1. Із Солоном, про котрого йшла мова, ми порівнюємо Попліколу. Поплікола - так називав його римський народ з наміром скласти йому шану, раніше ж він звався Публій Валерій, вважаючись нащадком того самого Валерія, котрий відіграв головну роль у тому аби римляни й сабіняни з ворогів стали одним народом; йому вдалося примирити насамперед царів. Саме до цього роду, як кажуть, належав Публій Валерій. Якраз у ті часи, коли Римом правили царі, Валерій став дуже відомим завдяки красномовству та багатству. Хист у промовах він використовував сміливо і правильно на захист справедливості; статками ж він він мав змогу щедро і доброзичливо подавати поміч убогим. А тому ще з самого початку було зрозуміло: якщо замість одновладдя настане демократія, він посяде одне з найчільніших місць у державі. Народ зненавидів Тарквінія Городого, котрий здобув владу нечесним шляхом, а всупереч божеським законам, і користувався нею не так, як личить цареві, а як пихатий тиран. І тоді народ, пригнічений його владою зчинив бунт, скориставшись смертю Лукреції, котра наклала на себе руки. Луцій Брут, бажаючи цією нагодою змінити державний устрій, найперше звернувся до Валерія, і той виявив найзавзятішу співучасть, неабияк посприявши у тому, щоб прогнати царів. Поки панувала думка, що народ має намір вибрати замість царя одного зверхника, Валерій зберігав спокій, не маючи якихось зазіхань, і вважаючи, що у Брута, як першого поборника за свободу, більше підстав на владу. Однак, народ вже не міг навіть чути слово «одновладдя» і, вважаючи, що ліпше верховну владу поділити на двох, став вимагати, аби, замість одного правителя поставили двох. Ось тут Валерій виплекав надію, що він буде обраний разом з Брутом і разом з ним матиме консульське звання. Однак, він помилився всупереч бажанню Брута другим консулом став не Валерій, а Тарквіній Коллатін, чоловік Лукреції, людина далеко не краща, аніж Валерій. Однак, впливові римляни, усе ще боячись царів, котрі всіляким чином намагались з-поза кордону прихилити громадян на свій бік, бажали поставити правителем найбільшого їхнього ворога, від котрого вигнанці не могли би очікувати жодних поступок.
2. Отже римляни були певні, що Валерій, не зазнавши від тиранів ніякого зла, навряд чи здатен на все задля вітчизни. Сам Валерій був обурений цим; він перестав ходити на засідання сенату. Не захищав більше звинувачених на суді. І, взагалі, так закинув державні справи на загальну користь, що пішли гуляти чутки і пересуди. І багато римлян з острахом говорили, що він впавши у гнів, пристане на бік царів, і вчинить безлад у місті. Чиє становище і так видавалося непевним. Зі свого боку Брут, ставлячись з підозрою до декотрих осіб, зажадав, аби сенат склав урочисту присягу з жертвоприношеннями. У призначений день Валерій з’явився на форум з радісним та приязним виглядом і першим поклявся бути непохитним і не поступатися Тарквініям, але боротися щосили за свободу. Ця клятва вельми втішила народ і додала наснаги сенатові. Свої ж слова він невдовзі підтвердив на ділі. Від Тарквінія прибули посли з заманливими для народу листами, з пропозиціями про угоду, маючи надію, що вони все-таки зламають більшість громадян, заявляючи, нібито цар полишив колишню зарозумілість і тепер став поміркованим. Консули мали на думці дозволити послам виступити перед народом. Однак, Валерій вчинив опір і став на заваді тому, аби не дати приводу і спонук злидарям до вчинення перевороту, оскільки вони боялися війни більше, аніж тиранії.
3. По цьому прибули й інші посли. Вони звістили, що Тарквіній відмовляється від царства і припиняє війну, але просить взамін повернути йому, його друзям та родичам майно та гроші, наякі вони зможуть існувати у вигнанні. Багато хто ладен був поступитися, тим більше Колатін підтримав прохання царя, але Брут людина непохитної та суворої вдачі, вибіг на форум з криком, що його товариш на посаді – зрадник, коли вже він дає кошти на продовження війни та відродження тиранії тим, кому вкрай небезпечно давати навіть у дорогу. Коли ж зібрався народ, першим взяв слово Гай Мінуцій, котрий не брав участі в управлінні державою і вмовляв Брута і всіх римлян подбати про те, аби гроші витрачати ліпше на боротьбу з тиранами, аніж давати тиранам – і то супроти них. Одначе, римляни, здобувши вже свободу, задля чого вони воювали, вирішили не ризикувати миром задля грошей, але й гроші надіслати у вигнання разом з тиранами. Звичайно, гроші і майно були лише приводом, - вимога Тарквінія по суті була випробуванням для народу і водночас підготовкою до зради. Саме з цією метою і з’явилися посли від царя і розтягували своє перебування у місті немовби через майнові справи, – мовляв, одні речі вони продають, інші віддають на зберігання, треті відсилають господарям. І це тривало до тих пір, аж поки їм вдалося схилити до зради два доми з-поміж найзнатніших - Аквіліїв, куди належали троє сенаторів, і Вітеліїв – з двома сенаторами. І ті й ті по материнській лінії були небожами консула Колатіна. А Вітелії були пов’язані близькими стосунками з Брутом: їхня сестра була його дружиною і мала від нього кількох синів. Зних двох, вже дорослих і котрі підтримували не лише родинні, але й дружні стосунки, з своїми дядьками, Вітелії залучили на свій бік, та умовили взяти участь у змові, вселивши їм думку, що, позбувшись тупості і жорстокості свого батька, вони порідняться з великим домом Тарквінія, а може, й самі посядуть царську владу. Жорстокістю вони вважали нещадність Брута до негідників. А прізвисько «бовдур», яким навмисно Брут таївся довгий час, аби уникнути замахів з боку тиранів, так і збереглося за ним навіть і після скинення царів.
4. Коли ж юнаки погодилися і увійшли в змову з Аквіліями, було вирішено усім скласти велику і страшну клятву: заколоти людину і вчинити узливання її кров’ю і торкнутися рукою нутрощів убитого. З цією метою змовники зібралися в домі Аквіліїв. Будівля, де мав відбутися цей жахливий обряд, була, як і слід було очікувати, порожньою і темною. Однак, один раб, на ім’я Віндікій, утік туди і сховався, не зумисне, чи тому, що мав якесь передчуття. Але випадково опинившись всередині і побачивши людей, котрі входили тулди, він побоявся потрапити їм на очі. А тому він сховався за порожнім ящиком і став свідком того, що діялося і підслухав усі розмови. А змовники вирішили повбивати консулів і, написавши про цей намір Тарквінію, віддали листа послам, котрі користуючись гостинністю Аквіліїв, жили там і взяли участь у змові. Коли змовники зробили свою справу і розійшлися Віндіцій тихенько вибрався із свого прикриття: йому не хотілося тримати в таємниці те, що він дізнався несподіваним чином, але вагався вважаючи, що таки жахлива річ - але ж це була правда! – звинуватити в найтяжчому злочині синів Брута перед їхнім батьком, чи небожів Колатіна перед рідним дядьком. А серед римлян він не знаходив нікого, кому міг би довірити таку велику таємницю. Однак, й мовчати йому була несила: сумління не давало спокою. І він, набравшись духу, зрештою, подався до Валерія. Зважаючи на його товариськість та приязнь, і до котрого міг прийти кожен, хто мав у чомусь потребу: він бо завжди тримав двері відкритими і ніколи не зневажав тих людей, котрі хотіли щось сказати йому чи попросити.
5. Коли ж Віндіцій з’явився до нього і розповів усе Валерію, у присутності його дружини і брата Марка, Валерій приголомшений і переляканий, не відпустив раба, але замкнув його в одну кімнату, поставивши охоронцем дружину, а братові звелів оточити царське подвір’я і розшукати, якщо це змога, листи і взяти під варту рабів. А сам з багатьма клієнтами, друзями та слугами попрямував до оселі Аквіліїв. Останніх вдома не було; тому він зміг безперешкодно проникнути всередину приміщення, де мешкали посли і познаходив листи. В цей час поприбігали Аквілії: зіткнувшись з Валерієм в дверях, вони намагалися вихопити в нього листи. Однак, Валерієві люди вчинили опір і, накинувши противникам на шию тоги, з неабиякими труднощами, зазнаючи ударів і самі добре б’ючись вузькими провулками вирвались насамкінець на форум.
6. Одночасно, те ж саме сталося і в царському дворі: Марк відшукав інші листи, заховані в спорядженнях, що їх мали відіслати цареві і поволік з собою на форум царевих людей усіх, кого міг захопити.
Коли консули закликали до такого і народ вгамувався, Валерій звелів привести Віндіція. І було висунуто звинувачення, а потім прочитано листи. Звинувачені не посміли мовити ані слова проти, похнюплено і похмуро мовчали усі інші. Лише декотрі з них, аби догодити Бруту згадали про вигнання. Якусь надію викритим у змові подавав і Колатін, котрий не стримався від сліз і Валерій, котрий зберігав мовчанку. Але Брут, окликуючи кожного з синів на ім’я сказав: «Ну ж бо, Тіте, ну ж бо, Тіберію, чому не відповідаєте на захист?» Своє запитання він повторив тричі. Однак, вони не зронили ні слова; відтак він сам обернувся до лікторів і звелів: «Тепер справа за вами». Ті вмить схопили юнаків, роздягли їх, силоміць зв’язали руки за спину і взялися сікти їх різками: і тим часом, коли решта не могла дивитись на видовище. Сам консул, кажуть не відвів погляду вбік, співчуття анітрохи не пом’якшило його гніву, чи суворого вигляду на обличчі. – в той час, як для всіх інших тортури яким піддавали юнаків нестерпно було бачити.
Насамкінець ліктори розпластали їх на землі і повідтинали їм голови. Передавши решту змовників на суд своєму колезі – консулу, Брут піднявся і пішов геть. Вчинок, до якого він вдався, не заслуговує ані похвали, ані осуду. Або неабияка особиста честь зробили його душу нечутливою, або ж велике страждання довело її до цілковитої втрати почуттів. І те й те, – не дріб’язкова справа, чи відповідна людській природі. Але перше – то властивість божества, друге – дикого звіра. Загалом, справедливіше, проте, спочатку вихваляти цю людину, а потім осуджувати за те, що вона вчинила, а не сумніватися в його честі. Бо ж ми, котрі судимо, неспроможні наслідувати її. У всякому разі римляни вважають, що Ромулові не довелося прикласти стільки зусиль для побудови міста, як Бруту - заснувати й зміцнити демократичний лад.
7. Отже, коли Брут пішов з форуму, народ довгий час мовчав приголомшений, нажаханий тим, що сталося. Але знаючи м’якість і нерішучість Колатіна, Аквілії знову посміливішали і попросили дати їм час для захисної промови, а також видати їм Віндіція, котрий був їхнім рабом, і тому, мовляв, не можна було йому перебувати в руках обвинувачів. Консул хотів було, уважити їхнє прохання і з цією метою розпустити зібрання. Але Валерій, чиї слуги оточили раба, не хотів його видати і не дозволив народові розходитися. Не покаравши зрадників, зрештою, він силоміць схопив обвинувачених і став кликати Брута. Кричачи, що Колатін вчинить ганебно, якщо, змусивши свого колегу по консульству стати вбивцею власних дітей, сам тепер на догоду жінкам подарувати життя зрадникам і ворогам вітчизни. Колатін обурився і звелів відвести Віндіція, – ліктори, розштовхавши натовп, схопили раба і взялися бити тих, хто хотів його відібрати. Але друзі Валерія вступилися за Віндіція. Народ же сильно кричав, вимагаючи, щоб з’явився Брут. Останній прийшов, усі затихли і Брут сказав, що у справі із своїми синами він вчинив як принагідний суддя. Долю ж інших можуть вирішити громадяни: нехай кожен, хто хоче, говорить і переконує народ своїми думками. Але ніякі промови не були потрібні: відбулося голосування. Зрадників одностайно засудили на смерть, і сокирою їм повідтинали голови
Колатін через якісь родинні зв’язки з царями і так викликав підозри. А це він непокоїв римлян своїм другим ім’ям, бо ж вони відчували ненависть до Тарквінія. А те, що сталося, призвело до прямого розриву з народом. А тому він сам склав із себе повноваження консула і таємно покинув місто. Тому знову були проведені нові вибори і громадяни врочисто вибрали консулом Валерія. Цим самим визнавши його відданість батькіщині, вважаючи, що коїсь нагороди заслуговує і Віндіцій, Валерій постановив, щоб він першим з вільновідпущеників став римським громадянином і мав право голосу, належачи до будь-якої з курій. Взагалі - то право голосу вільновідпущеники отримали набагато пізніше, від Апія, котрий хотів цим прихилити народ. Цілковите ж відпущення на волю до цих пір називається «віндікта»(vindicta), як кажуть за іменем того ж Віндіція.
8. Потім консули віддали царське добро народу. А царський дім і подвір’я зрівняли з землею. Тарквіній володів найкращою частиною Марсового поля – тепер римляни присвятили її богу. Якраз незадовго до того пройшли жнива, на полі ще лежали снопи, і. вважаючи, що після посвячення це збіжжя не можна ані молотити, ані споживати, громадяни зібралися і повкидали все і в річку. Те ж саме вони зробили і з деревами, котрі повирубували на всій ділянці, й у володіння бога перейшла земля необроблена і без рослинності. Снопи і стовбури вони купами, безладно скидали у річку, і течія відносила їх недалеко, бо найперші, натрапивши на мілину, застрявали і перепиняли шлях іншим; ті також застрявали, чіплялись, створюючи міцний зв’язок між собою, який посилювався течією, що несла багато мулу; відтак утворювався родючий, в’язкий грунт, а водні потоки не розмивали його, а потроху ущільнювали і зліплювали. Розміри та стійкість цієї маси дедалі збільшувалися; там застрявало все, що пливло по річці. Нині на тому місці - священний острів в Римі. На ньому - храми богів і портики для гулянок. Римляни називають його: «Між двома мостами». Декотрі письменники говорять, що це сталося не в ті часи, коли була присвячена земля Тарквінія. А пізніше, коли Тарквінія віддала богу іншу, сусідню з тією ділянку. Ця Тарквінія була діва - жриця, одна з весталок, яка набула великої шани. Між іншим вони була єдиною, котрій надали право давати свідчення в суді. Їй ще дали дозвіл на одруження, але вони відмовилася від заміжжя. Ось так про це говорить передання. Тарквіній, котрий вже втратив надію повернути собі владу з допомогою зрадництва, охоче прийняли етруски і потім з великим військом виступили в похід. Консули вивели супроти нього римлян і вишикували їх у священних місцях - одне з них має назву «Арсійський гай», а друге - «Анзуйська долина». На початку битви зіткнулися не випадково, але погнали один проти одного своїх дітей своїх коней. Палаючи від гніву і взаємної ненависті - один до тирана і ворога вітчизни, інший - до винуватця свого вигнання. Зійшлися на герць вони від неймовірної люті. Без розсудливості, вони не шкодували свого життя й отаким чином вбили один одного. Кінець битви був найзапеклішим; війська зазнали однакової шкоди; лише негода розвела їх. Від такого непевного підсумку Валерій стривожився, бачачи, як воїни занепали духом, дивлячись на трупи своїх, водночас, пишаючись тим, що перебили стількох ворогів; втрати в обох сторін були такі великі, що їх годі було встановити. Оскільки власне становище ставало дедалі виразншим, аніж те, що сталося з ворогом, то як і римляни так і етруски вважали себе скорше переможеними, аніж переможцями. Настала ніч, і (як це зазвичай буває після запеклої битви), у таборах панувала тиша, і тут як кажуть, затрясся гай і звідти вихопився сильний вигук, який сповіщав, що етрусків загинуло на одного більш, ніж римлян. Зрозуміло, то був божественний голос, бо почувши його римляни сповнились відваги і радісно закричали, тоді як етруски охоплені страхом, в цілковитому сум’ятті повибігали із табору і переважно розсіялися, хто куди.. На тих, хто залишився - їх було майже п’ять тисяч - напали римляни і захопили їх у полон, майно ж розграбували. Мертвих після підрахунку виявилося у ворога одинадцять тисяч триста, у римлян - на одного менше. Битва, як кажуть відбулася напередодні березневих календ. Валерій отримав за перемогу тріумф і першим з консулів в’їхав у Рим на запряженій четвіркою колісниці. Видовище було величне й прекрасне, воно не викликало в народу якесь обурення чи заздрощів, а то інакше той тріумф не був би згодом, на протязі багатьох і багатьох років, предметом завзятих домагань і честолюбних намірів з боку впливових осіб у Римі. Усі схвалили і почесті, які Валерій виявив до тіла своєї колеги по консульству, особливо ж у надгробній промові. Вона так сподобалась і припала до душі римлянам, що з тих пір у них повелося над кожним видатним діячем після смерті виголошувати похвальне слово і цей обов’язок виконують найкращі громадяни. Кажуть ще, нібито промова Валерія давніша від грецьких надгробних промов, хоча оратор Анаксімен пише, що й це започаткував Солон.
10.Тим часом були причини для обурення та ненависті до Валерія з боку громадян. Брут, котрого народ вважав батьком свободи, не вважав себе гідним правити один, але один раз, і вдруге вибрав собі товариша на посаді. «А цей, - говорили римляни, - все перебрав у свої руки, успадкував не консульство Брута, яке не має жодного стосунку до нього, а тиранію Тарквінія. Тому, які підстави хвалити Брута, коли вже насправді він наслідує Тарквінія і в оточенні всіх лікторських прутів і сокир, сам один спускається з дому. І то більшого за царський дім, який він зруйнував?» І справді Валерій жив з театральною розкішшю - його дім стояв на так званій Велії, і звисаючи згори і спозирав на все з висоти; дібратися до нього було дуже складно, а коли господар спускався вниз, вигляд у нього був гордовитий, а супровід видавався царським. Однак, Валерій як добре для людини, котра при владі і вершить справами неабиякої ваги, прислухався до того, яку відверту правду говорять про нього і не зважав на лестощі. Почувши від друзів, що, на думку народу, він робить неправильно, він не обурився, не розлютився, а швидко зібрав багатьох майстрів і тієї ж ночі зніс будинок і зрівняв його із землею. На ранок, римляни, позбігавшись і побачивши це, вихваляли і прославляли його за таку силу духа, водночас і сумували за домом, його величчю і красою, - немов за людиною, котра загинула від заздрісників, і бідкались, мовляв, тепер, Валерій, ъхній правитель живе мов безпритульний у чужих. Справді, Валерія прийняли друзі, і він мешкав у них до тих пір, поки народ не виділив йому ділянку і не збудував дім. Набагато скромніший від попереднього: нині там стоїть храм, який зветься «Віка Пота». Між іншим, бажаючи і свою владу зробити не такою грізною, а лагідною і навіть приємною народу, Валерій звелів повиймати сокири з лікторських прутів, а прути опускати і схиляти перед народом, щоразу, коли консул увіходив на зібрання. Цього звичаю, як окраси демократії, дотримувалися правителі аж до нашого часу. Натовп не розумів, що консул не принизився перед нею, як гадала більшість, а, навпаки, своєю поміркованістю усунув і і знищив заздрість і в той же час зміцнив свою владу, наскільки, як видавалося, обмежив себе у правах, бо тепер народ охоче і з радістю йому підкорявся і навіить назва його «Поплікола». Це ім’я, яке означає «друг народу» і набуло більшого поширення, аніж його інші імена, ми вживатимем в подальшій розповіді про життя цієї людини.
11. Він надав право домагатися консульства тим, хто цього хоче, але до обрання другого консула, не знаючи, що буде далі і боячись можливої протидії від заздрощів чи невігластва, скористався одновладдям для проведення важливих і корисних заходів. По-перше, він поповнив склад сенату, який зменшився у кількості; одні загинули раніше за часів Тарквінія, інші полягли в битві. Кажуть, що він вписав сто шістдесят чотири нових сенаторів. Потім Поплікола видав закони: один з них неабияк посилив значення плебеїв, надавши право обвинуваченому оскаржити рішення консулів перед народом. Інший закон осуджував на смерть тих, хто візьме владу без дозволу народу. Третій закон полегшував становище злидарів, звільнивши їх від податків: цим же законом Поплікола спонукав громадян з більшим завзяттям взятися до ремесел. І закон, що карав за непослух консулам був також скорше на користь простолюду, а не знатних. Штраф за непослух становив п’ять корів і двоє овець. Ціна віці була десять оболів. Корови - ста. В ті часи гроші ще не були досить поширені в римлян і статки вимірювалися кількістю худоби. А тому добро у них до цих пір позначають словом «рекуліа» (peculium) - за назвою овець, а на найдавніших монетах вони карбували зображення корови, вівці та свині. І дітям давали імена Сцілій, Бубульк, Капрарій, Порцій, бо «капра» латиною коза, а «поркос»(porcus) - свиня.
12. Виявившись у законах поміркованим і прихильним до народу, Поплікола, однак, у покараннях за тяжкі злочини був дуже суворий. Так, він видав закон, за яким без суду дозволялося вбивати людину, котра намірилась стати тираном, причому вбивця був вільний від будь – якої провини, як тільки подавав докази, які викривали вбитого в прагненні до тиранії. Смисл закону полягав у тому, що той, хто домагався тиранії, не міг уникнути пильної уваги з боку народу, однак, так само, мав змогу, в разі розкриття намірів, прихилити на свій бік суд. А тому, Поплікола надав право кожному, в кого була змога, випередити судовий вирок, якого злочинець намагався би уникнути.
Похвали заслуговував і закон Попліколи про «квесторів». Оскільки громадяни із своїх статків мусили робити внески на покриття військових витрат, а консул не хотів втручатися у ці справи, як і зрештою, не дозволяв своїм друзям торкатися господарських справ, і взагалі, відмовлявся від надходжень у приватний дім державних коштів, він заснував скарбницю у храмі Сатурна, де римляни зберігають ї до цього часу, дозволивши народу вибрати двох юнаків скарбниками – квесторами. Першими квесторами вибрали Публія Ветурія і Марка Мінуція. Грошей було зібрано дуже багато, бо в списках значилось сто тридцять тисяч чоловік, не беручи до уваги сиріт і вдів, котрі внесків не робили.
Улагодивши ці справи, Поплікола, співконсулом прийняв Лукреція. Батька Лукреції, і з огляду на те, що той був старший, передав йому так звані «фаски», поступаючись цим самим своїм зверхництвом. ( З тих пір аж до наших днів увійшло в звичай надавати перевагу в цій почесті старшому за віком). Але через кілька днів Лукрецій помер. Знову відбулися вибори і консулом став Марк Горацій, котрий і правив разом з Попліколою решту року.
13. Тим часом Тарквіній в Етрурії готував другу війну проти римлян, коли, як повідомляють, з’явилося важливе значення. Ще царюючи в Римі, Тарквіній завершував будівництво храму Юпітера Капітолійського і, чи то з огляду на якесь пророцтво, чи то з інших намірів, він замовив етруським майстрам з Вей встановити над будівлею зображення колісниці в четвірку. Невдовзі після цього він втратив царську владу і був вигнаний. Етруські майстри виліпили колісницю і поставили її в піч, але з глиною сталося не те, що зазвичай буває з нею у вогні. – вона не тверділа і не згущувалась від того, як випаровується волога, - навпаки. Вона піднялася і розбухла, набувши водночас такої твердості і міцності, розширившись до таких розмірів, що її насилу витягли, розібравши спочатку стелю і зруйнувавши стіни печі. Віщуни поміркували, що це божественне знаміння обіцяє добробут і могутність тим, хто володітиме колісницею, і громадяни вирішили не віддавати її, а римляни, котрі вимагали, відповіли, що вони належить Тарквінію, а не тим, хто вигнав Тарквінія. Через кілька днів у Вейях були кінські перегони, які відбулися із звичайною пишнотою, та з метою розважити, як завжди глядачів. Візничий переможної четвірки прикрашений вінком, повільно виїздив з гіподрому, коли раптом коні, без будь-якої видимої причини, а чи то з волі божества, чи просто випадково полякались і рвонули щосили в напрямку до Риму; марне вмовляв він коней лагідними словами, - йому самому довелося підкоритися, він кинув повіддя, і коні мчали аж до тих пір, поки, прискакавши до Капітолію, не викинули на землю його біля тієї брами, яка зветься Ратуменською. Ця подія приголомшила і налякала громадян Вей. Тому вони розпорядилися, щоб майстри віддали колісницю римлянам.
14. Спорудження храму Юпітера Капітолійського взяв на себе Тарквіній. Син Демарата, ще воюючи з сабінцями, а збудував Тарквіній Гордий, син чи внук першого Тарквінія. Однак, посвяту здійснити він не встиг: споруда була майже готова, коли Тарквіній втратив владу. Коли ж храм був збудований і належним чином оздоблений Попліколі забагнулося, і то від честолюбних намірів, і самому посвятити його. Однак, багато могутніх осіб заздрили йому і були невдоволені, і не через ті почесті, які Поплікола мав як винагороду за діяльність законодавця та полководця. А головним чином, як вони думали, що на цю останню у нього нема жодних прав і не повинен отримати її. Тому вони підмовляли і підбивали Горація протидіяти цьому і взяти посвячення на себе. Тут Попліколі довелося виступити в похід і його противники, постановивши, щоб храм освячував Горацій, повели консула на Капітолій, добре знаючи, що це нагода, бо коли би Поплікола був у Римі, вони не змогли би зробити того, що хотіли. Декотрі стверджують, що консули кинули жереб і Попліколі всупереч його волі, довелося вирушити в похід, тоді як посвячення храму випало Горацію. Загалом, судити про те, як було насправді, ми можемо з того, що сталося під час посвячення. На вересневі Іди – цей день збігається з повномісяччям у місяці Метагітніоні - усі зібралися на Капітолії; настала тиша і Горацій звершив необхідні обряди, торкнувшись, згідно із звичаєм рукою дверей і мав виголосити пердбачені слова посвячення, коли раптом брат Ппліколи Марк, вже давно ховаючись за дверима й очікуючи слушної миті, сказав: «Консуле, твій син у таборі занедужав і помер». Ця звістка засмутила всіх, хто її чув, лише Горацій був незворушним і сказав: «Викиньте померлого, куди хочете, - я ж не поділятиму печалі». - і завершив обряд. Однак, звістка була неправдивою: її вигадав Марк, щоб примусити Горація піти з храму. Однак, стійкість духу цієї людини гідна подиву; консул, чи то швидко розгадавши обман, чи то повіривши, залишився непохитним.
15.Обставини, пов’язані з посвяченням другого храму, подібні до першого. Перший, який, про що сказано, збудував Тарквіній, а посвятив Горацій, згорів під час громадянських воєн. Другий був відбудований Суллою, котрий не дожив до завершення робіт, і тому в посвятному написі значиться ім’я Катула. Але й цей храм був зруйнований під час бунту, коли при владі був Вітелій, а втретє його відновив Веспасіан, котрому випало щастя побачити храм збудованим. Але він не дожив до його зруйнування, що сталося трохи згодом; в цьому виявився щасливішим від Сулли; Веспасіан помер незадовго до його зруйнування, а Сулла незадовго до посвячення: справді ж одразу після смерті Веспасіана Капітолій згорів від пожежі. Нарешті, четвертий храм, який стоїть і нині, збудований і посвячений Доміціаном. Кажуть, що Тарквіній витратив на закладення основи сорок тисяч фукнтів срібла. Але якщо говорити про нинішній храм, то найбільшого з приватних маєтків у Римі не вистачило би на покриття витрат лише на одну позолоту - вони становлять понад дванадцять тисяч талантів. Колони були висічені з пентельського мармуру і товщина їх гармонійно поєднувалася з висотою, - я сам їх бачив в Афінах. Але в Римі їх ще раз обтесали і відшліфували, що не стільки додало їм блиску, скільки вони втратили у витонченій симетрії; тепер вони видаються тонкими й жалюгідними. Зрештою, якби, хто здивувавшись розкоші Капітолію, побачив би у палаці Доміціана сам лише портик чи базиліку, чи лазню, чи спальні наложниць, то, роблячи якісь порівняння, слідом за Епіхармом, котрий сказав марнотратнику: «Ти людей не любиш, ти хворий, роздаєш на розваги». Звернувся би і до Доміціана з приблизно такими словами: «Ти не благочестивий, не щедрий, ти хворий. Будуєш ти задля розваг, гайнуєш гроші на споруди, і мов той Мідас хочеш, щоб усе, до чого торкнешся стало золотом і камінням». Однак досить про це.
16. Після великої битви, втративши сина, котрий загинув у поєдинку з Брутом, Тарквіній утік у Клузій і попросив допомоги у Ларса Порсени, - наймогутнішого з італійських царів, котрий, при цьому мав славу доброт і відважної людини. Порсена пообіцяв йому свою допомогу і першим ділом послав у Рим послів з вимогою знову прийняти Тарквінія. Римляни відмовились. Тоді Порсена оголосив їм війну, визначивши їм час і місце свого вторгнення, і в призначений час з’явився з великим військом. Поплікола, хоч і був відсутній у місті, вдруге був обраний консулом і разом з ним - Тіт Лукрецій. Повернувшись до Риму, Поплікола, аби самим перевершити Порсену, почав із заснування нового міста Сігнурій, коли ворог був вже поблизу. Він обніс місто муром, витративши на це великі гроші, і відіслав туди вісімсот переселенців, аби показати, що війна для нього була незначущою справою і він її не боявся. Порсена, однак. після сильного нападу вибив вартових з Янікула, і, тікаючи, вони мало не привели з собою ворогів до Риму. Але Поплікола поквапився, вийшов за браму і дав бій біля річки, стримуючи ворога від натиску, котрі переважали в силі, аж поки, зазнавши значних ушкоджень, не упав і не був винесений з поля бою. І другий консул, Лукрецій, був поранений, тому й римляни занепали духом і рятувались, тікаючи до міста. Вороги кинулись до дерев’яного мосту і Рим мало не був узятий штурмом. Але Горацій Коклес і ще двоє знаменитих мужів вчинили опір на мосту. Горацій отримав ім’я Коклес, бо втратив на війні одне око. Інші ж стверджують, нібито він був до цього курносий, що між очима майже не залишалося проміжку, а брови у нього зрослися, і народ, бажаючи, зазвичай, називати його Кіклопом, не міг правильно вимовляти це слово, тому й вийшло Коклес. Отже, стоячи на мосту, він стримував ворога до тих пір, поки його товариші не зламали мосту у нього за спиною. Тоді він прямо із зброєю кинувся в річку, переплив її і вибрався на протилежний берег, хоч етруський спис потрапив йому у задницю. Захоплений його мужністю, Поплікола запропонував одразу, щоб римляни принесли йому стільки їстівних припасів, скільки кожен щодня споживає сам, а згодом виділили стільки землі, скільки Коклес зможе зорати за день. І, нарешті, йому поставили бронзову статую Вулкана, щоб цією почестю винагородити його за каліцтво, спричинене пораненням.
17. Порсена дедалі дужче облягав Рим. І в місті почався голод, а тим часом, в римські володіння вторглося з власної волі етруське військо. Поплікола, обраний консулом утретє, вважаючи, що з Порсеною треба боротися, захищаючись на місці і стійко охороняючи місто, але проти етрусків виступив таємно, і зітнувся з ними в битві, обернувши їх у втечу; втрати ворогів сягали п’яти тисяч чоловік
Про подвиг Муція розповідають багато, і кожен по-своєму; ми ж переповімо подію так, як вона уявляється найбільш вірогідною. Це був діяч з багатьма чеснотами, особливо ж воїнськими. Задумавши убити Порсену, він перевдягся по-етруськи і, знаючи етруську мову, потай проник у ворожий табір. Він обходив навколо пагорбу, де перебував цар з почтом, але не знаючи його в обличчя, а запитати боявся, він оголив меча і вбив з царського оточення того, хто, на його думку, міг найбільшою мірою нагадувати царя. Муція одразу ж схопили і вчинили допит: в ту ж мить принесли жаровню з вогнем, бо Порсена збирався принести жертву. Муцій поклав праву руку у вогонь, стояв і незворушним і непохитним виразом на обличчі дивився йому в обличчя, хоч і полум’я палило його руку. Це тривало аж до тих пір, поки цар, вражений від баченого, дозволив йому забиратися геть, подавши йому меча з підвищення. Муцій взяв його лівою рукою, звідси кажуть, що він отримав назву Сцевола, тобто, «Лівша». Він сказав тоді,що подолав страх перед Порсеною, але переможений його великодушністю, а тому з удячності відкриє йому те, чого би ніколи не вдкрив навіть зазнаючи насильства: "Триста римлян, - говорив він, - з тим же наміром. що і я, блукають у твоєму таборі, очікуючи слушної нагоди. Мені випав жереб першому, і я не скаржуся на свою долю, що не вдалося убити шляхетну людину, котрій личить бути скорше другом для римлян, а не ворогом». Порсена повірив його словам і виявив готовність укласти перемир’я – не стільки, як я гадаю, від страху перед трьома сотнями вбивць, скільки дивуючись і захоплюючись відвагою та звитягою римлян. Цю людину називають Муцієм і Сцеволою, але Афінодор син Сандона, у творі прсвяченому сестрі Цезаря – Октавії, що у нього було ще одне ім’я - «Пізно народжений».
18. Зі свого боку і Поплікола бачив, що в Порсені не стільки грізний ворог, скільки людина гідна стати другом і спільником Риму, а тому він не відмовився від обговорення з ним суперечок – між народом і Тарквінієм: багато разів він просив Порсену стати посередником у цій справі, бажаючи довести, що Тарквіній був найгіршим з-поміж людей. Однак, Тарквіній різко заперечував, заявляючи, що не хоче мати ніякого судді, а тим більше Порсени. Бо ж він, подавши раніше допомогу, тепер відсторонився від намірів. І, Порсена розлючений і зрозумівши, з якою людиною він має справу, а ще зважаючи на прохання свого сина Аррунта, котрий обстоював інтереси римлян, припинив війну на умовах, що противник звільнить захоплені ним землі в Етрурії, і поверне полонених, отримавши взамін своїх перебіжчиків. Для підтвердження угоди римляни дали заручників - десять знатних юнаків - патриціїв і стільки ж дівчат - однією з них була донька Попліколи Валерія.
 
19.Виконуючи такі завдання Порсена між іншим , припинив воєнні дії , поклавшись на умови договору , коли римські дівчата спустились до річки купатися - якраз у тому місці , де берег , вигинаючись півмісяцем , робить течію рівною і тихою . Не бачачи поряд ніякої сторожі , чи якихось сторонніх на суходолі чи на воді , вони пройнялися наміром перепливти Тібр і то ж долаючи стрімку течію з глибокими водовертями . Декотрі кажуть , ніби одна з дівчат , на ім’я Клелія , подолала течію на коні , підбадьорюючи решту. Коли вони успішно перепливли і з’явилися до Попліколи , той не похвалив їх за цей учинок і взагалі , не відчував якогось задоволення , навпаки , обурився , вважаючи , що про нього розійдуться чутки , мовляв , він негідний Порсени , і саме зухвалість дівчат буде причиною обвинувачень у підступності римлян . Тому , зібравши втікачок , він відпровадив їх назад до Порсени . Про це вчасно дізналися люди Тарквінія і, влаштувавши засідку біля переправи, напали на тих , хто супроводжував дівчат . Однак люди із супроводу , хоч і поступалися у кількості , захищалися , і дочка Попліколи , Валерія , пробравшись крізь щільні лави учасників бою , тікала , а разом з нею троє рабів , котрі привели її у безпечне місце . Інші дівчата з чималою загрозою перебували посеред бійців , але Арунт , син Порсени , дізнавшись про те , що сталося , примчав до римлян , і звільнив їх від смертельної небезпеки , обернувши ворога у втечу. Дівчат привели до Порсени і той , зиркнувши на них , запитав , хто була призвідницею втечі , і підбив до неї решту . Почувши , що це була Клелія , Порсена поглянув на неї усміхнено й приязно , звелів привести з царських стаєнь коня у розкішній збруї і подарував його дівчині . Це вважають доказом ті , хто говорить , що Клелія сама переправилася через річку верхи . Але інші з ними не згодні , вважаючи , що Порсена хотів ушанувати її за справді чоловічу відважність . Там , де Священна вулиця веде в гору на Палатін , стоїть кінна статуя Клелії , котру , однак , інші вважають зображенням Валерії .
Порсена , примирившись з римлянами , виявив до міста усіляку великодушність . А ще він звелів етрускам взяти з собою лише зброю , і , залишивши табір , повен хліба і всілякого добра , передав його римлянам . Відтак і тепер ще , спродуючи в Римі громадське майно , спочатку сповіщають про те , ніби найперші предмети від Порсени , - цим самим вічно бережуть пам’ять про цю людину за її ласку , вчинену римлянам . А ще навпроти приміщення сенату стояла бронзова статуя Порсени виготовлена у простому , старовинному стилі .
20. Невдовзі в римські володіння вторглися сабінці ; консулами були обрані брат Попліколи Марк Валерій і Постулій Туберт . Маючи порадником у всіх найважливіших питаннях Попліколу , Марк Валерій здобув перемогу у двох великих битвах , причому у другій з них , не втративши жодного римлянина , він перебив тринадцять тисяч ворогів , за що римляни вшанували його тріумфом і за громадські кошти збудували йому дім на Палатінському пагорбі . В ті часи двері у всіх будинках відчинялися всередину , і лише в домі Марка Валерія двері відчинялися назовні - це означало , що він завжди може взяти участь в будь-якій з державних справ . Кажуть , що у всіх грецьких будинках двері відкривалися лише назовні ; такий висновок роблять на підставі комедій , де перед тим , як вийти на вулицю , мешканці б’ють і калатають зсередини в двері , аби попередити перехожих чи тих , хто спинився біля дому , і не ударити їх дверима , які прочинялися у вузький провулок .
21. Наступного року Поплікола знову став консулом -учетверте . Римляни очікували знову війни з сабінцями та латинцями , котрі уклали спілку між собою . В той час місто сповнилося забобонним страхом : в усіх вагітних жінок робилися викидні , або-ж народжувалися каліки . Спираючись на свідчення Сивіллових книг , Поплікола приніс жертву Плутону , а потім , за порадою оракула Аполлона Піфійського , влаштував ігри і таким чином послабив страх у громадян , ствердивши їхні надії на богів . Не марнуючи часу , він звернув свої помисли до небезпек , спричинених людьми ; бо ж були помітні великі приготування ворогів і скупчення їхніх сил . Серед сабінців був якийсь Апій Клавз , знаменитий серед сабінців , притому вирізняючись чеснотами та красномовством . Він , однак , не зміг уникнути долі усіх видатних осіб - заздрощів . Саме заздрісники говорили , мовляв, він хоче покінчити з війною , натомість , домогтися зростання і посилення Риму , і поневоливши батьківщину , встановити тиранію . Бачачи , що натовп з радістю слухає ці промови , і він став на перешкоді більшості , котра ж налаштована була на війну , Клавз побоявся звернутися до суду , але , спираючись на значні сили однодумців , друзів і родичів , ладних боротися за нього , він вчинив заколот .
Це викликало у сабінців внутрішні незгоди і зволікання з війною . Поплікола ж , дуже зацікавлений у цих подіях , стежив за тим , що відбувається , і не лише підтримував і роздмухував заколот , але й знайшов для цієї мети удатних людей , котрі від його імені приходили до Клавза і говорили йому приблизно таке : « Поплікола вважає , що тобі , людині чесній і справедливій , не слід боротися із своїми громадянами несправедливими засобами , хоч і ти зазнаєш від них кривду . Тому, якщо хочеш врятуватися , піти і покинути тих , хто тебе ненавидить , він від імені держави , і , як приватну особу , прийме тебе , як того варта твоя звитяжність і велич римського народу « . Поміркувавши добре над цим , Клавз зрештою , дійшов думки , що у тій скруті , в якій він знаходився , це буде найкращим рішенням . Покликавши друзів ( котрі теж схилили багатьох до такого вчинку ) , підняв з місця п’ять тисяч сімей - чоловіків , жінок і дітей , причому наймиролюбніших і спокійних та сумирних сабінців , і Поплікола , оповіщений заздалегідь , прийняв їх приязно і щиро , надавши їм усіляких прав , нарівні з римлянами . Консул одразу же увів сім’ї сабінців у склад держави, виділивши кожній з них по два югери землі біля річки Аніену, а Клавзу дав двадцять пять югерів і вписав його до членів сенату. Обійнявши таким чином з самого початку високу посаду, Клавз завдяки власній розсудливості піднісся на суспільній драбині і набув неабиякої сили, заснувавши після себе рід Клавдіїв,-один з найупливовіших у Римі.
22Отже, завдяки цьому переселенню, чвари між сабінцями припинились, але їхні демагоги не вгамовувались ,намагаючись порушувати мир і спокій. Так вони докоряли громадянам, як вони випустили Клавза, котрий ставши тепер вигнанцем і вигнанцем, зробить те, чого не домігся вкупі з ними- а саме відомстити римлянам за їхні ганебні дії. Насамперед було вирішено рушити в похід і сабінці розташувались поблизу Фіден; заховавши дві тисячі важкоозброєних піхотинців перед самим Римом, в лісистій улоговині, сабінці мали намір рано- вранці відкрито вислати невеличкий загін кінноти для захоплення здобичі. Вершникам було звелено наблизитися до міста, потім вдатися до повільної втечі і відступати до тих пір, аж поки не заманять римлян в засідку. Але Поплікола, у той же день дізнавшись про це від перебіжчиків, швидко приготувався до всього і розділив свої сили. Його зять, Постумій Альб, з трьома тисячами важкої піхоти ще ввечері зайняв погорби, під якими засіли сабінці, й чатував на ворога. Другий консул Лукрецій з наймолодшими та найвправнішими воїнами мав напасти на вершників, котрі збиралися виїхати за здобиччю. Сам Поплікола з рештою війська зайшов ворогам у тил. Через щасливу для римлян випадковість на світанку випав густий туман, коли Постумій з криком ударив згори на захованих у засідці, Лукрецій кинув своїх людей на кінноту, яка наближалась, а Поплікола вдарив на ворожий табір. Скрізь сабінці зазнавали невдачі і великих втрат. Переставши чинити опір, вони кидалися у втечу, і римляни одразу же знищували їх - таким чином, сама надія на порятунок виявилася для них згубною, кожен гадав, що товариші в іншому місці здобули перемогу, і тому не думав залишатися на своїй позиції, але одні з укріплених місць мчали з табору до тих, хто сидів у засідці, інші же, навпаки,- до табору. Відтак утікачі збивалися в дорозі з тими, до кого вони бігли, і виявлялося, що ті, хто сподівався на поміч, самі мають потребу в допомозі. В той же день сабінці загинули би усі, якби не було поблизу міста Фіден, куди, рятуючись, помчали декотрі з тих, хто вислизнув з табору, - коли його захопили римляни. Решта, таким чином була перебита, або взята в полон.
Цей успіх римляни, котрі зазвичай будь яке досягнення приписують божеству, пов’язали лише з однією людиною, - своїм полководцем. Воїни говорили, що Поплікола віддав в їх руки ворогів - слабкодухих, сліпих, майже зв’язаних по руках і ногах. А місто тим часом розбагатіло і зміцнилося завдяки здобичі та полоненим. Поплікола встиг ще влаштувати тріумф і передати владу знову обраним консулам й одразу же після цього помер, звершивши за своє життя усе те, що вважається величним, прекрасним - наскільки це доступно людям. І римляни, немовби їм ні разу не вдавалося віддати шану Попліколі ще за життя, і тому вони зобов’язані належним чином віддячити йому, вирішили поховати його тіло за громадські кошти, і кожен приніс чверть аса. Жінки ж, домовившись між собою, цілий рік носили жалобу за ним - річ гідна поваги і заздрощів. Поховали ж його- таким було рішення громадян- в межах міста біля пагорбу Велії, і весь його рід мав право на поховання в тому місці. Тепер, щоправда, там нікого не ховають, а лише приносять туди небіжчика, опускають носилки, і хто - небудь бере запалений смолоскип, підносить його над трупом - свідчення того, що їм дозволено поховання тут, у цьому місці, але вони самохіть відмовляються від цієї честі. Відтак вони піднімають носилки з померлим і йдуь далі.