Сьогодні актуальною є проблема дослідження і створення дійсно об`єктивної історії Української Церкви. Цього вимагає не тільки значний інтерес до релігії й Церкви, який виник на хвилі релігійного Ренесансу в Україні кінця 80-х — початку 90-х років, але і піднесення національної самосвідомості, яке потребує щоразу повертатися до власних джерел. Врешті, неможливо вивчати українську культуру без врахування впливу на неї релігії, в першу чергу християнства, яке протягом тисячоліття наносило на неї свій незгладимий відбиток. Але в творенні історії Української Церкви ще спостерігаємо немало проблем, а то і просто «білих плям».
Серед них чи не найбільша — історія Української Автокефальної Православної Церкви. Тут можна виділити три періоди: І) 1917—1936 pp., II) відродження УАПЦ в роки Другої світової війни, III) відновлення діяльности УАПЦ в Україні в 1990 р.
Найбільший інтерес являє собою перший період. Це був період, коли, на хвилі революційних подій в Російській імперії, виник рух за українізацію Церкви. Пізніше він викристалізувався в чіткий рух за автокефалію Православної Церкви в Україні. В роки національно-визвольних змагань 1918~ 1921 pp. було кілька спроб втілити в життя цю ідею, але вони завершилися невдачею. Тільки в жовтні 1921 р. І Всеукраїнський Собор УАПЦ, створивши власну ієрархію, заклав підвалини інституціалізації власне національної Церкви в Україні. Діяльність Церкви проходила в досить складних умовах становлення тоталітаризму в Україні і була розтоптана на «Надзвичайному» Соборі в січні 1930 p., коли сама Церква визнала себе «контрреволюційною» організацією і саморозпустилась. Але громади УАПЦ залишились і продовжували діяти, тому органам влади довелося дозволити їм організуватись, але вже під назвою «Українська Православна Церква».
Отже, в історії УАПЦ 1-го періоду можна виділити три етапи:
1) етап кристалізації ідеї автокефалії Православної Церкви в Україні, вироблення її ідеології й спроб втілення її в життя (1917—1921 pp.);
2) етап проголошення УАПЦ, інституціалізації й її діяльности (1921 — 1930 pp.);
3) розгром УАПП й діяльність УПЦ як її наступниці (1930-1936 РР.)Л
Зазначимо, що ці етапи в історії 1-го періоду УАПЦ мають нерівноцінну джерельну базу і неоднаковий ступінь досліджуваності.
Джерельна база історії УАПЦ
У сучасному джерелознавстві джерельна база визначається як сукупність джерел, що мають певний тип, рід, вид з різним ступенем аутентичности, концентрацією інформації, інтенсивністю побутування, а також станом іх збереження тощо1.
Що стосується джерельної бази УАПЦ, то ступінь її дослідження слід назвати зародковим. Тут можна назвати хіба що дві роботи — Б. Боцюрківа і О. Ігнатушг.
Ще в деяких роботах в якійсь мірі торкаються цього питання: сюди відносяться праці професора О. Оглоблина3, огляд літератури про УАПЦ М. Соловія4 тощо.
Богдан Боцюрків — відомий дослідник історії церкви в Україні XX ст. — у своїй уже названій роботі намагається дати аналіз джерельної бази з історії релігії та церкви у міжвоєнний період (1921—1939 pp.), вважаючи, що предметом дослідження повинна бути історія всіх православних релігійних об`єднань, які діяли у той час в Україні. Це були: Російська Православна Церква (її екзархат в Україні), УАПЦ, Обновленська Церква (Українська Православна Автокефальна Церква, або Синодальна), Соборно-єпископська (або Братське об`єднання православних українських парафій Автокефальної Церкви (БОПУПАЦ), динаміка взаємовідносин між ними та стосунки їх з державною владокУ. Інтегруючими концепціями дослідження, вважає Б. Боцюрків, повинні бути дві:
1) «наступ одержавлеиого атеїзму на релігію та послідовна політика влади, спрямована на поступове підкорення, контроль та дискредитацію всіх релігійних організацій, з метою їх послаблення, ізоляції й (само)ліквідації»6;
2) вплив українського національного відродження на церковне життя в Україні`. Автор звертається до аналізу джерел з історії УАПЦ, яких збереглося, порівняно з іншими Православними Церквами в Україні, значно більше. При цьому він вказує на ряд зарубіжних архівів (тут варто звернути увагу на архіви таких відомих діячів УАПЦ, як Є. Бачинський і митрополит Иоан Теодорович). Б.Боцюрків звертає увагу на мемуаристику як джерело з історії УАГІЦ8. Серед можливих шляхів пошуку нових джерел плідною, на нашу думку, є пропозиція пошуку особистих матеріалів Івана Сухоплюєва та Сергія Каріна-Даниленка, які по лінії ДПУ займались справами УАПЦ; матеріали Спілки войовничих безбожників, а також сектору атеїзму Українського філіалу Інституту марксизму-ленінізму .
Провівши копітку роботу в архівах України, відомий архівознавець О. Ігнатуша спробував проаналізувати документи з історії УАПЦ, які в них зберігаються. Він намагається подати документи тематично. Так, тут можна зорієнтуватись у різних напрямках роботи організаційних структур УАПЦ: «Загальний стан автокефальної Церкви та її окремих територіальних структур у різні періоди», «Турбота автокефалістів про стан релігійної літератури», «Листування ВПЦР з громадами УАПЦ в Туркестані, на Далекому Сході», «Матеріали для вивчення персоналій діячів Церкви» тощо10. Джерельна база з історії УАПЦ проаналізована у досить ґрунтовній праці Ісидора І. Патрила".
Джерельна база першого етапу в історії УАПЦ
Цей етап охошчює період 1917 (з березня) — 1921 (до жовтня) років. Він, у свою чергу, поділяється на ряд підетапів:
1) з березня по грудень 1917 р. — єпархіальні з`їзди, на яких викристалізовується ідея автокефалії Православної Церкви в Україні, скликання Всеукраїнського Православного Церковного Собору і підготовка до нього;
2) січень — грудень 1918 р. — Всеукраїнський Православний Церковний Собор, невдалі спроби проголосити автокефалію Української Церкви;
3) січень 1919 р. — травень 1920 р. — проголошення автокефалії Української Церкви законом Директорії УНР, утворення перших українських парафій і протидія з боку ієрархії РПЦ в Україні;
4) травень 1920 р. ~ жовтень 1921 р. — проголошення автокефалії Української Церкви Всеукраїнською Православною Церковною Радою і підготовка до Всеукраїнського Православного Церковного Собору УАПЦ.
Джерела з історії цього етапу, як і з усієї історії УАПЦ, можна поділити на джерела історичного характеру, догматичні й полемічні. Вважаю, що джерелами цього етапу можна вважати архівні документи, публікації в періодичній пресі, інші публікації того періоду, а також мемуарну літературу.
Історичні джерела 1-го підетапу складають, в першу чергу, звіти і протоколи єпархіальних з`їздів, які проходили в квітні — травні й на яких сформувалась ідея автокефалії, українізації й соборноправности Української Церкви1". Далі ідуть документи, пов`язані зі створенням органів для скликання Всеукраїнського Православного Собору, в першу чергу зі створенням Тимчасової Всеукраїнської Православної Церковної Ради1*.
Догматичні джерела складають постанови єпархіальних з`їздів, різного роду документи Всеросійського Церковного Собору 1917~ 1918 pp., які мають відношення до Української Церкви.
Полемічні джерела пов`язані в основному з питанням шляхів подальшого розвитку Української Церкви, українізації богослужіння14.
Особливий пласт складають документи, які відображають церковно-державні відносини в 1917—1921 pp. Це притаманно для всього першого етапу історії УАПЦ. Сюди входять і церковна політика Української Центральної Ради, Тимчасового уряду Росії, правительства Української Держави, Директорії УНР, денікінського та більшовицьких урядів1`.
Другий підетап складають документи Всеукраїнського Православного Церковного Собору 1918 р. В умовах війни йому довелося розтягнутись аж на три сесії: І — 7 —19 січня, II — 7 — 20 червня, III — 17 жовтня — 16 грудня. Незважаючи на те, що протоколів першої сесії Всеукраїнського Собору поки що не знайдено, збереглася частина документів, які дають уявлення про її хід. До них відносяться лист до редакції (видання не вказано) делегата Собору «К вопросу об автокефалии Украинской Церкви»10, 2 протоколи засідань Соборної Ради17, протокол засідань Господарського відділу при Соборній Раді18, Постанова членів Собору, представників Київської єпархії19, «Окрема думка» 48 членів Собору20. Зберігся також алфавітний список членів І сесії Собору21, яких нарахувалося 370 осіб.
І_Цо стосується II сесії Собору, то її протоколи збереглись у фонді Міністерства ісповідань гетьманського уряду". Збереглись постанови Собору23, а також алфавітний список делегатів II сесії Собору24.
Короткий виклад подій на І та II сесіях Всеукраїнського Православного Собору дає такий документ, як «Краткая летопись Всеукраинского Церковного Собора»25, авторство якого поки що не встановлено.
З протоколів III сесії Собору віднайдено поки що небагато26. Зберігся також алфавітний список членів III сесії Собору2`.
Догматичне коло питань охоплюється рішенням Всеукраїнського Собору, посланнями Собору та зверненнями до окремих осіб Патріарха Московського Тихона.
Що стосується полемічних джерел, то їх у 1918 р. з`явилося значно більше кількісно, порівняно з 1917 p., a тон їх прийняв більш жорсткий характер"8.
Оскільки протоколів засідань Собору, в першу чергу І та III сесій, збереглася незначна частина, то важливу джерельну базу Всеукраїнського Церковного Собору 1918 р. складає періодика того періоду. Про І сесію можна скласти більш повне уявлення, ознайомившись із звітами про засідання в таких київських газетах як «Нова Рада»,
«Відродження», «Киевлянин», «Киевская мысль» та ін. А от про НІ сесію можна дізнатися не тільки із публікацій у цих газетах, але й у часописі Міністерства ісповідань «Слово», який давав постійно детальний звіт про всі засідання Собору.
Погляд на події в Українській Церкві з боку ворогів національно-визвольного руху в Україні містить в собі «Меморандум духовенства Української держави» до гетьмана П. Скоропадського29.
Без сумніву, значний інтерес являють собою такі джерела, як мемуаристика. Про події в церковному житті 1917—1918 pp. хоч і невелика, але є література цього жанру. Сюди відносяться твори як прихильників церковно-визвольного руху в Україні30, так і його ворогів31. Чималий інтерес являють собою мемуари колишнього міністра ісповідань гетьманського уряду В.В. Зіньківського. Недаремно їх терміново, без всякої археографічної обробки, видає в Москві «Крутицкое патриаршее подворье», адже там є висновки, які шовіністично настроєній патріаршій верхівці в Москві дуже сподобалися. У своїх мемуарах В. Зіньківський ідею автокефалії Української Православної Церкви називає «зловещей»32, а сама Україна, на його думку, «никогда не могла существовать независимо»и. А тому, вважає колишній «український» міністр, «Украйна должна считаться с тем, что Россия ни за что никому не уступит Украйну... даже против воли Украиньі она должна бьіть в составе России»34.
Щодо третього підетапу, то джерела, які розкривають спроби утворення Української Автокефальної Церкви державними чинниками, зосереджені, в основному, у фонді Міністерства ісповідань УНР. Сюди відносяться: Основні закони УНР про віру3`, проекти тимчасового статуту православної парафії, положення про єпархію, її склад та інституції, про єпархіальні збори, ради єпархіального архиєрея, протоколи засідань Ради Міністра ісповідань, листи Симона Петлюри до міністра ісповідань Івана Огієнка з релігійних питань38, а також документи, які дають уявлення про переслідування священнослужителів, які стали на шлях автокефалії Української Церкви, з боку ієрархії РПЦ39.
Слід зазначити, що після того, як війська Директорії у лютому 1919 р. залишили Київ, рух за автокефалію Православної Церкви в Україні поділився на дві гілки. До однієї відносилися діячі, які відійшли з Директорією, а до другої — ті, що залишилися на території України, яку захоплювали то денікінці, то більшовики.
Другий напрямок в автокефальному русі репрезентований документами: про відновлення діяльности ВПЦР на чолі з М. Морозом40, статутами перших українських пара-срій41, про їх реєстрацію42, створення об`єднаної Ради Українських Православних Парафій та Всеукраїнської Спілки Православних Парафій (ВСПП)4про діяльність Комітету ВПЦР з перекладу богослужбових книг на українську мову44. Багато матеріалу для роздумів дає листування ВПЦР з парафіяльними та повітовими радами ВСПП про розповсюдження релігійної літератури українською мовою4`, організація лекційної та музичної секцій при ВПЦР4``. Збереглися документи, які свідчать про те, що ієрархія РПЦ не тільки не йшла на співпрацю з українськими парафіями, але й намагалась їм шкодити, переслідувала священнослужителів, які стали до праці в храмах цих парафій4`.
З мемуарної літератури інтерес являють спогади О. Лотоцького про його місію в Константинополі з метою домовитися з Вселенським Патріархом про надання автокефалії Православній Церкві в Україні48. Опосередковано можна знайти деякі відомості про церковний рух в Україні в 1919—1920 pp. у спогадах митрополита Веніаміна який очолював військове духовенство білогвардійських військ під командуванням генерала П. Врангеля49. Про діяльність військового духовенства армії УНР дізнаємось зі спогадів Білона. Тут же знаходимо цікаві відомості про діяльність Кирило-Мефодієвського братства, а також братств при деяких з`єднаннях українських військ, спогади про деяких активних діячів церковно-визвольного руху в Україні`0.
До документів третього підетапу слід віднести зареєстрований 3 лютого 1920 р. Київським губревкомом Статут Українського Товариства «Церква жива», який буде використаний в подальшому для розколу УАПЦ51.
Документальна база 4-го підетапу розпочинається протоколом засідання ВПЦР від 5 травня 1920 p., на якому було проголошено Православну Церкву в Україні автокефальною і соборноправною`2. Оскільки новостворена Церква опинилася зовсім без свого єпископату, то дуже цінним є блок документів, які висвітлюють процес пошуку ієрархії, листування з архиєпископом Парфенієм (Левицьким) і єпископом Антоніном (Грановським), які погодилися стати ієрархами Української Автокефальної Православної Церкви*.
Важливим моментом в житті УАПЦ був церковний Собор Київщини (22—26 травня 1921 p.), на якому було обрано митрополитом Київським архиєпископа Парфенія, а його заступником — єпископа Антоніна. Віднайдено протоколи засідань цього Собору`4, а також його рішення". Оскільки ні Парфеній, ні Антоній до виконання своїх обов`язків так і не приступили, ВПЦР продовжувала пошук шляхів утворення власної ієрархії. Зберігся документ — лист ВПЦР до Католикоса Грузинської Церкви Аеоніда, у якому висловлене прохання висвятити на єпископів УАПЦ двох кандидатів ВПЦРХ`. Слід назвати також блок документів, які відображають реакцію Патріарха Московського Гихона і Собору єпископів України (РПЦ) на події в церковному житті України, пов’язані з розвитком руху за автокефалію і створення УАПЦ". Спробу примирення цих протилежностей являє собою лист до Собору єпископів України священика Павла Погорілка`8.
Окремий блок складають документи з підготовки до Всеукраїнського Православного Церковного Собору: протоколи засідань Президії ВПЦР, комісії ВПЦР зі скликання Собору, ВПЦР)У. Сюди ж відноситься інструкція ВПЦР про скликання Всеукраїнського Православного Церковного Собору"` Інструкція ВПЦР про створення волосних церковних рад та визначення їх обов`язків61, а також довідки про стан духовенства Української Православної Церкви0".
З мемуаристики тут варті уваги спогади про архиєпископа Парфенія архиєпископа Костянтина Кротевича63. Без сумніву, значний інтерес, і не тільки по для означеного періоду, а й всієї історії УАПЦ, являє праця мемуарного характеру митрополита Василя Аипківського64. Оцінку подій в УАПЦ можна зустріти й у радянській пресі6`.
Джерельна база другого <етапу в історії УАПЦ
Цей період, який є власне історією діяльности УАПЦ як громадської інституції, охоплює час з жовтня 1921 р. по січень 1930 р. Цей етап поділяється на такі підетапи: 1) Перший Всеукраїнський Православний Собор УАПЦ — жовтень 1921 p.; 2) розбудова церковних структур (листопад 1921 р. — початок 1924 p.); 3) розкол в УАПЦ, протидія державних органів роботі керівних структур УАПЦ; 4) від II Собору до «Надзвичайного» Собору УАПЦ (жовтень 1927 р. — січень 1930 p.).
Незважаючи, на те, що І Собор УАПЦ проходив всього два тижні (14—30 жовтня 1921 p.), ми виділяємо його в окремий підетап в історії УАПЦ. Це пов`язано з тим, що на цьому форумі були закладені ідеологічні й організаційні підвалини УАПЦ, створено власну ієрархію.
Тому джерельна база І Собору УАПЦ має надзвичайну цінність, незважаючи на те, що стенограми Собору, за свідченнями самого митрополита Липківського, записані «досить невдало»"0.
Дійсно, в стенограми не потрапила досить значна частина документів Собору. Так, у стенограмі за 14 жовтня відсутні тексти наказів від зборів різних парафій УАПЦ; за 15 жовтня — тексти постанов повітового з`їзду УАПЦ Білоцерківщини, наказ до Собору від Богуславщини, постанови зібрань парафій УАПЦ Волині, лист-відповідь на запит віруючих Золотоноського повіту від архиєпископа Парфенія, отриманий в кінці серпня 1921 p.; в протоколах засідання 16 жовтня відсутні такі документи, які зачитувалися на засіданні: відомості про зарубіжні Церкви, заяви, накази, відповідь Одеського єпископа Олексія на запрошення ВПЦР співпрацювати, лист єпископа Антоніна (Грановського), лист єпископа Назарія до архиєпископа Парфенія, послання Патріарха Тихона до архиєпископа Парфенія і відповідь останнього; а у стенограмі засідання 17 жовтня відсутній зачитаний лист з характеристикою духовенства, проект постанови, запропонований В. Аипківським по його доповіді; в протоколі засідань 18 жовтня відсутні запропоновані проекти резолюцій за доповіддю М. Мороза; за 19 жовтня відсутні ~ лист до ВПЦР, відповідь фахівця-богослова на запрошення бути присутнім на Соборі, лист до митрополита Михаїла, проект резолюції з питань автокефалії Церкви, протест члена Собору Черкаського, промова екзарха Михаїла на Соборі; за 20 жовтня відсутні: проект рішення про соборноправність УАПЦ, тези про життя Церкви, проект рішення з додатками В. Чехівського; за 21 жовтня немає текстів ряду заяв делегатів Собору, проекту статуту УАПЦ, резолюції з додатками Левицького, тексту позачергової заяви. І так у кожному протоколі. Крім того, у текстах бувають пропуски, відсутні прізвища виступаючих тощо. Незважаючи на це, протоколи Собору в цілому дають можливість відтворити хід роботи иього визначного форуму в житті УАПЦ.
Збереглися списки делегатів Собору, що дозволяє остаточно вирішити питання про склад Собору `. Є також канони і рішення Собору"8.
Збереглися документи про реакцію Синоду єпископів на рішення Собору"9, а також про ставлення органів влади до його ходу"`. Значний інтерес являють безпосередні свідчення про діяльність Собору його організатора і першого митрополита УАПЦ Василя Липківського". Про хід Собору можна також дізнатися з «Исторической записки о жизни Украинской Православной Церкви в прошлом и о восстановлении ее автокефалии», підготованої, очевидно, ВПЦР в 1924 р.7~, a також із спогадів В. Потієнка`3.
Другий підетап джерел другого етапу в історії УАПЦ представлений, в першу чергу, протоколами засідань ВПЦР, Покрівськими та Микільськими зборами ВПЦР`4. У цей час всередині ВПЦР розпочалася боротьба між прихильниками т.зв. «радоправія» і «єпархоначалія», що знайшло вираз у ряді документів, серед яких найбільшу цінність являють листи голови ВПЦР протоієрея Михайла Мороза до митрополита Василя Липківського і відповідь йому з боку останнього". Збереглися циркуляри ВПЦР 1922—1923 pp. до крайових, повітових, волосних і парафіяльних рад`6. В цей підетап ВПЦР приймає рішення про організацию життя УАПЦ, розробляє порядок осягнення ступенів на священнослужіння і церковнослужіння в церкві". Щодо стану життя парафій та інших ланок УАПЦ, то він відображений у протоколах деяких церковних з`їздів та крайових Соборів`8, у звітах округових церковних рад та окремих парафій``, протоколах засідань церковних рад різних рівнів80.
До цього етапу відносяться праці теоретико-апологетичного характеру. В першу чергу це роботи архиєпископа Іоана Теодоровича81 і Благовісника УАПЦ В. Чехівського82. Серед мемуаристики, крім уже згадуваної книги митрополита В. Липківського, слід назвати спогади про цей підетап протодиякона Василя Потієнка8і.
3-й підетап має досить значну джерельну базу. Про взаємовідносини з вищими державними органами УСРР свідчить ряд документів: лист ВПЦР до Голови ВУЦВК84, лист делегації ВПЦР Народному Комісарові внутрішніх справ УСРР8`, Меморандум ВПЦР урядові УСРР в справі громадянського стану священнодіячів УАПЦ86, Заява ВПЦР Голові Раднаркому УСРР87, листи митрополита Василя Липківського — до ВПЦР (14 серпня 1924 р.)88, до уповноваженого УАПЦ в Женеш Євгена Бачинського (листопад 1925 р.)88*. Значний інтерес являє собою «Апольогія Української Автокефальної Православної Церкви від політичних обвинувачень»v , яку склали митрополит Василь Липківський, голова ВПЦР Василь Потієнко та інші члени Ради. Без сумніву, джерельна база з цього підетапу буде неповною, якщо не буде віднайдено багатьох документів, створених у тодішніх державних представництвах. Тут є цікаві документи: аналітична записка секретного відділу ДПУ УСРР «Религиозньїе группировки на Украине (по со-стоянию на январь 1926 г.)»91, «Смета расходов на ра-боту ГПУ среди религиозньіх группировок на І полуго-дие 1926 г.» і «Пояснювальна записка» до неї92, «Характеристика лидеров У.А.П.Ц.», підготовлена цим же відомством", «Докладная записка об автокефалистах-Липковцах», підготовлена генеральному секретарю КП(б)У Л. Кагановичу начальником СОУ ГПУ УСРР Карлсоном і начальником CO ГПУ Горожаніном94. Діапазон уявлень про державно-церковні відносини розширюють протоколи засідань антирелігійної комісії при LJK. КП(б)У за 1923-24 рР."`
Цілий пласт документів відображає розкол всередині УАПЦ та створення «Діяльно-Христової Церкви» (ДХЦ). Тут, в першу чергу, стоять програмні документи ДХЦ: «Програма з`їзду делегатів парафіяльних об`єднань Українського Православного Братства «ДХЦ»96, «Статут Українського Православного Церковного Братства членів Української Автокефальної Православної Церкви «Діяльно-Христова Церква»9`, «Відозва членів братств ДХЦ до віруючих»98, «Від Всеукраїнського з`їзду уповноважених братських об`єднань членів УАПЦ до православного громадянства та осв`ященого кліру посланіє»99, «Протест членів УАПЦ з приводу даного Малою Радою ВПЦР мандата закордонним емігрантам — Шелухіну та Бачинському на репрезентацію української Церкви на Всесвітній Церковній Конференції, що зараз відбувається в Стокгольмі, — і листа-привітання, що надала також Мала Рада до конференції від імені всієї Церкви» за підписом «Українське Православне Братство "Діяльно-Христова Церква"»100. Про ідеологію ДХЦ дають уявлення також публікації в журналі «Церковне життя» (видання ДХЦ, виходило в 1925 p.). Про це можна дізнатись із статей єпископа В. Бржосньовського"" і Я.К. (під цим псевдонімом очевидно слід розуміти одного із організаторів ДХЦ священика Костя Янушівського102. Деякі уявлення про організаційну структуру ДХЦ дає її невеликий фонд103.
Про відношення до новоствореної структури керівних органів УАПЦ свідчать документи: звернення ВПЦР «До всіх вірних Української Автокефальної Православної Церкви на Білоцерківщині»10"1, «Осторога від недобрих змагань внести розклад й протицерковні, старі, мирські порядки в Українській Автокефальній Православній Церкві »т.
Є документи, які свідчать, що створенню такої релігійної організації, як Діяльно-Христова Церква, значною мірою сприяли державні чинники`"6.
На цей підетап історії УАПЦ припадає активність у діяльності інших церковних православних організацій: Московського екзархату в Україні, Обновленської Церкви (Української Православної Автокефальної Церкви) і створення Соборно-єпископської Церкви (Братське об`єднання парафій Української Православної Автокефальної Церкви). Крім того, своїм Томосом від 13 листопада 1924 р. Вселенський Патріарх Григорій VII надав статус автокефалії Польській Православній Церкві, фактично визнавши її правонаступницею Київської Митрополії того періоду, коли вона була приєднана до Московського патріархату. Про складність взаємин УАПЦ із цими церквами свідчать документи107. Четвертий підетап пов`язаний з підготовкою і проведенням II Всеукраїнського Православного Собору УАПЦ 1927 р. З підготовчих матеріалів до Собору слід назвати протоколи Передсоборної наради ВПЦР з участю представників державних органів, яка відбулася 26—29 липня 1927 р.т Збереглися протоколи 1-го дня роботи Собору (17 жовтня), 2-го дня (18 жовтня), 3-го дня (19 жовтня), 4-го дня (20 жовтня), 5-го дня (21 жовтня), 6-го дня (22 жовтня), 7-го дня (24 жовтня), 8-го дня (25 жовтня), 9-го дня (26 жовтня), 10-го дня (27 жовтня), 11-го дня (28 жовтня), 12-го дня (29 жовтня)109, а також документ «Відношення УАПЦ до інших християнських Церков»"0. Рішень Собору немає. Митрополит Василь Липківський залишив спогади про нього"`.
Активну роботу нових керівних органів УАПЦ після Всеукраїнського Собору відображає ряд документів: «Огляд праці Малих зборів ВПЦР, що відбулись 6~8 березня 1928 р.»":, Інформація про Великі Микільські збори ВПЦР (28 квітня — 1 травня 1928 р.)пі, протоколи засідань Президії ВПЦР"4. Значну інформацію про життя УАПЦ в цей час дає рукописний журнал «Вісті Кам`янець-Подільської округової УАПЦ» (J№ 1~2, 1 січня — 1 лютого 1928 р.)"` Крім того, ВПЦР веде активне листування з урядом УСРР з приводу передачі церковних приміщень і церковного майна громадам УАПЦ"6.
Було розроблено статут «Богословника» (Богословської академії), учбові програми, які були подані на реєстрацію до НКВС УСРР117.
Але цей активний процес структуралізації УАПЦ був грубо припинений каральними органами тоталітарного режиму в Україні. З кінця 20-х pp. розпочався «хрестовий» похід проти української культури. Початком його став процес Спілки визволення України в 1929 p., по якому проходив ряд діячів науки, культури, освіти. Серед них були і представники УАПЦ. Це дало привід до ліквідації УАПЦ як «контрреволюційної, націоналістичної» організації. З цією метою було скликано «Надзвичайний» Собор УАПЦ в січні 1930 p., який проходив за сценарієм, написаним у ДПУ. На жаль, протоколи засідань Собору не віднайдені. Надруковані тільки проект резолюції цього Собору"8, а також у пресі було повідомлено про самоліквідацію УАПЦІІУ. Збереглися спогади про цю акцію протоієрея Демида Бурка і митрополита Василя Липківського120.
В грудні 1930 р. зібрався ще один «Надзвичайний» Собор, який утворив Українську Православну Церкву, як правонаступницю УАПЦ. Ця церква, яку очолював митрополит Іван Павловський, діяла до кінця 1936 p., але джерел за цей період діяльности УПЦ поки що не виявлено. Збереглися тільки спогади121.
Що стосується подальшого пошуку джерел з історії УАПЦ, то варто погодитися з думкою О. Ігнатуші, що перспективними тут виглядають фонди партійних органів, установ народної освіти, атеїзованих громадських організацій1". Вважаємо, що, в першу чергу, це стосується архіву колишнього КДБ, про що свідчать вдалі пошуки такого копіткого джерелознавця, як С. Білокінь123, а також А. Зінченка, автора цікавої монографії з історії УАПЦ на Поділлі124. Що стосується побажання Богдана Боцюрківа про важливість пошуку протоколів Собору (УАПЦ) Київщини за травень 1921 p., 1-го Всеукраїнського Собору УАПЦ (жовтень 1921 p.), ІІ-го Всеукраїнського Собору УАПЦ (жовтень 1927 р.) і так званого «Надзвичайного Собору» УАПЦ (28-29 січня 1930 р.)12`, то варто повідомити, що протоколи перших трьох Соборів віднайдені майже в повному обсязі. Мало того, документи 1-го Всеукраїнського Собору УАПЦ підготовлені до друку. Шкода, що поки що не знайшлося спонсорів, які б допомогли побачити світ цьому виданню саме в переддень 75-річчя від часу відкриття цього Собору.
На нашу думку, підготовка і видання таких корпусних збірок документів є досить перспективною, дасть можливість доступу до джерельної бази з історії УАПЦ широких кіл науковців. А це, в свою чергу, сприятиме швидкому подоланню «білих плям» в історії Української Церкви XX ст.