Зараз вийшло вже чимало богословських і медичних книг про смерть дітей. Описано ряд спостережень, і вчені намагаються дати їм оцінку. Багато роблять Лікар Клоблер-Росс й інші. Єлизавета Кюблер-Росс - за фахом дитячий лікар, психіатр. Вона пише, що діти знають, що вони вмирають, але знають це серцем, а не головою. Вони говорять про це, не бояться й умирають дуже спокійно. Чим молодша дитина, тим більше вона знає. Діти від двох років і більше під час важкої хвороби стають більш духовними й серйозними, ніби відразу дорослішають.
Лікарі, медсестри, санітарки й інші люди, що бачили, як умирають діти, свідчать, що в дітей, як і у дорослих, риси обличчя незадовго до смерті набувають виразу спокою й начебто уваги до чогось. Кюблер-Росс уважає цей стан спокою й абстрагованості фатальною ознакою, що передвіщає близькість смерті. Діти в цей час можуть бачити вже померлих, особливо тих, кого вони любили. Кюблер-Росс була не тільки лікарем, але й другом для своїх маленьких пацієнтів. Сидячи в постелі важкохворої дитини, вона розмовляла з нею. На своє питання часто одержувала відповідь: "Ні, мені тепер добре, тато й Петя чекають мене". Батько й брат хворої дівчинки вмерли раніше.
Архієпископ Лука теж пише про це. Маленький брат бачив і чув свого старшого, уже померлого брата, що кликав його до себе. Маленька дівчинка бачила й чула свою померлу тітку Луїзу, що багато разів являлася їй і звала її в загробний світ. Є багато й інших подібних повідомлень. Діти часто бачили, що їх чекають рідні й завжди тільки ті, хто вже вмер. В останні години свого життя вони ніколи не бачили, щоб їх зустрічали ще живучі на землі родичі. Але вони могли бачити "там" померлих, наприклад під час автомобільної катастрофи, про смерть яких ще не знали. Крім рідних, вони можуть бачити інших померлих дітей, з якими вони грались, ангелів-хоронителів, "помічників". Дітям це допомагає ознайомитися з місцем, куди вони йдуть. "Мама, усе в порядку, тато чекає мене".
У важкохворих дітей, у віці від двох до семи років, бувають епізоди виходу душі з тіла не тільки при вмиранні тіла, а іноді й раніше, наприклад у напівзабутті й у сні. В одному з медичних журналів описаний наступний випадок. Дівчинка, після декількох епізодів виходу з тіла, розповідала, як добре було все те, що вона бачила. Її мамі це не подобалося, "тому що матері не люблять, коли їхнім дітям інше місце подобається більше, ніж їхній будинок". Нарешті, дівчинка розповіла батькові, як вона зустріла брата і якою гарною була їхня зустріч. Скінчивши розповідь, вона додала: "Тільки в мене ніколи не було брата". Її батько почав плакати й сказав їй, що в неї дійсно був брат, але він умер за три місяці до її народження, і вони ніколи не говорили їй про нього.
Хворі діти звичайно дуже бояться самотності. Вони просять маму або медсестру не йти. А потім раптом дитина говорить мамі із дбайливістю дорослої людини: "Мамо, піди додому, відпочинь, я тепер не одна". Можливо, дитина бачить померлого батька або брата й знає, що вони чекають її й допоможуть їй. Відомо, що й хворі й здорові діти, а іноді й дорослі літають у сні, відчуваючи себе в цей час легко, добре й дуже реально. Дитина вже знає, що вона може в будь-який час сама прийти до мами й побути із нею, де б вона не була. Вона раптом перестала боятися самотності. Якщо мати або батько хворої дитини вже вмерли, скажіть їй, що вони чекають і зустрінуть її.
Може іноді трапитися, що батьки намагалися ні на хвилину не залишати хвору дитину одну, але вона умерла, коли вони відлучилися на короткий час, а їх сповістили з лікарні по телефону. Батьки будуть відчувати себе винуватими - дитина була покинута в самий важкий для неї час. Ви можете полегшити їхнє горе, пояснивши, що вона ні на секунду не залишалася самотньою, що вона увесь час був оточена турботою й любов`ю. Смерть близької людини завжди приносить горе, але особливо важко буває батькам, що втратили дитину. "Чому він, а не я?". "Він був такий молодий, він тільки починав жити". Це може повести до кризи віри. Батьки можуть уважати Бога несправедливим й обвинувачувати Його. Смерть молодої людини була б не тільки несправедливою, але й безглуздою, якби вона" була кінцем її існування. Але беззмістовності в природі нема, а воля Бога нам часто невідома. Дитина вмирає, не встигнувши нагрішити, і в загробному світі її душа повинна бути щаслива.
Люди простого природного життя відчувають це. Невіруючого інтелігента може здивувати спокійне відношення селян до смерті дитини. "Що ж ти не плачеш? Не жаль дитини?" "А про що плакати? Вона була чиста, адже не встигла нагрішити, а ми в ній маємо свого рідного молитовника". Ця бесіда взята із книги А. Н. "Смерті нема" (з "Християнське життя", 1975). Автор описує ще один випадок. В 1919 році, під час громадянської війни, він зустрівся із вдовою, що недавно втратила свого єдиного 12-літнього сина. Його вразило спокійне відношення матері до її втрати, і вона розповіла йому про те, як це відбулося. Син важко занедужав, і був момент, коли мати зрозуміла, що дитина вмирає. У розпачі вона згадала про великого старця ієромонаха В., що жив у монастирі, на краю міста. Вона знайшла старця в церкві, кинулася до нього й стала благати його врятувати її дитину.
Старець відповів: "Я можу його вимолити. Але чи візьмеш ти на себе всі ті гріхи, які зробить твій син потім? А раптом він стане розбійником або душогубцем?" Ці слова вразили її й відкрили їй те, про що вона раніше ніколи не думала. Мати хлопчика й старець кілька хвилин мовчки, як би випробовуючи, дивилися один на одного. Потім старець пішов у вівтар, а вона повернулася додому, де застала хлопчика вже мертвим. Жінка закінчила свою розповідь словами: "Ця смерть дорогої для мене дитини розкрила для мене двері вічності. От чому я так спокійна. Я зрозуміла милосердя Бога". Як і чим можна полегшити нерозрадне горе батьків? Як це не важко, горе потрібно прийняти й пережити. Іншого шляху немає. В одному зі збірників статей Кюблер-Росс приводиться розповідь мудрої старої людини.
Дворічний хлопчик, його онук, потонув у басейні сусіда. Тіло відвезли в покійницьку найближчої лікарні. Через 24 години після смерті дитини старий відвідав батьків хлопчика. Його син і невістка сиділи за столом, курили й мовчки дивилися на склянки остиглої кави, що стояли перед ними. Вони буквально оніміли від горя й сиділи нерухомі й без думок. Прийшовши він зрозумів, що відбувається, і звернувся до них: "Дитина в морзі. Віднесіть туди одяг й одягніть його. Самі одягніть, не доручайте іншим". Батьки послухалися, і це було початком проживання їхнього горя. Може, звичайно, полегшити горе співчуттям й простою теплою розмовою. А якщо рідні зможуть зрозуміти істинний зміст смерті дитини, їм полегшає.