Діоскор язичником був.
І жив у давнину на сході.
Неслави за життя набув
Відлуння до цих пір в народі.
 
Ще як на лихо - на біду
Давно померла його пара.
Цвіла, як квітка у саду,
Єдиная дочка Варвара.
 
Жила вона як у затворі
В високім замку, у палатах.
- Хто створив небо, сонце, зорі? -
Питала слуг, хотіла знати.
 
- Прекраснії простори ті -
Землю, рослинність і узгір’я -
Боги створили золоті,
Що стоять в батька на подвір’ї.
 
Варвара істину шукала:
Чи мертвий Бог творити може.
Шукала, думала, не спала…
І засвітилось світло Боже.
 
- Єдиний Бог, живий, на небі.
Він є: Це істина проста.
Мені живих Богів не треба
І в серце прийняла Христа.
 
Діоскор впав у гнів без міри,
Іскри посипались з очей.
Щоб відказалася від віри,
Погнавсь за дочкою з мечем.
 
Варвара кинулась тікати.
За нею батька гнала мета.
Не сподівалася розплати
За вияв віри у Христа.
 
- Спасителю, єдиний Ти, -
Забилось серденько в тривозі, -
Спаси, сховай і захисти:
Гора постала на дорозі.
 
Захиснику нещасних, гнаних, -
Понеслася молитва в небо.
Рятуй свою рабу Варвару
Або візьми, візьми до себе.
 
І розсіклась гора надвоє,
Вчинив Господь спасіння двері,
І свідки - пастухи обоє,
Як заховалася в печері.
 
Як вовк, що загубив ягницю,
Навкруг гори батько метався.
- Куди поділася дівиця? -
Задихавсь, в пастухів питався.
 
І добрий лагідно сказав:
- Не бачив, завертав отари.
Недобрий мовчки показав
Печеру - прихисток Варвари.
 
Іще не трапилося горе,
Діоскор ще не знайшов дівиці,
Як злий стовпом зробився в горах,
А саранчею - його вівці.
 
Дочку мучитель бив ногами,
Не дай Бог бачити нікому
Викрикував: - Мирись з богами.
За коси приволік додому.
 
Потому кинув у темницю,
Не давши їсти ані пити.
Примусити хотів дівицю
Від віри в Бога відступити.
 
Ще й до правителя повів:
- Даю дочку у твої руки.
Хай пошанує всіх богів,
А якщо ні - віддам на муки.
 
Хай найстрашніша буде кара.
Поганий буде їй кінець.
І не дочка мені Варвара.
Не буду я її отець.
 
Правителя вразила врода.
Вмовляв Варвару без нападок:
- Мені від душі тебе шкода,
Не матимеш багатства в спадок.
 
Варвара славила Христа:
- І благ земних мені не треба.
Вони марнота, суєта.
Багатство все моє на небі.
 
І повелів Мартиніан
Жорстоко мучити Варвару.
Струмками кров лилась із ран.
Іще придумав нову кару.
 
Наказав скинути одежу,
Мужі щоб роздивлялись тіло.
- Терпіти рани більше можу,
Ніж такий сором, Боже милий.
 
Правитель теж в темницю кинув.
Ще жорстокіша ждала кара.
Молилась страдниця Варвара
Спасителя, щоб не покинув.
 
І враз темниця засіяла
Світлом неземним яскравим.
Душа її затрепетала:
Небесний Цар з’явивсь у славі.
 
Невісто, я про подвиг знаю.
Перетерпи земні напасті.
В Небеснім Царстві дати маю
Тобі я вічні блага й щастя.
 
Утішив Бог свою Варвару,
Кудись поділись усі біди,
Забулися нещастя й кари,
Від ран не залишилось сліду.
 
Зцілив їх способом чудесним,
Лишив їй радість несказанну.
І вже темниця - рай небесний,
Царем Христом обітований.
 
А вранці кати дивувались:
Вона здорова і прекрасна.
На тілі рани подівались,
Спокійна, чиста, світла, ясна.
 
- Тебе зцілили наші боги.
О дівчино! Не будь уперта.
Ти поклонись вітцеві в ноги
І принеси всім богам жертву.
 
Її повісили, стругали.
Хто витерпіти таке може…
Свічками ребра опаляли.
Святу кріпила сила Божа.
 
Молотом по голові били,
Знущалися як дикі звіри,
Нагою по місту водили,
Волали: - Відречись від віри!
 
На тілі ні живого місця.
Все знесла страдниця Варвара.
Нагою водять по місту…
Від сорому найбільша кара.
 
- О Боже! Бачиш з висоти:
Приношу себе в жертву я.
О Господи! Не допусти,
Щоби осміяна була раба Твоя.
 
О Боже! Тобі усе можливе.
По ночі настає і днина біла.
Зроби, щоб нечестиві.
Не бачили нагого тіла.
 
Христос з небес спостерігав
Святої мучениці подвиг.
І світлим ангелом послав
Небесний світоносний одяг.
 
І сталась дивна-дивина,
Що тіло страдниці святої
Вмить обгорнула пелена
І не світилось наготою.
 
Варвара не схитнулась в вірі.
В катів бродив злоби туман.
І вимагали кари звірі.
То ж повелів Мартиніан.
 
- Розп’ятого взяла у віру! -
Аж пересмикнув плечем,
Тому і вирок їй у міру -
Відсікти голову мечем.
 
Що ж Діоскор? Жалів Варвару?
Може, скорбів у тяжкім горі?
Щоб швидше виконати кару.
Сам потягнув дочку на гору.
 
Вона й тоді просила Бога!
- Небесний Царю, прошу дати
(У Тебе є на теє змога)
Кожній людині благодаті
 
Хто буде згадувать мене,
Хай не постигне нагла смерть,
Тяжка хвороба хай мине,
Тому даруй здоров’я вщерть.
 
В цю мить почувся голос з неба.
Він прозвучав як благоденство:
- Невісто, Я беру тебе до Себе
В горні оселі для блаженства.
 
І ще сказав їй Цар Небесний:
- Все буде так, як ти хотіла.
Йшла не на смерть, а в рай чудесний.
Ноги не йшли - душа летіла.
 
І на горі на місці страти,
Покірно голову схилила.
І рідний батько в знак розплати
Мечем довершив чорне діло.
 
Полинула в висоти ті,
Де була радість їй велика.
Зустріли ангели, святі,
Ісус Христос і Бог Владика.
 
Не забарився Божий гнів
На Діоскора - нечестивця.
Коли з гори спускався він,
Ударив грім - і впав убивця.
 
Галентіан благочестивий
Похоронив Варвари мощі.
Над ними звів він храм красивий,
Йшли від мощей сили цілющі.
 
Князь Михаїл у часи віщі
Узяв царівну за дружину.
Великомучениці мощі
Вона привезла в Україну.
 
Покоїлись нетлінні мощі
В Михайлівськім монастирі.
Про зцілення й сили цілющі
Свідчать духовні пастирі.
 
В Золотоверхім сім століть
Від мору і від бід спасали.
Під час навал і лихоліть
Їх від нападників ховали.
 
І в наші часи непрості
В напасті, у хворобі, в горі
Варварі молимось святій
У Володимирськім соборі.
 
О Господи! Святих Твоїх не зчесть.
В сонмі святих й Варвара просіяла.
Тобі ж, Отцю і Сину і Святому Духу
І поклоніння, й честь, і слава.
*****
Коли прекрасну й грішну землю я покину
Й полину у світи незнані,
Я й там молитимусь за Україну,
За Батьківщину рідну і кохану.
*****