Про духовне відродження українського суспільства
в умовах глобалізації світу[1]
 
Ваша Святість! Ваші високопреосвященства, преосвященства, всечесні отці, делегати Собору, дорогі браття і сестри!
Наш Помісний Собор проходить в умовах жорсткої конкуренції духовного і секулярного у світі. Все більше і більше богослови і просто віруючі говорять про відступлення, апостасію як зовнішню так і внутрішню. У світі сьогодні відбуваються процеси, які все далі і далі нас відводять від Бога, від вічного Джерела життя. І кому як не нам сьогодні на початку ІІІ тисячоліття дана можливість вкотре заявити і забити тривогу в українському суспільстві і по всьому світові – що людство повинно схаменутися, зупинитися і переосмислити всі явища, які відбуваються у світі без Божого на те благословення.
Наша Свята Церква, як Церква Помісна, Цер­ква українського народу вже вкотре подає свій голос про загрозу неминучої загибелі людства, якщо воно піде шляхом розбещеності, розпусти,­ неправди, антихристиянськості. Про це зокрема­ йшлося в доповіді Святійшого Патріарха Київсь­кого і всієї Руси-України на Міжнародній Хрис­тиянській Асамблеї в лютому 1998 року, яка ма­ла назву “Різдво Христове та його онтологічне значення”.1Вона стала програмною і для подальших зібрань і урочистостей присвячених славному Ювілею 2000-ліття Різдва Хрис­тового. Продовженням цього став наш поперед­ній Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату 9 січня 2001 року.2
Дана проблематика і до сьогодні продовжує бу­­ти актуальною і Церква продовжує бити тривогу,­ намагається хоч на трішки зупинити процес безбожжя і бездуховності, технологічної самоомани.­
 
Церква і глобалізаційні процеси
В наш час у світі посилюються глобалізаційні процеси: світ стає все більш тісним і взаємопов’язаним. Слово “глобалізація” стрімко увір­валось в наш лексикон зовсім недавно. Що стоїть за цим терміном? Хто продукує і розкручує цю ще до кінця незрозумілу, але потужну реальність? Як на це все реагувати – ховатися? Протистояти? Намагатися жити як і раніше?­ Використати її для місії Церкви? Ці питання сьогодні досить активно обговорюються.
Спочатку поняття “глобалізація” виникло на Заході у зв’язку з новим розвитком світової економіки. Цим терміном визначали корінні зміни, які порушили сферу підприємництва і торгівлі. А саме, мова йшла про багаторазове пересу­вання через кордони і океани товарів і грошей, про посилення транснаціональних корпорацій – міжнародних компаній, як правило, керованих із одного центру на Заході, але таких, які мають підприємства в десятках країн світу, – а також про виникнення системи світового фінансового капіталу.
Новий тип світової економіки породив цілу низку міжнародних організацій, покликаних регулювати правила гри і декларувати свободу тор­гівлі. Це Міжнародний валютний фонд (МВФ), Всесвітній банк (ВБ),Всесвітня торгова організація (ВТО), економічні структури Європейського Союзу. В межах даних організацій держави стали приймати рішення, які торкаються економічних взаємовідносин, умов експорту і імпорту, обмеження і заборони.
Однак глобалізація не обмежується тільки галуззю економіки. Розвиток транспорту і засобів комунікації – особливо телебачення і Інтернету – суттєво полегшив подолання відстані між країнами і континентами. Міграція, особливо в розвинуті західні країни, швидко змінює етнічний і расовий склад населення Європейського континенту. Мільйони людей спілкуються за допомогою Інтернету із закордонними співрозмовниками частіше, аніж із своїми сусідами. Природно, що такий розвиток подій полегшує вза­­ємопроникливість різноманітних культур, поширення ідеологій і релігійних вчень.3
Глобалізація має правовий і політичний аспек­ти. За останні 50 років у світі виникла складна система міжурядових організацій, в рамках якої сформувався комплекс міжнародного права. Організація Об’єднаних Націй (ООН) і регіональні міждержавні структури – такі як Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) і Ради Європи – приймають рішення і правові акти, обов’язкові до виконання всіма країнами учасницями. Недотримання домовленостей несе за собою – політичні, економічні, військові, включ­но із військовою інтервенцією. Сьогодні можна із впевненістю сказати, що переважна більшість урядів світу передала досить значну частину своїх повноважень міжнародним організаціям.
 
Глобалізація з точки зору християнського вчення
Яке ж можна дати визначення терміну “глобалізація”, виходячи із вище зазначеного. Глобалізація – процес, в результаті якого на перший план виходять проблеми загальносвітового характеру. І так, глобалізація – явище сучасне, яке знаменує початок певного етапу історичного процесу і відображає результати розвитку науки і техніки. Проблемність глобалізації, як феномена і як процесу обумовлена її парадок­сальністю. Так, наприклад, її витоки лежать в західній частині світу, яка історично пов’язана з християнством. Але в той же час їй властива підкреслена секулярність. Маючи об’єк­тивний характер, глобалізація одночасно являє собою результат діяльності людей, які керуються спов­на визначеними особистими і корпоративними уявленнями про світ і місце людини в ньому.
Глобалізація як історичний феномен виникла­ досить давно. Поступовий розвиток людського суспільства і культури онтологічно пов’язаний із біблійним уявленням про неї, як про Священний процес спілкування людського роду з Творцем. Європейська наука Нового часу виходила із біблійного розуміння світу і людини, згідно якого людина покликана пізнавати і обробляти світ. Християнство значно розширює це розуміння, оскільки воно прагне поширити свою проповідь по всьому обличчю землі, згідно із заповіддю Христа: “Ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє всьому створінню” (Мк. 16:15).
Можна сказати, що ідея глобалізму вперше виникає в християнському глобалізмі: церква уявляється як вселенська, що в межах своїх охоплює всі народи і місцеві культури, так, що під її Главою – Христом об’єднуються всі народи землі. Однак порівняти християнську глобалізацію з нинішньою просто неможливо і є тут принципові розбіжності.
Біблійна Священна історія, яка продовжується в історії Церкви, – це історія спасіння. Історія в сучасному розумінні – це історія розвитку і вдосконалення соціально-економічних інститутів і технічних засобів. Вселенська Церква є, перш за все, духовним об’єднанням всіх віруючих в Христа Спасителя. До того ж універсальна, кафолична природа Церкви не означає заперечення національних і культурних форм, в яких християнство знайшло своє втілення в процесі історії. З біблійної точки зору, людська культура в тих формах, які нам відомі з історії, виникає і розвивається вже після гріхопадіння людини. Тому-то інколи її називають “укаїновою культурою”. Цивілізація і культура – двозначні. В них присутні творчі, будівничі риси, які показують сили людського духу, що може пе­­ремагати зло і будувати життя на ґрунті духов­них цінностей. Але й тут проявляється схильність людини до егоїзму, до потворності, до користолюбства. А в залежності від цього і сама історія може бути не тільки прогресом людського суспільства, але й регресом – перш за все в духовному і моральному розумінні.
Сучасна глобалізація є суперечливим результатом довготривалого історичного розвитку люд­ства. Перш за все звернемо увагу на її деякі сут­тєві суперечності.
По-перше, сучасні економічні, соціально-політичні і культурні процеси набули об’єктивного характеру. Однак в них беруть участь люди, які володіють свободою вибору, включно із ділянкою світогляду і ніхто не може зняти з них відповідальності за те, що відбувається. Історія твориться людьми, а не безликими законами. Це не означає, що ми можемо радикально змінити хід історії, але ми відповідальні за те, який напрямок приймає історичний розвиток.
По-друге, глобалізація означає те, що на пер­ший план виходять інтереси світового співтовариства в цілому, а також тих інститутів і органі­зацій, які ці інтереси представляють і захищають. Зазвичай, “рушієм” глобалізму є найбільш силь­ні в економічному і політичному відношенні чле­ни світового співтовариства. Це призводить до того, що найбільш слабкі учасники такого процесу є залежними від найсильніших. Таким чином глобалізація створює напругу між універсальними всезагальними інтересами та інтересами приватними – індивідуальними або груповими. В даному випадку можна говорити про ті загрози, які глобалізація несе для окремих національних, культурних і релігійних груп. У ви­­падку з Україною цей процес набуває ще більш серйозніших обертів. Так сьогодні в Україні відбувається конфлікт не тільки релігійного, конфе­сійного змісту, але конфлікт внутрішньо суспіль­ний, політичний. Окремі політичні утворення взагалі намагаються зробити Україну безликою на тлі нібито відсутності або неспрацьованості національної ідеології. Звідси і поява утопічних тверджень про формування політичної нації, громадянського суспільства за якими криється маска прихованого космополітизму і впливу тих самих світових глобалізаційних процесів. На тлі відсутності головної консолідуючої сили, якою може стати Єдина Помісна Православна Церква в Україні може бути важко встояти від глобалізаційних процесів в які наша держава прос­то “всмоктується”.
По-третє, не можна не бачити, що глобалізації передував процес зруйнування раніше майже нездоланих бар’єрів між націями і культура­ми. Тепер глобалізаційні процеси, що набирають силу створюють небезпеку подавлення локальних культур в ім’я якихось “універсальних цінностей”.4
Чому це відбувається нелегко пояснити. Християнське уявлення про світ і про людину обумовлює розуміння того, що людина належить не тільки до своєї місцевої культури, але і до всього людства з’єднаного в Творці. Але в останні століття у зв’язку із виникненням, так званого, гуманізму відбувся відрив цих уявлень одночас­но і від свого джерела – християнської віри, і від кінцевої мети існування – від Бога. В результаті секуляризації процеси пізнання і освоєння світу, формування культури, колись невід’ємної від християнської віри, стали всеціло потойбічними, приземленими, були полишені духовної глибини і висоти. Цивілізація, побудована на миттєвій вигоді, на користі, на ідеалі все більш повного задоволення потреб морально недосконалої людини стає нежиттєздатною, тому не відповідає першопочатковій природі і призначенню людини.
 
Церква і сучасний світ та суспільство
Яке ставлення повинно бути Церкви і кожного християнина до світу? Звичайно, що християнське. Нажаль самі християни це часто забувають, а інші відвертаються від нього. Вірно, що світ лежить у злі і що він має свої злі закони існування з того часу, коли це саме зло стало в ньому панувати і він став ніби автономним. Цей автономний розвиток світу призводить людське суспільство до дуже серйозних гріховних тенденцій. По-перше, чим далі, тим більше суспільство саме свідчить про себе, що воно існує­ на началах споживацьких, тобто головне внут­рішнє його завдання полягає в тому, щоб от­римувати в максимальній кількості “цінності” матеріального характеру, збільшуючи різноманітні зручності життя і суспільного побуту.
Модель такого споживацького суспільства без будь-яких традиційних підходів може відтво­рити будь-який магазинчик в якому поруч лежать: кульки для медитації, хліб з домішками, освяче­не масло із Єрусалима, каміння, пасхаль­ні яй­ця,­­ ковбойські шляпи, джинси, пісочні го­дин­ни­ки,­ гороскопи, житія святих, хрестики, під­ручники з хіромантії, цигарки, прохолодні напої, ікони і т.д. Це і символізує “нову суспільну релігійну свідомість”.5
Матеріально-рушійні початки здійснюються тоді, коли головним гріховним мотивом виступає­ соціальна заздрість, а крайнім гріховним показ­ником соціальної заздрості є бунти і революції.
Друге надзвичайно суттєве і постійне діяння світу – це суспільна думка, як прийнято говорити: ”світ вважає”.
 
Церква і парадокс секуляризації
В позаминулому ХІХ і особливо минулому ХХ століттях процес секуляризації набрав обер­тів, які стали незворотними. В той же час сьогодні необхідно усвідомити те, що називають парадоксом секуляризації. З одного боку, секуляризація культури в історично-християнській частині світу є наявним фактом. Ми повинні тверезо оцінювати ту реальність з якою сьогод­ні маємо справу. В сфері прийняття політичних рішень, проголошення конституцій і будь-яких положень, культурної творчості, громадського життя домінують так звані світські цінності і стандарти. Більше того, світськість нерідко розуміється, не як нейтральне відношення до релігії, а як анти релігійність, як основа для витіс­нення релігії і Церкви із суспіль­ного життя. Однак з другого боку, можна стверд­жувати, що секуляризація – як процес дехристиянізації культури, а в кінцевому результаті і повного знищення релігії – не відбулася. Багато людей є віруючими, хоча і не всі з них досить активно беруть участь в церковному житті. І це видно на прикладі нашої країни. Церква продовжує жити і виконувати свою місію в світі, а це накладає на неї і певну відповідальність.6
 
Церква і інформаційна глобалізація (ЗМІ)
Виникнення сучасних комунікаційних засобів в багато раз полегшило передачу інформації, поширення різноманітних вчень і культур. Зараз, щоб донести Слово Боже до найвіддаленіших куточків світу, православному місіонеру не потрібно відправлятися в далеку дорогу – достатньо відкрити сторінку в Інтернеті, затративши для цього мінімум зусиль і матеріальних засобів. Так, з одного боку, інформаційна глобалізація відкриває для Православ’я в світі нові можливості, якими багато хто із нас актив­но користується, а з другого, не можна не бачити і того, що на світовому інформаційному просторі домінують сили, чужі не тільки істинному Хрис­тиянству, але й взагалі будь-якій релігії. Міжнародні засоби масової інформації, в першу чергу телекомпанії, агентства і інтернет-структури, перетворились у величезні корпорації з багатомільярдним капіталом і жорсткими ідеологічними стандартами. Ці глобальні інформаційні структури не випадково намагаються витіснити релігію на периферію суспільства. У світових ЗМІ майже неможливо говорити про віру, як про основу життя і мірило будь-яких діянь. Про релігію згадують лише по великих святах – на Різдво, кінець Рамадана, або у зв’язку із конфліктами і скандалами на релігійному ґрунті. Засвідчити про свою віру серйозно і на повний голос через міжнародні ЗМІ майже неможливо. Навпаки ж за “цінності”, прийнятні для всіх, а зна­­­чить єдино-достойні поширення­ і підтримки, вони визнають лише приорітети чисто земного, матеріально-душевного буття: життя, здоров’я і права людини, її можливості для самореалізації в суспільстві і в професійній сфері, комфорт, достаток, доступ до розваг. Нор­мою оголошується буття, позбавлене Неба і того вищого смис­лу, заради якого необхідно змінити все своє життя, а то і пожертвувати ним.7
Сьогодні стало очевидним, що жодні ЗМІ не можуть існувати без реклами, і рекламних роликів. Для таких речей навіть виписане спеці­альне законодавство, як світове, так і місцеве. Воно хоча і де в чому обмежує рекламу, але суто в цілях захисту здоров’я тих самих споживачів, інколи і морального стану. Але в суть сьогоднішньої модерної споживацької реклами ніхто і ніколи не вникав. Головним її концептом є ствердження: ”ти є те, що ти маєш”; “ти є те, що ти носиш” – реклама джинсів. Ціннісним емоційним модусом і критерієм цього світу є задоволення і насолода: ”Собі в задоволенні не відмовиш” (морозиво). Реклама змальовує псев­дореалістичну картину, на якій зображений на­годований, задоволений, багатий світ. Реклама направлена на те, щоб з будь-якого об’єкта – культурного, релігійного, історичного, природного – зробити річ і людину перетворити в споживача. Підміна святих релігійних понять, з якими віруючий ототожнює свою майбутню участь і спасіння в Бозі, в рекламі очевидна і для кожного православного образлива. Так, наприклад – “Нове життя” (журнал); “Змінимо життя на краще” (пилосос); “смак істинної ­на­со­лоди” (сік); “райська насолода” (батончик ба­унті);­ “душа танцює” (жувальна гумка). І на­самкі­нець вислови, які прямо підмінюють Божественний Промисел і Його владу над цим світом: “весь світ у твій кишені”, щось подібне до “Ти весь світ носиш у Своїх долонях” (із чину богослужіння) або “весь світ біля ваших ніг” – подібне “І земля підніжок ніг Твоїх” (із чину богослужіння). Характерна в цьому розумінні і реклама “Фольксвагена”, яка зі скандалом була показана на екранах Європи. Вона демонструє немов би Тайну Вечерю, на якій Господь говорить апостолам: ”Вітаю вас! Народився новий “гольф”!”. З однієї сторони, демонструється, що такому рекламному агенту не зможуть не повірити європейські традиціоналісти, а з другого боку, робиться спроба перетворити і євангельське свідчення, і апостолів, і Самого Христа в полишений реальності знак.8
Дедалі активнішими, агресивнішими і бруднішими стають так звані виборчі технології, які на пряму пов’язані із ЗМІ. Сьогодні голос виборця залежить від думки засобів масової інформації. А від кого ж залежать ЗМІ??? Майже стихійний процес секуляризації, активно підганяється інформаційними елітами сьогодення. А це означає, що механізми демократичного голосування аж ніяк не можуть служити гарантом того, що до влади певного часу не прийде явно антихристиянська владна група. Телеканали, радіо, газети сьогодні легко створюються початковим вкладенням грошей. Такий, наприк­лад телеканал, можна створити із світоглядом, який яскраво видає свій антихристиянський, антиморальний характер. І якщо більшість людей таке інформаційне наповнення не сприймає, то залишається лише такому фінансовому магнату їх приручити.9
 
Православна культура і культурна глобалізація
Культура завжди свідчила про духовний стан людської свідомості і суспільства, яке її породило. Аналізуючи головні тенденції нової культури, яка свідомо, чи несвідомо віддала себе в руки духів віку цього, православна свідомість її розглядає, як свідчення трагічного розриву сучасної людини з Творцем і Спасителем світу. Тверезе розуміння епохи, в якій ми живемо, може застерегти від деяких тонких і завуальованих спокус, якими переповнене сучасне життя. В цій ситуації стає особливо актуальною православна культурна діяльність, яку ми дуже часто називаємо духовним відродженням, але в яку інколи вкладаємо зовсім інший зміст. Навіть необхідно відроджувати православну культуру, мета якої – преображення людської душі і світу. Православна культура, від якої ми були відірвані семидесятилітнім вавілонським полоном, ожила і є сьогодні актуальною. Вона до цих пір не випускає нас із свого поля.
Культура є самоусвідомленням людства в його історії, і ті хто відкидають культуру – відкидають і історію, в якій звершилось одного разу і Боговтілення. Твердження постмодернізму, що культура вичерпала себе і подальше її життя і творчість неможлива, є наслідок духовного зубожіння людини, яка надіється тільки на свою самодостатність. Розрив свого часу культури з Церквою, обернувся втратою, занепадом і в кін­цевому результаті – смертю для культури.10
В світлі християнської есхатології немає міс­ця для історичного оптимізму: “А нинішні небеса і земля, які утримуються тим же словом зберігаються для вогню на день суду і погибелі нечистих людей... Прийде ж день Господній, як тать у ночі, і тоді небеса з шумом перейдуть, а стихії розпалившись, зруйнуються, земля і всі діла на ній згорять” (2 Пет. 3; 7, 10). Питання про культуру опирається в кінцеву участь світу, і вимагає свого рішення перед лицем вогню. Однак це не означає, що все згорить, а все буде піддане вогняному випробовуванню. Звичайно це і не означає того, що в майбутньому віці будуть збереженні всі людські шедеври, і взагалі все, що в цьому світі ми називаємо культурою. Але слід пам’ятати, що в кожній творчості є щось таке, що ріднить нас з Логосом – Богом. І тут можуть бути зняті протиріччя між Церквою і культурою, православ’ям і творчістю. Культура це ще не абсолютна цінність, і все ж вона є свідченням людства про ідеальну реальність. Ідолопоклонство по відношенню до культури так само є утопічним як і її повне заперечення. Нажаль за останні десятиліття з’явилось і таке поняття як культурна глобалізація, яка витісняє ту саму культуру “від Бога”.11
Інформаційна глобалізація тісно пов’язана з культурною, яка поступово перетворює народи світу в одноманітний продукт, а багатовікові національні традиції – в надбання етнографічних музеїв. Однакова музика, однакова одіж, однакові передові художні смаки, однаковий стиль життя – все це активно нав’язується нинішньою масовою культурою жителям різних континентів і країн.
Однією із особливостей сьогодення є зміна статусу так званої масової культури і її воістину колонізаторська експансія. Масова культура існувала і в радянський час, але займала “нижній” щабель і залишалась для профанів. Однак в силу суспільних тенденцій і нових технологій ЗМІ, вона отримала колосальне поширення, диктуючи суспільству свою мову і нав’язуючи свої стереотипи свідомості. Масова культура або маскульт оголосила боротьбу національним традиціям, які нехай спотворено, інколи несвідо­мо, але були присутні в обезбоженій радянській свідомості. Унаслідувавши саме цей обезбожений стан, нова культура, слідом за марксистами і ленінцями, поставила в центр світобуття людину і самовладно наділила її усіма можливими правами і свободами.
Нова “не репресивна культура” надає людині повну свободу статі. Оскільки будь-яка ієрар­хія в її розумінні є репресивний стан, то вона продукує ідею рівності статі – фемінізм.
Дотепер про спорт як різновид того ж маскульту не прийнято було говорити. Хто не любить спорт в його різноманітних напрямках. Сучасний спорт це великий бізнес, гроші і навіть пев­ний вплив не тільки на психологічний стан людини і суспільства в цілому, але і на політичні перегони в державі будь-якого рівня. Згадати хоча б футбольну ейфорію і психоз. Посилюючи тілесні початки в людині, спорт активізує сферу інстинктів та пристрастей. Тоді тіло володіє душею, а не навпаки. Для спорту тіло стає не знаряддям душі, а самоціллю. Саме слово фізкультура можна тлумачити як поклоніння тілу. Душевний і духовний спокій зовсім не потрібний спорту. Характерним є те, що стародавні атлети називались аскетами, а борців нагороджували тим, що і стародавніх поетів – лав­ровими вінками. Вправи таких атлетів були близькими до життєвої праці людини (наприк­лад мисливство, сходження на гори, участь у військових походах). Тому сучасні штангісти, чи боксери викликали б в античних еллінів не захоплення, а сміх: навіщо людина перетворила себе в тушу із м’язів і жил, коли навіть осля може понести на собі тягар тієї ж ваги, що і штан­га і за це не буде увінчане лавровим вінком. Мислитель Платон одного разу переміг в олімпійських іграх. Згадується це тут для того, щоб навести очевидний факт: сучасний спорт дав цілу плеяду переломлених черепів і носів, приніс багато грошей, збагатив шахраїв, але не створив жодного Платона.12
 
Церква, глобалізація та світова влада
Приманки влади в історії падшого людства були настільки суттєвими, що ними диявол намагався спокусити навіть Самого Спасителя, Сина Божого. Диявол спокушував Його трьома можливостями влади: влади над матерією (“скажи, щоб каміння стало хлібами”); влади політичної (“всі країни світу віддам Тобі, якщо впавши ниць Ти поклонишся мені”); влади духовної (“кинься вниз, і ангели Тебе підхоплять”). Ці три спокуси влади так і залишилися найбільш діяльними в людях і цілих суспільствах.13
Глобалізація ставить і інше проблемне питання про владу у світі. Падіння авторитету держави стало глобальною проблемою. Можна тут виділити декілька причин. По-перше питання влади перемістилося із ділянки спадкоємності в площину виборчого права. Це добре. Але влада все більше і більше стала предметом політичної боротьби між партійними, клановими, фінансовими і навіть кримінальними угрупуваннями. По-друге, функції держави, наприклад, захист свобод і прав громадян, все очевидніше присвоюються глобальними міждержавними об’єднаннями. А для багатьох транснаціональних компаній взагалі стали неприйнятними такі поняття, як державний суверенітет, громадянська приналежність, які замінюються ними на приналежність корпоративну. Інститут держави поступово втрачає суверенітет в економічній сфері, втрачаючи необхідність підтримувати національну валюту, вводячи систему електрон­них грошей, загальної валюти, євро.
Все очевиднішим стає розрив між багатими і бідними країнами, наслідком якого стає жахливо високий рівень бідності серед населення малорозвинених країн, ріст масового незадоволення західними життєвими імперативами і активізація сил міжнародного тероризму.
Ще повертаючись до першої причини – ми добре знаємо, що сучасні держави, як правило, відійшли від принципу боговстановленості влади і побудували демократичну систему, заснова­ну на виборах представників. Ця система сьогодні зберігається, як на рівні окремих країн, так і на рівні міжнародних організацій, де вирішаль­ний голос мають голови і представники законно вибраних органів влади окремих держав. Однак глобалізація все більше стає причиною кризи демократії. Не випадково міжнародна християнська консультація, яка обговорювала в чер­в­ні 2001 року в Будапешті наслідки глобалі­зації для Центральної і Східної Європи, прийшла до такого висновку: ”Глобалізація корінним чином змінила природу влади. Вибрані демократичним шляхом уряди і їх представ­ниц­т­ва в міжнародних організаціях програють впливовим міжнарод­ним бюрократичним машинам, транснаціо­наль­ним корпораціям, власникам ЗМІ і “грав­цям” на полі “глобального” фінан­сового капіталу”. Дійс­но, “неформальна” влада, ніким не вибрана і за великим рахунком, яка нікого, крім себе, не представляє, стає реальним цент­ром прийняття світових рішень, які перевищують за впливом владу “формальну”.
Світу належить визначити, хто буде розпоряджатися його долею: самі народи, чи невеликі групи багатих і впливових людей, які присвоїли собі право керувати “сірою масою” і перебудовувати її на свій лад.14
Вже згадувана будапештська конференція звер­­­­нула увагу на так звану нову владу заявою: ”Ми кидаємо виклик цим силам, закликаємо їх стати більш прозорими, відповідальними і доступними для більш широкого представництва. Народи світу повинні взяти контроль над глобаль­ними політичними і економічними процесами в свої руки. Демократія повинна бути відновлена в нових формах прийняття рішень на місцевому, національному і міжнародному рівнях”.
Ще не вщухли баталії з приводу згадування про християнське коріння Європи в Європейсь­кій конституції, як вже нова хвиля дебатів за­хи­та­ла Старий світ – на цей раз у зв’язку з прийняттям урядом Франції закону про заборону носити релігійні символи в громадських місцях.
Категоричне небажання значного числа європейських політиків включити згадування про християнство в Євроконституцію і рішучий спротив більшості французьких громадських діячів будь-якому відкритому прояву релігійної віри, а також подібні явища, що мають місце в багатьох частинах Європи, – це лише надводна частина айсберга. За всіма подібними явищами прослідковується послідовний, систематичний, цілеспрямований наступ войовничого секуляриз­му на залишки європейської християнської цивілізації, бажання розправитися з нею раз і на завжди. Цей наступ відбувається під барабанний бій прибічників демократії і ліберальних цінностей, під гучні викрики про захист прав і свобод громадян. При цьому під питання ставиться головне право людини – відкрито сповідувати віру в Бога: під загрозою є право людського співтовариства будувати своє життя на ґрунті релігійного світогляду.15
Глобалізація багатократно загострює боротьбу навколо влади і цінностей. Ця боротьба нині набуває зовсім іншого характеру, адже мова йде про майбутній устрій всього світу і кожної країни окремо, кожного міста і села, кожної сім’ї. Наслідок цієї боротьби торкнеться всіх без винятку жителів планети – навіть тих, хто віддалився від суєти “великого” світу в маленькі села і на окремі хутори.
Сучасна Західна цивілізація розробила технологію глобальної влади. Жодна із попередніх світових імперій не володіла апаратом примусу і управління таким як зараз. В сьогоднішньому західному співтоваристві виникли такі техніки управління, які дозволяють владі мати практично повну інформацію про всі сторони життя громадянина, а також миттєво доносять до нього свої владні розпорядження. Крім того, вже згадуваний розвиток економіки, привів людину до повної економічної залежності від держави. Сьогодні людина, наприклад селянин, який не включений в активні торгівельні відносини з містом, не в змозі прогодувати свою сім’ю.
Православним християнам необхідно з усією сміливістю подивитись на нову реальність. Так, світ став єдиним, тісним, взаємопов’язаним. Так, від процесу глобалізації, якщо розуміти під ним природне посилення міжнародної співпраці – ховатися неможливо, і не потрібно. Тим більше, що ці процеси надають можливість проповідувати Православ’я світу, який духовно втратив над собою контроль, в якому багато хто із спрагою шукає Істини.
Глобалізація процес неоднозначний, наслідки від нього можуть бути безповоротні. Чи принесе він труднощі, чи буде обернений на користь, в більшій мірі залежить від нас православних. Перш за все нам не потрібно лякатися незрозумілих явищ, а спробувати вникнути в їх суть і зрозуміти, чи несуть вони самі по собі якусь загрозу, чи наші недруги просто використовують їх. Нам потрібно з великою ревністю розпочати діяти.
 
Духовні цінності і секулярний гуманізм
В умовах світового глобалізму постає питання­ про цінності. Для православного віруючого голов­на мета і ціль земного буття – спасіння, стяжання життя вічного. Віра для істинного християнина – це не просто малозначима особливість приватного або сімейного життя. Це основа всього буття. На ній ґрунтується і базується оцінка дій влади і різноманітних громадських організмів, моральний смисл існування яких Православ’я бачить в обмежені гріха і підтримці добрих діл.
ХХ століття стало часом, найбільш серйозних викликів фундаментальним християнським цінностям і традиційним суспільним авторитетам: сім’ї, державі, класичній системній освіті і вихованню.
Сучасний войовничий секуляризм, сприймає себе як світогляд, що прийшов на зміну Християнству. Саме тому він не нейтральний і не байдужий по відношенню до Християнства; він відкрито ворожий до нього. Від ідеологів європейського секуляризму можна часто почути реверанси на користь Ісламу, але вони ніколи не скажуть доброго слова про Християнство. Так такі ідеологи протиставляють цінності християнства і Ісламу, забуваючи про те, що саме Християнство несло в собі заряд свободи, яку вони, хоч і спотворену, але плекають в своєму серці цінностями демократії аж до нині. До речі одним із аргументів проти згадування про Християнство в преамбулі Євроконституції була небезпека образити цим згадуванням мусульман і заперечити вступу в Євросоюз Туреччини. Аргумент цей заздалегідь є неправдивий...16
Сучасні ідеологи намагаються навчати нас іншому. На їхню думку абсолютної точки зору не існує. Єдиними мірилом всіх речей і явищ вони вважають користь людей, що живуть на землі, їх свободу, права і т.д. Гріх, якщо він тільки не приносить шкоди іншій людині, оголошується нормальним і навіть корисним. Робляться спроби розробити на основі гуманізму “глобальну етику”, суть якої – звести всі моральні вчення до мінімального набору норм, які забезпечують без проблемне існування земного світу і людини в ньому. Така етика повністю суперечить етиці православній.
Ліберальна світова думка впевнена непохитно в тому, що в неї є своя етика. За своєю суттю ця етика зводиться до такого твердження: ”Ти мене не чіпай і я тебе також не зачеплю – так і будемо дотримуватись прав один одного”.
Сучасне європейське антихристиянство за своїм корінням перш за все є антикатолицизмом. Але тим не менше бореться воно з усіма християнськими конфесіями, з Християнством як таким. Воно протестує не проти самого факту існування християнської Церкви, а проти того, щоб Церква впливала на суспільні процеси, на політику, мистецтво, науку і культуру. Войовничий секуляризм допускає право окремих індивідуумів в рамках єдиної Європи сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, але не визнає “легітимність релігійного світогляду як основи для суспільно-значущих діянь”. В цьому джерело конфлікту, що тліє між секулярним суспільством і тими християнськими громадами, які прагнуть до утвердження християнських цінностей в процесі прийняття найважливіших суспільних рішень, як на національному, так і на міжнародному рівнях.
Православ’я і секулярний гуманізм принципово розходяться одне з одним. Принципи, які сповідуються православними віруючими і будівничими “Царства Божого без Бога”, постійно вступають у суперечку. Для православних очевидно: людину потрібно будь-якими засобами огородити від гріха. Гуманісти, навпаки, вважа­ють, що обмеження людської свободи – злочин, з яким необхідно боротися. В центрі православного світорозуміння стоять Бог і Церква, а в основі секулярного гуманізму лежить антро­по­центризм, тобто поставлення грішної людини в центр Всесвіту.
При цьому важливо пам’ятати, що віра, яка розуміється, як головний закон життя, а також національний патріотизм і інші духовно-моральні цінності, сприймаються в якості безумовного пріоритету над всім останнім не тільки православними християнами, але й народами багатьох інших цивілізацій – католицької, ісламської, китайської і т. д.
Глобалізаційні процеси ставлять перед людством питання: які цінності переважають? Чи буде нав’язаний всім народам “єдиний стандарт” безбожного гуманізму, або вони зможуть не тільки зберегти, але й розвивати і проповідувати свій традиційний духовний спадок? Чи буде зруйнована майже абсолютна монополія гуманістичних ідей на право бути основою державного, суспільного і міжнародного устрою? Або релігійні початки світорозуміння все-таки стануть одним із джерел формування міжнародного права і порядку?
Міжнародне законодавство багато в чому ґрун­тується на ідеології секулярного гуманізму. Його суть – “все в ім’я людини, все для блага людини”(зазвичай, мається на увазі благо матеріальне, душевне, але майже ніколи духовне). Така ідеологія безумовно віддає перевагу облаштування земного буття перед прагненням до вічного життя, перед релігійними і моральними ціннос­тями, які можуть “затрудняти” рух до необмеженої свободи, комфорту і достатку. Релігія в межах даної ідеології сприймається як суто приватна справа громадян. З точки зору гуманіста, людство повинно керуватися виключно на ґрунті раціоналістичного, “об’єктивного і наукового” світорозуміння, а релігію як основу суспільного устрою необхідно відкинути.
 
Духовний стан людства в умовах глобалізації
В чому полягає проблема сучасної антропології? Людина перевищує той світ, в якому вона живе. Людина не тільки гріховна: вона покликана до подолання своєї гріховності і до духовного зросту та вдосконалення, для досягнення “пошани вишнього звання Божого”(Фил. 3:14). Тільки в цьому прагненні і на цьому шляху людина може подолати воздвигнуті на неї гріховні пристрасті. Може на перший погляд видатись нам, що такі думки не мають нічого спільного з проблемами глобалізації. Однак це не так. Глобалізація як певний етап розвитку секулярної культури ставить перед нами перш за все питання про людину, і про її місце в сучасних історичних процесах. В кінцевому результаті, питання полягає в тому, чи стане людина – духовно-вільна і морально-відповідальна – заручником якихось об’єктивних процесів, в яких її особистість стане одним із гвинтиків “машини історії”, або вона зможе відстояти гідність свого походження за образом і подобою Божою, своє духовне первородство.
В своїх економічних і політичних аспектах, як ми бачили вище, глобалізація прагматична. В її ідеології присутній і деякий культурно-просвітницький пафос. Однак це досить однобоке просвітництво, яке зводиться до поширення по всьому світі тих життєвих стандартів, які харак­терні лише для однієї його частини, домінанти в матеріально-технічному плані.17
Які ж причини сучасної духовної кризи ведуть до знищення багатовікових традицій людсь­кого буття, зіткнувшись з якими Православ’я не може бути в стороні?
Це – уніфікація соціальної ролі чоловіка і жінки;
– криза сімейних відносин на рівні батьки – діти, чоловік – жінка;
– пропаганда насилля;
– аборти;
– поблажливість стерилізації і контрацепції;
– пропаганда гностицизму і езотеризму в освіті;­
– віртуальне спілкування молоді виключно через Інтернет і криза міжособистісних відносин – самотність, замкнутість, депресія.
Віруючі і навіть невіруючі, стурбовані в наші дні нестійкістю шлюбів і горем, яке ця нестійкість приносить як подружжю, так і дітям. Це відбувається тому, що ідеал шлюбу, який колись існував, зараз для людей став незрозумілим. Багато хто розглядає шлюб просто як приватний договір. Такі молоді люди відчувають себе окремими людьми, поза суспільством, і тому є такими, що мають право поводити себе як їм захочеться. Це є певна безвідповідальність молодого подружжя перед Богом, суспільством і державою. Багато хто розглядає шлюб з чисто суспільно-державної точки зору. В такому випадку сім’я стає не чим іншим, як часточкою, дуже малою часточкою, загальнодержавного апарату, який накладає на неї велику відповідальність. Якщо ж заглянути в причини цього, або як люди сьогодні вступають в шлюб, то таких людей можна розділити на певні категорії. Деякі вступають в шлюб, а правильніше було б сказати в співжиття, тому що вони подобаються один одному, тому, що між ними існує фізичне або психологічне тяжіння. Вони не шукають в шлюбі здійснення якої-небудь мети, не бажають чого-небудь досягнути, їм здається, що якщо вони можуть задовольнити один одного тілесно і психологічно, то все вже виконане. Для цього такі подружжя не шукають ні Божого благословення, ні того, щоб включити себе в людське суспільство і внести в нього щось нове. Інші шукають шлюбу, тому що між ними є згода душевна, тілесна, але разом з цим і єдність якогось ідеалу. Вони хочуть стояти не обличчям до обличчя, а плечем до плеча, вони не хочуть провадити життя у взаємному спогляданні і взаємному задоволені, вони не хочуть разом вступати в життя і творити життя. Ті, хто вірять в Бога шукають здійснення шлюбу за тими зразками, які дані для кожного віруючого в Християнській Церкві.18
Нажаль сьогодні в споживацькому суспільстві всі шукають вигоди і в самому шлюбі. Тому на яву велика кількість шлюбів нездійснених. Розлучень в нас багато тому, що сім’я будується не на християнських цінностях, а меркан­тильності. Світ став байдужим до сімейних цінностей. Суспільства європейської цивілізації їх не плекають. У зв’язку з цим розуміння христи­янського шлюбу, як такого, втратилось. Сьогод­ні все більше і більше християнські спільноти, на­приклад такі як Англіканська церква, благословляють шлюби одностатеві. Під виглядом збереження прав невідомо кого вони готові навіть замінити деякі вислови Священного Писання, зокрема Нового Завіту. Так з наказу архиєпископа Кентерберійського, глави Англіканської церкви із Священного Писання викинуті слова, які згадують про гріх “содомо-гоморської культури”. Як відомо зруйнована сім’я, зруйноване і суспільство. Чи не тому, сучасна медицина ставить перед собою проблеми так званої дитини із пробірки. Сучасні речники європейської цивілізації задумуються над новими технологіями сімейних відносин, так званим плануванням сімейного життя і народжуваності дітей. Новітня медична технологія придумала можливість клонування людини шляхом терапевтичного і репродуктивного методу.
Православна Церква залишається вірною, щодо суворості розуміння сакральності людського життя. Тому всі форми так званої євгеніки, включаючи і маніпуляцію з людським генетичним матеріалом поза терапевтичними цілями, в моральному відношенні неприйнятні і загрожують людському життю.
Наш час характеризується ростом душевних хвороб, неврозів і психопатій, в яких проявляться і моральний зміст. Крім того наш час не випадково помічений новим злетом есхатологічних­ настроїв, переживань близькості кінця світу. Це не випадково за багатьма обґрунтуваннями і перш за все – за моральними. Моральний стан людини, здається все більше наближається до того стану, який Святе Писання і церковна свідомість в цілому пропонує в своїх пророцтвах про кінець світу.
В історії гріховного життя людства можна відзначити деякі закономірності. Одна із постійних закономірностей – підміна вірних уявлень в ділянці етики – мнимостями. Так само множинність і роздробленість проявів гріховності пов’яза­на з тим, що можна назвати мутацією гріховного життя. Так, порівняно простий і, в загальному вибачливий гріх куріння мутує в гріх наркоманії, яка руйнує всі внутрішні і зовнішні зв’язки особистості. Доволі невинна розвага гри в карти призводить інколи до вбивств і самовбивств.
Сучасна падшість людської природи має постійні і перемінні особливості. Найбільш загаль­ними постійними гріховними особливостями являються: внутрішня нечистота в різноманітності її форм; схильність до зради, вже згадувана самотність (егоїзм, самолюбство – як особисті так і групові); нетверезість як розумова так і духовна; незорієнтованість і незібраність, тваринно-тілесна направленість, схильність до розрухи і саморозрухи. Ось такою може бути приблизна характеристика сучасної падшої людини.
Відомі і перемінні характеристики падшості. Так, наприклад, відкритість содомо-гоморської культури допускала і навіть спонукала населення цієї культури відноситися до неї, не тільки не осуджуючи, не тільки не приховуючи її, але й навіть підтримуючи її як сповна тривіальну норму життя. З іншого боку, мораль цивілізації, яка виникла на основі християнської культури, в основному все ж до середини ХХ століття, не вітала блудний гріх; кінець ХХ – початок ХХІ століть знову відкидає світ в цьому відношенні до содомської традиції.
Неправда і обман глибоко вкоренилися в сус­пільствах. Серед різних видів такої неправди слід відзначити самооману. Будь-яка людська інтерпретація будь-якого явища чи процесу, навіть якщо вона і близька до вірного розуміння – в тій чи іншій мірі завжди пронизана неправдою. За словом царя і пророка Давида: “всяк человік – лож”. Спотворений гріхопадінням розум не може не помилятися. Людина поступово втрачає орієнтир. А істинний орієнтир може бути направлений тільки на Бога. Чим менше людина орієнтована, тим очевидніше в ній діє глухість, нерозуміння, розумова сліпота, тобто різноманітні види слабкості розуму. Слабоумство клінічне – явище достатньо рідке, але слабоумство побутове і філософське зустрічається на кожному кроці. Останнє ж, чим далі тече історія, тим більше набуває характер ідеологізмів, тобто тотальних і масових форм уявлень розуму,­ який претендує на всезагальність (універсальність), обов’язковість і часто на абсолютність розуміння світу. Нині неправдиві філософії отру­їли все розумове життя людства. Недаремно так попереджав від захоплення неправдивими філософіями святий апостол Павло: ”Дивіться, щоб хто не захопив вас філософією і пустим обманом, за переданням людським, за стихіями світу, а не за Христом” (Кол. 2; 8). Це захоп­лен­­ня за стихіями світу, а не за Христом особливо небезпечне тим, що воно походить від раціо­налізму і призводить до нього, як до головного напрямку розвитку падшого розуму людства. Раціоналістична свідомість здібна народжувати мрійливість розумових конструкцій несумісних з істиною, і часто таких, які її заперечують.19
Кожний гріх, який чинить людина являє собою онтологічний розрив із світом духовним, з небом, що веде до загибелі душі, хоча і залишається можливість зцілення і відновлення розір­ваного зв’язку через покаяння. Гріх, вчинений ділом, можна образно уявити як якийсь метастаз гріховності, який виносить ззовні злоякісну пухлину гріха і пристрасті, що зріє всередині кожної людини. Звичка грішити і жити так як всі стала тепер нормою для багатьох. Вона зрослася з особистістю.
Так ми знаємо, що гордість є фундаментальна­ пристрасть. З усіма видами гордості – самолюбством, самозадоволенням, самотністю, самовихвалянням, самоствердженням, самоспівчуттям, самочинням, в тісному контакті перебуває роман­тична мрійливість про себе. Дуже суттєвим проявом гордості є бажання неправдивих свобод для себе. Цілий пучок інших видів гордості тепер діє у взаємовідносинах між людьми. Це саме бажання свобод для себе у взаємовідносинах про­являється дуже часто у бажанні настояти на сво­єму. Таке бажання майже завжди втілюється у владолюбстві – бажанні підкорити собі інших. Владолюбство проявляється в усіх сторонах люд­ського життя – і в суспільній і сімейній. Коли ж немає відповідних умов, то владолюбство проявляться в мрійливості. Звичайний вид владолюбства – політиканство.
Але найбільш суттєвим чином гордість розкривається сьогодні у відносинах людей з Богом. В людей невіруючих це здійснюється в прямому і відкритому прагненні піднестися над Богом, в людей віруючих більш прикрито у вигляді непідкорення закону Божому. Це бажання бути не нижче Бога проявляється в людства в тому вигляді філософського руху думки, який можна назвати безбожним гуманізмом. Цей фі­лософський гуманізм є відведенням від зв’язку з Богом і автономне усвідомлення незрівнянної величі людської природи. Православні богослови накреслили такий шлях розвитку гордості – починаючи від переваги себе над усіма, потім проходить етап потьмарення розуму, приєднання себе до земного ладу, втрати простоти і втрати любові до Бога і до ближнього, захоплення брехливими філософіями, єресями, і завершуючи безбожжям та смертю душі.
Деградація суспільства і особистості ось до чого ведуть сучасні глобалізаційні процеси. Головна властивість такої деградації – це невміння працювати цілеспрямовано і продуктивно. Сучасні люди з трудністю вміють чітко і живо формувати свої думки, об’єднати їх в єдину, зв’язну ціленаправлену мову. Це є головним свідченням розслабленої роботи розуму. В цьому відношенні будь-який вид листа ХІХ століття – канцелярського, розмовного, епістолярного,­ мемуарного, дипломатичного, проповідницького, белетричного – незрівнянно перевищує відповідний вид ХХ і ХХІ століть. Безумовно, в ХІХ столітті була розроблена класично-винахід­ницька формалізація, але в самій формі листа прослідковувалась змістовна робота думки. В на­уковій діяльності ХХ століття можна бачити не тільки якісний прогрес і частково якісні досягнення мислительної діяльності.
Загальний розумовий розвиток понижується.­ Це більш за все видно в формах і змісті сучасної­ масової культури, яка в цілому носить, якщо й не дегенеративний, то чітко розслаблений харак­тер. Ця масова культура завжди майже беззмістовна, тупа і примітивна. Головним і майже єдиним мотивом її змісту є плотські тяжіння. Слащава чуттєвість жіночої статі і примітивна еротичність чоловічої статі принижує життєві установки молодого покоління. Ці ж оз­наки є ви­значальними і в культурі, яка обслуго­вує­ настрій сьогоднішнього покоління. Саме настрій – тому, що навіть слово “переживання” може стати надмірно високим для цього прошарку, не говорячи вже про такі, як “свідомість”, “ідеологія”, “менталітет”. Такому змісту відповідає і крайньо середня і незначна за своїми можливостями і винаходом форма показу такої культури, наприклад – одноманітні ритми з майже повністю відсутньою мелодією – в музичній твор­чості. Зовнішні шумові ефекти, неприродні карикатурні тваринні кривляння – у виконанні. Взагалі такій творчості притаманні прагнення до масового гіпнозу, психічні ефекти і навіть не пристрасті і уявлення, представлення пристрас­тей в афектних і надуманих проявах – що дуже притаманно для рок-маскульту. Все направлене на потребу і споживацький інтерес.
Характерною особливістю сучасної людини є нерозуміння очевидностей. Тут можна привести­ декілька таких прикладів. В останню чверть ХХ століття остаточно розкрилась утопічність ідеології і практики комунізму. І не дивлячись на це, до сих пір знаходяться люди, які так і нічого не зрозуміли, пригнічено бродять по площах із червоними прапорами і шукають “привид”. Причому є і лідери цього руху, які намага­ються реанімувати структуру неіснуючої країни­-імперії. В їх головах настав ну зовсім суперечли­вий колапс, який полягає в підтримці і симпатії окремих релігійних організацій, які близькі їм за політичними поглядами і “духом”.20
Найзвичайніша очевидність, яка є невидимою для сучасних людей – причину своїх гріхів бачити не в собі самому, а в зовнішніх обставинах. Звинувачувати всіх і вся тільки не себе.
Нормою сучасного світу є не духовні цінності, не інтуїція ідеального буття, не заповіді Божі, а раціоналістично впроваджена в свідомість ідея права людини, або конкретне втілення цієї ідеї: прецедент, ухвалений суспільною думкою і натуралізований, тобто міфологізований, наприк­лад права секс меншин.
Людина, наділена свободою, має право на її здійснення. Людина має право на свій власний розсуд розпоряджатися своєю душею: тобто служити яким завгодно богам, демонам, сама собі і взагалі не служити. Людина має право на своє ті­ло: вона може віддати його в користування, продати, розкрасити різноманітними вкрапленнями у вигляді татуювань, змінити сексуальну орієнтацію і насамкінець вона може його просто вбити.
ХХ століття мало два грандіозних проекти відносно створення суперлюдини: перша людина­ німецького націонал-соціалізму, друга – будівник комунізму епохи радянського інтернаціоналізму. Нова людина епохи глобалізму це втілення вже третього богоборчого задуму. Третя людина вже не йде в ніяке порівняння із першою і другою. Процвітання чумаків, кашпіровських, анжелік – це прямий наслідок особистіс­ної кризи сучасної людини.
Із самої школи молода людина розпочинає формуватися такою. Шкільна програма “сексуального виховання” пропонує “відкинути удаваний сором” і посіяти в дітях тотальну безсоромність. Телепрограми, які проповідують порок в якості життєвої норми, відстоюють права людини на спотворення: фільми, в яких відкрита розпуста, стають вже загальним місцем буденної свідомості в кожній родині. Сексуальна розпуста, яка стала нормою, пов’язана із новим відношенням до смерті, яка постійно присутня на екранах. Смерть перестає бути таїнством, і тією кульмінаційною межею життя, яка дає людському існуванню новий поштовх і надію. Смерть стає найпікантнішою частиною “цікавого” скляного людського ока: останні судоми передсмертної агонії, розкладання людини, відривання рук, інших частин тіла – все показується на телеекрані у збільшеному вигляді і зачіпає в глядача нерв насолоди і пристрасті. Смерть для людини стає через це буденною подією, а майже анатомічне знайомство з її механізмом, заглушує в людині будь-який натяк на існування і безсмертя душі.21
Пророк Давид говорив про язичників, які приносили людські жертви, що пролитою кров’ю осквернилася земля (Пс. 105,38), тобто людська кров волає до Бога, вона перетворює землю в пустелю. Святі отці стверджували, що хоча диявол безплотний дух, однак він насичується, як їжею, запахом крові і смородом блуду, тому живе в тих місцях, де звершується гріх і злодіяння. Одне із найстрашніших жертвоприношень дияволу, яке перевищило напевно всі війни і катаклізми – це вбивство матерями своїх дітей. В демонічних культах пролиття людської крові, особливо дитини, вважалось обов’язковим приношенням, без якого не звершується візу­альне явлення сатани. Кількість абортів в християнських державах вже перевищила число всіх людей коли-небудь вбитих. На стародавніх гравюрах Земля зображалась островом, який плавав в океані всесвіту, але сьогодні вона стає все більш подібною до острову, який плаває в морі людської крові.22
Останнім часом проблемним стало питання про “легку”, штучну смерть – евтаназію. Православна свідомість таку проблему навряд чи може сприйняти. Одкровення смерті, якщо нам можна розмірковувати про це, здійснюється тоді, коли вмирання оголює нашу істоту до такого стану, що вона вже перестає бути нашою і належить цілком Богові. Добровільне позбавлення життя, навіть якщо й воно являє собою розсудливе позбавлення від страждань, завжди вважалось ухилом від цієї останньої зустрічі з Хрис­том. І тому воно сприймається як тяжкий гріх, який Церква на землі вже не може відпустити. Евтаназія – яскраво виявлена воля хворого розпорядитися власним кінцем життя і крім його совісті, ніхто не може бути господарем цього права. Однак, чи може суспільство і медицина заключати із смертельно-хворою людиною такий договір і бути його виконавцем? Для кожного християнина очевидно, що Бог є присутній під час смерті і людина не має ніякого права Його своєю волею вигонити. Взагалі в християнському баченні хвороба і смерть є наслідком гріха.23Страждальна ж смерть в покаянні і любові, бажанні якнайскорішої зустрічі з Богом вважається в Православ’ї праведною смертю. “Перед смертю мусить людина постраждати через хворобу” – говорять так віруючі.
Наш час характеризується і звершенням лю­ди­ною багатьох злочинів. Але найстрашнішим злочином є свідоме позбавлення себе життя або самогубство. Суїцидоманія стала найпоширенішим явищем сучасності. Самовбивство відбувається з різних причин психологічних, соціально-побутових, особистих. Багато хто забуває, що головним винуватцем і причиною самогубства є зневіра і людський ворог, дух темряви, злоби – диявол.24
У зв’язку з цим можна стверджувати про чуттєву нечутливість людини нового часу, про її безсердечність, омертвіння на фоні розгулу пристрастей. Нова людина не любить, вона займається любов’ю. Вона не смиряється – вона пробує пристосуватися. Вона не розкриває в собі образ Божий – вона робить собі імідж. До речі над останнім працюють тисячі різних освітніх установ, організацій, проектів, менеджерів і т.д.
Це звичайно не означає, що людина епохи глобалізму позбавлена яких-небудь містичних інтересів. На місці віри в Живого Бога в неї виникають язичницькі забобони. Вона вірить в найпримітивнішу астрологію, у “свою зірку”, в екстрасенсів, в переселення душ, в парапсихологію, в тарілки, в долю, в суспільну думку, в силу грошей, в демократію. Вся ця мішанина вторгається в життя людини під єдиним лозунгом плюралізму. Поняттям такого плюралізму є свобода, або вседозволеність. Істини як такої тут не існує і не може існувати.
Заявлена свобода творчості сьогодні переступає всілякі межі і вторгається в святая святих, ображаючи тим самим почуття віруючих. Згадати хоча б останні фільми, навколо яких виникав ажіотаж і не вщухала словесна перепалка:­ ”Останні спокуси Христа”. Позитивними героями сьогоднішніх кінострічок, які претендують на світову славу є Юда, диявол, первосвященик Анна. Коли з’явився на телеекранах фільм Мела Гібсона “Пристрасті Христові”, можливо навіть і як реакція на все вищезазначене, його відразу ж охрестили як антисемітський. Постмодерніс­т­ський Юда виступає як мудрець і спаситель світу, свята рівноапостольна Марія Магдалина так і залишається нерозкаяною. Голгофська жертва стає якимось абсурдом, а Христос не воскресає. Таким чином віра християн стає приниженою, якимось непорозумінням. Що ж пропонує нам замість Євангелія глобалістично-постмодер­ністська інтерпретація – тотальний сумнів світу, в якому немає ні Краси, ні Добра, ні Любові, ні Істини, ні Бога. Постмодернізм іде ще далі за Ніцше, він не просто “вбиває Бога” він перетворює Його в ніщо, в маску.
Ми стаємо свідками того, як на наших очах змінюється мовний код цивілізації, який намага­ється зкинути з корабля сучасності всі святині християнського світу, всі цінності християнської культури, розчинивши їх в життєвій баналь­ності середньої людини-споживача. Завдання такої цивілізації зробити все для того, щоб люди­на відчувала себе в цьому світі самовпевненою і самозадоволеною. І тому всі духовні вершини повинні бути принижені або навіть знищені, а якщо і такі є то, нехай валяються в руїнах, а навколо них ми створимо цілий інститут дослід­ження і не більше. Останнє твердження яскраво може бути проілюстроване ситуацією навколо відродження національних святинь в Україні. До сих пір знаходяться і такі горе-патріоти та радєтєлі соціальної бідності, які не можуть змиритися з тим, що відроджені Свято-Успенський і Михайлівський собори, відроджені і інші святині та святі місця в Києві. За їхнім твердженням нехай би це все лежало в фундаментах і в руїні. Так, наприклад, дебати, які точаться нав­коло питання відроджувати чи не відроджувати Десятинну церкву – перший храм Київської Руси-України, свідок Володимирового хрещення: ті хто виступає проти говорить за те, щоб він залишився в історичних фундаментах. Ось бачення тих, хто хоче взагалі Православ’я в Україні показати тільки у фундаментах – ось ідіть і дивіться яке ваше Християнство, зруйнували і достатньо. А що ж будемо відроджувати, як будемо будувати Україну? Будемо будувати Україну у вигляді масонських пірамідок, які розляглися по площі столиці і навіть увінчують деякі архітектурні “шедеври-храми”.
Психоаналітики ХХ–ХХІ століть констатують тривожні шизоїдні і параноїчні синдроми сучасної цивілізації, обтяжені яскраво вираженими некрофільськими тенденціями. Символіч­но виражене прагнення людини до мертвого і штучного в цьому світі веде до неї все що не народжується, не розквітає, не росте і не плодоносить. Людина некрофіл – плід технічної еволюції. Це неочікуваний підсумок незавершеності, відкритості людини, одна із альтернатив людської еволюції. Пристрасть до розпаду, загибелі, смерті і відсутність любові до Бога і ближ­нього компенсуються в такій людині пристрастя­ми до речей технічного порядку – до автомобілів, електроніки, комп’ютерів, на які людина переносить свої турботи і навіть ніжить все це.25
Особливим знаковим показником міської культури стали штучні квіти, які розміщуються буквально всюди – в дорогих магазинах, в офісах, багатих готелях, ресторанах і навіть у храмах. Ще зовсім недавно кілька років тому – паперові та пластмасові квіти були показником міщанства і провінціалізму, побутової грубості. Тепер це престиж і процвітання.26
Сьогодні християни досить часто вбачають небезпеку і “антихристові знаки” в так званому штриховому коді. Вірити в це, як ознаку кінця світу і печать антихриста – це значить неправильно розуміти те, від чого попереджав нас Господь. Вірити в те, що якісь числа і позначки можуть впливати на совість людини – означає багато віддавати на відкуп магії, ідолам і всіляким шарлатанам та політичним спекулянтам, які виводячи демонстрації на вулиці, маніпулюють тією ж совістю благочестивих і довірливих християн на свій лад.
Все ж таки сучасна християнська есхатологія наполегливо попереджає, що людська історія не може дати ніяких гарантій проти того, що сучасні і все більш ефективні техніки керування, техніки контролю за поведінкою людей і технології формування масової свідомості не обернуться колись проти самої людини.27
 
Церква перед обличчям апостасії
Дотепер ми говорили фактично про зовнішню апостасію, яка містить в собі відхід від Бога, Його заперечення в цілому. Але, що робиться всередині Церкви, якими є самі християни. Сьогодні чітко можна прослідкувати і таке явище. Ще донедавна ніхто віруючих в Христа не поділяв на практикуючих, тих хто ходить до храму регулярно, хоча б раз в неділю, сповідує Таїнства Церкви і не практикуючих, тих християн, які усвідомлюють себе християнами лише по тому, що колись вони прийняли Таїнство Хрещення, але через проблеми життя і зайнятість поставили Бога в своєму житті на задній план. Зустрічаються ще й такі, які говорять: ”Я православний, але атеїст”. Чи є вихід, апостасія всередині Церкви? Здається, що авторитетним в цьому питанні може бути архиєпископ Аверкій з його вченням про проникнення духу антихриста в середину Православ’я останніх часів. Так в цьому відношенні святитель вбачав три рівні такого відступлення. Перший рівень відступлення у втраті сили всім Християнством. Коріння цього він вбачає ще в розколі Заходу і Сходу.28
“Про яку єдність християн сьогодні може йти мова, коли практично всюди і майже всіма відкинута істина, неправда всюди панує. Справжнє духовне життя серед людей, які називають себе християнами, вичерпалось і замінене життям тілесним, життям тваринним, яке возноситься на п’єдестал і прикрите ідеєю так званої благодійності... І це підтримують сучасні священнослужителі. Втрачаючи підґрунтя в самій основі своєї віри, християни, зараженні земною суєтністю позбавлені живого контакту з благодаттю Святого Духа”.29
Другий рівень такого відступництва, за святи­телем Аверкієм полягає в тому, що Православні церкви, ступаючи в ногу з часом, відмовляться від деяких традиційних форм церковного життя і еклезіологічних положень і також відпадуть від Передання. Вже сьогодні заклик до нововведень у Православ’ї є спробою пом’якшити різке заперечення цього світу Православ’ям, або зробити Православ’я менш дивним в очах представників ліберального секуляризму.
Протягом останніх десятиліть християнство старанно спустошувалось просвітительським раціоналізмом. Богослови (протестантські, католицькі і навіть православні) намагались раціонально обґрунтувати християнську віру. Містика старанно виштовхувалась. Все це робилось під гаслами “нового шляху православного богослів’я”. Такі богослови нерідко піднімають питання про “оновлення Православної Церкви” про “реформу застійного Православ’я”.
Сьогодні на лице втрата багатьма православними і навіть цілими церквами першопочаткової християнської любові, без якої все передання стає осудом, а не джерелом благодаті. Виключна винятковість однієї із Церков, бороть­ба за першість, ксенофобія, фанатизм – все це духи, які паразитують в серцях православних.
Втрату сили справжнього Православ’я можна бачити і в тому, що здебільшого Церкву сприймають як перш за все земну організацію. Приналежність до містичного Тіла Христового змішується в свідомості багатьох людей з членством в тій чи іншій церковній партії. Тоді дозволеним стає сплюндрувати життя людини під претекстом “чистки в Церкві”. В цих умовах клірики, миряни і ченці намовляють один на одного, розпочинають один одного ненавидіти. Недаремно деякі видатні пасторологи сучасності внесли в свої праці питання про взаємну любов і повагу між пастирями.
“Партійна свідомість” у Вселенському Православ’ї досягла небаченого масштабу. Ті, хто володіють оцією партійною свідомістю вже втратили уявлення про святість, справжнє буття і природу Церкви. Канонічністю – цим головним знаряддям в полеміці розпочинають маніпулювати і помилково змішують її з “визнанням” однієї Церкви іншими Церквами.30Канонічним стає той хто “найканонічніший”.
Парадоксальним є і те, що на наших очах поряд із відступництвом відроджуються храми. На прикладі нашої країни можна говорити про час великого будівництва і відтворення зруйнованих колись храмів. Але чи вони наповнені вщент віруючими, чи звучить в них щира молитва. Ми бачимо, що грубий і вульгарний матеріалізм минулого, носії якого сьогодні намагаються втертися в довіру і стати союзниками Церкви, намагався не викорінювати остаточно серед людей віру. Необхідно було зруйнувати людину не фізично, а як релігійно-моральну особистість, і тому темні сили, вирішивши, що перший етап боротьби закінчений, перейшли до другого. Їх нова тактика – залишити і навіть відновити храми із каменя, але зруйнувати храм людської душі. І все це нерідко підтримується Церквою, церковними людьми під виглядом і маскою свободи віросповідань.
В нас сьогодні відкриваються монастирі, які повинні бути серцем християнства, церквою в Церкві. Але чи бачимо ми справжнє духовне наповнення в цих монастирях. Дух лібералізму і релігії компромісів готовий перетворити такий монастир на явище соціального служіння, дати сучасним монастирям своєрідну рекламу благодійності. Поставити ченця перед камерою для того, щоб запитати його про обряди і традиції народу під час того чи іншого релігійного свята, а чим займається монастир сьогодні. А про молитву, чернече стояння і подвиг поговоримо потім, це зараз не цікаво. Лібералізм, який проникає і в церковне середовище не розуміє, що таке молитва. Для нього чернече життя – егоїзм.
Ми всі знаємо, якою силою володіє Божественна літургія. Багато хто із священнослужителів стають байдужими сьогодні до богослужіння. Віяння споживацького світу торкнулися і церковного кліру. Звичайно такий стан називають в Пастирському богослів’ї обмерщінням. Але ж це ще не відповідний термін, що характеризує сучасний стан церковного люду. В храмі людина зустрічається ще з одним явищем – читанням на кліросі, яке схоже на “скоромовку”. Молитва не тільки стає для більшості віруючих незрозумілою, але і нудною. Для педагога, читця і лектора необхідно вивчати техніку мови, а зараз ніхто і не піклується про те, щоб навчити псаломщика хоча б ясно і чітко читати. Літургічне богослів’я в Православній Церкві – одне із найбільших духовних багатств, а через незрозуміле читання богослужбові тексти залишаються закритими для віруючих. Не кращою є справа із співом, проповіддю.
 
Місія Церкви сьогодні
За своєю сутністю Церква – це явлення Царства Божого, яке прийшло в силі в цей світ. Про це нове царювання Бога благовістив Сам Господь наш Ісус Христос, Єдинородний Син Божий, Який став і Сином Людським, ввійшов у історію і освятив час світу. Тому Церква Хрис­това виконує свою спасительну місію в історії – і буде її виконувати до кінця віку.
Ми є людом Божим, християнами, яким довелося жити на зламі тисячоліть і століть. Сьо­годні все навколо нас розвивається бурхливо і стрімко, хаотично і безладно. Ми всі стали свід­ками прискорення історичного розвитку. Нове століття, як і тисячоліття обіцяє бути зовсім не таким як попереднє. Нас очікують нові зміни в соціальній і культурній сферах. І як завжди Церква буде покликана розрізняти знаки часу, почути, що Дух говорить церквам (Об. 2:7). Цю звістку з висоти не можна переплутати з “духом віку цього”. Тому почутість гласу Божого і донесення Божественної вістки до світу – в цьому суть пророчого служіння Церкви.
Як наше служіння може здійснюватися, як його побудувати чи переосмислити? Завдання не просте. Ще донедавна ми говорили про легалі­за­­цію церковної діяльності після більш як 70-ти­­ літнього полону в лещатах безбожників і ате­їстів.­ Але випробовування, які випали на долю нашої Цер­кви в ХХ столітті, привели нас не до поразки, а до духовної перемоги: ”В світі будете мати скорботу, але мужайтеся: Я переміг світ” – каже нам Сам Христос Бог” (Ін. 16:33). Церква­ до цих пір не може вийти із такого гнітючого ста­ну. Ще голосно звучать слова реабілітації, повернення цер­ковного майна. Ще до цих пір не всі храми повернуті Церкві. Але поруч із цим крокують більш серйозні і глобальні проблеми. Поняття предстояння пастиря в сучасному світі,­ роль ми­рян, місії Церкви стали на часі. В світі, де етніч­ні і конфесійні громади живуть поруч із космопо­літичними мегаполісами, а національні культури вступають в конфлікт і навіть борються за вижи­вання, важко ска­зати якою повинна бути проповідь Церкви. Світ став сповідувати прагматичні принципи ефективності, зручності і задоволення.­ Отже перед священнослужителями і мирянами нашої Церкви стоїть до цих пір проб­лема самоідентичності і самоусвідомлення своєї приналеж­ності до більш як багатотисячної цивілізаційної культури і тисячолітньої християнської Ру­си-України. Саме такі постулати ми повинні піднес­ти на хоругву нашої боротьби за ствердження Помісності Української Пра­вослав­ної Церкви.­
Зазвичай подібні проблеми завжди хворобливі, перемінні, потребують терпіння, знання, досвіду. Їх поява свідчить перш за все про те, що перший етап, етап відродження нам все таки вдалося подолати. Наступає другий етап який слід направити в правильне русло і правильним шляхом. І тому сьогодні як ніколи необхідно говорити про підвищення якості духовної освіти і творчий розвиток богослів’я в нашій Церкві. Ми усвідомлюємо необхідність підготовки пастирів, утверджених у вірі і духовному переданні Церкві і в той самий час широко освічених, патріотів, які усвідомлюють специфічні особливості сучасного світу, і зокрема українського суспільства. Нинішні пастирі покликані передавати церковний досвід і знання не тільки в храмі але й за його межами.
Участь Церкви і її місія це не тільки питання співвідношення чернечого аскетичного досвіду, з однієї сторони і парафіяльного душепіклування з другої. Це і участь Церкви в соціальному служінні і соціальному житті. Частково це торкається і відношення до сучасних політичних процесів, а також церковної оцінки різноманітних ідеологічних побудов, які інколи суперечать вченню Церкви. Не можна також допустити, щоб віра Церкви перетворювалась в форму ідеології або використовувалась політичними силами старими і новими у своїх цілях. Як було зазначено вище Церква живе в історії і поклика­на брати участь в ній, але в той же час Церква стоїть над цим світом – оскільки вона відкриває врата вічності, вже в цьому світі навертаючи людину на шлях Богоспілкування. І парадокс церковної місії в цьому світі полягає в тому, що сила церковного впливу на світ прямо залежить від можливості Церкви бути більшою за цей світ, перевищувати його, бачити його очима Божими. В противному випадку Боголюдська природа Церкви може бути спотворена.31
Взагалі всі проблеми, які виникають перед Церквою можна звести до таких проблем, які лежать в площині еклезіологічній – тема Церк­ви,­ її Боголюдської природи і її історичного буття; антропологічній – тема людини, створеної за образом Божим і покликаної здійснювати волю Твор­ця в природному і соціальному світі і етичній – проблема, яка не може існувати без першої і другої.
У зв’язку з цим виникає питання про неабиякий авторитет ієрарха у Церкві. Питання про церковне лідерство, яке вбирає в себе всю повноту влади у Церкві було досить актуальним в часи святителя Іоана Золотоустого. Найбільш гостро про проблему авторитету єпископської влади в Церкві говорив святитель Григорій Богослов. Його повчання з точністю можна віднести до сьогоднішніх днів:“...коли здається із серця вигнано всілякий страх, коли благочестя показується в тому, що лише осуджується нечес­тя інших, коли ловлять гріхи інших не для того, щоб оплакати їх, а щоб осудити і рани інших взяти на виправдання своїх власних. О, як­би то була боротьба за істину!” – зітхає святитель Григорій Богослов. Яким же повинен бути сучасний православний єпископ:
– Він повинен мати повне уявлення про походження і священність влади, яку приймає як простий домобудівничий тайн Божих.
– Він повинен мати всі необхідні для своєї місії моральні і духовні якості.
– Він повинен діяти із відповідальністю і поводитись тактично, не перетворюючи свою духов­ну владу в деспотизм і не дозволяючи будь-якої автономності по відношенню до Тіла Церкви.
– Він повинен стати мудрим в оцінці всього того, що відбувається в світі з благорозумною готовністю відповідати на кожний актуальний діалог, який торкається духовних пошуків або духовних проблем людини в наш час.
– І насамкінець, сучасний ієрарх ніколи не повинен забувати, що є “служителем Христовим”.
Сучасною необхідністю для Православної Цер­­кви є велика відповідальність і оновлення свого відношення до святоотцівського передання. Православній Церкві необхідно виробити правильний підхід до всіх процесів, які відбуваються у світі, для того щоб рухатися далі. Об’єднана Європа в своєму нинішньому складі або в перспек­тиві об’єднання всіх європейських народів, прос­то зобов’язана буде опиратися на Православ’я, його дух і традицію. Перспективи сучасної місії Православ’я визначаються від того, чи будуть ви­рішені внутрішні проблеми єдності Вселенського Православ’я. Чи воно буде єдиним церковним тілом. А для цього необхідно виріши­ти проблеми тих церков, які ще залишаються невизнаними, або не входять в сім’ю Православ­них Помісних церков. Оновлення традиційного спілкування Помісних Православних церков дасть змогу впливати на ті ж самі глобалізаційні процеси.32
Звідси і наш успіх у спілкуванні і діяльності з іншими християнськими течіями. Сьогоднішній екуменічний рух втратив свою силу. Заклики до єдності всіх християнських церков втратили свій сенс і стали відкинутими багатьма церквами, через те, що є утопічними. Право­слав’я разом з іншими церквами може спілкува­тися про об’єднання зусиль навколо морального та соціального стану людського суспільства. Тіль­ки така співпраця може дати конкретні результати і Християнство в цілому тоді протистоятиме ліберальному секуляризму.
Міжрелігійні діалоги між Православ’ям і Ісламом, з однієї сторони, і з Юдаїзмом, з іншої; вже сьогодні є характерним прикладом міжрелі­гійного співробітництва на початку ІІІ тисячоліт­тя. Діалог повинен відсунути в бік недовір­ли­вість, що виникає через історичні рани минулого. Не дивлячись навіть на трагічні події сьогодення, їх протиріччя, пов’язані із встановленням світового нового порядку ми не повинні втрачати надії на спільне протистояння силам зла, які заправляють цим світом. Міжрелігійні діалоги Православної Церкви не повин­ні вести до синкретизму або спотворення вірнос­ті особливостей релігійних передань. Місія Православ’я полягає сьогодні в тому, щоб також і свідчити про себе у секуляризованому світі.33
Церква повинна допомогти сучасній людині від­­новити в її свідомості істинне відношення до Бо­га і світу. Для цього Церква і взагалі релігія повинна звільнитися від тягаря історичного ми­ну­лого і підготуватися відповідно до оновлення ду­­ховних шукань сучасної людини, які можуть створити ще кращі передумови для суспіль­ства, з більш людськими структурами і відношеннями.
Християнська Церква, не дивлячись на есха­тологічну перспективу свого вчення про перемо­гу в Христі національних і інших різниць, під­хо­дила послідовно і спокійно до національного колориту і самобутності народів. Прийняття націй в нову реальність церковного тіла визначалось їх духовною місією в світі, згідно якої проповідь Євангелія, хрещення і участі віруючих в тілі Церкви здійснювалась на кожному місці і в кожній епосі як прояв Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви. Однак, місцевий прояв таїнства Церкви для формування­ місцевого церковного тіла визначає його відношення і до нації, так як існування нації нерозривно пов’язане із місцевими рамками. Таким чином, зв’язок локальності нації з місцевим проявом таїнства Церкви, був істинним проявом втілення не тільки таїнства Церкви, але й перспектив націй, а саме тому адміністративна орга­нізація помісних Церков не ігнорувала особливостей національного духу і культурного спадку християнських народів. Звідси і право нашої Церкви бути Помісною Церквою українського народу, покликаною нести своє спасіння в конкретних умовах і серед конкретної нації.34
Християнські Церкви змушені сьогодні переглянути принципи своєї діяльності. Вони не повинні заключатися тільки в соціальній сфері служіння. Церкви повинні свідчити, що сіль хрис­тиянських цінностей ще не втрачена. Ці цінності повинні сьогодні відображати головну суть місії Церкви у світі.
Час від часу в людських суспільствах, навіть таких, що втратили взагалі релігійні основи життя, випливає дивне, малозрозуміле і романтичне слово – покаяння.
Двохтисячолітня історія християнства, яка зна­ла Єдиного Безгрішного, свідчить, що людина завжди залишалася і визнавала себе грішною. Мало того, чим вище вона піднімалася духовною ліствицею, тим більше вона наближалася до святості, тим більше вона каялася в своїх гріхах.
Багато хто запитує себе: за що Господь нас так суворо карає? Але правильніше було б сказати: за що Господь ще нас терпить? – Він терпить нас ради невимовної милості Своєї, ради молитов угодників Своїх, невідомих світові, – терпить, очікуючи нашого покаяння...
 
 
[1] Доповідь виголошена на Помісному Соборі Української Православної Церкви Київського Патріархату, що відбувся 15 липня 2004 року в м. Києві у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі.
 
1. Різдво Христове та його онтологічне значення для людства. Доповідь Патріарха Київського і всієї Руси України Філарета на Всеукраїнській Міжнародній християнській Асамблеї з нагоди 2000-ліття Різдва Христового “Заповідь нову даю вам: любіть один одного” (Ін. 13, 34) 17–18 лютого 1998 року // Патріарх Філарет. Доповіді. Т. 5. с. 312.
2. Доповідь Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета на Помісному Соборі з нагоди 2000-ліття Різдва Христового 9–10 січня 2001 року // Патріарх Філарет. Доповіді. Т. 5. с. 429.
3. Всеволод Чаплин, протоиерей. Глобализация и “глобализм”: новые возможности, новые угрозы./www.bogoslov.ru/.
4. Филарет (Вахромеев), митрополит. Глобализация с богословской точки зрения. /www/bogoslov.ru/.
5. Николаева Олеся. Православие и свобода. – М., 2002. с. 283–284.
6. Филарет (Вахромеев), митрополит. Вступительное слово на конференции Русской Православной Церкви “Православное учение о Церкви” Москва, г/к “Даниловский” 17–20 ноября 2003 года. /www.bogoslov.ru/.
7. Всеволод Чаплин. Вказана праця. /www.bogoslov.ru/.
8. Николаева Олеся. Православие и свобода. – М., 2002. с. 295–300.
9. Андрей Кураев, диакон. О нашем поражении. /www.wco.ru/biblio/books/worldend/.
10. Николаева Олеся. Вказана праця. с. 251.
11. Там само. с. 252
12. Рафаил, архимандрит. О науке, искусстве и спорте. . /www.wco.ru/biblio/books/rafail1/.
13. Владислав Свешников, протоирей. Очерки христианской этики. “Паломник” 2000. с. 93.
14.Всеволод Чаплин. Вказана праця. /www.bogoslov.ru/.
15.Илларион (Алфеев). Христианство перед вызовом воинствующего секуляризма. Доклад на международной конференции “Социальное учение Православия в современном обществе”, Москва, 15 марта 2004 года. /www.wco.ru/biblio/books/alfeev/.
16.Там само... /www.wco.ru/biblio/books/alfeev/.
17.Филарет (Вахромеев), митрополит. Глобализация с богословской точки зрения. /www.bogoslov.ru/.
18. Антоний (Блум), митрополит. Труды (Таинство любви. Беседа о христианском браке). М.: “Практика”, 2002. С. 477–478.
19.Владислав Свешников, протоиерей. Очерки христианской этики. “Паломник” 2000. с. 67.
20. Там само. С. 115.
21.Николаева Олеся. Вказана праця. с. 351.
22. Рафаил, архимандрит. За что Господь нас терпит? . /www.wco.ru/biblio/books/rafail1/.
23.Владимир Зелинский, священник. Благодарение жизни. От биоэтики к премудрости (попытка православного осмысления). /www.wco.ru/biblio/books/zelinsky/.
24.Никольский Павел. Главный виновник самоубийства диавол. /www.wco.ru/biblio/books/suicide/.
25. Николаева Олеся. Вказана праця. с. 371.
26. Там само. С. З71.
27. Андрей Кураев, диакон. О нашем поражении. /www.wco.ru/biblio/books/worldend/
28.Дамаскин, иеромонах. Церковь перед лицом отступления (Архиепископ Аверкий и его учение о проник­новении духа антихриста в среду Православия последних времен), с. 13–20.
29.Там само. С. 14.
30.Там само. с. 20–24.
31.Филарет (Вахромеев), митрополит. Православное богословие в новом веке. /www.bogoslov.ru/.
32.Дамаскин (Папандреу), митрополит. Православие на пороге третьего тысячелетия. К. 1999. с. 7.
33. Там само. с. 9.
34. Там само. с. 27.
 
архиєпископ ДИМИТРІЙ (Рудюк),
кандидат богословських наук