Ромул.
 
 
Письменники розходяться в думках, коли йде мова про те, від кого і з якої причини отримало місто Рим своє ім’я, що стало великим і прославленим серед усіх народів. Одні вважають, що пеласги, обійшовши мало не весь світ і підкорили мало не всі народи землі, оселилися там і назвали місто цим іменем як знак сили своєї зброї. Інші стверджують, що після взяття Трої небагато втікачів сіли на корабель, і вітром були прибиті до берега Етрурії, і стали на якір біля гирла річки Тібр. Жінки з великими труднощами переносили морське плавання і сильно страждали, і ось одна, на ім’я Рома, яка вирізнялася знатністю та розумом, запропонувала спалити кораблі. Це було зроблено; спочатку чоловіки гнівались, але потім були змушені зупинитися біля Палпантія. А коли невдовзі життя у них склалося навіть краще, аніж вони очікували, -- земля була родючою, сусіди прийняли їх дружелюбно, -- вони вшанували Рому усілякими почестями і, між іншим, назвали її іменем місто, бо ж саме завдяки їй вони залишилися там. А ще кажуть, що відтоді у жінок повелося цілувати в губи родичів і знайомих чоловіків, тому що, спаливши кораблі, саме так вони цілували своїх чоловіків, одзиваючись до них лагідними словами, і просячи їх вгамувати свій гнів.
 
 
2. Інші письменники стверджують нібито ім’я місту дала Рома, донька Італа й Левкарії, котра вийшла заміж за Енея, чи за Асканія, Енеєвого сина. Інші вважають, що місто заснував Роман, син Одіссея і Кіркі; інші -- що Рим, син Ематіона, посланий Діомедом з Трої, інші -- що тиран латинців Роміс, котрий прогнав етрусків, які колись прибули з Фессалії в Лідію, а звідти в Італію. Навіть ті, хто стверджує, на відміну від інших, дуже переконливо, доводячи, що місто назване в честь Ромула, розходяться в думках про родовід останнього. Одні вважають, що він був сином Енея та Дексітеї, доньки Форбанта, і потрапив в Італію ще малюком разом з своїм братом Ромом. Під час повені на річці, коли всі інші кораблі пішли на дно, один корабель, на якому була дитина, пристав до тихого берега; ті, хто знайшов тут несподіваний рятунок, назвали це місце Римом. Інші ж пишуть, що Ромула народила Рома, донька тієї троянки, про яку йшла мова вище, і дружина Латина, сина Телемаха, чи, як вважають інші, він був сином Емілії, доньки Енея та Лавінії, котра зачала його від Ареса.
 
Нарешті, про його народження існують взагалі казкові оповіді. Цареві альбанів Тархетію, людині найбеззаконнішій та дуже жорстокій, було одне неймовірне видіння: з вогнища в його домі постав чоловічий член і не зникав там багато днів. В Етрурії був один оракул Тефій, звідки Тархетію дали пророцтво, щоб він пов’язав видіння з однією дівчиною; мовляв від неї народиться син, котрий заживе великої слави і відзначатиметься звитягою, силою та щасливою долею. Тархетій сповістив про це віщування одній з своїх дочок, і звелів їй злягтися з ним, але вона, бридуючи цим, послала одну служницю. Дізнавшись про це, Тархетій розлютився і схопив їх обох, маючи на меті стратити, але у сні йому з’явилася Веста, і заборонила смертний вирок; тоді цар вдався до таких хитрощів: він дав ув’язненим ткацький верстат і пообіцяв, що, коли вони закінчать роботу, то зможуть вийти заміж. Отож вони ткали цілий день, але якісь інші жінки, за наказом Тархетія, усе зіткане розпускали. Рабиня народила двійнят, і Тархетій віддав немовлят якомусь Тератію, щоб той їх убив. Одначе, Тератій поніс і залишив дітей на березі річки. Невдовзі туди стала ходити вовчиця і віддавала їм своє молоко, прилітали усілякі птахи, приносячи маляткам крихти їжі -- аж поки їх не помітив якийсь пастух. Він здивовижився, але усе таки набрався духу підійти і забрати дітей. Врятовані ось таким чином, вони зросли і, змужнівши, напали на Тархетія і здолали його. Про все це написав якийсь Проматіон у своїй «Історії Італії».
 
 
3. Найвірогіднішу ж і підтверджену багатьма доказами оповідь в головних її рисах передав грекам Діокл з Пепаретога. Її передав майже без змін Фабій Піктор, і, хоча між ними існують певні розбіжності, загалом їхній зміст такий: в Альбі панували царі -- нащадки Енея, і відтак черга перейняти владу підійшла до двох братів -- Нумітора й Амулія. Амулій розділив батьківський спадок на дві частини, -- з одного боку царство, і з другого -- багатство, в тім ліку і золото, привезене з Трої. Нумітор вибрав царство. Отож, володіючи багатством, Амулій став могутнішим від Нумітора, тому легко відібрав у нього владу, і, боячись, щоб, бува, у доньки скинутого царя не з’явилися діти, призначив її жрицею Вести, аби вона до кінця свого життя залишалася незаміжньою і дівою. Цю жінку одні називають Ілією, інші -- Реєю, треті -- Сільвією. Трохи згодом виявилося, що вона вагітна, і що, отже, закон, даний весталкам, порушений. Тоді царева донька Анто впала перед своїм батьком і стала просити, щоб її не вбивали. Тоді Амулій кинув порушницю закону у в’язницю, де вона жила сама; і нікого не допускали до неї з тією метою, щоб Амулій дізнався про народження дітей. Нарешті вона народила двох хлопчиків незвичайних розмірів і краси. Це стривожило Амулія ще дужче, і він звелів своєму слузі взяти їх і викинути куди-небудь подалі. (Декотрі кажуть, що слугу звали Фавстул, інші ж, однак, стверджують, що це не ім’я слуги, а того, хто знайшов і підібрав немовлят). Отже, слуга поклав немовлят в корито, і спустився до річки, щоб кинути їх у воду, але побачивши, яка бурхлива і стрімка течія, не одважився наблизитися і залишив ношу біля берега, а сам пішов. Тим часом річка розлилася, повінь підхопила корито й обережно винесла на тихе й рівне місце, яке нині зветься Кермал, а в давнину Герман -- мабуть, тому, що «брати» латиною «германи» (germanus).
 
 
4. Поблизу росла дика смоківниця, яка називалася Румінальською, -- чи-то в честь Ромула (як думає більшість), чи тому, що в її тіні ховалися від опівденної спеки жуйні тварини, чи найпевніш усього, тому, що немовлята ссали там молоко; вим’я стародавні називали «рума» (ruma), а якусь богиню, котра, як думали, дбає про годування немовлят -- Руміною, (і жертвоприношення їй звершували без вина, скроплюючи жертву молоком). Під цим деревом і лежали діти, і вовчиця, як розповідають, приходила і годувала їх молоком, а дятел допомагав їй годувати й охороняти.
 
І вовчиця, і дятел вважаються священними тваринами Марса, а дятел користується у латинців особливою пошаною. Тому, коли дочка Нумітора стверджувала, що народила від Марса, їй охоче вірили. А втім, кажуть, що її обманув Амулій, котрий з’явився перед нею в бойових обладунках і силоміць позбавив її дівочості. Інші, однак, стверджують, що, оскільки переказ викликає сумніви, то ім’я годувальниці оповито міфом. «Лупа» (lupa) латиною і самиця вовка, і жінка -- гетера, тобто блудниця; а саме такою жінкою і була дружина Фавстула, на ім’я Акка Ларентія, котра вигодувала хлопчиків. Римляни приносять їй жертви, а в квітні жрець Марса звершує в її честь заупокійне узливання, і це свято називається Ларентами.
 
 
5. Римляни шанують ще одну Ларентію і ось з якої причини. Одного разу охоронець храму Геракла, нудьгуючи, мабуть, від сидіння, щоб розважитися, намислив зіграти з богом у кості, заявивши, що, коли він переможе, бог вчинить йому милість, про яку він попросить, коли ж програє, то влаштує богові щедре частування, і приведе йому вродливу жінку. І він спочатку кинув кості за бога, потім за себе і програв. Намагаючись дотримати слова і чесно виконати угоду, він злагодив богові обід і, найнявши Ларентію, гарну з лиця, і яка ще не віддавалася блудові, спочатку частував її, розклавши ложе в храмі, а після обіду замкнув її там, наче справді бог мав намір оволодіти нею. Але розповідають, що Геракл і насправді ліг разом з жінкою, а потім звелів їй вранці вийти на форум, поцілувати першого, хто зустрінеться в дорозі, і зробити його своїм коханим. Зустрівся ж їй чоловік похилого віку, заможний, бездітний і неодружений, на ім’я Тарутій. Він пізнав Ларентію, покохав її і, помираючи, залишив їй чимало всілякого майна, більшу частину якого Ларентія заповідала народові. І кажуть, вона вже зажила слави і вважалася улюбленицею богів, як раптом зникла в тому місці, де спочатку прах першої Ларентії. Це місце зветься тепер «Велабр», бо на річці часто були повені, тому звідти робили переправи на плотах, щоб потрапити на форум, а переправа латиною «велатура» (velatura). Декотрі кажуть, що саме в цьому місці розпорядники ігор та видовищ встилали дорогу, яка вела з форуму до цирку вітрилом, «вітрило» ж у римлян -- «велон» (velum). Ось з таких причин римляни шанують другу Ларентію.
 
 
6. Немовлят підібрав свинопас Амулія Фавстул -- таємно від усіх, чи, згідно з думкою інших, що, мабуть, ймовірніше, з відома Нумітора, котрий потай допомагав у зростанні немовлят. Кажуть, що їх перевезли в Габії і там навчили грамоти і всього іншого, що потрібно знати людям знатного походження. Розповідають, що дітям дали імена Ромул і Рем -- від слова, що означає сосок, бо вперше їх побачили, коли вони ссали вовчицю. Шляхетна постава, високий зріст і гарний вигляд -- цими рисами хлопчики вирізнялися вже з перших років життя. Підрісши, вони виявили відвагу, мужність, твердість у характері, і цілковиту безстрашність. Але Ромул, як видавалося, мав більше розсудливості і зрілості у державному житті. Спілкуючись з сусідами на пасовищах чи полюванні, він давав їм чітко зрозуміти, що більше природжений до влади, аніж покори. Тому брати підтримували приязні стосунки з рівними собі і з тими, хто стояв нижче їх, але зневажали царських начальників, наглядачів і головних пастухів, котрі не перевершували юнаків у звитяжності. Ані гнів, ані їхні погляди не впливали на братів. Вони вели життя, яке личить вільним людям, вважаючи, однак, що свобода -- це не бездіяльність, неробство, а гімнастичні вправи, полювання, змагання з бігу, боротьби з розбійниками, ловіння грабіжників, захист слабких від насильства. Все це принесло їм добру славу.
 
 
7. Трапилося так, що пастухи Амулія посварилися з пастухами Нумітора і погнали їхні стада. Ромул і Рем, не стерпівши, побили й прогнали кривдників, і, своєю чергою, теж захопили велику здобич. Гнів Нумітора на них не подіяв і вони почали збирати навколо себе і приймати в товариство багатьох злидарів і рабів, вселяючи в них неабияку відвагу і бунтівні думки. Одного разу, коли Ромул зайнявся якимось священним обрядом (він бо полюбляв приносити жертви богам і ворожити про майбутнє), пастухи Нумітора зустріли Рема з небагатьма супутниками, накинулись на нього, і, перемігши у бійці, в якій обидві сторони зазнали поранень і важких ушкоджень, захопили Рема живим. Вони привели його прямо до Нумітора і там звинуватили. Нумітор, зі свого боку, боячись жорстокої вдачі Амулія, не одважився покарати злочинця, але пішов до царя, просячи правосуддя, мовляв, Амулій як брат і цар повинен встановити справедливість, бо ж його слуги так зухвало його, Нумітора, скривдили. Мешканці Альби розділяли гнів Нумітора, вважаючи, що він зазнає такого приниження, якого він не заслуговує. Стривожений Амулій видає йому Рема, аби Нумітор зробив з ним, що хоче. Привівши юнака до себе, Нумітор довго розглядав його дивуючись з його зросту і сили, -- у цьому Рем перевершував усіх, -- а вираз його обличчя виказував неабияку відвагу, непохитну перед обставинами, і слухав розповіді про його справи та вчинки, подібні до тих, що їх він тепер бачив. І нарешті, -- насамперед, мабуть, з волі якогось божества, яке спрямовує до великих звершень, намацавши з якогось здогаду і божій ласці істину, запитав Рема, хто він і де народився, лагідним голосом і милостивим поглядом викликавши до себе довір’я та сміливість. А тому Рем впевнено відповів йому: «Що ж, я нічого не таїтиму від тебе. Адже, як на мене, ти, далебі, більш гідний бути царем, аніж Амулій. Отож, перш ніж покарати, ти вислухуєш і розслідуєш справу, тоді як він віддає на розправу без суду. Раніше ми вважали себе близнюками -- дітьми Фавстула і Ларентії, царевих слуг. Але з тих пір, як нас брехливо звинуватили перед тобою, і ми, як жертви наклепів, важимо життям, ми чуємо про себе дивовижні речі. Нинішня небезпека, як видається, покаже, наскільки це правдиво. Кажуть, ніби наше народження оповите таємницею, а ще таємничіше і незвичайне те, як нас годували і виховували, коли ми лишень з’явилися на світ: нам приносили їжу ті самі дикі птахи і звіри, яким нас кинули на пожирання, -- вовчиця давала нам своє молоко, а дятел приносив у дзьобі крихти поживи, тоді як ми лежали в кориті на березі великої річки. Це корито збереглося і донині, і на його мідних скріпах викарбувані і напівстерті письмена, можливо, розпізнавальні знаки для наших батьків, але непотрібні, адже нас вже не буде в живих». Вислухавши цю мову і визначивши за зовнішнім виглядом Рема його вік, Нумітор запалився знову надією і став думати, яким би чином зустрітися з дочкою і поговорити з нею про це. Адже її усе ще утримували під вартою.
 
 
8. Тим часом Фавстул, дізнавшись, що Рем ув’язнений і виданий Нумітору, став просити допомоги у Ромула і тоді вперше розкрив йому усе, що знав про його народження. До того часу він говорив лише натяками, розкриваючи правду настільки, наскільки вимагалося, щоб юнаки звернули на це увагу, і не думали про себе досить принизливо. Отож він взяв корито поспішно й сповнений страху, приніс його до Нумітора. Вигляд пастуха викликав підозру у царської охорони біля міської брами, однак вона зовсім розгубилася, коли він показав їм корито, яке ховав під плащем. З-поміж охоронців якраз трапився один з тих, хто колись забрав немовлят, щоб їх викинути. Він побачив корито, взнав його за роботою і письменах на скріпах, і в нього в думці майнув здогад, і то такий важливий, що він не зволікаючи, доповів про це цареві, аби той розглянув справу. Фавстула піддали тривалим і жорстоким тортурам і він якоюсь мірою зламався, але не сказав усієї правди. Лише стверджував, мовляв, діти живі, але нині вони пастухи далеко від Альби, а він бо приніс корито Ілії, яка багато разів хотіла побачити його і доторкнутися власноруч, аби мати якусь певнішу надію побачитись з дітьми. І тут Амулій припустився помилки, яку зазвичай роблять ті, хто відчуває неспокій, страх чи гнів: він поквапився відіслати до Нумітора його друга, людину загалом порядну, і звелів йому дізнатися чи доходили до Нумітора чутки про те, що діти врятувалися.
 
Отож, прийшовши до Нумітора і побачивши, як він лагідно і з любов’ю поводиться з Ремом, післанець ще дужче упевнив його в надіях і спонукав діда з внуком негайно ж діяти. А сам він залишився в них і допомагав їм. Зрештою час не дозволяв їм сидіти, склавши руки, навіть коли б вони не хотіли цього. Адже Ромул був поблизу міста і до нього збігалося багато громадян, котрі боялися і ненавиділи Амулія. А ще ж у нього були власні бойові сили, розбиті на загони в кількості по сто чоловік; і командир кожного з цих загонів носив на списі в’язку сіна та хмизу. Такі в’язки латинці називають «маніплами» (maniplus): саме звідси походить слово «маніпларії», яке і нині вживається у військах. З іншого боку і Рем піднімав заколот у самому місті, а Ромул підходив ззовні; і тиран, розгубившись і злякавшись, не знаючи, що робити для власного порятунку, був захоплений ворогами й убитий.
 
Більшість відомостей про ці події нам подаються Фабій та Діокл з Пепаретосу, але, видається, що перший історик, написавши «Заснування Риму», в окремих частинах подав драматичні та казкові описи, що викликає підозру у вірогідності. Однак нам не слід і ставитися з недовір’ям до цього, бачачи, які справи вершить доля і коли поміркуємо, що Римська держава не досягла би такої могутності, коли б не мала божественного початку, а її історія не була би пов’язана з великими чудесами.
 
 
9. Після смерті Амулія в Альби було встановлено міцний лад, однак Ромул і Рем не захотіли жити в місті, не керуючи, в ньому, оскільки вони не були правителями і через те, що ще був живий дід; а тому, передавши йому владу, і вшанувавши належним чином матір, вони вирішили оселитися окремо і тому заснували місто там, де вони були спочатку вигодувані. І це було найпевнішою причиною. По суті ж справи, можливо, в цьому і була необхідність, оскільки навколо них зібралося багато повсталих рабів і треба було визначитися: або їх розпустити, втративши цим самим усю свою могутність, або ж оселитися разом з ними в якійсь новій області, заснувавши місто. А те, що мешканці Альби не хотіли єднатися із рабами-втікачами, і визнавати їх громадянами, -- про це усією очевидністю засвідчила справа з викраденням жінок; Ромулові люди вчинили це не з пригніченого стану, в якому опинилися, а з необхідності, бо ж з власної волі ніхто не хотів за них виходити заміж. Недарма ж вони по-особливому шанували викрадених жінок. Потім, як тільки вони звели перші споруди у місті, було споруджено священне пристановище для втікачів, яке вони називали на ім`я Азіл; туди вони приймали будь-кого, не видаючи ані раба його панові, ані боржника позикодавцеві, ані вбивцю властям, і всім говорили, мовляв, вони усім надають притулок згідно з одним піфійським оракулом. Ось чому місто швидко зростало, хоча, кажуть, ніби спочатку у ньому налічувалося не більше тисячі сімей. Але про це згодом.
 
Як тільки брати взялися до спорудження будівель, одразу ж між ними спалахнули суперечки через місце. Ромул заклав так званий «Рома Квадрата» (тобто чотирикутний Рим) і там хотів оселитися в тому місці, а Рем вибрав укріплене місце на Авентінському пагорбі, яке на його честь називалося Реморією, а нині називається Рігнарієм. Відтак вони домовилось улагодити суперечки з допомогою віщих птахів, і, сівши віддалік один напроти одного, стали чекати. І тут, як кажуть, з боку Рема з’явилося шість шулік, а з боку Ромула -- дванадцять Ось чому, мовляв, це і стало причиною того, чому і нині римляни у своїх віщуваннях використовують насамперед шулік. Геродот Понтійський пише, що й Геракл радів, коли, беручись до якоїсь справи, з’являвся шуліка. І справді цей птах нейбезневинніший з-поміж усіх живих істот. Він не заподіює шкоди нічому з того, що сіють, вирощують чи пасуть люди, харчується трупами, не знищує і не псує нічого з живого, а пернатих, завдяки спорідненості, не чіпає навіть мертвих, тоді як орли, сови і яструби вбивають живцем навіть своїх одноплемінників, як і говорить Есхіл:
 
Птах, що поїдає пташок, -- як може він залишитися чистим?
 
А ще решту птахів літає перед нашими очима і їх ми бачимо щодня, тоді як шуліку трапляється бачити рідко, і ми навряд чи зустрінемо людей, які би зустрічали гнізда з пташенятами шуліки,-- тому все це загалом вселило декотрим думку, нібито шуліки прилітають до нас здалеку, -- з чужих країв. Подібним чином віщуни приписують божественне походження всьому тому, що виникає не саме по собі чи не згідно з природними законами.
 
 
10. Зрозумівши обман, Рем розлютився, і коли Ромул став копати рів, щоб оточити мури майбутнього міста, Рем то глузував з цієї роботи, то перешкоджав. А коли він перескочив через рів, то впав мертвим; одні кажуть, ніби удару завдав сам Ромул, інші -- що котрийсь із Ромулових друзів на ім’я Целер, в сутичці загинули також Фавстул і його брат Плістін, котрий згідно з переказом разом з Фаустулом виховував Ромула. Целер утік в Етрурію і з тих пір римляни називають «целер» (celer) кожну моторну і прудку людину. Це прізвисько вони дали й Квінту Метеллу, вразившись моторності, з якою він вже через кілька днів після смерті батька влаштував в пам’ять про нього гладіаторські змагання.
 
 
11. Поховавши Рема й обох його вихователів на Реморії, Ромул узявся до будування міста. Він запросив з Етрурії чоловіків, котрі з усіма подробицями навчили його відповідних священних обрядів, установлень і правил і керували в роботі з будівництва, немов справа йшла про посвячення в таїнство. На нинішній Комітії вони вирили круглу яму і поскладали туди першини всього, що люди вважали корисним згідно із законом і необхідним за природою. А потім кожен кинув в ту ж яму грудку землю, принесену з тих країв, звідки він був родом, і всю цю землю перемішали. Цю ж яму вони називають «мундус» -- так само як і небесний Олімп. Звідси як з центру, немовби описуючи коло, провели межу для міста. Вклавши в плуг мідну соху і запрягши разом бика й корову, засновник сам проорав глибоку борозну по відміченій межі, а люди, котрі йшли слідом за ним, увесь піднятий плугом пласт загортали всередину, в бік міста, не залишаючи жодної грудки землі на іншому боці борозни. Цією лінією вони встановили межі мурів, і вони називаються -- з випаданням кількох звуків -- «померієм», що означає: «за мурами» чи «біля мурів». А там, де міркують поставити браму, соху виймають з її гнізда, плуг трохи піднімають над землею, і борозна уривається. Тому і всі мури вважаються священними, окрім брами; бо якби священною вважали і браму, то було би глумом над богами, щоразу, коли би неминуче доводилося ввозити і вивозити деякі нечисті предмети.
 
 
12. За одностайною думкою всіх заснування Риму припадає на одинадцятий день до травневих календ, і римляни святкують його, називаючи днем народження вітчизни. Спочатку, як кажуть, у цей день не приносили в жертву жодної живої істоти: громадяни вважали, що це свято, яке носить таке славне ім’я, слід зберегти чистим і незаплямованим кров’ю. А втім і до заснування міста у той самий день у них відзначалося якесь пастуше свято Парілії. Нині римські календи повністю розходяться з початком місяців у греків; так день заснування міста достеменно припадає, кажуть, на тридцятий день грецького місяця. А в той день відбулося зближення місяця із сонцем, яке спричинило затемнення, про яке, мабуть, знав епічний поет Антімах Теоський і яке сталося на третій рік шостої олімпіади.
 
Одним з друзів філософа Варрона, найбільшого серед римлян знавця історії, був Тарутій, філософ і математик; з любові до розумувань він складав гороскопи і вважався чудовим астрологом. Варрон запропонував йому вичислити день і годину народження Ромула, спираючись у розрахунку на так звану «долю» героя, в якій відобразився вплив сузір’їв, подібно до того як розв’язують геометричні задачі. Адже, міркував Варрон, те саме вчення, яке дає змогу, знаючи час, коли людина з’явилася на світ, віщувати її життя, то слід за подіями життя визначити час народження. Тарутій погодився і, розглянувши діяння Ромула і ті злигодні, які випали на його долю, з’ясував, скільки часу він прожив і як він помер, а порівнявши усі ці і подібні до них відомості, з неабиякою певністю заявив, що засновник Риму був зачатий у перший рік другої олімпіади, на двадцять третій день єгипетського місяця хеака, о третій годині, у мить цілковитого затемнення сонця, народився ж він у двадцять перший день місяця тоїта, на світанку, а Рим заснував у дев’ятий день місяця фармути між другою і третьою годиною (адже астрологи міркують, що не лише людині, але й місту долею визначено час життя, про що можна судити за взаємним розташуванням світил в перші хвилини його народження). Ці та подібні до них подробиці, як на мене, скорше викликають цікавість у читача своєю незвичайністю, аніж роздратують його цілковитою вигадкою.
 
 
13. Заснувавши місто, Ромул спочатку розділив усіх, хто міг служити у війську, на загони. Кожен загін складався з трьох тисяч піхотинців і трьохсот вершників і називався «легіоном», бо з-поміж усіх громадян вибирали лише боєздатних. Всі інші вважалися «простолюдом» і отримали назву «популус» [populus]. Сто найкращих громадян Ромул призначив радниками і назвав їх «патриціями» [patricii], а їхнє зібрання -- «сенатом» [senatus], що означає «рада старійшин». Радників називали патріціями або тому, що вони були батьками законнонароджених дітей, або, скорше, тому, що самі могли вказати на своїх батьків; серед тих, що збігалися в місто, довести це вдалося лише небагатьом. Декотрі, зрештою, виводять слово патриції від «патронія» -- так називали і тепер називають римляни заступництво: серед супутників Евандра був нібито якийсь Патрон, -- він, мовляв, піклувався та допомагав нужденним, і від нього, кажуть, походить назва самої турботи про слабкіших. Однак, мабуть імовірніше, коли ми скажемо, що Ромул, вважаючи слушним, аби перші й наймогутніші особи по-батьківському піклувалися про нижчих і водночас хотів привчити усіх інших не боятися сильних, не ремствувати за почесті, які вони отримують, але ставитися до них з доброзичливістю та приязню, по-синівськи, і навіть називати їх батьками. Ще й до цих пір чужинці величають сенаторів «повелителями», а самі римляни -- «батьками, внесеними в списки». В цьому звертанні міститься величезна повага, в якій відсутня будь-яка заздрість. Спочатку їх звали просто «батьками», а згодом, коли сенат значно поповнився, стали називати «батьками, внесеними у списки». Отже, цей титул був найвищим і він відділяв сенаторський стан від простолюду. Ромул, таким чином, відокремив впливових осіб від решти натовпу називаючи перших «патронами», тобто «заступниками», а других «клієнтами», тобто прибічниками, і між ними він встановив гідні подиву дружні стосунки, що стало згодом передумовою для великих справ доброчинності. Адже перші, як могутні пояснювали закони простим людям і виступали їхніми захисниками на суді, порадниками й покровителями у всіх випадках життя, а другі не лише складали їм шану, але й допомагали бідним патронам видавати заміж дочок і гасити за них борги позикодавцям, і жоден закон, жоден урядовець не могли змусити клієнта свідчити проти патрона чи патрона проти клієнта. Згодом усі ці взаємні права та обов’язки залишилися чинними, за винятком однієї справи, а саме те, що брати гроші у нижчого стало для людини впливової негідною та принизливою справою. Однак, досить про це.
 
 
14. Викрадення жінок сталося, як розказує Фабій, на четвертому місяці після заснування міста. Декотрі ж стверджують, що Ромул, войовничий від природи і підкоряючись якимось віщуванням оракулів про те, що Римові судилося піднятися, вирости й досягти могутності завдяки війнам, навмисне учинив насильство над сабінянами. Він бо забрав усього тридцять дівчат, зрозуміло, не для шлюбних угод, а щоб затіяти війну. Але це малоймовірно. А скорше бачачи, як місто швидко заповнюється прибульцями, з яких лише небагато були одружені, а більшість становила собою збіговисько злидарів та незначних людей, котрих зневажали усі інші, і не було певності, що вони залишаться надовго, Ромул поміркував, що насильство, учинене сабінянам, покладе початок якомусь змішанню та зв’язкам з ними. Отож він, плекаючи таку надію, взявся до справи так. Спочатку він розпустив чутки, нібито знайшов заритий у землі вівтар якогось бога. Бога називали Консом, вважаючи його чи то богом Доброї ради (ради у римлян і нині «консилії», а верховні урядовці -- «консули» (consules), що означає «радник»), чи -- то Посейдоном -- Кіннотником, бо цей вівтар встановлений у Великому цирку і його показують народу лише під час кінських перегонів. Декотрі ж кажуть, що, коли вже задум приховували у глибокій таємниці і не розголошували його, то дуже слушно було присвятити божеству вівтар, захований під землею. Коли ж його відкрили, Ромул запросив народ, приніс щедрі жертви і влаштував ігри та всенародні видовища. На свято зійшлося багато народу, і Ромул в пурпуровому плащі сидів в оточенні кращих громадян на чільному місці. Знаком до нападу мав подати сам цар, піднявшись, згорнувши плащ і знов накинувши його собі на плечі. Багато римлян з мечами уважно стежили за ним і як тільки був поданий знак, одразу ж оголили зброю і з криками накинулись на дочок сабінян, не чинячи ніяких перепон їхнім батькам у втечі і не переслідуючи їх. Декотрі ж письменники кажуть, що викрадених було лише тридцять (їхніми іменами нібито названі курії), Валерій Антіат подає цифри п’ятсот двадцять сім, Юба -- шістсот вісімдесят три. Усе це були дівчата, що стало для Ромула найвагомішим виправданням. І справді, заміжніх жінок не взяли жодної, окрім Герсілії, захопленої помилково. Отже, це було доказом того, що викрадачі діяли не із злим умислом, чи з метою вчинити кривду, але з думкою і доконечною потребою об’єднати обидва племені і поріднити їх. Герсілію, кажуть декотрі, взяв собі в дружини Гостілій, один із знатних римлян, інші ж стверджують, що сам Ромул, і вона народила йому двоє дітей -- спершу дочку, так і названу Прімою, а потім єдиного сина, котрому батько дав ім’я Аоллія в пам’ять про зібрання громадян за царювання ж його, Ромула. Нащадки ж називали його Авіллій. Про все це говорить Зенодот Трезенський, але багато істориків спростовують такі відомості.
 
 
15. Кажуть ще, ніби серед викрадачів були і якісь люди незначного роду, котрі вели дуже струнку і неймовірно вродливу дівчину. Декотрі з знатних громадян, перестрівши їх, почали було відбирати у них здобич, тоді перші зчинили крик, мовляв, вони ведуть дівчину до Таласія, чоловіка ще молодого, але вже відомого і шанованого. Почувши це, знатні щиро схвалили цей намір, а дехто, аби виявити приязнь та прихильність до Таласія, навіть пішли слідом за ними і з радістю вигукували ім’я нареченого. З тих пір і донині римляни на весіллях приспівують: «Таласій! Таласій!» -- так само як греки: «Гіменей! Гіменей!» -- адже, як кажуть, шлюб для Таласія виявився щасливим. Щоправда. Секстій Сулла з Карфагену, людина, віддана Музам та Харитам, говорив нам, що Ромул дав викрадачам такий умовний клич:всі, хто забирав з собою дівчат, вигукували: «Таласій! -- і цей вигук зберігся як весільний звичай. Але більшість істориків (в тім ліку і Юба, вважають, що це заклик і спонука до працелюбства та старанного прядіння вовни: мовляв, тоді італійські слова ще не витіснили грецьких. І якщо така думка вірна, і якщо римляни тоді вживали слова «таласіа» в тому ж смислі, що ми тепер, можна все витлумачити інакше і, мабуть, переконливіше. Адже між сабінянами та римлянами спалахнула війна, і в мирній угоді, укладеній після її завершення, було сказано: викрадені сабінянки не повинні виконувати для своїх чоловіків ніякої роботи, крім прядіння вовни. І згодом батьки нареченої, чи ті, хто супроводжував її, чи взагалі присутні на шлюбі жартома вигукували: «Таласій!», -- нагадуючи і підтверджуючи, що молода дружина, входячи в дім свого чоловіка, прястиме лише вовну, тобто робитиме на «таласія». Зберігся звичай і донині, щоб наречена не сама переступала поріг спальні, але щоб її вносили на руках, бо й сабінянки увійшли в дім чоловіка не зі своєї волі, але були приведені силоміць і на руках. Декотрі ж додають, що і розділяти коси нареченої вістрям списа прийнято в знак того, що перші шлюби були укладені, так би мовити, з бою і з війни. Про це ми сказали докладніше в нашій роботі «Причини».
 
Викрадення відбулося вісімнадцятого числа тодішнього місяця Секстилія, нинішнього серпня; в цей день відзначають свято Консуалії.
 
 
16. Сабіняни були численним і войовничим народом, але мешкали в селах, не укріплених мурами, вважаючи, що їм, переселенцям з Лакедемону, личить зверхність та безстрашність. Однак, бачачи, що вони скуті великою заставою і боячись за своїх дочок, вони відрядили послів з миролюбними та поміркованими пропозиціями: нехай-бо Ромул поверне їм захоплених дівчат і відшкодує збитки, завдані його насильницькими діями, а потім сумирно і законно встановлює дружні стосунки та родичається з їхнім народом. Ромул, однак, дівчат не відпустив і закликав сабінян визнати змішання. Тим часом, коли інші сабіняни гаяли час у нарадах і приготуваннях, ценінський цар Акрон, людина запальна і бувалий воїн, з самого початку підозріло стежачи за зухвалими діями Ромула, а тепер, після викрадення дівчат, вважав, що він небезпечний для всіх і стане взагалі нестерпним, якщо його не покарати, -- так-от Акрон першим піднявся на війну і з великими силами вирушив йому назустріч. Підійшовши на відстань, так щоб добре розгледіти один одного, кожен з полководців викликав противника на поєдинок, залишивши своє військо на бойових позиціях. Ромул дав обіцянку, що, коли здолає і зітне ворога, сам особисто присвятить Юпітеру його обладунки. Він здолав і зітнув Акрона, розбив у битві вороже військо і обернув його у втечу, і здобув місто. Ромул не вчинив ніякої кривди мешканцям, котрі потрапили під його владу, і лише звелів їм позносити свої домівки і перебратися в Рим, де вони отримали однакові з усіма права громадянства. Саме цей захід, і ніяких інших найбільшою мірою сприяв зростанню Риму, який щоразу приєднував переможених до себе і вводив їх у свої мури.
 
Щоб зробити свій обіт якомога приємнішим Юпітеру і влаштувати блискуче видовище громадянам, Ромул зрубав у себе в таборі величезного дуба, обтесав його на подобу трофея, і навколо нього порозвішував за строгим порядком зброю Акрона. А сам, зодягнувшись у багряний одяг, прикрасив густе волосся лавровим вінком. І завдавши трофей на праве плече і підтримуючи його прямовисно, він, між іншим, першим завів переможний пеан і вирушив попереду війська, яке у всеозброєнні супроводжувало його, а громадяни зустрічали шестя з радістю та захопленням. Це шестя стало початком та зразком для подальших тріумфів. Трофей назвали приношенням Юпітеру-Феретрію (бо «зітнути» латиною «феріре» [ferire], а Ромул благав, аби йому було дано здолати і зітнути противника, а здобуті з убитого обладунки, -- «опіміа» [opima]. Так говорить Варрон, вказуючи, що «багатство» передається словом «опес» [opes]. Але ще з більшою підставою, зрештою, можна було би зв’язати «опіміа» з «опес» [opеs], що означає «діло», або «діяння». Почесне право присвятити богу «опіміа» надається в нагороду за доблесть полководцеві, що власноруч убив ворожого полководця. Лише троє римських воєначальників удостоїлись цього; першим Ромул, котрий умертвив ценінця Акрона, другий -- Корнелій Косс, котрий убив етруска Толумнія, і нарешті -- Клавдій Марцелл, котрий здолав гальського царя Брітомарта. Косс і Марцелл в’їхали в місто з трофеями вже на колісниці, запряженій в четвірку. Однак Діонісій помиляється, стверджуючи, нібито першим царем, котрий надав тріумфам такої пишноти, був Тарквіній, син Демарата: інші ж вважають, що уперше піднявся на тріумфальну колісницю Поплікола. Хай там що, але всі статуї Ромула --Тріумфатора в Римі зображають його пішим.
 
 
17. Після взяття Ценіни всі інші сабіняни усе ще робили приготування до походу, а мешканці Фіден, Крустумерія й Антемни об’єдналися проти римлян. Однак у битві вони також зазнали поразки. Римляни захопили їхні міста, спустошили поля, а їх самих змусили переселитися в Рим. Ромул розділив між громадянами усю їхню країну, не зачепивши, проте, лише ті ділянки, які належали батькам викрадених дівчат.
 
Решта сабінян обурились. І вибравши командувачем Татія, вони рушили на Рим. Але місто було неприступне: шлях до нього перекривав нинішній Капітолій, на якому розмістилася варта на чолі з Тарпеєм, а не з дівчиною Тарпеєю, як говорять деякі письменники, котрі намагаються зобразити Ромула простаком. Тарпея була дочкою командира, і вона ж здала укріплення сабінянам, спокусившись на золоті браслети, які побачила у них на руках, і попросивши у ворогів як платню за зраду те, що вони носять на лівій руці. Татій погодився і, відкривши вночі одну браму, вона впустила сабінян. Мабуть не самотніми були Антігон, котрий сказав, що люди люблять тих, хто зраджує, але ненавидять тих, хто вже зрадив, і Цезар, котрий сказав у випадку з фракійцем Ріметалком, що любить зраду, але ненавидить зрадника. Це і є спільне для всіх почуття, з яким ставляться до негідників, в котрих мають потребу (достеменно як необхідні нам інколи отрута й жовч деяких тварин): ми відчуваємо радість з їхньої роботи, але гидуємо їхньою підлістю, коли своєї мети досягли. Саме такими почуттями перейнявся і Тесей до Тарпеї. Він звелів сабінянам не забувати умов договору і не жаліти для неї нічого з того, що у них на лівій руці, і перший, знявши з браслетом і широкий щит, кинув їх у дівчину. Усі зробили те ж саме, обкидавши її золотими прикрасами і заваливши щитами. Тарпея, зрештою, загинула від їхнього тягару. А втім, як пише Юба, посилаючись на Гальбу Сульпіція, за зраду був покараний і Тарпей, якого Ромул вважав винним у вчиненому. А з усіх інших розповідей про Тарпея, не викликає ніякого довір’я і те повідомлення, нібито вона була дочкою сабінського командувача, і проти волі стала дружиною Ромула і, вчинивши те, про що мовиться вище, була покарана через свого батька (про це розповідає Антігон). А поет Сіміл взагалі верзе казна--що, вважаючи, ніби Тарпея здала Капітолій не сабінянам, а кельтам, закохавшись в їхнього царя.
 
Ось що у нього сказано:
 
Здавна Тарпея жила на Капітолійських кручах
 
Поблизу Риму, який упав через неї
 
Бо шлюбну постіль вона розділити
 
З кельтським вождем більше бажала
 
Аніж батьків охороняти домівки.
 
А трохи нижче -- про смерть Тарпеї:
 
Бойї убили її і сила-силенна кельтів
 
Там, за річкою Пад, тіло її поховали
 
Купу щитів поскидали
 
На неї руками відважними
 
Вкривши нещасну дівчину прикрасою згубною.
 
 
18. І той пагорб, де була похована Тарпея, прибрав назву Тарпейського аж до часів царя Тарквінія, котрий посвятив ту місцевість Юпітеру. Рештки дівчини за його наказом перенесли в інше місце, а ім’я її забули. Однак, ще й досі на Капітолії одну скелю, -- ту, з якої скидають злочинців -- називають Тарпейською.
 
Отже, коли сабіняни оволоділи укріпленнями, Ромул, розлютившись, став викликати їх на битву. Татій, сповнений честолюбства, наважився на битву, бачачи, що в разі невдачі його воїнам знайдеться надійний притулок. Місце, де мали зустрітися війська, було стиснуте звідусіль пагорбами і тому битва очікувалася запеклою і тяжкою для обох сторін, а втеча і гонитва нетривалими. Притім незадовго до цього сталася повінь на річці, залишивши в долині, де були стоячі води, товстий шар мулу, непримітний для ока. Вберегтися від цього підступного багна було неможливо і сабіняни, ні про що не підозрюючи, неслися прямо на неї, як раптом їм став у пригоді щасливий випадок. Далеко попереду інших скакав на коні Курцій, завзятий і перейнятий бажанням до слави воїн. Зненацька кінь вскочив у трясовину, Курцій ударами й криками намагався повернути його назад, але, побачивши, що це неможливо, покинув коня, аби врятуватись самому. Ось чому і в наші дні це місце зветься «Куртіос лаккос» [Lacus Curtius]. Таким чином, уникнувши небезпеки, сабіняни змогли дати запеклий бій, однак, ані їм самим, ані їхнім противникам не вдалося взяти гору, хоча й втрати були значні. В битві поліг і Гостілій, за переказом, чоловік Герсілії та дід Гостілія, наступника Нуми. Після цього безперервно зчинялися численні сутички, але найпам’ятнішою була остання, коли Ромул, поранений в голову каменем, мало не впав додолу і вже не мав сил чинити опір з належною завзятістю. Та й римляни зламалися і від переслідувань сабіян тікали з рівнини до Палатінського пагорбу. Проте Ромул, отямившись від удару, хотів із зброєю в руках перетнути їм шлях і сильним криком намагався затримати тих, хто відступав, і повернути їх на бойові позиції. Але навколо нього немов у коловерті вирувала втеча, ніхто не одважувався повертатися в бій. Тоді Ромул, піднявши руки до неба, став благати Юпітера, просячи його зупинити військо римлян і не залишатися байдужим до загибелі римлян, а навпаки, урятувавши їх в цьому жахливому становищі. І втікачі, як тільки побачили, що він молиться, відчули сором перед царем, і багато з них знову сповнився відвагою. Перші зупинились там, де нині споруджено святилище Юпітера-Статора, тобто того, хто зупиняє, а потім, знову зімкнувши лави, римляни відкинули сабінян назад, до нинішньої Ригії і храму Вести.
 
 
19. Ось тут противники вже лаштувалися відновити бій, але їх зупинило разюче видовище, яке незмога описати. Звідусіль бігли викрадені дочки сабінян і з криками й зойками, крізь щільні лави озброєних воїнів, по трупах, немов натхненні божеством, кинулись до своїх чоловіків і батьків. Одні з них притискали до грудей немовлят, інші, розпустили коси, і всі разом з благанням зверталися то до сабінян, то до римлян, одзиваючись до них лагідними словами. І ті й інші не витримали і подалися назад, звільнивши жінкам простір між обома бойовими лініями, і їхнє жалібне голосіння сягало останніх рядів, що викликало співчуття, як, зрештою і їхній вигляд. А слушні і відверті докори жінок перейшли у щирі прохання. «Що поганого чи прикрого зробили ми вам, -- говорили вони, -- за що ми вже перетерпіли і терпимо знову страшні муки? Нас викрали силоміць і беззаконно ті, хто тепер наші чоловіки; і за цей час про нас забули брати, батьки, родичі, і така байдужість тривала стільки часу, що ми вже примирилися з осоружним становищем і якнайтісніше поєдналися з колишніми викрадачами. Тому нині обставини змушують нас переживати за гвалтівників і беззаконників, коли вони йдуть у бій, і боятися за них, й оплакувати, коли вони гинуть! Чому ви не прийшли, щоб відомстити за нас кривдникам, коли ми ще зберігали дівочу незайманість, а тепер забираєте чоловіків від дружин, і матерів від дітей -- допомога, яка для нас, нещасних, гірша від тієї безтурботності та зрадництва! Ось така любов була у них, ось таке співчуття було до нас! Навіть якби ви билися з якоїсь іншої причини, то навіть у цьому випадку вам треба було би зупинитися -- бо ж завдяки нам ви тепер тесті, діди, родичі! Оскільки ж війна іде через нас, забирайте нас, але лише -- разом з вашими зятями та внуками, поверніть нам батьків і родичів, але не відбирайте лишень дітей та чоловіків! І ще вас благаємо: не ведіть нас ще раз у полон!» Довго ще говорила в такому дусі Герсілія, і всі інші жінки повторювали за нею те ж саме. Нарешті було укладено перемир’я, і командувачі зібралися для переговорів. А тим часом жінки приводили до батьків і братів своїх чоловіків, показували дітей, приносили їжу і питво тим, хто хотів втамувати голод і спрагу, поранених забирали у свої домівки і доглядали за ними; цим самим вони давали змогу переконатися, що кожна з них -- господиня в своєму домі, і чоловіки ставляться до них з уважністю, неабиякою любов’ю і цілковитою повагою. Отже було укладено угоду на таких умовах: жінки, котрі мали бажання залишитися, залишалися разом з своїми чоловіками, звільнені, як і ми сказали раніше, від будь-якого заняття і роботи, окрім прядіння вовни чи «таласії». Римляни і сабіняни оселилися в одному місті, яке отримало назву «Рим» на честь Ромула, натомість римляни відтепер називалися «квірітами» на честь батьківщини Татія, а царювати й командувати військом обом царям випадало вкупі. Місце, де було досягнуто угоди, до цих пір зветься Комітієм, бо «сходитися» латиною, «коміре» [comire].
 
 
20. Коли населення міста, таким чином, збільшилось удвічі, до попередніх ста патріціїв додалося ще сто нових -- з числа сабінян, а в легіонах стало по шість тисяч піхотинців і по шістсот вершників. Царі розділили громадян на три філи і назвали одну «Рамни», -- на честь Ромула, другу -- «Татії» -- на честь Татія, а третю -- «Лукери» -- за назвою притулку в гаю, в якому переховувалось багато утікачів, щоб потім отримати права громадянства (гай латиною «лукус» [lucus]). А те, що філ були три, на це вказує слово «триба», яким у них позначалося слово «філи»; римляни і досі називають філи трибами, а начальника триби -- трибуном. Кожна триба складалася з десяти курій, названих, як стверджують декотрі, на ім’я викрадених жінок, але, як на мене, це невірно, бо ж багато курій взяли назву з різних місцевостей. А втім було зроблено багато речей, щоб складати пошану жінкам. Так при зустрічі їм поступаються дорогою, ніхто не міг сказати щось непристойне в їх присутності, чи з’явитися перед ними голим, чи притягнути їх до суду із звинуваченням у вбивстві; а їхні діти носять на шиї круглу прикрасу, так звану «буллу» через схожість з пузирем, і тогу з багряною стрічкою.
 
Царі не одразу радилися вкупі: спочатку вони обговорювали окремо, кожен із своїми ста сенаторами, і лише згодом усі почали збиратися на спільне засідання. Татій мешкав там, де нині стоїть храм Монети, а Ромул -- біля східців, які називалися «Скала Какіа» [Scala Caci] -- це поблизу узвозу з Палатіна до Великого цирку. Там же, як кажуть, росло священне кизилове дерево; згідно з переказом, одного разу Ромул, вправляючись, метнув з Авентіну спис з древком цього ж кизилу. Вістря увійшло в землю так глибоко, що скільки б людей не намагалися вирвати спис, це нікому не вдавалося, а древко, опинившись в родючому грунті, проросло і з нього вийшов добрячих розмірів стовбур кизилу. Згодом римляни стали шанувати його як одну з найбільших святинь й обгородили муром. І коли кому-небудь з перехожих видавалося, ніби дерево не таке пишне й зелене, і може й зів’янути, він одразу ж кричав про це усім зустрічним, а ті, біжучи немовби на пожежу, викрикували: «Води!» -- і збігалися звідусіль з повними глечиками. А за часів Гая Цезаря східці полагодили, і, як розповідають, робітники, копаючи навколо землю, ненавмисне пошкодили коріння дерева і воно всохло.
 
 
21. Сабіняни ж прийняли римський календар, про який, наскільки це важливо для згадки, мовиться в життєписі Нуми. Своєю чергою, Нума запозичив у них довгі щити, змінивши і власне озброєння й озброєння всіх римлян, котрі раніше носили аргоські щити. Кожен з народів брав участь у святах і жертвоприношеннях іншого, які, як і раніше, відзначалися. А ще були засновані нові свята, от-як Матроналії, -- присвячені жінкам за те, що поклали кінець війні, і Карменталії. Карменту одні вважають Мойрею, володаркою народжень людей і тому її по-особливому шанують матері, інші ж -- дружиною аркадійця Евандра, віщункою, яка провіщала у віршах і тому була й названа Карментою (вірші латиною «карміна» [carmina]; справжнє ж і найбільш поширене ім’я -- Нікострата. Інші ж пояснюють слово «кармента» як «позбавлена розуму», тому що в екстазі віщування відбувається втрата розсудку; а «позбуватися» у римлян «карере» [carere], а розум вони називають «ментем» [mens]. Про Парілії говорилося в іншому місці.
 
Луперкалії, якщо судити по часу, коли їх відзначають, -- свято очищувальне. Воно випадає на один з злощасних днів місяця лютого -- фебруарія, що означає «очищувальний», і сам день здавна називається Фебрата. Грецькою мовою назва цього місяця «Лікеї», отже, він дуже давній, і бере початок від аркадійців, супутників Евандра. А втім це не більше, аніж загальноприйнята думка, бо слово «луперкалії» [lupercalii] може походити і від «вовчиці». І справді, ми знаємо, що луперки починають колобіг з того місця, де, як кажуть, лежав викинутий Ромул. Але навряд чи можна збагнути смисл того, що вони роблять. Вони-бо заколюють кіз, потім до них приводять двох підлітків знатного роду, і одні луперки торкаються закривавленим мечем їхнього лоба, інші негайно ж стирають кров вовною, змоченою в молоці. Після цього хлопчики повинні розсміятися. Відтак посмугувавши козячі шкури, луперки починають бігти, оголені, лише в одній пов’язці навколо стегон, б’ючи шкіряними ремнями усіх, хто трапиться на шляху. Молоді жінки не тікають від ударів, вірячи, що вони полегшать носіння плоду і пологи. Особливість свята в тому, що луперки приносять у жертву пса. Якийсь Бутас, пишучи в елегійних віршах про казкові римські звичаї, говорить, що Ромул і Рем після перемоги над Амулієм, радіючи, помчали туди, де колись до губ немовлят підносила свої соски вовчиця, і що усе свято -- наслідування цього бігу, і підлітки
 
Б’ють усіх, хто трапиться їм на шляху;
 
Так, колись з Альби юні Ромул і Рем
 
бігли з мечами в руках.
 
Закривавлений меч біля лобу -- натяк на тодішні небезпеки й убивство, а очищення молоком -- нагадування про їжу, якою були вигодувані близнята. Гай Ацілій розповідає, що ще до заснування міста у Ромула і Рема одного разу пропали стада. Помолившись Фавну, вони побігли на пошуки зовсім голими, щоб їм не дошкуляв, стікаючи по тілу, піт: ось, мовляв, чому й луперки, коли треба бігти, роздягаються догола. Нарешті, пса, можна стверджувати, приносять як очищувальну жертву з огляду на саме свято очищення: бо ж і греки на очищувальні обряди приносять цуценят і в багатьох місцевостях звершують так звані «періскілакізми». Коли ж це подячне свято на честь вовчиці-годувальниці, і рятівниці Ромула, то принесення в жертву пса уявляється цілком слушним, адже пес -- ворог вовків. Але існує, клянусь Зевсом, і ще одне пояснення: а що, коли луперки лишень карають цю тварину, яка дошкуляє їм, коли вони влаштовують згідно з обрядом біг.
 
 
22. Кажуть, що Ромул уперше заснував і культ вогню, призначивши для здійснення цього обряду священних дів, яких називають весталками. Але інші історики приписують це Нумі, вважаючи, що загалом Ромул був надзвичайно благочестивий, і навіть володів дарами віщування, а тому носив з собою так званий «літююн» [lituus]. Це загнута з одного кінця палиця, якою, сідаючи гадати за польотом птахів, розкреслюють на частини небо. «Літююн» Ромула, що берігся на Палатіні, щез під час взяття міста кельтами, але коли варварів прогнали, палицю знайшли під товстим шаром попелу, однак вона не зазнала ушкоджень від вогню, хоча й усе навколо вигоріло дотла.
 
Ромул видав також кілька законів, з яких особливо суворим був один, що забороняв дружині покидати чоловіка, але давав право чоловіку прогнати дружину у випадку, коли її викриють в отруєнні дітей чи їх підміні, а також у перелюбі. Коли ж хто розлучиться з якоїсь іншої причини, того закон зобов’язував частину майна віддати дружині, а другу частину присвятити в дар Церері. А хто продав дружину, той приносився в жертву підземним богам. Прикметно, що Ромул не визначив ніякого покарання за батьковбивство, але назвав батьковбивством будь-яке вбивство людини, немовби вважаючи друге найтяжчим злочином, а перше -- неможливим. І довгий час це судження вважалося правильним, бо майже за шістсот років ніхто у Римі не одважився на таку справу. Першим батьковбивцею був, як повідомляють, Луцій Гостій, котрий учинив цей злочин після Ганнібалової війни. А втім сказаного про це досить.
 
 
23. На п’ятому році царювання Татія якісь його друзі і родичі випадково зустріли по дорозі лаврентських послів, котрі прямували в Рим, і спробували силоміць відібрати в них гроші. Оскільки ж ті вчинили опір, убили їх. Дізнавшись про цей страшний учинок, Ромул поміркував, що призвідців слід негайно покарати, але Татій затягував і відкладав страту. Це стало єдиною причиною відкритої незгоди між царями, в усьому ж іншому вони завжди шанували один одного і вирішували справи спільно і одностайно. Тоді родичі вбитих, не домігшись правосуддя через Татія, напали на нього, коли він разом з Ромулом приносив жертву в Лавінії, і вбили, а Ромула, схвалюючи його справедливість, відпустили додому. Ромул привіз тіло Татія до Риму і поховав з почестями -- його останки лежать поблизу так званого Армілустрія на Авентіні, -- але виявив цілковиту байдужість у тому, щоб відомстити за вбивство. Декотрі письменники повідомляють, що громадяни Лавренту від страху видали вбивць Татія, однак Ромул відпустив їх, кажучи, що вбивство відкуплене вбивством. Це викликало певні підозри і чутки, нібито він радий, що спекався співправителя, проте заворушень з боку сабінян не виникло: одні-бо з них любили царя, інші боялися його сили, треті вважали його богом, а тому і далі складали йому шану. Шанували Ромула і багато з чужих народів, а давні латинці, приславши до нього послів, уклали угоду про дружбу й військову спілку.
 
Фідени, сусіднє з Римом місто, Ромул захопив, на думку одних, несподівано пославши туди кінноту з наказом таємно виламати гачки міської брами, а потім, так само несподівано, з’явившись сам, за твердженням інших -- як тільки фіденати напали і захопили чималу здобич, плюндруючи значну частину самого Риму, Ромул влаштував ворогам засідку, багатьох повбивав й оволодів їхнім містом. Він не спустошував і не руйнував Фідени, але зробив їх римським поселенням, відправивши туди на Квітневі іди дві з половиною тисячі римлян.
 
 
24. Невдовзі після цього в Римі почалась моровиця: люди помирали несподіваною смертю, навіть не хворіючи, на полях і в садах був неврожай, а тварини були уражені безплідністю. Потім над містом пройшов кривавий дощ, і до справжніх нещасть додався ще й забобонний жах. А коли те ж лихо спіткало і мешканців Лавренту, ніхто вже не сумнівався, що на обидва міста спав божий гнів за зневажену у справах Татія і послів справедливість. Обидві сторони видали і покарали вбивць, і лихоліття поволі щезало; Ромул очистив місто, як кажуть, з допомогою обрядів, що їх і нині здійснюють біля Ферентійської брами. Але ще до того, як припинилась моровиця, на римлян напали камерійці і вторглися в їхню землю, вважаючи, що з огляду на її біди оборонятися вони вже нездатні. Ромул одразу ж вирушив проти них, завдав їм поразки у битві, перебивши шість тисяч противників, захопив їхнє місто і половину врятованих від смерті переселив в Рим. А на секстільські календи прислав на їхнє місце удвічі більше римлян, аніж та кількість попередніх мешканців, яка залишалася в Камерії. Так багато громадян було у нього в розпорядженні майже за шістнадцять років правління в Римі. З-поміж іншої здобичі Ромул привіз з Камерії бронзову колісницю четвіркою і поставив у храм Посейдона її, а також власну статую з богинею Перемоги, яка увінчує царя.
 
 
25. Отже, становище Риму неабияк зміцнилося, і слабкі його сусіди приймали рішення про вияв покори і їм було досить того, якщо вони перебували у спокої і поза небезпекою. Сильні ж, однак, боячись і ненавидячи римлян, вважали, що не можна виказувати байдужість, але слід протидіяти їхньому піднесенню та упокорити Ромула. Першими виступили етруски з Вей, володарі великої області і великого міста; вони й затіяли війну, зажадавши повернення їм Фіден, які нібито належали Вейям. Це було не тільки несправедливо, але й смішно, бо, не заступившись за фіденатів, коли ті зазнавали небезпеки і билися, вони вимагали у нових власників будинки і землю тих, до чиєї загибелі раніше поставилися з цілковитою байдужістю. Ромул дав їм зарозумілу відповідь, тому вони розділили свої сили на два загони, і один відправився проти війська фіденатів, а другий -- проти Ромула. Біля Фіден етруски взяли гору, перебивши дві тисячі римських громадян, але були розбиті Ромулом і втратили понад вісім тисяч воїнів. Потім біля Фіден відбулася друга битва, в якій, в чому всі погоджуються, найбільші подвиги учинив сам Ромул, який засвідчив виняткові здібності полководця, поєднані з відвагою, силою та вправністю, які далеко перевищували звичайні, людські можливості. Однак, цілковитою вигадкою, чи, скоріше, зовсім неймовірним уявляється розповідь декотрих письменників про те, буцімто з чотирнадцяти тисяч полеглих понад половину убив Ромул власноруч, -- як і вважати безглуздим хизуванням розповіді мессенців про три гекатомфонії, які нібито приніс Арістомен після перемоги над лакедемонцями. Коли вороги обернулися у втечу, Ромул, не гаючи часу на переслідування, одразу ж вирушив до Вейїв. Не можучи дати відсіч після такого нещастя, мешканці стали просити пощади й уклали угоду про дружбу терміном на сто років, поступившись значною частиною своїх володінь -- так званий Септемпагій (тобто сім областей), -- втративши соляні копальні поблизу річки і, зрештою, давши в заручники п’ятдесят найзнатніших громадян. Ромул відзначив тріумф на жовтневі іди, проводячи містом багато полонених і посеред них -- вейського воєначальника, людину вже стару, котрий, однак, діяв без розсудливості, чи досвіду, притаманного його рокам. На згадку про це донині, коли святкують перемогу, ведуть через форум на Капітолій старика, зодягнутого в тогу з пурпуровою стрічкою, і з дитячою буллою на шиї, тоді як оповісник вигукує: «Продаються сардійці!» (адже етрусків вважають переселенцями з Сард, а Вейї -- етруське місто).
 
 
26. Це була остання війна Ромула. Він не уникнув долі багатьох, а скоріше, -- за незначним винятком, -- всіх, хто завдяки великим і неймовірним успіхам здобув могутність і велич; цілком покладаючись на власне становище, якого досяг внаслідок подвигів, і сповнившись нестерпної гордині, він почав відходити від демократичного способу правління і встановив обтяжливе єдиновладдя, яке дратувало вже насамперед своїм виглядом: як цар, Ромул став зодягати червоний хітон, ходив у плащі з пурпуровою стрічкою, розглядав справи, відкинувшись в кріслі із спинкою. Навколо нього були завжди молоді люди, яких називали «келерами» за вправність, з якою вони виконували свої службові обов’язки. Попереду царя йшли інші службовці, котрі палицями розштовхували натовп і вони були підперезані ременями, щоб негайно зв’язати кожного, на кого їм вкаже цар. «Зв’язувати» латиною було в давнину «лігаре» [ligare], а нині «аллігаре» -- тому охоронці порядку називаються «лікторами», а лікторські в’язки -- «бакіла» [bacillum], бо в ті давні часи ліктори користувалися не різками, а палицями. Але цілком імовірно, що в слові «ліктори» «к» -- вставне, а спочатку було «літори», чому в грецькій мові відповідає «служителі»; бо ж і нині ще греки називають державу «леітон» [leiton], а народ -- «лаон» [laos].
 
 
27. Коли ж дід Ромула Нумітор помер, царська влада в Альбах повинна була перейти до Ромула, але, бажаючи здобути прихильність в народу, він дозволив альбанам самим розпоряджатися державними справами і лише щороку призначав їм намісника. Це й спонукало знатних римлян домагатися держави без царя, держави вільної, де вони самі урядуватимуть і підкорятимуться поперемінно. Бо до того часу і патріції були вже відсторонені від влади, почесними залишалися в них лише ім’я і знаки пошани, яку їм складали, але їх скликали в Раду, скоріше за звичаєм, аніж для того, щоб висловити якусь власну думку: вони мовчки вислуховували накази Ромула, і розходилися, маючи єдину перевагу перед народом -- правом першими дізнатися про рішення царя. А втім усі обмеження були ніщо порівняно з тим, що Ромул один, на власний розсуд, розподілив між воїнами відібрану у неприятеля землю і повернув Вейям заручників, не цікавлячись думкою і бажанням сенаторів. Відтак стало цілком очевидно, що він скривдив і зневажив їх повністю. І тому, коли невдовзі він раптово зник, підозри та наклепи впали на сенат. А зникнення Ромула сталося на липневі нони (чи, по-старовинному, квінтілія), і про його кончину ніхто не може сказати щось з певністю та вірогідністю, окрім вказаного вище терміну. В цей день і тепер справляють численні обряди, які відтворюють тодішні події. Не слід, однак, дивуватися з такої неясності, бо ж коли Сціпіон Африканський помер після обіду у себе вдома, виявилося неможливим встановити і розпізнати, яким чином він помер, але одні кажуть, що він помер раптово від тяжкої хвороби, інші -- що отруївся, треті -- що його задушили вороги, прокравшись вночі у його дім. А тим часом труп Сціпіона знаходився там, і його могли розгледіти усі громадяни, і вигляд тіла викликав у них певні підозри відносно події, тоді як від Ромула не залишилося бодай крихти праху, -- ані якогось руб’я з одежі. Декотрі робили припущення, що сенатори накинулися на нього в храмі Вулкана, убили і, порубавши тіло, винесли його по частинах, ховаючи ношу за пазухою. Інші вважають, що Ромул зник не в храмі Вулкана і не в присутності самих лише сенаторів, але за міськими мурами, поблизу так званого Козячого болота; народ за наказом царя прийшов на зібрання, як раптом дивовижні, явища, про що годі й описати, сталися в повітрі, і неймовірні зміни в тій місцевості: сонце зникло, настала ніч, але не спокійна і мирна, але із страшними громами та ураганними вітрами, що спричинило неймовірні струси. Численний натовп розбігся, натомість, перші громадяни та сенатори щільно скупчилися усі вкупі. Коли ж потрясіння в природі припинилось, і засяяло сонце, і народ повернувся, почали дуже завзято розшукувати царя, коли тут перші громадяни заборонили їм виявляти надмірну старанність і цікавість у розшуках, але звеліли усім шанувати Ромула і поклонятися йому, бо він, мовляв, забраний богами і відтепер буде для римлян прихильним богом, як раніше добрим царем. І багато хто повірив цьому і з радістю розійшлися з гарними надіями чинячи молитви -- більшість, але не всі: були й такі, що прискіпливо дошукуючись суті справи, вороже й з гнівом докоряли патриціям у тому, що вони, власноруч вбивши царя, верзуть народові всілякі дурниці.
 
 
28. Ось у таких обставинах один з найзнатніших і найшанованіших патриціїв, вірний і близький друг Ромула, переселившись в Рим з Альби, на ім (я Юлій Прокул, прийшов на форум і, торкнувшись найбільших святинь, поклявся перед усім народом, що йому в дорозі з (явився Ромул, прекрасний і вищий на вигляд, ніж будь-коли раніше, в блискучому й осяйному озброєнні. Наляканий цим видовищем, Прокул запитав: « Мій царю, що ти зазнав і який намір у тебе був, коли ти допустив, аби проти нас висунули несправедливі й злісні звинувачення, а все місто залишилося сиротою, занурене в жалобу?» Ромул відповів: « Присуд богів, Прокуле, був такий, щоб ми прожили визначений нам час серед людей і, заснувавши місто, яке здобуло найбільшу могутність і славу, і знову повернулися на небеса, звідки й походимо. Прощай і скажи римлянам, що, удосконалюючись у мужності та розсудливості, вони досягнуть найбільшої могутності серед народів. А я ж буду милостивим до вас божеством -- Квіріном». Римляни повірили Прокулу, зважаючи на його риси характеру та клятву. Водночас, якесь божественне відчуття, на кшталт натхнення, доторкнулося їхніх душ, бо ніхто ані словом не заперечував оповідачеві, а тому, відкинувши підозри й лихослів (я, громадяни стали молитися Квіріну і звертатися до нього з проханням.Усе це нагадує грецькі перекази про Арістея Проконеського та Клеомеда Астипалейського. Кажуть, ніби Арістей помер у якійсь суконній майстерні, але коли прийшли за його тілом, виявилося. що воно кудись зникло, а невдовзі якісь люди, котрі якраз у той час верталися з далеких мандрів, говорили, що перестріли Арістея, який прямував до міста Кротон. Клеомед, вирізняючись нелюдською силою і зростом, за вдачею ж, однак, був безрозсудним і несамовитим, не раз вдавався до насильства і, насамкінець, ударом кулака потрощив середній стовп, який підтримував дах у школі для дітей; стеля звалилася і діти подушилися від уламків; рятуючись від переслідування, Клеомед сховався у якийсь великий ящик і, закривши покришкою, так міцно тримав її зсередини, що багато людей, як не намагалися спільними зусиллями підняти її, однак, все було марно. Тоді ящик зламали, але Клеомеда в ньому не знайшли ані живим, ані мертвим. Приголомшені громадяни послали гінців у Дельфи запитати оракула, і піфія дала відповідь:
 
Це останній герой, Клеомед з Астіпален.
 
Розповідають, що й тіло Алкмени зникло перед самим винесенням, а на поховальному ложе знайшли камінь, і взагалі, існує чимало таких переказів, в яких, всупереч розуму, смертна природа прирівнюється до божества. Певна ж річ, повністю заперечувати у звитязі божественну засаду -- блюзнірство і невігластво, але змішувати небо із землею -- дурниці. Отож ліпше не впадаймо у такі хибні уявлення, а скажімо разом з Піндаром:
Всяке тіло очікує смерті всесильної, але живим залишиться образ безсмертя
бо лише він іде від богів.
 
Ось саме це приходить звідти і повертається туди ж -- не разом з тілом, але коли зовсім відокремиться і звільниться від тіла, стане повністю чистим, безтілесним і незаплямованим. Це і є, за Гераклітом, «суха» і найкраща душа, яка вилітає з тіла, немов блискавка з хмари: змішана з тілом, вкрита з тілесним матеріалом, вона достоту як щільні, імлисті випари прикута додолу і неспроможна вихопитись нагору. Отже, взагалі не треба відсилати на небо, всупереч природі, тіла звитяжців, але вірмо. що чеснотливі душі у згоді з природою та божественною справедливістю стають душами героїв, а від героїв переходять до геніїв, від геніїв -- якщо лишень уникнуть будь-чого смертного і чуттєвого. -- до богів, досягши, таким чином, найпрекраснішого і найщасливішого кінця, і то не завдяки постановам держави, але справді, керуючись законами істини та справедливості.
 
 
29. Прийняте Ромулом ім’я «Квірін» одні пояснюють як «Еніалій», інші вказують, що й римських громадян називали «квірітами» (quirites), інші -- що дротик чи спис стародавні називали «квіріс» (quiris), що зображення Юнони, встановлене на вістрі спису, іменується Квірітідою, а встановлений в Регії спис -- Марсом, що тих, хто відзначився на війні, нагороджують списом і що, отже, Ромул отримав ім’я Квірін як бог-воїн чи бог-списоносець. В усякому разі його храм споруджений на пагорбі, що носить на його честь назву Квірінальського. День, коли Ромул помер, називається «Втечею народу» і Капратінськими нонами, бо в цей день приносять жертви, виходячи за місто, до Козячого болота, а коза латиною «капра» (capra). По дорозі туди вигукують найуживаніші у римлян імена, такі як Марк, Луцій, Гай, зображаючи тодішню втечу й окрики, повні жаху й сум’яття. Декотрі ж, однак, запевняють, що це наслідування відтворює не втечу, а поспішність та поквапливість, і наводять такі пояснення. Коли кельти взяли Рим, а потім були прогнані Каміллом і місто, геть ослабнувши, з превеликими труднощами приходило тями, на нього рушило численне військо латинців на чолі з Лівієм Постумом. Ставши табором неподалік, він послав у Рим вісника, котрий заявив, що латинці новими шлюбними зв’язками хочуть відновити давню дружбу та родинні стосунки, які вже занепали. Отже, якщо пришлють побільше дівчат і незаміжніх жінок, у них з латинцями запанує дружба і мир, подібно до того, як це сталося раніше з сабінянами. Почувши про це, римляни не знали, що робити: бо й війни вони остерігалися і віддавання жінок, чого вимагали латинці, на їхню думку. нічим не краще від полону. І тут, коли вони були в нерішучості, рабиня Філотіда, яку нині називають Тутулою, порадила їм не робити ні того, ні іншого, але вдавшись до хитрощів, уникнути і війни, і видачі заручниць. Хитрість полягала ось у чому: послати до ворога саму Філотіду і вкупі з нею інших вродливих служниць немовби вільних; вночі ж Філотіда у потрібну мить подасть знак запаленим факелом, і римляни вчинять збройний напад і захоплять ворога сплячими. Обман удався, бо латинці прийняли їх, нічого не підозрюючи, і Філотіда підняла факел, вибравшись на якусь дику смоківницю і, затуливши вогонь позаду запонами та покривалами, так що вогонь противнику був непомітний, а римляни бачили його дуже чітко. І вони одразу ж поспішно виступили і в поспіху раз-по-раз окликували один одного, підходячи до брами. Несподівано ударивши на латинців, римляни розбили їх, і з тих пір на згадку про перемогу відзначають у цей день свято. «Капратінськими» нони названі через смоківницю, яка у римлян позначається словом «капріфікон» (caprificus). Жінок частують обідом за міськими мурами, в затінку фігових дерев. Рабині, збираючись укупі, прогулюються скрізь, жартують і розважаються, потім обмінюються ударами і кидають одна в одну камінням -- бо ж тоді вони допомагали римлянам в бою. Небагато письменників приймають це пояснення. І справді, окрики посеред білого дня і шестя до Козячого болота, немов на море, мабуть, краще, узгоджується з першою розповіддю. Щоправда, клянусь Зевсом, обидві події могли статися в один день, хай навіть у різний час.
 
Кажуть, що Ромул прожив п’ятдесят чотири роки, а зникнув з середовища людей, коли йшов тридцять восьмий рік його царювання.