(1/14 ЧЕРВНЯ). Прп. АГАПІТА. Монах Києво-Печерського монастиря. Сподвижник прп. Антонія. Вважають, що родом він був з Києва. Особливо прославився Агапіт І як лікар. Спочатку він лікував тільки ченців, та коли слава про нього та його здібності поширилася далеко за межі монастиря, до нього стали приходити люди звідусіль, він лікував усіх і ніколи не брав за це грошей, за що його назвали «безвідплатним лікарем». У той же час у Києві жив ще один лікар вірменин. Коли він бачив хворого, то казав йому день і час смерті і не лікував. Одного разу до Агапіта принесли хвору людину, якій вірменин напророкував смерть через вісім днів. Агапіт дав йому зілля, від якого хворий одразу одужав. Дізнавшись про це, вірменин почав заздрити Агапітові і вирішив його знищити. Він підмовив зрадників, щоб дали лікареві отруту. Агапіт випив її, і з ним нічого не скоїлось, бо його охороняв Господь. У той час захворів Володимир Мономах, який був тоді Чернігівським князем. Його лікував вірменин, але не зміг вилікувати. Тоді від князя до Агапіта прийшли люди з проханням піти до хворого та допомогти йому. Агапіт відповів, що ніколи не виходить з монастиря, і князь нічим не відрізняється від простої людини; він дав зілля для Володимира, і той дуже швидко одужав. Князь Володимир прийшов до монастиря, щоб віддячити Агапітові і хотів обдарувати його, але Агапіт не хотів слави і не вийшов до князя. Тоді до келії Агапіта від князя прийшов посланець і поклав перед ченцем багаті дари, від яких Агапіт теж відмовився. Посланець сказав, якщо Агапіт не хоче прийняти дари для себе, хай він віддасть все бідним. На це Агапіт відповів згодою. Через деякий час захворів сам Агапіт. До нього прийшов вірменин і почав змагатися з ним в умінні лікувати. Він сказав Агапітові, що через три дні він вмре, а якщо цього не станеться, то він сам пострижеться у ченці 1 прийме християнську віру. Агапіт відповів йому, що ні в якому разі через три дні він не вмре, тому що від Господа йому відомо, що смерть його наступить через три місяці. Упокоївся Агапіт дійсно через три місяці. Сталося не близько 1095 року. Поховали прп. Агапіта у Антонієвих печерах, тому пам`ять його відзначають ще 28 (22) вересня /11 жовтня. А вірменин постригся у Печерському монастирі і тут скінчилося його життя.
 
(2/15 ЧЕРВНЯ). Вмч. ЮАННА НОВОГО, СОЧАВСЬКОГО. Відомий як Трапезунтський купець. Одного разу, подорожуючи по світу у торговельних справах, захистив на своєму кораблі православну віру, з якої знущалися іновірці. Як тільки корабель прибув до Білгороду Дніпровського, один з тих поганинів, з ким сперечався Іоанн, пішов до управителя міста, теж поганина, і підмовив його покарати Іоанна. Його схопили та вкинули у в`язницю, де тяжко катували та знущалися, а потім прив`язали Іоанна до хвоста дикого коня та пустили по вулицях міста. Наприкінці Іоаннові відрубали голову. Коли це сталося, точно не відомо. Припускають, що подія відбулася у XIV ст. (десь близько 1330—1340 p.), або навіть у XV столітті. Православні поховали тіло Іоанна, і за переказом, біля його мощей відбувалися різні чудеса. Потім мощі великомученика були перевезені до міста Сочави, звідси він і одержав назву Сочавського. Вмч. Іоанн Сочавський найбільш відомий та шанований на Буковині. Канонізація Святого відбулася у 1549 році.
 
(5/18 ЧЕРВНЯ). Сщмч. ДОРОФЕЯ. Протягом п`ятдесяти років керував у сані єпископа Тірського. Під час царювання Юліана Відступника прийняв мученицьку смерть у 362 році в Удському місті у Нижній Мізії (нині Варна). Брав участь у 1-му Вселенському Соборі.
* * *
У народному побуті у цей день спостерігають напрям вітру. Якщо вітер з півдня до врожаю ярових; північно-західний до вологого літа, східний до хвороб. Якщо погода тепла та ясна зерно буде великим. Починаються найкоротші «горобині» ночі.
 
Перенесення мощей блж. ІГОРЯ ОЛЬГОВИЧА (ОЛЕГОВИЧА), вел. кн. Чернігівського і Київського. Князь-мученик, страстотерпець. Походив з роду Чернігівських князів. Християнським ім`ям його було Георгій. Після смерті брата Всеволода Ольговича, що був Київським князем, кн. Ігор вступив на Київський престол, але князювати йому довелося зовсім недовго — усього 12 днів. Сталося це тому, що кияни не любили князів Ольговичей. Вони видали Ігоря Переяславському князю Ізяславу Мстиславовичу, який проголосив себе Київським князем. Ізяслав Мстиславович спочатку закував кн: Ігоря у кайдани та відправив його до Видубицького монастиря, а потім його відвезли до Переяслава. В Переяславі кн. Ігор тяжко захворів і під час хвороби зі згоди кн. Ізяслава Мстиславовича прийняв чернецтво. Після одужання він приїхав до Києва та прийняв схиму у монастирі Св. Феодора під ім`ям Гавриїла.
Проти кн. Ізяслава Мстиславовича виступив брат кн, Ігоря Святослав Ольгович. Він хотів захистити брата, але у нього нічого не вийшло. Кияни, які зібралися тоді на віче, постановили вбити кн. Ігоря. Даремно митрополит, князь та бояри вмовляли людей не робити цього. Юрба знайшла князя Ігоря в монастирі Св. Феодора, де в цей час відбувалося богослужіння, та витягла його на вулицю. Святославу Ольговичу вдалося на якийсь час вихопити брата і відвести його до терему матері, але юрба знайшла його і там. Кн. Ігоря було вбито тут же, у сінях дому рідної матері. Але й цього здалося замало, до ніг вбитого прив`язали мотузок і тягали небіжчика вулицями міста, після чого нарешті облишили окривавлене тіло князя на Подолі. Сталося це 1150 року.
Вже під час похорону кн. Ігоря кияни зрозуміли, що вбили невинну людину тільки через ненависть до роду Ольговичей. Невдовзі його почали шанувати як Святого та мученика, тим більше, що біля його мощів почали відбуватися чудеса. 1150 році тіло Святого князя Ігоря було перевезене з Києва до Чернігова, де й було поховане.
 
Блж. КОНСТАНТИНА. Митрополит Київський і всієї Русі. Був посвячений Константинопольським патріархом у 1155 році, а 1156 року приїхав до Києва. Український народ не прийняв його і хотів повернути на Київську кафедру митрополита Клима Смолятича, який був поставлений собором українських єпископів без згоди з Константинополем. Зрозумівши це, митр. Константин добровільно залишив Київську кафедру 1158 або на початку 1159 року і коли вирушив з Києва, затримався в Чернігові у єпископа, що теж був греком. 5 червня 1159 року він помер, заповівши тіло своє не ховати на кладовищі, а викинути в поле голодним псам. Три дні тіло блж. Константина лежало неушкодженим, і після цього вирішено було поховати його під чернігівським собором.
(8/21 ЧЕРВНЯ). Вмч. ФЕОДОРА СТРАТИЛАТА. Святий мученик, який був закатований у 319 році при Ліцінії.
* * *
У народному побуті Св. вмч. Феодора називають Колодязником, тому що вважається, у цей день треба копати колодязі. Щоб дізнатися, де треба копати, з вечора кладуть сковороди на місця, призначені для копання. Вранці, коли сонце зійде, дивляться: якщо сковорода вкрита багатьма струменями — у землі багаті водяні жили; сковорода, яка тільки трохи відпотіла, обіцяє маловодний колодязь; сковорода зовсім суха — копати у цьому місці не треба.
 
(10/23 ЧЕРВНЯ). Свт. ІОАННА. Митрополит Тобольський. Народився 1651 року в Ніжині на Чернігівщині у вельможній українській родині Васильківських або по батькові — Максимовичів. Закінчив Києво-Могилянську Колегію. 1676 року прийняв чернецтво у Києво-Печерській Лаврі та невдовзі був висвячений в ієромонахи та призначений економом. П`ять років був Печерським проповідником, згодом став намісником Брянського Успенського монастиря, а у 1696 році був призначений архімандритом Чернігівського Єлецького монастиря, і вже через рік був висвячений у єпископи на Чернігівську кафедру. П`ятнадцять років керував Чернігівською єпархією як архієпископ Чернігівський. В цей час (у 1700 році) було закладено Чернігівську Колегію. Проповіді святителя Іоанна завжди були наповнені глибоким духовним змістом. Але не тільки словами, а й ділами він допомагав бідним та вбогим, піклувався про підвищення освітнього рівня духовенства.
В березні 1712 року Свт. Іоанн одержав нове призначення — на кафедру митрополита Тобольського. На цій посаді святитель теж прославився добрими справами, опікуванням бідних. З метою розповсюдження християнського вчення він часто подорожував. Був вимогливим до себе і вів життя суворого постника. Помер святитель 10 червня 1715 року, і біля його мощей, за переказом, відбувалися чудеса. Канонізація святителя відбулася у 1916 році.
Митрополит Іоанн Тобольський (Максимович) відомий і як духовний письменник, якому належить ряд праць. Найважливіші з них: «Алфавіт собраний...», пояснення «Богородице Діво», «Феатроп нравоучительний», «Богословіє в пользу благовірним», «Іліотропіон», пояснення «Отче наш...», «Осьм блаженств» та інші.
 
Прп. СИЛУАНА. Чернець Києво-Печерського монастиря, схимник. Жив у XIII або у XIV ст. Відзначався високими духовними якостями та чернечими подвигами, суворим постуванням та молитвами. Одержав від Бога дар передбачення. Мощі прп. Силуана покояться у Дальніх
(Феодосієвих) печерах. Ще один день пам`яті — 28 серпня/10 вересня).
 
(12/25 ЧЕРВНЯ). Прп. ПЕТРА АФОНСЬКОГО.
Константинопольський грек, він у 667 році як полководець вів боротьбу з арабами у Сірії і потрапив до полону, після звільнення з якого віддалився до Афону, де й помер 734 року.
* * *
У народному побуті цей Святий одержав найменування Петра Поворота. Кажуть, що «З Петра Афонського сонце на зиму, а літо на жару, сонце вкорочує хід, а місяць прибуває».
 
(13/26 ЧЕРВНЯ). Мц. АКИЛИНИ. Постраждала за часів гонінь Діоклетіана на християн у 293 році, коли їй було лише 12 років. У своєму рідному місті Вівлосі у Фінікії їй було відрубано мечем голову.
* * *
У народному побуті Св. Акилину називають Килиною-гречаницею, тому що десь близько її дня, за народною прикметою, треба сіяти гречку. Сій гречку або за тиждень до Килини, або ж у тиждень після неї.
У цей день в деяких місцях варили кашу для вбогих. Приблизно з дня Килини і до половини липня худоба страждає від спеки та оводів.
 
(14/27 ЧЕРВНЯ). Блгв. кн. МСТИСЛАВА ХОРОБРОГО. Правнук кн. Володимира Мономаха. У св. хрещенні Георгій. Хоробрим кн. Мстислава назвали за мужність та сміливість під час походів, але одночасно він відзначався побожністю та добротою, піклувався про духовенство, церкви та монастирі. Разом зі своїми братами обороняв Київ від кн. Андрія Боголюбського та суздальців. У 1169 році кн. Андрій Боголюбський, син кн. Юрія Долгорукого, захопивши Київ, майже зовсім його знищив, зруйнував та пограбував багато церков. У 1173 році, коли Андрій Боголюбський знову прийшов в Україну та оточив Вишгород, кн. Мстислав одержав перемогу. Найдовше він князював у Смоленську. В 1180 році його запросили князем до Новгороду, де він по* мер 14 червня 1180 року.
 
(16/29 ЧЕРВНЯ). Свт. ТИХОНА, єп. АМАФУНТСЬКОГО. Святий чудотворець. Народився на Кіпрі наприкінці IV ст. у місті Амафунті і був там єпископом. Під час свого служіння обернув до християнства багатьох язичників. Помер 425 року.
У народному побуті спостерігають, що у цей день сонце йде тихіше; на Тихона співочі пташки закінчують співати (крім солов`я та зозулі). Народна прикмета підтверджується дослідженнями астрономів: у цей час земля зменшує швидкість руху навколо сонця. Починається буйний розквіт рослинності.
 
(18 ЧЕРВНЯ/1 ЛИПНЯ). Прп. ЛЕОНТІЯ. Чернець Києво-Печерського монастиря. Про нього відомо лише те, що він жив у XIV ст. та виконував обов`язки канонарха, керівника церковних співів. Мощі при. Леонтія покояться у Дальніх Феодосієвих печерах. Ще один день пам`яті — 28 серпня/10 вересня.
 
(23 ЧЕРВНЯ/6 ЛИПНЯ). Мц. АГРИПИНИ. Дівчина, що постраждала за часів імператора Валеріана у Римі у 253—260 pp. Мощі її були перенесені у Сіцілію.
* * *
У деяких місцях цей день відзначають, як переддень Купала. Старі люди починають купатися у річках, паряться у лазнях. З цього дня починають збирати трави та коріння.
 
(24 ЧЕРВНЯ/7 ЛИПНЯ). Прор. ІОАННА ХРЕСТИТЕЛЯ. У цей день відзначають народження великого Святого християнської церкви. Повністю це церковне свято має назву Різдво Святого Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна. Іоанн Хреститель був сином священика Захарії та Єлисавети, яка була дочкою рідної сестри Св. Анни, матері Пресвятої Богородиці. Народився він в одному з найвеличніших міст Нагорної Іудеї — Хевроні. Свідоцтва про його дитинство та юнацтво подає лише євангеліст Лука у своєму Євангелії. Юнацькі роки Іоанн Предтеча (тобто попередник Христа) провів у пустелях недалеко від Хеврону, де жив у печерах, одягався у грубий, цупкий одяг та їв лише акридів (комах-коників) та дикий мед, про що розповідають євангелісти Матвій та Марк. Натхнений Духом Святим, він почав служити як попередник Месії у п`ятнадцятий рік царювання Тиверія Кесаря. З`явився Хреститель на річці Іордан саме тоді, коли народ зібрався туди для здійснення релігійних омовінь. Іоанн почав проповідувати, що перш ніж виконувати обряд омовіння тіла, треба очистити душу свою від гріхів і цим підготувати її для прийняття Господа. Іоанн розповідав також про наближення Царства Божого. Коли чекання Месії досягло найвищого рівня, прийшов на Іордан сам Icyc Христос, щоб охреститися від Іоанна. Хрещення Христа супроводжувалося чудесними знаменнями — голосом Бога-Отця з неба та з`явленням Духу Святого у вигляді голуба. Помер Іоанн насильницькою смертю (див. 29 серпня/11 вересня — Усікновення глави Іоанна Предтечі).
*  *  *
У народному побуті в цей день відзначають найпоширеніше свято українців, що має назви: Купайло, Купайла, Купало, Купайлиця, Іванів день. Це свято пов`язане з постійною датою, його відзначають у ніч з 23 на 24 червня за старим стилем або з 6 на 7-ме липня за новим. Це свято пристосоване до постійної надзвичайно важливої події: літньому сонцевороту, коли день починав зменшуватися, а ніч — збільшуватися.
Відносно того, хто ж такий був Купайло, існує декілька припущень. Так, автор «Синопсису» 1674 року вважав, що у давнину це було свято Купала, бога земних плодів, врожаю, добробуту та води. Укладач Густинського літопису також сприймав Купалу як бога земної плодючості: «Купало, якоже мню, бяше богъ обилія, якоже у еллинъ Цересъ, емуже безумыи за обиліє благодареніе приношаху въ то время, егда имяше настати жатва. Сему Купалу-бесу еще и доныне но некоих странахъ безумный память совершають, наченши іюня 23 дня, въ навечеріє Рождества Іоанна Предтечи, даже до жатвы и далей, сицевым образом: съ вечера собираются простая чадь обоего полу и соплетають себъ веенцы изъ ядомога зелія или коренія, и препоясавшеся бьшемъ возгнетають огнь; индеже поставляють зеленую ветвь, и емшеся за руце около, обращаются окрестъ онаго огня, поюще пісни, преплетающе Купаломъ; потом чрезъ оный огонь прескакують».
Український історик Я. Є. Боровський вважає, що Купала — істота не чоловічої, а жіночої статі. За його думкою, це була богиня Купала, могутність якої розповсюджувалася на все, що виростало на полі язичника-хлібороба.
Сучасні російські дослідники В. В. Іванов та В. Н. Топоров вважають, що назва Купала походить від купати та кипіти — «закипати, палко бажати будь-чого» і споріднене лат. cupido — звідки походить ім`я античного бога кохання Купідона.
Вважалося, що саме з цього дня слід купатися, тому що Іоанн Хреститель повиганяв з води злих духів. Крім того, існувало вірування, що купатися на зорі цього дня корисно для здоров`я.
За повір`ям, у купальську — найкоротшу ніч у році — не можна спати, тому що саме у цей час уся нечиста сила стає найактивнішою. У цю ніч бешкетують вовкулаки, русалки, водяні лісовики. Відьми збираються на Лисій горі під Києвом і влаштовують там свої шабаші.
Характерна риса Купайла — численні звичаї та перекази, пов`язані з рослинним світом. Так, існувало повір`я, що в ніч на Купайла усі рослини та тварини одержують чудодійну здатність розмовляти поміж собою, а дерева можуть навіть переходити з місця на місце.
Головним моментом свята було збирання зцілюючих трав та коріння, адже існувало давнє вірування, що усі чудодійні та зцілюючі трави розпускаються саме в ніч на Івана Купала, коли наступає літній сонцеворот і природа досягає свого найвищого розквіту.
Частину трав та квітів збирають вдень, частину — вночі, а деякі — тільки до схід-сонця. Тільки вночі треба було зривати чарівну квітку папороті, яка стала центром уваги в Іванівську ніч, адже саме з цією фантастичною квіткою скрізь були пов`язані перекази про скарби. Цю легенду художньо описав Гоголь у повісті «Вечер накануне Йвана Купала».
Вночі, до схід-сонця, намагалися зібрати і квіти брата-і-сестри. Вважалося, якщо покласти їх у кожний куток хати, злодій нізащо не зайде у дім: він злякається голосів, гадаючи, що розмовляють господарі, а це будуть голоси брата та сестри (жовтих та синіх пелюстків рослини). Існує легенда про цю квітку, що стала найважливішим символом купальських обрядів, який поєднав у собі дві головні купальські стихії: вогонь (жовтий колір) та воду (синій колір). Згідно з легендою, брат та сестра-близнюки перетворилися на одну квітку внаслідок того, що між ними був здійснений кровозмішний шлюб. Сам сюжет про кровозмішення у своїй найдавнішій формі, мабуть, слід сприймати як втілення у легенді взаємозв`язку протилежностей — вогню та води.
Вода та вогонь як основні символи очищення з найдавніших часів вшановувались у різних народів. Від цих вірувань, можливо, одержали свій початок і купальські вогні, й омовіння, й всі повір`я, звичаї, обряди, що здійснюють під час святкування цих стихій.
Починалося свято з того, що вранці напередодні Кушала дівчата йшли за травами й квітами для вінків. Серед трав обов`язково повинен бути полин як засіб проти русалок та відьом. Важливе місце займало й дерево, яке називали у народі Мораною (Мареною, Марою) за ім`ям давньослов`янської богині, що уособлювала зиму та взагалі смерть. Називали дерево ще й ім`ям самого свята: Купало, Купайло, Купайлиця, а у західних місцевостях України — гільце, як і прикрашене весільне дерево. Іноді, крім дерева, робили ще і ляльку з соломи і, одягнувши її у жіноче вбрання, прикрасивши намистом та пов`язавши хусткою, садовили під деревом. Ляльку називали також Купалою або Марою, Мореною, пізніше будь-яким жіночим ім`ям. Дерево також, як і лялька, уособлювало рослинність під час розквіту, і щоб від неї одержати плоди, потрібна була волога. З замовленням вологи був пов`язаний обряд потоплення дерева або ляльки. Крім того, занурювання опудала у воду — це, мабуть, одночасно і згадка про давнє жертвоприношення — щоб весною та влітку була волога.
Обов`язковим атрибутом свята було купальське багаття, вогонь якого вважався священним, очищуючим, і здобути його, за традицією, треба було шляхом тертя дерева об дерево. Багаття це було ніби земною подобою сонця, і щоб очиститися перед початком жнив, бути сильним та здоровим, стрибали через нього. Пізніше це стало ще й засобом ворожіння: розійдуться руки юнака та дівчини над багаттям — не бути їм разом. Купання також вважалося зцілюючим, купались рано вранці, тому що, за повір`ям, у цей день вранці купається сонце.
Важливою складовою частиною купальської обрядовості, пов`язаної з іншою пророчою стихією — водою, були дівочі вінки. Розпитуючи воду про свою майбутню долю, вінки пускали по річці слідом за деревом. Загадували, звичайно, на женихів, на життя або смерть. У який бік пливе вінок — там і жених. Якщо вінок пливе рівно, спокійно,— сімейне життя дівчини буде благополучним, якщо ж вінок перевертається або чіпляється за будь-що, життя буде важким. Потонув вінок — прикмета погана. А якщо він все-таки випливе, та ще проти течії — прикмета добра. Коли на вінках горіли свічки — спостерігали за ними. Поганою прикметою було, якщо свічка згасне. Загадували: чия свічка раніше згасне, той раніше помре.
В Україні інколи вінки використовували й для більш прозаїчних дій: несли додому та розкидали на городах, щоб добре росли огірки та гарбузи.
Обов`язковою на Купайла була також спільна вечеря, саме тут, під деревами. Спеціальної їжі у це свято не було, готували яєшню та млинці, вареники з товченим конопляним насінням та цибулею. їжа була переважно пісною, оскільки Іванів день приходився на Петрів піст, який починався у неділю Всіх Святих та продовжувався декілька тижнів. Розговлялися лише у Петрів день.
 
(25 ЧЕРВНЯ/8 ЛИПНЯ) Блгвв. кн. ПЕТРА ТА кнг. ФЕВРОНІЇ. Св. Петро — Муромський князь, Февронія — його дружина. Помер Св. Петро у 1228 році. Мощі подружжя покояться у Муромі у соборній церкві. Канонізовані Петро та Февронія на церковному соборі 1547 року.
У давнину була популярною легенда, яка стала основою рукописної повісті XVI ст. Згідно з цією легендою, Петро та Февронія так кохали одне одного, що коли прийшов час вмирати, вони почали благати Бога, щоб вмерти їм одночасно. І заповіли покласти їх у одну труну, зроблену з одного каменю, що має всередині перегородку. Самі ж одяглися у чернечий одяг. Після їхньої смерті, яка, за переказом, дійсно сталася одночасно, хотіли їх покласти в різних місцях, але вранці люди знайшли їх обох у тій труні, яку вони й заповіли зробити для себе. І вдруге нерозумні люди вирішили роз`єднати Петра та Февронію і знову поклали їхні тіла окремо, але вранці чудесним способом вони знову опинилися разом. Тоді зрозуміли всі, що їх неможливо роз`єднати і після смерті, і залишили їх у спокої. З того часу Петро та Февронія стали символом вірної, сильної та всеперемагаючої любові.
* * *
У народі цей день також вважається щасливим для кохання, і після нього обіцяють ще сорок жарких днів.
 
(26 ЧЕРВНЯ/9 ЛИПНЯ). Свт. ДІОНІСІЯ. Святитель Києво-Печерського монастиря. Народився близько 1300 року у Києві або його околиці. Ченцем став ще у зовсім молодому віці, а до пострижения його ім`ям було Дазид. Для подальшої пропозіді християнського вчення Діонісій пішов з Печерського монастиря на північ, де жив деякий час у печері недалеко від Нижнього Новгороду. 1371 року став Суздальським єпископом. Через 13 років у Константинополі був висвячений на митрополита, і коли повертався через Київ, його затримав там литовський князь. Через рік він помер і був похований у Печерському монастирі. Сталося це 1385 року.
 
(27 ЧЕРВНЯ/10 ЛИПНЯ). Прп. САМПСОНА СТРАННОПРИЇМЦЯ. Народився у Римі наприкінці V ст. З років юнацтва вирішив присвятити себе стражденному людству. З цією метою вивчив лікарське мистецтво та лікував усіх, хто до нього звертався. Велику спадщину, яка відійшла до нього після смерті батька, він витратив на справи милосердя. Його діяльність особливо зросла, коли він переїхав до Константинополя. Тут він влаштував дім для хворих та вбогих. За всі чесноти патріарх посвятив Сампсона у пресвітери. Подібний дім влаштував за його проханням імператор Юстиніан в нагороду за те, ще Сампсон вилікував його від тяжкої хвороби. Помер Св. Сампсон у 530 році. Його ім`я як цілителя та чудотворця згадують при таїнстві єлеосвячення.
* * *
За народним спостереженням, якщо у цей день почнеться дощ, то він йтиме довго.
 
Прп. МАРТИНА ТУРОВСЬКОГО. Блаженний, старець. Про нього відомо лише те, що жив він у XII ст. і працював кухарем у Туровських єпископів. Відзначався скромністю, працьовитістю та побожністю. Помер 1150 року.
 
ПОХОРОН КОСТРУБА. Цей звичай, як правило, не мав чіткої дати, а здійснювався у період після Трійці і до Петрового дня. У давнину обряд мав аграрний зміст: «похорон», тобто прощання з весною та наступне її воскресіння, що символізувало майбутній врожай. Вважають, що слово «коструб» означає —- «нечепура», «неохайний».
Обряд здійснювався таким чином: зроблене з соломи або із смітної трави опудало (звідси й «нечепура») вкладали у ночви і розігрузали обрядову сцену похоронів, яка, як правило, закінчувалася веселощами та жартами. В основі обряду — уявлення про померлого, а потім воскреслого бога рослинності — втілення весни та плодючості. Пізніше аграрний зміст обряду забувся, перетворившись на забаву. Коструб став сприйматися як образ померлої, але колись веселої людини.
В Україні «похорон Кострубач вже наприкінці XIXст. перетворився да одну з ігор молоді, сценарій якої простий. Дівчина, що стояла у колі, запитувала, чи не бачив хто-небудь її Кострубонька їй відповідали: «Пішов У поле орати». Вона робила вигляд, що плаче, а хоровод підтримував її піснею: «бідна моя голівонька, що ж я наробила, що Коструба не любила. Прийди, прийди, Кострубонько, стану твоєю дружиною». Удаване голосіння повторювалося потім, коли казали, що Коструб пішов сіяти, що він хворіє, а після слів, що його поховали, дівчата робили веселий вигляд, плескали у долоні, тупали ногами.
Існує ще один варіант кінцізки цієї гри: щоб граючі розвеселилися, Кострубонько повинен був ще підскочити, бігати та ловити дівчат. Тоді хор весело співав: Ожив, ожив наш Кострубонько, Ожив, ожив наш голубонько...
З часом, як і багато інших обрядів, які перестали використовуватися дорослими, «похорон Коструба» перетворився на дитячу гру.
Безумовно, образ Коструба маг міфологічне значення і пояснити його можна, порівнявши з подібним давньогрецьким святом Адоніса (божества, що пов`язане з вмиранням і відродженням природи), під час якого носили зображення померлого Адоніса, співали сумних пісень і здійснювали поховальну жертву або топили зображення Адоніса у воді.
Через день Адоніс прокидався, оживав, і всі раділи з приводу цієї події. Таким чином, святкування складалося з двох частин: сумної та веселої.
В образі Адоніса, як вважають дослідники, учасники ритуалу оплакували смерть природи у літню спеку або восени і раділи її воскресінню навесні.
В основі всіх цих обрядів — так звана «філософія зерна»: також, як і зерно, вмираючи, воскресає у весняному пагоні, так і опудало вбивали, щоб примусити божество воскреснути або передати свою силу землі для майбутнього врожаю. Дуже важливо, що всі ці «вбивствам, «спалювання» завжди супроводжувалися удаваним голосінням та щирим сміхом, тому що сміх — це вияв життя. Більш того, за народним уявленням, сміх здатний викликати і відроджувати життя.
 
ПРОЩАННЯ З ЯРИЛОМ, АБО ЗАГОВИНИ НА ПЕТРІВКУ. Відбувався цей звичай у перший понеділок Петрівки (Петрового посту). Ярило — це язичницьке божество сонця, взагалі життя та плодючості. Обряд «Прощання з Ярилом» дуже схожий з обрядом «похоронів Коструба». Опудало Ярила робили звичайно з соломи, його клали у труну, і жінки з удаваним голосінням супроводжували його до того місця, де Ярилу або спалювали на вогнищі, або топили у річці. Ці похорони теж слід сприймати як прощання з ненависною зимою.
Є свідоцтво, що крім прощання, існувала ще й зустріч цього божества, яка відбувалася на Радуницю. Таким чином, «ходив» Ярило по давньоруській землі від Хоминого тижня до Іванового дня, і весь цей час тривали «хмільові ночі» — весняні хороводи та інші ігри — найвеселіший час молоді.
Збереглася давня легенда про те, що Великий Грім Грімучий (мабуть, прообраз Перуна, а потім і Іллі-Громовержця) прокидається ранньою весною від тривалого сну, сідає верхи на чорні хмари, ніби на коня, і роз`їжджаючи над землею, б`є їх вогняною блискавкою, ніби батогом. Земля ж від цього прокидається, одягається у розкішний зелений одяг і стає надзвичайно гарною. У цей самий час і починає Ярило ходити по ночах. Де ступить його нога — проростає яровий хліб, подивиться у поле — квіти розквітають, у лісі з`явиться — птахи заспівають. І ходить Ярило темними лісами, селами, і на кого подивиться — серце того запалюється любов`ю. Торкнеться уві сні молодця — кров його закипає, дівчину торкне — запалає вона, ніби жар. Виводить Ярило молодь ввечері у поля, луки співати пісень, хороводи водити. Озирнутися не встигнуть вони, як ніч вже позаду, розсвітає, і на траві з`являються перлинки роси...
Вважають, що Ярило — це уособлення весни в чоловічому вигляді, втілення надлишку сили, мужності, хтивості, які проявляються у теплу й плодотворну пору року — весну, ніби пара дівчині-весні.
Молоді жінки відмічали колись «похорони Ярила» веселими забавами та жартами. Забави ці мають назву «гонити шуліку». У цих забавах брали участь тільки одружені жінки. Вдовиці та самітні жінки «на шуліку» не допускалися. Слід відзначити, що церква завжди виступала проти обрядів прощання з Ярилом та похоронів Коструба, як залишками язичницького світосприйняття.
 
ПЕТРІВ ПІСТ, у народному побуті — Петрівки або Петрівці, присвячений апп. Петру та Павлу. Початок цього посту залежить від свята Пасхи, (починається він у неділю Всіх Святих — останній день Пасхального торжества), тому Петрів піст буває то коротшим, то довшим. Найбільше триває шість тижнів, найменше — вісім днів. Закінчується піст у день Петра та Павла. Початок дотримування цього посту йде з перших століть по Різдву Христовому, але найчастіше згадують про нього з IV ст.
 
(29 ЧЕРВНЯ/12 ЛИПНЯ). Апп. ПЕТРА ТА ПАВЛА.
Повна церковна назва свята — Славних і всехвальних первоверховних апостолів Петра і Павла. Учні Ісуса Христа. Згідно з євангельським переказом, апостол Петро був старшим братом апостола Андрія, до зустрічі з Христом мав ім`я Симон. Разом з братом вони заробляли на хліб, ловлячи рибу. Апостольське ім`я (Петро —з грецьк. «камінь», «скеля») — дав йому Христос, коли покликав слідувати за собою. Тому ап. Петро за церковною традицією дійсно сприймається як той камінь, на якому була заснована Церква. Ісус Христос наділив свого учня здатністю зцілювати людей, а також, коли це було потрібно, ловити стільки риби, що під її тягарем проривався невід. Петро першим із всіх апостолів повірив у божественне призначення Ісуса Христа і був особливо відданий Вчителеві. За це він був удостоєний особливої близькості до Господа. Так, ап. Петро разом з Яковом та Іоанном був свідком воскресіння дочки Іаіра (Лука, 8:51), знаходився поруч у момент Преображення Господа на горі Фавор. Він бачив тяжкі душевні страждання Ісуса Христа у Гефсиманському саду і, захищаючи Вчи* теля, відсік рабу первосвященика вухо. Петро щиро вірив у свою безмежну відданість Христу. І коли Господь передрік малодушне зрадництво своїх учнів, вигукнув: «Господи! чому я не можу йти за тобою тепер? Я душу свою покладу за Тебе». На що Ісус відповів йому: «душу свою за мене покладеш? Істинно говорю тобі: не проспіває півень, як ти відречешся від мене тричі» (Іоан., 13:37, 38). Ап. Петро щиро розкаявся у своєму вчинку і одержав прощення від Христа. З цього часу Петро почав проповідувати від Вавілону до Риму. В день П`ятидесятниці він обернув до християнства спочатку п`ять тисяч чоловік, потім ще три. Ім`ям Ісуса він зцілював хворих та вбогих, воскрешав померлих. За свою діяльність апостол двічі був заточений у в`язницю, і коли вже був приречений до смерті, ангел чудесним способом врятував його. Останні роки життя він присвятив проповіді Євангелія на Сході та Заході, за що був приречений до мученицької смерті у Римі. Існує переказ, що римські християни просили Петра втекти, але Господь, у чудесному видінні затримав його. Ап. Петро був засуджений на розіп`яття і похований недалеко від тріумфального шляху у Римі. І досі у вічному місті знаходиться Мамертинська темниця, в якій, згідно з наказом імператора Нероиа, були ув`язнені апп. Петро та Павло, які одночасно прийняли мученицьку смерть 29 червня 67 року. їх розіп`яли униз головою. День їхньої страти і відзначає Церква як день Петра та Павла. За переказом, тут прийняла мученицьку смерть і дружина апостола Петра, яка була скрізь поруч з чоловіком. Лик ап. Петра у християнській іконографії зображується у вигляді сивого старця з кучерявою головою, трохи лисою. Іноді зображують його з рибою у руках — натяк на його рибальство. Окремо пам`ять ап. Петра Церква вшановує 16/29 січня.
Доля ап. Павла теж була не простою. Спочатку, як відомо з Біблії, він носив єврейське ім`я Савл, і тільки після хрещення одержав ім`я Павло. Родом він був з Тарсу. У той час це місто було відоме освіченістю та начитаністю вільних мешканців, які до того ж користувалися правами римських громадян. Проте Савл знав і ремесло — робив намети. За походженням він належав до роду Веніаміна, а за віросповіданням — до секти фарисеїв, які відзначалися особливою прихильністю до ретельного виконання усіх релігійних обрядів та звичаїв, що були заповідані предками. Коли Ісус Христос почав свою проповідницьку діяльність, Савлу, очевидно, було не більше 25 років. Наділений від природи великими здібностями, він відрізнявся навіть на фоні освічених фарисеїв та часто був у них ватажком. Коли почалися гоніння на християн, відзначився і в цьому. Особливо показовою у цьому відношенні є історія з вбивством Стефана. Красномовний та мужній послідовник християн, Стефан був схоплений фарисеями та за підбуренням Савла, був побитий камінням до смерті. Як свідчив потім Павло, гоніння на християн, переслідування учнів Христа було головною справою його життя у цей час. Він навіть одержав від іудейських первосвящеників повноваження вирушити у Дамаск для виявлення усіх послідовників вчення Христа і їхнього повного винищення. Але на шляху до Дамаска Господь освітив його таким яскравим світлом, що Савл осліпнув. Відчувши на собі велич Бога, з цього моменту він повірив в Ісуса Христа та став зовсім іншою людиною. Після прийняття хрещення Господь повернув йому зір, і всю свою енергію Павло спрямував тепер на захист ідей Христа. В ім`я Ісуса він здійснював чудеса, засновував церкви. Жодний з апостолів, як вважає Церква, не виголосив стільки промов, не залишив стільки послань, як ап. Павло. І врешті-решт своєю мученицькою смертю в ім`я Господа він повністю довів свою відданість Ісусу Христу.
День пам`яті апп. Петра і Павла або, як казали у народі «Петра», сприймався як велике свято, до якого готувалися заздалегідь: білили хати, оздоблювали рушниками стіни, скрізь чисто прибирали. Вранці у цей день всі йшли до церкви, а повернувшись, розговлялися мандриками — спеціальними пампушками, які пеклися з пшеничного тіста, яєць та сиру. Сама назва печива виникла від того, що, мандруючи по шляхах, Петро з Павлом харчувалися «мандриками». Кажуть, що у цей день зозуля перестає кувати, тому що, за народним повір`ям, вона вкрала у Св. Петра одну мандрику, і за це Бог покарав її тим, що кожного року у цей час вона давиться мандрикою та перестає кувати.. Якщо ж зозуля кує після Петра — це віщує нещастя.
У деяких місцях день Петра вважався святом рибалок, тому що ап. Петро усюди відомий як покровитель рибного промислу. Раніше рибалки молилися йому, відправляли молебни, усією громадою збирали на свічку, яку ставили у церкві до ікони Петра.
День Петра, що безпосередньо слідував за Івановим днем, сприймався разом з Купалом як єдиний літній святковий, цикл, тому вони були настільки схожими, що нерідко і в піснях назва одного легко замінювалася іншим. Іноді і всі купальські пісні в Україні називалися «петрівочками». Так, заспів у пісні «мала нічка купа-линка» легко вар`ювався з «мала нічка петрівочка». Також як і в купальську ніч, збирали трави, розводили вогнища.
У цей час починаються жнива, тому існувало народне вірування, що справа Св. Петра — «жито зажинати». В одній з народних колядок Святі апостоли прямо зображуються плугатарями:
Святий Петро за плугом ходить, Святий Павло волоньки водить, А сам Господь-Бог пшеничку сіє, А святий Ілля заволочує.
Поширеним було повір`я про гру сонця у цей день, яке, як і в Світле свято Воскресіння Христа, грає незвичайними кольорами, і вони переливаються, міняться, як веселка.
Образ Св. Петра часто використовується у народних легендах. Так, у одній з них розповідається, як Св. Петро з Богом людей парували.
Йшли якось під час жнив Св. Петро та Господь полем. В одному місці побачили вони дівчину, яка працювала, не підводячи голови, а в іншому місці побачили ледащицю, робота її стояла, а вона спала у затінку. В іншому місці вони знову побачили одного хлопця працьовитого, а іншого лінивого; і запропонував тоді Св. Петро спарувати лінивого до лінивого, а працьовитих теж разом. Господь заперечив: тоді ліниві вмруть з голоду. Навпаки, треба ледацюгу спарувати з тим, хто любить працювати. Так в житті і буває часто,— розповідає легенда,— якщо один у подружжі працьовитий, то інший ледащо.
У день Петра закінчується Петрів піст.
 
(30 ЧЕРВНЯ/13 ЛИПНЯ). ПОЛУПЕТРА, АБО ПЕТРОВОГО БАТЬКА. Назва цього дня пов`язана лише з народною традицією. Колись у цей день варили три горщики борщу з трьох півнів у згадку про те, що апостол Петро тричі відрікався від Христа, і тричі співав півень.