ДО ПИТАННЯ

ПРО ЦЕРКОВНІ АНАФЕМИ

Залишаючись невільною у нових соціально-політичних умовах і будучи знаряддям держави, Російська Православна Церква знову погрожує застосовувати анафеми в ім’я як своїх, так і державних імперських інтересів. Якщо Римо-Католицька Церква для досягнення свого панування у християнському світі керувалася принципом “мета виправдовує засоби”, то Російська Православна Церква, яка оголосила Москву Третім Римом, протягом своєї багато­вікової історії використовувала культ анафематствувань.

Ця стаття є спробою роз’яснити православним хрис­тиянам і усім, хто цікавиться цим питанням, що таке анафема, в яких випадках і з якою метою Церква користувалась цим правом, як і чому зловживали анафемами і які були від цього негативні наслідки.

Використання анафеми апостолами

Грецьке слово anatiqhmi – означає відокремлю­вати, відлучати.

У християнській Церкві право відлучення ґрунтується на словах Господа нашого Ісуса Христа: “Якщо ж і церкви не послухає, то нехай він буде тобі як язичник і митар” (Мф. 18, 17). Цими словами Господь навчив апос­толів ставитися до непокірних Церкві так само, як ставилися юдеї до язичників і митарів. В юдеїв вони були в числі відлучених, їм не дозволялося входити у синагоги. Подібно цьому, ті, хто не слухав Церкву Христову, не повинні були знаходитися у спілкуванні з вірними.

Апостоли відлучали недостойних людей від спілкування вірних. Так, апостол Павло відлучив від Церкви, “віддав сатані” коринфського кровозмісника, який мав за жінку дружину батька свого (Див.: 1 Кор. 5, 1–5). Він розглядав відлучення від спілкування з Церквою, як покарання людей за провини.

Відлученню підлягали не тільки кровозмісник, але й інші нечестивці (Див.: 1 Кор. 5, 9–13). На думку апостола Павла, відлучення коринфського кровозмісника повинно було привести його до розкаяння і виправлення.

Коринфський кровозмісник був покараний за розпутне життя, тобто за порушення християнської моралі. А от апостол Петро відлучав від Церкви і за неправильне, нечестиве вчення. У посланні до Тимофія він пише: “Маючи віру і добру совість, яку деякі відкинувши, за­знали загибелі корабля у вірі, такі Гіменей і Олександр, котрих я передав сатані, щоб вони навчилися не хулити Бога” (1 Тим. 1, 19–20).

Відлучення з вживанням слова “анафема” апостол Павло виголосив тим, які вчили не так, як учив апостол. Він писав галатам: “Та коли б навіть ми, або ангел з неба став благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде анафема” (Гал. 1, 8–9; порівн. 1 Кор. 12, 3).

Апостол Павло вживав слово “анафема” і в іншому значенні, коли висловлював свою любов до свого народу. Він писав: “Я жадав би сам бути відлученим від Христа (тобто підданим анафемі. – Авт.) за братів моїх, рідних мені по плоті” (Рим. 9, 3). Це означає, що апостол Павло відчував таку сильну любов до своїх братів, що готовий був навіть позбутися тимчасових і вічних благ, яких сподобляється людина, з’єднана з Христом, він готовий був відмовитись від усього того, що дарував Хрис­тос людям через Свій спокутний подвиг.

У часи апостолів було багато єретиків, але з писань апостолів ми не бачимо, щоб усі вони були відлучені від Церкви. Апостол Павло піддавав анафемі тільки тоді, коли передбачав користь від відлучення і для відлученого, і для Церкви. Він віддавав сатані тоді, коли знав, що через це спасеться душа грішника (Див.: 1 Кор. 5, 5).

Св. Іоан Золотоустий говорить, що апостол Павло страждав, коли промовляв анафему: “Сама душа апостола Павла горіла, коли він говорив: “Поповнюю нестачу у плоті моїй скорбот Христових“ (Кол. 1, 24). Маючи таку любов, він нікому не заподіяв насилля, інакше не привернув би до Христа стільки людей і цілі міста; але здійснював це, смиряючись, терплячи удари, знущання, глузування, ставлячись поблажливо, просячи, благаючи.

Анафематствування в древній Церкві

За прикладом апостолів, відлучення відбувались і в древній Церкві. У той час було два види відлучення: повне і неповне. Неповному відлученню піддавалися ті, хто каявся. Вони позбавлялися спілкування в таїнствах, їм заборонялося бути присутніми під час їх проведення. Ті, хто каявся, тобто відлучені, були зобов’язані виходити з церкви, коли надходив час здійснення таїнства і євхаристії, стояти біля дверей храму і просити молитися за них. Однак ті, що каялися, не вважались тими, які знаходяться поза Церквою. Вірні були в деякому спілкуванні з ними. Вони співчували їм і зітхали з ними. Церква, як добра мати, плакала з ними і, за висловом святого Амвросія Медіоланського, намагалась омити їх гріхи своїми сльозами.

Повне відлучення від Церкви розповсюджувалося на єретиків і на тих, що порушували християнську мораль, які не мали ні любові до Церкви, ні слухняності. Вони не хотіли звернутися до істини, покаятися і визнати­ церковне вчення. Церква не бажала бути з такими людь­ми­ у спілкуванні. Вона ставилася до них, як до язичників. Церква позбавляла таких єретиків таїнств, участі у мо­лит­вах і в богослужінні. Вона не виявляла до них любо­ві, та й самі відлучені не любили вірних членів Церк­ви. Св. Церква відлучала їх від себе і закликала своїх вірних не спілкуватися з ними. Про це так пише св. ап. Іоан Богослов: “Кожен, хто переступає вчення Христове і не перебуває в ньому, не має Бога; хто перебуває в ученні Христовому, має і Отця, і Сина. Хто приходить до вас і не приносить цього вчення, того не приймайте в дім і не вітайте його” (2 Ін. 9–10).

У часи Блаженного Августина неповне відлучення називалося “лікарським”, а повне – “смертельним”. Перше вважалося тимчасовим, друге – вічним.

За прикладом апостолів, древня Церква анафематствувала тільки тоді, коли для припинення і зменшення зла, що розповсюджувалось єретиками, необхідно було вжити більш дієвий засіб, і то лише після того, коли були випробувані інші можливості: умовляння, лагідний голос, погроза, покарання. Для повернення єретиків Церква пом’якшувала суворість своїх законів. Собори оголошували поблажливість до єретиків, які каялись, і до розкольників. Заради миру Церква зберігала їх священство, єпископську гідність, звання.

Так, Нікейський Собор 325 р. залишив єпископам, що знаходилися в Мелитинському розколі, їх архиєрейську гідність. Таким же чином Собор поставився до єпископів, які знаходились у Новаціанському розколі.

Єпископи, які були у спілкуванні з єретиками аріанами, були прийняті до спілкування з Церквою в єпископському сані без усякого покарання. Точно так було дозволено приймати донатистів в єпископському достоїнстві.

Сьомий Вселенський Собор (787 р.), який відбувся в Нікеї, дозволив приймати до Церкви єретиків-іконоборців в їх сані. При цьому не слід забувати, що усі єретики були піддані анафемі і, отже, відлучені від Церкви. Церква не здійснювала над єретиками повторних хіротоній (Див.: М. Никольский. Анафематствование. Санкт-Петербург, 1879, с. 9). На це слід звернути увагу архиєреям Московського Патріархату, які проводять повторні хіротонії над православними.

Древня Церква анафематствувала єретиків, однак після тривалого умовляння, і робила це зі скорботою. Арій був засуджений єпископом Олександрійським Олександром після багатьох умовлянь залишити єретичне вчення про Сина Божого. Єпископ Олександр був засмучений загибеллю цього єретика і його послідовників. Отці Ефеського Собору казали, що вони зі сльозами вимовили скорботну ухвалу проти Несторія. Отці Халкидонського Собору також висловлювали сум з приводу того, що вони повинні були виголошувати суд над Дискором.

Співчуття при анафематствуванні

древньою Церквою та дух ненависті

в чині анафеми Російської Церкви

Для того, щоб відчути різницю між анафематствуваннями єретиків отцями Вселенських Соборів і анафематствуванням гетьмана Івана Мазепи Російською Церквою, слід навести витяги з тексту цієї анафеми: “Новий зрадник, якого звуть Івашка Мазепа (яке презирство навіть до імені!), колишній гетьман Український, або паче антихристів предтеча, лютий вовк, овечою покритий шкірою, і потайний злодій, сосуд зміїний, що зовнішньо золотом виблискував, честю і благоліпністю фарбований, внутріш­ньо ж усякої нечистоти, підступності, злоби диявольської, хитрості, неправди, ворожості, ненависті, мучительства, кровопролиття і вбивства сповнений. Єхиднове породження, як змій вселукавий, отруту свого зловісного наміру на православну державу вилив у 1708 р. у місяці грудні... Як другий Іуда, зрадник зрікся Христа Господа і благочинної держави...” Ця анафема дихає гнівом, а не скорботою, ненавистю, а не любов’ю. З тексту анафеми видно, що провина Івана Мазепи у тому, що він відмовився від Російської держави заради любові до свого народу, а не тому, що впав у єресь. А різниця тут істотна.

Про незаконні анафематствування

Історія християнської Церкви зберегла численні приклади незаконних анафематствувань. До числа законних анафематствувань Блаженний Августин зараховує ті випадки, коли особа, яка відлучилася від Церкви, відкрито визнавала свою провину і не відмовлялася від неї. Ну а якщо особа, яка підпадала під церковне покарання, не визнавала за собою злочину? Блаженний Августин свідчить, що в таких випадках не можна відлучати від Церкви будь-яку людину. Він каже: “Ми нікого не можемо відлучати від спілкування... якщо особа не сповідала вільно свого злочину”. Отже, анафема, що накладається на будь-кого без вільного визнання за собою провини (єресі або знехтування християнської моралі), є незаконною, тобто недійсною.

Імператор Юстиніан новелою 123 заборонив єпископам і священикам відлучати будь-кого, не оголосивши причини. Після відлучення кого-небудь від Церкви не на канонічній підставі той, хто несправедливо відлучив, мав, за наказом Юстиніана, тією ж владою сам бути відлученим від Церкви, щоб самому понести покарання за несправедливість, яка примусила невинно потерпіти іншого. В 4-му правилі ІV Вселенського Собору сказано: “Якщо буде помічено, що хто-небудь... з невинної упередженості забороняє служіння і відлучає кого-небудь, повинен сам підпасти під те, чому піддає іншого. І обернеться хвороба його на главу його, як на такого, який порушує заповіді Божі й апостольські постанови”. В Історії Церкви до VII Вселенського Собору є багато прикладів, коли ті, які невірно відлучали від Церкви, самі підпадали під осуд і змушені були приймати до спілкування з Церк­вою тих, кого вони відлучили. Досить вказати на св. Іринея Леонського, який засудив Віктора, Папу Римського, за те, що той виголосив анафему на осіб, які святкували св. Пасху не в один час з Римською Церквою. Особливо багато зловживань анафемами було у Західній Церкві. Багато хто з церковних письменників осуджував цю практику. Так, Петро Даміан переконував папу Олександра утримуватися від частого виголошення анафем. Він писав, що часте виголошення анафем майже завжди потребує виправлення. В яку загибель занурює душі зловживання анафемами і як воно шкодить спасінню? Який привід до падіння, який слизький шлях, яка небезпечна прірва! Справедливість вимагає, щоб більшого покарання зазнавав той, хто робить великий гріх, ніж той, хто малий. Тут же великі і малі грішники підлягають однаковому покаранню. Часто людина накладає на іншу таке покарання, яке Бог не накладає на порушників Його заповідей. Ісус Христос, сказавши: “Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене”, не сказав, що буде підданий анафемі чи прокляттю, але тільки: “Мене не вартий”. Він сказав у Законі: “Око за око, зуб за зуб, рана за рану, обпік за обпік”, але не виганяв миттєво всіх винних з синагоги і не проклинав. Не всі гріхи рівні, як вважають стоїки, байдуже показуючи їх одноманітним однаковим чином. Треба, щоб покарання було відповідним рівню злочину. Св. Григорій та інші папи підтримували честь папського престолу додержанням цього звичаю у своїх декретах. Вони виголошували анафему тільки в кінці формули віри.

Наслідком анафематствування або відлучення від Церкви було вилучення з церковних диптихів. Як тільки єретиків піддавали анафемі, їх імена викреслювалися зі списків живих і мертвих, і Церква переставала молитися­ за них. Як приклад незаконного анафематствування, слід навести покарання св. Іоана Золотоустого, який був під­даний анафемі та викреслений із диптиха за вироком беззаконних зборів єпископів під головуванням патріарха Олександрійського Феофіла.

Через 35 років після його смерті ім’я св. Іоана Золотоустого було знову занесено до диптиха.

Анафематствування в Російській Церкві

Російська Православна Церква піддавала анафемі багатьох єресеначальників і розповсюджувачів неправдивих віровчень. Так, під анафему підпадали єретики-стригольники, послідовники єресі юдействуючих та інші єретики.

Такий засіб боротьби за чистоту християнського віровчення підтверджується стародавньою традицією Церкви.

Використання анафем у боротьбі за владу

Однак поряд з цим Російська Церква стала використовувати анафеми для утримання своєї духовної влади над Київською митрополією, яка знаходилася на території Литовської держави. Стародавня Церква не знала такої практики. Її початок поклав Рим у боротьбі за панування над Східною Церквою. Константинополь не відставав від Римських пап і, у свою чергу, піддав анафемі Західну Церкву. Це було вже дещо нове у церковному житті. Якщо стародавня Церква використовувала анафеми для відстоювання чистоти віровчення і моралі, то в другому тисячолітті почався якісно новий період використання анафем: це був засіб боротьби за владу. Анафематствування у боротьбі за владу не може бути виправданим з точки зору євангельського вчення, тому воно суперечить словам Ісуса Христа: “Царі народів панують над ними, і ті, хто володіє ними, доброчинцями звуться. Ви ж не так” (Лк. 22, 25–26).

Та й користі для Церкви не було від таких анафем. Взаємні анафеми Рима і Константинополя не сприяли досягненню єдності Церкви.

Московські анафеми в боротьбі за владу

над Київською митрополією у XV ст.

Анафема, накладена митрополитом Фотієм († 1431 р.) та Собором російських єпископів на митрополита Литовського Григорія Цамблака, не зупинила поділу Київської митрополії на дві митрополії – Київську і Московську.

Митрополит Григорій Цамблак звинувачувався в неправедному привласненні собі духовної влади. Звертає на себе увагу той факт, що Григорій Цамблак засуджувався не за єресь, а за привласнення духовної влади. Фотій, називаючи його бунтівником, поставленим від неправедного зборища (!), а не за правилом “святим” і не за благословенням Патріарха, говорив, що Григорій зробив великий заколот у Церкві Христовій, за що від Священного Собору і Святого Патріарха Євфимія був по­збавлений сану, відлучений від священства і проклятий. “Так і ми, – писав Фотій, – маємо його позбавленого сану, відлученого від Церкви і проклятого зі всіма нашими єпископами і священиками і з усіма християнами”. При цьому зауважив, що особи, які бажають мати стосунки з Григорієм, Царства Божого не успадкують.

Зовсім інакше ставилися до митрополита Григорія Цамблака російські єпископи, які знаходились на території Литовського князівства. Вони не визнавали законним анафематствування митрополита Григорія Цамблака. А в соборній грамоті виправдали свої дії тим, що Фотій нехтував Київською Церквою і піклувався тільки про зібрання церковних податків, що Литовський князь Вітовт просив грецького царя Мануїла і Патріарха дати Литві окремого митрополита, а цар Мануїл з користі не захотів виконати цього прохання. Тоді єпископи, архимандрити, ігумени, ченці і священики, а також князі литовські, вельможі і бояри зібралися 15 листопада 1416 р. у м. Но­во­городку в церкві Пречистої Богородиці і поставили митрополитом Київським і всієї Руси Григорія Цамблака, керуючись переданнями святих апостолів, які у своїх правилах пишуть: “два чи три єпископи рукопокладають митрополита”. “Ми, як учні апостольські, – говориться в грамоті, – маємо владу, після багатьох випробувань, собором поставляти гідного пастиря своїй Вітчизні”.

Свідченням ігнорування московського анафематствування є і той факт, що митрополит Григорій був присутній на Константинопольському Соборі (1418 р.), де була делегація і Константинопольського Патріарха. Це засвідчило невизнання анафеми і Вселенським Патріархом.

Російський історик митрополит Макарій Булгаков, який описав анафематствування Григорія Цамблака, не тільки називає його “нашим тодішнім митрополитом”, але й ставить його вище за митрополита Фотія. Митрополит Макарій пише: “Григорій перевершує Фотія і природними даруваннями, і освітою, а за відгуками про нього, що збереглися, був взагалі людиною досить ученою і начитаною” (Макарій. Рос. Церк. Іст., т. V, стор. 212).

Усе це свідчить, що анафема, яка була покладена на митрополита Григорія Цамблака митрополитом Фотієм у 1416 р. не за єресь, а у боротьбі за духовну вла­ду, ігнорувалась і сучасниками, і нащадками. Дійсність священнодій Григорія Цамблака і його єпископів спадкоємці не заперечували, а справа, за яку боровся святитель, згодом благополучно закінчилася відокремленням Київської митрополії від Москви.

Ще одна московська анафема

у боротьбі за Київську митрополію

В 1458 р. відбулося остаточне розділення єдиної митрополії на дві – Київську і Московську. Сталося воно при митрополиті Григорії Болгарині. Розділення не об­і­-­­­й­шлося без застосування анафеми. Однак історія митрополита Григорія Болгарина набагато складніша, ніж справа Григорія Цамблака. Григорій Болгарин, будучи абатом одного з константинопольських монастирів, був хіротонісований і зведений у сан митрополита “Київського, Литовського і всієї нижньої Росії” уніатським Кон­с­тан­тинопольським Патріархом Григорієм Маммою. Гри­го­рій, який мав грамоти Патріарха і папи, прибув у 1458 р. до своєї пастви (Повн. зібр. р. літ., т. ІV, с. 167, 319; Акти Імп. 1, стор. 111, 117; цит. Макарій, Іст. Рус. Цер. т. VІ, с. 36).

Святитель Московський Іона, який у 1448 р. самос­тійно очолив автокефалію Російської Церкви, не визнав митрополита Григорія і, звинувативши його у відступі від православ’я, відлучив від Церкви. Він переконав єпископів Київської митрополії не приймати Григорія, який був поставлений латинянами. “В протилежному випадку, – писав святитель Іона, – вони накличуть на себе страшний і великий церковний тягар”.

Литовський великий князь і одночасно король Польський Казимир побоювався підкорення своїх підлеглих іноземному першосвятителю, який діяв під впливом Московського великого князя. Він бажав бути самос­тійним у своїх володіннях у церковних справах, по­дібно до російського царя, і не залежати від Москви. Король Казимир, усупереч усім зусиллям Московського вели­-кого князя і митрополита, відібрав у останнього всі литовсько-польські православні єпархії і підпорядкував їх власному митрополиту, тобто митрополиту Григорію Болгарину. Так відбулося остаточне розділення колись єдиної Київської митрополії на дві митрополії.

Московська митрополія самостійно оголосила себе автокефальною Церквою, а Київська митрополія залишилась у складі Константинопольського Патріархату. Обидві Церкви: Українська, тобто Київська митрополія, і Російська – Московська митрополія – існували окремо одна від одної, не перебуваючи між собою ні в яких стосунках.

У всій цій історії слід звернути увагу на те, що Конс­тантинопольський Патріарх Діонисій прийняв Григорія Болгарина, колишнього уніата, в існуючому сані, визнавши дійсність його єпископської хіротонії в стані відлучення від Церкви, і утвердив його на Київській кафедрі в 1469 р.

Це ще одне свідчення того, що анафематствування, взаємні або односторонні, у процесі боротьби за духовну владу не мали сакраментального значення в житті Церкви. Константинопольський Патріарх Діонисій (1469–1476 рр.) відправив своїх послів не тільки у Литву, але й у Москву, Новгород зі своєю грамотою, переконливо наполягаючи, щоб Григорія визнали за істинного митрополита Київського, а Іони, який узурпував владу над Київською митрополією, цуралися, через те, що Конс­тантинопольська Церква не вважає його митрополитом.

На той час минуло більш як 20 років після самос­тійного проголошення автокефалії Російською Церквою. Не визнаний Константинополем святитель Московський Іона свого часу переконував православних єпископів у Литві не боятися Григорієвих заборон (анафем).

            Взаємні анафематствування

на Брестських Соборах 1596 р.

На Брестських Соборах 1596 р. фактично також ішла боротьба за духовну владу в Церкві. Рим усіляко намагався через унію підпорядкувати собі Київську митрополію. І у цій боротьбі не обійшлося без анафем. Митрополит Київський Рогоза разом з іншими єпископами, духівництвом та мирянами, які брали участь у Соборі, позбавили духовного сану і піддали прокляттю єпископа Львівського Гедеона, Києво-Печерського архимандрита Тура і всіх інших духовних осіб, учасників православного Брестського Собору. В окружній соборній грамоті сказано, “що єпископи Гедеон Балабан, Михаїл Копистенський, а також архимандрити, ігумени, протопопні попи, які не погодилися прийняти унію, піддаються прокляттю і позбавляються сану священства назавжди, рівно й усі ті, які не перестануть мати їх за єпископів або пресвітерів, піддаються тому ж прокляттю”.

Не менш рішучими були дії Православного Собору. Екзарх Константинопольського Патріарха Никифор під­няв­ся на підвищення і, тримаючи у правій руці хрест, а в лі­вій – Євангеліє, голосно вимовив: “Свята Божа Схід­на Церква велить нам і цьому Собору, щоб митрополит Михаїл і поіменовані з ним владики були позбавлені архиєрейського достоїнства, і служіння, і всякого духовного сану”.

Таким чином, на одному Соборі унія була одноголосно відхилена, й ієрархи, які прийняли її, були позбавлені сану; на другому – унія була урочисто прийнята, і всі духовні особи, що відкинули її, не тільки були позбавлені сану, але й піддані прокляттю разом з тими, хто став би визнавати їх у колишньому сані, тобто разом з усіма православними.

Якими ж були результати взаємних позбавлень духовного сану і анафеми? Близько чотирьохсот років існує уніатська Церква, яка не визнавала позбавленими сану своїх єпископів і священиків. Православна ж Церква за цей період набрала силу і також відкинула й анафему, і позбавлення сану свого духовенства.

Свідченням недійсності позбавлення єпископства і священства Соборами або окремими ієрархами є возз’єднання греко-католиків з Російською Православною Церквою на Львівському Соборі у 1946 році. Уніатське ду­хо­венство було прийняте в існуючому сані. Причому греко-католики приймалися без рукопокладення не лише після Львівського Собору, але й в ХVIII–ХІХ ст. як на тери­торії колишньої Російської імперії, так і в інших країнах Європи, США і Канаді. Усе це говорить про те, що Церква не визнає сакрального позбавлення благодаті священства.

У зв’язку з прийняттям греко-католицького духовенства в існуючому сані слід згадати, що у ті ж сорокові роки XX ст. Російська Церква на території України перерукопоклала все духовенство Української Автокефальної Православної Церкви, незважаючи на те, що це духовенство було рукопокладене законною ієрархією з апостольським спадкоємством. У даному випадку Ро­сійська Церква погрішила проти віровчення і канонів.

Болгарська “схизма”

Використання анафем у боротьбі за збереження духовної влади над національними Церквами характерне не тільки для Російської Церкви. Константинопольська Церква також винна у цьому гріху. Після розпаду Оттоманської імперії на Балканах одна за одною стали з’являтися автокефальні Церкви: Елладська, Сербська, Румунська, Болгарська і Албанська. Константинополь не добровільно погодився відпустити ці Церкви з-під своєї юрисдикції. Для їх утримання він використав усі засоби, в тому числі й анафеми. У цій боротьбі вирізняється Болгарська Церква. Константинопольський Патріархат з Собором архиєреїв оголосив болгарських митрополитів Іларі­она Ловчанського і Панаріота Филиппольського поз­бавленими сану, а Іларіона Макаріопольського – відлученим від Церкви, тобто підданим анафемі. Болгари від­­-реа­гували на цю церковну заборону обранням екзарха Болгарії, яким став митрополит Віденський Анфим. 11 трав­ня 1872 р. митрополит Анфим оголосив недійсними позбавлення сану і відлучення болгарських архиєреїв. У їх співслужінні він відслужив Божественну літургію в Константинополі в болгарській церкві, і після читання Євангелія оголосив Болгарську Церкву незалежною. За це Патріарший Синод позбавив екзарха Анфима священства, митрополита Іларіона і митрополита Панаріота оголосив відлученими від Церкви, а митрополита Іларіона Макаріо­польського “повинним геєнні вогняній і вічній анафемі”.

Не задовольняючись цим, Патріарх Анфим VI скликав у Константинополі Помісний Собор за участю інших патріархів і представників автокефальних грецьких Церков. 16 вересня 1872 р. Собор проголосив болгарських архиєреїв і тих, хто їх приймав, схизматиками за єресь етнофілитизму, тобто привнесення у Церкву національних розподілів. Єрусалимський Патріарх Кирило ІІ відмовився осуджувати болгар, за що був підданий обр`азам. Греки розраховували, що “схизма” налякає болгар і примусить їх відмовитися від своїх осуджених архиєреїв. Але сталося протилежне. Вона згуртувала болгарський народ навколо своїх архиєреїв і закріпила відокремлення Болгарської Церкви від Константинопольського Патріархату. У боротьбі за збереження своєї влади над Болгарією греки навіть придумали єресь етнофілитизму. Болгарська “схизма” тривала 74 роки. У 1946 р. Константинопольський Патріарх визнав автокефалію Болгарської Церкви і патріарше достоїнство її Предстоятеля.

Треба відначити, що усі ці роки Болгарська Церква жила благодатним життям. Болгарський народ не сумнівався в канонічності своїх архиєреїв. А коли було визнано автокефалію Болгарської Церкви, жодна з помісних православних Церков не ставила під сумнів питання дійсності хіротоній болгарських архиєреїв і рукопокладеного ними духовенства.

Анафематствування не за церковними мотивами

Древня Церква не знала анафематствування не за церковними мотивами. Злочини проти держави підлягали покаранню цивільним судом. Церква не втручалась у державні справи і тому державних злочинців не карала церковним судом. Але був випадок, коли на V Толедському Соборі (633 р.) були піддані анафемі всі, хто домагався церковного сану, без усяких на те прав за своїм походженням і без згоди усього готфського народу, і які лихословили на государя.

У Візантійській імперії до XI ст. анафеми не за церковними мотивами не мали місця. У XII ст., за свідченням візантійського історика Кіннама, анафемі був підданий Андронік Мануїл. Однак такого роду анафеми не вносились у Чин Православ’я, й у слов’янських Постових Тріодях вони відсутні. У слов’янських Постових Тріодях немає анафематствування зрадникам Батьківщини і порушникам суспільного спокою.

У Росії анафематствування служило засобом тиску на користь княжої і царської влади. Так, великий князь московський Іоан (1327 р.), не маючи можливості силою зброї підкорити собі Псков, удався до анафеми. Він переконав митрополита Феогноста накласти прокляття на князя Олександра і на всіх мешканців Пскова. Духовна кара злякала князя Олександра і примусила його втекти до Литви, а псковитян – підкоритися. Російські єпископи погрожували Углицькому князю Димитрію Юрійовичу (1447 р.) піддати його анафемі, якщо він не підкориться великому князю Василію Васильовичу.

Митрополит Геронтій (1486–1489 рр.) переконував у своєму посланні вятичів підкоритися великому князю і не приєднуватися до його недругів; у протилежному випадку вони будуть піддані анафемі. У наказній промові (1537 р.) великого князя Іоана Васильовича і митрополита Даниїла наказувалося Старицькому князю Андрію приїхати до Москви, інакше він буде підданий анафемі.

Такого роду анафематствування були погрозами і слугували засобом підкорення владі московського князя. До Чину Православ’я подібні анафеми не вносились. Але коли держава підпорядкувала своїй владі Церкву, тоді анафематствування – не за церковними, а за державними мотивами – стали вноситися до Чину Православ’я, й особи, які підпали під анафему, проклиналися кожного разу в першу неділю Великого посту в храмах Російської Церкви. Так, щороку анафематствувалися: “Гришка Отреп’єв, Стенька Разін, Ємелька Пугачов, Івашка Мазепа” та інші. Шляхом анафематствувань Російська Церква і держава боролися не за чистоту віровчення і християнської моралі, а за зміцнення держави, тобто церковними засобами досягалися мирські цілі. Церковні анафеми в Росії нерідко служили зміцненню імперії, особи, котрі вважалися небезпечними для держави, називалися у чині анафематствування зменшеними іменами на знак презирства до них і приниження.

З цією ж метою в анафематствування вносилися лайливі слова. Багато які лайливі слова знаходяться в юридичних актах анафематствувань, підписаних ієрархами.

Відлучення і церковні покарання

в радянський період

Дослідники цього періоду російської історії вважають, що влада заступника Місцеблюстителя Московського престолу, а потім Місцеблюстителя митрополита Сергія (Страгородського) не мала безперечної канонічної законності. Питання про законність чи незаконність очолення митрополитом Сергієм Російської Церкви пов’язане зі способом призначення Місцеблюстителя за життя Первосвятителя, введеним Патріархом Тихоном за дорученням Собору 1917–1918 рр. Спосіб цей не має прецедентів в історії Церкви і прямо суперечить канонам, які забороняють єпископам призначати собі наступників. Щоб виправдати дії Патріарха Тихона, посилаються на революційну ситуацію в країні і на те, що Патріарх діяв за постановою Собору.

Якщо для Російської Церкви історична ситуація, що склалася, є виправданням порушення канонів, то чому національний рух за автокефалію Української Церкви у 20-ті роки неодмінно мусив вкладатися в суворо канонічні межі? В Україні церковні рухи були не менш складними, ніж у Росії.

У митрополита Сергія була сильна опозиція: це і Соловецькі архиєреї, і “непоминаюча Церква”, і григоріан­ський розкол, і іосифляни, не кажучи вже про закордонну Російську Церкву. Всі вони, осуджуючи діяльність митрополита Сергія, не без підстав посилались на порушення ним церковних канонів.

Митрополита Сергія і його прибічників осуджували за компроміс з радянською владою, яка піддала го­нінню Церкву. Архиєрейський Собор, що мав місце у Карловцях (Югославія), називав їх відступниками від віри, такими ж, як древні лібелисти. Карловацькі архиєреї вбачали схожість митрополита Сергія і його прибічників з древніми лібелистами, тобто з християнами, котрі хоча й відмовилися відкрито похулити Христа і принести жерт­ву ідолам, але прийняли від ідольських жерців неправдиві посвідчення, наче вони були у повній згоді з послідовниками язичницької релігії. Ці посвідчення рятували їх від переслідування.

Древня Церква піддавала таких християн анафемі, а тих, що каялися, приймала через 15 років. Таким самим чином діяв Карловацький Собор стосовно митрополита Сергія та його прибічників.

Митрополита Сергія осуджували і за те, що він з над­звичайною легкістю приймав канонічні санкції проти інакомислячих як у Росії, так і за кордоном. Можливо, він намагався санкціями, які накладав на тих, хто заперечував його владу, зміцнити своє власне, далеко не стабільне становище, що саме він очолює єдино істинну Церкву. Але результатом накладених заборон було те, що розділення поглиблювались, а деякі крайні опозиціонери заявляли про “неблагодатність Сергієвої Церкви”. Щоправда, не митрополит Сергій почав практику церковних заборон – її почали оновленці, “позбавивши сану” самого Патріарха Тихона, і продовжували григоріяни.

Сприйнявши практику оновленців, митрополит Сергій поновив метод синодального управління, коли під тиском держави церковним заборонам підлягали винні і невинні.

11 квітня 1929 р. митрополит Сергій і його Синод прийняли постанову: піддати суду єпископів, заборонити в священнослужінні і відправити на спокій митрополита Йосифа (Петрових), єпископа Єрофея (Афоніна), єпископа Євгенія (Кабанова), архиєпископа Серафима (Самойловича), архієпископа Варлаама (Ряшенцева). Митрополиту Агафангелу (Преображенському) з урахуванням його “попередніх заслуг перед Церквою” був даний місячний строк на покаяння, після чого він підлягав забороні в священнослужінні. Такі ж заборони були накладені й на інших єпископів, які відмовилися ввійти в канонічне підпорядкування митрополиту Сергію.

24 грудня 1930 р. митрополит Сергій і його Синод заборонили митрополита Євлогія (Георгієвського) і його єпископів-однодумців у священнослужінні, про що повідомили Вселенського Патріарха. Митрополит Євлогій після церковної заборони перейшов під юрисдикцію Конс­тантинопольського Патріарха і, природно, продовжував священнодіяти. Вселенський Патріарх ніяк не реагував на заборону митрополита Сергія, як і на санкції Карловацького Собору стосовно митрополита Євлогія (Георгієвського), хоча Карловацький Собор не тільки заборонив, але й пояснив, що “богослужіння його (митрополита Євлогія) безблагодатні, таїнства, які він здійснює, не таїнства, а здійснювані ним хіротонії – неканонічні”.

Слід звернути увагу на той факт, що всі архиєреї, піддані анафемі або заборонені в священнослужінні як митрополитом Сергієм, так і Карловацьким Собором, не визнавали цих церковних актів. Більше того, і Вселенський Патріарх не вважав їх дійсними.

Вселенський Патріарх Василій III у посланні до митрополита Євлогія писав: “Винесена проти Вас заборона з боку так званого Архиєрейського Собору за кордоном – є діянням канонічно беззаконним, а тому ніякої церковної сили не має”.

До Вселенського Патріарха приєдналися Патріарх Олександрійський і глава Елладської Церкви.

Такої ж точки зору дотримувались і Соловецькі єпископи. У своєму відгуку на “Декларацію” митрополита Сергія вони писали, що накладені ним церковні покарання на архиєреїв, що емігрували з Росії, порушують постанови Помісного Собору 1917–1918 рр., які роз’яснювали всю канонічну неприпустимість подібних покарань і реабілітували всіх осіб, які були позбавлені сану за політичними мотивуваннями.

Так само, як і Соловецькі єпископи, інші російські архиєреї, що перебували в опозиції до митрополита Сергія і не мали з ним євхаристійного спілкування, а також Константинопольський та інші Східні Патріархи, не визнавали церковних заборон “Сергієвої Церкви”. Але сам митрополит Сергій і його духовенство ставилися до цих санкцій дуже серйозно. Духовенство перепомазувало святим миром (тобто тим же самим миром, яким помазували священиків, які не були у молитовному спілкуванні з митрополитом Сергієм), перевінчувало вінчаних, не відспівувало померлих.

У 1944–1945 рр. в Україні були перерукопокладені всі священики автокефальної Церкви, яку очолив митрополит Полікарп (Сікорський). До речі, Полікарп Сікорський одержав єпископську хіротонію від митрополита Варшавського Діонисія, яку не можна заперечувати. Йдучи за цією порочною практикою, всупереч церковним канонам, і Патріарх Московський Алексій II, і митрополит Володимир (Сабодан) роблять те саме стосовно духовенства і віруючих Київського Патріархату.

Як вже згадувалося вище, крайня опозиція також вважала “безблагодатною Сергієву Церкву”. Але цю точку зору не поділяли ні Соловецькі єпископи, ні інші російські архиєреї, як-от митрополит Казанський Кирило, митрополит Ярославський Агафангел та ін. Наприклад, митрополит Кирило, перебуваючи в засланні, писав митрополиту Сергію: “Негативне ставлення до Вашої діяльності щодо церковного управління Ви з Синодом приймаєте як заперечення самої Церкви, її таїнств і всієї її святині”.

Тоді як єпископи-сповідники і мученики не заперечували благодатності таїнств, які здійснювало духовенство митрополита Сергія, сам митрополит Сергій і його послідовники вважали істинною тільки свою Церкву, а всіх, хто знаходиться поза нею, називали неканонічними, і таїнства, які вони здійснювали – неблагодатними. Невизнання благодаті за таїнствами, які здійснювало духовенство, що заперечувало над собою владу митрополита Сергія, характеризує це як “хулу на благодать”. Адже благодать Святого Духа діє в Церкві не з волі первоієрарха або Синоду, або навіть Собору: “Дух дихає там, де хоче”.

 

1994 р.