Після смерті Патріарха Московського Адріана (15 жовтня 1700 року), в історії Православної Церкви Російської імперії настав новий період. В цьому періоді, відповідно до нового національно-державного розвитку подій в імперії, глибоко змінилися життя і устрій Російської Церкви. Ці зміни перш за все проявилися у введенні незнаної досі форми управління Церквою – Святійшого Синоду.
Загальнодержавні перетворення Петра І не могли не торкнутися питань церковної організації, адже Церква мала надзвичайно великий і різноманітний вплив і значення в державному і суспільному житті Росії, однак реформи не завжди знаходили підтримку. Вищі кола духовенства частіше приєднувалися до реакційної опозиції дворянства стосовно петровських реформ. До того ж, в середовищі вищої церковної ієрархії ще досить глибоко трималися ідеї сильної і незалежної від держави Церкви, ідеї "никонівщини", а незадоволення передового нижчого духовенства проявлялося у численних переходах до старообрядців. Тому, для укріплення нових державних форм, необхідно було не тільки ліквідувати консервативно-опозиційні настрої серед духовенства, але й перетворити Церкву в складову частину урядово-адміністративної системи і, таким чином, зробити з неї надійну опору монархічно-абсолютистської держави [226, с. 233].
У своїй загальноімперській реформаторській діяльності, Петро І висунув на перший план поняття держави та ідею державної служби. Церковна реформа проходила в такому ж дусі. Церква повинна була стати на службу державі. В цьому і полягав сенс відміни патріаршества і створення Святійшого Синоду, як частини загальнодержавного апарату управління [231, с. 32].
Після патріарха Адріана, до встановлення Святійшого Синоду, Церквою керував митрополит Рязанський Стефан Яворський – "Місцеблюститель Вікарій і Екзарх Патріаршого Престолу" [7, арк. 5]. Під час двадцятилітнього місцеблюстительства митрополита Стефана, Петро І обдумував ідею докорінної реформи вищого церковного управління. До цього підштовхувало і те, що митрополит Стефан, залишаючись офіційним панегіристом військових "доблестей" і громадських трудів царя, не був прихильним до реформ, спрямованих на поступове одержавлення Церкви, та все більше схилявся до старомосковської партії [211, с. 23]. Восени 1718 року митрополит Стефан Яворський подав царю прохання, в якому скаржився на велику обтяженість справами, що надходили із осиротілих єпархій, і прохав відпустити його із Петербурга до Москви (для більш зручного управління патріаршою областю і своєю Рязанською єпархією). Петро І відповів, що для рязанських справ потрібно поставити єпископа, а для кращого управління Церквою "думається, бути... Духовній колегії, щоб зручніше такі великі справи чинити було можливим" [231, с. 83].
Проект нової Колегії Петро наказав скласти єпископу Псковському Феофану Прокоповичу, котрий щиро розділяв прагнення царя стосовно церковної реформи. Він розумів Петра з півслова, а деколи і передбачав думки царя, "створюючи... у Петра впевненість, що перед ним людина, на яку можна покластися" [231, с. 87]. Проект, під назвою „Духовний регламент”, являв собою не стільки законодавчий акт, скільки публіцистичний твір на захист реформи. Складався "Духовний регламент" з трьох частин. В першій вказувалися причина заміни патріаршества на Духовну колегію (істина може краще бути розпізнаною кількома особами; визначення і рішення соборної влади є більш авторитетним, аніж постанови одноосібної влади і т. п.). В другій частині окреслювалося коло діяльності Духовної колегії, визначалися права та обов’язки духовенства, а в третій встановлювався склад і обов’язки Колегії [211, с. 25]. Протоієрей Георгій Флоровський зауважує, що за формою та викладом "Регламент" в найменшій мірі був регламентом. Це швидше „роздум”, аніж нормативний акт. Автор називає його політичним памфлетом, тому що в ньому критики і звинувачень більше, ніж постанов. „Суть Регламенту, – пише вчений, – дуже проста і досить зрозуміла. Це програма російської реформації” [250, с. 84].
"Духовний регламент" Феофана Прокоповича вводив нову систему церковно-державних відносин. Православна Церква в імперії ставала складовою частиною державного апарату, а Духовна колегія (Святійший Синод) – органом влади в церковних справах під управлінням монарха []9. Даючи пояснення суті Колегії, владика Феофан посилався не на приклади церковного життя і практики, а на приклади єврейського Синедріону, грецького Ареопагу, встановлених Петром І "декастерій" та "колегі". Аргументація Феофана була суто раціоналістична і найчастіше опиралася на мотиви державної користі. Можна сказати, що для автора "Регламенту" найвагомішою причиною введення колегіального начала в церковному управлінні була безпека держави від посягань духовних "єдиновластителів". Феофан вказував, що духовний Колегіум є "підвладний Монарху і Монархом встановлений", і наголошував на тому, що ніхто не сміє, під виглядом церковної ревності, повставати проти "христа Господнього" (тут він царя навмисне називає не "помазаником", а "христом") [250, с. 86].
Після того, як рукопис "Регламенту" було представлено царю і він зробив деякі поправки, 23 лютого 1720 року твір Феофана зачитали в Сенаті. Там знаходилися деякі архієреї та архімандрити, котрі і скріпили документ підписами []12. Запровадження Духовної колегії було відзначено урочистим богослужінням 14 лютого 1721 року у Свято-Троїцькому соборі у присутності імператора, міністрів та вельмож. В день відкриття Колегії, за пропозицією духовенства, новий церковний уряд було названо Святійшим Правлячим Синодом. За наказом Петра І, Сенат мав зноситися зі Святійшим Синодом через оповіщення, а не укази, так як "на ім’я Патріарха укази нізвідки не присилалися, Духовна ж колегія має честь, силу і владу патріаршу, чи ледве не більшу, аніж Собор" [7, арк. 6]. "Духовний регламент" віднині отримав силу основного закону для вищого церковного управління [231, с. 90].
Слід зауважити, що до впровадження Синоду у традиційних церковно-державних стосунках домінували три фактори — цар, патріарх і собор. Переважаюче значення того чи іншого чинника визначалося на практиці, а не юридично. Тепер же розподіл влади отримав юридичний характер. Патріаршество було усунуте спочатку de facto, а згодом і de jure. Церковний суверенітет було визнано за імператором [242, с. 13]. Що ж стосується Собору, то автор "Духовного регламенту" зовсім не розумів структури цього вищого органу Церкви і дивився на нього як на "дещо маловарте" [242, с. 14]. Для Феофана Духовний колегіум був рівним Собору. "Духовний регламент" визнавався джерелом діючого церковного права, фактично, до 1917 року. Хоч, на початку ХХ століття, в цьому законодавчому акті церковного управління не було жодної конкретної постанови, що хоч в деякій мірі могла б визнаватися за діючу норму, проте, без сумніву, діяла основна його ідея – верховна влада в Російській Православній Церкві належала імператору [242, с. 14].
23 лютого 1720 року (вже після утвердження "Духовного Регламенту") імператор Петро І наказав Сенату, а не місцеблюстителю патріаршого престолу, зібрати під „Регламентом” підписи всіх архієреїв, архімандритів та ігуменів вагоміших монастирів. Тим, хто хотів би відмовитися, необхідно було подати письмове пояснення причини відмови. Таким чином, "акт про капітуляцію" Церкви перед державою було підписано шістьма митрополитами, одним архієпископом, дванадцятьма єпископами, сорока сімома архімандритами, п’ятнадцятьма ігуменами та п’ятьма ієромонахами [231, с. 92]. І.Власовський зауважує, що ні реформа церковного устрою, ані сам "Регламент" не піддавалися церковно-соборному обговоренню (хоча б серед єпископату), а тому ніяких канонічних основ у реформи не було [139, с. 120].
Петро і Феофан усвідомлювали всю незаконність введення Духовної колегії, тому наступним, не зовсім правомірним актом з їхнього боку, було звернення до Східних Патріархів стосовно визнання Святійшого Синоду вищим церковним органом влади Російської Церкви. Схвалення Східними патріархами Синоду мало б велике церковно-політичне значення, адже стало б авторитетною санкцією новоствореного церковного органу влади. Це, в свою чергу, піднесло б Св. Синод в очах народу і духовенства та укріпило б його позиції [231, с. 93]. 30 вересня 1721 року, коли Синод уже фактично розпочав свою діяльність, Петро І звернувся до Константинопольського патріарха Єремії ІІІ з проханням визнати нову церковну інституцію. Це послання містило в собі грецький переклад імператорського маніфесту від 25 січня 1721 року про влаштування Духовної колегії, але із навмисними змінами в тексті. В маніфесті було пропущено те місце, де осуджувалося саму засаду патріаршої влади, а натомість, вставлені слова, які говорили, що лише після тривалого спільного обговорення (духовенства і мирян) "вирішили встановити із владою рівнопатріашою Духовний Синод, тобто вищий духовний соборний уряд" [190, с. 408]. В грамоті не тільки обминали слово "колегія", але і не вказували на те, що Святійший Синод є, по суті, такою ж як і інші державні колегії. Навпаки, підкреслювалася рівність влади Синоду з владою Патріарха. "Регламент" згадувався, як "інструкція", а його змісту наведено не було. В посланні також висловлювалася обіцянка підтримувати і надалі тісні зв’язки з Вселенським Патріархом, користуватися його порадами і зі свого боку надавати йому допомогу [190, с. 409].
Відповіді від Патріархів – Константинопольського Єремії та Антіохійського Афанасія – прийшли 23 вересня 1723 року. Вони визнали Синод за Вищий Духовний уряд Російської Церкви і нарекли його "нашою у Христі братією святою". Стосовно ж двох інших Патріархів, зазначалося, що патріарх Єрусалимський був дуже хворий, а Олександрійський помер. Як зауважує І.Смолич, "відсутність церковно-політичного (канонічного) обґрунтування церковної реформи (в посланні до Східних патріархів – прим. авт.) показувала, що Петро і Феофан усвідомлювали відсутність будь-яких канонічних основ у реформи. Зміни ж в тексті маніфесту не залишають сумнівів щодо, не те що неточної, але абсолютно невірної поінформованості Патріарха" [231, с. 93].
Скасування першосвятительського сану, заміна його "обезглавленим" Синодом (що призвело до зникнення, більше як на двісті років, з життя Російської Церкви Помісних Соборів) являлося прямим порушенням канонів (які і саме підпорядкування Церкви світській владі). Цей факт визнається всіма істориками і каноністами, як російськими так і українськими. Так само визнається і те, що реформа "...була прийнята законослухняним духовенством і віруючим народом, а, значить, не дивлячись на її канонічну недостатність, в ній не було... нічого такого, що спотворювало б устрій церковного життя настільки, що Російська Церква випала б із кафоличної єдності Вселенського Православ’я" [257, с. 238]. Сучасні російські богослови та історики, аналізуючи синодальний устрій РПЦ, акцентують увагу на вищезгаданому визнанні синодальної влади Східними Патріархами [196, с. 78] та на прийнятті її ієрархією і народом [257, с. 238]. Однак, більш прийнятною є думка, що життя Церкви протягом синодальної доби ніколи не згасало. Церква була змушена під тиском реформи "стиснутися", але глибина церковної свідомості не відгукнулася на реформу і "ніколи петровська реформа не була скріплена або ж визнана церковною згодою чи волею" [250, с. 88].
Маніфестом Петра І від 25 січня 1721 року Святійшому Синоду була надана вся законодавча, виконавча і судова влада в Російській Церкві. Звичайно, що вся ця "повнота влад" нового керівного органу Церкви була більше фіктивною, аніж дійсною. По-перше, вищезгаданий маніфест вказував, що в сфері церковного законодавства Синод нічого не міг впроваджувати без згоди імператора [231, с. 105]. По-друге, декларативно Синод і Сенат володіли "рівним достоїнством", але вже в період місцеблюстительства Стефана Яворського Сенат брутально втручався в справи Церкви, а згодом Св. Синод повністю залежав від Сенату [231, с. 107]. По-третє, введена Петром (указом від 11 травня 1722 року) посада обер-прокурора, як представника держави у Св.Синоді, з часом переросла у фактичного керівника (міністра) Синоду [221, с. 45].
Так як Святійший Синод був з самого початку створений як державний колегіальний орган церковного управління (повністю підпорядкований, як і інші державні міністерства, самодержавній владі), то це вже накреслювало відповідний шлях розвитку церковно-державних стосунків в Російській імперії та внутрішнього устрою і діяльності самого Синоду. Протягом XVIII століття Росія шукала "свої" шляхи розвитку і формування в європейську державу, разом з тим мусила укріплювати ідеологічні основи феодального устрою [226, с. 310]. Тому, вже при Катерині ІІ окреслився процес розмежування окремих адміністративних відомств, який повністю завершився під час правління Миколи І. При цьому імператору витворився новий централізований апарат управління, що охопив і Церкву. "Поліцейська держава з її бюрократичною адміністрацією... ", – пише І.Смоліч, – "кінцево оформилася при Миколі І. Під час його царювання відбулася повна бюрократизація всього апарату управління, котра не оминула і Церкву, що з точки зору імператора було не тільки природно, але і необхідно" [231, с. 151].
Згідно "Духовного Регламенту", Святійшому Синоду надавалося право відкривати нові єпархії, вибирати і поставляти на осиротілі кафедри архієреїв. Він мав також вищу судову владу, а тому був судом першої інстанції для єпископів, звинувачених в антиканонічних діях. Взагалі, все духовенство підлягало суду Св. Синоду за церковно-канонічні порушення, окрім тяжких державних злочинів, розбійництва та вбивств. Синод являв собою і апеляційну установу для справ, що вирішувалися в єпархіальних судах, а також йому надавалося право захисту єпископів та інших духовних осіб перед світськими судами (звісно, що всі ці права могли ратифікуватися лише з дозволу „Височайшої” влади) [231, с. 107]. Синоду також було надано право верховної цензури богословських, церковно-історичних та канонічних творів [231, с. 40]. Нарешті, Св. Синод був органом спілкування Російської Церкви з іншими Автокефальними Православними Церквами. Щоправда, імена Східних Патріархів згадувалися за богослужінням лише в домовій церкві головуючого члена Синоду (митрополита Санкт-Петербурзького) [257, с. 238].
Згідно "Регламенту", в Святійшому Синоді мало бути присутніми дванадцять осіб (архієреї, архімандрити, ігумени і протопопи, що не були між собою в підлеглому становищі) [257, с. 238]. Проте, ця постанова була змінена вже в Маніфесті про влаштування духовної колегії від 25 січня 1721 року. Маніфест імператора вказував на одинадцять осіб. До складу Духовної колегії увійшли митрополит Стефан Яворський в якості Президента; два Віце-президенти – архієпископи Феофан Прокопович і Феодосій Яновський; чотири радники в сані архімандритів; чотири асесори з білого духовенства і один "монах-грек" [225, с. 215]. Кількість членів Св. Синоду постійно змінювалася, так само як і змінювалося становище керівного органу Російської Церкви по відношенню до інших державних органів влади та представників імператора (обер-прокурорів) в самому Синоді. При Петрі І Святійший Синод був на початковій стадії свого розвитку, а наступники Петра проводили зміни в ньому відповідно до напрямків внутрішньої політики [231, с. 110].
Говорячи про кількісний склад Св. Синоду, слід наголосити на одному маловідомому факті, що мав місце на початку XX століття. В 1914 році серед деяких суспільних діячів Петербургу розгорілася полеміка з приводу так званої „фальсифікації” Духовного Регламенту. Публіцист А.Папков виявив, що чорновий варіант рукопису Регламенту містив слова про те, що окрім духовних осіб, в Синоді мав засідати також і мирянин. Він стверджував, що рукопис з цією вставкою був підписаний Сенатом і духовенством, але у виданому варіанті Духовного Регламенту слів про присутність мирян у Синоді не було. У цьому автор бачив порушення прав мирян на участь в управлінні Церквою і фальсифікацію важливого документу [206, с. 36]. Проте, останнє твердження Папкова було цілком логічно заперечене П.Верховським. Опонент наголосив на тому, що склад Синоду був визначений Петром I ще задовго до формального встановлення Духовної Колегії. В тому ж, що Феофан, за наказом царя, змушений був викреслити слова про участь мирян у засіданнях Синоду, – на думку (цілком правильну) П.Верховського, – не було ніяких порушень, адже „російське державне право визнавало...словесні Височайші повеління, як нормальні законодавчі акти” [136, с. 16].
При Катерині І (1725 – 1727) Св. Синод в 1726 році був підпорядкований Верховній Таємній Раді, як вищому державному органу, і в тому ж році був розділений на два апартаменти: духовний та економічний [231, с. 110]. В зв’язку з цим становище Синоду значно погіршилося. На погіршення становища в самому Св. Синоді вплинули і внутрішні інтриги між Феофаном Прокоповичем та нововведеними членами Синоду (росіянами), котрі представляли старомосковську партію. Давалося в знаки і сильне незадоволення з боку "пристарілих єпископів-росіян", що змушені були підпорядковуватися набагато молодшим за віком членам Синоду та ще й українцям, "котрих в Росії недолюблювали, як обливанців" [162, с. 7].
Духовний апартамент Синоду складався суто з архієреїв і повинен був займатися лише духовними справами. Світський апартамент отримав назву „Колегія економії”. В неї входили п’ять світських осіб, які займалися господарськими справами і керували церковними вотчинами. Колегія економії була незалежною від першого апартаменту і входила через своїх представників до Сенату [157, с. 309]. В тому ж році Синод втратив значення "правлячої" установи і був перейменований на Духовний Синод. Також були відмінені всі світські титули членів Синоду (як неприйнятні для духовних осіб), а натомість були введені назви: "першоприсутній" член Синоду і "присутні". Ці назви залишилися до кінця існування вищезгаданої інституції [191, с. 375].
В 1742 році імператрицею Єлизаветою Петрівною (1741 – 1761) був виданий указ, що надав Синоду право початкового суду над духовними особами, звинуваченими в політичних злочинах. Разом з цим, Св. Синод, що до цього часу підпорядковувався Верховній Таємній Раді та Кабінету міністрів (запроваджений 10 листопада 1731 року), було поновлено у правах вищого адміністративного органу Церкви з титулом "правлячий" [157, с.315]. Управління церковними володіннями також було передане (указом від 15 липня 1744 року) із відання Колегії економії до Синоду [231, с. 186].
При Катерині ІІ (1762 – 1796) в устрої вищого церковного управління ніяких значних змін не відбулося, окрім закриття в Колегії економії, але секуляризація церковних земель (маніфестом від 28 лютого 1764 року) мала глобальне значення у подальшому розвитку церковно-державних стосунків в Російській імперії [231, с. 203]. В ній можна побачити здійснення абсолютизації державної влади, що було по суті метою реформи Петра І [165, с. 149].
Короткий період царювання Павла І (1796 – 1801) також не був відзначений радикальними змінами в Синоді. Він за своїм авторитетом і значенням займав нижче положення, аніж Сенат, і наближався у загальнодержавній системі до становища колегій і міністерств [231, с. 207]. Однак, при імператорі Олександрі І (1801 – 1825) почався новий етап у відносинах між Церквою і державою. В цей період особливу роль в управлінні Церквою починає відігравати посада обер-прокурора. Якщо раніше російські монархи особисто керували церковною політикою і через укази втручалися в життя Церкви, часто обминаючи обер-прокурора, то з призначенням на цю посаду князя О.Голіцина (21 жовтня 1803 року), обер-прокурори стають єдиними "посередниками" поміж Церквою і державою [231, с. 209]. І.Смоліч, роблячи ґрунтовний історичний огляд і аналіз церковно-державних стосунків в Російській імперії в синодальний період, виділяє в розвитку інституту обер-прокуратури дві фази. Перша – з часу заснування посади обер-прокурора (11 травня 1722 року) до 1803 року. В цей період влада обер-прокурора не мала вирішального значення в діяльності Св. Синоду, котрий ще мав безпосередній зв’язок з імператорами. Період з 1803 по 1817 роки був перехідним часом, коли виникли передумови посилення влади обер-прокурора. Друга фаза, починаючи з 1817 року тривала до кінця синодального періоду. Протягом цього часу обер-прокурор поступово став повноправним і могутнім міністром та єдиним представником Синоду перед урядом, представляючи установу під назвою „Відомство православного ісповідання” [231, с. 150]. Потрібно сказати, що розширенню влади обер-прокурора в першій половині ХІХ-го століття сприяла законодавча основа і певні тенденції внутрішньополітичного розвитку країни, а також близькість О.Голіцина, до імператора. Князь Голіцин своєю діяльністю надзвичайно посилив становище обер-прокурора в Синоді, а при М.Протасові повністю завершилося перетворення обер-прокурора в одноосібного керівника всього церковного управління [221, с. 48].
В першій половині XIX-го століття еліта російського суспільства, як пише проф. П.Знаменський, „зовсім відстала від свого російського життя, а тому і реакцію свою стала виражати в чужих формах... Вона звернулася за релігією... до чужого протестантського містицизму... Настав час біблійних товариств, які прагнули замінити керівництво Церкви, безпосередньою самопросвітою християн через Біблію і за допомогою цілої маси містичних книг, що розповсюджувалися по всій Росії. На чолі цього руху став сам князь Голіцин...” [157, с. 324]. В 1810 році князь Голіцин, перебуваючи на посаді обер-прокурора, став міністром народної освіти. В 1811 році йому було передано і Департамент іноземних сповідань. Таким чином, обер-прокурор почав обіймати одночасно управління трьох відомств: Міністерства народної освіти, обер-прокуратури Св. Синоду та Департаменту іноземних сповідань [231, с. 157]. Протягом 1813 року було змінено весь склад Св. Синоду, окрім митрополита Санкт-Петербурзького Амвросія (Подобєдова). Колишні члени виявилися "невідповідними щодо вимог нового часу" [157, с. 324]. Наступним кроком уряду щодо підкорення церковного керівництва світському відомству було встановлення, маніфестом від 17 жовтня 1817 року, єдиного Міністерства духовних справ та народної освіти на чолі з князем Голіциним [231, с. 157].
Міністерство складалося з двох департаментів: Департаменту духовних справ та Департаменту народної освіти. Перший займався справами християнських сповідань (Православ’я, Римо-католицизму, Євангелистського, Греко-уніатського, Вірмено-григоріанського) і нехристиянських релігій. Департамент в свою чергу поділявся на чотири відділи, три з яких були призначені для християнських сповідань. "Греко-російське сповідання" знаходилося у віданні першого відділення і підпорядковувалося майбутньому обер-прокурору П.Мещерському. Це відділення отримало назву "Відомство православного сповідання". Згодом вона стала офіційним найменуванням Православної Церкви в Росії і проіснувала до 1917 року [231, с. 157]. Відомство православного сповідання, як відділення Департаменту духовних справ, поділялося на два підвідділи – столи, які займалися зовнішніми і внутрішніми адміністративними питаннями, як в самому відомстві і єпархіях, так і зовнішніми зв’язками відділення. Всі доповіді, пропозиції та постанови засідань („присутствія”) Св. Синоду передавалися міністру тільки через обер-прокурора. Міністр зі свого боку міг висловлювати "Присутствію" Святійшого Синоду свої пропозиції безпосередньо, або ж через обер-прокурора. Тільки він мав право подавати імператору доповіді у справах церковного управління і судових вироків "Присутствія", а також звіти Синоду [231, с. 159]. Окрім того, що міністр став єдиною особою, яка доповідала царю про справи Синоду, він ще й увійшов на правах члена в Комісію духовних училищ і підпорядкував собі її канцелярію. Таким чином, Синод втратив частину контролю в управлінні духовними навчальними закладами [221, с. 49].
Внаслідок дієвого протистояння представників вищого духовенства, Подвійне міністерство було ліквідоване 15травня 1824 року. Князь Голіцин був усунутий з посади міністра і президента Біблійного товариства. Президентом останнього став митрополит Новгородський і Санкт-Петербурзький Серафим (Глаголєвський), а обер-прокурором Св. Синоду – попередній начальник греко-російського відділення в Подвійному міністерстві князь П.Мещерський [231, с. 214]. Хоч Подвійне міністерство і було ліквідоване, але створена Голіциним організаційна структура Св. Синоду (близька до світських міністерств) з незначними змінами проіснувала до кінця синодального періоду.
В 1819 році був "височайше утверджений" штат Святійшого Синоду. Він передбачав сім осіб, з яких один митрополит (Новгородський і Санкт-Петербурзький) називався "першоприсутнім" (хоча його голос ніякої переваги не давав), інші – членами Синоду (їх було два і вони призначалися "Височайшими іменними указами" пожиттєво) і присутніми (це був переважно один з єпархіальних архієреїв, який викликався на невизначений термін за наказом царя) [238, с. 69]. Окрім єпископів, в новий штат Св. Синоду мали входити також два архімандрити і протоієрей, але цей пункт указу на практиці виконувався не завжди [206, с. 35].
При імператорі Миколі І влада обер-прокурора ще більше укріпилася. Князь П.Мещерський (перебував на посаді обер-прокурора з 14 листопада 1817 по 15 травня 1824 року у складі Подвійного міністерства і самостійно з 15 травня 1824 року по 2 квітня 1833 року) був людиною консервативною і вороже ставився до всіляких нововведень. Він щиро шанував митрополитів Серафима (Глаголєвського) та Філарета (Дроздова) [231, с. 160]. Що стосується митрополита Філарета (1782 – 1867), то він був протягом першої половини і майже двох десятиліть другої половини ХІХ-го століття головним центром всього російського церковного життя. Поза його увагою не залишалося ні одне важливе питання в житті Російської Церкви [137, с. 46]. Стосовно його поглядів на адміністративний устрій Російської Церкви, то митрополит Філарет, будучи представником синодальної доби, основу церковного управління вбачав у древніх канонах. В своїй канонічній практиці він незмінно керувався цими правилами, відводячи державним законам друге місце, що, до речі, призводило до конфліктів із обер-прокурорами [161, с. 56].
Під час обер-прокурорства С.Нечаєва (1833 – 1836) 9 грудня 1833 року був утворений особливий ревізійний орган (так званий „Контроль”), який контролював фінансову діяльність Синоду і підпорядковувався лише обер-прокурору [221, с. 49]. В 1836 році посаду обер-прокурора зайняв граф М.Протасов (1836 – 1855). За його ініціативою, в 1836 році, у Синоді було влаштовано особливу канцелярію обер-прокурора, котра отримала право вирішувати всі справи в церковному управлінні, та Господарчий комітет, який складався виключно з державних чиновників і підпорядковувався обер-прокурору (в 1839 році був перейменований на Господарче управління). Оскільки Св. Синод наглядав за учбовими духовними закладами (через Комісію духовних училищ), то і ця його прерогатива була скасована Протасовим через утворення Духовно-учбового управління. З часом вирішальну роль в управлінні духовними навчальними закладами почала відігравати канцелярія обер-прокурора (вона призначала ректорів Академій та семінарій) [231, с. 139]. Таким чином, весь адміністративний апарат Церкви став повністю централізованим і в руках обер-прокурора опинилися всі його важелі.
Під час обер-прокурорства графа Протасова члени Синоду не могли висловити хоча б найменшу опозицію всевладному "міністру", не ризикуючи потрапити в опалу. В такій немилості опинилися два найавторитетніші ієрархи – митрополит Московський Філарет (Дроздов) та митрополит Київський Філарет (Амфітеатров), які змушені були залишити Синод (як згодом і багато інших єпископів). Проте слід зауважити, що реформи графа Протасова підтримувалися нижчим духовенством, зокрема його заходи у сфері єпархіального управління. Обер-прокурором були запроваджені ревізії єпархій, що істотно підривали "всевладдя" архієреїв, а також було видано в 1841 році устав Духовних консисторій [231, с. 163].
Обер-прокурори післяпротасівського періоду ніяких суттєвих змін в структуру вищого церковного управління не внесли, але поступово посилювали свої позиції в Синоді [221, с. 52]. При обер-прокурорі Д.Толстому (1865 – 1880) з’явилася посада Товариша обер-прокурора (Височайше затверджена 13 грудня 1865 року) з правами і обов’язками, тотожними з паралельними посадами при міністрах [8, арк. 3]. Обер-прокурор же отримав право брати участь у засіданнях Ради Міністрів та щотижня доповідати імператору про поточні справи (привілей, який мали лише керівники найважливіших міністерств) [221, с. 55].
В 1880 році посаду обер-прокурора обійняв визнаний широким загалом вчений-правознавець Костянтин Петрович Побєдоносцев (1880 – 1905). Він був досить неординарною особистістю і оцінюється, як сучасними так і дореволюційними, істориками неоднозначно (дуже часто, зовсім протилежно). Його вплив на політичне життя Росії кінця ХІХ століття був настільки великим, що охарактеризував цілу епоху. Щодо його безпосередньої діяльності як обер-прокурора Св. Синоду, то Побєдоносцев був людиною, котра найбільше, в порівнянні зі своїми попередниками, могла слугувати уособленням державної церковності [231, с. 166]. Костянтин Побєдоносцев, будучи людиною безкорисливою та релігійною, все-таки був дуже консервативним, з притаманним йому як юристу формалізмом. Він був прихильником безкомпромісного самодержавства (хоча політичні погляди молодого Побєдоносцева були досить ліберальними) [249, с. 9]. Вже в часи його опікунства над спадкоємцями імператорського престолу (з 1861 року) Костянтин Побєдоносцев не користувався популярністю в ліберальних колах, а тому і перші кроки царювання Олександра ІІІ, були сприйняті ліберальним суспільством несхвально [180, с. 35].
П.Побєдоносцев надзвичайно високо цінував минуле (особливо часи Миколи І) і скептично ставився до свого часу, а на стан Церкви дивився вкрай песимістично. Він бачив в ній не більше, аніж "загублені в глибині лісів... храми, де народ тупо стоїть, нічого не розуміючи, під козогласованням дячка" [231, с. 233]. Однак, усвідомлюючи це, обер-прокурор прагнув позбавити єпископів будь-якої можливості культурної діяльності. "Він міг примиритися з необхідними доповненнями,... – пише І.Смоліч, – до існуючої будівлі Церкви, наприклад, з влаштуванням церковноприходських шкіл, але ніколи не ризикнув би здійснити ґрунтовні реформи" [231, с. 97].
Офіційна історія кінця ХІХ століття, говорячи про період царювання Олександра ІІІ, констатувала „великий злет релігійно-морального духу в Церкві”. Він проявився у впровадженні нових єпархій та храмів, великих зібраннях єпископату в Києві (1884), Казані та Іркутську (1885), різних церковних всеімперських урочистостях [181, с. 63]. Проте, в дійсності, Церква була поневолена державним формалізмом, що призвело до небувалого зросту сектантства і атеїзму. Протоієрей Георгій Флоровський охарактеризував епоху Побєдоносцева як "зворотній хід історії” [250, с. 35]. Одне із опозиційних видань побєдоносцевської епохи, критикуючи синодальний устрій, подало характеристику стану Російської Церкви в ХІХ столітті святителя Ігнатія Брянчанінова. Святитель писав: "Церква Російська так довго перебувала ізольованою... від Православного Сходу, що... представники Східних Патріархів,... неминуче будуть вимагати... повернення від ухилень; повернення, котре необхідне для відновлення у Всеросійській Церкві духу Церкви Вселенської, від котрого вона ухилилася переважно у своєму Синоді, що даремно називається Святійшим, і в своїх духовних училищах витворює найбільше протестантів і атеїстів..." [255, с. 38].
Наприкінці ХІХ століття Святійший Синод являв собою адміністративну структуру, близьку до міністерств. Його компетенція охоплювала "всі духовні справи у Всеросійській Церкві", тобто церковне законодавство, адміністративну владу (зокрема, охорона чистоти віри і моралі, заходи проти марновірств і розколів, нагляд за єпархіальним управлінням) і вищий церковний суд [238, с. 69]. Професор церковного права І.Бердніков наголошував, що Св. Синоду належала така ж влада, як і в минулому Всеросійському Патріарху та Патріархам Східним, тобто "вища законодавча, урядова і судова влада в Російській Церкві" [129, с. 158]. В той же час він, як і всі апологети синодального періоду, мусив стверджувати, що всі постанови Святійшого Синоду "складаються і вирішуються за указом Його Імператорської Величності" [238, с. 69]. Такі суперечливі твердження ще яскравіше показують, що положення Церкви в Російській імперії не відповідало канонічним засадам Православ’я. В часи обер-прокурорства Костянтина. Побєдоносцева це було видно як ніколи. Ні один із державних чиновників, за період царювання ОлександраІІІ, не мав такої свободи дій, як обер-прокурор у справах Церкви [231, с. 233]. К.Побєдоносцев приніс в життя імперії кінця ХІХ-го століття, "дух національного православ’я", але така, зорієнтована на державу, церковна політика не мала прихильників ні в ієрархії, ані серед парафіяльного духовенства. Під час його обер-прокурорства спостерігалося дуже часте переміщення єпископів, що не давало можливості пастві і нижчому духовенству зблизитися з архієреєм, а в Синод призначалися люди маловартісні, котрих не цінував і сам обер-прокурор [231, с. 233]. Опозиційна література "Побєдоносцевської епохи" досить правдиво оцінювала реальне положення Російської Церкви і Св. Синоду. Самого Побєдоносцева противники називали "російським папою", "диктатором Російської Церкви" [255, с. 65, 123]. Одне із таких видань наводить опис засідань Св. Синоду архієпископа Іркутського Веніаміна(Благонравова), який брав участь у засіданнях Синоду в 1887 році. Автор зокрема говорить: "Відкриваючи засідання Синоду, першоприсутній висловлює свою думку і побажання, після чого ідуть старійші... Таким чином, молодшим єпископам доводиться зважати на думку старших, від котрих вони перебувають, як від постійних членів Синоду, в деякій залежності...Та й що означало б заперечення присутніх в Синоді архієреїв, коли кожен із них в будь який час, за одним словом обер-прокурора, міг бути повернутим у довірену йому єпархію. Одного разу архієпископ Казанський Афанасій (Соколов – прим. авт.) на одному із засідань прямо сказав обер-прокурору: адже Церквою керуєте Ви, Ваше Сіятельство, а ми тут засідаємо лише для пристойності” [255, с. 59]. Всі справи Синоду вела синодальна канцелярія, яка, відповідно до функцій, поділялася на відділення. Як зауважував той же архієпископ Веніамін, синодальна канцелярія була єдиною в Росії установою незалежною від структури, при якій вона знаходилася і чиї постанови повинна була виконувати [255, с. 59]. На думку російських кантоністів того часу, в цьому не було нічого протизаконного, адже обер-прокурор „займав положення керуючого особливим відомством (Російською Церквою) і являвся її представником в Державній Раді та Кабінеті міністрів, а також через нього велися стосунки Синоду з головами інших відомств” [238, с. 72]. Протоколи засідань Св. Синоду могли бути підписані тільки після попереднього розгляду його обер-прокурором. Інколи обер-прокурор виправляв протокол на свій розсуд, після чого він розсилався членам Синоду для підпису (кожному окремо). Після підпису протокола архієреї не мали жодних відомостей про нього. Власні пропозиції члени Св. Синоду могли вносити тільки через канцелярію, як і звичайні єпархіальні архієреї [255, с. 60]. Більшість синодальних постанов, при Костянтині Побєдоносцеві, складалися в канцелярії обер-прокурора без попереднього обговорення на засіданнях Синоду. Коли такий проект рішень був переглянутий обер-прокурором і підписаний першоприсутнім, то інші члени Синоду „не мали права висловлюватися з цього приводу” [255, с. 60].
Таким чином, в кінці XIX – початку XX століття Святійший Синод був повністю позбавлений будь-яких законодавчих, адміністративних та судових прав (навіть тих, котрі надавав Духовний регламент). Абсолютизм держави відібрав у Церкви право бути „совістю” народу, стиснув її у рамки „задоволення духовних потреб населення”, причому держава сама визначала ці потреби і спосіб їх задоволення [264, с. 379]. Бюрократизація державного апарату охопила і Церкву, внаслідок чого обер-прокурор, що при Петрі I був „оком царя” в Синоді, наприкінці XIX-го століття став повноправним міністром у справах Церкви і настільки посилив своє положення, що впливав на все політичне і церковне життя Російської імперії.