілів, тортурів, пекельних знущань, але ця вістка просто вжахнула людей, навіть політичних противників митрополита Володимира. Це вбивство було просто безглузде і виконане було купкою пя-них матросів на власну руку, як про це навіть заявив сам „диктатор" Муравйов». В російській мемуаристиці та історіографії, за деякими винятками (наїпр. свящ. Кирил Зайцев. Православная Цер-ковь в Советской Россіи, ч. І. Шанхай. 1947, стор. 17-20), бачимо несовісну тенденцію мученицьку смерть від руки російських большевиків Київського митрополита Володимира пов'язати з українським національно-церковним рухом. Протопресвітер М. Польський пише: «Навіть під загрозою позбавлення життя митрополит Володимир не підпорядкувався незаконним вимогам (українців), що він і доказав своєю мученицькою смертю, якої він міг би уникнути, колиб захотів сховатися від ворогів і вбивників... Початок гоніння й переслідувань митроп. Володимира, положений озвірілими його ж бувшими духовними дітьми (тобто українським духовенством і українцями-вірними) завершився вбивством Владики

29


під час володіння Києвом сатанистами безувірами»  („Нов. Муч. Россійскіе", стор. 18-19).

Вище нами були приведені ті розмови, які мали місце в грудні 1917 р. між митрополитом Володимиром і делегацією до нього від Церковної Ради; навели з російських джерел також факт про авдієнцію у митрополита делегації Ради, підписаний самим митрополитом і його секретарем. Чи є в тих розмовах і в тому акті які підстави до тверджень о. протопресвітера Польського про „погрози митрополиту позбавити його життя", як „не підпорядкується незаконним вимогам" українців? Нема таких підстав, а дальші факти, як приняття митрополитом звання почесного голови Церковної Ради, участь його у Всеукраїнському Церковному Соборі в січні 1918 р., який відкривав він грамотою про Собор патріярха Ти-хона, цілком відкидають вимисли о. Польського про загрози позбавити життя, вимисли, подиктовані, очевидно, ненавистю до українського церковного руху, заплямувати який мученицькою смертю митрополита Володимира мав в намірах автор. Жадного зв'язку, крім послідовности подій в часі, нема між українським церковним рухом, що привів до скликання Всеукраїнського Церковного Собору, і вбивством митрополита бандою матросів-гра-біжників з большевицького війська Муравйова, від якого українці боронили Київ, скільки могли.

Та нема чого дивуватися о. Польському, проф. Й. А. Андреє-ву і др. історикам, які на підставі „історичних документів" стараються очорнити „самочинну антиканонічну спробу утворити автокефальну Українську Церку", що вона, мовляв, як „бунт", скоро привела й до вбивства митрополита Київського Володимира. Нема чого цим дивуватися, коли таку версію про причини мученицької смерти митрополита Володимира пускали вищі достойники Рос. Церкви, як митрополит Євлогій. Останній пише: «До нас (до Житомира) надійшла скоро вістка про зайняття большевиками Києва, про звірства, які вчинили вони в місті, і нарешті — жахлива вістка... про вбивство митрополита Володимира. Опісля я довідався, при яких обставинах владику Володимира вбито. В злодіянні свою ролю відограв і Олексій Дородници'н, б. Володимир-ський архиєпископ, але кров його і на монахах Лаври ... Вигнаний з єпархії, Дородницин, українець з Катеринослава, перекочував до Києва „ловити рибу в мутній воді" — і оселився в Лаврі... Улаштувавшись в Лаврі, архиєп. Олексій почав мутити монахів-українців і підбурювати їх проти митрополита Володимира, спо-діючись добитися його звільнення і самому сісти на його місце» ... („Путь моей жизни", стор. 307-308, 310). Оповідає далі митр. Євлогій, що коли в кінці січня Київ був занятий большевиками, командуючий большевицькими військами Муравйов прийшов до намісника Лаври (був ним архимандр. Амвросій) і попередив: „Я буду мешкати в лаврській гостинниці, з вами в мене телефон. Якщо увірвуться до вас банди з обшуком (так командуючий розці-

30


нював своє військо), з вимогами грошей, або ще будь-що станеться, дзвоніть до мене". Скоро після того прийшла банда матросів в трапезну Лаври, і коли там трапезували «послушники, роз-пропаґандовані революцією і підбурені агітацією Дородницина, почали скаржитись на утиски: народ несе в Лавру великі гроші, а з'їдає їх він... і послушники показали наверх, де знаходились покої митрполита» (ІЬкіет, стор. 310). З трапезної матроси пішли до митрополичих покоїв, де залишались, за словами митр. Євло-гія, біля двох годин. А пора була вечірня, %7 год., як пише о. Польський (Ор. сії., стор. 21). Обшуки і грабунки в покоях митрополита, знущання над ним і тортури, що все закінчилось уводом митрополита за стіни Лаври, на „лаврські вали", де його й розстріляли, нанесши ще потім кілька страшних колотих ран.

Ціла Лавра, очевидно, знала, що в ній в цей вечір 25 січня діється в митрополичих покоях. Митрополита Володимира проводили матроси мимо намісника архим. Амвросія, мимо єп. Прилук-сь'кого Федора (Польський, стор. 21); келейники Филип, Іван стояли і прощався з ними митрополит ... «Монахи,—лише митр. Євло-гій, — які бачили, як виводять їх митрополита, не тільки не підняли тривоги, не вдарили на сполох, але «і звука нікому не сказали. Пройшло досить вже часу, як хтось схаменувся і подзвонив Муравйову. Той прислав своїх жовнірів. Допити, питання, хто? куди повели? коли? Але було вже пізно, злочин був доконаний» (Стор. 310). «Забутий і покинутий своєю братією, — пише про-топресв. Польський, — оточений палачами і вбивцями, ні в чому неповинний, тихий і смиренний старець, митрополит Володимир спокійно ;йшов на страту... Цієї ночі спокій Лаври більше не порушувався. Увесь манастир спав міцним сном» ... (Стор. 22, 23). Чи ж всю цю лаврську братію так розагітував архиєпископ Олексій з українцями, що вона спала спокійним міцним сном через всю ніч, коли «за тисячу кроків від Лаври лежав уже труп замученого вбитого Настоятеля і Отця Лаври митрополита Володимира»? До речі, архиєпископ Оліексій ще перед повстанням больше-виків в Києві опустив Лавру, збіраючись виїхати до сестри в Катеринослав, але поїзд, яким мав їхати, не пішов, і владика з двір-ця вночі приїхав до о. Корсуновського поблизу двірця (на Соло-менці) і залишався в нього увесь час повстання і боїв. Коли ж большевики захопили Київ, то через де-який час вірний чоловік відвіз архиєпископа простими санками через поля і села на дальшу станцію, звідкіля він безпечніше, ніж з двірця в Києві, зміг пробратися залізницею до сестри в Луганську.

Вибуяла фантазія митрополита Євлогія (тоді архиєпископа Волинського) зробила з архиєпископа Олексія претендента на Київську митрополію, засобом до чого, за словами м. Євлогія, було підбурювання арх. Олексієм „монахів-українців" в Лаврі проти митрополита Володимира (Ор. сії., стор. 307), так ніби від тих монахів залежало звільнення Володимира і поставлення на катед-

31


ру Олексія. Це одне, а друге, — кому ж з російських ієрархів не було відомим, оскільки Київо-Печерська Лавра була зрусіфікова-на впродовж ХЛХ-ХХ в., яких та скільки знайшов там митр. Євло-гій „монахів-українців"? Правда, на стор. 310 своїх спогадів митр. Євлогій вже замінив їх всього тільки „послушниками", „підбурюваними агітацією Дородницина", „монахів-українців" вже не сказалось.

Так у вибуялій фантазії автора спогадів повстала й „злочинна роля" у вбивстві митрополита Володимира архиєпископа Дородницина, а за митрополитом Євлогієм другі російські церковні історики до таких „вбивників" долучили з „святим обуренням" ще й всіх „озвірілих" українців-автокефалістів. Характерно, що прото-пресв. Польський зовсім опустив з оповідання м. Євлогія те, що торкається Муравйова та його зарядження. Про „певне переконання" митр. Євлогія в тім, що архиєп. Дородницин „натравив" матросів на митрополита Володимира через ченців Лаври націоналіс-тів-українців, знаходимо також згадку і у німецького історика Православної Церкви в Україні (Рг. Не]ег. Ор. сії., стор. 46). Застосовуючи таку історичну методу, можіна й криваву баню, справлену большевиками в лютому 1918 р. в Києві, найбільше, як пише проф. Д. Дорошенко, над російським офіцерством і панством в районі того ж Печерська, поставити у вину українцям. Большевики у Лаврі й поза Лаврою діяли, виходило б, в інтенція-х сприяти національним стремлінням українців. До таких абсурдних висновків можна доходити в атмосфері політичних пристрастей!

Митр. Євлогій, розповівши про перебування його в полоні у поляків після того, як українська влада Директорії вивезла його і митрополита Антонія, в грудні 1918 р., з Києва на захід, робить такий висновок: «Полон був для мене в духовному житті без сумніву корисним. В келії, в тиші й на самоті усвідомив я багато чого, критично поставився до свого минулого, знайшов нехватки, помилки, гріхи. Політичні пристрасті, земна напруженість, чад політичної боротьби — все це віддаляло від Бога» (Ор. сії., стор. 344). Який жаль, що це усвідомлення й самокритика не торкнулась його поглядів щодо прав українського народу на самоозначення, того народу, посеред якого довелось митр. Євлогію, великоросу, багато працювати на Холмщині й на Волині, а у відншенні до якого він так і залишився в чаду російської великодержавної політики, що відбилось і в його Паризьких спогадах про пройдену путь життя.

В спогадах про мученицьку смерть митрополита Володимира о. Корсуновського, у якого перебував тоді архиепиокоп Олексій, нема ні слова про обвинувачення кого, поза бандою п'яних розбещених матросів. «Через економічну браму лаврську (з церквою на горі будівлі Мазепи), — пише о. Корсуновський, — вивели митрополита за лаврські мури. Привратник, що відчиняв браму, зрозумів усе і побіг по братії з сумною вісткою, що Владику повели на

32


розстріл. Братія, як перелякані миші, сиділа по своїх норах-келіях. Та й що вони могли зробити? Лавра була наповнена червоноармій-цями ... Вражіння в Києві від цього вбивства було велике, але страшний терор примушував усіх мовчати. Зрозумів і Муравйов, що це вже занадто. Тому оголосив, що розстріл митрополита був виконаний без його відома. Настановив до Лаври комісара для піддержання порядку та щоб чогось подібного не скоїлось вдруге, і дозволив урочистий похорон митрополита».

4. Церковна справа за влади гетьмана Павла Скоропадського. Вибори Київського митрополита. Літня й осіння 1918 року сесії Всеукраїнського Церковного Собору; боротьба українців за незалежну від Москви Українську Церкву. Деклярація на соборі міністра ісповідань О. Г. Лотоцького. Опір російського єпископату декля-рації та його політиканство.

9 лютого 1918 р. в Берестю було підписано представниками Української Народньої Республіки мировий договір з союзом центральних держав на чолі з Німеччиною. В наслідок цього договру німецькі війська, маючи попереду відділи українського війська, почали вичищувати Україну від большевицького війська, що захопило Лівобережну Україну й Київ. Столицю України большевики залишили 2 березня (н. ст.); до Києва вернулась Центральна Рада на чолі з М. Грушевським і Рада міністрів під проводом Голубо-вича. «Був це момент, — пише Д. Дорошенко, — подібний до часів проголошення Української Народньої Республіки в листопаді 1917 р.: як тоді, так і тепер, громадянство покладало великі надії на молоду Українську Державу, а авторитет українського уряду стояв високо під вражінням Берестейського миру і вигнання боль-шевиків... Але ес-ерівський уряд не виправдав надій, які на нього покладались... Громадянство побачило, що нічого нового не буде, а все піде по-старому, по тому шляху, що вже довів до січневої катастрофи» (Мої спомини про недавнє минуле. 1914-1918. Львів. 1923, ч. II, стор. 72). «Уряд УНР дістав тепер змогу зайнятись свобідно державним будівництвом і завести лад та порядок на всій території Наддніпрянської України. На жаль, гірка лекція, що її дали події січня й лютого 1918 р., не навчила українських соціялістів нічого. Повернувшись до Києва, український уряд В. Голубовича, що складався з 8 соц.-рев. і 2 соц.-дем., повернувся й до своїх попередніх методів праці в ділянці державного будівництва» (П. Мірчук. Українсько-Московська війна 1917-1919. Торонто. 1957, стор. 31-32). «Можна собі уявити, — пише про цей час Іс. Мазепа, — яке вражіння справляло на німців це фактичне безвластя на Україні, точніше: непідготованість українців організувати державні апарати влади власними силами. Наслідком цього легко було зробити гетьманський переворот» (Україна в огні і бурі революції. 1950. Вид. „Прометей", ч. І, стор. 53).                                                                                                                                                                                                   

Державний переворот в Києві, за згодою і допомогою німецького командування, було переведено 16/29 квітня 1918 р. Центральна Рада була німцями розігнана, і владу перебрав в свої руки генерал Павло Скоропадський, як гетьман України. Впродовж семи з половиною місяців гетьманської влади в Україні державний уряд не залишається байдужим до церковної справи, як було те за Центральної Ради, але ж ота попередня байдужість, ігнорування українським урядом церковного питання впродовж всього першого року національного відродження, зриву українського народу до волі — надзвичайно затяжили на долі дальшій церковної справи в Україні.

Митрополит Євлогій, який, будучи членом 2 і 3-ої Державної Думи в Росії (від Холмщини), входив тоді і в склад ієрархів, членів Синоду Рос. Церкви, в своїх спогадах розповідає про взаємовідносини поміж Думою і Синодом, характеризуючи ці відносини, як „безвиглядну колізію двох сторін, -чужих одна другій, а часами й ворожих" (Ор. сії., стор. 192). При цьому автор спогадів ставить запитання: „Чи мала Дума підстави з таким нехтуванням ставитись до Синоду?" Відповідь дає таку: «Пониження Церкви, підпорядкованість її державній владі відчувалась в Синоді дуже сильно. Обер-прокурор був членом Ради Міністрів; кожна Рада Міністрів мала свою політику, виїщі сфери на цю Іполітику теж впливали, і обер-прокурор, не рахуючись з голосом Церкви, скеровував діяльність Синоду відповідно тих директив, які отримував. Синод не мав лиця, голосу подати не міг і подавати його відучився. Державний інтерес глушив все. Примат світської влади подавляв свободу Церкви зверху донизу: архиєреї залежали від губернаторів і повинні були через священиків переводити їх політику. Ця довга вимушена мовчанка і підпорядкованість державі витворили в Синоді звичку, давнім церковним засадам лравославія не властиву, — рішати справи в дусі зовнішнього, формального церковного авторитету, незаперечносте своїх ієрархічних постанов ... Церква безголоса і безвладна, ловиина була робити те, що їй накажуть. Публіцист Меньшиков („Новое Время") називав синодальних ар-хиєреїв „декоративними старичками". Своє принижене становище ієрархи й самі, очевидно, бачили. „Вчуся краснописі, — підписуюсь під протоколами, оце все моє заняття", казав один архиє-рей» ... (ІЬМет, стор. 195, 196).

Наводимо цю довшу цитату з спогадів митроп. Євлогія, як авторитетного свідка тої улегливости, яка характеризувала російську церковну ієрархію у відношенні її до державної влади. Стоячи на православно-християнських засадах симфонії або гармонії поміж Церквою і Державою, яка система була принята і в житті давньої України-Руси (див. т. І цієї праці, стор. 47-48), ми дуже, очевидно, далекі від ідеології цезарепапизму, застосовання якого в Російській імперії тепер, після розвалу тої імперії, знайшло яскравого критика і в особі митр. Євлогія. В часах же до революції

34


1917 р., коли ми, студенти духовних академій, в рр. 1905-1906 виступали проти поневолення в Росії Церкви самодержавною світською владою, проти служіння Церкви певному політичному режі-мові, тоді ієрархи з активніших, як і Євлогій, тоді єпископ Люб-линський, звали нас бунтівниками і революціонерами та писали в Синод про необхідність репресій в академії (ревізія Київ. Дух. Акад. в 1908 р.архиєп. Волинського Антонія Храповицького). В спогадах сам митроп. Євлогій називає, напр., засуд і звільнення Синодом, в складі якого був і Євлогій, проф. Київ. Дух. Ак. В. Й. Екземплярського „тяжким випадком", бо „проф. Екземплярсько-го звільнили, не вислухавши ні його пояснень, ні оправдань"... (Ор. сії., стор. 195-96).

Отже, зовсім не поділяючи цезарепапистських теорій, як системи відносин поміж Церквою і Державою, ми цим відступом про Синод, церковну ієрархію в передреволюційній Росії та її улег-ливість державній владі хочемо сказати, що добро українського народу в перші роки його національно-державного відродження з революцією 1917 р. вимагало, хоч як би не було це прикро та суперечило ідеальним засадам відносин між Церквою і Державою, вимагало з боку української світської влади іншої мови у відношенні до російської ієрархії в Україні, тої мови, до якої вона звикла в Росії за цезарепапизму і його обер-прокурорів. Бо ж такої мови вимагала державна рація стану, з огляду на те, що рос. ієрархія в Україні в добі, як Україна вставала до незалежного життя, була, разом з неукраїнським та зросійщеним духовенством, одною Із політичних груп, які поборювали саму ідею українства, а не то, що — української державносте. Навіть німецький історик „Православної Церкви в Україні в рр. 1917-1945", лютеранський пастор д-р Фр. Гейер, названу працю якого духовні чада митроп. Антонія Храіповицького характеризують сло'вами: „Безпристрасна чесність, правдивість, об'єктивність, історія в чистому виді" („Пра-восл. Русь" 1954 р., ч. 12, ст. „Голос історій"), — пише, навівши з послань київ, митрополита Володимира в серпні 1917 р. його „єдино-неділімчеські погляди, зокрема щодо виділення церковного України з Всеросійської Церкви": «Погляди ієрархів інших (крім київської, митр. Володимира) українських єпархій і начальних людей консисторії були ті самі (що й митр. Володимира). Церковна свідомість іх була твердо сформована. В політичному відно-щенні були це люди всеросійської орієнтації, чи великороси, чи зросійщені українці. Для них не улягало сумніву, що Україна, подібно як і другі східньо-европейські народи, що улягли в попередній боротьбі, була денаціоналізована в її зверхніх верствах» (Ор. сії., стор. 37).

Обов'язком української влади в такій ситуації було найперше утворення в Православній Церкві України національної ієрархії, хоча б на початку в кількості, вимаганій канонами Православної Східньої Церкви для дальшої хіротонії в єпископів у відродженій

35


національній Українській Церкві. Про повну іґноранцію церковного питання в першому році революції Українською Центральною Радою і соціялістичним її урядом ми вже вище сказали в її. 2 цього розділу. Гетьманський уряд, як вже сказано, не був байдужим до церковної справи. „Тільки в ідеології гетьманського руху, — пише Д. Дорошенко, — справі Православної Церкви було одведено належне місце" (Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу. 1940 р., стор. 63). Ми би сказали, що в ідеології — так, але в практиці, в подіях церковного життя за гетьманського правління уряд гетьмана Скоропадського тільки в останньому місяці його існування взяв належний тон б церковній справі, той державний тон, який повинна була взяти в цій справі українська влада від самого її появлення з революцією 1917 р. Головне ж, що й уряд гетьмана Скоропадського зовсім не подбав про утворення національної ієрархії Православної Церкви в Україні, так що, як 1917, так і 1918 рік був з цього погляду втрачений для відродження Україйнської Православної Церкви. При яких, оправдуючих чи не оправдуючих уряд обставинах так сталося, буде видно з оповідань про церковні події в житті України по гетьманськім перевороті.

Проголошуючи основи „Державного правопорядку в Україні" після перевороту, Гетьманський Уряд, що торкається віри, проголосив свободу віри і культу для кожної конфесії, до якої хто з горожан і мешканців України належить, але, подібно, як і Тимчасовий Уряд Росії до большевпцького перевороту в ній в жовтні 1917 р., признає ..в Українській Державі Православній Церкві християнській перше місце". В кабінеті гетьманських міністрів, який був очолений земським діячем Полтавщини Федором Лизогубом, утворено було відразу й міністерство культів або ісповідань, а становище міністра культів обняв проф. Василь Зінківський. До революції 1917 р. В. В. Зінківський був одним з найвидатніших педагогів середнього шкільництва не тільки в Києві, але й на цілу Київську Шкільну Округу. Пам'ятаємо особисто його доповіді на Київському Педагогічному З'їзді 1916 р., які були найкращими на з'їзді і по змісту і по формі їх виголошення в ті часи боротьби свіжої поступової педагогічної думки з бюрократичним консерватизмом з гімназіях мін. нар. освіти. Проф. Д. Дорошенко, як міністр закордонних справ в тім же кабінеті Ф. А. Лизогуба, пише про свого колеґу міністра В. В. Зіньківського, як „про дуже популярного професора й борця за обновлення церковного життя в дусі ідеального християнства". „Це був, — каже Дорошенко, — українець російської культури і, мушу визнати, дзоке високої культури" (Мої спомини про недавнє минуле, ч. З, стор. 53). Нині В. В. Зінькіський — протоєрей, декг.н Православного Богословського Інституту в Парижі (Західно-Езропейський Правосл. Російський Екзархат в юрисдикції Царгородського патріярха).

36


Першою церковною справою, яку належало полагодити Гетьманському урядові в Україні, була справа заміщення катедри Київського митрополита, яка після вбивства большевиками митрополита Володимира Богоявленського залишалась три місяці вакантною. Не маємо відомостей, чи в цій справі були які заходи перед урядом за Центральної Ради українських церковних діячів, скупчених в цей час, як вже знаємо, в Братстві свв. Кирила і Мефодія, чи очікувалось, що цю справу полагодить московський патріярх. Дійсно, біля Великодня, який в 1918 р. припав на 18 квітня (ст. ст.), митроп. Євлогій (тоді архиєп. Волинський, член Патріяршо-го Московського Синоду) дістав наказ від патріярха Тихона поїхати до Києва і перевести там вибори київського митрополита. „Всеросійський Церковний Собор, — пише митр. Євлогій, — так постановив про вибори архиєреїв: кожна єпархія мала право вибирати свого кандидата; патріярх затверджував його, а якщо кандидатуру вважав непідходящою, то присилав свото кандидата" (Ор. сії., стор. 312). Виконуючи доручення патріярха, архиєпископ Євлогій скоро після Великодних свят прибув з Житомира до Києва, де була вже гетьманська влада і гетьманський кабінет міністрів.

Митрополит Липківський, в розд. VII свО'ЄЇ Історії Укр. Пра-восл. Церкви, Іпро вибори Київського митрополита при гетьмані Скоропадському обмежується такими рядками: «В лютому прибули німці з Центральною Радою, а в квітні, замісць Ради, було обрано гетьмана Скоропадського. Почалась тяжка реакція, виразний нахил до „єдиної нєдєлимої", підняло голову консервативне духовенство, до якого гетьман поставився з великою прихильністю. В травні зібрано було з цього духовенства й таких же мирян „елекційний собор" для обрання Київського митрополита й обрано було запеклого ворога України, голову „Союза Русскаго Наро-да" митроп. Антонія Храповицького». Мимохить виникає питання: чи український національно-церковний рух, що за Центральної Ради не мав зрозуміння й підтримки з боку українського уряду, цілком завмер з гетьманським переворотом в Україні? Так виходило б з тільки що наведеного короткого оповідання про заміщення митрополичої катедри в столиці Української Держави особою, за словами й проф. О. Лотоцького, «відомого українофоба й реакціонера архиєп. Антонія Храповицького, що саме перед тим здобув собі популярність забороною читати на Великдень Євангеліє (в Харківській єпархії) на „базарній" українській мові» („Тризуб". 1927 р. ч. 12, стор. 8).

В дійсності цей акт настановлення на Київську митрополичу катедру митроп. Харківського Антонія Храповицького згодою ніби гетьманського уряду і „московської кліки чорносотенців з ду-ховзнства і І.Іиряи Києва", без всякої ніби участи національно-свідомих елементів української пастви, що для останніх було б найгіршим свідоцтвом, не проходив так легко. Найперше треба сказати, що вибори Київського митрополита переводились не на Все-

37


українському церковному соборі, як неправильно говорить про це і проф. О. Лотоцький (ІЬісІет, стор. 8), а на Київському епархіяль-ному зібранні, скликаному на 19 травня 1918 р. Скликання такого зібрання Київською Дух. Консистрією було зроблено на зарядження єп. Нікодима, Чигиринського вікарія Київ, єпархії, по умові його з архиєп. Волинським Євлогіем. Єп. Нікодим, після смерти митрополита Володимира, був, як перший вікарій, керуючим Київською єпархією, а Михайлівський манастир, де було перебування першого вікарія, був тоді свого роду штабом для духовних сфер проросійської орієнтації. Не маємо відомостей, чи міністерство культів було повідомлене про ціль єпархіяльного зібрання — обрання митрополита; можливо, що за попередніх українських урядів, байдужих до справ церковних, увійшло вже в практику не мати зносин з урядом навіть в таких важливих і для держави справах, як заміщення митрополичої катедри в столиці держави.

Митроп. Євлогій пише, що, приїхавши до Києва, він перевів кілька передвиборчих зібрань, щоб ознайомитись з можливими кандидатурами на митрополита та їх „обговорити". Так в присутності, чи й під головуванням, патріяршого екзарха в -справі виборів йшла в Києві агітація за того чи іншого кандидата. „Сильними" кандидатурами називає Євлогій митр. Антонія Храповицько-го, митр. Платона, б. екзарха Грузії, митроп. Новгородського Ар-сенія (Стадниць'кий, укр. роду з Бесарабії, д-р церковної історії, до укр. державности цілком лояльний), єпископа Уманського Ди-митрія (Вербицького), вік. Київ, єпархії. Опріч того, були ще кандидати, не названі архиєп. Євлогієм, зі складу професорів Київ. Дух. Академії. При пробному голосуванні записками на одному з таких зібрань найбільше голосів було подано за митр. Антонія, а за ним ішов єпископ Димитрій (м. Євлогій. Ор. сії., стор. 312).

Але в цю справу виборів митрополита вмішується, як представник державного уряду, міністр ісповідань В. Зінківський, про що нема згадки ні в мемуарах митрополита Липківського, ні в споминах митр. Євлогія. Міністр В. Зінківський пропонує епарх. зібранню не переводити виборів митрополита Київського, а відро-чити їх і мотивує свою пропозицію поглядом Уряду, що Київський митрополит повинен бути не тільки єпархіальним архиєреєм Київської єпархії (до такої ролі звів Київського митрополита російський уряд від часів Петра Першого — І. В.), а Головою, Перво-ієрархом всієї Української Православної Церкви, і тому вибори його повинні бути переведені на Всеукраїнському Церковному Соборі, а не на зібранні одної Київської єпархії. (Д. Дорошенко. Історія України 1917-1923. Ужгород. 1930, стор. 323). Така пропозиція міністра ісповідань, цілком оправдана з національно-державної точки погляду, а ми б додали, що й з православно-канонічної точки погляду ('прав. 34 свв. Апостолів, пр. 9 Антиох. соб., <лр. 17 — IV Всел. соб.), зустрінута була рішучим спротивом єпископату на зібранні, бо ж архиєп. Євлогій і єп. Нікодим якраз і стреміли до

38


того, щоб справу виборів Київського митрополита вирвати з компетенції Всеукраїнського Собору і перевести її на зібранні тільки єпархії. Для них це важне було, поперше, з того погляду, що вибори Київського митрополита на єпархіяльному зібранні свідчили б про те, що в положенні Православної Церкви в Україні ніщо не змінилось, складається по-старому з окремих єпархій, підлеглих Москві, що мало вже й політичне значення: Церква не підтримує „самостійників"-українців. Подруге ж, з досвіду першої сесії Всеукраїнського собору в січні 1918 р. проводирі російської політики в Церкві на Україні знали, що їм на Всеукраїнському соборі не перевести в митрополити ієрарха-українофоба. Отже єпископат рішуче спротивився пропозиції міністра ісповідань, заявляючи, що справа виборів митрополита невідкладна, а собор можна буде скликати тільки не раніше осени. Позиція єпископів була підтримана і зібранням, не знати, в якій пропорції.

Отже приступлено було до виборів митрополита, в яких на 290 голосів виборців було подано за митр. Антонія 160 голосів, за єпископа Димитрія 130 голосів. Митр. Євлогій в спогадах пише: «Вибори пройшли без інцидентів, і я оголосив висліди бало-тировки. Київським митрополитом подавляючою кількістю голосів був вибраний митроп. Антоній. За нього стояло все „русское на-селеніе" і українці-централісти; за єті. Димитрія самостійники» (Ор. сії., стор. 312). Політичний характер виборів на Київську митрополичу катедру підкреслює сам патріярший екзарх для переведення цих виборів.

На тій підставі, що проти кандидатури митр. Антонія було 130 голосів, поданих за єп. Димитрія, можна твердити про участь в Київському єпархіяльному з'їзді для виборів митрополита і націо-нально-свідомого українського елементу, в кількості приблизно 45% загального числа учасників з'їзду. Чому українці опинились в меншості, не маємо даних, щоб про це судити. В споминах о. Корсуновського читаємо, що консисторські зипробовані „діячі царського часу разом з єпископами утворили такий виборчий закон, що зробив своє діло", інші вказують на зловживання при виборах (проф. О. Лотоцький). Українська сторона могла, очевидно, при активності в цій важливій справі виступити з протестами і проти фабрикації якогось „закону" і проти зловживань. Не маємо даних про такі протести, хоч о. П. Корсуновський і свідчить про активність українців: „В противагу Братство свв. Кирила і Ме-фодія розвинуло свою всю можливу працю, аби не датись побити".

Як зареаґував -на вибори митрополита АІнтонія Храповицько-го гетьманський уряд? Треба наперед сказати, що в тих часах в Росії, після жовтневого большевицького перевороту в 1917 році, большевицькою владою було вже видано декрет від 23 січня 1918 року про відділення церкви від держави і школи від церкви, згідно з яким декретом Церква „не тільки була позбавлена всякої державної допомоги, не тільки наступала експропріяція державою

39


всього церковного майна, але позбавлялась Церква всяких правді значення публічно-правового союза в державі" (Свящ. Крилл Зай-цев. Православная Церковь в Совєтской Россіи. Шанхай. 1947, ч. І, стор. 21). Замісць Церкви, декретом дозволялось окремим групам віруючих утворювати релігійні громади, які звертались би до світської влади з просьбами про реєстрацію та про відпущення їм в часове користання тої чи іншої церковної святині. Нічого подібного в Україні не було: Центральна Рада та її уряди, як ми вже не раз про це казали, на шкоду навіть українським національним інтересам, не вмішувались в життя Церкви і не обмежували її прав. З гетьманським переворотом в Україні для Церкви усувалась небезпека переведення в Українській Державі закону про відділення церкви від держави, до якого закону могло б прийти при соція-лістичних урядах.

Отже здавалось би, що дотогочасне ставлення до Церкви в Україні, з національно-державним відродженням укранїського народу в революцію 1917 року, повинно було б викликати у церковної ієрархії, для якої ніщо інше, тільки добро Церкви стояло б на першому місці, викликати тільки почуття глибокої «дячности та стремління до співпраці з Урядом тої країни, яка для Церкви залишалась оазою посеред моря безбожної „совєтчнни", що в Со-вєтській Росії приступила вже до переслідування і нищення Церкви. Такого почуття і такого стремління не проявила російська ієрархія в Україні з причини політичного її засліплення ненавистю до „самостійників-мазепинців" та мріями й сподіваннями повернути Росію до 1917 року. Гетьманський же уряд, який мав і право і моральний обов'язок, стоячи на засадах союзу церкви з державою, проявити свою владу при розв'язанні таких важливих для Української держави питань, як утворення національної ієрархії і обса-да катедри первоієрарха Української Церкви, такої влади не проявив і тим дав можливість антиукраїнським, тобто протидержавним в Україні, елементам розперезатися в Церкві і повести еебе непристійно і образливо у відношенні до українського народу.

Обрання митрополита Антонія на катедру Київського митрополита формально можна було опротестувати, стоячи навіть на позиціях російського єпископату, для якого не існувало IV Універсалу 22 січня 1918 р., яким проголошена була самостійність Української Держави. Бо за статутом, принятим Всеросійським Церковним Собором, для виборів єпархіяльного архиерея в єпар-хіяльному зібранні вимагалась кваліфікована більшість 2/3 голосуючих, щоб признати кандидата обраним. Митрополит же Антоній одержав не „подавляючу більшість", як пише митр. Євлогій, а 160 голосів на 290 голосуючих, до вимаганої 2/3 голосів йому бракувало ще 32 голоси. Одначе міністр ісповідань В. Зіньківський стояв далі на становищі, що тільки Всеукраїнський собор повинен вибирати Київського митрополита, який урядовий погляд був знех-тований російським єпископатом. Отже по постанові Ради мініс-

40


трів офіційно було оголошено, що Уряд не визнає важними вибори митрополита, переведені єпархіяльним з'їздом, і Рада міністрів уповноважила міністра ісповідань звернутися до Московського патріярха, шукаючи у нього авторитетної підтримки правиль-ности погляду Українського уряду на вибори Київського митрополита (Дм. Дорошенко. Ор. сії., стор. 323).

Але, закім делікатний Міністр культів вступив на цей предмет в листування з московським патріярхом, спритні прихильники і однодумці митрополита Антонія встигли вже обробити справу цю у патріярха. „Перед нами, — оповідає митр. Євлогій, — повстало питання: як вислати акт про вибори на затвердження в Москву? З одного боку на дорогах до Москви — большевики, з другого — німці. Обміркували, і... вирішили трудну цю місію покласти на єпископа Нікодима Чигиринського (вікарія Київського). Він справився з нею „отлічно", — вернувся з паперами про затвердження митрополита Антонія і з офіціяльним признанням, що вибори були переведені правильно" (Ор. сії., стор. 312-313). Перш, ніж затвердити митр. Антонія на Київській катедрі, патріярх Тихон не вважав, очевидно, потрбіним запитати думку в цій справі Української державної влади, — Гетьмана чи Гетьманського Уряду. ІУряд був поставлений перед довершеним фактом. Переїзд митр. Антонія з Харкова до Києва був для Уряду небажаний, і Уряд трактував його наразі як митрополита Харківського, не визнаючи за ним ти-тула митрополита Київського (Дорошенко. Ор. сії., стор. 325).

Коли митр. Антоній на початку червня 1918 р. прибув з Харкова до Києва, то в зустрічі його не брали участи представники Уряду, не було жодного представника і від міністерства культів. Урочиста ж зустріч на київському двірці, яку готовили митрополитові „істінно-русскіе" м. Києва, була ударемнена, з власної іні-ціятиви, українськими залізничниками, які потяг, в якому їхав митр. Антоній, задержали на малій станції впродовж кількох годин, так що, замісць ранку, він прибув до Києва тільки пізнім ве-чером (Фр. Гейер. Ор. сії., стор. 50). Пише й архиепископ Іоан Шанхайський: «Представники тодішнього Українського уряду не взяли участи у зустрічі владики Аитошя, і навіть після .першої його візити до гетьмана Скоропадського було видане повідомлення, що пан гетьман прийняв митрополита Антонія, як митрополита Харківського». Одначе особисте побачення владики з Павлом Скоропадським, що відразу пройнятий був до митрополита великою пошаною, особливо ж рішення Всеукраїнського Церковного Собору, яким вимагалося від Уряду признати нового Київського митрополита, змусили замовкнути всіх, хто стояв на перешкоді тому признанню" („Православний Путь". Жорданвіл, Н. й. 1950, ст. „Ви-сокопреосвяіщенни'й Антоній, архієпископ Харьковскій й Ахтир-скій", стор. 35-36).

Переходимо до історії в часах гетьманату цього Церковного Собору на Україні, який, коли називається Всеукраїнським, то не

41


без підстав ця назва українськими істориками подається часто в лапках. Як ми знаємо, Всеукраїнський Церковний Собор, скликаний не з почину ієрархії, а Української Церковної Ради, першу сесію свою в січні 1918 р. мусів перервати з приводу навали боль-шевицької, і тоді ж було ухвалено Собором продовжувати свою працю в травні місяці. В травні, після гетьманського перевороту, ієрархія собору не скликала, а єпархіяльне зібрання для виборів митрополита, при чому міністру ісповідань, коли домагався вибору митрополита на Всеукраїнському соборі, говорила, що собор може бути не раніше осени. Одначе бачимо, що собор ієрархією було скликано скоро після виборів митрополита, на 7/20 червня 1918 р., тобто на початку літа, а не восени. Що вплинуло на при-спішення скликання собору, не маємо твердих даних, щоб судити. В спогадах о. Корсуновського читаємо, що укра'їнці в боротьбі проти обрання на Київську катедру митроп. Антонія покладали „надії на собор, де була українська більшість". Братство свв. Кирила і Мефодія, за словами ж о. Корсуновського, „заявило єпископатові, що воно само, як орган, обраний собором, зізве членів собору", і тоді єпископат „пообіцяв, що внедовзі скличе собор, але тому, що на першій сесії не було представників від де-яких єпархій, а від де-яких неповний комплект, то буде призначено доповнюючі вибори".

Ці „доповнюючі вибори" й відограли найбільшу ролю в діяльності „Всеукраїнського" Церковного Собору за гетьманського уряду. „На червень, — пише митропол. Василь Липківський, — оголошено було другу сесію Всеукраїнського Собору. Але по суті це вже не була друга сесія січневого собору, а зовсім вже окремий Російський собор на Україні, бо склад членів його був зовсім інший. З представників вояцтва майже ніхто на цю сесію не прибув, бувша Всеукраїнська Церковна Рада прибула в кількості 45 душ, а по єпархіях єпископи перевели інші вибори на цю сесію й вибрали, кого самі хотіли, здебільшого з духовного учительства та інших безпосередньо собі підвладних осіб". „За час перерви, — пише проф. О. Лотоцький, — по єпархіях було додатково добрано нових членів, після чого склад собору прийняв уже виразно московсько-реакційний характер ... Фактично члени Собору призначалися архиєреями з своїх прибічників"... (Українські джерела церковного права. Ор. сії., стор. 129-130). В спогадах о. Корсуновського сказано, що „ці вибори (на Собор) були призначені, та тільки по рецепту добрих, старих часів", „звичайними, — по вислову проф. Лотоцького, — в сфері старорежимного архиє-рейського самовластя способами". В Херсонській, напр., єпархії зовсім не було виборів на Всеукраїнський Собор на місцях, по благочиніях (деканатах), а відбувався в справах єпархіяльних єпархіяльний з'їзд, на якому всі 49 його учасників з мирян були призначені й членами Собору, а як від Херсонщини вимагалось по статуту 52 члени Собору від мирян, то єпрахіяльною владою додано було ще трьох членів.


Стверджуючи той факт, що антиукраїнський в більшості склад Всеукраїнського Собору, який в часі гетьманської влади став осередком ворожої українським інтересам акції, був спричинений великими зловживаннями при „довиборах" членів Собору, — історик повинен ствердити одночасно, що самі ці зловживання й „господарювання" в церковному житті і церковних питаннях в Україні антиукраїнських елементів було, — як констатує проф. О. Лотоць-кий, — „сумним наслідком іґнорації справ церковних з боку влади й українського громадянства". В такій сумній ситуації не було кому допильнувати виборчої на Собор акції, щоб вона дала в більшості національно-свідомий склад членів Церковного Собору у відродженій Українській Державі.

Спрепарована „довиборами" в члени Собору протиукраїнська більшість теперішнього складу Собору не задовольнила, одначе, його російського ієрархічного проводу. В спогадах митроп. Євло-гія читаємо: „Стояла спека (в червні), але ми всеж таки працювали. Радили над устроєм Церкви на Україні. Більшість стояла за автокефалію, «незалежну», тобто независимую Украинскую Цер-ковь" (Ор. сії., стор. 313. Підкр. наше). За свідоцтвом митр. Євло-гія виходить, що навіть і після „довиборів" на Собор, більшість його учасників була за унезалежнення Української Православної Церкви від Церкви Російської чи Московської. Чи не цим треба пояснити ту „чистку" членів Собору, яка була переведена до не-правних „довиборів", щоб утворити певну проросійську більшість на Соборі? Коли мандатна комісія по перевірці мандатів членів Собору почала здавати справоздання з своєї праці, то, як пише о. Корсуновський, „відразу стало ясним, що цій комісії, під проводом настоятеля Житомирського собору прот. К. Левицького, дано було зверху завдання очистити Всеукраїнський Собор від „ма-зепинського елементу". В своїй придирчивості до українських мандатів комісія дійшла до Геркулесових стовпів, до якоїсь вакханалії. Досить було нечитко написаного слова, — і мандат не годиться, не визнається дійсним"... В той же час херсонську групу членів Собору в 52 чоловіка, не вибрану єпархією на Собор, а призначену єпархіальною владою, мандатна комісія вважала можливим признати дійсним представництвом єпархії, бо ж „не було вже часу на вибори на місцях, а коли їм довірили люди бути делегатами на Одеський з'їзд, то тим самим (?) довірили бути й членами Всеукраїнського Собору". При цьому в голосуванні над такою пропозицією мандатної комісії брали учасеть і всі 52 особи, голосуючи самі за себе.

Коли вже було усунено з членства Собору достатнє число свідомих українців, мандатна комісія несподівано поставила питання про членів Собору від Церковної Ради, яких на Соборі було присутніх 45. Собор являвся продовженням січневого Собору 1918 р., а по конституції того Собору, затвердженій патріярхом Тихоном, Церковна Рада цілком входила <в склад Собору. Правда, Церковна

43


Рада стала після того нечинною, її заступило Братство свв. Кирила і Мефодія, але мандатна комісія не з цього вийшла в своїй заяві. Вона заявила, що представництво від Церковної Ради, як установи, дуже велике, що Київська Духовна Академія, не менш за Раду поважна установа, має всього два місця на Соборі, отже від Ради, на думку комісії, цілком досить буде трьох представників, яких Рада нехай вибере з-посеред себе. Пропозиція мандатної комісії, ломимо рішучих протестів з українського боку, навіть не голосувалася, хоч з того голосування і не вийшло б нічого, бо голова Собору еп. Пімен заявив, що голосів членів Церковної Ради він не буде приймати в рахунок. „А одеситів ви допустили голосувати за себе? — кричали обурені українці. Предсідник тільки махнув рукою"... По нараді, пропозиція комісії вибрати трьох членів Собору була з обуренням відкинута членами Церковної Ради, учасниками Собору, які склали гостру резолюцію протесту і подали її президії Собору. Єп. Пімен навіть не оголосив резолюції цієї на Соборі, а просто заявив, що „Церковна Рада сама відмовляється від представництва на Всеукраїнському Соборі". Так викинуто було з складу Собору 45 членів установи, з ініція-тиви якої був скликаний на Україні в 1918 р. і самий Церковний Собор, узурпований тепер противниками відродження національної Української Православної Церкви, — чин формально подібний до узурпації католицькою політичною владою Українського Православного Собору в Бересті 1596 року. „Цей факт, — пише проф. О. Лотоцький, — викликаний мотивами не церковного порядку, а виключно політичними та націоналістичними, примусив реагувати на це представника державної влади міністра ісповідань (В. Зінківського), який заявив на Соборі, що „факт вигнання з Собору б. Української Церковної Ради — дуже важливий і нечуваний в історії, тому про нього мусить мати свою думку Рада міністрів, і держава не може залишити його без уваги" (Укр. джерела цер-ковн. права. Ор. сії., стор. 130). О. Г. Лотоцький не подає далі, чи факт цей був предметом розглянень на Раді міністрів, і яка була думка Ради. Відомо тільки, що протест міністра ісповідань проти виключення з Собору членів Церковної Ради іп согроге залишився в повітрі (Дорошенко. Ор. сії., стор. 328). Треба думати, що в Раді міністрів гетьманського уряду було тоді немало однодумців з російською ієрархією в поглядах на українство, але про це буде мова нижче.

Виступаючи на другий день після відкриття другої сесії Собору в засіданні його 8/21 червня, міністр культів В. Зінківський від імени уряду склав деклярацію, яка містила основні точки церковної політики уряду. Уряд стояв на засаді, що Церква в Українї не по<винна бути відділена від Держави; уряд не буде вмішуватися у внутрішнє життя Церкви, але очікує від Церкви підтримки нею держави. В питанні автокефалії Церкви уряд хотів би почути бажання народу, але церковне управління на Україні мусить бу-

44


ти вже тепер організоване, тому уряд вважає необхідним, щоб наразі була переведена організація управління Української Церкви на засадах автономії, з огляду на неможливість примирити ворожі течії; в осінню ж сесію Собору він має зайнятися питанням автокефалії, коли мають бути вирішені й питання взаємовідносин з Москвою.

Очевидно, що Собор в тому складі, який утворений був на другу його сесію, підтвердив більшістю обрання на Київську ка-тедру митрополита Харківського Антонія, тим більше, що, як знаємо, ці вибори єпархіяльного з'їзду були вже патріярхом Московським затверджені. Митроп. Євлогій пише: „Предсідником на соборі був єпископ Пімен, вікарій Подільський, але, коли прибув з Харкова митрополит Антоній, він добровільно уступив йому пред-сідництво" (Ор. сії., стор. 313). Ця замітка дуже характерна для уявлення про правосвідомість членів Собору, коли обраний на січневій сесії Собору представник його може розпоряджатись тепер мандатом предсідника і „добровільно" переуступати його другій особі з ієрархів, до речі, не обраній на предсідїдака Собору в січневій сесії.

Літня сесія Собору тривала з 20 червня по 11 липня (н. ст.) 1918 р. „Найбільш принципіяльні та відповідальні постанови Собору мали, — як пише О. Лотоцький, — виразний характер політичний. Сюди, перш за все, належить постанова про надання митрополитові Київському і Галицькому права відвідувати свою паству в Галичині, — як продовження церковно-урядових російських заходів часу російської окупації Галичини. Ще більш виразний, з цього погляду, характер має постанова про обов'язковість для Православної Церкви на Україні постанов Собору Російської Православної Церкви і московського патріярха: „Всі постанови Всеросійського Церковного Собору і святішого патріярха, зокрема постанова цього собору про відміну виборчої засади для священ-но-церковно-служителів, повинні безумовно зобов'язувати всі єпр-хії України" (Укр. джерела церковного права, стор. 131).

Головною точкою праці Собору була організація вищого церковного управління Православної Церкви в Україні. Предсідником Статутової комісії, в якій розроблювався проект цього управління, був архиєп. Волинський Євлогій. В часі підготовки проекту на Собор завітав гетьман Скоропадський 6 липня (у митрополита Липківського неправильно подано, що відвідини гетьманом Собору були під час осінньої його сесії). Вітав гетьмана від імени Собору митрополит Платон, при тому, — за словами о. Корсунов-ського, — „такою найчистішою українською мовою, якій позаздрило б багато українців", що викликує у автора спогадів замітку, „чого тільки не можуть втяти російські єпископи в присутності сильних світу цього"! Гетьман в своїй промові до Собору підкреслив, що „державні справи вимагають, аби всі церковні справи вирішувались тут, на Україні", — речення, яке задовольнило україн-

45


ську частину Собору. Був то, як тлумачить проф. Д. Дорошенко, вислів побажання державною владою автокефалії Української Церкви, але Собор виробив лишень 'проект статуту про церковну автономію („Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу", стор. 52).

Як оповідає о. Корсуновський, на пленарному засіданні Собору заслухано було два проекти адміністративного устрою Церкви на Україні: один (вироблений статутовою комісією), згідно з яким „Церква на Україні є нероздільна частина загально-російської з патріархом Всеросійським на чолі"; другий проект «від українців, вироблений і читаний прот. В. Липківським, був цілком протилежний: Церква на Україні мусить бути незалежною від Москви, якою вона і раніше була, одначе не рвучи духовної братської єд-ности як з Російською, так і зо всією Вселенською Православною Церквою». Сам митрополит Липківський ні словом не згадує про цей український проект на Соборі 1918 р.; в розд. VII про „Відродження Української Церкви" він пише: «Звільнившись від бувших членів Всеукраїнської Ради, Собор вже жваво взявся за вирішення самих ґрунтовних питань щодо життя Української Церкви і вирішив їх майже одноголосно. Було ухвалено, що Українська Церква й надалі мусить залишитися під зверхністю московського пат-ріярха, для керівництва ж українськими церковними справами було обрано „Священний Синод" з трьох священиків і трьох мирян (всі єпископи, здається, входять в Синод по сану, — признатися, не добре пригадую); ,в члени Укр. Синоду попали росіяни. Обравши російський „автономний" церковний уряд для Української Церкви, Собор цим закінчив свою сесію» ...

Докладніше, справа організації устрою й управління Православної Церкви в Україні, переведена в цю сесію на Соборі, в чому взяв участь і гетьманський уряд, представляється трохи інакше. „Статут Тимчасового Вищого Церковного Управління Православної Церкви в Україні", проект якого було принято остаточно в засіданні Собору 9 липня 1918 р. будував управління Української Церкви на засадах автономії цієї Церкви в канонічній юрисдикції Всеросійського патріярха. Патріярхові Всеросійському, як кіріяр-хові Української Церкви, належали за цим проектом наступні права: 1) затвердження виборів Київського митрополита і благословення його; 2) благословення для всіх єпархіяльних єпископів в Україні, затверджених на катедрах Собором українських єпископів; 3) приймання всіх скарг на Київського митрополита і вищий суд над всіма єпископами укранїських єпархій; 4) благословення (дозвіл) на скликання Церковного Собору в Україні; 5) затвердження Статуту вищого церковного управління в Україні; 6) поминання імени Всеросійського патріярха за всіма богослуженнями в Українській Православній Церкві.

Організація   Вищого  Церковного   Управління  прО?ктувалась наступна: 1) Вищим органом церковного законодавства, адмініст-

46


рації і церковного суду в Українській Церкві являється Український Церковний Собор, який має відбуватися що три роки (у випадку особливої потреби й частіше). Склад Собору — всі уря-дуючі епарх. архиєреї та їх вікарії, 'представники духовенства і мирян, які вибіраються на епархіяльних зібраннях. 2) Постійно діючими органами Вищого Церковного Управління в Україні є Собор всіх урядуючих в єпархіях єписко'пів і Вища Церковна Рада. 3) Вища Церковна Рада складається з трьох єпископів, яких до Ради вибірає 'Собор єпископів, чотирьох 'представників від клира '(один з них дяк) і шости від мирян, яких всіх вибірає Собор Церковний на три роки. 4) Предсідником Церковного Собору, Собору єпископів і Вищої Церковної Ради є з уряду митрополит Київський і Галицький. 5) Собору єпископів підлягали справи і'єрар'хічного і 'пастирського характеру, тобто справи віри і бо-гослуження, церковної адміністрації, дисципліни і суду. Вища Церковна Рада мала відати справами церковно-громадського характеру, головним чином зовнішньої сторони церковного життя, як: церковна господарка, оправи церковного шкільництва і освіти, ревізія і перевірка церковних установ, церковно-правні відносини і т. п. 6) Для розглянення важніших справ мали відбуватися спільні засідання Собору єпископів і Вищої Церковної Ради. Так, напр., скликання Церковного Собору, встановлення плану праць його і 'підготовка всіх потрібних матеріялів для Собору мали спільним своїм завданням Собор єпископів і Вища Церкавна Рада. 7) Українська державна влада мала право контролі над зу-життям сум, призначених Церкві з державних засобів, а також і нагляд над тіраводавчою діяльністю органів Церковного Управління з точки погляду згідности її з державними законами (Д. Дорошенко. Історія України 1917-1923, стор. 328). Сподіваючись затвердження цього проекту „Статуту Тимчасового Вищого Церковного Управління Православної Церкви в Україні", Собор перевів на останніх засіданнях своїх вибори персонального складу „Вищої Церковної Ради", до якої було обрано: від клиру прот. Ф. Тітова, прот. Н. Ґроссу (обидва проф. К. Дух. Ак.), свящ. Лобова і дяка Цюманова; від мирян — предсідника з'їзду мирових суддів Бі'ч-Лубенськото (Харків), професорів Ясінського і Мора-чевського, інспектора нар. шкіл Марченка, дир. гімназії Тюльпанова і учителя дух. школи Чернявського. Не загальним Церковним Собором, а Собором єпископів обрано було до Вищої Церковної Ради митроп. Одеського Платона, архиєп. Волинського Євлогія і еп. Чернігівського Пахомія. Очолював же Вищу Церковну Раду з уряду митрополит Київський Антоній Храповицький. Нікого з українського духовенства і з українських діячів світських до Вищої Церковної Ради не було допущено, так що тут митрополит Липківський мав рацію, коли в меморіялах написав, що було „обрано для Української Православної Церкви російський автономний церковний уряд".

47


Проект статуту, -принятий Собором 9 липня, після чого 11 липня 1918 р літня сесія Собору була закрита, мав бути, перш, ніж затвердить його Всеросійський патріярх, розглянутий гетьманським урядом. Очевидно, що це розглянення мало б торкатися не тільки формальних питань, супречности чи несупречности цього Статуту Церковного Управління державним законам, але, з огляду на зв'язок в Українській Державі церкви з державою, також і питань доцільности та відповідности Іцього Церковного Статуту інтересам Держави. Проф. О. Лотоцький каже, що „Гетьманський уряд автоматично 'переслав той проект (статуту) у Москву на затвердження Всеросійського (патріярха"... (,,Тризуб", ч. 12 1927 р., стор. 8. Підкр. наше.). Ми би не погодилися з такою кваліфікацією чину уряду, бо з листа гетьманського уряду до Московського патріярха Тихона з дня 5 серпня 191.8 року, при якому листі надіслано було «проект Статуту Тимчасового Вищого Церконого Управління, видно, що уряд розважав над цим Статутом і ті розважання висловив в листі до патріярха. Можна мати застереження щодо доцільности, чи навіть шкідливости для України, компромісової церковної політики Ради міністрів при Гетьмані, але нема -підстав посуджувати в автоматичному чи байдужому ставленні до церковної оправи. Згаданий вище лист до патріярха, підписаний прем'єр-міністром Ф. Лизогубом і міністром іоповідань В. Зінківським, стоїть на тій поміркованій позиції, яку, в боротьбі з російським реакційним єпископатом в Україні, заняв міністр В. Зшківський щодо повільної українізації чи розмосков-лення церковного життя в Україні, перестерігаючись закидів з боку того єпископату в порушенні канонів.

Отже Уряд Української Держави, вбачаючи „в розквіті дуков-них сил необхідну передумову скріплення моралі в житті українського народу", відновив, як пише на початку листа до патріярха, перервану в січні працю 'Всеукраїнського Собору. Короткотри-валість іцієї сесії Собору не сприяла докладному розважанню питань, що були предметом занять Собору, а тому й розв'язання цих питань має, на думку уряду, тимчасовий характер. Пильною церковною потребою Уряд уважає утворення в Україні органів Вищого Церковного Управління, а тому Уряд просить патріярха про невідкладне затвердження тих постановлень проекту Статуту, принятото Собором, які відносяться до утворення Вищого Церковного Управління, як рівно ж про затвердження персонального складу цього Управління. Що ж торкається зокрема постанов проекту про права Всеросійського патріярха у відношенні до Української Церкви, то Уряд не бачить в затвердженні цих постанов жодної наглости. Підставу для такого погляду Уряд знаходить в тому твердому переконанні, що питання про ці права, обіч з іншими важнішими постановами щодо церковного устрою на Україні, буде предметом старанного обміркування і остаточного рішення на майбутніх сесіях Всеукраїнського Церковного Собору (Д.

48


Дорошенко. Ор. сії., стор. 331). Таким чином Уряд надавав тимчасовий характер рішенню церковної справи, представленому в Статуті Собору з дня 9 липня 1918 р. Міністр В. Зіньківський не залишав свого 'плану про скликання восени нової сесії Собору для обговорення проекту автокефалії Православної Церкви в Україні, і коли'б Собор ухилив цей проект, то Уряд, — як пише проф. Д. Дорошенко, тоді міністр закородонних оправ гетьманського уряду, — мав цей Собор розв'язати і призначити нові вибори на Всеукраїнський Церковний Собор („Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу", стор. 52). Тимчасовий характер, тільки з іншого боку, надавав, як видно, „автономному управлінню" Православної Церкви в Україні й російський її єпископат, про зміну якого не видно, щоб виникали навіть розмови в урядових і громадських колах.

У відповідь на пересланий до Москви „Статут Тимчасового Вищого Церковного Управління Православної Церкви в Україні" патріярх Тихон повідомив Київського митрполита, що передасть цей проект „Статута" на розгляд і рішення свящ. Собору Російської Церкви. Патріярх писав, що хоч згідно з постановами проекту Статуту його затвердження предоставлено персонадьно пат-ріярхові, він, патріярх, уважає за необхідне передати цю справу на розгляд Всеросійського Собору, а то з таких мотивів: 1) сам Український Церковний Собор постановив про безумовну обов'язковість для всіх єпархій України постанов Всеросійського Церковного Собору; 2) тільки одному Всеросійському Соборові належить вища законодатна влада в Православній Російській Церкві, чому з трудами цього Собору належить поставити в тісний зв'язок і працю Українського Собору.

Всеросійський Собор, відкритий, як відомо, 15/28 серпня 1917 року, тоді ще діяв і після відновлення патріяршества та поставлення патріярха, збіраючись на сесії (припинив своє існування 7 вересня 1918 р.). На цьому Соборі були пороблені додатки в проекті українського тимчасового церковного статуту, якими Собор той мав явну тенденцію обкраяти й ту автономію церковного управління в Україні, що була в проекті, за висловом митрополита Євлогія, „де-котрою уступкою українцям" (Ор. сії., стор. 313). В додатках Московського Собору ще виразніше скрізь підкреслювалось, що українські єпархії „залишаються неподільною частиною Православної Російської Церкви", що „постанови всеросійських соборів, а так само постанови і розпорядження святійшого патріярха мають силу для всієї Української Церкви". Затвердження патріярхом на катедрах ієрархів в Українській Церкві вимагається цими додатками всіх, а не тільки Київського митрополита, як було в проекті. „Святійший патріярх, — додавав Московський Собор, — заховує щодо Української Церкви всі права, передбачені соборними постановами про права й обов'язки святійшого Ілатріярха Московського і всієї Росії". Цією точкою укра-

4                                                                                                                                                                                                                          49


їнські епархіяльні архиєреї ставились в таке ж положення до пат-ріярха, як і всі архиєреї та єпархії Московської Церкви; навіть право давати часові відпустки українським архиєреям належало до Іпатріярха, який міг від се'бе вже передовіряти це право Київському митрополитові. Уніфікація церковної влади в Російській Церкві, до якої належить і „автономна" Українська Церква, видна і в тих додатках Всеросійського Собору, якими встановлювалась обов'язкова участь у Всеросійських Соборах представників клиру і мирян з України; єпископи ж українські не тільки в тих Соборах повинні брати участь, але по „черзі служення" і в пат-ріяршому Синоді. З другого боку, московський патріярх присилає своїх представників «а Український Церковний Собор. (О. Ло-тоцьки.й. Укр. джерела церк. /права. Ор. сії., стор. 132-133).

На ці додатки і зміни, переведені в проекті Статуту Вищого Церковного Управління Української Церкви Московським Собором, повинна була бути згода державної влади України. Отже проект вернувся до Києва, де, як вище було згадано, плямувалось міністерством ісповідань скликання восени нової сесії Українського Собору для обговорення проекту автокефалії Української Православної Церкви. Але восени зайшли зміни в Гетьманському уряді, розмови про реорганізацію якого -почались ще в липні місяці; реорганізація кабінету міністрів мала наступити в напрямку українізації кабінету, в якому переважали, з часу перевороту за допомогою німецької військової сили, діячі еенаціональні, що не були віддані ідеї української державности, а почасти були просто й противниками державної самостійносте українського народу. Ненаціональний в більшості склад гетьманських міністрів був обумовлений тим політичним фактом, що гетьманська влада, поставши під опікою німецького військового командування, не мала опертя ані в широких українських масах, ані в українських політичних партіях, оперлася ж на „Союзі землевласників" („Союз Земельних Собственников") в Україні, організації клясовото характеру до революції, а в революцію Ій характеру політичного, що об'єднувала великих землевласників російської культури й російської орієнтації, рішучих противників і ворогів української політичної незалежности і взагалі українства. Клясово в соціяльно-ре-волюційній боротьбі того часу міг би єднатися той „Союз землевласників" з „Українською демократично-хліборобською партією", яка теж могла підтримувати гетьманат на Україні, але національні протилежності між українцями-самостійниками „хліборо-бами-демократами" і „єдино-недєлімчеським" російським союзом землевласників були прірвою між ними і джерелом повної нетерпиме сти.

Російський єпископат і російське чи зросійщене духовенство тримало, очевидно, зв'язок з цим і подібними „союзами" в Києві і по других містах України, які засновувались тоді і підсилювались втікачами з Московщини від большевиків; в мобілізації сил

50


для відбудови, після скорого, як тоді сподівались, завалення боль-шевизму, „єдиної неділимої Росії"; Церква по-старому мала займати одно з перших місць. В меморіялі, поданім Гетьманові Українською Демократично-Хліборобською Партією разом з другими правими партіями та становими українськими організаціями, писалось: „Разом з освітою треба звернути увагу на Церкву, яка об'явлена нашим гетьманом державною. А проте, за часів гетьманства, войовничий настрій Московської Церкви набрав особливої сили: йде Іпохід проти Українського Собору, заводяться нові митрополії, нагінка на українців-духовників збільшується до край-ности, наша державність в Церкві замовчується, або проти неї робляться одверті виступи та взагалі робиться все можливе, щоб за всяку ціну не допустити до утворення Автокефальної нашої Церкви" (П. Мірчук. Ор. сії., стор. 60-61).

Реорганізація кабінету міністрів, коли гетьман Скоропадський робив спробу відірватись від впливів ро'сійоких кіл і нав'язати співпрацю з „Національно-Державним Союзом", в якому об'єднались українські національні партії .в їх опозиції до Гетьманського уряду і його політики, наступила 19 жовтня 1918 р. Після переговорів Гетьмана з головою „Національного Союзу" Вол. Вин-ниченком, який, за його власним признанням, вів ці переговори про сформування національно-демократичного кабінету тільки „для конспірації", тим „ховаючи дійсні цілі й наміри силою вирвати владу з рук буржуазних кляс" через повстання (Відродження нації. Київ-відень. 1920, ч. ЛІ, стор. 87-93), — після такого роду переговорів був утворений кабінет міністрів, в якому більшість належала до українських національних діячів, делегованих, можна сказати, Національним Союзом. Міністром ісповідань в цьому кабінеті став О. Г. Лотоцький, вихованець Київ. Дух. Академії, (а не Петербурзької, як неправильно подано у Ф,р. Гейєра, родом з Поділля, а не Катеринослава, як знов же невірно подає Гейєр, ор. сії., 'Стор. 47), до революції давній український діяч і письменник, на котрому, разом з Петром Стебницьким (міністр освіти в кабінеті міністрів 19 жовтня 1918 р.), „лежав головний тягар літературної і взагалі громадської праці української в Петербурзі" (Д. Дорошенко. Мої спомини про давнє минуле 1901-1914. Вини-пеґ. 1949, стор. 50), де О. Лотоцький займав визначну посаду в Державному Контролі.

Олександер Лотоцький був міністром ісповідань в другому при гетьмані кабінеті міністрів під проводом Ф. Лизогуба зовсім недовго, менше місяця, але в історії відродження Української Православної Церкви його урядування стало історичним, бо ж в добі відродження української нації і української державности з революцією 1917 р. почувся в справах Церкви в Україні належний голос державної влади уперше в декляраційній промові на Всеукраїнському Церковному Соборі міністра ісповідань О. Г. Ло-тоцького. Заходи і державні акти в церковних справах Директо-

51


рії УНРеспубліки після повалення гетьманської влади були продовженням того становища, яке занято було українською владою при міністрі ісповідань О. Лотоцькому.

Осіння сесія т. зв. Всеукраїнського Собору, коли члени його роз'їздились з Києва в ли-пні 1918 р., намічена була на 28 жовтня. Вона мала занятися, як вище було сказано, переглядом тих додатків до Статуту Вищого Церковного Управління на Україні, які 'пороблено було на Московському Соборі; з другого боку, як знаємо, міністерство культів або ісповідань не покидало думки в цій осінній сесії підняти справу церковної автокефалії. Тому історика не може не вражати до де-якої міри дивне ставлення до цієї осінньої сесеії Собору української церковно-національної сторони. У митроп. Василя Литовського в ровд. VII його Історії УП-Церкви знаходимо тільки такі рядки про цю сесію: „У вересні (в дійсності у жовтні) була зібрана ще одна сесія цього Собору, але вона вже нікому не була цікава; вона відбувалася в Лаврі і нею цілком верховодив митр. Антоній Храповицький"... Свящ. П. Корсуновський в споминах, як учасник, так само каже: „Восени зібралася третя сесія Собору, але він вже нас не цікавив. Собор був у руках Антонія, і це вже говорить про діяльність його. Приймались постанови такі, які диктувала Москва, особливо коли гетьман став виявляти сво? дійсне московське лице. До постанов Собору він також прикладав свою руку"... Ні у митроп. Липківського, ні у о. Корсуновського жодного слова про виступ на Соборі міністра Лотоцького з декларацією від імени Уряду в оправі Церковної Автокефалії в Україні ми не знаходимо. Бо ж, як пишуть вони, ця сесія нікому вже (очевидно, з національних церковних діячів) не була цікава. Це свідчить, при наявності сильних емоцій, иро невиробленість в церковній боротьбі, якою немало пояснюється хиб в церковному житті в добу відродження Української Національної Православної Церкви.

О. Лотощький пише про „сумну ситуацію", яку він мав перед собою, „коли з доручення Укр. Над. Союзу увійшов у склад пра-вительства Гетьмана та прийняв на себе обов'язки міністра культів. Раду міністрів, пише він, удалося переконати в хибності її церковної тактики". Декляраційна промова, з якою міністр О. Ло-тоцький виступив в імені Уряду на засіданні Собору 12 листопада 1918 р., була наступна.

В нових умовах нашого державного життя виникає конечна потреба улаштувати справи церковні. Державна влада, за мого попередника, пішла на тимчасове та компромісове рішення: вдалася до порозуміння з московським патріярхом з огляду на попередні зв'язки нашої Церкви з колишньою Церквою Російською. Але та спроба не тільки не допомогла розв'язати справу, а ще більше її ускладнила. Автократичні домагання московського пат-ріярха, що навіть бажає затверджувати українських єпископів, ставлять справу знову на самий її початок. Перед державною вла-

52


дою та перед церковним Собором знову те саме завдання: утворити церковний лад, а для того в першу чергу установити основний закон Української Національної Церкви. Становище вимагає, щоб правительство ясно і твердо зазначило ті свої принципові засади, на яких воно стоїть щодо установлення правних церковно-державних відносин. У нас Церква перебуває в зв'язку з Державою, — тому Держава має не лише право, але й обов'язок встановити взаємовідносини між ними. Державна влада тим охотніше виконує такий обов'язок, що це відповідає нашим старим національним традиціям: в історії нашого національне-державного будівництва моменти Церкви та нації були тісно сполучені і в процесі того будівництва помагали один одному.

Основна засада української державної влади ттолягає в тому, що в самостійній державі має бути і самостійна Церква. Цього однаково вимагають інтереси і Держави і Церкви. Ніякий уряд, що розуміє свої державні обов'язки, не може погодитись на те, щоб осередок церковної влади перебував в іншій державі. Ще менше можна допустити це в даному випадку, з огляду на кардинальну різницю між обома державами і щодо політичйого в них режиму і щодо правного державного становища Церкви на Московщині та на Україні. Тому в своїх відносинах до інших церков Українська Церква має бути автокефальною під головуванням Київського митрополита та в канонічному зв'язку з іншими самостійними церквами. Що ж далі до взаїмних відносин у нас між Церквою і Державою, то взаємовідносини ті мають стояти на непорушній основі: кесарево — кесареві, Божеє — Богові. Я зазначаю лише ті основні засади, з якими мусить бути погоджено часткові сторони церковної організації.

Державна влада має глибоке 'переконання, що лише на таких засадах збудована церковна організація єдино відповідає церковним, державним і взагалі народнім інтересам. Незалежність Церкви допоможе проявитися тим громадським силам, що виявили таку надзвичайну самодіяльність в нашому колишньому національному житті. Ту самодіяльність було приборкано, живі основи церковної соборности занедбано, коли Церква наша провадилася чужими, силою їй накинутими, основами життя; але та самодіяльність церковно-народня має відживитися, коли наша Церква твердо стане на ґрунт властивого їй самостійного життя — в автокефальній формі.

Таким чином, автокефалія Української Церкви — це не лише церковна, але й національно-державна наша необхідність. Це конечна потреба нашої Церкви, нашої Держави, нашої Нації. І хто розуміє та щиро до серця приймає інтереси укранїського народу, то'й приймає і автокефалію Української Церкви. І — навпаки. В імені Уряду Української Держави маю за честь оголосити його тверду і непохитну думку, що Українська Церква має бути авто-

53


кефальною (Проф. О. Лотоцький. Українські джерела церковного права. Стор. 133-134).

Справа української церковної незалежности остільки була дискредитована всі'єю попередньою політикою нейтралітету в цій справі українських урядів (за часів Центральної Ради) та улегли-востю далі російському на Україні єписко-патові, ворожому самій ідеї української державности (за часів гетьманської влади), — що тепер деклярація міністра ісповідань, якою відкидався проект церковної автономії та проголошувалась в імені Уряду автокефальність Церкви в Україні, зустріла рішучий опір на Соборі з боку того ж 'Єпископату і, очевидно, його клевретів з московсько-ре-акційного табору, який в Церкві на Україні загніздився з великою шкодою для українських націО'нальних інтересів. Дуже вимовним 'було те, що російські єпископи, які виступали на Соборі проти деклярації міністра О. Лотощького, побачили в цій декля-ра'ції про автокефальність Церкви в Україні .порушення українським урядом свободи Церкви, яка, мовляв, сама рішає про своє буття, хоче, чи ні, вона кому підлягати і, якщо так, то кому саме. Видно було, що за цих, без малого, два роки революції засади свободи Церкви, після двохсот років лоневолення її російським самодержавієм, засвоєні були вже єпископами, тільки, на жаль, однобічно, супроти права української державної влади рішати про долю Церкви в Україні. Ці єпископи заявили на Соборі, що „вони вбачають більшу свободу Церкви в большевицькій Росії та вважають за краще відокремити церкву від держави в інтересах церковної свободи".

Відповідь міністра О. Лотецького на такі бажання недавніх слуг царевих була дуже влучна. Міністр відповів: «1) Уряд нікому не -перешкоджає перенестися на територію Совєтської Росії, для кого той лад є більш відповідний; 2) відділення церкви від держави так само не зустріне перешкод з боку держави, до цього провадить нормальний розвиток організації й життя держави і церкви; з мотивів бюджетних таке відділення і тепер буде зустрінуте урядом дуже прихильно. Але відокремлення церкви від держави не розв'яже рук агентам церкви для деструктивної роботи (в українській державі); установи церкви стануть на становище приватних установ, як установи торговельні, промислові і т. ін. і підлягатимуть звичайній законній відповідальности у випадку шкідливого чину» (ІЬісІет, стор. 134).

Деклярація в імені уряду міністра ісповідань про автокефальність Української Церкви на засіданні Собору в Києві 12 листопада 1918 р. не була ще, очевидно, законом про автокефалію, але ця деклярація мала цілком тіравне значення щодо „Статуту про тимчасове вище церковне управління Православної Церкви в Україні", проект якого принято було на ІСоборі 9 липня 1918 р. і Гетьманським урядом вислано до Московського патріарха на апроба-ту. Статут цей був побудований на засадах автономії Української

54


Церкви; Московський собор поробив в ньому певні зміни в напрямку авуження автономних прав, після чого ці пропоновані цим собором зміни повинні були перейти знову на Всеукраїнському Соборі та узискати згоду укранїського державного уряду. Але уряд в деклярації міністра ісповідань О. Лотоцького відмовив цієї згоди; міністр ісповідань, в імені уряду, оголосив на Соборі заперечення соборному проектові церковної організації в Україні на засадах автономії, і тим самим проект той тратив яке-будь формальне значення. Державний уряд став на становищі автокефалії Української Церкви. Потрібно це підкреслити з огляду на те, що в історичній літературі зустрічаємо погляд невірний, ніби Статут 9 липня 1918 р., принятий Всеукранїським Собором, набрав сили правного акту, яким керується й до-сьогоді Автономна Українська Церква (Фр. Гейєр, Ор. сії., стор. 53). В даному випадку автор чи не мав на увазі підшукати канонічний ґрунт для виникнення під час німецької окупації України в 1941-44 рр. Автономної Української Церкви під проводом митропол. Олексія, якій протегувала окупаційна німецька влада?

У митрсхпол. Євлогія, який, хоч був членом 2 і 3-ьої Державної Думи від української Холмщини, а в укранїських справах розбирався слабо, знаходимо таке насвітлення діяльносте Українського собора за часів гетьмана: «На Соборі боротьба партій, української й російської, визначала всі дебати. Міністром ісповідань при гетьмані був В. В. Зінківський. Українець з поміркованих, він тримався непримирено щодо прихильників зкрайнього українського табору і швидко 'повинен був піти до демісії разом з другим міністром більш поміркованої групи (Гербель). На його місце прийшов кандидат Київської Дух. Академії Лотоцький — запеклий українець. Боротьба за автокефалію продовжувалась. Я гаряче стояв за „єдину, неподільну Російську Церкву", визнаючи, одначе, що де-які уступки українцям зробити можна. Мої противники, українці, на мене з пересердям нападали. Врешті-решт ми перемогли: Лотоцький був звільнений. Я сказав на Соборі: „Впав міністр, — впала і автокефалія. Будемо тепер спокійно займатися справами"... Від цих слів українці виходили з себе» (Ор. сії., стор. 313). Цих кілька слів-опогадів митропол. Євлогія, — одного з найвизначніших діячів т. зв. Всеукраїнського церковного собору 1918 р., — досить для уявлення, які були будівничі церковного життя на Україні в добу відродження українського народу.

„Спокійно займатися церковними справами" на Україні ієрархам, російським політиканам, не судилося, хоч вони урочисто й співали, після демісії О. Лотоцького, як він про це сам згадує, „Тебе Бога хвалимо" („Тризуб, ч. 12 за 1927 р., стор. 8). Річ в тім, що демісія міністра ісповідань наступила не тому, що табор митропол. Антонія і Євлогія на соборі переміг і добився звільнення О. Лотоїцького, як фальшиво представляє події митр. Євло-гій; демісія ця була викликана загальними подіями в історії укра-

55


їнської відродженої державности, коли 14 листопада 1918 р., тобто через день після виступу міністра Лотоцького на Соборі, оголошена була грамота гетьмана Скоропадського про з'єдинення України з Росією на засадах федерації. Перед тим .в Німеччині ви-бухла революція, впала та мілітарна сила, за якою повстала і трималась в Україні гетьманська влада; в надії порозумітися з переможною Антантою гетьман з йото оточенням вирішив відновити злуку з Росією. Одночасно з проголошенням грамотою федерації з Росією був змінений (зовсім недавно більш-менш українізований) кабінет міністрів, в якому тепер, на чолі з С. Гербелем, не було вже, здається, крім міністра освіти В. Науменка, жодного українця, а міністром ісповідань був призначений невідомий М. Воронович, який, будучи відсутнім з Києва, не обняв навіть свого уряду.

16 листопада піднялось повстання .проти гетьманаської влади, організоване Українським Національним Союзом, головною рушійною силою в якому були січові стрільці під командою полк. Є. Ко-новальця, які стояли в Білій Церкві і звідтіля вирушили на Київ. Головним Отаманом військ Директорії, створеної Національним Союзом для 'Політичного керівництва .переворотом і як майбутню владу Укранїської Народньої Республіки, став Симон Петлюра, який 'кілька місяців сидів у в'язниці за часів гетьманської влади і тільки в листопаді був звільнений міністром юстиції А. Г. Вязло-вим (в другім кабінеті міністрів Ф. Лизогуба). Очевидно, що російський єпископат в Україні вітав грамоту гетьмана про злуку України з Росією та, як почалось проти гетьмана повстання, видав до народу послання (митр. В. Липківський пише, що це послання було видане єпископатом від Собору), в якому, виходячи за межі церковної ділянки, закликав поборювати повстання Директорії. Але ж не мало це послання жодного значення. 14 грудня Скоропадський проголосив резиґнацію, в якій, вказавши на те, що впродовж семи з половиною місяців він прикладав зусилля вивести країну з тяжкого становища, заявив: „Бог не дав мені сил справитись з цим завданням, і нині я, з огляду еа умовний, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюсь від влади".

З політичними подіями в Україні другої половини листопада, якими в грудні 1918 р. закінчилася доба гетьманату, припинилася назавжди й праця Всеукраїнського Собору, скликаного в січні 1918 року. Був цей Собор, як бачимо з оповідань про діяння його на всіх трьох сесіях з додатком і Київського єпархіяль-ного зібрання для виборів митрополита Київського, — властиво ареною національно-політичної боротьби, в якій противники і вороги иезалежности українського народу, під проводом великоруської чи зросійщеної ієрархії, старалися міцно тримати в своїх руках Церкву, як знаряддя русифікації більш як двісті років в минулому, і зв'язок з Москвою через підлеглість московській вищій

56


церковній владі в .політичних цілях майбутнього. Тому в діяннях цього Собору годі шукати якихсь корисних для Церкви, як такої, постанов. Поза діяннями Собору, в церковному житті того часу теж торувала політика, виразно проваджена церковними верхами. Була, напр., піднята справа позбавлення священного сану священиків, які були членами б. Церковної Ради (виключеної з Собору), і тільки рішуче заступництво міністерства ісповідань зупинило акти помсти з боку митрополита і консисторії Київської. А поведінка на урочистості відкриття в Києві Державного Українського Університету митрополита Антоиія, про яку в меморіялах сучасників і очевидців читаємо речі, комлромітуючі князя Церкви. В своїй промові (в рос. мові) митроп. Антоній, заміоць „Україна", „український", почав вживати „Малороссія", „малороссій-скій", чим викликав обурення тисяч студентства, а при повторенні ним цього терміну — крики: ганьба, геть! „Так вам це слово не подобається?" — запитав митрополит. Крики: так, не подобається !.. Скінчив промову і зійшов з катедри серед загальної тиші. Завжди зрівноважений Д. І. Дорошенко, тоді міністр закордонних справ, пише про цей вчинок митрополита Антонія: «І тут, в такий урочистий момент не втерпів він, щоб не викинути фіглярської штуки, наперед знаючи, що вживання слова „малорос-сі'йскій" в такій обстановці являється свідомою провокацією слухачів, — і все ж він його вжив» („Мої спомини 'про недавнє минуле", стор. 87, ч. III).

Відомо, що за часів гетьманської влади багато було зроблено для розвитку української національної культури й шкільної освіти. Правда, в ділянці шкільництва вищого й середнього обрано було повільний шлях його організації як українського, оправданий не тільки тим, що міста на Україні були дуже зросійщені, але й недостатком українських педагогічних сил та підручників і наукових курсів в українській мові. Тому обрано було не шлях українізації відразу 'існуючих середніх і вищих пжіл, а шлях відкриття цих шкіл нових в українській викладовій мові, заводячи по старих школах, як обов'язкові, -предмети чи катедри української мови, літератури, історії, географії (добровільна українізація й старих середніх шкіл могла переводитися, починаючи з нижчих кляс). Українські державні університети були відкриті за гетьманщини в Києві та Кам'янці Подільскому; українських нових гімназій в цій добі було відкрито по цілій державі біля 150; восени 1918 р. була заснована Українська Академія Наук.

Не маємо стислих даних, але, здається, не помилимось, коли скажемо, що справа українізації чи розмосковлення найслабше стояла в цих 1917-18 рр. в житті Церкви, в богослужбовому культі, в проповідництві, в духовному шкільництві. І причиною цього було теж засилля російського єпископату, відсутність національної української ієрархії в Церкві. Ось постанова т. зв. Всеукраїнського церковного собора 1918 р. (в перекладі її з рос. мови, якою

57


писані акти собору) про богослужбову мову в церквах України: „Обговоривши питання про мову богослужеиня в Православній Церкві «а Україні і приймаючи до уваги: а) звиш тисячолітню давність церковно-'словянської мови, б) її багатство і придатність для висловів найвищих правд віри Христової, в) душевну потребу всіх народів молитися не на звиклій, буденній живій мові, г) загальне і однодушне бажання всієї української людности (?), висловлене нею через своїх представників на єпархіяльних з'їздах 1918 року (?), а також д) те, що ц.-словянська мова від днів бл. па-м'яти свв. і рівноапостольних братів Мефодія і Кирила, лервоучи-телів словянських, об'єднує всі словянські церкви і народи, — Український церковний собор постановлює: богослужбовою мовою в Православній Церкві на Україні залишити по-старому мову церковно-словянську" (О. Лотоцький. Ор. сії., стор. 49). Собор, як бачимо, знехтував навіть той факт, що св. Євангеліє в українській мові, звиклій, буденній, живій, видав ще старий Рос. Синод в 1906-07 рр. З цією постановою немудрою Собору, на якій затяжиля ясно рука митрополита Антонія Храповицького, ми зустрінемось ще в дальшій історії боротьби за незалежність від ру-сіфікаційного зусилля в Церкві «а Україні. З де-яких заходів національно-культурного українського 'характеру в церковному житті відомо утворення міністром культів В. В. Зіньківським „Наукового Комітету" в складі переважно професорів Київ. Дух. Академії (проф-ри: П. Кудрявцев, В. В. Завитневич, Ф. Міщенко, Н. Му-хин); цим Комітетом виділена була комісія для перекладу Біблії і катехизису на українську мову, але про праці її не знаємо; мабуть, що в бурі дальших політичних подій, коли скінчила своє трьохсотлітнє життя Київ. Дух. Академія і всі духовні школи, припинилось існування й „Наукового Комітету". Слід ще відмітити, що Київ. Дух. Академія одержала, за міністра В. Зінківського, новий статут, згідно з яким вона стала в управлінні міністра культів і тільки під оглядом канонічним підлягала митрополитові; в програму Академії були заведені, як обов'язкові предмети, Історія України, Української Церкви, Українського 'письменства, Українського права і Українська мова.

Митрополит ВасильЛипківський в розд. VII „Відродження Української Церкви" пише, що «зовнішні умови для церковної праці (.в рр. 1917-18), при всьому за'хопленні нею братів, були надто тяжкі і мінливі. І „живий інвентар" в Церкві, російський, реакційний, був ще надто міцний і впливовий, щоб можна було його так скоро перебороти, та й самі діячі відродження Української Церкви, треба визнати, не досить ясно уявляли собі, як саме і з чого саме почати її відродження. Те, що вони гадали почати це відродження зверху, з Всеукраїнського Собору, безперечно було помилкове, бо без певної підготовки знизу випадкова і малосвідома людність, хоч і занадто палка, не є певною підставою для церковного будівництва».


У вступі ж до цього розд. VII митроп. Липківський, вказуючи „передпосилки" для відродження Укранїської Церкви, як — автокефальність, всенародна со'борноіправність, братерство, рівність — поруч ставить „повну аполітичність, невтручання ні в які державні оправи, відокремлення від держави". На нашу скромну думку, оце якраз останнє і було отим „не досить ясним уявленням у самих діячів відродження Церкви, з чого і як почати це відродження". На початку історії цієї V доби в житті нашої Церкви ми вже писали: „Нівеляційні заходи російської влади щодо церковного українського життя, практиковані впродовж ХУІІІ-ХІХ вв., роблені під покровом якраз одновірности, призвели до того, що пішло в непам'ять існування Української Православної Церкви, як національної Церкви українського народу, посеред самих українців". Отже забуті були, розгублені і традиції тої Церкви. Проголошувати повну аполітичність, відокремлення церкви від держави і, значить, держави від церкви, як „передпосилку" відродження Української Церкви, до тото ж в державі, яка сама тільки відроджується і хитається на слабких ногах, означало сліпо піти за модними сучасними радикальними теоріями, а не за традиціями української історії. Державна влада в руках св. князя Володимира оосрестила український народ і дала першу в ньому церковну організацію, з якою була в союзі і гармонії. Військо Запорізьке, на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним, відновило р. 1620 ієрархію в Українській Православній Церкві, яку оо. єзуїти в союзі з польською владою вели були до загибелі. Ці основні факти нашої історії повинні б були стати перед очима діячів відродження Української Церкви, як і діячів відродження Української ДержавнО'Сти, особливо в добу гетьманату, що не стояв на становищі відокремлення церкви від держави, але, на жаль, зв'язався з „живим інвентарем" російської реакції в Церкві (й поза Церквою). Трудно погодитися з думкою митрополита Липківського, що відродження Української Церкви треба було почати знизу, а не зверху, як почали діячі відродження, з Церковного Собору. Думаємо, що таки зверху треба було почати, з утворення національної української православної ієрархії, в союзі в цій національній справі з державною владою тих часів, яка могла і повинна була допомогти Церкві в цьому кардинальному питанні її Відродження. Національно-церковна боротьба за незалежність церков і проти елліні-зації (погречення) народу через церкву в церквах православних Болгарській, Румунській, Сербській — ніколи не була безієрар-хічною, її провадила там ієрархія і національне духовенство, як рівно ж державне відродження тих народів у різні часи їх історії приходило при самій активній участі Церкви, ієрархії, духовенства.