Ніхто, засвітивши світильник, не ставить його в закритому місці чи під посудину, але на свічник, щоб усі, що входять, бачили світло (Лк. 11, 33).
 
У 2006 році виповнюється два величних ювілеї в історії українського народу та його Православної Церкви, а особливо близькими вони є для нашої Золоточолої та славної столиці м. Києва. Мається, зрозуміло, на увазі 1700-літня річниця з дня мученицької смерті св. Вмц. Варвари (17 грудня) та 110-а річниця з дня освячення Володимирського патріаршого кафедрального собору м. Києва (20 серпня) . Значення та вплив цих величних ювілеїв для Православної Церкви та українського народу напевне розуміє кожна освічена та грамотна людина не тільки в Україні, але й далеко за її межами. Адже такі величні святині нашої минувшини не можуть не викликати захоплення та навіть здивування у мільйонів людей, які були безпосередніми свідками чи то чудодійної сили животворчих мощей св. Вмц. Варвари, чи краси та чарівності прекрасного кафедрального собору на честь святого рівноапостольного князя Володимира Великого.
Отці VII Вселенського собору проголосили: «Господь наш Ісус Христос дарував нам мощі святих, як джерела спасіння, які виливають різноманітні благодіяння на немічних». Так у Володимирському патріаршому соборі м. Києва, крім мощей св. Вмц. Варвари, нетлінно почивають і мощі священномученика Макарія митр. Київського. Хоча і є багато відомостей про їх життя й страждання, але все ж залишається і безліч нерозкритих та не досліджених питань зокрема щодо часу та обставин перенесення цих святинь із одного місця в інше і под.
Прийнявши мученицький вінець у рідному місті Іліополі (Гелиополь, Баальбек), через усікновення голови (†306), св. Вмц. Варвара вже тоді здивувала багатьох не тільки своєю мужністю та стійкістю в сповіданні християнської віри, але й багатьма надзвичайними подіями, які це супроводжували. В акафісті на її честь, а також в «Четіїх мінеях», складених св. митр. Ростовським Димитрієм (Туптало), говориться, що після мученицької смерті її юне тіло поховав благочестивий юнак на ім’я Галентіан (Валентіан) . З часом тут був збудований храм на її честь, де відбувалось багато чудес за молитвами Великомучениці .
Біографічні відомості, збережені від першої половини IV ст., коли вона постраждала за Христа, святим Іоанном Дамаскіним (VII ст.). Батьківщина Вмц. Варвари м. Бальбек-Іліополь та Іоанна Дамаскіна - Дамаск, були один від одного в декількох годинах шляху .
З часом, коли магометани почали нападати на Антіохію, християни почали переселятися в Нікомідію, а потім і в Константинополь, забираючи з собою всі свої багатства і святині. Напевне в цей період і чесні мощі Вмц. Варвари були перенесені до Константинополя . У цьому місті вони зберігались у церкві св. Варвари, яка стояла на березі «Золотого рогу». Поблизу знаходився монастир св. Димитрія. Як пояснював прот. Петро (Лебединцев) « ...неподалік від моста, який з’єднує сьогодні Сталбул з Галатою» .
Достовірних відомостей, яким чином і коли потрапили св. мощі в Київ, не віднайдено. Відомо, що в Києві вони були поміщені у Михайлівському Золотоверхому монастирі, який з цього часу носив у народі назву Варваринського .
Джерелом по цьому питанню виступає перш за все «Хроніка» ігумена Києво-Михайлівського монастиря Феодосія Софоновича та його ж оригінальний твір “Повесть о преславных чудесахъ ея” . Крім цього історичні відомості подають подорожуючі Еріх Лясота та диякон Павло Алепський . Досить цікавою є розповідь св. Димитрія (Туптало) митр. Ростовського .
Серед тих, хто досліджував відомості щодо неї та перебування мощей в Києво-Михайлівському соборі є: ієром. Євстратій (Голованський) , прот. Петро (Лебединцев) , прот. Сергій (Петровський) , прот. Іоанн (Троїцький) , А. Муравйов , В. Слюсарев , М. Берлінський , Н. Закревський , Н. Петров , С. Голубев , М. Максимович та багато інших. Із сучасних дослідників слід назвати архієп. Димитрія (Рудюка) , прот. Юрія (Мицика) та І. Жиленко .
Передання щодо часу перенесення св. мощей відрізняється нестійкістю та багатоманітністю. Французький інженер на польській службі Гільйом Левассер-де-Боплан, який був у Києві близько 1640 р., говорив, що мощі св. Варвари принесені із Греції у Київ під час якоїсь війни з Нікомідією . Антіохійський Патріарх Макарій двічі відвідував Київ (1653, 1655 рр.), де бував у Михайлівському Золотоверхому монастирі . Він стверджував, що мощі привезені царівною Анною, дружиною великого князя Володимира.
Під час приїзду Патріарха Макарія Києво-Михайлівським ігуменом був уже згадуваний о. Феодосій Софонович, який навів у своїй “Хроніці” “повість старих людей” про заснування Михайлівського Золотоверхого монастиря ще в часи князя Володимира. Близько 1669-1670 рр. він написав “Мученіе Святой Великомученицы Варвары”, та вже згадувану “Повесть о преславныхъ чудесахъ ея” .
Зокрема в останьому творі о. Феодосій говорить: «Яким чином і коли мощі святої великомучениці Варвари було привезено до Києва, до церкви святого архістратига Михаїла, про це не написано у літописах. Проте якщо й були які-небудь згадки, то Київ довго стояв спустошений, із спорожнілими монастирями, тоді й письмена загинули. Однак від старих людей маємо переповідання про те, як великому князеві Михайлові-Святополку, правнуку святого Володимира, який Києвом володів, від грецького царя у дар було надіслано оці святі мощі святої великомучениці Варвари; а він (Михаїл-Святополк), змурувавши церкву святого Михайла на честь свого імені року 1108 від Різдва Христового поклав у цій церкві на освячення (її) мощі святої великомучениці Варвари, які й донині нетлінні лежать» .
Схожу інформацію, та не зовсім, подає митр. Ростовський св. Димитрій (Туптало) у короткому викладі чудес святої Великомучениці Варвари в своїх “Четіїх мінеях ” .
Отже, згідно із повідомленням св. Димитрія Ростовського, читаємо: “Михаїл Святополк князь Київський, син Ізяславів, онук Ярославів, а правнук Володимира святого, мав першу жону грекиню, Олексія Комнина царя грецького дочку, на ім’я Варвара. Та, йдучи з Царгорода в Руську землю, вмолила батька свого, аби дав їй чесні мощі Святої Великомучениці Варвари, і взявши їх, до граду Києва із собою принесла. Чоловік же її, великий князь Михаїл, побудувавши року від сотворення світу 6616 (1108) церкву кам’яну в ім’я заступника свого Архистратига Михаїла, поклав у ній з честю ті святі мощі, які, коли йшов на Руську землю війною цар татарський Батий, заховані були хранителями церковними під “спудом” тієї церкви в місці таємному…”. На відміну від розповіді святителя Димитрія, у творі о. Феодосія зв’язок між шлюбом та набуттям мощей не зазначений. Також взагалі не говориться ані про ім’я імператора константинопольського, ані про дружину Святополка Варвару ніби то дочку Костянтина Комнина .
Притримуючись об’єктивно-історичного бачення з цього питання, треба сказати, що дочки в імператора Олексія Комнина з іменем Варвара не було. Отож свідчення, які подав о. Феодосій (Софонович), кардинально відрізняються від пізніших розповідей та тверджень щодо прибуття св. мощей разом із дочкою імператора константинопольського Олексія Комнина. Адже відомо, що чотири його дочки були дружинами царів та князів інших країн. Літопис теж не говорить про одруження Святополка з грецькою царівною, не говорить і про мощі Вмц. Варвари . Та й узагалі про ці та подібні події щодо перенесення св. мощей літопис здебільшого не повідомляє.
До якого ж часу належить перенесення св. мощей із Константинополя у Київ? Чи до татарського спустошення Києва, чи після цієї події, а саме: часу відродження Михайлівської обителі (XVI ст.)?
Згідно з усіма твердженями та припущенями можна навести кілька основних думок: 1) до часу князя Аскольда, оскільки в записах секретаря Антіохійського Патріарха диякона Павла Алепського говориться, що св. мощі були подаровані імператором Василієм Македонянином, а це період правління Аскольда; 2) в час князя Володимира, відповідно до тверджень того ж таки диякона Павла Алепського; 3) дарування св. мощей князю Михаїлу-Святополку, будівничому кам’яного Михайлівського Золотоверхого храму (1108), за свідченням о. Феодосія Софоновича; 4) перенесення св. мощей в час завоювання хрестоносцями Константинополя (1204); 5) під час т. зв. війн Нікомедійських, згідно з твердженням Боплана-де-Левассера; 6) в інший час до татарського спустошення м. Києва; 7) до часу відновлення та впорядкування міського та чернечого життя.
Деякі вчені схильні думати, що мощі Великомучениці Варвари “легко могли набути руські у Константинополі від греків після взяття і розкрадення його хрестоносцями в 1204 р.” . Віднести означене набуття до часу більш раннього, на їх думку, не дає та обставина, що мощам св. Варвари в Константинополі поклонявся в 1200 р. наш паломник Добриня Андрейкович, який пізніше був Новгородським архієпископом під іменем Антонія . Але потрібно підкреслити, що Добриня міг частинне змішати з цілим, прикладів чого можна навести чимало. Тобто, в означеній церкві св. Варвари могли зберігатись не цілісні мощі, а ті чи інші частиці, або навіть частина їх.
На таке розуміння наводить і “Паломник” самого Добрині, де говориться: ”А святої мучениці Варвари мощі її в церкві її ж… й від сосця йшла кров і молоко, на землю, і вчинив Бог сосець камінним” . Можливо йде мова тільки про окам’янілий сосець. Академік М. Петров говорить про те, що в Константинополі залишилась голова Великомучениці, і саме її бачив паломник Добриня Андрейкович .
Західні літописці стверджують, що нібито мощі святої Варвари, після взяття хрестоносцями Константинополя (1204 р.), були відвезені в Прусію. А Померанський князь Святополк викрав голову святої Великомучениці. Згідно з повідомленням хроніки XIV ст., яка була складена Дюрсбургом, один із керівників німецького ордену - Дітріх, напавши в 1243 р. на замок Померанського князя Святополка-Зардович, знайшов у його скарбниці голову святої Варвари в срібному ковчезі. Польський король Казимир III (1333-1370) пізніше дозволив перенести цю чесну «главу» із м. Торна в м. Данціг. Проте це свідчення заперечується повідомленням руського паломника Стефана Новгородця, який бачив голову святої Варвари у Константинополі, в храмі її імені, в 1350 р. .
Крім того, польські літописці повідомляють, що нібито рука святої Варвари, згідно з побажанням польського короля Сигизмунда III (1587-1632), була перенесена із м. Торна в Краківську церкву святої Варвари. Але зараз її там немає. Як відомо рука святої Варвари була в Києво-Софіївському соборі. Вона була привезена в Україну із Греції лікарем Мозелем в половині XVII ст..
Є й інша версія західних літописців про мощі св. Варвари. Зокрема „Хроникон” Андреа Дандоло повідомляє, що велика частина мощей св. Варвари була подарована венеціанському дожу з приводу одруження його сина Джованни Орсеоло з Марією Аргиропулиною, родичкою візантійського імператора Василія II Болгаробойці і сестрою імператора Романа III Аргира. Цю подію датують приблизно 1005-1006 рр. Також є повідомлення анонімного суздальського книжника (1437-1440) в його „Хождении на Флорентийский Собор”, що мощі св. Варвари, без голови, були покладені в храмі св. ап. Іоанна на о. Торчелло неподалік Венеції. Інша ж частина св. мощей, принесена із Константинополя у Венецію в 1258 р. якимось Рафаелем, зберігалась у церкві Санта-Марія дель Кроче .
Отже, незважаючи на сумнівні твердження західних літописців щодо перебування св. мощей у тому чи іншому місті західної Європи, все ж мощі св. Варвари лежать вже близько тисячу років на благодатній Українській землі в другому Єрусалимі - Києві. На заході ж немає цілісних мощей, а тільки ті чи інші частини їх.
На доказ цього ще о. Феодосій у своїй „Повісті” навів розповідь сенатора й канцлера королівства Польського Георгія Оссолінського, який був у Києві в 1644 р. при митр. Петрі (Могилі). Він, поклоняючись з вірою чесним мощам св. Вмц. Варвари у церкві Золотоверхій Михайлівського монастиря, оповідав таке: „Коли був, - каже, - у Римі, оскільки мав велику віру в допомогу цієї святої великомучениці Варвари, згідно з численними переказами, що коли хто вручає себе заступництву її, той без покаяння, сповіді і причастя Божественних Таїн не помре. Питав скрізь на Заході, чи є там десь мощі святої великомучениці Варвари чи що б про них де почуто на Сході. Оскільки на Заході мощі святої великомучениці Варвари не знаходяться, (а) також і ті, хто бував на Сході, кажуть, що там їх нема, то можуть бути лише у тутешніх землях. І я, - каже той канцлер, - вірую, що це тут у Києві істинні є мощі святої великомучениці Варвари” .
Подібний доказ наводить о. Феодосій, відповідно до слів Антіохійського патріарха Макарія, який сказав: „Іліополь-град, де свята великомучениця Варвара постраждала, знаходиться у моїй патріархії, недалеко від Антіохії. І як питав про мощі її святі, відповідь отримав, що ні там їх нема віддавна, ані ніде на Сході, але мають бути у землі варварській, як називають деякі цю земля Руську. Вірую безсумнівно, що знаходяться тут істинні мощі святої великомучениці Варвари”. І як говорить далі о. Феодосій, чи потрібно більшого свідоцтва, ніж самі чудеса та зцілення від чесних цих св. великомучениці мощей, що стаються у Свято-Михайлівському Золотоверхому Київському монастирі, які більше від сурм велегласних на весь світ волають і всіх запевняють, що то є воістину мощі святої великомучениці Варвари.
А тому, хоча і є багато гіпотез щодо місця перебування та часу перенесення святих мощей у Київ, нам потрібно зупинити свої погляди на великому князі Михаїлові-Святополку. Кому, як не йому, наверненому на шлях покаяння Києво-Печерським монастирем і спалахнувшому бажанням до збудування для свого упокоєння храму, має належати турботливість щодо набуття для цього храму вказаної святині? Згадаймо, що нащадкам його не судилось князювати в Києві .
Інший анонімний дослідник історії Михайлівського Золотоверхого монастиря, подібно до о. Феодосія, стверджує, що мощі були принесені в цю обитель, знову ж за часів князя Святополка. Зокрема він говорить: «В ті часи, коли благочестиві князі руські жили в любові і згоді із благовірними царями грецькими, чесні мощі святої Великомучениці Варвари були перенесені із Грецьких країв в Київ внаслідок наступної причини: великий князь Київський Михаїл-Святополк, правнук Володимира святого, взяв собі в дружину грецьку княжну іменем Варвару, яка відходячи із «Цар-града» в Руську землю на своє ім’я випросила у грецького царя вказані мощі однойменної собі Великомучениці Христової, і замість багатоцінного дару привезла їх до свого чоловіка, князя Михаїла-Святополка, який і поклав їх у новозбудовану кам’яну церкву святого архістратига Михаїла» . Отже, цей автор подає досить цікаве уточнення щодо того, ким була дружина Святополка Варвара. А саме він вказує на те, що вона була просто грецькою княжною, і не говорить нічого про Олексія Комнина.
Слід відзначити, що після повідомлення вищезгаданого о. Феодосія, та особливо після видання «Синопсису», яке приписують Інокентію Гізелю, де також було це повідомлення, у всіх авторів та дослідників воно повторювалось із різноманітними вставками. Подібне бачимо на прикладі святого Димитрія (Ростовського) , А. Муравйова , М. Берлінського , Н. Закревського та багатьох інших авторів, а також в тогочасних виданнях різної періодичної літератури, путівниках «Паломниках» і под.
Приписати означену подію, тобто перенесення святих мощей у Київ, до часу обновлення обителі, на думку проф. Голубева, досить важко, навіть не можливо. Адже, чи могла братія монастиря, за декілька десятиліть, забути таку надзвичайно важливу подію й не зберегти ніяких відомостей про це? Якщо це виключається, то таке забуття можна пояснити виключно надзвичайними обставинами, і віднести тільки до часу спустошення та обезлюднення Києва й Михайлівської обителі . На нашу думку це цілком логічне пояснення цього нез’ясованого питання.
Літопис повідомляє, що Святополк жив спочатку в не законному шлюбі з невідомою й мав двох синів: Мстислава і Ярослава, та двох дочок: Сбиславу й Приславу. Коли ж він став князем Київським (1093), то вступив у шлюб з дочкою половецького хана Тугоркана. За два роки під час бою з половцями князь убив тестя, якого поховали в Києві у 1096 р.; можливо й вигнав його дочку .
Між іншим, у Святополка ще і в старості народжувались діти, коли йому було близько 50 р., зокрема сини Ізяслав і Брачеслав. Це були діти від нового шлюбу - можливо, з грекинею, хоч і не дочкою імператора Олексія Комнина, а княжною якоїсь іншої царської родини, яких було не мало. Вона могла називатися Варварою і привезти мощі Великомучениці Варвари із Константинополя, але не раніше 1108 р., коли була збудована церква Святого Михаїла, де вони були покладені .
В. Лазарєв з цього приводу говорить: “Немає нічого неможливого в тому, що Святополк був одружений третім шлюбом на родичці Олексія Комнина, і що вона привезла серед інших багатих дарунків мощі тезоіменитої Великомучениці Варвари, які й були урочисто внесені у храм Архістратига Михаїла” . Також і Ю. Махновець вважає Варвару третьою дружиною князя Святополка . А прот. Юрій Мицик зазначає: “Перекази, які чув о. Феодосій (Софонович) від старих киян про те, як мощі святої Великомучениці опинились у Києві, на наш погляд, цілком відповідають істині” .
Після смерті князя Святополка його третя дружина жила з синами в Турові, який із поваги до свого двоюрідного брата дав його сім’ї Володимир Мономах. Тут існував Варваринський жіночий монастир ще до періоду спустошення Києва. Можливо, ктиторкою його була княгиня Варвара, яка після смерті чоловіка мала великі статки .
Щодо можливості іншим шляхом одержати Святополку вказані святі мощі, підкреслимо, що за тодішніх відносин із Візантією це не складало труднощів, тим більше, що грецькі святителі, які приходили до нас, сприяли благочестивому бажанню русичів мати часточки святих. У Никоновому літописі під 1091 р. читаємо: “…того ж літа прийшов Феодор грек, митрополит… і приніс багато мощей святих” .
Коли відновлювався Києво-Михайлівський монастир, мощі були винесені з-під сходів, які ведуть на хори, де вони зберігалися під час постійних нападів. Мощі святої Великомучениці Варвари одразу ж підняли статус обителі Золотоверхої .
Часткові свідчення про ці святі мощі, як головну святиню Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, ідуть від кінця XVI ст. Так Еріх Лясота в 1594 р., під час перебування в Києві, так говорить про них: « ...якщо ввійти в церкву через двері, які напроти головного вівтаря, то по ліву сторону лежить в дерев’яному гробі тіло святої діви Варвари, дочки одного короля, молодої недорослої дівчини, літ близько 12-ти, як можна заключити по довжині її. Воно ще нетлінне і покрите тонким полотняним покривалом до ніг, котрі не прикриті, я до них доторкнувся і знайшов їх твердими і нетлінними. На голові її дерев’яна визолочена корона» .
В історіографії майже немає ніяких свідчень про святі мощі в період від смерті князя Святополка до кінця XV ст. Можна тільки здогадуватись, що вони, будучи захованими, розділяли загальну долю Києва і його монастирів. Доля ж ця була досить трагічною.
Спочатку, згідно зі свідченнями Еріха Лясоти (1594), мощі зберігалися з лівого боку, при вході центральних західних дверей, біля північної стіни Свято-Михайлівського собору в дерев’яному (кипарисовому) мартирії . Там бачив їх і диякон Павло Алепський в 1653 р. . Можливо тут, тобто з північно-західного боку під хорами, тобто нартексом, була й окрема капличка для них, тому що згідно з останніми археологічними дослідженнями (1992-1999) було виявлено, що ця частина храму відділялась із східного боку стіною ще до спустошення Києва, а пізніше навіть цілою апсидою, можливо - для збільшення місця.
Достовірних відомостей про час збудування окремого приділу для мощей св. Варвари не віднайдено. Відомо, що в заповіті митр. Іова Борецького згадується приділ св. Вмц. Варвари. Для нього преосвященний владика хотів збудувати іконостас . Але більшість дослідників ґрунтовно доводять, що це не був окремий прибудований приділ, а всього лише відділення сучасного жертовника , або північне «боковое полукружіе» .
Приблизно в половині XVII віку військовий суддя Михайло Вуяхевич: « ...Мужъ простонравенъ и простодушенъ, щедролюбивъ и благоговенъ… иждивеніемъ своимъ на положеніе св. Варвары мощей притворъ каменній ново къ ветхой Архангельской церкви пригради» . Але, як сказано в «Хронике» Михайлівського монастиря, ця будівля була досить низькою і без купола . Пізніше цей суддя був архімандритом Києво-Печерської Лаври (1690-1697).
На початку XVIII ст. київський губернатор князь Д. Голіцин (1715-1719) «своимъ попеченіемъ низькій приделъ св. Варвары во высоту подъятъ... гробъ созда посреде придела мощамъ, стены ветхія церкве въ приделы изъятъ» . Разом з тим влаштував у ньому новий іконостас , із достойними прикрасами дерев’яний балдахін . Усе це здійснив київський генерал-губернатор за обітницею, після чудесного врятування від моровиці за стінами Золотоверхої обителі . А «Хроника» цієї обителі повідомляє, що «Григорій Яковлевичъ Наумовъ Бригадиръ… любовію къ мученическимъ мощамъ движимъ, въ многихъ обитель защищаше... печащися утварь иконописную въ приделе мученицы святыя воздвигнути» .
Також багато постарався для облаштування приділу св. Вмц. Варвари Іоанн Матвійович, який « ...и погребеся въ пределе мученическомъ Варвары» . Стіни приділу на честь св. Варвари були розписані при преосвящ. Іринеї (Фальбовському) в 1818 р. Московським купцем І. Зеніним був влаштований новий триярусний позолочений іконостас в 1877 р. Середину Варваринського приділа займала влаштована на підвищенні срібна сінь, під котрою знаходилась рака з мощами св. Вмц. Варвари .
Відомо що, спочатку тіло св. Варвари спочивало в кипарисовій раці, яка пізніше була поставлена для збереження в ризницю монастиря . У ній з часом збирали усю смальту, що із тих чи інших причин облітала зі стін собору. А на початку XX ст. в ризниці монастиря зберігалась уже рака із соснового дерева, оскільки попередня кипарисова, про що свідчать дослідники, з плином часу стліла і була перероблена .
Гетьман І. Мазепа в 1699 р. влаштував пишний срібний, а в декотрих місцях позолочений, мартирій для покладення св. мощей, що неодноразово поновлявся, зокрема в 1740 і 1797 рр. . Також ним було зроблене спеціальне підвищення, обкладене срібними позолоченими дошками для цієї раки, котра мала вигляд гробу. По бокам цього підвищення рельєфно зображались страждання Великомучениці. Сама ж рака, пожертвувана І. Мазепою, була теж прикрашена рельєфно зображеними квітами та «арабесками» .
Згідно з архівними матеріалами мартирій св. Великомучениці поновлявся неодноразово. Так 1785 р. ієром. Никодим подав рапорт архім. Тарасію (Вербицькому) про те, що «верхнее сребренное вено отъ ветхости поправемъ Весьма попортилось» і потрібно провести поновлення . Після огляду старшої братії із намісником ієром. Іверієм та еклесіархом, а також «къ явному освидетельствованію приглашенъ и майстеръ сребраныхъ делъ кіевскій мещанинъ Григорій Филиповичъ» виявилось, що справді, «верхнее вено по краямъ попорченое», як і вказував ієром. Никодим. Постановили, що « ...поодаленію Его надобно на показанной верхній крише съ тилу и съ заду зделать въ новъ на 9 винтахъ прутъ». На цю роботу потрібно було 2 фунти срібла. Цей висновок комісія подала архім. Тарасію (Вербицькому) на розгляд для винесення відповідної резолюції .
У 1797 р. знову відбулося поновлення мазепинської раки, оскільки вона «пришла въ крайнюю обветшалость» . У зв’язку з цим братія Михайлівського монастиря на чолі зі своїм архімандритом і «Академіи Ректоромъ» Феофілактом (Слонецьким) зверталась до митр. Київського Ієрофея (Малицького) щодо дозволу перекласти чесні мощі в іншу приготовану раку . Вона була попередньо для цього виготовлена із дерева та обкладена «пристойною матеріею». Далі архім. Феофілакт дає благословення старшій братії разом із майстром оглянути срібну раку, й визначити чи можливо її відремонтувати чи слід наново переробити .
У доповіді старшої братії архімандриту говориться, що після перекладення св. мощей у вказану дерев’яну раку відбувся огляд срібної, мазепинської. І «Кіевоподольскімъ» майстром Самійлом Ростовським «по разобранеи всехъ штукъ… оказалась къ починке по крайней обветшалости и по причине спорченыхъ многихъ штукъ неспособна». Тому, говориться в доповіді, потрібно «въ новъ оную переделать». Срібла на ній виявилось 1 пуд 4 фунта. Відразу ж була обговорена можливість «на переделаніе въ новъ означенной серебраной раки, такимъ точно подобиемъ какъ она и была…» . Для цієї роботи майстер вимагає, щоб із монастиря до старого срібла було добавлене нове в потрібній кількості, а також видано червонці на позолоту її. За свою роботу він призначив плату в розмірі 650 руб. і поручається виконати все до 1-го листопада 1797 р. Внизу стоять підписи представників старшої братії: намісника ієром. Досифея, духівника ієром. Никодима, скарбника ієром. Іродіона, ризничого ієром. Модеста та гробового, який постійно знаходився біля мартирію з мощами Великомучениці, ієром. Сильвестра. Також позначена точна дата події - 19 червня 1797 р. .
Тут же поміщений контракт із «Кіевоподолскимъ жителемъ сребраныхъ делъ мастеромъ Самойломъ Ростовскімъ» . Де, зокрема вписані такі пункти: «Сей серебренный окладъ долженъ я такимъ точно манеромъ и съ такими накладними разного именованія прорезными и прочими большими и малыми штуками сделать, какъ сделана была показанная обветшалая рака… какъ въ обветшалой раке въ доскахъ и во всехъ накладныхъ штукахъ серебро всіо пробное... крышу, довгую переднюю, и две поперечные отъ главы и ноге доски, такъ же карнизъ по верху досокъ изъ пробного съ обветшалой раки серебра, а другую доску съ тылу, й накладные штуки изъ добавочного серебра зделать…». Якщо б робота виявилась не якісною або не вчасно зробленою, то покладався штраф із домовленої вартості в розмірі 100 руб. Крім зазначених - поміщено багато інших детальних моментів щодо виготовлення вказаної раки.
Монастир додав 1 пуд 1 фунт і 92 золотники для цієї роботи. І після виготовлення нової раки в ній виявилося в «разныхъ штукахъ» пробного срібла - 38 фунтів 25 золотників, а не пробного - 30 фунтів 28 золотників. А разом срібла - 1 пуд 28 фунтів і 53 золотника . Срібло, яке залишилось при завершені роботи, вагою 8 фунтів 90 золотників 10-ї проби, було повернуто в Золотоверху обитель . Разом з тим від «доброхотного дателя» дано на мартирій св. Варвари 50 руб. «Самойлу Василіевичу Золотару», який цієї суми від монастиря вже не вимагав . Тому в січні 1798 р., згідно з домовленістю та враховуючи суму добровільного жертводавця, майстер Самійло Ростовський отримав 600 руб. .
У 1775 р. стараннями статського радника Якова Шубського була влаштована нова різьблена сінь, яка підтримувалась 4-а ангелами, а навколо по карнизу висіло безліч дорогоцінних золотих та срібних лампад. Ця сінь залишалась і після влаштування графинею Анною-Орловою Чесменською іншої - срібної сіні (1847 р.), оскільки вона висотою набагато перевищувала останню. Але в 1850 р. була знята і перенесена до собору м. Липовця, де виконувала роль «древнього» ківорія, тобто надпрестольної сіні . Спочатку мартирій в Михайлівському соборі стояв на дерев’яному столі, навколо обкладеному срібно-золотою карбованою ризою, в якій ваги 1 пуд 48 золотників .
Мартирій подарований гетьманом І. Мазепою, перероблений в 1797 р., пізніше використовувався для зберігання часточок св. мощей, які були покладені туди в особливому срібному мощевику в 1847 р. Це часточки таких святих: Спиридона Триміфутського чудотворця; Великомученика і цілителя Пантелеймона; священномученика Харлампія; священномученика Макарія, митр. Київського; Великомученика Димитрія мироточивого; священномученика Фоки, еп. Синопійського; преподобного Єфрема Сірина і три часточки невідомих святих. Цей мартирій стояв біля південної стіни Катерининського приділу на срібо-золотому п’єдесталі під балдахіном .
Надзвичайно чудесна історія того, яким саме чином ці часточки потрапили в Золотоверху обитель м. Києва. Розповідь про це трапляється як в ієром. Євстратія (Голованського) , так і в ЦДІА України в м. Києві у фонді Михайлівського Золотоверхого монастиря (№ 169) . Зокрема там міститься свідчення, дане 23 червня 1780 р. дружиною капітана, Єленою Дмитрівною Поповою, в присутності „Секундъ-Маіора и пограничнаго Комиссара Петра Волкова и Севскаго Епископа Кирилла”. Вона повідомила, що в м. Могилеві в 1760 р. купцем Евізорієм Ларсіотом були куплені в ієромонаха Синайської гори Єфимія за 30 червонців святі мощі. Після смерті цього купця все його майно, разом із ковчежцем зі святими мощами, було конфісковано турецькими купцями. Дізнавшись про це, згадана дружина капітана Єлена, викупила останій у турків за 60 іноземних червонців в 1761 р., і зберігала їх у своєму домі до 1780 р. А в тому році, під час Великого посту, уже тяжкохворою, на постелі своїй, не під час сну, а наяву побачила явлення прекрасної дівиці, яка сказала їй, що причина хвороби в тому, що досі вона зберігає в себе дома святі мощі. Потім дівиця порадила, перенести їх до Києва в церкву св. Великомучениці Варвари і за це отримати зцілення. Вчинивши так, як сказала їй дівиця (Варвара), Єлена Дмитрівна Попова й справді отримала зцілення, про що й засвідчила, приїхавши з чесними мощами до Золотоверхої обителі .
У 1847 р. княгинею Анною-Орловою Чесменською був пожертвуваний новий срібно-позолотий мартирій та срібна сінь, вагою близько 400 кг . Ось як один із паломників описує цей срібний мартирій: «Багатство її обробки, тонка художня робота, загальний величний вигляд вражають самого поверхневого глядача. Ради кращого огляду я обійшов її всю. З німим захопленням роздивився я прекрасну різьбу по сріблу орнаментом, покритим матовою позолотою. Гробниця вилита із срібла 84-й проби, підтримується по кутам чотирма срібними фігурами ангелів. На чотирьох зовнішніх сторонах раки зображені рельєфно страждання св. Великомучениці, а з зовнішньої сторони кришки на всю довжину її зображена св. Варвара «въ мертвенномъ положеніи» з хрестом в руках, які складені хрестовидно та з вінчиком на голові, прикрашеним дорогоцінними камінчиками. Навколо голови інший вінчик осипаний «мелкими стразами» .
Майстром Симеоном Кожемякином у листопаді 1852 р. було зроблено до срібної сіні над мощами св. Вмц. Варвари для 8 лампад 8-м залізних стаканів з 8-а мідними «вензелями» та позолочено їх через вогонь «червонымъ золотомъ». У результаті ця робота була високо оцінена членами монастирського правління і «оказалось очень благоліпно и благоприлично». За роботу майстри Кожемякин і Котерленко отримали « ...всего 234 руб. серебромъ изъ монастырскіхъ неокладныхъ церковныхъ суммъ». Про це відповідальний за це ієромонах повідомляв настоятелю монастиря преосвящ. Аполлінарію (Вигилянському) .
З внутрішнього боку мартирія до кришки прикручена срібна дошка із зображенням св. Варвари, влаштована в 1883 р. на кошти купця Шапошникова. Стоїть вона (рака) на великому випуклому теж срібному підвищенні, по кутах якого 4-и херувима, а по боках також рельєфні зображення страждань св. Великомучениці. У раці також зберігався рукопис св. Димитрія Ростовського про життя та чудеса Великомучениці і лист св. Тихона Задонського .
Згідно з віднайденими документами виявляється, що срібна рака і сінь пожертвувані княгинею Анною Орловою-Чесменською (1847), також піддавалась поновленню. У березні 1903 р. до преосв. настоятеля монастиря Агапіта була направлена доповідь із Правління цієї обителі, в якій говорилося про потребу такого оновлення у звязку із їх потемнінням. Пропонувалось розібрати раку та сінь по деталях та заново „сребропозолотить последнія части чрезъ огонь”, а мощі св. Варвари перекласти в раку, в якій знаходились частички св. мощей в Катерининському приділі, та поставити для поклоніння на попереднє місце, частички ж св. мощей передбачалось перенести на один із престолів соборного храму, або ж покласти в один із запасних ковчежців і залишити на своєму місці, в Катерининському приділі. Також тут говориться про приблизні витрати на ці заходи, та про те, що монастир отримав для цього вже й кошти від пані Назімової, а саме 10000 руб., тоді коли Київський майстер Іосиф Ребенок вимагав приблизно 3000 руб. Внизу стоять підписи намісника ігумена Митрофана, скарбника ієром. Гавриїла та членів Правління ієром. Феофілакта й ієром. Ліверія. А вгорі цього документа преосв. Агапіт наклав резолюцію щодо підготовлення відповідного звернення з цього приводу до високопр. Флавіана митроп. Київського і Галицького .
Спочатку майстер Іосиф Ребенок пропонував позолотити „гальваническымъ способомъ токомъ” та поставив рахунок на загальну суму 1337 руб. Однак угорі цього договору олівцем зроблений запис: „не следуетъ допускать гальваническую позолоту - по недостаточной прочности ея”. Напевно, це був напис преосв. Агапіта або когось із старшої братії, оскільки цього методу позолоти не використовували .
У звіті згаданого майстра Іосифа перед монастирським Правлінням, в 7-ми пунктах, говориться вже про позолоту через вогонь таких деталей: верхнього балдахіна, який містить срібла 575 фунтів, та його частин; 4-ох лампад великого розміру під колір золотої лампади; гробниці, вага якої невідома, уся повинна бути позолочена із зовнішнього боку; підвищення вагою 207 фунтів, з позолотою кутів, ангелів, 8-ми картин (напевне, зображень страждання Великомучениці); великих ангелів, які були на раці, всіх бокових накладних частин, а також кронштейнів під лампади й підкладки під раку. Вартість вказаних робіт передбачалася 3117 руб., але ймовірно були якісь протиріччя, бо внизу той же майстер Іосиф Ребенок дописав: „съ обявленой суммы 3117 руб. Скидываю 317 руб., а 2800 руб. остаются за упомянутую Работу”. Також, стоїть відповідний підпис .
Із доповіді преосв. Агапіта митр. Флавіану дізнаємося, що пані Назімова, приїхала із Петербурга в Золотоверхий монастир 20 січня 1903 р., й пожертвувала 10000 руб. з проханням використати їх на прикрашення раки св. Вмц. Варвари та храму, в якому ці нетлінні мощі почивають; і про те, що під час ремонту мартирія мощі св. Варвари будуть перекладені в запасну раку, яка була в ризниці, та поставлені на старе місце для поклоніння паломників. Вартість робіт - за обновлення мартирію до 3500 руб., а покрашення собору до 2000 руб. Доручили цю роботу відомим майстрам та спеціалістам: обновлення раки - Київському майстру Іосифу Ребенку, а покрашення стін - Івану Уткіну. Для нагляду утворили спеціальну комісію із монастирської братії в складі „блюстителя” раки ієром. Паїсія, ризничного ієром. Ігнатія і члена монастирського Правління ієром. Глікерія .
З Київської Духовної Консисторі прийшов відповідний указ про дозвіл та благословіння на ці відновлювальні роботи від високопр. митр. Київського Флавіана . Але цікаво, що тут поміщений і договір з іншим майстром, зокрема Т. Мартинюком, на позолоту через вогонь, полірування і ремонт мартирія, підвіски і балдахіна св. Вмц. Варвари. Та й ціна за всю роботу дещо менша - разом 2510 руб 70 коп. Може бралась до уваги й така можливість. Та швидше за все, згідно зі словами, щоб зробити все „хозяйственным способомъ”, було вибрано саме майстра-спеціаліста Іосифа Ребенка, який проживав на Андріївському узвозі у власному будинку .
З договору ж від 13 травня дізнаємось, що Іосиф Ребенок зобов’язаний зробити поновлення раки, сіні і 4-ох великих лампад від цієї раки у власній майстерні і під особистим наглядом. Для позолоти вказаних речей він повинен використовувати чисте червоне золото 96-ї проби. Початок робіт планувався на 15 червня, а завершення на 1 жовтня 1903 р. Крім цього, майстер вніс під заставу 1000 руб., для збереження їх в монастирі до завершення вказаних робіт та прийому їх монастирською комісією .
Після завершення усіх робіт комісія зробила висновок: “1-е після перевірки підвищення, раки, сіні і 4-ох лампад, при мощах св. Варвари, виявилось, що вони наново „сребропозлащены”, через вогонь досить добре, і 2-е видано було майстру Ребенку срібла 23 пуда 28 фунтів 86 золотників, а отримано назад 23 пуда 31 фунт 92 золотника” . Значить добавилось лишніх 3 фунта 6 золотників. Вага збільшилась внаслідок наново покладеного золота та частково за рахунок добавлення гвинтів та гайок, які були відсутні. Отож, робота була зроблена досить якісно і майстер відповідно отримав обумовлену плату від монастиря.
Перед мощами кожен вівторок читається акафіст, який був укладений (або ж виправлений) митр. Київським Іоасафом (Кроковським) . А в день пам’яті Великомучениці, єпископом Інокентієм (Борисовим) у 1837 р. було встановлено обносити її мощі навколо храму в знак чудотворного позбавлення обителі і всіх хто знаходився в ній від епідемії чуми , холери та морової виразки, які були досить частим явищем тих часів: 1710, 1770, 1830, 1847, 1853 і 1855 рр. .
Ось як описує це анонімний свідок однієї із таких епідемій: „Въ 1710 году открылась сильная смертная болезнь въ окрестностяхъ Кіева и въ немъ самомъ; началась она съ марта, продолжалась до января. Рука Господня до того отяготела, что не только домы мірянъ и монастыри опустели, но и по селамъ и деревнямъ совершенно не стало жителей. Одной только Михайловской Златоверхой обители, где почиваютъ цельбоносныя мощи св. Варвары, не коснулась губительная язва, и никто изъ жившихъ въ ней иноковъ не умеръ, не смотря на то, что святая обитель была открыта для всехъ, приходившихъ на поклоненіе св. мощамъ Великомученицы” .
Бажаючи увіковічнити це велике знамення від мощей святої Великомучениці, митроп. Іосаф (Кроковський) склав їй акафіст, який встановив прочитувати щонеділі у вівторок. І православні християни з того часу і до сьогодні молячись слухають “благодарственная пенія и хваленія” отримавшої від Бога благодать “хранити и соблюдати отъ внезапныя болезни и наглыя смерти всякаго человека, верою, любовію и благоговеніемъ воспоминающаго и почитающаго честная страданія св. Великомученицы” .
Подібне свідчення подає, також анонімний, дослідник історії цієї обителі та очевидець пізнішого нещасття: «Даже въ недавнее время когда свирепствующая повсюду холера, смертоноснымъ дыханіемъ своимъ поражала не только людей, но и самихъ безсловесныхъ животныхъ, живущіе въ Михайловскомъ монастыре, по обнесеніи вокруг его святыхъ Мощей, не подвергались ни малейшимъ припадкамъ Ея. А посему неудивительно, что не только Греки, но и самые Римляне благоговейно чтутъ имя святой Великомученицы Варвары, согласно празднуя память Ея 4 дня Декабря» .
Перед чудотворними мощами відправляли й панахиди, особливо урочистою була та, яка відправлялась 5 грудня (за старим стилем), тобто на 2-й день святкування пам’яті св. Вмц. Варвари, і в переддень свята на честь святителя Миколая Чудотворця .
Мощі св. Варвари мали надзвичайно велику популярність в народі, адже багато чудесних явлень та надзвичайних зцілень відбувалось за молитвами св. Великомучениці. І тому люди з усіх сторін приходили для поклоніння та молитви перед цими животворними мощами. Особливо великими ці паломництва були весною, а також влітку та восени. Один із паломників так описує побачене: « ...Біля самої раки в голові стояв інок. Перед ним на особливій підставці були розкладені хрестики, образки і персні від св. мощей, які купляли віруючі. Тому, хто прикладався до святині, інок покладав на голову металічний вінець. За переконанням віруючих вінець має цілющу властивість від болі голови... Перед ракою майже безперервно відправлялись моління» .
Слід зауважити, що стояти перед мартирієм із чесними мощами Великомучениці благословлялось не кожному іноку, а тільки „благонадежнымъ изъ монашествующей братіи” . Адже, вистояти протягом досить довгого часу перед ракою вдавалося не кожному гробовому. У зв’язку з цим до настоятеля обителі неодноразово звертались ієромонахи, які, відчуваючи слабкість у ногах, або ж з наближенням старості, просили про звільнення їх від цього послуху. Так ієром. Євсевій у 1833 р., звертаючись до преосвящ. Кирила (Куницького) з цього приводу, обґрунтовує це: „по слабості здоров’я й старості” . У зв’язку з такою ж проблемою звертався і наступний гробовий ієром. Амвросій (1833-1838) . Подібне прохання в цей період подав гробовий ієром. Іосиф, але вже преосв. Інокентію (Борисову). Він говорить, що при цьому послусі вже 11 років і просить звільнити його та замінити новим іноком .
Цікаво, що гробовим було доручено й продаж книжечок „Описанія Кіево-Михайловского Монастыря”. Про це ми дізнаємось із рапорта колишнього „блюстителя” ієром. Іосифа, який передав своєму наступнику ієром. Василію 40 книг вартістю по 15 коп. сріблом кожна та ще гроші за 5-ть вже проданих книг .
Як не дивно, але траплялись і випадки крадіжок при мощах св. Великомучениці. Вперше про це ми дізнаємось безпосередньо із „Повісті” о. Феодосія, говоритиео нижче. Так, в 4-му чуді йде мова про двох служилих людей, які в піст перед Різдвом Христовим 1666 р., в день, коли відзначається свято св. Варвари, змовились і прийшли красти з церкви золото, срібло і все оздоблення, яке було при її мощах. Вночі вони пробрались у храм. Та коли наблизились до дверей святої Варвари „грім на них страшний вдарив, іскри вогняні їх опалили і від того грому попадали вони на землю”. І від того всього один із них оглух, а інший “із розуму зійшов”. За тиждень служилий, що оглух (привівши з собою й співучасника грішного замислу), зізнався перед отцем своїм духовним ієром. Симеоном під час сповіді .
Архівні документи теж свідчать про подібні крадіжки. Так, у 1790 р. „Киевского Гарнизона Солдатомъ” були вкрадені з під раки св. Великомучениці „бархатные” золотом та сріблом шиті малинові „башмачки” для св. мощей. Однак, винуватець досить швидко був пійманий та відданий під суд „Кіевскаго гарнизона”. В Золотоверхий же монастир надійшло про це повідомлення із Київської Управи благочинія з проханням підтвердити пропажу. Що й здійснив гробовий ієром. Іануарій .
А в 1816 р. при преосв. Іринеї (Фальковському) був вкрадений срібний вінчик, який покладався на голову тим хто припадав до мощей св. Варвари. За описом гробового ієром., який власним коштом зробив аналогічний, срібний вінчик, перший був „на подобіе обручика, гладкій, весомъ въ 7 золотниковъ, украшенія на немъ не было никакого...” . Подібне злодій учинив і в Софіївському соборі, де й був спійманий . Отож, хоча у цих випадках не було надприродньої кари для злочинців, та все ж вони одержали достойне покарання від земних правителів, очікуючи суда небесного.
Паломники ж постійно приносили в дар св. чудодійниці різні речі, або за вже отримане зцілення, згідно з обітницею яку вони їй давали, чи за ще хворі частини тіла свого. Наприклад, за 1797 р., згідно з зазначенням у зошиті який вів гробовий, було принесено такі срібні речі: корпусів - 88, головок - 58, очей - 50, вух - 1, грудей - 8, сердець - 17, ручок - 23, ніжок - 14, зубів - 1, «обручиковъ» - 4, медалей - 4, корон - 1, хрестик з ланцюжком - 1. Декотрі з цих «привесокъ» були використані при поновленні раки св. Великомучениці, а саме: 10 корпусів, 2 ручки, 6 ножок, 3 очей, 3 сердець тощо .
Попередньо, і щороку після, були подібні приношення. Зокрема в 1788 р. знято з балдахіна при мощах св. Вмц. Варвари «сребныхъ приносимыхъ разныхъ штучекъ…» 254-и, вага яких 13 фунтів 11 лотів. Плюс золотих обручок - 3 та перстней срібних різних - 10. Приблизно таке ж число за 1789 р., а саме: 278 шт., вагою 13 фунтів 22 лота і 1 золотник, не враховуючи золотих речей і под. . За 1790 та 1791 рр. приношення набагато збільшуються. Безпосередньо в 1790 р. - 299 шт. вагою 15 фунтів 7 лотів 1 золотник, а 1791 р. - 396 шт. вагою 16 фунтів 23 лота 1 золотник .
У 1792 р. приносили, наприклад ще такі речі: хрест ручний кипарисовий оправлений сріблом - 1, хрестиків срібних позолочених - 9, обручок золотих - 8, обручок срібних позолочених - 5, запонка золота з східними скельцями - 1, хрестиків срібних - 29, перснів срібних та печаток - 10, перснів срібних зі скельцями й камінчиками - 38, обручок срібних - 55, булавок срібних - 2, а також безліч парчі, шовку, атласу, різних дорогоцінних покривал, платків тощо. . Разом усіх речей при раці св. Варвари за вказаний рік було зібрано 350 шт., вагою 16 фунтів 27 лотів 1 золотник не враховуючи золотих приношень .
А якщо підсумувати всі приношення за 1811 р., то отримаємо таке: покровів різних - 14, покрівців малих рідкісних давніх - 1, «воздуховъ» - 4, хусток різних - 16, всякої тканини - 8... сережки обкладені перлами - 1, вінець золотий зі скельцями - 1, сердечко золоте - 1, обручка золота - 1, перстень золотий з камінчиками, з яких один випав - 1. Разом св. Вмц. Варварі «въ сребренномъ пестро позолоченномъ окладе» - 1, «холста» в різних кусках 547 аршинів, «Утиральниковъ» - 186, «Утиральниковъ малыхъ» - 33, хусток полотняних - 27 . Крім цього всяких привісок за цей же рік було принесено 350 шт. вагою 9 фунтів 63 золотники .
Траплялось і таке, що приношення здійснювали самі іноки Михайлівської обителі за хворі “члени тіла” свого. Так, у серпні 1811 р., проживаючий у монастирі ігумен ієром. Варахіїл подав срібну привіску, корпусик з написом „за болящаго Іеромонаха Варахіила”, вагою 4 золотника .
Досить частими були особливі дари для мощей св. Великомучениці. Наприклад, риз для їх облачення. У 1813 р. князь Олександр Голіцин переслав від «неизвестной вкладчицы», через Київського митр. Серапіона одежу на мощі св. Варвари, які складалися з покривала «розового бархату» із золотою і срібною вишивкою і з чотирма золотими «кистями съ башмачками... и обведена золотою бахромою» . А в 1816 р. було отримано дорогоцінне покривало на мощі Великомучениці з проханням від жертводавця «на всегда положить на мощахъ Святой Великомученицы Христовой Варвары» . Ці пожертвування мали місце за настоятеля Золотоверхої обителі преосвящ. Іринеї (Фальковському).
У 1839 р. в дар св. Великомучениці князь Димитрій Львович (Волконський) надіслав дорогоцінний образ святителя Миколая Чудотворця в срібній ризі з позолотою „червоним золотом” . Із подячного листа від старшої братії до згаданого князя дізнаємось про розміри цього образа - висота 17, а ширина 15 вершків. Теж довідуємося, що „Соборные старцы Монастырского Правленія... этимъ исполняютъ благожеланіе Вашего Сіятельства чтобъ образъ святого Николая Чудотворца былъ наместнымъ образомъ въ храме его, такъ называемой Христовой церкви; где также поставленъ, надъ царскими вратами, и одинъ образъ Пресвятой Богородицы изъ числа присланныхъ Вашимъ Сіятельствомъ” . Значить дари, які надсилалися св. Варварі інколи служили прикрасою для того чи іншого монастирського храму.
Усі приношення для мощей св. Варвари з часом знімали та передавали в ризницю. Так, у 1787 р. при архім. Варламі (Миславському) було передано в ризницю 216 різних речей, у т. ч. хрестиків, обручок, медалей, сердець, рук, ніг, очей і т. д. Загальною вагою 12 фунтів 30 лотів 2 золотника . Речі ж менш вартісні, переважно із матерії, роздавали братії, послушникам, співакам та багатьом іншим . Надзвичайно великими були продажі золотих, срібних та з іншого матеріалу хрестиків, обручок, свічок, і єлею при мощах св. Великомучениці. Наприклад, за березень 1788 р. було продано 18 золотих обручок, 77 срібних, 20 срібних хрестиків тощо. Разом за вказаний місяць було отримано 105 руб., коли за два попередні - відповідно 166 та 108 руб. . А за рік, наприклад, у першій половині XIX ст., за продажу тільки хрестиків, монастир отримував прибутку 11 тис. крб. .
Особливо цікаво, що паломники приходили навіть з досить далеких областей, або ж пересилали ці чи інші приношення не називаючи свого імені. Так, 25 січня 1811 р. були надіслані невідомою особою 10 руб. для влаштування привіски - золотого сердечка аж із Литовської губернії. А 20 лютого того ж року - з Астрахані, жінка капітана полку Федора Ініна принесла покрівець внутрішній «парчевой по белому поле съ золотыми цветами, обложенъ серебренною бахромою...». В цей же день з Петербурга «Коллежскій Ассесоръ Василій Зиминъ подалъ покривало верхней парчи золотой съ синими цветами, обложено сребреннымъ парунчатымъ съ золотыми цветами… посредине крестъ…» . Трапляються в цьому ж документі такі губернії: Тамбовська, Орловська, Херсонська, Полтавська, Саратовська, Ростовська, Воронізька, Курська . Отже, приклонитись до чесних мощей прибували паломники з усієї тодішньої великої самодержавної імперії і не тільки.
І це не дивно, адже надзвичайно багато чудес відбулось від святих животворящих мощей Вмц. Варвари і перелічити їх просто не можливо. По-перше, той хто отримував зцілення, здебільшого залишав це в таємниці й не записував, але зберігав у своїй пам’яті, а по-друге, свята Варвара ще вважалась покровителькою від несподіваної смерті, а також - від небезпек перед вогнем. Зараз св. Варвару вважають своєю покровителькою шахтарі та артилеристи .
Першим відомим описом чудес, які відбулись від пречистої діви, є вже згадуваний твір о. Феодосія (Софоновича) «Повесть о преславных чудесахъ ея». І то цей список міг бути втраченим, адже протягом довгих років він зберігався в рукописі в одному із збірників XVII ст. Подарувала його 10 липня 1894 р. в бібліотеку Михайлівського монастиря дворянка Клавдія Іванівна Разумкова. Ймовірно, список зроблений ким-небудь із московських приїжджих, які були в другій половині XVII ст. на царській службі в Києві.
Вперше він був надрукований в „Трудах Киевской Духовной Академии” в 1894 р. із певними виправленнями та доопрацюванням М. Петрова, незмінного секретаря „Церковно-Археологического Общества при Киевской Духовной Академии”. У 1992 р. його опрацювали й видали разом із „Хронікою” того самого автора, прот. Юрій Мицик та В. М. Кравченко . Ця „Повість” була опублікована і в журналі „Людина і світ” за 1995 р. . Отже, тільки завдяки щасливому випадку вдалось зберегти цей великий скарб та донести його до сучасників.
Правда в заголовку «Мученія» і «Повести» не має імені о. Феодосія (Софоновича), але про належність йому цієї праці говорить таке: в «Предисловіи» до «Повісті» автор прямо називає себе «игуменомъ монастыря Михайловскаго Златоверхаго», а в самій «Повісті» описує чудеса, які відбулися в 1655, 1657, 1659, 1660, 1667, 1668 рр. А в ці роки ігуменом Золотоверхого монастиря був саме о. Феодосій (Софонович) (1655-1676) . На початку опису першого чуда автор також прямо називає себе по імені: « Я ієромонах Феодосій Сафонович року 1655 ігуменство монастыря Михайловскаго золотоверхого принялемъ, поданное мне отъ блаженной памяти преосвященного отца Сильвестра Косова, митрополита Киевскаго». Разом з тим на цей список посилається св. Димитрій Ростовський у своїх «Четь-минеяхъ» під 4 грудня, приписуючи його Феодосію (Софоновичу) й наводячи із нього декілька розповідей .
«Мученіе св. великомученицы Варвары», написане о. Феодосієм, не має великого науково-літературного значення. Автор подає вже відому історію для повноти свого викладу. Головна увага о. Феодосія була зосереджена на «Повести о преславнихъ чудесахъ св. Великомученицы Варвары», яка за обсягом втричі перевершує попередній твір. Тут подається 17 чудес, але автор неодноразово підкреслює, що всіх чудес великомучениці не можливо перелічити і що він описує тільки окремі більш значущі .
Вибрані ж чудеса він описує на основі того, що сам безпосередньо бачив або чув, до того ж часто посилається на свідчення таких осіб, котрі ще були живі, коли автор складав свою «Повість», і, зрозуміло, могли підтвердити достовірність його розповіді. Разом з тим, о. Феодосій нерідко виставляє свідками чудотворінь св. Варвари відомих історичних діячів його епохи, про яких збереглись свідчення в інших джерелах. Так, наприклад, тут ми бачимо і Київського митр. Петра (Могилу), і польського канцлера Оссолінського, і князя Радзивила, і віленського біскупа, і Антіохійського патріарха Макарія, і Чернігівського архіеп. Лазаря (Барановича), і боярина й воєводу Київського Петра Васильовича Шереметьєва, і Києво-Кирилівського ігумена Мелетія (Дзика), і Афанасія Олексійовича Ушакова та багато інших .
Отже, маючи майже всі ознаки історичної достовірності, «Повість» о. Феодосія, крім того відображає в собі релігійні погляди й побутові риси із життя тих людей, які мали ту чи іншу причетність до мощей Вмц. Варвари, а особливо тих, що з вірою притікали до чудотворних мощей її і приносили їй подяку за отримані від неї зцілення.
Про чудеса св. Великомучениці можна прочитати і в „Житіях Святих” святителя Димитрія Ростовського. Але тут їх поміщено досить мало, якщо порівнювати з „Повістю” о. Феодосія. Та все ж цей опис оригінальний, оскільки в ньому містяться чудеса, про які не згадує о. Феодосій сучасник св. Димитрія .
Зрозуміло, що подібних описів могло бути набагато більше, особливо в пізніший час, коли друкування вже не було таким дорогим та рідкісним. Так, зокрема вдалось віднайти один із таких описів у „Кіевскіхъ Епархіальныхъ Ведомостяхъ” за 1896 р. У ньому зокрема описується про чудо від мощей св. Варвари, яке звершилося в другій половині січня 1896 р. над дочкою священика „Белецкаго уезда, бессарабской губ. села Болотина” Василія Скалецького. Старша дочка його Емілія, навчаючись у Кишиневському епархіальному училищі, на початку вересня, у зв’язку із хворобою горла, була покладена в лікарню при цьому ж училищі. Лікар випробував майже всі засоби, але його старання виявились марними - дівчина так охрипла, що її слова ледве можна було чути. Училищне начальство повідомило про це батьків дівчини, які зразу ж приїхали та звернулись до ще декількох міських лікарів. Однак це нічого не дало, і тому вони змушені були забрати дочку додому, оскільки про навчання вже й не могло бути мови.
Дома батьки звертались до багатьох місцевих лікарів, які, як і попередні, в діагнозі не були одностайні й призначали різноманітні лікування. Декотрі з лікарів говорили, що у хворої „парализованы голосовыя связки” і под.
Минали тижні й місяці, і батьки були в розпачі - мали цілком здорову, але тільки з утраченим голосом дочку. Як завжди трапляється в таких випадках, з усіх боків посипалися різноманітні поради. Але батьки хворої дівчинки, як істинно віруючі люди, вирішили поїхати у Київ, розраховуючи в цьому університетському місті звернутись і до медицини. У січні прибувши до Києва, вони розмістилися в готельних корпусах Михайлівського Золотоверхого монастиря і в той же день звернулись до доктора Жука, який призначив звичайне в таких випадках полоскання горла й порадив свящ. Скалецькому прийти наступного дня на 10 годин ранку, щоб він (лікар Жук) разом з іншими лікарями оглянув хвору.
Увечері того ж дня батьки прийшли в монастирську церкву, де почивають нетлінні мощі св. Варвари. Поклонившись св. мощам Скалецькі попросили чергового ієромонаха відслужити молебен св. Варварі й, усердно помолившись, повернулися у свій номер. Батьки порадили своїй дочці щиро помолитись св. Вмц. Варварі, щоб свята допомогла їй. Після молитви всі лягли спати.
Вночі родинна прокинулися від крику їх дочки: „Мама, папа, встаньте я говорю”! Здивовані батьки, самі не вірячи собі, почули колишній голос своєї дочки, який вона втратила 5-ть місяців тому. І що ж виявляється? - Під час сну хвора Емілія побачила якусь дівчинку, яка взявши її за руку, повела в яскраво освітлену кімнату, де у вишуканому кріслі сиділа надзвичайної краси жінка, що покликала хвору до себе зі словами: „хочешь ли говорить” розв’язала як би хустку на шиї хворої, після чого дівчинка проснулась і розбудила своїх рідних.
Звістка про це чудо швидко розповсюдилась по всьому монастирю, і зраділі батьки направились у церкву, щоб подякувати та прославити Бога “дивного у святих Своїх”. Подячний молебен забажав відслужити сам преосв. Іаков єпископ Чигиринський, настоятель Свято-Михайлівського монастиря. Щасливі ж батьки, повернувшись із Києва додому з повністю здоровою дочкою, відразу ж направили її в Кишинів для продовження навчання. І як говорить автор цього повідомлення „ ...где она и теперь продолжаетъ ученіе въ женскомъ епархіальномъ училище совершенно здоровою” .
Це чудо відбулося не так уже й давно від нашого часу і було опубліковано очевидцем, який говорить: „Пишучему сіи строки не разъ приходилось видеть больную девочку; ея разговоръ можно было отчетливо разслышать, только подставивши къ ея рту ухо” . Також було багато й інших живих свідків (наприклад, наводиться прізвище київського доктора Жука), які, коли б це була не правда, не мовчали б після оприлюднення згаданої публікації, що, разом з тим, була поміщена і в „Кишиневских Епархіальних Відомостях” за цей же рік.
Архівні матеріали вже згаданого фонду (№ 169) Михайлівського Золотоверхого монастиря, також свідчать про велику активність віруючих, котрі приносили різні речі до мощей св. Варвари саме за отримане зцілення. Зокрема тут трапляються записи „за выздоровленіе”, „по обещанію” та приношення від невідомих осіб, що не бажали розголошення. Наприклад, 10 січня 1811 р. жінка Подільського міщанина Іосифа Приза Анна подарувала за виздоровлення свое „привеску сребренную корпусимъ съ надписью” вагою 5 золотників, а 12 січня дружина майора Івана Емме Марія із Борисполя принесла „по обещанію” привіску срібну корпусик . У лютому, також за обітницею, принесення здійснила поміщиця Чернігівської губернії с. Кулижинеці Марфа Афендинова . У березні невідомо ким було покладено на св. мощі срібне сердечко з написом, а в травні купець із Харкова Іван Калишников подав за своє виздоровлення привіску із зображенням на ній двух ніг і правої руки вагою 21 золотник .
Подібні приношення в тому ж році здійснили: жінка солдата Єфима Дуракова Матрона, за виздоровлення сина свого Косьми; дружина купця Василя із Одеси Євдокія, за своє виздоровлення; жінка купця Ільї Скляревського Надія за своє виздоровлення та багато інших. . Зрозуміло, що ці факти не притендують на одностороннє розуміння їх, подібно як чудеса за описом о. Феодосія, але ж ці приношення не можна розглядати як просто звичайне поклоніння та благоговіння перед чудодійними мощами.
З давнього часу відомо, що при мощах св. Вмц. Варвари не було голови та лівої руки. Голова, як було згадано вище, знаходилась спочатку в Константинополі, а після взяття його хрестоносцями - надходять повідомлення про знаходження частини її в Римі у ризниці церкви св. архидиякона Лаврентія .
Щодо лівої руки Великомучениці, то є ціла історія про принесення її з Греції за митр. Петра (Могили) в західну Україну, а саме - в м. Луцьк. Подавець був благочестивим греком, який походив із царської родини Кантакузінів - мудрим лікарем Мозелем. У Луцьку вона була покладена в кам’яній братській церкві, збудованій на честь Воздвиження хреста Господнього. І хоча не віднайдено відповідних документів, які б це підтверджували, однак піддавати сумніву цю повість не варто, тому що хто знає, можливо, в місті був не один братський храм з таким ім’ям.
Отже, згідно з цією повістю, вже за єпископа Гедеона, князя Четверинського, „нечестивые жиды обобрали эту церковь” і разом з іншими коштовностями винесли й цю св. руку, яка знаходилась у срібному кивоті „и бросили ее въ разжженную, винокуренную печь, где, день и ночь палимая огнемъ, она прибыла невредимою”. Побачивши це, вони почали розбивати її молотами, а коли роздробили, то знову кинули в розпечену піч. Однак цей злочин досить швидко був розкритий, а після знайдення в попелі маленьких частиць та „коралового ожерелья” із руки святої - однозначно доведений.
Після цього, залишки зі св. руки, коралі і все інше було вкладено в спеціальний ковчежець і перенесено досить урочистим хресним ходом, очолюваним владикою Гедеоном (Четверинським), в кафедральний храм м. Луцька на честь св. Іоанна Богослова. Через гоніння на Православну Церкву з боку уніатів єп. Гедеон (Четверинський) переїжджає до Києва та привозить із собою в ковчежці згадані останки св. руки; а ставши митр. Київським, кладе їх у вівтар кафедрального храму св. Софії Київської, де вони й перебували. Пізніше вони зберігались уже в іншому ковчежці, влаштованому в 1824 р., разом з іншими часточками св. мощей за лівим кліросом храму . У 1930-х рр. ці частинки були вивезені кимось із автокефальної ієрархії в Канаду, де й знаходяться в м. Едмонтоні в храмі на пров. Альберта .
В 1644 р. вже згадуваний канцлер Польського королівства Георгій Оссолінський за усердним проханням отримав частину пальця правої руки св. Великомучениці. В 1651 р. гетьман литовський Януш Радзивіл, після захоплення м. Києва, теж отримав на своє прохання, дві „но малыя части отъ персей и отъ ребра” св. Великомучениці. Перша частинка знаходилась спочатку в його дружини, благочестивої княжни Марії, дочки молдавського володаря Василія Лупу. Потім була перенесена, після смерті останьої митр. Іосифом (Тукальським) у Канів. Знову ж, після смерті митрополита, ця часточка св. мощей була взята в м. Батурин, де поміщена в обителі св. Миколая Батуринського, де прославилась багатьма чудотворіннями.
Другу ж, меншу часточку взяту від ребра, князь Радзивіл надіслав у дар католицькому Віленському єп. Георгію (Тишкевичу), який усердно про це просив у своєму листі князя Януша. Вона зберігалася в палатах цього біскупа у ковчежці із ебенового дерева. Коли ж сталася пожежа від якої повністтю згорів весь дім єп. Георгія, то ковчежець з чесними мощами був знайдений ніскільки не пошкодженим. Цьому всі дивувались і прославляли Бога і св. Вмц. Варвару. Цю історію, можливо, дописав св. Димитрій (Туптало) на основі власних спогадів .
Невелику часточку від св. мощей отримав, за згодою тодішнього митр. Сильвестра (Косова), і згадуваний патріарх Антіохійський Макарій, який з великою радістю і вдячністю прийняв її .
Зараз, відповідно до нововиданої Православної Енциклопедії, частина чесної голови св. Варвари лежить у церкві Агія-Епискепсіс в Трискалі (Фессалія), частина руки - у монастирі Симонопетра (Афон), інші частини зберігаються в монастирях Греції і Кіпру. І в Москві, у церкві Іоанна Воїна на Якиманці, шанується частина перста св. Варвари з перснем, перевезена із церкви Вмц. Варвари на Варварці. У храмі Воскресіння на Филиповському провулку (Подвір’я Ієрусалимської патріархії) зберігається часточка мощей св. Варвари, подарована подвір’ю Ієрусалимським патріархом Ієрофеєм (1875-1882) .
А 1 червня 2003 р. частина мощей св. Варвари, які зберігались у Венеції, була передана в дар Еладській Православній Церкві. Вона була перевезена в Афіни, де буде зберігатися в спеціально побудованому храмі, на честь Великомучениці .
Зрозуміло, що впродовж довгого перебування чесних мощей св. Варвари в Золотоверхій обителі, до настоятелів її неодноразово звертались різні особи, які бажали отримати хоча б невелику часточку цих чесних мощей для свого храму чи навіть дому. Але всі ці прохання переважно цілком вмотивовано відхилялись. Приклад чого знаходимо в проханні священика Павловської Свято-Варваринської церкви Холмсько-Варшавської єпархії Євгенія Чайковського, який хотів отримати часточку від св. мощей. Мотивує це о. Євгеній укріпленням та зміцненням православ’я на своєму приході. Однак цілком ясно, що в цьому йому було відмовлено преосв. Агапітом, настоятелем Києво-Михайлівської обителі, який наклав резолюцію „отказать” .
У Володимирському патріаршому соборі, як уже згадувалось, почивають і мощі св. Макарія митр. Київського, який загинув мученицькою смертю від рук нечестивих татар 1 травня 1497 р. в с. Стриголові на р. Прип’яті, коли він направлявся до своєї Київської кафедри .
Св. Макарій служив Церкві та своєму краю в дуже складний та неспокійний час, будучи 38-им в переліку Київських митрополитів. До 1495 р. він був архімандритом відомого Віленського Троїцького монастиря й намісником Київського митрополита в цьому литовському велико-княжому місті. У цьому сані він був присутній при вінчані великого князя Олександра із Єленою, дочкою московського князя Іоанна III. Іоанн III присвоює в цей час Макарію навіть титул нареченого митрополита Київського. Це цілком ймовірно, адже рік смерті його попередника Іоанна (Глезни) достовірно не відомий, а крім того до 1495 р. належить і вибрання Макарія в митр. Київського.
Посвячення його в цей сан було здійснено руськими єпископами: Володимирським, Полоцьким, Туровським і Луцьким. Таким чином, св. Макарій був 4-им митрополитом поставлений собором українських єпископів. Однак після призначення його на кафедру, українські єпископи, визнаючи канонічну залежність своєї Церкви від Константинопольського патріарха, просять його дати благословення новому митрополиту. Патріарх не відмовив у благословенні, однак у своїй відповіді відзначив несумісність цього призначення з давніми постановами і вимагав, щоб на майбутнє не поставляли митрополита без його благословення, крім крайньої потреби.
Через два роки після свого призначення, св. Макарій, перебуваючи за прикладом своїх попередників здебільшого у Вільні, вирішив усе ж відправитись у Київ, щоб допомогти церкві Божій Софіївській, яка недавно перед цим була спустошена кримськими татарами. І саме в дорозі, неподалік від м. Мозиря, татари відтяли святителю голову. Його смерть літописець вважає карою за гріхи людей: «Ніколи бо раніше такого не було в Руській землі, як сталося цьому архієрею Божому від нечестивих… для нашого покарання» .
Так св. Макарій постраждав за любов до одного з найдавніших храмів Русі і справедливо отримав за цю любов нагороду на небі. Так, і мощі його чудотворні, знаходились у цьому кафедральному Києво-Софіївському соборі, в сріблом обкладеному мартирії, який знаходився під сінню у південному Михайлівському вівтарі.
Найперша згадка про мартирій св. Макарія в соборі св. Софії була віднайдена в щоденнику Еріха Лясоти: «Там само в одному дерев’яному ящику показують тіло митрополита, котрий був обезглавлений татарами; тіло це й досі перебуває нетлінним, у чому я особисто переконався, доторкнувшись до його руки й голови крізь полотняне покривало, що покриває тіло» .
До часів митр. Петра (Могили) рака постаріла, тому він після 1633 р., коли забрав св. Софію в уніатів, замінив її новою, теж дерев’яною, але закритою металевим гратчастим віком. Над ракою тоді ж зобразили постать архангела в архієрейському вбранні, який стоїть у вратах вівтаря із сувоєм у руці, що, вірогідно, натякало на служіння Макарія в Церкві Небесній. Цей унікальний темперний розпис, що був, очевидно, виконаний місцевим художником ще до запрошення митр. Петром (Могилою) в Київ афонських майстрів (1644), донині зберігається на стіні Михайлівського вівтаря.
На цю думку наводять як стилістичні особливості зображення, що видають руку місцевого майстра, який працював у першій половині XVII ст., так і розміщення сюжету на рівні давнього вікна, розтесаного додолу на зламі XVII-XVIII ст., тобто після виконання розпису. Зображення архангела монументальне, доволі статичне, обличчя модельовано плоско, однак чітко та виразно. З іншого боку, судячи з усього, було написано аналогічну постать архангела, від якої зберігся фрагмент сувоя. Фланкуючи вікно, через яке лилося світло, постаті архангелів давали зримий образ Царства Небесного. У нижньому регістрі цієї композиції зберігся фрагмент архітектурних куліс - колона з аркою, які, ймовірно, зображали склепіння храму. На припущення Н. Нікітенко, куліси символізували сінь над ракою, адже сіні над мартирієм Макарія у XVII ст., напевне, ще не було .
На початку XVII ст. мощі Макарія згадуються вже «у гробі мармуровому» . Якою була найдавніша рака св. Макарія за формою і де вона стояла у Софії Київській - не відомо. Однак збереглися свідчення М. Сементовського, який писав у середині XIX сторіччя: «У цьому ж (південному) приділі, біля північної стіни, містяться рештки мармурової гробниці, в котру, як кажуть, однак це не слушно, спочатку були покладені святі мощі угодника Макарія… Найдавніший же гріб св. Макарія дерев’яний, потрійний (?), бачив я збереженим, що стоїть у вівтарі приділу Дванадцятьох Апостолів» .
Та проте ця частина собору не була місцем первісного розміщення мартирія св. Макарія, адже зовнішні галереї до кінця XVII ст. були напівзруйновані. На зламі XVII-XVIII ст. давні відкриті галереї перебудовано в приділи: у внутрішній південній галереї влаштували приділ Антонія і Феодосія, а у зовнішній - два приділи - Успіння Богородиці (східний) і Дванадцятьох Апостолів (західний) .
Першим документальним свідченням про місцезнаходження раки з мощами св. Макарія є план Софійського собору 1810 р., вміщений у відомому археологічному альбомі К. Бороздіна . На цьому плані місце раки Макарія показано у Михайлівському вівтарі. Як випливає з плану, рака стояла під південною стіною, ліворуч від давнього південного входу в собор. Цей вівтар слугував соборною скарбницею. Рака стояла узголів’ям на схід, а над нею, судячи з двох показаних на плані стовпчиків, була сінь, що займала всю стіну від входу в сусідній приділ Антонія і Феодосія до південно-західного кута перед вівтарним приміщенням, тобто до пілястри, яка відмежовує це прямокутне приміщення від сусіднього квадратного копартименту. Вікно, влаштоване у давній зовнішній стіні храму, було над ракою, якраз посередині неї, а західний кінець раки трохи виступав за пілястру, ширина якої 70 см. Отже, довжина сіні сягала 2,9 м., а ширина раки була близько 70 см. .
На це ж місце перебування мартирія з мощами св. Макарія вказує і митр. Євгеній (Болховітінов) у своїй книзі, виданій 1825 р. . А. Муравйов у 1832 р., згадуючи митр. Макарія, говорить так: « …його нетлінні мощі відкрито почивають посеред храму, навпроти придільного вівтаря архістратига Михаїла… Святі мощі його перенесли у собор Софійський, котрий прагнула відвідати душа його, і від тоді кожного першого числа травня, у день його страдницької кончини, під час хресного ходу обносять їх довкола…» .
Очевидно, на вказаному місці рака Макарія стояла від самого початку: воно було зручним, традиційним і до того ж узгоджувалося з присвятою і розписом вівтаря та його нави. Архангел Михаїл - покровитель Києва, помічник християн у боротьбі з невірними, його ім’я мав перший Київський митрополит, який разом з Володимиром охрестив Русь. Усе це асоціювалося з мученицькою смертю митр. Макарія від рук татар, з нетлінністю його мощей як свідченням перемоги над смертю.
У середині XIX ст., коли в Софії проводились великі ремонтно-реставраційні роботи, раку з мощами св. Макарія було переміщено в сусідній приділ. Прот. Петро (Лебединцев) згадує, що в 1844 р. рака вже стояла в приділі Антонія і Феодосія. Тоді митр. Філарет (Амфітеатров) запропонував Комітетові для відновлення Софійського собору на час проведення ремонтних робіт перенести раку в приділ Успіння Богородиці . Цікаво, що прот. Іоанн (Скворцов) у 1854 р., описуючи собор після ремонтних робіт 1843-1853 рр. і згадуючи раку Макарія, не вказує на її місцезнаходження, бо вона, очевидно, ще не стояла на своєму постійному місці. Він пише про св. мощі так: «При них немає голови відтятої та кисті правої руки. Мощі ці уславлені багатьма чудесами та явленнями світлоносними» .
Оригінальним, також є свідчення М. Закревського від 1868 р.: «Срібна рака, у котрій спочивають мощі святого святителя стоїть у приділі святого Антонія і Феодосія Печерських. Цінність раки влаштованої в 1833 р., досягає 16 тис. крб. сріблом» . Але вже з другої половини XIX ст. раку встановлено у східній частині перед вівтарного простору цього приділу, перед іконостасом, праворуч від входу під південною стіною. Тож рака опиняється у дзеркальній симетрії до свого попереднього місця.
Та найточнішу інформацію містить малюнок А. Ван Вестерфельда, супроводжуваний написом про те, що на ньому зображено раку Макарія в Софії Київській. Цей малюнок виконаний в 1651 р., під час Визвольної війни 1648-1654 рр., тоді коли Київ тимчасово захопив уже згадуваний польсько-литовський гетьман Януш Радзівіл, до оточення якого входив художник. З малюнка видно, що гробниця була за футляр для підставки під раку, причому гробницю встановили зворотним, неорнаментованим боком до глядача, бо на її лицьовому боці один кут відбитий. Тому і митр. Петро (Могила) і встановив її неушкодженим боком назовні .
Загалом долю раки св. митр. Макарія у Софійському соборі можна уявити так. Наприкінці XV ст. вона була встановлена під південною стіною Михайлівського вівтаря, ліворуч від південного входу. Дерев’яна рака стояла на підставці, вмонтованій у давній мармуровий саркофаг. Стару раку митр. Петро (Могила) після 1633 р., коли забрав св. Софію від уніатів, замінив на нову, дерев’яну закриту гратчастим віком. Тоді ж було упорядковано місце раки, над якою постала стінописна композиція із зображенням ангела із сувоєм, т. з. сінь. Після 1640 р., коли у південній галереї була створена Макаріївська усипальниця, митр. Петро (Могила) переніс туди раку разом з постаментом і мармуровою гробницею. Під час перебудови галереї на зламі XVII-XVIII ст. раку знов повернули у центральну частину Софії і встановили на попередньому місці у Михайлівському вівтарі. Імовірно, тоді ж рака могилянської доби була обкладена сріблом. Над ракою, котра, як і раніше, була встановлена на підставці в мармуровій гробниці, влаштовано сінь, що сягала вікна, тобто загальна висота раки з сінню була близько 1,9 м. У 1727 р. на пілоні, над сінню, написано архангела з сувоєм та вінцем.
У 1833 р. за митр. Євгенія (Болховітінова), була зроблена нова обкладена сріблом рака. Під час ремонтних робіт у середині минулого сторіччя мармурову гробницю прибрали з-під раки, хоча вона була частиною єдиного комплексу давнього Макаріївського меморіалу. Саму ж раку згодом встановлено ближче Михайлівського вівтаря, перед іконостасом, у дзеркальній симетрії до попереднього місця.
Досить урочистим та величним був день пам’яті св. священномученика (1 травня). У цей день, а здебільшого він припадав на пасхальний цикл святкувань, відбувалось обнесення навколо собору раки із мощами святителя Макарія. Ось як описується ця урочистість у Єпархіальній хроніці в «Київських Єпархіальних Відомостях» за 1861 р.: «При співання піснеспіву «Христос воскрес» і звичайного початку священики підняли чесні мощі священномученика, і почався хресний хід навколо собору із співом канону святителю Макарію, яке переривалось проголошеннями єктеній, літій та читанням Євангелія на чотирьох сторонах соборного храму. Святкування закінчилось молитвою до священномученика Макарія, яку виголосив преосвященний митрополит в соборі, коли мощі поставлені були на звичне своє місце. 13-ти престольний Софійський собор був у цей час переповнений і об’ємний його двір був увесь зайнятий щирими молільниками до святителя Макарія» . Наприкінці 1920-х р. мощі св. митр. Макарія з волі «борців з релігією» покинули св. Софію .
Історія ж самого Володимирського собору є незвична та в той же час досить оригінальна й цікава. Як відомо, все почалось із пропозиції митр. Київського Філарета (Амфітеатрова) щодо потреби збудувати найкращий пам’ятник Великому князю Володимиру - чудовий храм на його честь . У тому ж році (1852), за згодою імператора Миколи Павловича було розпочато збір коштів на це будівництво по всій імперії. Однак, через недостачу зібраних коштів, а пізніше через прорахунок знаного академіка архітектури цей процес будівництва тривав десятки років, аж до 1882 р. Після цього на оздоблення інтер’єрів та екстер’єрів знадобилося ще 12 років .
Отже, коли всі підготовчі роботи закінчилися була призначена дата освячення цієї величної святині. Передбачалось видання розкішного художнього опису храму, наповненого «фототипическими снимками рисунковъ геліогравюръ и цинкографій». Задля пам’яті освячення собору були виготовлені медалі із зображенням святого князя Володимира, зображення собору з відповідними написами .
Зупинимося на деяких аспектах з історії цього славного пам’ятника та унікального витвору мистецтва. А зокрема, перш за все, розглянемо хроніку урочистих подій у Києві, присвячених освяченню цієї української святині.
Отож вже 18 серпня в головних київських храмах здійснювали богослужіння преосвященні ієрархи, які прибули на святкування цієї значної події: у Великій церкві Києво-Печерської Лаври архієп. Волинський Модест, у Софіївському соборі єп. Подільський і Брацлавський Димитрій і в Михайлівському монастирі вікарій Воронізької єпархії єп. Острогожський Володимир. Того ж дня до Києва почали з’їжджатися різні знатні та високі особи, які прибули трохи раніше для зустрічі імператорської пари, яка мала прибути на наступний день.
І справді 19 серпня Київ був надзвичайно гарно прибраний - підготовлений до приїзду імператорських осіб. Маси народу направились до вулиць, якими мав їхати імператор зі своєю дружиною від залізничного вокзалу. Це такі тогочасні вулиці: Бібіковський бульвар, Безаківська, Велика Володимирська (від будівлі військового суду до Софіївського собору), Фундуклеївська, Хрещатик та Олександрівська (від «Європейського готелю» аж до імператорського двору). У напрямку їх руху вздовж тротуару розставлені були війська київського гарнізону.
О 8 годині до вокзалу почали прибувати різні особи, які мали зустрічати імператорську пару. Так сюди прибули: військовий міністр генерал-адютант Ванновський, міністр внутрішніх справ М. І. Драгомиров з дружиною, дружина начальника краю, київський губернатор Л. П. Томара, помічник командувача військами генерал-лейтенант Косич, комендант київської фортеці генерал-лейтенант Аносов, київський віце-губернатор Слєпцов, київський губернський голова дворянства князь Репнін та багато інших, хто отримав перепустку на вокзал. Незадовго до прибуття імператорського поїзда з’явилися князь Володимир Олександрович із дружиною великою княгинею Марією Павлівною і фельдмаршал великий князь Михаїл Миколайович .
Після урочистої зустрічі імператорська пара в супроводі іменитих осіб та великої свити направилась у Софіївський кафедральний собор. О 10.30 на паперті соборної дзвіниці їх зустрів з хрестом у руках митр. Київський і Галицький Іоаникій разом із преосв. вікаріями Київської єпархії і старшим духовенством. Коли імператорська пара увійшла в собор, була звершена коротка єктенія з проголошенням многоліття присутнім царським лицям. Після єктенії, імператор та імператриця приклались до мощей св. Макарія й до частиць св. мощей, які стояли в північному приділі собору, також розглядали гробницю Ярослава.
Відвідали імператорські особи й Києво-Печерську Лавру. Тут високоповажних осіб зустрів високопр. Іоаникій, зі священним лаврським собором із архімандритів, ігуменів і ієромонахів, одягнених в світлі із золототканої парчі володимирські ризи, призначені для святкувань на честь рівноапостольного просвітителя землі руської, князя Володимира. При вході у св. ворота, імператор та імператриця приклались до св. хреста та були окроплені св. водою. У Великій лаврській церкві була відслужена коротка літія із проголошенням многоліття. Тут вони приклались до чудотворної ікони Успіння Божої Матері, до голови св. Володимира і до раки св. Михайла, першого митр. Київського .
Разом з тим, 19 серпня о 18 год., після дзвону у великий дзвін зі звичним трикратним тризвоном, у соборі св. Володимира, напередодні його освячення, було звершене всеношне бдіння. Звершував службу преосв. Сергій єп. Уманський, у співслужінні намісника Лаври архім. Антонія, ректора Волинської Духовної Семінарії архім. Михайла, ректора Київської Духовної Семінарії архім. Іоаникія, настоятеля Видубицького монастиря архім Євлогія, настоятеля собору прот. І. Королькова, прот. П. Преображенського, свящ. собору о. В. Соколова і свящ. законовч. Ніжинської гімназії о. А. Лобачевського. Під час богослужінні були присутні вікарій Воронізької єпархії преосвящ. Володимир, кафедральний прот. П. Лебединцев, депутація від товариства «хоругвеносцевъ» із Москви, яка привезла собору дорогоцінний дар - копію ікони Казанської Божої Матері, обер-прокурор Св. Синоду К. Победоносцев з дружиною, дружина начальника краю графиня С. Ігнатієва і багато інших. Всеношне бдіння закінчилося близько 21.30 год. Храм був переповнений - народ стояв і при вході в собор, повністю займаючи соборну площу .
Освячення Володимирського собору відбулося наступного дня, 20 серпня, преосвящ. Іоаникієм, митр. Київським і Галицьким, в присутності імператорської пари. Царські особи прибули в собор із імператорського палацу о 10 годині, проїхавши Олександрійську вул., Хрещатик та Бібіковський бульвар. Після приїзду в храм, усі знамена та прапори військових частин, у супроводі полкових ад’ютантів, було віднесено до Володимирського собору й розміщено в напрямку хресного ходу навколо святині.
Близько 7 год. у Володимирському соборі (настоятелем Видубицького монастиря архім. Євлогієм) соборно звершене було водосвяття. До 7.30 год. до собору почали підходити люди з хоругвами із найближчих церков разом з духовенством. По освяченні води, із західних дверей храму вийшов хресний хід на чолі з преосв. Сергієм, єп. Уманським, який направився в Києво-Софіївський кафедральний собор за св. мощами.
До цього часу в Софіївський собор прибули всі єпископи, які перебували в Києві, архімандрити Київських та інших монастирів, 80 київських протоієреїв і священиків, 60 дияконів і стільки ж псаломщиків. О 9.30 год. із Софіївського собору вийшов хресний хід з преосвящ. Модестом, архієп. Волинським на чолі, який ніс на голові дискос зі св. мощами. Попереду нього йшли преосвящ.: Димитрій, єп. Подільський і Брацлавський, Агафодор, єп. Ставропольський і Катеринославський, Сильвестр, єп. Канівський, Яків, єп. Чигиринський, Володимир, єп. Острогожзький і Сергій, єп. Уманський. Попереду йшли архімандрити, протоієреї, священики, які несли ікони - Спасителя; Богоматері Братської, Скорблящої, Ігорівської; св. Миколая; св. рівноап. князя Володимира; св. князів Бориса і Гліба; блаж. княгині Ольги; священики з хрестами, диякони із кадилами і псаломщики з свічками; хоругви із печерських, подільських і старокиївських церков. Хресний хід ішов по Великій Володимирській вул., по Фундуклеївській і Гімназистському провулку. Золоті ризи архіпастирів та священнослужителів яскраво сяяли, підставлені під пекучі промені сонця; і цей чисельний церковний хід справді був святковим величним видовищем.
Хресний хід підійшов до південного входу у Володимирський собор. Єпископи, архімандрити та священики, які несли ікони, піднялися на церковну паперть, а решта духовенства розмістилася навколо собору в такому порядку: священик з хрестом, диякон з кадильницею і псаломщик із свічкою. Між тими групами стояли парафіяни з хоругвами.
Високопреосв. Іоаникій прибув у Володимирський собор о 9 год. По звершені звичайних молитов та читання часів, митрополит вийшов на головну паперть собору для зустрічі імператорських осіб, з прибуттям яких розпочалось освячення головного престолу. Їх імператорські величності в супроводі всієї своєї свити направились за високопр. Іоаникієм у головний вівтар і розмістились біля південної стіни. Чин освячення храму був звершений митр. Іоаникієм, у співслужінні намісника Києво-Печерської Лаври архім. Антонія, кафедрального прот. П. Г. Лебединцева, ректора Київської Духовної Семінарії архім. Іоаникія, настоятеля Видубицького монастиря архім. Євлогія, настоятеля Володимирського собору прот. І. Королькова і прот. П. Преображенського .
Наприкінці чину освячення храму, перед виходом на хресний хід навколо собору, митрополит кадив близько 4-ох стін собору: східної, західної, південної, північної, проходячи по всьому храму хрестовидно. Зразу ж за цим намісник Печерської Лаври кропив стіни св. водою, а кафедральний протоієрей помазував їх св. миром.
Під час закінчення чину освячення храму, преосв. Модест вніс св. мощі через південні двері в храм і поставив їх перед іконою Спасителя, потім направився до західних дверей, за ним пішли єпископи, архімандрити і священики зі св. іконами. З вівтаря вийшов високопреосв. митрополит і взяв св. мощі на голову. Йдучи за єпископами, архімандритами і священиками з св. іконами, митрополит звершив хресний хід навколо храму. Їх імператорські величності, з усією свитою, вийшли із вівтаря і спрямувалися за митрополитом. Священики, які стояли навколо собору під час хресного ходу, осіняли хрестом імператорських осіб, диякони кадили. Звучав спів та музика «Коль славенъ», почалось салютування. Коли митрополит вступив на паперть хор заспівав стихири: «Хто є цей Цар слави» і под., після чого митрополит, імператорські лиця та духовенство увійшли в собор. Їх величності розмістились близько центральної південної колони, навпроти головного іконостаса. Тут були поставлені два крісла, оббиті малиновою дорогою матерією, з державними гербами і з ініціалами їх на спинках.
Після завершення освячення, протодиякон проголосив многії літа імператору, імператриці та усім високим гостям. Потім проголошена була вічна пам’ять імператорам - Миколаю I, Олександру II, Олександру III. Під час співу «Вічна пам’ять» їх величності опускались на коліна.
Об 11.30 год. почалась літургія, яку звершував преосвящ. митр. Іоаникій, у співслужінні намісника Лаври, кафедрального протоієрея і прот. Королькова й Преображенського. Літургію та освячення співали хори: митрополичий Софіївського собору та Лаври, Михайлівського і Миколаївського монастирів.
По завершені літургії, високопр. Іоаникій підніс імператорській парі та іншим титулованим молільникам св. хрест для цілування, а потім св. просфори. При виході із собору імператорській групі був представлений професор живопису В. М. Васнецов, якому належать розписи в центральній частині собору. Імператор милостиво порозмовляв із ним. У Софіївському соборі, в митрополичих покоях, відбувся урочистий обід, на якому були присутні всі архієреї та високі знатні державні особи .
Надзвичайно цінним та дорогим подарунком для ново-освяченого собору став прекрасно вишитий килим. Срібну пластину, яка була прикріплена до нього й замовлена землевласником А. Д. Золотницьким, було виготовлено на ювелірній фабриці І. Маршала. Її прикріпили до одного з кінців килима за допомогою срібних кілець. На пластині вигравіруваний напис: «Коверъ сей вышитъ в Кіеве въ 1896 г. въ доме генералъ-губернатора усердіемъ Ея Императорского Височества, Великой Княгини Александры Петровны, графини Софіи Сергіевны Игнатьевой». Потім у цьому написі перераховувалось більше 100 імен жінок, які брали участь у виготовленні килима. Також стояла й точна дата, коли він був подарований, а саме і день освячення храму .
21 серпня у Києві відбулись при участі імператорських осіб, ще такі визначні події, як закладення Миколаївського собору в Покровському монастирі та відкриття пам’ятника імператору Миколі I. Також високі гості відвідували університет св. Володимира, колегію Павла Галагана та оглядали всі славні місця давнього Києва. А 22 серпня знову відвідали Володимирський собор, де милувались його розписами. Потім відвідали і Михайлівський Золотоверхий монастир, де приклались до мощей св. Вмц. Варвари, та Андріївську церкву. Скрізь їх зустрічали з великою пишнотою та обдаровували різними подарунками .
Таким чином, упродовж тривалого часу святині Українського Православ’я (мощі св. Вмц. Варвари та св. Свмц. Макарія, а також величний Володимирський собор) були прикрасою та незбагненною цінністю українського народу, їх оздоблення дивувало та задаровувало подорожніх. Але настало ХХ сторіччя, яке принесло багато змін та негараздів. Приблизно з 1919 р. починається плановий наступ на Церкву та на все, що з нею пов’язано. Не зміг вистояти і давній Михайлівський собор, Володимирський храм використовували не за прямим призначенням, не залишили в спокої й згадані св. мощі.
Зрозуміло, що в час нищення та приниження усього, що було пов’язане із Церквою Христовою, не могло бути й мови про будь-яке розповсюдження відомостей щодо св. мощей та означеного храму, а тому багато немаловажних фактів пішли в небуття й тільки очевидці цього часу можуть ще багато чого розповісти.
Зокрема Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет подає нам надзвичайно багато цікавих відомостей про чесні мощі св. Вмц. Варвари. Святійший владика згадує, що спочатку мощі св. Варвари були перенесені в Києво-Печерську Лавру. Там вони перебували до німецької окупації (1941-1942). З часом мощі були знову перенесені в Михайлівський Золотоверхий монастир, де для них у відділені Варваринських келій (сучасний навчальний корпус Київської Духовної Академії, східна сторона) була влаштована домова церква. Богослужіння в цьому храмі під час окупації перед животворними мощами здійснював архієп. Пантелеймон (Рудик) .
У 1943 році Київ був звільнений від німецького окупанта, а в 1944 екзархом став митр. Іоанн (Соколов), який певний час жив у Варваринському корпусі Михайлівського монастиря, де постійно відправляв богослужіння перед мощами св. Вмц. Варвари. За його служіння святі мощі були перенесені, приблизно в 1944-1945 рр., в Андріївську церкву та покладені праворуч перед іконостасом. Крім цього був і балдахін. Прикрашення для нього було зроблено старостою Андріївської церкви. Кожен вівторок, коли читався акафіст перед святими мощами, Андріївський храм був переповнений богомольцями. Людей було стільки, що храм усіх не поміщав .
Під час німецької окупації в Києві відновили свою діяльність більшість православних монастирів та церков. Із приходом радянських військ почалося їх масове закриття, використання їх приміщень під певні організації склади, перенесення в інше місце тощо. У Володимирському соборі в 1943 р., який знаходився в тогочасному Сталінському районі, в цей час служили настоятель прот. Федір Зяткевич та диякон Микола Климчик .
Досить цікаве повідомлення, яке містить деякі моменти з історії Володимирського собору у XX ст., має доповідна записка про відвідини цього храму делегацією молоді із Італії. Зокрема повідомляється, що німецькі війська, коли відступали, скинули на храм «зажигательную бомбу» і що собор горів із східного боку, але пожежу вдалося швидко ліквідувати. Теж дізнаємося про те, що в час прибуття делегації в храмі велись реставраційні роботи, безпосередньо верхньої частини.
Екскурсію проводив настоятель храму прот. К. Ружицький, який і написав зазначений звіт. Привертає увагу те, що майже всі оригінальні запитання ставились учасниками цієї екскурсії саме під час підйому сходами на хори. Перше запитання: чи допомагає держава в ремонті храму? На це настоятель відповів, що як тільки після вигнання німців прийшли більшовики в 1944 р., відразу ж держава надала значні кошти і будівельні матеріали. Та й взагалі держава зацікавлена в збереженні пам’яток архітектури й мистецтва і зобов’язує віруючих оберігати та піклуватися про них. Також є постійною допомога й з боку Академії архітектури і її підвідділів в особі знаних художників та реставраторів. Друге запитання: яка вартість ремонтних робіт. Відповідь: що вже витрачено на ремонт та реставрацію до 9 млн. і ще потрібно буде до 2 млн. для завершення усіх робіт. Наступне запитання: а хто більше дає грошей держава чи віруючі ? Відповідь: у нас віруючих не так мало, щоб ми позбавлені були можливості зібрати потрібні грошові засоби, які поступають у нас щоденно і тому ми звертаємось із проханнями до держави тільки в тому випадку, коли потрібні різного роду матеріали: золото, срібло, художні рідкісні фарби і под.
Піднявшись на хори гості оглянули та переконались, які почалися зміни та руйнування фарбового шару з тієї причини, що під час війни був пошкоджений дах собору, отже волога проникала всередину, а до того ж, не було ні вікон, ні дверей…
Коли ж делегація спускалась униз, знову були запитання. З них ми дізнаємося, що в соборі тоді служило 5 священиків; у Київській обл. було до 400 приходів, а по всій Україні - до 10000 церков. Також - що за минулий (1949), у Київській обл. було збудовано 16 нових приходських церков та багато відреставровано.
Уже в соборі настоятель звернув увагу делегації на прекрасний вишитий килим, подарований до дня освячення Володимирського собору. Він також зауважив, що килим зберігся, хоча подаровано його близько 50 р. тому. Потім настоятель розповів гостям, що килим був вишитий повністю вручну по малюнку проф. Прахова під керівництвом його рідної сестри .
Із архівних матеріалів дізнаємось і про те, що. мощам св. Варвари в 1950-і рр в Андріївській церкві поклонялись представники закордонних делегацій. Так у 1956 р., коли в Києві перебував предстоятель Православної Церкви в «Чехословакии» Блаженніший Іоанн, митрополит Празький і всієї Чехословакії з 28 до 30 липня , він, разом із супровідниками, прибувши до Андріївської церкви, «где, поклонившись святому Престолу, облобызав святые мощи великомученицы Варвары». Потім високоповажні гості були запрошені ректором Духовної Семінарії, яка знаходилася в стінах Андріївської церкви, де вони оглянули домову семінарську церкву та приміщення Семінарії .
Після цього високоповажні гості направились у Володимирський кафедральний собор, де приложились до ікони Божої Матері «Нечаяна радісь» та приклонились мощам св. Макарія .
Подібне повідомлення знаходимо під тим же роком. Коли 20 березня до Києва прибули представники Західно-Європейського Екзархату. Серед них були відомі в Православ’ї богослови, а саме: архім. Діонісій (Шамбо), ієром. Василій (Кривошеїн), проф. В. М. Лоський, проф. Д. Д. Оболенський та інші. Отже, зразу ж на другий день після приїзду, у вівторок, вони співслужили, разом з єп. Переяслав-Хмельницьким Нестором та духовенством храму, акафіст перед мощами Вмц. Варвари в Андріївській церкві .
О 13 год. гості й супровідники поїхали у Володимирський кафедральний собор, де близько години милувалися живописом у головному вівтарі посередині храму і в бокових приділах на хорах. Розповідав та пояснював розписи ключар собору прот. Василій Юрченко . Особливо приємно гості були вражені великою кількістю віруючих у храмах, зокрема в Андріївській церкві та Києво-Печерській Лаврі .
Досить цікаве повідомлення знаходимо про відвідування Володимирського кафедрального собору, 5 травня близько 24 год., в пасхальну ніч, без особливого попередження англійськими громадянами, представниками агенції Бі-Бі-Сі, які, після повідомлення черговим міліціонером про їх прибуття, старостою Коберником були проведені в храм через вівтарні двері, а настоятель, прот. Миколай Скоропостижний, запропонував їм на солії місце та стільці.
Гості пробули в соборі до кінця заутрені та були надзвичайно вражені кількістю людей присутніх у храмі й урочистістю богослужіння. У Міністерстві культури вони ділилися своїми враженнями і на запитання, чому так багато людей в соборі - можливо не вистачає церков, отримали відповідь, що церков діючих більше, ніж потрібно, а ця маса народу пояснюється тільки святом Пасхи .
Цього ж року, 27-28 серпня, Київ відвідали представники Антіохійського патріархату, які також прикладались до згаданих мощей та дивувались красою Володимирського собору. Настоятель собору прот. Миколай Скоропостижний, привітавши гостей, передав їм вітання від хворого митр. Київського та Галицького Іоанна. Також вони співслужили у Володимирському соборі всеношне бдіння, яке очолив вікарій Київської митрополії преосв. Нестор, єп. Переяслав-Хмельницький настоятель Києво-Печерської Лаври .
А 28 жовтня, означеного року, у Володимирському соборі богослужіння очолював патріарх Вікентій, предстоятель Сербської та Югославської Церкви, який перед цим також прикладався до чесних мощей св. Варвари в Андріївській церкві та св. Макарія у Володимирському соборі. Із його промови дізнаємося, що митр. Іоанн (Соколов) був хворий так, що лікарі навіть заборонили йому виходити із приміщення .
 
 
Відповідно до списку священнослужителів, зареєстрованих по Київській області на 1 січня 1957 р., у Володимирському соборі здійснювали богослужіння: Езерський Володимир Степанович (1893 р. н.), Скоропостижний Микола Іванович (1887 р. н.), Сокальський Володимир Костянтинович (1897 р. н.), Юрченко Василь Федорович (1891 р. н.) . Настоятель собору, прот. Микола Скоропостижний, закінчив Ленінградську Духовну Академію і був рукоположений у священика в 1942 р. . Дізнаємось, що богослужіння у Володимирському соборі проводилось кваліфікованими хорами та була надзвичайно велика відвідуваність віруючими цього храму. Наприклад, на св. Пасху (1957) присутніх було до 10000 богомольців різного віку .
Разом з тим Святійший Патріарх розповів, що коли влада закривала Андріївську церкву, то віруючі усіма силами намагались не допустити цього. Вони зайшли до храму й закрились усередині. І навіть провели в ньому цілу ніч. Тоді влада поступилась і дозволила перенести мощі св. Варвари у Володимирський собор. Сталося це в січні 1961 року. Святі мощі були перенесені вночі без будь-яких урочистостей. Це робилося для того, щоб люди під час перенесення мощей Великомучениці не збирались у великій кількості.
Спочатку мощі були поставлені у Володимирському соборі перед іконою «Несподівана радість», праворуч від іконостасу. А вже після 1966-го року, коли владика став екзархом України, їх поставили на теперішнє місце на рівні із мощами св. Макарія митр. Київського (див. схематичне зображення) .
Щодо перенесення св. мощей у Михайлівський собор Святійший владика сказав, що є бажання в частини киян, але частина, яка звикла молитись у Володимирському соборі, хоче, щоб мощі залишилися в ньому. І на його думку надійде час, коли мощі будуть перенесені в Михайлівський монастир, але для цього потрібно створити відповідні умови у самій обителі. Наприклад, влаштування місця для святих мощей та придбання срібної раки, як це було раніше, й інші подібні приготування .
За допомогою до св. Варвари у молитві звертаються перед небезпекою раптової смерті або ж при загрозі вогню. Вона вважається покровителькою шахтарів та артилеристів.
У цьому році виповнюється 1700-от років з часу мученицької смерті св. Вмц. Варвари, і Святійший Патріарх Філарет повідомив, які будуть особливі заходи відзначення цього величного свята. А саме: після Пасхи 2006 року святі мощі понесуть по всій Україні, обласними центрами, щоб віруючі могли поклонитися тим св. мощам Вмц. Варвари, почитати акафісти, помолитись. Майже в кожному із обласних центрів, св. мощі будуть впродовж тижня, так щоб до ювілею вони повернулись до Києва, де відбудеться урочисте відзначення цього свята. Також планується надрукувати та розповсюджувати «житіє» св. Вмц. Варвари, акафіст, чудеса які відбулись та відомі від її животворящих мощей і т. п. .
Отже, Володимирський кафедральний патріарший собор зараз є головною святинею Української Православної Церкви Київського Патріархату. Тут, на чолі із Святійшим Патріархом Київським і всієї України Філаретом, щовівторка читається акафіст перед мощами св. Варвари, а кожного четверга - перед мощами св. Макарія. Разом з тим, від недавнього часу, після недільної Божественної літургії, в ньому звершується моління перед мощами св. Вмц. Варвари за участі великої кількості віруючих.