РОЗД. XII.    ВНУТРІШНЄ ЖИТТЯ ЦЕРКВИ В XVII В.: ЦЕРКОВНА ІЄРАРХІЯ З ВИБОРІВ, ДУХОВЕНСТВО; УПРАВЛІННЯ ЦЕРКВОЮ.

Правне положення Української Православної Церкви в Поль-сько-Литовській державі після унії 1596 р., боротьба за існування й права Церкви, тісно зв'язана, як бачили, з політичною історією українського народу в XVII в., — все це впливало на внутрішнє життя Церкви, яке то підупадало, то високо підносилось, взагалі ж в XVII в. було багате в факти, що свідчать про високий рівень церковно-релігійного життя, розвиток його в різних ділянках, про велике значення в творенні духовно-культурних цінностей народу. „Українське православіє", з його соборницьким, церковно-громадським характером, вірне основним засадам вселенського православія, високо проявило себе в цій по-унійній добі в XVII в., стверджуючи тим той історичний факт, що релігійні переслідування частіше викликують релігійне піднесення й творчість релігійного духа. „Кров мучеників є насінням християнства",

— писав учитель Церкви III віку Тертуліян. „Нехай пам'ятають,

— каже Київський собор 1621 р., — що наша віра кров'ю стверджена і кров'ю від усіх єресів боронилась".

1.   Дезорганізація в  церковно-православному житті  з  проголошенням унії 1596 р. Відновлення в р. 1620 виборчої засади і елек-ційних соборів. Православні митрополити від 1620 р. й до підпорядкування  Київської  митрополії  Московській   патріярхії.

В часах від проголошення унії 1596 р. й до відновлення в Українській Церкві православної ієрархії в 1620 р., себто впродовж близько 25 років, у внутрішньому житті Церкви найбільшою бідою її було те, що Церква залишилась майже без єпископів і позбавлена найперше центральної керуючої влади, не мала митрополита, з яким жила понад 600 років від схрещення Києва. Екзархи Царгородського патріярха, якими після унії іменовані були Царгородом єпископ Львівський Гедеон Балабан, кн. К. К. Острозький, пізніше єпископ Львівський Єремія Тиссаровський,

— не могли, ясна річ, в жодній мірі заступити митрополита Церкви. Два єпископи, що залишились в 1596 р. вірними правосла-вію, мали якраз сумежні єпархії, — Львівську єпископ Гедеон Балабан і Перемиську єпископ Михаїл Копистенський; отже шість єпархій — митрополича (Київ-Вільна), полоцька, пінська, володи-миро-берестейська, холмська і луцько-острозька були без єпископів, а після смерти єпископа Балабана (1607 р.) і єпископа Ко-пистенського (1610 р.), коли залишився на всю Церкву один Львівський, наступник Балабана, Єремія Тиссаровський, то й сьома єпархія, Перемиська, не мала православного владики.

т                                                                                                                                                                                                                           97


В такому стані, з одним єпископом, Церква перебувала десять років. При всьому релігійному піднесенні, Церква, як і всяке громадське життя, до того ж масове, потребує організації його, церковне життя, організації на засадах свв. канонів. Тому відсутність єпископів спричинювала великі труднощі в ході церковного життя Української Церкви. Адміністрування духовенством, висвята священиків і дияконів, будова і посвячення нових церков, манастирів, нагляд за чистотою віри, уставністю богослуження, церковно-моральною дисципліною в духовенстві й чернецтві, церковний суд, піклування про духовну освіту, — всі ці й інші ділянки церковного життя терпіли багато, позбавлені ієрархічного очолення й керівництва в єпархіях. Дезорганізація в церковному управлінні й духовному керівництві тим більше була небезпечною, що з такого стану в Церкві українського народу, позбав-ної архипастирів, користали латино-уніяти в свому поході на пра-вославіє. Свідомість великого зла, яке виникало для Церкви зза позбавлення її ієрархії, бачимо в постійних домаганнях борців за права Православної Церкви, неправно й насильством відібрані польською державною владою, — домаганнях вільної елекції Пра-вославнок)' Церквою православних єпископів.

Відкинення цих домагань владою, яка насаджувала унію, привело врешті, як вже знаємо, до відновлення православної ієрархії в Українській Церкві супроти бажань і волі польської влади, — <акт цілком оправданий і з морально-християнської точки погляду (Діян. Свв. Апостолів. IV, 19), і з точки права в самій державі Польсько-Литовській, бо ж і король Сигизмунд III на коронаційному сеймі в грудні 1587 року присягнув, підписав і печатку приклав, що буде додержувати й виконувати „Расіа сопуепіа", якими гарантувалась і релігійна свобода в державі. Тому дивно просто читати такі ніби „науково-історичні" висновки в новітній українській церковно-історичній літературі, як в монографії о. д-ра Івана Прашка (Ор. сії. „Логос". 1950. Т. І, кн. 2. Стор. 133): „Факт є, що Єрусалимський патріярх Феофан, саме по дорозі з Москви, допустився того нечуваного вчинку, що висвятив нового митрополита й шість єпископів для України, яка мала тоді своїх правних єпископів"... Патріярх Феофан не для України святив єпископів, а для Української Православної Церкви, на благання її ж вірних, які посідали незаперечне право мати своїх православних владик, а не уніятських, ставлених Римом і польською владою, яка й церковні маєтності Православної Церкви неправно по-відіймала від православних, допустившись дійсно нечуваних вчинків, під впливом особливо оо. єзуїтів.

Відновлення православної ієрархії в Україні й на Білорусі, довершене патріярхом Єрусалимським Феофаном, зв'язано було з відновленням елекційних соборів в Україно-Білоруській Церкві,

які завмерли в XVI віці, коли в практиці запанувало королівське, західньо-католицького походження, право патронату, „подавання

98


хлібів духовних" — катедр митрополичої й єпископських — польським королем. В р. 1620 на обласному елекційному соборі в Києві, на київську митрополичу катедру, яка була вдовицею 24 роки після позбавлення тої катедри митрополита-апостата Михаїла Рогози Берестейським православним собором, тепер обрано було ігумена Золотоверхого Михайлівського манастиря в Києві Іова Борецького. Після цього обласні елекційні собори для виборів митрополита Київського відбувались в Укранїській Православній Церкві впродовж усього XVII в., до кінця цієї третьої доби історії нашої Церкви і навіть деякий час після підпорядкування Київської митрополії Московській патріярхії в 1686 р. За цей час був тільки один випадок обрання кандидата в митрополити не собором, а православними послами на сеймі, про що буде сказано нижче.

Митрополит Іов (1620-1631), у світі Іван Борецький, походив з Галичини (м-ко Борча); про його нешляхетське походження говориться у відповіді сейму 1623 р. короля Сигизмунда III, коли король вказував на те, що вищі духовні бенефіції він може давати тільки особам шляхетського стану. Будучи простого походження, митрополит Іов не був прихильником польського політичного й соціяльного шляхетського устрою; не можна бачити в ньому й людину латино-польської культури. Мимо того, митрополит Іов був людиною високо-освіченою. Вихованець Львівської братської школи, він сам був спочатку учителем тієї ж Львівської школи, а потім учителем і першим ректором Київської братської школи ( 1615-1618); у Львівській школі Борецький викладав (від 1604 р.) грецьку й латинську мови, яких був сильним знавцем.

На митрополиче становище Іов Борецький був покликаний, як вже знаємо, в найтяжчі часи історії нашої Церкви, коли противники її у керма державного правління Польщі все ще тримались замірів Православну Церкву зовсім зліквідувати в Польсько-Литовській державі. Не будучи визнаним державною владою, митрополит Іов, голова „козацької ієрархії" ,як називали католики цю відновлену православну українську ієрархію, діяв, як народній обранець, і за десятиліття перебування його на митрополичій ка-тедрі безумовно підготовив ґрунт для широкої діяльности в житті Церкви, при покращанні зовнішніх умов, митрополита Петра Могили. В грамоті з 15 грудня 1621 р. митрополит Іов кликав свою паству твердо стояти у вірі, бо час настав відповідний: Господь послав Церкві своє благословенство з Єрусалиму, і тепер православні для всіх єпархій своєї Церкви мають єпископів, прав-но посвячених, „на добрім бовім фундаменті Сіонського благо-словенства єсть фундована"; у важливіших духовних потребах своїх можуть звертатися до богоспасаємого міста Києва, „другого руського Єрусалиму", до свого власного святителя-митрополита, принаймні в пильних духовних потребах, „аби ся не лінили приходити і присилати".

99


При митрополиті Іові наступило оживлення соборної діяль-ности Церкви. „Королівський уряд, — писали уніяти про митрополита Іова, — прибиває по містах королівські універсали про те, щоб його (митрополита) хапати, а він там же розвішує грізні свої універсали про те, щоб попи їхали до нього на собор" (Архів Ю.-Зап. Рос. ч. 1. Т. VII, стор. 497). Собори ці відбувались в різному складі їх учасників; бували на початку після відновлення ієрархії собори, які можна назвати „церковно-народніми"; був великий собор р. 1621, який отримав назву „Совєтованіє о бла-гочестії"; були в 1627-28 рр. так зв. унійні собори. Докладніше про ці собори в часах митроплита Іова Борецького буде мова в розділі про соборну діяльність Церкви в XVII віці.

Дбав митрополит Іов про піднесення освіти духовенства і взагалі духовної освіти в українському народі, його піклуванням поставлена була на твердому ґрунті братська школа при Київському Богоявленському братстві, і в свому тестаменті він завіщав: "Найпотребніший пункт останньої моєї волі кладу, аби в братстві Київському школи для цвічення діток християнських, а не де инде, фудовані були, під неблагословенням приказую". З благословення митрополита Іова відкрита була греко-латино-словенська школа при Луцькому Чеснохресному братстві. Була посилена й видавнича діяльність, зокрема богослужбових книжок, при чому митрополит Іов, опріч братських друкарень, підтримував і заложен-ня приватних друкарень.

В політичному відношенні митрополит Іов Борецький мав, без сумніву, симпатії до Москви, викликані мотивами церковно-релігійними тяжкого положення Української Православної Церкви в Польщі. В р. 1623 писав митрополит до Христофора Радивила: „Ми звідусіль так здавлені, що з нами поводяться, як зі зрадниками, або й гірше, як з якими злодіями, — ми, нарід вірний королям, доброзичливий, невинний, терпимо в своїй власній державі переслідування від вавилонської блудниці, що упивається кров'ю ... Особливо ж стріли гніву панського націлені в старших духовних православних як в сторожеві башти" (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 33). Можна думати, що при забезпеченні релігійної й горожанської свободи для православних в Польщі, митрополит Іов не шукав би підтримки, захисту й опіки в одновірній Москві. Помер митрополит Іов 2 березня 1631 року і був похований в Київському Михайлівському манастирі.

Наступником його на митрополичій катедрі був Ісайя Копин-ський, єпископ Смоленський і Чернігівський. Митрополит Ісайя походив з Галичини; вчився в Львівській братській школі. Від молодечих літ і до могили Ісайя Копинський вів подвижницьке чернече життя і відомий був як організатор манастирського життя. Його працею організовані були на Лівобережжі манастирі Густин-ський, Лядинський і Мгарський, що знаходились на землях князів Вишневецьких, а уфундовані були кн. Раїною Вишневецькою

100


(двоюрідною сестрою Петра Могили), матір'ю кн. Єремії Крри-бута-Вишневецького, який, по смерти матері, під впливом його вихователів, львівських єзуїтів, став апостатом і своєї віри і свого народу. В часі відновлення православної ієрархії Ісайя Копин-ський був висвячений на єпископа Перемиського, але до своєї ка-тедри і єпархії не міг дістатись. Митрополит Іов іменував тоді єпископа Ісайю архиєпископом Смоленським і Чернігівським для протиділання уніятському архиєпископу Леву Кревзі; останній з'явився з титулом архиєпископа Смоленського і Чернігівського в зв'язку з Деулинським перемиррям р. 1618 між Москвою і Польщею, згідно з яким Москва повертала Польщі Смоленську і Чер-нігіво-Сіверську області, куди польський уряд і поспішив, на місце православного духовенства, призначити уніятське з архиєпископом Кревзою на чолі.

Архиєпископ Ісайя Копинський, відомий особливо посеред чернецтва й козацтва як твердий і ревний оборонець православія, поглядів консервативних, великий прихильник орієнтації на царя московського, був обраний на митрополита на обласному елек-ційному соборі, час і місце якого з точністю не відомі (бо ж і вибори були без згоди польського уряду). В реєстрі київських митрополитів, укладеному за митрополита Петра Могили, сказано: „46-ий митрополит Ісайя, совітно од всього народу руського вибраний". Крім митр. Ісайї, кандидатами на катедру ще були тоді архимандрит Петро Могила і протопоп Андрій Мужиловський. Київському воєводі Тишкевичу був наказ від Сигизмунда III припильнувати, щоб слуцький протопоп Мужиловський не попав на митрополію, але щоб і інші кандидати, які мають вплив серед козацтва, не були вибрані, — найкраще ж, щоб воєвода вплинув на козаків не вибирати митрополита „без відома і подавання королівського". Як бачимо, на митрополичу катедру було обрано кандидата, не менш одіозного для польського уряду, як протопоп Мужиловський. Козаки випровадили з Михайлівського манасти-ря ігумена Філофея Кизаревича, який, будучи там намісником ар-химандрита Печерського (Петра Могили), не пускав до манасти-ря новопоставленого митрополита; сам Петро Могила не був приязним до Ісайї Копинського, але за митрополита його визнав.

В митрополитство (1631-32) митр. Ісайї Копинського сталось відступництво кн. Єремії Вишневецького від православія, і митрополит Ісайя звернувся до нього з посланням, в якому, між інш., писав: „Великий жаль огортає серця наші, що ваша княжа милість, — пожадана втіха нашої старожитної грецької віри, — не наслідуєш предків і батьків своїх. Плаче гірко й Церква Божа, що ти відкидаєшся від неї... Хіба ж Рим кращий від Єрусалиму? Чи не там Господь наш довершив наше спасіння святою Своєю кров'ю? Чи не звідтіль віра Христова поширилась по всьому світі і дійшла до самого Риму? Тут намісник Ісуса Христа — патріярх, а в Римі — намісник апостола Петра папа, тут гроб Христовий,

101


а там гроб Петрів... Чому ж Єрусалимом, матір'ю всіх церков, нехтують, а до Риму звертаються, Єрусалим принижають, а Рим підвищують? По милості Божій в Церкві нашій нема ніякої помилки, ніякої єресі. Що раз прийняла вона, які члени віри затверджено на семи вселенських соборах, ті всі заховує вона в цілості, нічого до них не додаючи, нічого не відкидаючи ... Всі ми знаємо, які страшнні умови щодо віри, які обов'язки й клятьби положила тобі твоя мати, покидаючи цей світ. На чию ж душу впаде те все? .. Більшу славу й повагу від усіх мають люди тверді в своїй вірі, ніж ті, що хитаються та не стоять на одному. Хіба не великої слави зажили князі Острозькі, воєвода київський, та син його, воєвода волинський? Хіба не велику славу мав усюди твій, св. пам'яти, родитель Михаїл Корибут? Хіба не славні були лицарством в короні польській предки твої, починаючи з Ольґер-да, твого прадіда, великого князя Литовського? Всі вони були віри грецької. Невже ти один будеш від них відлучений? . . Хоч і говорять наші вороги, що грецька віра хлопська, але в такому разі були хлопської віри й царі грецькі, великі монархи; хлопської віри були й апостоли, і патріярхи, і всі свв. отці Східньої Церкви, яких ми визнаємо за великих"... (Митр. Макарій. Ор. сії., т. XI. Стор.404). Та, за виразом історика української літератури, „горохом об стіну кидав митроп. Ісайя Копинський: єзуїтське виховання взяло гору і зробило з кн. Єремії Вишневецького ката українського народу" (М. Возняк. Ор. сії. Т. II; ч. 1, стор. 179).

Митрополит Ісайя теж дбав про братства і братські школи; ним затверджений був статут .^юнацького братства" при Луцькому братстві, і залишилось його послання, з цієї нагоди, до молодих братчиків, в якому подає ряд настанов релігійного й морального характеру. Залишився також, як канонічна пам'ятка, наказ митроп. Ісайї парафіяльним священикам.

Митрополит Ісайя Копинський змушений був уступити з митрополичої катедри в зв'язку з легалізацією в Польщі православної ієрархії згідно з „Пунктами заспокоєння" 1632 р при королі Володиславі IV. Як вже знаємо, польській уряд, легалізуючи цими „Пунктами" знову, по Берестейській унії 1596 р., православну ієрархію в Польщі, не признав жодного з ієрархів, висвячених патріярхом Єрусалимським Феофаном; не міг бути признаний і митр. Ісайя Копинський, тим більше, що він був відомий найбільше своїми зносинами з Москвою. Тому нема підстав приписувати усунення з катедри митрополита Ісайї інтригам архимандрита Печерського Петра Могили, який був дійсно душею цілої акції в полагодженні справи заспокоєння релігії грецької в Польщі в час безкоролівя 1632-33 р. після смерти Сигизмунда III; він же мав на провадження цієї акції у Варшаві, під час конвокаційного й елекційного сеймів, уповноваження від митрополита Ісайї.

Непризнаним ієрархам висвяти 1620 року залишалось підпорядкуватись своїй долі і доживати віку на покої в манастирях,

102


що так і зробили владики — Луцький Ісаак Борискович, Холм-ський Паїсій Іполитович і Пінсько-Туровський Авраамій Страгон-ський. Але митрополит Ісайя Колимський спробував спротивитися довершеному порозумінню у Варшаві, будучи, очевидно, підтриманий в тім частиною- духовенства, козацтва й манастирями, організаторами яких він був. Отже митрополитові Петру Могилі довелось вступити в боротьбу з старим митрополитом, ставлеників якого, що також, видно, його підтримували, Могила заборонив в священнослуженні. До самого митрополита Ісайї прийшлось застосувати більш рішучі міри, коли його вночі вивезено було з Михайлівського манастиря до Печерського, де й притримано. Коли митрополит на покої смирився, його звільнено з Печерського манастиря і дано йому в управління Михайлівський манастир, де він і проживав в рр. 1634-35, не припиняючи одначе своєї ворожнечі, за яку, правда, і йому платили тим же. 10 серпня 1635 р. митр. Ісайя покинув назавжди Михайлівський манастир та звернувся до короля Володислава IV зо скаргою на митрополита Петра Могилу, в наслідок якої була грамота короля до митр. Петра Могили, аби „отець митрополит опрессій більше чинити занехав" і повернув би манастир митр. Ісайї. Справа ця тягнулась ще два роки; комісія, призначена королем, на чолі з волинським воєводою Адамом Сангушко, не признала слушности в домаганнях ми-троп. Ісайї, і манастиря Михайлівського він не дістав. Після того митр. Копинський оселився десь на Поліссі і мав контакт з ченцями манастирів на Лівобережжі на Полтавщині, які визнавали його „загальним отцем і пастирем", іменуючи його „єпископом лубенським". В пом'янику Антонієвої печери Київо-Печерського манастиря збереглася замітка, що митр. Ісайя упокоївся жовтня 5 р. 1640, але де він помер і де був похований, — позосталось невідомим.

Митрополит Петро Могила (1633-1647) на Київську митрополичу катедтру був обраний не на елекційному церковному соборі, а православними послами Варшавського сейму в час елекцій-ного сейму для виборів короля, в листопаді 1632 р. В Акті обрання, підписанім 49 послами й сенаторами, православними шляхтичами, на чолі з Адамом Киселем з Брусилова (пізніше воєвода брацлавський, а потім київський), самими світськими, було подано два обраних кандидата: архимандрит Печерський Петро Могила і підстароста Винницький Михаїл Ласка. Володислав IV, як було й передбачено, видав привілей Петру Могилі. Після отримання привілея, виданого в час коронаційного сейму, Петро Могила на початку квітня 1633 р. розіслав грамоти з запросинами прибути до Львова на урочистість хиротонії нового митрополита, яка мала відбутися в Фомину неділю. До Царгороду, за отриманням благословення від патріярха, делеговано було учителя Ісайю Трофимовича Козловського, і патріярх Кирил Лукарис одразу дав своє благословення (треба думати, що митр. Ісайя Ко-

103


пинський   навряд   чи   вже   мав   благословення   на   катедру   від патріярха).

Єпископська хиротонія архимандрита Петра Могили довершена була у Львові Львівським єпископом — екзархом Царго-родського патріярха Єремією Тиссаровським і трьома єпископами: Авраамієм, Ісааком і Паїсієм з ієрархії 1620 р. Чому висвята в єпископи нового митрополита відбулась у Львові, а не в Київі, в митрополичій катедрі, — цілком правдоподібним признати можна поясненням, що в Києві немало було прихильників деґрадова-ного митрополита Ісайї Копинського, що не розуміли ще правдивих причин видалення старого митрополита і могли улаштувати протестації й демонстрації, які могли бути небезпечними навіть для життя людського.

Митрополит Петро Могила, воєводич земель молдавських, як титулувався він в свому світському титулі, вживаному й на становищі архимандрита Київо-Печерського, походив з старовинного молдавського роду Могил і був третім сином Симеона Могили, молдавьского господаря (князя), що був короткий час господарем у 1607-08 роках після смрти свого брата Єремії Могили, який був молдавським господарем в рр. 1592-1607. Рід Могил був посвоячений з польськими або з спольщеними магнатськими родами, як Потоцькі, Вишневецькі, Корецькі, Пржерембські. Ці родові зв'язки повставали через вихід заміж „Могилянок", доньок молдавського господаря Єремії, за синів з названих і інших родів. Опріч того, і Єремія і Симеон, як і третій брат — Юрій (у 1589 р. поставлений на митрополита Молдавського і Сучавсько-го), мали права польського шляхетства, так зв. „індіґенат", себто признання прав польського шляхетства польською державною владою за шляхтичами іншої держави. Батько Петра Могили, Симеон Могила, одержав польський індіґенат в 1596 р. — рік народження Петра Могили. Будучи польськими шляхтичами й маючи політичні тісні зв'язки з Польщею, Могили мали великі маєтності на Поділлі й Київщині, одначе, що торкається віри, то рід їх не тільки що залишався православним, а в особах воєвод Єремії й Симеона проявив себе великим добродієм Української Православної Церкви, зокрема для Львівського ставропігійного братства, церква якого на честь Успіння Пресвятої Богородиці у Львові, що закладка її відбулась р. 1591, була побудована виключно майже на пожертви Єремії й Симеона Могил, чому й прозвана була Волоською. (Молдавія й Волохія — це назви румунських земель у ХІУ-ХУІІ вв.). Також рід Могил в жіночій лінії, — ми вище згадували вже про Раїну Могилянку-Вишневецьку, — вславився своїми фундаціями для Української Православної Церкви; наймолодша донька воєводи Єремії Анна, що кількакратно вступала в шлюби з представниками польської аристократії, а останній шлюб мала з Станиславом Потоцьким, воєводою Краківським, —-

104


залишалась православною, від р. 1630 була була членкинею Львівського ставропігійного братства.

Після смерти Єремії й Симеона Могил посилилась боротьба за молдавське господарство, як в роді Могил, так і між Могилами та іншими претендентами на воєводів румунських земель, в якій боротьбі активну участь беруть турки, у відношенні до яких ті воєводи були васалами, і поляки, що перед турками мали Молдавію, як васальну свою країну. Ця боротьба, небезпечна для роду Могил, коли верх брали ставленики турецькі, і спричинилась до того, що Петро Могила з молодих літ перебував більше поза своєю батьківщиною, на українських землях під Польщею в маєт-ностях Могил.

Де виховувався й побірав освіту воєводич Петро Могила, стислих даних про це не маємо, але більш певним вважається, що початкову й середню освіту здобув Петро Могила під керівництвом учителів Львівської братської школи, після чого подорожував він, як було за звичай в магнатських родинах, по Західній Европі, побіраючи вищу освіту в закордонних університетах, між другими і в Сорбонському університеті (Париж), де добре запізнався з латинським богословієм. З молодечих літ Петро Могила обертався в кругу польського панства, особливо при дворі коронного гетьмана Жолкевського; вплив польської культури безумовно був на нього сильний. Спочатку він мав замір присвятити себе війсковій службі; служив в польському війську і був учасником великої битви польсько-українського війська з турками під Хотином в році 1621, де вкрило себе славою українське козацтво під проводом гетьмана Сагайдачного.

Одначе світська кар'єра, яка, з огляду на родовите походження, освіту, політичні зв'язки в польських магнатських кругах, широко відкривалась перед Петром Могилою, не полонила його душі. Порівнюючи скоро ми бачимо його на полі церковної діяль-ности, коли він оселюється в Києві й заприязнюється з митрополитом Іовом Борецьким. Петро Могила бере близьку участь в соборній унійній діяльності в 1627-29 рр. (про ці собори буде мова далі), при чому на соборі 8 вересня 1627 р. він був ще людиною світською (С. Т. Голубев. Кіевскіи митрополит Петр Могила й его сподвижники. Кіев, 1883. Т. І. Прилож., стр. 323). Того ж року 1627 Петро Могила був обраний на становище архи-мандрита Київо-Печерського, вільне після смерти архимандрита Захарії Копистенського. При виборі на це становище Петро Могила мав повну підтримку митрополита Іова. Заслуговує на підкреслення той факт, що вступлення Петра Могили на поле церковно-православної діяльности і співпраця йог з ієрархією висвяти патріярха Феофана мали місце при королі Сигизмунді III, коли і положення Православної Церкви в'Польщі було, як знаємо, безправне, і православна ієрархія не була державною владою признана. Іншими словами, молодий архимандрит, воєводич земель

105


молдавських, а одночасно й польський шляхтич, не завагався стати по стороні православних українців і білорусів та в опозицію до пануючого курсу гноблення православія при Сигизмунді НІ. Це підкреслення придасться нам в дальшому викладі, коли зустрінемося з оцінкою ролі й діяльности в історії нашої Церкви митрополита Петра Могили де-якими з українських істориків, як „поляка в православних ризах".

Вже на становищі архимандрита Печерського, яке було тоді в нашій Церкві дуже впливовим та й сполученим з великими ма-теріяльними засобами від маетностей манастиря, Петро Могила розпочав свою культурно-освітню в Церкві працю поширенням Печерської друкарні і видань її та фундуванням в Троїцькому ма-настирі Печерської лаври школи (при св. брамі). Школа була відкрита Могилою тільки після смерти митрополита Борецького, восени 1631 р., бо митрополит був противником відкриття в Києві нової школи, яка конкурувала б з Київською братською школою.

Енергійна діяльність архимандрита Петра Могили за час п'яти років від поставлення його на архимандрію, тверда оборона ним прав Православної Церкви, при зв'язках його з численними польськими аристократами, поставили його на чолі православної делегації, яка в безкорблівя по смерті Сигизмунда III мала домагатися у Варшаві, на сеймах конвокаційному, елекційному й коронаційному нового короля Володислава IV, — привернення прав Української Православної Церкви. Закиди Петру Могилі пізніших істориків, що він, керуючи з православної сторони переговорами в укладанні „Пунктів заспокоєння" 1632 р., не повинен був годитися на урівнання в правах Православної Церкви і Уніятської, слушно відкидає проф. І Чистович, вказуючи на те, що при обставинах, коли Православну Церкву в Польщі зовсім було не визнавав польський уряд, великим осягненням було встановлення правно-го існування знову тої Церкви і легалізація її ієрархії, в чому була немала заслуга й архимандрита Петра Могили („Очерк исто-ріи Западно-Руской Церкви" Ч. II. СПБ, 1884. Стор. 34). Цю заслугу визнали сучасники, коли, після єпископської хиротонії у Львові, митрополит Петро Могила в липні 1633 року прибув до Києва на інтронізацію в прадавній, від часів кн. Ярослава Мудрого, митрополичій катедрі св. Софії — Премудрости Божої. Ця ка-тедра захоплена була уніятами і знаходилась в занедбанні; тепер вона була силою відібрана від уніятів, великим здвигом народу, від 500 до 600 душ, — міщан, козаків і бояр. „Кияни, духовенство, навколішня українська шляхта, — каже проф. М. Грушев-ський, — радісно вітали Могилу стрічами, промовами, віршами й школярськими ораціями. В його особі святкували свою першу національну побіду по стількох літах смутку, неволі й пониження". .. В панегірику студентів колегії Могила славиться за заходи й труди коло привернення прав Православній Церкві, бо він "доказав ясніше від сонця в полуднє наші права, щодо сили твер-

106


ді, як алмаз, золоті по своїй дорогоцінности, святі по своїй давнині" (М. Возняк. Ор. сії., стор. 103).

На становищі Київського митрополита Петро Могила заховав в своїх руках великі засоби Печерської лаври, а до цього додано було йому манастирі Михайлівський, Пустинно-Миколаївський в Києві. Залишився він також старшим братчиком і керманичем Київського Богоявленського братства, так що в руках митрополита скупчилися всі величезні засоби православного Києва. Ці засоби, в сполученні з великим особистим авторитетом посеред ду ховенства і вірних та з сильними політичними зв'язками, митрополит Петро Могила, людина великого розуму й освіти та твердого характеру, використав надзвичайно для піднесення й розвитку Української Православної Церкви за час, на превеликий жаль, порівнюючи недовгого, бо всього 14-річного, митрополичого його служення. Не було, можна сказати, жодної ділянки церковного життя, що її не охопив би митрополит Петро Могила своєю кипучою енергією, своєю невсипущою працею. Організація цього життя після розкладу його в тяжких роках боротьби з унією, підтримуваною польським державним апаратом; дальша боротьба з латино-уніятами, що не хотіли миритися з здобутками православних в часах безкоролівя після смерти Сигизмунда III; церковні собори; школи й духовна освіта, розвиток православної богословської науки; церковне богослуження й видання богослужбових книг; будова й реставрація православних святинь; манастир-ське життя; праця православних братств, — все це, як побачимо в оглядах церковного життя в цих різних його ділянках в XVII віці, було предметом піклування митрополита Петра Могили, опіки в такому широкому маштабі, що історія назнаменувала часи управління Українською Православною Церквою за митрополита Петра Могили власним його ім'ям, як „доба митрополита Петра Могили", або „Могилянська доба". Помер митрополит Петро Могила в розквіті сил, 50-ти років, в ніч на 1 січня 1647 року.

В цей день 1/14 січня Св. Православна Церква згадує пам'ять Отця Східньої Церкви (IV в.) св. Василія Великого. Між архи-єпископом Кесарії Кападокійськії св. Василієм Великим і митрополитом Київським Петром Могилою наші історики і проповідники не раз підкреслювали схожість: обидва в ранніх роках прийняли чернечий постриг; обидва ревно боролись за православіє (св. Василій Великий з єретиками — аріянами), формулюючи в творах православну догматичну науку; обидва мають великі заслуги в розвитку й упорядкуванні богослужбового християнського культу (літургія Василія Великого і др. богослужбові чини й молитви; Літургіаріон або Служебник, Евхологіон або Требник Петра Могили); обидва відріжнялися в житті й діяльності волеви-ми активними характерами, а також упокоїлись і св. Василій Великий і митрополит Петро Могила, маючи скінчених 50 років життя.

Повідомляючи про упокоєння митроплита Петра Могили, Ки-

107


ївська митрополитальна капітула розіслала по всій митрополії листи до духовенства й шляхти, запрошуючи на елекційний собор для виборів митрополита, який призначено в Києві на 25 лютого 1647 р. Обласний цей елекційний собор і відбувся в призначений день в Київо-Софійському соборі. На соборі однодушне, одноголосне і без всяких суперечок обрано було на Київську митрополичу катедру Сильвестра Косова, єпископа Мстиславського, Оршанського і Могилевського, „відомого давністю свого шляхетського роду, високими гідностями, благочестям, розторопністю, а також ревністю й твердістю в православній вірі" (Митроп. Ма-карій. Історія р. церкви, т. XII. Стор. 14). Соборний акт вибору підписано більше як 20 духовними особами, між ними — Луцький єпископ Афанасій Пузина, Печерський архимандрит Йосиф Тризна, ректор Київо-Братської колегії Інокентій Гізель, Никольський Київський ігумен Ісайя Трофимович Козловський, Видубицький ігумен Ігнатій Оксенович Старушич, Михайлівський ігумен Йосиф Кононович Горбацький і інші; підписів світських осіб до 50, — між ними Київський каштелян Адам Кисіль, три князі Четвертин-ські, брат покійного митрополита Мойсей Могила і др. Король Володислав IV видав привілей на катедру митрополитові Силь-вестру, а патріярх Царгородський прислав своє благословення, наділивши одночасно званням „екзарха Константинопольського па-тріяршого престола", яке мав і покійний митрополит Петро Могила.

Митрополит Сильвестр Косів (1647-1657) походив з старовинного шляхетського роду на Білорусі, народився у Вітебському во-євідстві; скінчив Віденську братську школу, після чого підготовлявся до педагогічної праці в католицьких академіях в Люблині та Замості. Цю вчительську працю розпочав у Львівській братській школі. Там пізнав Сильвестра Косова, який був уже ченцем, архимандрит Петро Могила; будучи в літі 1631 року у Львові, Петро Могила, що був занятий тоді організацією на осінь нової школи при Печерській лаврі, запросив на вчителя в ній Сильвестра Косова. Був вчителем в цій школі, а потім після сполучення її, на початку 1632 р., з Київською братською школою, і префектом (помічником ректора) Київо-Братської колегії до обрання його, після смерти єпископа йосифа Бобриковича (помер 9 квітня 1635 р.), на єпископа Білоруського, що титулувався „Мстислав-ським, Оршанським і Могилевським".

Будучи на становищі префекта і вчителя Київо-Братської колегії, Сильвестр Косів належав до т. зв. „Могилянського Атенею", або наукового гуртка митрополита Петра Могили. З доручення митрополита, написав він „Екзегезіс" в обороні православних шкіл з латинською мовою і латино-схолястичним характером; також „Патерікон або житія святих печерських отців", що був переріб-кою (в польській і церковно-словянській мові) давнього Київо-Печерського Патерика. На катедрі єпископа Мстиславського єпископ Сильвестр рівно ж був представником Могилянської доби,

108


додержуючи напрямку в церковному адмініструванні, наданого митрополитом в цілі оздоровлення й оживлення церковного життя.

Митрополиче служення в нашій Церкві митрополита Силь-вестра Косова припало саме на добу Хмельниччини, бо вступив на митрополичу катедру за рік перед повстанням козацтва під проводом Хмельницького, а помер 13 квітня 1657 р., коли 27 липня (6 серпня за нов. ст.) того ж 1657 р. помер вже і гетьман Хмельницький. Отже десястирічне очолювання митрополитом Сильве-стром Української Православної Церкви було в бурхливій і пере-ломовій добі в історії нашого народу, яка вимагала й від проводу його Церкви політичних рішень та активної участи в політичних подіях того часу. Політична позиція, на якій стояв в цю добу митрополит Сильвестр Косів, не є такою ясною цілком, щоб не викликувала вона розбіжостей в поглядах істориків на його поведінку і відношення до сторін в боротьбі. Докладно про цю поведінку зостановимось, як вже вище було сказано, в розділі про підпорядкування Київської митрополії Московській патріярхії. Але ж тут повинні наперед ствердити, що які б не були тактичні по-сунення митрополита в його політиці у відношенні до Польщі й Москви в тяжких обставинах для первоієрарха Церкви в тих часах, митр. Сильвестр Косів, цей „воюючий святитель", як його іноді називають, все керувався в мотивах свого поступовання добром Укранїської Православної Церкви, як він його чесно розумів, а не якими-будь матеріяльними вигодами, чи корисними розрахунками особистого характеру.

Після смерти митрополита Сильвестра Косова гетьман Богдан Хмельницький доручив місцеблюстительство митрополії Чернігівському єпископу Лазарю Барановичу, єдиному архиєрею на Лівобережній Україні, розіславши грамоти єпископам єпархій, що знаходились в межах Польщі, — Луцькому, Львівському й Пере-миському, з запрошенням прибути до Києва „на обрання митрополита по стародавнім правам, як здавна вічних літ було". Але Богдан Хмельницький помер, заким цей собор зібрався. Новий гетьман Іван Виговський доручив блюстителю митрополії призначити елекційний собор для виборів митрополита не пізніше 1 жовтня 1657 р., запросивши на собор „коронних" (під Польщею) православних єпископів. Але собор відбувся тільки 18 жовтня 1657 року в Києві, в Софійській катедрі. З єпископів був на ньому тільки Чернігівський Лазар Баранович, Львівський і Перемиський прислали своїх намісників; був віленський архимандрит йосиф Ту-кальський, чернігівський Йосиф Мещеринов. Не було на соборі київських архимандритів і ігуменів, бо гетьман Виговський, який з своїм оточенням прибув на собор, був проти кандидатури на митрополита київського духовенства — архимандрита Інокентія Гізеля. Собор цей не був однозгідний і не вибрав митрополита.

„Ми вибрали, — оповідає про цей собор гетьман Виговський, — на Київську митрополію Луцького єпископа Балабана або Ві-

109


ленського архимандрита Йосифа Тукальського (підтримувані гетьманом кандидатури), інші ж — Львівського єпископа Арсенія Же-либорського, але остаточно не зостановились ні на кому з них і відклали вибори до Николина дня осіннього" (Митр. Макарій, т. XII. Стор. 543). Як переходили вибори на соборі 6 грудня 1657 р. на день св. Миколая, скільки було духовенства й мирян і чи був сам гетьман на соборі, відомостей не заховалось. Обрано було тепер на Київського митрополита Луцького єпископа Діонисія Балабана. Митрополит Діонисій Балабан (1657-1663) був висвячений в єпископи в лютому 1650 р. на катедру єпископа Холмсько-го, коли ця катедра була повернена православним на підставі Збо-рівської умови 1649 р. (привілей Яна Казимира 12 січня 1650 р.), але пробув на тій катедрі недовго, бо король, після Білоцерківського договру 17 вересня 1651 р., знову признав ту катедру уні-ятам, які відібрали Холмську єпархію від єп. Діонисія Балабана. Р. 1655, після смерти Луцького єпископа Йосифа Шпановського-Чаплиця, єп. Балабан був вибраний на Луцьку катедру.

Інтронізація митрополита Діонисія на Київську катедру відбулась 28 лютого 1658 р. після одержання, як видно, благословення Царгородського патріярха. Перед тим, в лютому ж 1658 р., зібрана була в Переяславі Генеральна Рада, на якій новий гетьман Іван Виговський складав присягу на вірність Московському царю. До Переяслава прибув з великою кількістю духовенства й митрополит Діонисій, який відбірав присягу. Тут, в Переяславі, посол з Москви окольничий Богдан Хитрово, в розмові з митрополитом на самоті, запитав його, як він став митрополитом і чи після обрання на катедру „посилав бити чолом великому государю (московському царю) і патріярхові (московському) Ніко-нові"? На це митрополит Діонисій відповів: „ВІД початку св. хрещення київські митрополити, один за другим, приймали благословення від свв. Константинопольських патріярхів, а без наказу й благословення св. Константинопольського патріярха він благословення прийняти й посвятитися на Київську митрополію від Ні-кона патріярха не сміє, боячись прокляття з Царгороду на себе і на все українське духовенство". До цього митрополит додав, що можуть сам цар і патріярх звернутися до патріярха Константинопольського, аби дозволив йому й наступним Київським митрополитам святитися в Москві (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 175).

Вибори й інтронізація на Київську митрополичу катедру митрополита Діонисія Балабана були першим випадком поставлення українського православного митрополита після Переяславської угоди 1654 р. з Москвою. Як бачимо, і церковна влада Української Православної Церкви і світська гетьманська влада перевели цей акт виборів і поставлення в повній незалежності від влади московської. Одначе в боротьбі, яка повстала далі в Україні поміж прихильниками Москви і прихильниками порозуміння з Польщею, митрополит не міг втриматися понад москвофільською

110


і полонофільською партіями. Коли гетьман Виговський, відкинувшись від Москви, почав домовлятися з Польщею, то митрополит Діонисій приймав теж участь в уложенні Гадяцького договору 8 вересня 1658 р., від'їхав до Виговського в Чигирин, покинувши назавжди катедральне місто Київ.

Коли Виговський зрікся булави, а на гетьмана в жовтні 1659 року був обраний Юрій Хмельницький, останній через 5 місяців, 13 березня 1660 р., писав до митрооплита Діонисія, щоб вернувся митрополит до Києва, „в твердій надії на милосердя царя". Але ж митрополит, який в той час перебував в Слуцькому мана-стирі, не вернувся. Польською владою він був признаний як митрополит і управляв православними єпархіями, що знаходились в межах Польщі; зокрема в його управлінні була, здається, Луцька єпархія, катедру якої він займав перед обранням на митрополита, і ця катедра була не обсаджена до його смерти. Митрополит Діонисій Балабан доступними йому засобами боровся і з захопленням його управління на Лівобережній Україні „місцеблю-стителями" з наказу Москви (про це буде далі). Грамотою своєю до єпископа Чернігівського Лазаря Барановича, з якої видно його приязнь до Барановича, митрополит Діонисій віддавав під його опіку „протопопії", здавна належні до митрополичої катедри, а саме: чернігівську, мінську, борзенську, глухівську, конотопську, новгородсіверську і стародубську.

В 1659 р. митрополит Діонисій, після дослідження, разом з овруцьким архимандритом Феофаном, життя й чинів преподобного Іова Почаївського, відкрив мощі його. Митр. Діонисій постриг в ченці гетьмана Юрія Хмельницького в Корсунському манастирі, коли він зрікся гетьманства на користь Тетері.

В Києві і взагалі на Лівобережній Україні не переставали вважати Діонисія Балабана своїм митрополитом, коли й мали „місце-блюстителя" та не могли поминати митрополита. Помер Діонисій Балабан в Корсуні (Каневського повіту на Київщині) 10 травня 1663 року. Чернігівський владика Лазар Баранович, одержавши вістку від наказного гетьмана на Лівобережжі Сомка про кончину митрополита Балабана, сумував: „Помилуй Боже! в такі тяжкі часи, коли нам найбільш потрібні богомольці, щоб відвертати праведний гнів на нас, ми залишлись без такого благочестивого архипастиря. Треба нам молитись, щоб Бог всякої втіхи втішив Церкву Свою та не залишив овець без пастиря".

Після смерти митрополита Діонисія Балабана київські настоятелі манастирів просили Лазаря Барановича, аби він погодився стати блюстителем Київської митрополії до обрання на соборі нового митрополита. З такою ж просьбою звернулись і до наказного гетьмана на Лівобережжі Сомка. Одначе Лазар Баранович не погоджувався на блюстительство та радив в листі з 10 червня 1663 р. гетьманові звернутись до московського царя за дозволом скорше обрати в Києві митрополита. Але ж ці заходи Лівобереж-

111


жя, з виборами на гетьмана в червні 1663 р. „чорною радою" під Ніжином Івана Брюховецького, кінчилися нічим. А між тим на Правобережній Україні, де гетьманом був прихильник поляків Павло Тетеря, відбувся в Корсуні, 9 — 19 листопада 1663 р., елекцій-ний собор для виборів митрополита, в якому соборі не брав участи Київ і ціле Лівобережжя.

Перше засідання цього собору відбулось 9 листопада. Собор розколовся на дві партії: одна обрала на Київську катедру Йоси-фа Нелюбовича-Тукальського, єпископа Мстиславського, що називався тепер також Білоруським; друга — Антонія Винницького, єпископа Перемиського. З приводу такого розбиття, призначено було нове зібрання собору на 19 листопада. Були на ньому єпископи — Луцький Гедеон Четвертинський, Львівський Афана-сій Желиборський і Перемиський Антоній Винницький, представники західніх частин Київської митрополії від духовенства і мирян; останніх очолював правобережний гетьман Тетеря. Але й тепер не прийшло на соборі до згоди. Партія єпископату й гетьмана вибрала на митрополита єпископа Антонія Винницького, друга ж партія з духовних і світських, керована Слуцьким архиман-дритом Феодосієм Василевичем, обрала єпископа Йосифа Тукаль-ського, проти обрання якого, як ніби „приватного", а не соборного, єпископи видали протестацію.

Обидві сторони представили своїх кандидатів на затвердження королю Яну Казимиру. Король презентував на Київську митрополію обох представлених кандидатів, — правда, не відразу, але затвердження були в близькому часі одне від одного. Хто був затверджений першим, — чи митрополит Тукальський, як припускав митр. Макарій (т. XII, ст. 582), чи митрополит Антоній Винницький, як каже проф. К. Харлампович (Ор. сії., стр. 189; також у проф. Й. Чистовича, — Ор. сії. т. II, стор. 140), — значної ролі то не відограло. Коли митр. Антоній Винницький був ставлеником гетьмана Тетері, що тримав з поляками, то слід було очікувати відкинення польським урядом зовсім кандидатури на митрополію єпископа Тукальського, який зо всіх українських ієрархів XVII віку був, здається, з національної точки погляду найбільш незалежним українським патріотом. Отже, можливо, і має слушність К. Харлампович, коли в пояснення затвердження королем Яном Казимиром двох кандидатів на одну митрополичу катедру пригадує, що „польський уряд любив вносити смуту в Православну Церкву" (стор. 190).

Дійсно, існування в Українській Православній Церкві на територіях тіід Польщею двох митрополитів, в зв'язку й з політичною боротьбою без перерви, витворювало заплутану ситуацію в церковному правлінні. Тетеря, незадоволений затвердженням на митрополії й митрополита Тукальського, постарався донести польському урядові, що ніби митр. Тукальський змовився з Виговським витіснити зовсім поляків з Правобережної України і віддати ЇЇ

112


Москві, а з ченцем Гедеоном (б. гетьманом Юрієм Хмельницьким) підбурює козаків проти нього, Тетері. В наслідок доносу, митрополит Тукальський і Юрій Хмельницький схоплені були в червні 1664 р. полевим гетьманом Чарнецьким і відвезені до фортеці в Маріенбурзі, де митрополит був ув'язнений два роки (1664-66). Визволено його було стараннями нового гетьмана Петра Дорошенка, який, глибоко розуміючи значення в житті свого народу Православної Церкви, був ревним оборонцем її прав і мовою Богдана Хмельницького говорив про церковну справу: „Король дав козакам привілеї, а згодом присилає поляків, і вони всі вольності від них відіймають і православних християн, не тільки козаків, але й полковників та старшину, б'ють, мучать, беруть усякі побори, а в багатьох містах Божі церкви збезчестили і попалили, а інші обернули на костели" (Іван Холмський. Ор. сії., стор. 235). Від часу його увільнення з Маріенбурґу митрополит йосиф Тукальський стає найближчим дорадником гетьмана Дорошенка, тримаючи з ним впродовж всього свого митрополичого служення, до смерти.

Митрополит Иосиф Тукальський (1663-1675) мав властиво в своїй юрисдикції Правобережну Україну, Білорусь і Литву, тоді як Західня Україна (Галичина, Волинь і Поділля) знаходилась більше в управлінні польського кандидата на митрополію — митрополита Антонія Винницького (1663-1679). (Проф. Ф. Титов. Русская православная церковь в польско-литовском государствє в ХУП-ХУІІ вв. т. І, стор. 155). Лівобережна Україна з Києвом управлялась тоді „блюстителями митрополії" (єп. Мефодій Фи-лимонович, архиєпископ Лазар Баранович), призначуваними московською владою. Але, коли гетьман Дорошенко, після вбивства козаками лівобережного гетьмана Брюховецького в 1668 р., став де-який час гетьманом Лівобережжя й Правобережжя, митрополит Йосиф Тукальський, що мав тепер вже й благословенну грамоту з дня 6 березня 1668 р. на Київську митрополію від царго-родського патріярха Мефодія (в р. 1663 в патріяршому затвердженні йому було відмовлено), — міг обняти в своє управління й Лівобережну Україну з Кєвом, хоч це положення й не тягнулось довго, бо на Лівобережжі вибрано було свого гетьмана Многогрішного. Одначе за цей час скріпилися зв'язки митрополита, розпочаті раніше, з київським духовенством, і усунений був ним ставленик Москви єпископ Филимонович, про що докладніше розповімо в іншому розділі. Не вважаючи на яскраві прояви повного „недоброхотства" митрополита Тукальського до Москви, з ним і пізніше нав'язували переговори представники московської влади, бо бачили великий його авторитет в духовенстві і в народі. В січні 1669 р. мешканець Києва Ушаков рапортував у Москві, з доручення київського воєводи Шереметева, що „в Києві по всіх манастирях і в народі всяких чинів люди митрополита Йосифа

•                                                                                                            113


Тукальського люблять і хочуть, щоб він на митрополії був як перше"  (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 205).

В зв'язку з фактом, що митрополит Йосиф Тукальський був близьким дорадником гетьмана Дорошенка, стоїть твердження, що „Тукальський намовив гетьмана єднатися з Турцією" (Д-р Іларіон Огієнко, архиєп. Холмський і Підляський. Українська Церква. Т. II, 52). Цей крок пояснюється шуканням шляхів для здобуття державної самостійности України. Може бути, що ініціяти-ва цього кроку й не належала самому митрополитові; аджеж переговори про протекторат Турції над Військом Запорозьким велись ще й за Богдана Хмельницького. У кожному разі митрополит гетьмана Дорошенка в його планах про союз з Туреччиною підтримував. „Навіть коли гетьман Петро Дорошенко, — пише Е. Вінтер, — з'єднався з турками проти Москви, митрополит (Тукальський) пішов з ним на цей шлях, для християнського князя Церкви все таки не зовсім легкий. Митрополити додержували засади, що де череда, там має бути й пастир" (Ор. сії., стор. 93). З останнім реченням Е. Вінтера можна й не погоджуватися, бо, по-перше, пастир при череді не для того тільки, щоб бути з нею, чи йти за нею, а щоб її й вести (Іоан. X, 3-4); по-друге, в даному випадку не череда ж вступала в союз з Туреччиною, чи хотіла бути під протекторатом турків. А ось слова на цю тему самого владики Йосифа Тукальського в листі його до боярина Ордин-На-щокина: „По беззаконствам моїм, що їм нема числа, не признаю я себе душею, яка страждає за благочестя. В горі душа моя. Як можу називатися пастирем, коли розгублене стадо? О, нехай збере його Той, Хто створив і викупив Своєю кров'ю!" (Архиєпи-скоп Філарет. Ор. сії. Період 4-ий, стор. 76). Наслідки союзу з турками дуже скоро виявилися надзвичайно сумними. З'явившись на Україні, турки поробили там жахливі спустошення й поруган-ня святинь в Камянці, Чигирині, Умані, Барі, Язловці, Жванцях і т. д. Турки, й з ними татари на Поділлі, яке передали туркам по миру в Бучачі поляки, — руйнували церкви, або обертали їх на мечеті, здіймали й забирали дзвони, накладали податки, грабували й хапали людей, вивозили малих дітей. Жорстокість турків викликала серед українців загальну ненависть до таких „опікунів"; піднімались збройні народні повстання, щоб їх вигнати. З другого боку, людність сотками й тисячами тікала на лівий берег Дніпра. Велике, очевидно, було й розчарування митрополита Йосифа Тукальського, коли він дораджував шукати помочі в Туреччині.

Мимо того, митрополит Нелюбович-Тукальський, як підкреслює рос. історик архиєпископ Чернігівський Філарет, „упокоївся любимим пастирем", а від себе дає таку характеристику митрополитові — українському патріоту: „Страдник віри й батьківщини, пастир розумний і щирий, Йосиф, хоч і діяв в користь хороброго Дорошенка, який відступив від Москви, але найбільше

114


з причини неприязні до Польщі, з котрою мирилась тоді Москва на некористь, як здавалось, України. Він молив царя не віддавати Києва полякам, ворогам православія"... (ІЬісі стор. 76-77).

Помер митрополит Йосиф Тукальський в Чигиринському Св.-Троїцькому манастирі 26 липня 1675 р. В слідуючому 1676 р. зрікся булави на користь гетьмана Івана Самойловича гетьман Дорошенко.

Після смерти Тукальського був при житті ще другий Київський митрополит — Антоній Винницький, але йому не вдалось об'єднати в своїх руках управління цілою Київською митрополією, тим більше, що й польський уряд, не вважаючи на привілей, даний ним давно на митрополію Антонію Винницькому, надав титул „адміністратора Київської митрополії" Львівському єпископові йосифу Шумлянському (тайному уніятові). Блюстителем же Київської митрополії, з доручення московської влади, був аж до 1685 р. архиєпископ Чернігівський Лазар Варанович. Отже, після смерти в 1679 році митрополита Антонія Винницького не було до листопада 1685 року ієрарха в нашій Церкві з титулом „митрополита Київського, Галицького і всея Руси", і митрополит Антоній Винницький був останнім Київським митрополитом в юрисдикції Константинопольського патріярха за 700 літ перебування Київської митрополії в складі патріярхату Константинопольського.

2.    Єпархії й епархіяльні єпископи.

В першу чверть віку після проголошення Берестейської унії Українсько-Білоруська Церква мала, як знаємо, спочатку двох єпископів, в єпархіях Львівській і Перемиській, обидва в Галицькій землі, а після їх смерти, — єпископа Львівського Гедеона Балабана в 1607 р. і єпископа Перемиського Михаїла Копистенського в 1610 р., — тільки одного єпископа Львівського — Єремію (в світі Євстафія) Тиссаровського. Таким чином, єдина Львівська єпархія мала після унії 1596 р. правлячих православних єпископів без перерви до кінця цієї третьої доби історії нашої Церкви. Правда, останній з тих єпископів, Йосиф Шумлянський, став тайним уні-ятом, але відкрито виявив себе за такого тільки р. 1700.

Так єпископ Гедеон Балабан (1569-1607), що брав було участь в підготовці унії, а в рішальний момент відкинувся від неї, на ціле майже сторіччя зупинив перехід на унію своєї Галицько-Львівської єпархії. Після унії єпископ Гедеон, крім управління своєю єпархією, мав нагляд і опікувався, як екзарх Царгородського патріярха, єпархіями Луцькою, Володимирською, Холмською, Пінською і Полоцькою та й розкиданою митрополичою, які залишались без єпископів.

За посередництвом Олександрійського патріярха Мелетія Пі-ґаса і Молдавського господаря Єремії Могили, наступило по унії повне примирення між єпископом Гедеоном і Львівським братством, яке признало його і як патріяршого екзарха. Багато працюючи в ділянці церковної адміністрації, єпископ Гедеон Бала-

115


бан в цих же часах після унії вславився широкою працею на полі культурному по виданню богослужбових та інших книжок, заснуванню друкарень (в Стрятині з своїм кревняком Федором Балабаном, в Клиросі), гімназії (в' Стрятині), на які цілі не щадив власних коштів. Про цю його працю, в якій вважається єпископ Гедеон попередником митрополита Могили, буде ще мова в іншому розділі.

Наступником єпископа Гедеона Балабана на Львівській ка-тедрі був єпископ Єремія Тиссаровський (1607-1641), який в грамоті до духовенства й пастви, виданій р. 1608, з приводу претензій на Львівську катедру небіжа єпископа Гедеона, архимандри-та Ісайї Балабана, визнає себе владикою Львівським на підставі вільного вибору православних і надалі підтверджує за духовенством право „вільної елекції обірання єпископа з панами шляхтою і міщанами і братствами всіх станів православія"... Висвячений в єпископи Сучавським митрополитом Анастасієм, Єремія Тиссаровський впродовж 37 літ був добрим архипастирем для своєї пастви, зокрема для Львівського братства, яке він підтримував в тяжкі часи переслідувань православних за королівської влади Сигизмунда III, і яке завжди було в згоді і в співпраці з своїм блаженним владикою. До відновлення православної ієрархії в 1620 році кандидати в священство, впродовж 10 років, пробирались за 500 і більше миль на хиротонію до Єремії, єпископа Львівського; на катедру Галицько-Львівську не було, очевидно, поставлення нового єпископа в час посвячення патріярхом Єрусалимським Феофаном ієрархів на другі православні катедри, не-правно захоплені уніятами. Вшанований титулом екзарха Константинопольського патріярха, єпископ Львівський Єремія довершив в Фомину неділю 1633 р. з єпископами, польським урядом непри-знаними, хиротонію в єпископи архимандрита Петра Могили, обраного у Варшаві на митрополію. Помер єпископ Єремія Тиссаровський 1 березня 1641 р. в с. Золчеві, Бережан, повіту, де його й поховали в параф. церкві.

На Львівському епархіяльному елекційному соборі, які собори були тепер управнені на підставі „Пунктів заспокоєння" 1632 року, обрано було на Львівську катедру шляхтича Андрея Же-либорського. Про єпархіяльні елекційні собори XVII в. майже не заховалось відомостей, але про цей собор маємо відомості. Собор відбувся 5 квітня 1641 р. у Львові в церкві св. Юрія; в ньому взяли участь митрополит Петро Могила, намісник митрополита, три настоятелі манастирів, Львівський архиєрейський намісник зо всім клиросом (капітул ою>), представники Львівського ставропігійного братства, 112 представників місцевої православної шляхти, представники братств з інших міст Львівської єпархії (Митр. Ма-карій. Ор. сії. т. XI, стор. 541-42). Після постригу в чернецтво з ім'ям Арсенія і затвердження його елекції королем, Желиборський був висвячений в єпископа 17 листопада 1641 р. в Луцьку. Єпи-

116


скоп Арсеній Желиборський займав Львівську катедру з 1641 до 1662 р., з Львівським братством був в добрих стосунках; дбав про видання церковних книг, для чого ним була заснована ще одна друкарня при церкві св. Юрія.

Після смерти єпископа Арсенія Желиборського Львівську катедру займав, з вибору собором, брат його єпископ Афанасій (в світі Адам) Желиборський (1663-1666). Після єпископа Афанасія Желиборського зза катедри Львівської виникла довга боротьба, яку вели між собою два кандидати, що, маючи своїх прихильників, стали єпископами, — Єремія (в світі Євстафій) Свистель-ницький, другий — йосиф (в світі Іван) Шумлянський. За єпископом Свистельницьким була більша частина шляхти, духовенства і братств, але митрополит Антоній Винницький, що спочатку був по стороні єп. Свистельницького, перейшов на сторону єп. йосифа Шумлянського, який мав, видно, судячи на підставі пізніших подій, сильну підтримку в польському уряді. Залишившись, після смерти р. 1676 єпископа Єремії, один на Львівській катедрі і ставши тайним уніятом, єпископ йосиф Шумлянський розпочав реалізацію свого плану по наверненню на унію православних. Про цю його діяльність, що в часі переходить і в IV добу історії нашої Церкви, буде мова пізніше (Й. Чистович. Ор. сії. Т. II, стор. 307). В Перемиській єпархії близько 15 років по унії єпископом був православний єпископ Михаїл Копистенський, після смерти якого в 1610 році в єпархії Перемиській не було ще жод-стного уніята (Нагазіешісг. Аппаїез ессіезіае шіпепае. Львів. 1862. стор. 319). Але як тільки помер єпископ Михаїл Копистенський, Сигизмунд III призначив на катедру Перемиську уніята Афанасія Крупецького. Патріярх Єрусалимський Феофан, відновлюючи православну ієрархію в Польщі, на катедру Перемиську висвятив Ісайю Копинського, але нема відомостей про те, щоб єпископ Ісайя міг навіть дістатися до своєї єпархії Перемиської, з огляду на вороже ставлення до „нелегальної" ієрархії польського уряду. Знаємо, що митрополит Іов переіменував потім єпископа Ісайю на єпископа Смоленського і Чернігівського. Коли прийшло одначе в час безкоролівя 1632-33 рр. до переговорів і укладання „Пунктів заспокоєння" релігії грецької, то Перемиська єпархія з приналежни-ми до неї маєтностями признана була православним. Треба думати, що при поділі тоді єпархій і єпископських катедр між православними і уніятми були якісь мотиви чи міркування в розподілі; мабуть, що православні, не звертаючи уваги на те, що єпископ-уніят Крупецький вже 22 роки був на катедрі Перемиській, почували себе там сильними, раз поляки мусіли їм признати цю й другу катедру в Галичині, вже 300 літ прилученій до „Корони".

Правда, як ми вже бачили (розд. X, 2), з боку польської влади почалось крутійство відразу ж у відношенні до передачі православним Перемиської катедри. За час від признання „Пунктами заспокоєння" 1632 р. Перемиської катедри за православними

117


й до кінця XVII в. справа обсадження цієї катедри православними єпископами представляється так.

Першим кандидатом, обраним на катедру Перемиську в час коронаційного сейму 1633 р. був шляхтич Іван Попель.Він дістав від Володислава IV привілей на катедру, благословення від Цар-городського патріярха Афансія, після чого приступив до виконання адміністративних архиєрейських обов'язків. Але митрополит Петро Могила рішучо виступив проти кандидатури Попеля, як двоєженця, і добився того, що Попель уступив з свого становища, яке заняв супроти свв. канонів. (Архів Юго-Зап. Рос. Т. IX. Кіев. 1893. — С. Голубев. Предисловіе, стор. 111-112).

Наступним єпископом Перемиським був Сильвестр Гулевич з волинської шляхти. З приводу наложеної на нього судом інфамії (про це було вище), був він фактично нечинним в рр. 1637-41. Відновлений в своїх правах, правив єпархією в рр. 1641-45. Після його смерти в цьому 1645 р. Перемиська катедра знову попадає в руки уніятів на п'ять літ. В р. 1650 на Перемиську катедру, знову здобуту православними в наслідок Зборівської умови, вступив єпископ Антоній Винницький (1650-1679). Не вважаючи на те, що р. 1663 він був вибраний на катедру митрополита Київського (про це було вище), митрополит Антоній, пробуваючи й далі в Галичині, керував Перемиською єпархією, при допомозі свого помічника єпископа Юрія Гошовського. Після смерти митрополита Антонія Винницького катедру єпископа Перемиського дістав в р. 1680 єпископ Інокентій Винницький, який, займаючи цю православну катедру, вже був тайним уніятом, втаємниченим в унійні підступні заміри Львівського єпископа Йосифа Шумлянського.

Луцько-Острозька єпархія, катедру якої в час проголошення Берестейської унії займав єпископ Кирил Терлецький, промотор унії, — до 1620 року не мала православних єпископів. В р. 1620 патріярх Єрусалимський Феофан висвятив на Луцьку катедру ігумена Черчицького манастиря Ісаака Борисковича. Уніятським єпископом в Луцьку був поставлений перед тим Єремія Почаповський, якому при поставленні не було ще й 20 років. „Як можемо називати його отцем, — казав на сеймі про Почаповського посол Лав-рентій Древинський, — коли він не має ще й 20 літ?"

Єпископ Ісаак Борискович, перед ігуменством в Черчицькому манастирі під Луцьком, п'ятнадцять років подвизався на Афоні і проживав в Олександрійського патріярха Мелетія Піґаса. Висвячений на катедру Луцьку, як кандидат місцевого духовенства, шляхти й Луцького братства, яке було засновано в р. 1617, єпископ Ісаак Борискович пробував, видно, приступити до свого ар-хипастирського служення, але був видалений поляками з катедраль-ного міста Луцька (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 82). В році 1624 він їздив з дорученням від митрополита Іова до Москви, де пробув п'ять місяців. Брав участь єпископ Борискович у всіх соборах, що відбувались за митрополита Іова; також — в хиротонії

118


в єпископи Петра Могили, але Луцькою єпархією так і не правив; помер невідомо коли.

Повернення православним Луцької катедри наступило тільки в силу „Пунктів заспокоєння" 1632 р. Але й уніятський єпископ Почаповський до самої смерти в 1637 р. іменувався Луцьким і володів церковними бенефіціями єпархії. Православний Луцький єпископ Афанасій Пузина (в світі князь Олександер Пузина) на елекційному сеймі 1632 р. був одним з 140 послів від волинської шляхти; тоді ж і був обраний на Луцьку катедру і дістав королівський привілей на неї. Проте ж на все, що здавна належало цій катедрі, єпископ Афанасій Пузина дістав привілей від Воло-дислава IV тільки дня 20 квітня 1638 р. Був Афанасій Пузина видатним архипастирем; відомий щорічними єпархіяльними пастирськими соборами в храмове свято Луцької катедри св. Іоана Богослова 26 вересня. Помер єпископ Афанасій 25 грудня 1650 р. Наступником його на Луцькій катедрі був єпископ йосиф Шпа-новський-Чаплиць, з архимандритів Мелецького манастиря (1650-1654).

Р. 1655 на катедру Луцьку був обраний єпископ Діонисій Балабан, видалений з Холмської єпархії уніятами. Р. 1657 він же був обраний і на катедру митрополита Київського, проте був змушений, як сказано вище, залишити Київ з політичних обставин. Діонисій Балабан керував до смерти, як думають, і Луцькою єпархією. Р. 1663, після смерти митрополитаДіонисія Балабана, на Луцьку катедру обрано Гедеона князя Святополк-Четвертинського.

Єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський більше 20 років керував Луцькою єпархією, знаходячись увесь час в боротьбі з уніятами. Під час цієї боротьби багато терпів єпископ Гедеон всяких неприємностей від польського уряду. Погрози йшли від самого короля (Яна Собєського), що вічна тюрма чекає в Ма-ріенбурзі єпископа Гедеона, якщо не стане „уніятом чи римлянином". Львівський єпископ Иосиф Шумлянський, який від 1679 року був іменований польським урядом „адміністратором Київської митрополії" (тієї частини її, яка знаходилась під Польщею), так само чинив багато неприємностей єпископу Луцькому, сам будучи тайним уніятом і заміряючись посадити на Луцьку катедру, зіпхнувши єпископа Гедеона, брата свого Афанасія Шум-лянського, теж тайного уніята. Єпископ Гедеон не витримав врешті і року 1684 втік з Луцька до Києва, а звідтіля до Батурина, де була тоді столиця гетьманська, а гетьманом був Іван Самой-лович, сват єпископа Гедеона (син єп. Гедеона Святополк-Четвертинського був р. 1682 одружений з донькою гетьмана Самой-ловича). З Батурина єпископ Гедеон до Луцька вже не повернувся і замешкав в Крупецькому манастирі. Скоро почалась історія з виборами його на Київську митрополичу катедру з підпорядкуванням її одночасно Московському патріярхові. На Луцьку ж катедру йосиф Шумлянський, через три роки, поставив таки свого брата Афанасія Шумлянського.

119


Володимиро-Берестейську катедру в час проголошення Берестейської унії займав єпископ Іпатій Потій, промотор унії разом з єп. Кирилом Терлецьким. Єп. Іпатій Потій відразу в своїй єпархії почав навертати на унію „силою і зброєю". Наприклад, навернення священика Василевської церкви в м. Володимирі Мартина так переводилось: підчас утрені його витягнули з вівтаря цієї церкви і повели до соборної Успенської церкви (Мстиславів собор), де на амвоні сидів єп. Потій; священика потурбували, після зняли з нього ризи, єпископ остриг йому голову на чотири сторони, а потім диякон всю постриг; єп. Потій об'явив його забороненим в священослуженні. Було це під Різдво 1600 р. (Й. Чистович. Ор. сії. т. II, стор. 274).

При відновленні православної ієрархії в р. 1620 на Володи-мирську катедру вибрано було архимандрита Віленського св. Ду-ховського манастиря білоруса Леонтія Карповича, знаменитого проповідника і борця проти унії, але він помер до висвячення його в єпископи. Тоді патріярх Феофан висвятив на Володимир-ського єпископа архимандрита Терехтемирівського манастиря Йо-сифа (в світі Єзекіїля) Коріятовича-Курцевича. Володимирський єпископ Иосиф Курцевич посеред ієрархів висвяти 1620 р. був єдиним по походженню з аристократичного княжого роду, як нащадок знатної литовської фамілії від Гедиминового сина Ко-ріята. Єпископом був поставлений в 26 років життя; вчився в па-дуанському університеті; чернецтво почав на Афоні; став потім ігуменом Спасового манастиря в Четвертні, Луцького пов., а в 1619 р. архимандритом запорозького манастиря в Терехтемиро-ві („Богородиці Запорозької"). Запорожці ж поставили його кандидатуру в єпископи Володимирські, коли надійшла вістка про смерть кандидата-номіната на ту катедру архимандрита Карповича. Патріярх, по висвяченні єпископа йосифа Курцевича, іменував його також „прототронієм митрополії Київської і Галицької".

До своєї катедри у Володимирі єп. Йосиф Курцевич, як видно, не дістався ще, коли одним з королівських універсалів наказано було його схопити, де б він не появився, і віддати під суд, як шпигуна і бунтівника. Але, як ми вже знаємо, переслідування польським урядом „нелегальної" ієрархії мусіло ослабнути зза необхідности для уряду лагодити відносини з козацтвом. Тоді й єпископу Йосифу вдалось отримати навіть настоятельство в багатому Дерманському манастирі, який, — хоч це була спадщина по князю К. К. Острозькому, — належав тепер католикові-фанати-ку кн. Заславському. Загострення знов релігійних стосунків, в зв'язку з вбивством полоцького уніятського архиєпископа Йосафата Кунцевича, утиски кн. Заславського в православному манастирі, особливо після того як не вдалась спроба нахилити до католицтва чи унії єпископа-князя йосифа Курцевича, — спонукали останнього шукати собі притулку на Московщині.

Переїзд на Московщину єпископа Йосифа Курцевича в червні 1625 р. був його особистим ділом і не мав характеру якоїсь

120


акції з доручення української православної ієрархії. Не можна не поділити погляду на цей переїзд проф. К. Харламповича, який пише: „Хоч про віру, як головний мотив свого переходу на Московщину, Курцевич заявляв не раз, але ясно, що не ревність до православія спонукала його покинути свою паству в бойовий момент її церковного життя. Аджеж переслідування не помішали іншим ієрархам робити своє архипастирське діло. Нехай йосиф втомився в боротьбі, нехай навіть вороги загрожували життю його, — було виявом слабого духу з його боку тікати з поля бою й переходити, хоч і до православної держави, але для життя спокійного й для користання з царських милостей (Ор. сії., стор. 34).

В Москву єпископ Курцевич прибув з великим оточенням; був принятий, як почесний гість, на авдіенціях у царя і патріярха. В серпні 1626 р. йому дана була друга по важності в Московській церкві Суздальська архиєпископська катедра, на якій він пробув близько 8 років, до лютого 1634 р. Але цей перший на Московщині (після поділу Київскої митрополії в р. 1458) ієрарх з Української Православної Церкви, правда, сам литовського походження, в своїй архипастирській діяльності зовсім не показав себе, як належало б, людиною вищої духовної культури, порівнюючи з архиєреями-великоросами. Гірше того, — архиєпископ йосиф Курцевич залишив по собі сумну пам'ять своїм неморальним характером і життям, користолюбством, що доводило його до симонії на катедрі, насильствами при управлінні єпархією. Скарги на нього почалися вже від 1628 р., але тільки після смерти патріярха Філарета (1 жовтня 1633 р.), який протегував Йосифу, заряджено було над архиєпископом Суздальським слідство і суд освященного собору. Справа закінчилася тим, що архиєпископа Курцевича за його „лихоїмство і нечисте життя не по святительському чину" позбавлено було сану (грамота про це патр. Іоа-сафа 1 вересня 1634 р.) в Сійському манастирі (Холмогорського пов. на півночі) і уміщено в манастирі „всемилостивого Спаса на Соловецькому острові в чині каючихся". Заховались відомості, не цілком безсумнівні, що життя своє архиєпископ Курцевич скінчив одначе не на Соловках, а в Зилантовському манастирі (недалеко Казані) в р. 1642.

Так після висвяти в 1620 р. в єпископи на Володимирську ка-тедру Йосифа Курцевича Володимирсько- Берестейська єпархія більше й не мала православного правлячого єпископа. Православними українцями в цій єпархії опікувались далі Луцькі православні єпископи, доки ця катедра теж не перейшла до уніятів.

Холмська єпархія в час проголошеня Берестейської унії відразу мала на катедрі єпископа-уніята, Діонисія Збируйського. За 25 років, до відновлення православної ієрархії патріярхом Феофа-ном, уніяти доволі скріпились на Холмщині; отже висвяченому на Холмську катедру в 1620 р. єпископові Паїсію Іполитовичу, який до того ж посеред висвячених тоді православних ієрархів був, за виразом історика, „блідим і непомітним" (К. Харлампович), тяж-

121


ко було заняти цю катедру. Можна припускати, що коли б єпископ Іполитович і був, з погляду уряду, легальним єпископом, то все рівно Холмської катедри від уніятів він не дістав би. Аджеж за Володислава IV, коли Холмська катедра не була повернена православним, а тільки треба було повернути православним, згідно з „Пунктами заспокоєння" 1632 р., де-які церкви, то уніятський єпископ Мефодій Терлецький не тільки не виконав постанов закону, а ще в переслідуванні всякими способами православних довів, напр., в Красноставі, до того, що одні дістали присуд смерти, другі були висічені біля ганебного стовпа, ще іншим карою було відрубання рук, або конфіската майна; нарешті змусив „переможених православних" просити у нього прощення, з відреченням одночасно від православія, після чого „прощав і приймав" в унію. Він же в Грубешові влаштовував „процесії" покаянні, коли православні горожани з жінками й дітьми були змушені йти через ціле місто, ставати перед брамою на коліна і просити розрішити їх від „схизми" та прийняти в унію (Й. Чистович. Ор. сії. Т. II, стор. 294-95).

Холмська катедра признана була православним, коли поляки зазнали тяжких поразок в перших роках повстання гетьмана Хмельницького. Коли митрополит Сильвестр Косів повертався з Варшавського сейму 1649-50 р., на якому його не допущено було католиками заняти крісло в сенаті, проте постановлено було повернути православним Холмську катедру, він навістив Люблин і Холм. В цих містах видав універсали до православного населення, запрошуючи на день 17 лютого 1650 р. на собор для виборів кандидата на відновлювану Холмську катедру. Невідомо, як на соборі переходила сама елекція, але Холмським єпископом був поставлений в тім же році Діонисій Балабан. Як ми вже знаємо, єпископ Діонисій Балабан не втримався на Холмській катедрі, яку знов захопили уніяти, тільки що прийшли невдачі для Хмельницького у війні з поляками і заключений був Білоцерківський договір. Після цього Холмська єпархія не мала православного єпископа до самого кінця Польщі у XVIII в. і далі; опіка ж над православними цієї єпархії в XVIII віці належала до Луцького православного єпископа.

Пінсько-Туровська єпархія, катедру якої в час проголошення Берестейської унії займав єпископ Іона, що перейшов на унію і був учасником уніятського собору в Бересті 1596 р., тим самим відразу залишилась без православного єпископа. При відновленні православної ієрархії в 1620 році патріярхом Феофаном, на Пінську катедру не було висвячено єпископа, але патріярх Фео-фан номінував, як видно, на ту катедру Авраамія, єпископа Стра-гонського (грека), який приймав участь, разом з Софійським митрополитом Неофітом, у висвяті патріярхом новопоставленої православної ієрархії. Тому пізніше ми бачимо, що Авраамій, єпископ Страгонський, бере участь, як „владика Пінський і Туров-ський", в соборах 20-их рр. при митрополиті Іові, бере участь

122


рівнож у єпископській хиротонії Петра Могили в Львові в 1633 році, а в році 1640 бере участь в Київському соборі, вже як „бувший" владика Пінський, будучи на соборі представником Львівського єпископа Єремії Тиссаровського (С Голубев. „Петр Могила". Т. І, стор. 303, 312).

Видно, що єпископ Авраамій не міг обняти в управління Пінської єпархії так само, як не могли цього зробити й владики інших епрахій висвяти 1620 р. Згідно ж з „Пунктами заспокоєння" 1632 р., Пінська катедра залишалась за уніятами, і ми не бачимо далі, щоб питання про повернення її православним підіймалось. В XVII в. православними Пінської єпархії, як і цілого Берестейського воєвідства, опікувався з 1632 р. Луцький православний єпископ, як також і безпосередньо митрополит Київський. Проте стан православних без свого єпископа на місці, який керував би життям церковним і захищав православних від насильств, був завжди дуже тяжкий, з чого й користала унія в її поширенні.

На Білорусі, з проголошенням Берестейської унії, не стало зовсім православної ієрархії, бо ж не стало православного Київського митрополита з переходом на унію Михаїла Рогози, а до митрополичої єпархії належали воєвідства Віденське, Трокське і Новогрудське на Білорусі. Перейшов на унію і єпископ Полоцький Герман, а до Полоцької єпархії належали воєвідства Полоцьке, Вітебське і Мстиславське. Православним центром в такому без-ієрархічному положенні стало там Віденське ставропігійне братство, спочатку при Св.-Троїцькому манастирі, а як той манастир був р. 1609 відібраний від братства уніятським митр. Іпатієм Потієм, то при манастирі Св.-Духовському у Вільні. Тому до Віль-ни і Віденського братства, як до осередку православного церковного життя на Білорусі, направився Мелетій Смотрицький, архи-єпископ Полоцький, висвячений на цю прадавню православну ка-тедру патріярхом Феофаном в 1620 р.

Як ми знаємо, Мелетій Смотрицький був добре ознайомлений з цими теренами по своїй праці при Віденському братстві й манастирі від 1608 р., де й чернецтво приняв в р. 1618 та вславився як педагог і знаменитий полеміст в боротьбі з унією. По-мимо цих життьових обставин, треба признати, що архиєпископ Мелетій Смотрицький посеред всіх нововисвячених ієрархів від-ріжнявся активністю, рішучістю свого характеру, що в сполученні з широкою освітою й літературним талантом давало в ньому образ найвидатнішого ієрарха того часу. Скоро після своєї хиротонії єпископської вернувся архиєп. Мелетій з Києва до Вільни і розіслав універсали по всій Полоцькій єпархії з повідомленням православних, що він призначений на архипастиря для Полоцька, Вітебська, Мстиславова і для всієї Полоцької єпархії. Помістився він у Віденському Св.-Духівському манастирі і почав відправляти Служби Божі в саккосі, що в Київській митрополії вважалось приналежним одним митрополитам. Відправляв служби з великою урочистістю, на радість православним, а на велике здивування

123


уніятів і латинян, що вже 25 років не бачили тут православної архиєрейської служби. Почав архиєпископ Мелетій ставити священиків і дияконів не тільки для Полоцької єпархії, але й для Ві-ленської, що, як митрополича, була тепер під владою митропо-лита-уніята. В зв'язку з цією діяльністю владики Мелетія, поширились чутки, що православні перемогли на сеймі, а унія має бути скасована. Одночасно розсилав архиєпископ Мелетій вогненні послання та писав твори на захист православної віри. Уніят-ські ж владики, митроп. Йосиф Рутський з Вільни та Йосафат Кунцевич з Полоцька, були відсутні, поїхали на сейм до Варшави пильнувати, щоб, у зв'язку з відновленням православної ієрархії патріярхом Феофаном, не прийшло на сеймі до якої кривди для унії.

Як тільки повернулись уніятські владики з Варшави, вони донесли Сигизмунду III про чинності архиєпископа Мелетія, і православні у Вільні почали очікувати для себе різних репресій. До того ж братія Св.-Духовського Віденського братського манасти-ря вибрала своїм архимандритом владику Мелетія Смотрицького (на місце спочилого архим. Леонтія Карповича). Мелетій Смо-трицький продовжував енергійну діяльність, маючи запеклих ворогів в архиєпископі Кунцевичі й митрополиті Рутськім. Про боротьбу в цей час Мелетія Смотрицького на полі полеміки, в якій брав участь і митр. Рутський, розповіджено вже нами в іншому місці. Криваві переслідування православних після вбивства у Вітебську в листопаді 1623 р. уніятського полоцького архиєпископа Йосафата Кунцевича, коли митр. Рутський викликав архиєпископа Мелетія, як морального винуватця цієї трагедії на тлі релігійної нетерпимости, вплинули на Мелетія Смотрицького пригнічуюче, хоч ,,ці обвинувачування мали хіба тільки ту підставу, що Смотрицький займав у тих самих єпархіях і таку саму гідність в Православній Церкві, що Кунцевич в Уніятській, і мав обов'язок дбати про повірену йому паству" (М. Возняк. Ор. сії. Т. II, стор. 263-4).

Архиєпископ Мелетій по цих подіях залишає на початку 1624 року Вільну і відправляється в подоріж на православний схід під турками. Подорожував він в рр. 1624-25. З півроку пробув в різних місцях Палестини, звідкіля вернувся до Царгороду, а на початку 1626 р. був уже в Києві. До Св.-Духівського манастиря у Вільні й до своєї Полоцької архиєпископії владика Мелетій Смотрицький вже не поїхав, а помістився спочатку в Межигірському манастирі під Києвом. В кінці того ж 1626 р. розпочав він заходи перед магнатами Заславськими — батьком Янушем, що був волинським воєводоюі, і сином Олександром, що володів Дерман-ським манастирем — про презентацію йому того манастиря. За-славські запитали про це ради уніятського митрополита Рутсько-го, який подав думку, щоб тільки тоді дати Дерманський мана-стир Смотрицькому, як він прийме унію. Мелетій Смотрицький, який і перед цим своїм зверненням до Заславських був вже на-

124


строєний проунійно, погодився й дав зобов'язання перейти на унію, обумовивши тільки наразі тайну свого переходу. На унію Мелетій Смотрицький перейшов в липні 1627 р. Про унійну акцію архиєпископа Полоцького Мелетія Смотрицького, коли він живе в Дерманському манастирі на Волині, розповімо в іншому розділі. Тут лише зазначимо: ця його акція в рр. 1627-29 сполучена у внутрішньому житті Української Православної Церкви XVII в. з т. зв. „унійними соборами".

Залишена владикою Смотрицьким полоцько-вітебсько-мсти-славська єпархія не мала православного владики до часу легалізації православної ієрархії згідно з „Пунктами заспокоєння" 1632 року. Цими „Пунктами" православним на Білорусі була признана частина б. православної Полоцької єпархії, названа Мстиславською єпархією, єпископ якої мав би іменуватися Оршанським і Моги-левським з катедрою в Могилеві, проте він далі частіше називається у істориків „Мстиславським", а пізніше просто „Білоруським єпископом" (XVIII в.). Катедру Мстиславську, на підставі „Пунктів заспокоєння" 1632 р., заняв з впборів у листопаді 1632 р., під час елекційного сейму, єпископ Йосиф Бобриковим, з намісників Віденського Св.-Духівського манастиря. Йосиф Бо-брикович керував Мстислвською єпархією недовго, а після його смерти (9 квітня 1635 р.) на цю катедру був обраний Сильвестр Косів. Він був єпископом мстиславським, оршанським і могилев-ським впродовж 12 років, до обрання його в 1647 році на катедру Київського митрополита.

Після Сильвестра Косова був вибраний на мстиславську катедру архимандрит Йосиф Кононович-Горбацький, четвертий ректор Київо-Могилянської колегії, вчений богослов, що був одним з трьох делегатів від нашої Церкви на великий помісний собор в Яссах (Модавія) р. 1642-43, на якому розглядалося „Православне ісповідання віри", приняте на Київському соборі 1640 р. Єпископ Йосиф Горбацький помер в першій чверті р. 1653.

Після його смерти катедра Мстиславської єпархії залишалась вакантною, і єпархія управлялась намісниками, коли р. 1654 розпочалась війна Москви з Польщею, і Білорусія була під осінь того ж року занята Москвою. Грамотою московського царя з дня 15 вересня 1654 р. Мстиславо-Могилевська єпархія була підпорядкована Московському патріярху; теж саме сталось і з Полоцькою єпархією (в руках уніятів), коли Полоцьк був взятий московським військом. Патріярх Нікон призначив намісників для управління білоруськими єпархіями, а в березні 1657 р. намісника, ігумена вітебського св. Марка манастиря, Каліста висвятив в єпископа полоцького, доручивши йому й управління Могилевом. Весною 1661 р., коли патріярх Нікон не керував уже патріярхією, на вакантну катедру єпископа мстиславського, оршанського і мо-гилевського висвячено було протопопа Максима (в чернецтві Ме-фодія) Филимоновича з Ніжина на Чернігівщині. Ця хиротонія була довершена в зв'язку з церковно-політичними комбінаціями

І                                                                                                                                              125


московської влади, про які докладніше буде мова в розділі про підпорядкування Київської митрополії Московській патріярхії.

Київський митрополит Діонисій Балабан, через три місяці після неправної висвяти Мефодія Филимоновича на катедру, підлеглу Київській митрополії, настановив 4 серпня 1661 р. на ту ж Мстиславську катедру Віденського архимандрита йосифа Нелю-брвича-Тукальського. Єпископ Мстиславський Иосиф Тукальський дістав на цю катедру привілей від короля Яна Казимира, бо область єпархії Мстиславської була тоді спірною між Польщею і Москвою. Згідно ж з Андрусівським договором 1667 р., Москва повернула Білорусь Польщі. Єпископ Йосиф Тукальський затримував за собою Мстиславську катедру й після обрання його Київським митрополитом (одночасно з обранням на митрополита і Антонія Винницького). Після звільнення з Марієнбурзької фортеці він в р. 1666 оселився спочатку в свому єпархіяльному місті Могилеві, де перебув зиму, а потім переїхав до гетьмана Дорошенка в Чигирин (К. Харлампович. Ор. сії., стор. 204).

Наступником йосифа Нелюбовича-Тукальського на катедрі єпископа Мстиславського чи Білоруського був єпископ Феодосій Василевич, перед тим архимандрит Слуцького манастиря і намісник митрополичої єпархії, розкиненої в Литві й на Білорусі. Єпископ Феодосій Василевич, і на становищі Слуцького архимандрита і ставши єпископом Мстиславським, був ревним борцем за православіє; в політичних поглядах був однодумцем з митрополитами Діонисієм Балабаном та Йосифом Тукальським. Митрополит Діонисій, коли залишив Київ в 1658 р., проживав спочатку в Слуцькому манастирі, в архимандрита Феодосія. Кандидатуру на митрополита Мстиславського єпископа Йосифа Тукальського піддержував на соборі в Корсуні, супроти єпископату і гетьмана Тетері, теж архимандрит Феодосій Василевич. Відомо, що в рр. 1677-79 єпископ Феодосій мав у своїй Білоруській єпархії, як проповідника, ієромонаха Димитрія Туптало, будучого знаменитого святителя Ростовського, якого відпустив тоді до Феодосія архи-єпископ Лазар Баранович. Мстиславська, чи Білоруська, єпархія залишилась, як відомо, в межах Польщі в складі Київської митрополії, згідно з п. 9 Вічного договору між Москвою й Польщею 1686 року.

З єпархій, які в XVII в. входили в склад Української Православної Церкви (Київської митрополії), залишається ще Чернігівська єпархія, прадавня українська єпархія (з кінця X віку), область якої на початку XVI в. відійшла, в наслідок війни, до Московщини, а в р. 1618 по Деулинському миру повернена була Москвою Польщі. Ми вже згадували, що титул архиєпископа Смоленського і Чернігівського наданий був митр. Іовом Ісайї Копин-ському. Ісайя Копинський, коли сам був обраний на митрополита, висвятив на Чернігівську катедру ігумена Зосиму Прокоповича. Єпископ Чернігівський Зосима Прокопович був і намісником Ки-Їво-Михайлівського манастиря, настоятелем якого був митропо-

126


лит Ісайя Копинський. Коли ж останній змушений був, по вступ-ленні на катедру нового митрополита Петра Могили, залишити той манастир, еп. Зосима переселився до Київо-Печерської лаври, де став „блюстителем Київських печер", проте все вважався й писався надалі єпископом Чернігівським: і за часів митрополита Петра Могили і за митрополита Сильвестра Косова. До нього, як до єпископа, звертався й московський цар, щоб Зосима „послужив йому присилкою учених київських мужів" (митрополит Силь-вестр був тоді у Варшаві на сеймі). Є дані, що єп. Зосима був слабого здоровя, не почував себе на силах керувати єпархією і проживав у Києві якби „на покої", в молитовних подвигах.

8 березня 1657 р. був висвячений на єпископа Чернігівського, сочавським митополитом Гедеоном в Яссах, архимандрит Лазар Баранович, ректор Київо-Братської колегії, будучи обраним на Чернігівську катедру „мирною і добровольною радою духовного й мирського чину". Єпископська хиротонія Лазаря Барано-вича в Яссах пояснюється тим, що митрополит Сильвестр був хворий. Щоб уникнути звернення за висвятою до сусідньої Москви, звернулись до митрополита Гедеона, який був в тій самій юрисдикції Царгородського патріярха, що й Київський митрополит.

Архиєпископ (від 1666 р.) Чернігівський і Новгородсіверський Лазар Баранович був вихованцем Київо-Могилянської колегії, після скінчення якої був посланий до заграничних вищих шкіл. В 1642 році стає він професором в Київській колегії, потім ректором колегії в Гощі на Волині і далі ректором, після Інокентія Гізеля, Київської колегії. Митрополит Сильвестр, напередодні своєї кончини, дав 12 квітня 1657 р. від себе грамоту благословенну Лазареві Барановичу на Чернігівську катедру. Після смерти митрополита Сильвестра Косова (13 квітня 1657 р.) Лазар Баранович залишився одиноким єпископом Української Православної Церкви на Лівобережній Україні, — тому, хоч тільки місяць перед тим він був висвячений в єпископи, Богдан Хмельницький доручив йому часове блюстительство Київської митрополії. Так відразу єпископ Лазар Баранович був поставлений в осередку церковно-адміністративного життя й поза своєю Чернігівською єпархією. На становищі блюстителя Київської митрополії не раз і в дальших часах цієї бурхливої доби в історії українського народу і його Церкви, як і на катедрі, впродовж 36 років, владики Чернігівського на Лівобережній Україні, — архиєпископ Лазар Баранович відо-гравав видну ролю не тільки в церковному, але і в політичному житті українського народу. Зокрема цей впливовий ієрарх, хоч вів дволичну політику між Москвою і Польщею, немало врешті прислужився Москві в історії підпорядкування нею Московському патріярхові Київської митрполії, який факт мав немаловажне значення і в політичному відношенні. Про це буде мова пізніше; тут же відмітимо, що Лазар Баранович, як єпископ Чернігівський, перший з українських ієрархів звернувся на початку 1660 р. до московської влади з просьбою видати йому грамоту на Чернігів-127


ську єпископію. І робив він це тоді, коли митрополит Діонисій Балабан, після обрання його на Київського митрополита, „не бив чолом московському государю і патріярху" в 1658 р. і не просив у них затвердження. Очевидно, що крок владики Чернігівського в Москві дуже подобався, і грамота з підтвердженням його на Чернігівській катедрі (після трьох літ перебування на ній) була дана Лазарю Барановичу 28 лютого 1660 р. А даючи цю грамоту, додали в ній Чернігівському єпископові, щоб він „всякого добра великому государю бажав і у всьому його накази виконував" (Митр. Макарій. Ор. сії., т. XII, стор. 155).

Діяльність архиепископа Лазаря Барановича, як єпархіяль-ного архиєрея на Чернігівській катедрі, найстарішій на Україні-Русі після Київської, була остільки широкою, пройнятою любов'ю до Східньої Православної Церкви, що нам трудно вказати на цій катедрі до нього, за близько 700-літнє її існування, архипа-стиря стільки ж видатного і заслуженого. Без сумніву, що в другій половині XVII в. Лазар Баранович по своїй церковній діяльності був найвидатнішим українським ієрархом. Св. Димитрій Ростовський назвав Лазаря Барановича „великим стовпом церковним". Чернігівська єпархія не знала, можна сказати, унії. Лазар Баранович писав полемічні твори проти католиків, дбав про церковну проповідь і сам проповідував та видавав збірки проповідей; мав друкарні в Чернігові і Новгородсіверську; робив заходи щодо відкриття Чернігівської колегії, що й здійснилось скоро при його наступниках.

Добрим покажчиком широкої праці й значення Лазаря Барановича в тодішньому культурно-духовому житті, зосередженому в Українській Православній Церкві, являється тісний зв'язок Чернігівського владики з цілим рядом визначних в ті часи постатей церковних діячів, між ними й канонізованими пізніше за своє праведне життя українськими святими. В житті святителя Феодосія, архиєпископа Чернігівського, (наступник на катедрі архиєп. Лазаря Барановича), св. Димитрія, митрополита Ростовського, св. Іоана (Максимовича), митрополита Тобольського (на Чернігівській катедрі був після архиєп. Феодосія), преподобного Макарія Каневського, — скрізь виступає Лазар Баранович то як учитель, то як опікун і духовний батько. З людей великої богословської вчености під опікою Лазаря Барановича були Іоаникій Голятов-ський, Адам Зерников; в близьких стосунках був Лазар Баранович з Печерським архимандритом Інокентієм Гізелем. Помер архи-єпископ Лазар Баранович 3 вересня 1693 р.

3.   Духовенство.   Турботи   про   піднесення   його   морального й

освітнього  рівня.

Ми вже вказували на початку цього розділу на ту дезорганізацію у внутрішньому житті нашої Церкви, яка мусіла наступити, коли Церква залишилась, з переходом на унію шости з восьми її ієрархів, майже без єпископів і позбавлена бул центрально-

128


го ієрархічного проводу. Такий стан впродовж чверті віку, аж до відновлення православної ієрархії в кінці 1620 р., мусів бо-лісно відбитися на обслузі Церквою своїх вірних належним і в потрібній клькості пастирством. Склад духовенства був дуже й дуже далекий від ідеального. Ми вже згадували про те, що кадри духовенства занечищались в ті часи висвячуваннями, без провір-ки гідности кандидата до священства, заїзжими й мандрівними по Україні єпископами зі Сходу, між якими були не виключені й єпископи самозванці. Зустрічались „попи наречені", що „дерзали" священодіяти, не будучи ще рукположеними; були висвяти не до певної церкви чи парафії, а „де Бог престол йому відкриє"; мандрували також і такі священики, які, не маючи над собою церковної влади, шукали по панських маєтках кращої для себе парафії. В творі Касіяна Саковича, ренегата православія, а потім і унії, — „Перспектива" (з р. 1642), написанім коли Сако-вич перейшов вже на латинство, змальовано надзвичайно сумний стан духовенства православного (уніятського ще гірше). Коли навіть половину написаного в ,.Перспективі" про православне духовенство віднести на долю наклепів, перебільшень та безпідставних узагальнень пристрасного автора „Перспективи", то й тоді залишиться немало того, що потрібувало дуже поважного задуму, як лихові зарадити. До того ж Сакович, коли зображав „ма-лоосвічених попів", які думають більше всього про свої прибутки та вираховують, чи в парафії „не помре хто скоро, чи не родиться, або не заслабне, або чи не жениться хто", — то для зображення цього стану духовенства брав матеріяли з життя сучасного, тобто при митрополиті Петрі Могилі, який вважав необхідним видати супроти „Перспективи" обширну працю під наголовком: „Літос, альбо Камінь з метавки правди св. Православної Церкви Руської на розбиття фальшивотемної Перспективи, альбо краще пашквілю од Касіяна Саковича"... (Архив Юго-За-падной Россіи. Т. IX, ч. 1. Лифос, полемическое сочиненіє, вишед-шее из Кіево-Печерской типографіи в 1644 г. Кіев. Вступ, ст. проф. С. Голубева, стор. 1-147).

Відновлена р.1620 православна ієрархія була свідома того зла, яке спричинене було Церкві безвладністю в ній, особливо ж по парафіях патронатських, при відсутності впродовж так довгого часу митрополичої і єпархіяльної влади. Впорядкувати Церкву в церковно-адміністративному відношенні, піднести стан її духовенства було справою найважливішою і невідкладною. Тому ми бачимо, що Київський собор 1621 р., відомий під назвою „Совіто-вання про благочестя", найбільшу увагу присвятив питанням пастирства в Церкві, так що його можна б назвати ще пастороло-гічним собором. Собор цей виявив глибоке розуміння ідеології православного пастирства (докладніше про це буде в розділі про собори XVII в.), приняв і ряд постанов практичного характеру, що торкались підготовки достойних кандидатів священства та поведінки священика, що була б прикладом для пастви.

9                                                                                                                                                                                                                       129


Одначе ієрархія 1620 р. не могла багато зробити для уздо-ровлення духовного стану в Церкві і піднесення його рівня. Основною причиною того треба признати, без сумніву, нелеґалізоване положення, в якому весь час перебували новопоставлені ієрархи. Коли вони універсалами королівської влади проголошені були державними зрадниками і зносини з ними заборонялись, коли вони в більшості, як ми бачили, не могли дістатись навіть до своїх єпархій, а перебували далеко від них, під охороною козацтва, утримувані переважно Печерською Лаврою (єп. Луцький Ісаакій Борискович, єп. Холмський Паїсій Іполитович, єп. Пінський Авра-ам), то трудно було очікувати направи в стані духовенства тих єпархій. Митрополит Іов Борецький, архиєпископ, а потім теж, коротко, митрополит Ісайя Копинський і архиєпископ Мелетій Смотрицький (до переходу на унію), як далеко активніші по своїй вдачі, змогли більше зробити в напрямку виконання стремлінь нового єпископату до підвищення ролі пастирства в церковному житті. Однак і зусилля їхні також напотикались на нелегальне положення ієрархії 1620 р. та на звичаї в церковно-побутовому житті щодо призначення, суду, покарання, усунення духовних осіб без всяких зносин з єпископом, які звичаї закоренились в час безієрархічности в Українській Церкві.

Не маючи змоги відбувати візитації по місцях, митрополити Іов Борецький і Ісайя Копинський вступали в зносини з духовенством і паствою через грамоти, послання. Так, Іов Борецький в грамоті, виданій після відновлення православної ієрархії, кликав у важливіших духовних потребах звертатися тепер до міста Києва, до свого власного митрополита. Він писав: „Знаючи кож-дий о своїм власнім святителі, до богоспасаємого міста Києва, второго руського Єрусалима, принаймній в духовних пильних, коли трапляються, потребах... аби ся не лінили приходити і присилати". Від митрополита Ісайї залишилась грамота до парафіяльних священиків, в якій подаються примітивні, можна сказати, правила церковної практики, недотримувані одначе, коли митрополит їх пригадував, тодішнім духовенством. „Кожний священик, — говорилось тут, — повинен мати свого духовника та сповідатися перед ним найчастіше. Ніхто не має права переходити з однієї парафії до другої без відома свого єпископа і не повинен для того підкупати властей. Ніхто в своїх духовних справах не повинен звертатися до суду світського, а має знати свого митрополита. Священик не може втручатися в чужу парафію. Священикові забороняється ходити до корчми під відповідальністю перед митрополитом. Священик повинен розпитувати свідків про тих, що вступають в шлюб, чи не повінчані вони з ким раніше та чи не рідня вони між собою. До слабих треба ходити безого-ворочно, а не посилати дяків, і за причастя св. тайн не торгуватися. Де не посвячена церква, старатися, щоб була посвячена, — інакше буде запечатана. У вівтарі має бути антимінс від православного митрополита, також чаша, дискос, лжиця та все інше,

130


що потрібне для богослуження. Засуджених світським судом на смерть треба сповідати і причащати, але просити суд, щоб не карав їх того самого дня. Тяжко хворих, які перед смертю не можуть говорити і сповідатися, але бажають св. тайн Христових, конче потрібно причащати" (Проф. О. Лотоцький. Українські джерела церковного права. Варшава. 1931, стор. 154-5).

Свідоцтвом дбалости новопоставленої ієрархії про піднесення духовного рівня пастирства може бути й той факт, що в 20-их роках XVII в. послідувало три видання „Номоканону": р. 1620 в Києві надруковано „Номоканон или Законнеє Правило", з передмовою' ієромонаха Памви Беринди; р. 1624 друкується друге видання Номоканону в Печерській друкарні, під редакцією і з передмовою ієромонаха Захарії Копистенського; р. 1629 появляється третє видання Номоканону, з передмовою тодішнього архиман-дрита Києво-Печерської Лаври Петра Могили. Три видання „Номоканону" за десять років (а р. 1646 вийшов цей твір і четвертим виданням, у Львові) говорять про дійсну й широку потребу в цьому „Номоканоні" нашого тодішнього духовенства. Цей „Номоканон, або Законнеє Правило", не був номоканоном у розумінні збірки канонів Вселенської Православної Церкви (з поясненнями їх) і законів у відношенні до Церкви візантійських імператорів. Такий „Номоканон", як в своїм часі було про це нами сказано, дістав з Болгарії Київський митрополит Кирил III (р. 1262), і він ліг в основу наших „Кормчих". „Кормча" (від „керма" на кораблі) книга була збірником церковного (канонічний кодекс Православної Церкви) і світського у ділах Церкви законодавства. До українських „Кормчих" ступнево входили, при списуванні їх, і пам'ятки місцевого (національного) церковного права. Назва „Кормча книга" замінила грецьку назву „Номоканон" для збірників церковних канонів і державних у справах Церкви законів.

„Номоканоном" же, або „Законним Правилом", про кілька-кратне друковане видання якого для потреб духовенства в XVII в. сказано вище, названо було видавцями спеціяльний збірник правил, що належать найбільше до тайни сповіді. Це свого роду підручник для духовників при сповіді та для призначення ними покути на сповідників. Цей духовницький підручник походив з грецького Сходу; уложили його, на підставі правил апостольських, соборних, свв. отців, синодальних постанов патріярхів, манастир-ських уставів, уривків з требника та типікона і т. д., найправдо-подібніше, ченці на св. Афоні; там же і перекладено було його на мову словянську. В названих виданнях київських „Номоканон" поділяється на дві частини. Перша говорить про те, „яким по-добає бути духовникові", і містить чин сповіді та науку про спосіб призначати покуту, зважаючи на обставини гріха та внутрішній настрій та добру волю сповідника. Друга частина містить самі правила (числом 228). Порушення духовником тайни сповіді цей покутний „Номоканон" зве „предательством Юдиному подібним". Не можна не зауважити, що широке розповсюдження по-

131


кутного „Номоканона" в Україні XVII віку свідчить про певну церковну практику в житті наших предків, про велике значення в їхньому релігійному житті церковної покути, таїнств сповіді і св. причастя. Назустріч цій практиці йшла відновлена ієрархія, подаючи в „Номоканоні" все потрібне для священицької практики і зводячи її до певного порядку в цю добу розстрою життя Церкви.

Без всякого сумніву, православна ієрархія, яка повстала на підставі „Пунктів заспокоєння" 1632 р., очолена митрополитом Петром Могилою, мала куди більше можливостей до усунення не-порядків в церковному житті, зокрема щодо оздоровлення духовного стану, піднесення морального й освітнього рівня духовенства. Ці можливості давало легальне положення цієї ієрархії в державі, що мало велике значення й для боротьби її з непослухом в духовенстві; очолення ж ієрархії особою Петра Могили, людини знатного походження, з великими політичними зв'язками, людини великого розуму, високої освіти й твердого характеру, було запорукою успіху в міроприємствах, повзятих для усунення неладу в Церкві. До того треба додати, що 12 літ від відновлення православної ієрархії в 1620 р., хоч вона й не була легалізована, не пройшли дурно. Церква вже не була в такому стані, як перед 1620 роком; вона в боротьбі постійній за ці 12 років досить скріпилась, збільшила на верхах свої наукові й моральні сили, з чого теж могла тепер скористати ієрархія з 1632 року. Затримаємось на тім, що зроблено було в часах митрополита Петра Могили для усунення недостатків в духовенстві.

Ми вже коротко згадували, як рішучо виступив митрополит Петро Могила проти відступлень від канонів Церкви при поставленнях на ступені священства. Той непорядок, зза якого був усунений з митрополичої катедри в р. 1589 митр. Онисифор Дівочка, як двоєженець, глибоко, видно, закоренився, коли й тепер, через 45 років, в тяжку до того ж добу церковно-православного життя, перемишляни були вибрали на катедру єпископа Перемись-кого шляхтича Івана Попеля, який був двоєженцем, а король Во-лодислав IV 18 березня 1633 року видав йому привілей на цю єпископію. Петро Могила, по дорозі з Варшави до Львова, в тому ж березні, перевів, знаючи, що Попель двоєженець, соборні вибори на Перемиську катедру другого кандидата, Луцького писаря Семена Гулевича-Воютинського. Король Гулевичеві не давав привілею. Перемиська шляхта стояла за Попеля; виникла боротьба. Звернулись до патріярха Царгородського, від якого дістали грамоту митрополитові Могилі, щоб митрополит посвятив Попеля. Тоді митрополит видав грамоту проти Попеля, який, іменуючи себе вже єпископом Перемиським і Самборським, скликував на 24 червня 1634 р. єпархіяльний собор. В тій грамоті Петро Могила, під загрозою прокляття, забороняв Перемиській пастві признавати Попеля і допомагати йому; митрополит рішуче відмовився висвятити Попеля і змусив його до зречення від незаконно присвоєного іменування. Становчість митрополита Петра Мо-

132


гили в прикладі з Попелем мала велике значення для шляхтичів-двоєженців, щоб на майбутнє не домагались ієрархічних становищ (С. Голубев. Кіевскій мптрополит Петр Могила й его сподвижники, т. II. Київ. 1898, стор. 477).

Рівно ж рішучу боротьбу повів митрополит Петро Могила з закоренілим звичаєм порушення канонів Церкви про шлюбний стан духовенства. Протопопам було наказано пильнувати, щоб в їхніх протопопіях не було священиків двоєженців і троєженців. До присяги, яку давав єпископ при його хиротонії, додано було про обов'язок єпископа не тільки не рукополагати двоєженців, але й перш рукоположених священиків і дияконів двоєженців позбавляти духовного сану. Заслуговує уваги, що при рішучій боротьбі з цими переступствами канонів Петро Могила разом з тим опікувався матеріяльним забезпеченням позбавлюваних сану та їх родин. Вже у Львові, після своєї висвяти, митрополит, довідавшись, що священик Немирова (Галицького) о. Ілія, як померла йому жінка, вступив у другий шлюб, — наказав з єпископами, що були при ньому, та клиросом, щоб Ілія залишив священство, а парафіянам, щоб відсторонились від Ілії, одначе щоб і не зо-бідили його з матеріяльного боку. В дальнішому, коли священи-ки-двоєженці, обтяжені родинами, „плачливе" просили митрополита дозволити їм залишатися до „певного часу" на парафіях, то Петро Могила знайшов такий вихід: дозволяв залишатися на „певний час" і користати з церковно-парафіяльного утримання, але з тим, що такі суспендовані не сміли самі відправляти бого-служень, а підшукували собі „вікарія", який по висвяченні й свя-щенодіяв в парафії.

Зусиллями митрополита Петра Могили і єпархіяльних в його часи єпископів, двоєженство в духовенстві і взагалі порушення канонів при поставленні духовних осіб було вирвано майже з корінням. В „Літосі" є відповідь Саковичу, що „унія розмножила це свавільство (висвяту двоєженців), але коли маємо тепер своїх архипастирів ,то це вже минуле і знищене, особливо в митрополичій єпархії" (С. Голубев. Ор. сії., стор. 516).

В „Інструкції" протопопам вказано було, як їх прямий обов'язок, нагляд над моральністю духовенства і належним виконанням ними священицьких „повинностей". Заповідалось дивитись, щоб „жаден двоєженець, вдовоженець, збойца, звадца, нечистий, блудний, п'яниця, гандлювник, лихвяр, збитечник, Письма Божого неіскусний та в ньому не вправляється, в рік 12 разів не сповідається, — жодною мірою такий щоб не знайдовався і терплений не був" (С. Голубев. Ор. сії., стор. 484-85).

Вступивши на митрополію, Петро Могила негайно скликав грамотою духовенство своєї митрополичої єпархії на єпархіяльний пастирський собор, які собори відбувались потім щорічно. За прикладом і впливом митрополита, такі собори почали відбуватися часто і по других єпархіях, так що доба митрополита Петра Могили вважається у істориків „часом найбільшого оживлення

133


епархіяльного життя, а разом і єпархіяльних соборів" (О. Ло-тоцький. Ор. сії., стор. 103). Предметом їх, як і в глибоку старовину української церковности, було переважно безпосереднє спіль-нування архипастиря з священиками, в час якого подавалось священикам науку пастирологічного змісту та розв'язувались питання церковно-канонічної практики. В перших роках була докладна перевірка ставлених грамот, а в разі відсутности грамоти, — було пильне дослідження щодо канонічної висвяти і здатно-сти священика. Так приводились до порядку кадри священства після відсутности й ослаблення, по унії 1596 р., церковно-ієрархічної влади в Православній Церкві.

Пам'яткою науки до священиків на єпархіяльному соборі тих часів залишилась наука єпископа Мстиславського, Оршанського і Могилевського Сильвестра Косова: „Дидаскалія, албо наука, ко-торая первєй з уст священикам подавана о седми сакраментах, албо таїнствах на Синоді Помісному в богоспасаємому граді Мо-гилеві Р. Б. 1637." Видрукована для поширення в Мстиславській єпархії, „Дидаскалія" єп. Сильвестра була передрукована р. 1638 Луцьким єпископом Афанасієм Пузиною, який до „Дидаскалії" додав передмову з описом першого в Луцькому замку, в кате-дральній церкві св. Іоана Богослова, єпархіяльного собору і з своєю архипастирською промовою на тім соборі. Р. 1642 подавав „Дидаскалію" на соборі своїм пастирям і Львівський єпископ Арсеній Желиборський.

Ще більше значення, ніж перевірка, нагляд і доривча наука існуючого складу духовенства, мали для уздоровлення і піднесення духовного стану дбання про кращу підготовку кандидатів священства. Свідомість важливости цього питання бачимо у всіх ієрархів нашої Церкви XVII в., освічених ченців по манастирях, церковно-громадських діячів по численних православних братствах. Хоч братські наші школи, побільшені в числі в XVII віці, не були спеціяльно духовними школами для підготовки пастирства, одначе виховавчі методи їх і науковий матеріял дуже сприяли тому, що з тих шкіл виходило немало кандидатів на духовні становища. І недурно говориться, що і Київо-Могилянська колегія була заснована з метою «зняти з Православної Церкви „поно-шеніє", яке походить від невчености духовенства» (С. Голубев. Ор. сії., стор. 481). Докладніше про це маємо сказати в розділі про духовну освіту в XVII в.

Митрополит Петро Могила дбав про те, щоб духовенство давало по школах освіту своїм синам. Однак при неможливості в ті часи мати священиків тільки з закінченою шкільною освітою, робились заходи, щоб і священики з домовою освітою мали кращу підготовку. В тій цілі кандидати на священиків приділялись до манастирів, де вони, перебуваючи на митрополичому утриманні, по півроку, а то й по року підготовлялись до священства. Такого кандидата перед поставленням „іспитували" самі архи-єреї, а нововисвячений повинен був впродовж шости тижнів від-

134


правляти служби у великій соборній церкві, під наглядом окремо для того „від святителя уставленого" священика чи диякона, відповідно до того, священик чи диякон був в практичному навчанні. Відпускаючи на парафію, єпископ наказував новопоста-вленому вчитися ще й далі у „іного священика, добре вміючого священицьке діло, ряд і правило церковне", а на найближчому єпархіяльному соборі єпископ знову міг „іспитувати" його, під небезпекою позбавлення парафії, коли б виявилось, що не вміє свого діла.

Наскільки безкомпромісово й суворо переводилась боротьба з недостойними священиками від часу легалізації ієрархії в 1632 році, свідчить про це чин „ізверженія із священства законопре-ступного і непокірливого священика", який знаходиться в „Чиновниках архиєрейських", писаних за єпископа Мстиславського Сильвестра Косова і в 1650 р., з наказу єпископа Холмського Діо-нисія Балабана. Названий чин, як каже проф. О. Лотоцький, „складає властивість Української Церкви і в друкованих архиєрейських Чиновниках російської доби не містився" (Ор. сії., стор. 64).

Чин цей був такий. Єпископ у всіх архиєрейських шатах та з жезлом в руках сідав у вівтарі перед престолом, де сидів звичайно при посвяченнях в священики чи диякони. Засуджений на „ізверженіе" приводився дияконом перед райські ворота. Засуджений був у всіх священичих шатах, з чашою і дискосом у руках і ставав перед райськими дверима на коліна. Єпископ, сидячи на свому місці, проголошував усім вину засудженого, в силу якої, після суду, за правилами свв. апостолів і свв. богоносних отців, він позбавляється навіки сану священого і відлучається від церковного священодійства, що ми „не тільки словом, але й ділом творим". Після цього єпископ, вставши сам і сказавши встати засудженому, відбірав з рук його чашу і дискос зі словами: „Відіймаю від тебе владу принесення пречистої жертви перед Богом за живих і мертвих, недостойний бо ти виявився приносити її". Далі, здіймаючи з нього ризу, єпитрахиль, поручі, єпископ промовляв кожного разу: „Анаксіос" (недостоїн). Після цього єпископ „розстригав" зо словами: „Сповнилось лице його безчестя, бо ж він не розуміє"; решту волосся остригав диякон при співі стихири: „Днесь Юда оставляє учителя і приймає диявола". .. З розстриженого здіймали потім і побутову священичу одежу (підрясник) та одягали його в мирську. Врешті, з відповідними словами про відлучення даною йому владою недостойно-го цього раба від святого престолу і святого вівтаря Господнього, єпископ жезлом вказує йому відступити від райських воріт (О. Лотоцький. ІЬісІ, стор. 64-65).

Ми не маємо даних, на підставі яких можна б судити, чи цей чин „ізверженія", що робить страхітливе вражіння, довершувався над суспендованим за беззаконства і непокірливість священиками. Існування чину ще не може говорити про його „властивість" для українського церковно-православного життя в XVII в., тим

135


більше, що трудно припустити добровільність підданий себе такому чину, коли до того ж для „непокірливих" був вихід у переході їх на унію, про що й свідчить „Літос": „Ряди уніятсько-го духовенства наповнюються бувшими православними священиками, ченцями, що тікали з православних манастирів та вступали в шлюб" (С. Голубев. Ор. сії., т. II, стор. 519). Цілокупність мі-роприємств у боротьбі з недостатками в духовенстві та для піднесення морального й освітнього рівня його в часах митрополита Петра Могили, принявши ще під увагу, що застаріли хвороби не так легко лікувати, мала, без сумніву, великі успіхи, в чому переконуємось з праці духовенства в різних ділянках церковно-національного життя, про яку буде мова далі.

4.   Впорядкування церковно-адміністративного устрою й

управління.

В рр. 1596-1620, коли Українсько-Білоруська Православна Церква в Польщі залишилась з двома, а потім тільки й з одним єпископом; коли, з другого боку, тягар боротьби за права Православної Церкви ліг на мирський елемент її, — було цілком натурально, що за ці роки роля мирського елементу в управлінні церковному на місцях зросла надзвичано. Братства, як церковно-громадські організації, що вже і в останніх десятиліттях XVI віку близько ставали до питань церковної адміністрації з причини упадку морального авторитету тодішньої церковної ієрархії, — тепер, при відсутності зовсім майже ієрархії, заступили її в керуванні церковними справами, що вело до підпорядкування духовних осіб владі осіб світських. Силою історичних обставин, викликаних впровадженням унії, братчики не тільки вибірали, коли було з кого вибірати, згідно з виборчими українськими традиціями, але й судили, карали, усували духовних осіб без всяких зносин з єпископом. Бо ж його й не було, як знаємо, спочатку після унії в 6-ох, а потім і в 7-ох єпархіях. До єпископа Львівського, який був єдиний увесь час, посилали на посвячення нових ставлеників з других єпархій, і цим властиво обмежувались зносини з єпископом. Не з якої засади, а в силу життьової необхідно-сти церковно-православна соборність вироджувалась, таким чином, в народоправство в Церкві, до якого, одначе, люди призвичаювались.

Отже, коли р. 1620 відновлена була православна ієрархія, то хоч в більшості своїй вона мала, без сумніву, правдиву соборни-цьку ідеологію, одначе їй прийшлось напіткнутися на факти перебільшення світським елементом, в напрямку народоправства, своєї участи в ділах Церкви, узагальнюючи які факти, вороги Української Православної Церкви виводили, що в ній „поп сіе-Ш5 рориіит, зесі рориіиз сіегит ге^іі" (Сакович). Звідсіля виникли стремління ієрархії 1620 р. обмежити автономію братств, з якою ціллю, між іншим, архиєпископ Полоцький Мелетій Смо-трицький подорожував навіть на Схід до патріярхів. Але тому

136


що ця справа боротьби з братствами пов'язана була Смотрицьким з унійними його планами (про це буде мова в слідуючому розділі), то вона відразу засуджена була на невдачу і викликала незадоволення, а навіть часове недовір'я до нового ієрархічного проводу.

Митрополит Петро Могила, скориставши з досвіду 20-их років, поставив на належний ґрунт справу унормування відносин поміж ієрархічною владою і братствами. Він не домагався скасування ставропігійних прав давніх братств, як їздив за цим на Схід Мелетій Смотрицький. Петро Могила був свідомий того значення, яке мали бртства в обороні православної віри в Польщі, як свідчать про це слова його в листі до єпископа Мстиславського Силь-вестра Косова: „Коли б в братствах не зберігся до нинішнього часу оцей клейнот Ставропігії, то вже давно б апостати з виниклою своєю унією всюди порозвішали хоругви" (С. Голубев. Ор. сії. Т. II, стор. 501). Петро Могила в той же час не дозволяв -принижувати єпископського сану й служіння, бо ж, як в передмові до виданого ним р. 1646 Требника сказано, „архиєреї повинні овци проводити прикладним життям і наукою, а не овци архи-ереїв". Вмішування мирян в чисто ієрархічні духовні чи адміністративні справи зустрічали рішучий спротив митрополита, який мав у своїх руках не тільки митрополичу, але й екзаршу владу в Київській митрополії.

Царгородський патріярх Кирил Лукарис, який особисто знав Петра Могилу, дав йому звання патріяршого екзарха з широкими повновластями, згідно з якими, ,,коли б навіть у самого па-тріярха хто-будь випрохав грамоти без його, митрополита, відома, то такі грамоти в Київській митрополії значення мати не будуть" (ІЬісІ, стор. 500). Властиво такі екзарші права митрополита (їх мав і наступник Петра Могили митрополит Сильвестр Ко-сів) нормували тепер й належне відношення до свого первоієрар-ха тих ставропігійних братств, які мали патріярші грамоти, що звільнювали їх від підлеглости місцевій ієрархічній владі і уза-лежнювали від царгородського патріярха. На правах екзарха, ми-троплит не дозволяв таким братствам перевищувати їх компетенцію, а непослух митрополитові, як екзархові, був непослухом і патріярхові. Маємо такі приклади застосовання митрополичої і екзаршої влади Петром Могилою. Р. 1635 помер Мстиславський єпископ йосиф Бобрикович. Братчики Могилівського ставропігійного братства, не звернувшись за благословенням до митрополита, вибрали „старшим" о. Варлаама Половка і самі ж наділили його саном архимандрита. Митрополит вислав до Братства суворе послання, в якому наказував ,щоб без відома його, митрополита, не сміли вибірати й становити в братстві своїм „старшого". І Могилівське братство митрополита послухало. Львівські братчики видалили самі о. Йосифа Кириловича, ігумена Онуфрієв-ського манастиря, поставленого на ігумена митрополитом, а призначили на ігумена о. Петронія. Петро Могила зареагував на та-

137


ке поступовання належним посланням, і найстарше ставропігійне братство Львівське підпорядкувалось і повернуло ігумена Ки-риловича. З іншими видними братствами, як Віленське, Київське, Луцьке, теж ставропігійними, конфліктів не було, і можна сказати ,що від часів митрополита Петра Могили прийшли до канонічної норми взаємовідносини поміж ієрархічною владою і ставропігійними братствами в їх соборній співпраці. В організації церковно-адміністративного управління наступили після легалізації ієрархії 1632 р., очоленої митрополитом Петром Могилою, де-які зміни, так що в ці часи вона представлялась так.

Ближчим начальством білого духовенства були, як і раніше, протопопи, які вибірались з достойніших священиків і мали, за інструкцією, ті обов'язки, що пізніші „благочинні". Крім нагляду над життям і виконанням обов'язків священослужителів, про 'що ми вже говорили, протопопи відали зборами „рокових повин-ностей" , чи данини, в користь митрополита і єпархіяльних єпископів. Протопопи об'їздили свої протопопи, які по просторах були досить великі, контролюючи порядок в святинях, — оглядали по церквах св. антімінси, запасні дари і т. д. Від протопопів вимагалось найперше бути прикладом для духовенства: сповідь 12-кратна на рік, безумовна присутність на єпархіяльних соборах суворо обов'язували протопопів.

Над протопопами були візітатори з учених ченців, які кори-стали з довір'я митрополита; таким візітаторам приділялось декілька протопопій, або деканатів, в середньому до 5 протопопій, які вони й мали візітувати.

Над візітаторами, як і над всім духовенством, в митрополичій розкиненій єпархії особливо, мали владу намісники митрополита, які були постійними і тимчасовими. Постійних митрополичих намісників було два: один для Литви, другий для земель „Корони". Тимчасові намісники призначались в потребі в наслідок певних обставин, як, напр., були такі намісники в Перемиській єпархії, коли тягнулись там справи з Попелем, а потім інфамії єпископа Сильвестра Гулевича, і єпархія та не мала чинного православного владики. Намісники митрополита, маючи владу, як представинки митрополита, над усім духовенством, мали під своїм доглядом і духовенство чорне по манастирях. Намісники ж провадили від імени митрополита судові справи Церкви в світських судах, пильнували охорони прав Церкви в державних установах. Звичайно намісники митрополичі одержували, як духовні „бенефіції", в безпосереднє своє управління найкращі манастирі, архи-мандритами яких вони й були. Так, намісник в часах Петра Могили для Литви, архимандрит Самуїл Шицик-Залєський був спочатку архимандритом Віденського Св-Духівського манастиря, а потім мав архимандрію Слуцьку. Другий намісник Петра Могили, для земель Корони, архимандрит Леонтій Шицик-Залєський мав Луцький Чеснохресний манастир.

138


Для єпархіяльного управління залишались при єпархіяльних катедрах соборні клироси. Новою установою була заснована митрополитом Петром Могилою в кінці 1634, чи на початку 1635 року, Митрополитанська Консисторія, призначена для переведення слідства і для церковного суду над духовенством, як рівнож і для переведення судових розправ, які виникали поміж самими членами клиру. В замірах митрополита при відкритті названої Консисторії було боротися зо звичаєм скарги на духовенство, чи й між духовенством, керувати до світського суду. „Парафіяни, — писав митрополит, — не мають о жаден виступок самі судити священиків і до власного пана і права світського потягати, тільки до суду нашого митрополитанського, під неблагословенням і клятвою на противно поступаючих" (С. Голубев. Ор. сії., т. II, стор. 499). Членами Консисторії були звичайно вчені ченці з досвідом; становище їх було почесне, нарівні з ректурою в колегіях, і оо. ректори колегії були й членами Консисторії в Києві. В складі Консисторії був „духовний інстиґатор" (прокуратор). Судові рішення Консисторії затверджував митрополит.

Велике значення мали особисті візітації цілого ряду міст в митрополичій і других єпархіях самим митрополитом Петром Могилою. При подорожах на сейми до Варшави, Кракова Петро Могила навіщав по дорозі багато місцевостей. Так, в році 1635, повертаючись з Варшави, митрополит відвідав Вільну, Мінськ, Оршу, Кутеїнський манастир і далі на південь всі міста понад Дніпром. Давно вже не було первоієрарших об'їздів в Київській митрополії, і тому відновлення їх, поява митрополита в містах провінціяль-них мала надзвичайне значення і в боротьбі з унією, і в справі усунення непорядків у внутрішньому житті Церкви. Відновились, з легалізацією в 1632 р. православної ієрархії, візитації і єпископів в їхніх парафіях. Оскільки ці візитації стали небезпечні і для унії, видно з того, що Сильвестру Косову, єпископові Мстислав-ському, заборонено було при об'їздах єпархій показуватися до Полоцька і Вітебська; заборона вийшла від світської влади, бо уніяти підняли крик, що де появляється „схизматицький" єпископ, там повертають з'єдинені до православія (М. Грушевський. Історія України-Руси. Т. VIII, ч. 1, стор. 199).

Найбільше труднощів, при впорядкуванні церковного управління по роках безправносте Православної Церкви та ослаблення в ній ієрархічної влади, мали митрополит і єпископи з правом патронату, цим закоренілим злом, з яким Українська Церква, — треба пригадати, — почала боротися ще на початку XVI віку, на Віденському соборі 1509 р. Про скасування цього права не могло бути й мови. Порушувати в такому напряму це питання означало б виступати проти прерогатив короля, магнатів і шляхти без різниці її віровизнання. І ми знаємо, що вже після смерти митрополита Петра Могили була принята в 1647 р. сеймова конституція, якою підтверджувались права патронів.

139


При такому положенні цього питання, православній ієрархії залишалося тільки старатися, в міру можливосте, про ослаблення цього зла в житті Церкви. Митрополит Петро Могила у відношенні до т. зв. „господарського патронату" (патронату королівського) прямував до того, щоб певні манастирі й церкви видатні, які числились за православними, король надавав особам достойнішим, яких рекомендував королеві митрополит. Що торкається „власницького патронату" (в маєтках магнатів і шляхти), то опіка митроплита скерована була на те, щоб по можливости більше обмежити втручання патронів до справ церковних, зв'язаних з об'єктами патронату. Це легче було переводити, коли патрон був православний. Так, напр., коли Адам Кисіль фундував манастир в Нескиничах на Волині, то в фундушевій записі на той манастир він, під впливом митрополита, вибори ігумена манастиря цілком віддає в руки манастирської братії, з тим, що затверджує вибори митрополит Могила і його наступники; самий же манастир фундатор, означаючи свої права і своїх нащадків до нього, ставить в безпосередню залежність від Київо-Печерської Лаври. Подібний же щодо виборів настоятеля манастиря запис зроблений був фундаторкою Загаєцького св Івана Милостивого манастиря (на Кремянеччині — Волинь) в 1637 р. Іриною Ярмолинською.

У випадках, де власниками церков чи манастирів були непра-вославні, Петро Могила відмовлявся святити недостойних кандидатів, хоч би вони були й „презентовані" власниками об'єктів церковних. Трудніше було боротися з усуненням без суда і слідства священиків, особливо де патрони були фанатичними католиками. Але і в цих випадках митрополит Петро Могила старався ослабити свавільство патрона, хоч належить признати, що це вже залежало від сильної особи митрополита Могили та його авторитету у вищих шляхетських колах.

Треба врешті підкреслити тут той надзвичайної ваги в історії Української Православної Церкви факт, що з відновленням православної ієрархії в 1620 р., як і далі з приверненням правно-го стану ієрархії Церкви згідно з „Пунктами заспокоєння" 1632 року ,столиця України Київ стає, по довгих віках, знову місцем осідку первоієрарха Церкви, Київського митрополита, і осередком церковної адміністрації. Як відомо, з упадком Київської держави, багата і славна столиця Київ, зруйнований татарськими навалами, став за литовських часів звичайним удільно-княжим містом, де правили князі Олельковичі, а потім, в польсько-литовських часах, воєвідським містом. З кінця XIII в. Київ перестав бути резиденцією митрополитів, які, титулуючись Київськими, проживали у Володимрі на Клязьмі, потім в Москві, а після поділу митрополії на Київську і Московську — то у Вільні, то в Ново-грудку. З кінця XVI в., тобто як митр. Михаїл Рогоза перейшов на унію, Київ зовсім залишився без православного ієрарха, який іменувався б Київським, а цей титул захопили уніяти, як і Софійську митрополичу катедру в Києві, хоч і не насмілились уні-

140


ятські митрополити осісти в Києві і організувати там центр свого управління. Ще до відновлення православної ієрархії в 1620 році, в другому десятилітті XVII в., почалося духовно-культурне відродження Києва, коли на чолі Київо-Печерського манастиря став славний архимандрит Єлісєй Плетенецький. Тепер же Київ став і церковно-адміністративним і церковно-культурним осередком Української Православної Церкви, як і катедра митрополича, Київська св Софія, була при митрополиті Петрі Могилі відібрана від уніятів.