АРХИЄПИСКОП ЛАЗАР БАРАНОВИЧ – ЦЕРКОВНО-РЕЛІГІЙНИЙ
ТА ГРОМАДСЬКО-ПРОСВІТНИЦЬКИЙ ДІЯЧ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХVІІ СТОЛІТТЯ
 
Час, в якому жив і працював Л. Баранович, був трагічним, важким, обездоленим для Батьківщини-України та її Церкви, але не менш трагічною та важкою була історія, що передувала йому. Починаючи з 1569 року, який став найтрагічнішим роком української історії, через те, що у ньому відбувається Люблінська унія (1569 р.), Литву силою приєднано до Польщі: разом із Литвою під Польщею опинилася і вся Україна; цим самим відчинилися двері в Україну для цілої армії єзуїтів, що накинулися спочатку на протестантів, а згодом і на православних. Єзуїти розпочали запеклу релігійну боротьбу, яка довела в кінці-кінців до козацького повстання та подій 1654 року, що зпричинила Переяславську угоду.
На ураїнських землях розпочалася полонізація та запекла боротьба з православною вірою. Наслідки цих релігійних утисків були страшними для обох народів. Як зазначають дослідники, Польщі вони жодної користі не принесли, а український народ довели до розпуки й кинули на довгі часи в обійми Москви. Розпочалася втеча духовенства з Правобережжя у Московію. Втікали священики, ченці. Митрополит Іларіон (Огієнко) зазначав, що “релігійна боротьба в Польщі дуже рано протоптала українцям широкий шлях до Москви”. (1) І взагалі, ще задовго до акту 1654 року, очі простого українського народу, що так терпів від панської сваволі, та очі нижчого духовенства, що найбільше потерпіло від релігійних переслідувань були зверненні на Північний Схід. Що стосується вищого духовенства, то воно було із шляхетних домів, мало польське виховання та великопанські звички та нахили. Життя своє вело розкішне й мало цікавилося своєю паствою. Ці єпископи були цілком польської культури, говорили й писали звичайно польською. До часів релігійної боротьби жили вони спокійно й щасливо, та коли протистояння розпочалося, то в більшості своїй цей єпископат пішов на унію, для власної вигоди і спокою. Звичайно, необхідно віддати належне єзуїтській передбачливостї та старанню.
За вищим духовенством невдовзі до унії відійшла і українська аристократія, що разом з ним вважала релігійну боротьбу справою внутрішньою, але сподівалася відміни полонізації та окатоличення від короля польського, вела боротьбу за віру свою та привілеї в польському сеймі. Усі ці вищі і духовні верстви добре знали дійсний стан у Москві, про їх злиденне життя та недоліки його. “Ці процеси, з одного боку, витворювали стан чисельних перекидчиків, яким справа нації, власної землі і народу ставала цілком байдужа, а першорядне значення починали мати шкурницькі інтереси власного збагачення; з другого боку виникла хвиля самооборони. У XVI – XVII столітті самооборона зосереджувалася на питаннях віри й вольностей; ця боротьба, зрештою, вилилася в чисельні козацькі повстання, верхом яких стало повстання Богдана Хмельницького”. (2)
Щоб грунтовно заглибитися в реалії суспільно-політичних та релігійно-моральних засад періоду, що передував добі Барановича, необхідно звернутися до оцінки великого ієрарха Українського Православ‘я в сучасності митрополита Іларіона (Огієнка). “Наша історія й історія нашої Православної Церкви здавна міцно зіллялася в одне нерозірване ціле. І при всіх історичних подіях народу, і великих, і малих, наша Православна Церква завжди активно діяла разом з ним. Тому наша Православна Церква в повному розумінні цього слова була й є Церква народня, Церква соборна, – Церква Українська”. (3) Тобто, Православна Церква в Україні стає головним суб‘єктом і об‘єктом української історії, тому що за оборону її цілості та чистоти Православної віри, власне, точиться вся історична боротьба, боротьба супроти нав‘язуваних силою католицизму та його унії, і ця боротьба до краю знесилила український народ, принесла тяжкий занепад, руїну і відібрала в України можливість здобути свою омріяну святу незалежність. (4)
Барановичу належало пізнати та стати свідком сумного періоду украінської історії, який небезпідставно називають “руїною”, або “смутою” другої половини XVII століття, коли в круговерті воєнних та суспільно-політичних подій все піддавалось безжалісному спустошенню. Це був смутний і кривавий час: коли земля гула від різніх походів, палахкотіла вогнем, поливалася кров‘ю, стогнала від грабунків. Необхідно згадати погляд М. Грушевського про цей час: “Від сих походів і претензій, від руїни татарської, турецької, польської, московської і своєї, української, люди втратили всяку терпеливість і почали зовсім покидати правобічну Україну. Після того, як програно було велике повстання 1648 – 1649 років (Хмельницького), сей рух українського народу за Дніпро став величезним: ще збільшилося в 1660-х роках, а тепер в 1674 – 1676 роках доходило крайності”. (5)
Царські воєводи, не зважаючи на статті, почали наступати на козацькі права та вольності. Доходило навіть до того, що вони судили козаків, тому і зазначалося, що такого ніколи не було у війську запорізькому. (6) Думку передової верстви населення украінської столиці виразив її тодішній місцеблюститель Лазар Баранович, коли заявив, що “надобно нам того, чтобы у нас в Малой России и нога московская не была”. (7)
Слід разом з тим зауважити, що поряд з новою московською бідою, існувала давня, польсько-католицька, біда. До цього часу в Україні орден єзуїтів вже мав 36 колегіумів і, як лише міг, перешкоджав розвиткові православної освіти в Україні. Коли не було можливості взагалі ліквідувати якусь із шкіл, то єзуїти для того, щоб принизити гідність української освіти, королівською владою забороняли викладання в наших школах богословських предметів, що було і в долі Києво-Могилянського колегіуму наприкінці 60-х років XVII століття і проіснувало до 11 січня 1694 року, коли Петром I – російським імператором, була видана грамота, якою дозволялося викладати богословські предмети, і першими викладачами їх були Йоасаф Крюковський та Стефан Яворський.
Дослідники даного періоду зазначають, що світлим і відрадним виявом суспільного життя в Україні у другій половині XVII ст. “...була взаємна духовна, педагогічна, наукова і літературна діяльність Інокентія Гізеля, Лазара Барановича, Іоаникія Галятовського, Феодосія Софроновича, Димитрія Туптала (Ростовського), Стефана Яворського. Вони були вихованцями одного й того ж вищого учбового закладу, вчилися майже в один і той же час, та й по закінченні навчання їхнє становище було досить подібним. Що особливо повинно було викликати духовну єдність між українськими письменниками другої половини XVII сторіччя – це незгасна, поки що, іскра національної української самосвідомості. Вони відрізнялися від великоруських людей того часу досить різкою рисою самобутності. В духовному відношенні вони нічого не запозичували від них (росіян), навпаки, самі виділяли їм частину своїх знань і були для них учителями. Безперечно, вони мали привід і основу пишатися своєю українською наукою і літературою, і кожний із них зобов`язаний був цінувати представників цієї науки, якщо сам причисляв себе до таких; звідси, головним чином, виходила моральна солідарність українських письменників, обмін думками і взаємна підтримка”. (8)
Знаряддями Промислу Божого для підняття і зміцнення православ’я в Чернігівській пастві після визволення її від латино-польського панування були переважно архипастирі її, яких Господу вгодне було поставляти з цього часу на свічники її, як особливо благопотрібних. Правиця небесного Пастироначальника возводить на Чернігівську святительську кафедру на перших порах її духовного відродження благочестивих ієрархів, що мали тісний духовний зв’язок з Києвом і його святою Лаврою, вихованих в цьому середовищі святині і благочестя руського народу, в подвигах віри і ревності про спасіння ближніх. Вони вилікували моральні рани, завдані Чернігівській церкві ворогами православ’я, відновили, розвинули і укріпили ті джерела, звідки черпається вода життя для зростання чад її в благочесті.
Найважливіше і найблаготворніше значення мав в цьому відношенні Архиєпископ Чернігівський Лазар Баранович.
Лазар Баранович жив і працював у XVII ст. Уродженець Білорусії, вихованець Київського училища, з молодих літ інок, наставник і ректор того училища, де сам отримав виховання, ігумен Братського і потім Кирилівського монастирів. Один із дослідників творчості письменника вдало зауважив, що він зовсім свідомо пережив час пробудження українського народу при Сагайдачному, його боротьбу і тріумфи при Хмельницькому, бачив своїми очима і випробував результати цієї боротьби при ряді наступників Хмельницького аж до Мазепи включно. (9) За цим переліком прізвищ українських гетьманів ховається небувала до того в історії України складність суспільного та політичного життя. Не можна не погодитися з М. Ф. Сумцовим, який вважав, що “Баранович стояв на висоті свого становища; він досить наполегливо й непохитно за­хищав південно-руський народ своєчасною відсіччю латино-уніатських творів. У політичному відношенні Баранович служив з‘єднувальною лан­кою між Малоросією та Москвою. Він примирив інтереси малоросів і ве­ликоросів. З одного боку схиляв українців до могутньої та єдиновірної Мо­скви, а з другого – схиляв царя до милостивого ставлення до многостраж­дального українського народу, до збереження його старих прав на вільне влаштування громадських та церковних справ”. (10)
Життєвий шлях Л. Барановича досліджений мало. До цього часу в літературознавчій науці існують навіть дві різні думки про час народження Л. Барановича. А. Страдомський і М. Сумцов вважають, що Баранович на­родився в 1593 року. Менш переконливою є дата за Ф. Гумілевським та П. Строєвим – 1620 рік. У свій час М. Ф. Сумцов спростував цю думку. Справді, якби Баранович народився 1620 року, то він не міг би в 1642 році викладати в Києво-Могилянській колегії, а тим паче стати у 1650 р. її рек­тором. (3) Крім того, починаючи з 1666 р. (листи до Ф. Сафоновича, до М. Лежайського, до царівни Софії), письменник постійно скаржиться на кволість та старість. (11)
Щоправда, у Чернігівському літописі під 1693 рік зроблено запис та­кого змісту: “Лазарь Баранович, архиепископ Черниговский, умре: жив лет всех 73, правил престол 36 лет.” (12) Вчені у свій час довели неавтори­тетність хронологізації даної історичної памятки, з чим можна цілком по­годитися. (13)
Лазар Баранович – виходець із Чернігівщини. Справжне ім’я невідоме (Лазар – його чернече ім’я). Одним з документів, який міг би дати деякі конкретні дані про його походження та сім’ю був “Пам’ятник Чернігівського Єлецького монастиря”, однак, він, напевно втрачений. Саме тут, як вважає Страдомский, у записі про сім’ю Барановичів було два жіночих імені: Марія – мати та Марина – сестра, що стала черницею.
До нас дійшов повний ласки та турботи про здоров’я святителя лист до Марини. (14) Можна думати, що Марина – Марфа стала згодом ігуменею Чернігівського П’ятницького монастиря, грошової допомоги для якої, не без відома Барановича, домагався в 1674 році в Москві О. Адамович. (15)
Ще один цікавий факт про сім’ю Барановичів наводить М.Ф.Сумцов: “В синодику, складеному в 1698 році, з веління Чернігівського архиєпископа Івана Максимовича, за іменем Лазара стояли імена Василія і Марії, потім Симеона та Якова. Перші два імена належать батькам Л.Барановича”. (16) Щодо походженя архиєпископа Лазара, то більшість вчених дотри­муються думки М. Вишневського про те, що Л. Баранович – виходець з уніатської родини. Можливо, це була “чергова плітка уніатів” (17), тим паче, що історик польської літератури Вишневський, мав у своєму розпо­рядженні перш за все польські джерела про життя і творчість святителя. В усякому разі батьки Барановича були заможними людьми і дали своєму синові блискучу для свого часу освіту. В другій половині XVII ст. він вва­жався одним з найосвідченіших представників вищого українського духо­венства. З думкою Чернігівського архиєпископа рахувався інший визначний діяч XVII ст І. Гізель. Так, з листа києво-печерського друкаря І. Армашенка до Л. Барановича довідуємося, що “его милость,отец архимандрит (І.Гізель) имеет такое намерение, чтобы выписавши на все первые части свидетельства авторов и историков, отослать их к вашей милости для пересмотра и исправления в слоне”. (18)
Одним із перших закладів, у стінах якого навчався майбутній святи­тель, була Києво-Могилянська колегія, про що свідчить його епістолярна спадщина. У листах до свого шкільного товариша В. Сафоновича Л. Баранович називає його, то “старинным любезным другом”, то прямо пише “с вами я рос”. (19)
Значний інтерес становить питання про дальшу освіту письменника. М. Вишневський, не без підстав твердив, що Л. Баранович був у Варшаві, свідчать його листи, що він навчався у Каліші та Вільно, пишеІ. Галятовсь­кий у “Ключі розумънія”. Одначе, у списку осіб, посланих П. Могилою в західно-європейські школи, прізвище Л. Барановича не було, і, здавалося б, малоймовірно, щоб це світило Східної церкви прикрилось загальником “и другие”. (20) Ясність вніс М. Марковський, підтримавши твердження Сум­цова. На основі другого по порядку казання А. Радивиловського на “Ро­чини” П. Могили він твердить, що в числі посланих за кордон був і Л.Баранович. “Кто ж барзьй, як вы негдысь бывшие профессорове Колле­гиум Киевского, ясне превелебный епископе Черньговский (Л. Баранович), высоце превелебный архимандрито Печерский (Ин. Гизель) дозналисте его ку собь делфиновой любви. Ему то з вами дискуровати єдна была утеха, ему то беседы з вами бывали вдячны. Рекл Сын Божий: веселие мое жити с профессорами; носил вас яко дельфин, з власного своего апатровал скарбу…помогая вам, гды кошт свой важачи, вас посылал на науки.” (21)
Дослідження М. Марковського спростовує твердження М. Вишневського і переконує, що Л. Баранович навчався в Києво-Могилянській колегії і як здібний учень був відправлений П. Могилою в кращі навчальні заклади Каліша, Вільно, Варшави для завершення освіти.
Початок педагогічної діяльності Л. Барановича теж зв’язаний з Києво-Могилянською колегією. Саме тут, у 1642 році, тобто в період дальшого розвитку в колегії могилянських традицій, бачимо його викладачем “нижчих” класів. (22) Саме на час визвольної війни під проводом Б.Хмельницького й припадає діяльність Лазара Барановича у Києво-Могилянській колегії. Як уже згадувалося, він почав викладати тут у 1642 році, з класу інфіми, де навчав латини, церковно-слов’янської та грецької мов. Згідно з тодішньою програмою, він міг також викладати катехизис, арифметику, нотний спів, інструментальну музику.
Лазар Баранович працював і у середніх класах колегії, тобто викладав поетику і риторику. В той час, як перша з названих дисциплін вважалася “мистецтвом плітати вірші”, ремеслом, що не вимагало великої праці (особливо після класу синтаксими, коли в студента було достатньо розвиненим образне мислення), риторика вимагала обгрунтування кожного слова та думки. Однак, читаний у стінах колегії практичний курс поетики, які дійшли до нас, учні Києво-Могилянської колегії отримували сучасні їм знання про всі види і роди поєзії, починаючи від епопеї і до простої епітафії. Вже тоді давалась оцінка місця і “суспільної ролі” поета, визначався предмет поезії, її призначення, поетичні роди і види. Обов’язковою супутницею поетики була міфологія, паралелі з якою інколи приводили до незвичайних схоластичних курйозів у творах православних авторів. (23)
Документом, що підтверджує читання Барановичем курсу риторики, є конспект його учня О. Топорова (конспект довший час зберігався у бібліотеці Іркутської духовної семінарії). (24)
Дуже важливим є той факт, що Лазар Баранович був першим ректором Києво-Могилянської колегії з її ж вихованців. Як відзначає М. Мухін, дійсним ректором Києво-Братської колегії Лазар Баранович був тільки один 1650 – 51 навчальний рік, але носив звання києво-братського ігумена і ректора до 1658 року. (25) Основну заслугу Л. Барановича – ректора слід вбачати у значному розширенні господарства колегії за рахунок домініканських маєтків і сіл. Так, 20 лютого 1650 року король Казимир передав у власність колегії грунти церков Хрестовоздвиженської і Трьохсвятительської, 24 березня цього ж року Петронелла Вороничівна Данилова-Голубова подарувала колегії Вороничівське урочище на Подолі. Гетьман Б. Хмельницький, який отримав освіту в Києво-Могилянскій колегії, завжди прихильно ставився до своєї альма-матері. 11 січня 1651 року він надав Лазару Барановичу право на управління селами Мостища і Плісецьке, які стали маєтками колегії. (26)
У важкі й тривожні для України п’ятдесяті роки XVII ст. Баранович зумів забезпечити відносно нормальний стан навчального процесу у колегії. Саме тоді навчались і закінчили Києво-Могиляську колегію такі видатні представники українського письменства, як І. Галятовський, А. Радивиловський. І все ж епоха визвольної війни 1648 – 1654 років, зокрема Білоцерківське перемир’я 1651 р., наклали свій відбиток і на життя колегії. Єзуїти загарбали Вінницьке училище, що засноване митрополитом П. Могилою для підготовки вихованців до вступу в колегію; до їх рук потрапляли все нові маєтки колегії. Тодішній Київський митрополит С. Косів та Л. Баранович робили все можливе, щоб у нерівному поєдинку з ворогом відстояти колегію.
Зокрема, С. Косів у 1650 році звертається до духовенства з проханням про пожертвування на колегію. У той же час київські посланці до Москви Є. Славинецький та А. Сатановський домоглися дозволу царя на приїзд до Росії через кожні три роки (раніше було через кожні шість) уповноважених “старців” для збору пожертвування на колегію. Тоді ж єпископ Перемишльський Антоній Вінницький зобов’язався: “Від 1650 року починаю давати щорічно сто золотих…, щоб в нашім роксолянськім народі розквітали науки для освіти молоді і нашого народу, що могла б бути помічницею і опорою святої східної церкви”. (27) Такі ж зобов’язання дали Л. Барановичу Луцький і Острозький єпископ Йосиф Чаплиць, Вітебський єпископ Йосиф Горбацький та єпископ Холмський і Белзький Діонісій Балабан. Чаплиць і Горбацький зобов’язалися щорічно вносити в казну колегії понад п’ятсот золотих, а Балабан – по двісті. (28)
Взагалі, Л. Баранович все життя вболівав за долю колегії. До 1658 року наставниками цього учбового закладу були приятелі та учні Барановича: Ф. Баєвський, Ф. Сафонович, М. Дзик, І. Галятовський, В. Ясинський, а через десять років (1668) святитель з болем сповіщає: “Киевский коллегиум умалился, стал как малый Заклей”. (29) У 1673 році він запронував на посаду ректора Київської колегії Сильвестра Головчича. І треба сказати, що майже всі кандидатури Барановича виправдали високе призначення, відстояли колегію від занепаду у важкі для України 50–60-і роки XVII ст.
Києво-Могилянську колегію архиєпископ Лазар вважав зразковим навчальним закладом. Тому саме сюди він посилає на навчання двох своїх найздібніших вихованців Лаврентія Крщоновича та Івана Максимовича. Мрією Л. Барановича було організувати у Чернігові колегію за києво-могилянським зразком. З цією метою він в 1689 році переводить до Чернігова Новгород-Сіверську школу, засновану у 1636 році. Однак, на організацію колегії потрібні були відповідні кошти – у Л. Барановича їх не було, і тільки Іван Максимович, наступник Л. Барановича по Чернігівській єпархії, здійснив цей добрий намір святитель. (30) У 1652 році перебуваючи на посаді ректора колегії, Лазар Баранович одночасно розпочинає церковно-адміністраторську діяльність. Спочатку він – ігумен Києво-Кирилівського монастиря, потім Куп’ятицького і Д‘ятеловецького.
Л. Баранович все життя турбувався про церковні та монастирскі маєтності, оберігав їх від зазіхань шляхти. У XVII ст. Куп’ятицький монастир потрапив до рук уніатів. Передбачаючи це, архипастир у свій час вивіз звідти церковні цінності, за які згодом витерпів немало нападів з боку уніатів. 8 березня 1657року Лазар Баранович за згодою Б. Хмельницького був висвячений на Чернігівського єпископа. З цього часу розпочинається останній, чернігівський період у житті святителя, період остаточного формування його творчості та суспільної індивідуальності.
 
Церковна діяльність архиєпископа Л. Барановича.
Після обрання Сильвестра Косіва митрополитом, Л. Баранович був визнаний достойним кафедри Чернігівської. Оскільки митрополит Сильвестр по тяжкій хворобі не зміг сам висвятити Лазара, то вибраний відправився для посвячення в Молдавію. Там посвячений Л. Баранович митрополитом Гедеоном і двома єпископами. Від 8 березня 1657 року видана йому була грамота святителів про його рукоположення; а від 8 квітня отримав він грамоту митрополита Сільвестра на права єпископські. В останній оповідається про особистість Лазара: “Чоловік благочестивий і обдарований від Бога багатьма добродітельними рисами, з молодості подвизався в житті інока, досконало вихованого владику нашого Лазара Барановича, ректора Київського, святій православній церкві багато благ зробившого; про нього, мовлю, чоловіка святим і благоподібним звичаєм церковним благословили, за переданням святих апостолів і богоносних отців, на святий престіл Чернігівської церкви”. (31)
В слід за посвяченням своїм Л. Баранович в квітні 1657 року отримав від гетьмана Б. Хмельницького універсали про передачу православній єпископській кафедрі володінь, якими в чернігівському полку володіли домініканці Борисоглібського костьола, а поблизу Новгород-Сіверського – єзуїти і домініканці Троїцького монастиря. Тут ми знаходимо цікаві слова: “… про те я чітко бажаю і наказую, щоб ні один із полковників, сотників і отаманів не перешкоджав названому єпископу забирати землі у єзуїтів…”. (32) Такі універсали знаходяться у “Черниговских губернских ведомостях”.
Також гетьман Іван Виговський універсалом від 29 червня 1657 року надав преосвященнішому Лазару монастир Новгородський із всіма маєтностями, що залишилися після єзуїтів і домініканців. (33)
Лазар Баранович, намагаючись залишити за собою владу і розуміючи всю політику, що для того щоб вистояти у цей складний час, треба бути в милості з царем, тому преосвященніший Лазар просить у царя Олексія Михайловича підтверджуючої грамоти на своє єпископство. Вирішення церковних справ світською владою було ще непритаманним в Московській державі, але для царя такий послух архипастиря багато чого означав на той час. Оскільки, в липні 1659 року українське духовенство, підтримавши Гадяцький договір, присягнуло польському королю, і потім, коли в жовтні урядники царя наказали, щоб новий митрополит Діонісій находився під владою Московського патріарха, багато із духовних осіб відмовилися виконати таке царське побажання. (34) Ось чому цар, признаючи в проханні Барановича вияв повної покори, з любов’ю прийняв прохання і видав від 28 лютого 1660 року грамоту з “милостивим царським словом”. (35)
В 1663 році все українське духовенство бажало, щоб Лазар був блюстителем митрополії Київської. Він був вже два рази блюстителем митрополії: в 1657 році після смерті митрополита Сильвестра Косіва, і в 1661 році – після смерті Діонісія Балабана. Але тепер він бачив, що в Москві благоволили до Мефодія, що підтримував І. Брюховецького, а участь гетьмана Сомка, що був схильний до Лазара, близька до гіркої розв’язки. (36) Він відмовився від такої честі. Але пізніше, згідно прохань духовенства, в Москві затвердили титул місцеблюстителя за Лазарем, відібравши його у Мефодія. Історик І. Величко повідомляє: “Преосвященніший Баранович архиєпископ Чернігівський був і адміністратором Київської митрополії після митрополита Балабана, аж до вибрання на митрополію Київську Йосифа Нелюбовича Тукальського”. Також видно це із листів преосвященнішого Лазара. В одному акті кафедри 1676 року “Лазар Баранович архиєпископ Чернігівський, з милості його царської величності, митрополії Київськоі адміністратор”.
В 1665 році архиєпископа Лазара і єпископа Мефодія викликано було на собор до Москви, з приводу питання про патріарха Нікона. Архиєпископ Чернігівський намагався на соборі показати правду про патріарха Нікона; він був проти того, щоб позбавляти Нікона патріаршого сану. Акти Осв’ященного собору, де засуджено було розкол і виправлені були деякі безпорядки, що ввійшли під вплив папізму в церкву “Малоросійську”, підписані були Чернігівським архипастирем. Пробувши цілий рік в Москві, він отримав грамоту царську, від 13 вересня 1667 року на маєтності і землю, не тільки для своєї кафедри, але і для монастирів Єлецького, Іл’їнського і Спаського. В той же час отримав від собору і царя звання архиєпископа Чернігівського: “В Черниговский епархии вместо епископа благословихом архиепископу быти”. (37)
Лазар Баранович не раз писав до Дем’яна Ігнат’євича Многогрішного, наказного гетьмана, переконуючи його покоритися царю і перервати зв’язки з магометанською владою: “… и абисьмо ся яко христиане с татарами не братали, волностей своих не шаблею добывали, але ся добровольне поддавши разом царскому величеству его о вольности просили”.(38)
В грудні 1668 року відбулося зібрання знаменитих українських діячів разом з Лазарем Барановичем про припинення бід, що тяжіли над Україною. За порадою архипастиря, тоді ж відправлені були в Москву призначені люди – І. Максаковський, ігумен Єремія Ширкевич і генеральний обозний Петро Забіла. З ними Лазар відправив до царя лист з ходатайством – забути минуле “малоросіян”. В цьому листі говориться, що всі поклялися переді мною, “не щадя глав своїх”, вірно служити царю. І в кінці добавлено: “Виконай ваша милість бажання їх”. (39) Цар в грамоті своїй відповів, що “ради слезнаго прошения радительного пастиря архиепископа Лазара Барановича”, приймається Малоросія під милостивий захист царя. (40) Також сказано було, щоб під керівництвом святителя відбулися вибори нового гетьмана. Побоюючись, шо Київ відданий буде Польщі, архиєпископ Лазар виступив за те, щоб вчинити митрополію в Чернігові. Переписуючись з гетьманом Правобережжя Дорошенком, він переконував його при цьому зберігати спокій з Лівобережжям і додавав, щоб вся Україна знаходилась під єдиним православним монархом. (41) В листі до митрополита Йосифа пояснив всі переваги підпорядкування України православній Москві.
Коли султан, 1677 році вів страшну орду свою на Україну, щоб підкорити християнську країну магометанський владі, місцеблюститель зібрав у Києві собор настоятелів знаменитих монастирів: Печерського – Інокентія, Єлецького – Іоаникія, Сіверского – Михаїла та інших. Соборне визначення було розіслане в усі міста України з закликом до покаяння, щоб кожний християнин постився і з слізьми молився Богу, а духовенство звершувало б в храмах молебни на честь перемоги над ворогами хреста Христового.
Архиєпископ Лазар залишався блюстителем митрополії до листопада 1685 року. Тоді поставлений був в Москві у митрополита Київського Гедеон, князь Четвертинський. Напрестольною грамотою від 15 грудня 1685 року цар, підкоряючи все духовенство України під владою митрополита, залишав в юрисдикції його і Чернігівського архиєпископа з архимандритом Лаври. Лазар і печерський архимандрит представили царю грамоти про залежність їх від одного тільки Константинопольського патріарха. Згідно їх прохання, видано нове розпорядження: архиєпископ Чернігівський і Печерська Лавра знаходяться у прямій залежності від одного патріарха Московского, а Чернігівську архиєпископію слід рахувати першою між архиєпископіями Росії.(42)
На початку XVII ст. і особливо після Варшавського сейму, 1635 року, єзуїти встигли посіяти там і тут по єпархії то папізм, то унію, а польська влада в той же час (з 1635 року) намагалась заповнити воєводства Чернігівські і Сіверські своїми панами-папістами. Б. Хмельницький вигнав проповідників папізму з усієї України. Із великою ревністю архиєпископ Лазар повертав древні святині православ’ю: простодушні люди, що були введені в обману, утверджені були в правилах святої православної віри; не мале число панів-папістів, не бажаючи втратити свої маєтності воєводств Чернігівських і Новгородских, приймали святе православ’я; Мглинський православний храм Воскресіння, з 1632 року уніатський, повернений православ’ю; із Стародуба вислані були францискани. Турботний архипастир вводить в православне богослужіння уставний порядок. До заслуг архипастиря Барановича відноситься і те, що він намагався оточувати себе людьми освіченими. Одних прикликував він до себе із інших міст своєю ласкою і добропорядністю, інші виховані були під його рукою. Такими були Іоаникій Галятовський, муж із знаннями великими і розумом світлим, святий Димитрій Ростовський, Адам Зерников, Лаврентій Крщонович ігумен Іл’їнський, Макарій Осницький ієромонах Чернігівський. (43)
 
Творчо-видавнича майстерня Лазара Барановича.
Завдяки йому, Чернігів у другій половині XVII ст. перетворюється у визначний політичний та культурний центр України. Навколо архипастиря зосереджується гурток. Сюди входили не тільки літератори (І. Галятовський, Д. Ростовський), а й майстри грав’юри: І. Щирський, Л. Тарасевич, І. Стрельбицький, М. Карновський, Н. Зубрицький. З Києва, зі Львова, з Вільно стягав тоді Чернігів всі культурні сили. (44)
Часи святительства в Чернігові “першої яркої зорі на учбово-просвітницькому обрії Київської Академії”, (45) знаменитого Лазара Барановича було одне із квітучих для просвіти в місті Чернігові. Сам архипастир, тонкий політик свого часу, діяльний адміністратор, очистивший монастирі і церкви ввіреної йому пастви від залишків католицизму, був разом з тим освіченнійшим архипастирем свого часу і винятковою закоханою в просвіту людиною. Богослов, риторик, проповідник і навіть письменник, при багаточисленних заняттях єпархії і тяжких турботах по справах політичних, він все ж таки знаходив час просвічувати свою паству самими різноманітніми працями, починаючи від полемічних (Нова міра старої віри), історичних (Життя святих), проповідницьких (Труби словес), ораторських (Благодать і істини Христові) і закінчуючи віршованими (Плач про упокоєння царя Олексія Михайловича). (46)
Незабутнім пам’ятником доброчинних тубот Лазара Барановича про поширення просвіти ввіреної йому пастви – це заснована ним в Новгород-Сіверську, потім перенесена до Чернігівського Троїцько-Іл’їнського монастиря друкарня, служила для нього самого і його сподвижників одним із найкращих засобів для швидкого виходу у світ їх творів. (47) В книзі “Историко-статистическое описание Черниговской епархии” подається перелік книг, що вийшли з Чернігівської Іл’їнської друкарні в часи архиєпископства Лазара Барановича. Їх близько 24 книги. Особливою заслугою Барановича на культурній ниві слід вважати його культурну діяльність. Як відомо, першим чернігівським книговидавцем був Кирило Транквіліон-Ставровецький, що наприкінці свого життя організував друкарню в Єлецькім монастирі. Єдиним виданням цієї друкарні, як вважав проф. І. Маслов, був збірник віршів та статтей самого видавця під назвою “Перло многоцьнное”.(48) Починання Транквіліона-Ставровецького у 70-і роки XVII ст. продовжив Лазар Баранович.
Однією з причин організації власної друкарні у Чернігові були різні проблеми, яких зазнавав архипастирь у зв’язку з надрукуванням збірника проповідей під назвою “Трубы словес проповъдных”. Відомо, що в 1686 році Лазар Баранович віддав свій рукопис до Києво-Печерської друкарні, про що писав в одному з своїх листів, датованому тимже роком: “Прошу не забывать, дабы вторая часть моя (перша – “Меч духовный”) на праздники, которую следует назвать Трубами,… поскорее издали звук свой”. (49) Через відсутність паперу друкування затягувалося. Тому в 1669 році Баранович віддає рукопис до Москви. Хоч С. Полоцький прочитав і схвалив твір, патріарх Московський благословив до друку, а цар видав з цього приводу спеціальну грамоту від 28 липня 1670 року, (50) “Трубы” все ж не були надруковані в Москві.
У 1671 році святитель знову віддає рукопис збірника до Київської лаврської друкарні і одночасно починає клопотатися про заснування друкарні в Новгороді-Сіверському. (51) Цю відповідальну справу він доручив своєму писарю Семену Ялинському, який вчився друкарського “куншту” у Вільно. (52) До 1674 року особливих зрушень у друкарні не було. В одному з листів Барановича читаємо: “Думал было прогнать меланхолию учреждением типографи”. (53) Властиві архієпископу Чернігівському Лазару енергійність та наполегливість були запорукою його успіхів у цій нелегкій справі. У листі до М. Сафоновича 1674 року він повідомляє: “Уже и польськая типография готова; и соизволение на это его царского величества есть, и его милости пану гетьману выдана грамота о том, чтобы он дал мне по порядку универсал на учреждение типографии в Чернигове”. (54)
У 1677 році святитель захворів. Його відвідали печерські ченці. Схвильований їх увагою, архиєпископ Лазар заповів свою друкарню печерському монастиреві. Згодом він відмовився від свого наміру і залишив друкарню при Чернігівській єпископії. (55)
До 1679 року друкарня працювала в Новгороді-Сіверському. Л. Баранович був незадоволений як перебоями в її роботі, так і тим, що в надрукованому “от недосмотра полнехонько опечаток”. (56) З метою поліпшення справ та зменшення матеріальних видатків він вирішив перевести друкарню до Чернігова, що й було здійснено в 1679 році. (57)
Одним словом, Чернігів, при святителі Лазарі, звичайно, перш за все в особі його і його співпрацівників, мав такий авторитет в справі освіти, що до нього навіть за вирішенням богословських питань зверталась Москва, в особі свого предстоятеля – патріарха. (58)
Серед такого розквіту в справі просвіти становище Чернігова зміцніло ще більше, коли центр єпископії переведено з Новгород-Сіверська до Чернігова. В 1689 році за розпорядженням Лазара Барановича було також переведено в Чернігів і латинські школи. Не знаємо, ким були засновані ці школи і чи дійсно вони існували в такий давній час, але немає сумніву, що за п’ятьдесять три роки до вказаного розпорядження Барановича в Новгород-Сіверську школи були. За свідченням місцевих істориків, навчання в цих школах, коли вони існували ще в Новгород-Сіверську було слабке і недостатнє, наскільки воно покращилось при переведенні їх в Чернігів, невідомо, але без сумніву, що вони існували там і при наступнику Лазара на єпископській кафедрі – Феодосія Углицького. (59) За своє архипастирське служіння архиєпископ Лазар привів Чернігівську єпархію у розквіт як у зовнішньому – політичному, так і внутрішньому релігійно-моральному відношеннях. Він був для неї ангелом спокою і спасіння. (60)
 
Л. Баранович як Київський місцеблюститель.
В 1668 році Лазар Баранович стає місцеблюстителем Київської митрополії. Ще більше плідною була діяльність архиєпископа Лазара для Чернігівської єпархії в релігійно-моральному плані. Ставши наслідником єпархії, що була тривалий час під владою єзуїтів і уніатів, святитель Лазар приймав всебічні і рішучі дії для відновлення в своїй єпархії православ’я і всій її чистоті і красі, для очищення від впливів лжевчення, що насадили єзуїти, для виправлення моралі, для примноження чернечих обителів і святих храмів. (61)
Маючи істинну любов до іночого життя, сам провівши багато років в знаменитих обителях Києва, святитель завжди турбувався про благоустрій монастирів і храмів Чернігівської єпархії. За короткий час під його керівництвом піднімались із руїни священні місця, інші будувалися знову, прикрашалися “подобающим благолепием”. Монастирі наповнювалися смиренними послідовниками тісного євангельського шляху, звідси ж переважно поширювалося світло благочестя і духовної просвіти також за межі Чернігівської області. (62)
До вступу архиєпископа Лазара на кафедру в єпархії існували слідуючі монастирі, в Чернігові: Єлецький, Успенський, Іл’їнський, Борисоглібський; в Новгород-Сіверську: Преображенський, Вінницький, Вознесенський; поблизу Глухова – Петропавлівський; в Батурині – Миколаївський; в Макошині – Миколаївський і Покровський. Були ще монастирі в Новгорд-Сіверську – чоловічий Успенський і жіночий Покровський. Всі названі монастирі лежали в руїнах, і, здавалось приречені були на знищення. Архиєпископ Лазар Баранович своїми турботами відновив їх і привів до благоустрою.
Особливі піклування мав святитель щодо відбудови і благоустрій Преображенського монастиря, в якому преосвященний Лазар спочатку заснував свою кафедру, оскільки не було можливості перебування в збіднілому Чернігові. Постійними турботами святителя Лазара монастир був відбудований і приведений в таке становище, що в 1664 році польський король Ян Казимир, повертаючись після невдалого походу свого на Україну, мав в ньому свою помешкання. В Новгород-Сіверську Л. Баранович повернув православію жіночий Покровський монастир, що перебував у домініканців. В 1672 році архиєпископ Лазар переніс свою кафедру до Чернігова в архиєрейський дім при Борисоглібському монастирі. (63)
Святитель був здивований жалюгідним станом древніх Чернігівських монастирів і храмів, до якого вони доведені були обставинами часу. Не чекаючи сприятливих часів і не шкодуючи своїх зусиль і засобів, архиєпископ Лазар прийнявся за їх благоустрій. Він відновив ззовні і з середини храм на честь Бориса і Гліба, де знаходиться прах Давида Святославовича, правнука святого князя Володимира, батька благочестивого князя Святослава, в чернецтві Миколи Святоши.
Також Чернігів зобов’язаний архиєпископу Лазару за турботи щодо відновлення кафедрального Спасопреображенського собору; його ж зусиллями відновлений древній Єлецький Успенський монастир; відкрито церкву на честь святої Параскеви, при якій святитель заснував в 1674 році жіночий монастир; в Іл’їнському монастирі він реконструював пещери, що засновані були в XI ст. преподобним Антонієм Києво-Печерським і збудував церкву в ім’я Похвали Пресвятої Богородиці, як на спогад благодатної допомоги від чудотворної Іл’їнської ікони Божої Матері. (64)
Одночасно із відновленням древніх обителів архиєпископ Лазар відкривав нові монастирі в різних містах Чернігівської єпархії. Так в 1670 році, сином Стародубського полковника Петра Рославця, священиком Симеоном, заснований Костянський Троїцький монастир; в Глухові збудований був дружиною військового товариша Марка Тамборовича, Агафією, за грамотою архиєпископа Лазара від 6 травня 1670 року, жіночий монастир, в якому першою ігуменією була засновниця під ім’ям Афанасії; в 1676 році, за благословенням архиєпископа Лазара, місцеблюстителя Київської митрополії, збудований був в місті Полтаві жіночий Вознесенський монастир; в 1687 році Лазар Баранович благословив ієромонаха Іону Болховського побудувати, за бажанням гетьмана, Каменський Успенський монастир на березі річки Снови, і в благословіння дав новозбудованому монастирю святу ікону Божої Матері, що названа Новодворською. За його благословінням збудований був Стародубським полковником Михайлом Миклашевським на берегу річки Каташина, Каташинський Миколаївський монастир, що пізніше змінений в парафіальну церкву.
Змінюючи монастирі і храми Божі в зовнішності, святитель Лазар приймав відповідні міри, щоб пасомі бачили в них красу православного богослужіння, навчались би в них благочестя і догматів віри. З цією метою, а також протидіяти католицизму, що приваблювали православних грою на музичних інструментах при богослужінні, архиєпископ Лазар турбувався про покращення співу в храмах. Сам люблячи і знаючи його, святитель ще будучи настоятелем Києво-Братського монастиря отримував в цьому монастирі багаточисельну і чудово складену співацьку школу, доведену його зусиллями до такої ступені досконалості, що коли патріарх Нікон і цар Олексій Михайлович, бажаючи впровадити в Москві партесний спів, то для науки цьому мистецтву викликали в 1652 і в 1656 роках учителів і співаків із Києво-братської школи. Архиєрейський хор святителя Лазара славився настільки, що в 1682 році за вказівкою тодішньої імператриці Софії Олексіївни, він відсилав співаків із свого хору до царського двору. (65)
Для розповсюдження духовної просвіти в своїй пастві і для знищення впливів католицизму і унії, архиєпископ Лазар підсилив проповідництво при богослужінні і піклувався про видавництво книг полемічного характеру. З цією метою він запросив до Чернігова в допомогу собі людей, що славилися своєю вченістю, даром проповідництва і благочестям. Під його наглядом і керівництвом вони трудились для утвердження православ’я і поразки ворогів. Ворогами для православ’я в Україні були єзуїти. В своїх чисельних творах вони робили напади на православних, намагаючись довести, що не вони, католики, а православні залишили стару віру. Єзуїт Миколай Цихович своєю проповіддю: про походження Святого Духа і від Сина – ще за життя Петра Могили, викликав тодішнього ректора Київської колегії І. Гізеля на полемічний діалог, що тривав між ними три дні; через тринадцять років після того, той же єзуїт видав книгу під назвою: “Суд святих Отців про походження Святого Духа і від Сина”; в цій книзі Цихович хвалився своєю, так би мовити, перемогою над І.Гізелем і робив нападки на книгу Петра Могили: “Камень с пращи – истинной святой православной церкви Русской”. В 1673 році Венедикт Бойма видав книгу: “Стара віра при владі пап римських і про походження Святого Духа”, подібну книгу вслід за цим видав єзуїт Феофіл Рутка. При таких нападах на православну церкву з метою принизити православ’я, необхідно було православним пастирям виступити на захист рідної віри. Архиєпископ Лазар перший взяв на себе цей священний подвиг. Для спростування поглядів єзуїта Циховича і для захисту свого наставника і покровителя – митрополита Петра Могили, преосвященний Лазар видав книгу: “Меч духовний, або Слово Боже на допомогу Церкві войовничій”. Після цього він приступив до заперечення наклепів єзуїта Бойми і написав другу книгу, під заголовком “Нова міра старої віри”. Співпрацівник архиєпископа Лазара Іоаникій Галятовський дав противникам істинного вчення православної церкви відповідь в книзі своїй “Месія правдивий”. “Обидва вони, – за свідченням сучасника свого Гавриїла Доменського, архимандрита Московського Симеонового монастиря, – виконали свою справу з честю – чином філософським і богословським”. (66) Тоді ж Промисл Божий посилає архиєпископу Лазару енергійного помічника в захисті православного вчення в особі іновірця і іноземця, благодаттю Божою покликаного в лоно православної церкви, що надав їй важливі послуги. Це був знаменитий богослов Адам Зернікав.
Зернікав був родом із Кенігзберга. Закінчивши університет на богословсько-філософському факультеті, він відправляється в Ієну, де слухає в університеті римське право. Пізніше він подорожує до Англії, користується знаменитими бібліотеками Оксфордського і Кембриджського університетів; потім вже професор Парижської Академії, займався читанням творів св. Отців, діянь Вселенських і Помісних соборів і церковних історій. Бажаючи побувати в Росії, він прибув до Вільна, де за порадою одного православного священика відправився до Чернігова до архиєпископа Лазара. Святитель прийняв його ласкаво; своїми бесідами і високими чеснотами спонукав його до прийняття православ’я. Ставши сином православної церкви, Зернікав доводив істину православ’я проти лютеранства і проти католицтва. В запереченні латинського вчення про походження Святого Духа і від Сина Зернікав склав дослідження про походження Святого Духа від єдиного Отця і тим самим доказав неправильність суджень Циховича, Рутки, Бойми і інших місіонерів католицтва. (67)
Захищаючи свою паству і всю Православну Українську Церкву від плевел вчення римського, архиєпископ Лазар одночасно турбувався і про утвердження своєї пастви в благочестії шляхом церковного навчання. З істинно апостольською завзятістю він сам повчав духовних чад своїх в непорочному житті, за заповідями Божими, особистими красномовними проповідями. Для того, щоб повчання свого пастиря чули всі вівці великої його пастви і як підручник священикам при виконанні ними обов’язку проповідництва, святитель Лазар видав в 1674 році свої проповіді під назвою: “Труби словес, проповіданих в дні свят Господських і святих”.
Проповіді Лазара Барановича довший час являлись в Україні як приклад для читання народу в церквах. З цією ж ціллю для посилення церковної проповіді архиєпископ Лазар, за прикладом Києво-Печерської Лаври, створив при Чернігівській архиєрейській кафедрі особливу посаду проповідника, яку переважно займали духовні особи, що мали вищу освіту і відрізнялися даром слова і знанням Святого Писання. Для промови своїх проповідей вони запрошувались настоятелями монастирів, соборів і важливих сільських храмів, переїджали з міста в місто для засіву слова Божого в серця людські і користувалися великою повагою від влади. Між співпрацівниками в справі проповідництва відомі: Іоаникій Галятовський, архимандрит Єлецький, Феодосій Углицький, помічник архиєпископа по управлінні єпархією,а пізніше наступник його по кафедрі, Іван Максимович, архиєпископ Чернігівський і потім митрополит Сибірський, і особливо Димитрій Туптало, пізніше митрополит Ростовський. Архиєпископ Лазар перший побачив майбутнього митрополита Ростовського двадцятичотирьохлітнім іноком в Густинському Троїцькому монастирі, де святитель знаходився для освячення храму і молодий інок Димитрій представлений був для рукоположення в ієромонаха. Познайомившись ближче і побачивши його високі духовні риси, Лазар Баранович взяв новорукопокладеного ієромонаха собою в Чернігів, де призначив його своїм кафедральним проповідником. Це було в травні 1675 року. З цього часу святитель Димитрій в сані ієромонаха два роки до липня 1677року знаходився на посаді кафедрального проповідника в Чернігові.
Крім осіб духовного сану, захисників православ’я, архиєпископу Лазару виявили неабияку допомогу в благоустрої церковних справ Чернігівської єпархії знамениті світські люди: це Чернігівський полковник Василь Андрійович Дунін-Борковський і генеральний осаул, а пізніше гетьман Даміан Ігнатович Многогрішний. При їх участі і часто на їх засоби, древні Чернігівські храми приведені були до призначеного порядку, поповнені священними сосудами, ризами, книгами і наділені привілегіями. (68)
 
Лазар Баранович і його побожність щодо святинь.
Особливо підкріплений був Лазар Баранович в своїй священній ревності і в трудах на спасіння своєї пастви благодатними знаменнями Божого благословення чудотворних ікон і чудес, з’явлених в часи його служіння, що звершувалися через святі ікони. Найдорогоціннійшим даром благодаті Божої і великою помічницею святителю Лазару в його благочестивих подвигах була чудотворна ікона Божої Матері, названа Іл’їнсько-Троїцькою – Чернігівською. Господу вгодне було в утвердженні православ’я здійснити через цю ікону багато чудес, які описані св. Димитрієм, в той час ієромонахом, Чернігівським проповідником, в його книзі “Руно орошене”. За свідчення своєї благоговійної радості і вдячності всемогучій Помічниці архиєпископ Лазар прикрасив цю ікону і збудував в похвалу Божій Матері храм в пещерах преп. Антонія при Іл’їнському монастирі. В той же час для підтвердження істинності православ’я, благодать Божа являла свою силу і в чудесах, що відбувались і в інших містях Чернігівської єпархії. Так під час нашестя на Україну короля Яна Казимира беззахисні жителі міста Мглина звертались із щирою молитвою про допомогу до Бога і Матері Божої. Молитва їх була почута і знаменням небесної допомоги була знайдена на березі річки Іпуті ікона Пресвятої Богородиці – Одигитрія з невеличким при ній дзвіночком. Врешті-решт після цього королівські війська були розбиті князем Черкаським. (69)
При архиєпископі Лазарі прославився багатьма чудесами образ Божої Матері в селі Рудні, поблизу Любеча, і образ святителя Миколая в Рихлівському монастирі. Підкріплений благодатними знаменнями благословення Божого, святитель Лазар до послідніх хвилин свого життя подвизався на славу св. Православної Церкви. “Він, – за словами апостола, – духом горів, працюючи Господу”. Авторитет Барановича зростав. Після смерті Сільвестра Косіва (13 квітня 1657 р.) до 19 грудня 1658 року Чернігівський єпископ виконував обов’язки Київського митрополита. Цікаво, що на цю посаду призначався Інокентій Гізель, який не з’явився на з’їзд вищого духовенства 1657 року й тим самим відмовився від високого призначення. М. Ф. Сумцов у свій час пояснював цей факт так: “Нема нічого дивного, віддавши перевагу печерській архимандрії, яка у матеріальному відношенні була багатшою за митрополію”. (70)
Про те, що Гізель добровільно відмовився від сану митрополита, свідчить і той факт, що він надалі залишався у найкращих стосунках з Барановичем. Щира, багатолітня дружба зв’язувала цих двох видатних культурних і церковних діячів другої половини XVII століття. Один тільки раз, послухавши порад Новгород-Сіверського архимандрита Михайла Лежайського, Чернігівський архиєпископ в кінці 1670 року хотів відібрати від Києво-Печерської лаври кілька сіл. Однак, конфлікт був своєчасно розв’язаний і не пошкодив дружбі двох видатних українських церковних діячів.
Навесні 1661 року Київським митрополитом був призначений в минулому ніжинський протопоп, Мстиславський єпископ Мефодій (Максим Филимонов). У липні цього ж року Баранович виїжджає до Чернігова і займається господарською діяльністю єпархії: відбудовує церкви та монастирі, відкриває поташевий завод і т. п. (71) 30 травня 1662 року посольство від наказного гетьмана Сомка до царя вимагало заміни Мефодія або Барановичем, або Гізелем. Відомі також листи наказного гетьмана до архиєпископа Лазара з проханням про співробітництво. (72)
Шістнадцятого лютого 1662 року Московський патріарх Нікон піддає анафемі Київського митрополита Мефодія. Це знову підносить авторитет Барановича як всеукраїнського пастиря. (73) В свою чергу смерть Балабана (10 травня 1663 р.) загострює питання про Київського митрополита. Гізель та київські ігумени просять архиєпископа Лазара дати згоду на цю посаду. (74) Але він на цей раз відмовляється від управління Українською церквою, посилаючись на поганий стан здоров’я та убогість митрополії, більшість маєтків якої захопила польська шляхта. (75)
Взагалі, у ті “лукаві дні” Баранович тримався осторонь політичних справ, хоч і підтримував відносини з деякими діячами західної України. Всупереч сподіванням царського уряду, він не прийняв участі у виборах Брюховецького. Він обмежився тільки посланням на відому Ніжинську “чорну” раду довірених осіб.
Чим же пояснити цю часткову суспільну пасивність Чернігівського єпископа на початку 60-х років XVII ст.? На думку багатьох істориків, це пояснюється тим, що єпископ Лазар міг вважати нижчим своєї гідності співробітничати з Мефодієм. Крім того, тодішня суспільно-політична обстановка на Україні також була причиною відносної політичної бездіяльності Чернігівського єпископа. Як підкреслює В. Ейнгорн, від 1657 до 1663 рр. на Україні духовна шляхта знаходила підтримку з боку козацької старшини, яка намагалася захищати вольності духовенства; в свою чергу козацтво обурюючись Москвою, шукало підтримки з боку вишого духовенства. (76) Баранович на відміну від інших пастирів Української церкви, не вважав козацьку старшину та гетьманів періоду так званої “руїни” своєю покровителькою (наприклад, згадуваний вже випадок з нехтуванням Барановичем грамоти Ю. Хмельницького) і не ставив, очевидно, метою захищати її інтереси. У зв’язку з розбіжністю між прагненнями козацької старшини й царизму в цей період, святитель Лазар не наважується відверто виступити (та чи дав би такий виступ бажані результати) і відходить від суспільно-політичної діяльності.
 
Л. Баранович у суспільно-політичному житті України.
Займаючи високу духовну посаду архиєпископа Чернігівського чи виконуючого обов’язки Київського митрополита, Лазар Баранович, взагалі кажучи, ніколи не був байдужим до справ загально-державної ваги. Святитель вважав за потрібне відгукнутися на кожну важливу подію тогочасного супільного і політичного життя. Він вів широке листування не тільки з духовенством та підданими, але й з царем, українськими гетьманами тощо. Як свідчать численні листи, грамоти та твори Барановича, він добре орінтувався в тогочасному політичному житті, був неабияким дипломатом. Стоячи на засаді необхідності об’єднання всіх українських земель воєдино, Баранович кілька разів переносив вибори Київського митрополита, зважаючи на відсутність Львівського єпископа Арсенія Желіборського. (77) А для своїх задніпровських братів архиєпископ Лазар бажав, “чтобы та (заднепровская) сторона, на том турецком коне, на котором она скачет, скакала бы так, как ей заиграет воинская труба благополучно царствующего, его величества царя православнаго народу с монархами христианскими и войсками запорожскими”. (78) Цікаво, що православні Правобережжя вбачали в Барановичеві захисника їхніх прав. У середині 1668 року вони посилають Чернігівському архиєпископові проект своїх вимог до польського уряду, на проведенні яких повинен був настояти в час запланованих польських з’їздів московський уряд. (79)
Світогляд Лазара Барановича визначила його бурхлива, багата подіями епоха. Відгомін цих подій знаходимо в одному з листів архипастиря Лазара до М. Дзика: “В это время в заднепровской Украине, – пише тут автор, – татары и турки делали страшные опустошение огнем и мечем, а католики и униаты жестокими гонениями утесняли православие.” (80) Частина ж українського козацтва та духовенства певний час покладала надії на короля Владислава IV, який намагався централізувати політичну владу Речі Посполитої та приборкати розбещену, ненаситну шляхту. Намагання Владислава IV, як і його попередників, не могли мати успіху в феодально-аристократичній, анархічній Польщі. Розумів це і архиєпископ Чернігівський Лазар Баранович.
В епістолярній спадщині Барановича знаходимо обгрунтування його прагнень до возз’єднання України з Росією. Характеризуючи суспільний лад України ще до визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, Баранович писав: “У нас на Украине и в мирное время надобно было искать…, бо козачество роком управляются и на авось действуют; высоко несутся,но возвышению предшествует падение…”. (81)
Бачучи з одного боку страшні спустошення турків і татар, а з другого – загрозу національної культурної і духовної спадщини українського народу, архиєпископ Лазар звертає свій погляд на бік православного царя. Підсиленням такого погляду послужив ще той факт, що гетьман Брюховецький у свій час безпідставно звинуватив у зраді інтересам України на бік Польщі Гізеля і Барановича. Новгород-Сіверський воєвода Перхунов теж побоювався Барановича, радив йому на певний час покинути місто, але архипастир заявив, що його обов’язок залишитися в Новгороді-Сіверському. Коли ворог з’явився під стінами міста, архиєпископ Чернігівський своєю діяльністю довів, що він є гідний інтересам православного українського народу.
Ще перед нападом королівського війська на Чернігівщину Лазар Баранович повідомляє воєводі дані про розташування ворога, веде широку антикоролівську проповідницьку діяльність. Коли ж 17 лютого 1664 року поляки підступили до Новгород-Сіверського, він переселяється з Спаського монастиря безпосередньо до міста, щоб своєю готовністю переносити знегоди облоги, зміцнити дух мешканців. І незвичайною наполегливістю Баранович домігся свого: керовані ним мешканці Новгород-Сіверського не взяли прикладу з інших міст, а терпляче знесли облогу і, таким чином, посприяли невдалому закінченню організованої королем компанії. (82)
Що стосується 1665 – 1666 років, то в цей час помітна деяка розбіжність у діях архиєпископа Лазара і київських ігуменів на чолі з Києво-Печерським архимандритом. У той час, коли останні посилають до Москви делегацію Мелетія Дзика з проханням зберегти за Київською митрополією її незалежність, архиєпископ Чернігівський теж підтримує це прохання. (83)
Безпідставними були дорікання святителеві з боку істориків О. Огоновського та М. Возняка в тому, що нібито він не піднісся до усвідомлення національних вимог України другої половини XVII ст.. Лазар Баранович був патріотом своєї землі. Він з гордістю заявляв: “А если это родное нашего украинского края, то чем его перекрестить? Покрапить только освященною водой, и, хоть он черен, записать в бълую книгу, не гнушатся на Украине украинскими свитками… Они, козаки, всегда первые, и храбро пойдут, удачное окончание великих войн зависело от их удалых воинских проділок”. (84)
Інша річ, що Л. Баранович піднісся до розуміння потреби збереження православ’я на Україні. Відрадно, що в час, коли шляхетська Польща прагнула до безроздільного панування над українцями, заливаючи кров’ю Україну, архипастир закликає до слов’янської єдності, єдності з православним царем: “Быть Руси в соединении не дурно. Давно замышляют раздълить ее, потому что тогда каждый легко уничтожит ее”. (85)
Характерно, що майже все вище духовенство підтримало визвольну війну українського народу 1648 –1654 рр.. “Хмельницький у своїх перших виступах заявляв, що Запорозьке військо підняло боротьбу за вольності свої і за віру “старожитну грецьку”. (86) “Духовенство всюди закликало на боротьбу, – писав М. Костомаров. – Назрів час, бажаний час! – закликали священики. – Час повернути свободу і честь нашої віри…”. За свідченями, даними під час допиту полоненими козаками, Львівський владика Арсеній Желібовський таємно посилав козакам порох, кулі, свинець. Це ж саме робив Луцький єпископ Афанасій… і прислав Кривоносу декілька гармат – гаківниць. Священики листувалися між собою, повідомляли один одному вісті й, завдяки їм в усій Україні знали, що відбувається в тому чи іншому місті, де знаходяться козацькі чи польські військові сили.
Про участь Л. Барановича у національно-визвольній війні українського народу 1648 – 1654 рр. у нас немає конкретних відомостей. Ці роки в житті архипастиря, як уже відзначалося, зв’язані з Києво-Могилянською колегією та оберіганням православних церков від нападів та розорення з боку уніатів. Той факт, що Баранович сповідав перед смертю Богдана Хмельницького, та увага, яку проявив гетьман до Києво-Могилянської колегії в час ректорства святителя говорить в якійсь мірі про спільне в ідеалах цих двох діячів однієї епохи.
Лазар Баранович – людина широкого державного мислення. Приступивши втретє до виконання обов’язків Київського митрополита, він вплинув на схвильовані уми нещасної України і сприяв до встановлення в ній миру. В 1669 року Баранович умовив гетьмана Д. Многогрішного послати до Москви посольство про прийняття всієї України в підданство… Між іншим членам цього посольства було доручено настояти на тому, щоб не віддати полякам Києва. (87) Після обрання гетьманом Лівобережжя Дем’яна Многогрішного посилюється політична діяльність Барановича. Новий гетьман спілкувався з Москвою тільки через архипастиря Лазара. Так у перші дні гетьманування, Многогрішний разом із стародубським полковником П. Рославцем шлють Барановичу листа з проханням відписати до Москви, що вони з усіма полками східного боку Дніпра готові поклонитися царю, якщо його величність не ліквідує вольності Богдана Хмельницького. (88)
У свою чергу Баранович послідовно відстоював вимоги, поставлені перед царським урядом Многогрішним. Архиєпископ був послідовним у боротьбі за козацькі вольності на відміну від безвольного гетьмана, який поступався своїми принципами перед царським урядом (Глухівська рада, 1 березня 1669 р.). Цікаво висловлюється про погляд Л. Барановича щодо приєднання України до Москви проф. В. Ю. Євдокименко: “Баранович разом з тим відстоював ідею політичної автономії, виступав за збереження козацьких вільностей і виведення царских воєвод з України”. (89)
У 1669 році, відповідно до Андрусівського договору, Києву загрожувала небезпека бути “навічно” відірваним від Лівобережної України. Святитель, усвідомивши всю критичність ситуації, кидається за цей “скипетр царствия, скипетр правоты”. Зокрема, у листі до гетьмана Многогрішного, датованому 1671 роком, святитель заявляє: “Нехай въдают они же за церкви святые и православную въру нашу готовисьмо ронити здоровя”. В іншому місті ця думка повторена ним з ще більшую рішучістю та переконливістю: “Мы… мъста Киева, поки горл наших станет, станем боронити”. (90) Мешканці Києва відчули прихильне ставлення й турботу свого пастиря про їхнє рідне місто. Тому в 1672 р. київський війт звер­тається до Чернігівського архиєпископа з проханням допомогти у рестав­рації міста, щоб воно “хоч трохи приоблекося в оздобу”.
Українське суспільне життя другої половини XVII ст. та становище Л. Барановича визначили також його етичні переконання. Він просив у царя для православного церковного діяча В. Загоровського, захищав інтереси висланих Брюховецьким у Сибір українців. У монастирські маєтки Чернігівської єпископії тікали кріпаки російських воєвод та вельмож. Починаючи від 1662 року до середини 70-их років на Барановича постійно скаржаться цареві за притулок кріпаків-біженців В. Сафонов, А. Воїнов, М. Ізносков, І. Львов, О. Єропкін і інші. Йому посилались спеціальні грамоти з вимогою повернути втікачів попереднім господарям. Однак, святитель не вважав за потрібне приймати рішучих дій для насильного виселення своїх маєтків кріпаків-росіян. Це привело до того, що російські поміщики звернулися до царя з колективною скаргою на Чернігівську архиєпископію за переховування в її маєтках 500 втікачів. (91) Тільки після козацької ради в Козачій Діброві, яка обрала українським гетьманом Самойловича, архиєпископ змушений був виселити втікачів із монастирських маєтків.
 
Перелік творів та видань Л. Барановича.
Що ж стосується літературно-видавничої діяльності Л.Барановича, то тут можна простежити певну закономірність: майже кожний його відхід від політичної діяльності давав більше часу на написання творів. Так, 1660 – 1663-і роки були періодом підготовки святителем до друку першого збірника власних проповідей, для надрукуваня якого він просив у царя 400 стоп паперу. (92) Як відомо, друкування “Меча духовного” затягнулося до 1666 року, хоч ще у грудні 1664 року ігумен Максаківського монастиря Єремія Ширкевич повідомив царя, що Баранович затримується з від’їздом до Москви через нестачу паперу для завершеня друкування “Меча”. До речі, 1666 року святитель був запрошений до Москви на суд над Ніконом та перегляд деяких церковних обрядів. Тоді ж Московський патріарх своєю грамотою надав Чернігівському титул – архиєпископа.
До Москви єпископ Лазар прибув з цінним подарунком, який повинен був нагадати царю про друкарню Києво-Печерського монастиря. Цим подарунком був уже згадуваний збірник проповідей Лазара Барановича “Меч духовний”. Він здобув широке визнання в Росії і сприяв популярності Києво-Печерскої лаври та її видань. Невдовзі московський уряд почне давати замовлення київській друкарні та пропагувати її видання як в столиці, так і в інших містах. (93)
Даруючи “Меча духовного” Лазар Баранович переслідував і суто дипломатичну мету. Він писав: “Отправляясь к его величеству царю с “Мечем духовным” по долгу моему я хотел бы оставить плод духовный – любовь, радость и мир”. (94) Баранович прагнув домогтися підтримки царя в припиненні тих безпорядків, які були на Україні при гетьмані Брюховецькому, та розгляді численних скарг населення на воєводських “служак”. Одночасно з листа до Сафоновича випливає ще одне завдання, яке ставив перед собою архипастир у зв’язку з цією поїздкою до Москви: “О взятых в плен даже не затрагивали прямо вопроса, – а непременно нужно бы иметь об этом достовьрное сведение: когда кто получит свободу, – возвратится к своему, хотя и скверному…”. (95) Тут мається на увазі вирішення деяких проблем Української церкви, які Баранович хотів поставити на соборі, зокрема питання про дозвіл на другий шлюб жінки на випадок полонення татарами її першого чоловіка.
Суспільне життя на Україні ставить мету перед Барановичем, Галятовським, Гізелем – переконати своїх слухачів, що єдиний рятунок від гріхів у покаянні перед Богом. Вони добре знали внутрішній світ свого сучасника: “Людина, – міркував Гізель, – завжди переступає заповідь Божу; цим пояснюється те, що людина завжди ворогує з Богом”. (96) У книзі “Мир с Богом человъку” він дав цілу низку порад та настанов, за допомогою яких людина може домогтися миру з Богом.
З таких же етичних засад виходив Лазар Баранович. Свої проповіді він призначав для “жителей мирских, – люблящих прелести мирские”, а “любов к самой прелести мирской, – вражда любви к самому Богу есть”. (97) Теоретичною основою етики архипастиря було церковне вчення, зокрема відомі десять Божих заповідей. На цьому матеріалі він будує ціле казання “Меча духовного” під назвою “О юноше, вопрощающем о животъ въчном”. Від десяти заповідей у проповідях та віршах архиєпископа Лазара беруть початок проголошеня смирення, покірності, великі надії на загробне життя. Автор у захопленні від одного із своїх героїв, який “пепъл яко хлъб ядах и питие… с плачем растворял…”
Чернігівський архиєпископ та неодноразово виконуючий обов’язки місцеблюстителя Київської митрополії, Л. Баранович боявся всезростаючого впливу наук на світогляд українців другої половини XVII ст. Тому він повчає: “Блюдитеся, да не кто вас будет прелщаяй философию; аки бы рекл, разве сущеваго философа, каков есть Василий Великий послушайте: и о нем же бысть глас… ”. (98)
Слід зазначити також, що всі свої літературні праці він віддавав на перегляд, виправлення і суд своїх вчених друзів. Без прохання про доповнення до його праць “золота і прикрас”, риторичних засобів ненаписаний майже ні один лист до київських вчених. Цим пояснюється, можливо і те, що другий збірник його проповідей піддався, порівнюючи з першим, який не виправлявся, великому впливу схоластики. Те, що він віддавав свої праці на перегляд і виправлення іншим, випливало із його погляду на літературу, як на справу загальну. (99)
Лазар Баранович займався майже всіма родами і видами літератури. Більша частина його праць, що було характерно для того часу, написана віршами. Прикладом може послужити похвальне слово митр.Сильвестру: “Сильвестр Косів поставлений після Могили. Прийняла його Церква з любов’ю; але Господь закликав його до Себе; щоб достойний небес – жив на небі. Це був муж мудрий, описавши життя отців Печерських; пастир високих добродітелей. Такого розумного начальника не дочекаємся скоро, – Така розмова про нього між людьми. Sol Vester вже не Сильвестер, – така воля, що взяла його на небо і залишила Балабана”. Із всіх його праць, ми зупинимось на одній полемічній праці, що являється пам’ятником його ревності до православ’я.
Твір цей – “Нова міра старої віри”, написаний у відповідь на твір єзуїта Бойми (1668р.) під заголовком: “Стара віра при владі римських пап і про походження Святого Духа”, в якому на основі свідчень древніх Отців і не тільки західних, але і східних, доказується, що древня Церква завжди вірила так, як вірують католики, при цьому на Православну Церкву ставиться докір в тому, що в ній мало свідомих у вірі людей. Не відповідати Баранович вважав небезпечним і соромним для Православної Церкви. “Сором, – доказує він, – полягає в тому, якщо не послідує належної відповіді з Києва. Якщо із “руського Парижа”, – тобто із Києва, як із розумної голови не вийде відповіді, то замовкне ця справа назавжди”. (100) Над своїм твором він трудився півтора року. Через вісім років після книги Бойми з’явилася Нова міра Лазара.
Як уже відзначалося, 60 – 80-і роки XVII ст. були періодом найактивнішої діяльності Л. Барановича. Однак, саме в цей період, як влучно зауважує М. Сумцов, архиєпископ Чернігівський переживає то хвилини надзвичайно активної громадської діяльності, то часткового, інколи вимушеного відходу від державних справ. До цього ж періоду в житті святителя належать його слова про те, що власний смуток він розвіює творчою діяльністю. (101) Зокрема, у 1674 року у видавництві Києво-Печерської лаври побачив світ другий збірник проповідей Лазара Барановича “Трубы словес проповъдних на нарочитыя дни праздников: Господских, Богородичных, ангельских, пророческих, мученических... яже Лазар Баранович, милостію Божією православный архіепископ Чернъговскій, Новгородскій и проч. силою Божією воструби...” чи “Трубы на дни нарочитыя праздников Господских, Богородичных и ангельских, пророческих, апостольских, мученических, страстских, чудотворцев, безсребряников... яже Лазарь Баранович, милостію Божією православный архіепіскоп Чернъговскій, Новгородский, силою Божією воструби, послушая глагола яко трубу вознеси глас твой и возвести людем молющим Ісуса...”. Це дві назви одного й того ж твору книги, цікавого своєю історією видання.(102)
Першою звісткою про “Трубы” був лист Л. Барановича до С. Полоцького, датований 1669 роком, у якому письменник писав про своє бажання присвятити “Трубы” царю або царевичу.(103) Незважаючи на царський дозвіл та благословення митрополита на надрукування збірника у Москві, він був виданий лише через 5 років на Україні.
“Трубы” складаються з 136 казань та додатків до них, 7 молитв, 10 пісень на честь Богородиці та 4 віршів на Воскресіння Христове.
Два кращі збірники поезії Барановича “Apollo chrescianski” чи “Zywoty swietych” (1670) та “Lutnia Apollinowa” (1671) теж, на думку дослідників, написані при аналогічних обставинах. Хвороба, запобігання Адамовича перед Многогрішним, відміна у 1669 році царського указу про надрукування “Трубы словес…” були причиною того, що Л. Баранович на деякий час відходить від політичного життя. У цей же період була написана ним польською мовою “Nowa miara starij wiarij”, (надрукована в 1676 р. ). Зокрема, 9 лютого 1671р. на обіді, влаштованому Барановичем з нагоди другого одруження царя, архиєпископ повідомив царському гінцеві, що “написал… книгу против униатов и отдавал печатать в Киево-Печерский монастырь на польскую печать, и мне той книги в Киево-Печерском монастире не напечатали…”. (104) У 1671 році побачили світ і його “Rozmowy o wierze”.
На перший погляд може здатися неприроднім звернення Лазара Барановича, українського ієрарха XVII ст., до польської мови. Проте це диктувалося обставинами суспільно-політичного життя України другої половини XVII ст. Польська мова поряд з слов’яноруською вважалася тоді літературною. Крім того, твори польської літератури охоче читалися українцями. В одному з листів з приводу “Лютні Аполлонової” Баранович писав: “… издах же (збірник) языком ляцким, въм бо, яко вашего царского пресвътлого величества синклит сего языка не гнушается, но чтут книги и истории ляцкия в сладость…”. Інше мотивування того факту, що частина його творів сімдесятих років написана по-польськи, дає автор у листі від 24 січня 1672 року, який разом з “Lywotamy swiestych” посилає своїм писарем Іваном Армашенком до царевича Федора Олексійовича. Як відомо, цар Федір Олексійович був певний час претендентом на польську корону. І архипастир намагався в цьому листі запевнити царевича, що його польські поезії будуть мати в Польщі широко коло читачів, сприятимуть виникненню тут глибокої поваги до царя.
“Лазар Баранович, – помічає про себе св. Димитрій, – так мене в добрі наставляв, не інакше, як батько рідного сина”. (105) Святитель Лазар в свій час рахувався одним з найкращих проповідників і захисників православ’я; по духу часу любив писати і вірші. Проповіді його: “Меч духовный…”, “Трубы словес…”. Результатом полеміки служить твір “Нова міра старої віри”, Новгородок 1674 рік, Чернігів 1679 рік (на польській мові). Два слова його (одне – похвала, друге – слово подяки) написані в 1682 році. Віршами написані: “Житія святих” (Київ 1670р.) на польській мові; “Розмови про віру і життя святих” (Київ 1671р.) на польськ.; “Ліра Аполлонова” (Київ 1671р.) на польськ.; “Плач про упокоєння царя Олексія і похвала царю Федору” (Київ 1677р.); “Про випадки життя людського” (Чернігів 1678р.) на польськ.; “Благодать і істина Христова, або похвала Іоанну і Петру, пристосоване до Іоанна, як благодаті і Петру, як істині” (Чернігів 1680р.); “Слово подяки Господу нашому Ісусу Христу” (Подань 1680р.); Обидва слова видані другий раз в Москві (1682р.); “Найясніша цариця неба і землі” (Чернігів 1683р.) на польськ.. В кінці свого життя преосвященніший Лазар прийняв участь в суперечці про перетворення Євхаристії. В Москві були з’явилися сумніви щодо “Малоросійської церкви” під час цієї суперечки. Єрусалимський патріарх Досифей, пишучи своє послання до Москви, вказав, що “малоросійське” духовенство зайняло мудрування римське щодо Євхаристії. Він радив навіть не надавати їм вищі чини ієрархії. Патріарх Іоаким, в березні 1689 року, писав архиєпископу Лазару – висловити свій погляд про Флорентійський собор. Преосвященний Лазар відправив патріарху твір “Про Флорентійський розбійницький собор”, приєднавши статтю “Про Берестейський собор 1596 р.” і твір Нектарія “Про главенство папи”. Патріарх потребував викласти думки і свої погляди щодо книги “Виклад про церкву і службу”. Архиєпископ і митрополит відповіли, що ця праця написана ігуменом Феодосієм Сафоновичем, який помер за двадцять років перед тим і хоча ця праця користується повагою серед людей, але відносно св. Євхаристії вони слідують Московському собору. (106) Лазару Барановичу приписують також декілька повчальних стихів, що поміщені в книзі “Руно орошене” Димитрія Ростовського (1683р., 1691р., 1697р., 1702р.). В описі книги Заіконоспаського училищного монастиря подана ще одна книга святителя Лазара на польській мові: “Про п’ять ран Христових”. Йому ж приписують і драматичний твір “Дія на страсті Христові”.
Проф. Г. Петров в статті “Словесні науки і літературні заняття старої Київської академії”, що знаходиться в трудах Київської Духовної Академії, приписує цей твір Л. Барановичу на основі того, що страждання Христові складають улюблену тему в проповідях пастиря. Як бачимо, що основа для такої думки існує. Оскільки “Дія на страсті Христові”, як вказує проф. Петров, знаходилася в рукописі Київської Духовної Академії і, можливо, що належала до шкільних праць Лазара Барановича. (107)
Хоча протягом 1671 – 1672 років архиєпископ Лазар стоїть осторонь політичних подій, козацька старшина не забуває про нього. І всеж на козачо-дібровській раді сам Баранович був більше почесним гостем, ніж дійсним учасником генеральної ради. (108)
Останні двадцять років свого життя святитель Лазар Баранович віддав налагодженню господарських справ Чернігівської архиєпископії та літературній діяльності. У сімдесятих роках він видає “Слово на Воскресение Христово” (1675), “Слово на Святу Троицу” (1675), “Слово на Благовъщание Пресвятой Богородицы” (1675), епітафію Тукальському (1675), “Вечерний плачь та заутреннюю радость” (1676), “Ksiege rodzaiu” (1676), “Ksiege smierci” (1676), “O przygodach zycia ludskiego” (1678).
На початку вісімдесятих років XVII ст. значно погіршився стан здоров’я святителя. До цього спричинилася не тільки важка хвороба, а й глибока старість. У цей час він пише і видає мало. До творів, написаних у 80-ті роки, належить “Слово благодарственное на Успение Богородицы” (1680), “Благодать и истина” (1683), “Najiasniejsz nieba i ziemi” (1683), рукописне послання – відповідь на запитання патріарха “От кого собор Флоренский сложен был и коея ради вины…” (1688), “Modlitwy dzienne i nocne” (1689).
Літературну спадщину Л. Барановича доповнюють два недатовані твори польською мовою “Wienie Bozej Matki” i “Notij piec” та численні листи, що видавалися у XIXст.: вперше у “Черниговских епархиальных известиях” 1861 – 1864 років і вдруге окремим виданням 1865 року в Чернігові під назвою “Письма преосвященного Лазара Барановича”. Сам будучи, за словами св. Димитрія Ростовського, великим стовпом церковним, що горів апостольською ревністю для утвердження православної віри, сяючи благочестям, з молодості відрізнявся любов’ю до Христа друга Христового Лазара, ім’я якого носив, він до кінця свого життя радів, бачучи в своїй єпархії розквіт православ’я, благочестя своїх пасомих, мирно відійшов до Господа 3 вересня 1693 року. Тіло приснопам’ятного архиєпископа Лазара поховане святителем Феодосієм Углицьким, його наступником, в Чернігівському кафедральному Борисоглібському соборі. Своїми працями, просвітницькою діяльністю і ревністю для утвердження православ’я він явився для Чернігівської єпархії тим же, чим для Києва і всієї України був в свій час Петро Могила. Заслуги його незабутні і пам’ять його – священна. (109)
Те, що писав ігумен Лаврентій, присвячуючи книгу преосвященнійшому Лазару, складає відгомін пастви пастирю, достойний уваги історії: “От вертограда, который насадил ты в честь Святой Тройцы, приносили верному служителю Святой Тройцы весенний цветок,вышедшей из типографии обители Троицкой. Кому же и подносит духовный цветок?… Ты пасеш стадо свое на цветах, – столько книг полезных доставил ты стаду своему. На листках их написаны имена Бога, Богородицы и святых; почтил ты празники Господни, Богородичны, избранных святых словами умнымии и полезными. Не только цветами, но и плодами питаеш ты духовное стадо, – учиш не только словами, но и делами. Премудрое учение твое – цвет полевой, а добродетельное житие – плод. Когда слушаем поучение твое, – наслаждаемся. Когда смотрим на добродетельную жизнь, – питаемся. Когда лобызаем десницу, благословляющую нас, дух наш радуется. Когда же принимаем щедрые благодеяния той же десницы, восполняются недостатки наши. Цветы твои не из числа пустых, безплодных, скоро вянущих. Ты употребляеш и труды и имущество не для суетной славы, не для мирской гордыни, а на славу Божию и на созидание верных. Вы издаете книги, творите милостыню щедрую, созидаете храм Единому в Тройце, украшаете чудотворную икону Преблагословенной, что в нашем бедном монастыре, питаете заботою и благотворением нас, убогих слуг и богомольцев, всей Церкви Святой Восточной приносите великую пользу”. (110)
Цікавий момент подає М. Ф. Сумцов щодо вибору Київського митрополита князя Гедеона Святополка Четвертинського.
Дізнавшись, що на Соборі буде поставлене також питання, щодо підпорядкування Української Церкви Московській, архиєпископ Лазар двадцятого червня 1685 року на Собор в Києві не з’явився. Про це говорить М.Ф. Сумцов: “Архиєпископ Лазар не явився на цей Собор особисто, не прислав ні посланця, ні грамоти. На Соборі не було Чернігівського архимандрита, ні Новгород-Сіверського, взагалі не було ні однієї духовної особи із Чернігівської єпархії. Лазар, очевидно, протестував своїм мовчанням... Собор відмовився розглядати це питання, по-перше тому, що на Соборі не було багатьох малоросійських духовних осіб, до того ж не було таких почесних духовних, як архиєпископ Лазар Баранович та архимандрит Іоаникій Галятовський”. (111)
Цей історичний факт лише на перший погляд виглядає малозначущим. Та, якщо збагнути той час і той важкий стан, коли майже усі навколо були загітовані, куплені, були готові підкоритися церковно Москві, архиєпископ Лазар Баранович та інші представники Чернігівського духовенства, незважаючи на часті “жебрування” до Московського царя та уряду тепер, усвідомлюючи, що втрачає стародавній Київ та Україна від цього підкорення, не з’явились на Собор. І на цей раз плани поневолювачів не збулися. Ці плани збудуться потому, але також без цієї особи.
 
Примітки:
 
 
1. Огієнко І. І. Українська держава. Нариси з історії УПЦ. – К.: “Україна”, 1993. – Т. 1 – С. 159.
2. Там само. – С. 160.
3. Митрополит Іларіон. Українська Церква за час руїни (1657–1687).– Вінніпег, 1956. – С. 8–9.
4. Там само. – С. 10.
5. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1991.– Т. 5. – С. 351–352.
6. Акты, относящиеся к истории южной и западной России. – Спб. 1867.– Т. 5 – С. 69.
7. Там само. – С. 20.
8. Сумцов Н. Ф. Лазарь Баранович. К истории южнорусской литературы. – Харьков, 1884. – С. 91–93.
9. Сумцов Н. Ф. Иннокентий Гизель. – К., 1884. – С. 20–21.
10. Сумцов Н. Ф. Лазарь Баранович. – Харьков, 1884, – С. 1. – Вып. 1.
11. Там само. – С. 2.
12. Там само. – С. 6.
13. Письма преосвященнейшего Лазара Барановича. – Чернигов, 1865. – С.175.
14. Сумцов Н. Ф. Лазарь Баранович. – С. 5.
15. Возняк М. Історія української літератури. – Львів, 1921. – С. 312. – Т. 2.
16. Письма преосвященного Лазара Барановича. – С. 38.
17. Эйнгорн В. О. О сношениях малороссийского духовенства с московским правительством. – М., 1895. – С. 897.
18. Сумцов Н. Ф. Лазарь Баранович. – С. 4.
19. Там само. – С. 4.
20. Труды Киевской Духовной Академии. – К., 1865, – Т. 2.– С. 567.
21. Письма преосвященного Лазара Барановича. – С. 120.
22. Болховитинов Е. Описание Киево-Софийского собора в Киевской иерархии. – К., 1825. – С. 172.
23. Акты, относящиеся к истории южной и западной России. – Спб., 1867.– Т. 5. – С. 70.
24. Микитась В. Л. Українська література в боротьбі проти унії. – К., 1984. – С. 6.
25. Акты южно-западной России. – Т. 5. – Ч. 1 и 2. – № 69.– С. 205–207.
26. Аскоченский В. Вказаний твір. – С. 153.
27. Труды Киевской духовной академии. – К., 1888. – № 2.– С. 257.
28. Поторжинский М. А. Историческая Христоматия. – К., 1879. – С. 153.
29. Мухин М. Киево-братский училищный монастырь. – К., 1893. – С. 83.
30. Болховитинов Е. Вказаний твір. – С. 211.
31. Акты Южно-Западной России. – Ч. 2. – № 69.– С. 202.
32. Там само. – С. 205.
33. Сумцов Н. Ф. Вказаний твір. – С. 24.
34. Письма преосвященного Л. Барановича. – С. 65.
35. Черниговские губернские ведомости. Грамота. – Чернигов, 1850. – № 44. – С. 3.
36. Там само. Грамота. – № 3. – С. 5.
37. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. Общий обзор епархии. – Чернигов, 1873. – Кн. 1. – С. 36.
38. Там само. – С. 38.
39. Маркевич Е. История Малороссии. – М., 1885. – С. 33.
40. Там само. – С. 35.
41. Черниговские епархиальные ведомости. – Чернигов, 1872. – № 2. – С. 170.
42. Там само. Патріарша грамота. – № 25.– С. 175.
43. Там само. Лист Многогрішного до архиєпископа. Лазара. – № 27. – С. 220.
44. Там само. – С. 232..
45. Там само. Соборна грамота. – № 4. – С. 227.
46. Там само. – № 35.– С. 42.
47. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – С. 44.
48. Там само. – С. 47.
49. Попов П. М. Панегірик Крщоновича Лазару Барановичу. – Чернигів, 1685, – С. 668.
50. Иеромонах Макарий. История Киевской духовной академии. – К., 1843. – С. 94.
51. Журнал министерства народного просвещения. – К., 1852 июль и август. – С. 314.
52. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – Кн. 2.– С. 110.
53. Маслов С. І. Українська друкована книга ХVI–ХVIII вв. – К., 1925. – С.31.
54. Письма преосвященного Лазара Барановича. – С. 54.
55. Там само. – С. 103.
56. Там само. – С. 244.
57. Там само. – С. 82.
58. Там само. – С. 201.
59. Там само. – С. 204.
60. Сумцов Н. Ф. Вказаний твір. – С. 27.
61. Письма преосвященного Лазара Барановича. – С. 206.
62. Лазаревский А. Два документа, касающиеся Черниговской типографии. – К., 1886. – Т. 11.– С. 373–376.
63. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – С. 111.
64. Там само. – С. 112.
65. Общий очерк судеб Черниговской епархии в ея прошлой церковно-исторической жизни. – Чернигов, 1892. – С. 8.
66. Там само. – С. 23–25.
67. Там само. – С. 26.
68. Там само. – С. 27.
69. Там само. – С. 31.
70. Титов А. Черниговская епархия после Батыя, именуемая Брянскою.– М.,1892.–С. 36.
71. Сумцов Н. Ф. Иннокентий Гизель. – Вып. 3. – С. 9
72. Наталія Полонська-Василенко. Історія України. – К., 1995. – Т. 1.– С. 131.
73. Эйнгорн В. О. Вказаний твір. – С. 123.
74. Костомаров Н. Исторические монографии. – К., 1882. – Т. 2. – С. 186.
75. Эйнгорн В. О. Вказаний твір. – С. 145.
76. Там само. – С. 147.
77. Черниговские епархиальные известия. – Чернигов, 1867. – № 6. – С. 339.
78. Там само. – С. 528.
79. Там само. – № 8. – С. 342.
80. Письма преосвященного Лазара Барановича. – С. 10–12.
81. Эйнгорн В. О. Вказаний твір. – С. 231.
82. Там само. – С. 262.
83. Титов Ф. Русский царствующий дом Романовых в отношениях его к Киево-Печерской Лавре 1613–1619 гг. – К., 1913. – С. 30.
84. Письма преосвященного Лазара Барановича. – С. 28.
85. Там само. – С. 32.
86. Там само. – С. 6.
87. Там само. – С. 191.
88. Эйнгорн В. О. Вказаний твір. – С. 514.
89. Письма преосвященного Лазара Барановича. – С. 212.
90. Там само. – С. 97–98.
91. Эйнгорн В.О. Вказаний твір. – С. 254.
92. Там само. – С. 331.
93. Письма преосвященного Лазара Барановича. – С. 53.
94. Там само. – С. 34.
95. Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. – К., 1954. – С. 114.
96. Аскоченский В. Вказаний твір. – С. 199.
97. Эйнгорн В. О. Вказаний твір. – С. 480.
98. Нарис історії філософії на Україні. – К., 1990. – С. 60.
99. Письма преосвященного Лазара Барановича. – С. 43–44.
100. Эйнгорн В. О. Вказаний твір. – С. 722.
101. Перетц В. Н. Новые труды по источниковедению древнерусской и палеографии. – М., 1907. – С. 53.
102. Лазарь Баранович, Архиепископ Черниговский. Мечь духовный. – К., 1665. – С. 238.
103. Його ж. Трубы словес… – К., 1689. – С. 142.
104. Письма преосвященного Лазара Барановича. – С. 91.
105. Там само. – С. 86.
106. Там само. – С. 94.
107. Сумцов Н. Ф. Вказаний твір. – С. 111.
108. Эйнгорн В. Вказаний твір. – С. 734.
109. Историко-статистическое описание Черниговской епархии. – С. 48.
110. Эйнгорн В. Вказ. твір. – с. 752.
111. Сумцов Н. Ф. Вказаний твір. – С. 162 – 163.
 
Священик Михайло Лесюк,
кандидат богословських наук