1 КВІТНЯ у народному побуті — день, коли згідно з традицією, треба обманювати одне одного у жартівливій формі. Звичай цей запозичений українцями у інших народів.
Так, у давніх індійців в квітні, першому місяці їхнього року, відзначався день народження богині Сіти, або Шіви. На цьому святі влаштовувалися і сценічні вистави, у яких індійці жартома обманювали одне одного, намагаючись таким чином привернути до себе богиню.
Дещо подібне існувало й у римлян. Одразу ж після весняного рівнодення вони відмічали свято на честь божества сміху (Risus). Свято це поєднувалося з різними жартівливими обманюваннями. Л. Апулей, римський письменник, автор «Метаморфоз», писав з цього приводу: «Забави ці, які ми кожного року влаштовуємо на честь Сміху, завжди мають які-небудь вигадки. Ми єдині з усіх народів, що умилостивляє забавами, веселощами та жартами божество, яке називається Сміхом».
Ісландські саги також розповідають, що звичай обманювати Першого квітня існує з дуже давніх часів та введений самими азами, тобто богами. Цей звичай поширений у Данії, Швеції, Норвегії та в багатьох інших країнах.
У англійців день Першого квітня називається all fools day (днем усіх дурнів), а того, кого обманювали, називали Aprilfool (квітневий дурень).
У німців здавна існує звичай посилати кого-небудь, найчастіше дитину, за тим, чого не можна принести. Цей жарт називається in den Aprill schicken — «посилати кого-небудь у квітень», тобто обманювати, «пошуткува-ти, посміятись з когось», а той, кого обманюють, одержав назву Aprilnarr (переклад той же, що й з англійської). Існує думка, що цей жарт у англійців та німців з`явився як наслідування одному з епізодів Святого Письма, сценічне зображення якого існувало у середньовіччі. Зокрема, навесні, напередодні Великодня, зображували, як водили Ісуса Христа від Кайяфи до Пілата, а від Пілата до Ірода. Це дало підставу для виникнення німецької приповідки: «Jemanden vom Pilatus zum Hero-des schicken» — тобто.«посилати кого-небудь даремно».
У чехів та словаків теж існує вираз: «Poslati koho з Aprilem». Цей же звичай відомий також-у Польщі та Литві під назвою Primapriles. Є підстави йважати, що прийшов цей звичай до Європи від римлян разом з самою назвою місяця — «априль» і що він був частиною якогось таємничого язичницького звичаю під час святкування.
Хоча цей звичай і з`явився на чужому грунті, він прижився та поширився серед українців, але цікаво, що лише у межах мешканців міста, серед селян він майже невідомий.
 
Прп. МАРИ ЄГИПЕТСЬКОЇ (1/14 КВІТНЯ). Жила у VI ст. За переказом, у молоді роки Марія була великою блудницею. Одного разу вона з паломниками відвідала Єрусалим та за проханням до самої Божої Матері була допущена до Хреста Господнього, після цього стала ревною християнкою. 47 років вона провела в пустелі у покаянні, спокутуючи свій гріх. Померла у 522 році.
У народному побуті Марія Єгипетська вважалася суддею блудниць на Страшному Суді, якщо вони не розкаялися.
 
Прп. ГЕРОНТІЯ. Був монахом Києво-Печерського монастиря у XIV ст. Виконував обов`язки канонарха, тобто керівника церковного співу. Інших відомостей про нього не збереглося. Мощі прп. Геронтія покояться у Дальніх (Феодосіевих) печерах. Ще один день пам`яті — 28 серпня /10 вересня.
 
(3/16 КВІТНЯ). Новомч. ПАВЛА НЕВІЛЬНИКА. Народився в Україні в XVII ст. Про нього відомо, що в молодому віці він попав у полон до татар, які через деякий час продали його до Константинополя. Власником його виявився теж християнин, який відпустив Павла на волю. Ставши вільним, він одружився з дівчиною-християнкою, яка теж спочатку була невільницею, а потім отримала свободу. Під час переслідування християн Павлові запропонували змінити віру: зректися християнства та прийняти мусульманство, але він категорично відмовився це зробити. Тоді йому відрубали голову. Сталося це у Константинополі 1683 року. Як Святий, Павло канонізований грецькою церквою.
 
(4/17 КВІТНЯ). Прп. ЙОСИПА ПІСНЕПИСЦЯ. Чернець. Родом з Сіцілії. Упокоївся 883 року. В історії богослужіння східної православної церкви відомий як автор багатьох канонів.
* * *
 
У народному побуті цей день пов`язаний з першим криком журавля та пробудженням цвіркуна.
 
Прп. ЙОСИПА БАГАТОХВОРОБЛИВОГО. Чернець Києво-Печерського монастиря. Жив у XIV ст. За переказом, був дуже хворою людиною, і тому він дав обітницю, якщо видужає, піде до Печерського монастиря та стане ченцем. Коли Господь почув його молитви і він видужав, Йосип дотримав свого обіту і прийняв чернече пострижения. Все своє життя він суворо виконував чернечі обітниці. Точна дата смерті прп. Йосипа невідома. Його мощі покояться у Дальніх (Феодосієвих) печерах. Ще один день пам`яті — 28 серпня / 10 вересня.
 
(8/21 КВІТНЯ). Ап. РУФА та ін. За переказом, один з 70 апостолів, син Симона Киринеянина, який ніс хрест Спасителя. An. Руф. був єпископом у Фівах в II столітті.
У народному побуті цей день має назву день Святого Руфа. Вважають, що у цей день все з землі рушиться, все починає рости: і трава, і всяка зелень, посаджена цього дня, буде інтенсивно рухатися вгору. Головною прикметою дня є те, що не можна іти до лісу, тому що цей день належить гадюкам, і через це вони дуже кусаються, і треба їх берегтися. Але якщо гадюка все ж таки вкусить людину, треба якнайшвидше бігти до води, мочити те місце, яке вона вкусила, та промовляти: «На єнісейській горі совиняче гніздо, а в тім гнізді цариця-совиця; виймай свої слуги, виймай свої зуби, і сірі і білі, смугасті, полосасті, хатні, загальні, лугові, лісові, земляні і водяні та жовті жовтениці». Ці слова треба повторити дев`ять разів підряд.
Якщо ж гадюка вкусить худобину то те місце теж треба дуже швидко нам`очитй водою та сказати такі слова: «Розлилося синє море. На синьому морі стоїть дуб: під тим дубом лежить змія неусипущая. Загадай ти своїм панам, десятникам і звели всім нищим, нехай прийдуть, возьмуть зуби і степовим, і луговим, і куцим, і самим злючим. Нехай прийдуть, возьмуть зуби од шерсти корови рябої».
У народному уявленні негативне ставлення до гадюки було викликане тим, що вона вважалася диявольским створінням.
За давнім повір`ям, цього дня сонце зустрічається з місяцем. Якщо зустріч відбулася добре — буде ясний сонячний день, а потім і все літо буде гарним. Погано зустрілися день буде хмарним, непривітним, і все літо буде таким.
Кажуть, що в цей день Святий Руф «дороги порушив», тобто викликав бездоріжжя.
 
Прп РУФА. Монах Києво-Печерського монастиря, затворник жив у XIV ст. Більше про нього ніяких відомостей не збереглося. Мощі прп. Руфа покояться у Дальніх (Феодосієвих) печерах. Ще один день пам`яті — 28 серпня/10 вересня.
 
Свт. НИФОНТА. Єпископ Новгородський. Народився в XII ст. у Києві в родині заможних батьків. Після їхньої смерті роздав спадщину бідним і прийняв постриження у Києво-Печерському монастирі. Ходив з прощею до Святих місць у Палестині. Потім деякий час був ігуменом Святогорського монастиря під Володимиром-Волинським. У 1130 році був призначений єпископом у Новгород. Відомий відповідями на запитання ієродиякона
Кирика, які свідчать про «досвід пастиря та світле розуміння християнського духу». Був знавцем канонів та звичаїв Православної східної церкви. Приділяв багато уваги будівництву нових церков та прикрашенню старих. Виступав як примирювач між ворогуючими князями. Коли митрополитом Київським був призначений Клим Смолятич, не захотів його визнавати, тому що він був призначений без згоди Константинопольського Патріарха. Через це був викликаний до Києва та заточений у печери Києво-Печерського монастиря. Після звільнення повернувся до Новгороду. Потім, почувши, що з Константинополя до Києва їде новий митрополит, знову повер- • нувся до Києва, щоб зустріти його, але захворів та у 1156 році помер. 1549 року був канонізований. Мощі свт. Нифонта знаходяться у Києво-Печерському монастирі, в Ближніх (Антонієвих) печерах. Ще один день пам`яті — 28 (22) вересня / 11 жовтня.
 
(15/28 КВІІТНЯ). Блгв. МСТИСЛАВА ВЕЛИКОГО.
Святий благовірний князь Київський. Старший син великого князя Володимира Мономаха. Народився 1076 року, у хрещенні одержав ім`я Федір. Відзначався великою побожністю та миролюбством. Збудував багато церков у Києві, Володимирі Волинському, Луцьку та інших місцях. Княжив спочатку на Волині, після того в Новгороді, а коли помер його батько, у 1125 році став , Київським князем. Під час свого князювання розгромив половців та прогнав їх за Волгу. Користувався великим авторитетом серед українських князів і в Західній Європі. Упокоївся 15 квітня 1132 року і був похований у Києві у Федорівському монастирі, який він сам збудував.
 
(22 КВІТНЯ / 5 ТРАВНЯ). КРАСНА ГІРКА, АБО ЛЯЛЯ, ЛЕЛЯ. Давнє народне свято, що символізує зустріч весни. Вчені вважають, що назва Красна гірка уособлює весну з її красним, тобто красивим сонечком, веселу, напоєну пахучим повітрям, водами, які одержали свободу, скинувши з себе льодові окови. Можливо, назва вказує також на обряд зустрічі сходу сонця на високих місцях. Крім того, вірогідно, походження назви Красна гірка пов`язане з місцем гулянь під час Пасхи, коли розливаються ріки та заливають низини. Незалитими лишаються тільки високі, гористі, місця, гірки.
Археологами доведено, що людська цивілізація зародилася саме на горах, Дійсно, Рим стоїть на семи пагорбах, Київ — на трьох, Львів — на узгір`ї ріки Полтави. Згідно з Старим Заповітом, на Синайській горі Бог дав давнім євреям закон Мойсея. Усі давньогрецькі боги розташовувалися на горі Олімп. Майже у всіх європейських народів узвишшя були місцем язичницького поклоніння, де приносилися жертви. У високих курганах ховали мертвих, там запалювали «вічні» вогні, здійснювали ритуальні обряди та ігри. На горах виголошувалися навіть судові приговори, адже ареопаг — судовополітичний трибунал у давніх Афінах,— засідав саме на горі Арея.
Мабуть, гори дійсно мали якусь таємничу силу, тому що, за повір`ям, і нечиста сила полюбляла розташовуватися тут — на Красних горах — представники чоловічої статі: упирі, чорти, чаклуни, а на Лисих горах — жіноча стать: відьми, русалки, мавки тощо.
За часи християнства на «красних горах» часто будували монастирі та церкви. У багатьох місцях збереглися ще назви Красна гірка, Красноярський.
Красною гіркою називали також період, зручний для весілля — від Хоминого тижня до дня Святого Юрія. Це був час повені, час свободи, коли хліборобні роботи ще «є почалися, до них лише приступали. У цей період молодь здавна грала у різні Ігри: «горю-горю дуба», «горю-пень», які звичайно відбувалися на високих місцях, гірках.
Красна гірка інакше називається Ляля (або Леля) — від гри, яка теж відбувалася у цей день. Для проведення гри дівчата збиралися о третій годині пополудні на чистому лузі. Вони обирали найкращу з дівчат, прикрашали її зеленим гіллям — це і була Ляля,— поруч з нею ставили почастунок, який найчастіше складався з молока, сиру, масла тощо. Клали біля Лялі вінки з зеленого листя, танцювали, співали пісень. Коли гра закінчувалася, Ляля роздавала дівчатам почастунок, кидала їм вінки, які вони зберігали до наступного року.
Подібні забави напередодні дня Св. Юрія існують і У багатьох інших слов`янських народів. Крім гри у «Ля-лю» або «Лелю», існувала ще гра під назвою «Дід Ла-До». Можливо, істота, яка поставала за цим ім`ям, згідно з уявою давніх слов`ян, уособлювала розчинену у природі любов, а в міфології — богиню краси та любові, яка могла бути тим же, чим була і римська богиня Свада — покровителькою весілля (пор. російськ. свадьба). Вірогідно, саме Ладі і було присвячене весняне свято Красна гірка — час весілля.
Існують й інші погляди. Відомо, що у давніх пам`ятниках поетичної творчості Ладо та Лада постають часто як чоловік та жінка або ж як закохані. Іноді вважають, що існувала навіть ціла міфічна родина — Ладо (чоловік), Лада (жінка) та їхні діти: Леля, або Лель, та ще Полель. А польський історик XVI ст. М. Стрейковсь кий стверджував, що Дідіс Ладо був великим богом якому приносили у жертву білого півня. Час шанування Дідіса Ладо тривав з 25 травня по 25 червня. Йому присвячувалися всілякі розваги. Але були вчені, які: взагалі заперечували існування цих богів у давніх слов`ян.
Доведення справедливості будь-якого твердження зараз майже неможливе, а ось вивчення обрядів старовини, а разом з ними і слів, що їх позначають, дає нам багато.
 
(23 КВІТНЯ/6 ТРАВНЯ). Вмч. ГЕОРГІЯ ПОБІДОНОСЦЯ. День Святого Юрія. За переказом, Св. великомученик та Побідоносець Юрій (Георгій) походив із знатного римського роду та займав високе положення у війську. Коли ж почалися гоніння на християн, він виступив на їхньому боці, за що після восьми днів тяжких катувань 23 квітня 303 року йому відрубали голову у Никомідії (Мала Азія). Християнська церква зарахувала Св. Георгія до лику Святих.
* * *
У народі ж він став відомий і шанований як Святий Юрій або Юрій Страстотерпець; його вважали покровителем хліборобів та землеробства, адже у перекладі з грецької мови його ім`я означає «землероб». Шанування його у Київській державі почалося разом з прийняттям християнства. Вже в 988 році син кн. Володимира Ярослав, якого пізніше назвали Мудрим, при хрещенні одержав ім`я Георгій. Численні старовинні храми також носили ім`я цього Святого.
Цікаво те, що з Святого візантійської церкви Георгій перетворився на давньоруського героя, одержавши при цьому нові специфічні національні риси. Св. Георгій зображувався звичайно прекрасним юнаком-воїном на білому коні, який списом уражує дракона. З часів кн. Ярослава Мудрого таке зображення зустрічалося на княжих печатках та моментах. Образ Святого Георгія був поширеним і в іконографії, його зовнішній вигляд - вершник на білому коні, що уражує змія, — став символічним та невід`ємнії від самого імені Святого.
Цей зовнішній образ героя підкріплювала ще й легенда, згідно з якою, Георгій вбив змія або дракона, який спустошував землю одного язичницького царя. Щоб відкупитися від чудовиська, народ вимушений був віддавати йому своїх дітей. Коли ж черга дійшла до царської дочки, з`явився Св. Георгій та словом і хресним знаменням приборкав дракона, якого, за його наказом, царівна, ніби вівцю, привела на своєму поясі до міста, після чого язичницький народ прийняв християнську віру. У відповідності з легендою «диву» цьому надається алегоричного значення: під змієм йдеться про язичництво, під дівицею— про християнську церкву.
Але якщо Георгій і уявлявся давньоруському селянинові вершником, що списом уражує змія, то тим же списом, згідно з давньою легендою, він поранив і вовка, який вибіг йому назустріч та вчепився у ногу коня. «За що ти б`єш мене,— запитав вовк Георгія,— адже я їсти хочу». На це Святий відповів: «Хочеш їсти, — запитай у мене. Ось того коня візьми та їж його декілька днів». У народі вірили, що Георгій вміє розмовляти з тваринами, і що кожна розірвана вовком або задавлена ведмедем худобина — це його жертва лісним мешканцям. Звідси і повір`я-прислів`я: «Що у вовка у зубах, то Юрій дав». Разом з тим Юрій визнавався й охоронцем свійських тварин, покровителем пастухів, роль якого у прадавні часи виконував частково Велес (Волос).
Пам`ять Св. Георгія відзначають двічі на рік, йому присвячують два свята, одне з яких — весняне, друге — осіннє. Святкування весняного (або інакше голодного) дня Святого Юрія — 23 квітня було пов`язане з його мученицькою смертю у цей день. Після одержання перемоги над печенегами у 1036 році кн. Ярослав Мудрий звелів відзначати день Св. Георгія ще й 26 листопада; цей день одержав назву холодного, осіннього Юрія.
За стародавнім народним віруванням, у день весняного Юрія «весна сходить на землю», бо тепер вже з`явилися перші сходи ярих, зазеленіли гаї та сади.
В день Св. Юрія існує звичай іти у поле та оглядати землю. Колись у цей день відправляли спільні молебні за врожай. Приносили ікони, священик відправляв службу, співав хор, а потім всі разом обідали у полі. Діти качалися по озимих — «на всі чотири боки». Вважалося, Що це сприяє врожаю жита, а крім того це роблять, «щоб зробитися дужим, здоровим; ніякої хвороби не боятися». У народі існувало вірування, що Св. Юрій відмикає
ключами землю та випускає на волю росу. У одній з народних веснянок говориться: Та Юрій матір кличе:
Та подай. Мати, ключі відімкнути небо,
відімкнути небо випустити росу,
випустити росу дівочу красу.
Дівоча краса, як літня роса:
в меду потопає, з вином виринає.
За переказом, роса в цей день має цілющу силу, тому її збирали до схід-сонця і вживали від різних хвороб: промивали очі, змочували голову, «щоб не боліла», а дівчата вмивалися росою — на «красу».
Народ свято вірив, що перший раз виганяти худобу у поле треба обов`язково на Юр`єву росу, і при цьому обов`язково треба вдарити тварин вербою від вербного тижня — це і здоров`я дасть, і від нещастя збереже. Гілками свяченої верби селяни оздоблювали корівники та запалювали страсні свічки — «щоб відігнати відьом та нечисту силу». Свяченою водою окроплювали стійла та обкурювали їх ладаном, «щоб оборотні не ховалися по хлівах та загородах». Існувало повір`я, що у цей день на зорі відьми виходили у поле, розстеляли полотно на траві, щоб воно ввібрало росу, а потім накидали його на роги тварин, від чого корови ставали худими й не давали молока. Виганяли корів на Юр`єву росу, вірячи, що тоді відьми не матимуть сили над тваринами.
Щоб захистити худобу від лиха, існувало багато магічних дій. Так, виганяючи худобу вперше на пасовисько, розстеляли перед нею червоний пояс і переганяли через нього корів, овець, коней та інших тварин. У деяких місцях брали глечики від молока, крізь вушка просовували ланцюг та замикали його колодкою. Ланцюг із глечиками розстеляли серед двору і гнали худобу так, щоб кожна тварина переступила через ті глечики: Якщо тварина не зачепить глечика, ніякий звір не зачепить її і в лісі. Інколи перед тваринами розстеляли кожух догори., вовною, розкладали кілька крашанок, які спеціально залишили від Великодня, і через все це переганяли тварин. Щоб для землі було вдосталь вологи, за традицією обливали кого-небудь водою, найчастіше це був пастух. Взагалі пастухи у цей день користувалися особливою увагою та пошаною, їх обдаровували, їм відрізали найкращий кусень за спільною трапезою, наділяли грошима. У цей день існують сільськогосподарські прикмети: якщо ворона може сховатися у цей день в житі — можна чекати врожаю. На Юрія починає співати соловейко, він співав до тих пір, поки ячмінь починає колоситися. Якщо зозуля почала співати на Юрія, а дерева ще не розвинулися, випаде тяжкий рік для народу; будуть хворіти люди та худоба. Якщо почути зозулю вперше з грошима в кишені весь рік вони не будуть переводитися. Саме тому після Великодня зав`язували у сорочку гріш, і намагалися у цей час мати їх при собі. Перші квіти, «первоцвіт», який називали ще «ряст», кидали під ноги та топтали зі словами: «топчу, топчу ряст; дай Боже потоптати і того року діждати», тобто дожити до наступного року. Від цього звичаю виникла приповідка «та вже йому рясту не топтати» про людину, яка безнадійно хворіє.
 
(24 КВІТНЯ/7 ТРАВНЯ). Прп. ОЛЕКСІЯ. Чернець Києво-Печерського монастиря, затворник. Вважають, що жив він у ХІІІ ст. Більше про нього ніяких відомостей не збереглося. Мощі прп. Олексія покояться у Ближніх (Антонієвих) печерах. Ще один день пам`яті — 28 вересня/11 жовтня.
Прп. САВВИ. Чернець Києво-Печерського монастиря. Вважають, що він жив у кінці XII або на початку XIII ст. Інших відомостей про нього не збереглося. Мощі прп. Савви покояться у Ближніх (Антонієвих) печерах. Ще один пам`яті — 28 вересня /11 жовтня.
 
(25 КВІТНЯ/8 ТРАВНЯ). Апостола і євангеліста МАРКА. Автор одного з Євангелій. Він був юдеєм, але ще юнаком приєднався до християн та брав активну участь у справі проповідування апостолом Павлом. Пізніше став найближчим соратником ап. Петра. В Александрії ап. Марк заснував церкву і став її першим єпископом. Його життя перервала мученицька смерть. Спочатку ап. Марка поховали в Александрії, а потім його прах був перенесений в Венецію, де знаходиться й зараз у храмі, який носить його ім`я.
* * *
- Спостерігали, що в цей день співочі пташки летять зграями; якщо на Марка ясний день буде врожай на ярові.
 
(27 КВІТНЯ/10 ТРАВНЯ). Прп. СТЕФАНА. Єпископ Володимирський (на Волині). Народився близько 1040 року і походив з боярського роду. Прийняв пострижения У Києво-Печерському монастирі, ще у молодому віці і став улюбленим учнем прп. Феодосія Печерського. Незабаром його призначили керівником хору, тобто канонархом. Виконував обов`язки монастирського проповід. ника. 1074 року прп. Стефана обрали ігуменом Печерського монастиря. Прп. Феодосій заповів Стефанові закінчити будівництво но воза кладеної мурованої церкви що він й виконав, а крім того, розбудував монастир і обгородив його дерев`яною стіною. 1078 року невідомо чому братія виступила проти прп. Стефана, і він вимушений був залишити Печерський монастир. Тоді прп. Стефан з допомогою побожних бояр вирішив збудувати новий монастир. Для цього він обрав місце, що знаходилося недалеко від Печерського монастиря і мало назву Кловського урочища. Монастир був збудований на чееть положення ризи Пресвятої Богородиці у Влахерні, але відомий він був під назвою Кловського монастиря. Цей мо-настир проіснував недовго, в 1096 році під час нападу половців на Київ монастир був зруйнований вщент. Відомо, що як ігумен цього монастиря прп. Стефан був дуже шанованим, і коли звільнилося місце єпископа Володи-мирського на Волині, що сталося близько 1090 року, на це місце був поставлений прп. Стефан. На Володимирській кафедрі прп. Стефан теж відзначився багатьма добрими справами. Під час життя у Володимирі він приїжджав до Печерського монастиря, зокрема був присутнім під час відкриття мощів прп. Феодосія у 1091 році. Помер прп. Стефан 27 квітня 1094 року. Похований у Володимирі Волинському.
 
(28 КВІТНЯ /11 ТРАВНЯ). Свт. КИРИЛА ТУРОВСЬКОГО. Єпископ Туровський. Відомий також як видатний духовний письменник XII ст. Точна дата його народження невідома. Можна припустити, що народився він у заможній родині, де зміг одержати блискучу освіту. Рано відчув нахил до духовної діяльності, і ще в молодому віці прийшов до монастиря Св. Бориса та Гліба біля Турова, де й прийняв чернецтво. Відзначався суворим дотриманням чернечних обітниць, в яких весь час удосконалювався. Так, відомо, що він дійшов навіть до стовпництва. Взагалі стовпництво означає стояння весь ча£ на стовпі, але в випадку з Св. Кирилом це було інакше, стовпництво розумілося як особливий вид затвору в башті. Освіченість та чернечі обітниці привернули до нього увагу, і його було обрано Туровським єпископом, ДО єпархії якого входила велика частина Полісся й північно-східна частина Волині. Сталося це близько 1169 року. Особливо відомим Кирило Туровський став завдяки своїм проповідям та літературній діяльності. Його твори поділяються на церковні «Слова», повчання та молитви. Помер близько 1182 року.
 
(30 КВІТНЯ/13 ТРАВНЯ). Ап. ЯКОВА ЗАВЕДЕЄВА. Один з дванадцяти апостолів Ісуса Христа, брат ап. Іоанна (Богослова), автора Євангелія. Ім`я ап. Якова згадується поруч з ім`ям брата, тому окремі риси його характеру невідомі. Можливо, він був старшим з братів, тому що при переліченні апостолів він завжди відзначається першим. Разом зі своїм братом та ап. Петром користувався особливою любов`ю Господа. Тільки вони утрьох були свідками (Преображення) Ісуса Христа на горі Фавор та чули його молитву у Гефсиманському саду перед стратою. Життя ап. Якова закінчилось мученицькою смертю (йому відрубали голову) у 44 році при Іроді Агрипі І. Таким чином збулося пророцтво Ісуса Христа відносно нього, і він став першим мучеником серед апостолів. Поховали його в Єрусалимі. Ап. Яков вважається покровителем Іспанії.
* * *
У народному побуті помічали, яким буде вечір цього дня: якщо теплий вечір на Святого Якова до врожаю.
 
ПРЕПОЛОВЕНИЯ, ПРАВА (ПЕРЕПЛАВНА) СЕРЕДА. Церковне свято, що відзначають на 26-й день після Пасхи; середина між Пасхою та П`ятидесятницею (Троицею). Це свято відзначається 8 днів, починаючи з середи 4-го тижня після Пасхи, до середи наступного тижня. Назва свята запозичена церквою з Євангелія від Іоанна, де говориться, що Ісус Христос у преполовения старозавітного свята Кущей (Кучок) «у храм увійшов і навчав» (Іоанн, 7: 14). Преполовения — дуже давнє свято, про яке є згадка ще у Іоанна Золотоустого. У церкві у цей день особливо прославляється вчення про таємничу воду, під якою розуміється благородне вчення Христа та благодатні дари Святого Духа. У цей день здійснюється мале водосвяття (велике буває у день Водохрещів). Освячують воду у ріках, озерах, колодязях, після чого вона, подібно до водохресної, вважається зцілюючою. Крім того, ще у минулому столітті священики окроплювали водою поля та молилися про послання Богом великого врожаю.
* * *
У народному побуті це свято одержало назву Рахманський Великдень і породило багато повір`їв та легенд. & одній з них говориться про те, як з`явилася сама назва свята. «Коли їдять крашанки на Великдень, то лушпиння потім несуть до річки та кидають його у воду. Вода понесе те лушпиння десь далеко аж за моря до рахманів; припливе воно до них на десяту п`ятницю, тоді й буде Рахманський Великдень».
У деяких легендах говориться, що «рахмани» живуть на «тому світі», а лушпиння, яке припливе до них,— це вказівка, коли саме треба святкувати Великдень, бо без цього вони не знають, коли він буває.
Є легенда, у якій свято Преполовения перетворилося на Преплавлення від слова «перепливати». Ось про що у ній розповідається. «Одного разу погнались за Богородицею розбійники, а вона була з Немовлям на руках. Бігла, бігла Богородиця і дивиться — ріка перед нею. Вона і кинулася у воду, розраховуючи переплисти на інший берег та спастися від гонитви. Але з Немовлям на руках плисти було важко — гребти доводилось однією рукою. І ось Богородиця почала молитися своєму Немовляті: «Сину мій милий, дай ти мені третю руку, а то плисти мені вже неможливо». Немовля почуло материну молитву, і з`явилася у неї третя рука. Тоді вже плисти було легко, і Богородиця благополучно досягла протилежного берега».
При водосвятті, що здійснювалося у цей день, обливали одне одного водою. Якщо ненароком буде облита й відьма, вона не зможе затримати дощі, і врожай буде багатим.
Ще в одній легенді розповідається, що на Рахманський Великдень небіжчики сходяться до церкви на всеношну і розговляються тими дарами, що принесли їм родичі у день Проводів.
Вважається, що на Рахманський Великдень не можна працювати, про це існує повчальна легенда, в якій говориться, що колись сестра з братом, не додержуючись цієї заборони, поїхали у поле орати. За це їх покарав Бог: разом з волами вони увійшли у землю і над ними виросла висока могила. Розповідають, якщо прислухатися у тому місці, можна почути, як під землею сестра з братом волів поганяють.
Згадки про «рахманів» або «брахманів» зустрічаються вже у давніх літописах. Тому можна припустити, що це свято — залишок стародавніх невідомих язичницьких звичаїв.
 
ВОЗНЕСЕНИЯ ГОСПОДНЄ; УШЕСТЯ. Одне з дванадесятих церковних свят, яке відзначають на 40-й день після Пасхи. Це свято випадає в період від 30 квітня до 3 червня у четвер шостого тижня по Світлій Неділі. В основі його — євангельський переказ про воскресіння Ісуса Христа та вознесіння його через 40 днів після смерті на небо.
Свідками вознесіння Христа, яке сталося на Єлеонській горі недалеко від Єрусалима, були апостоли та Богородиця, про що докладно розповідається в Євангеліях від Марка та Луки і в Діяннях Святих Апостолів. «І Він вивів за місто їх аж до Віфанії; і, знявши руки Свої, поблагословив їх. І сталось, як Він благословляв їх, то зачав відступати від них, і на небо возноситись. А вони поклонились Йому і повернулись до Єрусалиму з великою радістю» (Лк., 24 : 50-52).
Після свого воскресіння Господь не перебував з учнями, а являвся їм у різний час і в різних місцях, відкриваючи себе у абсолютно живому, воскреслому тілі. Він розмовляв з апостолами та повчав їх, тобто поводив себе як звичайна жива людина, тому після вознесіння Спасителя апостоли розгубилися. У цей час з`явилися ангели га. повідомили їх, що Ісус, який тільки-но вознісся на небо, таким же чином і повернеться знову на землю. Так було виголошене пророцтво про друге пришестя Христа. За християнським вченням, свято Вознесіння символізує перемогу обожненої людської природи, її причетність до тайни Трійці.
За іконописною традицією, Христос, що вознісся, зображується одягнутим у білосніжний одяг в ореолі тонких золотих променів — символа Божества. Ангели, що несуть Христа,— у червоному одязі, колір яких нагадує про муки Христа перед розіп`яттям.
З IV ст. свято Вознесения Господнього стає загальновизнаним. Історик Сократ називає його «всенародним празником». В IV віці цариця Єлена поставила храм на честь цього свята на місці Христового Вознесения.
* * *
У народному побуті це свято здавна одержало своє тлумачення. У деяких місцях до цього дня традиційно випікають особливе печиво у вигляді драбини, яка, за уявленням православних віруючих, повинна була допомогти Ісусу Христу, що воскрес, піднятися на небо. .
Пекли і великі довгі пироги, верх яких викладався впоперек щаблями; ці пироги також називалися драбинами. За народним звичаєм, їх приносили до церкви для освячення, після чого частину пирогів поздавали вбогим.
Обрядодії зісходинками та примовляння при цьому свідчать про те, що зміст свята набагато давніший за церковне тлумачення: сходинки повинні були допомогти озимим посівам зійти, піднятися, а потім і краще рости. Можливо, тут відчуваються залишки язичницького поклоніння Волосу (Велесу) — богу плодючості та рослинної сили, і первинно сходинки робили для нього: по щаблях, так вважали наші предки, Волосу легше було дібратися до колоса.
Випечені сходинки селяни несли у жито, кожний на свою полосу, і там підкидали їх якнайвище, говорячи: «Щоб моє жито виросло таким же високим», а потім це печиво з`їдали. Поряд зі сходинками пекли млинці, які називалися «Божі онучі». Малося на увазі, що онучі — обов`язковий елемент селянського взуття—допоможуть Господу при його сходженні на небо.
Давній народний звичай органічно злився з християнським, набувши при цьому нових додаткових рис. Так, у деяких місцях вважалося, що щаблів у печива обов`язково повинно бути сім, за кількістю небес Апокаліпсису. У давні часи освячене у церкві печиво використовували для ворожіння. Для цього з печивом піднімалися на дзвінницю та кидали його звідти вниз. Яка щабелька відіб`ється, на такому небі буде той, хто загадує. Якщо ж усі щаблі виявляться цілими — праведнику прямий шлях на небо. Розіб`ються усі щаблі — жодне з небес не прийме грішника.
Поруч з цим віруванням були й інші, згідно з якими душі померлих взагалі мали потребу у різного роду допоміжних засобах для досягнення небес, подібно тому, як жива людина потребує певних пристосувань для того, щоб вилізти на велику висоту. Саме тому наші предки мали звичай, наприклад, зберігати нігті небіжчиків, які нібито допомагали їм піднятися на небо, або клали у труну різного роду сходи. Так, у сказанні про життя князя Костянтина Муромського говориться, що наші пращури «по мертвих ремінні плетіння дереволазні з ними в землю погребаху». Іноді ще в минулому столітті на сороковий день після смерті небіжчика, у день поминання, на стіл, разом з млинцями ставили випечену з тіста драбинку.
Вознесінням закінчується пасхальна обрядовість і відкривається троїцька, починається перехід до літа.
З аграрних прикмет відомі такі: на Вознесіння гарна погода до врожаю. Вознесіння з дощем Ілля з грозою.