1. ПОЧАЇВСЬКИЙ МАНАСТИР — ХРИСТИЯНІЗАЦІЙНИЙ ОСЕРЕДОК.
 
Закінчивши свою церковно-історичну монографію про Почаївський манастир, виясню тепер значення його і в історії Української Церкви, і в історії українського народу.
Перше значення Почаївського манастиря — це значення його, як кожного манастиря взагалі. З найдавнішого часу, може й з початку XIII віку, на Почаївській горі осілось кілька монахів, які провадили т. зв. келліотське життя, — кожен з монахів жив у печері своїм життям, а одного спільного життя вони не складали. Народ сильно любив і поважав келліотів, і став до них учащати на Почаївську гору. Рано, десь у тому ж XIII віці ці келліоти поставили собі й маленьку1 дерев`яну Церковцю. Приходячи до Церкви, люди не забували і про келліотів.
Чудесне з`явлення Божої Матері на Почаївській горі одному монахові, і позоставлення нею Своєї Стопи на скалі зовсім переродило життя монахів, і саму Гору. Явлення Богородиці в огненному стовпі бачив не тільки монах, але й пастух Іван Босий. Вони певне не мовчали, і чутка про чудо скоро рознеслася по ближчих і дальших околицях Почаєва.
Народ любив і шанував наших келліотів, бо вони справді служили Богові й вели суворе аскетичне життя. Іі слухав науки їхньої, тому християнізаційне значення келліотів взагалі, а почаївських зокрема завжди було велике й реальне. Народ Християнства глибше ще не знав, і почаївські келліоти ввесь час несли науку Христову в маси. Народ до них приходив дедалі, то все більше, а почаївські монахи показували йому правдиві зразки доброго християнського життя. З найдавнішого часу Почаївська Гора стала практичною школою морально-чеснотного життя для народніх мас, що стали приходити до Почаєва.
З року 1597-го дідичка Анна Гойська перетворила почаївських келліотів на спільножитний правильно організований манастир. На цей час вони вже мали свою муровану Успінську Церкву. Переорганізовані монахи, на чолі зо своїм працьовитим Ігуменом Іовом Желізо, подесятирили свою християнізаційну працю, і їхній вплив був дуже великий. Служби Божі на Почаївській Горі з давнього часу щоденно йшли невпинно від сходу сонця до заходу його, щоденне було й навчання народу в проповідях. Усе це разом узяте високо підносить значення Почаївської Гори. З часом до манастиря приходили незчисленні маси народу, які бачили прекрасні церковні урядження, слухали "небесні" співи доброго хору, чули правдиво християнське навчання в проповідях. І це було день-у-день, з давнього часу починаючи й до нашого часу ніколи не спиняючись. Почаївська Гора з давнини сяє, як родючий християнізаційний центр для всієї Волині.
З бігом віків на Почаївській Горі засяяли три великі Чудотворні Святині: Життєносне Джерело зо Стопи Богородиці, Чудотворна Ікона Божої Матері, Мощі Преподобного Іова. Джерелом забили чуда на Почаївській Горі, і слава про них понеслася вже не тільки по всій Волинській Землі, але й по всій Україні. А ще пізніше, з віку XIX, Почаївська Лавра стала не тільки всеукраїнською, але й всеросійською Святинею.
Почаївські монахи вели здавна суворе аскетичне життя, а разом з тим вони завжди бували в найтісніших стосунках з селянськими масами, — із народу виходили, з ним і вік вікували, служачи Господу службою народові. Власне це поставило Почаївську Гору за правдиву віковічну морально-чеснотну школу для українського народу, школу, яка не припинила свого навчання й сьогодні.
У цьому найперше значення Почаївської Лаври для всього українського народу.
 
2. ПОЧАЇВСЬКИЙ МАНАСТИР — ПРОТИУНІЙНА ФОРТЕЦЯ.
 
Фундаторка Почаївського манастиря Анна Гойська поставила йому і друге величезне завдання. Фанатик католик польський король Сигизмунд III задумав знищити Православіє, а тим і саму Русь-Україну, через запровадження т. зв. унії. Відступники й зрадники серед Єпископату знайшлися, і року 1596-го польський король обманом та насиллям оголосив унію. Оголосив унію польською урядовою силою, не питаючись про згоду ані Духовенства, ані народу. Увесь український народ, устами кн. Костянтина Острозького, запротестував, і закликав усю Україну не визнавати зрадливої унії навіки віків, як питання своєї чести.
Анна Гойська виявилася великою українською патріоткою, і зараз відгукнулася на заклик кн. Костянтина усім боротися з відступною унією, — вона заснувала на Почаївській Горі організованого манастиря, як фортецю Православія. І в своєму фундуші виразно все це підкреслює: Почаївський манастир на віки вічні має бути тільки православним!
Чин Анни Гойської був героїчний, — він був. явним викликом проти короля та його злощасної унії. Знайшовся і відповідний Ігумен, Іов Желізо, який справді став залізним оборонцем Православної Віри, об`єднав круг себе своїх монахів для тієї ж ціли. І вся Волинь, більше того, — вся Західня Україна відразу відчули силу Почаївської Гори, як залізної фортеці Православія, і всі пішли проти унії. Почаївська Гора стала міцною скелею, яку уніяти зо всіх боків лупали аж до 1721-го року, але взяти не могли. Почаївська Гора світила ясним православним світлом на все Правобережжя, невпинно всіх закликаючи до боротьби проти всіма зненавидженої унії. "Ясна Зоря Православія на Волині" — це загальний епітет Почаївської Гори в історії боротьби з унією. Уніяти робили політичну роботу для Польщі, на їх послугах були: король, уся державна влада, єзуїти, католицьке Духовенство і все католицьке панство, в якого рабами-кріпаками було українське селянство. Але й так сильно озброєні уніяти не могли легко проковтнути православного народу, бо в його обороні ще стояло кілька сильних манастирів, а серед них Почаївська Лавра на Волині та Скит Манявський у Галичині.
У цьому величезна історична заслуга Почаївської Лаври і перед Українською Церквою, і перед усім українським народом, — це вона так сильно всіх рятувала перед уніятською загибіллю, яка несла не тільки окатоличення, але й ополячення всьому українському народові. Цього Почаївській Лаврі ніколи не забуде український народ, бо це ж вона довгі віки боронила українську націю!
 
3. КУЛЬТУРНО-ОСВІТНІ ЗАСЛУГИ ПОЧАЇВСЬКОГО МОНАСТИРЯ.
 
Культурно-освітні заслуги Почаївської Гори ще здавнини були великі. Монахи все мали при своєму манастирі народню школу, більшу чи меншу, в якій навчалися діти довколишнього населення. А найголовніше: Почаївський манастир завжди глибоко виховував окремих своїх монахів на сильних у Вірі й церковному знанні мужів, чому не раз Почаївські Ігумени чи Намісники ставали православними Ар-хиєреями. Почаївський манастир славився своєю суворістю аскетичного монашого життя, і навчатися такого життя до нього вступало багато пізніше славних осіб. Напр. Феофан Прокопович (1681-1736), пізніше славний Архиєпископ, помічник у праці царя Петра І, коли року 1704-го вертався з науки з Риму, упросився послушником до Почаївського манастиря, сильно полюбив його суворе монаше життя, і тут же постригся в монахи.
Освітні впливи Почаївського манастиря торкалися всього селянського життя. Преподобний Іов Почаївський вславився не тільки як ревний богомолець, але й як працьовитий господар. За його часу (1597—1651) манастир зразково вів усе своє господарство: поля, садки, сіножаті, пасіки й т. ін. Сільсько-господарська культура в манастирі була вища за селянську, і селянство на практиці бачило це все на Почаївській Горі. Часто бувало, що прочани до Почаєва, переживаючи яке нещастя, давали Госпо-деві обітницю на такий то час поступити послушником чи робітником у манастир. І працюючи на маєтках манастиря, бачили вищу культуру плекання і збіжжя, і садка, і пасіки, і провадження домового господарства. Бачили і навчалися, і по змозі переносили цю науку і до себе до дому.
За нових часів Почаївський манастир повів велику культурно-освітню працю, — з нього виходило багато вчителів, дяків, Дияконів та й Священиків (Ієромонахів), які розходилися по Волині.
Року 1869-го Почаївський манастир відкрив у себе на свої кошти велику ремісничу школу. Через 17 літ, 28 серпня 1886 р. ця школа була змінена на більш потрібну двокласову церковно-приходську школу. Між іншим у цій школі було 25 учнів, що навчалися на повному манастирському удержанні, а 10 на половинному. Ця школа давала багато й учителів.
Через 4 роки Почаївський манастир відкриває, 6 листопада 1890 року, двокласову церковно-учительську школу для всієї Волині. Для цієї поважної школи не знайшлося відповідного місця в манастирі, і школу перевели в м. Житомир. Ця школа дала багато вчителів для всієї Волині.
Року 1893-го церковно-приходська школа в Лаврі була переформована так, що хто кінчав її, міг переходити в учительську школу в м. Житомир.
Здавна в Почаївському манастирі була заснована іконописна школа, яка багато попрацювала для Волині.
По неділях та Святах до Почаївської Лаври завжди сходились тисячі прочан, і манастирський провід кожного разу давав виклади на церковні та освітні теми для народу. А з 1894-го року ці виклади супроводилися світловими картинами. Через ці виклади перейшли десятки тисяч волиняків.
Почаївський манастир став великим об`єднуючим культурним центром, і впливав на всю Волинь. Коли відбувалися які всеволинські Свята, то перед вела Почаївська Лавра. Напр. року 1892-го так свят-ковано 900-ліття Волинської Єпархії, 1893 рік — так святковано століття визволення Волині від Польщі (1793) іт. ін.
Свої власні ювілеї Лавра робила всеволинськими, і всі на них сильно відгукувались. Напр. 10 жовтня 1881 р. так святковано 50-ліття повернення Почаївського манастиря до православних, 8 вересня 1897 року — 300-ліття спільножитства Почаївського манастиря, і т. ін.
Року 1890-го Почаївський манастир узяв уділ в VIII Археологічному З`їзді в Москві, — і достойно показав свої археологічні ціннощі.
Але російська централізаційна адміністративна система вдарила й Почаїв, — 11 грудня 1874-го року Св. Синод наказав церквам та манастирям, щоб зо всієї Волині, у тому й із Почаївського манастиря, усі рукописи та стародруки й інше архівне добре передати до архіву Київської Духовної Академії. Лавра мусіла здати...
Кілька раз підіймалася справа повернення цього майна, напр. ще й року 1892-го, але Св. Синод на це не погодився.
Року 1893-го в м. Житомирі було відкрите т. зв. "Волинське Древнєхранилище", цебто архів, а його відділ був у Почаєві, і при цій нагоді так само багато ціннішого перейшло в Житомир.
От чому бібліотека й архів Почаївського манастиря такі оголені, — позоставалося тільки другорядне.
 
4. ПОЧАЇВСЬКИЙ МАНАСТИР У ПОБОЖНІЙ ПІСНІ.
 
Український народ своїм характером народ релігійний, і вже з давнього часу знає християнську лірику. Побожні церковні пісні появилися рано серед українського народу, появилися на всіх землях його, — це й був початок нашого поетичного вір-шотворства. У давнину було багато т. зв. "Співаників", цебто збірок пісень взагалі, або тільки побожного змісту. Ці Співаники були в частому вжиткові, тому легко "зачитувались" і гинули. Старші наші Співаники позосталися тільки з XVII віку, з віку XVIII їх значно більше, і вони переховуються по всіх бібліотеках і архівах України, багато їх і в архівах сусідніх, росіян та поляків.
Авторами побожних релігійних пісень були звичайно поети з народу, або монахи, яких удавни-ну було багато. Студенти Київської Колегії, а також шкіл у Львові, Вільні, Луцьку і ін. зложили багато побожних пісень. За звичаєм свого часу не часто по-зоставляли своє ім`я, тому авторів цих пісень звичайно не знаємо.
Але не мало побожних віршів, за звичаєм XVII, особливо ж XVIII віку, є твори акростишні, цебто початкові букви їхніх рядків чи окремих строф подають їхнього автора. Такі вірші писав уже Архиман-дрит Іоаникий Галятовський ( 1688 р.) і інші, а прийшли вони до нас з літератури польської, і добре плекалися в Київській Могилянській Академії.
І ось ці побожні пісні рано ввійшли до Української Церкви, і співалися всіма вірними по Церквах головно перед Богослуженням, співалися також на різних побожних братських зборах, на Церковних Процесіях і т. ін.
Мова цих побожних творів звичайно "висока", церковно-слов`янська, але завжди не чиста, — бо чистої вже ніхто не знав, — а пересипана більше чи менше живою українською мовою. Більшість цих побожних пісень співалися по Церквах, тому й мова мусіла бути "висока", церковна.
Зміст цих побожних, віршами писаних пісень звичайно такий: 1. Пісні на честь Господа Бога, 2. на честь Божої Матері, 3. на честь Святих, 4. на честь Чудотворних Ікон Божої Матері й інших, 5. Пісні про чуда Божої Матері й ін., і 6. пісні морального характеру взагалі.
Співання побожних пісень по Церквах розвинулося головно на латинському Заході, звичайне було по польських костьолах, а тому сильно захопило й західні українські землі, особливо за час унії. На сході України релігійні побожні пісні також здавна добре знані й охоче співалися, але значно менше, як по Церквах уніятських.
1 Збірників стародавніх побожних пісень до нашого часу дійшло не мало, але вивчених їх не багато. Проф. М. Грушевський описав Зарваницького Співаника 1710—1718 років, 2 д-р їв. Франко подав Кам`янського Богогласника з-під Грибова на Лемківщині 1734-го року, 3 проф. В. Перетц дослідив Співаники з 1710—1740-х років,4 і т. ін.
Побожні релігійні пісні часто зовсім прості, і ми не можемо судити їх за поетичним смаком нашого часу, — на свій час ці прості вірші задовольняли своїх читачів та співаків. У цих піснях головне сам голос, сам мотив, що проймав серце співака, а не конче поезія віршова. Побожна пісня самим мотивом своїм захоплювала душу вірних і наближала їх до Господа, і в цьому їх будівне релігійне значення.
Почаївські василіяни добре знали і любов українців до побожної пісні, і її вплив на душу співаків та слухачів, а тому використовували їх для агітації своєї унії. Рукописних Співаників було тоді скрізь повно, побожні пісні співалися по всій Україні, але всі ці пісні були православного змісту. Це була велика сила Православної Церкви, від віків вироблена. І почаївські василіяни уніяти стали змінювати ці пісні, перероблюючи їх на уніятські. Історик літератури акад. М. Возняк, сам уніят, пише про це: "Із залюбування нашого народу до набожних пісень скористали пропагатори унії, головно василіяни, та зробили набожну пісню одним із засобів пропаганди унії. У поширену пісню вони вкладали Догму, яку хотіли защепити в народі, або складали на ЇЇ зразок іншу, де зручно висловлювали ті думки, якими уніятська церква відрізняється від православної. Для історії літератури важна пропаганда при помочі пісень тим, що головно їй треба завдячити появу українських набожних пісень друком. Зрештою були й інші, зложені в цілості в уніятськім дусі, як пісні в честь Йосафата Кунцевича або катехизмова пісня "Тройця Бог Отец". Пісні останнього роду співано по уніятських релігійних місіях".5
Академік М. Возняк порівнював старші церковні пісні з тими, як їх видали в своїм "Богогласнику" 1790-го року василіяни уніяти, і пише, що в тих піснях, "де уніятська Церква різниться чим від Православної, пісня подає річ в уніятському дусі".
Отже, — відкрито й ясно підкреслює академік М. Возняк ціль, ради якої почаївські василіяни взялися за видання свого Богогласника. Не була це якась національна українська ціль, ні, це була тільки "пропаганда унії при помочі набожної пісні",6 цебто служення Риму та полякам.
І року 1790-го з Почаївської друкарні вийшов "Богогласник", який мав у собі 248 пісень, з них 33 польських, а 3 латинських. Богосласник взагалі був популярною книжкою, і перевидавався ще й роками 1805 та 1825-го.7 Це не був василіянський твір, — вони його тільки зредагували, або, як самі василіяни пишуть у передмові, "собрань, по сшгб й с п р а-в л е н ь", а просто кажучи — перероблений на уніятське. Додали й 13 своїх уніятських агітаційних пісень, є дві пісні єзуїтів, а всі пісні разом — обдумана уніятська пропаганда.
Почаївський "Богогласник" 1790-го року, — це збірник популярніших православних церковних пісень XVII—XVIII віків, перероблених на католицький лад. У своїй цілості "Богогласник" не був новиною, — таких збірників рукописних, але чисто православних, було тоді багато. Так, у Зарваницькому Співанику 1710-го року, якого видав М. Грушевський, є 16 пісень, які взяли василіяни до свого "Богогласника", а в Богогласнику, якого дослідив їв. Франко, є їх 15. Одну пісню василіяни взяли з пісень Григорія Сковороди, бо вона була тоді дуже популярна:
 
Ах, ушли ж моя літа, Як вихор с круга світа.
 
Деякі пісні склали самі василіяни, звичайно, вони з явним католицьким змістом, а тому до пісень народу не ввійшли. Про свої виправлення василіяни самі подали в передмові до свого "Богогласника" 1790-го року, що вони перероблювали пісні "худо і неіскусно составленньїя", а крім цього "многая нова ветхим прилагали". На жаль, "Богогласник" І790-го року через усе це подає не народні побожні пісні, але пісні штучно перероблені.
Василіяни тільки тому друкарню й заклали, — щоб пропагувати унію. Не для служби українському народові, як це робили інші друкарні, але виключно для служби Риму та полякам. Побожну пісню почаївські василіяни взагалі обрали за оруддя пропаганди унії, і кілька раз видавали різні збірники їх.
Так, року 1774-го вони видали збірничка, в якому було 8 пісень, з них 4 до Почаївської Божої Матері. Пізніше видали латинкою 56 пісень, "руських" і польських. А року 1806 в Почаєві вийшли "Шасни благогов-вйньїя", 45 пісень. І всі ці пісні з уніятськи-ми перерібками або додатками.
Але Почаївський манастир, хоч і був захоплений в уніятські руки, проте жив у душах народу своїм віковічним життям: співав богогласникові пісні не за їх уніятським переробленням, але за своєю багатовіковою православною традицією. Почаївський манастир був нерушимою фортецею Право-славія на Волині, і такою позоставався ввесь час.
Найбільшою Святинею в Почаєві була Чудотворна Ікона Божої Матері, і Почаївська Божа Мати стала осередком духового життя на Волині і на всій Західній Україні. Культ почитання Богородиці виріс тут незвичайно, і в осередку стала Чудотворна Почаївська Божа Мати. Вона була в основі всього життя, тому вона оспівана в десятках побожних пісень, з яких видрукувана тільки частина. У цих піснях оспівується Богородиця, а також переповідаються її чуда. Любов до Почаївської Божої Матері безмежна, жива та гаряча. Те, що на Сході Печерська Київська Божа Мати, те на Заході Божа Мати Почаївська.
Пісня про Стопу чи Стопку Божої Матері дуже широко розповсюджена по всій Волині, загально знана і співається скрізь:
 
Пасли пастирі вівці на горі,
Узріли Матір Божу на скалі.
На тій скалі Стіпку знати,
Де стояла Божа Мати:
Там воду беруть,
Всім вірним дають. :
 
І далі в цій пісні розповідається про турецько-татарську облогу 1675-го року Почаївського мана-стиря, -— улюблена тема Волинської Землі, оспівана в кількох побожних піснях, напр. "Весело співайте" (є вже в "Горі Почаївській" 1742-го року). А найбільш популярною піснею про це чудо стала дума:
 
Ой зійшла зоря вечеровая,
Над Почаєвом стала.
Виступало турецькеє військо,
Як та чорная хмара.
 
Турки з татарами брами облягали
Манастир звоювати.
Мати Божая Почаївська
Буде нас рятувати
 
Отець Желізо з Келії вийшов
Та слізьми умліває ...
"Ой, рятуй-рятуй, Божая Мати,
Манастир загибає!..."
 
Ой вийшла-вийшла Божая Мати,
На Хрест вона стала,
Кулі вертала, турків вбивала,
Манастир врятувала.
 
А ми, люди, всі християни,
До Бога всі ударяймо, —
Матері Божій Почаївській
Поклін всі воздаваймо!
 
Цю величну народню "Почаївську думу" невідомого автора на музику поклав М. Леонтович, а заранжував Ол. Кошиць, і її співають по всіх Церквах православної України, і скрізь відчувають її велич.
Довгі віки вся Волинь та Галичина окормлювались побожними піснями про Почаївську Божу Матір та про її чуда. Пісень про чуда Почаївської Божої Матері багато, і народ любить їх співати, як і вдавнину співав. Ось, скажемо, як оспівується чудо про ченця, що поніс свою відтяту турками голову до Почаївської Божої Матері (з пісні "Пасли пастирі вівці на горі"):
 
У вівторок рано браму облягли,
Законникові главу істяли.
Він взяв, несе свою главу,
Матці Божій дає славу,
Пред Образом падає,
Духа свого віддає ...
 
У "Горі Почаївській" 1803 року вміщена стара побожна пісня, яку співає вся Західня Україна:
 
Пречистая Діво,
Мати Руського Краю,
Поістині люблячих
Тя Сладосний Раю!
Ти Почаїв полюбила
І чудами прославила
Цілому світу!
 
Свого часу це був національний гімн для всіх, кого переслідувала Польща.
Кінець цієї пісні народ співав:
 
Церков Православную
В мирі сохраняй,
Єретическії полки
Всегда отганяй!
Дай єдиномишленіє
й друг друга любленіє
Всім православним!
 
А в уніятськім виданні бачимо цей вірш викривленим: "Церков католіческую", а кінець: "Всім правовірним".
Отже, Почаївський манастир зо всіма своїми Святинями став предметом сотень побожних пісень, які український народ на Волині співає ще й сьогодні. У народній пісні Свята Почаївська Лавра невмируща!
 
5. ПОЧАЇВСЬКА ЛАВРА — ФОРТЕЦЯ УКРАЇНСТВА НА ВОЛИНІ.
 
Від самих початків свого заложення Почаївський манастир завжди ставив собі одну найголовнішу ціль, — сіяти всім тим, хто приходив до нього, Слово Боже в його православній формі. Так було за найдавніших часів, так позосталося й надалі.
Ще за час панування на Волині Литви (1336—1569) розпочалися переслідування православних католиками, які за польської доби (1569—1795) подесятирилися і прийняли жорстоку насильну форму. Кожен православний переслідувався тільки за те, що був православним. Русь-Україна була вся без винятку православна, і тому хто був православний, то тим само він був "русич" чи "русин", цебто українець. Українська народність і Православна Віра злилися в одне нерозірвальне ціле, і створили українську націю.
Дідичка Анна Гойська року 1597-го створила нового манастиря на Почаївській Горі, як свій протест проти накинення поляками унії 1596-го року, і в цьому велич акту Анни Гойської. Вона була православна русинка, цебто українка, і дала свого фун-душа з умовою, що манастир довіку буде православний і український.
І Почаївський манастир навіки став міцною фортецею Православія на Волині, а тим самим і міцною фортецею українства. Бо Православіє й українство — це одне неподільне ціле, так само як і польськість і католицтво. На уніятів увесь час за віки XVII і ХУІИ православні дивились як на католиків поляків, бо уніяти завжди в усіх справах накладали з поляками, ніколи з православними українцями. Уся історія України за XVI—XVIII віки творилася тільки православними українцями.
Ось із цього історичного погляду Почаївський манастир, міцно боронячи Православіє, тим самим боронив і українську націю. Преподобний Іов Почаївський усе своє життя боровся за Православну Віру проти унії, і тим самим він безконечно багато зробив і для української нації, тим самим він чисто український Святий.
Почаївська Лавра — це осередок українськости на Волині. Усі старі записи, що збереглися в Поча-ївському Архіві, писані тогочасною українською мовою. Сам Преподобний Іов писав тільки тогочасною українською мовою, з додатком слів церковно-слов`янських, як тоді писали всі старі українські письменники.
Почаївський манастир підлягав Єпископу Луцькому та Митрополиту Київському. Року 1628-го бачимо Ігумена Почаївського Іова в Києві на всеукраїнськім Соборі, і його підпис знаходиться під постановою Собору, написаного українською мовою. Серце Почаївського манастиря билося разом з українським православним серцем Києва. Власне Києва, а не Москви, не Варшави, не Риму!
Року 1626-го Почаївський м|настир погорів, і не було кому належно допомогти йому. І Ігумен Іов робить те, що тоді всі робили, — посилає свого посланця до царя в Москву за допомогою. В кожному разі це не було якесь моквофільство, а тільки втерта стара традиція, яку зручно створили самі московські царі. "Руські царі — пише проф. Каптерев — протягом двох століть видали на допомогу Сходу величезні суми, скільки саме — вони й самі не знали". І цим Москва сильно притягала до себе всі Православні Церкви, особливо ті, що були в неволі під поляками чи турками. І це унія сильно гнала всіх під руку московського царя, де утиску на Віру не було.
Почаївський манастир знаходився в окремій державі, в Польщі довгі віки, яка не раз і воювала з Москвою. Манастир це знав, і знав те, що він належить до української нації, цебто нації православної, жорстоко переслідуваної в Польщі. І манастир стояв на чолі цієї нації, боронячи її й свою Православну Віру, а тим самим боронячи її від винародов-лення.
Отже, Почаївський манастир до свого уніятського полону, до 1721-го року, був для Волині і фортецею Православія, і фортецею національности — українства. Навпаки, за уніятський час (1721— 1831) василіяни уніяти зробили з Почаєва фортецю католицтва, і помалу цілком сполонізувалися аж на стільки, що року 1830—1831-го взяли активну добровільну участь у польському повстанні. Для них уже столицею був не Київ, а Рим з Варшавою!
 
6. НОВЕ ЖИТТЯ В ДАВНЬОМУ МАНАСТИРІ.
 
Довге перебування в уніятському полоні вибило Почаївський манастир з української історії, — він перестав бути творчим чинником, а став рушником її. Воно перервало історичну працю манастиря, і він, відродившись року 1831-го, не міг уже стати на свою попередню путь, і йти нога в ногу зо своїм українським народом та з Києвом.
Так ніби по довгому столітньому сну манастир прокинувся, але вже нічого не бачив зо свого старого, і все треба було починати наново ... Час був недобрий; інші старі манастирі реально переживали новий час, що почався з 1686-го року, коли вони опинилися під юрисдикцією московського Патріярха, і вже 45 літ боролися за збереження свого старого національного обличчя. Навпаки, Почаївській Лаврі доводилося творити все з початку, а це значить — іти за новою російською течією ... Правда, більшість монахів завжди була тут з місцевого населення, цебто українці, і розговірною мовою їх все була мова українська. Але з цього часу провід манастиря був переважно з росіян і тягнув до російської культури ...
По французькій революції інтелігенція і російська, і українська в своїй більшості стала атеїстичною, у ліпшому разі — байдужою до Віри. "Наприкінці XVIII віку серед офранцуженого російського панства безвір`я вважалося за конечну умову освіти. А серед частини інтелігенції 40-х років, особливо серед т. зв. "західняків", закріплюються позитивістичні, а то навіть атеїстичні тенденції". "Білинський і Герцен писали, що російський народ в істоті своїй атеїстичний".
З цього часу російська література почала висміювати православне Духовенство, — нема твору, в якому не виводився б Священик, як негативний тип. Світська інтелігенція звисока дивилася на "попа", і помалу цей "піп" став затурканим, загнаним, забитим, заляканим... І цю московську церковну ідеологію цілком сприйняла й інтелігенція українська...
Російський великий письменник граф Л. Н. Толстой у своїй Відповіді Св. Синодові 4 квітня 1901 р. писав: "Не тільки багато, але майже всі освічені люди поділяють моє невір`я, і безперестанку висловлювали й висловлюють його і в розмовах, і в читанні, і в брошурах, і в книгах".
Це страшне свідоцтво про безбожжя російської інтелігенції!... І це воно довело — до комунізму ...
Це мало страшні наслідки для Української Церкви, бо вона була позоставлена сама собі, а підтримки не мала ні звідки... Соціялістична інтелігенція скоро втратила й свою національність, і попливла одним спільним російським джерелом. А Церква ж Православна в країні довший час була єдиним джерелом національности, але тепер підтримки в цьому від інтелігенції не мала, і тому й сама поволі русифікувалася. А народ покинений був сам на себе ...
Старша генерація українських патріотів добре це розуміла, і відвідувала Почаївського манастиря, як свого рідного. Так, року 1845-го тут був історик М. Костомаров, а 1846-го був Т. Шевченко. Але глибшого зацікавлення всеукраїнської інтелігенції своїми національними Святинями ніколи не бачимо. Те саме було і з Почаївським манастирем, — він був спокійно відданий на керування російській Ієрархії. Ніхто ним не цікавився...
Але кожен Волинський Єпископ чи Архиєпископ, особливо коли він був походження з українських земель, звичайно ішов за народньою волинською стихією, що вся була природно українська, а тому й Почаївський манастир був таки українським.
 
7. РОЗКЛАДОВЕ МОСКОФІЛЬСТВО В ПОЧАЇВСЬКІЙ ЛАВРІ.
 
Доля хотіла, щоб Почаївський манастир, разом зо всією Волиню всі перші 20 літ XX століття знаходилися під великим впливом сильних і свідомих русифікаторів її. Архиєпископ Антоній Храповицький довго правив Волинською Церквою (1902— 1913), і в національній ділянці приніс Волині багато зла та шкоди. Антоній з походження був новгородець, закінчив Петербурську Духовну Академію, і був свідомим російським патріотом, більше того,
— був російським шовиністом, і цю свою російськість силою защіплював і Волинській Церкві. Правда, вона проти цього сама сильно боронилась, але боронилася несвідомо.
Якраз цього ж часу до Почаївської Лаври був призначений 29-го листопада 1902-го року Архимандрит Віталій Максименко (1873—1960), який охоче проводив у життя російську ідеологію свого Архиєпископа. Віталій родом з с. Липки на Волині, але незабаром переселився до Таганрозької округи над берег Озівського моря, покінчив Катеринославську Духовну Семінарію, але Академію покінчив Казанську. По-українськи о. Віталій говорив добре, але був свідомим москвофілом, і то запеклим. У його писаннях москвофільство б`є з кожного рядка.
Спочатку о. Віталій навчався в Київській Духовній Академії, але звідси його звільнили. Мусів перейти в Казань.
Архимандрит Віталій повів назовні ніби українську національну працю, — побудував на Берестецькому полі Церкву, зібрав кості козацькі, і поховав їх в ній. На жаль, ніхто з української інтелігенції ані не поцікавився тим, ані не допоміг йому... Навпаки, — в пресі часто висміювано його. І так без жодної допомоги о. Віталій працює й далі, і з наказу свого Архиєпископа Антонія видає російські націоналістичні часописи: "Волинская Земля" та "Почаевский Листок.", а сам належить — разом зо своїм Архиєпископом — до консервативного "Союза Русскаго Народа".
"Союз Русскаго Народа" — це найтемніша сторінка в діяльності Архимандрита Віталія Максименка. Він не тільки виконував наказ Архиєпископа Антонія Храповицького, що був непримиренним чужаком на Волині, але й сам пішов його дорогою. І це Віталій з А. Антонієм перші внесли політику в великому розмірі в святі стіни Почаївської Лаври, це Віталій перший своєю малосвідомою рукою поставив Преподобного Ііова на політичну роботу, — боронити "Союз Русскаго Народа" з його найчорнішими гаслами...
Знайомий Архимандрита Віталія, що добре знав його, волиняк Н. Н. так характеризує його: "Церква-пам`ятник під Берестечком є заслугою тільки ченцяаскета Віталія, у серці якого на диво спліталось дві стихії: одна зовнішня, політична й ворожа українському народові, а друга внутрішня й рідна тому народові. . . Трагедію роздвоєння душі своїх синів українська історія чимало занотувала на своїх безсторонніх фоліянтах. Ті люди з роздвоєною душею все ж таки належать нікому іншому, як тільки нашому народові, як би до того не підходити і як би ту справу не розглядати".
Щоб заманити волиняків до політики, у Почаївській Лаврі заснували "Почаевскій Народньїй Банк", а членів цього банку кидали на московську імперіялістичну роботу, вели його проти українства. Народ обманювали землею, — ніби хто буде належати до "Союза Русскаго Народа", той одержить землю, і це говорили і Антоній Храповицький, і Віталій Максименко .. . "Хто не запишеться, той не получить землі", ще й тепер згадує Арх. Віталій...
Це був страшний сон Почаївської Лаври, який продовжувався більше десяти літ ... Та власне кажучи з цього страшного сну Почаївський манастир уже й не встав ...
Почаївський манастир стояв під самим австрійським кордоном, і що тут робилося, все знала Австрія. Архимандрит Віталій, з доручення Архієпископа Антонія, друкував у Почаївській друкарні агітаційні листки та книжечки, і багато цієї агітаційної літератури стало попадати в Галичину та на Закарпаття, де завжди кипіло проти унії. Протиунійний рух, рух за повернення до Православія, усе збільшувався, і року 1912-го прийняв поважні розміри.
Уніятський духовний провід сильно затривожився, і року 1912-го в Сигеті Мармароському відбулися збори вищого уніятського Духовенства разом з урядом, — говорилося, що в Австрії шириться Православіє. Зробили труси, і знайшли церковні книги та Молитовники... Почаївського видання.
В Австрії відбулися року 1913-го великі судові процеси підозрілих у Православії осіб. А Архиєпис-коп Антоній окремим своїм Посланням наказав, щоб уся Волинь на Свято Спаса 6 (19)-го серпня врочисто молилися за арештованих в Австрії за Православіє... Австрія сильно розгнівалась!...
Австрія через свого посла повідомила про все це царя Миколу II, і 25-го травня 1914-го року Архи-спископ Антоній Храповицький був раптово звільнений з Волині і переведений на далеку Харківську єпархію...
Через два місяці по цьому, 1-го серпня 1914-го року розпочалася німецько-російська війна, яка сильно налякала Почаївську Лавру. У липні 1915 р. вона безладно була вивезена, а 24-го серпня 1915 р. австро-німецьке військо осілося в Почаївському ма-настирі...
І вже славна Лавра по цих ударах не стала до кращого життя...
З початком XX століття, головно з Архиєпископа Антонія сильно закріпився в Почаївському манастирі поділ усіх монахів на два різко ворожих табори: монахи пани — у більшості росіяни, і монахи демос — головно українці. . . Монахів поділено, у манастирі явно панували росіяни або москвофіли. Своїм Єпископам - Священнонастоятелям манастир мусів віддавати 1/3, а навіть 3/4 всього, що мав...
А разом з обіднінням манастиря все збільшувався і поділ почаївської братії на панів та жебраків...
Архиєпископ Євлогій у своїх спогадах пише: "Головну ролю в Лаврі грала Почаївська друкарня та її керівник Архимандрит Віталій. Друкарня об`єднувала 30 - 40 монахів, і разом зо своїм головою творила щось як державу в державі. У них була своя Церква, монахи мали своє окреме спільножитство, мали окремого корпуса для життя. З іншими монахами "друкарщики" не сходилися, вважали себе міссіонерами, аристократами, а інших звали — мужиками й дармоїдами, що займаються тільки справами їжі та грошей ... Лаврські монахи їх також не любили і сміялися з них... Між обома лагерями була незгода та ворожнеча" ...
Архиєпископ Волинський Євлогій, що добре знав Архимандрита Віталія, так описує його працю: "Призначення друкарні було не стільки поширення релігійної освіти в народі, скільки політична боротьба "друкарів" — у дусі "Союзу руського народу" — зо всіма, хто інакше мислив. На Свята в Лавру сходилися незчисленні товпи народу, і з цього користалися "місіонери" для запеклої політичної агітації. Своїми промовами вони розпалювали народ проти "жидів", інтелігентів, і ін. Такими промовами славився відомий Ієромонах Іліодор, вихованець Почаївського манастиря ... Архимандрит Віталій ширив серед прочан чорносотенні листівки".
Безумовно, аж надто темний малюнок Арх. Віталія, але в цьому не мало й правди... А головне те, що це пише сам Священнонастоятель Почаївської Лаври...
Своєю оцією русифікаційною роботою і Архиєпископ Антоній, і Архимандрит Віталій сильно вдарили і Церкву на Волині, і Почаївського манастиря, бо вони принесли на них покрову скрайнього русифікаторства, яка цілком не відповідала ані місцевим умовинам, ані місцевій історичній традиції, ані духові часу...
Це все сильно помстилося в недовгому часі на нещасливій Волині. Прийшли большевики — і били Почаївську Лавру за її занадто консервативні видання, а інші за її москвофільство не хотіли шанувати її. А прийшли поляки 1920-го року, — і відразу Архимандрита Віталія арештували й довго тягали по в`язницях, аж поки не вислали з Польщі... І все це сильно пошкодило Почаївському манастиреві, але о. Віталій цього ніколи не зрозумів, а все прикривався своїм "мученичеством" за русофільство. По довгих блуканнях по Югославії та Чехословаччині (Володимирова) він з 1934-го року опинився в США Америки, де в Джорданвіл далі провадив свою попередню москвофільську працю своїм виданням "Православная Русь", та прикриваючись Преподобним Іовом Почаївським, який ніколи не мав нічого спільного з москвофільством!
Але треба тут зазначити, що втягання до "Союзу Русскаго Народу" йшло згори, і боронитись проти цього було трудно. Навіть Митрополит Київський Флавіян мусів належати до цього "Союзу" не з своєї волі, хоч і знав, що цей "Союз" повагою не користався.
Крім того, то був час, коли й правдивого слова не можна було написати про кривди від поляків, — за це зараз уся преса накидалася на такого відважного. Почаївська Лавра за довгі віки витерпіла від поляків найрізніші жорстокі переслідування, а кожне нагадування про це в своїх виданнях викликало шал у відповідній пресі...
Архиєпископ Антоній Храповицький ( 10. VIII. 1936 р.) та його Архимандрит Віталій Максименко ( 21. Ші. 1960 р.) жорстоко вдарили Почаївську Лавру та Волинь, хоч може і несвідомо . Обоє жили вони серед українського народу, що так сильно відрізнюеться від народу російського і фізично, і духово. Та й Церква Українська сильно відрізнюється від російської і своєю ідеологією, і своїми обрядами та звичаями, що тут склалися довгими віками. І всього цього Архиєпископ Антоній так ніби й не знав, — десять довгих літ (1903—1914) уперто виводив з Волині все українське, місцеве, а запроваджував чуже російське... А Архимандрит Віталій Максименко, з наказу свого Архи-єпископа, все це заводив у Почаївський манастир... Росія вже валилася, а два засліпленці рятували її..... на Волині!...
Ось ще й тепер виявилось, як далеко в політику вводив Архимандрит Віталій Почаївського манастиря. Н. Тальберг у своїй статті "Пам`яті Архиєпископа Віталія" подає, що "у місяці травні 1918 р. Архимандрит Віталій брав участь у Києві в таємному монархічному З`їзді".
Ліпше б п. Тальберг про слугу Божого таких відомостей не подавав...
 
8. ПОВЕРНЕННЯ ПОЧАЇВСЬКОЇ ЛАВРИ НА СВОЮ ВІКОВІЧНУ ДОРОГУ.
 
По 1920-м році українська інтелігенція на Волині з бігом часу стала помалу вивітрюватися від свого атеїзму, набутого від інтелігенції російської. І помалу почала вона втягуватися до церковного життя все більше та більше. Тільки вже в Польщі, опинившися серед іншовірної держави, бачачи велику загрозу винародовлення, українська інтелігенція помалу потягла до своїх Церков та манастирів, почала помагати їм та боронити їх, як свої найбільші Святині. Це було історичне отверезіння української інтелігенції, яке відразу дало плідні наслідки. Український народ і Православна Церква згадали своє вікове минуле, і міцно злилися в одне нерозірвальне ціле.
Але Церква відроджувалася надзвичайно помалу. Розумний і тактовний перший Митрополит Православної Церкви в Польщі Георгій (Юрій) Ярошевич був убитий 8-го лютого 1923-го року. По ньому прийшов Діонисій Валединський (1876 — 15. III. 1960), який, як росіянин (з м. Мурома), не зміг відразу зрозуміти потреб часу, і з українським народом не єднався, а це сильно використовував католицький польський уряд, і дошкульно і невпинно бив Православну Церкву. Хотів польський уряд, М. Діонисій пробував українізувати Церкву, не хотів — Митрополит охоче касував зроблене. Своєї церковної міцної лінії Митр. Діонисій звичайно* не мав, а це й використовував польський уряд.
Коли по революції постала р. 1920-го Польща, і Волинь опинилася в її границях, скрізь почали говорити про розмосковлення Церкви. У центрі стала й тут Почаївська Лавра, — 3/16 жовтня 1921-го року в Лаврі відбувся З`їзд Волинського Духовенства по різних справах, — і цей З`їзд перший ухвалив вертатися до обрядів і звичаїв старої Української Церкви, і взагалі ближче єднатися зо своїм народом. Почаївський манастир хотів злитися з народом, але його Провід не давав йому цього...
 
9. ПРОТИРОСІЙСЬКА МАНІФЕСТАЦІЯ В ПОЧАЄВІ.
 
У цьому відношенні дуже характерна та національна українська маніфестація, яка відбулася в По-чаївській Лаврі на день Преподобного Іова 28-го серпня (10-го вересня) 1933-го року. На день Іова, як завжди, зібралося до Лаври безліч народу, — було понад 15—20.000, як подавали часописи. Посли полонофіли ("бебеки") зручно підготовили сотні молодих хлопців, щоб заманіфестувати свій протест проти русифікаційної церковної лінії Митрополита Діонисія.
Для вдумливого глядача було ясно, що ця маніфестація була добре наперед підготовлена, але вона ніколи не вдалася б, коли б не було для неї сприятливого грунту в самому тодішньому церковному житті, а головно — в його проводі.
На Свято прибули всі Єпископи, безліч Духовенства і сила-силенна народу, головно поліщуків. Організована молодь якось підозріло під`їздила з різних сторін.
Перед закінченням Богослужби двоє юнаків повісили на височезній дзвіниці довжелезного українського жовтоблакитного прапора. І тільки прапор замаяв, як сотні інших українських прапорів та транспарантів замаяли скрізь на манастирському подвір`ї. Написи на транспарантах були головно такі: "Хочемо Української Церкви!" "Хочемо тільки українського Єпископату!" "Хочемо української богослужбової мови!" "Діонисій, геть до Москви!" "Почаївська Лавра мусить бути українська!" і т. ін.
Ось вийшла Процесія з Мощами Преподобного Іова. Усі юнаки з транспарантами поставали в два ряди по всій дорозі. Усі Єпископи, усе Духовенство, увесь народ уп`яли очі свої в написи, і читають їх... Тиша, порядок, побожність...
Але ось усе закінчилося. Духовенство веде "зо славою" Митрополита і всіх Єпископів до єпископського дому. Юнаки з прапорами й транспарантами стали по обох боках довгої дороги. II тільки Митрополит Діонисій показався, як тисячі народу загукали: "Діонисію, геть у Москву!" А потім усі вигукували ті гасла, які були написані на їхніх прапорах. Поліція охороняла Єпископат.
Митрополит Діонисій утратив притомність, і Духовенство на руках понесло його до архиєрейського дому. А молодь не переставала вигукувати на всі голоси...
По цьому в м. Почаєві відбувся величезний мітінг усього народу. Говорили посли до Сейму про необхідність українізації Церкви, і про конечну потребу Волині — мати свого Архиєпископа українця. Посли перечитали заготовлену петицію до Собору Єпископів, і всі її прийняли оплесками.
По цьому вишикувались усі, — спереді музика, за нею юнаки та народ, і військовим ладом пішли до Почаївського манастиря, щоб доручити петицію Митрополиту Діонисію. Дорога довга, і знов не вгавали ті самі вигуки. На манастирському подвір`ї знову повторилась маніфестація-протест. Але Митрополит Діонисій лежав уже хворий, і петицію прийняв Архиєпископ Олексій, говорячи до народу гарною українською мовою...
Можна різно дивитися на цю протимосковську маніфестацію, але 15 - 20.000 учасників говорили про поважність її.
Це справді був поважний протест проти московства на Волині, а його розвелося тут аж надто багато. Маніфестація відразу захопила всю Волинь і повторилася й потім по кількох катедральних містах, але в меншому розмірі. Стало ясно: не хочемо насильного москвофільства в Церкві! І це було рішуче домагання всієї Волині.
Ця масова протимосквофільська народня демонстрація в Почаївській Лаврі безумовно має історичне значення: вона ясно показала, що Волинь уважає Почаївський манастир тільки своїм, тільки українським, тільки православним ... Цим змивалася з нього недоброї пам`яті тінь і полонофільства за уніятського полону (1721—1831), і москвофільства за нового часу. Бо цим ясно була вказана всеволинська воля бачити свого манастиря, як і всю свою Церкву, тільки українськими.
Наслідки зараз такі виявилися реальні:
1. Митрополит Діонисій, як росіянин, змушений був зректися української Волині.
2. Архиєпископом Волинським був призначений українець холмщак Олексій Громадський.
3. У Почаївському манастирі перестали виголошуватися проповіді російською мовою, — далі вони виголошувались мовою українською.
4. Архиєпископ Олексій запровадив проповідь українською мовою по всій Волині. Так само урядовою мовою в його Консисторії стала мова українська, став видаватися для Волині журнал "Церква і народ". У Почаївській Лаврі позникали різні написи російською мовою.
5. Справді відразу приступили до ремонтів манастиря, яких він сильно потребував, але верхи забирали манастирські кошти і не було за що ремонтувати.
Але все це не провелося глибше, бо Митрополитом позоставався росіянин, та так зрештою хотіли і поляки. Страх минув, і Митрополит ні за що не погодився зректися від Священнонастоятельства в Почаївській Лаврі, що давала йому аж надто багато, і через це на верхах в манастирі й надалі позосталися росіяни або москвофіли. Так само росіяни позосталися на верхах і по всій Волині...
Як же тяжко відроджувалася Почаївська Лавра, і як помалу скидала з себе чужі російські нанесення!
І все таки Почаївська Лавра все більше й більше націоналізувалася, і нарешті знову стала на свою стародавню дорогу, — міцно поєдналася зо своїм українським народом не тільки мовою, але душею й серцем. Бо Почаївська Лавра віковічно була тільки українською, — Вірою Православною, і мовою, і душею, і серцем! І віковічно була з народом, а тепер це заманіфестував і Архиєпископ назвою свого журналу: "Церква і народ".
 
10. ПОЧАЇВСЬКИЙ МАНАСТИР — ВСЕВОЛИНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЦЕНТР.
 
З 1597-го року, коли на Почаївській Горі організований був новий манастир, він відразу став все-волинським "руським" центром. Чин Анни Гойської був великим і патріотичним, і всі його добре зрозуміли, і всі стали круг нього в обороні батьківської Віри. Думаю, що князь Острозький і Дубенський Костянтин сильно допоміг, щоб Почаївська Гора, яка тоді вже мала світлі давні традиції, стала об`єднуючим центром Православія для всієї Волині.
І з цією традицією об`єднаного православного центра Почаївський манастир і в віки пішов. Безліч прочан реально підтримували це, а уніятський полон, хоч і був задовгий (1721—1831), не змінив справи. Почаївська Гора довгі віки православною зорею світила на Волині, і такою позосталася аж до тепер: це центр стародавньої "руськости" (українства) й Православної Віри для всієї Волині!
Сам манастир глибоко це розумів, і робив усе, щоб бути центром і національним. Так, з 1866-го року в Почаївській Лаврі встановлене загальне святкування всіх волинських Святих, а саме: 1. Князя Володимир-волинського Ярополка Із`яславича, що був забитий 22-го грудня 1086-го року. 2. Єпископа Володимир-волинського Степана, що упокоївся в Бозі 27-го квітня 1094-го року. 3. Єпископа тієї ж єпархії Амфилохія, 1122 р., свято 10-го жовтня. 4. Князя Феодора Острозького, | 1441-го року, і 5. Княгині Уліянії Ольшанської 1540 року.
За нового часу Почаївська Лавра згадала про трагедію Берестечка 1651-го року, яку свого часу сильно пережив і сам манастир, і Ігумен Іов Желізо, який і впокоївся того ж року. Берестечко лежить під боком у Лаври, І манастир бачив, як безліч козачих кісток валяється непохованими по берестецьких полях. І ще перед І Світовою Війною Почаївська Лавра позбирала ці козачі кістки, побудувала Церкву й поховала славні останки оборонців Православія. Народ на це відповів тим, що десятками тисяч став учащати на "Козацькі Могили" своїх батьків, хоч київська чужа преса мокрим рядном накидалася на все це. Почаївські монахи робили, як уміли, і по-своєму виявляли свій волинський патріотизм.
Українська інтелігенція тепер, у XX столітті, стала байдужою до Віри взагалі, і "Козацьких Могил" не тільки не підтримала, але й не зрозуміла. Національне українське значення їх відразу зрозуміли поляки, коли відновилася Польща й окупувала Волинь, і закрила "Козацькі Могили". І ще довго на день Свята цих Могил народ товпами сходився до м. Берестечка, а сотні польських поліцаїв розгонили його...
З 20-х років XX століття, уже під Польщею, трапилася велика подія в нашій історії: уся наша інтелігенція тут чесно й відкрито вернулася до своєї
Православної Церкви, поєдналася з народом і взялася за ревну працю при Церкві Христовій.
Це велика, історична, животворча подія!
Усі кращі сини України відвідували Почаївську Лавру, як всеукраїнську Святиню, а вчені вивчали її. Так, року 1845-го Почаївську Лавру вивчав наш славний історик Микола Іванович Костомарів (1817—1885). Року 1844-го Костомарів здав у Харківському університеті свою магістерську дисертацію, і прийнявся за збирання матеріялу до задуманої монографії про Богдана Хмельницького. Для цього він попросився на службу на Волинь, і весною 1844-го року був призначений учителем гімназії в м. Рівно. Був він тоді вже відомим письменником (Єремія Галка). На цій службі Костомарів пробув тільки один рік, але історичйі місця зміг вивчити.
На великодні канікули (ферії) 1845-го року Костомарів, разом зо своїм колегою вчителем Маловським, прибув до Почаївської Лаври. Була це страсна п`ятниця 13-го квітня. Чотири дні пробув Костомарів у манастирі, та мало що зробив, бо захопився прекрасними Богослужбами, але все таки оглянув Бібліотеку та Архів, та всі Святині. Намісником Почаївської Лаври був тоді Архимандрит Григорій Немоловський, українець, бувший Канівський Протоієрей. Він гостинно прийняв Костомарова, і багато йому розповідав з історії Почаївського манастиря. Як Протоєрей Канівського Собору, він знав багато оповідань про графа М. Потоцького, колишнього Канівського старосту, фундатора Почаївського Успінського Собору.
Почаївський Собор зробив на Костомарова, людину взагалі релігійну, велике враження. 1 навіть по 40 роках це враження не стерлося, бо Костомарів написав свої спомини про нього. Намісника о. Немоловського він зве "людиною культурною". Так само й почаївські ченці зробили на Костомарова дуже добре враження.
Із Почаєва Костомарів відбув до поблизького Берестечка, пам`ятного великим історичним боєм 1651-го року. Дослідивши його, історик поїхав у Рівне.
Той же гостинний намісник Григорій Немоловський через рік, року 1846-го приймав у Лавру тоді добре скрізь знаного поета Т. Шевченка.
Тарас Шевченко був членом співробітником Київської Археографічної Комісії, яка його вислала року 1846-го на Волинь, щоб він позмальовував там стародавні пам`ятки. Року 1846-го 20-го жовтня Т. Шевченко прибув до Почаєва, і пробув тут кілька день, -— Археографічна Комісія вказала йому По-чаївську Лавру, як обов`язкове його місце вивчення стародавніх пам`яток.
І в Почаївській Лаврі Т. Шевченко з великим надхненням намалював чотири прекрасні акварельні малюнки: 1. Успінський Собор усередині, 2. Вид з соборної тераси на схід, на Галичину з м. Підкамі-нем, 3. Загальний вигляд манастиря з півдня і 4. загальний вигляд Лаври з заходу. Ці малюнки Шевченко викінчував уже в Києві, і 31-го грудня того ж року доручив їх голові Археографічної Комісії, губернаторові графові Бібікову. З малюнків видно, що Почаївська Лавра зробила на Шевченка глибоке враження.
Тарас Шевченко тепло згадує Почаївську Лавру, як всеукраїнську Святиню, і в своїх творах. Так, у поемі "Невольник" він пише:
 
"Ідуть люди в Київ
Та в П о ч а ї в помолитись,
І вона йде з ними.
У Києві великому
Всіх Святих благала,
У Межигірського Спаса
Тричі причащалась.
У П о ч а є в і Святому
Ридала, молилась" ...
 
Десь під час І Світової Війни був у Почаєві проф. Д. Дорошенко, і теплими рисами описав її. Відвідування Почаївської Лаври з Галичини було постійним і непереривним, а галицька інтелігенція часто бувала в Почаєві.*
Почаївський манастир був не тільки волинською, але й всеукраїнською Святинею ввесь час свого життя. Коли року 1704-го король шведський Карл XII, зайнявши Львів, наклав велику військову контрибуцію на Волинь, у тому й на Почаївську Лавру, загрожуючи їй навіть спаленням, то за манастиря вступився гетьман Іван Мазепа, — і врятував його .
Отже, значення Почаївської Лаври і в історії Української Церкви, і в історії українського народу величезне, — це непорушна скеля українського Пра-вославія й культури на Волині. Вороги українського народу, особливо поляки валили волинський центр спільно, лупали Почаївську скелю, але знищити її не могли, бо український православний дух незнищимий!
На короткий час попала була Почаївська Лавра і в московські руки, які пхнули її на противну їй дорогу, але вона таки зараз же виправилась і попрямувала на свою історичну путь. Цебто, — на путь українського Православія, міцно зв`язаного зо своїм українським народом.
Сімсот літ існує Почаївський манастир, як фортеця Православія на Волині, сімсот літ він — душа українського народу. Сімсот літ він — головна Святиня Волині, яку любить і шанує не тільки народ Волинської Землі, але й народ усієї України. А це все накладає великі обов`язки українського народу до своєї віковічної Святині, і такі самі обов`язки і Святої Почаївської Гори до свого рідного українського народу!
Я багато часу віддав на вивчення многовікового життя Почаївського манастиря, і в самій праці переконався, що історія Почаївського манастиря — це історія всієї України, усього українського народу.
Вивчити й ідеологічно глибше описати це життя — це було тяжке завдання, якому я віддав усього себе.
 
1956. Вінніпег.