(1/14 ВЕРЕСНЯ). Прп. СИМЕОНА СТОВПНИКА (СТАННИКА). Видатний християнський аскет (356— 459). За походженням кілікієць. Його аскетичні обітниці здавалися б неймовірними, якби про них не свідчили відомі церковні історики. За переказом, до 18-річного віку Симеон був пастухом, а потім втік до монастиря. Спочатку його туди не впустили, і він сім днів простояв під ворітьми, чекаючи, коли їх відкриють для нього. У цьому монастирі він прожив лише два роки, перейшовши до більш суворого. Проте настоятель цього монастиря вимушений був звільнити його, бачачи, як жорстоко поводиться Симеон зі своїм тілом. Тоді Симеон, оселився на дні глибокого озера, що висохло. Його хотіли повернути до монастиря, але він пішов до околиці Антіохії і оселився спочатку у кинутій хатині, а потім — на самій верхівці гори. Він обніс свою келію огорожею, зробив залізний ланцюг та прив`язав себе за ногу до огорожі. Невдовзі Симеон став відомим не тільки як аскет, а й як духовний наставник. Його шанували навіть перси, мідяни, сарацини, ефіопи, іберійці, скіфи. Імператори писали йому про свої справи. У 423 році Симеон винайшов новий вид подвижництва — стовпництво. Для цього він зробив стовп, який міцно закріпив у землі; зверху стовп мав площину для сидіння та стояння, яка була оточена стіною. Звідси він проголошував проповіді та розмовляв з тими, хто приходив до нього. На цій площадці він провів майже 40 років, безперервно молячись. Вдень він робив більше, ніж 2.000 поклонів, а у свята стояв на площадці з простертими руками від заходу до сходу сонця. Найпростішу їжу йому приносили віруючі, що приходили вклонитися шанованому подвижнику.
* * *
У народному побуті цей день має назву Семена. Оскільки до 1700 року Новий рік починався 1-го вересня, Семена називали Літопроводцем, тобто тим, хто проводжає і літо як пору року, і літо у значенні «рік, час взагалі» (пор. літопис, літочислення). З цим днем було пов`язано багато починань та звершень. Так, на Семёна гасили звичайно Старий вогонь, а вранці знову його запалювали шляхом тертя дерева об дерево.
У давнину на «Семена Літопроводця» у селянському побуті закінчувалися всі торговельні та господарчі угоди та справи. Цей день мав також юридичне значення: був терміном для сплачення державних податків та для з`явлення в суд з різних питань.
Колись в Україні в цей день існував звичай підстригати волосся хлопців і вперше садити їх на коня. Цей звичай пішов ще від княжих часів. Пострижини княжичів здійснював у церкві єпископ.
В ніч перед «Семеном» відбувалось колись веселе свято — «Весілля свічки» або «Свято свічки» — своєрідний карнавал вогнів на київських базарах.
На «Семена» закінчувалася «Вулиця» та починалися «Вечорниці».
Колись у цей день починали працювати майстри: ткачі, столяри, стельмахи, ковалі. Початок своєї роботи вони відзначали цілий тиждень — від дня Семена до Другої Пречистої.
Починаючи від Семена, копають картоплю, збирають з баштанів дині та кавуни; кури починають менше нестися, тому зберігають яйця про запас. Готують соління.
Помітили, що у день Симеона Стовпника ластівки ховаються у колодязь.
(5/18 ВЕРЕСНЯ). Прмч. АФАНАСІЯ БРЕСТСЬКОГО. Брестський ігумен (1592—1648). Походив з шляхетної родини ФілІповичів. Отримав духовну освіту спочатку в місцевій братській школі в Бресті, а потім у Віденській школі. Після одержання освіти вчителював у вельможних родинах, зокрема 7 років; у домі литовського канцлера Лева Сапіги. Був прийнятий у Віленському товаристві, виховуючи придворного шляхтича Лубу. У 1627 році прийняв чернече пострижения у Віленському Свято-Духівському монастирі. Відвідав багато монастирів, де проповідував. Невдовзі .став намісником Дубовського монастиря біля Пінська. Після захоплення цього монастиря єзуїтами, перейшов до Куп`ятницького, що був недалеко, і пробув у ньому ігуменом з 1636 до 1640 року. У 1640 році став ігуменом Брестського монастиря Св. Симеона Стовпника, де особливо проявив себе як борець за православну віру проти унії. У 1643 році прибув до Варшави і сміливо виступив на сеймі перед самим королем Владиславом IV, домагаючись від нього повернення повних прав Православній Церкві. За цей вчинок король відіслав його до Києва, щоб над ним учинили суд, але від вироку цього суду його звільнив митрополит Петро Могила. У 1644 році ігумен Афанасій знову домагається від короля скасування унії, за що його заарештували, і цілий рік він відсидів у варшавській в`язниці. Після звільнення з в`язниці ігумен перебував під опікою митрополита Петра Могили до самої його смерті у 1647 році, після чого знову повернувся до Брестського братства.
1648 року, коли розпочалося повстання українського народу проти Польщі, поляки заарештували його, закували в кайдани та кинули у в`язницю, де протримали більше трьох місяців. 4 вересня 1648 року над ним відбувся суд, і наступного ранку, після жорстоких знущань його було вбито й закопано у лісі. Тіло ігумена Афанасія пролежало у землі 8 місяців, і коли його відкопали, щоб поховати, знайшли нетлінним. Тіло поховали у монастирській церкві Св. Симеона Стовпника в Бресті. В 1666 році Українська Православна Церква канонізувала преподобномученика Афанасія Брестського.
На початку XIX ст. були вдруге віднайдені його нетлінні мощі, які у 1816 році частково згоріли під час пожежі разом з самою церквою Св. Симеона Стовпника. Решта нетлінних мощей була похована у 1823 році у спеціальній раці.
Прпмч. ігумен Афанасій залишив після себе працю автобіографічного характеру під назвою «Діяруш лбо список діїв правдивих, в справі помноженій і объяснения віри православної голошений», яку він написав у 1646 році.
КОНЧИНА блгв, кн. ГЛІБА. Гліб — у святому хрещенні Давид - Святий благовірний князь, страстотерпець. Один з наймолодших синів Київського князя Володимира (усього їх було 12). Був дуже прихильним до старшого брата Бориса і жив з ним у великій дружбі. Коли дістав належного віку, одержав від батька Муромське князівство, у якому жив як його намісник.і розповсюджував християнство.
За деякими відомостями, князь Гліб був у Києві, коли помер його батько. Юнака сповістили, що брат Свято-полк хоче знищити його, і молодий князь намагався втекти далеко на північ, щоб зберегти своє життя. За іншими джерелами, князя Гліба не було в Києві під час смерті Володимира, і Святополк викликав його до столиці, сповістивши про цю сумну подію. Але одночасно він вислав назустріч Глібові вбивців. Яка з двох версій правдивіша — важко зараз з`ясувати, відомо тільки, що вбивці дійсно зустріли князя Гліба далеко від Києва — біля гирла ріки Медини під Смоленськом, куди він плив Дніпром. Коли вбивці наздогнали його, хлопчина зі сльозами на очах просив зважити на його молодий вік і не вбивати. Але благання були даремними. За вимогою найманців власний повар Глібів ножем перерізав йому горло. Сталося це 5 вересня 1015 року. Тіло таємно заховали над Дніпром, недалеко від того місця, де скоївся злочин. Лише у 1019 році при Ярославі Мудрому тіло було знайдене та перевезене до Вишгороду, щоб поховати разом з кн. Борисом. За переказом, над їхніми мощами неодноразово відбувалися чудесні зцілення хворих. Канонізація кн. Гліба відбулася тоді ж, коли сталося це з кн. Борисом. (Про кн. Бориса див. 24 липня / 6 серпня).
(7/20 ВЕРЕСНЯ). Прмч. МАКАРІЯ. Архімандрит Овруцький та Канівський. Переяславський чудотворець. Народився в Овручі на початку XVII ст. в українській шляхетній родині, за одними даними Токаревських, за іншими — Торських. Коли йому було 25 років, постригся у ченці під ім`ям МакарІя у монастирі Успення Пресвятої Богородиці в Овручі. Невдовзі став ієродияконом, а потім й ієромонахом. Деякий час був ігуменом Куп`ятицького монастиря біля Пінська, а в роках 1659—1660 був зведений в сан архімандрита і призначений настоятелем Овруцького монастиря. На цій посаді пробув понад 12 років, виявивши себе вірним прихильником християнської віри, борцем проти уніатів. Коли в 1671 році поляки напали на монастир та зруйнували його, архімандрит Макарій одержав нове призначення — до Канівського Успенського монастиря. Тут прославився він як чудотворець та цілитель. Господь наділив його також даром пророцтва. За переказом, він передбачив і власну мученицьку смерть.
1678 року турки та татари пішли війною на Україну, знищуючи все навкруги. 4 вересня вони увійшли до Ка-нева та обступили монастир, зайняти який їм вдалося лише на третій день. Люди почали втікати, а архімандрит безстрашно вийшов з хрестом в руках та почав благати не оскверняти святині та не вбивати безвинних людей. У відповідь на ці слова турки схопили його, витягли на площу та почали катувати, після чого відірвали йому голову, а тіло кинули на площі міста.
Мощі архімандрита Макарія спочатку були поховані у Каневі, а потім 1688 року були перевезені до Переяслава на Полтавщині, звідси з`явилася ще одна назва архімандрита — Переяславський чудотворець, тому що біля його мощів у Переяславі почали відбуватися чудеса.
13/26 травня відзначають день перенесення мощів Святого, а 25 травня, 20 червня та 10 жовтня відзначають день пам`яті всіх Волинських Святих.
(8/21 ВЕРЕСНЯ). РІЗДВО ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ. Дванадесяте свято, що відкриває річний цикл. Відзначають його з IV ст. Обставини різдва Діви Марії не описані у Новому Заповіті, відомі вони з апокрифу II ст.— «Євангелія Іакова».
За переказом, Богородиця наслідувала високе походження як з боку батька, так і з боку матері. Батько Діви Марії, Іояким, походив з царського роду, від коліна Іудового, від дому Давидового, до нащадків якого відносилося біблійне пророцтво про народження Месії. Мати її, Анна, походила з високого священничеського роду та вела родовід від коліна Левиного, від дому Ааронового.
Праведні Іояким та Анна жили у Назареті — одному з найнепомітніших куточків давньої Іудеї, про який зневажливо говорили: «З Назарету може хіба будь-що добре бути?»
Народження Богородиці було першим чудом у ланцюзі подій, пов`язаних з історією спасіння світу. Справа у тому, що довгий час Іояким та Анна були бездітними, а це вважалося у іудеїв великим нещастям, що послане Богом за гріхи. Тому бездітних зневажали як тих, що несуть покарання за тяжкі гріхи, їх обмежували навіть у багатьох громадських правах.
Молячись Богові та благаючи його дати дитину, Іояким хотів принести у храмі жертву, але первосвященик не прийняв Н. Тоді він пішов у пустелю і дав обітницю постувати до тих пір, поки Господь не почує його молитви.
Дізнавшись про образу чоловіка первосвящеником, Анна плакала та молилась. Раптом з`явився ангел та сказав, що у неї народиться дочка, і назвати її треба Марія, через неї світові буде дане спасіння. Таке ж пророцтво ангела було дане і Іоякиму. Все передане Богом з часом здійснилось.
Старозавітні пророцтва читаються щороку у церкві в день Різдва Богородиці, за образним церковним висловом,— «двері, що розкрилися у небо». Відзначають свято тиждень.
* * *
У народному побуті свято одержало назву «Друга Пречиста» або «Мала Пречиста», на відзнаку від «Першої», або «Великої Пречистої» — Успінням Богородиці. Відзначають його як свято врожаю.
Починають збирати цибулю. Колись існувало повір`я, згідно з яким, якщо спечеш хоча б одну цибулину до того, як уся буде зібрана з городу, то вся цибуля почорніє. Цибуля здавна вважалася найкращим антисептичним засобом, тому у період інфекційних захворювань тварин на шию худобі прив`язували якнайбільше цибулин та часнику, щоб здорові тварини не захворіли.
Це свято було і символічним днем Породіль. З цього приводу жінки, що не мають дітей, справляли обід та запрошували бідних, «щоб молилися Богородиці за її дітей», вони також замовляли службу у церкві, а потім запрошували людей до себе на обід.
Як і в день весняного рівнодення, цього дня обновляли вогонь в хатах — старий гасили, а новий запалювали.
У цей день в Україні найчастіше ідуть дощі, тому казали: «Друга Пречиста дощем поливає!»
(10/23 ВЕРЕСНЯ). Свтт. ПЕТРА І ПАВЛА. Єпископи Нікейські, що жили у IX ст.
: ■ •` ` • * * * .
День Петра і Павла, осінній у народному побуті відзначався збиранням горобини. Збираючи ягоди, частий^; обоб`язково залишали птахам на зиму, Існує прикмета^ якщо горобини у лісі багато— осінь буде мокра, дощо-1 ва, якщо малб — суха; багато`ягід на горобині віщує сувору зиму.
Прп. ПАВЛА ПОСЛУШЛИВОГО. Чернець Києво-Печерського монастиря. Жив у XIII ст. Послушливим прп; Павла назвали тоді, коли він, прийшовши до монастиря, почав ретельно виконувати всі доручення, які йому давали. Мощі прп. Павла покояться у Дальніх (Феодосієвих) печерах. Ще один день пам`яті — 28 серпня / 10 вересня.
(14/27 ВЕРЕСНЯ). ВОЗДВИЖЕНИЯ ЧЕСНОГО І ЖИВОТВОРЯЩОГО ХРЕСТА ГОСПОДНЬОГО. Це свято, що почали відзначати з IV ст.,— одне з найдавніших. Воно знаменує собою одразу дві події з історії Хреста Господнього: «обретіння» його в IV ст, та повернення з Персії у IV ст.
За іудейським звичаєм, знаряддя страти клали у братську могилу разом з тілами страчених, тому хрест Христа був похований поруч з розбійниками біля Голгофського пагорба недалеко від Єрусалима. На початку II століття імператор Адріан, однаково ворожо настроєний і до іудаїзму, і до християнства, вирішив винищити сліди ненависних релігій: він розрив Голгофський пагорб, за* сипав печеру Святого Гроба та спорудив там храм Ве-нери.
У 326 році відбулася визначна подія. Мати імператора Константина Єлена, якій вже було 80 років, вирушила до Єрусалима і там знайшла хрест, на якому був розіп`ятий Христос. Доказом його автентичності, за переказом, було те, що коли на хрест поклали померлого — він ожив. Від хреста зцілилася ще одна тяжкохвора жінка.
Після «обретіння» хрест був «воздвижений» на Голгофі: інакше кажучи, для того, щоб хрест бачили всі, Єрусалимський патріарх Макарій підвівся на високе місце, де був знайдений хрест, та «воздвигав», тобто підіймав його благословляючи народ. Пізніше на місці, де був знайдений хрест, спорудили храм, освячення якого відбулося 13 вересня 335 року; наступний день — 14 вересня — і став святковим днем.
Друга подія пов`язана з багаторічною війною Візантії з Персією. 614 року перси розгромили та пограбували Єрусалим. Серед іншої багатої поживи був і Хрест Господній, який вони збиралися продати, сподіваючись одержати за нього великі гроші. Але у 628 році імператор Іраклій розгромив персів і повернув святиню до Єрусалима. Під час урочистого молебня на честь цієї радісної події він також «воздвигав» хрест, показуючи його народу.
Цей день у Візантії став навіть чимось схожим на державне свято, а хрест сприймали як емблему імперії та зображували на стінах державних приміщень та офіційному одязі. ,$ день свята він прилюдно «воздвигався»
священиками та єпископами, які благословляли Хрестом чотири сторони світу, а люди у цей час співали «Господи помилуй». Обряд цей і сьогодні здійснюється у церквах після святкового винесення і «воздвижения» Хреста наприкінці святкової Всенощної.
Хоча свято Хрестовоздвиження і виникло як «політичне», воно має видатне значення для Церкви і сьогодні, а для віруючих залишається днем посту та молитви, днем, коли усі християни згадують, що Хрест — це єдиний символ, вартий вірності, і що спасіння усіх християн залежить не від якихось земних перемог, а від єдиної перемоги розіп`яття Христа і єдності з ним віруючих. У день Хрестовоздвиження християни ніби знову присвячують себе Богові і обіцяють свою вірність, вклоняються його розіп`яттю та животворящому Хресту. Зображувати фігуру Ісуса на Хресті почали з X століття.
У цей день церквою здійснюється Хресний Хід, відправляються молебні, які присвячені майбутньому врожаю, зціленню немічних. Вважається, що в цей день
Хрест набуває чудодійної сили.
* * *
У народному побуті це свято має скорочену назву Здвиження, яке здавна зближувалося зі словом «двига-. тися», і з ним поєднувалися всі прикмети, звичаї цього дня у повсякденному житті хлібороба. Назва свята пояснювалася таким, наприклад, чином: На Здвиження земля движиться ближче до зими, а тому від цього часу наступають холодні дні і птиці вилітають до вирію.
За народною уявою, на Здвиження усі гади земні зпов-заються у одне місце під землею і знаходяться там всю зиму до першого весняного грому. Розповідали і те, що ті гади заповзають у велику яму і там лижуть гадючий камінь. Вважалося, що небезпечно ходити у цей день і до лісу.
Існувало уявлення, що у день Здвиження не треба починати будь-яку справу, вона закінчиться невдачею.
(16/29 ВЕРЕСНЯ). Свт. КИПРІАНА. Митрополит Київський. За одними даними — болгарин, за іншими — родом з Литви. Довгий час жив на Афоні та служив у Константинопольського патріарха, за дорученням якого у 1373 році прибув до Литви. Жив деякий час в Україні. Литовський князь Ольгерд висунув його на посаду Київського митрополита і, погодившись, Константинопольський патріарх висвятив його в грудні 1376 року. Таким чином свт. Кипріан став митрополитом українських та білоруських земель. З 1389 року був визнаний також і Москвою. Митрополит Кипріан належав до найбільш освічених представників свого часу, знав декілька мов. Так, він переклав з грецької мови на слов`янську деякі твори Отців Церкви, виправив слов`янський переклад Псалтиря та багатьох Богослужбових книг. Займався також літературною діяльністю. Помер свт. Кипріан в 1406 році.
(17/30 ВЕРЕСНЯ). Мцц. ВІРИ, НАДІЇ, ЛЮБОВІ ТА МАТЕРІ ЇХ СОФІЇ. Святі мучениці, що жили у Римі в II ст. за часи царювання імператора Адріана. Софія була вдовою-християнкою, яка сама виховувала дітей. Дочки у неї були ще невеликими: Вірі — 12 років, Надії — 10, а Любові — лише 9. Невипадково мати дала їм імена, що позначають три важливі християнські чесноти, вона і виховувала дочок у великій вірі і любові до Господа, а також у надії на нього. Змалку вони навчилися читати Євангеліє, і це задавало їм сили та твердості духу. Одного разу до імператора дійшли чутки, що удова та її діти—християни. Він викликав матір до себе і почав розпитувати її. Це був страшний час для християн, коли за віру в єдиного живого Бога їм доводилося розплачуватися страшними муками і навіть смертю. Софія не зреклася свого Бога, а підтвердила, що вірує лише у нього. Тоді імператор наказав жінці-язичниці наглядати за нею, і через три дні викликав на суд.
Ці дні Софія провела у розмовах з дочками про Господа, чим ще більше посилила їхню віру та надала їм сил. У призначений день Софія з доньками прийшла до імператора Адріана. Коли він побачив цих юних дівчаток, почав благати Софію покаятися та вклонитися язичницьким ідолам. Імператор обіцяв навіть удочерити дівчаток. Але діти були непохитними і весь час стверджували, що в них тільки один отець — це Бог, і заради нього вони готові постраждати.
У відповідь на ці слова імператор дійсно звелів катувати спочатку старшу дівчинку — Віру, але вона просила матір та сестер бути стійкими і не зраджувати Богові. Незважаючи на знущання, чудесним способом вона залишилась цілою і здоровою. Тоді почали катувати молодших дівчаток, але й вони були стійкими. І тоді імператор наказав відрубати усім трьом голови. Сталося це бл. 137 р.
Софію імператор не катував, вирішивши, що з неї досить того, що вона бачила муки своїх дочок. Впевнившись, що ніякі знущання не зможуть похитнути її віри, він дозволив забрати тіла дітей та поховати їх. Софія це зробила, а сама від горя та сліз через три дні сама померла на їхній могилі. У VIII ст. їхні мощі були перенесені з Риму в Ельзас до церкви Ешо, де вони покояться і зараз.
* * *
У народному побуті цей день вважається всесвітніми жіночими іменинами.
(20 ВЕРЕСНЯ/З ЖОВТНЯ). Мчч. та спов. МИХАЇЛА І БОЯРИНА ЙОГО ФЕОДОРА. Св. Михаїл — князь Чернігівський. З юнацьких років полюбив Бога та уникав мирської слави, вважаючи її тоншою за павутиння. Був лагідним та милосердніш до бідних та вбогих. Спочатку був Переяславським князем, а з 1245 року — Чернігівським. Під час нападу татар на Україну подався до Угорщини. У 1245 році повернувся до зруйнованого Києва, а через рік його викликав до орди Батий. Коли князь прибув до хана, його слуги, поганські жреці, почали вимагати, щоб він виконав їхні поганські обряди. Але князь Михаїл рішуче відмовився зі словами: «Не хочу бути християнином по імені, а робити, як поганин». Боярин Феодор, який прибув разом з князем до орди, підтримав його в цьому рішенні. Після катувань 20 вересня 1246 року князю відрубали голову. Разом з ним був замучений і боярин Феодор. Тіла обох мучеників були викинуті голодним псам, але завдяки Господу, вони зосталися непошкодженими, і християни змогли перевезти їх до Чернігова. І князь, і боярин Феодор через недовгий час були канонізовані. 1572 року тіла обох Святих перевезли з Чернігова до Москви. До Святих була.зарахована і дочка Святого князя мученика Михаїла — Євфросинія, яка з 1227 року до самої своєї смерті була черницею у Суздалі. .
(28 ВЕРЕСНЯ/11 ЖОВТНЯ). СОБОР ПРЕПОДОБНИХ ОТЦІВ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИХ, В БЛИЖНІХ ПЕЧЕРАХ (прп. АНТОНІЯ) СПОЧИЛИХ.
При, АФАНАСІЯ. Монах Києво-Печерського монастиря. Жив у XIII столітті. Мощі покояться у Ближніх (Антонієвих) печерах. День пам`яті відзначається лише з усіма Святими, похованими у Антонієвих печерах.
Прп. ЄВСТАФІЯ. Чернець Києво-Печерського монастиря. Жив у XIII ст. До прийняття чернецтва був золотарем. Відзначався суворим дотриманням чернечих обітниць та добрими справами. Докладніше про нього нічого не відомо. Мощі покояться у Ближніх (Антонієвих) печерах.
Прп. ІЄРОНІМА. Чернець Києво-Печерського монастиря, самітник і чудотворець Печерський. Час життя його невідомий. Інших відомостей про нього не збереглося. Мощі покояться у Ближніх (Антонієвих) печерах.
Прп. ЄФРЕМА. Чернець Києво-Печерського монастиря. Ніяких свідоцтв про нього не збереглося. Мощі покояться у Ближніх (Антонієвих) печерах.
Мч. ІОАННА. Дитина. Припускають, що жив він у XIII або у XIV ст. Більш докладно про нього нічого не відомо. Мощі покояться у Ближніх (Антонієвих) печерах.
Прп. МЕЛАДІЯ. Чернець Києво-Печерського монастиря. Одержав від Господа дар чудотворення. За переказом, жив у XIII ст. Мощі прп. Меладія покояться у Ближніх (Антонієвих) печерах.
Прп. ПАВЛА ДИВНОСЛУХНЯНОГО. Чернець Києво-Печерського монастиря. Припускають, що жив він у XIII або у XIV ст. Про нього згадується в каноні загальної служби Святим Ближньої печери разом з канонархами Геронтієм і Леонтієм.
Прп. ПЕРСІЯ. Монах Києво-Печерського монастиря. Про нього відомо лише те, що жив він у XIII ст. Мощі прп. Персія покояться у Ближніх (Антонієвих) печерах.
(30 ВЕРЕСНЯ/13 ЖОВТНЯ). Свт. МИХАЇЛА. Перший Київський митрополит. За одними даними — грек, за іншими — болгарин. Існує переказ, що коли 988 року Великий князь Володимир прибув до Києва з Царгороду, з ним був Святитель Михаїл Сирін, який став першим Київським митрополитом і приймав безпосередню участь у хрещенні киян. Свт. Михаїл був людиною благочестивою та освіченою, провадив у Київській державі рівноапостольну діяльність. Помер 994 року, його мощі спочатку були поховані у Десятинній церкві, потім — в Ближніх (Антонієвих) печерах, а з 1730 — знаходилися в Успенській церкві Києво-Печерської Лаври до часу зруйнування церкви.