П'ЯТА  ДОБА

ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В ДОБІ

НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ З

РОЗПАДОМ РОСІЙСЬКОЇ ЦАРСЬКОЇ ІМПЕРІЇ, В ЧАСІ ПЕРШОЇ

СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1914 — 1918) й РЕВОЛЮЦІЇ 1917 РОКУ.

(Від 1917 року до наших днів).

У вступі до нашого „Нарису історії Української Православної Церкви" висловлювали ми думку, що жодна, можливо, з православних церков не зв'язана так в своїй історії з життям і долею самого народу, нації, як Українська Православна Церква (т. І, стор. 15-16). Чотири доби історії цієї Церкви, впродовж понад девять століть, поза нами. Ми бачили, що впродовж цих століть український народ, під опікою і впливами Православної своєї Церкви, творив свою національну культуру, як галузь загально християнської культури, що цією культурою поділився й з північним сусідом, допомагаючи йому в ХУІІ-ХУИІ віках вийти на шлях культури, освіти. Ми бачили, що Православна Церква формувала й виховувала віками в характері українського народу риси внутрішньої по'божности, основи моралі в житті особистому, родинному, громадському, державному. Ми бачили, що православна віра так зрослася з світоглядом, характером, побутом українського народу, що стала ознакою української народности: приналежність до цієї віри свідчила віками про приналежність людини до української нації. Тому, ми бачили, що і в замірах денаціоналізації та асиміляції українського народу йшли в історії наступи в першу чергу на національну Українську Православну Церкву, йшли вони


й від державної влади на українських землях чужовірної польської, й від державної влади на тих же землях одновірної московської.

Різниця в цих наступах була та, що наступі чужовірної влади був скерований на нищення самої Православної Церкви в українському народі з заміною її для народу унією з Римом, або й чистим латинством, а наступ одновірної влади ішов в напрямку омос-ковлення чи зросійщення Української Православної Церкви. До полонізації Православної Церкви в Польщі стара Польща не додумалась; „польське православіє" для неполяків, за зразком „російського православія" для неросіян, було здобутком, як будемо бачити далі, державної польської думки у відновленій поверсаль-ській Польщі наших часів. Я'К, в якій мірі і з яким успіхом український народ протиставився тому й другому наступові на його національну Православну Церкву у віках минулих, як боронив своє православіє, — про це була мова в попередніх розділах нашої праці.

Приступаючи тепер до оповідання про події новітньої історії Української Православної Церкви, доби, як називаємо, її відродження в наших часах, повинні сконстатувати той, для нас безсумнівний, факт, що нівеляційні заходи російської влади щодо церковного українського життя, практиковані впродовж ХУІІІ-ХІХ віків, роблені під покровом якраз одновірности, призвели до того, що пішло в непам'ять існування Української Православної Церкви, як національної Церкви українського народу, посеред самих українців. Українська церковна традиція частинно тільки заховалась в глибинах народнього світогляду та в церковно-обрядовому побуті українських народніх мас. (про це див. доба 4, розд. V, 3). Посеред українського духовенства вона була призабута, а в більшості й цілком не знана була історія Української Православної Церкви, як національної. Українська інтелігенція, слідом за російською радикальною інтелігенцією, взагалі погорджувала церковною справою, як „клерикальною" і відсталою. З 60-их рр. XIX стол. й до самої революції 1917 року український національний рух в Росії, що проходив в організаціях інтелігентських, майже не зв'язаний з широкими народніми масами, знає боротьбу за українську мову в друку, українську літературу, український театр, українську школу, але на полі цієї боротьби, чи домагань, чи полеміки не маємо згадок про українську церкву православну для українського народу.

Отже, коли читаємо такі твердження, як: „Українська Церква ніколи не мирилася з підлеглістю московському церковному урядові". .. „Українська свідома людність завжди захоплена була мрією про повернення Українській Церкві прав вільности" („Церква й Життя", ч. 1, р. 1927. Орган УАПЦеркви, стор. 21), то історична їх вартість така ж, як в „Історичній Записці про минуле життя Української Церкви", розісланій Всеукр. Православною Церковною


Радою р. 1925 до православних церков, приписування міністру Ва-луєву слів: „Ні Української Церкви, ні Української мови, ні Українського народу нема, не було й бути не може" („Церква й Життя", ч. 2-3 р. 1927, стор. 142). В циркулярі 18 липня 1863 р. міністр Валуєв писав, як відомо, посилаючись на думку якоїсь міфичної „більшости малоросіян", що „нікакого особенного малороссій-скаго язика не било, нєт і бить не может" ((С. Єфремов. Ор. сії., стор. 47); мова про Українську церкву в устах російського міністра вн. справ половини XIX стол. є грубим анахронізмом з боку авторів „Історичної Записки", яка і в багатьох інших місцях відходила від історичної дійсности.

Митрополит Василь Лигасівський в його праці „Відродження Української Церкви", що становить розд. 7-ий його праці „Історія Української Православної Церкви" (ціла ця праця втрачена, розд. 7 залишився в манускрипті), пише, що з революцією 1917 року, коли і в церковному житті на Україні почався рух, на почат-ках його „в церковних зібраннях ще не досить виступав національний бік: духовенство, як і мирянство, поділились не по національності, а по ідеології, на консервативне і прогресивне; і в тому і в другому брали участь і українці і росіяни"... Справа в тім, що в Російській Православній Церкві, в складі якої знаходились й єпархії України, ще далеко до революції 1917 року були досить значні течії поступового характеру, в основі яких було глибоке незадоволення тим станом, в якому перебувала Церква в Росії, підпорядкована державній владі і політиці цілком від часів Петра І. На 'початку XX віку, з наростанням взагалі революційних настроїв в Росії, в революцію, далі, 1905-1906 рр. ці опозиційні за-кріпощенню Церкви та її устроєві й характерові державне-бюрократичному — ці течії рівно ж зростали на силі. Наслідком цього руху було заповідження скликання Всеросійського Церковного Собору, коли соборів в Російській Церкві не було вже від початку XVIII віку. Для підготовки Собору організовано було в 1906 р. „Передсоборноє Присутствіє", в складі якого, розділеного на кілька комісій, був, можна сказати, цвіт тодішньої богословської, церковно-канонічної й церковно-історичної науки в Росії, найвидатні-ші представники ієрархії й духовенства, 'професури духовних академій, відомі світські й церковні діячі. Необхідносте церковної реформи ніхто не заперечував у „Предсоборному Присутствії", але ж щодо напрямку реформи, то виявились великі розходження поміж консервативними і прогресивними членами Присутствія. Консервативна група (кількісно більша; її ідеологом був митрополит Анто-ній Храповицький, тоді архиєп. Волинський) була 'проти обер-про-курорської державної влади в Церкві, але оживлення церковного життя бачила у відновленні патріяршества в Російській Церкві, скасованого Петром І, в посиленні церковно-ієрархічної влади, звільненої від надмірної опіки й контроля світської державної бюрократії. Прогресивна група підставою церковної реформи уважала відродження засад соборності! в житті й управлінні Церкви з


верху й до низу (відродження парафії, як правної одиниці, основної комірки церковного життя).

Ті доповіді й палкі дискусії, які переводились в комісіях і на пленумі „Передсоборного Присутствія" (залишилось шість томів його праць, виданих як додаток до синодальних „Церковних Вє-домостей"), мали відгук і на місцях, по єпархіях. Церковний Собор в Росії, як відомо, так і не був скликаний до самого кінця царської Росії. Але ідеї, що спричинились до підготовки Собору, що були -предметом дебатів у „Передсоборному Присутствії", не завмірали, продовжували ширитись і відразу виявились з революцією 1917 р, коли в квітні-травні того року скрізь і в Україні почали відбуватися єпархіяльні з'їзди. Про це й згадує в приведених вище словах митр." Липківський, який сам віддавна належав до прогресивної частини духовенства. Більше того, він був активним провідником посеред прогресивної частини київського духовенства. Вже в революцію 1905 р. головував він на Київському епархіяльному з'їзді; в тих же часах у нього збірались, бувало, студенти Київської Дух. Академії для бесід на теми церковної реформи. Не було в тих часах мови про відродження Української Церкви, а тим більше про її автокефалію. Церковний рух, що з великою силою прокинувся в революцію 1917 р., а мав свої корені, як бачимо, в часах перед нею, стояв на ґрунті церковно-релігійному. Основними постулатами його були церковні реформи в напрямку увільнення Церкви від ролі слуги політичному режимові, оживлення церкоовно-громадського життя в умовах привернення соборних форм устрою Церкви, з остаточною метою піднесення авторитету і релігійно-морального впливу Церкви в житті християнського суспільства.

Але саме та обставина, що визвольний церковно-поступовий рух в Церкві мав діло й до революції 1917 р. з пануванням і засиллям в житті Церкви російського політиканства на підвалинах „священної формули-догмата: православіє — самодержавіє — народність", — не могла не вплинути «а те, що скоро і в революцію 1917 р. церковний рух в Україні мусів набрати одночасно національно-політичного характеру. Отже і митрсхп. Липківський, сказавши про поділ на початку революції 1917 р. духовенства і ми-рянства на церковних з'їздах і зібраннях в Україні не по національності, а по ідеології, далі продовжує: „Але в державному житті на Україні тим часом клекотіло, суто національний бік висувався щораз більше. А це не могло не відбитись і на Церкві. Вже на єпархіальних з'їздах лунала українська мова, повставали вимоги про незалежність від Москви, а трохи згодом повстав поділ і в духовенстві на українське і московське".

Хоч активні українські політичні чинники на початку революції відпекувались, як нижче побачимо, церковної справи, одначе національне (відродження українського народу і в ХХвіці не пройшло мимо Церкви. Цей історичний факт скріплює тезу про най-

8


тісніший зв'язок Православної Церкви з життям і долею українського народу, цей історичний факт свідчить, що Православна Церква не була й не стала пережитком в національно-духовній структурі українського народу, як це могло здаватись тим з української інтелігенції, що під впливом модерних теорій розгубили національні українські традиції. Події, зв'язані з відродженням національної Української Православної Церкви та її розвитком, за ці сорок років від революції 1917 р. не тільки в Україні, а й скрізь по світі, де знайшлися осередки православних українців на чужині в цю надзвичай буревійну добу всесвітньої історії, — будуть предметом дальшого нашого „Нарису історії Української Православної Церкви". Думаємо, що означення „нарис", а не „історія", найбільш буде оправданим для ці?Ї п'ятої доби, яка ще свіжа в пам'яті багатьох, може будити пристрасті, викликувати непорозуміння, а тому ми наперед свідчимо, що далекі від всякого почуття непомиль-ности в освітленні фактів, як і не претендуємо скрізь на докладність і точність в їх передачі, хоч автор багатьох з подій цього часу і був учасником. Те, що в дальших розділах праці подається про життя нашої Церкви від часу російської революції 1917 року й, по можливости, до останніх днів, автор трактує скорше як ма-теріял для майбутніх істориків Української Православної Церкви, які зможуть більш спокійно і безсторонньо розібратися в подіях церковного життя доби відродження Української Православної Церкви і в записах про ті події, яких, на жаль, ми зовсім мало маємо від учасників і сучасників. Основним джерелом до історії відродження Української Православної Церкви >в Україні в рр. 1917-30 залишається згадана вище праця митрополита Василя Лшіків-ськогр, рукопис якої був вручений єпископу (тепер митрополитові) Ніканорові в часі прибуття його до Києва (в березні 1942 р.), згідно з розпорядженням про це самого митропол. Липківського перед його арештом.