1 ТРАВНЯ. У багатьох європейських народів місяць травень відомий, як май, походження назви якого пов`язують часто з ім`ям римської богині Майї, якій цей місяць і був присвячений. Іноді походження назви місяця пов`язують ще з латинським majores — «предки», тому що у цей час у Давньому Римі згадували померлих предків.
У цей день римляни здавна виконували обряд, який в тій чи іншій мірі був відомий майже всім європейським народам. Рано-вранці виходили у поле з музикою збирати зелені гілки, якими прикрашали двері своїх родичів та знайомих. Першого травня поливали одне одного водою, купалися у Тибрі, куди весталки (жриці богині Вести, покровительки домашнього вогнища) кидали солом`яні опудала, що символізували прощання з зимою та початок літа.
Пережитки цих обрядових дій збереглися навіть до кінця XIX — початку XX ст. у багатьох народів. При всій різноманітності звичаї ці мали й спільні риси. Перш за все обов`язковим було внесення у село або місто зеленого дерева, яке називали маєм або майським деревом, що символізувало прихід літа. Дерево це прикрашали, навколо нього танцювали, співали люди, які також були прикрашені свіжими гілками.
У Німеччині та Данії в цей час молоді люди їздили на конях з села в село, тримаючи у руках зелене гілля або прив`язавши його до капелюхів. Цей звичай мав спеціальну назву «привозити літо на конях».
У греків перше травня — веселе свято, дуже схоже на українські Зелені свята. В цей час будинки прикрашалися зеленню, а всі люди йшли до гаїв і там святкували. В Іспанії найкращу дівчину одягали у біле плаття, прикрашали квітами, як царівну садовили її на трон, а подруги збирали гроші на честь богині Майї.
Першого травня на Заході також ходили від дому до дому з побажаннями господарям благополуччя та багатого врожаю. Всі ці звичаї були тісно пов`язані вже з новим етапом у сільськогосподарському житті. Селяни вірили, що прикрашаючи себе та своє житло зеленню, квінтами, вони тим самим закликають рослинність до активного цвітіння.
Крім того, перше травня у Західній Європі було по-в`язано із демонологічними повір`ями. У деяких місцях Німеччини Іванів вогонь (Купало) запалювали у переддень першого травня. Як і в Києві в Іванову ніч відьми та інша нечиста сила збиралася на Лисій горі, так у переддень першого травня, в ніч, що відома усьому світові як Вальпургіева (за ім`ям св. ігумені Вальпургії, пам`ять якої католики відзначають 1-го травня), уся нечиста сила, за повір`ям, збиралася на найвищій горі Гарцу Брокені, щоб під керівництвом самого сатани перешкодити благополучному приходу весни; здійснюючи різні магічні дії, вони насилали причину на людей та худобу й посіви.
Вальпургієва ніч — давнє свідоцтво того, що колись новий рік у деяких західних народів починався у травні. Саме тому існував звичай у цю ніч розганяти бісів. Так, у німецьких селищах напередодні Вальпургієвої ночі виконували магічні дії: розпалювали багаття, на яких спалювали опудала відьом, обходили будинки із смолоскипами, дзвонили у дзвони.
Перше травня здавна було відомим шкільним святом у Литві та Польщі, яке називалося «майовка».
В Україні свято першого травня, як народне, не було відомим, а існувало, як і в Польщі та Литві, веселе гуляння молоді.
У Києві в день першого травня учителі та учні Київської Академії виїжджали за місто на гору Скавику в урочищі Глибочиця. Для таких прогулянок кожний викладач поезії зобов`язаний був написати комедію або трагедію. Інші учителі писали діалоги. Розважаючись «на лоні природи», співали хором.
Таким чином, відомий сьогодні Першотравень прийшов в Україну з Заходу, але був тут менш розповсюдженим у зв`язку з тим, що рослинність розквітає в Україні пізніше, і всі звичаї, пов`язані з культом рослинності, приєдналися тут до інших свят: Купайла та Зелених свят.
 
(1/14 ТРАВНЯ). Сщмч. МАКАРІЯ. Митрополит Київський. До 1494 року був архимандритом Віленського Свято-Троїцького монастиря, а потім собором єпископів Київської, митрополії був обраний на кафедру митрополита Київського та всієї Русі. У той час митрополити жили у Вільні, а їхня титулярна резиденція залишалася і надалі у Києві. Навесні 1497 року митрополит вирішив терміново приїхати до Києва, тому що до нього дійшли чутки про значне пограбування церков татарами. 1 травня, саме на Великоденному тижні, коли митрополит був у дорозі до Києва, перекопські татари напали на нього під час богослужіння та вбили. Нетлінні мощі сщмч. Макарія були перевезені до Києва й поховані у Софійському соборі. Зараз мощі митр. Макарія знаходяться у соборі Св. Володимира в Києві. Його канонізація відбулася у 1621—1622 роках.
 
(2/15 ТРАВНЯ). ПЕРЕНЕСЕННЯ МОЩЕЙ БЛГВВ. КНН. БОРИСА І ГЛІБА, У СВ. ХРЕЩЕННІ РОМАНА І ДАВИДА. У цей день християнська церква відзначає перенесення мощей Святих. Докладніше про життя цих перших українських Святих див. 24 липня / 6 серпня (день пам`яті Св. Бориса) та 5/18 вересня (день пам`яті Св. Гліба).
* * *
В народі цей день здавна називають солов`їним, тому що з цього часу починають співати солов`ї. Помітили, якщо соловей співає всю ніч буде сонячний день; якщо соловей заспівав на голі дерева, то буде неврожай на садовину; якщо солов`я почуєш раніше зозулі, щасливо проведеш усе літо. Хлібороби знали: соловей заспівав вода почала сходити, можна починати сіяти. Тому казали: Борис та Гліб сіють хліб. День Бориса та Гліба називали ще «бариш-днем» та святкували його, щоб весь рік одержувати бариші. Намагалися продати в цей день що-небудь дуже вигідно, щоб цілий рік був добрий прибуток.
 
Свт. АФАНАСІЯ ЛУБЕНСЬКОГО. Патріарх Царгородський (Константинопольський). За походженням з острова Кріт, прізвище його Пателарій. Відомий своїми чернечими обітницями у монастирях Салонік, Афону та Єрусалиму. Деякий час був патріархом Царгородським, після патріаршої кафедри у 1651 році два роки перебував на Афоні. 1653 року подорожував до Московії. Коли повертався звідти, у Брянських лісах був пограбований розбійниками, після чого тяжко захворів і вимушений був зупинитися в Україні у Мгарському монастирі біля Лубен на Полтавщині. 5 квітня 1654 року помер в цьому ж монастирі і був там похований. Через 8 років мощі його були відкриті та виявилися нетлінними, у зв`язку з чим у 70-х pp. відбулася канонізація святителя, якого у народі називають ще Афанасієм Сидячим, тому що похований він, за грецьким звичаєм, у сидячому положенні.
 
(3/16 ТРАВНЯ). Прп. ФЕОДОСІЯ ПЕЧЕРСЬКОГО. Народився близько 1036 року у м. Василькові, що недалеко від Киева, у родині княжого службовця. Молоді роки Феодосія пройшли у Курську, куди родина незабаром переїхала з Києва. Сім`я Феодосія була набожною, особливо відзначався у цьому батько, але він помер, коли хлопцеві було 14 років. Вже в дитинстві Феодосій з великою увагою сприймав релігійну науку, цікавився розповідями про Ісуса Христа, Святих та ченців. Мати не підтримувала його релігійних настроїв і мріяла про світську кар`єру свого сина.
Одного разу Феодосій спробував утекти з дому, щоб разом з мандрівниками відвідати святий Єрусалим, але мати наздогнала його та повернула додому. Іншим разом, довідавшись, що в деяких церквах не вистачає проскурок, він почав молоти муку та випікати їх, чим мати знову була незадоволена. Нарешті Феодосій оселився біля священика в іншому місці, допомагав йому під час богослужінь та випікав проскурки. Але мати знайшла його і тут.
Незважаючи на небажання матері бачити його ченцем та суворі покарання за спроби втекти з дому, Феодосій у віці 23 років остаточно залишив Курськ та прибув до Києва, де, дізнавшись, про подвиги Св. Антонія, прийшов до нього та почав благати допомогти йому стати ченцем. Антоній зважив на його бажання та прийняв до себе. Через чотири роки мати все ж таки знайшла його у Києво-Печерському монастирі, але на цей раз він умовив і її стати черницею, що вона й зробила у монастирі Св. Миколая в Києві.
Вже з самого початку свого перебування у Печерському монастирі Феодосій відзначався надзвичайно суворими чернечими обітницями, що здивувало самого Св. Антонія. Весь час він проводив у праці, пості та молитві. Часто вночі роздягався до пояса та віддавав своє тіло комарам та комахам, а сам у цей час виконував роботу, що була корисною для усієї братії. Ніхто не знав про те, що на тілі він носив волосяницю та вериги. Спав сидячи, а їв тільки сухий хліб та варені овочі. За усі ці аскетичні подвиги та лагідний характер братія обрала його десь близько 1062 року своїм ігуменом.
Ставши ігуменом, Феодосій аж ніяк не змінився, він навіть посилив суворе ставлення до себе та сам виконував усіляку тяжку роботу, не доручаючи її нікому з молодших ченців. Одночасно він мудро керував монастирем, і за його часи кількість ченців значно збільшилася. При ньому відбулися значні зміни у монастирі. Печерне життя монахів, що мало пустельницький характер, не відповідало поглядам прп. Феодосія, ідеалом для якого був гуртожитковий спосіб життя. На поверхні землі були збудовані келії для ченців, які переселилися туди з печер, а в печерах почали ховати тільки померлих ченців та деякі монахи жили там у затворі. Щоб правильно врегулювати гуртожитковий спосіб життя у монастирі, він використав устав Студійського монастиря у Константинополі. Таким чином, прп. Феодосія вважають другим після прп. Антонія засновником Печерського монастиря. Незабаром зразок життя монахів у Печерському монастирі почали переймати усі інші монастирі в Україні, а також в усій східній Європі.
При ігумені Феодосії у 1073 році була закладена нова мурована церква на честь Успення Божої Матері. Невдовзі після цього він захворів та у 1074 році помер. Його поховали в одній з старих печер, що дістали назви Феодосіевих або Дальніх.
1091 року під час перенесення святих мощей преподобного Феодосія з печери до церкви, яку він заснував, його святі мощі були відкриті і визнані нетлінними. З того часу почалося спочатку місцеве шанування прп. Феодосія, а в 1108 році відбулася його урочиста канонізація як Святого.
День перенесення мощей Святого, що відбулося 14/27 серпня, відзначають як ще один день його пам`яті.
Преподобний Феодосій залишив п`ять повчань печерським ченцям, що свідчать про тодішні звичаї. З повчань, звернених до народу, відоме «Про муки Божі».
 
(5/18 ТРАВНЯ). Мц. ІРИНИ. Жила наприкінці І— початку II століття. В Житії Св`ятої розповідається, що народилася вона в грецькому місті Магедоні (або інакше Мігдонії) у родині язичника-князя. При народженні їй дали ім`я Пенелопа. Вже маленькою дівчинкою вона була такою вродливою, що всі дивувалися. До шлюбного віку батько поселив її у чудовій башті, де все було зроблене з золота та срібла. Разом з нею жили, виховувалися та діставали освіту ще 13 дівчаток. Коли Пенелопа досягла шлюбного віку, батько почав розмірковувати, за кого її віддати заміж.
Одного разу до кімнати, де сиділа Пенелопа, через вікно залетів голуб, який приніс у дзьобі маленьку гілочку, потім прилетів орел і приніс дівчині вінок з гарних квітів, останнім прилетів ворон, який тримав у дзьобі маленьку змію. Він поклав її перед дівчиною, а сам вилетів у вікно. Вчитель Пенелопи — таємний християнин, пояснив, що це знамення від Ісуса Христа, який повідомив її, що за високі духовні якості він обирає її своєю нареченою, і на землі вона не повинна мати жениха. За це Пенелопа має витримати великі страждання.
Коли батько прийшов до неї, щоб дізнатися, за кого вона хоче вийти заміж, вона попросила у нього сім днів для роздумів. Як тільки батько пішов, Пенелопа звернулася до язичницьких ідолів і запитала у них, чи виходити їй заміж, але вони мовчали. Тоді вона викинула їх у вікно, і вони розбилися. Вночі уві сні вона побачила ангела Божого, який прийшов до неї повідомити, що тепер її ім`я буде Ірина, тому що у перекладі з грецької воно означає «мир, благодення». Ірина має допомогти знайти мирний притулок багатьом людям, які звернуться до Бога та врятуються. Ангел повідомив також, що до неї прийде Тимофій, учень самого ап. Павла, і від нього вона прийме хрещення. Через деякий час Тимофій дійсно прийшов й охрестив Пенелопу з іменем Ірина. Він залишив їй апостольські писання, і вона довідалася про християнське вчення.
Через сім днів, коли батько прийшов до неї, щоб довідатися про її рішення, вона відповіла, що хоче присвятити себе Богові, про якого він не знає, Ісусові Христові, а його ідоли — це тільки золото та срібло, яке треба віддати вбогим. Потім вона розповіла батькам про Христа, але не знайшла у їхньому серці відповіді. Розлютований батько наказав кинути її під ноги коням, щоб вони її забили, але жоден з них не торкнувся її, а один з коней, що був найлютішим, налетів на батька та вбив його. Але Свята Ірина молитвами зцілила його, і він підвівся, начебто нічого й не сталося. Бачачи таке диво, батько та мати прийняли християнське вчення, а разом з ними ще три тисячі людей, які бачили все своїми очима.
Через деякий час країною почав правити інший цар-язичник. Він почув про Ірину, звелів привести до себе та наказав їй принести жертву язичницьким богам, але вона відмовилася. Тоді цар наказав вкинути її до ями, у якій були змії. Десять днів вона просиділа у цій ямі неушкодженою, а усі гади загинули — це ангел небесний охороняв Святу. Потім почали пиляти її тіло пилкою, але воно стало твердим, як камінь. Вгсім тисяч людей бачили це диво і довірили в Ісуса Христа, з князя-язичника вигнали геть з міста.
Син князя вирішив помститися за батька і пішов на місто Магедон війною, але Ірина помолилася Богові, щоб він врятував місто від ворогів. Молитва Святої дійшла до Бога, і він осліпив князя та його воїнів. Вони почали просити Ірину, щоб її Бог повернув їм зір. Як тільки всі знову почали бачити, син князя вирішив помститися Ірині, наказав привести її і почав примушувати принести жертву ідолам. Ірина відмовилася, тоді її вкинули до в`язниці, де до неї з`явився сам Ісус Христос, заспокоїв її та звільнив від ворогів.
Свята Ірина продовжувала проповідувати вчення Христа та здійснювала багато чудес, зцілюючи важкохворих і навіть оживила мертвого. Ще тисячі людей прийняли християнську віру та охрестилися. І знову нечестиві правителі знущалися з неї та наказували зректися Ісуса, але вона завжди перемагала.
Одного разу до Святої Ірини прийшов її перший вчитель-християнин, і вона дуже зраділа. Вона сповістила всіх людей, що покидає їх, але не пояснила, куди іде. Разом зі своїм вчителем вона знайшла пусту труну у печері і наказала закрити її там і привалити важким каменем, а відкрити дозволила лише через чотири дні. Коли камінь зняли і труну відкрили, побачили, що там нікого немає. Сталося це 5 травня у місті Ефесі.
* * *
Оскільки день пам`яті Св. Ірини припадав на початок ` травня, у народному побуті в цей день здавна садили капусту. Робили це жінки, тому що вважалося, «якщо чоловік посадить овочі, вони зацвітуть, але не дадуть плоду». У цей день спалювали траву на полях, що залишилась з минулого року.
 
(6/19 ТРАВНЯ). Прав. ІОВА БАГАТОСТРАЖДАЛЬНОГО. Старозавітний страждалець, історія якого описується у повчальній книзі, що носить його ім`я. В цій книзі Іов зображується людиною непорочною, справедливою та богобоязненою. У нього було семеро синів і три дочки, він був найзаможнішою людиною на Сході. Благочестя Іова сатана пояснював цим великим багатством та запропонував Богові випробувати цю людину. У короткий строк Іов втратив своє багатство та усіх своїх дітей, але жодного слова проти Бога він не вимовив. Тоді сатана наслав на нього страшну хворобу — проказу, яка вкрила його тіло від голови до п`ят. Сім днів та сім ночей друзі оплакували його нещастя. Спочатку не витримав і Іов, проклявши той день, коли народився. Але потім він розкаявся та знову прийняв все, що послав йому Господь. Після цього він знову одержав від Бога і багатство, і численну сім`ю. Прожив Іов 140 років.
* * *
У народному побуті Багатостраждального Іова назвали Горошником. Вважалося, що у цей день добре сіяти горох. І ще помітили, якщо день ясний, буде багато огірків.
 
Прп. ЮВА (ІОАННА ЖЕЛІЗА). Ігумен та чудотворець Почаївський. Народився близько 1551 року на Покутті в Галичині (Коломийщина). Походив з дрібної шляхетної родини. До прийняття чернецтва ім`ям прп. Іова було Іван. Коли хлопцеві виповнилося десять років, він став послушником Угорницького Спаського монастиря, в якому після відбуття послуху став ченцем під ім`ям Іова. Було тоді йому лише 12 років. Вже в молодому віці він дивував всіх чернечими подвигами, а коли досяг повноліття, був висвячений в ієродиякони, а після того — в ієромонахи. В 30 років прийняв схиму і під цим ім`ям був відомий вже до самої смерті.
Близько 1584 року завдяки своїй славі прп. Іов був запрошений на посаду ігумена Дубенського Чеснохресного монастиря на Волині. Цим монастирем він керував близько 20 років, у тяжкі часи, коли польська влада почала насаджувати унію. Під керівництвом прп. Іова у монастирі існувало братство, яке займалося вивченням та переписуванням духовних книг православного християнства. Десь наприкінці XVI або на початку XVII ст. прп. Іов вирішив здійснити свій давній намір — віддатися молитвам та роздумам у спокійному, тихому місці. Він обрав Почаївську гору, «здавна світлістю чудес многих осяяну», яка завжди привертала до себе увагу багатьох побожних ченців. В 1597 році побожна Анна Гойська зробила великий грошовий внесок на заснування Почаївського монастиря. Незабаром братія обрала прп. Іова його ігуменом, і на цій посаді преподобний пробув близько п`ятдесяти років, до самої своєї смерті. По суті, прп. Іов став для Почаївського монастиря тим, ким був прп. Феодосій для Києво-Печерського. З пустельницького він перетворив його на гуртожитковий, упорядкував щоденне життя, запровадив регулярні богослужіння. За часів ігуменства прп. Іова слава про монастир поширилася. Цьому сприяло і те, що тут знаходилися священні реліквії: стопа Божої Матері та її чудотворний образ, який грецький митрополит Неофіт подарував Анні Гойській, а вона передала його монастиреві. Але не тільки це, а й сама особа прп. Іова викликала популярність монастиря. Ігумен був відомий як великий аскет та подвижник. Часто, заховавшись від світу в печері, він довго і гаряче молився. До того ж він був ще зразком працездатності. Відомо, наприклад, що власними зусиллями він розвів сад навколо монастиря та викопав глибоку криницю й два ставки. Після смерті покровительки монастиря Анни Гойської її онук і спадкоємець пограбував монастир і навіть забрав звідти чудотворний образ Божої Матері. Більше як 25 років прп. Іову довелося проводити судовий процес, щоб повернути реліквію. Але ще до завершення судової справи з Благодаті Господньої образ Божої Матері було повернено до монастиря, а згодом за рішенням суду було повернено й пограбоване майно.
В 1649 році завдяки прп. Іову побожні Федір та Єва Домашевські зробили новий щедрий внесок на користь монастиря, завдяки чому на Почаївській горі була збудована нова мурована церква на честь Пресвятої Тройці, у якій і зберігався чудотворний образ Божої Матері.
Крім чернечих обітниць, прп. Іов займався ще й літературною діяльністю, він переклав писання Святих Отців церкви та створював казання.
Упокоївся прп. Іов 28 жовтня 1651 року, коли йому виповнилося вже сто років. Коли відкрили нетлінні мощі преподобного, біля них почали здійснюватись чудеса, і прп. Іов був канонізований Київським митрополитом Діонісієм Балабаном.
25 травня, 20 червня і-10 жовтня за старим стилем згадують прп. Іова у день загальної пам`яті Волинських Святих.
 
(7/20 ТРАВНЯ). Новомч. ПАХОМІЯ НОВОГО. Народився в Україні наприкінці XVIII ст. За переказом, ще молодим потрапив у полон до татар, які, продали його одному турку до міста Усаки. 27 років Пахомій служив цьому туркові, і він так полюбив свого невільника, що навіть захотів зробити його своїм спадкоємцем. Проте турок виголосив тільки одну умову, щоб Пахомій прийняв магометанство. Пахомій не погодився. Тоді ставлення турка до українця зовсім змінилося. Почалися знущання. Турки не облишили наміру привернути його до своєї віри; коли одного разу Пахомій тяжко захворів, йому сказали, що під час непритомності він прийняв магометанство. Видужавши, невільник втік з Туреччини до Афону і там прийняв чернецтво. На Афоні він прожив 18 років, але думка про те, що він дійсно під час непритомності прийняв магометанство, не давала йому спокою. Таємно він повернувся до турецького міста, і турки впізнали його. За зраду Магомета він був тяжко покараний. 7 травня 1730 року йому відрубали голову. Через деякий час його нетлінні мощі були визнані святими і знаходяться зараз в монастирі Св. апостола Іоанна Богослова на острові Патмос.
 
(8/21 ТРАВНЯ). АПОСТОЛА І ЄВАНГЕЛІСТА ІОАННА БОГОСЛОВА. Один з дванадцяти учнів Ісуса Христа. Почувши проповідь Христа, він не роздумуючи, пішов за ним і став найулюбленішим учнем Господа. Це він разом з ап. Петром приготував пасхальну вечерю, а на самій вечері був поруч з Ісусом. Іоанн був єдиним з апостолів, що стояв на Голгофі біля хреста Ісуса. Він же перший і повірив у воскресіння Господа. До успіння Богоматері він не залишав Палестини, тому що в його обов`язок входило піклування про Божу Матір. Після її смерті Св. Іоанн переніс свою діяльність у Малу Азію, продовжуючи справу ап. Павла в організації церкви в цьому регіоні. Помер Іоанн у 105—106 pp., коли йому було вже сто років і сім місяців.
Величезною заслугою ап. Іоанна було створення Євангелія, яке він написав пізніше, ніж Матвій, Марк та Лука. Своєю роботою він доповнив прогалини, які існували у трьох попередніх євангелістів. Сам ап. Іоанн вважав, що у інших Євангеліях недостатньо висвітлена Божественна природа Спасителя, що могло дати підстави вважати Господа звичайною людиною. Крім того, ап. Іоанн докладніше описав ті моменти життя Спасителя, які могли стати взірцем для християн і зробити більш зрозумілим його життя. Особливістю Євангелія Іоанна вважається його вчення про Логос, що існував предвічно.
Іоанну Богослову належить ще «Апокаліпсис» або «Одкровення Іоанна Богослова», яким закінчується Новий Заповіт. У «Апокаліпсисі» викладено пророцтво Іоанна відносно долі миру та церкви.
* * *
В народному побуті у цей день пекли обітні пироги та пригощали вбогих. Якщо на дубі з`являлося вже листя, то у цей день сіяли пшеницю.
 
Прп. АРСЕНЇЯ ПРАЦЕЛЮБНОГО. Чернець Києво-Печерського монастиря. Жив у XIV ст. Відзначався працездатністю та старанністю. За переказом, вів вкрай аскетичне життя. їв лише один раз на добу ввечері. Похований у Дальніх (Феодосієвих) печерах. Ще один день пам`яті — 28 серпня/ 10 вересня.
 
(9/22 ТРАВНЯ). ПЕРЕНЕСЕННЯ МОЩЕЙ СВЯТИТЕЛЯ І ЧУДОТВОРЦЯ НИКОЛАЯ З МІР ЛІКІЙСЬКИХ У БАР.
Сталося це за таких обставин. На початку XI ст. варвари захопили Лікійське місто Мір, де був похований Св. Миколай, і спустошили його. Святитель явився уві сні пресвітеру італійського міста Бар і заповів йому перенести мощі до цього міста. Всі християни, які тут жили, зраділи дару Божому. Вони відправили знатних людей та священиків до міста Мір, віднайшли раку з мощами та перенесли її на корабель. При цьому серед тих, хто ніс раку та торкався її, багато зцілилося. 9 травня процесія прибула до Бару. Жителі міста урочисто зустрічали корабель: у руках вони тримали свічки та співали пісень. З радістю та великою пошаною прийняли вони мощі великого Божого Угодника і поховали їх у церкві Св. Іоанна Предтечі.
Через три роки вдячні жителі міста Бар збудували чудовий кам`яний храм на честь Святого Миколая і встановили там золоту раку. При великій кількості людей урочисто було перенесено мощі Святого з церкви Іоанна Предтечі до новозбудованого храму і покладено у раку при вівтарі.
Вперше святкування перенесення мощей Св. Миколая було встановлене папою Урбаном II, що жив у XI столітті. І хоча зародилося це свято на Заході, воно міцно прижилося у церковному календарі східних слов`ян, куди було введене митрополитом Єфремом наприкінці XI ст. У Київській державі свято перенесення мощей святителя Миколая з міста Мір до Бару встановлене за часи Київського митр. Іоанна II і Київського кн. Всеволода (1078—1093).
* * *
У народному побуті цей день має назву Миколи Весняного або Теплого, і Святий сприймається як покровитель тварин, худоби, а також хліборобів та землеробства.
Образ Св. Миколи, як покровителя звірів та худоби, пов`язаний частково з язичницьким Велесом, «скотовим богом». Але в більшій мірі простий народ пов`язував його з улюбленим персонажем часів язичництва — орачем Миколою Селяниновичем. Може, і з цієї причини любили Миколу Милостивого більше, ніж інших святих.
Одна з найголовніших подій «на Миколу» — це вигін коней у поле на першу пашу. «Микола весняний» вважався святом конюхів, і з цього приводу на площі, посеред села, священики кропили коней свяченою водою. В полі їздили вершники — «щоб нечиста сила коней не мучила». Взагалі «Микола Теплий» вважався чоловічим святом, тому що багато хлопців випасали коней цілу ніч уперше.
Про цей день існувало кілька приповідок: «Прийшов Миколай — коней випасай»; «Юрій з теплом, а Микола з кормом?; «Святий Юрій пасе корів, а Микола—коней».
 
(10/23 ТРАВНЯ). АПОСТОЛА СИМОНА ЗИЛОТА.
Один з дванадцяти учнів Ісуса Христа. За переказом грецької церкви, Симон Зилот — саме той жених, у якого на весіллі були присутніми Ісус Христос та Богоматір, і де Ісус Христос перетворив воду на вино. Вважають, що цей апостол проповідував християнство в Африці, Єгипті, Лівії, Мавританії та деяких інших країнах, а також на Британських островах, у Вавілонії та Персії, де він скінчив життя мученицькою смертю.
Церковне свято збігається з одним із давніх язичницьких — поклонінням Матері-Сирій-Землі, яку у цей день вважали іменинницею. Звідси й інша назва свята — Земля-іменинниця.
За давнім повір`ям, у день іменин Землі її не можна було орати, боронувати, рити. Особливо стереглися вбивати кілки, щоб не порушувати її спокою. У цей день ходили копати зілля, яке називали «Симоновим зелом» або «зилом». Казали, що Зилот це Миколин батько і він дає травам зцілюючу силу. Копати зілля треба було до схід-сонця, поки роса є на зіллі, інакше, вважалося, що сила буде не та.
У деяких місцях шукали скарби, адже вважалося, що ап. Зилот допомагав також і в цьому. Можливо, вірування з`явилися тому, що незрозуміле ім`я Зилот нагадувало і слово зілля, і слово золото.
 
Свт. СИМОНА. Печерський чудотворець. Спочатку був ченцем Печерського монастиря, куди прийшов у молодому віці — потім ігуменом Рождественського монастиря у Володимирі над Клязьмою, а з 1215 року до самої своєї смерті у 1226 році — єпископом Володимирським. У Києво-Печерському монастирі залишились у нього друзі, і серед них — чернець Полікарп, людина освічена, але амбіціозна. Вони листувалися. Прп. Полікарп писав про життя у монастирі, жалівся на деяких ченців та інших духовних осіб. Прп. Симон відповів і закликав бути смиренним та скромним, і для того, щоб показати, яким має бути чернець, написав послання, у якому було 8 оповідань про життя 9 печерських Отців, що жили у XI—XII ст. Ці оповідання стали основою «Печерського патерика», який був доповнений іншими розповідями про багатьох печерських Отців. Серед авторів був і прп. Полікарп, який описав життя багатьох ченців у листі до прп. Акиндина, ігумена Печерського.
Своїм посланням прп. Симон досяг мети: чернець Полікарп став смиренним та позбувся гордості та честолюбства. Вважають, що прп. Симон був похований у Києво-Печерському монастирі у Ближніх печерах, хоча є припущення, що там похований не той Симон, а інший, який був єпископом Суздальським у першій половині XII ст.
 
(11/24 ТРАВНЯ). Рівноапп. КИРИЛА ТА МЕФОДІЯ, ВЧИТЕЛІВ СЛОВ`ЯНСЬКИХ. Кирило (християнське ім`я Костянтин), якого називали Філософом, народився у 827 році в місті Солунь. Він був молодшим сином грецького воєначальника Лева. З дитинства відрізнявся розумом та винятковою пам`яттю. Знайомство з творами Григорія Богослова викликало в ньому захоплення богослов`ям. Талановитого юнака запросили жити до палацу, де він виховувався разом з малолітнім імператором Михайлом III. Разом з царевичем він вивчав граматику, арифметику, музику, астрономію, філософію, риторику, християнське богослов`я під керівництвом видатних вчених. Кирило досяг великих успіхів в науці і завжди отримував перемоги в християнських диспутах. Подальше життя він присвятив Богові і разом із своїм братом Мефодієм жив у монастирі. Під час місіонерських подорожей, зокрема до Херсонесу в Криму, вони обернули в християнську віру багатьох язичників. Коли у 862 р. моравський князь Ростислав попросив імператора Михайла прислати до нього духовних осіб для проповідування християнства, було обрано братів Кирила та Мефодія, які володіли багатьма слов`янськими мовами. Саме тоді брати винайшли слов`янську азбуку та почали перекладати Святе Письмо і богослужбові книги. У 869 році Кирило захворів і 14 лютого помер. Висловлюючи велику повагу померлому", римляни поховали Кирила в усипальні ап, а потім за проханням брата Мефодія, перенесли його прах до собору Св. Климента, де біля мощей померлого, за переказом, відбувалися чудеса. Перед смертю Кирило заповів своєму братові продовжувати святу справу освіти слов`ян. Кирило залишив багато промов, перекладів та інших літературно-богословських трудів, пов`язаних з його діяльністю просвітителя та віровчителя. Окремо відзначається ще день пам`яті кожного з Святих братів. Св. Кирила — 14/27 лютого, а Св. Мефодія — 6/19 квітня.
 
Прп. САФРОНІЯ. Чернець Києво-Печерського монастиря. Жив у XIII ст. Про нього відомо те, що він носив на собі волосяницю й залізний пояс, які не знімав з себе до самої смерті. Мощі прп. Сафронія покояться у Дальніх (Феодосієвих) печерах. Ще один день пам`яті — 28 серпня /10 вересня.
 
(14/27 ТРАВНЯ). Прп. НИКИТИ. Чернець Києво-Печерського монастиря. Народився у Києві. Відбував подвиги за часів прп. ігумена Никона. У «Печерському патерику» розповідається, як одного разу вирішив чернець Никита прославитися, і не заради Бога, а для своєї особистої слави почав просити ігумена дозволити йому піти в затвір, щоб стати самітником. Прп. Никон відповів йому, що він ще дуже молодий, і користі від затвору не буде, краще йому працювати разом з братією і вчитися у них. Ігумен розповів Никиті про Св. Ісакія Печерника, якого у затворі спокусили біси, і як важко було врятувати його. Але Никита запевнив, що з ним такого не трапиться, а може, Господь теж дасть йому дар чудо-творення. Ігумен застеріг Никиту не зноситися дуже високо, але Никита зробив те, що задумав. Проте вже через кілька днів його спокусив диявол. Сталося це так. Коли Никита молився, він почув голос і відчув дуже приємний аромат. Він розміркував так: якби це був не ангел, він не молився б зі мною і такого чудового запаху не було б. Никита почав молити Господа, щоб з`явився перед ним, і знову почув голос диявола, який запевняв Никиту, що людина не може бачити Бога, тому він посилає до нього свого ангела, і хай Никита виконує його волю. З`явився диявол у вигляді ангела. Побачивши його, Никита низько вклонився йому як посланцю Бога. Біс сказав Никиті: «З цього часу ти не молися, а читай книжки, таким чином будеш спілкуватися з Богом і будеш корисним для всіх, хто прийде до тебе. А я буду молити Творця про твоє спасіння». Спокусившись словами диявола, почав Никита читати книжки, а біса бачив весь час за молитвою і радів, сподіваючись, що це ангел молиться за нього Богові.
Несподівано Никита почав пророкувати. Одного разу він послав князю Ізяславу таке повідомлення: «Скоро буде вбитий у Заволочі Ґліб Святославич, то пошли сина свого Святополка князювати у Новгород». Як сказав, так і сталося. І з того часу пішла про Никиту слава, як про пророка, і всі князі та бояри почали його слухати. Насправді це біс навчав злих людей вбити чи вкрасти, а потім розповідав про все Никиті, а той «пророкував». Всі книги Старого Заповіту Никита знав, напам`ять, і ніхто з ним не міг змагатися в цьому. А ось Новий Заповіт, тобто Євангеліє та Апостола, він ніколи не читав. І стало зрозумілим, що його спокусив диявол. Тоді всі Святі Отці Печерські на чолі з ігуменом Никоном прийшли та почали молитися за нього і відігнали біса. Потім вирішили перевірити Никиту, запитавши про Старий Заповіт. Никита відповів, що ніколи не читав цієї книги і не знав жодного слова. Це ще раз підтвердило владу над ним диявола. Преподобні Отці навчили Никиту грамоті, і почав він вести смиренне життя, перевершивши всіх у доброчинності. За його високу праведність поставили Никиту єпископом у Новгороді. З цього часу почав він творити чудеса: помолиться Богові — і піде жаданий дощ, почнеться у місті пожежа — Никита молитвою її припинить. Почали прп. Никиту вшановувати як Святого. Упокоївся він у 1108 році у Новгороді. Мощі прп. Никити віднайдені 31 січня 1558 року. Цей день відзначається як ще один день пам`яті Святого. Покояться мощі прп. Никити у Софійському Новгородському соборі.
 
(15/28 ТРАВНЯ). Свт. ІСАЙЇ, єп. РОСТОВСЬКОГО, ЧУДОТВОРЦЯ. Печерський чудотворець. Четвертий єпископ Ростовський. Народився у XI ст. на Київщині в побожній родині. Молодим прийшов до Києво-Печерського монастиря і прийняв пострижения від самого прп. Феодосія Печерського. За переказом, мав добрий, лагідний характер, був покірливим, смиренним, братолюбивим, скромним та терпеливим.
У 1065 році, коли помер прп. Варлаам, який був першим ігуменом Свято-Дмитрівського монастиря у Києві, великий Київський князь Ізяслав умовив прп. Феодосія відпустити прп. Ісайю до Свято-Дмитрівського монастиря на посаду ігумена. Прп. Феодосій погодився, і прп. Ісайя як ігумен цього монастиря став прикладом для всіх в особистому житті та громадських ділах.
Коли у 1077 році мученицькою смертю закінчив своє життя прп. Леонтій, єпископ Ростовський, на його місце був призначений прп. Ісайя. Під час свого єпископства у Ростовській єпархії прп. Ісайя привернув до християнства багатьох язичників Ростовсько-Суздальського князівства і сам був яскравим прикладом для всіх православних. За часів великого Київського князя Всеволода Ярославича у 1089 році брав участь у посвяченні великої мурованої головної Печерської церкви, збудованої на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Спочив 15 травня 1090 року. Мощі його були відкриті 1164 року Андрієм Боголюбським при закладенні собору. Канонізація преп.
Ісайї відбулася пізніше — як вважають, в останній чверті XV ст.
 
Прп. ІСАЙЇ ПЕЧЕРСЬКОГО. Монах Києво-Печерського монастиря. Про нього відомо лише те, що він невтомно працював, виконуючи свою обітницю. Спочив у 1115 році. Мощі прп. Ісайї покояться у Ближніх (Анто-нієвих) печерах. Ще один день пам`яті — 28 (22) вересня за старим стилем.
 
(19 ТРАВНЯ/1 ЧЕРВНЯ). Прп. ІОАННА, єп. ГОТФСЬКОГО. За походженням грек, Іоанн Готфський жив недалеко від Ялти та був обраний готами на єпископа, коли йому було 30 років. 758 року у Мцхеті (колишній столиці Грузії), його освятив грузинський патріарх. Прославився святитель боротьбою з іконоборцями. Стояв на чолі готів під час нападів хозарів, до яких потрапив у полон. Втік з полону до міста Амастриди і там помер близько 785 року. Пам`ять святителя відзначається ще 26 червня/9 липня.
 
(21 ТРАВНЯ/З ЧЕРВНЯ). Блгв. кн. КОНСТАНТИНА та чад його, МИХАЇЛА та ФЕОДОРА, МУРОМСЬКИХ ЧУДОТВОРЦІВ. Згадки про кн. Константина немає в жодному літопису. Дехто вважає його молодшим сином Святослава Ярославича (1073—1076). В описі життя кн. Константина пізніших часів розповідається, що він одержав від батька Муромський уділ, де жили язичники. Для проповідування християнства вирушив туди з родиною, духовенством та військом. Попереду князь вислав свого сина Михаїла, та Муром ці вбили його. Коли приїхав сам кн. Константин, він зумів заволодіти Муромом, але за смерть сина помсти не було. Разом з іншим своїм сином Феодором він проповідував християнство, нікого не примушуючи силою приймати його, а тільки з доброї волі. Завдяки цьому муромські язичники були охрещені. Точна дата смерті князя невідома. Одні вважають, що сталося це 1223 року, інші — 1205 року. Але найвірогідніша третя дата—1129 рік. В 1553 році було відкрито нетлінні мощі кн. Константина та двох його синів — Михаїла та Феодора. Через деякий час всі вони були канонізовані.
(23 ТРАВНЯ/5 ЧЕРВНЯ). ЗНАЙДЕННЯ МОЩЕЙ свт. ЛЕОНТІЯ, єп. РОСТОВСЬКОГО. За переказом, народився у Києві наприкінці XII ст. Св. Леонтій ще з молодих років виконував чернечу обітницю у Києво-Печерському монастирі та був найперший з його ченців, висвячених на єпископа. Був людиною освіченою та, великим
подвижником. Відомо, що в своїй Ростовській єпархії він навчав язичницьких дітей християнській вірі, сам хрестив їх. За це св. Леонтій зазнав багато переслідувань. Коли язичники вигнали його з Ростова, він збуду* вав у полі невелику церковку, у якій навчав дітей істинній вірі. Одного разу батьки цих дітей прийшли до нього, щоб вбити. Св. Леонтій не злякався, а вийшов до них з хрестом у руках, і язичники відступили, дехто з них навіть хрестився. Проповідуючи християнську віру, він обійшов багато міст та сіл. Господь наділив його даром творити чудеса, що він і використовував у своїй місіонерській діяльності. І все ж таки життя святителя закінчилося трагічно, мученицькою смертю від руки язичників. За одними даними, це сталося 1073 року, за іншими,— 1077. У 1164 році були відкриті його нетлінні мощі, а десь у 90-х роках XII ст. він був канонізований.
 
(27 ТРАВНЯ/9 ЧЕРВНЯ). Прав. ІОАННА РУСЬКОГО, СПОВІДНИКА. Народився в Україні в побожній селянській родині на початку XVIII ст. Рано втратив батьків. Його віддали у солдати. В 17І1 році під Азовом був захоплений у полон татарами, які продали його у неволю до Туреччини. Господар-турок, до якого він потрапив, настійно вимагав, щоб Іван прийняв магометанську віру, навіть знущався з нього, але переконавшись в його непохитності у відданості Ісусові Христу, облишив свій намір. Святий Іоанн вдень тяжко працював, а вночі молився в печері, щоб Господь дав йому сили витримати всі знущання. Слава про Іоанна як про святу людину поширилася навкруги. Помер він 27 травня 1730 року. Грецька православна церква визнала його Святим. Мощі прав. Іоанна знаходяться на острові Євбеї.
 
КЛЕЧАЛЬНИЙ, ЗЕЛЕНИЙ, РУСАЛЬНИЙ ТИЖДЕНЬ. Відзначають його через місяць після дня Св. Юрія. Це тиждень перед святом Святої Тройці, яке після прийняття християнства в Україні частково злилося з церковним троїцьким. Клечальним цей тиждень називається від слова клечанне — «зелень, зелене гілля» — головний атрибут цього свята. Слово русальний — залози чене від римлян, у яких в цей час існувало свято під назвою rosalia; dies rosarum — «розалії», «день троянд» (рож). Давні римляни у травні прикрашали себе трояндами, які розквітали у цю пору і призначалися померлим; трояндами прикращалися і гробниці небіжчиків. Обряд цей і мав назву «розалій». Існує й інша точка зору, згідно з якою назва святкування була пов`язана з вшануванням русалок, яким на цьому тижні в Україні приділялося багато уваги.
 
ТРОЙЦЯ, ТРІЙЦЯ. Церковне дванадесяте свято, яке відзначають у 8-му неділю по Пасці. Через те, що це свято припадає на 50-й день після Пасхи, Церква називає його ще П`ятидесятницею. Зміст християнської Тройці відповідає розповіді новозавітної книги «Діяння апостолів», де йдеться про зійдення на апостолів у 50-й день після воскресіння Христа Духу Святого, після чого вони заговорили різними мовами, хоча ніколи цьому не навчалися: «Коли ж почався день П`ятидесятниці, всі вони однодушно знаходилися вкупі. І раптом зчинився шум-із неба, ніби буря раптова зірвалася, і переповнила весь той дім, де сиділи вони. І з`явилися їм язики поділені, немов би огненні, та й на кожному з них по одному осів. Усі ж вони сповнились Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав» (Діян.., 2: 1-4). У християнстві цей переказ слід розуміти як завдання Христа учням нести звістку про його вчення усім народам. Таким чином апостоли одержали силу «з неба» і почали проповідувати про Ісуса, що воскрес, як про Христа, Царя та Господа. Цей момент називають народженням церкви.
У богослужінні свято зійдення Святого Духу відзначається разом із з`явленням перед людьми Трійці, тому що у пришесті Духа до людей виявляється повнота божества. Тому у православ`ї П`ятидесятниця називається Трійцею. У центр храму в цей день виноситься ікона Святої Трійці у вигляді трьох ангелів, що з`явилися перед праотцем Авраамом. Ікона зішестя Святого Духу зображує вогняні язики над дванадцятьма апостолами, що сидять разом, оточуючи символічний образ «космосу-світу». Це і є перший образ «апостольської» церкви.
* * *
В день Трійці з часів раннього християнства храми та-будинки прикрашаються свіжими зеленими гілками дерев на ознаку того, що Святий Дух дає життя усьому створеному Богом. Використання на Трійцю гілля дерев, квітів та трав-християнська церква запозичила від іудейської релігії. Так, на свято П`ятидесятниці давні євреї за Мойсеєвим законом приносили до храму початки жнив, що у Палестині закінчувалися у цей час, тобто приблизно у середині травня. Тоді ж у пам`ять про закони, що були одержані Мойсеєм на горі Синай у іудеїв прийнято було прикрашати будинки, площі та церкви квітами та гілками, що у весняну пору було найкращою прикрасою.
Увібравши в себе багато рис іудейської П`ятидесятниці, християнська Трійця приєднала й національні риси тих свят, з традиціями яких вона частково злилася. Так, у росіян Трійця зблизилася з Семиком, у білорусів — з Зеленими Святками, Семухою, а в українців — з Зеленими Святами.
Основа троїцької обрядовості — культ рослинності, що в цей час починає розквітати. Майже у всіх давніх народів гілля та квіти були прикрасою храмів у дні свят та жертвоприношень. Усілякі урочисті процесії супроводжувалися носінням зеленого гілля, яке у далекі часи було загальнозрозумілим символом: гілка маслини — символ миру, лаврова—перемоги та слави, дубова — мужності.
В Україні ще у минулому столітті до церкви приносили різні трави: зорю, м`яту, канупер тощо. У середину цих трав ставили трійну свічку, що називалася Тройцею, яка повинна горіти протягом усієї обідні. Потім ці трави використовували як оберіг від різних хвороб, а троїцьку свічку давали в руки вмираючому.
 
ЗЕЛЕНІ СВЯТА, (три останні дні Клечального тижня і три перші дні Троїцького тижня). Перш за все — це свято перемагаючої весни на порозі літа, коли природа ніби святкує з людиною своє відродження. Завдяки цьому і всі пов`язані з святкуванням звичаї мають особливе поетичне забарвлення, що відбилося у піснях, іграх, в звичаях та повір`ях.
Святкування починається з четверга. В цей день дівчата йдуть у поля, в левади або ліс і там завивають вінки «на всі святки». Вінки в`ють з конвалій, незабудок, васильку, чебрецю, вплітають і полин — як засіб від русалок.
У деяких селах зберігся звичай «завивати берізку», який у давнину мав аграрно-магічне значення: не відриваючи гілля від дерева, завивали «на врожай», завивали також і «на себе», «на всіх рідних» й по вінках намагалися дізнатися про долю кожного. Для цього у неділю, день Трійці, вінки «розвивали» та оглядали: чи ще свіжий чи вже зів`яв. По цьому судили про щастя або нещастя.
Використовували гілля різних дерев: клена, ясеня, липи, осоки, але ні в якому разі не верби. Особливо шанована в Україні була тополя, роль якої у весняній обрядовості була аналогічною російській березі. Існував звичай ставити головне дерево перед воротами та дверима, щоб захистити себе від відьом. Для цього ж по кутках хліву встромлювали іноді осику. За допомогою цього ж дерева вгадували, чи всі члени родини доживуть до наступного клечання: якщо внесене на ніч дерево вранці залишиться зеленим — усі будуть здорові, якщо листя почорніє — хтось тяжко захворіє, а може, навіть,— вмре.
Під час святкування дівчата влаштовували спільну їжу, причому обов`язковою у ній була яєшня. Яйце, починаючи з Пасхи, проходило крізь усю весняну обрядовість: воно з`являлося як символ зародження нового життя, а коли весна закінчувалася,— яйце вживали у вигляді яєшні (зародок повинен був перетворитися на плід). Аграрний магічний зміст обряду — подібне викликають подібним—у повній мірі виявився і тут. З Трійцею закінчувалася головна весняна календарна обрядовість.
Колись відомий був звичай, що називався «водити тополю». Для цього дівчата вибирали з поміж себе найвищу дівчину, яка мала зображувати «тополю». П рясно прикрашали намистом, стрічками, барвистими хустками і потім водили по селу й по полях, де в той час вже колосяться жита. Якщо зустрічалися люди, «тополя» їм низько вклонялася, а господарі пригощали дівчат. «Тополі» ж давали подарунки або гроші «на стрічки». Водячи «тополю», дівчата співали:
Стояла тополя край чистого поля; Стій, тополенько, не розвивайся, Буйному вітрові не піддавайся...
Інколи аналогічний звичай мав назву «водити куща». Обряд прикрашання дерев — це теж відгомін язичницької старовини, коли наші пращури вклонялися деревам, молилися їм. Священні дерева були у них на полях, на дорогах поміж селами. Прикрашання дерев та їхнє вшанування свідчить про бажання заручитися могутньою допомогою природи у повсякденних справах хлібороба.
Існувало вірування, що й душі померлих оселяються у деревах, у його зеленому гіллі. Саме тому Зелені Свята, крім усього іншого,— ще й народне свято поклоніння душам небіжчиків, вшанування предків. Відбувається це ще й тому, що на Зелені Свята починає цвісти жито, а за давнім народним віруванням, у час цвітіння хлібних злаків прокидаються померлі. Цвітіння хлібів — час дуже відповідальний, від якого у значній мірі залежить врожай. Тому і поминали в цей час своїх предків-небіжчиків, приносили їм жертву, влаштовували тризну. За стародавнім віруванням — померлі предки — це постійні охоронці свого роду, його покровителі, які здатні впливати на врожай і допомагати в усіх хліборобських справах своїх нащадків.
У Зелену суботу здавна існував звичай поминати самогубців та усіх, хто загинув у невідомих країнах, хто зник безвісти.
 
ДУХІВ ДЕНЬ. (51-й день після Пасхи або перший понеділок після Трійці). Це свято у народному календарі дуже важко відокремити зід усього попереднього троїцького тижня. Саме в цей день у деяких місцях розвивають вінки, що були завиті ще в четвер. З Духовим днем пов`язані і повір`я, обряди навколо русалок.
Ще у день П`ятидесятниці існував звичай після літургії йти хресним ходом до криниць та кропити їх свяченою водою. Після цього священик кропив усе село, а якщо хтось з селян хотів окропити своє житло, він виставляв біля дому стіл, вкривав його скатертиною, а зверху клав хліб-сіль. Священик заходив в цей дім, кропив усе в господарстві, кропив криницю. Все це було пов`язане з вірою селян у існування «криничних русалок». Взагалі повір`я про русалок були дуже поширеними в Україні.
За давнім, ще язичницьким уявленням, навесні, як тільки зазеленіють луки, а поля та повітря наповняться весняними пахощами, з рік та озер на берег виходять русалки.
В українців уявлення про русалок були міцно пов`язаними з Троїцьким або Русальним тижнем. Уявлення ці були по всій Україні однотипними. Русалки — це дівчата, що втопилися, мавки (навки) —душі дітей жіночої статі, які вмерли без хрещення. Через те що діти ці маленькі, то й слово мавка зближують іноді з прикметником малий, а іноді з давньоруським «навь» — «мертвець» (звідси І навка). Слово мавка у народі пояснюють іноді звуконаслідувальним «мяу» — так ніби, як кішки, кричать маленькі мавки.
Існувало вірування, що злі духи викрадають душі цих немовлят і звільняють їх тільки на Зелені Свята. Тоді душі ці підіймаються у повітря та тричі просять, щоб
їх охрестили. Якщо хтось з християн почує їхній голос, то повинен сказати: «Іван та Марія! Хрещу тебе в ім`я Отця, Сина і Святого Духа. Амінь», - тоді ангели підхоплюють душі немовлят та зносять на небо.
Русалки, за народним уявленням, вродливі блідолиці дівчата з розпущеним волоссям, найчастіше зеленим. * Очі ж у них глибокі та сині, як і ті водоймища, де вони живуть. На голові кожної русалки вінок з осоки, і тільки у найстаршої, царівни, вінок сплетений з водяних лілей. Виходячи на берег, вони сідають біля води і розчісують своє довге волосся або водять таємничі хороводи. У Русальний тиждень вони виходять на землю, бігають по полях, співають пісень та гойдаються на гілках дерев. Русалчині пісні дуже небезпечні: хто їх почує, як заворожений, підійде близько, а русалки заманять його у своє коло, будуть жартувати з ним, а потім залоскочуть і затягнуть на дно.
Особливо небезпечні вони у четвер — Русалчин Великдень. Тому під час Русального тижня не купалися. А виходячи з села, дівчата брали з собою полин, якого русалки дуже бояться. Зустрівшись з дівчиною, вона обов`язково питала, що є у людини: полин або петрушка. Якщо відповісти «полин», русалка скаже: «Сама ти ізгинь». Якщо вкинути полин у воду, то після цих слів можна навіть купатися. Але погано буде тому, хто відповість русалці, що у нього не полин, а «петрушка». Русалка одразу ж відповість: «Ти ж наша душка» та почне лоскотати до смерті.
За народним уявленням, русалки просили дати їм сорочки, нитки, пряжу, щоб не ходити роздягнутими. Жінки та дівчата виконували їхнє прохання, розвішуючії все для них на деревах. Можливо, це було залишком давнього жертвоприношення водяним дівам.
У північних росіян та українців уявлення про русалок зливалося з відьмами та чаклунками. Тому як у представниць нечистої сили, весілля у них були у так звані «горобині ночі». Тоді серед загального гуркоту та блискавиць на ріках та озерах теж підіймалася буря, чувся сміх, плескотіння води.
Неясна сама назва «русалка», поруч з якою існують і інші: водяниця, купалка, лоскотуха, мавка. Деякі вважають, що слово русалка походить від русло (ріки), де, за давнім уявленням, вони живуть. Інші доводять, що слово пов`язане з русим волоссям, що вкриває тіло русалок. Проте переважно в повір`ях згадувалось, що волосся у них — зелене. Більш ймовірно, назва русалок походить від давньоруського «русалиа» — «язичницьке свято весни», «ігри у це свято», що запозичене, як вже згадувалося, з лат. rosalia — «свято рож» (троянд).
У різних народів відрізняється і зовнішній вигляд русалки. У українців і на півдні Росії переважно існує образ водяної красуні, у білорусів він пов`язаний головним чином з полем та лісом, а на півночі Росії — це найчастіше косматі жахливі жінки. Мабуть, у останньому випадку образ русалки механічно приєднався до образу лішачихи — подруги лісовика — розповсюдженому у південних російських повір`ях.
І все ж таки у образі русалки, як ні в одному іншому серед образів нижчої демонології, збереглась поетична привабливість язичницького світогляду. Сприяв цьому, мабуть, характер розповідей про цей образ — трагічні історії про самогубство та нещасливу любов. Крім того, їх вічна краса, молодість та чарівність викликали не тільки страх, але й жаль, співчуття, навіть захоплення та любов. Недарма у піснях, повір`ях нерідко їх називають ласкавим, зменшувальним ім`ям. Лякають русалки аж ніяк не своїм зовнішнім виглядом, а зв`язком з потойбічним світом, підступністю, спокусливістю, гріховністю.
У деяких місцях ще згадують про давній обряд, який називався «проводи русалки». У день «проводів» дівчата влаштовували у полі спільний обід — тризну на честь русалок. Потім дівчата ходили з розплетеними косами та співали пісень, у яких прощалися з русалками. Іноді «русалку» вибирали з-поміж дівчат, а іноді робили її опудало з соломи, але потім розривали та розкидали у полі.
У всіх випадках обряд цей виконувався саме у полі, щоб призвати найкращий врожай, який пов`язаний з водою, з вологою, адже виходили русалки з води, а проводжали їх у поле. Звичай цей доводить, що образ русалок, найвірогідніше походить від дуже давніх водяних божеств, які з`являлися на землі саме годі, коли потрібний був дощ для врожаю.
 
УСІХ СВЯТИХ ДЕНЬ (НЕДІЛЯ). Свято християнської церкви, що відзначають у першу неділю тижня, який слідує за П`ятидесятницею, Святою Троицею. У понеділок — Духів день, у неділю — день Усіх Святих. В цей День християнська церква згадує всіх Святих, а також тих Святих, у яких немає окремого дня пам`яті.