До недавнього часу в Україні існували 2 монастирі, які мали статус Лаври іще з дореволюційних часів – Києво-Печерська та Почаївська. В Росії також було 2 монастирі, які мали статус Лаври – Троїце-Сергіївська та Олександро-Невська. 24 вересня 2004 р. в Донецьку відбулися урочистості з нагоди надання Свято-Успенському Святогірському монастирю статуса Лаври розпочалися подячним молебнем на площі перед кафедральним собором та урочистою академією в Оперному театрі. Урочистості очолив Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан), який перебував з архіпастирським візитом на Донеччині.
Відродженню монастиря і святкуванню передувала велика робота по його відновленню, в тому числі коштами Донецької ардміністрації. і от тепер Українська Православна Церква Московського Патріархату має в Україні 3 монастиря зі статусом Лаври. Всі вони розміщуються на території країни як намисто – на заході центром релігійного життя є Свято-Успенська Почаївська Лавра, в центрі – Києво-Печерська і на сході тепер є іще одна – Святогірська. Всі вони в різний час були проголошені державними антирелігійними заповідниками. Боротьба радянської влади з “кублами мракобісся”, як у 1920-1930 рр. називали православні монастирі, була дуже гостра, і силовими методами радянська держава домоглася утворення антирелігійних заповідників на території пограбованих і сплюндрованих монастирських подвір¢їв.
Тому є потреба дослідити різні за походженням історичні джерела щодо процесів перетворення вищезгаданих монастирів на заповідники і сучасну боротьбу за скасування статусу заповідника для кожного з них. Оскільки це питання є великим і багатоплановим для огляду, то метою даної публікації є тільки побіжний огляд проблеми і публікація матеріалів з різних джерел – радянcького часопису “Безвірник”[1] та підбірки інтернет-публікацій про надання Святогорському монастиреві статусу лаври.
Якщо розглядати періоди перебування в статусі державного антирелігійного заповідника українські монастирі, які нині мають статус лаври, то найменший термін припадає на долю Почаївської. За останні 200 років існування Свято-Успенської Почаївської лаври, вона була осередком Православної Церкви і в Російській імперії, і у відродженій Польській державі 1918-1939 рр., і в Генеральній Губернії і навіть після встановлення радянської влади після ІІ Світової війни і входження західноукраїнських земель до складу УРСР у 1944-1945 рр. Після розподілу польських земель у 1799 р. постала Волинська єпархія в складі Російської Православної Церкви, а владики до 1919 р. титулувалися як “Волинські й Житомирські”. У 1831 р. Почаївський монастир було повернуто православним, з 1843 р. Св. Синодом РПЦ йому було повернуто статус лаври і він став кафедрою Волинського архиєрея. До 1841 р. там перебувало і єпархіальне управління. З квітня 1902 р. Волинську катедру очолював єп. Волинський Антоній (Храповицький) (1864-1936), одночасно він виконував обов¢язки священноархимандрита Почаївської лаври, під проводом якого вона стає русифікаційним центром, виходив друком чорносотенний “Почаївський листок”.
Відомим архипастирем, з ім¢ям якого було пов¢язане існування Почаївської лаври був Діонісій (Валединський) (1876-1960) – Блаженійший митрополит Варшавський і всієї Польщі, магістр богослів¢я. З 27 лютого 1923 р. – митрополит Варшавський і Волинський і всієї Православної Церкви в Польщі, священно-архімандрит Почаївської Свято-Успенської Лаври з правом носити білий клобук з діамантовим хрестом. Він залишався на становищі Предстоятеля Православної Церкви в Польщі до 22 червня 1948 р., коли у Польській Народній Республіці Церкві було надано автокефалію Московським Патріархатом.
Про русифікаторську діяльність в Почаївській Лаврі і про ускладнення розвитку українського руху в зв¢язку з протидією частини духовенства писав проф. Іван Огієнко в листі від 14 лютого 1922 р.: “На Волині є велика Святиня, – Почаївська Лавра, куди сходиться з усіх кутків український люд тисячами і Свята Лавра мусіла б відограти своє колосальне значення в справі українізації Церкви. На жаль, в цей час на чолі Лаври стоїть архим. Дамаскин, – людина зовсім холодна до українізації, і тому, покіль він буде на чолі Лаври, ніякі наші заходи для використання Лаври немислимі. Отже, беручи це на увагу я... прошу Вас, Високодостойний Пане После..., постійно звертати його особливу увагу на можливу величезну ролю Св. Лаври Почаївської, в разі коли вона стане хрестовим світлом для люду українського, який зможе чути там проповідь і Службу Божу рідною мовою. Значіння Лаври стане могутьо-великим і для зміцнення православія; При лаврі може заснуватись і друкарня, і школа. Зрозуміло, що архимандрит Дамаскин, маючи й невелику освіту та й неприхильний до наших релігійно-церковних сучасних потреб, не в силі бути відповідним сучасній історичній ролі Лаври, а через те ігуменом Лаври належало б поставити людину освічену, яка б це все зрозуміла і зуміла привести Лавру до старовинно-традиційного історичного великого значіння і ролі для оборони і зміцнення Православія серед українського люду”[1].
Після закінчення ІІ Світової війни Волинь увійшла до складу УРСР і внаслідок т. зв. “конкордату” 1943 р. Православна Церква отримала можливість існувати в радянській державі, але тільки у складі Московського Патріархату. Після смерті І.В. Сталіна в березні 1953 р. певну рівновагу, яка зберігалась у церковно-державних стосунках після 1943 р., було порушено. В період хрущовських гонінь наступ на Почаївську Лавру став справжньою війною уряду проти власного народу, який захищав храми від несподіваної навали. У збірнику українського християнського самвидаву діаспори “Мартирологія Українських Церков” були опубліковані численні документи про війну між владою і народом, який всіма можливими засобами перешкоджав зачиненню Свято-Успенської Лаври впродовж 1960-1980-х років[1]. Про одну з відомих останніх спроб залучити Свято-Успенської Лаври до справи перетворення її на заповідник свідчить збірник публікацій наукової конференції, опублікований у Тернополі в 1995 році[1].
Про Києво-Печерську Лавру написано дуже багато праць як в церковному середовищі[1], так і про перетворення її на державний антирелігійний заповідник у 1926 році[1]. Там було відкрито Культурно-історичний заповідник “Всеукраїнський Музейний Городок” (ВМГ), першим директором якого у 1924-1935 рр. був історик і археолог П.П. Курінний (1894-1972). Підставою для цього стала постанова ВУЦВК та РНК УРСР “Про визнання колишньої Києво-Печерської лаври історико-культурним заповідником і про перетворення її на всеукраїнське Музейне містечко” від 29 вересня 1926 р.
Саме на ВМГ покладалося завдання створити нову систему антирелігійних музеїв з колишніх храмів та церковних споруд, там же зберігалися пограбовані церковні речі, які не були вилучені в процесі пограбування коштовностей, а також виховувалися нові радянські музейницькі кадри. До цієї справи намагалися прилучити й Софійський собор, перетворивши подвір¢я колишнього Софійського монастиря на філію Лаврського заповідника. Але справа з остаточним перетворенням храму на музей не рухалася.
Цим, напевно було викликано появу листа директора Державного культурно-історичного заповідника ВМГ П.П. Курінного від 20 березня 1931 р. за № 08011 до Наркомосу УСРР. Він писав: “Всеукраїнський Музейний Городок просить остаточно вирішити та поставити на розв`язання перед ВУЦВК справу про ліквідацію релігійного життя в Київському Софіївському соборі, про утворення в ньому антирелігійного музею та про приєднання його на засадах філіалу до Всеукраїнського Музейного Городка, оголосивши його заповідником”[1]. Далі він скаржився на те, що хоча до цього часу т. зв. Софійське подвір`я фактично знаходиться в управлінні Музейного Городка, але юридичний стан його до цього часу не оформлений і це перешкоджає нормальному веденню господарства та охороні коштовних історичних пам`яток[1].
Директор ВМГ в листі подає і причини звертання до НКО – листування з владою з приводу Софійського філіалу триває вже кілька років, але справа ще й ускладнюється, оскільки НКО вимагав для себе окремих приміщень. Тому Курінний П.П. вважав за необхідне встановлення єдиного господаря всієї Софійської садиби, який би міг передати деякі приміщення іншим установам на засадах оренди. Отже, “для зосередження в одних руках справи керування найвидатнішими пам`ятками старовини в м. Києві та використання їх з антирелігійною метою, за такого господаря треба визначити Всеукраїнський Музейний Городок”[1].
В часописах було повідомлення, що його буде перетворено на державний заповідник, причому не в наукових, а виключно в антирелігійних цілях. Директором новоствореного заповідника став І.М. Скуленко (1901-1990)[1]. Іван Михайлович до того працював науковим співробітником в Музеї історії Лаври. На роботу в новостворену філію його призначив Н.О. Багрій, видавши наказ про призначення І.М. Скуленка завідуючим Софійською філією ВМГ[1].
Тут слід зазначити, що перед тим, як очолити Софійську філію Всеукраїнського музейного городка в Києво-Печерській Лаврі у 1934 р., Іван Михайлович Скуленко очолював Антирелігійний музей якраз у тому самому першому будинку відпочинку, який було створено на базі ліквідованого Святогірського монастиря. У 1937 р. було заарештовано і директора Лаврського заповідника (Всеукраїнського Музейного Городка) Назара Багрія і директора Софійського філіалу ВМГ Івана Скуленка. Вони пішли по одній слідчій справі. Але якщо Н. Багрія розстріляли, то І. Скуленко відсидів два роки в одному з таборів і був відпущений на свободу[1]. Під час слідства, коли Скуленка допитували, він повідомив, що з грудня 1932 р. до березня 1934 р. він знаходився у відрядженні, одночасно працюючи в Лаврському заповіднику[1]. Відрядження було йому надане для організації Вседонбаського антирелігійного музею під назвою “Святогірський філіял ВМГ” при 1-му Всеукраїнському будинку відпочинку. Скуленко розповів слідчому, що спочатку при Святогірському антирелігійному музеї було влаштовано антирелігійну виставку з експонатів, що були звезені з розорених Святогірського монастирі та м. Ізюм.
Але здійснена спроба утворити місцевими співробітниками виставка була невдалою і викликала критику навіть “свідомих представників пролетаріату”. Тому керівництво 1-го Всеукраїнському будинку відпочинку в Донбасі звернулося до ВМГ та Спілки безвірників УРСР за допомогою у справі організації музею. І.М. Скуленко з 1926 р. працював науковим співробітником ВМГ і мав великий досвід такої організації і тому його й було виряджено до Донбасу для методичної допомоги. Про подальшу долю облаштування цього Донбаського будинку відпочинку і музею див. публікацію, яку вміщено нижче.
В роки ІІ Світової війни Києво-Печерський монастир відновив свою роботу після відходу радянських військ і початку окупації. Але з поверненням радянської влади і відновлення УРСР заповідник в Києво-Печерській лаврі знову відновив свою роботу. У 1960-ті рр. на вістрі хрущовського гоніння Лаврі загрожувало закриття так само як і Почаївській. Справа могла закінчитись повним підпорядкуванням всіх споруд на території монастиря структурами заповідника. Великою заслугою тогочасного Високопреосвященнішого Митрополита Київського і Галицького Філарета (Денисенка) є обстоювання за монастирем хоча б якоїсь частини будинків для ченців від повного поглинання заповідником.
Разом з відновленням церковного життя після святкування 1000-ліття хрещення України Руси 1988 р. і проголошення незалежної Української Держави у 1991 р. на території заповідника почалися нові процеси. Тепер уже заповідник є гнаною структурою, який витискають не тільки з монастирського подвір¢я. Але й взагалі йдеться про його ліквідацію. З протестом в пресі виступають і співробітники заповідника, зокрема однією з останніх публікацій в газеті “Дзеркало тиждня”є стаття “Кому повернуть хрести?”, автором якої є Григорій Полюшко, завідуючий відділом Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника[1].
В статті йдеться про те, що “останнім часом з’явилося багато чуток про нібито підготовлений указ Президента України про передачу всієї території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника з усіма його музейними зібраннями церковній общині “Києво-Печерська Свято-Успенська лавра”. У передвиборних листівках кандидата в президенти від влади також звучали заяви про те, що в разі обрання його президентом він передасть церкві всі культові споруди й майно, яке перебуває у віданні держави. Невідомо, це пов’язано з підтримкою церквою кандидата в президенти чи це лише піаровий хід, але будь-якій розсудливій людині зрозуміло: реалізація цього недалекоглядного плану може завдати непоправної шкоди українській культурі[1].
Автор статті нагадує, що “ще 21 березня 2002 р. глава держави підписав указ “Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій”, у якому Кабінету міністрів було доручено сформувати міжвідомчу комісію й розробити до 1 вересня 2002 р. перспективний план заходів, спрямованих на повернення релігійним організаціям культових споруд і церковного майна, що перебувають в державній власності й використовуються не за призначенням. Відповідно до цього указу, держава зобов’язана повернути “все й уся” церковне релігійним організаціям, оскільки воно використовується державою не за призначенням. І в цьому криється велика загроза багатьом державним музеям та історико-культурним заповідникам, частина з яких розташовується в колишніх монастирських і церковних приміщеннях, а чимало мають у своїх зібраннях предмети, що за бажання легко можна зарахувати до церковного майна – адже указ не дає роз’яснень із цього приводу. Значною мірою це стосується Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника та новоорганізованої 1988 р. Києво-Печерської Свято-Успенської лаври (чоловічого монастиря) Української православної церкви Московського патріархату. Їй держава передала в безплатне тимчасове користування культові споруди та майно на нижній території колишньої лаври. Неважко здогадатися, що одним із вагомих аргументів появи указу Президента України стала вимога нової общини Києво-Печерської Успенської лаври передати їй усю територію колишньої Києво-Печерський лаври з пам’ятниками архітектури й музейними фондами... Останніми роками стосунки між музеєм і монастирем набули дуже скандального характеру, спровокованого захопленням ченцями низки музейних корпусів”[1].
Ця та інші публікації в церковній та світській пресі свідчать про напружені стосунки між науково-дослідницькими структурами, які зосереджені в музеях, що утворились в свій час в колишніх монастирях і храмах під ідеологічним тиском радянської влади та нинішнім священноначалієм Православних церков в Україні, яке незалежно від приналежності, звичайно прагне перетворити музеї на діючі храми.
Але при тому виникає нова низка проблем. Це питання працевлаштування музейних співробітників, яких можуть залишити без роботи, незважаючи на великий досвід зберігання храмових споруд, їх опису та дослідження. До того ж тривалий час ці музеї утримувались і реставрувались державним коштом. І взагалі, ті храми-музеї, що залишились, були часто захищені в свій час від зруйнування саме науковцями і музейщиками, які розуміли історичне і культурне значення цих споруд для українського народу.
Таким чином храми можуть стати діяючими церквами, але при тому утворюється досить велика спільнота скривджених людей. Цьому можна зарадити дуже просто. Якби хтось зруйнував існуючу в наших землях традицію, коли переможці ліквідують ознаки присутності переможених, виганяючи їх і переслідуючи всіма можливими способами.
Натомість, як у всьому цивілізованому світі, можна було б ставити питання не або-або”, а зробити так, щоб спільними зусиллями і Церкви і дослідників-науковців дбайливо зберігались стародавні українські храми і монастирі, де відновилася б Служба Божа і чернече життя, вивчалась і публікувалась церковна книжкова старовина, ілюстровані і науково опрацьовані описи храмових споруд, історичні нариси та багатотомні дослідження.
 
 
***
Нижче публікуються матеріали з різних джерел про історію Святогірського монастиря, які покликані з різних точок зору висвітлити сторінки його історії.
 
 
О.Г.Наталушко
ЧЕРВОНІ ГОРИ АРТЕМА – ШАХТАРСЬКА ЗДРАВНИЦЯ
(Історичний нарис про колишній Святогорський манастир)
 
Феодальна фортеця
До Жовтневої революції колишня царська Росія була густо всіяна кублами мракобісництва – багатющими манастирями, лаврами, церквами, “пустинями”, каплицями і т.д. Сотні років попи, ченці та інші слугівники божі дурманили релігією мільйони пригнічених трудящих мас. Манастирі, що будувалися коштом визиску трудящих, були вірною підпорою царизму, вогнищами релігійного дурману, а за старих часів – військовими фортецями та найжахливішими в¢язницями, в яких світські і духовні сатрапи живцем ховали своїх супротивників, здебільшого повстанців та бунтарів проти ганебного ладу.
Одною з таких фортець і був колишній Святогорський манастир, на р. Дінці, який після Жовтневої революції волею трудящих перетворений на перший Всеукраїнський будинок відпочинку гірників, металургів, хіміків і колгоспників Донбасу.
Зовнішнім виглядом гори Артема справляють прекрасне враження. Чудова картина розгортається перед очима глядача, коли наближатися до гір Артема від вокзалу станції Святогорськ.Над річкою Дінцем вип¢ялись білі і жовті крейдяні виступи. Особливо ефектно виділяється величезна крейдяна скеля. З її верхів¢я відкривається чудова панорама лісів та широких колгоспних ланів, перетятих глибокими ярами, а внизу над Дінцем біліють будинки відпочинку. Ще краща перед глядачем відкривається панорама з найвищого узгір¢я правого берега Дінця над крейдяною скелею. Скільки око бачить, розляглися бори і лани. На обрію в тумані вимальовуються Оскільські гори гори та ледве мріє місто Ізюм
Скелясте місце над Дінцем серед густих лісів над глибокою річкою очевидно з давнини приваблювало людей. Скелі, урвища, ліси являли собою природню фортецю. Ще й досі збервглися катакомби та печери, побудовані, як видно з їх конструкції , в прадавні часи для воэнноъ мети. Встановлено, що тут був підземний хід до самого Дінця. Багато печер уже завалилась.
Сотні років ці гори з печерами були порубіжними фортецями Російської держави. Про виникнення Святогорського манастиря не зберіглося певних історичних документів. Час його заснування губиться в ХІІІ-ХІУ століттях. У давньому манастирському “синодику”, що зберігся по цей час, сказано:
За многими татарскими разорениями я за частою переменою строителей, не обретено, кто изначально изобрел здесь святое жительство и в горе устроил кельи и церковь
Існує кілька переказів церковних історіографів, які приписують заснування манастиря то київським манахам, що немов би тікали з Києва після зруйнування його монгольським ханом Бату 1240 р., то грецьким манахам з Афону у ХУ столітті. Але усі ці версії однаково бездоказові і малоймовірні.
Лише в ХУІ столітті, а саме під роками 1525, 41, 55, 71 зустрічаються перші документальні звістки про Святогір¢я, як про манастир-фортецю. Цікавий документ, який зберігся від тих часів, має виключно військовий характер.
Пятая сторожа… стояти сторожем на Святогорской горе, не сей стороне, на левой против святых гор. Стояти им, укрываясь в луке против Святых гор и по иным местам” (Роспись Донецких сторожей князя Тюфякина, 1571 г.).
У 1595 р. ца Борис Годунов, посилюючи південні рубежі, за 18 кілометрів від Святогорської фортеці побудував Цареборисівську фортецю на 3500 чоловіка війська в мирний час, з тим, щоб на випадок залога збільшувалася до 5000 чоловіка. Донецькі сторожі і фортеці у ХУІ та ХУІІ ст. охороняли південні кордони Московського феодального царства від орд кочовиків. Так зване “святе місце ”, що його оточують з трьох боків укриті густим лісом круті гори, було безпечним сховищем для військової засідки та втікачам з полону.
У 1624 р. в літописних документах уже згадується Святогорський манастир, як важлива царська фортеця. Перший цар дому Романових піклується про святогорську братію і підтримує її. В “синодику” зазначено, що 1624 року ігумен Симеон з братією одержав царську грамоту і “ругу” (утримання) в м.Білгороді.
По указу великого князя Михаила Федоровича всея Росии велено успения пресвятыя богородицы Святогорского монастиря черному попу Семиону с братией, или кто по нем в том монастыре буде, давать годовые руги в Белгороде; ржи по 12 четвертей, по тому ж из Белгородских, из таможенных кабацких доходов
Таким чином Святогорський манастир у ці часи вже ясно виступав як прикордонна фортеця Московського царства та як феодал-кріпосник по відношенню до навколишнього населення. Водночас він був уже і середовищем релігійного одурманення трудящих. Московські царі щодалі більше приділяють уваги манастиреві, зміцнюють його не тільки “кабацькими доходами”, а й зброєю та військовим знаряддям. Так, наказом чугуївському воєводі в 1671 р. приписано:
“ И ты-б, по указу великого государя, Святогорскому монастырю, что на Северном Донце, игумену Корнилию с братией велел дать в Чугуеве пороху ручного, свинцу полдесят гривенок с распиской”.
Уже в 1658 р. при манастирі було три мідні гармати і одна чавунна. Остання зберіглась й до наших днів, і нині перебуває в музеї Першого Всеукраїнського бубинку відпочинку.
У ХУІ і ХУІІ століттях Святогорський манастир уже був добре обладнаною фортецею, оточеною валами з підземними печерами. Обслуговувався манастир рабською примусовою працею селян. Чого вимагали від селян манастирі, ясно видно з літописних документів ще за 1391 рік:
“Церковь наряжати, монастирь и двор тынити, хоромы ставити игуменов, сеять, жать и свозити, сено косити и на двор привозити, рыбу в загонах бити , неводом ходити, пруды прудити, бобров осенью ловити. На великдень, на петров приходити к игумену с подарки, к монастырскому празнику приводити жювицю рожь молотити, хлеб печь, солод молоть, пиво варити, зелено вино гнати, лен прясти, а ежели игумен приедет в село, то давати игуменовым коням по мере овса.
Це далеко не повний прелік манастирського здирства, але й воно вже дає певну уяву про долю кріпаків. У ХУІІ столітті селянство центральних місцевостей Російської держави почало масами тікати від тяжкого гніту бояр, поміщиків, манастирів і попівства. Багато селян тікали на Донецькі степи, шукаючи вільних земель, але й тут вони потрапляли в лабета експлуататорів. Поміщики-землевласники захоплювали в свої руки великі простори кращої землі і всі основні галузі промислового виробництва. І одним з найбагатіших землевласників тут був Святогорський манастир, що незгірше від бояр та поміщиків закабалював трудящих.
На початку ХУІІ ст., під час так званої, за висловом дворянської історіографії, “смути” в Росії. Цареборисівськка фортеця значно розширилася і залюдніла. Святогорський манастир був тоді одним з найдальших південних міст на Україні. В ньому була озброєна гарматами варта. Ріка Донець тоді була судоходна і по ній сторожа доставляла сюди байдаками хліб із Білгорода й Чугуєва, їздила на Дін. На байдаках манахи подавали звістки військовим залогам про наближення татар, про селянські заколоти. На манастир нерідко нападали не тільки татари, але й безземельні селяни, втікачі від поміщиків. Так, наприклад, 1644 р. манастир пграбували “воровские черкасы”, тобто місцеве українське населення, що складалося здебільшого з селян утікачів з під панської неволі. Напевне між манастирем і селянами немало було сутичок, бо в царських охоронних та даровизних грамотах манастиреві кілька разів згадується про захист манастирських маєтків. Так у царській грамоті манастиреві за 1644 р. говориться:
А буде донецкие черкасы учнут к ним проситься в монастырь для моления и для иных каких дел, они б (очевидно військо) черкас в монастырь не пускали и от них отговаривались всяким обычаем, чтобы над ними черкасы обманом какого дурно не учинили.
За вірну підтримку царської кріпосницької політики царі щедро обдаровували монастир, даючи і гроші, і зброю, і хліб, і військо, а також спеціальними грамотами закріплювали за манастирем право на землю, ліси, сіножаті, рибну лювлю та на закріпачення селян. 1679 р. за царською грамотою:
А около того монастиря лесных угодий пустошить и в Северном Донце рыбу ловить тех городов жителям не велеть, чтобы того монастыря архимандриту с братией было чем впредь питаться.
1682 р. – нова царська грамота, в якій говориться:
И мы великие государи, пожаловали Святогорского монастыря архимандрита Иоиля с братией велели… впредь погодно давать в той монастырь деньги из таможенных кабацких доходов, а воск из кабацких же ставов межовых, а хлеб из Валуйских житниц…
Крім царських подарунків, манастиреві багато дарували поміщики. У ХУІІ столітті земельні володіння манастиря простягалися на 50 кілометрів. Манастиреві належали найбідьші і найбагатіші рибні угіддя. Наприкінці ХУІІ століття манастиреві належало 27.000 десятин землі та 2000 кріпаків. В 1685 р. роль Святогорської фортеці замінив заново сформований Ізюмський полк, що розташувався в манастирі, Цареборисові і Лимані. З цих часів починається значне будівництво в манастирі. Слобожанщина колонізується, царське військо тіснить татар і манастир поступово втрачає стратегічне значення воєнної фортеці, залишаючись лише кріпосницьким великим маєтком та вогнищем релігійного дурману.
З кінця ХУІІ і до кінця ХУІІІ ст. Святогорський манастир був немов парафіальним центром всього Донецького краю. Манахи користувалися великими привілеями і жорстоко пригноблювали кріпаків. За найменші провини проти манастиря, за найменші порушення рабських релігійних звичаїв та приписів манахи люто катували селян, замикали їх у підземні в¢язниці, душили димом, палили на вогні, замордовували до смерті. Святогорський манастир довгий час був одною з найжахливіших в¢язниць. При манастирі була спеціальна “підворотна” в¢язниця, з якої ніхто ніколи не виходив живим. Найбільше заслав у в¢язницю до Святогорського манастиря жорстокий кат, прилуцький магнат-поміщик і білгородський архієрей Іосаф Горленко (1705–1754 р.р.), якого церква 1911 р. оголосила святим. Нижченаведені виписки з архіву святогорського синодика за 1729 р. яскраво говорять про нелюдські катування в¢язнів у Святогорському манастирі.
Митрофан Шейников держал Серапиона скована и прикована к стене… мучил огнем и дымом и едва не душил до смерти, а пекарский монах Иринарх бил смертным боем.
На цього Шейнікова, що був архімандритом Святогорського манастиря, та на інших манахів селяни з села Маяків подавали 1735 р. скаргу такого змісту.
Архимандрит построил себе на монастырской мельнице забавные светлицы и держал в тех светлицах крестьянских жонок, и той же мельницы дворника, Федора Почесна, двух дочерей, которых ему, архимандриту, сводничает их мать. И к тем жонкам он, архимандрит, многократно по всей неделе ездит и в третьем часу ночи с иеродиаконом Александром да с черкасами, с девятью, с келейниками, с собой привозит всякие пьяные напитки и с теми прелюбодейками его пьють и припасают ему, архимандриту, есть всякое мясное, и на тех забавных банкетах бывают игры в гудки и скрипки и при том скачки и пляски. И с той забавы по утрам в монастыре он, архимандрит, париться в бане, а пар подают ему медом.
А от виписка з другої скарги селян села Ново-спаського:
Оный же архимандрит держит нас в цепях и железах недель по пяти и больше и, держав, бьет плетьми, палками, пинками смертным боем, и бив палки, бросив в тюрьму, мучит голодной смертью, угрожает разорить всех до конца и искоренить”.
Звісно, що на такі скарги в ті часи ніхто не звертав найменшої уваги. Адже правове становище кріпаків було гірше від худоби. Після таких скарг манахи ще більше глумилися над кріпаками. І лише зрідка поодинокі манахи виявляли деяку крихту жалю до кріпаків. Так, манах Василь Косий записав у своїй проповіді:
Мы же, иноки, обижаем и грабим, продаем братий наших, истязуем их, бичуем без всякой жалости, аки звери дивни на телеса их наскакующие”.
Але такі поодинокі голоси без сліду губилися на тлі спокійної узаконеної жорстокості визиску та гноблення кріпаків. Ці знущання та катування, освячувані релігією, були навіть детально розроблені в церковно-манастирських правилах. От характерна виписка з манастирських інструкцій, як катувати:
Како обвиняемый пытается. Наложа на голову веревку и просунув деревянный клап, вертят им, да оный измученным бывает. Ежели лопается череп и мозги истекают – да преставиться”. Пояснення до цієї винахідливості “смиренних іноків” зайві.
Походи царя Петра і на Азов, поширення кордонів Російської імперії до Азовського і Чорного морей, заселення Слобожанщини манастиря. Царсько-поміщицька влада настільки зміцніла, що велика більшість манастирів, як воєнні фортеці, непотрібні стали. Усі церкви й манастирі були обернені на слухняний у царських руках аппарат духовного пригноблення трудящих. Певна фодальна самостійність манастирів поступово касується. Все духівництво за царськими реформатами стає лише духовною поліцією, жандармерією в рясах. 1786 р. за царювання Катерини ІІ її фаворит, князь Потьомкін Тавричеський, побувавши в Святогорському манастирі, дуже уподобав його місцевість і попросив царицю подарувати йому цей манастир з усіма володіннями. У своєму листі до цариці він, називаючи Святогорський манастир “раєм земним”, просить подарувати йому цю “рищицю на берегу Донца”… (27 тисяч десятин землі і 2 тисячі кріпаків!).
Цариця відповіла таким листом:
Друг мой сердечный, князь Григорий Александрович! Дав тебе рай земной сегодня, как ты называешь ту дачу, которую ты у меня просил, прошу тебя, если вздумэшь оную паки продать, предпочтительно мне оную продать. Прощай, бог с тобой, я ужасно как слаба. Екатерина.
1787 рю Святогорський манастир був закритий. Директор катеринославської потьомкиної економії, Ф.Корбе, описав усе манастирське майно і забрав його, а манахів розпорядився виселити. Залишилося тільки два попи при одній церкві.
Минуло 50 років. Царсько-поміщицька кріпосницька держава почала хитатися. Щороку наростав серед народних мас протест проти царсько-поміщицького деспотизму. В різних кінцях держави вибухають стихійні селянські повстання проти поміщиків.
Протягом 1842-1848 рр. селянські повстання збільшились у 5 разів порівняно з попереднім 10-річчям. Ці повстання демонстрували величезну стихійну силу селянського революційного руху, його волю до боротьби проти кріпацтва.Поміщики, відстоюючи свої маєтки, беруться до посилення релігійного впливу на маси: будується багато нових церков та манастирів, збільшується чорна армія попівства. За 25 років царювання Олександра І було відкрито 4 манастирі, а за 30 років царювання Миколи І відкрито аж 32 нових манастирі. Крім того відновлено багато нових манастирів, закритих за цариці Катерини ІІ. 1842 р. нащадок Потьомкіна, Олександр Потьомкін, подав прохання до синоду відновити Святогорський манастир, обіцяючи відвести манастиреві 70 десятин землі і допомагати грішми. Синод та цар Микола І не забарилися вдовольнити прохання поміщика. Спішно виділили штат манахів з Глинської пустині, на чолі з Арсенієм Митрофановим, що був призначений на настоятеля, і 8-го квітня 1844 р. манастир відкрили.
Околишні помішики, а особливо Потьомкін, постійно підтримували манастир грішми, дарували різни церковні речі, манастир хутко розростався. Спершу тут оселилося 12 манахів, а через 6 років їх уже налічувалося до ста чоловіка. Будувалися нові церкви, відновлювали завалені печери. Біля колишнього військового сховища розкопали склеп, де було 12 гробниць різних поміщиків, і збудували олексієвську церкву, яку успадкували поміщики Потьомкіни. Поруч із цією церквою збудували трапезну церкву, упорядкували в крейдяній скелі старі келії, де раніш були засідки для сторожі. Поруч із келіями відновили миколаївську церкву.
Спішно вигадували легенди та “сказання” про чудотворні ікони, цілющий стовп, що допомагає від зубів, коли його гризти, та інші дурниці. Миколаївську церкву відновив поміщик Іван Малиновський і на його честь її переіменували на іванівську. 1851 р. поміщиця Катерина Шабелівстка відбудувала церкву на крейдяній скелі і сходи до неї на 437 ступеньок, накриті довгою галереєю. Того ж року поміщики Потьомкіни та Голубові збудували покровську церкву та дзвіницю. За 2 кілометри від манастиря відновили так зване “святе місце” – площу на кілометр довжиною і чверть кілометра шириною, оточену з трьох боків скелями та горами. Тут збудували церкву і сім будинків, і назвали це місце “Арсенієвським скітом”. Скіт давав значні прибутки.
Поміщики будували не тільки церкви, але й житла для манахів. Поміщиця Шабельська на свої кошти збудувала гостинний корпус, поміщиця Іловайська збудувала інший корпус. Графиня Ланська дала багато грошей на спаську церкву і спорудила за 7.000 крб. коштовний іконостас.
9 років будували головний успенський собор. Цар Олександр ІІ і поміщики подарували собору багато цінних речей: золотих і срібних лампадок, хрестів, ікон, оздоблених діамантами. Увесь собор тоді коштував 600.000 крб. Закінчили його будувати 1868 р. Поступово манастир обростав маєтками, промисловими підприємствами. Ломіщики Мінченкові відписали за дешеву ціну кілька водяних млинів на Дінці, сукновалку, 93 дес. Лугів та 197 дес. лісу. Потьомкіни, крім 70 десятин, ще відрізали 300 десятин землі.
Незабаром у манастирі зівівся власний затворник. Це був недоумкуватий курський купець Іван Крюков. Він сидів кілька років у крейдяній скелі в затворі. Від його затвору на десятки метрів чувся огидний сморід. По його смерті манахи продавали прочанам з його могили землю. Спершу манахи підсипали могилу, а потім викопали біля неї яму, в яку щодня привозили свіжу землю. Тут сидів за столиком манах і щодня продавав жменями святу землю.
Щороку збільшувалась кількість прочан. Придушене кріпацтвом, а після скасування кріпацтвом, коли цар Олександр ІІ “звільнив” селян від кріпацтва і разом від землі, розорюване податковим гнітом та промисловим капіталом, селянство тисячами йшло до манастиря топити в релігійній сивусі своє горі і злидні. Після домашніх гнітючих злиднів, після довгої подорожі, стомлені, змучені прочани приходили в манастир. Багатство манастиря, чудова природа, розкішна оздоба церков, що виблискували золотом, сріблом, діамантами – все це ніби гіпнотизувало пригноблених трудящих. А манахи розповідали про різні чудеса, говорили, що й вода, і земля, і дерева – все тут святе та чудодійне. Крамниці жваво торгували святою водою з Дінця, хрестиками, іконами, землею, камінчиками та всяким іншим мотлохом.
У церквах, у темних печерах попи й манахи закріпляли віру царів, поміщиків, проповідуючи покору гнобителям. Це була велика фірма релігійного дурману та найбезсоромнішого обману. Розповідаючи про чудеса, брехали манахи безоглядно. Наприклад, говорили вони прочанам, що Святогорські печери доходять аж до Києва. На кожному звороті в печерах, біля церков, святих джерел та могил сиділи манахи, вимагаючи пожертвувань на чудодійні ікони святогорської, охтирської, казанської, неопалимої та інших богородиць, на манастир, на мощі, на віру і т.д. і т.інш. Потоками брязкотіли в карнавки, на тарілки та в капщуки копійки трудящих. Ще нижче схилялися покірні голови, пригнічені жахами примарного пекла. А в цей час у дворянському корпусі, в гостинниці для “чистої публіки”, тобто купців, лихварів, чиновників і інших паразитів, манастирські слуги частували дорогих гостей-покровителей манастирськими винами. Медами і різноманітними стравами.
Жиріючи на народній темряві і злиднях, Святогорський манастир проіснував аж до Жовтневої революції.Перед Жовтневою революцією манастир був великим землевласником і капіталістом: він мав 2.500 десятин землі, сотні десятин землі, сотні десятин лісу, млини, крупорушки, сукновалки, цегельний і свічний заводи і 2.000000 крб. Золотом у банках.
Під час першої революції, 1905 р., Святогорський манастир так само люто, як і інші манастирі та попівщина, цькував революційних робітників та селян. Горлаті архідіакони виголошували анафеми революціонерам, благословляли криваві розправи карних козацьких загонів.
Під час громадянської війни 1917–20 рр. манахи підтримували кожну куркульську банду, не говорячи вже про денікінську. 16-го грудня 1919 р. Червона армія назавжди вигнала білогвардійців. Кілька офіцерів з манахами намагалися затримати червоноармійський загін, стріляючи з кулеметів, установлених на святогорській скелі. Нестримним наступом червоноармійці хутко вибили білогвардійців з манастирської фортеці.
Коли вже контрреволюційні банди відступали під натиском Червоної армії, манахи спробували полякати людей “чудесами”. Вони рознесли чутку, ніби на старому дубі, що ріс в Арсенівському скіті, невидимо з¢явилася ікона чудотворця Миколая, і дуб набув цілющих властивостей. Та брехня вже успіху не мала.
 
Шахтарська здравниця ім. Артема
Після закінчення громадянської війни ще 2 роки сиділи манахи в манастирі, в безсилій люті набріхуючи на радянську владу.Але від минулої бундючності не залишилося й сліду. 1922 р. з вимоги шахтерів Донбасу партія і уряд постановили закрити це старе кубло релігійного мракобісся і заснували тут Перший Всеукраїнський будинок відпочинку ім. Артема. Відтоді Святогір¢я почало хутко мінятись. Манастир назавжди зник. Народжувався прекрасний городок здоров¢я, відпочинку, культури. Кожного року виростали нові просторі, світлі будинки, розчищалися алеї, насаджувалися дерева, клумби. 1922 р. тут відпочивала, набираючи здоров¢я, перша сотня шахтарів Донбасу. Перший будинок відпочинку був розташований в колишньому “дворянському корпусі” і пропустив за сезон 400 чоловіка.
У 1923 р. обладнали гостинний корпус і будинок відпочинок вже збільшився до 500 ліжок. У 1924 рю будинок відпочинку вже приймав зразу 800 шахтерів. У 1925 р. на хуторі, де був свічний завод, відкрили степовий виселок. Того ж року в сосновому бору на місці зруйнованих дач графа Рибоп¢єра розпочали будувати лісовий виселок. Будуючи нові будинки, заразом перебудували і манастирські будівлі, пристосовуючи їх для нових потреб: відновили пекарні, кухні, а в колишній трапезній влаштували їдальню. У колишній спаській церкві, що стоїть на найвищій “Фавор-горі”, устаткували елечтростанцію, збудували новий міст через Дінець і розпочали будувати водолікарню, яку закінчили в 1926 р. Того ж року розпочали будувати лісовий табір молоді на 220 ліжок та літній корпус для матері й дитини.
У 1927 р. закінчили будувати другий лісовий виселок з пропускною спроможністю на 660 ліжок. У 1928 р. в колишній покровській церкві устатковано прекрасну водолікарню, яка пропускає 400 чоловіка. У водолікарні є вуглекислі ванни, солярій, стат-душі і інш. Того ж року спорудили естокаду через луки біля с.Банного, пустили до вокзалу мотовоз. 1929 р. збудували гарну їдальню в лісовому таборі молоді. Там же споруджено 10 дерев¢яних каркасів для полотняних наметів. У 1933 р. на горах біля степового виселку збудували табір для піонерів на 300 ліжок.
Перший Всеукраїнський будинок відпочинку являє собою величезний профілактичний заклад з пропускною спроможністю 46 тисяч чоловіка на рік. Він працює круглий рік. Прекрасні краєвиди, здорові кліматичні умови, сполучення річки, гір, соснового бору – все це прекрасне оточення, поєднане з останніми досягненнями медичної науки і техніки, поставлено на службу трудящих. Десятки тисяч кращих шахтарів, металургів, хеміків, колгоспників Донбасу провели тут не один місяць, набираючи здоров¢я та радісно відпочиваючи, щоб з новою енергією і завзяттям продовжувати велику справу будування соціалізму.
Навколо шахтарської здравниці розрослися великі підсобні господарства на 1400 гектарів землі. Молочна ферма, на якій зараз налічується 200 коров, постачає відпочиваючим щодня свіже молоко. Цілі табуни курей, гусей, качок, череди свиней, велика пасіка на 200 вуликів, фруктові сади – це база для харчування спочиваючих. З ранньої весни спочиваючи мають свіжу городину. Парникове господарство, теплиці, оранжереї забезпечують спочивальникам свіжі огірки, салат, спаржу вже з квітня місяця.
Будинок відпочинку і далі зростає і міцніє. Партія та уряд поставили перед Наркоматом здоров¢я завдання – довести кількість ліжок до 6.000 (тепер тут близько 3000 ліжок) і перетворити будинок відпочинку на соціалістичний городок культурного відпочинку, на основі найновіших досягнень науки. Вже два роки тому розпочали в широкому масштабі роботі: будують нові корпуси, спортивні площадки, впорядковують шляхи, береги Дінця.
Робітники й кологоспники Донбасу в свєму будинку мають не тільки здоровий і культурний відпочинок. Тут створені всі можливості для підвищення політичності свідомості, для розвитку художніх смаків. Культурно-масова й художня робота провадиться в різноманітних формах. У кожному виселки щодня відкрито бібліотеки з великим вибором художньої, наукової та прикладної літератури. У читальнях є всі центральні і місцеві газети та журнали. При клубі видаються на руки шахи, шашки, доміно, музичні інструменти.
Кращі театральні колективи відряджають до будинку відпочинку свої бригади. Заслужені артисти опери, драми, балету часто бувають тут. Крім того, в кожному виселку є просторі кінотеатри. Перед кожним екраном побудовані естради, на який виступають і видатні артисти і робітничі театральні гуртки. Центраьна кіноплоща розташована на широкому колишньому цвинтарі. З 1925 р. будинок радіофіковано, а з 1931 р. працює радіостудія. З 1930 р. постійно працює художник по оформленню та художньому оздобленню городка відпочинку. Двічі на місяць відбуваються лекції спеціалістів по металургії та вугільній промисловості.
В городку відпочинку є три музейні виставки: санітарно-гігієнічна, антирелігійна та краєзнавча. Антирелігійна виставка влаштована за допомою центральної Ради Спілки безвірників України та Київського Музейного городка. Вона розташована в колишніх манастирських печерах. На виставці показано багато цікавих експонатів та історичних документів колишнього Святогорського манастиря. Ця виставка приваблює не тільки відпочиваючих, а й колгоспників околишніх сіл.
Оглядаючи виставки, робітники й колгоспників пригадуєть минулі темні часи, коли сюди приходили сотні тисяч пригнічених трудящих, проливаючи сльози перед позолоченими іконами. Вийшовши з цих печер, гостріше відчуваєш красу і радість нового соціалістичного життя і гарячою вдячністю проймаєшся до тих, хто боровся і бореться за це життя. Одним з видатних борців за сучасне радісне життя був тов. Артем.
Ще їдучи поїздом, здалеку бачиш з вікна вагона велетенську фігуру пам¢ятнику, що стоїть вище гір, вище дерев. Це пам¢ятник Федору Андрійовичу Сергеєву, якого трудящі всього Союзу, а особливо шахтарі Донбасу, знають під ім¢ям Артема. Уже 22-річним юнаком тов. Артем боровся в Харкові 1905 р. проти царизму. Після поразки першої революції, Артем до 1909 р. працював у підпіллі. 1906 р. він був учасником ІУ партз¢їзду в Стокгольмі. 1909 р. його заслано на каторгу в Сибір. Через рік він утік із каторги і емігрував за кордон, спершу в Японії, потім у Китай, і нарешті в Автралію, працював то вантажником у порту, то чорноробом на залізниці. Працюючи робітником, тов. Артем безперестанку вчився. Він добре володів французькою, англійською і німецькою мовами. Водночас він провадив організаційну роботу серед революціонерів емігрантів. У своїх листах він нерідко писав: “Зрелище нерганизованных масс для меня невыносимо”.
1917 р., після Лютневої революції, тов. Артем повернувся до Росії і з усім запалом узявся до революційної роботи. Ще до організації Червоної армії тов. Артем організував на Україні червоногвардійські загони, які відзначалися залізною дисципліною революційною самовідданістю і хоробрістю та відважністю. По закінченні громадянської війни партія поставила тов. Артема на один з найвідповідальніших постів – головою Центрального комітете спілки гірників. Тов.Артем запалював ентузіазмом шахтарів Донбасу, які відбудовували зруйновану імперіалістичною та громадянською війною вугільну та металургійну промисловість.
24-го липня тов. Артем загинув під час катастрофи аеро-вагона.
Ім¢я більшовика тов.Артема займає почесне місце в історії революційної боротьби нашої країни. Ще за життя В.І.Леніна названо іменем Артема Перший Всеукраїнський будинок відпочинку. В 1927 р. з ініціативи шахтарів Донбасу на одній з вершин Червоних гір поставлено Артему велетенського пам¢ятника на 23 метри заввишки. На пам¢ятнику написані часто повторювані Артемом слова: “Зрелище нерганизованных масс для меня невыносимо”.
Стрункі ряди фізкультурників, що роблять вранці фізкультурну зарядку, квітучий городок здоров¢я і відпочинку яскраво свідчать про високу організованість нашого пролетаріату.
Перший Всеукраїнський будинок відпочинку є гідний пам`ятник Артему.

 
Святейший Патриарх Алексий направил послание по случаю усвоения Святогорскому Свято-Успенскому монастырю статуса Лавры. Религиозная ситуация на Украине…
 
25 сентября 2004 г. в Донецкой епархии Украинской Православной Церкви состоялись торжества по случаю усвоения Святогорскому Свято-Успенскому монастырю статуса Лавры. Торжества возглавил Блаженнейший митрополит Киевский и всея Украины Владимир. По благословению Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II в праздновании приняла участие официальная делегация во главе с митрополитом Крутицким и Коломенским Ювеналием. Святейший Патриарх Алексий также направил послание митрополиту Киевскому и всея Украины Владимиру, архипастырям, пастырям, монашествующим и пастве Украинской Православной Церкви Московского Патриархата. Текст послания ниже приводится полностью.
 
Его Блаженству
Блаженнейшему Владимиру,
митрополиту Киевскому и всея Украины,
архипастырям, пастырям, монашествующим и пастве
Украинской Православной Церкви Московского Патриархата
Ваше Блаженство, возлюбленный о Господе Владыка митрополит, Ваши Высокопреосвященства и Преосвященства, досточтимый отец наместник и братия Свято-Успенской Святогорской Лавры, всечестные отцы, многочисленные паломники, дорогие братья и сестры.
Более тысячи лет минуло с тех пор, как в Киевской купели наши предки восприняли "благое и легкое бремя" (Мф. 11:30) Христова учения, давшего возможность всем последующим поколениям и нам быть причастниками обновленной жизни. Вместе с христианством на Руси получило распространение и монашество.
На протяжении всего исторического бытия нашей Святой Церкви монастыри были и остаются доныне центрами духовного просвещения, хранителями православной веры, училищами благочестия, неложными путеводителями христианской жизни. Немало таких духовных твердынь Православия расположено в пределах Украинской Православной Церкви Московского Патриархата. Среди них Свято-Успенская Святогорская обитель занимает особое место. С момента основания и до сего дня она находится под особым Небесным покровительством Божией Матери. Несмотря на многие трудности и испытания, которые пришлось пережить монастырю за прошедшие годы, он, благодаря заступничеству Царицы Небесной, был и остается неодолимой духовной твердыней Православной Церкви. Нашествие Батыя и Тамерлана, набеги крымских ханов, притеснения римо-католиков и униатов в XVI-XVII веках, времена безбожных гонений в ХХ столетии, – все эти испытания Свято-Успенская обитель мужественно перенесла, явив силу православного свидетельства и верность отеческому преданию.
Многое судил Господь пережить монастырю в минувшие годы. Но во все времена, вплоть до закрытия в 1922 г., его насельники, гармонично сочетая молитву и труд, следовали своему призванию и древним монашеским традициям. Они преобразили Святые Горы в благоухающий сад, исполненный плодов благодати Божией. На камне их веры воздвигнута Свято-Успенская Святогорская обитель – твердыня Православия, которую не смогли одолеть даже многолетние гонения, когда тысячи новомученников и исповедников претерпели страдания и приняли смерть за веру и верность Христу. Лишь Богу ведомо, для скольких людей Святые Горы стали местом встречи со Христом.
Ныне Свято-Успенский монастырь переживает новый период своего бытия – двенадцать лет тому назад в нем вновь была возжена лампада, началось возрождение монашеской жизни, восстановление порушенных в прошлом святынь.
9 марта сего года Священный Синод Украинской Православной Церкви, принимая во внимание большое влияние Свято-Успенского Святогорского мужского монастыря на возрождение Донецкого края и Востока Украины в историческом прошлом и в настоящее время, содействие объединению верующих вокруг канонического Православия, постановил присвоить монастырю статус Лавры. Утверждая это решение и поздравляя всех вас с нынешним общецерковным торжеством, посвященным провозглашению Свято-Успенского Святогорского монастыря Свято-Успенской Святогорской Лаврой, призываю всех вас возблагодарить подателя благо Господа и Его Пречистую Матерь за дарованную духовную радость Торжества Православия.
Выражаю надежду, что Лавра, как и прежде, будет местом, где ищущая, алчущая и жаждущая правды Христовой душа человеческая сможет обрести чистый и неиссякаемый источник спасительной веры православной. Верю, что, Богу содействующу, Свято-Успенская Святогорская Лавра попечением Высокопреосвященнейшего Илариона, митрополита Донецкого и Мариупольского, трудами отца наместника и братии будет способствовать дальнейшему возрождению духа и быта монашеского преемства, сохранению и преумножению традиций монашеского делания, укреплению канонического Православия и духовному единению народа Божия. Слава Богу, и в наше непростое время происходят события, которые достойны быть вписанными в церковную летопись. Свершившееся ныне торжество, явившее единство клира и паствы, убедительно свидетельствующее о верности Матери-Церкви, да будет для всех нас знамением твердой веры, непоколебимой надежды и искренней любви. Молитвенным предстательством Царицы Небесной, попразднство Рождества Которой в эти дни совершает Церковь, да хранит Господь Свято-Успенскую Святогорскую Лавру и вас, собратья архипастыри, дорогие отцы, братья и сестры, на многая и благая лета.
 
+ АЛЕКСИЙ,
ПАТРИАРХ МОСКОВСКИЙ И ВСЕЯ РУСИ[1]
________________________________________________
 
Из истории Святогорской обители
 
На живописном берегу р.Северского Донца, среди меловых гор, покрытых густым лесом, расположилась древняя иноческая обитель – Святогорский Успенский монастырь. Одна из существующих версий его основания предполагает происхождение обители во время возникновения иконоборческой ереси в Византии и связывает его с бегством в русские края византийских иноков. Произошло это в YIII-IX вв. Большая часть гонимых императорами – еретиками православных иконопочитателей, переправившись через Черное море, нашла приют в Крыму, а часть из них поднялась по рекам Дону и Северскому Донцу далее на север. Свидетельством того времени являются многие, до сих пор существующие, пещерные обители на территории Воронежской, Донецкой и Луганской областей, а также Жития святых, в частности свт. Стефана Сурожского, Феодора Студита и др.
Около 860 г. в здешних краях, которые в ту пору входили в состав Хазарского каганата, утвердили и восстановили святую православную веру равноапостольные братья свв.Кирилл и Мефодий (см. Жития святых). О древности в Святогорье христианской веры говорят и современные археологи: на территории, примыкающей к Святым Горам, были найдены многие предметы, относящиеся к христианскому населению.
Погребения возле некоторых городищ (Царино и Зливки), совершенные по христианской традиции, относятся к XI-XIY вв. Памятником этого времени являются сохранившиеся до наших дней Свято-горские пещеры – свидетели древних подвигов братии и трудов первых основателей обители. Первые заметки о Святогорском монастыре появляются в Московских летописях в XVI в.: он упоминается в качестве сторожевого поста Российского государства, т.к. в то время обитель была самым южным русским монастырем в татарской степи, находящимся за "чертою", т.е. за границею.
До начала XYIII в. монастырь не раз подвергался разграблениям от крымских татар и воровских людей, поэтому царскими указами в нем предписывалось постоянно проживать отряду воинов. Кроме того, Святогорский гарнизон, располагавшийся в недрах меловой скалы, имел четыре пушки для обороны, а монастырский синодик 1710 г. сохранил до наших дней имя монаха-пушкаря Иакова. Московские Государи, обращая особое внимание на Святогорскую обитель, предоставляли ей, кроме денежного и хлебного жалованья, огромное количество земельных угодий. Самая ранняя, дошедшая до нас царская грамота относится к царствованию Михаила Феодоровича. Она была пожалована монастырю в 1624 г.
В конце XYII в., с уменьшением опасности от татар, иноки спустились из пещер для жительства к подножию скалы, где и были заложены первые наземные храмы. Переселение "на подол" было также связано с трудностями жизни в пещерах, о которых нам говорит грамота архим. Иоиля 1679 г.: "Он де, архимандрит з братиею, из реки Северского Донца на всякую потребу в монастырь на гору воду носят на себе по ступеням бочками по мере з 200 сажень... и от такия великия скудости в том монастыре старцы не живут, и ныне он, архимандрит з братиею, для зимняго времени и летняго пристанища всяких чинов людям, которыя приходят в монастырь помолиться, под горой на берегу у реки Северского Донца... строит деревянную церковь теплую во имя святых апостол Петра и Павла".
Однако, хотя жизнь и сделалась спокойнее в XYIII в., обитель постигали новые беды, в числе которых были и моровые язвы, уносившие жизни многих из Святогорской братии. Но главная беда случилась в 1787 г. Согласно новой политике секуляризации церковных земель по указу Екатерины II Святогорский монастырь был закрыт, а все его имущество отписано в казну. В 1790 г. Свя-тогорское имение было подарено Императрицей князю Таврическому Григорию Потемкину. В упраздненном состоянии, существуя как приходская церковь, обитель находилась почти 57 лет. Восстановление ее, при деятельном участии новых владельцев Святогорья – князя Александра Михайловича и Татьяны Борисовны Потемкиных, произошло в 1844 г.
Первым настоятелем после открытия был назначен казначей Глинской пустыни иеромонах Арсений (впоследствии архимандрит), который прибыл в монастырь вместе с некоторыми из числа наиболее ревностных Глинских братии. За короткое время Святогорская пустынь процвела "яко крин сельный". Были построены новые настоятельский, братский, просфорный, экономический корпуса, гостинницы, трапезные, а также обновлены древние храмы и пещерные церкви. Кроме того, построена новая церковь с колокольней и заложены Преображенская церковь на вершине горы, Успенский собор и скитской храм прп. Арсения Великого. Как и в Глинской пустыни, настоятелем были устроены столярная, бондарная, слесарная, кузнечная, сапожная, портная и живописная мастерские, пасека и свечной завод. В возрожденной обители был введен Глинский церковный устав, а духовная жизнь братии проходила при старческом окормлении опытных духовников, которые были учениками знаменитого Глинского старца игумена Филарета (Данилевского).
При следующем настоятеле, архим. Германе, было закончено строительство заложенных ранее храмов, а также устроен больничный хутор с церковью в честь Ахтырской иконы Богоматери, трапезный храм Рождества Пресвятой Богородицы и Спасов Скит (на месте крушения царского поезда в 1888 г.). При архим. Германе некогда запустевшая Святогорская обитель была украшена многими царскими дарами и стала известной по всей России. При последующих настоятелях обитель процветала как внешне, так и внутренне, духовно. К ней, как к благодатному месту и источнику живой воды, стекались тысячи паломников из всех уголков тогдашней Царской России. Цветущее внешнее благосостояние было основой для обширной благотворительной деятельности, которая распростиралась как на паломников-богомольцев, так и на жителей окрестных селений.
Революция 1917 г. и приход новой безбожной власти коренным образом изменили дальнейшую жизнь Святогорского монастыря, разграбление которого началось с 1918 г. Все имущество было описано и изъято, кощунства над священными предметами в обители сопровождались избиением и убийством монастырской братии. В короткий срок все насельники были выселены за пределы монастыря, и в 1922 г. советской властью Святогорская пустынь была закрыта, а на ее территории организован Дом отдыха для рабочих Донбасса. Дальнейшее поругание обители проявилось даже в переименовании: Святые Горы были названы Красными.
В 1927 г. как символ победы и господства революции воздвигнут памятник Артему. Возвышавшийся на соседней горе двухэтажный храм Преображения Господня уже был к этому времени взорван. Пришли в запустение и варварски разобраны храмы в Ахтырском, Арсеньевском и Спасовом скитах. В годы Великой Отечественной войны обитель подверглась еще большему разрушению. В1942 г. с разрешения немецких властей, на территории которых находился монастырь, на короткий период обитель была вновь открыта в качестве прихода, но просуществовала недолго. В 1947 г. взорван кладбищенский Всехсвятский храм, а в 1960-х годах уничтожены все монастырские кладбища. После войны в 1950-х годах главная святыня обители, Успенский соборный храм, в краткие сроки перестроен под кинотеатр, а трапезная церковь Рождества Борогодицы – под столовую санатория Артема.
...Однако прошло 70 лет разрухи, и в 1992 г. исполнились пророчества многих Святогорских старцев, которые были свидетелями закрытия обители: монастырь был восстановлен. В 1995 г. с увеличением числа братии началась его реставрация, которая продолжается доныне. На сегодняшний день монастырю переданы все сохранившиеся храмы, бывшие в его ведении до закрытия, строятся новые на месте взорванных, реставрируются обветшавшие здания. А главное – возрождается духовная жизнь монастыря, который становится горящим в молитве светильником Святой Руси, привлекая дивной красотой своих памятников, окруженных чудесной природой, а также стройностью богослужений, присутствие на которых трогает душу и делает ее причастной той силы благодати, которую стяжали на это место многие поколения молитвенников и преподобных, сообщивших своим образом жизни название этой местности "Святые Горы".
© протоиерей Георгий Коваленко `1998
© Официальный сервер УПЦ "Православие в Украине"
 
 
Свято-Успенская Святогорская Лавра (краткая історическая справка)
История этой древней обители уходит вглубь веков. Одна из существующих версий связывает происхождение обители с византийскими иноками, бежавшими от преследования императорской власти в период иконоборческой ереси. Часть монашествующих нашла приют в Крыму, а часть из них, поднимаясь по водным артериям Дона и его притока Северского Донца, основали на их берегах многие пещерные монастыри, сохранившиеся до наших дней.Десять лет назад в Горловской Епархии Украинской Православной Церкви возрожден Свято-Успенский Святогорский мужской монастырь.
История этой древней обители уходит вглубь веков. Одна из существующих версий связывает происхождение обители с византийскими иноками, бежавшими от преследования императорской власти в период иконоборческой ереси. Часть монашествующих нашла приют в Крыму, а часть из них, поднимаясь по водным артериям Дона и его притока Северского Донца, основали на их берегах многие пещерные монастыри, сохранившиеся до наших дней. Предание, записанное в XIX в., связывает Святогорье с Киево-Печерской Лаврой, говоря о том, что часть печерской братии после разорении Киева Батыем ушла в Святые Горы.
Некоторые исследователи предполагают, что в тяжёлые времена турецкого владычества часть иноков, удаляясь со Святой Горы Афон, избрала для пустынножительства данную местность. Первые письменные упоминания о Снятых Горах относятся еще к первой половине XVI века. Обитель неоднократно претерпевала набеги и разорения со стороны крымских татар в XVII веке. Историк ХТХ века Г. Кулжинский свидетельствует, что “Святогорская обитель приняла на себя не один удар диких орд, направленный на Россию и не раз отражала наезды поляков, желавших проникнуть в Русь Православную и полонить ее".
В то время, когда создавалось Русское государство, Святогорская обитель настолько же поработала юго-западу нашего отечества, насколько Троицко-Сергиевская – северо-востоку. Святогорская обитель пережила все ужасы времен Батыя и Тамерлана. Сюда стекался весь юг России славить Бога и просить Его милости, и во дни счастия и в злую годину; сюда на молитву и за благословением приходили русские князья; здесь в пещерах подвизались подвигом добрым молитвенники за благоденствие России, и многие из них скончались в плену даже мученическою смертию...”
Несмотря на тяжелые условия жизни, обитель не запустела, в эти времена она становится также оплотом ревнителей Православия и опорой для многих переселенцев заднепровской Украины, бежавших от притеснений католиков и униатов с целью сохранить в чистоте Православную веру. Во времена правления Екатерины II обитель была упразднена, однако даже к упразднённой опустевшей обители а её праздничные престольные дни стекались многотысячные толпы народа. Усердие простых селян к Святогорской пустыни стало главным фактором для её возобновления. Расцвет обители связан с её возобновлением в 1844 г.
Первыми насельниками Святогорского монастыря стали чада знаменитого старца Глинской пустыни игумена Филарета (Данилевского). За 70 лет существования – с 1844 по 1914 год возобновлённая обитель благодаря трудам настоятеля и братии стала одним из крупнейших монастырей Российской Империи, вследствие чего, ещё до революции по ходатайству верующих паломников, а также запорожского и донскою казачества, неоднократно поднимался вопрос о присвоении Святогорской пустыни статуса Лавры. Однако печальные события и русской истории воспрепятствовали этому. Начиная с 1917 г., монастырь неоднократно претерпевал разграбления, поругания и осквернения святынь, избиения и убийства братии, просиял многими новомучениками и исповедниками. В 1922 г. монастырь был повторно закрыт. В нём был устроен дом отдыха.
В 1992 г. Святогорская обитель вновь была открыта. Следует отметить, что возрождение и процветание Святогорской обители после времени запустения и поругания предсказал её насельник игумен Иоанн (Стрельцов), старец, обладающий многими благодатными дарами. В настоящее время Свято-Успенский Святогорский монастырь Горловской Епархии является крупнейшим духовным центром, окормляющим православную паству Донбасса, Слободской Украины и юга России.
Монастырь известен далеко за пределами Донецкого края – в праздники Святогорской иконы Божией Матери, преподобного Иоанна, Затворника Святогорского, Успения Божией Матери и другие обитель собирает 10-12 тысяч паломников из Украины, России и Белоруссии. 29 декабря 2003 г. состоялся акт окончательном передачи здании, построек, и земель, исторически принадлежавших монастырю. В настоящее время число братии составляет более 100 человек, с каждым годом оно увеличивается. В обители восстановлены 2 скита -Всехсвятский и Преподобных Антония и Феодосия Печерских. В прилегающем к монастырю селе Богородичное открыт храм в честь иконы Божией Матери “Всех скорбящих Радосте”. На 5 монастырских колокольнях собрано 54 колокола, самый большой из, них весом более 6 тонн. В обители организован прекрасный братский хор. В настоящее время возрождение святой обители продолжается во славу Божию и Святой Православной Церкви.
© протоиерей Георгий Коваленко `1998
© Официальный сервер УПЦ "Православие в Украине" (при перепечатке материалов – ссылка желательна
 
 
25.09.2004. СВЯТОГІРСЬК. Предстоятель Української Православної Церкви очолив святкування з нагоди надання Святогірському Свято-Успенському монастирю статусу Лаври. Урочистості, що 24 вересня 2004 р. розпочалися подячним молебнем та святковою академією в Донецькому оперному театрі, 25 вересня продовжилися безпосередньо в Святогірську. Цього дня головна святиня Сходу України зібрала до себе декілька тисяч прочан з Донбасу і всієї України. Зустрічаючи Предстоятеля нашої Церкви намісник Лаври архімандрит Арсеній передав Блаженнішому Митрополиту символічний ключ від обителі.
Блаженніший Митрополит Володимир звершив в Свято-Успенському соборі монастиря Божественну літургію. Предстоятелю співслужили ієрархи Української Православної Церкви, духовенство Донецької та Горловської єпархій, братія монастиря. В урочистостях взяла участь офіційна делегація Руської Православної Церкви на чолі з митрополитом Крутицьким і Коломенським Ювеналієм. На торжестві були присутніми намісники усіх Лавр нашої Церкви – Києво-Печерської, Почаївської, Троіце-Сергієвої та Олександро-Невської.
Напередодні до Лаври прибув Всеукраїнський хресний хід з Феодорівською, Державною та Почаївською іконами Божої Матері. Останню ченці Почаївської Лаври виготовили спеціально в дар Святогірській Лаврі. Після Божественної Літургії Блаженніший Митрополит Володимир передав в дар обителі ікону Успіння Пресвятої Богородиці, яку виготовили майстри Києво-Печерської Лаври. Митрополит Крутицький і Коломенський Ювеналій зачитав вітальне послання Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ та передав в дар монастирю Володимирівську ікону Божої Матері.
Далі від Успенського собору Хресний хід начолі з Предстоятелем вирушив до центрального входу обителі. Блаженніший Митрополит Володимир освятив чотирьохметрове мармурове скульптурне зображення Богоматері-ігуменії, що знаходиться біля входу в Лавру навпроти моста через Сіверський Донець. Після закінчення богослужіння на правому березі Сіверського Донця навпроти Лаври розпочався концерт хорових колективів України – учасників фестивалю “Співочий собор”.
 
24.09.2004. ДОНЕЦЬК. Урочистості з нагоди надання Свято-Успенському Святогірському монастирю статуса Лаври розпочалися подячним молебнем на площі перед кафедральним собором та урочистою академією в Оперному театрі. Урочистості очолив Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир, який перебуває з архіпастирським візитом на Донеччині.
Блаженніший Митрополит Володимир звершив подячний молебень на площі перед Спасо-Преображенським кафедральним собором, що будується в центрі Донецька. Предстоятелю УПЦ співслужили митрополит Крутицький і Коломенський Ювеналій (Руська Православна Церква), митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел, митрополит Дніпропетровський і Павлоградський Іриней, митрополит Луганський і Старобельський Іоаннікій, митрополит Луцький і Волинський Ніфонт, митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон, архієпископ Ровенський і Острозький Варфоломій,
архієпископ Тернопільський і Кременецький Сергій, архієпископ Черкаський і Канівський Софроній, архієпископ Львівський і Галицький Августин, архієпископ Ярославський і Ростовський Кирил (Руська Православна Церква), архієпископ Вишгородський Павел, єпископ Криворізький і Нікопольський Єфрем, єпископ Сумський і Охтирський Іов, єпископ Чернігівський і Ніжинський Амвросій, єпископ Почаївський Володимир, єпископ Васильківський Пантелеімон, єпископ Полтавський Филип, єпископ Сергієв-Посадський Феогност (Руська Православна Церква), духовенство Донецької єпархії.
Присутніми на молебні були представники обласної та міської влади, жителі Донецьку. Привітати новопроголошену Лавру прибули намісники усіх Лавр нашої Церкви: архієпископ Вишгородський Павел (Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра), єпископ Володимир (Свято-Успенська Почаївська Лавра), єпископ Сергієво-Посадський Феогност (Троіце-Сергієва Лавра, Росія) та архімандрит Назарій (Свято-Троїцька Олександро-Невська Лавра, Росія).
По закінченні молебня в Донецькому Оперному театрі відбулася Урочиста академія з нагоди надання Святогірському монастирю статусу Лаври.
Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Володимир у своєму слові акцентував увагу на значенні чернецтва та православних монастирів для створення та збереження духовної культури та історичної спадщини нашого народу, душпастирського та просвітницького служіння нашої Церкви.
Митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон, керуючий Горловською єпархією УПЦ, розпочав розповідь про історію Свято-Успенської Святогірської Лаври та етапи її відродження після богоборчої доби. Докладніше на всіх аспектах багатовікової історії обителі зупинився намісник Лаври архімандрит Арсеній (Яковенко).
Вітальний адрес від Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ оголосив митрополит Крутицький і Коломенський Ювеналій. Він також вручив нагороди Руської Православної Церкви митрополиту Донецькому і Маріупольському Іларіону (орден святого благовірного князя Даниїла Московського ІІ ступеня), голові Донецької облдержадміністрації Анатолію Близнюк (орден святого рівноапостольного князя Володимира ІІ ступеня) та Донецькому міському голові Олександру Лук’янченку (орден преподобного Сергія Радонезького ІІ ступеня).
Блаженніший Митрополит Володимир вручив нагороди Української Православної Церкви митрополиту Донецькому і Маріупольському Іларіону (орден святого рівноапостольного князя Володимира І ступеня), а також тим, хто попрацював на відродженні обителі. Серед нагороджених благодійники і керівники підприємств, скульптори та поети, а також прості майстри, які власноруч відбудовували цю перлину.
Завтра урочистості продовжаться безпосередньо у Святогірській Свято-Успенській Лаврі.
 
Свято-Успенська Святогірська Лавра розташувалася у мальовничому куточку Донбасу у крейдяній скелі над Сіверським Донцем. Час заснування монастиря невідомий. За однією версією обитель заснували монахи-шанувальники святих ікон, які переховувалися у Святогіррі від іконоборців у 8-9 ст. За другою версією обитель заснували ченці Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, які переселилися до Святих гір після розорення Києва Батиєм. За третьою версією печерний монастир заснований монахами-афонцями, які були змушені були покинути Святу Гору Афон під тиском Ферраро-Флорентійської унії. Усі три версії мають право на існування і можливо є продовженням одна одної. Перші письмові згадки про Святогірський монастир відносяться до 15 ст. Святогірська обитель – обитель-сповідниця. Її закривала цариця Катерина ІІ у 18 ст. і богоборча атеїстична влада у 20 столітті. Але кожного разу монастир відроджувався і розквітав з новою силою. Останнє відродження святині розпочалося у 1992 р. А рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви від 9 березя 2004 р. Свято-Успенському Святогірському монастирю було надано статусу Лаври.
 
© протоиерей Георгий Коваленко `1998
© Официальный сервер УПЦ "Православие в Украине" (при перепечатке материалов – ссылка желательна)
 
 
[1] Наталушко О.Г. Червоні гори Артема – шахтарська здравниця. Історичний нарис про колишній Святогірський монастир. – Безвірник. – Х.: Український робітник, 1935. – № 9 (вересень). – С. 11-24.
[1] Лист І.І. Огієнка послу А. Лукашевичу від 14 лютого 1922 р. // Епістолярна спадщина Івана Огієнка (1907-1968) / Упоряд. Ляхоцький В., Московченко Н., Преловська І. – К.: УДНДІАСД, 2001. – Серія “Пам¢ятки” – Т. 2. – С. 173-174.
[1] Звернення до західних урядів, церков і християн у справі переслідування ченців і вірних Почаївської лаври від 30 грудня 1962 р. та інші документи // Мартирологія Українських Церков: В 4-х т. – Т. І. Українська православна церква. Документи, матеріали, християнський самвидав України. – Балтимор, Торонто: Українське Видавництво "Смолоскип" ім. В. Симоненка, 1987. – С. 819-855.
[1] Почаївський монастир в контексті історії та духовності українського народу. Тези наукової конференції. – Тернопіль, 1995, 118 с.
[1] Бібліографія церковних і світських видань про історію Києво-Печерської Лаври дуже велика і може бути предметом окремого дослідження. Див. напр. Одне з останніх видань: Степовик Д. Історія Києво-Печерської Лаври. – К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2001. – 556 с.
[1] Колишня Києво-Печерська Лавра на службі експлуататорів. (Довідкові матеріали по музейному городку) / ред. П. Свензицький. – К.: Вид. ЦР СВБ України та музейного городка, 1935 та ін. З сучасних публікацій див. докладний опис життєпису однієї з перших співробітниць ВМГ Н.В. Геппенер, який здійснив історик С.І. Білокінь разом з публікацією розділу її спогадів про Всеукраїнський Музейний Городок. Див. докл.: Надія Лінка-Геппенер “Всеукраїнське музейне містечко” (Пер. з рос О. Неживого; передмова, примітки – С. Білоконя) // Пам`ятки України. – К., 2003. – № 1-2. – С. 112-145
[1] ЦДАВО України. – Ф. 166. – Оп.10. – Спр. 547 “Доповідні записки групи музейних і біблотечних установ і музеїв та листування з ними про відкриття музею Дніпровського будівництва і Українського технічного музею, оголошення Київського Софійського собору державним заповідником, стан та роботу музеїв. 20 березня 1931 р. – 3 січня 1933 р.”. – Арк. 1. Оригінал. Машинопис.
[1] Там само. – Арк. 1.
[1] Там само. – Арк. 1.
[1] Про першого директора Софійського заповідника див. Преловська І. “Зважаючи на важливість роботи, яку мені пощастило починати, я намагався бути абсолютно об¢єктивним...” До століття з дня народження першого директора Софійського державного заповідника Івана Михайловича Скуленка (1901-1990) // Нові дослідження давніх пам”яток Києва. Матеріали наукової конференції Національного заповідника “Софія Київська” 22-23 листопада 2001 р. – К.: Вид. Центр Національного заповідника “Софія Київська”, 2003. – С. 19-39; Її ж. Іван Михайлович Скуленко (1901-1990) – перший директор Софійського державного заповідника // Київ і кияни. Матеріали щорічної науково-практичної конференції. – К.: Вид. “Кий”, 2003. – Вип. 3. – С. 272-278.
[1] Центральний державний архів громадських об¢єднань України, м. Київ (ЦДАГОУ). – Спр. 613. Дело по обвинению Скуленко Ивана Михайловича по ст. 54. – Т. 1. – Арк. 11. У протоколі допиту І.М. Скуленка від 16 вересня 1937 р. він вказує саме на цей факт, що він завідував Софійським філіалом з 1934 р., а наказ Хвилі А.А. по НКО був у 1935 р.
[1] Іван Скуленко був заарештований 11 червня 1937 р. із звинуваченнями в проведенні “націоналістичної пропаганди під час лекцій та екскурсій”, а також в тім, що він “займався шкідництвом в Музейному містечку”. 11 жовтня 1937 р. справу І. Скуленка розглянула трійка Київського обласного управління НКВД УРСР. Вирок: 10 років виправно-трудових таборів. Після перебування під слідством бл. 6 місяців відправлений до табору в Бурят-Монголію. Але наприкінці 1938 р. керівництво НКВС СРСР помінялося. Справу І. Скуленка було переглянуто влітку 1939 р. з нею ознайомився помічник прокурора Київської обл., якій вніс протест і запропонував справу І. Скуленка припинити, звільнивши його з таборів. Після повернення до Києва І. Скуленко працював у музеї українського мистецтва, потім з червня 1941 р. по листопад 1945 р. перебував в діючій армії. Після демобілізації був призначений заступником директора Музею українського мистецтва, з 1947 р. – помічник вченого секретаря Історичного музею. Вийшов на пенсію в липні 1961 р.
[1] Центральний державний архів громадських об¢єднань України, м. Київ (ЦДАГОУ). – Спр. 613. Дело по обвинению Скуленко Ивана Михайловича по ст. 54. – Т. 1. – Арк. 15.
[1] Полюшко Григорій. Кому повернуть хрести? // Дзеркало Тижня – К., 2004. – № 48 (523) (Субота, 27 листопада – 3 грудня 2004 р.).
[1] Там само.
[1] Там само.
[1] “Служба коммуникации ОВЦС МП”. Официальный сайт Русской Православной Церкви: http://www.mospat.ru, а також: © протоиерей Георгий Коваленко `1998. © Официальный сервер УПЦ “Православие в Украине” (www.orthodox.org.ua).
 
Ірина Преловська,
кандидат історичних наук, доцент