Слово перше
 
Причиною написання св. Іоаном Золотоустим „Слів про Священство” послужило наступне. 374 року по Р.Х., коли він разом зі своїм товаришем і ровесником Василієм відійшов від світських справ, до нього дійшла чутка, що єпископи, які зібралися в Антіохії, мають намір поставити їх обох єпископами. Св. Йоан, зважаючи на висоту пресвітерського і єпископського служіння, вважав себе ще не готовим для належного виконання обов’язків пастиря Христової Церкви, тому заховався від усіх, навіть від свого товариша, якого було висвячено в сан єпископа (очевидно Рафани Сирійської, що неподалік від Антіохії). Невдовзі, зустрівшись з Йоаном, він виразив йому свої дружні докори за ухиляння від священного сану. Яскравою відповіддю на них і стали шість слів „Про священство”. Тому написання цих слів можна віднести до часу після 374 року, однак не пізніше 386 року, коли Йоан уже був рукоположений на пресвітера.
 
Багато було в мене друзів, щирих і вірних, які знали і строго заховували закони дружби. Однак серед них тільки один перевершує всіх любов’ю до мене, і в цьому настільки зміг випередити інших, наскільки вони людей байдужих до мене. Він завжди був моїм нерозлучним супутником: ми вивчали однакові науки і мали спільних учителів; з однаковою охотою і ревністю займалися красномовством і мали спільні бажання, що спричинялися спільними заняттями. І не тільки в той час, коли ми ходили до вчителів, але й після закінчення училища, коли треба було радитись, яким нам краще вибрати життєвий шлях. І тоді в нас проявилися спільні думки.
 
2. Крім цих, ще й інші причини зберегли нашу єдність нерозривною і міцною. Ми не могли виставлятись один перед одним особливістю свого походження, не було й того, щоб у мене був надмір багатства, а він жив у крайній убогості. Однаковість у майні була такою ж, як і в наших почуттях. За походженням ми були рівними, тому все сприяло нашій злагоді.
 
3. Але коли випало йому, блаженному, перейти до чернечого життя і до істинної любові, тоді між нами порушилася рівновага: його чаша, як більш легка, піднеслась, а я, ще зв’язаний світськими поривами, принизив свою чашу і нахилив додолу, обтяживши її юнацькими мріями. Хоча при цьому дружба наша і залишалась такою ж міцною, як і до цього, однак єдність розірвалася, бо неможливо було бути разом тим, котрі займаються різними справами. Коли ж і я трохи звільнився від життєвої бурі, то він прийняв мене до себе із простертими руками. Але повернути попередньої рівності ми вже не змогли. Випередивши мене і часом, і проявленою великою ревністю, він стояв вище від мене і сягав великої висоти.
 
4. Однак, будучи людиною доброю і такою, що високо цінує дружбу, він, відмовившись від інших, ділив зі мною весь час, чого і раніше бажав, але через мою безпечність зустрічав перепони задля цього. Хто був прив’язаний до судилища і ганявся за сценічними веселощами, той не міг часто проводити час з людиною, яка була прив’язана до книг і ніколи не виходила на площу. Але коли минулися попередні перепони, він притягнув мене до того ж способу життя, яким жив він, і тоді виразив бажання, яке давно таїв у собі. Він уже не покидав мене ні на мить, не перестаючи переконувати, щоб ми, залишивши свої доми, проживали разом. У чому переконав мене і це вже було близьким до звершення.
 
5. Але безперестанні умовляння матері перешкодили мені зробити для нього таке задоволення, чи вірніше, прийняти від нього цей дар. Коли вона довідалася про мій намір, взяла мене за руку і, увівши до свого помешкання, посадила біля ліжка, на якому народила мене, і почала проливати сльози і говорити слова, що були гіркіші від сліз.
Ридаючи, вона говорила мені так: „Сину мій, мені випало не довго насолоджуватися спільним життям з твоїм доброчесним батьком: така була воля Божа.[1] Його смерть, що настала відразу після твого народження, принесла тобі сирітство, а мені передчасне вдівство і прикрощі вдівства, які можуть знати тільки ті, хто пережив їх. Жодними словами неможливо передати ту бурю і ті переживання, які падають на дівчину, що недавно вийшла із батьківського дому, ще недосвідчену. Раптом поражена невимовною скорботою вона вимушена прийняти на себе турботи, що перевершують її вік і природу. Вона, зазвичай, повинна виправляти недбальство слуг, слідкувати за їхніми провинами, застерігатися від підступності рідні, мужньо переносити гніт тих, що збирають громадську повинність, та їхні строгі вимоги під час збирання податків. А коли ще після своєї смерті чоловік залишить дитя, то, хоч би це була і дочка, і вона додасть матері багато турбот, хоч не поєднаних із витратами і страхом. А син накладає на неї численні переживання кожен день і неабиякі турботи. Я вже не говорю про ті грошові витрати, які вона повинна витрачати, коли хоче дати йому добру освіту.
Однак, не дивлячись не це, ніщо не заставило мене вдруге вийти заміж і ввести іншого чоловіка в дім твого батька. Але серед прикрощів і турбот я терпіла і не уникала жорстокої печі вдівства. Мене, найперше, укріплювала поміч звище, а крім того, чималу розраду в цих прикрощах мені давало те, що я постійно дивилася на твоє обличчя і бачила в ньому живий і чистий образ покійного. Тому, будучи ще немовлям і ледь уміючи говорити, коли діти є особливо приємними для батьків, ти приносив мені чимало розради. Ти не можеш говорити і докоряти мені і за те, що я, мужньо переносячи вдівство, розтратила на потреби вдівства твоє майно, що залишилося від батька, бо від цього, я знаю, постраждало чимало нещасних сиріт. Я зберегла неушкодженим все це майно, не жаліючи при цьому витрат, що були необхідні для твого найкращого виховання, використовуючи для цього свої власні гроші, з якими я вийшла з батьківського дому.
Не думай, що я говорю це тепер, щоб тобі докоряти, я прошу в тебе однієї милості: не вводи мене у друге вдівство і скорботу, не розпалюй знову те, що вже заспокоїлося, почекай до моєї смерті. Може у скорому часі я помру. Молоді надіються досягнути глибокої старості, а ми, котрі вже постарілися, нічого, крім смерті, не очікуємо. Коли моє тіло віддаси землі і приєднаєш до останків батька твого, тоді вирушай у далекі подорожі і перепливай моря, які хочеш. Тоді вже ніхто не буде перешкоджати. А поки я ще дихаю, потерпи пожити зі мною, не гніви Бога даремно, накладаючи такі прикрощі на мене, що не заподіяла тобі ніякого зла.
Якщо ти можеш звинуватити мене в тому, що я втягую тебе у життєві турботи і заставляю піклуватися твоїми справами, то тікай від мене як від недоброзичливців і ворогів, не соромлячись ні законів природи, ні виховання, ні звичаїв, ні нічого іншого. А коли я роблю все, щоб дати тобі цілковитий спокій упродовж життя, то, в крайньому разі, нехай хоч ці узи утримають тебе біля мене. Хоч ти й говориш, що в тебе багато друзів, однак ніхто з них не дасть тобі такого спокою, бо немає нікого, хто б так піклувався про твоє щастя як я”.
 
6. Це і ще більше говорила мені мати, і я все передав благородному другові. Однак ці слова не переконали його – він із ще більшою запопадливістю переконував мене сповнити свій попередній намір. Коли ми були в такому стані, – він переконував, а я не погоджувався, – раптом появилась чутка, яка збентежила нас обох. Пронісся слух, ніби хочуть піднести нас до сану єпископства.
Як тільки я почув цю вістку, мене охопили страх і подив. Страх, щоб не взяли мене проти моєї волі; подив, бо часто роздумував, звідки в людей появилася така думка про мене, бо, заглиблюючись у самого себе, я не знаходив у собі нічого гідного такої честі. А благородний (друг мій), прийшовши до мене і наодинці сповістивши мені цю вістку, ніби я не чув про неї, як і раніше, просив мене і тепер думати і діяти спільно, запевняючи, що, який би шлях я не обрав, він зі свого боку готовий іти за мною, – тікати чи бути обраним. Тоді я, побачивши його готовність, подумав, що завдам шкоди всій церковній громаді, коли через свою немічність позбавлю Христове стадо прекрасного і здібного юнака як пастиря народу. Але цього не відкрив перед ним, хоч раніше ніколи не скривав від нього жодної своєї думки, а сказав, що порадимося про це пізніше, позаяк тепер немає необхідності спішити. І легко переконав його не турбуватися цим, а якщо це насправді станеться з нами, непохитно надіятися на мене як на свого однодумця.
Через деякий час, коли прибув той, хто мав рукоположити нас, я заховався, а друг мій, нічого не відаючи про це, відводиться під деяким іншим приводом і приймає цю ношу, надіючись, за моєю обіцянкою, що і я неодмінно піду за ним, чи навіть, що він уже іде за мною. Деякі із присутніх, побачивши, як він ремствував на те, що взяли його, з неабияким подивом говорили: „Чи справедливо буде, що той, кого всі вважають людиною більш сміливою, – маючи на увазі мене, – з великим смирення підкорився суду отців, а цей більш розумний і скромний стане противитися і марнословити, упиратися, відмовлятися і сперечатися”. І він прислухався до цих слів.
Коли ж він почув, що я втік, прийшов до мене у великій скорботі, сів біля мене і хотів щось сказати. Але через надзвичайне хвилювання не міг виразити словами ту скорботу, що ним опанувала. Як тільки пробував говорити, затинався, печаль переривала його слова ще до того, як вони мали вийти з його уст. Бачачи його надто збентеженим і в сльозах і знаючи причину цього, я, сміючись, виразив своє неабияке здивування. Взявши за руку, я спішив його розцілувати і славив Бога за те, що моя хитрість досягла того доброго завершення, якого я бажав. Він же, побачивши моє задоволення і захоплення і довідавшись, що з мого боку це була наперед продумана хитрість, ще більше бентежився і тужив.
 
7. Коли хвилювання його душі трохи уляглося, він сказав: „Якщо ти вже зневажив мене і не звертаєш на мене жодної уваги, хоч не знаю за що, то в крайньому разі тобі необхідно би потурбуватися про свою честь. Тепер ти всім відкрив уста: всі говорять, що ти через марнославство відмовився від цього служіння, і немає жодного, хто би захистив тебе перед таким звинуваченням. А я не можу навіть на площу вийти: так багато приходять до мене і кожного дня докоряють мені. Знайомі, побачивши мене де-небудь у місті, відводять у бік і здебільшого закидають докорами: „Ти, – говорять вони, – знаючи його думки, бо він не таїв від тебе нічого, не повинен би їх скривати, а мав би повідомити нас, і ми, звичайно, вжили б заходів, щоб його впіймати”. А я червонію, бо соромно сказати їм, щоб не подумали, що дружба наша була лицемірною, що я нічого не знав про твій попередній намір.
Якщо це так, – а це дійсно так, від чого ти тепер після свого поступку зі мною не відречешся, – то від сторонніх людей, які в деякій мірі знають нас, треба скрити наші недобрі взаємини. Сказати правду, що було між нами, я не наважуюсь, тому вимушений мовчати, опускати очі в землю, ухилятися й уникати зустрічних. Але коли я навіть уникну першого нарікання (у нещирості дружби), то неодмінно будуть докоряти мені за неправду. Вони ніколи не повірити мені, що ти і Василія прирівняв до тих, котрим не слід знати твоїх таїн.
Однак я надто не клопочусь про це: ти цього хотів. Але як ми перенесемо ганьбу інших звинувачень? Одні приписують тобі гордість, інші – шанолюбність; а котрі ще більш безжалісні, осуджують нас за те і друге і добавляють, що ми образили тих, хто нас обрав, і говорять про них: „Справедливо вони потерпіли; а хоч би й ще більшому безчестю підпали за те, що відкинувши багатьох поважних мужів, вибрали юнаків, які, так би мовити, ще вчора перебували у життєвих турботах і тільки на якийсь час прийняли поважний вигляд, одягнули сіре вбрання і прикинулися смиренними. І їх раптом піднесли до такої гідності, про яку вони навіть уві сні не мріяли. А ті, котрі від початків і до глибокої старості несуть свій подвиг, залишаються в числі підвладних. Ними управляють їхні діти, котрі навіть не чули про ті закони, якими необхідно керуватися в управлінні”. З такими, а то й більшими доріканнями вони постійно приступають до мене, а я не знаю як захищатися.
Прошу тебе, скажи мені, бо думаю, що ти не просто так, не без причини втік і відкрито об’явив ворожнечу проти таких великих мужів, але, звичайно, відважився на це з якоюсь продуманою і визначеною метою. Тому я вважаю, що в тебе готове слово і для виправдання. Скажи ж, яку достовірну причину ми можемо показати нашим обвинувачам. За те, що ти несправедливо поступив зі мною, не звинувачую тебе: ні за твій обман, ні за твою зраду, ні за ту прихильність, яку ти мав від мене досі. Я, можна сказати, душу свою приніс і віддав у твої руки, а ти так хитро поступив зі мною, ніби тебе підстерігали якісь неприємності. Якщо ти визнавав корисним цей намір (обрання на єпископа), то тобі непотрібно було позбавляти цієї користі себе. А коли шкідливим, то треба було застерегти від цієї шкоди і мене, – того, кому ти, за твоїми ж словами, надавав перевагу перед усіма. А ти вчинив усе, щоб я попався, і не опустив жодного підступу і лицемірства проти того, хто звик говорити і бути з тобою просто і без підступності.
Але, як уже було сказано, я ніскільки не виню тебе за це і не докоряю за те, що ти покинув мене самого, розірвавши те спілкування, від якого ми часто отримували задоволення і чималу користь. Все це я опускаю і переношу мовчки зі смиренням. Але не тому, що ти поступив зі мною недобре, а тому, що з того дня, коли подружився з тобою, я поставив собі за правило – ніколи не примушувати тебе виправдовуватися в тому, в чому ти хотів би заподіяти мені прикрість. Те, що ти завдав мені немало шкоди, це ти і сам знаєш, коли пам’ятаєш, що завжди говорили про нас ми та сторонні, а саме, – що особливо корисно бути нам однодумцями і берегти себе у взаємній любові. Деякі навіть говорили, що наша єдність принесе немало користі іншим. Хоч я зі свого боку ніколи не думав про те, що зможу принести користь іншим, але говорив, що від цього, у крайньому разі, чималу користь отримаємо ми, бо станемо неприступними для тих, котрі захочуть нападати на нас. Про це я ніколи не переставав нагадувати тобі.
Тепер тяжкий час. Напасників багато. Щира любов пропала. Її місце зайняла згубна ненависть. Ми ходимо „посеред сітей” і проходимо „зубцями міського муру” (Сір. 9,18). Людей, які готові тішитися нещастям, що спіткало нас, багато, вони довкола нас. А співчуваючих – нема нікого або дуже мало. Дивися, щоб ми, розлучившись, у свій час не накликали на себе великий посміх і ще більшу шкоду. „Розлючений брат більш неприступний, ніж укріплене місто, а сварка – немов засуви замку” (Притч. 18,19). Не розривай же цієї єдності, не руйнуй цієї твердині. Я завжди говорив тобі це і більше цього, нічого не підозрюючи, вважаючи тебе абсолютно здоровим у ставленні до мене, і тільки від переповнення почуттями хотів подавати ліки здоровому. А, виявляється, я не знав, що подавав ліки хворому.
Так я нещасний нічого не досяг, і нема мені ніякої користі від такої турботи. Ти раптом відкинув все це і не подумав, що пустив мене, як незавантажений корабель у безмежне море, не подумав про люті хвилі, з якими мені треба боротися. Якщо станеться, що звідкись упадуть на мене обмови, чи ганьба, чи якась інша образа і прикрість (а це не раз станеться), то до кого тоді я прийду? Кому розповім про свій смуток? Хто захоче допомогти мені відігнати тих, що ображають, і заставить їх не ображати, а мене утішить і допоможе витерпіти злобу інших? Немає нікого, бо ти віддалився від цієї жорстокої боротьби і не можеш навіть почути мого голосу. Чи хоч знаєш, яке велике зло ти вчинив? Чи визнаєш, хоча б після поразки, який смертельний удар ти наніс мені?
Але облишмо це. Того, що сталося, поправити неможливо, як із безвихідного становища – знайти вихід. Але що ми скажемо стороннім? Чим будемо захищатися перед їхніми звинуваченнями?”.
 
8. Златоуст. „Заспокійся, – відповів я, – не тільки про це я готовий відзвітувати, але й у тому, що ти мені прощаєш, наскільки зможу, постараюся виправдатись. І, коли хочеш, з цього і почну свій захист. Я був би дуже необачним і невдячним, якби, переймаючись думками сторонніх людей і вживаючи всіх заходів, щоби припинити їхні дорікання на нашу адресу, не зміг би переконати у своїй невинності того, хто для мене наймиліший, і хто так жаліє мене, що не хоче звинувачувати навіть у тому, в чому, за його словами, я винуватий перед ним, і, не піклуючись про себе, продовжує піклуватися мною, – я б до такої людини проявив більше зневаги, аніж він проявив піклування щодо мене.
Отже, чим я тебе образив? Саме з цього я маю намір відправитися в море захисту. Чи тим, що використав хитрість перед тобою і скрив свій намір? Але це послужило для користі і твоєї, коли ти обманувся; і тих, кому я, укрившись, видав тебе. Якщо укривання є злом у всіх відношеннях, і його ніколи не можна використовувати навіть задля користі, тоді я готовий прийняти те покарання, яке ти забажаєш. Але позаяк ти ніколи не погодишся мене покарати, я сам покараю себе так, як судді карають злочинців, викритих обвинувачами. А якщо воно не завжди буває шкідливим, а стає поганим або добрим в залежності від того, хто це робить, то перестань звинувачувати мене за те, що ти обманувся, а докажи, що ця хитрість була використана на зло. А поки це не буде доказано, то не тільки непотрібно дорікати й звинувачувати, а було б більш справедливо, коли б ті, що хочуть бути вдячними, похвалили того, хто вдався до хитрості.
Хитрість вжита в добрий час і з добрим наміром приносить таку користь, що навіть деякі були покарані за те, що не скористалися нею. Пригадай, коли хочеш, найкращих із воєначальників, починаючи з глибокої давнини, і ти побачиш, що їхні трофеї у більшій мірі були наслідком хитрості. Тому такі більше прославилися, ніж ті, що перемагали відкритою силою. Останні отримують перемогу з великою тратою грошей і людей, не отримуючи від перемоги ніякої користі, через що переможці перебувають у не меншій скруті, ніж переможені і щодо втрати війська, і щодо спустошення казни. До того ж вони не можуть уповні насолоджуватися славою перемоги, позаяк часом чимала її частина належить переможеним, які, будучи здолані тілесно, перемагають душами. Бо коли б було для них можливим не падати від ударів і смерть не разила їх, то вони ніколи б не втратили мужності. А той, хто перемагає хитрістю, завдає ворогові не тільки прикрощів, але й ганьби. Там обидва (і переможець, і переможений) отримують однакову похвалу за мужність; а тут – щодо розсудливості – ні; однак трофеї уповні належать переможцям і, що не маловажно, вони завдяки перемозі приносять місту безумовну радість. Багатство грошей для безлічі людей ще не є мудрістю душі. Вони витрачаються, коли їх постійно використовують для війни, і ті, що їх використовують, залишаються без них. А мудрість, чим більше її використовують для справи, тим більше, за звичай, вона примножується.
І не тільки на війні, але й у мирний час можна отримати велику і необхідну користь від хитрості. І не тільки у справах суспільних, але й у домашніх: чоловік у взаєминах з дружиною, дружина у взаєминах з чоловіком, батько з дітьми, товариш з товаришем і навіть діти з батьками. Так дочка Саула не змогла б врятувати свого чоловіка від руки батька, якщо б не скористалася хитрістю. І її брат (Іонафан), бажаючи врятованого нею врятувати від нової небезпеки, скористався тим же засобом, що й дружина (Давида) (1 Цар. 19–20 розд.)”.
Василій сказав: „Все це мене не стосується. Я не ворог чи неприятель і не з тих, що бажають образити, а зовсім навпаки. Усіма своїми думками віддаючись на твій розсуд, я поступав так, як ти бажав”.
 
9. Златоуст. Але, найдостойніший і найдобріший, для того я і сказав перед цим, що не тільки на війні і перед ворогами корисно використовувати хитрість, але і в мирний час, і стосовно приятелів. А що це насправді корисно не тільки для того, хто використовує хитрість, але й для того, стосовно кого вона використана, то підійди до будь-якого лікаря і спитай, як він лікує хворого. І ти почуєш, що він не завжди використовує тільки своє мистецтво, але інколи використовує і хитрість і з її допомогою повертає хворим здоров’я. Коли впертість хворих і жорстокість самої хвороби зводять нанівець поради лікарів, тоді через необхідність вони застосовують хитрість, щоб, як на сцені, можна було прикрити істину. Якщо хочеш, я розповім тобі одну хитрість із безлічі, які, як я чув, застосовують лікарі.
Одного чоловіка охопила сильна гарячка, жар зростав, однак усі засоби, якими можна було б пригасити вогонь, хворий відкидав, а хотів, і то настирливо вимагав, благаючи всіх, хто приходив до нього, принести йому багато вина, щоб він утамував безжалісну спрагу. Однак хто погодився б зробити йому таке задоволення, той не тільки збільшив би гарячку, але довів би нещасного до втрати свідомості. І коли мистецтво, не маючи тут жодних засобів, виявилося безсильним і було повністю відкинуте, застосована хитрість виявила таку силу, про яку зараз почуєш від мене. Лікар бере глиняну посудину щойно вийняту із печі, умокає її у вино і наповнює водою. Кімнату, де лежав хворий, наказує затемнити фіранками, щоби світло не видало його хитрості, і дає хворому напитися із посудини, ніби наповненої вином. Той, ще до того, як узяв посудину в руки, відчув запах вина. І вже не розбираючи, що йому подали, упевнений через запах, обманутий сутінком і спонуканий сильною спрагою, із надзвичайним запалом випив те, що йому подали. А, напившись, тут же отримав полегшення й уникнув тієї небезпеки, яка йому загрожувала.
Чи бачиш користь від хитрості? Коли б перерахувати всі хитрості лікарів, то словам не було б кінці. І треба сказати, що не тільки ті, хто лікує тіло, але й ті що піклуються про зцілення душевних немочей, часто використовують такі ж ліки. Так блаженний (Павло) привів до Христа багато тисяч юдеїв (Діян. 21,20–26). Задля цього він обрізав Тимофія, хоч до галатів писав, що для тих, хто обрізується, не буде „ніякої користі від Христа” (Діян. 16,3; Гал. 5,2). Задля того він показав себе під законом, хоч вважав виправдання законом марнотою перед вірою в Христа (Филип. 3,7–9).
Велика сила такої хитрості, тільки б вона використовувалася не зловмисно. Тому краще її називати не хитрістю, а деякою передбачливістю, мудрістю і мистецтвом, що допомагає знаходити багато виходів із безвихідного становища, і вправляти душевні недостатки. Через це я не можу назвати Фінеєса (Пінхаса) убивцею, хоч він одним ударом заколов двох людей (Числ. 25,8); а також Іллю за убитих сто (воїнів) з їхніми воєначальниками, і за великі потоки крові, пролитої ним під час винищення жреців демонських (4 Цар 1; 3 Цар. 18). Якщо ми випустимо це з виду, і коли хтось буде брати до уваги тільки одні діла, не звертаючи уваги на намір тих, хто їх звершував, той може звинуватити й Авраама у вбивстві сина, а його онука і нащадка звинуватити у злочинстві та підступності. Бо один (Яків) заволодів первородством (свого брата), а другий (Мойсей) переніс єгипетські скарби до ізраїльського війська (Бут. 27; Вих. 12,35–36).
Але ні, ні! Не допустимо такого зухвальства! Ми не тільки не звинувачуємо їх, а прославляємо, позаяк Сам Бог похвалив їх за це. Обманщиком справедливо має називатися той, хто використовує ці засоби зловмисно, а не той, хто поступає розсудливо. Часто буває так, що хитрість необхідно використати для того, щоб через її мистецтво отримати чималу користь. Однак нерідко той, хто йде прямим шляхом, завдає великої шкоди тому, від кого не скривав своїх намірів.
 
Слово друге
Про те, що використовувати силу хитрості задля добра дозволяється, і що навіть називати її хитрістю не можна, а певною передбачливістю, яка заслуговує похвали, можна було б говорити ще більше. Але позаяк для переконання вистачить і сказаного, тому без потреби продовжувати мову про це було б обтяжливо і скучно. Залишається тобі самому підтвердити: чи дійсно послужив тобі на користь вчинений мною поступок?
Василій сказав: „Яка ж для мене користь із цієї передбачливості чи мудрості, чи як би ще можна назвати це, коли я не можу переконатися, що не обманутий тобою?
Златоуст: А чи може бути щось важливіше за ту користь, сказав я, як стати виконавцем того, що, за словами Самого Христа, є доказом любові до Нього? Звертаючись до верховного із апостолів, Він каже: „Петре (Симоне Іонин), чи любиш ти Мене?”. І коли той виразив свою любов, Він добавив: „Якщо любиш Мене, паси вівці Мої” (Ін. 21,15–16). Учитель запитує учня, чи він любить Його, не для того, щоби довідатися про це (бо чи може щось не знати Той, Хто випробовує серця всіх?), а щоб показати нам, як Він піклується про цю отару. Якщо є очевидним це, то має бути зрозумілим і те, наскільки велика і невимовна нагорода приготована для того, хто приймає на себе цей труд, який так високо цінує Христос.
Коли ж ми, бачимо людей, що піклуються нашими слугами чи стадами, сприймаємо таке піклування як знак їхньої любові до нас, хоч все це здобувається за гроші. То Той, Хто отримав цю отару не за гроші чи будь-яким іншим способом, а власною смертю і ціною Своєї Крові, якими ж дарами нагородить тих, котрі доглядають її? Тому, коли учень відповідає: „Господи, Ти знаєш, що я люблю Тебе!”, – і закликав у свідки своєї любові Найулюбленішого, Спаситель не зостановився на цьому, а вказав на саму ознаку любові. Бо Він тоді хотів показати не те, як Петро любить Його, – це вже було засвідчено неодноразово, – але як Він любить Свою Церкву. Тому хотів навчити і Петра, і всіх нас, щоб і ми докладали чималих зусиль у піклуванні над нею.
Чому Бог не пожалів Єдинородного Свого Сина, а віддав Його (Рим. 8,32; Ін. 16)? Для того, щоб примирити з Собою людей, які щодо Нього знаходились у ворожому стані, і зробити їх „народом обраним” (Тит. 2,14). Для чого Божий Син пролив Свою Кров? Для того, щоб отримати тих овець, яких Він поручив Петрові та його наступникам. Не без причини Христос говорив: „Хто є вірним і мудрим рабом, якого господар його поставить над слугами своїми..?” (Мт. 24,45). Знов у цих словах виражено ніби нерозуміння. Однак у Того, Хто виразив їх, не було нерозуміння. Подібно, як запитуючи Петра чи той любить Його, Він запитував не тому, що хотів довідатися про любов учня, а щоб показати надмірність Своєї любові. Так і тут слова „хто є вірним і мудрим рабом” Він сказав не тому, що не знав вірного і мудрого слуги, а тому, що хотів показати, наскільки рідкісними є такі раби, і наскільки важливим є це управління. Тому поглянь, яка нагорода: „... над усім добром своїм поставить його” (Мт. 24,47).
 
2. Чи будеш ще підозрювати мене в тому, що ніби-то я вжив недобру хитрість стосовно тебе, бо ти повинен піклуватися всією спадщиною Божою і звершувати те, за виконання чого, як сказав Христос, Петро міг піднятися вище за інших Апостолів? „Петре, – каже Христос, – чи любиш ти Мене більше, ніж вони? ... Паси вівці Мої”. Він міг би сказати йому: „Коли любиш Мене, неси подвиг посту, спи на голій землі, постійно будь пильним, захищай пригноблених, сиротам будь за батька, а для їхніх матерів опорою”. Однак, опустивши це, що Він каже? „Паси вівці Мої”.
Те, що я сказав перед цим, зуміли б сповняти багато хто із пастви, і не тільки чоловіки, але й жінки. Однак, коли необхідно бути предстоятелем у Церкві і взяти на себе турботу над багатьма душами, то весь жіночий рід і більша частина чоловічого повинні відступитися від цієї великої справи; а взятися за неї мають ті, котрі стоять вище за інших, і своєю душевною доброчинністю перевищують інших настільки, наскільки Саул (перевищував) весь єврейський народ своїм тілесним ростом (1 Цар. 10,23), а то й ще більше. Бо тут має братися до уваги не міра тілесного росту, а те, наскільки люди обдаровані розумом відрізняються від безсловесних (тварин). Такою ж має бути відмінність між пастирем і паствою і, навіть можна сказати, ще більшою, позаяк під небезпекою знаходиться більш важливе.
Хто втратить овець, яких чи то вовки знищать, чи розбійники пограбують, пошесть чи будь-яка інший нещасний випадок вигубить, той, можливо, отримає помилування від господаря отари. А коли вимушений буде відзвітувати, то втрату понесе тільки в грошах. Однак, кому доручені люди, – ця розумна Христова отара, той через втрату таких овець, найперше, наносить шкоду не майну, а своїй душі. А тому і подвиг йому необхідно нести набагато важливіший і тяжчий. Він бореться не з вовками, боїться не розбійників і піклується не про те, щоб уберегти отару від хвороби.
З ким же він воює і з ким бореться? Послухай блаженного Павла, який говорить: „Наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальства, проти влади, проти світоправителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних” (Еф. 6,12). Чи бачиш страшну чисельність ворогів і люті полки, які озброєні не залізом, а замість зброї мають велику силу в самій своїй суті? Чи хочеш бачити й інше військо, зухвале й жорстоке, що нападає на цю отару? З тієї ж висоти (Святого Писання) можеш і його побачити. Той, хто сказав нам про перших, вказує нам і на цих ворогів наступними словами: „Діла плотські явні: це – перелюб, блуд, нечистота, безсоромність, ідолослужіння, чародійство, ворожнеча, чвари, заздрість, гнів, розбрат, незгоди” (Гал. 5,19–20; 2 Кор. 12,20), і безліч інших, бо не все він перечислив, а дав можливість у цьому вбачати й інше. Водночас грабіжники, які мають намір пограбувати безсловесне стадо, побачивши, що охоронець тікає, облишають його і задовольняються пограбуванням отари. А тут, хоч би вороги захопили і всю отару, не відстають від пастиря, а настирливо наступають і ще більше лютують, і не припиняють боротьби доти, поки або його здолають, або самі будуть переможені.
Крім того, немочі овець явно видимі: чи то голод, чи хвороби, рани, чи щось інше, що наносить шкоду, – і це дає можливість ліквідувати неміч. Є й дещо інше важливе, що прискорює зцілення від немочі. Що ж саме? Ті, що пасуть овець, коли вони не захочуть приймати ліки добровільно, мають владу заставити їх. Коли необхідно припекти чи відтяти, то легко можуть зв’язати їх і не випускати на довший час. Якщо це корисно, можуть поміняти їм їжу, не дати пити і багато іншого, що будуть вважати необхідним для здоров’я тварин, – вони можуть використовувати все, що будуть вважати необхідним.
 
3. Однак людські хвороби, найперше, не легко бачити людині, бо „хто з людей знає, що є в людині, крім духа людського, який живе в ній?” (1 Кор. 2,11). Як же можна вживати ліки проти хвороби, не знаючи її походження, а особливо, не знаючи, хвора людина, чи ні? Якщо хвороба відкрита, тоді перед лікарем постають ще більші проблеми, позаяк він не може всіх людей лікувати так, як пастух лікує вівцю. І тут іноді необхідно зв’язувати й утримувати від їжі, припалювати й відсікати. Однак, щоб ліки подіяли, важливими є старання не того, хто пропонує лікування, а того, хто страждає від хвороби. Знаючи це, і той дивний муж (Павло) говорив до коринф’ян: „... не тому, ніби ми беремо владу над вірою вашою; але ми сприяємо радості вашій” (2 Кор. 1,24).
Християнам, на відміну від інших, забороняється насильно виправляти тих, що впадають у гріхи. Зовнішні судді (язичники), згідно із законом, звершуючи суд над злочинцями, проявляють над ними неабияку владу і проти їхньої волі утримують від їхніх навиків. А тут необхідно виправляти грішника не насиллям, а переконанням. І законами нам не надано такої влади, щоб утримувати грішників. А хоч би й була дана, ми не змогли б скористатися цією силою, тому що Бог нагороджує тих, котрі утримуються від вад добровільно, а не примусово. Тому необхідне чимале мистецтво задля того, щоб тих, котрі страждають, переконати добровільно піддатися лікуванню від священиків, і щоби навіть дякували їм за лікування.
Якщо зв’язаний не захоче прийняти узи (бо він може це зробити), то ще більше усугубить своє становище. І якщо зневажить слова, які подібно до заліза розсікають, то цією зневагою завдасть собі свіжу рану, і засіб лікування стане причиною ще тяжчої хвороби. Бо примусово проти волі хворого ніхто не зможе його вилікувати.
 
4. Що ж робити? Якщо поблажливо поступити з тим, хто потребує більш сильних ліків, і не глибоко розсікти рану в того, для кого необхідний глибокий розтин, то рану вилікуєш тільки частково. Якщо ж безжалісно зробити належний розтин, то хворий часом може, не витерпівши мук, раптом відкинути все: і ліки, і перев’язку, і кинутися в безодню, скинувши ярмо і розірвавши узи. Я можу назвати багатьох, котрі дійшли до крайньої степені зла через те, що на них було накладено покарання, відповідно до їхніх гріхів. Визначати покарання відповідно до міри гріхів не просто. Необхідно зважати на (внутрішній) стан грішників, щоб зашиваючи розірване, не зробити дірку ще більшою, намагаючись підняти того, що впав, не підштовхнути його до ще більшого падіння. Якщо немічних, розслаблених і особливо відданих світським насолодам, які, крім того, ще й величаються своїм походження і владою, відхиляти від їхніх гріхів поступово, крок за кроком, то вони можуть хоч і не повністю, але хоча би частково, звільнитися від тих вад, що ними опанували. Але якщо хтось раптово запропонує їм напоумлення, той позбавить їх навіть найменшого виправлення. Душа, яка хоч раз була насильно присоромлена, стає байдужою, після чого вже не чує навіть лагідних слів, не реагує на погрози, не зворушується благодійністю, а стає набагато гіршою від того міста, про яке з осудженням говорив пророк: „... мала ти лице блудниці і втратила сором” (Єрем. 3,3). Тому пастиреві необхідно мати неабияку мудрість і багато очей, щоб з кожного боку спостерігати за станом душі. Бо як є чимало таких, які не можуть витерпіти жорстокого лікування, через що озлоблюються і впадають у відчай щодо свого спасіння; так і, навпаки, є такі, які, не отримавши належного покарання за гріхи, впадають у безпечність і стають ще гіршими, відважуються грішити ще тяжче. Отже, обов’язок священика – нічого не залишати поза увагою, але після строгого нагляду за всім зі свого боку вживати належних заходів, щоб його старання не виявилися даремними. І не тільки в цьому можна бачити труднощі у його діяльності, але й у приєднанні до Церкви тих членів, котрі він неї відпали. Отара йде за своїм пастирем туди, куди він її поведе. Якщо ж деякі вівці зійдуть з прямого шляху і, покинувши добру пасовище, будуть блукати по безплідний і кам’янистих місцях, то йому треба тільки сильні покликати, щоб знову зібрати тих, що відділилися, і приєднати до отари. А коли людина зійде з прямого шляху правдивої віри, то пастир має докласти чимало трудів, зусиль, терпеливості. Людину не можна ні силою притягнути, ні страхом заставити, а приводити знову до істини, від якої вона раніше відпала, необхідно переконанням. Для цього потрібна мужня душа, щоб не знесилитись, щоб не впасти у відчай стосовно спасіння тих, що заблукались, щоб неустанно і думати, і говорити: „... чи не дасть їм Бог покаяння до пізнання істини, щоб вони звільнилися від тенет диявола” (2 Тим. 2,25–26). Тому і Господь, розмовляючи з учнями, сказав: „Хто ж є вірним і мудрим рабом...” (Мт. 24,45)? Хто трудиться сам для себе, той приносить користь тільки собі, а користь від пастирської діяльності поширюється на весь народ. Той, хто убогим роздає гроші, чи будь-яким іншим способом допомагає скривдженим, приносить деяку користь ближнім, однак на стільки меншу від священика, наскільки тіло нижче від душі. Тому Господь справедливо сказав, що піклування Його отарою, є ознакою любові до Нього.
Василій: А ти хіба не любиш Христа?
Златоуст: Люблю і ніколи не перестану любити. Однак боюся, щоб не образити Того, Кого люблю.
Василій: Чи може бути щось більш неясне, ніж ця загадка? Христос звелів тому, хто Його любить, пасти Його овець. А ти відмовляєшся пасти тому, що любиш Того, Хто це звелів.
Златоуст: Немає ніякої загадки в моїх словах, – сказав я. – Навпаки, вони абсолютно ясні і прості. Якщо я, маючи можливість сповняти ці обов’язки так, як того хотів Христос, ухилявся би від них, тоді мої слова були б незрозумілими. Але коли через душевну немічність я нездатний для цього служіння, то чи потрібні до моїх слів пояснення? Я боюся, щоб, отримавши Христову отару здоровою і сильною, через неуважність не завдати їй шкоди і цим не прогнівити Бога, Котрий так полюбив її, що ради відкуплення і спасіння її віддав Самого Себе.
Василій: Це ти жартуєш. А якщо ні, тоді я не знаю, яким би ще способом ти зміг завдати мені справжньої скорботи, як не цими словами, якими ти намагався розвіяти мій смуток. Я й раніше помічав, що ти хитрував і зраджував мене. Але тепер, коли ти намагався виправдатись, я остаточно переконався і добре бачу, до якої біди ти довів мене. Якщо ти відійшов від цього служіння, усвідомлюючи, що твоя душа не достатньо сильна, щоб понести цей тягар, то найперше необхідно було втримати і мене, хоч би я цього навіть дуже прагнув; тим більше, що стосовно цього я відкрив перед тобою всі свої наміри. А тепер ти, піклуючись виключно про себе, забув мене. Але якби тільки забув, то це було би благом. А ти влаштував так, щоб ті, що шукали нас, безперешкодно змогли взяти мене. Ти не можеш виправдовуватись і тим, що нібито людська розсудливість спонукала тебе побачити в мені щось велике і дивне. Я не належу до людей, які отримали величність і славу. А хоч би це було і так, то й тоді людський поговір непотрібно підносити вище істини. Якщо би ми з тобою ніколи близько не спілкувалися, тоді ти міг би мати певну поважну причину судити про мене за людським поголосом. Але коли ти знав мене так як ніхто інший, і душа моя була перед тобою більш відкрита, ніж перед моїми батьками і вихователями, то які ще переконливі слова можуть упевнити будь-кого в тому, що ти не з якимсь наміром віддав мене в таку небезпеку?
Але облишмо тепер це. Я не заставляю тебе виправдовуватися в цьому. Скажи, що ми будемо відповідати перед обвинувачами?
Златоуст: Я не зроблю цього доти, – сказав я, – поки не виправдаюсь перед тобою, хоч би ти і тисячу разів прощав мені. Ти сказав, що коли б я довів тебе до такого становища, не знаючи тебе, тоді моє незнання могло би бути виправданням і звільнило б мене від будь-якого звинувачення. Але позаяк я зрадив тебе свідомо, тому немає жодної поважної і гідної причини для мого оправдання. Однак я говорю абсолютно протилежне.
Через те, що у цьому ділі необхідне досконале випробовування, той, хто має намір представити гідного на священиче служіння, не може вдовольнятися тільки людським поголосом, але найперше має сам переконатися в його здібностях. Блаженний Павло, сказавши: „Належить йому також мати добре свідчення від зовнішніх” ( 1 Тим. 3,7), – не відкидає необхідності строгого і належного випробовування і не ставить таке свідчення за найважливішу ознаку гідності таких осіб. Виразивши спочатку всі свідчення, він наостанку додає і це, вказуючи, що при обранні не можна вдовольнятися тільки зовнішніми свідченнями, а разом з іншими необхідно брати до уваги і здібності. Людські розмови часто бувають обманливими. Але коли спочатку проведено строге випробовування, від них уже не може бути жодної небезпеки. Тому, крім іншого, він згадує і про „свідчення від зовнішніх”. Він не просто сказав: „Належить йому також мати добре свідчення”, але додав: „від зовнішніх”, маючи намір пояснити, перед свідченням зовнішніх має бути строге випробовування.
А позаяк, як ти сам засвідчив, що я знав тебе краще, ніж твої батьки, буде справедливо звільнити мене від будь-якої провини.
Василій сказав: Саме тому, якби хтось захотів тебе звинуватити, ти не зміг би виправдатися. Чи не пам’ятаєш, про що я неодноразово говорив тобі, що ти й сам бачив, – наскільки немічною є моя душа? Хіба не тому ти постійно насміхався над моєю малодушністю, коли при найменших труднощах я занепадав духом?
 
5. Златоуст. Пам’ятаю, – сказав я, – що часто чув від тебе такі слова, і не відрікаюся. А якщо я і сміявся, то тільки жартома, а не всерйоз. Однак тепер я не буду про це сперечатись і тебе не прошу бути щирим щодо мене, коли почну пригадувати деякі притаманні тобі доброчинності. Але коли ти надумаєш звинуватити мене в неправді, я не пожалію тебе, а докажу, що ти заперечуєш більше зі скромності, аніж по справедливості, і для підтвердження істинності моїх слів наведу не що інше, як твої ж слова і діла.
Найперше я хочу спитати тебе, чи знаєш ти, силу любові? Христос, не згадуючи про всі ті чудеса, які мали звершуватися Апостолами, сказав: „З того знатимуть усі, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою” (Ін. 13,35). А Павло говорить, що „любов є виконання закону” (Рим. 13,10), і що без неї і від дарів немає жодної користі (1 Кор. 13,1–2). Цей найбільший скарб, особливу властивість Христових учнів, що перевершує дари, я бачив засіяним у твоїй душі і як він приносить щедрі плоди.
Василій сказав: Признаюся, що я багато клопочуся про це і дуже стараюсь заховувати цю заповідь. Однак ще й до половини її не сповнив. Це ти і сам можеш засвідчити, коли, відкинувши облесливість, захочеш говорити істину.
Златоуст. Отже, звертаюсь до доказів, – сказав я, – і чим погрожував, тепер те й зроблю, а саме доведу, що ти хочеш бути більш скромним, ніж справедливим. Розповім про одну подію, що недавно сталася, не згадуючи попереднього, щоб хтось не подумав, що я намагаюся минувшиною затьмарити істину. Тут сама близькість часу не дозволить мені облесливими словами будь-чого приховати.
 
6. Коли один із наших друзів, будучи несправедливо оскарженим у провині зухвальства і гордості, опинився в крайній небезпеці, тоді ти сам піддав тій небезпеці себе, хоч тебе до цього ніхто не закликав, і сам звинувачений не просив. Так було. Але щоб викрити тебе твоїми ж словами, пригадаю сказане тобою ж. Коли проявлену тобою ревність одні ганили, а інші схвалювали й підносили, ти сказав тим, що тебе ганили: „Що ж робити? Не вмію інакше любити, як жертвувати своєю душею, коли необхідно спасти когось із друзів, що знаходяться в небезпеці”, – повторивши, хоч іншими словами, але в тому ж розумінні, слова Христові, які Він сказав до Своїх учнів, визначаючи досконалу любов. „Немає більше від тієї любові, – сказав Він, – як хто душу свою покладе за друзів своїх” (Ін. 15,13). Отже, якщо вже немає вищої любові, ти встиг дійти до кінця: і ділами своїми і словами досяг її вершини. Тому я і зрадив тебе, тому і придумав таку хитрість. Чи переконав я тебе, що не зі злим наміром і не з бажанням віддати тебе небезпеці, а передбачаючи користь, прикликав тебе на цю ниву?
Василій: Отже, ти думаєш, що для направлення ближніх достатньо сили любові?
Златоуст. У більшій мірі, – сказав я, – вона цілком може сприяти цій меті. Якщо ти хочеш, щоб я доказав і твою мудрість, то я приступаю і до цього і доведу, що ти більш мудрий, ніж наповнений любов’ю.
Василій, почервонівши при цьому від сорому, сказав: Облишмо тепер те, що стосується мене. Я ніколи не вимагав від тебе слова про це. Якщо ж ти можеш сказати щось гідне для „зовнішніх”, тоді я із задоволенням буду слухати. Тому, облишивши цю непотрібну суперечку, скажи, чим ми виправдаємося перед як перед тими, котрі віддали тобі таку честь, так і перед тими, котрі співчутливо дивляться на них як на ображених?
 
7. Златоуст. Я сам поспішаю перейти до цього. Позаяк щодо тебе я завершив мову, тепер звернуся і до цієї частини захисту. У чому полягає їхнє звинувачення і за які провини? Кажуть ніби-то ті, що обирали, ображені і принижені тим, що я не прийняв тієї почесті, якою вони хотіли мене наділити. Однак найперше скажу, що не може бути мови про нанесення образи людям, коли через прояв поваги до них ми можемо нанести образу Богу. Тому для скривджених ображатися цим, думаю, не тільки некорисно, але й досить небезпечно. Люди, які посвятили себе Богу і тільки Його єдиному віддані, на мою думку, мають бути настільки благочестивими, що вже не можуть ображатися, хоч би їм і тисячу разів прийшлося пережити цю прикрість.
А що таке чи будь-яке подібне лукавство не приходило мені навіть на думку, видно із наступного. Коли б я дійшов до цього через гордість чи честолюбність, як деякі, за твоїми словами, наговорюють, і цим підтвердив би думку обвинувачів, тоді я був би надто несправедливим, бо зневажив би людей високоповажних і великих і до того ж моїх благодійників. Якщо образа нанесена тим, котрі не вчинили жодної несправедливості, гідна покарання, то чи не заслуговують поваги люди, які хотіли проявити шану? Але ніхто не може стверджувати, що ніби вони мені віддячили, отримавши від мене більше чи менше благо. Бо тоді чи не заслуговувало б це покарання? Але, якщо таке мені ніколи навіть на думку не приходило, бо з іншим наміром я відхилив від себе цей важкий тягар, то замість того, щоб вибачити мені, коли не хочуть виправдати, чому ж звинувачують у тому, що я пожалів свою душу? Я не мав найменшого наміру ображати цих мужів, і навіть думаю, що самою відмовою вшанував їх. Не дивуйся, якщо мої слова видаються дивними, – я розтлумачу їх.
 
8. Коли б я був рукоположений, тоді, якщо не всі, то бодай ті, що люблять розносити непотрібні плітки, могли б з підозрою багато чого говорити і про мене, і про тих, що мене обрали. Наприклад, що вони дивляться на багатство, зважають на знатність роду, що піднесли мене на цю ступень за моє підлабузництво, і навіть не знаю, чи не став би хто підозрювати, що вони підкуплені мною. Сказали б, що Христос покликав на це служіння рибаків, виготовлювачів наметів і митарів. Вони ж відкидають людей, які кормляться від денної праці, а того, хто займається світськими науками і марнує життя, приймають і підносять. Чому вони знехтували мужами, які багато потрудилися у церковних справах, а того, хто ніколи навіть не торкався цих трудів, а все життя розтратив на марноту світських наук, раптом піднесли до такої почесті?
Так, а то й ще більше могли б сказати, якщо б я прийняв це служіння. А тепер ні. Будь-який привід для обмови ліквідовано. Не можуть звинуватити ні мене в облесливості, ні тих, що обирали, в хабарництві, хіба що хтось хотів би проявити своє безумство. Бо як може той, що використовує підлабузництво і витрачає гроші заради отримання почесті, уступати її іншим, тоді як це мало б належати йому? Це було б подібне до того, коли б хто потрудився на землі ради того, щоб були щедрими жнива і винотока переповнена вином, але після виснажливих трудів і чималих витрат, коли необхідно жати жниво і збирати виноград, віддав би все це іншим.
Отже, хоч би ці слова були далекими від істини, однак були б такі що мали б причину обмовляти тих, що обирали і говорити, що вони зробили вибір не керуючись здоровим глуздом. А тепер ми не дозволимо їм сказати жодного слова і навіть просто відкрити уста. Це і більше цього було б сказано від самого початку. А після того, як я приступив би до цього служіння, у мене не вистачило б сил кожного дня виправдовуватися перед обвинувачами, хоч би і всі поступки мої були бездоганними, хіба що через недосвідченість і молодість у чомусь довелось би погрішити.
Тепер я врятував тих, котрі обирали, від цього обвинувачення, а тоді накликав би на них численні дорікання. Чого би тільки не сказали? Нерозумним дітям вони доручили такі поважні і великі справи, погубили Божу отару, зробили християнство забавою і посміховищем. Однак тепер „всяке беззаконня закриє свої уста” (Пс. 106,42). Хоч те ж можуть сказати і про тебе, але ти своїми ділами скоро докажеш, що не можна за віком судити про мудрість, відрізняти старця за сивиною і не кожного юного відсторонювати від цього служіння, а тільки юного за вірою (новохрещеного). Між першим і другим є велика різниця.
 
Слово третє
 
Щоб довести, що я ухилився від честі (єпископства) на ради того, щоб образити тих, хто бажав вшанувати мене, і не для того, щоб їх осоромити, достатньо того, що вже було сказано. А що я поступив так не через гордість, постараюсь тепер і це тобі пояснити наскільки зможу.
Якщо би мені належало бути обраним начальником війська чи країни, і я поставився б до цього так само, тоді дехто може б справедливо запідозрив у мені гордість, але інші не звинувачували б мене в гордості, а всі назвали б безумним. Однак, коли переді мною було священство, яке настільки вище від влади, наскільки дух вище від тіла, тоді хто наважиться звинуватити мене в гордості? І чи не дивно: тих, що відмовляються від маловажного, звинувачують в безумстві, а тих, що ухиляються від найвищого, не називають безумними, а звинувачують в гордості? Це подібне до того, як би того, хто не хоче бути пастухом і зневажливо ставиться до стада волів, звинувачували не в гордості, а в безумстві; а того, хто відмовляється від влади над усім всесвітом і від командування над всесвітнім військом, назвали б не безумним, а гордим.
Ні, ні, не мене, а скоріш себе звинувачують ті, що так говорять. Бо одна думка про те, що людина може відкидати таку гідність (священства), є доказом того, що думають про це ті, що її виражають. Коли б вони не вважали її малозначущою і звичайною, то їм не спала б і на думку така підозра. Чому ніхто ніколи не насмілився подумати чогось подібного про гідність ангелів і сказати, що є така людська душа, яка через свою гордість не бажає отримати гідність ангельського єства? Це тому, що про небесні сили ми маємо високі поняття, які не дозволяють нам вірити, що людина може уявити собі щось вище від такої гідності.
Отже, більш справедливо було б звинуватити в гордості тих, котрі звинувачують у цьому мене. Вони ніколи не запідозрювали б у цьому інших, якщо б самі не стикалися з цим. А коли вони говорять, що я вчинив так через честолюбність, то суперечать самі собі і самі з собою сперечаються. Бо я не знаю, що б вони ще змогли придумати, якщо б не оскаржували мене в самолюбстві.
 
2. Якщо б у мене було самолюбство, тоді мені належало б прийняти (обрання), а не втікати. Чому? Тому, що воно принесло б мені велику славу. Перебуваючи в такому віці, не так давно відійшовши від життєвих турбот, і раптом на подив усім бути піднесеним перед людьми, які все життя провели в особливих трудах, і на виборах отримати голосів більше від інших, – це вселило б усім дивні і величні роздуми про мене, і зробило б мене поважним і знаменитим. А тепер, крім небагатьох, більша частина Церкви не знає навіть мого імені; не всім буде відомо, що я відмовився від (покликання), а тільки деяким, серед яких, думаю, не всі знають про це достовірно. Вірогідно, що більшість думає, що я або взагалі не був обраний, або після обрання через нездібність був відкинений, а не сам добровільно втік.
 
3. Василій: Ті, що не знають істини, будуть дивуватися.
Златоуст: А ти сказав, що вони звинувачують мене в самолюбстві і гордості. Від кого ж очікувати похвалу? Від народу? Але ж він не знає достеменно про що йдеться. Від деяких? Але ж і в них спотворене поняття про мої справи. Для того ти і прийшов тепер сюди, щоб довідатись, чим можна виправдатись перед ними. Але для чого тепер про це говорити? Хоч би і всі знали правду, то й тоді непотрібно було б звинувачувати мене в гордості або честолюбстві. Потерпи трішки і побачиш це. Водночас довідаєшся і про те, що неабияка небезпека загрожує не тільки тим, які з такою відвагою насмілюються (приймати священство), якщо тільки такі є, бо я цьому не вірю, але й тим, котрі в цьому запідозрюють інших.
 
4. Священиче служіння звершується на землі, однак за чином небесним. Це дійсно так. Бо ні людина, ні ангел, ні архангел, ні будь-яка інша створена сила, а Сам Утішитель встановив цей чин, і людей, одягнутих у плоть, настановив представниками ангельського служіння. Тому той, хто звершує священиче служіння, має бути таким чистим, яким би він мав бути, коли б стояв на самих небесах посеред тамтешніх сил.
Страшними і величними були чини (богослужіння) і до отримання благодаті, а саме: дзвінки, яблука, коштовне каміння на наперснику та нараменнику, митра, кидар, подир, золота таблиця, святеє-святих, глибока тиша всередині (Вих. 38). Але якщо придивитись до служіння благодатного, то побачимо, що все те страшне і величаве є мізерним (у порівнянні з останнім), тому справедливими є слова, сказані в законі: "Преславне навіть не є славним із цього боку, з причини слави наступного, яка переважає" (2 Кор. 3,10). Коли бачиш Господа заколеного і приготовленого, і священика, який стоїть перед цією Жертвою і молиться, і тих, які окроплюються цією дорогоцінною Кров’ю, то чи не відчуваєш в ту мить, що знаходишся вже не серед людей на землі, а переносишся на небеса і, відкинувши всі тілесні помисли, світлою душею і чистим розумом споглядаєш небесне? О чудо, о людинолюбство Боже! Той, Хто сидить на небесах з Отцем, у цей час обіймається руками всіх, віддає Себе, щоб усі бажаючі, бачили Його і приймали. Це роблять усі очима віри. Невже це видається тобі гідним зневаги або таким, що над ним хто-небудь міг би проявити свою зарозумілість?
Може хочеш побачити перевагу цієї Святині завдяки іншому чудові? Уяви собі перед своїм зором Іллю, довкола нього безліч народу і жертву, що лежить на камінні. Тиша, всі мовчать, тільки один пророк молиться, після чого раптом вогонь сходить з неба на жертву (3 Цар. 18,30–38). Все це дивне і страшне. Але тепер перейди від цього до того, що звершується нині, і ти побачиш не тільки дивне, але й те, що перевершує всякий страх. Священик служить і зводить не вогонь, а Святого Духа. Звершує довгі молитви не для того, щоби вогонь зійшов з неба і спалив те, що приготовлено, але щоби благодать, зійшовши на Жертву, через неї запалила душі всіх і зробила їх світлішими від очищеного вогнем срібла.
Хто, крім людини абсолютно несамовитої чи безумної, може зневажити таке страшне таїнство? Хіба ти не знаєш, що людські душі ніколи не змогли б винести вогню цієї Жертви, а всі загинули б, якщо б не було великої допомоги Божественної благодаті?
 
5. Хто здатний усвідомити всю важливість того, що людина, перебуваючи ще в плоті і крові, може знаходитись біля блаженного і безсмертного Єства, той ясно побачить, якої честі сподобила священиків благодать Духа. Ними звершуються ці та інші священнодії, які не менш важливі для нашого удосконалення і спасіння. Люди, які живуть на землі і по ній ходять, удостоїлися розпоряджатися небесним і отримали владу, якої Бог не дав ні ангелам, ні архангелам. Бо не до них сказано: "Що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі; і що розв’яжете на землі, буде розв’язане на небі" (Мт. 18,18). Земні володарі мають владу зв’язувати, але тільки тіло. А ці окови зв’язують саму душу і проникають аж до неба. Те, що священики звершують на землі, Бог довершує на небі, – Владика затверджує думки рабів.
Чи не означає це, що Він віддав їм усю небесну владу? "Кому, – говорить (Господь), – відпустите гріхи, тим відпустяться; на кому залишите, залишаться" (Ін. 20,23). А я бачу, що весь цей суд Син доручив священикам. Вони піднесені до такої степені влади, ніби вже переселені на небо, піднялись вище людської природи і звільнилися від наших пристрастей.
Якщо би цар кому-небудь зі своїх підданих дав владу за його бажанням ув’язнювати в темницю і звільняти, такий підданий перед усіма був би у славі і почестях. А про того, хто отримує від Бога владу настільки прекраснішу, наскільки небо прекрасніше від землі і душа від тіла, дехто думає, що він отримує честь маловажну, і нібито можна подумати, що деякі, отримавши цей дар, не будуть його поважати.
Відкиньмо таке безумство! Справді безумно не поважати таку владу, без якої нам неможливо отримати спасіння й обіцяні блага. Ніхто не може увійти до Царства Небесного, "якщо не народиться водою і Духом" (Ін. 3,5); і хто "не буде споживати Плоті" Господнього і "не питиме Його Крові", позбавляється вічного життя (Ін. 6,53). А все це звершується не ким іншим, як цими священними руками, тобто руками священика. То як без них можна будь-кому уникнути геєнського вогню чи отримати приготовлені вінці?
 
6. Священики є для нас тими мужами, яким доручено духовне народження і відродження через Хрещення. Через них ми одяглися в Христа, поховані разом із Сином Божим і стаємо членами цієї блаженної Глави. Тому ми повинні не тільки відчувати страх перед ними більше, ніж перед володарями і царями, а вшановувати їх більше, ніж своїх батьків. Вони народили нас "від крові і від похоті плотської" (Ін. 1,13), а ці є співучасниками нашого народження від Бога, щасливої вічності, істинної волі і благодатного усиновлення.
Юдейські священики мали владу очищати від прокази тіло, вірніше, не очищати, а засвідчувати очищення (Лев. 14). І ти знаєш, якою завидною була тоді священича гідність. А наші священики отримали владу не тільки засвідчувати очищення, але повністю очищати; і не тілесну проказу, а душевну нечистоту. Тому зневага стосовно них є більш злочинною, ніж Дафана та його спільників, і гідна більшого покарання. Бо ті домагалися неналежної їм влади (Числ. 16), однак були про неї високої думки, що підтвердили своїм настирливим домаганням її. А тепер, коли священство надзвичайно прикрашене і піднесене до високої степені, зневажати його – означає відважитися на надзвичайне зухвальство. Бо це не одне і те ж: домагатися незаслуженої честі і зневажати такі блага. Останнє настільки важче, наскільки різняться між собою зневага і пошана. Чи є така нещасна душа, яка б зневажала такі величні блага? Я не можу уявити собі такою жодної людини, хіба щоби хтось упав у демонічну несамовитість.
Однак повернусь до того, про що вже йшлося. Бог наділив священиків більшою силою, ніж тілесних батьків не тільки для покарання, але й для милосердя. Відмінність між ними така ж, як між життям теперішнім і майбутнім. Одні народжують для теперішнього життя, другі – для майбутнього. Перші не можуть врятувати своїх дітей від тілесної смерті і навіть захистити від впливу хвороби, а ці часто спасали душу, яка вже готова була загинути, використовуючи для цього то смиренні настанови, то від самого початку утримуючи від падіння не тільки повчаннями та настановами, але й за допомогою молитви. Вони не тільки відроджують нас (Хрещенням), але мають владу звільняти від наступних гріхів. "Чи хто з вас занедужає, – сказано (в Писанні), – нехай покличе пресвітерів Церкви, і нехай помоляться над ним, помазавши його оливою в ім’я Господнє. І молитва віри зцілить недужого, і підведе його Господь; і якщо він гріхи вчинив, простяться йому" (Як. 5,14–15). Крім того, тілесні батьки не можуть надати дітям жодної допомоги в тому випадку, коли вони нанесуть образу кому-небудь зі знатних і сильних людей, а священики часто примиряють віруючих не з вельможами і не з царями, а з Самим Богом, Якого вони прогнівили.
Хто після цього насмілиться звинувачувати мене в гордості? Навпаки, я думаю, що сказане мною пробудить в душах тих, хто мене слухає, таке благоговіння, що вони будуть звинувачувати в гордості і зухвальстві не тих, хто уникає, а тих, котрі самі приходять і намагаються отримати цю гідність. Якщо управителі міст, будучи не дуже мудрими і талановитими, руйнують міста і гублять себе, то яку ж тоді, думаєш, має мати силу – як власну, так і послану з неба – той, хто зобов’язався прикрашати Христову Невісту, щоб не впасти у гріх?
 
7. Ніхто не любив Христа більше, ніж Павло, ніхто, крім нього, не проявив більшої ревності, ніхто не отримав більшої благодаті. Однак і при такій перевазі він боїться і тремтить як за свою владу, так і за тих, котрі йому підвладні. "Боюсь, щоб, як змій хитрістю обманув Єву, так і ваші уми щоб не пошкодились, ухилившись від простоти у Христі" (2 Кор. 11,3). І ще: "...був я у вас у немочі, і в страху, і у великому трепеті" (1 Кор. 2,3). Це каже чоловік, який був узятий до третього неба і став свідком таїн Божих; який пережив стільки смертей, скільки днів прожив у вірі; і при цьому не бажав користуватися отримаю від Христа владою, щоби хто-небудь із віруючих не спокусився (1 Кор. 10).
Якщо він, який потрудився поверх того, що йому було доручено Богом, і у всьому шукав користі не для себе, а для тих, котрі були йому підвладні, але з огляду на велич цієї влади завжди був сповнений страхом; то що маємо відчувати ми, які часто шукаємо користі для себе і при цьому не тільки не сповняємо того, що нам доручено Христом, але в більшості ще й порушуємо Його заповіді? „Хто знемагає, – говорить він, – з ким і я не знемагав би? Хто спокушається, за кого б я не палав би?” (2 Кор. 11,29). Таким повинен бути священик, і не тільки таким; це малозначиме у порівнянні з тим, що я хочу далі сказати. Що ж це? „Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті” (Рим. 9,3).
Той, хто може вимовити такі слова, чия душа піднялася до такого прагнення, і при цьому уникає (священства), може справедливо бути осуджений. А хто настільки далекий від такої чесноти як я, той заслуговує викриття не тоді, коли уникає, а коли його приймає. Якщо би під час обрання на посаду воєначальника ті, що мають владу призначати, обравши мідника, шкіряника чи подібного до них ремісника, поручили йому військо, то я не похвалив би того нещасного, який би не втік і не намагався б зробити всього можливого, щоб уникнути майбутньої загибелі. Якщо би було достатньо тільки називатися пастирем і без будь-якої небезпеки сповняти це служіння будь-як, тоді бажаючий може звинувачувати мене у марнославстві. Але якщо той, хто приймає на себе таку відповідальність, повинен мати неабиякий розум, а крім розуму, велику Божу благодать, високу моральність, чистоту життя і доброчинність вищу за людську, тому не відказуй мені у прощенні за те, що я не хотів намарно і даремно загинути.
Якщо би хтось, відправляючи великий корабель, завантажений дорогоцінним товаром, з багатьма гребцями, доручив мені стерно і наказав переплисти Егейське чи Тирренське море[2], то я після перших його слів утік би. І коли б хтось спитав: „Чому?” Я відповів би: „Щоб не потопити корабель”. Отже, коли втрата виражається у грошах, а небезпека полягає тільки в тілесній смерті, тоді ніхто не буде осуджувати людей за їхню передбачливість. Однак тут, коли тим, що зазнали аварії корабля, загрожує падіння не в море, а у вогняну безодню, і жде їх не та смерть, що відділяє душу від тіла, а та, що душу з тілом відправляє у вічні муки, чому ви маєте гніватись і нарікати, що я легковажно не віддався такій небезпеці?
 
8. Не робіть цього, прошу і благаю. Я знаю свою душу, немічну і слабу; знаю і особливу важливість цього служіння і чималий тягар цього діла. Душу священика поривають хвилі більші від тих, що від буревіїв здіймаються на морі.
 
9. Найперше пихатість є більш небезпечна, ніж скелі, набагато небезпечніша, ніж скеля Сирен, яку вигадали байкотворці. Більшість могли безперешкодно пропливати біля цієї скелі, однак для мене це так важко, що навіть тепер, коли жодна потреба не тягне мене до цієї безодні, я не можу позбутися відчуття небезпеки. А коли хтось доручить мені цю владу, той все одно, що зв’яже позад мене обидві руки і віддасть чудовиськам, які живуть на цій скелі, щоб вони кожного дня мене терзали.
Що це за чудовиська? Гнів, смуток, заздрість, ворожнеча, наклепи, осудження, обман, лицемірство, підступи, обурення на безвинних людей, задоволення від невдачі тих, що служать; печаль через їхній добробут; прагнення похвал; пристрасть до почестей (це найбільше шкодить людській душі); навчання ради догоджання, невдячна облесливість, низьке підлабузництво, зневага до бідних; запопадливість перед багатими; надання переваги безумним і шкідливим милостям, які шкідливі як для тих, хто їх приносить, так і для тих, хто їх приймає; рабський страх, притаманний тільки нікчемним невільникам; недостаток сміливості; поважний вигляд мудрості, коли істинної мудрості немає; ухиляння від викриття та покарання, або краще сказати, стосовно малозначущих людей – надмірне, а стосовно сильних – мовчання.
Стільки, а то й набагато більше чудовиськ вміщає в собі ця скеля. І ті, котрі одного разу були захоплені ними, обов’язково доходять до такого стану рабства, що на догоду жінкам роблять таке, про що й говорити соромно. Божий Закон відсторонив жінок від цього служіння, а вони намагаються дорватися до нього. Але, не маючи особисто для цього влади, роблять це через інших. І осягають такої сили, що на свій розсуд і вибирають, і відкидають священиків. Приповідка „Вверх дном” збувається тут наділі. Начальниками керують підвладні, і хоча б мужчини, а то ті, котрим не дозволено „повчати” (1 Тим. 2,12). Але що говорити про повчання, коли блаженний Павло заборонив їм навіть „говорити” в Церкві (1 Кор. 14,34). Я чув від одного чоловіка, що вони, ніби-то, дійшли до такого зухвальства, що навіть роблять зауваження предстоятелям церков і поводяться з ними більш суворо, ніж господарі зі своїми слугами.
 
10. Нехай ніхто не подумає, що мої звинувачення стосуються всіх. Є, багато є таких (священиків), які уникнули цих сітей. І їх багато більше, ніж тих, які впіймалися. Саме священство я не звинувачую в цьому нещасті, не хочу дійти до такого безумства. Не меч звинувачують у вбивстві, не вино у пиятиці, не силу в нанесенні образи, не мужність у безумному зухвальстві, але всі розумні люди звинувачують і карають тих, хто Божі дари використовує задля зла. Так само і священство осудить нас за те, що ми розпоряджаємося ним несправедливо. Не воно є причиною викладених мною зол, – це ми очорнюємо його як тільки можемо, нерозбірливо довіряючи його таким людям, які, не впізнавши ще власної душі і не усвідомивши труднощів цього служіння, з радістю приймають запропоноване. А коли вже приступають до служіння, тоді через недосвідченість самі опиняються в сутінках і на народ, який їм доручено, накликають безліч прикрощів. Таке ледь що не сталося і зі мною, але Бог, уберігаючи Свою Церкву і жаліючи мою душу, вчасно врятував мене від цієї небезпеки.
Чому, скажи мені, на твою думку, стаються такі смути в церквах? Я думаю тільки тому, що обрання і призначення предстоятелів відбуваються без вибору, як попало. Голова має бути міцною, щоб могла розпоряджатися і запобігати шкідливим випарам, що йдуть від інших частин тіла. А коли вона сама є слабкою і не в змозі долати вплив хвороби, тоді ще більше слабне і губить разом з собою все тіло. Щоб не сталося цього тепер, Бог поставив мене ногами (церковного тіла), чим я й був від початку.
Крім сказаного, багато є, Василію, й іншого, що необхідно мати священикові, і чого я не маю. Найперше, його душа має бути абсолютно незалежною від прагнення цього служіння. Якщо він буде мати пристрасний потяг до нього, то, отримавши його, загориться сильними полум’ям і, здобувши насильно, ради того, щоб утвердитися в ньому, зазнає чимало лиха, коли необхідно буде улещувати, чи доходити до чого негідного і принизливого, чи тратити багато грошей. Про те, що деякі, домагаючись цієї влади, наповнювали церкви вбивствами і чинили смуту в містах, я тепер мовчу, щоби хтось не подумав, що я говорю про невірогідне. На мою думку, до цього служіння необхідно ставитися з таким благоговінням, щоб уникати тягаря цієї влади. А отримавши її, коли трапиться впасти у гріх, який заслуговує позбавлення цієї влади, не очікувати суду від інших, а найперше самому відректися від неї. Може так буде отримане прощення від Бога. А триматися цієї гідності всупереч порядності – це означає позбавити себе будь-якого прощення і ще більше розпалити Божий гнів, додаючи до першого другий злочин, ще тяжчий.
 
11. Однак ніхто не насмілиться на таке, тому що небезпечно, воістину небезпечно домагатися цієї честі. Кажучи це, я не суперечу блаженному Павлові, а цілком погоджуюся з його словами. Що ж він каже? „Коли хто єпископства бажає, доброго бажає” (1 Тим. 3,1). Я ж назвав небезпечним не бажання самого служіння, а верховенства і влади. Таке бажання, на мою думку, має старанно викорінюватися із душі, щоб у всьому мати вільний вибір, ніколи не дозволяти йому опанувати нею. Хто не прагне величності від цієї влади, той не боїться і втратити її; а не боячись цього, може у всьому поступати із притаманною християнам волею. Навпаки, ті, що побоюються і лякаються позбавлення влади, опиняються в жалюгідному рабстві, пов’язаному із безліччю прикрощів, і часто бувають приневоленими ображати і людей, і Бога.
Не таким має бути настрій душі. Як на полі битви бачимо доблесних воїнів, які завзято б’ються і мужньо падають, так і ті, що приступають до цього служіння, повинні і служити, і приймати позбавлення цієї влади, як належить християнським мужам, знаючи, що за таке позбавлення подається не менший вінець, як за саму владу. Хто підпадає цьому, не вчинивши нічого ганебного і такого, що принижує його гідність, той готує тим, що несправедливо скинули його, покарання, а для себе велику нагороду. „Блаженні ви, – каже (Господь), – коли ганьбитимуть вас і гнатимуть, і зводитимуть на вас всяке лихослів’я та наклепи – Мене ради. Радуйтеся і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах” (Мт. 5,11–12). Так буває тоді, коли когось скидають через заздрість – або щоб догодити іншим, або із ворожості, або через будь-яку іншу несправедливу причину – ті, що з ним служать. Коли ж випаде комусь перенести це з боку ворогів, то я думаю, що нема потреби й доказувати, яку користь вони йому приносять своєю злобою.
Отже, треба скрізь бути пильним і старанно слідкувати, чи не криється якась тліюча іскра такого бажання. Щасливі ті, котрі від початку були чистими від такої пристрасті, тому змогли уникнути її, отримавши владу. Якщо ж хтось ще до осягнення такої честі гріє в собі цього страшного і лютого звіра, то неможливо виразити, в яку піч він кидає себе після отримання влади.
У мене також (не подумай, що я зі скромності хочу сказати тобі будь-яку неправду) є це бажання в неабиякій мірі, і воно не менше всього іншого налякало мене і заставило тікати. Як ті, що страждають тілесною любов’ю, коли знаходяться поряд з коханими, відчувають жорстокі муки пристрасті, а коли віддаляться, – приборкують її шал, так і ті, що прагнуть цієї влади, коли наближаються до неї, відчувають нестерпні муки, а коли втрачають надію отримати її, тоді разом з надією в них гасне і прагнення.
 
12. Немаловажною є ця причина. Коли б вона була єдиною, то була б достатньою для того, щоб позбавити мене цієї гідності. Однак тепер до неї добавилась друга, не менш значуща. Яка ж? Священик повинен бути уважним і обачним і, живучи не для себе, а для людства, має мати безліч очей з кожного боку (1 Тим. 3,2).
А я неуважний і немічний і ледь можу піклуватися про своє спасіння, з чим ти й сам погодишся, хоч і стараєшся, з любові до мене, більше за інших скривати мої слабості. Не говори мені тут ані про піст, ні про безсонні ночі, ні про лежання на землі, ні про інші тілесні упокорювання. Ти знаєш, наскільки я ще недосконалий у цьому відношенні. Якщо б я навіть зі всією строгістю сповняв усе служіння, то й тоді через мою немічність це не принесло б мені жодної користі. Це може бути корисне для людини, що замкнулася в якійсь келії і піклується тільки про свої справи. А хто розривається на таку кількість народу, піклуючись кожним підопічним зокрема, то яку ж реальну користь ради їхнього удосконалення зможе принести, коли не буде мати сильної і надзвичайно мужньої душі?
 
13. Не дивуйся, коли разом зі строгістю життя я вимагаю ще досвіду душевної мужності. Нехтувати наїдками, напоями, м’яким ложем для багатьох, як бачимо, не викликає труднощів, особливо для людей простих, які так виховані з дитинства, і для багатьох інших, у яких будова тіла і звички пом’якшують строгість таких подвигів. Однак терпіти образи, наклепи, гострі слова, насмішки з боку нижчих, ненавмисні і умисні, даремні і марні дорікання з боку начальників і підвладних можуть не всі, а тільки одиниці. І можна побачити, що люди, витривалі у тих подвигах, за цих неприємностей так обурюються, що розлючуються гірше, ніж дикі звірі. Таких особливо не можна допускати до священства.
Якщо предстоятель не виснажує себе голодом, не ходить босим, то це ніскільки не шкодить Церкві; а лютий гнів несе великі нещастя як тому, хто підвладний цій пристрасті, так і його ближнім. Тим, що не заховують першого, Бог не погрожує нічим, а тим, що даремно гніваються, погрожує геєною і вогнем геєнським (Мт. 5,22). Гордий, отримавши владу над народом, подає певну поживу для вогню (цієї пристрасті). Той же, що живе усамітнено, спілкуючись з небагатьма і не маючи змоги утримати гнів, скоро запалюється сам; але коли отримає владу над цілим народом, буде подібний до звіра, раненого звідусіль і всіма, – і сам не ніколи не має спокою, і підвладним своїм завдає чималих прикрощів.
 
14. Ніщо так не затьмарює чистоту душі і світлість думок, як неприборканий гнів, що проявляється з неабиякою силою. „Гнів губить розумних” (Прип. 15,1), – говорить Премудрий. Затьмарене ним око душі, ніби в нічному бою, не може відрізняти друзів від недругів і чесних від безчесних, але ставиться до всіх однаково; і хоч би прийшлося зазнати певної шкоди, ради того, щоб задовольнити душу, йде на все. Бо запал гніву має в собі певне задоволення і оволодіває душею, спотворюючи її здоровий стан, сильніше, ніж будь-яке інше задоволення. Він породжує гордість, несправедливу ворожнечу, безрозсудну ненависть, часто спонукає нерозбірливо і безпричинно завдавати образи і заставляє говорити і робити багато чого подібного. Бо душа, захоплюючись сильним напливом пристрасті, вже не в змозі зібратися з силами, щоб побороти свій потяг.
Василій сказав: „Але я більше не потерплю, щоб ти прикидався. Хто ж не знає, наскільки ти далекий від цього недуга?”
Златоуст. Що ж, шановний, ти хочеш поставити мене біля вогнища і роздражнити сплячого звіра? Чи ти не знаєш, що я стримував цю пристрасть не силою волі, а любов’ю до спокою? А хто так налаштований, той може уникнути цього полум’я, залишаючись на одинці чи спілкуючись не більше як з одним чи двома друзями, однак не занурюючись у безодню таких турбот? У протилежному випадку він не тільки себе, але й безліч інших, зробивши їх байдужими щодо скромності, потягне за собою у безодню загибелі. Підвладний народ у більшості випадків звик дивитись на поведінку своїх начальників, як на зразок для наслідування. То як може усмирити гордовитість інших той, хто сам гордий? Хто з народу захоче бути покірним, коли начальника бачить гнівливим?
Неможливо, неможливо священикові скрити свої вади. Навіть незначні із них у свій час стають відомими. Борець, поки залишається вдома і ні з ким не вступає в поєдинок, хоч би був і найслабшим, може це скривати; але як тільки вийде на змагання, тут же все викривається. Так і люди, які проводять особисте пасивне життя, через усамітнення скривають свої гріхи, але коли виходять на люди, тоді вимушені скинути з себе покривало усамітнення і через зовнішню діяльність відкрити перед усіма свою душу. Як їхні добрі діла приносять користь, спонукаючи інших до співучасті, так і їхні проступки роблять їх байдужими у ділах доброчинності і спонукають інших ухилятися від похвальних трудів.
Тому душа священика, щоб могла радувати і просвічувати душі тих, що на нього дивляться, повинна з кожного боку сяяти красою. Гріхи людей простих, які звершуються ніби в сутінках, гублять тільки тих, що згрішили. А гріхи людини знатної і широковідомої, завдають шкоди всім, бо роблять тих, що падають, ще більш байдужими до добрих подвигів, а самолюбивих спонукають до гордості. Водночас проступки простолюдинів хоч і виявляються, однак нікому не спричиняють особливої шкоди. А проступки тих, що стоять на висоті священичої гідності, по-перше, на виду у всіх, по-друге, хоч би вони допустилися незначної провини, для інших вона видасться великою, позаяк усі міряють гріхи, дивлячись не на саму дію, а на особу того, хто згрішив.
Тому священик з кожного боку має ретельно захистити себе пильністю і неусипною уважністю до свого життя, ніби діамантовою зброєю, дивлячись, щоби хтось не знайшов відкритого і незахищеного місця і не завдав смертельного удару. Бо всі довкола готові ранити і поразити його, і не тільки вороги та недруги, але й чимало з тих, котрі прикидаються друзями. То ж (для священства) необхідно вибирати такі душі, якими виявилися колись, з Божої благодаті, тіла святих юнаків у вавилонській печі (Дан. 3,22–46). Тут поживою для вогню є не хмиз, смола і льон, а дещо набагато небезпечніше, бо тут і вогонь не матеріальний. Оточує священиків, піднімаючись з кожного боку, всепожираюче полум’я заздрощів і накидається на них, проникаючи в їхнє життя більш напористо, ніж вогонь в тіла юнаків. Якщо він знайде хоч найменший слід соломи, тут же охопить її і, спаливши цю гнилу частку, обпалить і закоптить димом й інші, хоч би вони були світлішими від сонячного проміння.
Поки життя священика у належному стані, доти він неприступний для обмов. Але як тільки чогось не доглядить, що притаманно кожній людині, яка перепливає бурхливе море цього життя, тоді закрити уста обвинувачів не допоможуть і всі попередні добрі справи, – малий проступок затьмарює все. Тоді всі судять його не як такого, що має тіло і людську природу, а як ангела, що не має жодних немочей. Тирана, поки він при владі, всі його бояться, підлещуються до нього, бо не можуть його скинути. Однак, коли побачать, що його справи занепадають, тоді недавні друзі, відкинувши вдаване підлабузництво, раптом стають ворогами і супротивниками і, вивідавши його слабинки, намагаються позбавити його влади.
Так буває і зі священиком. Ті, що не так давно, коли він був при силі, шанували його, йому догоджали, використавши незначну причину, тут же повстають проти нього і намагаються скинути. І не як тирана, а як найостаннішого чоловіка. Як тиран боїться своїх охоронців, так і священик найбільше остерігається своїх близьких і тих, хто йому співслужить. Бо ніхто так не знає його справ і ніхто так не домагається його влади, як вони. Знаходячись біля нього, вони першими довідуються про все і легко можуть свої наклепи видавати за правду і, видаючи незначне за щось особливе, йому нашкодити. Тоді сповняються апостольські слова у зворотному розумінні: „Чи страждає один член, з ним страждають усі інші члени; чи славиться один член, з ним радіють усі члени” (1 Кор. 12,26). Тільки той може все це витерпіти, хто має великі чесноти.
І на таку війну ти посилаєш мене? Думаєш, що моя душа здатна для такої різноманітної боротьби? Як і від кого ти довідався про це? Якщо це відкрив Бог, покажи Його визначення і я підкорюся. А коли не можеш цього зробити і виносиш вирок за людською поголоскою, то перестань обманюватися. Щодо нас самих, то ми найперше маємо вірити самі собі, аніж іншим, бо „хто з людей знає, що є в людині, крім духа людського, який живе в ній?” (1 Кор. 2,11). Якщо до цього ні, то думаю, тепер через ці слова ти переконався, що коли б я прийняв цю владу, то зганьбив би і себе, і тих, що мене обрали, і з великою шкодою повернувся б до того сану, в якому знаходжуся зараз.
Не тільки заздрість, але те, що набагато сильніше заздрості, – прагнення цієї влади зазвичай налаштовує багатьох проти того, хто її має. Як користолюбні діти тяготяться старістю батьків, так і деякі з цих людей, бачачи довголітнє служіння священика, хочуть самі зайняти його місце, при цьому кожен думає, що ця влада має випасти саме йому; але прагнути його смерті вважають беззаконням, тому поспішають позбавити його влади.
 
15. Коли хочеш, я покажу тобі й інший вид цієї боротьби, яка таїть у собі тисячі небезпек. Піди і поглянь на народні святкування, на яких належало б проводити обрання на церковні посади, і ти побачиш, що на священика сиплеться стільки нарікань, скільки є підвладних. Всі, хто має право надавати таку честь, діляться тоді на безліч груп; так що на зібранні пресвітерів немає єдності ні між ними, ані з єпископом, – кожен сам по собі, вибираючи один одно, інший іншого. Причина в тому, що не всі дивляться на те, на що необхідно б дивитися, – на чесноти душі. Причини для надання цієї честі бувають різні. Наприклад, кажуть: „Такий-то має бути обраний, бо він виходець із знатного роду. Другий – має великі достатки, і не треба буде утримувати його за рахунок церковних прибутків. Третій – добровільно перейшов до нас від наших супротивників”. Так кожен намагається виставити хто свого товариша, хто – родича, а ще інший – навіть підлабузника. Однак ніхто не хоче звертати увагу на здібного, щоб хоч скільки-небудь побачити його душевні якості.
Я настільки далекий від того, щоб наведені причини вважати достатнім свідчення гідності священиків, що навіть того, хто відзначався б особливим благочестям, що немаловажне для цієї влади, то і його не наважився б одразу обрати, якщо в нього разом з благочестям не виявилося б належної мудрості. Я знаю чимало таких, що майже все життя провели в затворі, виснажували себе постом. Знаходячись в усамітненні, піклувались тільки про себе і були милими Богу, кожного дня все більше і більше досягали успіху в цій любові до мудрості. Однак, коли вийшли до народу, щоб виправити його невігластво, тоді одні від початку виявилися нездатними для цієї справи; інші, хоч і мусили продовжувати служіння, але покинувши попередній спосіб строгого життя, нанесли шкоду собі і не принесли жодної користі іншим. Якщо би хтось все своє життя залишався на нижчій ступені служіння аж до глибокої старості, то і його я не підняв би на вищу ступінь тільки із самої поваги до його віку. Що ж буде, коли він у такому віці виявиться нездатним?
Говорячи це, я не хочу принизити сивини чи узаконити, щоб ті, що належать до чернечого чину, були повністю усунені від цього служіння. Бо бувало, що чимало саме з них прославили себе цим служінням. Я хочу довести, що коли ні благочестя само по собі, ні похилий вік не можуть зробити того, хто отримав цю владу, гідним священичого сану, то не зроблять цього і вищеназвані причини.
Деякі вдаються ще до інших, більш безрозсудних мотивів. Так одні обираються до кліру через пересторогу, – щоб не перекинулись на бік супротивників; інші – через їхню злу вдачу, – щоб, коли їх обійдуть, вони не натворили багато лиха. Що ще може бути більш беззаконне, коли люди негідні, обтяжені різними вадами, отримують почесті за те, за що належало б карати, за що належало б не дозволяти переступати церковний поріг, – саме за це їх підносять до священичої гідності? Скажи мені, чи будемо ще шукати причини Божого гніву, дозволяючи людям негідним, які нічого не заслужили, губити такі святі і страшні справи?
Коли управління справами поручається тим, кому вони взагалі не личать, або тим, кому це не під силу, тоді Церква нічим не відрізняється від Еврипа[3]. Раніше я насміхався над світськими начальниками за те, що вони під час розподілу почестей найперше звертають увагу не на доброчинність душі, а на багатство, вік і на поважність серед людей. Однак перестав дивуватися цьому, коли почув, що таке ж безглуздя проникло і в наші справи. То чи дивно, що так грішать люди світські, шукаючи слави від народу і роблячи все ради грошей, коли ті, котрі видають себе за таких, що відреклися від усього, поступають не краще: сперечаючись про небесне, ніби про десятини землі чи щось подібне, настановляють нікчемних людей на таке служіння, ради якого Єдинородний Божий Син не відмовився принизити Свою славу, стати людиною, прийняти вид раба, витерпіти оплювання і катування, і померти тілом ганебною смертю (Филип. 2,7; Мт. 26,67)?
Але на цьому вони не зупиняються, а добавляють до цього ще більше безумство, – не тільки обирають негідних, але й відкидають достойних. Ніби не достатньо однієї причини, щоб запалити Божий гнів, а необхідно з обох боків руйнувати міць Церкви, задля чого додають іншу, не менш тяжку причину. По-моєму, однаково злочинно як відкидати людей здібних, так і приймати бездарних. І це робиться ради того, щоб Христова отара не могла ні в чому знаходити втіхи і розради. Чи не заслуговує це тисячі блискавиць і геєни більш страшної за ту, що загрожує нам?
І все ж таки виносить і терпить ці злі діла Той, Хто „не хоче смерті грішника, але щоб він навернувся і був живий” (Ієзек. 33,11). Хто не здивується Його людинолюбству? Хто не уразиться Його милосердям? Християни більше ніж вороги і недруги нищать те, що належить Христові, а Він, Благий, проявляє милосердя і закликає до покаяння. Слава, Тобі, Господи, слава, Тобі! Яка безодня Твого людинолюбства! Яке безмежне довготерпіння!
Ті, які з Твоїм іменем із простих і незначущих зробилися шановними і знатними, тепер повертають цю честь проти Того, Хто їх вшанував. Вони для того, щоби негідні у зубожінні повною свободою спотворювали все на свій лад, наважуються ґанити недоступне, зневажають святиню, відганяючи і відкидаючи достойних.
Якщо хочеш знати про причину цього зла, то вона така ж як і попередня. Бо корінь і, так би мовити, мати їхня єдина – це заздрість, тільки мають різні види. Кажуть: цей має бути відкинутий, бо молодий; другий, – тому що не вміє підлещуватись; третій, – тому що з кимсь посварився; четвертий, – щоб такий-то не образився, коли побачить, що запропонованого ним відкинули, а обрали цього; п’ятий, – тому що добрий і скромний; шостий, – тому що надто страшний для грішників; сьомий – з іншої подібної причини. І взагалі не утрудняють себе виставляти стільки приводів, скільки захочуть. Коли ж не знаходять чогось іншого, виставляють показ і багатство, і те, що неможливо підносити до цієї гідності раптово, а тільки поступово. Можуть знайти й будь-які інші причини, як тільки захочуть.
Тепер я хотів би спитати, що має робити єпископ у боротьбі з такими вітрами? Як має вистояти проти таких хвиль? Як відбити всі ці напади? Якщо у своїх справах він буде керуватися тільки здоровим глуздом, тоді і для нього, і для обраних всі стають ворогами і супротивниками. Вони будуть робити все йому наперекір, щоденно чинити розбрат, переслідувати обраних чисельними насмішками, аж поки їх не скинуть і не поставлять своїх обранців. Це подібне до того, як би на пливучому кораблі капітан мав серед своїх супутників морських розбійників, які постійно і йому, і гребцям, і тим що знаходяться на кораблі, чинили б прикрощі. Якщо єпископ ради власного спасіння почне догоджати цим людям, прийнявши тих, кого не слід, тоді замість них своїм ворогом буде мати Бога. Що може бути страшніше від цього? І стосовно них його становище стане ще тяжчим, бо тоді вони ще більше згуртуються. Як від сильних вітрів, що зійшлися з різних сторін, досі спокійне море раптом починає лютувати, підносить хвилі і губить тих, що плавають, так і церковна тиша після приходу злих людей збурюється і терпить безліч катастроф.
 
16. Уяви, яким має бути той, кому ради загального блага належить витерпіти таку бурю і здолати такі перепони. Він, ради того, щоб вистояти перед усіма перепонами, повинен бути поважним і негордим, суворим і поблажливим, смиренним і недогідливим, строгим і покірним. Він, маючи на меті тільки добробут Церкви, повинен з належною владою приймати людину гідну, хоч би всі йому суперечили; водночас з такою ж владою негідну не приймати, хоч би її всі захищали, і нічого не робити з ворожістю чи ради догідливості.
Тож, чи ясно тобі, що я не даремно відмовився від цього служіння? Однак я ще не все розтлумачив тобі. Є ще й інше, про що маю сказати, а ти не вважай за обтяжливе вислухати щирого товариша, який хоче виправдатись перед тобою в тому, в чому ти йому дорікаєш. Це буде корисно тобі не тільки для того, щоб захистити мене перед іншими, але, можливо, принесе чималу користь для упорядкування цієї справи.
Необхідно, щоби той, хто має намір стати на цей шлях, наперед досконало розвідав про все, що стосується цього служіння, і тільки після цього приступав до нього. Чому? Та хоча би в крайньому разі тому, що, будучи у всьому добре обізнаним, він не буде бентежитися, коли перед ним появиться щось нове. Хочеш, щоб я почав мову про догляд за вдовицями, чи про піклування про дівиць, а чи з труднощів судочинства? Кожна із цих справ поєднана з різними труднощами, а ще більше зі страхом.
Почнемо з того, що здається найлегшим, – догляд за вдовицями. Це очевидно завдає опікунам клопотів, що обмежуються витратою грошей (1 Тим. 5,16). Але ж буває і не так: під час їхнього прийняття необхідне досконале дослідження, бо занесення їх до списку просто і без розбору спричиняло чимало прикрощів. Були такі, що руйнували домашній спокій, роз’єднували шлюби, чимало було викрито у крадіжках, пиятиці та інших подібних вчинках. Утримання таких вдовиць за рахунок Церкви викликає і кару від Бога, і найгірші осудження з боку людей, і самих благодійників робить байдужими до благодійності. Хто зможе наважитися на те, щоб майно, яке було заповідане пожертвувати Христові, витрачати на тих, хто ганьбить Христове ім’я? Тому необхідно старанно і строго слідкувати, щоб не тільки такі вдовиці, але й ті, котрі ще в змозі себе прокормити, не нищили трапези найубогіших. За цим доглядом йде інша немала турбота: щоб життєві припаси для них, ніби із джерела, щедро поповнювалися і ніколи не вичерпувалися.
Безрозсудна бідність небезпечна тим, що вона буває ненаситною, вимогливою і невдячною. Необхідна неабияка мудрість і старання, щоб закрити уста тим, які використовують будь-який повід для осудження. Народ як тільки побачить будь-кого непристрасним до багатства, тут же об’являє його придатним для цієї справи. Але я думаю, що для нього недостатньо однієї великодушності, хоч вона найнеобхідніша, бо без неї він буде скоріше губителем, а не покровителем, вовком, а не пастирем. Однак попри це йому необхідно мати й іншу рису – терпеливість – основу всіх людських благ. Вона приводить і оселяє душу ніби в якусь тиху гавань. Вдовиці через свою бідність, через вік і через свою жіночу натуру позволяють собі, так би мовити, певне непомірне зухвальство. Вони безпричинно кричать, надарма ображаються, жаліються на те, за що треба би дякувати, ґанять за те, за що треба би хвалити. Пастиреві все це необхідно переносити мужньо і не дратуватися ні дочасними вимогами, ні необдуманими доріканнями. Цей рід у його нещастю треба жаліти, а не ображати. Бо бути безжалісним до їхнього нещастя і добавляти до скорботи через бідність ще скорботу від образ надто жорстоко.
Тому один премудрий муж, бачачи корисливість і зарозумілість людської природи і знаючи риси убогості, яка може настирливо безсоромно приставати з одними і тими ж просьбами, чим здатна принизити і найвідважнішу душу, умовляє бути стосовно убогих поблажливим і доступним, наставляє не ображатися через просьби бідних, щоб від роздратування через їхню настирливість не перетворитися із помічника на гонителя. „Прихили, – говорить він, – вухо твоє до убогого без засмучення, відповідай йому спокійно зі смиренням” (Сірах. 9,8). Покинувши людину дратівливу (бо що можна сказати хворому), він звертається до того, хто може співчувати немочам убогого, і умовляє, перш ніж подати милостиню, підбадьорювати смиренним поглядом і ласкавим словом.
Якщо хтось хоч і не бере собі власності вдовиць, але ображає їх, осипає безліччю докорів і роздратовується проти них, той не тільки не полегшує їхнього смутку убогості милостинею, а збільшує його своїми доріканнями. Хоч через тілесні потреби вони бувають вимушеними забувати про сором, але й нарікають на цю вимушеність. Отже, коли нужда через голод заставляє їх просити і забувати про стид, а через безсоромність знову відчувати прикрість, тоді їхні душі мимоволі огортає непроглядна темрява смутку. Тому той, хто піклується ними, має бути настільки великодушним, щоб не тільки не збільшувати їхнього смутку докорами, але по можливості розрадою облегшувати їхній стан. Як ображений, хоч би мав великі достатки, через нанесену образу не відчуває користі від багатства, так і той, хто отримав милостиню, почувши при цьому ласкаве слово, більше тішиться і радіє, бо через таке подаяння і сама милостиня здається вдвоє більшою.
Говорю це не від себе, а зі слів того, хто вище давав настанову. „Сину, – говорить він, – при благодіянні не роби докорів, і при всякому дарі не ображай словами. Чи не охолоджує роса спеки? Так добре слово краще, ніж подаяння. То чи не вище слово від доброго подаяння? А в людини добросердечної і те і друге” (Сірах.18,15–17). Опікун має бути не тільки смиренним і незлобливим, але й бережливим, бо інакше майно убогих буде в занепаді. Так один чоловік, взявши на себе цей обов’язок і зібравши багато золота, хоч не брав з того нічого собі, але й убогим, крім незначної дещиці, не роздавав, а більшу частину його закопав у землю. І так зберігав його доти, поки у смутні часи все воно не потрапило до рук ворогів. Тому необхідно мати належну розсудливість, щоб і не примножувати до надмірності церковне майно, і водночас не доводити його до убогості, а все, що зібрано із добровільних пожертвувань народу, своєчасно роздавати бідним.
Так само для прийняття подорожніх і лікування хворих скільки, думаєш, необхідно грошей, скільки старання і кмітливості опікунів? Для цього потрібні витрати неменші, а може й більші. І той, хто взяв на себе таке опікунство, має збирати засоби зі смиренням і мудрістю, щоб спонукати багатих вносити свої пожертви з охотою і без жалю, щоби піклуванням про немічних не завдати смутку душам жертводавців. Зусиль і старання тут має проявлятися багато більше, бо хворі за своїм характером дратівливі і безпечні. І коли у всьому не проявляти належної опіки і турботи, то навіть незначною байдужістю можна завдати хворому чимало зла.
 
17. При піклуванні ж дівицями страх настільки більший, наскільки дорогоцінним є цей скарб і наскільки цей сонм стоїть вище за інші. Бо і серед цих святих закралося чимало таких переповнених злом, які спричинили багато лиха. Як не можна порівнювати можливості для звершення гріха дівчини та її служанки, так не можна (у цьому відношенні порівнювати) дівчину із вдовицею. Для вдовиць марнословити, між собою сваритися, підлещуватись, забувати про сором, скрізь вештатися, ходити по площах вважається звичним. А дівиця прирекла себе на вищий подвиг і присвятила себе на вищу любов у мудрості, обіцяє проводити на землі життя подібне до ангельського і прагне з цією плоттю уподібнитися безплотним силам. Їй небажано часто і без причини покидати дім, не дозволяється вести непотрібні і безцільні розмови. А про грубощі та облесливість вона взагалі не повинна знати. Тому для неї необхідний більш строгий догляд і конкретніша поміч.
Ворог святості найчастіше повстає проти дівиць, зваблює своїми підступами і готовий поглинути ту, котра знемагає і падає. Так же (діють проти неї) і чимало зловмисних людей. А в добавок до всього – несамовитість людської природи. Отже, вона повинна витримувати подвійну боротьбу: з тими неприятелями, що нападають ззовні, і ворогом, що воює всередині.
Тому, якщо би трапилось щось небажане (нехай того ніколи не буде!), перед її наставником лежить чималий страх, а ще більше небезпеки та печалі. Якщо „дочка для батька – постійне таємне піклування, а турбота про неї відганяє сон” (Сірах. 42,9), якщо батько переживає, щоб його дочка не була безплідною, щоб не вийшла із квітучого віку (незаміжньою), щоб не була зненавиджена чоловіком; то що переживає той, хто піклується не про це, а про інше, набагато важливіше? Тут відвертається не чоловік, а Сам Христос; безплідність стає причиною не тільки ганьби, а завершується смертю душі. „Всяке дерево, – говорить (Господь), – що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Лк. 3,9). Тій, що її зненавидів Жених, недостатньо взяти розвідного листа і піти, – Його гнів карає її вічними муками.
Земний батько має немало засобів для догляду за своєю дочкою: і мати, і вихователька, і служанки, і безпечність помешкання допомагають батькові оберігати дівчину. Він не дозволяє їй часто виходити на міську площу, а коли виходить, не зустрічається із будь-ким; і вечірні сутінки, подібно домашніх стін ховають ту, котра не бажає показуватися. Крім того, жодні причини не можуть заставити її появлятися перед зором мужчин: ні турбота домашніми потребами, ні утиски тих, що ображають, ні щось подібне не примушує її до такої зустрічі, позаяк усім турбується її батько. Вона ж має турбуватися тільки про те, щоб не робити і не говорити нічого непристойного, що непритаманне її скромності.
Однак тут для того, хто по–батьківськи опікується дівчиною, є чимало важкого і навіть неможливого. Він не може тримати її у своєму домі, тому що це непристойно і небезпечно. Хоч би від цього і не було для них великої шкоди, хоч би вони повсякчас заховували святість недоторканості, однак за ті душі, які можуть спокуситися через них, вони дадуть таку ж відповідь, якби і згрішили між собою. А коли неможливо разом проживати, тоді немає можливості і спостерігати за діями її душі, щоб безладні приструнювати, а правильні і добрі схвалювати й утверджувати. Неможливо слідкувати і за тим, як вона виходить з дому. Її убогість і самітність не позволяють опікунові строго контролювати притаманну їй благодійність. Через те, що вона вимушена у всьому забезпечувати себе сама, то, коли захоче відлучатися, щоб жити своєвільно, може знайти безліч причин. Хто захотів би змусити її постійно знаходитись вдома, той мав би ліквідувати всі ті причини, забезпечити її всім необхідним і для послуг дати їй служанку. Належало б утримувати її і від похоронів та панахид. Уміє, добре вміє той хитрий змій засівати свою отруту і через добрі справи! Дівиця має бути захищена звідусіль і виходити з дому впродовж року декілька разів, коли будуть невідкладні і необхідні причини.
Якщо хтось скаже, що немає потреби поручати ці справи єпископу, той повинен знати, що турботи про все, що може статися з кожною дівицею, стосуються його. Для нього набагато корисніше завідувати всім самому і уникнути звинувачень, які через помилки інших обов’язково падають на нього, аніж, боячись відповідальності за діла інших, відмовитися від цих обов’язків. Водночас, хто сповняє це добровільно, той отримує неабияке задоволення; а вимушений виконувати це на догоду іншим, має не стільки спокою через те, що не потрібно докладати власних зусиль, як чимало клопотів і неприємностей з боку людей незадоволених такою його поведінкою.
Але я не в змозі перелічити всіх турбот стосовно дівиць. Навіть коли б внести їх до списку, то й тоді чималі труднощі вони завдадуть тому, на кого покладено цей обов’язок.
 
Судочинство (теж обов’язок єпископа) пов’язане із безліччю неприємностей, чималими клопотами і такими труднощами, що їх не переносять навіть світські судді. Нелегко знайти правду, а знайдену важко вберегти від спотворення. Тут бувають не тільки клопоти і труднощі, але й чимало небезпек. Деякі із числа слабших, потрапивши під суд і не знайшовши захисту, відійшли від віри. Чимало ображених, зненавидівши тих, хто їх образив, водночас ненавидять і тих, хто їм не надає допомоги. Вони не хочуть зважати ні на заплутаність справи, ні на складні обставини, ні на обмеженість священичої влади і т. ін., а стають невблаганними суддями і зважають тільки на єдине – звільнення їх від тих прикрощів, що на них звалилися. А хто не може це зробити, той, хоч би виставляв тисячі виправдань, їхнього осудження не уникне ніколи.
Згадавши про захист, я відкрию перед тобою й інший привід для докорів. Якщо єпископ не буде щоденно відвідувати й інших домів, крім міських закладів, то це спричинить невимовні невдоволення. Бо не тільки хворі, але й здорові хочуть, щоб їх відвідували, – не з причини благочестя, а скоріше через домагання почестей і поваги для себе. Якщо станеться так, що якась причина заради блага Церкви заставить його частіше зустрічатися із будь-ким із багатих та можновладних, то цим він тут же накличе на себе докір в догідливості та підлещуванні.
Але що я говорю про захист та відвідування? За одну його бесіду на нього сиплеться така кількість нарікань, що часто, будучи обтяжений ними, падає від смутку. Його судять за погляд. Чимало людей його найпростіші дії скрупульозно розбирають, зважаючи і на тон розмови, і вигляд обличчя, і на міру сміху. Із тим-то, кажуть, він так реготав, був веселий і розмовляв піднесено, а зі мною коротко і зневажливо. І якщо під час багатолюдного зібрання у бесіді він не звертає погляд не у всі боки, то це теж сприймають образою для себе. Хто, не маючи великої мужності, може так поступати, щоб або взагалі не підпасти під осудження чималої кількості обвинувачів, або, підпавши, – виправдатись? Треба або взагалі не мати обвинувачів, або, якщо це можливо, відкидати їхні звинувачення. Коли ж і це неможливо, бо є люди, які знаходять задоволення в тому, щоб звинувачують надарма і безпричинно, тоді необхідно з мужністю переносити прикрощі від таких докорів.
Той, кого звинувачують справедливо, може обвинувачення переносити легше, бо немає більш жорстокого обвинувача, ніж совість. Тому, попередньо відчувши докори цього жорстокого обвинувача, ми легко переносимо зовнішні обвинувачення, як більш поблажливі. Але коли людина не усвідомлює за собою нічого поганого і обвинувачується даремно, то вона, якщо раніше не навчилася переносити невігластво народу, скоро запалюється гнівом і легко проймається зневірою. Ні, неможливо, щоб той, на кого даремно звели наклепи і осуджують, не обурювався і не відчував жодної скорботи через таку несправедливість.
А що сказати про ті скорботи, які пастирі відчувають тоді, коли кого-небудь приходиться відлучати від церковної громади? О, якщо би ця прикрість обмежувалася тільки скорботою! Але в цьому є і чимала біда. Небезпечно, щоби покараного понад міру не спіткало те, про що сказано блаженним Павлом : „... щоб його не поглинула надмірна печаль” (2 Кор. 2,7). Тому і тут необхідна надзвичайна уважність, щоб те, що робиться для користі, не завдало йому ще більшої шкоди. Бо за кожний гріх, який він вчинить після такого лікування, разом з ним підпадає під суд і лікар, який погано лікував рану. Якої кари має очікувати той, хто дасть відповідь не тільки за гріхи вчинені ним, але підлягає крайній небезпеці і за гріхи інших? Якщо ми, роздумуючи про відповідь за власні провини, тремтимо, не надіючись уникнути вічного вогню, то яким важким має бути очікування в того, хто має відповідати за багатьох? А що це справедливо, послухай блаженного Павла, а вірніше Христа, що говорить у ньому: „Слухайте наставників ваших і будьте покірні, бо вони постійно дбають про душі ваші, як ті, що зобов’язані дати звіт” (Євр. 13,17). Хіба малий страх від такої погрози? Так сказати не можна. Однак цього достатньо, щоб переконати найбільш недовірливих і строгих, що я скрився не через гордість і честолюбність, а тільки з остраху за себе, уявивши труднощі (пастирського) служіння.
 
Слово четверте
 
Василій вислухав це і, трохи почекавши, сказав: „Якщо би ти сам намагався отримати цю владу, тоді твій страх мав би підставу. Хто, домагаючись її, визнав себе здатним для такого служіння, той, отримавши її, вже не може ради виправдання своїх помилок вказувати на свою недосвідченість. Він завчасно позбавив себе цього виправдання тим, що прагнув цього служіння і його отримав. І тепер, добровільно, за власним бажанням приступивши до нього, вже не може сказати: „Я мимоволі згрішив у тому-то і нехотячи погубив такого-то”. Той, хто тоді буде судити його за це, скаже йому: „Чому ж ти, усвідомлюючи свою недосвідченість і не маючи достатнього розуму, щоби належно сповняти цей обов’язок, хотів його і наважився взяти на себе справи, які тобі не під силу? Хто заставляв? Хто насильно тягнув тебе, якщо ти ухилявся і втікав?” Однак ти ніколи не почуєш чогось такого. Ти й сам не можеш докоряти собі у чомусь подібному. І всім відомо, що ти ніскільки не домагався цієї честі, але все зроблено іншими. І те, в чому інші не мають прощення, ти вважаєш важливою підставою для виправдання”.
Златоуст. Я після цього похитав головою, виражаючи свій подив його простодушності, і, ледь усміхнувшись, сказав до нього: „Я сам бажав би, щоб справа постала так, як ти сказав, найдобріший зі всіх, однак не ради того, щоб я зміг прийняти те, чого уникнув. Хоч би мені і не загрожувало ніяке покарання за моє халатне і байдуже піклування Христовою отарою, але якщо би мені була поручена така справа, для мене тяжче за будь-яке покарання було б те, що я виявися таким негідним перед тими, хто мені її поручив. Чому я мав би бажати, щоб твоя думка не була безпідставною? Хіба для того, щоб цим жалюгідним і нещасним (так треба називати тих, котрі не вміли належно керувати цією справою, хоч би ти тисячу разів говорив, що вони були поставлені насильно і грішили несвідомо) можна було б уникнути невгасимого вогню, непроглядної темряви, невмираючого черв’яка, розсічення і загибелі разом з лицемірами. Що ж сказати тобі?
Ні, це не так. Коли хочеш, я подам тобі доказ правдивості моїх слів, починаючи з царювання, за що відповідальність перед Богом не така, як за священство. Саул, син Кіса, не зі своєї волі став царем. Він пішов шукати ослиць і зайшов спитати про них у пророка, а той почав говорити йому про царство. І хоч він чув про це від пророка, однак цього не прагнув, а відмовлявся і відрікався, кажучи: „Хто я і хто батько мій?” (1 Сам. 9,20–21). І що ж? Чи міг він через те, що зловживав даною йому від Бога честю, цими словами врятуватися від гніву Того, Хто поставив його царем? Між іншим він міг би сказати Самуїлові, який його обвинувачував: „Хіба я прагнув царювання? Хіба я шукав цієї влади? Я хотів вести життя як проста людина, безтурботне і спокійне, а ти заманив мене до цієї гідності. Залишаючись у приниженому становищі, я міг легко уникнути спотикань, знаходячись серед простих і незнатних людей, я не був би поставлений на таке діло і Бог не доручив би мені війну з амаликитянами. А без цього доручення я не вчинив би такого гріха”.
Однак усе це недостатнє для оправдання. І не тільки недостатнє, але й небезпечне і ще більше розпалює Божий гнів. Хто піднесений вище своєї гідності, той у своїх проступках не повинен виправдовуватися тим, що він надто високо піднесений, а велике Боже піклування про нього має спонукати його до ще більшого утвердження в добрі. Хто, отримавши високу гідність, вважає, що це дає йому право грішити, той намагається показати, що причиною своїх гріхів є Боже людинолюбство. Це притаманно говорити людям нечестивим, які ведуть безтурботне життя. Ми не повинні так думати і доходити до їхнього безумства, а маємо намагатися у всьому відповідно до своїх сил сповняти все, що від нас залежить, зберігаючи при цьому в побожності уста і розум.
І Ілій (від царювання перейдемо до священства, про що і йдеться) також не намагався осягнути цю владу. А яку користь він отримав від того, що згрішив? Але що я кажу: не намагався? Він, хоч би й хотів, не міг уникнути її відповідно до вимог закону. Він повинен був отримати цю владу, яка передається по родовій спадковості, позаяк був вихідцем із покоління Левія. Однак і він через свавільність своїх дітей отримав немале покарання (1 Сам. 4).
Так і той, хто був першим юдейським священиком, про якого так багато говорив Бог Мойсеєві, за те, що не зміг сам протистояти проти безумства безлічі народу, чи не був і він на краю загибелі, якщо би заступництво брата не стримало Божий гнів (Вих. 32)? Позаяк я згадав про Мойсея, то водночас істинність моїх слів підтвердять ті події, що його спіткали. Сам блаженний Мойсей був надто далеким від того, щоб домагатися начальства над юдеями, навіть відмовився від того, що йому пропонувалося і, не погоджуючись із Божим повелінням, прогнівив Повелителя (Вих. 4,13). І не тільки тоді, але й після того, як отримав владу, він бажав померти, щоб звільнитися від неї: „Якщо Ти таке мені робиш, – говорив він, – то краще забий мене” (Числ. 11,15).
І що ж? Коли він згрішив під час виведення води (Числ. 20,12), то постійні відмовляння захистили його й ублагали Бога дарувати йому прощення? Чи не за це він не досяг Обіцяної землі? Не за що інше, як відомо всім нам, а саме за цей гріх такий дивний муж не зміг досягти того, чого досягли його підвладні. Але після численних виснажливих подвигів, після такого незвичайного подорожування, після битв і перемог помер не в тій землі, заради котрої виніс стільки трудів, переніс прикрощі мореплавця і не втішився благами пристані.
Як бачиш, не тільки ті, що самі здобувають (священство), але й ті, що отримують його завдяки старанням інших, нічим не можуть виправдатись у своїх проступках. Якщо ті, котрі неодноразово відмовлялися, коли вибирав їх Сам Бог, підпали під таке покарання, і від цієї небезпеки ніщо не могло врятувати ні Аарона, ні Ілія, ні того блаженного, святого, дивного мужа, пророка, який „був найлагідніший за всяку людину, що на поверхні землі” (Числ. 12,3), котрий з Богом розмовляв як друг (Вих.33,11), то нам, таким далеким до його досконалості, навряд чи достатнім буде для виправдання наше усвідомлення того, що ми ніскільки не шукали для себе цієї влади, особливо, коли більшість таких обрань буває не з Божою благодаттю, а через старання людей.
Бог вибрав Юду, приєднав його до лику святих Христових учнів і дарував йому разом з іншими апостольську гідність, і навіть поручив йому дещо більше за інших – розпоряджатися грошима. І що ж? Коли він зневажив те й інше: Того, Кого мав проповідувати, зрадив; те, чим було доручено йому розпоряджатися задля блага, використовував для зла, – то чи уникнув він кари? Цим він тільки усугубив своє покарання, і цілком справедливо. Бо даровану Богом перевагу необхідно використовувати не для образи Бога, а для ще більш щирого служіння Йому. Той, хто думає уникнути заслуженого покарання за отримання більших почестей, чинить подібно до того, якби хто із невіруючих юдеїв, почувши Христові слова: „Якби Я не прийшов і не говорив їм, то не мали б гріха... Коли б Я не творив серед них діл, яких ніхто інший не створив, то не мали б гріха” (Ін. 15,22.24), – став би звинувачувати Спасителя і Благодійника і говорити: „Для чого Ти прийшов і говорив? Для чого творив чудеса? Чи для того, щоб тяжче покарати нас?” Однак це слова несамовитості і крайнього безумства.
Лікар прийшов не для того, щоби тебе судити, а щоб лікувати; не для того, щоб тебе хворого зневажити, а щоб повністю звільнити від хвороби. А ти самочинно ухилився від його рук. За це прийми найтяжче покарання. Якщо би ти прийняв ліки, то очистився б від попередніх хвороб; а позаяк ти, бачачи лікаря, що прийшов, утік від нього, то вже не можеш очиститися від них. А коли не можеш, то будеш покараний і за них, і за те, що своєвільно не прийняв піклування про тебе. Тому покарання за провини до прийняття почестей від Бога чи після прийняття для нас буде не однакове, але в останньому випадку набагато тяжче. Кого не виправляють благодіяння, той заслуговує більшого покарання.
Отже, якщо це оправдання не достатнє, що вже доведено, якщо воно не тільки не спасає тих, які до нього вдаються, а загрожує ще більшою небезпекою, тоді нам необхідно шукати іншого захисту.
Василій: Якого ж? Ти до такого страху і трепету довів мене цими словами, що я тепер навіть самого себе не відчуваю.
Златоуст: Ні, – сказав я, – прошу і благаю: не лякайся так. Є, є захист: нам немічним ніколи не вступати (на цю посаду); а для вас, сильних, після отримання Божої благодаті покладати всю спасенну надію не на що інше як на те, щоб не чинити нічого негідного стосовно цього дару і Бога, Котрий його дав. Найтяжчого покарання заслуговують ті, котрі, отримавши цю владу власними зусиллями, будуть недбало сповняти своє служіння чи через байдужість, чи через безчесність, чи через недосвідченість. Однак не буде прощення і тим, котрі не домагалися влади, і вони не мають жодного виправдання. По-моєму, хоч би тисячі людей закликали і заставляли, однак треба дивитися не на них, а наперед випробувати свою душу і старанно все проаналізувати і тільки після цього уступати тим, що заставляють.
Якщо той, хто не володіють будівельним мистецтвом, не обіцяє збудувати дім; і лікувати хворих тілом не приступить ніхто з тих, що не знають лікарського мистецтва, хоч би як насильно їх не заставляли, і вони, не соромлячись своєї необізнаності, відмовляться; то невже той, кому має бути доручене піклування безліччю душ, наперед не випробовує себе і, будучи найнедосвідченішим зі всіх, прийме це служіння тому, що такий-то наказує, такий-то заставляє, а такого-то щоб не засмутити? Чи не ризикує він разом з ними? Він мав можливість спасти самого себе, а тепер губить ще й інших. Звідки можна очікувати спасіння? Як отримати прощення? Хто тоді (на майбутньому суді) буде захищати нас? Може, ті, що тепер заставляють і тягнуть силоміць? Але хто тоді спасе їх? Щоб уникнути вогню, вони будуть потребувати допомоги інших.
А що тепер я говорю це не для того, щоб тебе налякати, а щоб показати істинний стан справи, послухай, що говорить блаженний Павло своєму учневі Тимофію, істинному й улюбленому синові: „Рук ні на кого не покладай поспішно і не ставай учасником чужих гріхів” (1 Тим. 5,22). Чи бачиш, від якого покарання, а не тільки осудження, я зі свого боку врятував тих, котрі мали намір піднести мене до цієї гідності?
 
2. Як обраним ради свого оправдання не достатньо сказати: „Я не сам зголосився, я не передбачив, а тому не ухилився”, – так і тим, що обирають ніскільки не допоможе те, що вони не знали обраного. Саме тому провина і збільшується, що вони прийняли того, кого не знали, і те, що видається виправданням, сприяє більшому осудженню. Якщо ті, що хочуть купити невільника, показують його лікарям, вимагають, щоб за нього поручилися, розпитують сусідів і навіть після цього не наважуються купити, а хочуть ще чималого терміну для випробовування; то чи розсудливим є те, що, маючи бажання призначити кого-небудь на таке служіння, засвідчують і вирішують просто так, не проводячи жодного випробовування, а як кому видасться: чи в догоду, чи через ворожнечу з іншим? Хто буде захищати нас тоді, коли і ті, що мали б захищати, самі будуть потребувати захисників?
Отже, той, що має намір обирати, повинен проводити чимале випробовування, однак набагато більше має випробовувати себе той, кого обирають. Хоч ті, що обирають, підлягають разом з ним покаранню за його провини, але й він не уникне покарання, навіть підлягає ще більшому, якщо тільки ті, що його обрали, не порушили вимог справедливості. Якщо ж вони будуть викриті, що з якоїсь причини свідомо прийняли негідного, тоді вони підлягають такому ж покаранню, як і він, а ті, що обрали нездатного, – можливо, й більшому. Хто поручить владу людині непридатній для Церкви, той сам буде винний у її зухвалих вчинках. Якщо ж він ні в чому такому не буде винний, а скаже, що був обманутий народом, то й тоді не уникне покарання, тільки буде покараний дещо менше, ніж обраний. Чому? Бо ті, що обирають, можуть вчинити так, обманувшись помилковою думкою, а обраний аж ніяк не може сказати, що він не знав себе, як не знали його інші.
Тому, наскільки тяжчим має бути його покарання від покарання тих, що його прийняли, настільки строгіше за них він має випробовувати себе. І коли б вони через необізнаність заставляли його, він повинен прийти і достеменно розтлумачити причини, які зупинили б обманутих, і, оголосивши себе негідним випробовування, уникнути тягаря непосильних справ.
Чому тоді, коли радяться про справи військові, торгові, землеробські та інші життєві заняття, землероб не наважиться плисти по морю, воїн обробляти землю, керманич (корабля) стати воїном, хоч би їм погрожували тисячами смертей? Очевидно тому, що кожен передбачає небезпеку, пов’язану із його недосвідченістю. Якщо там, де шкода незначна, ми діємо виважено і відкидаємо вимоги тих, що нас заставляють, то як же тут, де за надання священства несвідомим ждуть вічні муки, ми, посилаючись на насилля інших, не задумуючись, з байдужістю будемо наражати себе на таку небезпеку? Той, Хто має нас тоді судити, не прийме такого виправдання. У справах духовних необхідно бути значно обережнішими, аніж у плотських. Однак тепер ми не заховуємо навіть такої обережності.
Скажи мені, якщо б ми, вважаючи, що людина знається на будівельному мистецтві, а насправді вона ним не володіє, і запросили б на цю роботу, і вона погодилась би; а потім, узявши і використавши приготований для будівництва матеріал: дерево і камінь, і збудувала б такий будинок, який тут же розвалився б, то невже для виправдання її було б достатньо тільки того, що вона не сама зголосилася на будівництво, а її заставили? Ні. І цілком резонно і справедливо. Коли її запрошували, необхідно було відмовитися. Якщо тому, що розтратив дерево і каміння, не буде жодної можливості уникнути покарання, то як той, хто має оберігати душі, їх губить, може безпечно думати, що примушування з боку інших допоможе йому уникнути покарання? Чи не є це крайнім безглуздям?
Я вже не кажу про те, що ніхто не може будь-кого заставити проти його волі. Однак припустимо, що проти когось застосували тисячу насильств та безліч хитрощів, так що він змушений був поступитися, але чи врятує його це від покарання? Ні. Благаю, не будемо себе зваблювати і прикидатися, що не знаємо того, що відоме і малим дітям, тим більше, що під час звіту про діла прикидання незнанням не може принести нам користі.
Ти сам, усвідомлюючи свою немічність, не домагався цієї влади? Добре і чесно. З таким же усвідомленням необхідно було відмовитися й тоді, коли інші запрошували. Чи тоді, коли ніхто не запрошував, ти був немічним і нездібним; а як тільки знайшлися люди, які захотіли надати тобі цю честь, ти раптом став сильним? Це смішно, облудно і заслуговує належного покарання. Тому і Господь того, хто хоче будувати вежу, наставляє, перш ніж покласти основу, зважити на свої можливості, щоб не подати присутнім тисячі причин для осміяння (Лк.14,28–29). Але для нього біда обмежується насмішками, а тут покаранням буде вогонь невгасимий, черв, що не вмирає, скрегіт зубів, непроглядна темрява, розсічення і загибель разом з лицемірами (Іс. 26,24; Мт. 25,30). Однак мої обвинувачі не хочуть цього знати, бо інакше вони перестали б докоряти тому, хто не хоче даремно гинути.
Ці наші роздуми стосуються не того, як розпоряджатися пшеницею чи житом, волами чи вівцями або чимось подібним, а самим Тілом Христовим. Бо, за словами блаженного Павла, Церква Христова є Христовим Тілом (Кол. 1,18). І той, кому воно доручене, має хоронити його в добрі і найвищій красі, старанно стежити, щоб будь-які „плями, чи вади, чи щось подібне” не спотворили її стану і величі (Еф. 5,27). Хіба не повинен він по мірі людських сил берегти це Тіло так, щоб воно було достойне його нетлінної і блаженної Голови? Якщо ті, що опікуються борцями, потребують і лікарів, і наставників, і строгого способу життя, і неустанних тренувань, і багато інших засобів (бо навіть будь-яка мізерність, залишена у них поза увагою, руйнує і зводить нанівець усе); то ті, що прийняли на себе піклування цим Тілом, що веде боротьбу не з тілами, а з невидимими силами, як зможуть уберегти його неушкодженим і здоровим, коли не будуть мати чеснот набагато більших, ніж людські, і не будуть знати всілякі засоби лікування, корисні для душі?
 
3. Хіба ти не знаєш, що це Тіло (Церква) охоплене тяжчими хворобами і прикрощами, ніж тіло наше; скоріше руйнується і повільніше виліковується? Тілесними лікарями винайдені різні ліки і всілякі засоби, різновиди їжі для різних хворих; часто одного чистого повітря було достатньо для виліковування хворих, іноді навіть добрий сон звільняв лікаря від будь-яких заходів. А тут застосувати щось подібне неможливо. Є тільки один вид і спосіб лікування – повчання словом. Ось засіб, ось пожива, ось прекрасне цілюще повітря! Це замість ліків, це замість вогню, це замість заліза. Необхідно припекти чи відтяти – потрібно використати слово. Якщо воно ніскільки не подіє, тоді все інше є даремним. Ним ми піднімаємо душу, що впала, і заспокоюємо ту, котра хвилюється, відсікаємо непотрібне, доповнюємо те, чого бракує, і звершуємо все, що необхідне для здоров’я душі.
Найкращим повчанням у житті може бути наслідування життя іншої людини. Але коли душа страждає від хвороби, породженої спотвореними догматами, тоді особливо корисним є слово. І не тільки для того, щоб уберегти своїх, але й для боротьби зі сторонніми. Якщо би хто мав духовний меч і щит віри такий, що міг би звершувати чудеса і ними закривати уста безсоромних, то йому допомога словом була б не потрібна. Однак, враховуючи його дію, то й тоді знадобилося б, позаяк воно завжди необхідне. Так і блаженний Павло, незважаючи на те, що скрізь славився своїми чудесами, діяв словом. Наставляє піклуватися про силу слова і другий із лику Апостолів. „Завжди будьте готові, – говорить він, – усім, хто домагається від вас звіту про ваше уповання, дати відповідь із лагідністю і благоговінням” (1 Петр. 3,15). І всі вони поставили Стефана та його друзів піклуватися вдовицями саме для того, щоб самим безперешкодно перебувати в „служінні слову” (Діян. 6,4).
Якщо би ми володіли силою знамень, то не піклувалися б так багато про слово. А коли немає й сліду від тієї сили, і водночас зі всіх боків наступає неприятель, тоді нам, щоб не бути враженими стрілами ворогів, а щоб самим їх знешкоджувати, необхідно озброїтися словом.
 
4. Тому слід старанно піклуватися про те, щоби „слово Христове вселилося в нас щедро” (Кол. 3,16). Ми готуємося не до одного виду боротьби. Ця війна різноманітна і розпалюється різними ворогами. Не всі вони діють однаковою зброєю, і не всі однаково намагаються нападати на нас. Тому той, хто хоче вести війну зі всіма, має володіти і способи їхніх дій: бути і стрільцем, і пращником, бути командиром полку і ватажком загону, воїном і полководцем, піхотинцем і вершником, воювати на морі і під мурами. Під час воєнних баталій, де хто поставлений, там і відбиває наступ ворогів.
Тут не так. Якщо той, хто прагне перемоги не буде обізнаний зі всіма тонкощами цього мистецтва, то диявол і через будь-яку одну частину, що залишиться без нагляду, зуміє провести свої злодіїв і розікрасти овець. Однак він не буде таким сміливим, коли побачить, що виступає високо освічений пастир, який добре обізнаний зі всіма його підступами. Тож необхідно добре захищатися звідусіль. Поки місто з кожного боку захищене, доти знаходиться у повній безпеці і сміється з тих, що його осаджують. Але коли зруйнують його мур, хоч би на ширину воріт, то хоч би всі мури залишалися непохитними, від них користі вже немає.
Так і Боже місто. Коли його звідусіль охороняє замість муру прозорливість і мудрість пастиря, тоді всі напади ворогів обертаються для них посоромленням та посміховиськом, а ті, що живуть у місті, залишаються не ушкодженими. Але коли хтось встигне зруйнувати будь-яку його частину, тоді від неї, хоч все інше залишається неушкодженим, заражується, так би мовити, все. Яка користь, коли він успішно бореться з язичниками, а місто спустошують юдеї? Чи він долає тих та інших, а руйнують його манихеї? Чи після перемоги над цими, почнуть убивати в ньому овець ті, що поширюють вчення про фортуну?
Але для чого перераховувати всі диявольські єресі? Якщо пастир не вміє успішно відбивати всі ці єресі, то навіть через одну вовк може пожерти безліч овець. У справах воєнних під час битви між супротивниками від воїнів завжди можна чекати і перемоги, і поразки. Тут зовсім інакше. Буває так, що битва з одним приносить перемогу таким ворогам, які спочатку спокійно сиділи, не повставали і не докладали будь-яких зусиль. Бо той, хто у цих справах не має належного досвіду, уразивши себе власним мечем, стає посміховиськом і для друзів, і для ворогів.
Наприклад (я постараюсь на прикладі пояснити тобі те, що сказав), наслідувачі лжевчення Валентина і Маркіона[4], які одержимі тими ж хворобами, що й вони, відкидають із переліку книг Божественного Писання закон, що був даний Богом Мойсеєві. Юдеї ж так його вшановують, що й тепер, коли вже час не той, намагаються наперекір Божій волі у всьому його дотримуватися. А Божа Церква, уникаючи крайностей тих та інших, іде посередині, – не погоджується підкорятися ярму закону, і не хулить його, а схвалює і після завершення його дії за те, що у свій час він був корисним. Тому той, хто хоче вести боротьбу як з одними, так і з другими, повинен зберігати цю рівновагу. Якщо він, бажаючи повчати юдеїв, що час дотримуватися стародавнього законодавства вже минув, і почне безжалісно картати його, то подасть єретикам належний привід його хулити. А коли, намагаючись запнути уста єретикам, почне непомірно підносити і вихваляти закон, як необхідний і тепер, то відкриє уста юдеям.
Так само одержимі несамовитістю Савелія та біснуванням Арія, які через неврівноваженість відпали від здорової віри. І хоч ті й другі називають себе християнами, однак, коли розглянути їхнє вчення, то з’ясується, що вони ніскільки не кращі за юдеїв, хіба що різняться за назвою. А вчення інших більш подібне до єресі Павла Самосатського. Однак як ті, так й інші далекі від істини[5].
Велика небезпека полягає в тому, що шлях вузький і тісний, з обох боків оточений скелями; тому, маючи намір уразити одного, страшно бути зраненим іншим. Так, коли хтось скаже, що Божество єдине, то Савелій тут же використає це на користь свого безумного вчення. Якщо вкаже на відмінність, називаючи Одного Отцем, Другого – Сином, Третього – Святим Духом, тоді виступить Арій і почне відносити відмінність в Особах до відмінності в Сутності. Тож необхідно уникати і втікати як від нечестивого поєднання Савелія, так і безумного розділення Арія, а сповідувати єдине Божество: Отця, і Сина, і Святого Духа, – але в трьох Особах. Так ми зможемо перекрити вхід для одного і другого.
Можна би вказати тобі і на безліч інших труднощів; і хто не буде мужньо і невпинно боротися з ними, той сам отримає безліч ран.
 
5. А що сказати про суперечки між ближніми? Вони завдають наставникові прикрощів не менше, ніж зовнішні напади, а навіть більше. Одні з цікавості даремно намагаються довідатися про такі предмети, про які і знати не корисно, і пізнати їх уповні неможливо. Інші вимагають від Бога звіту про Його присуди і намагаються осягнути цю велику безодню, бо сказано в Писанні: „Присуди Твої – як безодня велика” (Пс. 35,7). Тих, що турбуються про віру і життя, небагато знайдеться. Однак набагато більше таких, котрі шукають того, чого знайти неможливо, і досліджують те, що ображає Бога. Коли ми намагаємося пізнати те, чого Бог не хотів нам відкривати, то ми не тільки не пізнаємо цього, але через свою цікавість наражаємо себе на небезпеку (бо як можна про щось довідатись, якщо цього не хоче Бог?).
Однак і тоді той, хто стане владно закривати уста тим, що досліджують недоступне, накличе на себе дорікання в гордості та неуцтві. Тому пастиреві і тут необхідно діяти з неабиякою розсудливістю, щоб і самому уникнути вже названих обвинувачень, й інших відвернути від безглуздя. І в цьому ніщо інше не допоможе, а тільки слово. Якщо хто не має цієї сили, то душі підвладних йому людей будуть постійно знаходитись у такому ж стані, як кораблі під час буревію. Маю на увазі людей слабких і надто цікавих. Тому священик повинен докладати всі зусилля, щоб отримати цю силу.
Василій: Чому ж Павло не намагався осягнути цю силу і навіть не соромився убогості свого слова, а прямо визнає себе неуком, і до того ж у посланні до коринф’ян, які славилися красномовством і цим пишалися (2 Кор. 11,6)?
 
6. Златоуст. Саме від цього чимало загинуло і стали байдужими до істинного вчення. Через те, що не могли досконало осягнути глибину думок Апостола і зрозуміти змісту його слів, вони й проводили весь свій час у дрімоті та сонливості, схвалюючи не те неуцтво, яке приписував собі Павло, а те від якого він був таким далеким, як жодна людина, що живе під небом.
Однак облишмо це до інших часів, а тепер я скажу наступне. Допустимо, що Павло був неуком у тому розумінні, як вони думають. Як же це виглядає в порівнянні з нинішніми людьми? Він мав силу набагато вищу від слова і здатну звершувати величні справи. Тільки своєю появою, нічого не промовляючи, він був страшним для демонів. А нинішні всі, зібравшись разом, з чисельними своїми слізними молитвами, не змогли б зробити того, що колись могли звершувати Павлові хустинки (Діян. 19,12). Павло молитвою воскрешав мертвих і звершував такі чудеса, що язичники вважали його Богом (Діян. 14,11). І ще до того, як покинути це життя, він був узятий до третього неба і чув такі слова, яких не може чути людська природа (2 Кор. 2,2–4). Як же нинішні люди (однак я не хочу говорити нічого неприємного і осоружного і тепер це говорю, не докоряючи їм, а дивуючись) не бояться порівнювати себе з таким мужем?
Якщо ми, облишивши чудеса, перейдемо життя цього блаженного Христового воїна і поглянемо на його ангельську діяльність, то побачимо ще більшу перевагу, ніж у знаменнях. Хто може відобразити його ревність, покірність, постійні небезпеки, невпинні турботи, безперестанні піклування про церкви, співчутливість до немічних, безліч прикрощів, численні переслідування, щоденні смертельні небезпеки (2 Кор. 12,24–28; 1 Кор. 9,22)? Яке місце у всесвіті, яка земля, яке море не знають подвигів цього праведника? Його знала навіть пустеля, що приймала під час небезпек. Він переніс всілякі прикрощі і над усіма отримавши перемогу. Ніколи не переставав нести подвиги й отримувати вінці.
Однак не знаю, як це я захопився до того, що став ображати цього мужа. Його доблесті перевершують будь-яке слово, а моє – настільки, наскільки перевершують мене найбільш управні красномовці. Але, не дивлячись на це (блаженний буде судити мене не за виконання діла, а за намір), я не замовкну, поки не скажу того, що вище від уже сказаного настільки, наскільки він стоїть вище за інших людей. Що ж це таке?
Після всіх тих подвигів, після численних вінців він бажав зійти до геєни і віддатися на вічні муки ради того, щоб юдеї, які часто кидали в нього каміння і готові були його вбити, спаслись і навернулися до Христа (Рим. 9,3). Хто ще так любив Христа, якщо тільки це можна назвати любов’ю, а не чимось вищим від любові? То чи будемо ми порівнювати себе з ним після того, коли він отримав таку благодать з неба, і після тих добродійств, які він проявив зі свого боку? Чи може бути відвага ще більшою? А що при цьому він не був неуком, як ті його називають, постараюсь зараз і це довести.
Вони називають неуком не тільки того, хто не осягнув мистецтва світського красномовства, але й того, хто не вміє захищати істинне вчення, і це справедливо. Однак Павло назвав себе неуком не в тому і не в другому, а тільки в єдиному. І для підтвердження цього він зробив конкретне розмежування, сказавши, що він „неук у слові, але не в пізнанні” (2 Кор. 11,6).
Якщо би я вимагав (від пастиря Церкви) красномовства Сократа, сили Демосфена, важності Фукідіда і висоти Платона[6], тоді необхідно було б вказати на свідчення стосовно цього Павла. Але тепер я облишаю це все і вишукані зовнішні прикраси і не думаю ні про вирази, ні про вимову. Нехай будь-хто буде бідний на слова, мова його буде простою і невитіюватою, тільки б він не був неуком у пізнанні та правильному сприйнятті догматів і ради прикриття свого невігластва не віднімав у цього блаженного мужа те, що є найбільшим у його гідності та найважливішим серед його заслуг.
 
7. Скажи мені, як він приводив до збентеження юдеїв, що проживали в Дамаску, коли ще навіть не починав звершувати знамень? Як подолав елліністів? Чому був відправлений до Тарса? Чи не тому, що перемагав силою слова і довів їх до того, що вони, не витерпівши поразки, вирішили його вбити (Діян. 9,23)? Тоді він ще не починав звершувати чудес, і ніхто не може сказати, що народ з подивом сприймав його через поголос про його чудеса, і тому відступали від цього мужа ті, що з ним боролися. Досі він перемагав тільки своїм словом.
А як він боровся з тими, котрі в Антіохії намагалися жити по-юдейськи (Гал. 2,14)? А член ареопагу, житель марновірного міста чи не став разом з дружиною його вірним послідовником тільки від однієї його проповіді (Діян. 17,34)? А чому Євтих упав з вікна? Чи не тому, що до глибокої ночі слухав Павлові повчання (Діян. 20,9)? А що було в Солуні та Коринфі, в Ефесі та в самому Римі? Чи не цілі дні і ночі підряд він проводив у тлумаченні Писання? Що сказати про суперечки з епікурейцями та стоїками (Діян. 17,18)? Коли б ми захотіли перерахувати все, то мова наша була б надто великою.
Отже, коли Павло ще до звершення знамень і під час них часто діяв словом, то як же насмілюються називати неуком того, чиїм словам, а особливо проповідям усі дивувалися? Чому лікаонці прийняли його за Меркурія? Причиною того, що їх (Павла та Варнаву) прийняли за богів, були чудеса, а причиною того, що Павла прийняли за Меркурія, були вже не чудеса, а слово (Діян. 14,12). Чим цей блаженний перевершив Апостолів? Чому у всьому всесвіті його ім’я появляється на устах найчастіше? Чому він прославляється більше від інших не тільки в нас, але і в юдеїв та язичників? Чи не за достойність своїх послань, якими він приніс користь не тільки тодішнім вірним, але й тим, що живуть від тих часів донині, і буде приносити користь поки існує рід людський, і аж до другого приходу Христового?
Його послання охороняють церкви у всьому всесвіті наче стіна, що збудована із адаманту. Він і нині, наче мужній воїн, стоїть, „руйнуючи задуми і всяке звеличування, що постає проти Бога, беручи в полон усякий помисел на послух Христу” (2 Кор. 10,4–5). Все це він звершує через залишені нам свої дивні і сповнені Божественною мудрістю послання.
Його писання корисні нам не тільки у боротьбі з хибними вченнями і захисті істини, але приносять чималу користь і в утвердженні у благочестивому житті. Настоятелі церков, користуючись ними, і нині облаштовують, удосконалюють і духовно прикрашають чисту діву, яку він заручив Христові (2 Кор. 11,2). Оберігаючи її в належному здоров’ї, ними вони проганяють хвороби, що трапляються. Цей „неук” залишив нам ліки, які мають таку силу, яку добре знають ті, хто їх використовує. З цього видно, що Павло проявив велику ревність.
 
8. Послухай ще, що він говорить у посланні учневі: „... займайся читанням, наставлянням, повчанням”. Далі говорить про плоди від цього: „... бо, так роблячи, і себе спасеш, і тих що слухають тебе” (1 Тим . 4,13.16). І ще: „Раб же Господній не повинен сваритися, а бути до всіх привітним, повчальним, незлобливим”. І далі говорить: „А ти перебувай у тому, чого тебе навчили і що тобі довірили, знаючи, ким ти навчений. До того ж ти з дитинства знаєш Святе Писання, яке може умудрити тебе на спасіння вірою в Христа Ісуса”. І ще: „Усе Писання богодухновенне і корисне для навчання, для викривання, для наставляння в праведності” (2 Тим. 2,24; 3,14–16). Послухай, що він пише Титові, коли говорить про поставлення єпископів. „Єпископ, – говорить, – повинен бути стриманий, який дотримується правдивого слова, згідно із вченням, щоб він мав силу і наставляти у здоровому вченні, і викривати противників” (Тит. 1,7.9).
Як же будь-хто, будучи неуком, як вони говорять, зможе викривати противників і закривати їм уста? І для чого, залишаючись самому в такому невігластві, займатися читанням і писанням? Все це вигадки і причина для прикриття байдужості та лінощів.
Однак, скажуть, це стосується священиків, позаяк тепер йдеться про них. Про те, що це стосується і тих, хто знаходиться під їхньою владою, послухай, як він в іншому посланні наставляє: „Слово Христове нехай оселиться у вас щедро, з усякою премудрістю” (Кол. 3,16). І далі: „Слово ваше нехай буде завжди з благодаттю, сіллю приправлене, щоб ви знали, як відповідати кожному" (Кол. 4,6). І слова: „... завжди будьте готові дати відповідь” (1 Петр. 3,15), – сказані всім. І в посланні до фесалонікійців Павло говорить: „Втішайте один одного і повчайте один одного, як ви і робите” (1 Сол. 5,11). А коли він говорить про священиків, то каже: „Пресвітерам, які начальствують достойно, належить виявляти особливу честь, надто тим, що трудяться в слові і навчанні” (1 Тим. 5,17).
Коли ділами і словами приводять учнів до того блаженного життя, яке подає Христос, – це найдосконаліший спосіб навчання. Бо для повчання одних тільки діл недостатньо. Це не мої слова, а Самого Спасителя. „Отже, – каже Він, – хто виконає і навчить, той великим назветься у Царстві Небесному” (Мт. 5,19). Якщо би „виконувати” означало „навчити”, тоді непотрібно було б добавляти друге слово, а достатньо було б сказати „хто виконає”. Розділивши їх, Він вказує, що одне значення мають діла, інше – слова. А для того, щоб споруда була досконалою, вони мають бути поєднані.
Чи чуєш, що говорить ефеським пресвітерам вибраних Христовий посуд: „А тому пильнуйте, пам’ятаючи, що я три роки день і ніч безперестанно зі сльозами навчав кожного з вас” (Діян. 20,31)? Для чого необхідні були сльози і повчання словами, коли так яскраво сяяло апостольське життя? Його життя багато в чому могло сприяти нам у виконані заповідей. Однак не можна сказати, що стосовно цього воно могло звершити все.
 
9. Коли виникає суперечка стосовно догматів і всі посилаються на одні і ті ж Писання, що ж тоді покаже життя? Яка користь від безлічі подвигів, коли хтось після цих подвигів через свою неабияку недосвідченість впаде в єресь і відпаде від тіла Церкви? Я знаю чимало таких, з якими це сталося. Яка користь від терпіння? Ніякої. Так само як немає людина жодної користі від сильної віри, коли веде розпутне життя.
Тому той, хто поставлений навчати, у таких суперечках має бути досвідченішим від інших. Хоч би йому і нічого не загрожувало, і він не зазнав жодної шкоди від супротивників, однак чимало простих людей, які перебувають під його опікою, коли побачать, що їхній вождь переможений і не може нічого відповісти супротивникам, будуть звинувачувати в цій поразці не його слабкість, а ненадійність самого вчення. Через недосвідченість одного у смертельній небезпеці може опинитися чимало людей. І якщо вони навіть не перейдуть на бік противників, то все ж таки будуть сумніватися в тому, у чому до того були переконані; вже не зможуть з такою ж непохитною вірою сприймати те, що сприймали до цього. Через поразку учителя в їхніх душах піднімається така буря, яка завершується трагедією. А яка кара і який вогонь падає на його нещасну голову за кожного загиблого, про це немає потреби тобі говорити, все це ти й сам добре знаєш.
Отже, через гордість чи через пихатість я не хочу бути винуватцем загибелі безлічі людей і на самого себе накликати кару більшу від тої, яка тепер жде мене там? Хто може це сказати? Ніхто. Хіба що хтось хотів би безпричинно докоряти і розмірковувати над чужим нещастям.
 
Слово п’яте
 
Чимало сказано мною про те, який досвід повинен мати наставник у боротьбі за істину. Однак, крім цього, я хочу сказати і про іншу річ, яка буває причиною безлічі небезпек, або краще сказати, не вона буває причиною, а ті, що не вміють належно нею користуватися. Сама ж ця справа, коли нею будуть займатися здібні і ревні мужі, може принести спасіння і чималі блага.
Що ж це таке? Це великі труди в бесідах перед народом під час загальних зібрань. Найперше паства у більшості не хоче ставитися до тих, що говорять, як до наставників, і зі становища учнів піднімається до становища глядачів на світських видовищах. Як там народ ділиться й одні стають на боці одного, а другі на боці іншого, так і тут, поділившись, одні на боці одного, а другі на боці іншого, і слухають тих, що говорять, відповідного до свого настрою, поблажливого чи ворожого.
Але труднощі криються не тільки в цьому, а ще й в іншому. Якщо би хтось із промовців додав до своїх слів щось із чужих трудів, то на нього впадуть тяжчі звинувачення, ніж на того, хто би вкрав чуже майно. А часто такі звинувачення терпить і той, кого тільки в цьому запідозрюють, хоч насправді він нічого ні в кого не запозичав.
Але що я говорю про чужі труди? Часто він не може користуватися і своїми творами. Люди в більшості звикли слухати не ради користі, а для задоволення, вважаючи себе ніби суддями артистів-трагіків чи музикантів. І те мистецтво слова, яке ми тепер вважаємо зайвим, тут схвалюється, подібно як у софістів[7], коли вони вступають у суперечки між собою.
 
2. Отже і тут потрібна людина з мужньою душею, яка би значно перевершувала нашу немічність, могла відволікати народ від цього непристойного і шкідливо задоволення і привчала слухати корисне; щоб народ ішов за нею, їй підкорявся, а не вона йшла на поводу у народу. Однак цього можна досягти тільки двома способами: „зневагою до похвал” і „силою слова”. Але коли не буде першого, тоді й друге не принесе користі. Якщо той, хто зневажає похвалу, не буде подавати повчання з „благодаттю, сіллю приправлене” (Кол. 4,6), то він, не отримавши користі від своєї великодушності, втратить і повагу народу. А коли вправний у слові буде зваблюватися славою через оплески, то від цього буде втрата і для народу, і для нього, позаяк через пристрасть до похвал буде намагатися говорити не ради користі, а ради задоволення слухачів.
Отже, той, хто не має пристрасті до похвал, але і не вміє говорити, хоч і не догоджає народові, однак і не може приносити йому належної користі, бо не може йому нічого сказати. Так само і захоплений пристрастю до похвал, хоч може вести повчальні розмови з народом, однак замість них подає те, що більш приємне для слуху, і через це отримує тільки шум оплесків.
 
3. Отже, добрий провідник має бути сильним у тому й іншому, щоб недостача одного не знищила друге. Коли він, виступивши серед народу, почне звинувачувати тих, котрі живуть безпечно, але потім знітиться, почне затинатися і через нестачу слів вимушений буде червоніти, тоді вмить пропаде вся користь від сказаного. Обвинувачені, обурюючись сказаним і не маючи певних засобів, щоб йому відімстити, почнуть насміхатися з нього через його невміння, сподіваючись цим прикрити свої вади. Тому він, як вправний їздовий, повинен добре володіти обома талантами, щоб міг належним чином діяти як тим, так й іншим. Коли ж він буде бездоганний у всьому, тоді з належною владою зможе і карати, і милувати тих, котрі віддані під його опіку. Без цього осягнути таку владу важко. Однак великодушність ради того, щоб користь від неї була досконалою, не може обмежуватися тільки однією зневагою до похвал, а має йти далі.
 
4. Чого ж ще необхідно остерігатися? Ненависті та заздрості. Корисно надмірно не остерігатися і не боятися несправедливих звинувачень (а настоятель обов’язково підпадає під безглузді дорікання), але й не зневажати ними. Хоч би вони були неправдиві, хоч би висувалися проти нас людьми негідними, необхідно старатися якнайскоріше їх погасити.
Ніщо так не підносить славу погану і добру як нерозсудливий народ. Звикнувши необдумано говорити і слухати все, він, не розібравшись, ніскільки не турбуючись про істину, повторює все, що чув. Тому не можна зневажати тим, що виходить із народу, – як тільки появляються негативні підозри, їх треба тут же викорінювати, переконуючи тих, що звинувачують, хоч би вони були найнерозумнішими зі всіх людей, і нічого не опускати з того, чим би можна ліквідувати недобру славу. Якщо ж обвинувачі не захочуть напоумитися навіть після того, як ми зі свого боку зробимо все, тоді вже просто не звертати на них уваги. Хто через такі неприємності занепадає духом, той ніколи не зможе звершити чогось доблесного і похвального. Зневіра і постійний неспокій можуть зломити силу душі і довести до крайнього знесилення.
Священик має ставитися до пастви так, як батько ставиться до своїх малих дітей. Ми не відвертаємося від них, коли вони ображають, б’ють чи плачуть. І не надто переймаємося навіть, коли вони сміються і підлащуються до нас. Так і священики не повинні ані перейматися похвалами народу, ані засмучуватися через осудження, якщо тільки вони будуть безпідставними.
Це важко, блаженний, і навіть думаю, що й неможливо. Не знаю, чи випадало коли кому із людей, щоб слухати похвали і не радіти. А хто радіє, той прагне їх отримати. А хто хоче їх отримувати, той обов’язково буде переживати, сумувати і страждати, коли цих похвал не отримає. Як багачі, поки багаті, веселяться, а коли збідніють, нарікають: звикнувши до розкоші, не можуть переносити убогості. Так і ті, що мають пристрасть до похвал, не тільки тоді, коли їх задарма ганьблять, але й коли рідко хвалять, або почують, що хвалять інших, страждають душею, ніби від голоду. Скільки трудів і скільки прикрощів, думаєш, необхідно перенести тому, хто з такою пристрастю вийшов на подвиг повчання? Не може море хоч інколи не хвилюватися, не може і душа такої людини залишатися без турбот і скорботи.
 
5. Навіть той, хто володіє великою силою слова (а її можна бачити не в багатьох), не може бути вільним від неустанних трудів. Позаяк сила слова не дається від природи, а осягається через освіту, тому хоч би будь-хто довів її до найвищої досконалості, але не буде у постійних трудах і вправах цю силу розвивати, то може її втратити. Тому більш освічені мають більше трудитися, ніж менш освічені, позаяк і їхня недбалість завдає неоднакової шкоди: у перших вона настільки більша, наскільки більшою є різниця в тому, чим вони володіють. Останнім, якщо вони не скажуть нічого путнього, ніхто не буде докоряти. Однак перші, якщо постійно не будуть виголошувати слова, якими би перевершили думки стосовно себе, заслужать чималі дорікання. Останні і за щось незначне можуть отримати чималу похвалу, тоді як перші, якщо їхні слова не будуть викликати подиву і вражати, не тільки не отримають похвали, але знайдуть чимало критиків.
Слухачі сидять і судять про проповідь не стосовно її змісту, а стосовно своєї думки про проповідника. Тому той, хто своїм красномовством стоїть вище за інших, має і більше за інших трудитися. Він не може немічністю людської природи виправдовуватися тим, що не може скрізь встигати. Бо коли його проповіді не будуть уповні відповідати тій високій думці, що склалася про нього, тоді вони будуть супроводжуватися неабиякими насмішками і критикою з боку народу. Ніхто не задумується над тим, що смуток, неспокій, турботи, а часто і гнів, затьмарюють чистоту розуму і заважають його творам бути світлими, і взагалі неможливо, щоб людина завжди була однаковою й у всьому мала добрі успіхи. Природнім є інколи схибити і виявитися слабкішим за власні сили. Однак про це, як я сказав, не хочуть думати, а звинувачують проповідника, судячи про нього, як про Ангела. І взагалі людина є такою, що на численні і значні заслуги ближнього не звертає уваги, а коли виявиться будь-яка вада, хоч би і незначна, і давно минула, – тут же її знаходить, негайно чіпляється за неї і постійно про неї пам’ятає. І таке мале й незначне часто принижує славу багатьох великих мужів.
 
6. Бачиш, шановний, що сильному у слові необхідно мати і чималу ревність, а з ревністю таку терпливість, яка є не у всіх, кого я згадав. Чимало даремно і без причини постійно турбують його і, не маючи в чому звинуватити, ненавидять за те, що його всі поважають. Треба мужньо переносити їхню мерзотну ненависть. Не бажаючи скривати цю свою безпричинну прокляту ненависть, вони злословлять, ганьблять, таємно обмовляють і явно ворогують.
Якщо душа за будь-якої неприємності почне непокоїтися і дратуватися, то вона, знемагаючи від печалі, не зможе бути бадьорою. І не тільки вони самі мстять йому, а намагаються робити це через інших. Часто, вибравши будь-кого, що не вміє нічого сказати, вони підносять його хвальбою і звеличують понад його гідність. Так чинять не ради того, щоби прославити недостойного, а щоб принизити славу достойного. Одні це роблять через безумство, інші – через невігластво і заздрість.
Однак у доблесного мужа боротьба буває не тільки з ними, а часто і з невіглаством цілого народу. Бо неможливо, щоб весь народ складався із освічених людей, іноді більшість зібрання – це люди прості. Інші, хоч і більш освічені, але у порівнянні з людьми, що мають поняття про красномовність, багато в чому необізнані. І коли заледве знайдеться один чи двоє, що мають таку здібність, тоді неодмінно той, хто говорив краще, отримує менше оплесків, а часом взагалі залишається без будь-яких похвал. Проти такої несправедливості необхідно озброїтися мужністю, і тих, що так діють через невігластво, прощати; а тих, що роблять це через заздрість, оплакувати як нещасних і жалюгідних; і бути впевненому, що власна сила не убавиться ані через тих, ані через інших.
Так і талановитий живописець, що своїм мистецтвом перевершує інших, коли бачить, що люди необізнані з цим мистецтвом, насміхаються з його картини, яку він написав з особливим старанням, через осуд неуків, не повинен занепадати духом і вважати картину поганою, як і картину насправді погану вважати чудесною і прекрасною тільки тому, що нею захоплюються неуки.
 
7. Талановитий художник сам має бути суддею своїх творів. Гарними чи поганими вони можуть вважатися тоді, коли розум, що їх витворив, винесе їм той чи інший вирок. А про думку сторонніх, неправильну і недосвідчену, ніколи не треба думати. Так і той, хто прийняв на себе подвиг учителя, не повинен зважати на похвали сторонніх і занепадати душею тоді, коли їх немає; а подавати повчання так, щоб догодити Богові (бо саме це має бути для нього правилом і єдиною метою найбільш старанного повчання, а не оплески і похвала). Якщо буде похвала від людей, нехай не відкидає її; якщо не отримає її від слухачів, нехай не шукає і не нарікає. Бо для нього достатньою і найкращою втіхою в трудах є те, коли він може усвідомлювати, що складав і направляв свої повчання, щоб догодити Богу.
 
8. Воістину, хто охоплений пристрастю до безрозсудних похвал, той не отримає жодної користі ні від своїх численних трудів, ні від сили свого слова. Бо душа, яка не вміє переносити нерозумні визначення народу, слабне і втрачає бажання удосконалюватися в слові. Тому більш за все необхідно себе привчати ставитися до похвал зневажливо. Бо для того, щоб уберегти в собі цю силу, одного уміння говорити недостатньо.
Навіть коли б звернути особливу увагу на того, кому цього таланту не вистачає, то виявляється, що і йому необхідно би ставитися до похвал зневажливо. Не отримуючи прославлення від народу, він неодмінно впаде у безліч гріхів. Бо, не маючи сили зрівнятися з тими, що володіють даром красномовства, він не втримається від ворожості, заздрості, безпідставних звинувачень і чимало інших подібних непристойних речей: відважиться на все, хоч би заради того, щоб убогістю своїх здібностей отримати їхню славу, довелося погубити свою душу. Крім того, через те, що душа його розслабиться, він утратить і ревність до цих трудів.
Багато трудитися і отримувати мало похвал – це дійсно може виснажити і добре приспати того, хто не вміє зневажати похвалами. Так і землероб, який змушений трудитися на неродючому полі і обробляти кам’янистий ґрунт, якщо не має особливого бажання працювати і не боїться голоду, залишає свою працю.
Якщо ті, що мають здібність проповідувати з неабиякою силою, відчувають необхідність у постійному удосконаленні ради збереження цих здібностей, то які труднощі, які переживання, яка розгубленість очікує того, хто до цього абсолютно не приготований і вимушений думати про це вже під час звершення цього подвигу, щоби чималими зусилля отримати хоч якийсь успіх! А якщо хтось із поставлених після нього, що займає нижче становище, зуміє у цьому прославитися більше за нього, тоді треба мати майже божественну душу, щоб не піддатися ненависті і не засмутитися. Стояти на вищому щаблі достоїнства і бути обійденим нижчими, і мужньо все переносити, – це властиве не моїй душі, а надзвичайній, подібній до адамантової.
Ця неприємність ще може бути терпимою, коли той, що випереджає, скромний і досить виважений. Але коли він грубий, гордий, честолюбний, тоді, явно звеличуючись і таємно насміхаючись, все більше і більше привласнюючи владу, щоб у всьому замінити попередника, зробить його життя настільки гірким, що кожного дня можна бажати собі смерті. І у всьому цьому він особливо опирається на свободу слова, симпатію народу і прихильність усієї пастви.
Хіба ти не знаєш, яка любов до красномовства розвилася нині в душах християн, і ті, що займаються ним, мають особливу повагу не тільки у зовнішніх (язичників), але й у „своїх за вірою” (Гал. 6,10)? Хто ж може винести таку ганьбу, коли під час його проповіді всі мовчать, нудяться і чекають завершення слова, ніби відпочинку після трудів, а іншого, хоч він і довго говорить, терпеливо слухають, тривожаться, коли він хоче зупинитися і ображаються, коли замовкає?
Все це тепер видається тобі незначущим і таким, що не заслуговує уваги, позаяк не перенесене тобою. Але воно може погасити ревність і ослабити силу душі. Хіба, щоби хтось відрікся від усіх людських пристрастей і намагався уподібнитися безтілесним Силам, які непідвладні ні заздрості, ні марнославству, ні будь-яким іншим немочам. Якщо знайдеться така людина, яка зможе здолати цього невловимого, нездоланного і дикого звіра, тобто народну славу, і відсікти його численні голови, або краще з самого початку не допустити, щоб ця слава зароджувалася, той зможе належним чином відбивати всі ці напади і залишитися спокійним, ніби в тихій пристані. А хто не звільниться від неї, той обтяжує свою душу постійною розгубленістю, смутком і безліччю інших пристрастей, ніби різного виду боротьбою. Чи потрібно перераховувати й інші труднощі, про які не може говорити і знати той, хто не переніс їх сам?
 
Слово шосте
 
Так, як ти чув, є в цьому житті. Але як ми витерпимо те, що має бути тоді, коли будемо звітувати за кожного дорученого нам? Там покарання не обмежиться ганьбою, там чекають вічні муки. „Слухайте наставників ваших і будьте покірні, бо вони постійно дбають про душі ваші, як ті, що зобов’язані дати звіт” (Євр. 13,17). Хоч я про це і раніше говорив, але і тепер не змовчу, бо страх перед такою погрозою постійно потрясає мою душу. Якщо тому, хто спокушає тільки одного і то найменшого, „краще було б, якби повісили йому жорно млинове на шию і потопили його в морській глибині” (Мт. 18,6), і якщо всі, що “вражають” совість братів (1 Кор. 8,12), грішать проти Самого Христа, то що колись терпітимуть і якій карі підпадуть ті, які згубили не одного, двох чи трьох, а безліч?
Вони не можуть виправдовуватись недосвідченістю, посилатися не незнання, вибачатися необхідністю і вимушеністю. Таким захистом, якщо би було дозволено, скоріш за все зміг би скористатися хтось із підлеглих ради свого виправдання у власних гріхах, а не предстоятелі для виправдання у гріхах інших людей.
Чому? Тому, що поставлений виправляти неуцтво інших і застерігати перед боротьбою з дияволом не може виправдовуватися незнанням і говорити: „Я не чув сурми, я не знав про війну”. Він, як говорить Єзекіїль, для того і поставлений, щоб сурмити іншим і сповіщати про загрозу лиха. Тому, хоч би загинула бодай одна людина, кара спіткає його неминуче. „Вартовий, – говорить він, – коли б побачив меча, що йде, і не засурмив би в сурму, а народ не був би обережний, і прийшов би меч, і захопив би одного з них, то він був би узятий за гріх свій, а його кров Я зажадаю з руки вартового” (Єзек. 33,6).
Перестань же затягувати мене до такої неминучої відповідальності. Ми говоримо не про командування військом і не про земне царювання, а про справу, яка вимагає ангельських чеснот.
 
2. Священик, щоб його ніколи не покидав Дух Святий, і щоб він міг сказати: „Живу вже не я, а живе в мені Христос” (Гал. 2,20), – повинен мати душу чистішу, ніж сонячне проміння.
Якщо ті, котрі живуть у пустині, котрі покинули місто, ринок і їхній гамір і, постійно знаходяться ніби у захистку і насолоджуються тишею, не наважуються покладатися на безпеку свого життя, але вживають чимало й інших заходів, захищаючи себе з кожного боку, намагаючись говорити і діяти з великою обачністю ради того, щоб, наскільки це під силу людині, мати змогу сміливо з істинною чистотою приступати до Бога; то яку, думаєш ти, повинен мати силу й непохитність священик, щоб мати змогу оберігати свою душу від всякої нечистоти і берегти непошкодженою духовну красу? Йому необхідна значно більша чистота, ніж тим. А кому потрібна більша чистота, тому випадає більше шансів забруднитися, якщо тільки невпинною уважністю і чималими зусиллями не зробить свою душу неприступною для цього.
Вродливе обличчя, приємна статура, струнка хода, ніжний голос, підмальовані очі, розписані щоки, зачіска, намащене волосся, дорогий одяг, різні золоті прикраси, краса дорогоцінних каменів, пахучі оливи і все інше, чим захоплюються жінки, може збентежити душу, якщо вона не буде надійно захищена суворою цнотливістю. Однак збентежитися від цього не дивина, а те, що диявол може поражати і ранити людські душі протилежними предметами, викликає чималий подив і нерозуміння. Декотрі, уникнувши цих сітей, потрапили до інших, абсолютно протилежних. Непривітне обличчя, скуйовджене волосся, брудний одяг, неохайна зовнішність, грубість, недоладна мова, вайлувата хода, неприємний голос, убоге життя, огидний вигляд, безпорадність і самотність – це спочатку викликає співчуття до того, кого бачимо, а потім доводить до остаточної загибелі.
 
3. Чимало є таких, які, уникнувши перших сітей, а це – золоті речі, аромати, одяг та інше, про що я вже сказав, – легко потрапляли в інші, відмінні від перших, і гинули. Якщо і бідність, і багатство, і красивий вигляд, і простота, поважність і неохайність, і взагалі все те, що я перечислив, може в душі глядача збуджувати боротьбу і з кожного боку насилати на нього напасті, то як же він зможе бути спокійним посеред безлічі таких сітей? Де знайти пристановище, – не кажу, що ради того, щоб не бути насильно захопленим (від цього врятуватися не надто важко), – але щоб уберегти свою душу від збурення нечистими помислами?
Не говорю про почесті – причину численних бід. Почесті, що виявляються жінкам, хоч завдяки цнотливості втрачають свою значущість, однак того, хто не навчився пильнувати проти таких підступів, вони часто скидають. А ось через почесті, що виявляються стосовно чоловіків, той, хто не буде до них байдужим, потрапить у дві протилежні пристрасті – рабську догідливість і безумну бундючність. З одного боку він вимушений принижувати себе перед тими, хто йому підлещує, а з іншого, – через отримані він них почесті, бундючиться перед нижчими і падає у провалля безумства.
Про це я вже говорив. А яка від цього буває шкода, про це можна пересвідчитись тільки на власному досвіді. І не тільки на такі, а набагато більші небезпеки неодмінно наражається той, хто знаходиться серед людей. А той, хто полюбив пустиню, вільний від усього цього. Якщо ж інколи гріховні помисли і наводять його уяву на щось подібне, то уявлення буває незначним і може скоро погаснути, позаяк зір не подає для полум’я поживи ззовні. Чернець боїться тільки за себе. Якщо ж випадає піклуватися про інших, то небагатьох. А хоч би їх було й багато, то все ж таки їх буде менше ніж тих, що належать до Церкви. І піклування про них для настоятеля набагато легше не тільки через їхню нечисельність, а через те, що всі вони вільні від світських справ і не мають необхідності турбуватися ні про дітей, ні про дружину, ні про будь-що подібне. А це робить їх надзвичайно покірними перед настоятелями, дає можливість мати спільне місце для проживання, де їхні проступки тут же можуть бути помічені і виправлені. Такий невпинний нагляд наставників надзвичайно сприяє утвердженню в доброчинності.
 
4. Однак більшість із тих, що під опікою священика, пригнічені життєвими турботами, які роблять їх менш придатними для духовних справ. Тому учитель повинен, так би мовити, сіяти щоденно, щоби слово повчання хоча б через безперервність змогло утвердитися в слухачах. Надмірне багатство, величність влади, безпечність від розкошів і багато іншого заглушують посіяне насіння. І часто гущавина цього терня не дозволяє насінню навіть упасти на ґрунт. З іншого боку надмірні скорботи, нужденна убогість, постійні прикрощі та інші причини, протилежні попереднім, перешкоджають займатися божественними ділами. Що стосується їхніх гріхів, то навіть найменша частка їх не може бути відомою священикові. І як він може їх знати, коли більшість людей навіть в обличчя не знає?
Ці труднощі пов’язані з його обов’язками перед народом. Але якщо би хто поглянув на його обов’язки щодо Бога, то побачив би, що попередні обов’язки є мізерними. Настільки більшої і досконалішої ревності вимагають останні. Той, хто молиться за все місто (але що я кажу: за місто, – за весь всесвіт) і благає Бога за гріхи всіх, не тільки живих, але й померлих, яким же має бути він сам? Навіть відважність Мойсея та Іллі я вважаю недостатньою для такої молитви. Він приступає до Бога так, ніби йому довірено весь світ і сам він є отцем усіх, просячи і благаючи про повсюдне припинення війн і втихомирення заколотів, про мир і спокій, про скоре визволення від усіх скорбот як особистих, так і суспільних, що нависнули над кожним. Тому він настільки має у всьому перевершувати тих, за кого молиться, наскільки наставникові необхідно перевершувати тих, що знаходяться під його заступництвом.
А коли він призиває Святого Духа, звершує страшну Жертву і часто торкається до нашого Владики, – тоді, скажи мені, до кого прирівняти його? Якої чистоти і якої побожності можемо вимагати від нього? Подумай, якими мають бути руки, що звершують цю службу; яким має бути язик, що вимовляє такі слова; якою чистою і святою має бути душа, яка отримує таку благодать Духа? Тоді й ангели стоять перед священиком, і цілий сонм небесних сил співає, і місце довкола жертовника наповняється ними на честь Того, Хто лежить на ньому. У цьому достатньо переконують дії, які тоді звершуються.
Я колись чув таку розповідь одного чоловіка. Якийсь пресвітер, чоловік дивний, що не раз бачив одкровення, розповідав йому, що він колись сподобився такого видіння, якраз під час Служби. Він раптом побачив, наскільки це було для нього можливо, довкола престолу безліч ангелів, одягнених у світлий одяг, з опущеними головами, наче воїни у присутності царя. І я вірю цьому. Так само інший розповідав мені, але не те, що почув від когось, а що сам сподобився бачити й чути. Коли ті, що готуються відійти з цього життя, з чистою совістю причастяться Таїн, то через прийняті ними Таїни під час останнього віддиху їх оточують ангели і супроводжують звідси.
А ти не тремтиш, закликаючи мою душу до такого священного таїнства і підносячи до священичої гідності одягненого в нечистий одяг, якого Христос вигнав з-посеред інших співрозмовників (Мт. 22,13)? Душа священика має сяяти наче світло, що освітлює всесвіт. А мою душу через нечисту совість огортає такий морок, що вона, будучи постійно зануреною в темряву, ніколи не зможе сміливо поглянути на свого Владику. Священики – це „сіль землі” (Мт. 5,13). А чи зможе хто-небудь легко стерпіти моє безумство і недосвідченість у всьому, крім тебе, що звик надмірно любити мене?
Священик має бути не тільки чистим, позаяк сподобився такого великого служіння, але й досить розумним і досвідченим у всьому, знати життя не менше за тих, що живуть у світі, і бути вільним від усього більше, ніж ченці, що живуть у горах. Бо йому необхідно спілкуватися з мужами, що мають жінок, виховують дітей, мають слуг, володіють чималим багатством, звершують громадські справи, наділені владою. Тому він повинен бути багатостороннім. Кажу: багатостороннім, але не лукавим, не підлабузником, не лицеміром, а мати надзвичайну волю і сміливість, уміти заради користі поступатися, коли того вимагають обставини; бути смиренним і водночас суворим. Не можна зі всіма підвладними поводитися однаково, подібно як і лікарям неможливо всіх хворих однаково лікувати, і керманичеві знати тільки один засіб у боротьбі з вітрами. Корабель Церкви кидають постійні бурі. Ці бурі вриваються не тільки ззовні, але зароджуються і всередині. Це вимагає від священика надзвичайної пильності і старанності.
 
5. Усі ці різновиді дії направлені на осягнення єдиної мети – слави Божої й утвердження Церкви. Великий подвиг і великий труд ченців. Але коли би хто порівняв їхні труди зі священичим служінням, що належно звершується, той побачив би між ними таку відмінність, яка може бути між простолюдином і царем. У тих хоч і великі труди, але у подвизі беруть участь і душа, і тіло, або краще сказати, переважно він звершується через тіло. І якщо воно не буде здоровим, то ревність, не маючи можливості проявитися на ділі, залишиться тільки ревністю. Строгий піст, лежання на землі, безсоння, невмивання, тяжка праця й інше, що сприяє виснаженню тіла, – все це нічого не вартує, якщо тіло немічне для виснаження.
А тут – виключно діяльність душі; і для того, щоб проявити її доброчинність, немає необхідності у здоровому тілі. Чи сприяє тілесне здоров’я тому, щоб нам не бути гордими, гнівливими, зухвалими, а бути тверезими, цнотливими, скромними і мати всі ті якості, які перераховує блаженний Павло, зображуючи прекрасного священика (1 Тим. 3,2)?
Але цього не можна сказати щодо доброчинностей чернецтва. Для тих, що показують видовища, необхідно чимало знарядь – колеса, шнури і мечі. У філософа ж уся діяльність зосереджена в його душі, тому він не має необхідності у чому-небудь зовнішньому. Так і тут. Ченці відчувають необхідність у тілесному добробуті і місцях зручних для проживання, щоб не бути надто віддаленими від людей, щоб мати тишу пустині, і водночас, щоби було здорове повітря. Позаяк при виснаженні постами немає нічого більш шкідливого, як погане повітря.
 
6. Я не буду тепер говорити про те, скільки турбот вони вимушені перенести заради одягу та прожитку, намагаючись робити все для себе власноруч. А священик не має потреби в цьому. Він, не піклуючись про себе, живе спілкуванням з паствою у всьому, що не завдасть шкоди, складаючи всі знання у скарбниці своєї душі. Якщо хто-небудь почне схвалювати усамітнення у самому собі й уникання від спілкування з народом, то хоч би я і назвав це ознакою терпіння, однак воно не є достатнім доказом досконалої душевної мужності. Той, хто кермує посеред пристані, ще не доводить належним чином свого мистецтва. Однак того, хто посеред моря і під час бурі зумів спасти корабель, ніхто не зможе не назвати прекрасним керманичем.
 
7. Отже, ми не повинні надмірно дивуватися з того, що чернець, перебуваючи в усамітненні, не спокушається і не звершує численних важких гріхів. Він віддалений від того, що дратує і збурює душу. Але коли той, хто посвятив себе на служіння цілому народові і має нести гріхи багатьох, залишається непохитним і твердим, у буремні часи так налаштовує душу, ніби це затишшя, то він справедливо заслуговує на аплодування і подив усіх, позаяк проявив яскравий доказ своєї мужності.
Тому і ти не дивуйся, що я, уникаючи площ і спілкування з людьми, не маю проти себе багатьох обвинувачів. І не потрібно дивуватися, що я й уві сні не грішив, не трудячись – не падав, не борючись – не був поранений. Хто ж, скажи, хто буде викривати і розкривати мої вади? Ця покрівля і ця келія? Але вони не можуть говорити. Мати, яка більше за інших знає мене? Але з нею в мене немає особливого спілкування і ніколи між нами не було суперечок. А коли б це і бувало, то немає жодної матері настільки жорстокої і нелюблячої своїх дітей, яка би без будь-якої причини і без будь-якого насилля стала перед усіма хулити і ганьбити того, кого носила, породила і виховала.
Коли би хто захотів старанно дослідити мою душу, то знайшов би в ній чимало слабкостей, про що і ти знаєш, хоч звик перед усіма більше за інших підносити мене похвалами. Я кажу це не через скромність. Згадай, скільки разів я говорив тобі, коли про це між нами заходила мова, що коли б хтось запропонував мені на вибір, де б я захотів заслужити для себе добру думку: настоятелем Церкви чи в чернечому житті, я тисячу разів обрав би перше. Я ніколи не переставав звеличувати перед тобою тих, котрі могли належно звершувати це служіння. І ніхто не буде заперечувати, що я ніколи не уникав би того, що сам звеличував, якщо б був здатний це сповнити. То що мені робити?
Ніщо не є таким шкідливим для очолювання Церкви, як ця безтурботність і безпечність, яку деякі називають якоюсь дивною подвижністю. Я ж убачаю в цьому ширму для власної негідності, яка прикриває безліч моїх недоліків, не даючи їм проявитися. Хто звик до такої бездіяльності і спокійного життя, той, хоч би мав надзвичайні здібності, через свою бездіяльність тривожиться, бентежиться і ослаблює основну частину власних сил, позбавляючи їх тренувань. А якщо він до того ж буде ще й убогий розумом і недосвідчений у красномовстві та суперечках, – у такому становищі я і знаходжуся, – то, отримавши управління, він нічим не буде відрізнятися від кам’яних (бовванів).
Тому небагато хто із цього подвижництва переходить на подвиг священства. Бо серед них чимало виявляється непридатних – падають духом і переживають неприємні і важкі наслідки. І це нітрохи не дивно. Якщо подвиги і труди не однакові, тоді той, хто несе подвиги в чомусь одному ніскільки не відрізняється від того, хто трудився в інших подвигах. А той, хто стає на шлях священства, має особливо зневажливо ставитися до слави, долати гнів, мати неабиякий розум.
Зате для того, хто посвятив себе чернечому життю, немає жодної причини вправлятися в цьому. Біля нього немає людей, які б його дратували, через що він звикав би усмиряти силу гніву. Немає людей, які хвалять і аплодують, щоб він навчився не звертати уваги на похвалу народу. Небагато піклування в них і про силу розуму, що необхідне в церковному житті. Тому, коли вони приступають до подвигів, з якими не стикалися, тоді дивуються, переживають труднощі і бентежаться. Однак вони ще можуть мати успіх у доброчинності, але більшість втрачають і те, з чим прийшли.
 
8. Василій сказав: Що ж, невже настановляти для управління Церквою людей світських, що піклуються життєвими справами, проводять час у суперечках і сварках, сповнених безлічі кривд і звиклих до розкошів?
Златоуст. Заспокійся, блаженний. Під час обрання священиків про таких і думати не варто. Йдеться про таких, що, живучи і спілкуючись зі всіма, змогли б більше, ніж самі ченці уберегти цілісними й неушкодженими чистоту, спокій, побожність, терпеливість, тверезість та інші добрі якості, притаманні ченцям. А хто має безліч слабкостей, але, усамітнившись, може їх скривати і, не спілкуючись із людьми, може не проявляти їх на ділі, такий, виступивши перед народом, нічого не досягне, а тільки покаже себе смішним і опиниться перед ще більшою небезпекою. Це ледь не спіткало і мене, якщо би Боже Провидіння завчасно не відвело цей вогонь від моєї голови.
Коли така людина буде поставлена на виду, вона не вже може заховатися, а постійно викривається. Як вогонь випробовує метал, так клір випробовує людські душі і виявляє, чи хто гнівливий, чи малодушний, чи честолюбний, чи гордий, чи має будь-яку іншу ваду, – розкриває і скоро виявляє всі слабості. І не тільки виявляє, але й показує їх як найтяжчі і найбільш затяті.
Як роз’ятрені тілесні рани не піддаються лікуванню, так і душевні пристрасті, будучи збуджуваними і розпалюваними, зазвичай стають більш запеклими і спонукають тих, хто їм відданий, більше грішити. Людину, яка неуважна до себе, вони спонукають до славолюбства, до пихатості і корисливості, заманюють до розкоші, розслаблення і безпечності і мало-помалу заводять в інші породжені ними вади. Чимало є такого, що, знаходячись серед людей, може ослабити ревність душі і зупинити її прагнення до Бога, особливо спілкування з жінками.
Предстоятелю, що пасе всю отару, не можна піклуватися тільки її однією частиною – чоловіками, а іншу, тобто жінок, які мають потребу в особливому піклуванні через більшу схильність до гріха, залишити без уваги. Той, хто прийняв єпископство, має піклуватися й їхнім здоров’ям, якщо не в більшій, то хоча б в однаковій мірі. Він зобов’язаний навідувати їх, коли вони хворі, утішати, коли у скорботі, докоряти тим, що живуть безпечно, допомагати тим, що в біді. Але під час звершення цього, якщо хто старанно не захистить себе, лукавий знайде безліч шляхів для нападу. Погляд не тільки розпутної, але й цнотливої жінки вражає і непокоїть душу, ласки – зваблюють, почесті – поневолюють; полум’яна любов – ця причина всіх благ для тих, котрі неправильно користуються нею, стає причиною численних бід.
Так само і невпинні турботи притуплюють гостроту розуму, і того, хто здатний підноситися наче птах, роблять важчим від свинцю. І гнів, який запановує над душею, наче дим, затуманює все її нутро. Хто може перелічити інші шкідливі дії: образи, осудження, дорікання з боку вищих і нижчих, розумних і нерозумних?
 
9. Люди, які не здатні належно оцінювати, переважно бувають доскіпливими і не спішать виправдовувати. Добрий предстоятель не повинен зневажати і цих людей, а на всі їхні звинувачення відповідати з особливим смиренням і бути готовим краще прощати їм нерозумні дорікання, ніж тримати досаду і гніватися. Якщо блаженний Павло, остерігаючись з боку учнів підозри в крадіжці, допустив розпоряджатися грошима й інших, – „щоб, – говорить, – не зазнати від кого нарікання при такій великій кількості пожертв, доручених нашому служінню” (2 Кор. 8,20), – то чи не потрібно і нам робити все для того, щоб ліквідувати недобрі підозри, хоч би вони були і неправдивими, хоч безглуздими й абсолютно суперечливими щодо нашої слави?
Від жодного гріха ми не так далекі, як Павло від крадіжки. Однак він, будучи далеким від цієї поганої справи, не зневажив підозрою народу, хоч цілком безрозсудною і безумною, бо справді безумно було запідозрювати у чомусь подібному цю блаженну і дивну голову. І, не зважаючи на те, що ця підозра була настільки безрозсудною і могла виникнути хіба що в якогось божевільного, Павло все ж таки наперед ліквідує її причину. Він не зневажив безрозсудністю народу і не вказав: кому може прийти на думку запідозрювати мене в цьому, коли через чудеса і скромне життя я отримав від усіх повагу і подив? Цілком навпаки, він передбачив цю недобру підозру і вирвав її з корінням, або краще, не дав навіть появитися її зародку. Чому? Тому, що „ми дбаємо про добре, – говорить він, – не тільки перед Богом, але й перед людьми” (2 Кор. 8,21).
Так і навіть більше необхідно піклуватися про те, щоб не тільки викорінювати і зупиняти недобрий поголос, але й наперед передбачити, звідки він міг би появитися, наперед ліквідувати причини, які його породжують, і не чекати поки він появиться і пошириться через уста народу. Бо тоді вже ліквідувати його важко, а часом і неможливо, до того ж це може завдати шкоди народові.
Однак, коли я зупинюся, ганяючись за недосяжним? Перераховувати всі ці труднощі – це не що інше, як міряти море. Якщо той, хто чистий від будь-якої пристрасті, що, однак, не можливе, неодмінно переживає численні прикрощі ради виправлення помилок інших, то, уяви, яку безодню трудів і турбот і які страждання має перенести той, хто при власних слабкостях хоче здолати і свої, і чужі вади!
 
10. Василій сказав: А ти тепер не несеш трудів і, живучи усамітнено, не маєш турбот?
Златоуст. Маю і тепер. Як можна людині у цьому важкому житті бути вільним від турбот і трудів? Але відправитися у безмежне море і переплисти ріку не одне і те ж. Такою є відмінність між тими і цими турботами. Якщо би я міг бути корисним для інших, то я сам тепер бажав би, і це стало б основою моєї щирої молитви. А позаяк я не можу принести користі іншому, то тішусь тим, що хоч встигну спасти і вирвати з бурі самого себе.
Василій сказав. Невже ти вважаєш це великою справою? І взагалі, невже думаєш спастися, не будучи корисним для інших?
Златоуст. Добре і справедливо ти сказав. І я не вірю, щоб міг спастися той, хто нічого не робить ради спасіння ближнього. Нещасному рабові ніскільки не допомогло те, що він не змарнував талант, однак згубило його те, що він його не примножив і не приніс удвічі більше (Мт. 25,24–30). Однак я думаю, що для мене буде легша кара, коли буду звинувачений за те, що не спас інших, ніж коли б після отримання такої честі став негідним і погубив інших і себе. Я певен, що тепер очікує мене така кара, якої вимагає тягар моїх гріхів. Однак після отримання влади за спокусу багатьох і за образу Бога, Який удостоїв мене великої почесті – не подвійна і не потрійна, а незлічима.
 
11. Тому й ізраїльтян Бог вельми сильно викривав, показуючи їм, що вони заслуговують більшого покарання за гріхи, що були звершені після того, як Він їх обрав. Колись Він говорив: „Тільки вас Я пізнав зі всіх племен землі, тому вам відімщу за всі гріхи ваші”. А в іншому місці: „І пророків Я збуджував із ваших синів, а з ваших юнаків назореїв” (Амос. 3,2; 2,11). І ще раніше пророків, під час встановлення жертв, бажаючи показати, що гріхи священиків підлягають багато важчому покаранню, ніж гріхи простих людей, Він повеліває приносити за священика таку жертву, яку приносилося за весь народ (Лев. 4). Цим Він виражає те, що рани священика потребують більшої допомоги, – такої, як рани всього народу разом. А для них не потрібно було б більшої допомоги, коли б вони не були надто важкими. Однак вони є такими не за своєю природою, а через гідність священика, який звершує ці гріхи.
Але що я говорю про мужів, які звершують це служіння? Дочки священиків, які не мають жодного відношення до священства, через достойність своїх батьків за одинакові гріхи підлягають більш строгому покаранню. Провини можуть бути однаковими як у них, так і в дочок простих людей, наприклад, перелюб. Однак перші підпадають карі багато важчій, ніж другі (Лев. 21,9; Втор. 22,21).
 
12. Бачиш, з якою силою Бог вказує тобі, що начальник заслуговує багато страшнішого покарання, ніж підлеглий? Той, Хто карає дочку священика через її батька більше, ніж інших дочок, віддасть не однаковій карі у порівнянні з іншими і того, хто є винуватцем такого неоднакового її покарання. І цілком справедливо, бо дія шкоди не обмежується тільки на самому начальникові, а губить і душі тих, котрі слабкіші і беруть з нього приклад. І пророк Єзекіїль, повчаючи цьому, розрізняє суди над баранами і над вівцями Єзек. 34.17).
Чи тепер ти зрозумів, що я мав причину боятися? До цього додам таке: хоч тепер мені належить багато трудитися, щоб до кінця не заволоділи мною душевні пристрасті, я переношу цей труд і не уникаю подвигу. Так, марнослав’я і тепер опановує мною, але я часто повстаю проти нього, усвідомлюючи, що знаходжусь у рабстві; а часом приборкую поневолену душу. І тепер нападають на мене недобрі бажання. Але запалюють не надто сильне полум’я, тому що очі не можуть із зовні отримувати поживи для цього вогню. А щоб хто-небудь говорив зле, а я його слухав, від цього я абсолютно вільний, бо немає тих, котрі б говорили. Самі стіни, звичайно, не можуть говорити. Водночас, хоч і немає біля мене людей, які б мене оточували, неможливо уникнути гніву. Часто згадки про негідних людей та їхні вчинки запалюють моє серце, але не цілковито. Я швидко гашу його полум’я, заспокоюючи і переконуючи, що досить недобре і надто небезпечно, відкинувши свої вади, перейматися вадами ближніх.
Однак, прийшовши до народу і перейнявшись неспокоєм, я буду не в змозі застерігати себе і при цьому знаходити повчальні роздуми. Як ті, що захоплені на скелях потоком чи будь-чим іншим, хоч можуть передбачати загибель, до якої вони несуться, однак придумати для себе будь-яку поміч не можуть; так і я, опинившись у великій бурі пристрастей, хоч можу бачити покарання, що з кожним днем для мене збільшується, однак укріплюватися так, як тепер, і стримувати всі ці люті пориви, що зі всіх боків нападають, для мене буде вже не так просто, як раніше. У мене душа слаба і невелика і легко доступна не тільки до цих пристрастей, але й найгірших – заздрості, не вміє спокійно переносити ні образ, ні почестей. Останнє надзвичайно підносить її, а перше засмучує.
Люті звірі, коли вони здорові і сильні, долають тих, що з ними борються, особливо слабих і недосвідчених. А коли хто виснажить їх голодом, тоді приборкає їхню лють і здолає більшу частину їхньої сили, так що і не надто хоробрий зможе вступити в бій і змагання з ними. Так буває і з душевними пристрастями. Хто їх виснажує, той робить їх покірними перед здоровим глуздом, а хто старанно годує їх, той готує для себе надзвичайно важку боротьбу з ними і робить їх настільки страшними для себе, що все своє життя проводить у рабстві і страху.
Що ж то за пожива для цих звірів? Для марнославства – почесті і похвала, для гордості – влада і величність панування, для заздрості – прославлення ближніх, для грошолюбства – щедрість тих, що дають, для нестриманості – розкоші і часті зустрічі з жінками, а для інших – інше. Коли я виступлю на середину, всі ці звірі зі всією силою нападуть на мене і будуть терзати мою душу, наводити на мене страх, і відбивати їх мені буде надто важко. А коли я залишуся тут, то хоч тоді знадобляться більші зусилля, щоб їх подолати, однак вони підкоряться за Божою благодаттю, і до мене буде доходити тільки їхній рев. Тому я і залишаюся в цій келії неприступним, некомпанійським, відлюдкуватим і терпеливо слухаю безліч інших подібних осуджень, які з охотою бажав би заперечити, але, не маючи можливості це зробити, засмучуюсь і тужу. Для мене неможливо бути компанійським і водночас залишатися у безпеці. Тому я і тебе прошу: краще пожаліти, ніж звинувачувати того, хто опинився в такому скрутному становищі.
Однак я ще не переконав тебе. Тому настав час сказати тобі і те єдине, що ще залишилося не відкритим. Можливо, для багатьох це видасться невірогідним, але я не посоромлюсь відкрити це. Хоч мої слова розкриють мою негідну совість і безліч гріхів, але позаяк Всевідучий Бог буде суворо судити мене, то що для мене людська необізнаність? Що ж залишилося невідкритим?
З того дня, коли ти сповістив мені про цей намір (обрання на єпископа), я опинився в небезпеці цілковитого тілесного знесилення, – такий страх, така печаль охопили мою душу! Споглядаючи славу Невісти Христової: її святість, духовну красу, мудрість, чарівність, і, усвідомлюючи свою немічність, я не переставав її оплакувати і називати себе нещасним. Часто зітхати і з подивом говорити до самого себе: хто це порадив? У чому так згрішила Церква Божа? Чим так прогнівила свого Владику, щоби бути наданою мені найнегіднішому зі всіх і підпасти під таке посоромлення? Так часто роздумуючи на самоті і не маючи сили винести думки щодо такої невідповідності, я падав знеможений, як розслаблений, і не міг нічого ні бачити, ні чути. Коли таке заціпеніння проходило (інколи воно і припинялося), то його заміняли сльози і печаль. А після тривалих сліз знову охоплював страх, який тривожив, засмучував і бентежив мій розум.
У такій бурі я провів минулий час. А ти не знав, думав, що я живу в тиші. Але тепер я відкрию перед тобою бурю моєї душі. Можливо, ти, припинивши звинувачення, вибачиш мені це. Як же, як відкрию тобі це? Коли б ти захотів бачити ясно, то необхідно було б розкрити перед тобою моє серце. Але позаяк це неможливо, то постараюся, на скільки зможу, хоч в деякому тьмяному виді показати тобі морок моєї печалі. А ти, відповідно до цього, суди про саму печаль.
Уявімо, що дочка царя, який володіє всім всесвітом, виділяється надзвичайною красою, що перевершує людську природу, незрівнянно перевершує всіх жінок, і такою душевною добротою, що навіть усіх мужчин, які були і будуть, залишила далеко поза собою, стала невістою. Своєю високою моральністю вона перевершує всі вимоги цнотливості, а чарівністю свого обличчя затьмарює будь-яку тілесну красу. Уявімо тепер, що її жених палає любов’ю до неї не тільки через це, але водночас відчуває до неї щось особливе і своєю відданістю не зрівняється з найбільш пристрасними поклонниками, які будь-коли були. Тепер (уявімо, що) цей полум’яніючий любов’ю звідкись почув, що із його дивною улюбленою має намір повінчатися хтось із нікчемних і паскудних людей, негідного походження і потворний тілом, найгірший зі всіх.
Чи достатньо я виразив перед тобою мою скорботу? Чи потрібно далі продовжувати цю розмову? Щоб виразити мою печаль, думаю, достатньо. Тільки ради цього я і навів цей приклад. А щоб показати тобі міру мого страху й подиву перейду до іншої картини.
Візьмемо військо, що складається із піших, кінних і морських воїнів. Нехай безліч кораблів покриє море, і полки піхоти та кінноти заповнять простори полів і вершини гір. Нехай виблискує на сонці мідна зброя, світло його проміння нехай відбивається від шоломів і щитів, а брязкіт списів та іржання коней линуть до самого неба. Нехай не буде видно ні моря, ні землі, а скрізь тільки мідь і залізо. І нехай вишикуються проти них неприятелі, люди дикі і невгамовні. Нехай настане вже і час битви. Потім нехай хто-небудь візьме юнака, вихованого в селі, що не знає нічого, крім сопілки і палиці, одягне його у мідні обладунки, проведе перед усім військом і покаже йому полки з їхніми командирами, стрільців, пращників, полководців, воєначальників, тяжко озброєних воїнів, вершників, списоносців, кораблі з їхніми начальниками, посаджених там воїнів і безліч зброї, складеної в кораблях. Нехай покаже йому і всі ряди неприятеля, їхні люті обличчя, різне спорядження і численну силу зброї, глибокі рови, круті скелі і неприступні гори. Нехай ще покаже коней неприятеля, що літають ніби зачаровані, і зброєносців, що несуться ніби на повітрі, всю силу і всі види чародійства. Нехай перечислить перед ним і всі жахи війни. Безліч списів, хмари стріл, непроглядна пітьма, темрява і морок ночі, яку наводять безліч летючих стріл, що своєю густотою закривають сонячне проміння. Пилюка, що засліплює очі не менше, ніж морок; потоки крові, стогін тих, що падають, крики тих, що стоять, купи тих, що лежать, колеса обагрені кров’ю; коні, що разом з вершниками стрімголов падають через безліч лежачих трупів. Землю, на якій все змішалося: кров, луки, стріли, копита коней і разом з ними лежачі голови людей, рука і шия, голінка і розсічені груди, мозок, що прилипнув до мечів і обламаний наконечник стріли, що впилася в око.
Нехай перерахує і страхіття морського бою. Кораблі: одні горять посеред води, інші тонуть разом з воїнами, що на них; шум хвиль, крики корабельників, несамовиті крики воїнів; піна із хвиль і крові, що вдаряється об кораблі. Трупи, що лежать на палубах, тонуть, пливуть, викидаються на берег, колишуться на хвилях і перекривають шлях кораблям. Достеменно змалювавши перед ним страхіття війни, нехай добавить ще і прикрощі полону, і рабство, що важче за будь-яку смерть. Розповівши його це все, нехай накаже йому тут же сісти на коня і прийняти командування над усім цим військом. Чи думаєш, що цей юнак буде в змозі хоч би вислухати таку розповідь, а не віддасть тут же дух з першого погляду?
 
13. Не думай, що я перебільшую словами. Так здається тому, що ми, будучи ув’язненими в тілі, ніби в якійсь темниці, не можемо бачити нічого невидимого. І ти не вважай сказаного перебільшенням. Якщо би ти коли-небудь зміг побачити своїми очима темне ополчення і несамовитий напад диявола, то побачив би набагато більшу і страшнішу битву, ніж змалював я. Тут не мідь і залізо, не коні, колісниці й колеса, не вогонь і стріли та будь-які видимі предмети, а інша зброя, набагато страшніша. Для таких ворогів не потрібні ні панцир, ні щит, ні мечі, ні списи, а достатньо тільки одного виду цього проклятого війська, щоби поразити душу, якщо вона не буде достатньо мужньою, а крім особистої мужності, не буде укріплена Божим Провидінням.
Якщо було б можливо, скинувши з себе це тіло чи з тілом, чисто і без страху власними очима побачити всі диявольські полки і його битву з нами, то ти побачив би не потоки крові і мертві тіла, а таке побоїще душ і такі важкі рани, що всю картину війни, яку я тепер змалював перед тобою, ти сприйняв би як дитячу гру, скоріш забавою, ніж війною. Так багато поражених щодня! І ці рани спричиняють смерть не таку, як рани тілесні, а наскільки душа відмінна від тіла, настільки відмінною є одна смерть від іншої. Коли душа отримує рану і падає, то вона не лежить непритомною як тіло, а через докори злої совісті мучиться тут, а після відходу звідси під час суду отримає вічні муки. Якщо хтось не відчуває болю від ран, що їх завдає диявол, той своїм омертвінням накликає на себе ще більші нещастя. Бо, хто не постраждав від першої рани, незадовго отримає другу, а після другої і третю. Нечистий, коли бачить людину безпечною, що з байдужістю ставиться до своїх попередніх ран, не перестає її ранити до останнього подиху.
Коли хочеш знати і про способи його нападу, то побачиш, що вони надзвичайно сильні і різновиді. Ніхто не знає стільки видів обману і підступності, скільки цей нечистий, завдяки чому і має велику силу. І ніхто не має такої непримиримої ненависті до своїх найлютіших ворогів, яку має цей лукавий демон до людського роду. Коли ще поглянути на ревність, з якою він веде боротьбу, то стає навіть смішно порівнювати його з людьми. Якщо би хтось вибрав найлютіших і найжорстокіших звірів і зіставив їх з його несамовитістю, той побачив би, що вони в порівнянні з ним надзвичайно покірні й тихі. Такою ненавистю він дихає проти наших душ!
Крім того, час тієї битви не тривалий, а при її нетривалості є ще й перепочинок. І настання ночі, і втома від битви, і час прийому їжі, і чимало іншого дає воїну можливість відпочити, коли він може зняти з себе зброю, трохи підбадьоритися, підкріпитися їжею і напоями, відновити свої попередні сили й іншими засобами. А в боротьбі з лукавим для того, хто хоче завжди залишатися неушкодженим, ніколи не можна ні складати зброї, ні спати. Необхідно вибрати одне із двох: або зняти зброю, впасти і загинути, або невпинно стояти озброєним і пильнувати. Цей ворог, набагато більше турбуючись про нашу загибель, ніж ми про своє спасіння, завжди стоїть зі своїми полками, спостерігаючи за нашою безпечністю. Для тих, хто не завжди пильнує, особливо важкою робить боротьбу з ним те, що він невидимий для нас і нападає несподівано (це завдає найбільшого лиха).
А ти хотів, щоби в цій війні я управляв Христовими воїнами? Але це означало б управляти для диявола. Якщо той, хто зобов’язаний розпоряджатися й керувати іншими, буде недосвідченіший і немічніший від усіх, то він, зраджуючи через свою недосвідченість своїх підопічних, буде більше управляти для диявола, ніж для Христа.
Але чому зітхаєш? Чому плачеш? Не плакати треба від того, що тепер зі мною сталося, а веселитися і радіти.
Василій сказав: Але не через моє становище. Навпаки, воно достойне безмірного ридання, бо тепер заледве я зміг усвідомити, в яку біду ти мене кинув. Я прийшов до тебе довідатися, що маю говорити обвинувачам для твого виправдання, а ти відпускаєш мене, наклавши на мене замість попередньої нову турботу. Я вже не турбуюся тим, що маю сказати їм про тебе, а тим, як мені відповідати за себе і за свої гріхи перед Богом. Але прошу і молю тебе: якщо ти хоч скільки-небудь піклуєшся про мене “коли є яке втішання у Христі, коли є яка втіха любові, коли є яке милосердя і жалісливість (Филип. 2,1), (бо ти знаєш, що саме ти більше, ніж хто інший наразив мене на цю небезпеку), подай руку допомоги, говори і роби все, що зможе мене підбадьорити. Не дозволь собі залишити мене хоч на короткий час, а зроби так, щоб ми тепер проводили життя ще дружніше, ніж до цього.
Златоуст: На це я відповів з усмішкою: чим же я можу допомогти, яку користь тобі принести з таким тягарем турбот? Але коли ти цього бажаєш, не печалься, улюблена главо. Час, коли в тебе буде можливість відпочити від турбот, я буду проводити з тобою, буду утішати і зроблю все, що тільки буде у моїх силах. При цьому, заплакавши ще тужливіше, він устав, а я обняв його і поцілував його голову. Провів його, наставляючи мужньо переносити те, що сталося. Вірю, говорив я, Христові, Який покликав тебе і віддав тобі Своїх овець, що через це служіння ти отримаєш таку відважність, що й мене, перебуваючого в небезпеці, у той день приймеш до своєї вічної оселі.
 
 
Переклад протоієрея Михайла Марусяка,
кандидата богословських наук, доцента
 
 
 
 
[1] Анфуса (Анфіса), мати св. Йоана Златоуста, повдовіла, коли їй було 20 років.
 
[2] Егейське море – частина Середземного моря між Грецією і Малою Азією, Тирренське море – частина Середземного моря між Апеннінським півостровом та островами Сицилія, Сардинія і Корсика. Ці моря здавна були відомі як небезпечні для мореплавства через надзвичайні шторми.
 
[3] Еврип – вузька протока між о. Еввеєю та південно-східною Грецією. За грецьким переданням, вода в ній прибуває і зникає сім разів за день і сім разів за ніч.
 
[4] Валентиніан і Маркіон – засновники єретичних сект ІІ ст., що носять назви, взяті від їхніх імен, – валентиніани та маркіоніти.
 
[5] Савелій і Павло Самосатський – засновники єретичних сект ІІІ ст. Арій – засновник єретичної сект ІV ст., викритої на І Вселенському Соборі 325 року в Нікеї.
 
[6] Сократ і Демосфен – оратори, Фукідід – історик, Платон – філософ, – стародавні грецькі письменники, що жили в V-IV ст. до Р.Х.
 
[7] Софісти (від гр. sophistes – мудрець) – стародавні грецькі філософи V ст. до Р.Х., що виступали в ролі професійних учителів мудрості та красномовства. Аристотель називав софістів учителями “удаваної мудрості”.