Праці митр. Іларіона (Огієнка)

 

 

Побувати на Афоні — це було постійною мрією Величковського ще з його моло­дечих літ, як було це тоді мрією й кожного правдивого монаха, і про це він мріяв в Україні, про це він говорить у Молдавії. І коли, нарешті, настав відповідний час, Платон рішуче виби­рається на Афон.

Братія спочатку підмовляє його не їхати, але пізніше таки поблагословила, і Платон зо всіма врочисто прощається, і без жодних коштів, ма­ючи тільки 20 пар (дрібна турецька монета), пускається в дорогу. Супутником йому був ієро­монах Трифон. Було це в 1746 році, коли Пла­тон мав усього 24 роки.

І Платон подався на Афон тією звичайною дорогою, якою тоді ходили сотні українських монахів, бажаючи відвідати центр православ`я, найвищу школу монашого життя, або й позос-татися там назавжди. Дорога була дуже тяжка, — «і скільки біди було від мору та голоду, скільки страху було від смертельних випадків, а найбіль­ше скільки витерпів юний старець від турок!»1 Але на все це не зважав наш молодий аскет-містик, і все квапився до Афону, як до монашо­го раю на землі!

Прибувши, нарешті, по довгих бідах року 1746-го на Афон, наші подорожні трохи від­почили в Св. Лаврі Афанасія, а потім пішли «до своїх братів слов`янського язика», що були під Пантократоровим монастирем, — це була

 

1 Житіє. С. 21.

 

не мала тоді «руська», українська колонія на Афоні.

Тут сталася велика трагедія для нашого стар­ця, — його супутник ієромонах Трифон захворів на афонську лихорадку, і по чотирьох днях упо­коївся... Така тоді тяжка була дорога на Афон!..

А Платон оселився в каливі (калибі, хатинці) Кипарис, яку йому дали на прожиття (на Афоні калива чи калиба — це келія без церкви). Став він завзято обходити пустинножитників, щоб ближче познайомитися з ними, і знайти собі духовного Отця, «якому міг би віддатися на по­слух». Але такого спочатку не знайшов... І сидів він самотньо, «позбавлений Благодаті послуху», і неймовірно бідував та голодував...

Платон увесь віддався монашим подвигам, вправляючись у пості та в молитві. І як то ро­бив він скрізь і перед тим, дуже багато читав, головно ж аскетичні твори Святих Отців, а книжки діставав від болгарського та сербського монастирів, що мали їх слов`янською мовою.

Платон провадив правдиве повздержливе аскетичне життя — їв тільки другого дня сухарі з водою. Убогість його була така велика, що він навіть сорочки не мав, — мав тільки одного підрясничка та благеньку ряску... Радів зо своєї вбогості, а коли куди виходив, то не замикав дверей, бо в його каливі нічого не було, окрім позичених книжок...

Про одне тільки сильно сумував Платон, — не мав собі Отця духовного, а тому «позбавив­ся великої Благодаті Божої, — Святого послуху». Так прожив наш Платон три з половиною роки (1746-1750) свого початкового побуту на Афоні, коли він жив сам один, не маючи Отця-опіку-на й учителя. Ці перші чотири роки (1746—1750) на Афоні бідний монашок Платон неймовірно бідував, і можна тільки дивуватися, як він цей час таки пережив. З ним прибув ієромонах Трифон, з яким він близько був зійшовся, але той, як ми бачили, помер по чотирьох днях по при­бутті на Афон — від лютої афонської лихорад-ки... А така там є.

На Афоні скрізь в усьому панували й пану­ють греки, а вони не по-християнському неми­лосердні до всіх слов`ян. Платон жив один, а це тільки збільшувало його бідування, беручи на увагу, що здоров`я він взагалі не мав...

Пізніше сам о. П. Величковський так зга­дував про свої страждання за перші роки на Афоні.

 

«Коли я прибув на Святу Гору з моєї православної Батьківщини (України), я жив так убого, що не міг зап­латити три гроші боргу братові... Тілом я був немічний, безсилий, тому міг існувати тільки на саму жебрани-ну... І коли б Святі Отці слов`яни, що живуть на Святій Горі, не допомагали мені, я б жодним способом не міг би тут існувати... (Високо важливе речення: греки не допомагали слов`янам! — авт.),

Багато разів і зимою ходив я босо і без сорочки, і так я жив чотири роки... Коли мені доводилось вер­татися повзком з жебраниною чи від Лаври, чи від Хіландара до вбогої моєї келії, або принести з лісу дров, чи зробити яку іншу тяжку працю, тоді я по два і по три дні лежав як спаралізований»1

 

Так безпомічно «спасався» на Афоні Платон Величковський. Але він був слов`янин, украї­нець, тому грецькі багатющі афонські монастирі не поспішали йому з допомогою...

Десь року 1750-го на Афон прибув відомий уже нам старець Василій, українець схимонах з Мерлополян в Молдавії, якого наш Платон ува­жав своїм учителем і сильно його поважав і

 

1 Четвериков С. С. 66.

 

любив. І Величковський став слізно благати о. Василія, щоб він облік його в мантію. Той ви­конав це прохання і переіменував рясофорного Платона на мантійного старця Паїсія. Паїсієві було тоді 28 літ. І о. Василій скоро відбув до свого Мерлополянського скиту, бо на Афон його викликали були на короткий час високі особи.

По трьох місяцях по цьому з Молдавії при­був молодий монах Вісаріон, який, за монашим звичаєм, став шукати собі старця-вчителя. Дов­го він просив о. Паїсія стати йому вчителем, довго наш старець відмовлявся від того, та на­решті таки погодився, і вони стали жити разом в одній каливі, на все життя подружившися.

І тихо жив старець Паїсій нові чотири роки (1750—1754) на Афоні, але в великій бідоті... Та тепер бідували два аскети разом.

Стали помалу приходити до Паїсія й інші ченці, просячися прийняти учнем. Паїсій довго нікого не приймав, але нарешті був таки злом­лений сильними благаннями, і став прий­мати учнів по довгому іспиту. І так зібралося біля нього вісім братів-молдаван (румун), а що їм було тісно, то о. Паїсій набув собі келію Св. Костянтина з церковцею.

Видно, що слава про чеснотного старця Паї­сія пішла по Афону, тому до нього й стали зби­ратися учні. Старець Паїсій добре знав мову українську та румунську, тому біля нього стали збиратися «слов`яни» та «молдавани» (румуни), і він став для них провідником і навчителем.

Пізніше сам Паїсій згадував про цей тяжкий час:

 

«Настала зима, а келій у нас не було, то ми самі почали будувати собі п`ять келій (на 12 ченців). Бува­ли ми при Св. Костянтині (тут була церковця). Ніхто не може уявити собі нашу нужду, яку ми терпіли чотиримісяці: без взуття, без сорочок... Будували ми ці келії майже всю зиму, носили землю, тягали каміння...

А коли наставала неділя чи яке свято, то — замість спочинку — ми бігали по монастирях за подаянням, бігали мало не голими, дріжучи від холоду... Багато разів бувало, що через неймовірну нужду та тяжкий .: ,і труд, вернувшися ввечері, падали як мертві і засипа­ли не ївши»1...

І все-таки монахи пильнували хоч частинно жити по-монашому... Потрохи до о. Паїсія ста­ли збиратися й монахи «слов`янського язика», певно головно свої українці, — і зібралося їх немало. О. Паїсій окормляв і українців, і ру­мунів, уживаючи в церкві обох мов.

А що не було в них свого духівника, то бра­тія стала просити о. Паїсія стати їм священиком і духівником. Паїсій довго відмовлявся, як то було і в Молдавії, де він рішуче заявив був: «Я не маю наміру аж до своєї смерти вступити в страшний сан священства» (Житіє, с. 13). Але вкінці о. Паїсій змушений був таки погодитися, і був рукоположений во священика, і став духі­вником. І всі сильно раділи. Це сталося десь 1757 року. Монаше братство стало повним, бо мало й свого духівника-проповідника.

 

 

 

Слава про молодого старця Паїсія котила ся по Афоні, і викликала не тільки збіль­шення його учнів, але й ворогів його. У скиті Капсокалива жив старець Афанасій, молдова­нин, який мав у себе учнів також молдован. Певно, вони зверталися до старця Паїсія прий­няти їх, бо в о. Паїсія були й молдовани, але через тісноту прийняти їх не було змоги.

 

1. Четвериков С. С. 71

 

Афанасієві учні доносили своєму старцеві на старця Паїсія різні плітки та видумки, бо в них заговорила гордість. Закінчилась справа тим, що старець Афанасій написав довге послання до старця Паїсія, обвинувачуючи його в ламанні правил монашого життя. Для слов`янина на Афоні це не віщувало нічого доброго.

Афанасій обвинувачував старця Паїсія і його учнів у таких монаших переступах: 1. Паїсій скорочує Молитовне правило, установлене для монахів; 2. Неправильно вияснює писання Свя­того Григорія Синаїта; 3. Неправильно ставиться до свого духівника; 4. Уподоблюється Римсько­му Папі, що на словах визнає Заповіді церкви, а на ділі ламає їх; 5. Замість Церковного моли­товного правила заводить своє; 6. Не має сми­рення; 7. Занадто довірливо ставиться до грець­ких рукописаних книжок; 8. Замість покаяння й плачу вивищує філософію; 9. Боронить прокли­нати єретиків; 10. Церковне молитовне прави­ло замінює Ісусовою молитвою. І інше.

Своє велике послання з цими багатьма про­винами старець Афанасій доручив старцеві Паїсію і просив його, щоб він покаявся і не відхо­див від загальних звичаїв Св. Гори.

Одержане послання старця Афанасія Паїсій перечитав всій своїй братії і показав його своє­му духівникові. Разом з духівником Паїсій пе­редав його соборним старцям. Старці пильно дослідили Афанасієве послання й переконалися, що воно викликане заздрощами й розминаєть­ся з правдою. Старці постановили, що о. Афанасій не має рації, і доручили старцю Паїсієві написа­ти відповідь і відкинути обвинувачення Афанасія. Коли ж Афанасій і по цьому не визнає своєї про­вини і не покається, то буде скликаний Собор усієї Святої Гори, і Афанасій буде осуджений.

Виконуючи присуд старців, Паїсій написав «Оправдання» на 14 розділів, в якому розбив усі Афанасієві обвинувачення.

У відповідь про читання Святоотцівських книг Паїсій писав:

 

«Прошу тебе, Отче, покинь свою марну й неправиль­ну думку не читати Отцівських книг. Я хвалю Ваше життя і славлю Ваші подвиги, і навчаюся від Вашого життя. Але до всіх Ваших подвигів потрібний ще й розум, потрібний розсуд, щоб не пішов на марно весь Ваш труд.

Тому, коли хочеш спастися сам і своїм учням пока­зати царську (найкращу) путь виконання Христових заповідей, що ведуть до Царства Небесного, то при­ліпися всією своєю душею до книжного читання. А інакше спастися не можна.

Святий Іван Золотоустий каже: «Ніхто не спасеться, коли він не буде часто насолоджуватися духовним читанням». І Св. Василій Великий каже: «Старець не­хай навчає братію за розумом Святого Писання, а коли ні, то він стане ложним Божим свідком, свято-крадцем». І Великий Анастасій Синаїт говорить: «У всьому, що ми говоримо й робимо, ми повинні мати доказ від Священного Писання». А інакше ми будемо обманені людськими вимислами, відпадемо від прав­дивої путі і впадемо у безодню загибелі.

І ще. Нам конче треба зо страхом і любов`ю на­вчатися Божественного писання, і побуджувати себе й один одного нагадуванням Слова Божого. Так на­вчають нас і всі Святі, наказуючи до ревного й пиль­ного книжного читання. І не кажи, отче, що досить одної чи двох книг для душевного наставления. Бож і бджола не від однієї чи двох, але від багатьох квіток збирає мед.

Так і читець Святоотцівських книг однією настав­ляється в Вірі чи про правдиве думання, другою — про мовчанку й Молитву, іншою — про послух, смирення та терпіння, знов іншою про самодокору та про лю­бов до Бога й до ближнього. Коротко кажучи, — від багатьох Святоотцівських книг людина навчається єван­гельського життя

Ця відповідь на 14 розділів сильно вплину­ла на старця Афанасія. Він визнав себе винним і покаявся, прийшов до старця Паїсія, і просив вибачення йому.

І запанував мир між ними.

Із цієї суперечки видно, що це сходились два світи: старець Паїсій служив Богові «книж­ним ділом», а старець Афанасій — точним ви­конанням повного писаного уставу.

 

 

 

Але скоро братії стало зовсім тісно в ке­ліях Св. Костянтина, де вони жили, і старець Паїсій став просити від проводу Панто-краторового монастиря дати йому з братією ширше помешкання, а саме — келію Св. Про­рока Іллі, що стояла тоді порожньою. Монас-

 

 

1 Четвериков С. С. 73-75.

 

тир погодився, і вся братія пильно приступила до збудування собі нового скиту: «1 почали будувати Скит во ім`я пророка Іллі, і від осно­ви, і поставили церкву, трапезну, пекарню, по­варню, гостинницю і 16 келій» (Житіє, с. 32). Старець мав намір не приймати братії більше 15, чому стільки келій й побудовано.

І з радістю всі переселилися в новий скит, і розпочали правдиве спільножитне життя. О. Паїсій поділив свою братію на українців (сло­в`ян) і румунів (молдован). В скиту запанував спокій, порядок і благоліпність.

А слава про велеліпність Іллінського скита росла, і до нього стали знову напрошуватися нові учні. О. Паїсій змушений був добудовува­ти до камінної стіни під келіями по дві, по три келійки, і приймати нових братів.

І вся братія разом провадила день у трудах, а з нею й старець Паїсій, — у день вироблюва­ли ложки, а вночі писали книжки, і більше трьох годин на добу він не спав. О. Паїсій пиль­но вчився тут від брата Макарія старо- й ново­грецької мови, без яких на Афоні трудно обійти­ся, і добре їх вивчив. 1 став він перекладати грецькі Святоотцівські твори на ново-церков­нослов`янську мову, чим займався аж до смерті своєї.

А слава Паїсія, як зразкового монаха-аскета, сильно зросла на Афоні, і він став духівником для багатьох. Став він духівником і Святішого патріярха Серафима, що жив тоді в Пантокра-торовому монастирі, і близько зійшовся з на­шим старцем. Патріярх часто приходив до стар­ця Паїсія, і вони багато любовно бесідували про монаший подвиг. А часом о. Паїсія запрошували й до монастиря відслужити Св. Літургію в ве­ликій церкві.

І він служив по-грецькому побожно, «без перестанку омочуючи лиця свої слізьми. За все своє життя він ніколи не міг відслужити Св. Літургії без сліз... А хто стояв у вівтарі, бачучи його всього так звернутого до Бога, зміненого й плачучого, насилу могли виголошувати виголо­си... Вони тільки розчулювалися та плакали, як і інші, що виходили, не мігши й стояти у вівтарі через сльози»... (Житіє, с. 34).

А число братії під старцем все росло та рос­ло, і їм не було де жити. Братії було вже більше 50, а нові все прибували. Тоді о. Паїсію порадили взяти монастиря Симопетра, що через борги сто­яв порожній. І Паїсій попросив цього монастиря в Святогорського протата, і йому його зараз таки передали, не попередивши нічого про монастирські борги. А, може, й хотіли позбутися його.

Обрадуваний о. Паїсій половину своєї братії зараз таки переселив до монастиря Симопетра, а половину позоставив в Іллінському скиті. Але не довга була ця радість: прочули турки-борго-давці, що до монастиря зібралися ченці, і зараз прийшли й вимагали заплати боргу, — і силою забрали в неповинного о. Паїсія 700 левів... Перелякана братія по трьох місяцях покинула цього Симопетра й вернулася до свого тісного Св. Іллінського скита...

Треба сказати, що стан Афону в той час, особливо з 1721 року, коли точилися непере-ривні російсько-турецькі війни, сильно погір­шав, а надто для тих монахів, хто був з Росії чи з України, бо турки постійно за ними підозріло слідкували. В «Житті» старця Паїсія про це чи­таємо:

 

«Направду Свята Гора стоїть нині у соромі для всього світу... А ще більше — на плач усім, хто любить — по Бозі — тихе й мовчальне та плідне життя... Стоїть осоромлена, збезчещена, пограбована і розігнана... Ко­ротко сказати, турками опанована... Усі Святі Храми, Скити та келії повні турків... Тільки небагато хоробрих душами, а тілом уже немічних позосталося тут, — вони, як полонені, служать варварам... Вони терплять усі біди і саму смерть терплять повсякденно!»... (Житіє, с. 23).

 

 

 

Таким чином, не було можливості поши-I ритися на Афоні, а число нової братії все росло. І зродилася тоді нова думка — вернутися всім до Молдавії, в Мунтянську землю, де місця для монахів завжди було досить!.. Тіснота на Афоні й тяжкі утиски від турків — оці причини подає «Життя» Паїсія, чому він змушений був покинути Святу Гору, на якій він жив біля 17 літ.

Думаю, що це не всі причини — занадто сильно любив він Святу Гору, і занадто загартований і сильний духом був старець Паїсій, щоб тільки через ці причини кидати йому Афон.. Безумовно, були ще інші якісь глибші непорозуміння, що знеохотили Святого старця позоставатися на Афоні, що став йому рідним.

Національні непорозуміння з греками ставали тоді все більшими, і, безумовно, Старець Паїсій сильно боронив своїх українців, які, по Полтавському бої 1709 року, мали собі скрізь багато ворогів. За Св. Іллінським скитом ще від початку його міцно пішла слава, як за основни-ком власне українського скиту.

І навіть проф. А. Яцимірський твердить:

 

«Великою популярністю користується пам`ять о. Паїсія і на Афоні, а особливо в відновленому ним Іллінському скиті. Дуже можливо, що через давнішню

ворожнечу афонських монахів різних націй образ Паїсія в очах українських іноків Іллінського монастиря одержав національний характер. Тепер о. Паїсій вважається борцем за українських монахів проти грецьких вимог»1.

 

Можливо, що тоді пішли великі національні тертя не тільки з греками, але й у самому Іл-лінському скиті з молдаванами, а це все знеохотило нашого Старця до Афону, і намовляло його вертатися в Молдавію, де він уже був і працював. Греки заїли о. Паїсія! Взагалі ж, греки з слов`янами на Афоні ніколи братами не були...

Паїсій зо всіма попрощався, і всі поблагословили його путь, хоч довго вмовляли не кидати Святої Гори. І найняв старець Паїсій два кораблі, — на одному помістився він сам та «ввесь слов`янський язик», а на другому його вірний о. Вісаріон і «молдавський язик». Усіх братій було 64 особи2. І спокійно попливли вони до Царгороду, а звідти до Галацу. Таким чином, о. Паїсій вже навіки покинув Святу Гору.

З інших джерел знаємо, що не вся братія «язика слов`янського», цебто українці, відпливли з о. Паїсієм, але багато їх таки полишилися в своєму Св. Іллінському скиті. Причини цього роздвоєння нам не відомі. По відплитті нашого старця позоставлений скит став чисто українським, але на силі зовсім занепав...

Як послідовний аскет і високочеснотний монах, Паїсій Величковський звернув на себе увагу видатних ченців і мав вплив і на афонські монастирі. Так, він близько познайомився з грецьким патріярхом Серафимом, що жив на покої на Афоні, — вони часто сходились і про-

 

 

1 Сборникь... Т. XV. С. 196.

2 Плита в Нямці каже про 60 осіб.

 

вадили довгі розмови по справах монашого життя, бо ці справи завжди були важливі для о. Паїсія.

Великий вплив позоставив о. Паїсій по собі в Іллінському монастирі — тут ще довго позоз-тавалося все, чого навчав о. Величковський. І наслідком цього пізніше іллінські ченці заклали на Кавказі відомого монастиря «Новий Афон».