(1/14 БЕРЕЗНЯ). Прмч. ЄВДОКІЇ. У молоді роки вона вела порочне життя, але під впливом ченця Германа відмовилася від хибного шляху, прийняла християнство. Надалі відзначалася суворим дотриманням обітниць, за що Господь наділив її даром чудотворення. Під час гонінь на християн вона тяжко постраждала. Вмерла мученицькою смертю у 152 році.
У народному побуті цей день має назву Явдохи. Згідно із стародавньою народною традицією, — це не тільки перший день весни, а й перший день нового року, адже У наших предків рік починався саме з 1-го березня. За повір`ям, у цей день прокидається від зимової сплячки бабак, виходить на світ, свище три рази, а потім знову лягає на другий бік і так спить аж до Благовіщення. І ховрашок, кажуть, перевертається на інший бік.
У деяких місцях Св. Євдокію називали Весновкою, тому що, за народним повір`ям, ця свята жінка завідувала У Бога весною. До неї ставилися з великою пошаною — адже вважалося, що у Св. Євдокії зберігаються ключі від весняних вод, які так потрібні для майбутнього врожаю. Щоб не прогнівити Святу, в цей день не працювали. Розлютує Явдоха — води затримає, а то й гірше — морози нашле. Інколи називали Явдоху ще й Свистухою, бо з 1-го березня починають дути та свистіти весняні вітри.
Селяни вірили, що у цей день повертаються з вирію ластівки. Побачивши пташину, кидали в неї жменю землі й говорили при цьому: «На тобі, ластівко,, на гніздо!», — це для того, щоб швидше приходила весна та прилітали всі ластівки, бо як відомо, одна ластівка весни ще не робить: -«Ластівки прилітають — погоду обіцяють»,— говорить народна приповідка. Селяни, які вже думають про посіви ранніх ярових зернових культур, по ластівках вгадують погоду: літають низько над землею, «стеляться» — буде погода, можна вже сіяти овес».
Дитина, у якої ластовиння на обличчі, побачивши в цей день ластівку, гукає до неї: «Ластівко, ластівко, на тобі веснянки, дай мені білянки». Після цього треба було швиденько вмитися весняною водою, щоб ластовиння зникло зовсім. Ластівки в Україні завжди користувалися особливою шаною та охороною. Вважалося, що руйнувати гніздо ластівки — великий гріх. Може, ця повага підсилювалася і тим, що, за переказом, ластівки відводили ворогів від місця, де був Ісус Христос, а горобці, навпаки, вказали на нього. Щоб малі діти не руйнували гнізд ластівок, матері лякали їх: «Хто в руки візьме ластівку або її яйце, у того обличчя вкриється ластовинням».
З днем Явдохи було пов`язано багато звичаїв і прикмет: яка Явдоха, таке й літо; звідки вітер на Явдоху повіє, звідти й весна. Початок березня — час дуже примхливий — все ще може бути: на Явдоху ще й собачку в сидячку снігом заносить.
Селяни вгадували у цей день, яким буде врожай: якщо вітер віє з заходу або з півдня — буде врожай на збіжжя; якщо зі сходу або півночі — буде посуха, а тому й неврожай на зернові культури. Якщо день сонячний — уродить пшениця, якщо похмурий і небо захмарене — буде врожай на просо і гречку. Теплий сонячний день віщує врожай льону та конопель. Якщо зранку сонячно, то ранні посіви будуть врожайними, сонце в обід — мож на сподіватися середніх посівів, а якщо сонце вигляне тільки під вечір — пізні посіви будуть урожайними. Якщо в цей день хуртовина — буде пізня весна.
Цей день, як правило, припадає на другий тиждень Великого посту, коли спостерігають погоду: якщо вона буде тиха та ясна, то така й весна буде цього року.
(4/17 БЕРЕЗНЯ). Прп. ГЕРАСИМА. Чернець Києво-Печерського монастиря. З опису його життя, що з`явився у XVII ст., відомо, що народився він у Києві, а чернецтво прийняв у Глушенському, або інакше Гнилецько-му монастирі, що знаходився недалеко від Києва. У 1147 році він .залишив Київ та оселився далеко на півночі, біля міста Вологди, де на річці Кайсарова заснував монастир Святої Трійці. У цьому монастирі він провів 31 рік, розповсюджуючи християнську віру та хрестячи язичників. Упокоївся 4 березня 1178 року. За переказом, на його могилі відбувалися чудеса. Близько 1691 року відбулася канонізація прп. Герасима.
* * *
У народному побуті цей день пов`язаний з прильотом гайворонів. Спостерігали, якщо гайворони сіли на гнізда — через три тижні можна сіяти.
(5/18 БЕРЕЗНЯ). Мч. КОНОНА ІСАВРІЙСЬКОГО.
Св. Конон жив у І ст. і був сучасником Св. апостолів. Коли одружився, переконав і дружину жити за християнськими законами." Разом вони прийняли хрещення. До християнської віри привернув Св. Конон і свого батька. Під час гонінь на християн при ігемоні Магедоні вони постраждали всі разом.
Мч. KОHOHA ПАМФІЛІЙСЬКОГО, який жив у III ст. і був родом з Назарету, де жила колись родина Ісуса Христа. Через деякий час Св. Конон пішов до памфілійського міста Магедона і почав там займатися садівництвом, тому його називали ще Городником. За те, що Конон був християнином, ігемон Публій наказав його покарати. Св. Конон прийняв мученицьку смерть.
* * *
У народному побуті Св.Конона вважали покровителем коней. На підставі співзвучності слів Конон та коні народилася легенда, що Св. Конон був дуже добрим конюхом, і коні у нього були такі, що возив він на них самого Св. Іллю.
Щоб домовик не мучив коней, цього дня у стайні підвішували застрелену сороку.
У деяких місцях Св. Конона вважали покровителем садовини, і з цього дня починали копати городи.
(7/20 БЕРЕЗНЯ). ХЕРСОНЕСЬКИХ СВЯЩЕННОМУЧЕНИКІВ. Їх було семеро, всі вони — єпископи Херсо-неські, що жили наприкінці III — на початку IV століття. Єпископи Василій та Єфрем приїхали з Єрусалима для проповіід Євангелія в Херсонесі Таврійському близько 300 року. За проповідування християнського вчення їх вби* ли язичники. Через рік ці ж злодії вбили ще трьох інших єпископів: Євгенія, Елпідія, Агафодора, які приїхали разом до Херсонесе для проповіді Христової. За часів правління імператора Костянтина Великого (306-337 pp.) у Херсонесі проповідував християнство єпископ Євферій, який помер в дорозі до Константинополя. Його наступником був єпископ Капітон, який охрестив херсонесців. Під час однієї з проповідницьких подорожей його схопили невідомі та втопили у гирлі Дніпра. Пам`ять усіх цих Священномучеників відзначається в один день.
(9/22 БЕРЕЗНЯ). СОРОКА МУЧЕНИКІВ СЕВАСТІЙСЬКИХ. За церковним переказом, усіх цих мучеників було втоплено за християнську віру в Севастійському озері близько 320 р.
* * *
У народному побуті цей день називали Сорок Святих. За переказом, саме ці сорок Святих мучеників є покровителями всякої птиці: й тієї, яка йде людині на їжу, й тієї, яка гарно співає, й тієї, яка знищує шкідливих комах.
Цей день називали ще Сороки або Кулики. Співзвучність числівника сброк, найменування свята Сороки та . назви птиці сороки породила багато повір`їв та звичаїв. Говорили, наприклад, що на Сорок Святих сорока іменинниця, у цей день вона кладе на своє гніздо сорок прутиків. Прилітають з вирію сброк пташок, і перша серед них — жайворонок. У цей день господині пекли сорок кренделів з медом у вигляді пташок і роздавали дітям, «щоб птиця водилася».
Дівчата у цей день варили сброк вареників з сиром і частували хлопців — «щоб мороз любисток не побив».
Кажуть, ще має бути заметено снігом сброк закутків, і сброк морозів ще можна сподіватися вранці.
Якщо зима рання, то в цей день деякі селяни сіяли горох, бо вважали, що саме за такої умови урожай буде дуже великим. Інші ж, навпаки, боялися сіяти в цей день — гріх. Внаслідок цього протиріччя і народилася така легенда. Одного разу на Сорок Святих ішов Святий Петро полем і побачив, що чоловік сіє горох. Він сказав селянинові, що сьогодні свято і сіяти не можна. Чоловік повинився, сказавши, що він зовсім забув про свято. «Ну, то Бог тебе простить», — відповів апостол і зник. Коли прийшов час збирати врожай, чоловік очам своїм не повірив: по сорок стручків на стеблині та по сорок зернин у стручку. Намолотив селянин аж сорок мішків гороху. На другий рік, пам`ятаючи про такий чудовий врожай, він знову вирішив сіяти у святковий день на Сорок мучнів. Тільки-но почав сіяти, як відчув, що все тіло його вкрилося болячками. Зрозумів тоді чоловік, що то є кара за гріх сіяти у свято.
За новим стилем день Сорока мучеників — це час весняного рівнодення, друга зустріч весни. (Перша в день свята Стрітення). Тому кажуть, що на Сороки день з ніччю рівняється.
(14/27 БЕРЕЗНЯ). Блгв. вел. кн. РОСТИСЛАВА МСТИСЛАВОВИЧА. Християнським його ім`ям було Михаїл. Онук кн. Володимира Мономаха та еин Св. кн. Мстислава Київського. У роках 1125—1159 за дорученням батька княжив у Смоленську. У 1159 році кияни запросили його на князівство до Києва. Своєю миролюбною політикою він викликав симпатії багатьох князів. Навіть з давніми ворогами — половцями хотів встановити дружні відносини, оженивши свого сина Рюрика на дочці половецького хана Белука. Був дуже побожною людиною, дбав про церкви та монастирі, особливу увагу приділяв Печерському монастирю у Києві. Навіть сам хотів стати ченцем цього монастиря.
Сталося так, що довелося кн. Ростиславу поїхати до Новгорода, щоб помирити новгородців зі своїм сином Святославом, який там княжив. У Смоленську відчув, що тяжко захворів, але поспішив повернути до Києва, Де хотів в разі одужання прийняти постриг у Києво-Печерському монастирі. На жаль, до Києва він не доїхав. Кн. Ростислав помер по дорозі до столиці в с Заручі. Сталося це 14 березня 1167 року. Тіло благовірного князя було перевезене до Києва..
ХРЕСТОПОКЛОННИЙ АБО СЕРЕДОХРЕСНИЙ ТИЖДЕНЬ (четвертий тиждень Великого Посту). За церковною традицією, третя неділя, що передує четвертому тижню Великого посту, має назву Хрестопоклонної. У цей день Хрест виноситься на середину храма для поклоніння йому. Ця дія нагадує усім віруючим, що Ісус Христос відспокутував гріхи людства. Крім того, у цей день Хрест шанують ще й як шлях спасіння кожного. У Біблії говориться: «Хто не візьме свого хреста і піде за Мною слідом, той Мене недостойний» (Мф., 10:38), тому що у Хресті розіп`ятого Христа міститься і «сила Божа і премудрість Божа» для тих, хто хоче спастися (1 Кор., 1:24).
* * *
В народному побуті цей тиждень має назву Хрестя або Поклони. Назва Середохресний в народному уявленні пов`язана з середою на цьому тижні (її називають Середопістя), коли, за народним поняттям, піст «ламався рівно навпіл: попереду було ще стільки ж днів здержання, скільки їх вже було. Існувало повір`я, що коли прислухатися опівночі, можна почути навіть і звук перелому. З кожною миттю ставала меншою друга частина посту; піст ніби схилявся до свого кінця, звідси й друга назва цього тижня.
Головний звичай Середохрестя — приготування обрядового хліба або печива у формі хреста, який часто посипали маком та змащували медом. Сенс та призначення такого печива напередодні сівби достатньо ясний: воно повинно було сприяти новому врожаю, дати силу як землі, так і сіячеві, його коню та волам. Одну частину такого печива споживали, а іншу зберігали у коморі, зариваючи у зерно-насіння до самої сівби.
Походження цього обряду дуже давнє і пов`язане скоріше за все з позначенням простору за допомогою знака хреста. Дослідники вважають, що хрест був одним з найдавніших позначень ідеї простору, що оточує людину з усіх боків, він зафіксований ще за декілька тисячоліть до виникнення християнства у прадавніх хліборобів енеоліту. Хрест розташовували у середині сонячного кола, щоб позначити розповсюдженість його світла на всі сторони. Цих сторін завжди було тільки чотири, і мова зберегла це давнє позначення у виразах «пустити на всі чотири сторони (боки)», «з усіх чотирьох сторін (боків)». Як священний символ сонця-вогню, крім позначення простору, хрест у прадавніх слов`ян був також й амулетом, який оберігає свого власника з усіх чотирьох боків.
Таким чином, обрядове печиво у формі хрестів цілком могло виражати ідею заклинання простору та всього того, що існувало в ньому: людину, сільськогосподарські знаряддя, тварин напередодні весняного сіву, що поєдналося потім з християнською символікою.
Хрести випікали за кількістю членів родини, і в кожному був предмет, за яким ворожили про майбутню долю. За допомогою хрестів ворожили також, кому починати сівбу. Вибір, звичайно, падав на того, у кого виявлявся хрест з монетою; той, у чийому хресті було запечене зерно, повинен був кинути у землю першу жменю насіння. Вважалося також, що ці хрести допомагали від багатьох хвороб.
На цьому тижні сіяли мак, а також розсаду капусти та помідорів. У деяких місцях вважалося, що розсаду обов`язково треба сіяти в Великий піст, «щоб морозу не боялася».
(17/30 БЕРЕЗНЯ). Прп. АЛЕКСІЯ, ЧОЛОВІКА БОЖОГО. Народився наприкінці IV ст. у родині багатих та знатних римлян. Батьки Алексія були побожні та щедрі люди, та, незважаючи на їхні палкі молитви, у них не було дітей. Бог все ж таки почув їхні благання і послав їм на старості сина, якого вони й назвали Алексієм. Багато зусиль доклали батьки, щоб дати синові пристойну освіту, виховання, а коли він досяг повноліття, батьки знайшли для нього наречену з царської родини. Заручили їх та обвінчали у Римі, проте Алексій, натхнений самим Господом Богом, у ту ж саму ніч залишив свою дружину, батьків дім і поїхав до Едеси. Там він роздав усе майно, яке було у нього з собою, вбогим та почав просити на церковній паперті «заради Христа» у храмі Пречистої Богородиці. Так прожив він цілих 17 років, і ніхто з рідних не знав, де він є. Алексій став відомою та шанованою людиною у місті Едесі, хоча не шукав . особистої слави для себе. Одного разу чудесним способом він опинився у домі своїх батьків як нікому не відома вбога людина. У такому образі він прожив в рідному домі ще 17 років. І тільки після його смерті, що сталася У 411 p., довідалися, хто це був.
У народному побуті цей день має назву Теплого Олекси. Говорять, що в цей день пасічник виставляє бджіл на Пасіку, вівсянка засвище свою пісеньку: «Покинь сани, бери віз!», а щука-риба хвостом лід розіб`є.
Якщо весна пізня, а пасіку винести ще не можна, пасічник обов`язково іде до бджіл, торкається вуликів та каже: «Нуте, ви, бджоли, готуйтеся: прийшла пора, йдіть та не лінуйтеся. Приносьте густі меди, рівні воски та часті рої, Господові Богові на офіру, а мені, хазяїнові, на пожиток».
Якщо у цей день вже тепло, пасічник виносить вулики, бере з собою образ Зосима та Саватія та примовляє: «Як уже цьому дереві на пні не стояти, гілля не пускати, листом не зеленіти, з вітром не шуміти, так і моїй пасіці, моїм роям, до трьох днів з віка не летіти, чужих пасік не шукати, а мене, хазяїна держатися. Я вас, мої рої, буду в бджільнім домі збирати. Приносьте, бджоли, віск Господові на свічку, а мед людям на пищу». Потім пасічник читає молитву, присвячену Олексію, чоловіку Божому, щоб він захищав бджіл від всякого лиха.
За стародавнім українським повір`ям, і вівсянка вперше співає весняну пісеньку у день Теплого Олексія, яка б погода надворі не стояла. В українському фольклорі пісня вівсянки асоціюється з словами: «Діду, діду, сій ячмінь!» Або: «Кидай сани, бери віз-з-з!.,. та й поїдем по рогіз-з-з!».
За переказом, і щука-риба на «Теплого Олекси», лід хвостом розбиває, це можна побачити і почути, якщо вийти на лід, навіть впіймати руками цю щуку можна, але то гріх,— так вважали колись.
Вже на Сороки, а потім й на Теплого Олекси виконувався давній звичай запрошення весни. Щоб вона скоріше приходила, рано-вранці, до схід-сонця, жінки, дівчата та діти вибігали на горби, ставали на відкритих місцях та запрошували, закликали її піснями-веснянками:
Прийди, весно, прийди, Прийди, прийди, красна, Принеси нам збіжжя. Принеси нам красок (квітів).
У веснянках від імені весни розповідається про ті дари, які отримують люди разом з її приходом.
Принесла вам літечко І зелене зіллячко: Хрещатий барвінок, Запашний васильок .
Але й люди, не залишаючись у боргу, виходять до неї з подарунками, символічними жертвами весни. Так, як тільки стає тепло і з`являються перші весняні ознаки, діти ходять по хатах, тримаючи у руках зроблену з дерева ластівку, та прославляють весну. Господині печуть з тіста «жайворонків», щоб птахи швидше прилітали з вирію та приносили з собою весну-красну.
23 БЕРЕЗНЯ/5 КВІТНЯ). Прп. НИКОНА. Києво-Печерський ігумен. Один з найближчих однодумців прп. Антонія Печерського, до якого Никон прийшов як духовна особа — священик. Головним дорученням Никона у Печерському монастирі було пострижения новоприбулих у ченці. Йому доручив прп. Антоній постригти Св. Феодосія Печерського. Прп. Никон постриг й улюбленців Великого Київського кн. Ізяслава — прп. Варлаама та Єфрема, за що викликав на себе гнів князя та вимушений був втекти від нього з Печерського монастиря до Тмутороканського князівства (тепер півострів Тамань). Недалеко від столиці цього князівства — міста Тмуторокані — Никон заснував монастир, подібний до Печерського. Те, що преподобний втік саме у ці місця, дає підстави декому вважати, що він походить звідси.
У 1067 році прп. Никон за проханням народу виконував і роль дипломата. Сталося це за таких обставин. Греки цього ж року отруїли Тмутороканського кн. Ростислава Володимировича, і люди попросили прп. Никона поїхати до Чернігівського кн. Святослава Ярославича, щоб він відпустив до них на княжіння свого сина Гліба. Никон виконав прохання тмутороканців. Повертаючись, він заїхав до Печерського монастиря, і прп. Феодосій запропонував йому залишитися тут знову. Никон погодився. У монастирі він продовжував свою священицьку діяльність, читав духовні книги ченцям та виголошував повчання. Разом з прп. Феодосієм вони любили займатися оправленням книжок.
Після смерті прп. Феодосія печерська братія у 1078 році обрала Никона своїм ігуменом. За часи його ігуменства головна Успенська церква Печерського монастиря була чудово розмальована й прикрашена мозаїкою.
Помер прп. Никон 1088 року.
Поряд із прп. Антонієм та Феодосієм прп. ігумен Никон посідає визначне місце як автор одного з літописних зводів, церковний та громадський діяч, досвідчений священик та проповідник. Все це дало підставу вченим М. Приселкову та О. Шахматову висловити гіпотезу, що прп. Никон та митрополит Іларіон — одна особа. На їхню думку, після того, як митр. Іларіон за вимогою Константинополя облишив митрополичий престол, він мав би прийняти схиму в Печерському монастирі. Але, на думку протоієрея А. Дублянського, проти цієї привабливої гіпотези свідчить декілька моментів. По-перше, значення Никона в історії Києво-Печерського монастиря менше, ніж Феодосія, а якби Никон справді був би митр. Іларіоном, це сталося б навпаки, і по-друге, літературний талант Никона не такий великий, як митр. Іларіона. Пам`ять прп. Никона відзначають ще 28(22) вересня/ 11 жовтня.
(24 БЕРЕЗНЯ/6 КВІТНЯ). Прп. ЗАХАРИ. Монах Києво-Печерського монастиря. Жив у ХНІ—XIV ст. Про нього відомо лише те, що він був дуже суворим постником, не їв нічого вареного та печеного, а тільки зерно та овочі один раз на день після заходу сонця. Бог наділив його даром виганяти з людей злих духів.
Мощі прп. Захарії покояться у Дальніх (Феодосієвих) печерах. Ще один день пам`яті —28 серпня/10 вересня.
(25 БЕРЕЗНЯ/7 КВІТНЯ). БЛАГОВІЩЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ. Велике дванадесяте свято, в основі якого — повідомлення архангела Гавриїла Діві Марії «благої вісті» (звідси і «Благовіщення») про народження у неї божественного немовляти, спасителя роду людського. Про саму подію розповідається лише в Євангелії від Луки, але дуже докладно, що відповідає її важливості.
Святкування Благовіщення встановлене церквою у IV ст. після того, як самостійно почали відмічати Різдво Христове. Дату Благовіщення встановили, відрахувавши дев`ять місяців назад від Різдва. Крім того, Святі Отці Церкви пояснюють дату Благовіщення ще й тим, що Бог сотворив чоловіка в день 25 березня. Крайні строки, з якими збігається Благовіщення,— четвер третього тижня Великого посту та середа Пасхального тижня (за старим стилем). Відповідно значенню цього дня церковне святкування Благовіщення не відміняється, навіть якщо свято припадає на Пасху; а піст заради нього послаблюється. У залежності від часу свято може тривати три або один день. В Назареті, на тому місці, де Архангел Гавриїл благовістив Діву Марію, побудований храм в пам`ять Благовіщення Богородиці.
Святі Отці — Анатолій Константинопольський (V ст.), Андрій Єрусалимський (VII ст.), Св.Дамаскин (VIII ст.), Феофан (IX ст.) та інші — створили чимало хвалебних пісень на честь Благовіщення Богородиці, якими нині Церква прославляє цю подію.
За давнім народним віруванням, від Введення до Благовіщення не можна порати землі, бо «земля відпочиває і сили набирається», а від Благовіщення можна працювати біля неї, тому що у день Благовіщення сам Бог благословляє землю, відкриває її для сівби. Звідси одержав свій початок звичай напередодні цього свята або в його день висвячувати насіння. Ще в минулому столітті селяни вірили, що доля врожаю набагато залежить і від допомоги Богородиці, до якої треба звертатися в день Благовіщення зі словами молитви.
Про особливу важливість цього церковного свята свідчать народні повір`я: на Благовіщення та Пасху грішників у пеклі не мучать; як Благовіщення проведеш, так і весь рік; на Благовіщення птиця гнізда не в`є, дівка коси не плете. За народним переказом, зозуля — єдина птиця, яка вила гніздо у цей день, і за це Бог її покарав: вона не має свого власного гнізда та підкладає яйця у чужі. Не пустив снігур зозулю до свого гнізда та почав битися з чоловіком зозулі і вбив його. Залишилася зозуля бідною удовою, а в снігура з тих. пір всі груди залиті кров`ю — слідом бою та перемоги. Так розповідає одна з легенд.
У цей день здавна існував звичай випускати на волю пташок. «Щоб співали на волі, Бога просляавляли та просили щастя-удачі тому, хто їх випустив». Господар випускає на волю, на сонце також всіх тварин, навіть пса та кота виганяє на подвір`я — «щоб чули весну і самі про себе дбали».
У церкві в цей день святять проскури. Потім пасічник проскуру кришить та висипає її у мед, «щоб бджоли роїлися», а сівач змішує з землею та сіє по чотирьох кутах ниви — «щоб дощова хмара ниви не минала»; проскуру заривають у землю, «щоб. град посіву не побив», хворим на пропасницю дають її як ліки. Благовіщенську проскуру, як і богоявленську та стрітенську воду, зберігали за образами.
Все, що народиться в цей день, погано ростиме, бо «від благовісного теляти добра не ждати». Благовісне яйце під квочку не кладуть.
Вважалося, якщо на Благовіщення, йдучи по воду, дівчина знайде квітку первоцвіту, цього літа- вона вийде заміж. Пролісок, що знайдуть на Благовіщення, віщує Щастя. Якщо вмитися водою, в яку покладеш цей пролісок — будеш вродливою.
На Благовіщення після обіду дівчата водили свій перший весняний хоровід — «кривий танець», який був не тільки привітанням весни, а ще й символом пробудженої життєвої енергії. Благовіщення — це третя після Стрітення та Сороків зустріч весни. Якщо досі весну тільки «виглядали» та «закликали», то зараз вона вже прийшла та вступила в свої права. «Кривим танцем» дівчата ніби казали їй: «Добридень».
Із святом Благовіщення пов`язано багато народних прикмет: якщо перед сходом сонця на Благовіщення ясно й тихо, то буде добрий врожай на збіжжя; яка погода -на Благовіщення, така й на Великдень буде; якщо на Благовіщення лежить сніг, то літо буде неврожайним; якщо на Благовіщення мороз, то буде багато огірків; до Благовіщення кам`яна зима. «До Благовіщення зими не кляни!» — адже вона може ще повернутися.
(26 БЕРЕЗНЯ/8 КВІТНЯ). СОБОР АРХАНГЕЛА ГАВРИЇЛА. За старим та Новим Заповітами — це один з найвищих ангелів, який з`являється завжди серед людей, щоб повідомити їм радісну звістку. Так, священикові Захарії він сповістив у храмі, коли той приносив жертву Богові, що у нього народиться син —- Іоанн Хреститель. Діві Марії у Назареті він приніс «благу вість» про народження у неї Ісуса Христа — Спасителя світу. На іконах архангел Гавриїл зображується з свічкою та дзеркалом в ознаку того, що наміри Господа до певного часу бувають незрозумілими, але стають ясними через деякий час, якщо вивчити слово Боже та прислухатися до голосу своєї совісті.
* * *
У народному побуті цей день дістав назву Благовісника, тому що саме так селяни називали архангела Гавриїла. Святкували «Благовісника», «щоб Гаврило хати не спалив». У народі вірили, що Св. Ілля — володар грому, а Гавриїл — блискавки. І тому що грім та блискавка завжди разом бувають, святкували цей день, згадуючи обох. Вважалося, що після цього дня вже можна чекати і грому, і блискавки.
Існувала легенда, що грім та блискавка будять землю, щоб вона прокинулася від зимового сну, коли настає весна. А виникають грім та блискавка тому, що, як збереться велика хмара, Гавриїл сідає на неї верхи і б`є золотою різкою,— від того грім гримить і іскри-блискавки сипляться. А ще казали, що грім виникає від того, що це архангел Гавриїл розриває хмари та дивиться, де ховаються чорти. А потім стріляє нечисту силу. Стріли — то блискавки. Вони тому такі нерівні, що чорт, ховаючись, робить різні викрутаси, а слідом за ним і стріли викреслюють зигзаги.
У Західній Україні Благовісника наділяли величезною силою. Там вважалося, що він — володар сонця, а тому свято це було навіть більшим, ніж сам Великдень. До цього явища Іван Франко дає таке пояснення: «Благовісник» — свято Благовіщене, але якось персоніфіковане. Оповідають, що коли Благовіщене трапиться в той самий день, що Великдень, то насамперед треба відправити службу «святому Благовісникові», а тільки тоді можна починати Воскресеню. Раз трапилося десь так, що забули се зробити: відправили «резурекцію», відчиняють хрестом церковні двері, чекають на схід сонця, щоб зачинати воскресну утреню, а тут сонце не сходить. Чекають, чекають, уже й перелякалися, а сонце таки не сходить. Тільки тоді пригадали собі, що забули відправити що слід святому Благовісникові; відправили — і враз розвиднилося».
(28 БЕРЕЗНЯ/10 КВІТНЯ). Прмч. ЄВСТРАТІЯ. Чернець Києво-Печерського монастиря, постник. За походженням з багатого роду, але все своє майно роздав бід-нив та близько 1076 року пішов ченцем до Печерського монастиря. Весь час проводив у молитві та суворому пості. 1096 року половці полонили багато українців та продали їх у неволю до Корсуня в Криму. Серед них був і чернець Євстратій, якого купив один єврей. Він почав вимагати, щоб його невільники зреклися Ісуса Христа. Чернець Євстратій сам тримався непохитно та закликав інших до вірності Христу. За це його мучили голодом і на Великдень 1097 року розіп`яли на хресті. Тіло його викинули у море, але християни витягли його звідти та перевезли до Києва, щоб поховати у Печерському монастирі. Мощі прп. Євстратія покояться у Ближніх (Антонієвих) печерах. Ще один день пам`яті — 28 (22) вересня /11 жовтня.
(30 БЕРЕЗНЯ/12 КВІТНЯ). Свт. САФРОНІЯ. Єпископ Іркутський. За походженням українець. Народився 25 грудня 1703 року в містечку Березані Переяславського повіту на Полтавщині у родині дяка. До постриження його світським ім`ям було Стефан Кристалевський. Відомий святитель ще під прізвищем Назаревський. У 1727 році закінчив Переяславську духовну семінарію, і одразу ж після цього став послушником Красногорського монастиря біля Золотоноші. 1730 року постригся у ченці й уже через два роки був рукоположений в ієродиякони, а ще через деякий час — в ієромонахи у Софійському соборі в Києві. Незабаром став ігуменом Золотоніського монастиря. В 1745 році був призначений намісником Олександро-Невської Лаври в Петербурзі, а через вісім років Синод Російської церкви призначив його на Іркутську кафедру єпископом Іркутським. Цікаво, що святитель Сафроній був третім єпископом цієї єпархії, і два його попередники — Св. єпископ Інокентій (Кульчицький) та єпископ Інокентій (Неронович) були теж українцями. Продовжуючи їхні традиції, єпископ Сафроній дбав про підвищення освітнього рівня духовенства та морально-релігійного рівня населення, що за своїм складом було дуже своєрідним: тут жили засланці-вбивці й інші злодії, серед місцевого населення були найчастіше язичники. Багато уваги святитель приділив будівництву храмів.
Помер єпископ Сафроній в Іркутську 30 березня 1771 року. Було встановлено, що біля його нетлінних мощей відбувалися чудеса, і в- 1918 році його було канонізовано. 30 червня/13 липня відзначають ще день відкриття мощей святителя Сафронія.
(31 БЕРЕЗНЯ/13 КВІТНЯ). Прп. ІПАТІЯ. Монах Києво-Печерського монастиря. Жив у XIII або у XIV ст. Прославився як лікар і як цілитель. За переказом, прп. Іпатій мав властивість одним доторкненням руки зцілювати недужих. Суворо ставився до виконання чернечих обітниць. Вдень він постійно працював, а вночі молився. Мощі прп. Іпатія покояться у Дальніх (Феодосієвих) печерах. Ще один день пам`яті — 28 серпня/10 вересня.
ВЕРБНИЙ (ВАЇЙ, ЦВІТОНОСНИЙ) ТИЖДЕНЬ (ШОСТИЙ ТИЖДЕНЬ ВЕЛИКОГО ПОСТУ). У вівторок на цьому тижні церковне богослужіння нагадує, що друг Ісуса Христа, Лазар, помер, і що Господь воскресить його з мертвих. Всі дні тижня, до самої суботи у церковних богослужіннях прослідковується шлях Христа до Віфанії — гробу Лазаря. Ввечері у п`ятницю, напередодні святкування воскресіння Лазаря, закінчується Великий піст, який тривав сорок днів.
Лазарева або Вербна субота належить до циклу Пасхальних свят, яке, як і Великий піст, продовжується сорок днів. Лазарева субота — єдиний день у році, коли недільна служба виконується не в неділю. На літургії Лазаревої суботи церква прославляє Христа, який перед своїми стражданнями та смертю саме воскресінням Лазаря ствердив прообраз загального воскресіння людства.
Згідно з Євангелієм, Лазар брат Марфи та Марії, дім яких у Віфанії був улюбленим місцем відпочинку Ісуса Христа. Христос любив Лазаря і, цінуючи його високі духовні якості, воскресив його після смерті. За воскресіння Лазаря Христос і був прославлений народом як довгожданий Месія, цар Ізраїлю. Здійснилося пророцтво, записане у Старому Заповіті, і він в`їхав в Єрусалим, Царське Місто, сидячи на молодому ослі. Натовп зустрічав Його, тримаючи пальмові гілки у руках і радісно вигукуючи: «Осанна! Син Давидів! Цар Ізраїлів!» Це народне уславлення Ісуса Христа як царя й привело первосвящеників до остаточного рішення стратити його.
Але чому Ісус в`їхав до Єрусалима саме на ослі, а не на коні, адже це було б значно урочистішим? У Господа кожне слово, кожний рух мали свій зміст та свою символіку. Як відомо, кінь здавна був символом війни, а осел — символом миру, адже він придатний лише для роботи в мирні часи, тоді як на конях воїни вирушали на війну і навіть билися, сидячи на конях. Ісус ніс людям мир, і всі проповіді Христа були тільки про царство миру на землі.
ВХІД ГОСПОДНІЙ В ЄРУСАЛИМ, або НЕДІЛЯ ВАЇЙ — ще одне дванадесяте свято. Воно припадає на неділю Вербного тижня. Церковні служби у цей день продовжують служби Лазаревої суботи. На всеношній свята читаються пророцтва Старого Заповіту про Царя-Месію разом з євангельськими розповідями про вхід Христа до Єрусалима. На утрені благословляються гілки, які віруючі тримають у руках під час усієї служби, і це свідчить про те, що вони теж зустрічають Ісуса Христа як Царя та Спасителя. За християнським тлумаченням, усі віруючі, як і єрусалимський натовл, грішні у тому, що спочатку чулися захоплені вигуки: «Осанна!», а потім страшний крик: «Розіпни його!».
У народному побуті Вербна неділя називалася ще «Шутковою» або «Квітною». Проте найпоширенішою назвою цього тижня було все ж таки Вербний. В Єрусалимі Ісуса Христа зустрічали з пальмовими гілками, які там були священними, але в Україні пальми не ростуть, і щоб замінити їх, вибір випав на вербу. По-перше, це дерево раніше від інших зацвітає в Україні, а по-друге, вербі здавна приписувалися магічні якості: захист від злих духів та всіляких бід. Сенс поклоніння їй полягає у тому, що здорове квітуче дерево повинно було ніби передати здоров`я, силу та красу людині або тварині. Звичай цей існував у різних народів світу. Виконувався він, як правило, весною, коли дерева наливаються соками, розквітають і, самі набираючись життєвої сили, за повір`ям, могли передати її іншим. Свяченою вербою зі словами «не я б`ю, верба б`є» ударяли усіх рідних, а особливо — дітей. Зміст цієї магічної дії пояснюється в такій приповідці:
Будь великий, як верба, А здоровий, як вода, А багатий, як земля.
Вербою вдарювали і худобу, щоб запобігти хворобам. Для цього ж вербу встромляли у дах, двері хліва. За народним., уявленням, свячена верба впливала на врожайність землі. Для цього гілки верби розкидали по полю. Вербу застосовували і як оберіг або ліки. Вважалося, наприклад, що обкурювання гілочкою верби допоможе від лихоманки, вербу клали у воду, в якій купали хвору дитину. Селяни вірили, що в хату, у якій є верба, не може попасти блискавка.
Вважалося, що Вербний тиждень — це переважно свято дітей. У Лазареву суботу під час вечірньої служби у церкві діти носили вербу, і той, кому припадала найбільша гілка, був дуже щасливий. Колись існував ще звичай носити від церкви до церкви свячене гілля верби, і в цьому теж брали участь діти. Коли закінчувалася відправа у церкві, і верба була вже посвяченою, діти, випереджаючи одне одного, намагалися якнайшвидше проковтнути «котика», «щоб горло не боліло».
Свячена верба користується великою пошаною. Ні в якому разі її не можна топтати ногами, тому навіть найдрібніше гілля, яке залишилося після посвячення, обов`язково спалюють, щоб воно не потрапило під ноги.
За народним повір`ям, у Лазареву суботу треба сіяти горох, «щоб був рясним». Під час усього тижня не можна сіяти конопель і городини, бо «буде ликувате, як верба». Не сіяли колись і буряків, бо «будуть гіркі».
СТРАСНА СЕДМИЦЯ; СТРАСНИЙ ТИЖДЕНЬ
(Сьомий тиждень Великого посту, останній перед Пасхою). Взагалі Великий піст триває шість тижнів, але він не припиняється і навіть посилюється під час Страсної седмиці. За церковною традицією, цей тиждень має ще назву Великий, і кожний день тижня також одержав цю назву і відповідає євангельській історії Ісуса Христа, починаючи з його входу до Єрусалима, й закінчуючи його розіп`яттям та мученицькою смертю на хресті.
У Великий понеділок приводиться чудо засохлої смоковниці, про яке розповідається у Євангеліях від Матфея та Марка. Ця історія доводить, що віра має величезну силу і здатна творити чудеса.
У Великий вівторок під час богослужіння читаються останні бесіди Ісуса Христа з учнями та його останні притчі.
У Велику середу увага привертається до «блудниці, що розкаялася». Під час служби підкреслюється різниця між врятованою грішною жінкою та Іудою, обраним апостолом,, що загинув: перша віддає своє багатство Христу та цілує його ноги, інший за гроші зраджує Христа поцілунком.
У Великий четвер згадується «Таємна Вечеря», яку здійснив напередодні свого розіп`яття Ісус Христос зі своїми учнями в ознаменування заповіданої пророком Мойсеєм Пасхи. З цією подією пов`язане установлення таїнства євхаристії, причастя. В Євангелії від Іоанна розповідається, як під час Вечері сам Господь здійснив обряд «омовіння ніг» своїх учнів. Сенс обряду та поданого апостолам уроку в тому, що кожна людина, не думаючи про свою перевагу над іншими, про чин та звання, повинна бути готовою служити іншим людям, і тільки в цьому полягає величезна любов та справжнє призначення людини.
Під час вечері читаються «Дванадцять Євангелій», тобто дванадцять євангельських уривків, що розповідають про страждання Христа, інакше ці уривки називаються «Страсті Господні».
Повертаючись з церкви, люди намагалися принести додому Страсну свічку так, щоб вона не згасла. Для цього робили спеціальні ліхтарики з кольорового паперу або пофарбованого скла. Червоні, жовті, сині, зелені ліхтарики у вигляді зірки, місяця або самої церкви були колись чудовою окрасою цього вечора.
За повір`ям, «Страсна свічка» мала величезну магічну силу. Існувала віра, що у важкі моменти життя вона спасе від біди. її запалювали перед святими образами під час великої грози, коли хворів хто-небудь з людей або тварини. Цю свічку давали в руки вмираючому. Вважалося, що особливу силу мала та свічка, яка горіла у церкві під час читання «Страстей» декілька років підряд, краще за все — дванадцять років.
У велику п`ятницю, на вечері, згадується погребіння Христа, з особливою урочистістю виноситься плащаниця з алтаря на середину церкви для поклоніння віруючих. Велика субота — останній день Великого посту. На утрені продовжується поклоніння плащаниці, читається літургія Василія Великого (Кесарійського). В цей день обов`язково буває вечірня служба, яка належить вже Пасхальній неділі. Початок ночі триває в читанні Діянь апостолів1 і нарешті саме перед Пасхальною утренею здійснюється полуношниця — церковна служба з 12-ї години ночі до ранку, що нагадує віруючим про молитву Христа перед розіп`яттям, під час якої плащаниця знову вноситься до вівтаря через Царські Ворота та кладеться на престол, де вона залишається сорок днів, до Вознесіння Господнього. Опівночі пасхальним Хресним Ходом починається заутреня.
Процесія обходить храм та повертається до його зачинених дверей. В цей час священик урочисто повідомляє про Воскресіння Христа. Народ входить до храму, і пасхальна заутреня продовжується. Весь храм прикрашений квітами, скрізь дуже багато світла, священики одягнуті у святкові ризи. У центрі храму, на аналої, лежить ікона Воскресіння, що зображує Христа, який розбиває ворота пекла і звільняє Адама та Єву. На цій службі вже нічого не читається, а тільки співається. Знову, та знову священик вигукує: «Христос воскрес!», і кожного разу народ відповідає йому: «Воістину воскрес!». Пасхальний тиждень починається.
За народним повір`ям, у Страсну суботу, під час обходу навколо церкви та стояння біля західних її воріт, коли у церкві нікого немає, ангели виводять Спасителя з гробу, а Святі виходять з ікон та цілуються поміж собою — христосуються.
Страсний тиждень присвячений пам`яті про страждання Ісуса Христа перед хресною смертю, через що піст на цьому тижні, як і на першому, знову посилюється. У цей час старі люди навіть сповідались вдруге.
У народному побуті Страсний тиждень має назву Білий. Найважливішим днем усього тижня вважається четвер, який теж дістав особливу назву. В народі він називається Чистим, Світлим, Великим, Страсним або Живним.
Вважалося, що Чистий четвер — це день весняного очищення, тому й у хазяйстві все має бути чистим. Ще до сходу сонця починалася робота: чистили в стайнях, коморах, на подвір`ї, в хатах, бо все повинно бути чистим та виглядати по-святковому.
Одним з головних обрядів у цей день було очищення водою: вмивання та обливання. Вчені вважають, що цей звичай виходить з сивої давнини: первісно це було омовіння перед початком весняних робіт, від успіху яких цілком залежали добробут і навіть саме життя людини. За повір`ям, воду для омовіння обов`язково треба було брати до схід-сонця, тому що цей час вважався найбільш придатним для здійснення магічних дій.
Існувало повір`я, що до схід-сонця ворон носить своїх дітей купати до річки. Хто ж встигне викупатися раніше від ворона, той буде здоровим на протязі усього року. Тому хворі люди купалися навіть вночі — «поки ворон дітей не купає», щоб позбавитися хвороб. Після купання хворий набирав відро води, ніс його на перехрестя дороги та виливав — «щоб там усі хвороби й залишились». Знаючи про цей звичай, обережні люди в Чистий четвер обходили перехрестя «десятою дорогою», «щоб хвороба не причепилась».
У Чистий четвер готували особливу сіль, яка так і називалася, «четвергова». Вважалося, що вона має велику магічну силу, тому застосовували її майже від усіх хвороб. Цією сіллю солили хліб на Пасху, інші страви, давали з`їсти худобі. Готували четвергову сіль так: загортали її в ганчірку та клали у піч. Коли ганчірка згорала, сіль була готовою. Сіль очищали вогнем тому, що за народним уявленням, вона була споганена зрадником Іудою під час Таємної Вечері.
У цей день існував і звичай омовіння з срібла, тобто омовіння водою, у яку поклали срібні монети, які сімволізували срібники Іуди. Вважалося, що вода очищує срібло, запоганене зрадником.
На згадку про переломлення хліба, здійсненого Ісусом Христом в день Таємної Вечері, у церкві освячують проскури, які, згідно з уявленням віруючих, за зцілюючими властивостями дорівнюють благовіщенським. Існувала віра, що у Великий четвер Господь невидимо благословляє той хліб, який подається до обіду. Тому крихти та шматки, що залишились на столі, ретельно збирали та зберігали як святиню, яка здатна зцілювати від багатьох хвороб.
З Чистим четвергом пов`язане і перше пострижения волося у дітей, щоб воно краще росло. Стрижка вовни на лобі у овець, підрізання хвостів у коней, курей — цей ритуал, за повір`ям, повинен зберегти худобу від хвороби та дати добрий приплід.
У Страсну п`ятницю віруючі люди нічого не їли до самого виносу плащаниці з вівтаря, а це бувало близько другої години пополудні. Після повернення з церкви обідали, але обід був звичайно пісним і складався лише з городини.
Працювати у Страсну п`ятницю — великий гріх, особливо не можна рубати дрова або що-небудь робити сокирою. У цей день можна робити тільки дві справи: пекти паски та садити капусту.
Капусту йшли садити тоді, коли паски вже посаджені в піч, «щоб капуста була здорова, як паска». Вважалося, що від того, яка вдасться паска, залежить добробут в домі. Якщо верх паски западе, або вона виявиться по-рожньою всередині — це віщує нещастя; розтріскається зверху — це теж знак недобрий, а якщо паска вийде високою та смачною — родина проживе рік щасливо.
Старий рецепт пасок випікання такий: робили опару на молоці, до опари додавали борошна та яєць і замішували тісто. В тісто клали імбир, жовтий та білий. Жовтий — для зовнішнього вигляду паски, а білий — для її запаху. Додавали ще шафран, щоб випічка мала приємний жовтий колір. Тісто для пасок клали у високі форми, а зверху прикрашали хрестом або шишками теж з тіста. На деякий час треба форми з тістом поставити у тепле місце, щоб тісто підійшло, а потім вже посадити у розпалену гарячу піч. За давньою традицією, паски пеклися звичайно тільки один раз на рік — до Великодня, і поки вони не були посвячені, їсти їх не можна.
Робили ще сирні паски у вигляді чотиригранної усіченої піраміди, боки такої паски прикрашалися різними візерунками та спеціальними буквами, все це символізувало добрий приплід у свійської худоби.
Існувала прикмета, що в Страсну п`ятницю не можна співати, адже Господь, у цей день постраждав. Казали, що той, хто співає у цей день, буде у Великдень плакати.
У Страсну суботу красили яйця, тобто робили крашанки. За повір`ям, крашанки, зроблені саме у цю суботу, довго не псуються, а зберігаються протягом усіх пасхальних свят.
Первісно яйця, красили тільки природними барвниками: березовим листям, чебрецем, фуксином, яблуневою корою, корою з чорноклена, пролісками, лушпинням цибулі. З кінця XIX ст. все більшого розповсюдження набували куповані барвники, а також фарбування яєць різнокольоровими клаптиками тканини, від чого яйця виходили мармуровими. Широко розповсюдженими в Україні, особливо Західній, були писанки — яйця, які прикрашалися своєрідними орнаментами, що перетворилося на своєрідний народний промисел.
Поява як крашанок, так і писанок пов`язана з дохристиянським звичаєм зустрічі весни та заклинанням родючості. Ще задовго до християнства яйце було символом воскресіння, відродження життя, символом сонця, синонімом джерела життя у всесвіті. Орнамент найдавніших писанок — геометричний: трикутники, спіралі, кола, сорок гілочок та ін. Все це — ознаки різних ритуалів або священні числа, що пов`язані з атрибутикою язичницьких богів. У християнські часи ці малюнки набули іншого змісту. Число сорок, наприклад, пояснюється сорокаденним постом або існуванням сорока Святих мучеників. Крім геометричних, орнаменти писанок бувають ще рослинними, зоологічними, антропологічними та побутовими.
Відносно звичаю фарбувати яйця до Великодня та прикрашати їх орнаментами існує багато легенд. Ось що розповідає одна з них. У давні часи, що коли Ісус Христос ходив з апостолом Петром по землі, проходили вони через одне село, а там були вороги Ісуса. Побачили вони Христа та почали кидати у нього каміння. Доторкнеться камінь до його одежі — перетвориться у розписне яйце, торкнеться другий — перетвориться у крашене. Святий Петро зібрав їх усіх у кишеню, а потім роздав людям. З того часу, кажуть, і існує звичай готувати писанки та фарбувати яйця до Великодня.
Селяни вірили, що Страсний тиждень — це найкращий час і для сівби ранніх ярових зернових культур і гороху — «буде колосисте і без бур`янів».
СВЯТА ПАСХА; ВОСКРЕСЕННЯ ГОСПОДА ІСУСА ХРИСТА; СВЯТИЙ, СВІТЛИЙ ТИЖДЕНЬ, BEЛИКДЕНЬ. 19 червня 325 року І Вселенський собор у Нікеї визначив час святкування Пасхи для всіх християн— після весняного рівнодення та слідуючого за ним першого повного місяця, у межах між 22 березня / 4 квітня та 25 квітня / 8 травня. Усього Пасха триває сорок днів. Великоденний цикл починається неділею Митаря і Фарисея за 10 тижнів перед Пасхою, а завершується через 8 тижнів після Пасхи неділею Всіх Святих.
Слово Пасха походить від давньоєврейського «песах» — «переходити», «проходження», тому що виникнення свята пов`язане з визволенням єврейського народу від єгипетського полону та проходженням ним пустелі. У Біблії говориться, що останній раз Ісус Христос відзначав це свято у четвер, який потім назвали Великим, під час Таємної Вечері зі своїми учнями. За традицією, їли вони прісний хліб — мацу, тому що використання у дні свята дріжжового, квасного тіста було суворо заборонено законом. Пояснюється це тим, що тісто, яке підіймається на дріжжах, символізує егоїстичний початок в людині: чванство, спесивість, захоплення собою та нехтування тими, хто її оточує. Тісто маци, що виготовляють тільки з борошна та води, символізує скромність, невибагливість, чуйність та піклування про інших.
Святкування християнської Пасхи пов`язане з євангельськими подіями. В Євангелії від Матвія, наприклад, розповідається, як вранці у неділю, після Великої суботи дві благочестиві жінки пішли до гробу-Ісуса Христа, який знаходився у печері, щоб помазати його тіло пахучим миром, чого не встигли зробити при погребінні. В цей час «стався великий землетрус», тому що ангел відвалив камінь від входу у гробницю та сидів на ньому. «Вигляд у нього був як блискавка, і одежа його біла як сніг». Він сказав жінкам: «не бійтеся, бо знаю, що ви шукаєте Ісуса розіп`ятого; Його немає тут: Він воскрес, як казав; підійдіть, подивіться місце, де лежав Господь». Жінки-мироносиці дійсно побачили гроб відкритим, але там виявився лише погребальний одяг Ісуса Христа. Господь, що воскрес, з`явився на зворотному шляху жінкам. Він з`являвся також на протязі 40 днів своїм учням, продовжуючи навчати їх таємницям Божого Царства (Матв., 23: 51-20). Апостолу Хомі, який не вірив у його воскресіння, він дав навіть доторкнутися до своїх ран. Святкувати християнську Пасху заповіли апостоли, учні Христа: «Очисьте стару розчину, щоб стати вам новим тістом, бо ви прісні, бо наша Пасха, Христос, за нас у жертву принесений. Тому святкуймо не в давній розчині, оні в розчині злоби й лукавства, але в опрісноках чистоти та правди!» (1 Кор., 5: 7-8).
Якщо єврейська Пасха — це свято одного народу, то християнська — це свято усіх народів світу, що сповідують християнське вчення без розрізнення расової та національної належності, соціального та суспільного положення; це свято спасіння усіх людей, свято позбавлення першородного гріха першої людини Адама, свято перемоги над силами диявола та торжества безсмертя.
Традиції цього свята прийшли до нас здалеку. Так, звичай цілувати одне одного, «христосуватися»,— це наслідування давнього «лобзанія миру та святої любові», що заповів апостол Павло: «Вітайте один одного святим поцілунком. Вітають вас усі Церкви Христові!» (Рим., 16:16). При цьому ті, хто вітає одне одного поцілунком та словами «Христос воскресе!» уподібнюються учням Христа, які розмовляють, довідавшись про його воскресіння. Звичай дарувати червоні яйця пов`язаний з євангельською Марією Магдалиною, яка після воскресіння Христа прийшла до імператора Тиверія у Рим для проповідування «благої вісті» і дала йому червоне яйце зі словами «Христос воскресе!», почавши таким чином проповідувати. Яйце з давніх часів — символ життя, червоний колір — кров Христа, який своєю добровільною смертю, а потім і воскресінням подарував людям вічне життя.
У перший день Великодня на різних мовах звучать слова Іоанна Богослова «Спочатку було Слово...». Потім виносять хоругви, хрест та ікону Воскресіння Христа, Євангеліє та артос — спеціальний святковий хліб, на якому написані слова: «Христос воскресе» та ін. Під час усього Світлого тижня цей хліб знаходиться на налої перед іконостасом, кожного дня його обносять Хресним Ходом навколо церкви, а у пасхальну суботу він окроплюється святою водою та розподіляється поміж віруючими. Особливо шановані віруючі виносять плащаницю.
* * *
За народною традицією, свято Пасхи називають Великдень, Святий, Світлий тиждень.
Про надзвичайну важливість свята Пасхи та привітання з ним людей розповідає, наприклад, така народна легенда. З дня свого воскресіння Спаситель посадив у підземелля під тією скалою, де був його гроб, головного сатану Вельзевула та наказав йому гризти 12 залізних ланцюгів, 12 залізних дверей та 12 залізних замків. Якщо Вельзевулу, вдасться перегризти їх за час від однієї Пасхи до другої, то настане кінець світу. І коли вже сатана перегриз замки, потім двері, і ось-ось перегризе останній ланцюг, у той самий час роздається: «Христос воскресе!» — це люди вітали одне одного з початком свята. Усі ланцюги, двері та замки знову ставали цілими, і Вельзевул все починав спочатку. У легенді говориться, що тільки тоді, коли люди припинять співати «Христос воскрес»,— настане кінець світу.
Коли всі виходять з церкви, уважно оглядають усі кутки, щоб ніхто не залишився всередині, тому що за повір`ям, вся нечиста сила — відьми, упирі та інша нечисть — під час богослужіння у Великдень втрачала свою силу, і її легко можна було побачити та впізнати. Особливо уважно приглядалися до тих, кого підозрювали у зв`язку з нечистою силою: «вони повинні були доторкнутися рукою до священика». Вважалося, якщо у той час, коли йде богослужіння,, піти на кладовище та похристосуватися з померлими батьками, як тільки в церкві вперше вимовлять «Христос воскрес!», з могили почується відповідь: «Воістину воскрес!».
Після закінчення служби священик освячує яйця, паски, а також іншу їжу, яку приносять цього дня до церкви: сир, масло, ковбасу тощо.
Вітати з святом та христосуватися починають вже одразу після закінчення служби. При цьому обмінюються яйцями. Перше яйце, що одержували при христосуванні, за народним повір`ям, має найбільшу магічну силу.
В цей день, як і в деякі інші свята [Різдво, Хрещення, Благовіщення, Іоанна Хрестителя (Івана Купала) та Петрів день], за народним спостереженням, сонце «грає» по-особливому.
Святкова обрядовість Великодня, інших православних свят, самого християнства пов`язана з давніми народними традиціями.
Так, поява у пасхальній обрядовості свячених пасок пов`язана з особливим шануванням нашими далекими пращурами хлібного короваю як одного з найважливіших магічних засобів заклинання родючості. Первісний зміст цього обряду зрозумілий з деяких звичаїв, що збереглися в українців Закарпаття ще у 20-х pp. нашого століття. Згідно з одним звичаєм, після освячення паски хазяїн біг з нею додому, намагаючись, щоб його ніхто не наздогнав. Пояснювали це так: «хліб буде рости так швидко, як біжить хазяїн», «біжить, щоб з роботою бути попереду, щоб дівчата скоріше виходили заміж». Підбігши до свого подвір`я, хазяїн спочатку заходив у хлів та торкався паскою всіх корів та волів, щоб вони стали гладкими. Від паски відрізали шматочки та зберігали їх як ліки.
Центральне місце у пасхальній обрядовості займає крашене яйце,— що стало поряд з хлібним короваєм головним атрибутом свята. Свячене яйце їли першим, коли приходили з заутрені, яйцями обмінювалися, їх давали рідним, сусідам, роздавали вбогим. Вважалося, що великоденне яйце набуває магічних якостей. У народі вірили, що з його допомогою можна загасити пожежу, треба тільки праведній людині обійти з яйцем навколо дому, що горить, зі словами: «Христос воскрес». Існувало вірування, що яйце допомагає також у пошуках скарбів. Скарби охороняє звичайно нечиста сила, яка, коли побачить великоденне яйце, обов`язково втече, залишивши скарби без нагляду.
Дівчата вмивалися водою, у яку занурювали крашанку та гроші, «щоб бути рожевими та вродливими»- Потім цю крашанку та гроші віддавали вбогим.
У Великдень водили хороводи, співали пісень. Хороводи — частина весняного магічного дійства. Ходіння по колу, що знаменувало рух сонця, повинно було сприяти швидкому пробудженню та розвитку природи. Такий же зміст мали й гойдалки — ще одна з розваг на Великодному тижні. Підйом угору, підкидання будь-чого, підстрибування — давні магічні дії, що зустрічаються у різних народів. їхня роль — стимулювати зростання рослин, допомогти їм піднятися.
Омовіння як давня розвага існувало і на Великоденному тижні. Так, на другий день Пасхи, вранці парубки ходили по хатах, де були дівчата, і тих, хто не встиг приготуватися до їхнього приходу, обливали водою. Цей день мав назву «поливаний понеділок», а у вівторок, за звичаєм, дівчата обливали хлопців.
У Великодній понеділок існував звичай, який одержав назву «волочіння». Переважно діти ходили у цей день до рідних, знайомих, священиків, приносячи їм в подарунок так зване «волочильне», що складалося звичайно з пшеничного калача та кількох крашанок. У свою чергу обдаровували і дітей солодощами та грошима.
Під час Великоденних свят обов`язково звертали увагу на сільськогосподарські прикмети: на Великдень небо ясне та сонце грае — до багатого врожаю та теплого літа; якщо на другий день Великодня буде ясна погода — літо буде мокрим, якщо хмарна — літо буде сухе.
ВУЛИЦЯ. Улюблені розваги молоді, своєрідні «вечорниці» під відкритим небом. Починалася «вулиця» від Великоденних свят і тривала все літо — аж до дня Семена Станника (Літопроводця) — 1 вересня за старим стилем. Збиралася «вулиця» у певному призначеному місці: на майдані посеред села, на зеленому лузі над річкою або на леваді. До початку польових робіт молодь збиралася кожного вечора, а коли починалася робота в полі — тільки в неділю та в святкові дні.
«Вулиця» відбувалася весело та жваво, з музикою, танцями, піснями. Ввечері, як стемніє, першими збиралися дівчата та починали співати пісень. Співали різних пісень, але були й такі, що призначалися спеціально для «вулиці», в яких вихвалялися дівчата та молодиці, а з хлопців насміхалися. А бувало й навпаки: хлопці глузували з дівчат.
Прийшовши на «вулицю», хлопці спочатку ставали осторонь та спостерігали за розвагами дівчат, але потім приєднувалися до них і починалися спільні веселощі, з музикою, сміхом, танцями. Саме тут, «на вулиці», дівчата виводили хороводи. Ставлення церкви до цих розваг не було прихильним.
ФОМИН (ХОМИН) ТИЖДЕНЬ (ПЕРШИЙ ТИЖДЕНЬ ПІСЛЯ ПАСХИ). Цей тиждень присвячений одному з дванадцяти апостолів Ісуса Христа, апостолові Фомі, що одержав прізвисько Невірного або Невіруючого. В цей час за давнім звичаєм поминають померлих предків. Традиція ця прийшла до нас з Візантії. Говорячи про цю церковну установу, Св. Іоанн Золотоустий запитує своїх слухачів: «Чому Отці наші, залишивши молитвенні будинки у містах встановили сьогодні (мається на увазі вівторок Фоминого тижня) збиратися поза містом і на цьому саме місці?» І відповідає: «Сьогодні Ісус Христос зійшов до мертвих; тому ми й збираємося тут, тому саме це місце називається кладовищем». Віруючі розуміють, що в основі звичая поминати померлих на Фоминому тижні лежить згадування про сходження Ісуса Христа у пекло до душ померлих. Крім того, померлих поминають на цьому тижні ще й тому, що він слідує за «Великими седмицями»: Страсною та Пасхальною.
У народному побуті церковний Фомин тиждень здавна відомий як Радуниця, Радованиця, Радониця, який теж був присвячений пам`яті померлих. Походження назви цього свята не зовсім ясне. Деякі вчені вважають, що можливо, первісно це свято було пов`язане з верховним божеством Родом, а також з родичами, предками і вимовлялося як Родониця. Це тлумачення підкріплюється обрядами радуницького тижня — поминати покійних батьків, внаслідок чого свято стало одним з головних у колі так званих Батьківських днів. Пізніше слово Родониця у народній свідомості переосмислилося і стало близьким до поняття «радість» — звідси варіанти Радуниця та Радованиця. Мабуть, тому деякі дослідники вважали, що корінь цього слова – рад - означає «блискучий, просвітлений» (пор. лат. radio — «блищати, сяяти», radius — «промінь»). Історик Н. М. Карамзін взагалі вважав, що Радуницею наші предки називали будь-яке свято. У стародавніх слов`ян Радуницею називався, можливо, цілий цикл весняних свят — час поминання небіжчиків.
У сучасних українських народних звичаях назва Радуниця вже не збереглася. Обряд поминання предків у поминальний тиждень в залежності від місцевості має назву Гробки, Могилки, Бабський Великдень, Поминки. Але скрізь в Україні цей звичай відомий під церковною назвою Проводи. Поява цієї назви походить, можливо, від того, що Фоминим тижнем закінчується та прово-джаэться тиждень Світлого Христового Воскресінн.
Можливо, назва Проводи походить від євангельської події, про яку розповідається так: «Когда при распятіи Господнемъ тьлеса многихь святых восташа, по воскресеніи Его, внидоша во святьтй градЪ: тогда сих-то святыхъ яко бы опять посл-ь праздника сопровождали (проводили) до гробов граждане».
За народним повір`ям, душі померлих, що вийшли на землю у Великдень, знаходилися на ній до наступного понеділка або вівторка, коли їх проводжали назад.
Відправа Проводів у Києві приблизно наприкінці XVIII ст. відбувалася так: «На гору Скавиця (або Щекавицю) збиралися для поминання родичів найшанова-ніші києвоподільські горожани. Панахидні литії відправлялися священиками над кожною могилою, потім кожна родина сідала колом біля своїх покійників і поминала їх тим їством і напоями, що їх із собою приносила. А тим часом школярі наспівували їм духовні пісні (псалми), іноді скрипачі награвали сумовитих мелодій. Під час того частування були й найубогіші».
Наприкінці XIX — початку XX ст. у день Проводів влаштовували спільний обід, на якому роздавали коливо з медом, яке треба було з`їсти натщесерце. Після цього священик відправляв по померлих панахиду. Потім розбивали три-чотири яйця, які перед тим поклали на могилу, і віддавали їх старцям з проханням помолитися за померлих, імена яких називали. Родина сідала навколо могили обідати, і голова родини промовляв: «Тут моя родинонька, тут моя мати, тут хутко буду і я спочивати!» Частину їжі та напоїв залишали на могилі.
Поминають ще за таким звичаєм, що має назву «христосуватися з покійниками»: котили по землі крашанки, промовляючи: «Святі родителі, ходіте до нас хліба й солі з`їсти!».
За повір`ям, у цей день не треба називати померлих «небіжчиками», а краще — «родичами», тому що у цей час вони все чують.
Спільні тризни наприкінці переходили у веселі забави, пісні та хороводи. Ці веселощі після поминання підтверджують те, що радуницькі обряди дуже давні, причому у всіх східнослов`янських народів. Це свято чудово характеризує російське прислів`я: «На Радуницу утром пашут, днем плачут, а вечером скачут». Поєднання суму та веселощів не буде викликати здивування, якщо згадати, що вже у найдавніших поховальних обрядах завершуючим елементом завжди був сміх, жарти, веселощі. У цьому полягає глибокий зміст: подолання смерті та ствердження життя.