У повсякденному житті ми всі дуже часто вживаємо слово "душа", й інколи з такою впевненістю, що важко нас запідозрити в нещирості або не визнати за нами серйозних пізнань про душу, які витікають із нашого особистого досвіду. Дуже часто ми чуємо от хоча б такі вирази як "тайна душі", "душа болить", "важко... скорботно... радісно на душі" та ін. Хто скаже, що все це пусті слова, випадкові фрази, без смислу і значення? Навпаки, люди не заперечують існування душі, вірять у неї, але вірять з деякою обережністю, боячись, щоб питання про душу якось не скотилося в площину релігії. Хіба ж не в цьому приховується причина того, що до нинішнього часу душа ніколи не була головним предметом наукового вивчення? Філософи і вчені всіх рівнів намагались як би обійти душу, відбутися загальними фразами, боячись, що, визнавши особисту свою душу, вони повинні будуть визнати свою відповідальність перед Творцем їх душі. Хіба не дивно, що питання, яке повинно було б цікавити людину більш за все, залишається в якомусь занедбанні. Людям ніколи думати про душу. Людське нещастя полягає в тому, що людина живе подалік від своєї душі, намагається бути осторонь духовного життя. При такому нерозумному ухилянні людини від найбільш суттєвого, хіба можна дивуватися, коли вона заявляє про своє невірство відкрито? Даремно люди намагаються розв`язати загадку людської душі своїми силами і різними засобами. Даремно вони підбирають ключі, щоб відкрити двері, за якими всі тайни невидимого духовного життя. Бог — Господь наш Ісус Христос — істинний ключ, Який відкриває всі тайни нашого духовного життя. "Я світло світові; хто піде вслід за Мною, той не ходитиме в темряві, а матиме світло життя", - говорить Спаситель (Ін. 8, 12). Це світло Боже освітлює і питання буття нашої душі.
Св. Письмо відкриває нам, що людина складається із духа, душі і тіла. Про ці три складові час¬тини людини говорить св. ап. Павло: "Сам же Бог миру нехай освятить вас у всій повноті, і ваш дух, і душа, і тіло у всій цілості нехай збережеться непорочно на пришестя Господа нашого Ісуса Христа" (1 Сол. 5,23). Св. Письмо слово "душа" використовує в різних значеннях. В одному випадку люди при перерахуванні називаються душами: "По числу душ в шатрі"... В іншому — душа означає "життя": "Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх" (Ін. 15, 13) Інколи кров жертовних тварин називається "душею" (Лев. 17,10-14; Повт. 12,23). Говорячи про "душу", яка в "крові", Св. Письмо, звичайно, говорить про душу як про "життя" і дихання, а не про духа. Але є "духовні буквоїди", які безрозсудно змішують принцип життя з духовним началом і таким чином причислюють людину до роз¬ряду чи класу несвідомих "тварин", яких торкнувся процес еволюції. Св. Письмо завжди проводить чітку і жорстку межу між людиною і твариною, тому що у них зовсім різні походження, призначення, завдання і цілі. Причому, спочатку Бог створив тіло, а пізніше — душу. Бог дав життя всьому творінню, людині ж дав не тільки життя, але і душу, розумну, вільну і безсмертну. Душа завжди розуміється як щось неподільне, як сукупність усіх наших почуттів, скарбниця наших думок, джерело внутрішньої привабливості і духовної краси, відображення Бога, синтез нашої особистості, що охоплює наші властивості і здібності.
Душа — субстанція, яка виникла в момент з`єднання духа з тілом, сутність, яка зв`язує духовне з матеріальним. Що ж ми знаємо про цей зв`язок духа з тілом? Доводиться покірно зізнатися, що протягом багатолітньої історії людства людина для самої себе і для інших залишається тайною.
"І сказав Господь: створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою... І створив Господь Бог людину з пороху земного і дихання життя вдихнув у ніздрі її, — і стала людина живою душею" (Буг. 1,26; 2,7). Так сказано у Св. Письмі про потрійну природу людини при її створенні. А ось що говориться про розпад цієї троїстості в момент фізичної смерті людини: "І вернеться порох в землю, як був; а дух вернеться знову до Бога, що дав був його" (Екл. 12, 7). В цьому тексті не тільки Сам Господь Бог відкривається нам як Сотворитель наш, але Він заявляє також, що з Його Божественної волі ми, люди, отримали від Нього і духовне, і матеріальне начало, мудро поєднані в єдине ціле, назвавши це двоєдине ціле душею. Душа — це ніщо інше як єдність духа і тіла, це синтез духовних і тілесних проявів людини. Нам, людям, важко зрозуміти одне одного, і часто ми не здатні зрозуміти і проаналізувати самих себе. Але така наша обмеженість у пізнанні самих себе не повинна служити перепоною до прийняття вірою того Божественного Одкровення про людину, яке ми знаходимо на сторінках Св. Письма. Невіруюча людина може заперечувати твердження, що душа людини походить від Бога, але людська мудрість і логіка ніколи не зможуть заперечити факту існування душі, тому що цей факт — за межами логіки людського розуму. Св. Письмо пропонує свої істини без роз`яснення і будь-яких доказів, тому що даремно пояснювати і доводити те, що саме собою очевидне і незаперечне.
Вже на перших сторінках Біблії ми знайомимося з трагедією людини. Заздрістю увійшов у світ гріх, і гріхом — смерть. Гріх увійшов у безсмертну душу людини і зробив розрив між творінням і Творцем. Так, людина — вінець творіння, цар природи, носій Божественного початку, володар безсмертної, розумної і вільної душі, мало чим умалив її Господь перед ангелами. Але гріх порушив усю гармонію людської природи, що негативно вплинуло на її подальше життя. Ми можемо легко уявити собі, якими високими здібностями і яким проникливим розумом повинна була відзначатися перша людина до свого гріхопадіння, коли читаємо в Біблії таке свідчення: "І назвав Адам імена всій худобі, і птаству небесному, і всій польовій звірині" (Буг. 2, 20). "Назвав" необхідно розуміти не як "дав кличку", але як визначив внутрішню природу кожного творіння і окреслив цю природу одним словом або іменем. Як низько впала людина і як мало залишилося від її попередньої величі! Однак, залишки її втраченої могутності і геніальності ще і зараз пізнаються по тих справах і подвигах, які здійснювала і продовжує здійснювати людина на землі, будучи істотою грішною. В цих великих відкриттях і досягненнях людині допомагають і сприяють ті виключні дарування і властивості її душі, якими Бог наділив її і якими не володіють інші істоти на землі.
Людина обдарована здатністю пізнавати Вселенну, спостерігати за явищами природи, вивчати їх, протидіяти їм, використовувати їх сили, пристосовуватися до природи і користуватись її благами. Вона сміливо проникає всюди, відкриваючи весь час щось нове для себе, її очі споглядають зірки, планети, досліджують мікроорганізми, проникають у таємниці землі і води. Людина розповсюджує свою владу над вогнем, водою, повітрям, вона володіє досягненнями науки, техніки, мис¬тецтва. Так, людина наділена Богом здатністю пізнавати світ, в якому вона живе, і користуватися послугами цього світу. Людина володіє даром самопізнання, самоаналізу і самодослідження. їй дано проникати в себе, шкодувати за зроблене, каятись у неправильних вчинках. Тільки у людини, і ні в кого іншого, може виникнути і виникає бажання самовдосконалення і звичайна потреба приготувати себе до загробного життя. Голос Божий — совість — підказує людині цей порив, натхнення і ці благі порухи душі.
Совість — одна із головних і очевидних властивостей нашої душі. Совість, мораль і виховання тісно пов`язані між собою. Бог доручив нас опіці саме цієї виховательки — нашої совісти, її стараннями Господь хоче наблизити всіх нас до Себе, привести нас через самопізнання до Богопізнання, до покаяння, до духовного відродження і оновлення, і, врешті, до Богоуподібнення. Совість можна порівняти з магнітною стрілкою компаса, яка в будь-якому його положенні завжди показує на Північ. Так і совість завжди керує душею, спрямовуючи її до абсолютного блага, свого джерела і Творця. Совість може бути деякий час пригніченою, але як тільки вона пробуджується, то жорстоко помщається своєму гнобителеві. Пригнічення і докори совісти пов`язують з незалежною волею і з безсмертною душею людини. Гріх і зло гноблять і гризуть нашу совість. Совість стає тим більш чутливою, чим рішучіше здійснюється процес нашого внутрішнього, духовного очищення. Совість покладена в основу людської моралі, вона завжди була і буде "неписаним законом", "непідкупним суддею". Совість — це наш особистий моральний суддя, дарований нам Богом. Спостереження за вимогами своєї совісти і виконання цих вимог роблять людину сильною, енергійною і безстрашною.
Велике значення для духовно-морального жит¬тя людини має пам`ять. Пам`ять — також великий дар Божий, який допомагає людям на їх шляхах самоудосконалення. Вона має владу над часом і простором, підтвержуючи цим всюдисутнісь Бога. Необхідно сказати, що людська душа взагалі нічого не забуває, просто ті чи інші спогади лише тимчасово забуваються через що-небудь інше, нове. Але із глибини душі знову постає все пережите, і кожний вчинок, кожне слово, і навіть думка, оживають у всій повноті правди, й душа судиться, розмірковуючи над всіма своїми явними і тайними діяннями. Людина володіє чудесним даром — здатністю Богопізнання. Найвеличніша із всіх життєвих проблем — "проблема буття Божого" — може бути розв`язаною на землі тільки людиною. Практично всі знають, що "не одним хлібом буде жити людина". Мільйони людей переконались і переконуються, що будувати своє щастя тільки на матеріальних благах — значить прийти до незадоволення душі, розчарування. Вони подібні до тих, які, за словами Спасителя, будують свій дім на піску (Мф. 7, 26-27).
На шляху Богошукання і Богопізнання людина користується трьома книгами, написаними Богом: книга природи: — "Небеса повідають славу Божу, творіння ж рук Його сповіщає твердь" (Пс. 19, 2), книга совісти і книга Одкровення Божого - Св. Письмо і Священне Передання. Дуже часто зауважують, що Богопізнання — це надбання святих і праведників, і що простим людям воно не відкрито, але вони обходяться без нього у своєму житті. На це зауваження треба сказати, що Богопізнання доступне всім бажаючим, але — тільки віруючим у Бога і духовно-морально чистим людям. Це перша і головна умова Богопізнання. В лукаву, невіруючу і нечисту душу ніколи не ввійде Премудрість Божа, бо ніщо нечисте не може з`єднатися зі святістю Божою.
Людина — єдина на землі істота, яка керується моральними законами і може переконатися, що, коли вона діє всупереч законам моралі, то діє проти самої себе, проти своїх найбільш насущних інтересів. Господь наш Ісус Христос закликає всіх нас до Себе: "Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас; візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим; бо ярмо Моє добре, і тягар Мій легкий" (Мф. 11,28-30). Спаситель говорить, що людина подібна до "заблудлої вівці", яка живе, зростає далеко від Пастиря, де їй загрожують небезпека і неминуча загибель. Як і заблудла вівця, людина не усвідомлює свого жахливого, беззахисного становища, а тому вона байдуже ставиться до питання спасіння своєї душі і вічності. Здебільшого вона поневолена своїми тваринними інстинктами, нахилами та потребами, і повністю задовольняється ними. Деякі люди все своє життя проживають без Бога, і тільки в передсмертні хвилини раптом пробуджуються від духовного сну і в скрусі й тремтінні розкаюються і благають Бога простити їм всі гріхи, скоєні через їх невірство і недбайливе ставлення до духовних цінностей. Яка сумна доля людини! Вона має устремління до благополучного життя, прагне спокою, свободи, справедливості, — десь там, у стороні, хоча прекрасно знає при цьому, що поза Богом, без Бога, такі блага недосяжні. Дивно навіть і те, що, йдучи до істини, людина намагається йти обхідним шляхом, коли Сам Господь наш Ісус Христос говорить: "Я є путь і істина, і життя" (Ін, 14, 6). Виникає запитання: чому все це відбувається? Відповідь одна — гріх все це робить у душі людини. Трагедія людської душі полягає в гріхопадінні, через яке було втрачено благодатний вплив Духа Святого на душу, що потрапила під владу тіла.
Під словом "плоть" Св. Письмо розуміє все, що іде не від Бога і звершується людиною не з волі Божої. Це все те, що противиться духу. Між духом і плоттю, з дня гріхопадіння людини, існує постійний розбрат. "Плоть бажає противного духові, а дух — противного плоті: вони одне одному противляться, так що ви не те робите, чого хотіли б" (Гал. 5, 17), — говорить св. ап. Павло. Плоть перебуває в постійному конфлікті з Богом, "тому що помисли плотські є ворожнеча проти Бога; бо законові Божому не підкоряються" (Рим. 8, 7). "Народжене від плоті є плоть" — говорить Спаситель (Ін. 3,6), а плоті ніколи не дано стати "духовною", вона завжди перебуває в колі, окресленому її плотськими привабленнями, "бо ті, що живуть за плоттю, думають про тілесне, а ті, що живуть за духом, — про духовне" (Рим. 8, 5). І кінцевим результатом плотського життя є смерть, а духовного — життя вічне. Але ніщо так не вражає в цій страшній трагедії, як те, що людина переконана, що стоїть на правильному духовному шляху, що живе правильно. Вона не робить ніяких спроб внутрішніх перемін, тому що душа перебуває в духовній темниці. Трагедія людської душі полягає в тому, що вона намагається створити своє щастя не на небі, а на землі, і щастя не вічне, а тимчасове, не духовне, а матеріальне, і не з Богом, а власними силами, обмеживши його тільки дрібними земними цілями на свій погляд і смак. Людина внаслідок цього заплуталася в ієрархії цінностей, спотворила поняття про духовні речі і зайшла в безвихідь. Вона занурилася в багно пороків, опустилася морально і продовжує опускатися все нижче і нижче. Нехтуючи Божою силою, вона безсила протистояти власному тяжінню плоті до гріха. Тому вимушена пожинати гіркі плоди, які отруюють все її життя. Якби люди не забували Бога і не виганяли Його із своєї душі, то жили б на землі мирно, благополучно і щасливо. Але, живучи без Бога, люди дуже близькі до перетворення на тварин. Не доведено, і ніколи не буде доведено, що людина походить від мавпи, але що, живучи бездуховно, вона може стати мавпою, опуститися її рівня, — така можливість повністю припустима, що засвідчують численні очевидні факти і прояви, і вони набувають загрозливого характеру. Сьогодні всі ми часто дізнаємося з різних засобів масової інформації про "звірячу" поведінку та злочини окремих людей. В дійсності, людина робиться твариною, звіром, як тільки перестає цінувати в собі Божий духовний дар, обмежуючись тільки фізіологічними потребами, пливучи за течією життя. Про трагедію і жахливість такого життя говорить св. ап. Павло: "Бо ми знаємо, що закон духовний, а я тілесний, проданий гріху. Бо не розумію, що роблю: тому що не те роблю, що хочу, а що ненавиджу, те роблю. Коли ж роблю те, чого не хочу, то згоджуюсь із законом, що він добрий, а тому не я вже роблю те, а той гріх, що живе в мені ... бо бажання добра є в мені, але щоб зробити таке, того не знаходжу... Бідна я людина! Хто визволить мене від цього тіла смерті"? (Рим. 7, 14-18,24).