1. Юридичне визнання Української Православної Церкви Польською державою

 
Польський уряд прекрасно усвідомлював, що контакти українського духовенства з Росією, підтримані козацтвом, їхній державі ніякої користі принести не можуть. Тому ним приймалися енергійні заходи по нейтралізації даних зв`язків. Король Сигизмунд III, католик, який відверто заявляв про свою неприязнь до православ`я, намагався припинити їх за допомогою заборон, репресій,, принижень. Однак такі міри монарха тільки сприяли розширенню такого роду контактів.
Після смерті Сигизмунда III, його наступник Володислав IV теж був зацікавлений у припиненні будь-яких відносин православних Речі Посполитої з Російською державою. Він не покидав надії в недалекому майбутньому посісти московський трон,1 а для цього йому була необхідна підримка всіх верств населення держави, включаючи й українське козацтво та священників. Перед молодим королем стояло ще одне, чи не найважливіше завдання — покінчити із шляхетським роздором, що поглинув країну, інакше «у прийдешній час Речі Посполитій трудно буде».2 Без вирішення релігійного питання годі було на щось сподіватися.
На молодого короля великі надії покладали греко-католики, незадоволені постійними конфліктами з православними, та католики, котрі не могли змиритися із самим фактом існування останніх. Покладали великі надії й самі православні, які так і не зуміли добитися визнання при попередньому королі. Тому всі з нетерпінням чекали відкриття конвокаційного сейму.
Сейм почав свою роботу 22 червня 1632 року. Він започаткував офіційне визнання Польською державою Української Православної Церкви, її вищого духовенства. На цьому сеймі Православні депутати домоглися розгляду своїх вимог, зібраних у «РипМа де геП^іопе» (14 пунктів).
На елекційному сеймі 27 вересня 1632 року православні рішуче заявили, що без остаточного вирішення церковного питання, вони до розгляду державних справ не приступлять. Такої позиції вони дотримувалися й на наступних парламентських засіданнях. «Моя справа (по релігії), — говорив православний делегат Адам Кисіль у своїй обгрунтованій промові, — затруднює роботу сейму і сіє непорозуміння між вашими милостями (сеймовими депутатами). Добре, я свої справи забираю назад, розмірковуйте над своїми. Але я заявляю і в цьому розумінні вношу протестацію, що все поставлене вами на розгляд не буде мати значення, якщо мій артикул (про заспокоєння грецької віри) не буде затверджений сеймом». Адама Кисіля постійно підтримували князь Четвертинський, брацлавський підсудок Михайло Кропивницький та інші православні депутати.1
Щоб уникнути «парламентської кризи», комісія під головуванням королевича Володислава погодилась на опрацювання проекту «Пунктів заспокоєння обивателів Корони і Великого Князівства Литовського народу руського релігії грецької». Згідно «Пунктів заспокоєння» православним дозволялося відправляти Богослужіння, святі Таїнства, мати церкви, семинарії, школи, шпиталі, братства. Володіння колись єдиної Київської митрополії офіційно ділилися на дві частини, кожною з яких мали управляти свої митрополити» зуніт (греко-католик) і дезуніт. Останній, тобто православний, обирався по стародавньому звичаю всім народом та наставлявся Константинопольським патріархом.2 До православних відходили Львівська, Луцька, Перемиська та Мстиславська (відокремлена від Полоцької) єпархії, їм поверталися київ-
`Див.: Голубеє С. Западно-русская церковь при Петре Могиле/ /Киевская старина. 1898. С.248. 2ЦДІА України в м.Києві. Ф.182. Оп.2. Спр.80. Арк.1.
1 Голубеє С. Западно-русская церковь при Петре Могиле. №1. С.5; №4. С.32-33.
Шольська влада, католики не вживали терміни «православ`я», «православні». Вони використовували слова: «схизма», «схизмати», «неуніти», «дезуніти», «нез`єдинені», ато й просто «люди грецької релігії».
ські монастирі, крім Видубицького. Уніатські владики до смерті зберігали за собою церкви та «добра», якими вони користувалися. На цей час держава зобов`язувалася надати православним відповідну компенсацію.
«Пункти заспокоєння» зобов`язували короля на коронаційному сеймі утвердити комісію з 2-х уніатів і 2-х православних, яка, об`їхавши всі міста та села держави, мала розподілити між двома українськими Церквами «церковні добра». Нарешті, надавалося право обирати для себе опіку любої Церкви та вільно переходити від однієї до другої. Винні в розпалюванні міжрелігійної ворожнечі мали каратися по закону.1
«Пункти заспокоєння» були скріплені печаткою й підписом короля Володислава IV і 1-го листопада 1632 року внесені до Варшавських,2 а дещо пізніше також до галицьких городських книг.3
На підставі «Пакта конвенкта» і «Пунктів заспокоєння» на сеймі православні депутати обрали нових ієрархів Київської митрополії» архимандрита Києво-Печерської Лаври Петра Могилу на митрополита Київського, Олександра (в чернецтві Афанасія) Пузину єпископом Луцьким та Йосифа Бобриковича — єпископом Мстиславським.
Позиція Володислава викликала велике незадоволення з боку римо- та греко-католиків. Вони відмовилися поставити свої підписи під «Пакта конвекта», на підставі яких Володислав обирався королем. 54 сенатори заявили, що підпишуть ці статті тільки тоді, коли дасть згоду папа Римський. Причина одна — включення ними же в «Пакта» запевнення заспокоїти на коронаційному сеймі «Роз`єднаних у грецькій вірі людей» на основі «Пунктів заспокоєння». Вони сподівалися, що Римський престол не тільки не дасть своєї згоди на затвердження «Пунктів», але й зробить все, від нього залежне, щоби звести нанівець результати досягнуті право-
славними.1 Диспут продовжився на коронаційному сеймі, поставивши його роботу на грань зриву. Щоб цього не сталося, з пропозицією католицької делегації було погоджено передати справу на вирішення новообраного короля.2 Володислав, провівши переговори з кожною із сторін, схилив їх до компромісу. Сторони погодилися піти на деякі поступки. З відома Тсі по апробації коронаційного сейму, король, врешті, видав «Диплом», який закріплював за Православною Церквою певні права та привілеї. Зокрема, визнавалися і були затверджені монархом новообрані владики, за якими закріплювалися єпархії та інші церковні бенефіції. Сакра митрополиту, як і раніше, мала надходити від Константинопольського патріарха. Всі братства, шпиталі, школи, типографії, церкви та монастирі, які в даний момент не знаходилися у віданні греко-католицького митрополита, згідно «Диплому», переходили до православних. Документ підтвердив право вільного віросповідання, а невирішені питання на основі «Пунктів заспокоєння» мав розглянути наступний сейм.3
Отже, незважаючи на певні поступки, православні добилися найголовнішого — свободи віросповідання та фактично офіційного визнання Польською державою Української Православної Церкви, формально ліквідованої Берестейською церковною унією.
«Диплом», стверджений сеймом, дав королю право видавати грамоти від свого імені, які підтверджували сеймову конституцію. 14 березня 1633 року ним була видана грамота, яка дозволяла православним вільно здійснювати Богослужіння по всій території Речі Посполитої.4 Отримали грамоту всі новообрані ієрархи: Петро Могила на митрополичу кафедру в Києві (12 березня),5 Йосиф Бобрикович на єпископію Мстиславську, Оршанську й Мо-
ЩДІА України вм.Києві. Ф.2227. Оп.1. Спр.8. Арк.7зв.-9зв. 2Грушевський М. Історія України-Руси. Т.8, ч.2. К., 1916. С. 149-168. 3ЦДІА України в м.Києві. Ф.182. Оп.2. Спр.77. Арк.1-6.
`АЮЗР. Ч. 1, т. 7. К., 1887. № XIV. С. 731; Макарий. История Русской Церкви. Т.ХІ. С.447, 448.
2Голубеє С. Западно-русская церковь при Петре Могиле. N21. С.7. 3АЮ З Р. 4.2, т.1. №ХХ. С.224-227. 4ЦДІА України в м.Києві. Ф.221. Оп.1. Спр.150. Арк.1-2. 5АСДС З Р. Т.2. 1454-1818. Бильна, 1867. № 36. С.48-49.
гилівську (14 березня),1 Олександр (Афанасій) Пузина на єпископство Луцьке (18 березня}.2 В той же день, 18 березня 1633 року, король затвердив на Перемиську єпархію Романа Попела.3
Грамоти короля надавали православним ієрархам можливість тримати під своєю владою та «послушенством весь народ руський, який з костьолом римським в унії не перебуває і бути не бажає».4 Забезпечувалося вільне, без найменших перешкод здійснення архипасторських обов`язків під час відвідування міст і містечок, де проживала хоч невелика частина православного населення. Крім того, дозволялося перетворити Київську братську школу в колегію. Невдовзі «ректор київських шкіл» Ісайя Трофимович відправився до Царгороду, де отримав для Петра Могили патріарше благословення. Тоді у Львові волоський єпископ висвятив новообраного митрополитом.5
Слід відзначити, що ставлення короля до православних було постійно толерантним. Володислав взагалі був прибічником свободи совісті. Йому вдалося переконати папу Римського і добитися в нього мовчазної згоди на свої дії стосовно врегулювання церковного питання в Польщі. На протязі правління Володислава IV (1632-1648) права і привілеї православного духовенства неодноразово підтверджувалися. Вища православна ієрархія Київської митрополії настільки зміцнила своє становище, що почала розмови про розрив з Константинопольським патріархом та заснування свого патріархату.
Нами досліджено маловідомий документ — «Лист короля Володислава IV до незваного греко-католицького церковного сановника», підписаного в Вільні 31 серпня 1636 року, напередодні чергового сейму. Вказавши на суперечки та роз-
1А З Р. Т.З. № 3. С.З.
2ЦДІА України в м.Києві. Ф.229. Оп.1. Спр.116. Арк.І. 3Голубеє С. Западно-русская церковь при Петре Могшге. №2. С.14. 4 Такі ж грамоти отримали й уніатські єпископи відносно`своєї пастви та бажаючих бути під опікою греко-католицькоїцеркви. 5Сеник С. Українська церква в XVII столітті. С.37.
дор між православними та греко-католиками, які поглинають основну роботу парламенту, король просив духівника, аби той «перед початком того Сейму як із духовенством і світськими станами, що є в унії» пошукав «способів поєднання» з православними.1 «Знаємо, — продовжував Володислав IV, — що найпершим питанням між вами буде про послушенство, яке дезуніти віддають Патріарху Константинопольському, хоч самі знають, що з тією столицею сталося і тепер діється, влучнов те потрапите, що заМз ^шЬи8 РаІІіагспаІіЬиз,2 можуть за прикладом Москви і в інших державах мати в Дома, чого вони прагнуть». Закінчив монарх свого листа словами «Зробіть ВМ річ бажану, Божою милістю корисну Річпосполитій, народові Руському в унії будучи потрібною, а нам залишите добру память».3
5 вересня 1636 року Володислав IV надіслав листи з аналогічним проханням і до православних ієрархів, до братства та впливових світських осіб Речі Посполитої.4
Ідею заснування українського патріархату сучасники і значна частина істориків зв`язували з іменем Петра Могили.5 Дійсно, в 1620-х роках він розділяв думки Мелетія Смотрицького про об`єднання українських церков, брав участь в соборі 1627 року разом з митрополитом Йовом Борецьким, розглядав «Унійний катехизис» Мелетія Смотрицького. Петро Могила брав участь і в Соборі 1628 року в Городку, що ухвалив «знайти спосіб, щоб утворити єдність Руси з Руссю, уніатів з неуніатами».6
Ставши митрополитом, Петро Могила не припинив зв`язків з греко-католиками. Питання досягнення «універсальної унії» неодноразово обговорювалося ним з греко-католицьким мит-
1ЦД1А України в м.Києві. Ф.182. Оп.2. Спр.80. Арк.І. 2Не порушуючи прав патріаршества (лат.). 3ЦДІА України в м.Києві. Ф.182. Оп.2. Спр.80. Арк.Пзв. "Макарий. История Русской Церкви. Т.ХІ. С.480-481. 5Нагаєвський І. Об`єднання Церкви й ідея патріярхату в Києві. Торонто, 1963. С.48 - 61. 6Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.1. С.494.
рополитом Йосифом-Вельяміном Рутським.1 Відоме з цього приводу його листування й з папою Урбаном VIII. В жовтні 1636 року Петро Могила звернувся до православних братств, » тому числі й до Львівського, із закликом помиритися з уніатами і радив добре обдумати справу паріархату, яка буде поставлена на Сеймі 1637 року, на благо Церкви та народу.2
Разом з тим, Петро Могила дуже обережно ставився до реалізації ідеї патріархату. Ще в 1628 році на київському Соборі він осудив «Апологію» Мелетія Смотрицького. Обговорення цієї справи з греко-католицьким митрополитом велося неофіційно, як правило, під час приватних зустрічей.
Те, що Петро Могила нічим не зрадив православній вірі свідчить його «Заповіт» та «ісповідання», якого він, не діставши ухвали східних патріархів, так і не наважився надрукувати.3
Уважне вивчення наведених нами документів, підписаних королем, дають підставу стверджувати, що Володислав IV дуже прихильно ставився до утворення українського патріархату. Це дало би можливість примирити нарешті «Русь з Руссю».
Крім того, наявність української помісної церкви ліквідовувала залежність православних від Константинополя та робила непотрібним шукання захисту ними в Москві. Православне населення Речі Посполитої позбулося б тим самим шкідливих для держави зовнішніх впливів. Документи свідчать, що Володислав бажав об`єднання українських церков як рівноправних суб`єктів, а не як підпорядкування чи приєднання одна другої. «Доки ви (православні і греко-католики), — писав король до православних в своєму листі від 5-го вересня 1636 року, — не погодитеся між собою вірними способами, одна сторона не перестане турбувати другу, переслідувати судом і утискувати».4
*Сеник С. Українська церква в XVII столітті, С.37. 2Макарий. История Русской Церкви. Т.ХІ. С.482. 3Шмурло Е. Римская Курия в Православном Востоке. Прага, 1928. С.106. "Макарий. История Русской Церкви. Т.ХІ. С.480.
Володислав IV з пропозицією організувати патріархат звертався й до папи Урбана VIII, але не знайшов підтримки в апостольській столиці. Папа сподівався на унію з Константинополем, а організація українського патріархату вилучала з-під влади останнього православну церкву в Речі Посполитій. Урбан VIII відповів Володиславові IV твердою вимогою здійснити унію лише на засадах Флорентійського Собору.1
Робота в цьому напрямі заохочувалася Римом. Зокрема, 10 липня 1636 року папа надіслав свою грамоту Волинському воєводі, в якій хвалив його за старання та успіхи відносно унії на переговорах з митрополитом Петром Могилою та Луцьким єпископом Афанасієм (Олександром) Пузиною.2
Позиція греко-католиків у питанні утворення патріархату була дещо м`ягшою. Вони погоджувалися на його організацію при умові, коли український патріарх хоча б таємно підпорядкується папі Римському.3 Для православних головною умовою створення українського патріархату була згода на це Константинопольського патріарха.4
Відомо, що ідея українського патріархату так і не була впроваджена в життя. Це закономірний результат, бо в умовах відсутності української державності (як і державності будь-якого іншого народу) створення національної помісної соборної церкви по суті неможливе.
Намагаючись остаточно вирішити спір між греко-католиками та правосланими, який стосувався в основному церковних бенефіцій (володінь), Володислав IV на підставі сеймової конституції 1635 року 14 березня видав грамоти привілеї обом українським Церквам. Грамоти розподіляли церковні володіння між двома конфесіями. Згідно привілею, виданого православним, їх король наділяв:
а) Луцька єпархія по смерті греко-католицького єпископа Почаповського мала перейти у відання Олександра Пузини.
Мученицький Г. Українська Церква між. Сходом і Заходом. С.370-372.
2Макарий. История Русской Церкви. Т.ХІ. С.482. 3Там же. 4Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.1. С.493.
О.Пузині на той час надавався Жидичинський монастир разом із селами. В разі передчасної смерті православного єпископа долю єпархії мали вирішати самі волиняни. Після передачі єпископства православним, Жидичинська архимандрія із всіма маєтками та Троїцькою церквою відходила до греко-католиків. Поселення Теренки, Седмярки і Теремки, якими володів Олександр Пузина із вступом останнього на Луцьку кафедру залишалися за ним і його православними наступниками;
б) долю Перемиської єпархії після смерті греко-католицького єпископа А.Крупецького теж мали вирішити самі миряни. Поки що до православного владики переходили Спаський, Святоонуфріївський та Смолицький монастирі разом із маєтками;
в) у Могилівській єпархії до православних відходили церкви св.Хреста в Могилеві, Блаженна в Мінську, а також поселення Печерськ, Цвирків, Барсики і Тарасовичі. Гродненський монастир залишився за греко-католиками, які натомість передавали, православним Видубицький монастир разом із маєтками;
г) в Києві до православних переходили Печерська архимандрія та Видубицький монастир. Софійська церква та Микільський монастир залишалися тимчасово у володінні Петра Могили.1
Питання відносно Софійського собору було особливо болючим для обох Церков. Справа в тому, що в ньому споконвіку знаходилася резиденція київських митрополитів. Михайло Рогоза, прийнявши в 1596 році унію продовжував перебувати в соборі, тільки тепер уже в якості греко-католицького митрополита. Пізніше там проживали митрополити Іпатій Потїй та Йосиф-Вельямін Рутський. Петро Могила, ставши загальновизнаним православним митрополитом, вирішив повернути кафедральний собор своїй Церкві. Десь в середині 1633 року він силою захопив його,
`Голубеє С. Западно-русская церковь при Петре Могиле. №2. С.258-259; АЮ ЗР. Акти о церковна-религиозньїхотношениях в Юго-Западной Руси. К., 1883. №ССІХХХ. С.694-696.
про що 8-го липня того ж року писав у своїй протестації до Київського городського суду уніатський владика Йосиф-Вельямін Рутський.1
Обидва митрополити цілком справедливо намагалися закріпити Києво-Софійську церкву за собою і своїми наступниками. Король компромісним рішенням спробував розв`язати це нелегке завдання. Щоби воно та йому подібні справи більше не виникали, у 1638 році в конституцію було внесено доповнення, згідно якого всі декрети, що мали силу закону, переставали бути предметом судових обговорень на трибуналах.2 Даними актами завершилося юридичне відновлення та визнання прав Української Православної Церкви.
Стверджувати, що визнання відбулося тільки завдяки дійовій позиції депутатського корпусу чи прихильному ставленні до православних польського короля, було б невірно. Своєму юридичному статусу православна Київська митрополія завдячувала всім верствам українського народу: козацтву, шляхті, духовенству та братствам, що продовжували активно захищати свою батьківську віру.
Так, ще на початку 30-х років, коли вирішувалося питання про майбутнього короля, козаки в категоричній формі зажадали від сейму ліквідувати унію. «Коли ж, борони Боже, і надалі не буде інакше, — попередили вони, — ми будемо приневолені шукати інших способів заспокоєння».3
4-го грудня 1634 року на Вишинському сейму шляхтою була вироблена інструкція православним депутатам, в якій наказувалося, «приступаючи до складання сеймової конституції», починати «оную із Пактів конвентів; що згідно з ними не виконано —...утвердити всі статті без винятку».4
ЩДІА України в м.Києві. Ф.182. Оп.2. Спр.78. Арк.1-2.
2Голубеє С. Вказана праця. №4. С.ЗЗ.
3Костомарів М. Істория України в житєписах визначнійших її діячів. С.213.
"Голубеє С. Западно-русская церковь при митрополите Петре Могиле. №2. С.243.
З проханням про допомогу до польського уряду постійно зверталося й духовенство. Зокрема, з цією метою митрополит Ісайя Копинський відправив на сейм архимандрита Петра Могилу.1
Вагому матеріальну підтримку в боротьбі за визнання Церкви надавали також братства. Так Петру Могилі уже як митрополитові велику грошову допомогу надало Могилівське братство. Митрополит у своїй грамоті від 4-го листопада 1634 року подякував і висловив надію, що братчики й надалі будуть відігравати важливу роль у підтримці православ`я.
Аналогічні грамоти були направлені й іншим братствам. Зокрема, у книзі витрат Львівського братства зазначалося: «Його милості отцю митрополиту на потребу посполиту 450 злотих». Як бачимо, боротьба була всенародною, тому й закінчилася перемогою. Власне тим і можна пояснити той факт, що у перші роки правління Володислава IV втеча правосланого населення Речі Посполитої в Росію припинилася.
Отже, у 30-х роках XVII століття українська громада продовжувала боротьбу за відновлення давніх прав та привілеїв Української Православної Церкви. Частина українського православного духовенства значною мірою зв`язувала своє релігійне визволення з Російською державою.
Польський уряд намагався огородити Річ Посполиту від шкідливих зовнішніх впливів, бажав покінчити з міжконфесійною ворожнечею, шляхетським роздором, спричиненим великою мірою релігійним протистоянням. З метою стабілізації внутрішнього життя країни та ліквідації загрозливих для держави руйнівних явищ, уряд змушений був піти на радикальні зміни, насамперед, у розв`язанні церковного питання.
Новому королю Володиславу IV вдалося на початку 30-х років схилити депутатів парламенту, представлених по суті християнськими конфесіями, до компромісу і прийняти конституцію, яка офіційно визнавала існування та території
Речі Посполтої Української Православної Церкви та гарантувала всім громадянам країни свободу віросповідання. Володіння колись єдиної Київської митрополії були розділені між православною та греко-католицькою церквами і перегляду не підлягали. Права та привілеї Української Православної Церкви були зафіксовані у «Пунктах заспокоєння», «Дипломі» та інших сеймових постановах і грамотах короля.
Після довгої боротьби, в якій активну участь продовжували брати козаки, міщанство, духовенство та шляхта, настав час примирення. Перемога була всенародною, тому й припинила на деякий час втечу православного населення Речі Посполитої на територію Російської держави.

2. Реформаторська діяльність митрополита Петра Могили

 
Православна ієрархія 1632 року відрізнялася від ієрархії 1620 року. По-перше, вона була обрана тільки православними депутатами сейму, а не собором світських та духовних представників. По-друге, новообрані владики були шляхетського походження. Власне, друга обставина й визначила обрання митрополитом 36-річного Петра Могили, воєводича, сина молдавського господаря, який родичався з найзнатнішими в Речі Посполитій родами Вишневецьких, Потоцьких, Корецьких та інших. Могили мали великі маєтності на Поділлі та Київщині.2 Незважаючи на те, що ще жив митрополит Ісайя Копинський, Церкві необхідні були молоді, енергійні, маючі широкі зв`язки в державі люди, які б могли дійсно її боронити.
Без сумніву, діяльність митрополита Петра Могили є однією з найяскравіших сторінок в історії православної церкви. Основивши церковне життя, її науку й структуру засобами західно-європейської теологічної науки, він повернув Церкву, за виразом Д.Дорошенка, «обличчям до Заходу». Не змінюючи суті православної теології, Петро Могила зрефор-
2Терновский Ф. Могила Петр, Киевский митрополит (биографический очерк) Киевская старина. 1882. №4. С. 1-14.
`Тарнавский С. Исследование о подчиении Киевской митрополии Московскому патриархату. С.ЗО.
мував її, освіжив, дав їй нове трактування, якого «вона держиться й до сього дня (Катахізіс) ».`
Діяльність митрополита була надзвичайно різноплановою. Він багато зробив для піднесення братств, особливо Київського Богоявленського, значно розширивши його володіння та поповнивши монастир новими храмами. Ще будучи тільки архимандритом Києво-Печерської Лаври (призначений указом Сигизмунда III від 29 листопада 1627 року,2 Петро Могила надав Братському монастирю в користування на три роки із лаврських вотчин дві волості (Вишенську й Гнідин) та два села (Проців і Рівне), по можливості допомагав грошима.
Ставши митрополитом, подарував хутір Позняки, побудував нову двохповерхову Конгреційну церкву, відібрав від греко-католиків Трьохсвятительський храм разом з угіддями, а по смерті заповів значну частину рухомого й нерухомого майна.3 Зібравши при кафедрі видатних учених, він зумів реформувати Братську школу на зразок західно-європейських колегій і перетворити її на «вогнище» православної науки усього європейського сходу та Балкан.
Отримуючи з Михайлівського, Пустинно-Микільського монастирів, Печорської Лаври, митрополит поновив та перебудував храми Софійський, Василівський, Спаса на Берестові та ряд інших. З руїн Десятинної церкви Петро Могила звелів побудувати нову кам`яну, а під час робіт знайшов домовину Володимира Великого та переніс його голову до Печерського монастиря.4 Нижню щелепу київського князя він подарував російському царю Михайлу Федоровичу, котрий в свою чергу передав її до московського Успенського собору. Кисть руки Петро Могила поклав у Со-
фійський собор в Києві.1 Приведені були до порядку печери Київської Лаври, її монастир зростав, за часів Петра Могили в ньому було до 800 ченців.2
Крім того, Петро Могила першим канонізував всіх Печорських угодників, мощі яких спочивали в печерах: в Ближніх — 73, в Дальніх — 45. Російська Православна Церква тільки через 120 років (1762 р.) внесла їх імена до святих.3 В зв`язку з цими заходами було надруковано у 1643 році «Правило молебне до Преподобних Отців наших Печорських і всіх Святих, в Малій Росії просіявших».4
Велику увагу митрополит приділяв справі організації церковного життя. Наставивши своїх постійних та тимчасових візитарів й намісників, він надав їм право проводити суди. Для єпархального управління залишалися кліроси. Ним була заснована нова установа для судових розправ між членами кліру — митрополича Консисторія. Парафіянам «під клятвою» заборонялося звертатися до інших судів із скаргами на священників.5 Домігшись титулу Екзарха Константинопольського патріарха, митрополит вважав за непотрібне втручатися останньому у внутрішні справи Київської митрополії.
Петро Могила вів боротьбу із ставропигіями монастирів та братств і старався тримати їх в юрисдикції єпископату, що нерідко викликало невдоволення в останніх. Незважаючи на заборону Константинопольського патріарха, Київський митрополит намагався встановити безпосередню владу над братствами. Петро Могила прагнув здійснити цензуру над усіма виданнями, контролювати господарювання владик та ігуменів у маєтках.6
*Катрій Ю. Пізнай свій обряд. Нью-Йорк; Рим, 1982. 4.1. С.445; А Ю Й З Р. Т.З. № 34. С.41.
2Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.1. С.490.
3Федотов Г. Святне древней Руси. Париж, 1956. С.49.
4Дублянський А. Українські святі. Мюнхен, 1962. С.9.
5Полонська-Василенко Н. Історія України. Т.1. С.491.
6Титов Ф. О заграничншх монастьірях Киевской епархии в ХУП-ХУІІІв.№3. С.462-463.
Дорошенко Д. Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу. С.36.
ЩДІА України в м.Києві. Ф.182. Спр. 71. Арк. 1. Оп.2.
3Мухин Н. Киево-Братский училищньїй монастьірь. С.282.
4Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиографи-я.К.,1989.С.299,300.
Не відкидав митрополит й спроб об`єднати дві українські Церкви, цікавився способами їх здійсненя. Підтримував ідею Українського патріархату. Одним із реальних претендентів на патріарший престол був сам Петро Могила.
Великої уваги заслуговує й літературна діяльність митрополита. До найвизначніших його творів відносяться «Православне ісповідання віри» (1644 р.), «Катахизис»(1б45 р.), «Великий Требник» (1646 р.) та багато інших.1
Взагалі XVII вік Іван Огієнко вважав золотою порою української культури, нерозривно зв`язаної з духовним життям. Київ, за його словами, став центром української науки, «її Афинами, став нашим Парижем».2 Свідок тогочасних подій Лазар Баранович писав, що «коли з Києва, розумної голови, не дадуть поради, замовкне діло назавше».3 Антиохійський патріарх, перебуваючи у 1653 році в Україні, писав про українців, що вони люди вчені, кохаються в науках та законах, гарні знавці риторики, логіки, філософії. «У них там розглядають всякі питання, — писав він, — які потребують досліду».4 «Починаючи з Решкова, по всій козацькій землі, — продовжував патріарх, — всі вони, за малим винятком, грамотні, навіть більшість їх жінок та дочок уміють читати й знають порядок служб церковних та церковні співи. Священники навчають сиріт і не дають їм тинятися неуками по вулицях. А дітей у них більше ніж трави, і всі діти вміють читати, навіть сироти».5 Без сумніву, велика заслуга тут була самого Петра Могили, його соратників та учнів.
`Огієнко І. Українська культура. К., 1918. С.39.
2Огієнко І. Українська культура. С.32.
3Письма Лазаря Барановича. Чернигов, 1865. С.117.
`Сборник документов для изучения исторической топогра-фии Києва й его окрестностей. К., 1874. С. 74.
5Алепский П. Путешествие Антиохийского патриарха Ма-кария в Россию в половине XVII в., писанное его сьіном архиди-аконом Павлом Алепским (Перевод с арабского Г.Муркоса). Вьіп.1. От Алеппо до земли казаков. М., 1897. С.2,15; Хрестоматія з історії України. К., 1993. С.113-114.
Відвернувши погляди церковних ієрархів від Москви, митрополит Петро Могила разом з тим відносин з Росією не поривав. Тільки тепер вони носили інший, відмінний від зносин двох попередніх митрополитів, діловий характер. Правда зв`язки Київського митрополита з московським урядом зав`язалися лише у 1640 році, після десятилітньої перерви. До цього Петро Могила, посівши митрополичу кафедру, утримувався від будь-яких контактів. У Києві добре знали про жорстокість та свавілля, якими було проникнуте все російське суспільство, коли навіть «високопоставлених людей б`ють кнутом». Мелетій Смотрицький та Касіян Сакович прямо писали, що «в Московському царстві живуть самі раби і що там навіть старшину їхню катують батогами і засуджують до страти».1
Петро Могила теж неодноразово публічно це визнавав, але разом з тим, намагався у справи Росії не втручатися, заявляючи, що «ми за Москву не відповідаєм, питайте у неї самої».2 Відновлюючи стосунки, митрополит, здавалося, переслідував єдину мету — отримати від царя кошти та іншу допомогу на відновлення храмів (особливо після 1645 року, коли сеймовою конституцією православним поверталася частина церковних будівль).3 Дійсно, митрополит деякий час користувався послугами московських майстрів, яких присилав цар. Зокрема, у 1643 році Петро Могила дякував йому за сусальника.4
Проте, сам Київський митрополит підкреслював, що причиною зносин із Москвою було не отримання милості, а дещо більш вагоме. Піклуючись про православ`я взагалі, знаючи про низький професійний, освітній рівень російського духовенства, він направив до царя намісника Печорського монастиря з проханням відкрити в Москві школу на зразок Києво-Братської, де б навчалися «діти боя-
гОгієнко І. Українська Церква. Т.2. С.161. 2Тарнавский С. Исследование о подчинении Киевской митро -полий Московскому патриарху. С. 131. 3АЮ Й З Р. Т.З. № 18. С.27-29. `Там же. № 60. С.65.
рські і простого чину грецькій та слов`янській грамоті». При згоді обіцяв направити вчителів.1 Інколи Петро Могила допомагав московському уряду вирішувати й деякі державні справи. Наприклад, царем було даровано митрополиту «соболів на 150 рублів» за те, що «посла госудоревого Богдашку Дубровського оберігав, коли він їхав із Молдаванських земель через Київ».2
Разом з тим, Петро Могила і його оточення з презирством ставилися до російського невігластва. Займаючи провідні місця в українському суспільстві, Речі Посполитій, усьому православному Сході, у них й подумки не виникало бажання підпорядкувати Київську митрополію Московському патріарху, тим більше, що король постійно допомагав їм розширювати церковні володіння, повертаючи колишні храми разом із маєтками та дозволяючи будувати нові. Петро Могила, Сильвестр Косів, Афанасій Кальнофійський, Ісайя Козловський, Йосип Горбацький, Оксентій Старупгич, а також вихованці митрополита — Лазар Баранович, Антон Радивиговський, Інокентій Гізель та інші зуміли підняти Українську Православну Церкву на такий рівень, що вона могла успішно оборонятися від римо-католицької експансії. А це було головним завданням часу.
На превеликий жаль, реформаторська діяльність Петра Могили мала й негативні наслідки для українського народу, його православної церкви, які проявили себе дещо пізніше. Дбаючи про православ`я взагалі й виходячи за межі інтересів самої лишень української церкви, діячі Могилянського осередку були позбавлені почуття українського патріотизму, мало сприяли розвиткові національної свідомості. Як результат — податливість українських церковних діячів на різні концепції: москвофільську та полонофільську.
Могилянська школа, виховуючи своїх учнів шляхтичами, віддаляла тим самим їх від народу. Поклавши за основу всієї науки латинь, народній мові місця не знайшлося. Навіть церковно-слов`янська мова відійшла на другий план. Право-
*А Ю й З Р. Т.З. N233. С.39. 2 Там же. №35. С.50.
славна еліта слідом за митрополитом писала свої твори виключно польською та грецькою мовами. Це привело до відірваності вищої православної ієрархії від народу, викликало непорозуміння, а подекуди й відкриту ворожість між ними. Сучасник Гаврило Доменецький у 1706 році згадував, що при заснуванні Київської Колегії «від невчених попів і від козаків велике обурення йшло» на що латинську й польську школу заводите, її до цього у нас не бувало, а спасалися? Було хотіли самого Петра Могилу та вчителів до смерті побити, ледве їх умовили».1
Аристократи від народження, вони мало цікавилися життям низів, не розуміли їх, нерідко ставали посередниками між урядом та невдоволеними. Під час козацького повстання 1638 року православне духовенство, як і українська шляхта, підтримало дії польської влади. Зокрема, воєвода Адам Кисіль звертався до Петра Могили з проханням посприяти у заспокоєнні повсталих, на що митрополит погодився і вислав від себе ченців. З подібними проханнями зверталися король та інші урядові чиновники Речі Посполитої.2
До своїх підлеглих духовні православні владики ставилися подібно світській шляхті. Дрібне духовенство платило великі побори, єпископські намісники обкладали селян оброками, «стригли овець так, що зачіпали за живе, і шерсть знову рости не могла».3 Навіть польська влада змушена була звернути увагу на нелегке становище білого духовенства. Сеймова конституція 1647 року постановила, «щоби владики руські священників до робіт не примушували та ніяких поборів не видумували».4 Великих утисків сільське духовенство зазнавало й від панів (землевласників), переважно католиків, перебуваючи у повній від них залежності. Священники дорого платили патронам за своє
`Тарнавский С. Исследование о подчинении Киевской митрополии Московскому патриарху. С.ЗІ.
2Кулиш П. Падение шляхетского господства в Украйне Вес-тник Юго-Западной й Западной России. 1863. N2 4. С.152.
3Письма Лазаря Барановича. №11. С. 77.
`Макарий. История Русской Церкви. Т.ХІ. С.621.
місце (т.зв. «презент»), вносили їм річні оброки, відбували різноманітні повинності, навіть панщину.1
Свавілля католицької шляхти, католиків-фанатів не знали меж. Приводом жорстокої розправи над православними могла послужити будь-яка подія, дійство, навіть церковний дзвін православних храмів. Так, в травні 1634 року на свято Тіла Господнього, католики, здійснюючи церковну процесію напали на братський монастир в м.Луцьку. Причиною послужив церковний дзвін, що лунав із-за стін православного монастиря. Розцінивши його як глум над святом, католики вирішили помститися. 29 травня 1634 року студенти єзуїтської колегії монастир розгромили, пограбували (розбили дві скрині з грошима та викрали їх), а учнів, старців та священників жорстоко побили. Якомусь пану Яну Сколимському «аж кістку із голови» добули.2
Погром продовжувався й наступний день.3 Пасивність луцьких властей змусила православних самим захищатися. 31 травня того ж року вони у відповідь напали на католицьке духовенство, їх дома та костьоли.4 Однак, це не зупинило католиків. 21 серпня вони знову здійснили напад на монастир. Учителю Босинському відрубали палець на правій руці, а одного з наближених до єпископа Олександра Пузини шляхтича замучили до смерті.5 Такі випадки були непоодинокими.
Непоправимої шкоди українському народові завдали й постійні змагання православних та греко-католицьких владик за церковні бенефіції, що виливалося в конкретну боротьбу між їхніми парафіянами, сіяли між ними ненависть та непримиренність. Ми уже згадували про силове вирішення проблеми кафедрального Софійського собору в м.Києві православним митрополитом Петром Могилою. В такому ж
`Каманин Й. Участив южно-русского населення в восстании Богдана Хмельницкого А Ю З Р. Ч.З, т.4. К., 1914. С.С1. 2А Ю З Р. 4.1, т.6. №ССХХІУ. С.681-682. 3Там же. №ССХУІ. С.683. 4Там же. №ССXXVII. С.684. 5Там же. №ССXXVIII. С.687.
дусі вирішувалося питання приналежності церковних храмів і на місцях.
Аналогічною була поведінка й греко-католиків. Прикладом може послужити судова справа між волинськими єпископами: Луцьким православним Олександром Пузиною та Володимирським греко-католицьким Йосифом Баковецьким, в яку змушений був втрутитися сам король Володислав IV. Уніати, підбурені своїм владикою, у 1647 році силою захопили православні храми — Кобринський Різдвобогородицький храм та Лемешівську церкву. Православних при цьому жорстоко побили, перепало й греко -католикам.1
Миряни, ставши жертвою такого-ось поділу, змушені були нерідко покидати насиджені місця. Не маючи змоги більше терпіти економічне, національне та релігійне пригноблення, вони стали шукати собі притулку в сусідній православній Росії, сподіваючись на її допомогу. В результаті, з кінця 30-х років XVII століття відновився перехід українського населення на малозаселені землі Російської держави.
Масовому переходу сприяв і колишній митрополит Ісайя Копинський, який захищаючи православ`я, до кінця життя був переконаний у правильності своїх поступив. Петро Могила, ставши митрополитом, насильно вивіз Ієайю Копинського із Михайлівського монастиря в м.Києві та перевіз до Печерського. Там його протримали до тих пір, поки він не відмовився від митрополичої кафедри на користь Петра Могили. Після відречення Ісайя Копинський став намісником Київського Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. У 1635 році екс-митрополит переїхав на Полісся, де прожив до кінця своїх днів (помер у жовтні 1640 року).2 Звідти він підтримував тісні зв`язки з полтавськими монастирями.
Ісайя Копинський до смерті залишився особистим ворогом Петра Могили, їх не змогли примирити навіть старання короля Володислава IV. Король, щоби згладити протиріччя,
1ЦДІА України в м.Києві. Ф.2227. Оп.1. Спр.191. Арк. 1-3. 2Сеник С. Українська церква в XVII столітті. С.37.
надав Ісайї Копинському небувалий до цього титул «Архиєпископа Сіверського й Задніпровського».1
У 1638 році екс-митрополит відчутно посилив свою компанію проти Петра Могили. Ісайя Копинський почав активно поширювати чутки, нібито Петро Могила збирався стати прибічником унії та розпочати гоніння проти православ`я. Зокрема, він настирливо доводив, що Петро Могила давно відпав від православної віри і з благословнення папи Римського стає патріархом (козацтво, братства, дрібне духовенство рішуче відклали ідею патріархату). Натомість він оберне православні церкви на костьоли, -Печорський монастир передасть бернардирам, а Михайлівський — Домініканському ордену. Київським митрополитом стане Рафаїл Корсак, наступник греко-католицького владики Йосифа-Вельяміна Рутського. Наслідком такої пропаганди стала еміграція до Росії близько 150 ченців полтавських монастирів. Там їх розподілили по монастирях Нижегородщини та Симбірщини.2 Взагалі, починаючи від 1638 року втеча ченців до Московської держави помітно збільшується: із Густинського монастиря переходить 70 ченців та 20 послушників; з жіночого Ладинського монастиря — 50 сестер та 16 послушниць; із Мгарського — 14 ченців.3
З`являється і нова категорія людей, змушених покидати рідні краї. Це священники від білого духовенства. Зустрічалися випадки їх переселення з частиною своїх парафіян (переважно селян), а іноді й цілої парафії. Втікачі поселялися на Слобожанщині або й дальше на схід, в повітах Курщини та Воронежчини. Як правило, перейшовши кордон, такі біженці посилали до Москви делегатів, серед яких був священник, і просили уряд дозволити їм оселитися, «пожа-
`Грушевський М. Історія України-Руси. Т.8, ч.І. К., 1916. С. 184-185, 192.
2Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. С.356-357; Воссоединение Украйни с Россиею. Документи й материальї в трех томах. Т.1. Украйна накануне освободительной войньї. 1620-1647 годм. М., 1953. № 133. С.222; № 137. С.229.
3Воссоединение Украйни с Россиею. Т.1. № 137. С.227-228.
лувати» їх землею, грішми та допомогти збудувати церкву. Причиною переходу пояснювали «латинське переслідування та розорення».1 Пройшовши ряд формальностей, зв`язаних з російськими православними звичаями (ми їх уже згадували), втікачам надавалося право на поселення.
Переселення в межі Російської держави у великій мірі завдячувалося дуже поширеній серед білого та чорного духовенства Київської митрополії ідеї, що тільки московський цар, під своєю високою рукою і опікою, зможе захистити народ від неволі «лядської» та утисків православної віри. Московський уряд, особливо за життя Філарета, охоче приймав українських біженців, насамперед ченців, які завдяки своїм знанням сприяли розвиткові освіти в Росії.
Взагалі, уряд завжди з готовністю приймав і використовував українців, які добре знали свою справу. Невдовзі вони стали мати там досить високі посади і відігравали вагому роль у суспільному житті країни. Так, Йосиф Курцевич посідав Суздальську архієпископію, І.Сомкович будував Костромську Геннадієвську пустелю. Під час диспуту «про віру з приводу сватовства Вольдемара», москвичі, не маючи змоги своїми силами відповісти лютеранському пастору, звернулися до українського вченого та книг, виданих в Україні.Щей перелік можна продовжити. Зрозуміло, що така позиція Росії на фоні нестерпних умов проживання православних низів у Польщі тільки посилювала думку про московського «царя-захисника» серед значних верств українського народу.
Таким чином, Могилянська доба залишила неоднозначний слід в житті українського народу та його православної церкви. Міжконфесійна ворожнеча, яка охопила практично всю територію Київської митрополії, шляхетський роздор, спричинений великою мірою релігійними протистояннями поглинули суспільство Речі Посполитої та становили серйозну небезпеку внутрішній стабільності держави, позбавляли її уряд можливості проводити активну зовнішню політику.
`Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т. 2. С.298. 23йнгорн В. Очерки из истории Малороссии в XVII в. Т.1. С.28.
Особливо небезпечними для Польщі були зовнішні впливи насамперед сусідньої ворожої Російської держави, з якою значна частина українського православного духовенства та мирян пов`язувала своє національне та релігійне визволення. Для стабілізації внутрішнього життя країни, ліквідації загрозливих для держав руйнівних процесів, необхідні були радикальні зміни, головним чином, при розв`язанні церковної проблеми. Репресивні методи уряду Сигизмунда III наочно довели свою неспроможність.
Після смерті короля Сигизмунда III, переконаного противника православ`я, престол зайняв Володислав IV. Шукаючи підтримки у своїй боротьбі з крайнім деспотизмом і шляхтою, бажаючи спокою в державі, він згодився на значні поступки православним. Новому королю вдалося схилити депутатів парламенту, котрі, фактично, представляли християнські конфесії, до компромісу та прийняти ряд законодавчих актів, за якими Українська Православна Церква офіційно визнавалася державою. Крім того, громадянам країни гарантувалася свобода віросповідання по всій території Речі Посполитої. Основні права та привілеї Української Православної Церкви були зафіксовані в «Статтях заспокоєння», «Дипломі» та інших сеймових постановах і грамотах короля. Законодавчим шляхом між греко-католицьким та православним духовенством було проведено остаточний розподіл церковних володінь, який перегляду більше не підлягав.
Легалізація православ`я була би неможливою, коли б українська громадскість припинила свої змагання за батьківську віру. Козацтво, міщанство, шляхта, духовенство безперервно домагалися від властей свого права вільного сповідання православного обряду. Козацтво відверто погрожувало польському урядові вирішити релігійну проблему силовими методами. Уряд вимушений був рахуватися з потребами православних. Перемога по суті була всенародною. Тому вона на деякий час припинила перехід православних Речі Посполитої на територію Російської держави.
Після довгої боротьби настав час примирення, яке було використане митрополитом Петром Могилою для проведення
реформ в Українській Православній Церкві: оновилася структура церковного управління, впорядкувалися догматичні питання релігії, реформувалася школа тощо. Всі зміни відбувалися під егідою Церкви і мали надзвичайно позитивні наслідки для українського народу. Авторитет православ`я настільки зріс, позиції поравославної церкви настільки зміцнилися, що почалися розмови про заснування окремого українського патріархату. Ідея дуже корисна і потрібна для консолідації народу, проте була від початку нездійсненою. В умовах відсутності української державності створення помісної церкви практично неможливе. Попри все, на кінець 30-х років XVII століття зреформована православна Київська митрополія могла успішно оборонятися від католицької експансії.
Разом з тим, вища православна ієрархія, здобувши великі права та привілеї, почала відриватися від суспільного життя свого народу, замикатися в своїх кастових інтересах і абсолютно не звертати уваги на ті націонали проблеми, що в той час виникли. І це тоді, коли козацтво відкрито стало на шлях збройної боротьби з урядом Польщі (повстання 1637-1638 років). Вище духовенство не тільки не підтримало його, але й виступило посередником між властями та невдоволенжш.
Будучи легалізованим, православ`я, проте, не перестало переслідуватися. Не знали свавілля католицької громади. Приводом для православних погромів могло служити будь-яке дійство чи подія. Не кращим чином складалися відносини між православними та греко-католиками, особливо на місцях. Боротьба, яка торкалася в основному церковних храмів, призводила до ненависті та непримиренності між віруючими обох українських конфесій.
До релігійних утисків додавалося національне та соціальне гноблення. Король продовжував розглядатися як вищий розпорядник «хлібів духовних». Дуже часто він передавав право патронату місцевим органам влади, приватним особам, виключно католикам. Останні, в силу свого права, могли дати згоду на обрання священника православним (т.зв.«презент»), або ж відмовити; землі священників не були звільнені від податків, а саме біле духовенство нерідко змушене було відробляти навіть панщину.
Не кращим було становище православних низів і на землях вищої ієрархії Київської митрополії. Православні владики, шляхтичі за походженням, безжально визискували підвласне їм населення. Не маючи більше змоги терпіти релігійне, національне та соціальне гноблення, православні українці з кінця 30-х років XVII століття відновили масове переселення на малозаселені південно-західні окраїни Російської держави.
Московський уряд, зацікавлений в розширенні кола своїх прихильників на території Речі Посполитої, дозволив утікачам поселятися. Багато з них незабаром зайняли вагоме місце в російському суспільстві, особливо в галузі освіти. Позиція Росії, на фоні нестерпних умов проживання в Польщі, сприяла швидкому розповсюдженню москвофільських настроїв серед православних українців. На кінець 40-х років польсько-католицьке гноблення українського народу досягло свого апогею. Країна опинилася на грані соціального вибуху.