Про самолюбство
та духовну самооману

 

 

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Дорогі браття і сестри!

Хто любить себе неправдивою любов’ю, той са-
         молюбець. Це виявляється у тому, що людина усе робить заради себе, хоча  зроблене нею часто суперечить заповідям Божим. “Немає отрути, сильнішої за отруту аспида, і немає зла, страшнішого від самолюбства”, – говорить преподобний Ісакій Єрусалимський.

Рідною сестрою самолюбства є зарозумілість. Зарозумілість – це сліпота душі, що не дозволяє їй бачити свою неміч. Якщо ти маєш багато заслуг, не знаєш за собою нічого поганого і вважаєш себе гід­ним Царства Божого, знай, що  ти далекий від нього.

Зарозумілість – це наша духовна неміч, що ду­же важко помічається і усвідомлюється. Вона закри­ває ті двері, через які входить в нас благодать Божа.

Не дивно, що диявол спокушає людину до гріха, але дивно, що приваблює він через доброчесність. Бо де не може він перемогти зліва, там перемагає справа; де не може перемогти гріхами, там перемагає добрими справами. Кого не може перемогти нечистотою, того перемагає чистотою, вклавши людині у свідомість гордість за чистоту. Цю ворожу підступність угледів преподобний Іоан Ліствичник. Він говорить так: “Лисиця прикидається сплячою, а біс доброчесним; перша – щоб схопити курку, другий – щоб занапастити душу; не жаль, якщо хто за нечистоту буде у пеклі, жаль з чистою душею піти в геєну”. Якщо диявол не може перемогти кого-небудь обжерливістю і пияцтвом, то перемагає постом. Це про них говорить Господь у Євангелії: “Потьмарюють обличчя свої, щоб показати людям, що постять вони” (Мф. 6, 16). Однак не такого посту бажає Господь. Не дивно, що п’яниці і ненажери підуть на муки; дивно і гідно жалю, коли тим же мукам буде підданий і високорозумний посник. Не дивно, що обважнілий плотолюбець з товстим черевом не  може втиснутися у тісні небесні врата, але дивно і гідно жалю, коли хтось висушив і змучив своє тіло довгим стримуванням, але так само не зможе пройти  у небесні врата. Грішник не ввійде у Царство Небесне, тому що він грішник, а праведник  може не увійти через своє самовихваляння і гордість. Християнин не повинен ухилятися ні вліво – тобто впадати у гріхи, ні вправо – тобто не брати на себе зайві подвиги, щоб не впасти у гордість і зарозумілість. Йти треба царським шляхом, тобто дотримуватися помірного способу життя і не впадати у зарозумілість.

“Осоружний Господеві кожен гордий серцем”, – говорить Премудрий Соломон (Пр. 16, 5). Поки людина перебуває у сліпоті зарозумілості, вона думає про себе, що робить все правильно і розумно, а насправді усі її вчинки і помисли – одна лише само­омана. Така людина подібна до сліпого, який, хоча і весь у багні, а думає, що він чистий; хоча і збився з дороги і заблукав, одначе думає, що йде правильним шляхом. Ця духовна сліпота тим страшна, що людина її не помічає.

З яким піднесенням апостол Петро завіряв, що не відречеться від Господа, а коли дійшло до діла, відрікся від Нього, та ще й тричі. Такою є наша неміч. Не треба бути самовпевненим і, вступаючи у боротьбу з внутрішнім і зовнішнім ворогом, слід покладати надії на Господа. Бо, як говорить пророк Давид: “Коли Господь  не будує дому,  дарма працюють його будівничі. Коли Господь не зберігає міста,  дарма пильнує сторожа” (Пс. 127, 1). Однак, покладаючи надії на Господа, не треба опускати рук. Допомога від Господа приходить через наші зусилля і, з’єднуючись з ними, робить їх незборимими. Не буде цих зусиль,  не буде й допомоги Божої.

Однак якщо людина самовпевнена, а отже, потребує допомоги Божої, ця допомога теж не прийде. Зарозумілість є хвороба нашої душі, хвороба така сильна і тяжка, що ставить людину в ряд духів злих, ворожих  Богові. Самолюбство і зарозумілість завжди з’єднані з тонким, часто непомітним ненависництвом до ближнього.

Щоб уникнути цієї хвороби духу, треба свій дух смиряти й упокорювати через богоугодну печаль, що народжується від усвідомлення нашої гріховності. “Серцем скорботним і смиренним Ти (Боже) не погордуєш” (Пс. 50). Треба всіляко намагатися виганяти з себе самолюбство і зарозумілість, у якому б вигляді вони не були в нас присутніми.

Амінь!