Старець Паїсій Величковський належить до тієї школи монахів, яка проповідує, що Богові треба служити і «книжним ділом». Світ повен спокус та зла, тому втікаймо від нього, і віддаймося всеціло Господеві усім своїм життям, усією своєю душею, усім своїм серцем. Повсякчасна молитва та труд, а труд, вистачальний для прожиття. А життя конче аскетичне, подвижницьке: здержувати своє тіло, щоб вільно ріс дух, здержувати постом, молитвою, слухняністю, покорою, стриманістю від усього: їжі, пиття, насолод життєвих, непотрібних розмов.
Старець Паїсій кохався в спільножитному (кіновія) монашому житті, і запровадив доброго монастирського устава. Не був це устав новий, бо був опертий на уставах Василія Великого, Студита й ін., головно в тій формі, як він панує на Святій Горі (Див. «Життя», с. 37—39). Сильно виступив наш старець проти монашого сріблолюбства і пророче передрік, що монастирське життя розпадається власне через «майнолюбство» (с. 42), як пізніше й сталося.
Усе життя своє старець Паїсій жив головно ідеями Афонського аскетичного монашества, в його ліпших представниках. Та й на самому Афоні Паїсій прожив десь близько 17 років, цебто все своє найкраще свідоме життя. Звідси, власне, він виніс усе те найліпше свого духа, що він мав, чи правильніше — тут він його остаточно набув і закріпив.
Проте афонського впливу не треба перебільшувати, бо й український та молдавський впливи були великі й реальні. В Україні о. Паїсій багато бачив монастирів, особливо Києво-Печерський, а в Молдавії він пробув чотири роки (1742—1746), вивчаючи монаше життя. І в Україні, і в Молдавії цвіли скити, а в них старчество стояло високо.
Як видно з «Життя» його, а воно оперте на автобіографії й записане самовидцями, Паїсій ще з юнацьких літ мав помітний нахил до аскетичного життя. Служити Богові і аскезою — це було повсякчасне бажання ще молодого Петра Величковського. У цій схильності до ідеалізації і до повної аскези старець Паїсій, здається, наслідував свою матір, що не далека була від того самого, а в кінці пішла також до монастиря. Коли мати Ярина Величковська довідалася, що її коханий останній син пішов у монастир, вона сильно захворіла, бачила видіння, з нею говорив ангол, наказуючи покинути тугу за сином.
Прадід Величковського по матері був купець жид Мандя, що з цілою родиною охрестився в Полтаві. Може, й звідси йде велике самовглиблення старця Паїсія, його нахил до глибокої філософії.
Ще з дитячих літ о. Величковський до самозабуття зачитується в аскетичних творах Святих Отців, і це читання він не кидав усе своє життя. А пізніше, коли на Афоні о. Паїсій навчився грецької мови, він без кінця перекладає твори Св. Отців, головно аскетичні й монашо-го життя. Продовжує цю роботу в Драгомирні, а найбільше займається нею в Нямці.
Старець Паїсій рано глибоко зрозумів, що мовчанка — це мати покаяння й молитви, і все життя додержував цього. Безмовником (іси-хастом) був він ще з молодих своїх літ, так що навіть рідна мати рідко чула його мову. Ідеї ісихастів (мовчальників) живі й реальні були тоді надто на Афоні, і тут старець Паїсій остаточно їх засвоїв собі.
Ціле життя своє старець Паїсій навчав про т. зв. «Умну молитву», — молитися треба молитвою розуму, серця, а не тільки молитвою звичайною, загальноприйнятою. Тут він ішов за кращими отцями церкви, а серед них і за відомим московським старцем Нилом Сорським XVI віку1.
А на Афоні старець Паїсій мав навіть велику неприємність за свій спосіб монашого життя, бо один старець Капсокаливського скита, Афанасій, родом румун, виступив був проти о. Паїсія, звучи його єретиком. Афанасій написав про це до Паїсія, і вкінці й Паїсій написав, на своє оправдання, цілий твір про своє навчання. Афанасій перечитав цей твір, перепросив Паїсія, і старці примирилися. Такі непорозуміння супроти Паїсія були і в Молдавії.
Замилування й прив`язання до Молитви в о. Паїсія було таке душевне й сильне, що він завжди, служачи службу Божу, щиро й ревно зо слізьми плакав (Житіє, с. 34). І взагалі, він навчав молитися зо слізьми.
При всьому своєму аскетичному настрої о. Паїсій завжди мав неспокійного духа, що все шукав чогось глибшого, Богові ближчого, а це в Молдавії гнало його з монастиря в монастир, і він справді побував в дуже багатьох монастирях, скрізь навчаючись з читання їхніх бібліотек та з розмов зо старцями про подвижниче життя. Це ріднить нашого старця з його ровесником і земляком філософом Григорієм Сковородою, що його так само дух неспокою гнав з місця на місце. Але вся наука старця Паїсія була глибоко й чисто православна, чого не можна сказати про філософію Сковороди.
Як і всі правдиві монахи-аскети, старець Паїсій Величковський сильно любив красу природи й глибоко кохався в ній. Родом з мальовничої Полтави, Паїсій полюбив природу ще
 
 
1 Боровкова-Майкова. Паисій Величковскій. Див.: «Сбор-никь в честь С. Ф. Платонова». СПб., 1911.
 
з дитинства свого, і ця українська риса позоста-лася в ньому на все життя. Афон, зо своєю чарівною природою, тільки збільшив це Паїсієве закохання до природи. Ось чому тяжко було нашому старцеві позоставити пізніше розкішний Киркул, де краса природи справді манила до себе.
Як аскет, о. ГЇаїсій усе життя своє пильнував якнайменше спати. Коли він перебував в монастирі Тройстени в Молдо-Валахах, він пильнував спати тільки три години, і довів свого організма до того, що йому було досить. А решту нічного часу він віддавав на читання та переписування книг Святих Отців. І так у ньому по-зосталося на все життя.
Малий час спання і переривання його для молитви — це було часте в аскетів взагалі, а тоді ця аскеза була ще часта. Так, наприклад, життєпис Григорія Сковороди свідчить, що він завжди ставав о годині 12-ій вночі на молитву. Це в нього було як Богодумання, як Умная молитва.
Так само Старець Паїсій пильнував привчити своє тіло до обмеженої їжі, — він їв звичайно раз на день, по заході сонця. Як знаємо, так робив і Григорій Сковорода, наслідуючи тим стародавніх отців церкви.
«Життя» розповідає (с. 67), що о. Паїсій мав навіть дар провидіння: він передрік Молдавському господареві Григорію Гіці люту смерть, бо в сні бачив над ним меча, що висів на волоску над його головою. І дійсно, незабаром по тому, року 1777-го султан наказав відрубати голову Гіці (Молдавія була тоді під Тур-цією) за протести проти нього.
Аскетична наука здавна відома на Сході, а рух ісихастів особливо сильний був в XIV віці в Греції, звідки він через Афон легко був занесений до Болгарії, де його розвивали Євфимій та Феодосій Тирновські. З Болгарії цей рух перекинувся був і до Молдавії, і в Україну.
Взагалі ж аскетичний рух серед православного монашества ніколи не затихав, деколи тільки то зменшуючись, то збільшуючись. Старець Паїсій якраз був тим, що сильно побільшив аскетичну ідею серед православного монашества, створив цілу окрему свою школу, яка значно вплинула й на монашество українське й російське.
Старець Паїсій позоставив по собі велике число учнів, які його аскетичні ідеї порозносили по всіх монастирях, порозносили й його переписані аскетичні твори. Містицизм, наприклад, український і російський XVIII і XIX віків, особливо відродження т. зв. старчества, сильно зобов`язаний ідеям старця Паїсія. Український дух старого Києво-Печерського аскетизму відновився тут помітно й сильно.
Усі ці ідеї живі були в Афоні, а старець Паїсій був живим насадителем цих ідей в Молдавії, а через своїх учнів — в Україні й у Росії. З такого погляду праця аскета українця Паїсія Величковського мала велике значення в історії розвою духової культури на всьому Сході.
Треба тільки підкреслити, що Україна здавна була переповнена скитами, а в них сиділи один-два чи кілька старців. Скити були по всіх містах по Дніпру, на всіх острівках, по берегах усіх річок. Де був більший ліс, там був і скит, а в ньому старець чи старці. Були вони й під Києвом, і юний Петро Величковський добре їх знав.Іншим словом, ідею старчества Паїсій Величковський виніс з України, а в Молдавії та на Афоні тільки збільшив її та надав їй реального духа.